Вадим Димофф: Вибране

rutzt

Не питай

Ну  то  й  що,  що  завтра  стане  з  нами?
Не  роби  з  нічого  переляк.
Так,  ми  всі  розчинимось  між  снами,
В  землю  закопавши  тіла  фрак.
Янголи  заплачуть  довгокосі
(але  то  робота  в  них  така),
Пам’ятай,  що  ми  живі  ще  досі,
Хай  життя  не  варте  й  мідяка.
Хай  роки  проходять  табунами,
Може  в  пекло,  а  можливо  в  рай,
Не  питай,  що  завтра  буде  з  нами,
Не  питай,  я  прошу,  не  питай.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839214
дата надходження 18.06.2019
дата закладки 18.06.2019


Олександр Гриб

Це виклик небу - бути не як всі

А  без  пробачень  зло  народить  зло.  
Пора  побачень  з  тими,  за  ким  скучив.
Порожніх  станцій  вимкнені  табло  -  
Останні  краплі  наших  несполучень.

Знайома  суміш:  радість  і  печаль.
Твоїх  обмежень  більше  не  існує  -
Вони  впадуть  як  камені  з  плеча  -
Тепер  ти  вільний!  Справді  вільний,  чуєш?

Це  виклик  небу  -  бути  не  як  всі,
Долати  опір  цих  сталевих  течій.
Твоя  душа  гартована  в  росі,
В  твоїх  валізах  цінності  -  не  речі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837231
дата надходження 01.06.2019
дата закладки 01.06.2019


гостя

Вино…



Пломеніє  свіча…  
Босі  ноги  вдихають  вологу...
В  порцелянових  чанах  вібрує  терпкий  виноград.
Надто  виразні  тіні  сідають  на  чисту  підлогу.
Але  як  оминути  птахів  
   в  лабіринтах  кімнат?

…пломеніє  свіча.  
Ти  все  гладиш  мене  проти  шерсті.
Прибуває  вино.  Вислизає  розпливчасте  дно.
Що  чекає  нас  там,  за  крихкою  завісою  смерті  –
Ти  не  знаєш  також…  
   прибуває  кошерне  вино

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788177
дата надходження 19.04.2018
дата закладки 19.04.2018


Шон Маклех

Коли свiчка гасне

                             «Коли  надвечір’ям  
                                 Спускаєшся  з  гір  у  долину…»
                                                                                                     (Лі  Бо)

 Я  так  хотів  у  чорній  темноті
 Не  смолоскип  і  навіть  не  ліхтар  –  
 Маленьку  запалити  свічку.
 Я  так  хотів  у  дикій  самоті
 Живого  голосу  –  тихенького  –  як    дар,
 У  цю  глуху  і  без’язику  нічку.
 Мій  сум  літає  волохатим  кажаном
 Поміж  дерев,  поміж  сліпих  модрин,
 Поміж  вологих  кволих  ясенів,
 Мій  сум  замовк,  як  осені  погром.
 Там  наче  вата  глухота  і  німота  ялин,
 Там  баговиння  непробудних  снів.
 Та  я  іду  –  без  костура  і  без  поводиря,
 Іду  туди,  де  ходять  навмання,
 Туди,  де  гордий  крук  не  донесе  кісток,
 Де  навіть  жабка  –  друг,  а  їжачок  –  пророк,
 Де  замість  хліба  на  обід  печаль,
 Де  сіль  -  на  рану,  де  себе  не  жаль…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273
дата надходження 14.04.2013
дата закладки 23.03.2018


rutzt

Якщо можеш – пиши, хоч трішки…

Якщо  можеш  –  пиши,  хоч  трішки.
Двійко  слів:  як  живеш  і  дата,
І  листи  відправляй  хоч  пішки,
хоч  на  хвилі  морській  горбатій,
черепахою,  вітром,  возом,
хоч  би  натяком,  хоч  луною,
Бо  інакше  я  втрачу  розум,
стану  деревом  чи  стіною,
самоти  переп’юся  лишку,
до  мовчання  піду  на  страту…
Якщо  можеш  –  пиши,  хоч  трішки.
Двійко  слів:  як  живеш  і  дата.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782221
дата надходження 14.03.2018
дата закладки 15.03.2018


Lawliet Darko

умолкли всюду шум и гам…

умолкли  всюду  шум  и  гам,
народ  разбит  по  округам.
всё  в  ожидании  спасительного  слова.
и  вот,  построен  новый  храм.
все  флаги  в  гости  будут  к  нам
и  никому  не  перескажут  уж  такого.
мы  поднимаем  ввысь  глаза,
и  на  чудесных  образах
мерцает  свет  божественного  лика.
так  хочется  сейчас  сказать,
что  возвращается  назад
любой  источник  праздничного  блика.
отцы  с  небес  глядят  на  нас,
ликует  рать.  грядущий  спас
торжественно  стучится  в  наши  двери.
и  кажется,  что  в  первый  раз
струится  боль  из  наших  глаз  
последним  испытанием  на  веру.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777378
дата надходження 16.02.2018
дата закладки 23.02.2018


Lawliet Darko

было светло и чисто…

было  светло  и  чисто,  
потом  стемнело.
в  небе  из  аметиста  
звезда  горела.
мы  познакомились  самым
прекрасным  летом.
и  никому  не  решались  
сказать  об  этом.
мы  наблюдали  закаты,
потом  восходы.
к  нам  подплывали  скаты
и  пароходы.
пересекались  взгляды,
сплетались  руки.
люди,  что  были  рядом,
глядели  сутки.
мы  оставались  долго,
порой  навечно.
словно  под  электротоком
дрожали  плечи.
нас  прошибало,
и  мы  не  могли  согреться.
было  предельно  мало
второго  детства.
но  позабылось  лето,
ветра  подули.
и  мы  с  другими  где-то
опять  уснули.
и  мы  с  другими  снова
рассвет  встречали.
так  умирало  слово
в  стакане  с  чаем.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778469
дата надходження 22.02.2018
дата закладки 23.02.2018


Lawliet Darko

а если я в глотку имел этот мир…

а  если  я  в  глотку  имел  этот  мир
со  всеми  его  перспективами?
о  чем  ты  споешь  мне,  убогий  клавир  -  
о  похоронах  под  ивами?
чем  попытаешься  запугать
того,  кто  и  жерло  адово
прошел  невредим  и  вернулся  назад,
чтоб  этим  других  обрадовать.
"смотрите,  я  жив!"  -  "ну,  да,  жив,  и  что,
мы,  в  общем-то  и  не  заметили
момент  отсутствия,  но  зато
немало  себе  наметили
прекрасного  в  мире  и  без  твоих
телес.  а  твое  возвращение
отмечено  радостью  для  двоих  -  
для  тебя  и  для  собственной  тени".
но  изгнанному  ото  всех  и  вся,
оболганному  и  презренному,
мне  все-таки  жаль,  что  они,  трусясь,
остались  стоять  преклоненными.
а  я  наливаю  этиловый  спирт,
считая  бездомных  красивыми.
так  пой  же  мне,  пой,  убогий  клавир,
о  похоронах  под  ивами.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768524
дата надходження 28.12.2017
дата закладки 23.02.2018


Lawliet Darko

потому что искусство поэзии требует снов…

потому  что  искусство  поэзии  требует  снов,
я  пытаюсь,  коль  можно,  не  спать  больше  суток  в  неделю.
оставаясь  придавленным  к  вечности  грудой  стихов,
я  сбегаю  куда-то  от  их  нависающей  тени  -  
 
в  интернет  и  футбол,  в  разговоры  о  зле  и  добре,
хоть  давно  для  меня  все  изучено  в  этих  вопросах;
в  презабавность  извечной  потуги  взять  верхнюю  ре
и  в  дела  д'артаньянства  при  грузной  фигуре  портоса.

потому  что  искусство  поэзии  требует  знать,
я  люблю  индуизм  как  пример  сумасшествия  духа,
оттого  мне  милее  родная  бутылка  вина,
чем  поющая  мантру  любая  брахманская  шлюха.

