Пом'янемо… (Про голодомор на Україні) Присвячення.
День пам'яті, день скорботи,
По тих, кого ми не знаємо,
По тих, кого не пам'ятаємо,
Бо нас тоді й не було.
Та були діди, прадіди,
Цю пам'ять про голод передали,
Генами, мовчки,
В минулому сказати про це, не могли.
За розповідь про "Голод",
Світили табори.
І скільки ще людей полягли
В таборах, що не мовчали
Про це, а говорили,
Хотіли, щоб їх почули
У всім світі та рот їм назавжди
В НКВД затулили.
Порахували?
Ні,
То буде більше ніж 13 мільйонів
Від голодомору...полягло.
Ще 2 мільйона добавте
Тих, що про це не мовчали,
А говорили, кричали, писали,
За це їх згноїли, за правду смерть спричинили.
Вип'ємо за тих, що про голодомор не мовчали,
Нам страшну звістку донесли,
Тепер правду знаємо
І за тих, кого ми не знаємо,
За тих, що не народили нам сестер, братів, коханих,
За тих, хто не захистив Батьківщину у роки війни,
Бо померли, ще до війни вони,
За тих, хто не долюбив і не дожив но нової ери разом з нами...
Дякую Вам за такі щемні слова! Згадалася «Собака 32-го» Володимира Віхляєва. І. Її привчили їсти із руки (Ласкавішого не буває друга!) З господарем на березі ріки жила собака в тридцять другому. Вона його землянку стерегла, як виводок щенят, як власну будку... Немов забула, що давно стара, що полювань для неї вже не буде. У лісі – звір, у небі – дичина, у річці – риба снились їй щоднини. Ввижалося, у тім її вина, що руки у хазяїна змарніли. Один як перст: ні жінки, ні дітей. Давно світила ребрами хатина. Він не знаходив здобичі ніде. І вже земля нічого не родила. Колись собака навіть в заметіль приносила для них обох поживу... Тепер її чуття були не ті. І кров (не та!) наповнювала жили. ...А в полі ж уродило колосків! Він їх саджав. Там є його частина... Та у сусіда не вернувся син: хліб мати, помираючи, просила. Хлоп'я й набрав у пригорщі жита – то спільна праця, єдність їх і мука. І мамине врятоване життя... Враз стало тепло. Він розкинув руки, матусю обійняв і вже разом вони щасливі рушили ланами повз тих солдат веселих гарнізон, які рушниці ніжно потирали. За обрієм їх зустрічав Господь, як батько після трудової днини. Дитячий плач подекуди з господ доносився із пострілами в спину... ...Ні крихти їжі. Тільки чорний крук кружляв над очеретяною стріхою... Три тижні не виходив з хати друг. Скавчав ланцюг. І ось собака стихла. Яка приємна в тілі ломота! Яка незнана дивовижна легкість! Та раптом рідна лагідна рука – а в ній... напевно їжа... їжа є десь! Якою ж соковитою була і ласою, принесена ним кістка! Але збагнуть собака не могла, що руку друга їй судилось їсти. Її привчили їсти із руки (Ласкавішого не буває друга!) З господарем на березі ріки жила собака в тридцять другому. ІІ. -«Собака 32-го» – це міф! І геноцид, і голод – провокація!», - ми ще не раз почуємо від тих, кого з руки годує наша нація. Та я боюсь, в горлянках пінноротих тоді лиш стихнуть заклики оці, коли рука змарніє у народу, коли не стане їжі у руці…
Оценка поэта: 5 За тих, що не народили нам сестер, братів, коханих,
За тих, хто не захистив Батьківщину у роки війни,
Бо померли, ще до війни вони,
За тих, хто не долюбив і не дожив но нової ери разом з нами.