Сірі хмари вкрали небесну блакить
Й холодний вітер.
В дітях весна, а він не спить!
Беслідно,сон в очах його вмер.
Впав сріблом дощик небесної душі
На жовтаво-зелену травичку
Й мчать кудись маршрутні таксі,
Оголяючи поспіху звичку.
Ніби вкрай не вистачає часу
І скрізь шумить , кипить життя,
Та де лиху не має згасу.
Що ж зробить нам майбуття?
Не чули, не знали, -загубились.
Застукало серце колись в нірвані.
Щастя, світло хотіли, та ні з чим залишились.
На поталу долі віддані, гнані.
Хто ж поклав люд в гіркоту часу?
Стою, здивована і не збагну!!!
Чому життя корчить гримасу,
Таку сполохану страшну?
Позакривали перед людьми брами
Й несе не та течія.
Сваволя вийшла за рами
І над прірвою труїть змія.
Що тут можна вчинити?!
І над головою ці тьмяні хмарила,
І досі сміють вперто сперечати,
І досі занепад перед очима.
Прислухалась-як страшно тихо
Мовчать людські серця,
Коли повільно ріже країну лихо,
Збліду її душу ще не мерця.
(Дивлюсь і хочу вірити!!!) Ми всі живі.
Не тільки в мене думки стоголосять,
Коли старці мертвенно-сиві
Останні гроші та любов онучатам носять.
Коли надмірна робота, низька зарплатня ,
А хочеш не так жити!!!
Коли все частіше "вбивають" немовля,
Бо не має за що сповити.
Коли безщасні женуться
За забуттям в оковиту.
Вони вже загубляться їм не вернуться
На дорогу ножем звиту.
Коли доля кинула людям крадькома
Море плачу, море сліз,
Зронила пекучу рану.
Болить, далі рветься той поріз.
А колись, чекали, сподівались-ударив грім.
Затихли, як в собі відчули.
Бо ж звірюці , оманливім,
Надію на краще вбачали.
З усіх кутків на люд дмухнула тьма.
За чорними хмарами, рядною,
Заховала щастя вона.
Не дістати, далеке, рукою.
Можливо, в весняному оновлені
Оживе народ -душа.
І стрімким оживленням сповнені
Дамо лиху відкоша!!!