потому  что  искусство  поэзии  требует  быть,  -  
по  камю,  расцветает  прыжок  моей  истовой  веры.
и  пускай  не  близки  мне  ни  оземь  стучащие  лбы,
ни  звучащие  приторно  в  лоне  церквей  лицемеры,

его  слово  во  мне,  и  уже  никакой  перевод
не  нарушит  хвалебный  напев  благородного  гимна.
я  не  знаю  уже  ничего,  кроме  строк  и  его.
и  надеюсь,  что,  всем  вопреки,  это  очень  взаимно.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778470
дата надходження 22.02.2018
дата закладки 23.02.2018


Котигорошко

котилося колесо

Котилося  колесо  луками,  травами,
Котилося  колесо  лісом,
Котилось  під  місяцем  і  під  загравами,
Підштовхнуте  Богом  чи  бісом.
Котилося,  гепало  шиною  сірою,
Заходились  реготом  спиці,
Що  хтось,  журавля  відпустивши  до  вирію,
В  долонях  стискає  синицю.
Котилося  колесо  горами,  долами,
Дорогами  та  бур’янами,
Котилось  спіралями,  прямо  та  колами
За  мить  прокотилось  між  нами.
Котилося  колесо  весело  й  голосно
І  спекою  й  навіть  сльотою,
І  слід  залишило,  що  змійкою-полозом
В’юниться  між  мною  й  тобою.






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775011
дата надходження 04.02.2018
дата закладки 11.02.2018


Котигорошко

павутинка

Павутинка-ниточка  на  стелі,
як  єдиний,  та  вселенський  гріх  -  
бруднить  цноту  білої  пустелі,
що  тієї  павутинки?  Сміх...
То  -  життя  мого  тремтлива  нитка,
пальчиком  зачепиш  -  перервеш,
підчепила,  люба?  Швидко...  Швидко...
Не  жалкуй  за  тим,  що  не  вернеш.
Не  шкодуй  за  тим,  що  не  любила
І  не  плач  за  тим,  що  не  твоє,
обірви  ту  нитку  швидше,  мила,
я  змирився.  Хай  вже...  Є,  що  є...
Кожному  -  своє.  І  всім  воздасться,
кожен,  що  шукав  -  те  віднайшов,
розповзлось  примарне  наше  щастя,
що  й  не  залатає  жоден  шов.
Розповзлось,  розтануло  туманом,
що  уже  не  знати  чи  й  було.
Ні,  таки  мені  не  стати  паном,
рви  ту  нитку!  На  добро  чи  зло.
Евтаназія  -  гуманно  й  просто.
В  тебе  було  й,  певне,  ще  буде,
А  мені  той  одяг  не  за  зростом,
я  -  ніщо,  я  -  марення  бліде.
Буде  пристрасть  -  вповні  віддавайся,
ти  прости,  що  я  те  перебив,
я  ж  -  не  Бог  і  навіть  -  не  підмайстер,
щоб  спиняти  той  чужий  порив.
Розкладай,  сортуй  все  по  полицях:
де  -  кохання,  де  -  любов  і  хіть.
Пристрастей  людських  тісна  крамниця,
я  ведмідь  в  ній,  люба,  я  -  ведмідь.
Клишоногий  та  неоковирний,
марив  щастям  й  не  зумів  знайти.
Щастя  -  нетривке  і  надто  спірне,
в  тебе  -  інший,  в  мене  щастя  -  ти.
Не  даєш  життя,  то  дай  хоч  смерті,
гострим  нігтиком  доріж  початий  край.
Страшно,  люба,  зовсім  не  від  смерті,
перекрай  ту  нитку,  перекрай.
Смерть  -  це  звична  за  життя  розплата,
я  стомився  та  "іду  на  ви",
забагато,  люба,  забагато,
перерви  ту  нитку,  перерви.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775947
дата надходження 09.02.2018
дата закладки 11.02.2018


Котигорошко

не раз, не два

не  раз,  не  два,  не  три,  не  сорок  вісім,
а  з  часу,  ще  коли  творився  світ,
з  таких,  як  я,  все  виганяли  бісів,
встромивши  гак  в  оголений  живіт,
таких,  як  я,  палили  на  багаттях,
хоч  не  Джордано  і  не  Галілей,
таких  собаками  цькували  в  шмаття,
бо  легка  смерть  -  не  їхній  привілей.
я  -  перелюбник,  звабник-пересмішник,
я  -  підлий  змій,  улесливий  інкуб*,
одвічний  Мефістофеля  поплічник,
Грааль  гріхів,  піднесених  у  куб.
я  -  власник  тисяч  усмішок  та  масок:
філософ,  мрійник,  цинік  чи  позер,
романтик...  все  -  щоб  прослизнути  ласо
в  чиєсь  подружнє  ложе...  адюльтер...
під  масками  -  огидна  ница  підлість
та  з  ікол  проступає  трупний    яд,
такі,  як  я,  не  знають  слова  гідність,
таким  і  Юда  -  найрідніший  брат.
я  зрадив  сам  і  я  шукаю  зради,  
і  сам  в  гріху,  й  схиляю  до  гріха,
щоб  надкусити,  лиш  розваги  ради,
у  чоловіка  чи  у    жениха.
солодкий  ель  із  присмаком  блювоти,
чи  чорний  бруд  у  тисячі  карат  -
це  я,  і  жив  би  дуже  довго,    доти...
***
але  -  пора,  уже  чекає  кат.

*Інкуб  -  у  середньовічних  легендах  розпусний  демон  чоловічого  роду,  який  шукає  сексуальних  зв'язків  із  жінками  для  втамування  нестримної  хтивості.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773732
дата надходження 28.01.2018
дата закладки 11.02.2018


Котигорошко

дяка

Я  дякую  тобі,  мамо,  за  те,  що  мене  народила,
Що,  не  чекаючи  дяки,  так  просто  та  ніжно  любила,
За  те,  що  прощала,  плекала,  що  плакала  проти  ночі,
Прости,  що  зтьмяніли  дочасно  та  вицвіли  твої  очі.
Я  дякую  тобі,  тату,  за  те,  що  удався  на  тебе,
Що  очі  мої  зелені  і  в  них  відбивається  небо,
Що  я  не  навчивсь  компромісам  та  завше  ставав  проти  вітру,
Хоч  знав  повсякчас  та  напевне,  що  марно  долати  гідру.
Я  дякую  тобі,  доню,  за  те  тобі  дяка  від  тата,
Що  ти  назавжди  в  моїм  серці  і  радістю,  й  болем  втрати.
Пробач,  моє  перше  сяйво,  мій  вічний  заглушений  болю,
Прости…  А  за  що  –  не  знаю…  Пробачиш,  як  буду  з  тобою.
Я  дякую  сонцю  своєму,  що  вмило  цей  світ  для  мене,
Що  стало  блакитним  небо,  що  очі  її  зелені,
Що  ліктики  збиті  й  колінця,  що  клопоти  та  турботи…
Хіба  ж  не  напився  по  вінця,  щоб  мати  й  на  радість  квоту?
Я  дякую  тобі,  друже,  за  те,  що  ми  друзями  були,
Я  дякую  за  ті  межі,  які  ми  разом  перетнули,
Що  не  шукав  в  мені  вигод,  не  міряв  моєї  кишені,
Що  радість  та  горе  черпали  все  порівну  та  по  жмені.
Я  дякую  тим,  хто  кохання  мені,  як  могли,  дарували,
Простіть,  що  ту  радість  водою  солоною  запивали.  
Я  дякую  Тобі,  Боже,  що  мама  мене  народила,
Любила,  плекала,  чекала...  Чи  сила  їй,  чи  -  несила.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776131
дата надходження 10.02.2018
дата закладки 11.02.2018


Котигорошко

як добре, що я не бог

Як  добре,  що  безодня  вже  давно
Ковтнула  горді  шпилі  Атлантиди,
Лемурія  упала  десь  на  дно  -
Зраділо  море  ситому  обіду,
Що  у  розламах  літосферних  плит
Розтанули  сніги  Гіпербореї*,
Що  згинув  там  і  Конановий**  слід,
Що  тліном  став  славетний  меч  Арея…
***
Як  добре,  люба  те,  що  я  –  не  бог,  
Що  не  прикутий  до  каміння  Локі***,
Що  не  мені  почати  Рагнарьок,
І  не  терпіти  ту  наругу,  доки
Не  переповнить  чашу  троєм  змій,
І  не  мені  проллється  він  на  плечі,
Що  то  не  я  в  ненависті  своїй…
Чи  це  так  добре?  Може,  недоречно?
 ***
Бо    я  -  як  він.  Я  руйнував  би  світ,
Змивав  би  кров’ю  вчинені  образи
І  сам  би  згинув  світові  услід,
Та  не  відразу,  певне,  не  відразу.
Напевне,  добре  те,  що  я  –  не  він,
Що    не  втоплю  цей  світ  в  калюжі  крові,
Я  –  тільки  тлін,  звичайний  смертний  тлін,
На  роздоріжжі  люті  та  любові.

