Він пішов... і, не помітивши її суму, відкинув почуття і відчай. Пішов туди, де немає її, де дощ своїми краплинами омивав його обличчя, стан, ходу. А вона, самотня, стояла і, спершись на дерево, повільно сповзла додолу, приглушуючи потік сліз.
Вона пам’ятала його вже 7 років. Спочатку - він був другом її сімї, потім-її другом, згодом - її коханням. Вже 3 роки все було, як у казці: романтика, щирість і велике почуття, що об’єднувало їхні душі. Але раптом.. Все обірвалось... Він пішов від неї. Чомусь...
У його блакитних очах бачила пустку. Кохання закінчилось, але не для неї. Вона створила всі умови, прорахувала найменші деталі, вела себе стримано, майже не капризно, у всьому його підтримувала...
А він... Весь час цінувавши те, що мав, віддавався їй повністю. Лише... Зараз зрозумів, що він цілує її за звичкою. І щось у його житті має змінитись.
У той день, коли він мав її покинути, йшов дощ, це була майже злива. Навіть природа передчувала її страждання. Побачення було о 18:00. І рівно о 17:56, коли він подумав, що має її кинути, на відстані 500 метрів у неї тьохнуло серце. І стало так сумно-сумно... Але вона переконувала себе, що все буде добре.
Зустріч під великим дубом, де і завжди. Але вона відчула, що недаремно взяла парасольку. Їй потрібно було вкритися чимось, щоб не промокнути до нитки і не померти... від болю...
Злива вирішила „допомогти” і значно посилилась.
Він хотів подарувати їй цей останній вечір, чи, хоч би 15 хвилин, поки не пройде дощ. Але дощ змінив свою думку і передумав влаштовувати трагічний кінець. А вона... Тонула у його обіймах, вдихаючи дощ з його ароматом. Вона запам’ятає цей запах на все життя.
-Я мушу піти...- невпевнено сказав і подивився у її очі.
-Невже, але ще ж рано, хоча... Якщо треба-йди.
-Ні, ти не зрозуміла, я мушу піти від тебе... Не мушу, хочу, ні, не хочу, мені потрібно,- не міг дібрати слів і враз зважився, - я більше тебе не люблю, не зможу бути з тобою, я скоро піду до іншої.. Мені потрібна жива людина, чуєш? Живе життя, жива авантюра, а не буденність наших стосунків!
Вона не могла, ні, вона не хотіла вірити... Але, враз переборола себе і сказала лише одне слово:
-Добре.
- Ти пробачаєш мене?
- Я згідна з тобою. Потрібно розірвати відносини, але... Я не маю права сумувати, бо тоді дощ йтиме 3 дні і 3 ночі. А тобі буде дуже боляче, навіть проти моєї волі.
- Так, мені вже не буде боляче... Пробач мене, якщо зможеш
- Я тебе пробачаю.
Він пішов із сухого острова під дубом, де цвіло їхнє кохання і не оглядаючись, побіг...
Вона опинилась із своїм горем наодинці і прислухалась до свого серця.
Але воно не билось...
Не було сили... Пауза. І вона полетіла... Високо, до світла, туди, де було тепло і сухо, де ніколи не йшов дощ, не було турбот і болю, де вічно цвіте весна...
Чомусь, йшовши зараз спокійно і автоматично знаходивши дорогу, він пожалкував про те, що зробив і вкотре себе прокляв. Бо він ще досі її любив.
Через 10 хвилин після прощання, хлопець здригнувся і його ніби вдарило струмом, тоді до його свідомості увірвалась думка, ніби з нею щось сталось і швидко побіг назад. Ні, не побіг, чимдуж полетів.
Знайшовши її тіло, без подиху, без пульсу, автоматично набрав 03, сказав вулицю Казав так, ніби ним хтось керував, ніби свідомість покинула його...
Потім, зрозумівши, що зараз її втратить, почав робити штучне дихання, непрямий масаж серця. Не допомагало...
І тоді він закричав, каючись за свій гріх. Почали збігатись перехожі. Хтось кричав, хтось заспокоював, хтось допитувався, хтось давав поради. Але хлопець нікого не чув. Він просив Бога повернути її, брав за руку та просив:
- Мила, люба, кохана, сонечко моє, я не знав, що все так має статись, повернись! Я помру без тебе!
Пульс з’явився
- Де ж ці лікарі?
Вони приїхали через 5 хвилин... І прямо тут, під дубом, почали її рятувати. Рясні краплі поту, змішаного з дощем, вкривали їхні обличчя.
-Розряд! Блискавка
- Розряд! – вдруге лікарі намагались врятувати її
- Розряд! –і він побачив у небі її відображення, з усмішкою і сумними очима, що так недавно світились живим блиском.
Пульс! У неї з’явився пульс!
Вона почала дихати!
- Дякую тобі, Боже ,- сказав
Але враз... Щось приречено обірвалось у нього всередині. Лікарі терміново забрали її у носилки, згодом у карету швидкої. Він сів поруч і гладив її золотаве волосся. Але, що це?
Вона відкрила очі, і стиха, зважуючи кожне слово, прошепотіла:
- Мені...важко..говорити... Я прощаю...тебе...Ти-не винен... Скажи моїм батькам... і маленькому братику, що я... їх... дуже... любила...
Нехай... похоронять мене... в блакитній... сукні. Хай... вони ... не тужать.
Там... мені... буде... добре...
- Ні! Не покидай мене! Чуєш? НІ!!!!!
- Я... Послухай... Не плач.... Я не прощу собі... якщо ти підеш... за мною...
- Я буду у всьому... тобі допомагати... Я... ЛЮБИЛА ТЕБЕ! -і її очі навіки закрились.
Він оросив її тіло сотнею сльозинок...
3дні і 3ночі йшов дощ. На другий день її похоронили, вдягли в останню путь блакитну сукню
Він вже ніколи не міг бути щасливим по-справжньому. Але, як виявилось, через пів року він зміг зустрічатись з іншою дівчиною...
А вона... вона навіки залишилась у його серці.............. L
ID:
124491
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.04.2009 01:10:55
© дата внесення змiн: 02.04.2009 01:10:55
автор: Анна Кошка
Вкажіть причину вашої скарги
|
