соломія: Вибране

Bodo

Письмо к Л. Т.

Да!
Про  любовь  сегодня  не  пишут…
Про  осень,  
шелестящие  листья,
переживания...
Все  это  осталось  в  прошлом  –  
унылом,  проклятом,
черством.

Все  это  удел  эпохи,
когда  скрипели  пером.
А  слова,
как  медовые  соты  –  
так  ложились  граненым  кольцом.

А  сейчас…
Какой-нибудь  выскочка
(найдется  какой-нибудь  «шкет»)
ну,  вроде,  молодой  –  
прогрессивный  поэт,
мыслитель!

Он  так  лихо  щеголяет  на  сленге.  
И  при  этом  
бесконечно  цитирует  Бродского!    

Знаешь,  
мне  так  тяжело  в  моем  «девятьсот  пятом»,
откуда  никак  не  уйду.
Ни  вперед,  ни  назад,  
ни  в  глубину…  
Ни  в  эту  изморось  без  зонта,
укутавшись  «потеплее».  

Ну,  а  ты  меня,  естественно  –  успокоишь.
Поворчишь  на  нравы,  
теплым  чаем  напоишь,
обласкаешь  мое  никудышнее  сердце.  


И  если  в  каком-нибудь  городе
(вроде  нашего),
эдак  лет  через  сто
об  этом  никто  и  не  вспомнит.
Все  равно!
Все  равно  никуда  мне  деться,
а  молча  сражаться  со  временем,
на  этой  забытой  планете.
Неважно,  в  какой  ипостаси,
и  в  котором  по  счету  столетии...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478905
дата надходження 12.02.2014
дата закладки 15.02.2014


Раїса Кириченко

Бабине літо

Сонцем  дихало  бабине  літо,
Тиху  пісню  співав  падолист
Золоту  одягаючи  свиту  
На  пронизаний  променем  ліс.

Синім  сяйвом  вабило  небо,
Павутиння  блукало  в  волоссі.
Осінь  зиму  благала:  Не  треба,  
Не  спіши,  ще  не  все  відбулося.

Осінь  марила  променем  ясним,
Вік  дівочий  вернути  хотіла.
Літом  бабиним  вбралася  красно,
Та  природу  здолать  не  зуміла.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361839
дата надходження 03.09.2012
дата закладки 04.09.2012


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.06.2012


Елена Фольтерн

Я не верю, что подвиги все забыты…

Я  не  верю,  что  подвиги  все  забыты,
Стерты  кровью  стихи  из  моей  тетрадки,
И  что  дед,  на  войне  в  двадцать  два  убитый,
Никогда  не  придет,  не  обнимет  бабку.

Нет,  не  красным,  а  кровью  цветут  гвоздики,
Зеленеет  трава,  тянет  стебли  к  свету.
И  у  нас  псевдонимы,  логины,  ники,
А  у  деда  надгробья,  могилы  нету.

Братья  бабушки,  дядя...  Увы,  убиты,
Жизнь  ударила  в  темя  не  камнем  -  глыбой...
И  никто  не  забыт,  и  ничто  не  забыто...
Я  не  праздную,  нет,  я  живу...  Спасибо...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336234
дата надходження 09.05.2012
дата закладки 14.05.2012


Ярослава Ткач

Сонячний

Усі  мої  листи  тобі
У  радості  або  журбі
Ти  поруч  десь  завжди  зі  мною
Ведеш  тендітною  рукою
Ти  є    одна  з  моїх  основ
Що  на  землі  мене  тримають
В  журбі  тебе  згадаю  знов
І  з  серця  камінь  й  лід  зникають
В  твоїх  очах  завжди  надія
На  світлий  день  на  щастя  мить
Вони  кохають  світ  і  мріють
що  все  лихе  колись  згорить
Залишить  нас  його  не  буде
Й  настане  щастя  для  усіх
Що  об"єднаються  всі  люди
І  скрізь  лунатиме  лиш  сміх
ти  наче  сонечка  промінчик
Що  загубився  на  Землі
І  посміхається  мені
Так,  це  тобі  ну  дуже  личить
Не  залишай  мене  зажди
Ти  грій  своїм  теплом  завжди
Тоді  відчую  через  кілометри
Що  згадуєш  можливо  і  мене  ти

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288811
дата надходження 26.10.2011
дата закладки 28.11.2011


Ярослава Ткач

Моя Франція

(навіяне)

Я  кохала,  а  може  й  досі
У  спогадах,  як  у  колоссі
Купаюся  і  потопаю
Немає  тому  кінця-краю

Загублена  в  серці  романтики
Прив'язана  вузликом  з  бантиком
До  того  казкового  літа
Де  я  у  кохання  одіта

Де  зорі  знов  падають  з  неба
Де  нам  фейєрверків  не  треба
Де  ми  прокидаємось  разом
"Сьогодні!"  було  нашим  гаслом

І  я  знов  у  тому  сьогодні
Де  ми  на  цілунки  голодні
Згубилися  наші  там  тіні
Як  в  мареві,  як  у  видінні

Хоч  сплинуть  дні,  місяці,  роки
У  горах  загубляться  кроки
В  зеленій,  примарній  траві
Та  ти  знов  наснишся  мені...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294684
дата надходження 20.11.2011
дата закладки 28.11.2011


virshinfo

Птах

Бачу  –  птах  крилатий  в  небі
Парить  в  височині.
Боже  мій,  іду  до  Тебе.
Сум  туманом  на  душі.
Розгубився  на  дорозі,
З  відусюди  тисне  гріх.
Без  підкріплення  не  в  змозі,
Не  звершу  достойно  біг.
Марнота  і  непотрібство
Розрослися  навкруги.
Серце  добре,  чисте  дійство
Де  сховалося  скажи?
Птах  парує  –  бачу  його.
Висота!
Духа  змученого  мого
Підкріпля  любов  Христа.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257201
дата надходження 02.05.2011
дата закладки 04.05.2011


UA

"8 БЕРЕЗНЯ. ДЕНЬ ПОЧАТКУ БОРОТЬБИ, АБО ДЕНЬ ДЛЯ СПОВІДІ…. " (ІІ частина)

ВІД    АВТОРА        
                             Шановні    друзі    всі    події    описані    в    цьому    творі    основані    на    реальних    подіях,    які    мені    довелося    пережити    8    березня    2011    року.                

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Новела    
                                                                                                                                                             


                                                                                               8    березня
                                                                             ДЕНЬ    ПОЧАТКУ    БОРОТЬБИ    
                                                                                     АБО    ДЕНЬ    ДЛЯ    СПОВІДІ…



                     Обкомам,    крайкомам    и    ЦК    нацпартий    ПРОВЕСТИ    Международный
                     коммунистический    женский    день    как    МАССОВУЮ    политическую    
                     КАМПАНИЮ    под    лозунгом    дальнейшего    ВОВЛЕЧЕНИЯ        ЖЕНЩИН        
                     в  социалистическое  строительство,  подъема  
                     стахановского  движения  РАБОТНИЦ,  ИНТЕЛЛИГЕНТОК  и        
                     КОЛХОЗНИЦ,  мобилизируя    их    НА    успешное    ВЫПОЛНЕНИЕ    и    
                     перевыполнение    ПЛАНОВ…

                                                         Постановление    ЦК    ВКП(б),    “Правда”,    8    марта    1937г.


