Тепле сонце котиться донизу -
Марно намагаються зловить
Зарості топольок та берізок,
Білі хмарки спінених суцвіть.
Небеса – в мереживі. Цвітіння
Навкруги оздобило траву.
Наші тіні, видовжені тіні
Серед меду пахощів пливуть.
Припадає шлях рожевим пилом –
То твердий, то ніжний, ніби шовк.
О – нарешті сонце зачепилось
І висить в гіллі поміж пташок.
Плюскотять над озером берізки,
Підкидає коників трава,
А зі сходу - наче тісто з миски,
На заплаву місто насува...
Та і нам недовго вже вертатись –
Доліта сюди дорожній рев,
Повстає будов пейзаж картатий
Над стемнілим маревом дерев.
Не Канари, навіть не Карпати.
Віршик теж – не дуже показний:
Кілька речень, щоб запамятати,
А пізніш – згадати восени.
Бо буває, знаєте, доречно
Пригадати в дощові часи,
Як котилось сонечко по плечах
Стомлених вербичок і осик.
) Та й згадку має бути щось хоч трохи красиве 
