«Камінь – це чоло, де стогнуть ватаги снів
без води зміїної, без крижаних понурих кипарисів.
Камінь – це спина, що носить тягарем одвічним Час,
і дерева сліз, стрічки Шляхів Чумацьких.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Я слухав шепіт каменю,
Що загубив кудлатий бог
Під час блукань пустелею
Своїх снів неотесаних,
З кишені своєї дірявої.
І камінь мені стогнав-шепотів
Слова свої холодні одвічні
Про те, що Час це тягар,
Що це не ріка прозора
З вирами та перекатами,
Водоспадами та ямами,
Це тягар, що тисне на плечі,
Розчавлює – навіть душі камінні,
Навіть те – незворушне –
Стирає на порох.
Час – це не туман, що все засмоктує,
Що киселем вишневим душу заповнює,
Що ховає все в молоці зоряному,
А це тягар – важчий самої важкості,
Який нести – не переносити всім –
Навіть їм – каменям – на спині своїй
Пошматованій
Батогами дощів, ланцюгами снігів,
І кожен шрам – пам’ять –
Монетка тьмяна, що кидають нам –
Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
У світі камінному,
Де жодної речі
Не зроблено з дерева.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737475
дата надходження 12.06.2017
дата закладки 16.06.2017
«…Під розірваним небом, що кудись летіло
Саме на тім шляху
Тоді й відчув лиху
«Покрівлю неба», враз немов спустілу…»
(Шеймас Гіні «Переступ»)
Під покровом неба –
Там, де холодний вітер і птахи
Співають про свої сни кольорові
Там люди: стоять серед порожнечі
Між минулим і прийдешнім,
Між замками і халупами,
Між лезом мечів і кулями скорострілів,
Між тьмою віковічною і світлом ранку,
Між вогнями інквізицій і холодним морем,
Між. Посередині. Тут. На острові.
А сороки тим часом мурують міст
Свої хвостами чорними
Через ріку, що ніколи не була прозорою:
А все каламутною – то від крові,
То від бруду, а то просто від темряви:
Бо ріка, бо тече, бо там брід,
А ми коло броду – хто з мечем, хто в вилами,
Бо там володіння чи то чужого графа-зайди,
Чи то чужого клану зі своїм гонором
І своїм розумінням волі, а ми такі неотесані,
А ми такі танцюристи джиги шаленої,
А нам аби воювати за землю свою загублену,
І свободу свою втрачену, а нам аби співати
Про росу туману і брудне старе місто,
А нам аби стояти серед порожнечі цієї
Вічної та холодної…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736744
дата надходження 06.06.2017
дата закладки 08.06.2017
«Даремно ти слухаєш вітер, що плаче
ніхто не тривожить твій слух серенадою...»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Даремно, друже, ти серед цих каменів,
Що ніколи не стануть хлібами,
Що лежать на шляху оленів,
Що тиснуть на землю як гирі,
Які чіпляють до годинників вічності,
Що міряють маятником буття
Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
Даремно, друже, серед каменів сірості,
Серед цих брил духу важкості
Ти слухаєш вітер:
Його плач по людяності,
Його стогін осінньої туги,
Його спів про мертвих,
Що пішли в позачас,
У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
І мигдаль гіркіший від полину.
Даремно.
Ніхто не тривожить струни Неба
І банджо білих хмаринок:
Там тихо:над світом людей.
Тільки тут, в ущелині,
В долині вічної ностальгії
Ти слухаєш вітер,
У краю, де ніхто не чув серенади,
А тільки реквієм – один – для епохи.
А ти слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев. Ніколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729648
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 21.04.2017
«Бородатий ангеле Ви насправді
Просто ліричний поет
Що бажає дізнатися все про Париж...»
(Гійом Аполлінер)
Серед глупої ночі епохи занепаду
Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
(Їй зашили рота шовковими нитками,
Тканими в Китаї роверів),
До мене в хату-фортецю сарматську
Залетів бородатий ангел
У чорній хламиді замість білої,
На порохотязі замість крил,
У боліварі замість вітру кучерів,
З рукописом замість саксофона
(У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
Чи то помилково, чи то випадково,
Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
І то не богемний містик, а поет мрій,
І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
Він не знав, йо Війон давно помер
(А може й ні – може він досі блукає
У пошуках себе і пише послання братам,
Що лишаться жити опісля нас),
А може просто – такі у нього жарти,
Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
Кидатися головою в воду брудну і холодну,
Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
Яко Маркес – блукалець спеки,
Але в мене не було часу пояснювати,
Що в мене немає ста років самотності,
Є тільки хвилина в якій я живу,
Є тільки темрява, в якій я мислю,
Є тільки я, що є насправді ілюзією,
І що я не полковник, а лише капітан,
І то поранений колись в голову,
Хоча мені теж ніхто не пише,
Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
Насправді це Едо, а я самурай,
Що вихоплює з простору шматочки весни
І складає з них фрази – перед останнім зітханням.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729639
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 21.04.2017
«Вночі, в мовчанні чорному, де тіні безшумні блукають –
Стук милиці, ноги дерев’яної.
Це по сходам часу піднімаються і опускаються
Годинники, це їх кроки!»
(Еміль Верхарн)
Ви думали Час невблаганний
Нагадує море прозоре й бездонне
З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
Ви думали Час-лиходій – це ріка,
Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
Але виявилось (я раптом довідався,
Про це мені прошепотіла Ніч,
Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
Що час – це старий порожній будинок
З нескінченними і незліченними кімнатами,
Де сходи переплітаються і перетинаються,
Де не розумієш, де перший поверх,
А де останній, де вхід і де вихід,
Де дах і горище, а де підземелля.
І по цьому будинку-лабіринті
Блукають годинники-привиди,
Годинники-сомнабули-сновиди,
Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
З холодними руками протезами.
Вони колись були піратами і зарізяками
У морі, яке чомусь життям називають,
А нині знайшли притулок у божевільні,
У старезному домі з химерами,
Який називаються Час,
У якому всі блукають намарно,
Навіть годинники – його каштеляни
З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
А жіночі годинники, які так люблять
Носити на руках тендітні леді
(О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
Це покоївки спалень цього темного дому,
В якому якщо і запалюють свічку,
То ненароком. Сірниками з коробки
З синіми етикетками...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729274
дата надходження 18.04.2017
дата закладки 18.04.2017
«Нехай я помру
Під квітами вишні,
Покину цей світ
У весняні дня кісарагі
У світлі повного місяця...»
(Сайгьо)
Днями я завітав до одного свого знайомого хайдзіна. День візиту я вибрав не випадково – у нього є вишневий сад і вишні якраз розцвіли. Він пише хокку і танка під досить дивним і не типовим для нинішніх поетів псевдонімом – Ханабіра-ва Кадзетотомонісаріну (花びらは風と共に去りぬ). День був холодний, вітряний і мокрий – падав перший весняний дощ, але не веселий і легкий, а сумний і безнадійний. Але ми все одно пішли в сад і споглядали квіти вишні на які падали краплі дощу. Здавалось, що весь світ був сумним, як і ця весна. Мій друг зітхнув і сказав, що небо надовго затягли важкі сірі хмари, тому цієї ночі не вийде помилуватися повним Місяцем над квітучими вишнями. Коли наш одяг остаточно промок ми зайшли в чайний будиночок (часіцу) і влаштували садо – чайну церемонію. Потім ми запросили відому в нашому місті гейшу Хару-но Кірі і довго слухали кото – вона прекрасно виконувала мелодії «Канасі сайренто цукі» (悲しいサイレント月) та «Хана-но хае» (花のハエ). Коли вже зовсім засутеніло, ми відпустили гейшу, запалили півонієвий ліхтар і почали віршувати. Тему взяли: «Краплі дощу на квітах вишні». Я тоді склав ось такі хокку:
* * *
Холодні дні:
Вітер моїх одкровень,
Вишні цвіт сумний.
* * *
Чорні парасольки
Блукають серед цвіту
білих вишеньок...
* * *
На квіти вишні
Дощу прозорих днів
Холодні краплі.
* * *
Сумний соловей
Пісню мокрої весни
Ченцю співає.
* * *
Холодні дощі:
Самотній кіт і вишні
Мокнуть під вікном.
* * *
У каламутний потік
Холодний весняний вітер
Торішні листя несе...
Послухавши мої хокку мій друг сказав, що останнє хокку написано неправильно – порушений розмір і тема. Тоді він взяв листок зі своїми хокку, які були написані прекрасно і бездоганно і спалив його. запаливши рукопис полум’ям півонієвого ліхтаря. Мені стало дуже сумно – мені ніколи не було так сумно. Я вдягнув солом’яний плащ і пішов у темряву, просякнуту холодним весняним дощем...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728844
дата надходження 14.04.2017
дата закладки 15.04.2017
***
Сліпучі сніги
на безмежному полі –
малюнок зими.
***
Пухнаста ковдра,
білопінно іскриста –
постіль ангелів.
***
Зима. Морози.
Ріки, скуті кригою.
Замкнені води.
***
Озеро – в кризі.
В глибинах – своє життя,
дрімотно-тихе.
***
Чорні во́рони
над засніженим полем.
Контраст кольорів.
***
В місячнім сяйві
білосніжне довкілля –
зимова казка.
9.01.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717229
дата надходження 09.02.2017
дата закладки 10.02.2017
«Це ті, інші, танцюють під звуки скрипки
На якій грає смерть-привид.
Ті, інші, сп’янілі від срібла, холодні люди...»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Зима. І світ чи то посріблений,
Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
Тимчасово (у це хочеться вірити,
Хочеться тепла серед мокряку холоду).
І в цьому світі твердої води
(Що заморожує саму думку
І навіть людяність)
Прийшли ті – хто танцюють під звуки
Скрипки залізної
На якій грає сама Смерть невдаха –
Бліда селянка зі срібними кульчиками,
Що збирає свій урожай пшениці людської –
Замороженої. Як і все (бо зима).
Холодні люди. П’яні від срібла зими.
Замість крові у них антифриз.
Чи то люди чи то привиди
Зими божевільного січня.
Не першого. Але волохатого.
Як хвіст мамонта,
Що висне в епоху нагадуванням
Про часи кам’яних сокир.
Колись цих людей-привидів
Я теж у ніщо перетворював,
Але скрипка, як і раніше, звучить.
Все танцюють, танцюють, танцюють
Привиди серед снігу – води мертвої
Танго страшне і потворне.
Під музику. Смерті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716423
дата надходження 05.02.2017
дата закладки 06.02.2017
«На вулиці якійсь посеред Міста Марень
Все буде, наче тут ти жив уже колись...»
(Поль Верлен)
[b]Арлекін на фронті[/b]
Все наче сон – як вигадка,
Війна між чорних пірамід
Поміж копалень-нір,
Де люди мороку глибин
Несли нам чорний камінь,
Такі ж мальовані як тьма.
А нині ось – хоч і зима,
Та вдягнений в плямисте
Зі смертю бавиться
І грає роль смішну
Невдахи Гамлета
Веселий Арлекін.
Комусь дарує смерть,
Ховається від куль,
Стріляє в сепарів,
Поребриків кладе із кулемета,
Жартує (часом недоречно)
І риє землю
Безтурботно...
[b]П’єро на фронті[/b]
Блідий поет,
Колишній меланхолік-вчитель,
Артист сумної гри,
Філософ ностальгій (колишній),
Співець модерну,
Майстер алегорій –
Гірлянди мертвих слів,
Закоханий (колись) –
Таки невдало.
Творець метафор, текстів і поем
(Колись).
Він нині офіцер:
Три зірочки на теплому бушлаті.
Приціл перевіряє:
«Вище три,
Від основної – правіше п’ять...»
І сумно батареї
Команду віддає:
«... фугасним... Постріл!»
[b]Коломбіна на фронті[/b]
Колись давно –
В минулому житті
Вірші складала
Серед міста мрій,
Весела Коломбіна
(Життя як водевіль),
А нині рвані рани шиє,
Бинтує у шпиталі польовім,
А потім кличе
У журбі своїй захмарній
Старого Бога.
І черлені плями
На білому халаті.
Бо зима. Назавжди.
Чи хто зна.
Веселе і трагічне танго
Танцює з нами смерть.
І безтурботна Коломбіна
Колись яскраве плаття
Носила. Нині білий.
Халат. І запах крові.
І війна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715245
дата надходження 30.01.2017
дата закладки 02.02.2017
Жасминова дівчинко, дай усім трохи любові,
Жагучої крові Ікара, завзяття дедалових крил.
Жасминова дівчинко , мед покаяння і каро,
Приходиш прозрінням і трепетом серця і жил.
Жасминова дівчинко, сенс, тятивою тугою,
Прогнеться під важкістю погляду сяючих стріл.
Жасминова дівчинко ,тайною русел сльозою,
Прийди і залишся, щоб хаос ущент не скосив!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714736
дата надходження 27.01.2017
дата закладки 28.01.2017
Їх вивезли вночі. О другій ночі Василя і ще десятьох його побратимів посадили в автобус . Видали платню. Так що є з чим додому. Там його чекала жінка і двоє діток. Як вони там. Ці чотири місяці для нього як один день і вічність, а для них, ні - для неї, певно, тільки вічність. На складі видали новеньку форму. Переодягнувся, подивився в дзеркало: "Зовсім схуд. Чи впізнають...". Їх було двоє односельців, вдвох разом сіли на потяг. Микола, так звали побратима, був директором школи, то всю дорогу розважав Василя дитячими іграми. І це було так цікаво, так захоплююче. Особливо гра в футбол на папері.