                     ЦК    ВКП(б)    выражает    твердую    уверенность    в    том,    что    ЖЕНЩИНЫ
                     будут    и    ВПРЕДЬ    в        передовых    рядах        борцов        за        высокие  
                     темпы            развития                социалистического                    хозяйства,        
                     за            быстрейшее  преодоление        трудностей,        за        выполнение    
                     и            перевыполнение  нового                пятилетнего                плана,      
                     за                дальнейшее            повышения  материального  
                     благосостояния                народа                и        ОТДАДУТ    СВОЮ  
                     ЭНЕРГИЮ            И                ТВОРЧЕСКИЕ                СИЛЫ                НА            ДЕЛО    
                     процветания  Отечества…    

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               “Правда”,    8    марта    1947    г.    
________________________________________________



                   Сповідаємося    Тобі,    Господові    Богові    і    Творцеві    моєму,    Єдиному,    що,    в    Пресвятій    Тройці    Тебе    славимо    і    Тобі    вклоняємось    –    Отцю    і    Сину,    і    Святому    Духові,    у    всіх    своїх    гріхах,    які    заподіяв    я    в    усі    дні    життя    мого    і    в    усякий    день    і    час    аж    до    останнього    часу    словом    чи    ділом,    чи    думкою    і    всіма    моїми    почуттями    душевними    і    тілесними.    
                     У    всіх    цих    і    багатьох    інших    гріхах    я    каюсь    і    смиренно    благаю    Тебе:    з    милості    Твоєї    прости    мені    всі    гріхи    мої    і    розріши    мене    від    них    усіх,    бо    Ти    Милосердний    і    Чоловіколюбний.    Амінь.        

________________________________________________



                                                                                 ДРУГА    ЧАСТИНА



                                                                                                     ІІ.  
                                                                                           ПОЛУДЕНЬ


Ріка  Стрипа,  неподалік  від  міста  Бучачи,  Тернопільська  область.

-  Скільки  вона  пролежала  в  воді?
-  Важко  поки  сказати.  Обставини  нам  поки  не  відомі.  Міліція  досі  ще  не  прибула.  Обвалилась  під  кригу,  ось  втому  місці,  ближче  до  середини,  влізла  на  кригу.  Пролізла  метрів  двадцять,  тут  її  і  знайшли.
-  Який  стан.
-  Стан  важкий.  Просто  диво,  що  вона  залишилась  живою.  Поки  ще  зарано  робити  прогнози,  але  ніжні  кінцівки  підлягають  ампутації.  



 м.  Київ
П’ять    років  поспіль…

Моральність.  Громадяни  дуже  люблять  моральність.  Вони  закриваються  в  своїх  домівках,  сідають  в  кухні,  запалюють  цигарку,  розливають  самогон  і  починають  переконувати  самих  себе  в  своїй  правоті,  чесності  та  порядності.  Їх  хлібом  не  годуй  –  моральність  подавай!  Вони  без  перестану  критикують  аморальне  телебачення,  але  дивляться  його  безперестану  і  вдень  і  вночі.  Вони  гніваються  на  аморальну  жовту  пресу,  але  буквально  з’їдають  її,  не  запиваючи.  Вони  поносять  все  сучасне,  але  самі  не  від  чого  не  відмовляються,  а  навпаки  укомплектовуються  до  зубів.
Зате  моральність  їм  подавай.
Повагу  їм  подавай.  
Любов  їм  подавай.  
Стосунки  їм  подавай.  
Зв’язки  їм  подавай.  
Гроші  їм  давай,  в  чистім  вигляді,  на  підносі,  як  переможцям  телевізійних  програм  та  лотерей.  
Шизофренія.  Світ  охопила  світова  шизофренія.
І  я  теж  хворію  цією  хворобою.      
Ось  зараз  нащо  це  я  сам  себе  обманюю.  Невже  я  не  знав,  про  те  що  побачив?  Невже  я  не  чув  про  це?  Все  бачив  і  чув  і  навіть  читав.  Але  то  було  якось  не  так.  Це  відбувалось  десь  далеко  і  не  зі  мною.  Коли  дивився  про  це  по  телебаченню,  то  думав:  ох,  якби  вони  мені  зустрілись,  ох  я  їм  би  задав.  А  в  житті  все  навпаки.  Сховався  і  засунув  свій  язик  подалі,  щоб  не  почули.  Навіть  нікого  не  покликав  тоді.
 Який  же  трус  і  брехун,    не  можу  навіть  відвертим  сам  з  собою  бути.  Загрався  ти,  ой  як  загрався.  Все  твоє  життя  –  це  суцільна  гра,  яку  ти  сам  створив  і  заволікаєш  людей,  щоб  вони  тебе  славили.  Бо  тільки  тобі  відомі  правила  гри  і  тому  ти  завжди  виграєш.
Що  ж  у  мене  таке?  Що  я  взагалі  собою  уявляю?  
Ніщо.
Не  лише  в  матеріальному  плані  чи  в  життєвому  становищі,  а  й  усьому.  Я  знаю  всього  потрохи,  а  загалом  нічого,  якщо  зануритись  глибше.  Я  вмію  все  робити,  а  разом  з  тим  нічого.  Що  я  дійсно  вмію,  так  це  задурювати  голови  людям,  а  рано  чи  пізно  обман  викривається,  і  людина  бачить,  що  я  таке  насправді,  і  відходить,  бо  вже  немає  довіри  до  мене.  
Я  шмаркач.
А  моя  благодійність,  чого  вона  дійсно  варта.  Цією  роботою  я  тільки  прикриваюсь  та  PR  собі  роблю.  Багато  чого  я  роблю  їде  не  від  душі,  особливо  останнім  часом.    
Як  тільки  цікаво  морочити  голови  людям,  але  від  цього  сильно  серце  старіє.    


                                                                                                           ІІІ.  
                                                                                                         ВЕЧІР.


м.  Київ

Навіть  не  знаю,  що  спонукало  мене  прийняти  таке  рішення.  Але  якась  внутрішня  сила  тоді  тягнула  мене,  знов  подивитись  на  цю  безногу  жінку,  і  тому  через  деякий  час  я  знову  опинився  на  залізничному  вокзалі.    
Вона  сиділа  на  тому  ж  місці,  голова  опущена  до  низу,  однією  рукою  трималась  за  живіт,  інша  слугувала  опорою,  щоб  не  впасти.  Стаканчик  повний,  вона  протягнула  руку  від  живота  і  висипала  дрібноту  до  переднього  спеціально  пошитої  кишені.
Я  продовжував  дивитись  на  неї,  а  моя  голова  ось-ось  розірветься  від  потоку  думок:  Що  робити?  Нічого?  Так  чому  я  тут?  Що  буде  далі?  Скільки  їй  років?  Де  живе?  Чи  є  у  неї  рідні?  А  чи  я  зможу?  Якщо  ні,  то  чого…?  Чи  є  спостерігачі?  Мабуть  за  нею  спостерігають?
Що  далі?  
Що  далі?  Цим  хтось  в  державі  опікується?  Про  що  це  я…

Н    і    ч    о    г    о        н    е        з    м    і    н    и    ш!

Н    і    ч    о    г    о        н    е        з    м    і    н    и    ш!

Н    і    ч    о    г    о        н    е        з    м    і    н    и    ш!

Я  вже  збирався  йти,  аж  раптом  побачив,  як  скривилось  її  обличчя  від  болю.  Її  охопив  біль.  Допоможіть  хто  не  будь  їй.  Невже  ніхто  не  помічає.  
А  сам  стою…
Зробив  непевний  крок  до  неї.
Боже  допоможи.  Як  страшно.  Але  чому  так  страшно,  невже  перед    тобою,  якесь  чудовисько.  
Перед  тобою  людина.  

Л  Ю  Д  И  Н  А  –  створіння  Бога

Л  Ю  Д  И  Н  А  –  яка  потрапила  в  біду.

Л  Ю  Д  И  Н  А  –  яка  чекає  твоєї  допомоги.

Швидку.  Треба  викликати  швидку.  
Зробив  ще  крок.
Безнога  жінка  двома  руками  схопилася  за  живіт,  простогнала  і  впала  як  колода  на  бік,  втративши  опору.
З  місця,  там  де  мали  б  починатись  ноги,  з  сходинки  на  сходинку  і  далі  по  тротуарній  плитці  потекла  жовта  рідина.  
Жовтий  струмок  помітили  перехожі,  почали  перестрибувати,  плювати,  реготати,  а  деякі  з  молоді  почали  фотографувати,  мабуть  з  метою  розміщення  цікавих  фото  на  сайтах.  Незадоволений  двірник  почав  розмітати  жовту  калюжу.  Він  щось  їй  казав,  погрожуючи  мітлою,  але  вона  не  чула.  Не  чув  і  я,  ніби  це  був  сон.
А  вона  лежала.  Вона  лежала  і  дивилась.
Дивилась  на  мене.
Біль  від  повноти  січового  міхура  пройшов,  але  обличчя  переказилося  від  іншого  болю.      
Я  зробив  впевнений  крок!
ПРИЙШОВ  ЧАС  ДІЯТИ.
Я  МОЖУ  ЦЕ  ЗМІНИТИ.

