Мій вдих і видих, потім знову вдих....
Колись цей ланцюжок все ж обірветься,
І голос розуму навіки, мабуть, стих,
І припиняється незримий трепет серця.
Не хочу вічності, не хочу довготи.
Життя, воно коротке, і – прекрасне!
Воно дано, щоби тебе знайти,
І хоч на мить в твої обійми впасти!
Не треба сліз, і коли я сповзу
За ту межу, де світло, мабуть, гасне,
Де спинить вічність і мою грозу,
Я вірю, що Господь все робить вчасно.
І ті вірші, що хочуть на папір,
Я не спроможна у собі тримати...
Кому? Для чого? Я не знаю слів,
Щоб пояснити.... Я маю писати.
Колись настане мій останній вдих,
І ні про що не треба жалкувати
Хай стихне все, як вітер в північ стих,
Лишень би до останнього кохати!
14.08.08
І сумовито ніби то сказано, але ж - підносить! Нема безнадії! Гарно.
Ото лише СПОВЗАТИ за межу таким як Ви - не личить. Такі самі роблять той крок з піднятою головою (і останні рядки - тому підтвердження).
Удачі Вам, покайфував тут.
... "Лишень би до останнього кохати"!... Не всi, на жаль, так зможуть написати... 
, зараз щось придумаю 
дякую!
