Господиня утомилась –
Дрімає під грушею:
Коли звалить сон, байдуже,
Що в городі зілля.
І крізь морок забуття
Чує: хтось бурчить,
Тулиться, немов будяк,
Злазить на живіт…
– Кицю, ти знайшов хазяйку!
Мій маленький легінь…
От заріжу курку Майку,
Віддам тобі гребінь…
– Нявкую, – сказав вусатий,
Трішки потоптався,
Поправляючи “перину”, –
Я також спочину.
Ліг і важчає невпинно,
З кожною хвилиною,
Не дихнути господині,
Наче перед зливою.
Повела очима кволо:
“Ох ти, боже мій!
Це ж не Мурчик! Не Муркола!
Це – якийсь чужий!”
Натопила б вона смальцю
З сірого нахаби,
Та не ворухне і пальцем,
Вклякла наче жаба.
Бідолаха потерпала
До самого вечора...
Зілля ж цілий день буяло,
Картоплю вбивало.