 

                                                                                                   ІV.  
                                                                                                   НІЧ.

Тернопільська  область,  місто  Бучач.
Лікарня.


-  Хто  їх  сюди  постійно  пускає.  Третя  година  ночі.  Черговий!  Черговий  негайно  виведіть  з  лікарні  цих  осіб.  Та  скільки  можна  робити  зауваження.  Чому  сторонні  люди  у  відділенні.  Хто  їх  пускає?  Я  цих  циган  вже  бачу  не  перший  раз.  І  покличте  мені  охорону…
Через  хвилину  шум  в  коридорі  стих.  Тепер  вона  може  нарешті  побути  наодинці  зі  своїми  думками,  в  палаті  вона  одна.  Треба  ще  раз  обдумати  пропозицію  циган.  А  хіба  є  варіанти?  Кому  я  така  потрібна?  В  тридцять  п’ять  років  з  двома  дітьми  і  без  ніг.  Як  годувати  дітей?  Як  їх  поставити  на  ноги?  На  ноги,  на  ноги…  О  боже  мої  ніженьки,  як  тепер  мені  далі  жити?  Життя  не  має.  Я  вже  не  жилець.  Прикрила  долонями  очі,  з  яких  потекли  сльози.  Дітки,  мої    рідненькі,  як  же  нам  далі  жити.  Кому  ми  такі  потрібні?  Кому  потрібна  ваша  мамка?  
Тепер  я  жебрачка,  тільки  цим  я  зможу  заробити  на  життя.  








                                                                                                     V.
                                                                                               РАНОК.


м.  Київ

Ранок.  
Як  я  тільки  люблю  ранок.  Ранок  це-початок,  початок  чогось  нового,  ще  досі  невиданого,  недослідженого,  невиміряного  і  незнаного.  Коли  дивишся  на  новий  день  зранку,  то  він  завжди  може  стати  чудовим,  і  цілий  тиждень,  і  цілий  місяць,  і  цілий  рік,  та  що  там  рік,  цілу  вічність  тебе  чекає  життя.  
Життя!  Я  так  люблю  життя.  Це  ніби  нове  народження  або  нове  відродження.  Це  коли  все  ще  попереду,  і  в  тебе  є  шанс  виправити  помилки,  які  ти  встиг  наробити  вчора,  є  час  попросити  вибачення  у  всіх  кого  образив.  
У  тебе  є  шанс  спасти  свою  душу.
Сьогодні  я  запізнюсь  на  роботу.  Вчорашні  пригоди  закінчились  тільки  о  третій  годині  ночі.  Тільки  коли  остаточно  пересвідчився,  що  вона  у  безпеці  зміг  піти  додому.  
Особу  було  встановлено.  Її  звуть  Олена,  проживає  у  Тернопільській  області,  місто  Бучач.  Вже  п’ять  років,  як  її  шукають  рідні.  Шкода  батько  не  дочекався,  рік  тому  помер.
Той  нещасний  випадок  на  річці  все  змінив  в  її  житті.  А  потім  обманом  потрапивши  до  пастки  шахраїв  з  числа  циган,  вона  перетворилась  на  "вуличний  бруд",  який  всі  намагаються  обминути,  не  наступити,  щоб  не  забруднитися,  або  не  помічати,  щоб  не  зіпсувати  собі  настрій.                    
На  третій  рік  свого  жебрацтва  вона  змирилась,  але  після  того  як  її  і  ще  двох  таких  як  вона  повернули  з  Москви  до  Києва  з’явилася  надія  повернення  додому.  А  потім  ще  два  роки.  Два  важких  роки.  Стало  навіть  гірше  ніж  було  у  Москві.  Цигане  побоювались  втеч  і  тому  влаштовували  тотальний  контроль.      
Ніхто  не  знав  про  її  тяжку  долю,  ніхто  не  цікавився  чому  вона  такою  стала...  Ніхто  не  запитав  -  що  трапилось  в  її  житті  -  що  вона  так  принизилась?
 Чому  вона  стала  жебрачкою?
 Вона  стала  сильною,  і  плакала  тільки  залишившись  на  самоті,  але    життя  її  не  зламало.

*    *    *
"Станція  "Вокзальна".  Шановні  пасажири  не  затримуйтесь  у  дверей,  швидше  виходьте  з  вагону…"
Це  моя  станція,  я  швидко  виходжу.
Продавці  преси  вже  давно  розклали  і  успішно  продають  свою  продукцію.  Діставши  дві  гривні,  купую  газету  з  портретом  Президента  України  на  першій  сторінці,  поряд  заголовок  "Звернення  до  жінок…"        
Як  міг  забути,  сьогодні  восьме  березня.  Жіноче  свято.  Ось  чому  "матуся"  наказала  своїм  бійцям  на  "козирні"  місця  ставити  жінок.  Дуже  тактично.
Матуся…  матуся.
А  це  що  за  видовище  біля  магазину,  що  за  стовпотворіння?  Ох  ці  хлопці  в  міліцейських  кашкетах  і  вони  тут.  Тут  як  тут.  Напевно  щось  трапилось.
Ноги  самі  мене  несли.  Після  вчорашніх  подій,  я  відчував  якусь  внутрішню  силу.  Навіть  десь  в  глибині  душі  прокинувся  герой.  Приємне  відчуття.  Дуже  приємне  відчуття.
-Прошу  всіх  відійти!  Не  заважайте  роботі  міліції!
Молодий  лейтенант  міліції  відганяв  зівак  від…  
Від  чого?  Що  там  трапилось?  
-Молодий  чоловік  а  Вам  чого?,-  це  вже  до  мене.,-  ви  що  Варвара?
-Яка  Варвара?,-  здивувався  я.
-Якій  нос  відірвали?,-  вже  з  грубістю  відповів  міліціонер.  
У  лейтенанта  є  відчуття  гумору,  але  чи  доречний  цей  гумор  зараз…  Зазирнувши  за  плече  лейтенанта,  я  побачив  тіло,  що  непорушно  лежало  обличчям  догори.  Мертве  тіло  молодої  жінки.
Це  жінка.  
Знову  жінка.  Одна  рука  була  оголена,  хтось  ніби  спеціально  відірвав  рукав.  Друга  рука  була  ампутована.  Одягнена  в  старий  мотлох.        
Відкритті  очі  дивились  в  небо.  
Очі!
Очі!
Такі  знайомі  очі.
На  обличчі  ніби  застигла  посмішка  підкреслюючи  відчуття…
Відчуття  свободи.        
У  кожній  людині  є  природне  відчуття  свободи.  Відчуття  незалежності.  Це  природно  бути  вільним.  
Це  природно  бути  вільним,  коли  живий,  а  чи  природно  бути  вільним  коли  мертвий?
-Все  побачив?-,  продовжував  лейтенант.  -  Цікаво?
Мій  погляд  впав  на  її  руку,  на  місце  що  біля  зап’ястя,  це  була  пляма  від  опіку,  і  було  випалено.
Випалено  цифру.
Цифру  вісім.
Рука  мимоволі  потягнулося  до  кишені  і  в  долоні  опинилася
річ  коричневого  кольору,  яку  я  прихопив  з  того  клятого  фургону.  Цю  річ  бачили  всі  хто  хоч  раз  відвідував  театр,  або  кінотеатр,  здавав  верхній  одяг  до  гардеробу  і  взамін  отримував  жетон  з  номерком  гачка.  Це  жетон  і  теж  з  номером  -  номер  вісім.  На  зворотному  боці  видавлено  слово,  або  ім’я  –  "Марта."
Марта  –  вісім.
Вісім  –  марта.
ВОСЬМЕ  "МАРТА"
ВОСЬМЕ  БЕРЕЗНЯ.
Боже  провидіння  чи  збіг?  
-  Це  вам  не  кіно,-  мене  вже  силою  відтягували  два  сержанти.
-  Я  знаю  як  її  звуть!  Я  знаю  як  її  звуть!  Я  знаю  як  її  звуть!  –  кричав  я,  -  її  звуть  Марта!
-  Ви  гадаєте  нам  це  цікаво?      