*Атлантида,  Лемурія,  Гіперборея  –  міфічні  материки.
**Конан  –  Конан,  варвар  із  Кіммерії,  герой  т.зв.  «Саги  про  Конана»  американського  письменника  Роберта  Говарда.  
***  Локі  –  скандинавський  бог,  за  пророцтвом  мав  стати  призвідцем  Рагнарьоку  –  кінця  світу.  Через  це  був  підступно  схоплений  іншими  богами  і  прив’язаний  до  скелі  єдиними  путами,  які  не  міг  розірвати  –  кишками  власного  сина.  Над  головою  Локі  на  скелі  сидів  отруйний  змій,  з  ікол  якого  скапувала  отрута,  що  роз’їдала  навіть  каміння.  Щоб  полегшити  страждання  чоловіка,  дружина  Локі  увесь  час  тримала  над  його  головою  чашу,  проте  змушена  була  час  від  часу  спорожняти  її  і  отрута  капала  на  плечі  бунтівного  бога.  Врешті-решт,  діти  Локі  –  Хель,  вовк  Фенрір  та  Змій  Мітгарда  звільнили  його  і  розпочався  Рагнарьок.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776298
дата надходження 11.02.2018
дата закладки 11.02.2018


rutzt

Не вір мені

Не  вір  мені.
Мої  слова  –  це  подих,
Який  щоранку  ходить  по  воді,
Він  губиться  в  століттях  
І  народах,
Стоїть  стовпом
У  Бога  на  суді.
Не  вір  мені.
Хіба  такі  бувають?
Звичайно  ні,
Хіба  що  у  книжках,
Таких  не  кличуть,
Бо  таких  не  знають,
Даремно  не  тримають  
У  думках.
Мене  кохати  –  
То  себе  труїти,
Зі  мною  світ
Розхитаним  стає,
В  небесній  розчиняючись  блакиті…
Не  вір  мені,  а  просто  знай  –  
Я  є.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756769
дата надходження 23.10.2017
дата закладки 25.10.2017


stawitscky

Зачаїлось життя

Зачаїлось  життя  у  обіймах  жаских  холодів.
Відсахнутись  від  них  –  ані  сили  не  стане,  ні  грошей.
І,  затиснувши  люто  своє  мимовільне  «не  можу»
Із  веселою  злістю  пришвидшуєм  кроки  ході.

І  тримаєм  цю  злість,  як  останню  опору  надій.
Вона  нас  підіймала  на  гострі  шпилі  барикади…
На  смертельній  дорозі  товариш  стає  щирим  братом,
Щоб  щільніше  зімкнути  несхитну  відвагу  рядів.

Ми  для  себе  обрали  високий  і  вільний  політ,
І  у  нашому  небі  не  місце  чужинцю  орлові.
Ненавидіти  ворога  –  скласти  присягу  любові
До  народу,  свободи  і  даної  Богом  землі.

Ми  уже  розучились  коритися  всякій  орді    -
Так  буває  тоді,  коли  дух  вулканічно  воскресне.
Де  ви  бачили  зими,  яких  не  поглинули  б  весни?
Де  ви  бачили  весни  в  полоні  жаских  холодів?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704737
дата надходження 04.12.2016
дата закладки 28.09.2017


stawitscky

Минущість

На  щемній  території  прощань
Стискає  серце  в  грудочку  печалі,
Тут  у  зажурі  зупинився  час,
Прикований  до  вічного  причалу.

Тут  розкошують  типець  і  полин,
Навкруг  вінки  і  квіти,  квіти,  квіти,
Яких  ми  за  життя  не  додали,
Які  б  могли  потішити  й  зігріти.

Зіпершись  на  граніти  і  хрести
Зсутулилося  від  безсилля  небо,
І  все,  що  ти  сказати  не  устиг,
Уже  нікому  говорить  не  треба.

Летять  до  зір,  до  сонця,  до  Творця
Палкі  слова  покути  і  молитви,
І  сповідально-чиста  мить  оця
У  щире  одкровення  перелита.

Минущина  торкне  твого  плеча,
Та  ще  упертіш  розправляєш  крила,
Щоби  наповнить  на  межі  прощань
Добром  хвилину  кожну,  що  лишилась…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720997
дата надходження 01.03.2017
дата закладки 28.09.2017


Serg

Не згине…

Асоціативне  до
Шон  Маклех:  «Час  зневіри»
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721309

           «Щоб  людина  зрозуміла,  
  що  їй  є  для  чого  жити,  
  у  неї  має  бути  те,  
  за  що  варто  померти.»
                        Карлос  Кастанеда


Зневіри  час  -  людського  страху  тінь
Засів  в  серцях  геройських  і  звичайних
І  не  дає  прозрінню  поколінь
Вознестися  над  грішністю  примарних
Й  таких  неістин...
Та  хоча  б  туди  -  
У  Небо,  де  вже  сотні  наших,
Залишивши  фарбовані  сліди,
Горіли,  а  не  тліли,  колом  ставши...
Не  задарма!
А  може  серед  слів
Філософів  і  грішників  сучасних
Не  розрубати  нам  Гордієвих  вузлів?
І  весь  здобуток  -  мрія  передчасна?
О,  ні!
Не  згине  Пілігрим,
Бруківки  вдосталь  і  завчасно  назбирали,
Щоб  прихисток  сумних  осінніх  рим
Ні  пан  Ніхто,  ні  Страх  не  подолали!
А  люди  бавляться,
Таке  у  них  Життя,
Хай  двірник  замітає  весь  непотріб,
Щоб  в  завтра  без  вчорашнього  сміття
Ми  гордо  йшли
Й  Зеленим  був  наш  острів!

26.08.2017

Картина:  «Журба»  Автор  Шупляк  Олег
http://mrolik.arts.in.ua/gallery/w/464587/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747828
дата надходження 26.08.2017
дата закладки 26.08.2017


гостя

До найтонших…дрібниць…



Але  хто  це  дівча?  
Ще  не  знаєш…  долоні  холодні.
Очі  кольору  трав.  Шлейф  криваво-терпкого  вина.
Ти  забудеш  її.  Не  тримайся  тієї  безодні,
Де  відлунює  й  досі
     похмілля  твого  глибина.

Як  же  втримати  це?!..
Непідкорені  міцністю  клею,
Зі  стареньких  шпалер  відлітають  у  світ  солов”ї.
…але,  раптом,  колись,  доторкнувшись  первинного  глею,
До  найтонших  дрібниць,
   ніби  вперше,  відтвориш  її

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746864
дата надходження 19.08.2017
дата закладки 26.08.2017


Яна Корженевська

Ну що ж, пора, готова до дуелі. .

Ну  що  ж,  пора,  готова  до  дуелі,
До  вогнища  смертельної  борні.
О,  заспівайте  пісню,  Менестрелі,
Допоки  ще  плацдарм  не  у  вогні!
 
Той  виклик  чую  суттю  та  корінням,
Чіткі  кордони.  Тільки  "так",  чи  "ні",
То  -  щось  таке,  що  понад  розуміння,
Мов  спрага  невтолима  у  мені.    

А  кінь  стоїть.  Зодягнуті  стремена,
Рішуча  мить  -  ні  суддів,  ні  юрби..
Та  тогою  спадає  на  рамена
Якась  невідворотність  боротьби.