- Миколо, а як ти з дітьми будеш розмовляти. Крім матюків, там ми мало які слова вживали.
- Вибач Василю, а ти сьогодні почув від мене хоча б одне погане слово?
- Ні.
- Отож, професіоналізм.
Поїзд прибув на станцію. Микола і Василь швиденько вискочили на перон, обнялися, договорились про зустріч "Колись..." і розійшлись. У кожного була одна і таж думка: "Скоріше додому... "
Подзвонив. Жінка швиденько відкрила двері. Чекала. Маленька відразу вхопилася за халат мами й заплакала, старший також не впізнав: "Мамо, хто це?"
- Дітки, та це ж батько, - вона дивилася на Василя закоханими очима, по щоці бігла сльоза. Василя і дійсно не впізнати. Перед нею стояв стрункий, підтягнутий засмаглий "Зовсім худий " красень. Такого Василя вона б здалеку і сама не впізнала.
Був ранок. Марійка відвела дітей в дитсадочок і повернулася. Вони поснідали, а потім уволю, якщо це можливо, пообнімалися. І Марійка побігла на роботу.
- І так попросилася підмінити на годину, а ми вже...
Василю робити було нічого. За стільки днів він нарешті дома, вільний, без напружень. На душі було напрочуд легко, єдине що його засмучувало, що багато побратимів залишилося там і ця тиша і легкість дещо гнітила його. Але він відкидав це. Він чотири місяці там, а зараз повернувся. Не в відпустку. Рана, яку отримав два місяці назад, дала про себе знати.
- Ти вже не боєць. Їдь і не повертайся, якщо хочеш жити. Ти тут вже не допоможеш, а в складній ситуації будеш тільки тягарем. - Так і сказав лікар польового госпіталю.
Василь взяв книгу, але бачив тільки ряди літер, зміст їх до нього не доходив.
- Полежу, так скоріше дочекаюся Марійки...
- Марійко, ти чому тут. Чому ви в бліндажі. Тут безперервно стріляють. Забери дітей, йдіть геть звідси.
- Підемо Василю... Підемо...
Вони пробиралися крізь ліс... А ліс чомусь був самарський...
- Стріляй... Стріляй... Чому мовчить кулемет... Танки...Танки... Вперед... Лягай.... Пригнись... Миколу ранило... Несіть... Назад в укриття... Сьогодні певно все... Тільки ніч... Обстріли з градів...
Повернувшись, він знову побачив у бліндажі Марійку.
- Та що ж вона тут робить. Вчора я її відправив з дітьми. - і в нього майнула думка, що це вона йому від втоми привиділась.
- Перевтомився. Треба відпочити. - Вголос подумав він.
- Так, відпочинь, - Сказала Марійка і пропала.
- Привиділася все ж, - заспокоївся Василь.
Він поринув у глибокий сон. Прокинувся, сонце лише сходило. Небо в вікні було чисте, а дах дому що навпроти був білим від першого снігу. Потягнувся, було легко і хороше. Голова була світла і чиста. Тільки було і щось дивне в ній.
- О, я проспав до ранку. - сказав , взявши Марійку за руку. - А принеси мені каву в постіль, як ми робили раніше.
Марійка схопилася і щаслива побігла на кухню.
Василь повернувся і мимохідь поглянув на відривного календаря, який висів у спальні на стіні. Він кожного першого дня нового року урочисто вішав його на стінку. Там було п'ятнадцяте, тобто за календарем він мав бути дома вже три дні.
Марійка принесла каву.
- Марійко, що з календарем. Чому п'ятнадцяте?
- Так, Василю, п'ятнадцяте. Ти ці три дні марив зоною. Воював і весь час рятував мене і дітей. Я й не знала що мені діяти.
- А діти де?
- Відвела до матері. Сказала що декілька днів хочемо побути вдвох. А то лякалися.
- Вибач. Все пройшло. Приводь діток. - Василь обійняв Марійку і вони злилися в довгому поцілунку.
День пройшов в турботах. Мали прийти Марійчині батьки і друзі Василя. Марійка не могла їх вже стримувати. Василь ходив дещо пригнічений, але веселий. Він пам'ятав майже кожну мить з тих чотирьох місяців, але було таке враження, що це все сталося не з ним, таке враження що все це він побачив в якомусь страшному кіно.
Перезавантаження. - сказав він посміхаючись. - Ну і що, що якби і не зі мною. Так легше розказувати і певно жити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540489
дата надходження 30.11.2014
дата закладки 23.01.2017
***
Небо ясніє,
вабить небесна блакить.
Злетіти б птахом.
***
Вітер ламає
оголену гілочку...
мов чиюсь долю.
***
Сполоханий крик
маленької пташини.
Тривога в душі.
***
Бліднуть зіроньки
від місячного сяйва.
Цар затьмарив свиту.
***
Пташка літає
над засніженим полем,
мов душа землі.
22.01.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713776
дата надходження 22.01.2017
дата закладки 22.01.2017
Кружляє сніг, мете до підвіконня,
і ніч безкрайня тягнеться, як сум...
В полоні у безжального безсоння
холоне серце від тривожних дум.
До сина всі думки мої прикуті –
він на війні о цій лихій порі –
і перед образами на покутті
молюся до ранкової зорі.
Приспів:
Всі молитви́ прошепочу
за тебе, найдорожчий мій.
Від хвилювань я не втечу,
бо знаю: був жорстокий бій.
– Мій Боже, кулі відведи,
щоб біль синочків не зморив!
І захисти всіх од біди,
тих, хто собою нас прикрив!
Але повзе колючими голками
до серденька біди передчуття...
Прославившись орлами-вояками,
б'єтеся ви до самозабуття.
І страх в азарті бою відступає...
Свистять осколки, мов осиний рій...
Та раптом душу струмом пробиває:
– Ох, що з тобою сталось, сину мій?!
Приспів:
Я горлицею полечу
над степом, понад кручею.
Підбитим птахом закричу
над раною болючою!
Тебе до серця пригорну,
страждання заберу собі,
невідворотне відверну,
не кину я тебе в журбі,
рідненький мій!..
Синочки! Нині ви в боях,
та ждуть вас в селах і містах.
Благаю! Будьте всі живі
на славу нашої землі!
Щоби не плакати вдові,
і не сиві́ти матерям,
на зло здурманеній Москві
і вбивцям-виродкам-"царям", –
живіть, сини мої!!!
16.01.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712511
дата надходження 16.01.2017
дата закладки 17.01.2017
Кінематографу як різновиду мистецтва вже понад століття. Коли був ювілей – виповнилося 100 років з часу появи першого фільму, в мене з’явилася ідея скласти список сотні найкращих фільмів всіх часів і народів знятих за сто років історії кіно. Я почав складати цей список з натяком, що це кращі фільми, це зразки високого мистецтва, і як кожна осічена людина має прочитати твори Гомера, Петрарки, Данте, Дікенса, Сервантеса, Гемінгвея, Флобера, Кафки, як має побачити картини Рембрандта, Веласкеса, Далі, Дюрера, Мікеланджело, так і має подивитися кращі зразки світового кіномистецтва. Спочатку я дуже високо «підняв планку», список зі ста картин ніяк не складався. Потім я знизив планку і список збільшився аж занадто – до кількох сотень фільмів. За сто років зняли дуже багато – і більшість цих фільмів просто видовище, розвага і не має ніякого відношення до мистецтва. ХХ століття було епохою графоманів. Було опубліковано купу різної макулатури, чтива. І в той же час геніальні твори забували або намагались забути. Те саме стосується і кіно. Зрештою, я зупинився на ось такому списку – ось такій сотні. Багато прекрасних фільмів, дійсно шедеврів кіномистецтва, сюди не ввійшло, на превеликий жаль. Склався якось сам собою ось такий список – з фільмів які я побачив і погодився з тим, що це справді шедевр, і то кращий шедевр кіно, і вже на за сто, а за сто двадцять років історії кіно. Список цей дуже суб’єктивний, як суб’єктивне в мистецтві все. Але це моя думка. Сподіваюсь вона не безпідставна. Фільми тут розташовані по алфавіту – по прізвищах режисера. Я намагався бути об’єктивним і не зважати на політичні переконання чи естетичні погляди режисерів – багато концепцій як політичних так і естетичних деяких митців для мене неприйнятні. Кінематограф мистецтво технічне, навіть технологічне. Техніка йде вперед і роботи Чарлі Чапліна чи Фрідріха Вільгельма Мурнау – фільми епохи німого кіно не можуть конкурувати з сучасними фільмами, але для свого часу вони були геніальними… Крім того, я цей список склав на основі того, що я побачив і переконався, що це прекрасно. А скільки я ще не побачив… Безглуздо сперечатися який фільм кращий, який гірший, але я схиляюсь до того що найкращим режисером всіх часів і народів був Андрій Тарковський і навряд чи комусь дано дорости до його рівня…
Андерсон Вес «Отель Град Будапешт» (2014)
Балаян Роман «Польоти в сні і наяву» (1982)
Балабанов Олексій «Про виродків і людей» (1998)
Бергман Ернст Інгвар «Фанні та Олександр» (1982)
Бартлет Холл «Генерали піщаних кар’єрів» (1971)
Бертолуччі Бернардо «Останнє танго в Парижі» (1972)
Бертолуччі Бернардо «Останній імператор» (1987)
Бертолуччі Бернардо «Під покровом неба» (1990)
Берлолуччі Бернардо «Маленький Будда» (1993)
Бертолуччі Бернардо «Зникаюча краса» (1996)
Вісконті Лукіно «Рокко та його брати» (1960)
Вісконті Лукіно «Смерть у Венеції» (1973)
Вайда Анджей «Попіл та алмаз» (1958)
Вайда Анджей «Пейзаж після битви» (1970)
Вайда Анджей «Земля обіцяна» (1974)
Вайда Анджей «Людина з заліза» (1981)
Вайда Анджей «Дантон» (1982)
Джармуш Джим «Мрець» (1995)
Джармуш Джим «Пес Привид: шлях самурая» (1999)
Джармуш Джим «Кава і цигарки» (2003)
Джармуш Джим «Зломані квіти» (2005)
Джармуш Джим «Межі контролю» (2008)
Джармуш Джим «Виживуть тільки коханці» (2013)
Жене Жан-П’єр «Амелі» (2001)
Захаров Марк «Звичайне диво» (1978)
Захаров Марк «Все той же Мюнхаузен» (1979)
Захаров Марк «Дім, який збудував Свіфт» (1982)
Захаров Марк «Вбити дракона» (1988)
Звягінцев Андрій «Левіафан» (2014)
Земекіс Роберт «Форрест Гамп» (1994)
Імамура Сехей «Легенда про Нараяму» (1983)
Імамура Сехей «Вугор» (1997)
Кеслевський Кшиштоф «Три кольори: синій, білий, червоний» (1994)
Кім Кі Дук «Порожній дім» (2004)
Клімов Елем «Пригоди зубного лікаря» (1965)
Клімов Елем «Агонія» (1981)
Клімов Елем «Іди і дивись» (1985)
Козинцев Григорій «Гамлет» (1964)
Козинцев Григорій «Король Лір» (1970)
Кольбер Грегорі «Попіл і сніг» (2002)
Комер Меріон «Коли 48 ангелів плачуть» (2007)
Кубрик Стенлі «2001: космічна одісея» (1968)
Куросава Акіра «Ворота Расемон» (1950)
Куросава Акіра «Сім самураїв» (1954)
Куросава Акіра «Замок павутини» (1957)
Куросава Акіра «Червона борода» (1965)
Куросава Акіра «Ран» (1985)
Куросава Акіра «Сни» (1990)
Кустуріца Емір «Арізонські мрії» (1993)
Кустуріца Емір «Життя як диво» (2004)
Леконт Патріс «Вдова з острова Сен-П’єр» (2000)
Леоне Серджо «Хороший, поганий, огидний» (1966)
Леоне Серджо «Одного разу на дикому заході» (1968)
Леоне Серджо «Одного разу в Америці» (1984)
Лінч Девід «Дикі серцем» (1990)
Лопушанський Костянтин «Бридкі лебеді» (2006)
Мейрелліш Фернанду «Міто Бога» (2002)
Миколайчук Іван «Вавилон ХХ» (1979)
Міядзакі Хаяо «Віднесені привидами» (2001)
Осіма Нагіса «Імперія почуттів» (1976)
Осіма Нагіса «Імперія пристрасті» (1978)
Пазоліні П’єр Паоло «Декамерон» (1971)
Параджанов Сергій «Тіні забутих предків» (1964)
Параджанов Сергій «Київські фрески» (1966)
Параджанов Сергій «Колір гранату» (1968)
Параджанов Сергій «Легенда про Сурамську фортецю» (1984)
Персивал Браян «Викрадачка книг» (2013)
Полянський Роман «Тесс» (1979)
Сокуров Олександр «Самотній голос людини» (1978)
Тарковський Андрій «Каток і скрипка» (1960)
Тарковський Андрій «Іванове дитинство» (1962)
Тарковський Андрій «Андрій Рубльов» (1966)
Тарковський Андрій «Соляріс» (1972)
Тарковський Андрій «Дзеркало» (1974)
Тарковський Андрій «Сталкер» (1979)
Тарковський Андрій «Ностальгія» (1983)
Тарковський Андрій «Жертвоприношення» (1986)
Фелліні Федеріко «Дорога» (1954)
Фелліні Федеріко «Солодке життя» (1960)
Фелліні Федеріко «Вісім з половиною» (1963)
Фелліні Федеріко «Амаркорд» (1973)
Фелліні Федеріко «Репетиція оркестру» (1978)
Фелліні Федеріко «І корабель пливе» (1983)
Фелліні Федеріко «Джинджер та Фред» (1986)
Фон Трієр Ларс «Розтинаючи хвилі» (1996)
Фон Трієр Ларс «Та, що танцює в темряві» (2000)
Форман Милош «Один політ над гніздом зозулі» (1975)
Форман Милош «Амадей» (1984)
Форман Милош «Привиди Гойї» (2006)
Фріке Рон «Барака» (1992)
Харві Ентоні «Лев взимку» (1968)
Хуциєв Марлен «Липневий дощ» (1966)
Швейцер Михайло «Втеча містера Мак-Кінлі» (1975)
Швейцер Михайло «Маленькі трагедії» (1979)
Швейцер Михайло «Мертві душі» (1984)
Швейцер Михайло «Крейцерова соната» (1987)
Шеро Патріс «Королева Марго» (1994)
Чан Ань Хунга «Норвезький ліс» (2010)
Чжан І Моу «Герой» (2002)
Чжан І Моу «Дім літаючих кинджалів» (2004)
Ілюстрація: Кадр з фільму «Прибуття поїзда на вокзал Ла-Сьота» (1896) братів Люм’єр.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709759
дата надходження 02.01.2017
дата закладки 03.01.2017
«…Ляжу
Вухом до зашморгу
До тиші припавши
Уважну послухаю
Ту землю примарну…»
(Шеймас Гіні)
Лишається
Слухати тишу
Коли все проминуло,
Коли тільки земля
Шепоче тобі
Твоє забуте ім’я.
