Спитаєш, чому так пізно
Пустив у світ я свої вірші?
Був час коли суспільство грізно
Їх оцінило б, як найгірші...
Це морок був і інший час,
Де не бува пророка в ріднім краї.
Коли ми бидло і кожен з нас -
Лиш сіра миша в чорній зграї.
І зараз їх пустити в світ непросто.
Кому потрібний серед багатства біль,
Коли народ гризе короста...
І замість пісні... згіркла сіль.
І зараз не змінилося нічого.
Лиш ділять піт та кров уже другі.
І "люблять-поважають" лиш німого,
А "слуги" плазують нижче, чим вужі.
І вже навколо нові лжепатріоти,
Дифірамби співають про свій народ.
Що аж дивуєшся диву, як ці "ідіоти",
Все запихають в ненаситний свій рот.
І що їм мова рідна, і що їм ненька...
Вони у груди б'ють, що щирі і свої,
Що вишиванка мила і коляда старенька,
А в голові у них гудуть другі рої...
Це ж при них кати в пошані наші.
Для них і плата особлива, і ордени.
І дай ікри їм, сала й каші,..
Бо "рай" для нас придумали вони...
Ох, бідна ненька Україна
І син її - обірваний Іван,
Що завжди пада на коліна,
Як перед ним з'являвся хан.
І гірко, й страшно серцю нині,
Бо глухий до всього і сусід, і брат.
Під тихий шурхіт шин в машині,
Під дім наш їде новий "кат"...
І так завжди і так понині,
Кара для нас одна і та,.. -
У всьому ми і завжди вині,
А в них велична є "Мета".
2002 р.