Вона  щоразу  дихає  частіше,
Загусла,  мов  тривка,  драглиста  мла,
І  сотні  рук  шматують  клаптик  тиші,
Де  зотліває  іскорка  тепла,
А  ще  жевріє  істини  невтішна,
Відкрита  ахіллесова  п"ята,
Що  справжністю  не  раз  бувала  грішна,
Лукавства  не  святкуючи  свята.
Тому  горить  арена  паперова  -
Вівтар  для  цілопалення  мого..
Казав  апостол:  "Споконвіку  слово,
Було.  І  все  що  є,  через  Нього
І  Ним  живе."  Знайти  б  його,припасти,
Зірвати  пута,Скелі  зворушить,
Ввійти  в  Нього,Йому  присягу  скласти.
Боротись,  доки  не  благословить!

Тому  стихій  не  бійся,  наче  втіху
Хай  океан    потік  озону  п"є,
Бо  й  ти  живий  не  доки    можеш  дихать,
А  доки  ще  потреба  Слова  є!

У  тім  така  проста  реалістичність,
Як  хліб,  вода,  кульбаба,що  цвіте,
Лиш  не  надумай  канути  у  Вічність,
Я  й  звідти  також  зватиму  тебе....


   







   



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739085
дата надходження 24.06.2017
дата закладки 18.07.2017


Яна Корженевська

У нас, дорослих, тут свої світи. .


Моя  хороша,  ще  тобі  рости..
Не  поспішай  дорослою  ставати.  -
У  нас,  дорослих,  тут  свої  світи
Й  один  на  всіх,  де  кожен  розіп"ятий..

На  постаменті,  плоті,  на  стовпі,
Хтось  на  одній  зі  стін  у  власній  хаті,
Хтось  в  натовпі  -  на  древі  самоти,
А  хтось  на  дибі  славою  розтятий...

І  котить  хвилі  море  людських  сліз,
Солоне  та  гіркіше  од  цикути,
Життя  іде..Між  викликів  на  "біс"
ми  мусимо  відбутися  й  відбути...

Як  часто  балансуєм  на  межі,
Де  посмішки  скривилися  від  болю,
Самі  собі  байдужі  та  чужі,  -
З  відчаю  розминаючись  з  собою!...

У  нас  своя  абетка..Багатьох  
Складів  читати,  бачити  -  не  вмієм,
Бо  не  навчились..Знає  тільки  Бог,
Як  часто  ми  жнемо  оте,  що  сієм...

І  те  що  -  ні,  жнемо  частенько  теж..
Зціпившись,  впершись  гаряче  й  добряче.
Намучившись,  із  Вавилонських  веж  -
Ми  сходимо,  і  платимо,..  і  плачем...

Моя  хороша!  Дай  тобі  просту
Стежину,  Боже,  й  праведності  істин..
Дивлюся  в  очі  долі  і..,  росту,
Росту  сльозою  у  твоє  дитинство...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742495
дата надходження 17.07.2017
дата закладки 18.07.2017


Лажневський

Я — Львів.

Підвіконня  розправляє  крила
й  обіймає  мене,
я  провалююсь  в  його  тверді  нутрощі,
що  зараз  м’якші  за  подушку
й  деревина  починає  перетравлювати
моє  минуле
й  випльовує  згодом  у  вікно,
де  я  розчиняюсь  у  просторі,
розпорошившись  по  дахам  свого  міста.

Я  його  душа  і  образ,
мене  скльовують  голуби  з  Митної  площі,
я  —  пил  на  подертих  куртках  безпритульних,  що  смородом  барикадують  двері  дитсадка  «Один  два  три»;
я  —  графіті  на  пам’ятках  Юнеско  і  «Слава  —  х*й»  поверх  «Domat  omnia  virtus»;
я  —  краплі  дощу,  що  прогинають  під  собою  балкони-лабіринти  у  дворах;
я  —  п’яні  ноти  популярних  пісень,  що  висять  над  чорними  фігурами  після  24:00  й  розтікаються  площею  Ринок,  де  їх  гирло  —  паб  «П’яльня»;
я  —  гроші  вуличних  музикантів  й  зараз,  немов  кіт,  мощусь  в  елеґантній  шляпці,  потім  буду  розірваний  на  частини:  одночасно  зім’ятий  в  касі  бармена  у  «Христофорі»,  прилипну  до  сидіння  таксі,  що  іще  не  встигло  вистигти  від  блювотиння,  а  вранці  залишки  мене  проміняють  на  мівіну  й  мінералку;
я  —  тролейбус,  що  зійшов  з  електромережі,  я  —  уламки  скла  на  асфальті  після  шизофреніка,  що  вирішив  утекти  з  божевільні,  що  її  мешканці  звуть  міським  транспортом;
я  —  шкільні  двори,  що  в  пам’яті  дітей  завжди  залишаться  смітником  й  берегами  для  безробітних  алкоголіків,  котрі  приходять  сюди,  аби  хоч  десь  відчути  вищість  над  кимось,  намагаючись  втиснути  мораль,  з’їдену  щоденним  саморуйнуванням,  в  усеїдні  дитячі  голови  через  широко  розплющені    очі;
я  —  дерев’яний  язик  східняка,  мене  судомить  щоразу,  коли  мною  пробують  намацати  й  виплюнути  слова  українською  мовою,  я  страх  і  відчай  біженця,  що  у  цих  скурених,  випотрошених  і  зґвалтованих  вулицях  шукає  спасіння  від  безумства,  тому  якщо  вони  —  його  спаситель,  ми  можемо  лиш  здогадуватись,  що  за  психозний  безлад  наздоганяє  його  уночі;
я  —  дзвін  Ратуші:  вечірній  рятівний  удар  кінця  зміни,  що  голосно  розбиває  ланцюги  робочого  місця;  я  страх  в  очах  білих  кроликів  у  піджаках,  що  наповнюють  ранкові  вулиці  й  стукіт  їх  сердець:  «Я  запізнююсь!  Я  запізнююсь!»,  нав’язлива  думка  в  їх  головах:  «По  кому  подзвін?  По  кому  подзвін?»  —  він  гомонить  за  тобою;
я  —  сигарети,  що  ліниво  розсипаються  у  дим  над  персоналом  кафе,  я  кислота  утоми  у  м’язах  їхніх  ніг  та  скляний  погляд  у  ніщо;
я  —  запах  м’яса  на  ринку  й  гул  поїздів  за  вікном  привокзальних  будинків;
я  —  дитячі  мрії,  котрим  обрубують  крила  азами  вищої  математики,  напускною  шкільною  дисципліною  й  черговими  вервечковими  екскурсіями  в  музей  «Арсенал»;
я  —  загиджені  смітники  й  вірші  на  обдертих  стінах,  що  зранку  намагаються  докричатись  до  совісті  бомжа  Артема,  котрий  іще  досі  не  відійшов  від  учора;
я  —  одяг  студента,  що  зовсім  не  гріє  свого  хазяїна  в  нічному  Стрийському  парку,  де  він  заснув  після  чергової  вечірки;

Я  —  свобода  у  волоссі  туристів,
я  —  гнів  в  кулаках  футбольних  хуліганів
я  —  стукотіння  дитячих  ніжок  дощу  по  шибках  вікон,
я  радісно  намагаюсь  достукатись  до  марева  поета,  що  заснув  на  підвіконні,
я  —  сон  на  його  повіках,
я  —  його  кофеїнове  натхнення  наступним  днем,
я  його  радість  улюбленій  справі.

Я  прокидаюсь.

Настав  час
дозволити  місту
проковтнути  й  мене.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723956
дата надходження 17.03.2017
дата закладки 02.07.2017


Окрилена

Прянощі

[img]http://sunny7.ua/tinymce/files/B.%20and%20E.%20Dudzinscy%20%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8B%D0%B5%20%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%20%D0%BE%D1%82%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%83%D0%B4%D1%8B.jpg[/img]
Не  зважай  на  примхи,  
люба  Вдачо*!
ти  бува  наївна  як  дитя…
Загорнувшись  ковдрою  
в  калачик,
визираєш  зірку:  де  твоя?