Ми так любили
За цю землю вмирати,
Ми так любили
Оці високі шибениці,
Оці грубі зашморги,
Що так пасували нам
Замість краваток,
Ми танцювали
На цій землі
Свої божевільні танці,
Витанцьовуючи ритм
Чогось потойбічного:
Може самої смерті.
А чужинці тим часом
Нам майстрували шибениці
З наших таки ясенів,
І от все примарне:
Літописи і тіні повстанців
Давно полеглих,
Існуючих тільки в пам’яті,
Забуті звуки й пісні
Нашої таки мови – гельської,
Як примарно все
Серед трилисників конюшинових:
Навіть наша земля
Стала примарою…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707450
дата надходження 19.12.2016
дата закладки 19.12.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.12.2016
«…На шкірі барабанів проступає кров.
В повітрі стукіт, наче в стетоскопі.»
(Шеймас Гіні)
У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:
Річка Авока водяною дорогою –
Ні, перехрестям снів:
Щоденники днів-крапок
Писані на вапнякових каменях
(О тверді сторінки,
Які важкі твої книги –
Королівство Ві Енехглайсс*,
Які важкі…)
А в стінах глухих
Чужих замків
Окупантів-ведмедів
Звучать замуровані барабани,
І хлопчик білками очей
Замість очей синіх
Ночами літніми
В душу блукальцям марноти –
Не зазирай,
Стукай алярм, стукай,
Ти так і лишився серед середньовіччя
Серед середи часу,
Серед середини острова,
Серед землі опосередкованої,
Яку назвали Землею вікінгів**,
А вона просто наша,
А вона просто Ві Енехглайсс,
Просто.
(Стукай в барабан, стукай,
Ми всі там – у середньовіччі,
Кожен із нас Дойл*** –
Хоча б на крихітку.
А ви кажете «окупанти»,
А ви кажете «заброди»,
А ви кажете «Дубгалл».
Ми просто шукаємо
Крихи своєї історії
В чужих книгах,
Серед замків чужинців.
……………………………
Ми всі тіні ночей місячних,
Як і той замурований хлопчик.
Примітки:
* - у мене був друг з клану О’Тул.
** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
*** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707126
дата надходження 17.12.2016
дата закладки 18.12.2016
В темноте, за приоткрытой кулисой,
скуку цедят с тишиной люди-птицы,
разбавляя перетопленным снегом.
(рассыпая окрыленное эхо,
умолкает оркестровое tutti)
Жаль, до кончика пера, вашей грусти,
вдруг упавшей на программок страницы:
вам летать - и никогда не разбиться...
Исполняется - романсово-гибло.
Тихим голосом, волнительно-сиплым
оступиться... до губительной страсти...
Улыбайтесь, господа!
Улыбайтесь... (с)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705972
дата надходження 11.12.2016
дата закладки 11.12.2016
«Скло сіре хмар, хто крізь нього
поглядом неба подивиться мені в очі?
Все це Місяць, Місяць
Над долиною мертвих…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
На землі оксамитовій
Де кожна левада – долина мертвих
(А ви кажете: «Глен»,
А ви кажете – то все льодовик вирив),
А насправді забагато всього було
На цих пагорбах і на цих рівнинах,
А насправді забагато нас помирало,
А тепер дивиться Небо
Крізь скло сірих хмар
На нас неприкаяних
На нас – посипаних попелом,
А кожне дерево
Ховає в собі розп’яття,
Як ховає в собі кожний кремінь
Предковічну сокиру Каїна
(А ви кажете Місяць
Підсліпкуватим злодієм
Розтрощив свої окуляри
І тепер блимає ночами синіми
Над кожною долиною мертвих),
Бо навіщо:
Кров стає чорноземом
У долинах могил
«Де нас триста як скло»,
Скло сірих хмар
Закіптюжене димом історії,
Чи буде кому згадувати,
Що кожна долина тут –
Долина мертвих?
На землі оксамитовій
Ті хто лишились
Розкривають очі,
І в них зазирає Небо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705522
дата надходження 08.12.2016
дата закладки 09.12.2016
Чому солдати такі скромні?
...Молодик у статутному однострої підійшов до кіоску, зазирнув - а там вже каво-тютюно-хлібо-молоко-залежні юрмляться. Тож він лишився на вулиці чекати, доки хтось вийде. Між тим цивільні гулькали повз солдата в кіоск, зойкуючи та жваво працюючи ліктями. Солдат подивився-подивився, та й пішов собі.
...Може, солдати й не скромні; може, це здобутий екзістенціальний досвід змушує їх цінувати милі умовності цивільного життя, які нам, штафіркам, вже ніц не варті?
Сьогодні - День Збройних сил України. Низький уклін вам, хлопці та дівчата, повертайтеся живими. І дай нам, Боже, бути вас гідними.
Коли вони повернуться, прийдуть,
Гартовані кривавими сльозами,
Ціловані убивчими жнивами
І проводжанням ув останню путь,
Коли вони повернуться, прийдуть,
Зневірою насичені по вінця,
Сторо́жкі до свого і до чужинця,
І до того, що суть або не суть,
Коли вони повернуться, прийдуть,
Врятовані від смерті випадково,
Невільні часу діячі лихого,
Ті, хто його притамували лють,
Їм дивно виглядатимуть, мабу́ть,
Терпіння і сумирення Господні,
Незмінність рис минулого в сьогодні -
Коли вони повернуться, прийдуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705027
дата надходження 06.12.2016
дата закладки 06.12.2016
Спекулянтка Судьба
или
гейша???
Под парадною Бога стоит…
Голубей
втихаря попригревши,
Телеграммами звонит
в зенит.
Перекупщица
дней и оливок,
Спотыкаясь
у черты роковой…
Её взор —
препронзительно-пылок,
Её слуги —
мгновений конвой.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705010
дата надходження 06.12.2016
дата закладки 06.12.2016
Лапатий падав сніг,
Скрипів під кожним кроком –
З кутею майже біг,
Христа Різдвяним роком…
Як се давно було,
Та як заблизько серцю.
О ріднеє село –
Твій спомин щемом в’ється…
…До дядини добіг,
Хустину розв’язала,…
Хвалила,… ще пиріг
Свій теж туди поклала;
А в двері вже юрба
Із гомоном веселим,
Йде здравиця, сівба –
То радість світом стелить:
«З Різдвом Христовим Вас,
Зі снігом, урожаєм –
Хай буде все гаразд
Над України краєм!
І біди пройдуть всі
І щастя приголубить,
І спокій у душі
Вас поцілує в губи».
Лапатий знову сніг,
Хоч і часи надворі
Не ті,… лише у сні
У тім зірковім морі
Я привидом… знайду
Стежини в завірюсі –
Кутю,… й життя в меду,
В Різдвянім Світла крузі…
04.11.2009р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387072
дата надходження 23.12.2012
дата закладки 06.12.2016
Любить ноябрь - от осени до осени -
за неумело скрытую печаль
дозревшими рябиновыми гроздьями.
Озвучивая сонный календарь,
с рассветом под спешащими прохожими
подмерзшая поскрипывает хлябь.
И день - уже приходит подытоженным,
когда вздыхает ветром мой ноябрь
под крыльями не перелетных узников...
...минуту взяв у времени взаймы,
застыть...
среди заиндевевшей музыки...
в одном коротком шаге от зимы...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702844
дата надходження 25.11.2016
дата закладки 25.11.2016
Сандра – моя колишня односельчанка. Ми, діти, часто бачили цю жінку з дивними, широко поставленими, витрішкуватими очима, від чого вона видавалася негарною. Лиш згодом я взнала її страшну історію, від якої стискалося серце, піднімаючи таку хвилю жалості і співчуття, що вона стала для мене красунею...
33-ій, 47-ий роки. Малими, ми мало що знали про них. Дорослі мовчали, наче змовившись. "Краєм вуха" ми щось чули про голод з тихих дорослих розмов, та на питання, чому він був, отримували коротку відповідь: "Неврожай". Лише згодом, помітивши моє недитяче зацікавлення багатьма подіями, що відбувалися в країні, мама стала відверто розповідати мені про ті страшні роки, в тому числі й історію Сандри.
Голод... Що нинішня молодь знає про нього? Хто відчув на собі муки голоду?
Невеличка жменька людей: на знак протесту чи борючись зі страшною недугою, а хто – ради стрункої фігури. Я також була наважилась на цю екзекуцію. Начитавшись Брегга, вирішила покращити здоров'я. Зробивши три спроби однодобового голодування, я категорично відкинула цей жах через постійні неприємні відчуття в шлунку, який кричав: "Хочу їсти!!!", бридку слабкість всього тіла і повну капітуляцію мозку перед шлунком, бо тепер він думав лише про їжу, а не роботу і ті складні задачі, які потребували зосередженості і логіки мислення. Свобода думки і мого "я" терпіли фіаско перед тваринним інстинктом.
То через що пройшли ті люди, які місяцями не могли втамувати почуття дикого голоду? Їх не чекали холодильники, набиті смаколиками, магазини, з прогнутими від харчів полицями, а тільки голі стіни в хатах, де все було продано або вже обміняно на їжу.
Під час "державної хлібоздачі" команди присланих "уполномочених" вивозили все, що знаходили, перекопуючи городи, щоб знайти мішечок прихованого для дітей зерна. Навіть витрушували з горщиків залишки круп. Так держава потребува́ла тої жменьки крупи для свого процвітання, що ніхто не зважав на 3-5-7-10 дітей в кожній родині. Що там діти? Вони ж – не держава!
Ні картоплини, ні зернинки... Вже була з'їдена така-сяка худобина. З'їли і їстівні бур'яни, а часом і отруйні. Їли листя і лико з дерев, равликів, гнилу картоплю, що знаходили в полях. Аж поки не стало нічого...
Село, в якому нараховувалось більше 3000 тисяч людей, почало пустіти. Вмирали масово, часто цілими сім'ями. Вже не хоронили в домовинах, бо не було кому. На цвинтарі викопали великий котлован, куди, мов сміття, скидали трупи, не загортаючи землею (назавтра буде нова "порція"), а тільки посипаючи вапном. "Уполномочений" колгоспник об'їжджав село, збираючи мертвих по хатах, сараях та під тинами. В один із днів він заїхав до хати Сандри, щоб забрати мертвих сестер, а з ними – і її, 10-літню, висохлу, як трісочка, дівчинку, іще напівживу. Знесилена, вона не пручалася, лише ледь чутно благала: "Дядьку, я хочу жити. Не везіть до ями..."
"Не сьогодні, то завтра помреш. А мені що, другий раз їхати сюди? На цьому кутку вже нікого нема." Постійні голодні муки поступово вбивали людське і в хороших людях – співчуття, жалість, бажання допомогти, – лишаючи лише бажання вижити.
Лежачи поверх трупів, перелякане дівча совалося, її колотило від холоду. Засунувши руку в кишеню кофтини, яку сестра перед смертю дала доношувати, Сандра нащупала якийсь папірець...
Під'їхали до ями. "Уполномочений" взяв на руки висохле дівчатко, в якої вже і сліз не було. Вона вчепилася рукою за полу його піджака: "Дядьку, не кидайте до ями! Я дам вам гроші." І протягла йому потерті 3 рублі.
Щось людське ворухнулося в затверділій дядьковій душі. Міг же, забравши гроші, вкинути дитину до ями. Ніхто не бачив, то хто б судив його за це?
