Їх двох поєднати комусь було треба,
Мов сонце і дощ на віконному склі.
Вона доторкалась думками до неба -
Завжди його мрії жили на землі.
Їй муза все снилась, манила піснями.
Їй рими летіли птахами до жмень.
Він прозою жив, хоч любив до нестями.
І схожим, і різним був в кожного день.
Їй сонце всміхалось, і небо квітуче
Хмарками манило в безкраю блакить.
Для нього проміння аж надто сліпуче:
У небо свій погляд він зводив на мить.
Йому не хотілось ні дивних метафор,
Ні тих поетично закручених слів,
А їй бракувало гіпербол, анафор
В словах його тихих земних почуттів.
Контрасти єдна в їхніх душах потреба:
Із сонця й дощу - в них веселка на склі...
Коли ж вона хоче торкнутися неба -
За двох він так міцно стоїть на землі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719868
дата надходження 23.02.2017
дата закладки 10.05.2017