Ех…Отто  були  часи…  Що  тут  говорити…
Кричав,  гукав,  боровся,  віру  захищав…
Просто  аж  так  хотілося  вільніше  жити…
І  серцем  стяг  жовто-блакитний  я  тримав.
 
Сьогодні  що?  Хоронять  боротьбу,
Усе  у  що  життям  повірив  –  нищать,
І  хоч  не  чувся  Українцем  я  в  Криму,
Та  міг  душею  полетіти  вище  й  вище.

Майбутнє  в  стада  баранів  лише  одне,
Їх  пострижуть,  помиють  та  поріжуть…
І  бекання  та  крики  вже  не  буде  головне,
Їх  просто  виріжуть  як  непотрібну  грижу.

Що  кажете?  Вона  –  працює?  Та  невже?
Чомусь  і  далі  криза  й  безробіття  силує  країну,
Її  роботу  з  жахом  оцінив  би  Фаберже,
Адже  так  «тонко»  вкрасти  лише  їй  під  силу  .

А  ще  у  нас  «бандюка  Я»  теж  високо  піднявся,
А  що  там  гріх?  Хрестився,  церкву  збудував  і  все,
Обіцянками  та  грошима  у  владу  міцно  вмурувався,
У  нього  ненависть  до  українського  понад  усе.  

Втікати  все  життя?    Куди  податися?  Навіщо?
До  бійні  й  так  ,  немов  скотинку,  скоро  підведуть,
Відтягнуть  смерть  подалі  лише  ті  хто  має  «кришу»,
Решту  ж  очікує  короткий,  всім  нам  відомий  путь.

Слізьми  й  благанням  тут  вже  не  зарадиш,
Свободи,  права  гірко  плакати  давно  нема,
А  що  ти  смертнику  перед  петлею  скажеш?    
Він  й  так  вже  не  почує,  не  тим  забита  голова.

Дітей  шкода,  у  них,  мов  шмата,  рване  все  майбутнє,
Цигарок  пачка,  пляшка  горілки,  кулаки,  війна…
І  хоч  стараєшся  щось  крикнути,  бути  почутим,
Та  в  смерті  нашої,  до  блиску  вже  наточена  коса.

Ех…Отто  були  часи…  Що  тут  говорити…
Радів  і  вільно  жив,  боровся  та  кричав,
Просто  аж  так  хотілось  чистотою  вмитись…
Всім  серцем  віру  у  майбутнє  обіймав…

ID: 167159
Рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.01.2010 10:22:53
автор: Ярослав Клочник