Поклавши дівчинку на висохлу траву, він закінчив свою "роботу", а потім забрав її на воза і відвіз назад до хати... помирати.
Та вона вижила! І прожила ще 50 років. Ніхто не знає, як їй це вдалося. Може страх перед тою ямою з трупами збудив останні, дрімаючі сили, щоб знайти якусь бур'янину і спастися? Та подейкують, що це дядько зжалився, вділивши їй шмат макухи.
Це лише одна із страшних історій, які знали в нашім селі... Згадуючи кожну з них, постійно мучуся багатьма питаннями, на які не маю відповіді.
Чому в нашій країні життя, дароване самим Богом, – нічого не варте?
В яких муках повинні корчитися в пеклі ті виродки, що розробляли нелюдський план знищення мільйонів людей у ненависній їм Україні?
Чи понесли вони заслужену Божу кару?
І чи поменшало нині подібних виродків?..
Запаливши свічку в день пам'яті, пом'яну і помолюся не лише за померлих в муках рідних людей, а й за вцілілу Сандру, і за мільйони невинних жертв – моїх земляків-українців, закатованих голодомором...
Ми пам'ятаємо про вас!
24.11.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702599
дата надходження 24.11.2016
дата закладки 24.11.2016
«Рівниною ріка малює візерунки.
Скажи, Сократе, що ти зміг
Побачити в потоці, що до смерті плине?»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
Коли осінь дощава року оцього Божого,
Чотирнадцятого, року неба розколотого,
Місяця падолиста – також розхристаного
Як ми.
Гай, гай, Сократе, де твої запитання,
Що стиглими плодами з дерева висли:
Дерева пізнання. Гай, гай, Сократе…
Для Сократа дві кулі – в когось в обоймі,
В когось по той бік життя і липкої смерті,
В когось по той бік лінії вимірів простору,
По той бік людяності, по той бік Всесвіту,
Де нас нема.
Гай, гай, Сократе, нащо замість хламиди
Одяг плямистий на плечі старечі,
Нащо замість сандалів на ноги берци,
Чи то в Елладі захолодно, чи то просто Скіфія,
Там, де ми.
Для Сократа два уламки важкі залізні,
Два дзьоби крука смерті, що поки що сплять,
Там – в обіймах ящика дерев’яного,
В зелене фарбованого, там, за межею добра,
Де нас нема.
Гай, гай, Сократе, тут забагато цикути,
Тут чаша інакша, тут для кожного,
Тут не втекти, тут цикута всюди, для всіх,
Гай, гай, Сократе…
А ти хотів мислити про людину,
Не про мішень, не про час, що плине,
А про людину саме і душу її нетлінну,
Нині стріляєш в простір – туди,
Де нас нема, де людей нема…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702075
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 22.11.2016
Он выходил с под Иловайска, ему чуть больше двадцати,
в руках зажатая граната и палец у кольца чеки.
Он третьи сутки в окружении, из роты больше никого.
И вспоминая то сраженье, что не похоже на кино…
… Комбат кричал: «Держите фланги!!!», а фланги сутки уж молчат,
Их пять часов бомбили «Грады» - российской армии набат…
Взвода на небо уходили, ведь после «Градов», мин поток
Из минометов 2Б9, с названием нежным «Василек».
И как стояли спина в спину, уже не сорок… в пятером.
Как из зеленки выходили, под Старобешевым, потом.
Как среди трупов затерявшись, где Псковский проходил спецназ,
в тела стреляя бездыханных, не отводя постыдных глаз.
Как Димка с криками: «Відходьте! Я їх ще трішки придержу!»
Лег с пулеметом, вынув сошки и залп нарушил тишину.
Он ранен был, с пробитым легким, ведь до своих не доползти.
Их прикрывал осознавая, что здесь конец его пути.
Десант российский окружая, все замыкал свое кольцо,
Ребята с боем прорывалась, из зоны действия АТО.
Команда штаба: «Выходите! Для вас создали коридор».
В котором их, как будто в тире, лупили снайперы в упор.
И вы поверьте очень страшно, оставить и не хоронить,
Друзей с которыми не раз ты, старался пайку разделить.
Он выходил с под Иловайска, ему чуть больше двадцати,
в руках зажатая граната и палец у кольца чеки.
17.09.2014 (с). Володимир Царенко.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=cYZTa9IcCh0[/youtube]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526007
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 22.11.2016
"Хочу тебя"
Софи Александрова
Хочу тебя сейчас.
Чтоб как тогда, ты помнишь?
Как в тот раз, сошлись мы в танце тел,
Слились в альянс.
Чтоб ты ласкал меня своими сильными руками,
И пожирал бездонными глазами.
Что видела я как ты смел.
Хочу чтоб всю меня ты съел.
Я помню, что ты многое умел .
И заводил меня в экстаз
Так, что весь дом гремел.
А утром, пересказывал рассказ.
И знали оба, что все это не предел.
Что новый день нам новый темп задаст.
И снова с похотью на декольте глядел,
И платье рвалось сотню раз.
---------------------------------------------------
Хочу тебя... (пародь)
О, как ты в прошлый раз меня хотел:
до колик... до поломанной кровати.
Я нервно подшивала декольте
в который раз разорванного платья,
пока ты заводил меня в экстаз
(хоть собирался завести в киношку)
и сильными руками много раз
меня сжирал - что аж крошились крошки.
Ты ТАК умел, что целый дом гремел...
теперь гремит кастрюля с голубцами.
...сломалось что-то где-то между дел -
и мы идем на фильму про цунами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701523
дата надходження 19.11.2016
дата закладки 19.11.2016
Пора пускати в хід екзоскелети
Для нанівець замучених сердець,
Тікати чи триматись люто, вперто,
Не тремтячи перед словом "кінець".
Поразка бетонно-картонного світу
Нікого не дивує вже давно.
Актори звикли помирати й жити
У рамках чорно-білого кіно.
Пора пускати в хід весь розум книг.
Можливо, він когось та порятує.
На лицях вулиць попелом застиг
Той шепіт слів, яких ніхто не чує.
Та як Сізіф до верху прагнеш ти,
Хапаєш камінь, щоб не сповз до решти,
Бо знаєш, що у царстві суєти
Душа дешевша нині, аніж мешти.
Душа дешевша нині за усе.
Отож, коти під гору клятий камінь,
Бо дівчинка, народжена бійцем,
Одвічно глибша за найглибші рани.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701326
дата надходження 18.11.2016
дата закладки 18.11.2016
«… і такими холодними стали зорі,
що місяць розкраяв гору Венери,
своєю кров’ю попелу розмивши цвинтарі…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.
Арістарх
Місяць – це просто кам’яна куля,
Яку розстрілювали з кулемета
Люди, що очі ховають
За чорну маску ночей.
Платон
Білий лебідь
Летить над озером мрій,
Коли Місяць оповні,
А серце, як флейта,
Повниться музикою
Містерій.
Арістарх
Місяць – це місце для цвинтаря,
Де попелом наших душ
Заповнює кратери
Мойра.
Платон
Евтерпа
Танцює під музику темряви,
Коли світло бліде
Сріблястого Місяця –
Цього оракула одкровень
Падає бризками водоспаду
На спогади,
На тіні минулого.
Арістарх
На тому кладовищі
Місця вистачить всім:
Навіть Ерато –
Співи її недоречні
Цієї години:
Коли оком червоним
Блимає Марс.
Мертве світило
Для мертвих.
Платон
Цей свідок блідий
Буде світити й тоді,
Коли муза остання –
Кліо сумна
Буде співати Республіки гімн:
Свідок блідий
Наших прозрінь.
Арістарх
Калліопу вночі
На розстріл вели
Троє тупих троглодитів,
У руках волохатих
Затискаючи автомати,
Терпсіхору в заручниці
Захопили три сепари
І кинули в темний підвал.
Платон
Білий лебідь
Летить над Елладою,
Мельпомена одна
У Скіфії темній
Лишилась самотня.
Білий лебідь
Прилетів в мої сни,
Білий лебідь…
Арістарх
Я думав це кров
Розмиває цю землю Ахілла
Та Антіопи.
Я помилився: в жилах людей
Замість крові
Попіл з водою Стіксу.
Місяця кров
У серцях людей Ідантура.
Нічого крім попелу
На землі Кіммерії,
Нічого крім попелу.
Платон
А у снах – білий лебідь.
Уранії птах.
Доки панфлейта звучить,
Доки вино в кратері гусне,
Доки кіфара струнами
Ночі тривожить,
Доки…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701010
дата надходження 17.11.2016
дата закладки 17.11.2016
«Кухарка зможе керувати державою», – давно забута цитата забутого, на щастя, вождя. Чим більше заглиблюєшся у зміст висловлювання, тим більше розумієш закономірність наслідків такого управління. Чого ж дивуватись, що у спадок від партії кухаріату ми отримали країну-розвалюху, кухню, де у холодильнику вішаються голодні миші. Кухарка – не професія, а психологія. Люди з психологією кухарок управляли державою, саме тому таким важким і небезпечним є наше «розлучення» із СРСР, що канув у минуле. Вони керували наукою, і саме їм ми завдячуємо перерозвиненим «провійськовим» напрямком і недорозвинутою, наприклад, медициною. Вирішували, як і чому вчити дітей, тому у школі на уроках біології і досі вивчається теорія походження людини Дарвіна, про яку сам сер Чарльз сказав у кінці життя «маячня». А тих, хто був не згоден, відправляли з очей подалі: у психушку, у ГУЛАГ, а то й ... Те, як ми зараз живемо, те л...но, із якого потроху вибирається країна – спадщина диктатури кухаріату. Воно, може, й швидше можна було б вилізти, однак кухарська психологія – річ живуча, нею, як гниллю просякнуте наше буття, вона гальмує рух вперед, заважає вільно дихати і мислити.
Нещодавно, підвозячи мене з роботи додому на новенькому «джипі», мій знайомий (кандидат економічних наук і бізнесмен) голосно посигналив літньому не дуже ошатно вбраному чоловікові.
- Мій сусіда, – відповів з усмішкою на мій запитальний погляд, – щиро вважає, що на «джипах» можуть їздити тільки злодії або вбивці.
- Але ж ти нікого не вбив?
- Та я і не крав, – сміється, – однак переконати не зміг, як не намагався.
Ось Вам, шановний читачу, принцип психології кухаріату №1: бізнесмен дорівнює злодій, заможний бізнесмен – вбивця. Спробуйте переконати такого собі «кухаря» чи «кухарку» в тому, що статки можна мати цілком законним, так би мовити, мирним шляхом. Після надцятого аргументу, присягаюсь, вам прийде на ум цитата з Біблії про бісер та свиней.
Молода сімейна пара Коваленків (назвемо їх так) має одного гарненького розбишакуватого малюка. Дитинка росте під наглядом мами і двох закоханих бабусь у повному матеріальному достатку. Однак, сімейство вирішує у два з половиною роки віддати дитинча у садочок.
- Навіщо? – питаю, – у вас що глядіти нікому?
- При чому тут «глядіти нікому»? – дивляться на мене, як на дурненьку, – дитині потрібен колектив.
Навіщо? Хто сказав? Де логіка? Маленькій дитині потрібні тато і мама, – ось це логічно.
Ось Вам і принцип кухаріату №2: усі повинні збиватись у зграї, пардон, колективи. Бажано ще однаково одягнутись, ходити строєм і співати патріотичних пісень, – такий собі тотальний піонерський табір. Чи не піонерський… Наступним етапом, звичайно, буде стинання голів усім, хто «не в ногу». Індивідуальність серед «кухарів» суворо заборонена. А я дивлюсь на листячко на дереві, на хмари в небі, на квітки на леваді і не знаходжу двох однакових екземплярів, – все – у одному, ексклюзивному, все по-своєму гарне і цінне. Отже, напрошується висновок, Творець тяжіє до індивідуальності. А хто тоді – до уніфікації?
Дві сусідки у маршрутці розмовляють про вступ дітей у вузи. Одна запитує:
- А Ваша куди?
- Та куди там поступати?! – обурюється друга, – у нас же ні зв’язків, ні грошей. Зараз же без блату та хабара нікуди не проб’єшся, згодні? – це вже до мене.
Ні, не згодна! Тільки цього року троє близьких мені дітей вступили до гарних Київських вузів на бюджет без хабара і блату, – учились у школі відмінно.
Уловили принцип кухаріату №3? Для того, щоб чогось досягти у житті потрібен блат і хабар. Якщо немає блату, нічого й пхатись: старатись, учитись, ризикувати, прагнути чогось кращого. Яка гарна «відмазка»! Нею можна виправдати лінь і небажання прикладати хоч якісь зусилля, щоб зробити своє життя бодай трохи кращим. Ще чого! Це «власті», президент, рада повинні робити наше життя гарним, ситим, зручним, – а від нас нічого не залежить.
Розформовуючи свій невеличкий трикотажний цех, моя знайома запропонувала малозабезпеченій сусідці з трьома малими дітьми в’язальну машину хорошої фірми. Грошей не просила, поставила умову: я дам нитки, а ти зв’яжеш певну кількість чоловічих шапок (в’язати я навчу безплатно) – і машина твоя – можеш заробляти, та й дітям одежину зв’яжеш. Сусідка подумала і відповіла «ні». Бо вона підрахувала (увага!), що, продавши ці шапки, моя знайома виручить за них більше грошей, ніж коштує машина. Випадково розмову почула інша сусідка і попросила віддати апарат їй на тих самих умовах. Своє рішення пояснила так: потрібну кількість шапок я зв’яжу за два місяці, а на таку машину не зароблю й за два роки. Ось Вам принцип кухаріату №4: «кухарі» завжди рахуватимуть ВАШІ гроші. Тоді як нормальним людям властиво рахувати свої.
