пам'яті сестри
Вже й не питаю, чому мене тоді не вбив….
Можливо, щоб могла побачить більше див…
Але навіщо ж «випадкові» збіги?
І звідки ця жага до каменю і снігу,
Коли люблю лиш зорі й листя?
А мо’, ще змусиш завести обійстя
Ти, бавлячись, собі на втіху?..
Ну й бався! Твоя то справа,
Бо ж «ВІЧНІСТЬ», бідному, – не тільки слово,
А й щоденна страва…
Моє питання: нащо найближчих забираєш?..
Чи воїнів достойних ще не маєш?!
Чи, може, в Тебе проти мене є різці?
Так в очі зараз Ти скажи, а не наприкінці!
Рік тому смакували ми шампань,
А зараз не почує вже вона вітань…
Рік тому старі шпалери ми зривали,
А зараз я розгрібаю снігові завали…
Навіщо? Щоб серед вінків, хоча б ім’я її жило…
І горло себе душить, і серце загуло…
Лиш пам’ятайте люди:
легше сісти до маршрутки, і проїхать до живих
(хоч й півтори години),
Ніж довго йти до мертвих,
в заметах потопать морозної узимку днини!..
09.ІІІ.10
06:40