*    *    *
Марту    відвезли.
Куди?  
Я  не  знаю  куди?  Куди  відвозять  і  де  ховають  таких  як  вона?  
Але  це  вже  не  має  значення.  Вона  мертва,  а  значить  вільна.  
Дійсно  це  природно  бути  вільним  коли  мертвий.  
Вокзальне  життя  продовжило  бурлити.  Диктор  залізничного  вокзалу  ледве  встигає  робити  оголошення.  Люди  все  прибували  і  прибували,  ніби  вони  з  під  землі  з’являлись.  Багатоголосся  юрби  народжувало  особливий  вокзальний  шум.  Обтяжені  клунками  люди  кудись  поспішали.  
Поспішали…
Поспішали…
Поспішали…
Місто  живе.  Відлік  їде.  
З  восьмим  березня  тебе  Марто…






10.03.2011  року           м.  Київ

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257020
дата надходження 01.05.2011
дата закладки 04.05.2011


UA

"8 БЕРЕЗНЯ. ДЕНЬ ПОЧАТКУ БОРОТЬБИ, АБО ДЕНЬ ДЛЯ СПОВІДІ…. " (І частина)

ВІД  АВТОРА    
               Шановні  друзі  всі  події  описані  в  цьому  творі  основані  на  реальних  подіях,  які  мені  довелося  пережити  8  березня  2011  року.        




                                                                                                                                                                                     Новела  
                                                                               


                                                                                 8  березня
                                                                 ДЕНЬ  ПОЧАТКУ  БОРОТЬБИ  
                                                                     АБО  ДЕНЬ  ДЛЯ  СПОВІДІ…



                                   Обкомам,  крайкомам  и  ЦК  нацпартий  ПРОВЕСТИ  Международный
                                   коммунистический  женский  день  как  МАССОВУЮ  политическую  
                                   КАМПАНИЮ  под  лозунгом  дальнейшего  ВОВЛЕЧЕНИЯ    ЖЕНЩИН    в
                                   социалистическое        строительство,        подъема      стахановского  
                                   движения          РАБОТНИЦ,          ИНТЕЛЛИГЕНТОК          и        КОЛХОЗНИЦ,  
                                   мобилизируя  их  НА  успешное  ВЫПОЛНЕНИЕ  и  перевыполнение  
                                   ПЛАНОВ…

                                                                       Постановление  ЦК  ВКП(б),  “Правда”,  8  марта  1937  г.


                                   ЦК  ВКП(б)  выражает  твердую  уверенность  в  том,  что  ЖЕНЩИНЫ
                                   будут  и  ВПРЕДЬ  в    передовых  рядах    борцов    за    высокие    темпы  
                                   развития        социалистического          хозяйства,        за      быстрейшее  
                                   преодоление    трудностей,    за    выполнение      и      перевыполнение  
                                   нового        пятилетнего        плана,        за        дальнейшее      повышения  
                                   материального        благосостояния        народа        и    ОТДАДУТ  СВОЮ  
                                   ЭНЕРГИЮ      И        ТВОРЧЕСКИЕ        СИЛЫ        НА      ДЕЛО      процветания  
                                   Отечества…  

                                                                                                                                             “Правда”,  8  марта  1947  г.  
________________________________________________



Сповідаємося  Тобі,  Господові  Богові  і  Творцеві  моєму,  Єдиному,  що,  в  Пресвятій  Тройці  Тебе  славимо  і  Тобі  вклоняємось  –  Отцю  і  Сину,  і  Святому  Духові,  у  всіх  своїх  гріхах,  які  заподіяв  я  в  усі  дні  життя  мого  і  в  усякий  день  і  час  аж  до  останнього  часу  словом  чи  ділом,  чи  думкою  і  всіма  моїми  почуттями  душевними  і  тілесними.  
           У  всіх  цих  і  багатьох  інших  гріхах  я  каюсь  і  смиренно  благаю  Тебе:  з  милості  Твоєї  прости  мені  всі  гріхи  мої  і  розріши  мене  від  них  усіх,  бо  Ти  Милосердний  і  Чоловіколюбний.  Амінь.    

________________________________________________





                                                                     ПЕРША  ЧАСТИНА

                                                                                           І.
                                                                                   РАНОК


Неподалік  міста  Бучач,  Тернопільська  область.


Часте  і  важке  дихання,  в  роті  присмак  крові.  На  дворі  початок  березня,  але  ще  достатньо  прохолодно,  а  вона  одягнена  достатньо  легко,  тільки  і  встигла  в  чоботи  стрибнути,  коли  з  хати  вибігала.  Долоні  зжаті  в  кулачки  і  стиснуті  біля  грудей.  Сльози  лились  з  очей  і  миттю  застигали  на  щоках.  
Попереду  була  ріка,  ріка  Стрипа.  В  притул  підійшла  до  неї.  Крига  повинна  бути  міцною.  Неодмінно  міцною,  адже  які  морози  були.  
Це  ще  один  життєвий  іспит,  важкий  іспит  і  я  повинна  його  пройти.  Я  жінка.  Хоча  нащо  мені  все  це  потрібно,  або  за  що  мені  ці  всі  напасті.  Більше  немає  сил,  як  все  це  набридло.  Не  хочу  жити.  Не  хочу!  Скільки  можна  це  терпіти.  
Я  жінка.
Ні,  викинь  ці  думки  з  голови.  Ти  повинна  це  пройти.  Це  твій  хрест  і  твоя  дорога.  
Я  жінка,  і  мати…
Мої  дітки,  вони  залишились  там  в  тій  хаті,  самі.  Не  треба  їх  було  кидати  самих.  І  з  собою  не  візьмеш…  О  Боже,  що  робити…?
Що  робити?
Зробила  крок.
Крига  міцна.
     