У нашому місті (не скажу «за всю Одесу») дуже важко знайти гарного продавця. Навіть, якщо зразу людина взялась добре працювати, згодом наступає такий собі «облом». Я розповіла одній симпатичній продавщиці, як би можна було зробити виторг у магазині більшим, і почула у відповідь:
– Вони й так НА МЕНІ добрі грошики заробляють!
Моєму здивуванню не було меж, адже господиня платить цій жіночці набагато більше, ніж заробляють продавці у нашому місті. Тим більше, я прекрасно знаю, як потрібно працювати господині, щоб заплатити таку зарплатню вчасно. При всій моїй симпатії до продавщиці (хоч ця симпатія після останньої розмови й поблякла), тут має місце наступний, №5, принцип «кухарів» і «кухарок»: при будь якій оплаті його праці, кухаріат завжди почуває себе експлуатованим. По барабану «кухарці», де беруться ті гроші, які вона отримує щомісяця при будь якому розкладі бізнесу господарів, вона завжди буде переконана, що саме вона своєю «важкою», «непосильною» (бо, погодьтесь, мало кому по силах випити за день вісім - дев’ять кружок «мак кави») працею годує мироїдів – хазяїв. Переконати, що все відбувається навпаки так само неможливо, як у випадку із «джипом». Невдячність – типова риса кухаріату.
Кожного ранку, йдучи на роботу, я зустрічаю на вулиці одного бомжа. Він ще молодий. Жахливо вбраний і на вигляд досить злий, суне пару пакетів із пляшками й страшенно лається. Зрозуміло, хочеться обійти його подалі і пошвидше. А от сьогодні я вперше прислухалась до того, що він говорить сам до себе. Вжахнулась, з якою ненавистю і якими словами він кляне тих, хто позалишав пляшки. При чому, хоч він і допиває недопите, найбільше він ненавидить тих, хто залишає пляшку напівпорожньою. Я подумала собі: по логіці кухаріату, ця людина зла, бо голодує і не має де жити. А по логіці нормальній? Може, тому що цей чоловік такий злий і ненависний, йому й ніде жити, нічого їсти і ніхто його не любить?
Ми такі злі, тому що голодні і бездомні? Чи наша не облаштованість у цьому житті – результат нашого «кухарського» образу мислення? Ось де питання!
P.S. Термін «диктатура кухаріату» належить російському поету Євгену Євтушенко.
29.05.2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240216
дата надходження 10.02.2011
дата закладки 16.11.2016
«На клич меча вставали серед тьми
Всі, хто ще міг в бою стояти.
Вінець свободи здобували ми,
Вітчизни діти і солдати.»
(Шандор Петефі)
Пам’яті полеглих за свободу
На вулицях Будапешта у 1956 році
Осінь, коли дозрівали плоди,
Осінь, коли небо було холодним,
Осінь торкалось обличчя:
Мого і людей на вулицях Будапешта:
Якщо терпіти несила: кров на бруківку
І душі в небо. (А над містом сутінки шовку)
А до землі виснуть яблука –
Вибухне моє серце: я нині повстанець,
А серце моє не з воску,
І навіть не кришталеве,
Серце моє гаряче: таке людське і живе
Віддам тобі – Вітчизно,
Віддам тобі – Свободо,
Пройдуть холоди й дощі,
І змиють кров з бруківок
І брудні сліди окупантів,
І може лишиться пам’ять
Про нас, що лягли на бруківку,
Що пішли під кулі і танки,
А вітер що так холонув
На хвилях плинних Дунаю,
Що так свистав у руїнах
Мого чарівного міста,
Він прилетить знову
Торкнутися стиглих яблук
Осені Будапешта.
Хотіла моя пісня
Ввібрати щедрість осінню,
Але в мою пісню
Ввірвався гуркіт танків
І чоботи окупантів
Гупали моїм містом
За яке ми вмирали…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696949
дата надходження 26.10.2016
дата закладки 28.10.2016
«Вабить мене невідомість цієї імли...»
(Гійом Аполлінер)
Довершено - весна невловима,
Як місто, яке я будував в імлі
З пелюсток вишень минулого квітня,
Що лишились тільки в моїй пам’яті,
Весна зникає й відходить - в імлу.
В імлу невідомості. В імлу вічності.
Наче молитва останнього тамплієра.
З пелюсток білих збудований храм
Нині тільки в спогадах: перехожі
Брудними ногами топчуть його чистоту,
Брудними підошвами стінами міста,
Яке ще вчора називалось весною.
Нині тане в імлі. Нині залишки людяності
Десь там - у спогадах, десь там - у садах,
Десь там - у храмі квітневого дня,
Одного дня чистоти і монахів-джмелів,
І монашок-бджіл. І муралів-мурах,
Що невтомно будуть зводити місто:
Місто Весни. Яке довершено, яке є,
Яке буде, яке спалюють, яке пожирає тлін,
Яке буде вічно воскресати і виростати
З вічної тьми небуття - Новою Весною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662336
дата надходження 26.04.2016
дата закладки 28.09.2016
«May not lie on the breast nor his lips on the hair
Of the woman that he loves, until he dies.
O beast of the wilderness, bird of the air,
Must I endure your amorous cries?»
(William Butler Yeats)
У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:
«Мій дух не знає спокою,
Ось я блукаю щороку
Навколо цього сумного замку,
Це покута моя сумна,
Але незабаром я спочину,
Розчинюсь в радості незримого.»
Я покликав дівчину: «Леді Евлін!» Але вона раптом зникла, ніби розчинившись в тумані. Я зажурений побрів полями до дороги щоб повернутись назад в Дублін до жаркого вогню мого каміну і згадував сумну історію, що трапилась біля цього замку. Колись, у XVI столітті володарем замку Кастлкнок був Х’ю Тіррел – останній шляхтич, що носив це ім’я, нащадок англо-норманських завойовників Ірландії. Він поїхав у мандри, а замком заволодів його брат Роджер Тіррел, що перетворив замок Кастлкнок в кубло розбійників і почав грабувати місцеве населення. Недалеко від замку були володіння ірландського клану О’Брінн, що так і не був підкорений Англією і був незалежним ірландським королівством. Дочку вождя клану звали Евлін О’Брінн. Серед ночі Роджер Тіррел напав на замок клану О’Брінн. Щоб не потрапити в полон Евлін перерізала собі горло. Цей факт викликав обурення в Ірландії. У цей час королівським притулком і шпиталем Кілмайнгам володіли лицарі ордену Святого Іоанна. Лицарі вирішили, що цей злочин не повинен пройти безкарно. Вони обложили замок Кастлкнок. Роджер Тіррел зробив вилазку з замку і почав битву у відкритому полі і був убитий. Ірландці довго тужили за дочкою вождя клану О’Брінн Евлін. У давні часи вважалося, що самогубство тяжкий гріх, і люди які вчинили самогубство не можуть потрапити до раю. Тому дух леді Евлін О’Брінн досі блукає зимовими вечорами навколо замку Кастлкнок. І згадуючи про той зимовий вечір я написав таке:
Леді туману
Блукає у пошукав вічного спокою,
Леді зимового вітру
І дощу холодних ірландських сутінків –
Леді Евлін О’Брінн –
Холодна тінь холодного замку
Погрійтесь біля вогню нашого
Вогню гелів,
Що палять свої ватри-світильники
Століттями –
Цими ночами темними і зимовими
Чи то на щось сподіваючись,
Чи то просто згадуючи
Як можна будувати собі житло не з каменю,
А просто з туману,
І жити в цьому білому домі
Чи то бути, чи то плаваючи
У ріці часу: потоці, річищі,
Що як вир нас тягне засмоктує,
Нагадує: «Ви жили».
Запаліть хоча б одне вогнище
У цьому домі холодному,
У цьому домі туману,
Що зветься Ірландія,
Зігрійте хоча б одну душу,
З тих неполічених, незліченних
Забутих, незвіданих,
Що блукають стежками мороку
Нашого сумного острова…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690888
дата надходження 26.09.2016
дата закладки 26.09.2016
«Про те, як тиша всіх століть
безсмертних щастю вчить…»
(Вільям Батлер Йетс)
У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера тяжка й черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398601
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 23.09.2016
«O heart the winds have shaken, the unappeasable host
Is comelier than candles at Mother Mary's feet.»
(William Butler Yeats)
У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...
Кроки у темряві:
Леді білого шовку,
Леді темних ночей одкровень,
Леді епохи шовкової
І кораблів вітроплинних,
Господиня старого замку.
Мій келих наповнений віскі –
Терпким і старим як ці стіни:
Повиті гілками-руками
Чіпкого плюща-повзуна.
Колись в самотній кімнаті:
Холодній як камінь-свідок
На березі моря сумного
Я слухав стогін вітру –
Свого старого друга
Такого ж філософа вічності
Як всі ми – старі ірландці.
Нині в порожньому замку
У мене цікаві гості
Для бесіди-одкровення
Довгої як зима:
Наша дощава і мокра.
Сьогодні в мою кімнату
Тиху, як межичасся
Завітали дві леді незримі
З шурхотом плаття шовкового:
Леді! Ви тут господині:
Сідайте в м’які крісельця,
Будемо слухати стукіт годинника,
Гомоніти про вічність…
Примітка: На світлині замок Баллігаллі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689387
дата надходження 18.09.2016
дата закладки 23.09.2016
Старий ірландський божевільний сад
Коріннями вростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотами нечутною ходою,
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 23.09.2016
- Ти знаєш там сонце якесь інакше.
Якесь не таке, правда, правда. Повір.
І зорі... там темні, і зовсім не наші.
Хоча, може змінено мій кругозір?
- А ти там раніше бував, юначе?
- Так, їздив до друга, то було давно.
- І що? Ти не бачив, що все інакше?
- Студентом я був, а то інше кіно.
- Виходить, що серце з душею плаче
І все помічає, коли лиш біда...
- Чого це? Я просто кажу, що інакше,
А ти вже заладив про якісь дива...
- А вдома? До цього усього, раніше?
Ти часто до неба очі здіймав?
Чи як повернувся, тоді лиш помітив,
Що зорі не ті ... ? Ти все це помічав?
- Не знаю. Мабуть. Пригадати це важко.
- Та рік лиш пройшов, може два. Чи не так?
- Воно може й так, - хлопець видихнув тяжко...
Здівнявся й накинув на плечі рюкзак.
- Все діду, бувай. Мені час до родини.
- Так, звісно біжи. Ти ж бо їх сповістив? - Та знають і так... - відповів жартівливо.
Й повільно з вокзалу до дому поплів...
А дід залишився дивитись у спину.
... Затертий армійський, похідний рюкзак...
- Йому, мабуть, двадцять та розумом сивий...
Війна залишає на кожному знак...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686360
дата надходження 29.08.2016
дата закладки 29.08.2016
«...Чаклунство довгих білих днів,
Коли в сонливій млі душа сумує глибше...»
(Шарль Бодлер)
Я наповню мій келих туманом
Густим, непрозорим, липким,
Як молоко корови білої та комолої,
Тої самої, що блукала
Чорнотою Всесвіту і
Розлила з м’якого вимені
Білу смугу Галактики,
По якій ось так і мандруємо
Кермуючи возом бурлацьким
Від одного Сивашу до іншого
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А у снах на махновській тачанці
Скоростріл затискаючи пальцями
Все так само кладу окупантів
У траву, у траву, у траву.
Гусне вечір. Як раніше, не спиться,
Не сниться, не мариться і не літається.
У кинутій хаті,
Що стримить дерев’яною вежею,
Дитинцем дитинства
Серед лісу кудлатої містики
Я ковтаю туман
Як ковтають вино забуття,
Як проціджують смерть
Крізь сито діряве років,
Крізь зуби століть.
Як п’янить цей туман...
Як хилять на сон
Ці подушки мохів...
Ці дерева в імлі,
Що шепочуть: «Засни!»,
Ці черлені брусниці краплини -
Черлені, як кров.
І це дерево - тепле на дотик
І легке, як життя,
І своє, як труна.
Прозорими крилами бабки
Дні шурхотять. Я живу.
Я блукаю. І келих туману
Я п’ю...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686412
дата надходження 29.08.2016
дата закладки 29.08.2016
Я кажу
Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.
Старий бук мовить
Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.
Смерека мовить
Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….
Береза мовить
Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….
Чорний ліс мовить
Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….