Бережи  серденько  
від  провини,
іноді  воно  болить  
за  двох.
Не  у  дзеркало  -
а  на  світлини
заглядай,  бо  в  них  
твоє  єство.

Поринай  долонями  у  хмари
і  цукатів  сонця  натруси.
Поки  Серпень  
яблуками  марить,
захмелілий  ходить  
по  росі.

З  абрикосів  
човників  налущи  -
кісточка  послужить  
якірцем.
Не  лякайся  
плавати  у  гущі,
мрії  піднесуть  
тебе  плавцем.

Хоч  не  завжди  
солодко  і  гладко
(мед  дається  працею  бджоли).
Поклади  промінчик
до  лампадки,
пряне  літо  
в  серце  поклади.

*  ВДАЧА  -  у  значенні:  сукупність  психічних  особливостей,  з  яких  складається  особистість  людини  і  які  проявляються  в  її  діях,  поведінці;  характері.  Цікаво,  що  УДАЧА  -  позитивний,  бажаний  результат  чого-небудь,  щасливий  збіг  обставин  для  когось;  успіх.  
[img]http://probapera.org/content/publication/PH18849_2.JPG[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597292
дата надходження 02.08.2015
дата закладки 29.06.2017


Окрилена

Згадую…

[img]http://i39.mindmix.ru/98/3/370398/48/6555748/x_c69a544c.jpeg[/img]
Якщо  Ти  знати  захочеш  ,
коли  я  про  Тебе  згадую,  
не  дивлячись  просто  в  очі,
малюю  думками  райдугу.

Вчуваю  досвітні  грози
що  пахнуть  живою  хвоєю,
коли  я  напівдорозі,
немов  у  ковчезі  Ноєвім

чатую  глибокий  спокій,
рятунок  у  нім  відшукую,
аж  поки  знайомі  кроки  -
по  бруку,  неначе,  мукою...

І  літом  веснянкуватим
бажанням  зі  сну  зворушеним,
де  сонце  стає  світати
на  смак  карамельно-грушеве.

Коли  мені  хочеться  кави
ковточками  неквапливими,
то  спогади  як  приправи
запінюють  переливами...
[img]http://data.whicdn.com/images/225188261/large.jpg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739378
дата надходження 26.06.2017
дата закладки 29.06.2017


dovgiy

СТІНОЮ ДОЩ

СТІНОЮ  ДОЩ

Стіною  дощ!  Дві  постаті  під  ним.
Вона  і  Він.  Гуркоче  громовиця!
Їх  не  розлити  і    ясніють  лиця
Первісним  щастям  –  ніжним  і  простим.
Вона  і  Він.  Прошкують  босоніж
В  розлив  калюж  на  грунтовій  дорозі
Святі  везуть  на  торохтючім  возі
Якісь  діжки…  ті  падають  униз!
Бах!  Тарарах!  По  небі  розляглось
Несуться  хмари  табуном  над  степом
Колись  і  ми,  -  отак,  -  в  тепер  далеке,
Ішли  з  тобою,  мов  хмільні  чогось…
Чи  час  змінив  нас?  Трохи  чогось  є.
Можливо,  менше  стали  відчайдухи.
Вже  не  йдемо  під  дощ  в  зелені  луки,
Ховаємось  в  гніздечко  –  вже  своє.
От  тільки  чари  давньої  пори:
Коли  свій  плащ  розкриє  фея  ночі,
Я  падаю  в  твої  чарівні  очі
І  у  хмелю  до  ранку  все  горить!

А  може,  ризикнемо?    Знов  під  дощ,
Коли  літа  на  вістрі  прощ!

29.06.2017  


   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739838
дата надходження 29.06.2017
дата закладки 29.06.2017


Валентина Голубівська

Який важкий цей камінь самоти

Який  важкий  цей  камінь  самоти.
Яке  буття  прозоро-незбагненне.
І  треба  бігти,  знову  треба  йти
До  свята  через  сіре  і  буденне.
А  в  святі  -  і  дарунки,  і  меди,
Пахучі  яблука  земного  раю,
У  моїм  святі  все  життя  є  ти,
Якому  все  до  крапельки  прощаю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726916
дата надходження 02.04.2017
дата закладки 16.06.2017


гостя

Уповні…



Просиплеш  
Вовчі  ягоди  на  наші
Цілунки  на  опівнічнім  мосту.
Вино  солодке  пролилось  із  чаші
У  безнадійно
     темну  пустоту.

Затрималось
На  згинах  губ…  уповні
Мені  земного  щастя,  тобі  теж.
…  я  знаю,  ти  також  ридаєш  в  повню.
…  з  тієї  ж  чаші  
   до  схід  сонця  п”єш

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736196
дата надходження 02.06.2017
дата закладки 04.06.2017


гостя

Смуток…



..ні,  ти  не  принц,  
не  король  із  дитячих  казок.
(я  розвертаю  навспак  золоті  каруселі)
В  серці  моєму  просіється  дикий  пісок…
В  серці  моєму
     розквітнуть  троянди  пустелі…

І  розбиваються
вперто  голодні  вітри
В  стінках  аорти,  як  дощ  в  пелюстках  незабудок.
Там,  де  завмерли  твої  найтепліші  сліди,
Я  загубила  свій  шлях.
     І  все  глибшає  смуток…



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711774
дата надходження 12.01.2017
дата закладки 31.05.2017


гостя

Тримай…за руку…



А  що  дощі?
Вони  були  і  досі…
Що  змінює  наступний  з  них?  проте…
Рука  твоя  торкнулася  волосся,
Заплуталась  
   у  кучерях…  пусте…

В  них  жодної  
Немає  переваги.
Свіча  прощальна…  поминальна  ніч.
Тримай  мене  за  руку…  білі  маги
Зливають  віск  
   на  контур  моїх  пліч.

На  крижму
Перевтілень…  древнє  свято
Пливе  з  туманів…  ну  а  що  дощі?
Не  обертайся.  Просто  новий  статус
На  білосніжних
     аркушах  душі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731112
дата надходження 29.04.2017
дата закладки 31.05.2017


гостя

Досить…



Ця  відстань  
Завелика,  але  ти
Давно  навчилась  поглинати  простір.
Чекала,  як  палатимуть    мости,
Криваво  
   і  захоплююче…  гостро

Болітимуть  
Незгладжені  кути,
Пектимуть…  у  кістках  осяде  стронцій…
Ти  ще  не  знала,  всі  дороги  –  в  Рим!
Вони  усі
   ведуть  до  Риму,  сонце…

Вони  усі…
На  берегах  ріки
Збирає  данину  всевладна  Осінь…
Цю  відстань  тільки  відьми  й  літаки
Здолати  можуть…  
   досить!..  серце…  Досить.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733437
дата надходження 14.05.2017
дата закладки 31.05.2017


Супрунець Сергій

Ісуса теж цілували…

Не  скажіть,  поцілунки.  –  Я  більше  люблю  обійми,  
Бо  можна  обняти  і  друга  і  дівчину  й  маму.
Поцілунки  –це  добре,  ними  закінчують  війни.
Усе  б  непогано,  та  Ісуса  теж  цілували.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613821
дата надходження 16.10.2015
дата закладки 15.05.2017


Світла (Імашева Світлана)

На межі

                       Усе  наяву  затихло  чомусь,  змаліло...

                                   Туманними  травами  никали  міражі...

                     Лиш  місяцесрібне  твоє  незрівнянне  тіло

                                 У  пам'яті-сні  ввижається  на  межі...


                   Плин  часу  плавкий  спинився,завмер,  зітерся...

                                   Безвольна  така  спадала  твоя  рука...

                   Ти  близько  отут,  край  серця,  мойого  серця,

                                     Болючо-  кохана  ніжність,  така  хистка...


                   Поникла  лілея  шиї,  похилі  плечі,

                                       РізьблЕний  промінням  профіль,  той  стан  тонкий...

                 За  двері    лиш  крок  -    і  станула  у  хуртечі...

                                       Снить  пам'ять  -  холодний  попіл  безпутних  мрій...


             Завмерло  усе,  затихло  чомусь,  змаліло...

                                     Посунули  лісо-травами  міражі...

