Дні і ночі ковтають усе,
Топчуть нас часовими ногами...
Але хтось все ж надію несе
І плекає у серці роками...
В галасливих потоках машин
Ледь-ледь чути душі пульсування...
І життя вже нагадує млин,
Який змелює все без вагання...
Навіть сонце не милує зір,
Бо нема часу й очі підняти!
І людина біжить, ніби звір,
В табуні хоче щось наздогнати...
Зупиніться, істоти людські!
Відпочиньте хоч мить, оберніться,
Покидайте квартали міські –
І тікайте, в Природі топіться!..
Поскидайте гучні каблуки,
Ті кросівки із гумовим блиском –
Босоніж побіжіть до ріки,
Що убралась в калини намисто!
Запитайте в густої трави,
Що росинками змочить вам ноги,
Чи по-людському топчете ви,
Чи як ті, в кого виросли роги...
Гляньте ви у дзеркальність води –
Там побачите миле створіння...
Опустіть потім руку туди,
Ніби дерево в землю коріння!
І...прислухайтесь... Чуєте ви,
Як Земля вас гукає до себе?..
Земле! Плюскотом вод позови
Грішних нас – й ми прийдемо до тебе!
Ти, як мати, в обійми прийми
Неуважних дітей своїх, ненько!
І попросим пробачення ми
За непослух... О рідне серденько!
Поклянемось тебе берегти
І щодня хоч руками торкатись,
Щоб відчула, як любимо, ти,
І ніколи не будем цуратись!
Більше ночі не будуть ковтать
Ту напружену людськую втому...
Солов`ям ми поможем співать –
От і вернемось з вами додому!..
Цікаво. 