Я мовлю
Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329405
дата надходження 11.04.2012
дата закладки 22.08.2016
Зошит знайдений серед руїн
(Замість передмови)
Один мій хороший знайомий журналіст був на передовій з метою писання репортажів про те, що ще вчора здавалось неможливим - про війну на нашій землі. Він побував на руїнах одного селища в Донецькому краї, що було перетворено в згарище обстрілами російських окупантів. Там серед руїн він знайшов напівзасипаний цегляними крихтами офіцерський планшет. У ньому був, крім карт Донецької та Луганської областей, кількох ручок та олівців, товстий саморобний зошит сторінок на триста дрібно списаний нотатками, що виявились чи то щоденником, чи то новелами написаними з натури по «гарячих слідах». Якщо зошит перевернути догори ногами і розгорнути з кінця, то там біли написані вірші - теж певно «під враженням». Коли я спробував це все набрати і викласти послідовно - вийшла свого роду повість, що складалася з окремих уривків життя на війні, як складається з уривків, зрештою все - бо все дискретне, все квантове. Нотатки не датовані, але очевидно, що автор нотаток писав їх з липня 2014 року по серпень 2015 року - в найгарячіший і найкривавіший період цієї війни, що досі триває і хто зна, як там буде далі. Автор, безумовно, бачив і пережив не найстрашніше, що було і є на цій війні. Він не здійснив ніяких особливих подвигів, він просто виконав свій обов’язок - пішов добровольцем в армію, коли на його Батьківщину напав ворог. Що сталося далі з автором цих нотаток - я не знаю. Вони уриваються якось нелогічно, хоча з певним підсумком. Автор або загинув, або звільнився в запас, загубивши під час останнього бою свій щоденник. Якщо автор вижив, то живе зараз в тилу, то навряд чи він може повірити, що все, що відбулося з ним, відбулося насправді. Більш імовірно, що він вважаю, що це все йому приснилось. Він вивчає філософію буддизму і блукає самітником горами. Якщо ж він загинув, то нехай ця публікація буде моїм пам’ятником тим, хто поліг за Вітчизну, хто не повернувся з тої війни...
Частина І. Книга пилу
«… Знаю діла твої,
і труд твій,
і терпеливість твою…»
(Апокаліпсис. 2.2)
Це писалося у потріпаний записник у темному і сирому бліндажі, коли стихали вибухи і постріли. Або у солдатському наметі – або в мокрому і холодному або в душному – знову ж таки в короткі хвилини відпочинку, яких було на війні мало. Якби це я писав зараз (хоча я і досі на війні) я писав би все це зовсім інакше. Хоча пройшло зовсім мало часу – але на війні час вимірюється інакше – хвилини об’ємніші, вагоміші, іноді просто довжелезні. Забагато всього було пережито за ці місяці. Але ці нотатки мені дорогі саме тими миттєвими переживаннями і відчуттями, які я намагався схопити і втілити в слова і літери. Я ніколи не сподівався, що мені вдасться опублікувати це – я гадав, що ці слова кануть у небуття, як кануло багато чого і багато хто. Якщо ви читаєте це – значить мені це вдалося… Це етюди. Це просто етюди з натури.
Під крислатими старими соснами танки. Повітря сповнене гуркотом та запахом гіркого диму. На мені одяг кольору трави, бруду та глини. Люди втомленими очима дивляться в небо – на хмари, що принесли жадану прохолоду. А я на піску накреслив багнетом ієрогліф «Дао». І все згадується Конфуцій: «Все кінчено! Я не зустрів ще людину, що може засудити себе подумки, коли бачить, що помилився.» А якщо не подумки? Якщо засудити себе залізною штукою, що плюється металевими сливами? Але ні! Я мушу спочатку засудити ворогів. Оцим же шматком заліза. А мене судити буде один бородатий дід – після завершення мого «Дао» - мого шляху.
На війні страшно тільки в перші дні – відчуття того, що ми всі завтра помремо викликає відчуття жаху. Потім стає байдуже. Потім думка, що ми всі завтра помремо викликає відчуття ейфорії: «Ура! Ми всі завтра помремо!» А потім уже хочеться, щоб мене вбили. І це бажання стає нестерпним. Стримує це бажання померти тільки погляд на людей – на людей, що змушені виконувати мою волю – втілювати у вчинки мої слова. Думка: «Я мушу цих людей завтра повести на смерть!» - стає нестерпною, спалює розум, знищує волю. Дивлюсь на цих людей: кожен з них просто впевнений, що смерть стосується когось іншого – тільки не його. І ніхто з них не вірить, що життя – це тільки ілюзія, короткий спалах, мить. Саме мить. А смерть – лише хиткий місток між двома існуваннями. Ніхто не вірить…
Питаю солдат: «Коли народився Сітхартха Шак’ямуні Гаутама якого називають Буддою?» Всі тільки пожимають плечима – мовляв, не знаю. Один солдат з мого взводу на це сказав: «Будда народився дох…я років тому!» Зрештою, він правий, цей солдат… Ще один солдат додав, що треба спочатку знищити сепаратистів, а потім згадувати, коли народився Будда. Зрештою, він теж правий…
Як мало людині треба для щастя (нехай короткого) – тиша, не стріляють, ковток чистої холодної води (а день спекотний), листок паперу і можливість просто подумати і щось написати… Тільки на війні розумієш важливість правильних слів. Як це важливо, щоб хтось сказав тобі правильні – прості, банальні, але такі потрібні і такі правильні…
…А хмари як завжди красиві. Навіть тоді, коли повітря пахне трупами. Не знаю, як можна звикнути до мерців. Як може це не викликати відчуття жаху. Навіть якщо це трупи доконаних негідників – сепарів…
Часто згадуються слова Конфуція: «Як важко бути разом цілий день і захоплено філософствувати, не заводячи мову про справедливість.» Особливо, коли в короткі хвилини відпочинку є хороший співбесідник і бажання пофілософствувати...
Природа тут просто чарівна – байраки, діброви у глибоких оксамитових балках, висока трава, квіти звіробою та деревію (нам ними пурхають хвостаті метелики-синявці). Небо високе і вигоріле – як і належить бути серпневому небу. Трава пухнаста і запашна. У видолинку кілька розбитих танків – хтось тут серйозно «мочив сепарів». Здалеку доноситься мінометна канонада – не ясно хто по кому стріляє – чи то наші по сепарам, чи навпаки. Риємо бліндажі, шанці і «щілини». Ех, мені б ще пару крупнокаліберних кулеметів… Під час відпочинку читав по пам’яті вірші Р. Кіплінга – «Холерний табір». Солдати сказали, що я неймовірний оптиміст. Потім я прочитав їм військові епітафії того ж Кіплінга і кілька руба ятів Омара Хайяма. Солдати відповіли, що я ще більший оптиміст, ніж вони собі уявляли. Приємно мати солдатів з вищою освітою. Як завжди у нас неймовірна армія – «армія, що народжується раз на тисячоліття». І як завжди ця армія гине… Коли закинули наш взвод у цей безлюдний район, де тільки степ і байраки і якісь руїни, я попросив тільки одне – карту… Почув у відповідь: «Для чого тобі карта, лейтенанте? Тебе все одно завтра вб’ють!» Так настрій зразу покращав… Я зауважив: «Старший лейтенант!» Зловив дивний погляд на прощання: «Качай шини, старлєй! І вчи гімн України…» Ну, що ж… Як судилось, так і буде. Очікуємо. Найгірше на війні це не страх смерті – він іноді минає і переходить в ейфорію. Найгірше на війні – це очікування. Невідомо чого. Отож чекаємо… Вночі я споглядав повний місяць, що викотився і зазирав сумними очима меланхоліка у простір між байраками. У траві помітив змію – вона повзає, плазує по цій землі. Ми не плазуємо – ми зариваємось у цю землю, щоб втримати її і вибити звідси ворога…
Часто читаю Біблію. Особливо Апокаліпсис. Все більше думаю, про те, що нинішня доба - це доба Апокаліпсису. Часто згадуються саме оці слова: «… Полиши свій серп гострий і збирай китиці винограду землі, бо дозрілі грона його…» (Апокаліпсис. 14.18)
Прочісували ліс. Той самий, з якого цілий тиждень стріляли по нас з мінометів. Над лісовою дорогою бачив чорного лелеку. Рідкісний птах. Подумалось: «Але не нині. Тепер у Донецькому краї всі лелеки стануть чорними. Це білі лелеки приносять душі дітей у цей світ. А чорні лелеки відносять душі вбитих людей у потойбічний світ…» Це просто я зрозумів ще одну маленьку істину…
Ось і скінчилася війна в лісі (а я так люблю ліс), ось і довершився степ (а як він пахне влітку!). Закинули до якихось руїн: розбиті будинки, понівечені вагони на колії, залишки якихось споруд незрозумілого походження і призначення. Наказали захопити залишки якоїсь будівлі і утримувати їх. Докучливий дрібний дощ, мокрий одяг, морі слизькі бетеери і беемпе – «бехи». Тіло не хоче слухатись і мозок не хоче керувати неслухняним тілом. Навколо бруд, багнюка, уламки цегли, якісь іржаві залізяки. У повітрі висить сморід – тхне чимось огидним. Така вона – війна. Руїни виявились порожніми: тільки гільзи дзвеніли під ногами. І знову очікування біля порожніх вікон-бійниць. Несподівано згадав, що років десять тому мені часто снився саме цей будинок зі сходами, що ведуть у нікуди і з дірками в стінах… Все, що відбувається зараз зі мною мені колись снилося: що я в армії, що йде війна, і саме ось ці будинки – у найменших деталях саме ця картина мені снилася…
У взводі з 30 чоловік лишилося 19 – взвод тане як крига на весні. Сьогодні загинув ще один солдат. А в іншого солдата сьогодні був День народження. Як співпало – в одного день смерті, а в іншого – день народження. І спробуй зрозуміти, що святкувати – яке свято важливіше. Солдати чомусь у перерві між боями святкували день народження. Було скромно, але щиро і радісно. Подарували імениннику стріляну гільзу (а ними тут все всіяне). Сказали прості, але потрібні слова: побажали повернутися додому живим і здоровим. Мені як командиру і просто найстаршому за віком у взводі теж треба було щось сказати. Я процитував Омара Хайяма:
«Про завтра не гадай – воно ще не настало,
Про вчора не гадай – воно навік зів’яло,
Минуле й прийдешнє – опора ненадійна,
Живи хвилинами, бо їх у тебе мало…»
Про вино і жінок я, звісно, не говорив. Нині цим людям не до вина, і не до жінок…
Сьогодні День Незалежності. Зі стріляних гільз від гармат 2-42 з БМП («бехи») ми виклали на землі напис: «З Днем Народження, Україно!» Мусить же бути і в нас свято…Замість салюту стріляли по «сепарам», що засіли в «зеленці»…
Я тепер знаю, як пахне війна. Запах війни – це їдкий запах – суміш запаху солярки та згорілого пороху. Цим запахом просякнуто все – повітря, руки, одяг, їжа. Навіть цей нотатник теж…
Ця війна відрізняється від інших тим, що можна прямо з війни подзвонити додому. Якщо науковий прогрес і далі буде йти вперед таким темпом, то незабаром можна буде подзвонити вбитому солдату з того світу. От і я інколи дзвоню різним знайомим і в їх тихе життя вривається війна звуками пострілів та вибухів. У кожного із знайомих свої справи – буденні і важливі (безсумнівно). Тільки в мене лишилася всього одна справа, яка називається смерть.
Вчора приблудив у наш бліндаж якийсь хлопець. Сказав, що він хоче бути добровольцем і воювати за Україну. Ми дали йому однострій вбитого солдата і автомат. Тест «свій-чужий» здійснили подивившись йому в очі. Так тепер розрізняють своїх: дивляться людині в очі. Це вже третій воїн в нашому взводі з Донецького краю (зі мною включно). Один з них врятував все, коли я сів на місце вбитого стрільця в БМП, а той солдат з Донеччини зарядив гармату, яку я самостійно просто би тоді зарядити не зміг…
Погода видалась паскудна – з самого ранку лив дощ (нудний, дрібний, майже осінній). Передчувалася осінь. Холод і сирість пробирали наскрізь. Ще й поруч хтось «повісив» димову завісу. І так туманно, а тут ще цей дим війни… Почали стріляти – і вони і ми, звісно. А я вже думав, що сьогодні буде спокійно. Можна було б відкласти стрілянину хоч би до більш-менш нормальної погоди. Стало тоскно. Але чим інтенсивніша ставала перестрілка, тим більше ми «розігрівалися» і негоду перестали відчувати. Один із солдатів сказав мені: «Професоре!» (Солдати іноді називали мене фамільярно – не «товариш старший лейтенанте», а «професоре». Хоча я в тому житті зовсім не професор, а доцент). Отже солдат запитав: «Професоре! А Вам не доводилось стріляти з мокрого і слизького танку?» «Ні, не доводилось!» «А доведеться!» Я подумав, що справді доведеться. Коли командир взводу змушений стріляти – значить, зовсім погано. Але нині саме так. Саме це. Крім того у взводі я стріляв краще за будь-кого. І всі це знали. Тут почалась просто катавасія зі стріляниною. Я просто відчув нутром і шкірою – зараз полізуть. Заскочив в БМП на місце стрільця в стані якоїсь ейфорії. Почалось! Справді, із-за лісочку і кущів виповз БТР сепарів. Це я вже бачив через приціл. Руки якось самостійно від мозку смикнулись і навели на ціль за якісь частки секунди. Постріл! (Чергою з автоматичної гармати). Влучив! В далині пожежа і дим – удача зі мною! Придyрки, навіщо було бортом до мене повертатись? Біля підбитого БТРа з’явилися людські фігури – чи то з машини повискакували, чи то вони бігли слідом. Тут вже просто з кулемета – я ще ніколи не відчував такої радості скосивши довгою чергою двоногих істот, що нагадували людей. На війні є один важливий момент – його не можна пропускати і потрібно сказати собі: «Стоп!!!» Це коли відчуваєш, що вороги – це не люди, а істоти, лише схожі на людей. І вбивати їх радісно і приємно. Це приносить задоволенні. І хочеться вбивати ще і ще. Тут важливо зупинитися і сказати собі, що війна це не нормальний стан людини. Це вимушено, це тимчасово. Потім треба повернутися у нормальний світ, де люди є людьми, а не мішенями. Але коли настане оце «потім»? Ну, от і все – бій відгримів. Все тривало якісь лічені хвилини. Затихає. Все. І світ, і люди, і машини. Знову нудьга у сірих і холодних бліндажах. Потім чистити гармати і кулемети на «бехах». Потім знову очікування. Вислуховування розмов солдатів – все тих же і ті ж розмови. Один солдат з Одеси постійно розповідає мені про свою сестру, яка служить в армії Ізраїлю. «… От закінчиться війна і поїду я в Італію…» А коли вона закінчиться? Ще один солдат (москаль з Криму, але воює за нас – бо Україна – це наша спільна Батьківщина і він вірний присязі) сказав, що йому тяжко залазити в БМП – клаустрофобія, мовляв. Особливо тяжко йому витягувати з БМП «крабів» та гільзи. Я йому відповів, що в індійській армії «краби» з БМП витягують спеціально видресирувані для цього мавпочки. Він чомусь не повірив…
З нашого взводу з 30 чоловік в строю лишилося тільки троє. Але ми втримали висоту, яку нам наказали обороняти будь-що. Те, що я лишився живий – випадковість. Я не ховався від москальських куль за солдатські спини. А солдати мого взводу полягли – православні і католики, греко-католики і протестанти, юдеї і мусульмани – за свою Батьківщину і за свободу людини. Згадуйте інколи про нас – ми чесно гинули і гинемо за Україну.