             Те  місяцесрібне  твоє  незрівнянне  тіло

                                     І  досі  комусь  ввижається  -  на  межі...    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682613
дата надходження 09.08.2016
дата закладки 22.04.2017


Світла (Імашева Світлана)

Все написано вже…

                                                                                   **********
                       Все    написано  вже,  все  вже  сказано  -  з  віку  у  вік,

                       Пережито    усе,  передумано  й  зіграно...  Боже...

                       З  невагомості    літ,  з  лабіринтів  свідомості  -  рік,

                       День,хвилину    чи    мить  -  осягнуть  намагаюсь  -  й  не  можу..

                       Тільки  пам'ять  ізнов    мучить  чергою    вічних  розп'ять,

                       Темних  снів-упирів,  що  терзають  видіннями  злими...

                       Відмолюся  від  них...  Тільки  губи  -  цілунком    болять...

                       Навесні...  в  напівсні...  там  любов  запліталась  у  рими.

                       Там  згоріли  чуття  -  надпотужністю  сонячних  плазм,

                       В'ялі  квіти  фантазій  встеляли  покинуте  ложе...

                       Там  лишився  тягар    споконвічно  повторених  фраз,

                       Там  лишилось  оте,  що  сказати  лиш  музика  може...

                         

                         

                         

                         

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729083
дата надходження 16.04.2017
дата закладки 22.04.2017


Микола Соловей

Forever young

В  суботу,  під  вечір,  ти  пливеш  проти  течії,
як  ошелешена  риба,  що  тікає  від  динаміту,
й  мідні  вуста  твої  промовляють  одне  речення:
Ми  так  спішили  до  літа,  як  мігранти  до  старого  світу
зіпсовані  ночами  травня  біля  торгівельних  центрів,
зафарбовані  в  пам*ять  київським  акцентом,
де  ніч  була  головним  асистентом,
для  тих,  хто  "  Forever  young  "
для  тих,  хто  знає  як,

ховати  ранкові  молитви  у  бардачок  старенького  опеля,
померти  у  серпні  й  піднятися  димом  у  верховіття  дерев,
відчути  абрикосовий  вітер  ,  що  налаштує  боротися,
чи  пак,  не  забути,  хто  ми  тепер.

Ми,  як  таємні  коханці,  що  розходяться  вранці,
щоб  їх  не  помітили,  щоб  не  впала  підозра,
але  тепле  ліжко,  і  запах  неардентальців,
це  як  приховати  існування  себе,  що  марна  спроба.
У  серця  свій  ліміт  любові,  аби  вчасно  поповнити  рахунок.
у  кожного  дотику  свій  безкінечний  є  малюнок,
і  секс  у  червні  має  платиновий  ґатунок,
й  смак  спілих  черешень
-  твоїх  і  моїх  звершень

в  суботу,  під  вечір,  коли  вітер  огортає  твої  плечі,
коли  навушники  надягаєш  щоб  слухати  блакить  неба,
коли  спека  спадає  і  з*являється  шанс  для  втечі
у  ніч,  вона  цілує  його  ребра,
як  останні  човни,  що  відпливають  на  інший  материк
чи  родимки,  що  нещадно  червоніють,
як  маки  в  полі,
як  цілує  вона,  знаєш  лише  ти
і  твої  долоні.

Тому  мирний  хаос  -  пряма  недоречність.  
Ти  крутиш  ногами  планету  Земля.
Тікати  немає  куди,  що  точно  та  беззаперечно.
А  що  ще  зосталось?  -  Зосталось  прожити  життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729213
дата надходження 17.04.2017
дата закладки 18.04.2017


Вітер Ночі

Згорне вечір…

Згорне  вечір  замріяні  крила,
І  з  тобою  залишиться  ніч.
Неспокійна,  пуста  і  примхлива–
Чорний  морок  по  білому  пліч.

Причаїться,  приспить  і  розбудить.
Заспокоїть  і  знов  за  своє.
Поцілує  в  запечені  губи,
Воскресить,  приголубить  і  вб’є.

А  за  що,  не  питай  –  не  розкаже,
Та  й  навіщо  –  одне  небуття.
Міцно-міцно  до  ліжка  прив’яже,
Розгорнувши,  мов  карти,  життя.

І  в  чаклунській  земній  круговерті,
Без  надії,  в  химерному  сні
Ти  шукаєш  рятунку  у  смерті,
Простягаючи  руку  мені.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723619
дата надходження 15.03.2017
дата закладки 07.04.2017


Артур Сіренко

Над

«…Що  я  шукаю  тут,  на  Тисі?»
                                         (Ендре  Аді)

Що  я  забув  тут  –  над  Дніпром?
Чого  шукаю?  Може  напролом
Себе  спитати  щодо  сенсу
Свого  буття,  чи  зміст  який  знайти
У  зламі  дерева.  Своєї  самоти
Я  не  уникну.  Не  втечу.  Доволі.
Верлена  смуток  і  Гійома  «Алкоголі»
Не  заберу  у  чорну  німоту.
Прощай.  Тут  залишайся,  споглядай
Себе  домучуй.  Про  Вітчизну  мрій.
А  з  мене  досить.  Доста.  Хочу  Волі.
Втомився  від  тілесної  тюрми.
І  від  нудьги,  що  чути  в  слові  «ми»
Сітхартха  привідкриє  двері  в  порожнечу.
Сумуй  земля.  Неґречна.  Чи  свавільна?
На  хвильку  вільна  чи  назавжди  божевільна?
І  ворожи  над  видивом  повстань
Майбутніх…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329410
дата надходження 11.04.2012
дата закладки 18.03.2017


Артур Сіренко

Келих білий

                                     «...Чаклунство  довгих  білих  днів,
                                                 Коли  в  сонливій  млі  душа  сумує  глибше...»          
                                                                                                                                               (Шарль  Бодлер)

Я  наповню  мій  келих  туманом
Густим,  непрозорим,  липким,
Як  молоко  корови  білої  та  комолої,
Тої  самої,  що  блукала
Чорнотою  Всесвіту  і
Розлила  з  м’якого  вимені
Білу  смугу  Галактики,
По  якій  ось  так  і  мандруємо
Кермуючи  возом  бурлацьким
Від  одного  Сивашу  до  іншого  
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А  у  снах  на  махновській  тачанці
Скоростріл  затискаючи  пальцями
Все  так  само  кладу  окупантів
У  траву,  у  траву,  у  траву.
Гусне  вечір.  Як  раніше,  не  спиться,
Не  сниться,  не  мариться  і  не  літається.
У  кинутій  хаті,
Що  стримить  дерев’яною  вежею,
Дитинцем  дитинства
Серед  лісу  кудлатої  містики
Я  ковтаю  туман  
Як  ковтають  вино  забуття,
Як  проціджують  смерть  
Крізь  сито  діряве  років,
Крізь  зуби  століть.
Як  п’янить  цей  туман...
Як  хилять  на  сон
Ці  подушки  мохів...
Ці  дерева  в  імлі,
Що  шепочуть:  «Засни!»,
Ці  черлені  брусниці  краплини  -  
Черлені,  як  кров.
І  це  дерево  -  тепле  на  дотик
І  легке,  як  життя,
І  своє,  як  труна.
Прозорими  крилами  бабки
Дні  шурхотять.  Я  живу.  
Я  блукаю.  І  келих  туману
Я  п’ю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686412
дата надходження 29.08.2016
дата закладки 18.03.2017


Артур Сіренко

Розмова дерев

Я  кажу

Мій  сховок  –  наче  листяний  кляштор
Іржавим  крісом  крапку  ставить  доля
Сховає  Чорний  ліс  буття  мого  роки
І  люди  місяця  загублять  шлях  і  слід
Тих  хто  ішов  у  синяву  боліт
Ми  –  міт.  Таємний  міт
А  я  лише  відлюдник
Що  темрявою  дихає  услід
Рокам  поневірянь,  зневіри  і  клятьби
Ти,  старче  лісовий  скажи  –  якої  сили
Справіку  тур  лишав  тут  заповіт
Прирученим  нащадкам  гордих  воїв.