*  *  *  

м.  Київ
П’ять    років  поспіль…


Ранок.  
Як  я  тільки  люблю  ранок.  Ранок  це-початок,  початок  чогось  нового,  ще  досі  невиданого,  недослідженого,  невиміряного  і  незнаного.  Коли  дивишся  на  новий  день  зранку,  то  він  завжди  може  стати  чудовим,  і  цілий  тиждень,  і  цілий  місяць,  і  цілий  рік,  та  що  там  рік,  цілу  вічність  тебе  чекає  життя.  
Життя!  Я  так  люблю  життя.  Це  ніби  нове  народження  або  нове  відродження.  Це  коли  все  ще  попереду,  і  в  тебе  є  шанс  виправити  помилки,  які  ти  встиг  наробити  вчора,  є  час  попросити  вибачення  у  всіх  кого  образив.  
У  тебе  є  шанс  спасти  свою  душу.
Велике  місто,  ще  не  прокинулось,  а  його  мешканці  після  ненависного  дзвінка  годинника,  вже  в’яло  пересувались  у  своїх  домівках,  тримаючись  хто  за  голову,  хто  за  січовий  міхур.  На  перехрестях  доріг  ще  світиться  тільки  жовтий  світ  і  дорогу  можна  переходити  не  чекаючи  свого  зеленого.  Панує  тиша,  лише  чутно    роботу  двірників,  але  на  них  ніхто  ніколи  не  звертає  уваги.  Правда  час  від  часу,  щось  внутрішнє,  ще  поки  невідоме,  змушує  нас  обертатись  навколо  себе.  І  раптом  ми  здивовано  помічаємо,  що  ось-ось  втонемо  у  багні.  О,  тоді  ми  починаємо  згадувати  не  тільки  двірників,  а  ще  і  владу,  і  самого  Президента,  порівнюючи  себе  з  громадянами  Європейських  держав,  лускаючи  при  цьому  насіння  та  кидаючи  "бички"  не  попадаючи  в  урни  для  сміття  в  супроводі  спльовування    майже  зеленої  рідини  з  ротової  порожнини.  
Дикуни.  
Цікаво!  Чим  характеризується  примітивна  свідомість  дикуна?  
Відповідь  вже  в  самому  запитанні  –  примитивністю,  а  на  додаток  ще  аналогічністю,  сентиментальністю,  жорстокістю,  суєвірністю,  низьким  рівнем  інтелекту,  інфантильністю  і  що  саме  головне  мстивістю.  Мстивість  я  навіть  хочу  виділити  з  усього  вище  сказаного.  Ну  ніяк  у  нас  не  виходить  з  любов’ю  або  навіть  повагою  один  до  одного,  і  вмінням  пробачати.  Пробачати  один  одного.  
Ні,  у  нас  все  навпаки,  ми  всі  свої  сили,  земні  і  небесні,  направляємо  щоб  мстити.  
Мстити!  
Мстити!  
Мстити!
І  забуваємо,  що  робимо  зло,  як  правило  своїм  близьким.  А  потім,  після  випитої  пляшки  горілки,  починаємо  задавати  собі  питання:  чому  нам  так  погано  жити?  
Якщо  шукати  відповідь  підходячи  з  того,  що  думки  матеріалізуються,  то  з’являється  питання  у  відповідь:  а  що  може  породити  така  свідомість.  Свідомість  дикуна.  Скалічена  свідомість.
Себе  звичайно  я  дикуном  не  рахую.  Який  же  дикун.  Я  достатньо  успішна  людина,  декілька  вищих  освіт,  займаю  достатньо  високий  соціальний  статус  і  активний  громадський  діяч.  Займаюсь  художньою  фотографією  де  здобув  певного  визнання  серед  митців.  А  нещодавно  відкрив  в  собі  ще  талант  –  займатись  писаниною.  Чим  якраз  і  займаюсь.  Але  головним  мій  козир,  моя  визитівка  –  це  моя  благодійна  діяльність.  Ось  вже  декілька  років  поспіль  займаюсь  реабілітацією  діточок,  які  перенесли  захворювання  на  дитячий  церебральний  параліч.  Тут  я  і  організатор  і  виконавець.
Я  люблю  ранок.
Я  люблю  себе!
На  вокзальній  площі,  біля  метро  вже  скоро  буде  збиратись  натовп,  невдовзі  підземка  розпочне  свою  роботу  і  місто  прокинеться.  Саме  з  початку  роботи  метрополітену  починається  відлік  часу.  Це  ніби  постріл  стартового  пістолета,  секундомір  увімкнено,  час  пішов.  Але  це  невдовзі,  а  в    мене  ще  є  час  для  роздумів.  
Взагалі  то  мені  подобається  гуляти  біля  залізничного  вокзалу,  це  занадто  людне  місце,  а  я  люблю  вдивляться  в  людей,  шукаючі  цікаві  обличчя  і    фотографувати  їх.  Фотографічний  апарат  завжди  при  мені.  Видиме  легко  сфотографувати,  але  я  намагаюсь  спіймати  те  що  інші  не  бачать,  вловити  невидиме  –  почуття,  емоції,  настрій.  Мені  цікаві  люди  на  межі,  які  щось  пережили,  здобули  або  втратили.  Люди  з  характером,  характерники,  люди  з  харизмою,  агресори,  лідери,  ізгої  та  навіть  злочинці.  Мене  цікавить  все  з  чого  "зроблена"  людина.  І    мрію  досягти  такого  рівня  майстерності  у  фотографуванні,  щоб  коли  дивився  на  людину,  крізь  об’єктив  камери    бачив  її  душу.
Ніщо  не  залишається  у  пам’яті  назавжди,  з  часом  все  стирається,  вивітрюється  навіть  найближче,  найдорожче  тьмяніє  і  втрачає  кольори,  коли  не  має  постійного  нагадування  про  себе.  
Світлина  має  дивовижну  якість  -  зупиняти  відлік  часу.  Вона  допомагає  зазирнути  в  пережите  минуле,  а  герої  світлини  живуть  в  іншому  вимірі.  Навіть  вже  через  рік  дивлячись  на  свої  знімки,  починаєш  розуміти,  що  на  світлині  вже  інша  людина,  і  це  вже  не  ти.  
Десь  в  глибині  зринула  думка:  а  чого  це  мені  подобається  фотографувати  обличчя.  Я  часом  не  збочинець?  
Роздуми  перервало  чорне  авто,  що  зупинилось  неподалік  від  мене  і  станції  метро  "Вокзальна".  Це  був  мікроавтобус,  вікна  тільки  попереду,  багажне  відділення  було  без  вікон.  Авто  скоріш  призначене  тільки  для  перевезення  вантажу.  Спереду  видно  тільки  водія  і  біля  нього  пасажира.  Два  чоловіки  жваво  розмовляли,  нервово  палили  цигарки  та  випускали  дим  в  салон.  Із-за  диму  їх  вже  погано  видно.  Водій  явно  сильно  нервував  і  почав  стукав  кулаком  о  задню  стінку,  яка  перегороджувала  вантажне  відділення.  Мене  вони  навряд  чи  помітили,  тим  паче  що  між  нами  був  розміщений  рекламний  щит,  який  пропагував  дивитись  телевізійну  програму                  “Шустер-LIVE”,  політичне  шоу  на  національному  телеканалі  України.  Хитруватий  погляд  і  задоволена  посмішка  Савіка  Шустера  (ведучого  програми)  на  передньому  фоні  і  задимлене  авто  з  нервовим  водієм,  який  вже  виліз  з  машини  і  долонею  бив  собі  лоба,  на  задньому  фоні  мені  сподобався.  Я  навіть  теж  посміхнувся.  Кумедний  кадр,  вирішив  я,  шкода  що  зараз  ще  сутінки  і  замало  світла  для  якісного  знімку.  