серпень 2014 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522007
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 18.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.08.2016
Невпокорено тиша тремтить, пломеніє жага...
Не пали нас, Везувію, пристрастю! Зжалься, вулкане!
-На сьогодні ти мій лиш, Поете! - Моя дорога,
найнестримніший сумнів од шалу такого розтане!
Потонула душа у розпечено-ніжних очах...
-Я горю у тобі! -Я тобою палаю нестримно!
Шлю свій спротив безглуздий подалі... подалі! Ах... ах!
Ми собою наш світ - нашу постіль приручену - вимнем.
Танго пальців по тілу... Вивчаєш губами мій смак...
Вперто котиться лава бажання все нижче і нижче.
Розчинюся до краю, до каплі проллюся. О так!
Це не я вже. Не я! А навіки твоє попелище!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683297
дата надходження 12.08.2016
дата закладки 13.08.2016
* Шукаю досвід роботи.
*Був би свідок,а справа знайдеться.
*Як, п,ючи тільки вино,заробляють водянку?
*І в ліках є віяння моди.
*Він сказав "Поїхали!" і ..полетів!
*Король тому голий, щоб відвернути увагу від королеви.
*У понеділок важко прокинутись? Отже,неділя вдалась...
*Може й у чоловіків красиві ноги ,та хто їх бачить?
*Весь день засідали.щоб поставити питання ребром.
*Коли не вистачає гудзиків на сорочці, час одружуватись.
*А можна їсти яблука розбрату сестрам?
*Щоб подивитись правді в очі, треба її спочатку зустріти.
*
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678867
дата надходження 19.07.2016
дата закладки 11.08.2016
Вдохнуть,
понять,
что не жива.
Вздохнуть,
окаменеть
И хватит.
Пусть боль дотла меня растратит,
Пусть водопадом льют слова.
Они уже совсем не значат -
Они пустые,
как и я.
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683113
дата надходження 11.08.2016
дата закладки 11.08.2016
к Л. Н.
Небо из-под ног.
Я теперь больна.
Кто б понять помог,
В чем моя вина...
Капли на ладонь.
Фонари. Одна.
Вдалеке огонь.
Мысли. Не до сна.
По щекам туман.
Не до сна. Иду.
Все туман, туман!
Мысли на виду.
Я теперь больна.
Шепотом кричу.
В чем моя вина!?
Листья по плечу.
10 апреля 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682589
дата надходження 09.08.2016
дата закладки 10.08.2016
[img]http://dachadecor.ru/images/3er5t6y789o0o9i87654r.jpg[/img]
Відлітають у вирій останні серпневі зірки.
На пергаменті неба жовтіють кленові підпалини.
Залишилось півмилі до осені. Просто терпи,
Вибирай із багаття картоплі корисні копалини.
Все уже відбулось. Все відбудеться знову колись.
В павутинні думок обірвалася ниточка крапкою.
Тепла ніжність долонь. Так приємно лежать горілиць,
Наслухаючи музику, зіграну коника лапками.
Випростовує тінями спину спрацьований сад.
Важко гупають яблука, пахнучи сонячним променем.
Все давно відбулось – сто мільйонів життів назад,
Залишивши антонівки райської кислу оскомину…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682372
дата надходження 07.08.2016
дата закладки 10.08.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=3thnpjRfNqU
[/youtube]
Вітер стогне поміж дротами,
Завиває, неначе звір.
Злива б"є у віконні рами.
Це природи уже перебір.
Прихилилась берізка до тину.
Їй згадались спокійні сни.
Та хитається, ніби стеблина...
Я прошу тебе, вітре, спини.
Рожевіє повільно світанок.
Може, досить нічній оцій грі?
Все повільно стихає.. серпанок
Молоко розлива по землі...
Розпогодилось небо... Дарує
Щедре сонце ще радісні дні...
Лише залишок зливи дратує:
Кілька крапель на тонкому склі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682653
дата надходження 09.08.2016
дата закладки 10.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.08.2016
[i]вольная интерпретация
"Ветрено" Г. Табидзе[/i]
Ветер срывает меня,
как лист
дождем раздетый
(а после укроют снега)
И вновь приснятся глаза твои,
а я не запомню,
где Ты
[i] 4 августа 2016[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681903
дата надходження 05.08.2016
дата закладки 09.08.2016
Літнього дня посеред лугу стояла Радість і захоплено дивилися на яскравого метелика, що безтурботно літає над квітами.
Повз стежиною йшла Мудрість, яка знала, чим був метелик учора, і що його чекає завтра, але не стала зупинятись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642993
дата надходження 11.02.2016
дата закладки 06.08.2016
Погасла свіча.
Магію танцю тіней
Ніч проковтнула.
Фото автора
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681753
дата надходження 04.08.2016
дата закладки 04.08.2016
Упало літо вишиванкою
В сади, у ліс, в поля, на луки.
І зазвучало скрізь співанкою
Наввипередки – перегуки.
Маленький зяблик наспівався,
Про весну сповістив давно,
Маестро-соловейко взявся
Озвучить лісове кіно.
Симфонію чарівних звуків,
Налаштувавши інструмент,
Дрозди взялись до перегуків:
Який чарівний цей момент!
А персональний спів синиці,
Із гамою її октав.
Укупі хтось, хтось наодинці
В кущах виконує вокал.
Чарівне літо серед лісу,
Тут – справжня казка, дім чудес,
Цю оксамитову кулісу
Відкриє ліс як ти прийдеш.
Відкриє ліс поетам браму,
Усім митцям тут просто – рай.
Таку побачиш панораму...
Обов’язково завітай!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680979
дата надходження 31.07.2016
дата закладки 03.08.2016
Не знаю я, де батькова могила,
І не дійшли до нас його листи.
Я тоді пішки ще під стіл ходила,
А він ішов дорогами війни...
- Па- па- ня!..
- Па- па- ня!..
Я кричу ці слова в безпам"ятстві. Я хвора, у мене кір. Спочатку хворів брат. Мама відправила мене до бабусі, бо в нас був карантин. Я дуже сумувала і за мамою, і за братом, тому одного разу тишком-нишком прийшла додому. Заходячи в хату я затулила рота і носа легенькою пов"язкою, щоб не заразитись. Брат певне теж заскучав за мною, бо зразу ж повеселів і відклав у бік книжку, яку читав. Коли до хати зайшла мама, вона трохи погримівши на мене за невдалий візит,тут же відправила мене знову до бабусі. Не знаю, що спрацювало: чи мій візит, чи щось інше, та як тільки брат видужав,відразу ж захворіла і я. Моя хвороба протікала зовсім інакше, ніж братова. Коли він хворів, то майже не спав, лежав і читав. Я ж чомусь весь час спала. Мені снилися якісь жахіття, хтось мене бив, штовхав, душив, мені було весь час боляче, я часом у вісні плакала і жахалася. Деякі з цих снів я пам"ятаю й понині. Якось мені приснилося, що я зовсім мала, ходжу по дивану,(довга лава зі спинкою),заглядаю у вікно і гукаю: "Па-па-ня!..Па-па-ня!..Тобі мене видно?" "Видно, донечко, видно!"- відгукувався татко. Він щось робив у дворі, обзивався до мене. А я знову за своє: "Па-па-ня! Іди о хату!.." Татко заходив, брав мене на руки, підкидав угору, усміхався, гладив по голівці, щось лагідно говорив, а потім знову йшов на подвір"я. Та згодом усе повторювалося. А ще мені снилася війна. Нібито на краю села у вибалку йде бій, і мій татко там. А я, заховавшись за криницю, спостерігаю за боєм, боячись втратити з поля зору татка. Мені дуже хотілося допомогти бійцям і татку, та я не знаю, як це зробити, і від цього на душі гірко й тривожно. Я чую ляскання пострілів, бачу спалахи вогню і дим. Татко з бійцями строчать з кулеметів по ворогах, а ті наступають і наступають. Наразі я почула гул, пілвела очі в небо і побачила чорнокрилі німецькі літаки і бомби, які летіли до землі. Я злякалася, присіла і зажмурилась. А коли гуркіт від розривів ущух, я розкрила очі й поглянула туди, де був бій, але побачила лише густу чорну пелену. І тоді я забула про свій страх, вибігла зі схованки і закричала: "Тат-ку, тат-ку!.." Рвонулася вперед і кудись провалилася. Коли я, нарешті, дійшла до тями, то, перш за все, відчула теплі й лагідні мамині руки і її голос. Я заспокоїлась від маминих слів і дотиків і, засинаючи, чую: "Ну, все...Здається, минулося... Тепер піде на поправку!.." Коли я одужала і розповіла дорослим свої сни, мама подивувалася і заплакала. Вона ж знала, що на початку війни я була занадто мала, щоб пам"ятати батька і його спілкування зі мною. Та все було саме так і в дійсності, як у моїх снах. Тому мама припустила, що, певне ,саме так і загинув татко, як мені приснилося. І тоді мама дала нам єдиного листа, який вона отримала вже по війні. Ми з братом читали й перечитували той лист й усміхалися крізь сльози, бо ж це писав наш татко, живий. А в шухляді лежала "похоронка", в якій було написано, що він пропав безвісти. Та це вселяло надію, а може станеться диво, може він живий і скоро повернеться ло нас. Про себе татко в листі писав мало: "Живий, здоровий, воюю. Кулі мене обминають. Дуже скучаю за вами, хочу побачити. І прошу вас потерпіти, залишилось небагато..." Та дива не сталося, не повернувся він з війни.
Вдивляюсь я в портрет його солдатський,
Він залишився вічно молодим.
Не повернувся із війни мій батько,
А я все жду - дитя тії війни!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681424
дата надходження 02.08.2016
дата закладки 02.08.2016
Сижу, задумался, вот муха пролетела,
В башку не лезет даже первая строка,
А муха, сволочь, нажужжавшись где-то села
И вскоре к лампе подлетит наверняка...
А может выручит клубничное варенье?
Сюжет классический неплох и в наши дни.
К варенью рифма есть уже - стихотворенье,
Пусть снова в строчке повстречаются они.
Варенье с мухой - Как банально - кто-то скажет
И пусть банально, мне плевать, пошло стихо
Десяток строк и плюс одна готовы даже,
А три катрена в нашем деле ого-го...
Шедевр почти созрел, интриги не хватает
Туману надо и поумничать чуток -
Ведь не спроста она над блюдечком летает,
А не садится к нашей Мурке на лоток?
Ну вот и всё! Оформить можно на странице,
Поток сознания от трепетной души,
И в гости к вам зайдут опять все те же лица
И не читая скажут - Строки хороши
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681380
дата надходження 02.08.2016
дата закладки 02.08.2016
Август наступает...
На исходе - лето...
Полночь приближает -
Пение сверчков...
Кто читает письма,
Жаждет и ответа:
На пороге ночи -
На свою любовь...
Сон туманит очи...
Тяжелеют - веки...
На излёте лета -
Медленнее кровь...
Вот бы умудриться
(Трепетным сонетом) -
Возвратиться к свету...
Прикоснуться вновь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681219
дата надходження 01.08.2016
дата закладки 01.08.2016
[b]Все бачиш,
Все знаєш
Непідвладне
Часу
Тінь минулого,
Примара майбутнього
Хто стоїть
Перед тобою?
[i]Чи жив? [/i]
[i]Чи любив[/i]?
Вигнулось дзеркало
Дугою
Хвилею,
Брижами пішло
Мертвотишно
Зблиснуло червоним
Повільно
Попіл осідає
Того
Хто до нього підійшов...[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680985
дата надходження 31.07.2016
дата закладки 01.08.2016
Урвався дух.