Старий  бук  мовить

Мовчальнику!  Ти  слухаєш  дарма
Розмову  вічну  пралісів  дрімучих
Ти  волю  відшукав  але  себе  згубив
Забудь  натхнення,  спів  дівочий
Забудь  себе  і  людські  голоси
Замкни  уста,  стули  незрячі  очі
Подихай  вічністю  моїх  духмяних  крон.

Смерека  мовить

Тут  не  мовчить  ніхто  у  пущі  лісовій
Ти  голоси  почув  –  зречись  і  будь
Ніхто  не  помира  –  ні  сонце  ні  трава
Дивись  як  кріс  залізний  твій  посріблила  роса
Одвічні  ми  –  і  ти,  твій  кріс,  твої  набої
Нащадки  прокленуть  –  дарма  –  у    вічності  двобої
Є  ти,  твій  оберіг,  твоя  тюрма  -
Це  тіло,  що  несеш  постійно  із  собою
Тому  стань  деревом,  віками  шелести
Воскресни  з  небуття  коли  роки
Відлічувати  втомиться  сова
Ти  лісом  став….

Береза  мовить

Коли  підеш  у  землю  цю
Ти  виростеш  травою
Я  за  тобою  плачу  по  весні
Ці  рани  на  корі,  ці  сльози  соку
За  воями  лісів  що  йшли  у  небуття
Нічого  не  проси  –  ні  долі  ні  життя
Все  лиш  туман  ранковий
За  тобою
Заплаче  ліс
Коли  ти  лишишся  отут
Назавжди….

Чорний  ліс  мовить

Той  жив  –  хто  жив
Хто  холодом  долонь  зігрів  оцю  кору
Оце  залізо  скрижаніле
Що  висло  на  плечах
Людей  нічної  мли….

Я  мовлю

Я  чую  голоси  старих  дерев  -
Моїх  одвічних  побратимів
Я  в  ліс  пішов  –  не  вернуся  назад
Я  лісом  став….
З  вовками  розділив  я  їхню  долю
Коли  мисливці  прийдуть  на  двобій
Не  в  небо  я  злечу  –  моя  душа  не  птах
Під  буком  цим  я  виросту  травою…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329405
дата надходження 11.04.2012
дата закладки 18.03.2017


Людмила Пономаренко

Припадаю душею

Край  соснових  лісів  і  ромашок  в  смарагдових  луках,
Де  озера  хлюпочуть  у  обрамленні  верб  і  калин,
У  світанні  новім,  що  в  ранкових  відтвориться  звуках,
Моє  рідне  село  мов  перлина  з  найкращих  перлин.

Навіть  небо  над  ним  заворожує  синьо  високістю,
Немов  чути  з  глибин  давніх    предків  моїх  голоси.
Сивий  дуб,  наче  велет,  у  своїй  віковій  одинокості
Поля  Дикого  пісню  ще  шумить  понад  краєм  грози.

В’ється  річка  Мирська  через  гай  та  у  зрошені  трави,  
Щоби  з  миром  стрічати  всіх  гостей  у  своїй  стороні
І  в  мирській  метушні    не  забути  яскраві  заграви,
Що  над  полем  до  лісу,  де  зустрілося  сонце  мені.

Припадаю  душею  до  садів,  що  розквітли  весною,
Цвіт  кульбаби  і  смолки,  наче  диво,  змалюю  навік,
Щоб  зігрітись,  як  осінь  розфарбовує  клени  рукою
Й  сипле  листям,  мов  щастям,  на  буття  мого  перший  поріг.

І  якими  б  світами  не  водила  мене  моя  доля,
Дивовижні  красоти      не  зігріли  б  і  очі,    й  чуття,
Моє  серце  злітає  на  краю  волошкового  поля,
В  самім  центрі  світів,  в  незабутній  колисці  життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679677
дата надходження 23.07.2016
дата закладки 22.10.2016


Людмила Пономаренко

Побудь зі мною, осене…

 Достиглі  врожаї  збирає  осінь
 В  полях  душі,  в  садах  моєї  долі.
 Хоч  манить  світлом  ще  небесна  просинь,
 Осіння  заметіль  на  видноколі…

 Ще  айстри  квітнуть  в  затишку  садів,
 Ще  ранок  кличе  у  погожу  днину…
 Я  так  не  хочу  сивих  холодів,
 Бо  просить  серце  ще  тепла  дитинно.

 Побудь  зі  мною,  осене,  побудь
 Так  довго-довго,  може,  й  вічність  цілу,
 Поміж  дощу  всміхнутись    не  забудь
 І  душу  пригорни  мою  зболілу.

 Ледь  чути  весен  невгамовний  сміх,
 Що  губиться  у  тиші  падолисту.
 І  тішить  день  краса  пісень  твоїх,
 Де  крізь  багрянець  світ  стає  барвистим.

 У  безміри  століть  злітає  час,
 Пожовклим  листям  опадають  миті…
 І  цей  сумний  осінній  тихий  вальс
 Знов  нагадає  про  роки  прожиті…

   Побудь  зі  мною,  осене,  побудь
   Так  довго-довго,  може,  й  вічність  цілу,
   Поміж  дощу  всміхнутись  не  забудь
   І  душу  пригорни  мою  зболілу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684606
дата надходження 19.08.2016
дата закладки 21.10.2016


Людмила Пономаренко

Під парасолькою

На  нитках  павутин,  що  розвісила  осінь  між  віти,
Грає  дощ,  як  на  струнах,  перестуком  холодних  краплин.
Час,  заслухавшись  грою,  у    мінорному  диханні  вітру
Просіває  хвилини  через  сито  далеких  хмарин.

Край  стрімких  ручаїв  легіт  листя  збирає  у  жмені,
Підіймаючи    з    трав  горобини  багряну  вуаль.
Гасить  вечір  вогні  у  лампадах  запалених  кленів
Там,  де  з  осінню  знов  обнялась  невимовна  печаль.

Увібрали  й  мій  сум  ці  прощальні  осінні  етюди…
Що  привиділось  в  снах,  відпускаю  у  безмір  усе,
Залишивши  собі  вогник  той,  що  зі  мною  повсюди,
І  той    подих  небес,  що  мою  парасольку  несе.

Ці  померклі  світи  вже  пливуть  дощовою  водою,
Ледь  тамуючи  голос  свого  тихого  серцебиття.
Відлетять,  щоби  знов    відродитись  дзвінкою  весною
У  цвітінні  садів,  у  буянні  нового  життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694589
дата надходження 15.10.2016
дата закладки 21.10.2016


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.09.2016


Серафима Пант

Душа поета

Душа  поета  -  випічка,  що  сходить:
В  печі  емоцій  надчуттєвий  жар  -
Не  псуй,  зневіро,  холодом  погоди,
Надміру,  слово,  злом  не  кочегар.

Душа  поета  -  пахощі  духмяні,
Тонка  скоринка,  м'якість  серцевин;
Навмисне  хтось  розпалювати  стане  -
Отримає  лиш  пригоршню  вуглин.


Не  крайте  душу,  не  турбуйте  марно
Фактур  чуттєвих,  не  зруйнуйте  вмить  -
Це  світ  натхнення  (тут  неординарно).
Не  приземляйте  птаху,  що  летить!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639157
дата надходження 27.01.2016
дата закладки 16.09.2016


Mattias Genri

Зеркало.

 
                                                 
                               (  стансы)

Качается  в  зеркале  ветка  сирени,-
За  ней  серый  дым  облаков.
Два  глаза  глядят  утомлённых  мигренью
Мишенями  чёрных  зрачков.

В  заброшенном  доме  мелодия  кружит,
Не  проникая  в  стекло.
Волнующий  звук  ему  вовсе  не  нужен,
Ему  -  лишь  бы  время  текло...

А  в  зеркале  всё  исчезает  бесследно,
Что  было  отображено.
И  что-то  вернуть  из  него  невозможно-
К  мольбам  безответно  оно.

И  всё  тормошится  и  вертится  в  раме,  
Не  разбивая  стекла.
Тускнеет  и  лущится  слой  амальгамы
От  беснования  зла...