Авто  раптом  сильно  захиталось,  за  перегородкою  у  багажному  відсіку  явно  хтось  ще  є.  Другий  чоловік  вийшов,  вони  відкрили  задні  двері  і  удвох  витягли  з  машини  вантаж,  який  був  накритий  ковдрою.  Мені  здалося  те  що  було  під  ковдрою  трохи  зарухалось.  
Ні,  це  мені  здалося.  Хоча  ні,  кому  вони  наказують:  не  рухатись.  Невже  під  ковдрою  людина.  
Ні,  ні,  ні,  форма  ковдри  трикутна  і  занадто  низька,  вряд  чи  так  можна  зв’язати  людину,  а  потім  ще  так  рівно  поставити  на  землю.  Адже  те,  що  вони  поставили  на  землю  мало  більше  вертикальну  форму  ніж  горизонтальну.  Якщо  правда  це  був  не  карлик.  Може  там  під  ковдрою  і  не  людина,  а  щось  невідоме,  але  живе.  
Воно  живе.
Ті  двоє  розмовляли  і  я  їх  чув.  
-  "Не  двигайся".  "Еще  раз  двинешься,  в  глаз  заеду",  -  сплюнув.  –  "Как  только  тяжело  с  бабьем  работать.  Ноют  и  ноют.  Достали  меня,  их  сопли.  Со  всех  щелей  льется,  вонючки.  Зачем  точки  поменяли?"  
-  "Да  успокойся!"  "Это  наша  работа.  Кому  сейчас  легко?  Учителям?  Врачам?",  -  грубий  сміх.  -  "На  козырные  места  два-три  дня  будем  ставить  бабье.  Указ  мамочки.  Неужели  забыл,  какой  праздник  приближается?"    А  в  этот  период  можно  хорошо  нарубить  капусты  на  бабах."                
Передчуття  мені  підказує,  що  я  тут  зайвий,  хоча  вони  мене  поки  не  бачать,  завдяки  цьому  рекламному  щиту.  
Я  підійшов  впритул  до  Савіка  Шустера  і  тепер  ми  дивились  один  одному  у  вічі.  Про  яке  свято  йде  мова?  Що  вони  так  жваво  обговорюють?  І  врешті-решт,  чим  вони  займаються,  що  в  себе  включає  їх  робота.  
Савіку  як  ти  гадаєш:  чим  вони  займаються?  Тобі  хіба  не  цікаво?  Тобі  все  цікаво,  ти  і  сам  цікавий.  Голоси  стали  чіткіше,  але  я  їх  вже  не  бачу.  Переді  мною  тільки  очі  Савіка  Шустера.  
Вони  продовжували:
-  "Как  ты  их  отличаешь?"  "Мне  они  все  на  одну  морду."    "Я  иногда  не  отличаю,  бабу  от  мужика."  
-  "У  меня  своя  метода."
-  "А  та  вонючка  все  же  убежала  от  тебя."
-  "Марта?"
-  "Не  знаю,  я  ж  тебе  говорю,  я  их  не  отличаю."
-  "Убежала."  "Кстати  именно  тут,  на  вокзале."      
 Чоловіки  підняли  трикутний  вантаж  і  понесли  в  напрямку  метро.
-  "Тачанку  ей  оставим?"
-  "Нет,  а  то  и  эта  убежит…"
Знову  грубий  сміх.      
Вони  відійшли  від  авто,  пройшли  біля  мене  і  не  помітили,  хоча  в  саме  цей  час  вже  починає  розвиднюватись.  Дякую  тобі  Савіку.  
Це  були  цигани.  Так,  так  я  не  помиляюсь  ці  два  чоловіки  –  цигани.  Я  перейшов  на  інший  бік  рекламного  щита.  Перед  моїми  очима  стояв  їх  мікроавтобус.  
Зазирнути  поки  вони  пішли?  
Хто  вони?  
Торгаши?
Але  що  вони  продають?  На  сутенерів  вони  аж  ніяк  не  схожі.  Хіба  не  схожі?  Я  що  знаю  як  виглядає  сутенер?  Ні  не  знаю.  
Торговці  наркотиків?  
Щось  мені  підказує,  що  теж  ні.  Невже  вони  під  ковдрою  понесли  наркотики?  
Дурня!  
Всього  декілька  кроків,  непомітно  зазирнути  в  авто.  Ніби  випадковий  перехожий.  
Вперед!  
Що  буде  то  буде.  
Стоп,  а  якщо  там  ще  хтось  є?  Скажу,  що  помилився.  Як  тільки  наївно  це  буде  виглядати.
На  вбивць,  ці  двоє  теж  не  схожі.  Вбивці  про  важкий  хліб  вчителів  і  лікарів  не  згадають.  І  мало  ймовірно  що  вони  понесли  труп.
Все  мало  часу,  їди  зараз  або  взагалі  ушивайся  звідціля  і  не  шукай  на  одне  місце  пригод.  
Далі  всі  дії  були  автоматичні.  Я  вже  тримався  за  ручку  задніх  дверей  мікроавтобусу.  Серце  так  сильно  гупає.  Боже,  що  я  роблю?  Нащо  мені  це  треба.  Пальці  впились  в  дверну  ручку.  Смик.  Дверцята  відкрились.
Фу…фу…фу…у...у…у!  
Що  це  так  смердить,  аж  очі  ріже.  
Так  темно,  нічого  не  бачу.  Тут  хто  є?  Про  що  я  питаю,  як  тут  можна  всидіти.  Що  так  може  смердіти?  Сеча?  Не  можу  дихати.  Повітря,  треба  повітря.  Чистого  повітря.  
Я  зараз  блюватиму.  
Треба  присвітити.  Де  “мобіла”,  де  моя  “мобіла”?
До  горла  вже  підходить  моя  пісна  вечеря.  Екран  мобільного  телефону  засвітився.  Не  яркий  промінь  трохи  освітив  тьму.
Те  що  я  побачив  настільки  мене  перелякало,  що  я  впустив  свій  "ліхтарик”.  Але  він  ще  світився.  Екран  ось-ось  згасне  і  я  його  не  знайду.  
Вже  не  знайду.  
На  мене  дивились  очі.  
Очі!  
Очі!  
Очі!  
Хто  вони?  
Це  люди?  
Боже  який  у  них  важкий  погляд.  Очі.  І  тут  очі,  і  тут  очі,  і  там  очі.  
Очі!
Це  жіночі  очі.  Це  були  жінки.  Так  я  не  помилився  це  були  жінки.  Жінки  не  молоді,  вірніше  різного  віку.  Ой,  вони  почали  рухатись,  дивитись  одна  на  одну.  Зараз  дивляться  на  мене.  О  Боже  мій,  у  двох  не  було  рук,  одна  неначе  як  вагітна,  хтось  тримався  за  обличчя  прикриваючи  пухлину  на  щоці,  на  підлозі  теж  щось  лежить  і  корчилося  від  болю.  Хотілось  грімко  закричати,  але  якщо  я  зараз  відкрию  рота,  то  точно  на  блюю.    
Продовжуючи  дивитись  на  ці  погляди  з  під  тьми,  руками  моторошно  щось  перебирав  шукаючи  "мобілу"  на  підлозі  авто.  
Ай…й…й!  На  ногу  впало  важке.  Це  ж  саморобна  таця  на  колесах  яку  використовують  люди  яким  ампутували  ноги,  щоб  пересуватись.  
З  мене  досить,  ось  мій  телефон.  
Я  ушиваюсь,  це  не  моя  гра.  
Це  не  моє  життя.  
Це  не  я.  
Я  не  хочу  знати  хто  вони  такі,  чому  вони  такі  скалічені  сидять  в  цьому  клятому  фургоні,  а  не  в  лікарні,  чи  в  дома.  А  може  у  них  дома  не  має?  
Тікай  швидше,  вони  вже  повертаються.  Їх  голоси,  я  їх  вже  чую.  
Закрив  двері  і  зайшов  за  авто  з  іншого  боку,  і  знов  забіг  за  рекламний  щит.  
Перевів  дихання.  
Глибоко  вдихнув  повітря.  Свіжого  повітря.
Таке  відчуття,  що  я  все  робив  закритими  очима.  