Натягся мов струна...
Зоя Кучерява.
Урвався дух,
натягся мов струна,
Не зміг втримати
лиха на припоні,
Кудись ішла,
розбита й самотна,
І,мов сліпа,
несла вперед долоні.
Летіли дні,
тікали в ночі сни,
Конали сили,
здиблені в двобої,
Вона жила
до третьої весни,
Урвався дух,-
заплакала від болю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680636
дата надходження 28.07.2016
дата закладки 31.07.2016
(Песня, жанр: Ритм энд блюз)
По мотивам песни "You mother should know" The Beatles
https://www.youtube.com/watch?v=EteVOPdvTm0
1. Вечер пришел,
Тихий, без тени смеха -
Мы с тобою вдвоем...
Только блестит луна,
Да вдалеке звезда
Тихо роняет свет
2. Мы здесь одни,
Словно и нет Вселенной-
Мы с тобою вдвоем...
Только блестит луна,
Да вдалеке звезда
Тихо роняет свет.
3. Мир скован сном,
Только не спим с луною
Мы с тобою вдвоем...
Только блестит луна,
Да вдалеке звезда
Тихо роняет свет.
3. Нам хорошо,
Средь поцелуев жарких
Мы с тобою вдвоем...
Только блестит луна,
Да вдалеке звезда
Тихо роняет свет.
4. Я не уйду,
Будем навеки вместе -
Мы с тобою вдвоем...
Пусть светит нам луна,
И вдалеке звезда
Тихо роняет свет...
08.08.1968
Сборник «Песни и рок-баллады 1968-74»
Из очень старых архивов
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680420
дата надходження 27.07.2016
дата закладки 27.07.2016
Промінчик ранній
Збирає росинки нот
У месу літа.
Фото автора
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679138
дата надходження 20.07.2016
дата закладки 20.07.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.07.2016
Дванадцята ночі, заплющую очі
і вмить міцний сон, збудив телефон
Вже місяць у повні, поси́віли скроні
Посуда ущент, ця ніч нескінченна
Кажан вже літає, в зеленому га́ю
Закохана пара, їм ночі замало
Чи ця ніч остання?.. Страшне запитання.
Та вибір за нами, яка вона стане.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678467
дата надходження 17.07.2016
дата закладки 18.07.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.07.2016
Мама, мамочка, милая, я не вернусь с войны
Никакой весной
За спиною стоят убитые пацаны
И идут за мной
Расправляют надкрылья и смотрят в надрез окна
Мы смыкаем строй
Так бывает отныне с каждым кому война
Названа сестрой
Мама, мамочка, я никогда не вернусь
в мой разбитый дом
Я учился, сбивая дыханье, смеряя пульс
Не жалеть о том
Уходящему в воины можно уйти лишь раз
И нельзя назад
Научился я карты читать, и водить КАМАЗ,
Не смотреть в глаза
Так из нас эти дни составляют сплав
Выжигают спесь
Есть для наших ребят и еда, и кров, и венок из трав,
Но не здесь, не здесь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541670
дата надходження 05.12.2014
дата закладки 01.07.2016
До обрію у небі квітне льон
Без жодної найменшої хмарини,
Накрила спека землю, як прокльон,
Для продиху немає ні шпарини.
Шукають і дерева власну тінь,
Щоб в неї тимчасово заховатись,
Природа нас привчає до терпінь,
Війна вже призвичаїла до втрати.
І липне липень парко до душі
Під відчайдушні комарині співи,
Звели на швайку з гарних лемешів*
Стараннями суспільного верхів’я.
*Звести з лемеша на швайку — досягти мізерних результатів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675470
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 01.07.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.07.2016
...Пригадую - була мала,
Жили ми у новенькій хаті,
Ляхи тримали пів-села,
Пани поважні і пихаті.
Ходив до нас міський один,
Бо ми тоді не бідували.
То ніби був "просвітник" він,
І ніби, кажуть, розстріляли.
Було, що дід купив свиней,
Дванадцять гусок і бичочка,
Та навалило москалей
І комісарів ціла бочка.
Шукали борошно й хрести,
Сусіди їм допомагали,
А дід сховався за хати,
Та йом знайшли і розстріляли...
У сорок першому пішли
Брати і батько воювати,
Ми з мамой жили як могли,
А потім німець вдерся в хату.
Ми поховали хліб і мед,
Бодай хоч щось не відібрали.
Зігнали всіх під кулемет -
І пів-громади розстріляли...
Як йшли бандеровці селом,
То всі ховалися по хатам.
А ми з малими під столом,
Молились, як казала мати.
Жив у селі один москаль,
Альоша, і його всі знали.
Так відвели його до паль
І розстріляли, розстріляли...
Коли прийшли з НКВД,
То ми втекли були до лісу.
Питали всіх Альоша де?
А нам так лячно, ну до бісу!
Був дядько Стус тоді живий,
Його як голову вітали,
То й відповів, як головний.
Судили втрьох, та розстріляли...
По тій війні - пусті хати,
Нема коней, нема худоби,
Нема куди бабам піти,
Усі змарніли від жалоби,
Вночі пішли в колгоспний лан
І колосків собі збирали.
Побачив їх "товаріщ Ян" -
У табір всіх, і розстріляли...
Потім я стала на рушник
Із Василем, той, що Цюкало.
Так він із призова утік,
Багато їх тоді тікало.
Як йшла до нього на пустир,
То нас помітили, спіймали.
Сказали - Вася дезертир,
І розстріляли, розстріляли...
Село померло без людей,
То я поїхала до міста,
Бетон місила, мила глей,
Важкенько, та було що їсти.
Зустріла в місті я Петра,
Ми і кімнатку з ним придбали,
Але Петро все крав і крав -
Ну, розкрадач. То й розстріляли.
Я у гуртожиток пішла
З двома маленькими від Пєті,
Без батька важко, ледь тягла,
Та ще й була у комітеті.
Коли радянське віджило,
Синочки бізнес заснували...
А в дев’яності як було?
Усіх бандити постріляли.
Онуки в мене підросли,
Вже покінчали інститути,
Ото як люди зажили,
Без шику, але не банкрути.
Потім погнали Янука,
Бо крав і жер, і всі там крали,
Онук поїхав на Майдан -
На Інститутській розстріляли.
А другий у АТО гайнув,
Бо на Донбасі зріла зрада.
Під Іловайськом десь загув,
Москаль тоді стріляв із «града».
Як наші йшли через поля,
Бо від кацапів відступали,
Горіло небо і земля,
Багато хлопців постріляли…
Тепер стара, зубів нема,
Та ось що хочу я сказати:
Скажу як бабця, як вдова,
Як жінка вам скажу, як мати:
Щоб пан, бандит або сатрап
Твого життя не поламали,
Щоб мент, чекіст і той кацап,
І комуняки місце знали,
Не будь ти бидлом у хліву,
А бий паскуд, як пруть до хати.
Тримай гвинтівку бойову.
Автоматичну. І гранати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675493
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 01.07.2016
Шумить рясний квітневий дощ,
теплу ворота відчиняє,
змиває сірі будні з площ,
закляклу зелень підіймає.
Проснулась, струшує земля
від холоду заціпеніння,
несміло трави розстеля,
неквапно будячи цвітіння.
Художник-квітень тут і там
малює ніжні акварелі:
вже бризнув зеленню лісам,
віночки одягнув морелі,
то нареченої фату
в садах примі́ряв абрикосам,
плакучим вербам у ставку
прополоскав зелені коси.
Розсипав котики в гіллі –
пухнасті, зараз замуркочуть!
Пташині зграї, журавлі
гніздяться, цвірінчать, клопочуть.
Фіалки у садах п'янять,
нарциси – прямо під віконцем,
тюльпанів келихи дзвенять,
вітаючи тепло і сонце...
Природа – благодатний дім,
безмежні покриви квіткові!
... А десь – війна, розриви, дим,
земля вся в ранах й людській крові.
Там в душах – страх і зло... зима...
І це – в моїй Вкраїні-неньці!
Для пташки місця там нема,
вони також – переселенці...
.
Людино! Може зайва – ти?
Для благ творе́нна Небесами,
ти злом отруюєш світи...
Що коїться, брато́ве, з нами?!
04.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659115
дата надходження 12.04.2016
дата закладки 22.04.2016
Сум сердечний мій тужливий
ти, сопілонько, зіграй...
на війну пішов мій милий
захищати рідний край...
Я, голубкою, щоночі
все лечу на сонця схід,
в волошкові глянуть очі,
відмолити їх від бід.
Приспів:
Розгорну́ в півнеба крила,
наче янгол, обійму...
Щоби втома не зморила –
я її собі візьму.
Ой ти, скрипочко чарівна,
заспівай йому вві сні,
що чекаю його вірно,
що – в молитвах день при дні –
посивіла рідна мати,
батько, спохмурнівши, вмовк...
що пуста без нього хата...
жде рідня й малий синок.
Розгорну в півнеба крила,
наче янгол, обніму...
Якщо куля зачепила –
я твій біль собі візьму.
В чорних вирвах житнє поле,
"градом" зорана стерня...
Мій козаче, мій соко́ле,
ти – мій захист і броня!
Жду тебе із поля бою,
наче милості Небес!..
Що б не сталося з тобою,
знай, що
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!
Розгорну, як пташка, крила,
на порозі обійму...
Бог простить, що я молила,
проклинаючи війну...
6.11.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618995
дата надходження 07.11.2015
дата закладки 20.04.2016
За вікном пірнає в темний вечір
краєвид Дніпрових берегів...
А в квартирі – так нестерпно! – з печі
паморочить запах пирогів...
Я тебе, коханий мій, чекаю
і вслухаюсь, як ключем черкнеш...
Вже по кроках за дверима знаю –
смуток чи тепло в душі несеш.
Ти візьмеш лице моє в долоні,
що з морозу й холоду пашать,
я цілую рідні сиві скроні...
Як роки до вирію спішать!
Вік наш тане, як церковні свічі...
Ми сто літ вже топчем спориші,
а ти досі – самий кращий в світі
серцем і високістю душі!
Ніжно обіймеш мене за плечі,
пригорнусь я, мов мале дитя...
Є в житті неоціне́нні речі...
найдорожчі... скарб твого життя.
10.12.2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542911
дата надходження 10.12.2014
дата закладки 20.04.2016
Посмотри, кто еще
за тобою проходит след в след.
Укрывает плащом,
подает тебе книгу и плед,
производит подсчет
твоих мелких случайных побед,
и тобой как лучом,
как броней и спасеньем одет.
Для него ты, наверно, –
опора, скала и стена.
Госпожа, королева,
раненье, заноза, стрела.
Чуть скажи – на колено,
и тут же присяга дана…
Ты такая же, в общем,
и знаешь, одно неизменно –
Впереди тебя тоже маячит «святая» спина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314864
дата надходження 17.02.2012
дата закладки 13.03.2016
Снег крошится. Прошу, чтобы март не надел капюшона.
Убегать за подмогой к апрелю ему не к лицу.
Замолкают коты. Покрываются гарью иконы.
И земля обнажает сокрытые грязь и гнильцу.
Крестоносцам к весне собираться в кровавые бойни,
Менестрелям пенять: отсырела безбожно струна.
Я иду налегке, рыб немее, деревьев спокойней,
И болит без привычного груза прямая спина.
Ты весна холодов, ты нагая и нищая Дама,
Одинокий ребенок, молчащих бессонниц итог.
Посмотри: я бедней; подари мне свой тающий саван,
И дойди за меня до тепла. За всех нас, кто не смог.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406963
дата надходження 07.03.2013
дата закладки 05.03.2016
Не воскресенья просят мертвецы.
Кто умер – тот уже не знает боли.
Я повторю вослед за Лао-Цзы
о том, что снится бабочке на поле.
Так, может, снятся тем, кто под землей,
любимых их ладони, губы, лица..
Живые – мертвым. В радость: быть с тобой,
распахнуты счастливые глазницы.
И толку тем вставать на Страшный Суд,
кто на земле уж смертно нелюбимы?
О, пусть их сон в молчанье обойдут
трубящие призывно серафимы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411218
дата надходження 22.03.2013
дата закладки 05.03.2016
Ти - поет , і не важить дата
твого земного народження,
і чи похапцем,чи завзято
на вершину здійснюєш сходження.
Неважливо: хворів , здоровий,
і які в тебе батько та мати.
Все – пусте за простої умови:
маєш дар майстерно писати!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620291
дата надходження 11.11.2015
дата закладки 26.02.2016
Не возвращай себе ты боль, мой друг:
Она не станет очищать все раны,
Она не принесет с собой уют,
И не конфет у неё полные карманы.
Не возвращай себя обратно, нет:
Одно ушло - другим явилось лико,
Я вижу в том холодный яркий свет,
Как у таблички, что глашает: "Выход".
Вновь сердце не порвется, да.
Я принял и счастья дал в дорогу.
И чтоб душа моя когда-то помогла,
Её чуть-чуть оставил я в подмогу.
Не возвращайся с полпути назад:
Дорога - выбор, вряд ли ляжет ровно.
И может, там, за горкой, будет сад,
Где наша встреча будет безусловной.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646770
дата надходження 25.02.2016
дата закладки 25.02.2016