Стоит  изваяньем  (холодное)  в  зале,
В  нём  чёрная  дышит  дыра.      
Огарки  свечей  перед  ним  разбросали,    
Горевшие  ночь  до  утра...

И  в  этом  его,  как  и  ночь  алогизме
Себя  никогда  не  сокрыть.
И  коль  ты  ступил  на  тропу  дьяволизма,-
То  зеркало  лучше  разбить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638072
дата надходження 23.01.2016
дата закладки 16.09.2016


Віктор Ох

Звільнена від одягу (V)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=K5sjRxLOXDo[/youtube]
Оголеність  –  не  безпорадність  –  сила!
Це  натуральність  квітки  навесні,
це  абсолюту  розпростерті  крила,
бажання  і  спокуси  потайні,  
бентежна  і  кокетлива  гра  тіней,
чуттєвості  і  щирості  дива,
собою  бути  без  оздоб  чи  пі́ни!
Відкрите  тіло  душу    відкрива!  
Свідомо  не  прикрите  голе  тіло,  
що  виставлене  наче  напоказ,
одягнене    в  свою    красу  всеціло
є  істиною  чистою  для  нас.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664297
дата надходження 06.05.2016
дата закладки 15.09.2016


Віктор Ох

Серенада дощу (V)

 (вірш  написаний  до  кліпа  Олексія  Тичка  «Дощ»)
https://www.youtube.com/watch?v=7r5r9VdU0SQ
----------------------------------
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=7r5r9VdU0SQ[/youtube]


Дощ  розвісив    в  повітрі  на  нитках  кришталики    суму.
Він  сьогодні  печальний,    буває  ж  веселий  чи  злий.
Про  безглузді  дрібниці  життя  я  впадаю  в  задуму,
дощовими  сльозами  очищусь  в  цей  день  дощовий.    

Дощ  танцює  веселий  хіп-хоп      на  дахах  і  на  листі.
Дощ  співа  під  осінній  сонет  серенаду  свою.  
Тротуари,  дороги,  мости  і  авто  будуть  чисті.
Дощ  умиє  листки  і,  можливо,  занудність  мою.

 Дощ  малює  краплинками  –  я,  так  як  він,  не  зумію,
виплітає  мережива  мрій  он  на  тому  вікні.
В  цей  знайомий  будинок    спішу,    бо  ще  маю  надію
від  дощу  утекти,  і    що  тут  будуть  раді  мені.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528287
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 15.09.2016


Віктор Ох

Медитатива весни (V)

Медитатива  весни  ©ДТРК  «КУЛЬТУРА»
Зйомки  –  Павла  Олійника
Монтаж  –  Галини  Загороднюк
------------------------
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=ccEO8znJ92g[/youtube]
Возрадуйся!  Даремно  ти  не  жив,
якщо  доводилось  відчути  хоч  би  раз
земну  любов  –  одне  з  природніх  див,
або  весни  квітучої    екстаз.
«Весни  не  робить  ластівка  одна»,
коли  ж  їх  пара  –  це  вже  інша  річ!
І  навіть  равликів  любов  не  омина  –
бо  це  життя    (як  єдність  протиріч)!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661412
дата надходження 22.04.2016
дата закладки 15.09.2016


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.08.2016


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.08.2016


lilova

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

День  новий-  це  початок  великих  мандрів…
То  не  гра,  але    давній  запеклий  бій…
Ти  ж,  мій  друг,  волієш  фальшивих  скарбів,
Переховуєш  сумніви  в  затінку  вій.
В  час  жаги  Він  серце  розлив  як  воду,
Він  казав:  «Хто  знесилений  -досхочу  пий.»
Не  шукай  ні  талан,ні    уявну  свободу,
Час  карбує  в  монети  зоряний  пил.
Це  не  гра…Ми  всі  полонені  чи  воїни.
І  життя  наше  ребус  втрачань  та  надій.
Не  облиш  Слово-зброю,  
             самотній  чи  стомленний.
Джерело  завжди  поруч-
             схиляйся  і  пий…
День  живий.
Він  миттю  на  миті  скорочений.
І  безрука–безнога  болюча  душа…
Та  на  дошці  надії-  знайомим  почерком:
«Подорожній,  коли  ти  прийдеш  у  Спа…»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=119763
дата надходження 06.03.2009
дата закладки 28.08.2016


Квітка))

Ніч розкине чарівні тенета

Ніч  розкине  чарівні  тенета
І  прикрасить  серпанком  зірки.
В  небі  зорянім  пристрасні  злети
Тихим  шляхом,  молочним,  думки...
Вже  шум  міста  вечірнього  стихне,
Сяють  вікна  квартир  у  теплі...
Ліхтарі  крадькома,  ненавмисне,
Його  візьмуть  в  долоні  свої.
Щоб  зігріти  серця  подорожніх,
Що  ніяк  не  розтоплять  цю  ніч.
Загадкову  в  надіях  самотніх,
Місто  знає  й  торкається  пліч...
Огортає  сріблястим  туманом.
У  серпанку  убрані  зірки.
Так  в  обіймах  й  чекають  світання.
І  тим  шляхом,  молочним  думки...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683526
дата надходження 13.08.2016
дата закладки 28.08.2016


plomin

Затанцюємо вальс в стоголоссі

Навмання,  навпростець  під  дощем,
Що  полоще  нам    коси  та  очі  ,
Виринаючи  з  сутінок  ночі,
По  алеях  діброви  бредем.

В  золотисто  –  бузковий,  дзвінкий,
В  дощ,  що  душу  розкриллям  лоскоче,
Що  краплинами  камінь  розмочить,
Ми  пірнаємо  в  запах  п*янкий.

Розкошує  безмежність  краси  –
Все  у  квітах  палає  довкола…
На  узбіччях  виводили  соло
Барвінкових  струмків  голоси.

Струсим  срібло  з  розкішних  ялин…
Хвилі  щастя  завжди  пахнуть  трунком:
Дощ  не  змиє  палкі  поцілунки
З  вуст  ,  яких  не  торкався  полин.

Край  стежини  мільйони  гірлянд  :
А  давай  під  оркестр  стоголосся
Затанцюємо  вальс  обох  босі
По  квітках  різнобарвних  троянд!

Злетимо  ,  наче  двійко  синиць,
Полишивши  між  краплями  жаль  свій,
Над    багряними  хвилями  сальвій
До  акацій  пахучих  дзвіниць.

Навпростець  ,  навмання  під  дощем,
Замикаючи  руки  ,  мов  клином,
Легкокрилим  ключем  журавлинним
По  алеях  діброви  бредем…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540953
дата надходження 02.12.2014
дата закладки 22.08.2016


plomin

Цвіте багряно в лютому герань

Цвіте  багряно  в  лютому  герань,
Мов  сад  квітує  в  травні  на  відсонні,
Від  ігрищ  барв  танцює  підвіконня
Поміж  холодних  білих    зазіхань.

На  кожній  шибці  витівник  –  мороз
Малює  казку  -    дивні  візерунки.
Вручає  ніби  згубні  подарунки
З  космічних    канн,  півоній  та  мімоз.

Нема  ні  грама  в  образах  тепла,
Відсутні  зовсім  промені  любові…
Оце  б  хоч  раз  торкнулись  кольорові
Мережки  й  звуки  трепетно  чола  !

Орнамент  той    підкреслено    блідий,
Мов  шкутильгає  тінь  із  порожнечі…
Чекаєш    світла  ,  що  зігріє  плечі,
А  тут  світанок  дихає  гнідий.

Невтішні  замки  ,  шпилі  ,  голуби…
Не  вишиває  голка  золотиста
На  площі  стін  бурштинове  намисто  –
З  весняних  скринь  зворушливі  скарби.

Мов  навмання  писались  сторінки,
Бо  вражень  геть  позбавлені  принади  :
Ні  насолоди  ,  ні  бодай  відради
Я  не  знаходжу  поглядом  таки.

Німій  красі  ,  либонь  ,  не  до  вітань,
Бо  ніжне  серце  в  гротах  амальгами
Замкне  зима  іржавими  ключами…
Хоч    дню  жива  всміхається  герань!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547858
дата надходження 31.12.2014
дата закладки 22.08.2016