[i]„Сукню з оксамитової млості
я сама на край підлоги скину”
(Наталя Давидовська)
[/i]
Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…
... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733681
дата надходження 16.05.2017
дата закладки 16.05.2017
[i](Париж.1881р.)[/i]
ЛЬВІВСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ
[i]«…Ной мав, окрім трьох синів, ще й доньку – Сару. Вона покохала
молодого пастуха Еммануїла. Коли батько повідомив її,що всі люди
загинуть у хвилях всесвітнього потопу і врятуються тільки члени
його родини, Сара відмовилася сісти у ковчег і залишилася
разом з коханим.»
(З апокрифа.Легенда до картини)[/i]
[b]І. С А Р А[/b]
Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…
…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.
[b]ІІ. Е М М А Н У Ї Л[/b]
Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш…першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!
...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!
[i](Зі збірки"Самоцвіти сокровення".
- Львів:Логос,1997)[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732691
дата надходження 10.05.2017
дата закладки 11.05.2017
[i]“Amóri vítam impendére”
[b]«Життя присвячую любові»[/b]
Аполлінер[/i]
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю…
за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій…
утрачений…
люблю! –
І пелюстки гублю…
гублю…
гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.
*За поезією Ліни Костенко.
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення".
- Львів:Логос,1997)[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732856
дата надходження 11.05.2017
дата закладки 11.05.2017