Я      н      і      ч      о      г      о            н      е            б      а      ч      и      в  .  

Я      н      і      ч      о      г      о            н      е            б      а      ч      и      в  .  

Я      н      і      ч      о      г      о            н      е            б      а      ч      и      в  .  

Я  не  хочу  цього  бачити.  
Ні,  так  не  можна,  я  це  бачив.  

Я      ц      е        б      а      ч      и      в.  

Що  тебе  так  перелякало?  
Відкрий  очі.  
Відкрив.  
Перед  мною  знову  очі  Савіка  Шустера.  Порадь  мені:  що  робити?  Він  такий  усміхнений,  такий  радісний  дивиться  на  мене.  Навіть  мені  здалося  що  він  дуже  сміливий.  Сміливий,  а  чому  б  ні.  Не  те  що  я.  Стою  тут  і  ховаюсь  за  рекламним  щитом,  де  в  п’яти  метрах  від  мене  сидять  люди,  яким  потрібна  допомога.  Адже  їм  потрібна  допомога.  Вони  чекають  на  неї.  Вони  чекають  на  ТЕБЕ.  Вони  чекають  саме  на  ТЕБЕ.  Адже  ТИ  їх  побачив,  і  вони  вже  надіються  на  ТЕБЕ.  Чекають  твоїх  дій.  
Ох!  Як  вам  не  пощастило,  що  саме  я  відкрив  ці  кляті  двері,  цього  клятого  фургону.  Я  нічого  не  можу  вдіяти.  Пробачте  мені.  Пробачте  мені  за  мою  беззахисність,  слабкість  та  малодушність.  Такий  собі  матусин  синок,  який  ріс  все  життя  в  тепличних  умовах,  і  раптом  побачив  реалії  життя.  І  чому  саме  я  повинен  щось  змінювати?
 Саме  в  цей  час  згадався  рекламний  ролик,  де  Савік  грав  оленя,  чи  олень  грав  Савіка.  Це  спроба  заспокоїти  себе,  відволіктись  від  побаченого.  Але  все-таки,  скільки  в  цьому  ролику  мудрості,  скоріш  не  в  самому  ролику  а  в  поведінці  Шустера.  Відомо,  що  всіх  публічних  людей  різні  торгівельні  марки  спокушаючи  великими  грошима  просять  рекламувати  їх  товар.  Всі  вони  погоджуються,  але  інколи  забувають  про  свій  статус  публічних  людей,  з  яких  беруть  приклад.  
Віталій  Кличко  –  символ  здорового  способу  життя  -  рекламує  пиво,  а  боксерські  бої  проходять  під  генеральним  зміїно-горілчаним  спонсором.  Неначе  він  перед  кожним  своїм  боєм  випиває  сто  грамів  горілки.  Так  само  і  силач  Вирастюк  і  футболіст  Шевченко.  А  останній  не  витримавши  удар  спокуси  почав  рекламувати  навіть  азартні  ігри.  Ось  вам  і  сильні  люди.  Вони  мені  нагадують  Іуду,  який  мав  все,  навіть  можливість  спілкування  з  Ісусом,  але  не  витримавши  спокусу  грошима  зрадив  його  за  тридцять  серебряників.  Так  і  вони,  наші  "герої"  зраджують  в  першу  чергу  себе,  зраджують  своє  "Я".
Не  те  що  ти  Савіку.  Звичайно  і  тобі  пропонували,  я  в  цьому  впевнений,  але  ти  не  обрав  горілку  та  цигарки.  І  не  грав  серйозного,    ділового  "мена",  який  досяг  свого  успіху  завдяки  вживанню  кожного  дня  пляшки  пива.  Ти  знайшов  свій  образ  в  олені.  Олень  -  це  сприятливий  символ,  що  асоціюється  із  світлом,  чистотою,  відродженням,  творенням  і  духовністю.  
Подібно  до  орла  і  лева,  олень  -  ворог  змії.  Олень  це  одвічна  боротьба  позитивного  і  негативного,  світла  і  темряви.
Одним  словом  Савік,  як  я  тобі  зараз  вдячний.  Хоча  до  чого  тут  Савік.  Савік  тут  не  до  чого.  Це  життя,  просто  життя.  Суворе  життя,  де  кожному  розписані  свої  ролі.  Одним  дано  втонути  в  золоті,  а  іншім  в  багні.  Але  всі  неодмінно  помруть.  
Про  що  це  я.  
Не  треба  зараз  про  смерть.  
Про  смерть  не  треба!
Знову  філософа  з  себе  вдаю.  
Руки  тремтять.  
Тихо,  вони  щось  кажуть.  
-  "Ты  что  двери  не  закрыл?"–  у  мене  перехопило  дихання.
-  ???
-  "Будь  внимательней!"    "За  эту  зиму  много  потерь,  хоть  и  морозов  сильних  не  было."  "И  баб  у  нас  мало  осталось,  мрут  суки,  как  собаки."  "Надо  нових  искать."  "Снова  по  селам  колесить."  "Ладно  поехали."  "И  позвони  мамочке,  скажи,  что  "вокзал"  начал  работать."                                  
 Мікроавтобус  вже  зник  з  поля  зору,  а  я  ще  не  рухався.  Так  і  стою  втупившись  в  рекламний  щит.
 Хто  вони?  
 Хто  вони?
 Хто  в…о…о…о…н…и?
Чим  вони  торгують?  Вокзал,  почав  працювати.  
Скажи  матусі…  
Матуся,  яке  гарне  слово.
Матуся  це  любов.  
Матуся  це  довіра.  
Матуся  це  опіка.  
Матуся  а  чи  доречно  воно  в  цій  ситуації?  Скажи  матусі,  що  вокзал  почав  працювати.        
-  Громадянин  Ваші  документи!  
Хто  це  сказав?  Громадянин,  як  гарно  звучить.  Громадянин  це  хто  або  що?  Громадянин  –  це  людина  чи  звір?  
Я  громадянин?  
Так  я  громадянин.  
Я  громадянин  України.  
Я  хто,  чи  я  що?  
Я  людина  чи  звір?  
А  ті,  що  в  авто,  хто  вони?  Вони  громадяни?  Вони  люди  чи  звірі?  
Боже  я  вже  заплутався.  
О  це  так  ранок.  Я  так  люблю  ранок.  Ранок  це-початок,  початок  чогось  нового,  ще  досі  невиданого,  недослідженого,  невиміряного,  незнаного.  Це  ніби  нове  народження,  нове  відродження…      
-  Громадянин  Ваші  документи.  Слухай  козел,  я  скільки  буду  повторювати.  Документи  у  тебе  є?
Документи?  Згадав,  як  шуткувала  моя  бабуся,  про  папірці  які  роблять  з  людини  –  людину.  
-  …  перший  –третьому,  перший  –  третьому  я  біля  метро  прошу  підкріплення.  
Стоп,  що  тут  відбувається  навколо  мене.  Світ  такий  змінний.  Сьогодні  ти  перший,  а  завтра  ти  останній.  Сьогодні  ти  повія,  а  завтра  свята  Магдалина.  Сьогодні  ти  апостол,  а  завтра  Іуда.  
Знову  Іуда…  досить  Іуд  на  сьогодні.
Біля  мене  раптом  з’явився  інспектор  патрульної  служби  -  сержант.  
-  О!  Прокинувся.  Обкурився,  нарік  кончений.  Документи  є?
-  Є,  -  рука  потяглась  до  кишені.
-  Пробачте.  Перший  –  третьому  відбій.  Перший  –  третьому  відбій.            
Тільки  зараз  помітив,  що  тримаю  в  долоні  незнайому  мені  річ  коричневого  кольору.  Хоча  чому  незнайому.  Цю  річ  бачили  всі  хто  хоч  раз  відвідував  театр,  або  кінотеатр,  здавав  верхній  одяг  до  гардеробу  і  взамін  отримував  жетон  з  номерком  гачка.  Це  жетон  і  теж  з  номером  -  номер  вісім.  На  зворотному  боці  видавлено  слово,  або  ім’я  –  "Марта."  
Мабуть  випадково  підібрав,  коли  шукав  мобільний  телефон.  
Не  знаю  чому  я  зараз    поклав  цей  жетон  собі  до  кишені.  Все  на  сьогодні  досить  ранкових  прогулянок  пора  йти  на  роботу.      
Щоправда  настрій  зіпсовано.  Мене  ніби  заливає  якась  сумна  при  сумна  хвиля.  Так  хочеться  порадитись  з  кимось.  Просто  побалакати.  
Я  трус.  Дійсно  я  трус,  бо  я  боюсь.  Мене  всього  колотить  відчуття  страху  і  беззахисності.  Як  бути?  Що  робити?  Як  далі  жити?  
А  що  врешті  решт  трапилося?  Завтра  вже  все  забудеш.  Що  ти  там  побачив:  скалічених  людей,  ось  і  все.  Зрештою,  а  що  ти  міг  зробити?  В  світі  багато  скалічених  людей,  ти  і  сам  з  таким  стикаєшся  бо  займаєшся  реабілітацією  паралізованих  діточок.
Знову  все  повернеться  на  своє  місця  і  ти  будеш  жити  як  усі.  
Як  усі.  
Як  усі.  
А  хто  такий  "усі"?
Чому  всі  беруть  за  приклад  цього  -  "усі"?  
Хто  це?  Я  ніколи  не  бачив  цього  -"усі".  
А  ви  бачили?  
А  ви  чули?
А  ви  читали?
А  ви  відчували?
Людська  дурість  –  бажання  жити  так,  як  живе  той,  якого  ніколи  не  знав.  Людська  слабість  –  прийняти  того  кого  знаєш.  Людство  бачило  Бога,  але  відмовились  жити  по  його  правилам,  краще  жити  по  правилам  "як  усі".          
Перед  очима  ті  очі.  Очі,  що  на  мене  дивились  з  пітьми  того  клятого  фургону.  Думки  роїлися  в  голові.  Їм  була  потрібна  допомога?  Треба  сказати  цьому  патрульному.  А  що  я  йому  скажу,  я  навіть  номер  не  записав.  Дурень  і  трус.  Ні,  більше  трус  ніж  дурень.  Чому  він  раніше  не  підійшов?  Треба  нарешті  йти.  
І  чому  цей  сержант  не  зводить  з  мене  очей.  Не  туди  дивишся…  козел.  
Біля  входу  метро  продавці  преси  вже  розклали  газети.  
Метро.  Боже…  метро!  
Що  вони  віднесли  до  метро?  Біля  входу  вже  почав  збиратись  натовп.  Підземка  ось-ось  розпочне  свою  роботу.  Диктор  залізничного  вокзалу  ледве  встигає  робити  оголошення.  Люди  все  прибували  і  прибували,  ніби  вони  з  під  землі  з’являлись.  Багатоголосся  юрби  народжувало  особливий  вокзальний  шум.  Обтяжені  клунками  люди  кудись  поспішали.  
Починаю  пробиваюсь  скрізь  натовп:  клітчаті  дорожні  сумки,  плач  дітей,  кішки,  собаки,  здаю  кімнату  біля  метро…,  шановні  гості  нашого  міста  запрошуємо  вас  на  екскурсію…,  київський  торт,  пропоную  роботу,  поповнюємо  рахунки,  міняю  долари,  пиріжки,  гарячі  пиріжки,  таксі,  таксі  не  дорого,  скільки,  куди...    
Місто  прокинулось.  Відлік  пішов.    
Ранок  мене  вже  не  цікавив.  
Що  означає:  "вокзал"  почав  працювати.  На  козирні  місця  будемо  ставити  тільки  баб.  У  нас  мало  баб.  Треба  шукати  ще  баб,  їздити  по  селах.  Матуся,  скажи  матусі…  Ти  що  забув  яке  свято  наближається?  Свято,  наближається  свято…  
Свято!
Свято!
Які  свята  в  березні.  Адже  зараз  березень.
Ху…ух…х.    
Да…  врешті-решт  що  вони  віднес….    
Хруст.  На  щось  наступив.  Дзвін  монет.  
Переді  мною  на  східцях,  що  біля  входу  до  метрополітену  сиділа  жінка  одягнена  в  старий  мотлох.  Одягнена  занадто  легко,  хоча  зараз  тільки  початок  березня,  ще  холодно,  і  ще  будуть  морози.  Ніг  у  неї  не  було.  Ноги  ампутовані.  Запах,  той  самий  запах.  
Вона  почала  збирати  копійки,  чіпляючи  їх  довгими  і  брудними  нігтями.  Руки,  які  у  неї  пухлі  руки,  це  від  морозів.  
Я  так  і  стояв,  як  вкопаний  і  дивився  на  неї.  Раптом  вона  підвела  голову  і  подивилась  на  мене.    
Очі.
Такі  очі,  з  таким  поглядом  я  бачив  в  фургоні.  Таця  на  колесах,  що  впала  мені  на  ногу.  Це  її  таця.
Питання:  -  Чим  торгують  люди?  
Відповідь:  -  Злиднями.  
Торговці  злиднями.

