Палата номер 5
Верещаці Миколі Антоновичу
Чомусь пізно торкнувся до долі,
У мирській метушні заблукав.
Заблудився у ній і поволі
В другорядність весь час поринав.
Дні сьогодні як сірі вампіри,
Відбирають останки всіх сил,
Тож мене полонили без міри.
Напрям долі твоєї згубив.
А знайшов тебе в домі - палаті,
Серед суму і стін без подій.
Там хвороби як доблесні раті,
Дружно кинулись… вбивці надій.
Твої ноги сплели ланцюгами,
На всі рухи прописаний піст,
А ти пишеш, чаруєш віршами,
Міцний духом поет - оптиміст.
Так втомили матраци казенні
І палата під номером п’ять,
Довгі ночі безсонні і темні,
І ці ліжка, що поруч стоять .
Прийде ранок, а з ним і надія,
Проросте як з зерна новий цвіт.
Може вийде хвороба із тіла.
На надії - тримається світ!
Олексій Тичко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, "старий" це вірш, я його і у збірку на включав. Але він написаний конкретній людині і можливо, що ви і не підозрюєте, але читали вірші які він написав і публікував саме тут в клубі поезії.
