Самотність… Звучить страшно. Особливо коли сидиш, втикаючи на телефон, і чекаєш поки він подзвонить. І ця нікому-не-потрібність висушує останні краплини здорового глузду.
А я люблю бути сама. Люблю сидіти під теплим пледом довгими зимовими вечорами і пити каву, вдихаючи її густий аромат. Люблю йти наодинці порожньою вулицею і дивитися, як вітер майстерно заплутує сніжинки у волосся. Знімаю з руки рукавичку і набираю пригоршню снігу. Холод маленькими невидимими голочками впивається в шкіру. Але мені подобається це відчуття.
Хоча іноді залишатися наодинці із своїми думками страшно. Воно саме думається про те, чого не хочеться згадувати. Думки складаються в плани дій, і нескінченною вервечкою тягнуть за собою минуле. А звідти, як виловлена в сітях риба з моря, виринають спогади. І марно розпихати їх по різних закутках свідомості, все-одно колись настане генеральне прибирання і вони знайдуться. Тому залишання з самою собою наодинці не рідко (тобто майже завжди) призводить до тра…ння собі мізків. Треба навчитися якомусь східному мистецтву і зробивши пару вдихів-видихів викинути весь непотріб думок подалі, через паркан. А там далі хай сусіди з ним розбираються.
Та все-одно люблю залишатися сама. Особливо, коли немає нікого вдома. Вмикаю музику на всю гучність і скачу по хаті. Від цього у моїх кицьок аж шерсть дибки стає і вони ховаються під ліжко. І чим то їм BMTH не подобається?)
А ще краще бути з людиною, присутність якої не заважає сидіти і думати про своє, бо вона думає про те саме… І ваші думки ніби накладаються одна на одну, і коли іноді й хочеться щось сказати, то краще кажи це подумки, я почую…
