У безодні загубилася людина
І безпорадна, й немічна вона.
Немов, тримає не відома сила,
Що не дає згоріть до тла.
Людське єство вже цілу вічність тліє,
А душу й серце лише воно леліє.
Воно - кохання безкорисне,
Воно, хоча і не навмисне
Когось вбиває і палить,
А хтось на ньому лиш летить.
Летить - летить і тут падіння,
Летить - летить й не вознесіння.
Летить і падає униз,
Летить, а потім море сліз.
Людина вдариться об землю
І більш не вірить вже коханню,
А потім настає вона -
Така холодна і страшна,
Така жорстока і міцна,
Така глибока - ця діра.
Душа,як пелюсток троянди
І серця стук гучний в людини
Ця вічність, холодна вічність
Припиняє за хвилини.
Пізніше шторм в душі проходить,
Холодне серце не болить,
Людина мохом обростає
І хоче без почуттів прожить.
І вже здолавши всі пороги,
Не чекавши нічиєї допомоги,
Приходить сумнівів удар
І створює лиш думів чвар.
У серці знов переворот,
В людині революція
І знову вже знайомих нот
Лунає тут дискусія.
І знову, знову все з початку,
І знову, знову попорядку,
Людина у Бермудському трикутнику:
Кохання, ревнощі і сумніви.
І знову розум й дух затьмарить,
І знову крижану людину ранить,
І знову серце розтає,
І знову сил до битви є.
Війна -найгірша із дискусій,
Хоч і веде до еволюцій.
А ще страшніша є вона,
Коли на коханні основана.
І так по замкнутому колу
Людина ця блука до скону.
Безодня, лють і холода,
Коли ж себе знайде вона??
