...каплі дощу вдарялись об вікно і ,без ніяких шансів на порятунок, падали на підвіконня...десь далеко спалахувала блискавка...небо затянулось темно-сіріми хмарами...мабуть, цей дощ надовго...
у будинку хтось грав на роялі...ця мелодія звучала у ритм із дощем...лунало гучне ехо і тому навіть не було чути звук грому...
я сиділа на підвіконні...моментами здавалось, що я зовсім одна на цьому світі...думок було безліч...
у іншому кутку кімнати золотисто-червоними язиками полум'я горіли дрова у каміні...у кріслах-качалках сиділи два пенсіонера..один із них мій дідусь...судячи із того, як захоплено вони бесідували, два друга не бачились багато років...
маленький Йоркширський тер'єр безтурботно спав у своїй лежанці...
старий годинник над каміном пробив рівно 9 годину...
а я далі сиділа на підвіконні і дивилась на дощ...
і всеж таки, який він прекрасний...
на душі стає якось затишно...романтично...
я міцно обняла свого плюшевого ведмедя...
здавалось, час зупинився...
мабуть, лише здавалось, але так хотілось...
в голові складались рядки вірша:
"цей дощ не можна зупинити,
можна швидше зупинити час,
після дощу розквітнуть квіти,
розпустяться сади і зацвіте душа,
нам просто треба полюбити,
прискорити своє серцебиття.
цей дощ не можна зупинити,
просто цей дощ - наше життя" ...
