Ми так відчайдушно хотіли змінити цей світ...
Щоразу підводились, втому свою проганяли,
Ми просто робили своє, не заради медалей...
Робили своє ми заради майбутніх століть.
Ми так відчайдушно хотіли змінити цей світ...
І правду гірку ми несли крізь залізні лещата,
На щепки розносили всі надокучливі ґрати...
Невпинно боролись, допоки лишались живі.
Ми так відчайдушно хотіли змінити це світ...
Підніжки і зради болючі без крику терпіли,
Щоразу тримались, втрачаючи зброю і крила...
Стояли до смерті за сонце й калиновий цвіт.
Ми так відчайдушно хотіли змінити цей світ...
Щоразу знаходили вірну єдину дорогу,
Свого добивались, обходячи всі застороги...
На друзки трощили у душі вкарбований лід.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507960
дата надходження 28.06.2014
дата закладки 01.07.2014
За цей вірш я зайняла третє місце по Канді.
Можна пересвідчитись тут: http://www.faminegenocide.com/2008-competition/index.htm
А ось і вірш...
Малою була трохи неслухняна
І за обідом теж вередувала.
Тоді моя старенька прабабуся
Історію таку розповідала:
- У мене нині свято, уродини! -
Хваливсь Юрко сусідньому Петрусю, -
Я їв лушпиння добре з картоплини.
- А де ж ти взяв? - Зварила нам матуся.
Вона сорочку, що для тата вишивала,
Сьогодні на лушпиння обміняла.
Дали також маленьку цибулину,
Макуху та підмерзлу капустину.
- А в нас, - малий Петрусь відповідає, -
Були ще вчора люди із управи.
З комори у мішок все поскладали.
Нічого не лишили - все забрали:
Пшениці трохи, жито на муку…
Хлібину свіжу, теплу, ще м’яку…
Мала сестричка квола і слабенька,
То хліб для неї випікала ненька.
Як Бог дозволить дочекатись літа,
Земля проснеться, сонечком зігріта.
Піду в город, нарву я лободи,
Щавлю, черемхи, трохи кропиви.
Спече зелені паляниці нам матуся
Тож буде свято - в мене та Катрусі.
…Сьогодні свято в тих дітей, а завтра - лихо.
Сидять голодні. Холодно і тихо.
Пішла до Бога мати молода,
Залишились лиш смуток і біда..
У кожній хаті, в кожному селі,
Вимралии з голоду старі та молоді -
Мільйонів десять, - не з своєї волі.
Страшні й короткі були їхні долі.
За віком смерть тоді не вибирала,
Ще вчора батька, нині матір взяла.
Зостались діти сироти голодні.
Та як їм вижити у пустоті холодній?
Вже всі корінчики в городі поз’їдали.
Вже й котика сіренького спіймали…
Так боляче. Попухли ручки й ніжки,
Немає сили доповзти до ліжка.
Обоє на підлозі посідали
Та “Отче Наш” тихенько заспівали.
Обнялися. Рука об руку сперлись.
Зігрілися. Заснули… і померли.
Було це в тридцять другім- тридцять третім році.
Була біда і смерть на кожнім кроці.
Від голоду лишень за 500 днів
Народ вкраїнський наш осиротів.
Пішла бабуся, вже й не дочекашись,
Що визнають одну з найбільших бід
І скажуть світу: голод в 33-тім -
То був проти Вкраїни геноцид.
На шастя, свідком цих подій я не була.
І не торкнулось мене голоду страхіття.
Живу я у наступному столітті,
У час спокою, миру і добра.
Я вчу історію Вкраїни і народу.
Мене цікавить все: від Я до Я.
Люблю й шаную свою рідну мову,
Та в цих рядках кричить душа моя.
Є тисячі питань до тих, хто це затіяв,
Кому, за що, для чого і навіщо?
За що карали українців так зловісно,
Оті совєтські владні дикуни?
Та відповідь пуста, бо вже повимирали.
Генсеки і міністри, й генерали.
Уже у пеклі носять чортам воду,
За смерть численну нашого народу.
І Йосифи, Нікіти, Леоніди,
Що принесли вкраїнцям різні біди,
Горять в вогні пекельнім - заслужили!
Що голодом й Сибіром нас морили.
Той, хто роботу мав на трудодні в колгоспі,
Той вижив, не зложивши кості
У полі, у одній могилі,
Де всіх померлих з голоду зложили.
Без імені, без слів, без панахиди…
Без сповіді, молитви, без сльози…
І не знайти могилок тих сліди
Бо не поставили на гробі їм хрести.
І місць таких багато в Україні:
Від заходу до сходу. У степах,
В полях чи при дорогах біля лісу,
Від голоду померлі там лежать.
Так довго нам історики мовчали.
Ховали правду при семи замках.
І вірили всі в інші ідеали,
Що дбає партія і комсомол про нас.
Я не була ніколи піонером,
І в комсомольських не стояла я рядах.
Я просто українка, патріотка..
Я України-неньки вільний птах.
І хоч живу тепер я на чужині.
Та ностальгії досі відчуваю щем,
Бо не байдужа я до долі України.
Цей вірш - мій скромний вклад
У всенародний “Реквієм.”
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136210
дата надходження 05.07.2009
дата закладки 13.02.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.07.2008
Не любиш мати, бо вона стара?
Державу хаєш, бо не дала грошей?
А друзі? Їх в тебе нема?..
Ну, ясна річ, бо ти ж один «хороший»…
Шукаєш правду, ти ж бо правдолюб,
Але вона якась «крива», їй Богу?
Чому, гадаєш, міцний дуб? –
Бо корені міцні у нього.
Чому ганьбиш свій рідний край,
Суспільство, все, що є навколо?
Бери, але ж і віддавай!
Чи краще нарікати Бога
За те, що народився тут:
«в такій дірі», «в сякій країні»?...
Тобі не вирватися з пут –
Так і загинеш на руїні!
Життя, як дзеркало, - воно
Показує твої ж гримаси.
Тож, вибір твій: твори добро
Або лютуй у повсякчасі.
25.07.2008́́́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86547
дата надходження 30.07.2008
дата закладки 30.07.2008