___________________________________________________________________
КІНЕЦЬ  ПЕРШОЇ  ЧАСТИНИ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257017
дата надходження 01.05.2011
дата закладки 04.05.2011


Boniel

Берегите Ее.

Жила  осень..
А  казалось..  
что  лето..
Им  было  восемь…
Так  много  вопросов..
И  мало  ответов..
Им  было  восемь…
Она  была  его  амулетом..
Как  та  игрушка  дорогая,
Страшным  запретом..
Им  было  восемь….
Он  был  всегда  рядом….
Прятал  крохотными  ладошками…
Ее  куклу  от  града..
Делился  пряничными  крошками..
Ее  поцелуй  в  щеку  был  бесценной  наградой…
Им  было  восемь…
Она  не  обращала  внимания  на  его  выпчканные  грязью  руки…
И  бросалась  искренне  в  объятия  от  скуки…
Им  было  восемь…
Он  таскал  для  нее  конфеты  из  дома…
А  она  подарила  ему  маминого  садового  гнома…
Он  не  уставал  толкать  ее  качелю
Когда  она  говорила  :  «Смотри,я  лечу,  как  фея!»
Им  было  восемь…
Он  говорил,  что  любит  ее,  как  мамины  пироги…
Несмотря  на  то,что  минуту  назад  были  враги…
Она,смутившись,  наливалась  румянцем…
А  глаза  сияли  божественно-голубым  глянцем…
Наконец  настало  долгожданное  лето…
Но  дрянь-зима  поселилась  глубоко  где-то…
Им  было  восемнадцать…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244723
дата надходження 03.03.2011
дата закладки 03.03.2011


viter07

Листи на піску

З’явилися  чайки  
на  фоні  багряного  неба.
Заходило  сонце.
Закохані  пари  брели...
І  я  затужив,
бо  більше  не  можу  без  тебе.
Все  буде  у  нас,
питання  одвічне:  коли?
А  чайки  кричать,
шугають  між  вітром  і  морем,
А  я,  мов  дитина,  
пишу  тобі  лист  на  піску...
Ми  подумки  знову  
серцями  сьогодні  говорим.
Набравши  твій  номер,  
тихенько  шепочу:
 КУ–КУ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196848
дата надходження 21.06.2010
дата закладки 24.06.2010


Белая_Орхидея

Ветер разносит письма...

Ветер  разносит  письма.
В  руки  стекает  дождь.
Ты  мне  всё  время  снишься,
Но  никогда  не  придешь.

Сад  принакроется  маем,
Свадьбы  кругом  зазвенят.
Буду  бежать  за  трамваем,  
Словно  успею  догнать.

В  маминых  пяльцах  три  нити,
Красная  -  цвета  любви.
Нет,  ты  меня  не  обидел.
Всё  далеко.  Позади.

Буду  смеяться  и  плакать.
Буду  цвести  и  стареть.
Пестростью  алого  лака
Маком-закатом  гореть.

Много  тебе  не  сказала...
Мыслей  растрескался  нимб.
Больно,  но  я  не  страдала...
Ты!  -  мой  хронический  грипп!

Ты  поседеешь  и  станешь
Очень  размеренно-трезв,
Дочку  на  плечи  посадишь,
Утром  отправитесь  в  лес.

ТАм,  меж  берёзовой  пряжи,  
Будет  звенеть  Иван-Чай,
Он  за  меня  тебе  скажет:
"Я  тебя  помню.  Прощай."

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110305
дата надходження 03.01.2009
дата закладки 30.04.2010


Алексей Дунаев

В тишине

Окунувшись  в  тебя,  тишина,
Замечтался,  задумался,  замер.
Если  истина  сердцу  важна,
Значит  жизненный  будет  экзамен.

Коль  желаем  глубокой  любви,
Нам  самим  проявить  ее  нужно.
И  любовь  никогда  не  зови,
Но  иди  ей  навстречу  послушно.

Хорошо  о  прекрасном  мечтать,
Говоря  с  тишиною  о  многом.
Только  сложно  в  себе  сочетать
Свой  сорняк  с  насажденьями  Бога.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181641
дата надходження 03.04.2010
дата закладки 29.04.2010


Алексей Дунаев

Болезнь моя – наручники тугие…

Болезнь  моя  –  наручники  тугие,
И  реют  лишь  свободные  мечты!
Хотя  впадут  в  уныние  другие,
Но  я  дойду  до  финишной  черты.

Там,  подойдя  к  небесному  престолу,
Колени  перед  Богом  преклоню.
И,  как  ребенок  малый,  по-простому
Я  благодарность  выражу  свою

За  силу  духа,  за  здоровье  тоже,
За  испытания  и  помощь  мне.
Тем  небеса  становятся  дороже,
Чем  тяжелей  шагаю  по  земле.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179660
дата надходження 24.03.2010
дата закладки 27.04.2010


Тата Тодд

Пообещай мне выжить

Ты  бываешь  ближе,  чем  тело  моё,  к  душе.
Тебя  рядом  вижу,  с  болью  на  рубеже.
Тебе  надо  выжить.  Не  до  утра,  на  век.
Ты  всего  мне  выше,  странный    мой  человек.

Ни  всего  дороже.  Как  оценить  могу?
Ни  мороз  по  коже.  Мысли  сплелись  в  дугу.
Да  и  тебе  ли  прятать  сердце  за  пустотой?
Я  -  то  должна  быть  рядом.  Рядом  всегда  с  тобой.

Ты  же  бываешь  ближе,  чем  я  сама  к  себе.
Пообещай  мне  выжить.  Пообещай  мне.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136484
дата надходження 07.07.2009
дата закладки 31.01.2010