: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.02.2021
Хіба не ясно, що у цьому нарисі не піде мова про "поправляння"... Такий підхід більше, ніж невдалий. Поглянемо не оком суворого критика, а при певних умовах, ВІДЧУТТЯМ степняка із Слобожанщини... Адже, цінність порізнених творів може зовсім не входити в суцільну цінність спільного ресурсу... Тож, хто охочий, за мною!
Життя -як дим. То і почнемо з автора на цей кріптонім, що пише:
Хіба їх підрахувати
зірки на липневому небі,
згаслі незбутні надії...
ID: 840545
Як зазначав свого часу вождь світового пролетаріату -це все залежить від соціально-економічних умов... Надії клану олігархічного не згасають приміром так швидко, як роботяги заводу ім.Малишева чи трударя КСП "Смерть капіталізму". Поки товстий схудне -худий помре... А трирядок Диму дає таки привід порозмислити... Дякую авторові.
Коли говорити про розмаїття віршованого текстоутворення, цілком природно, посилати читача до першоджерел. Тож розглянемо, незанудно, вірш із філософемою Марата Школьника "Око всюдисуще".
Друже! Подивись ще раз
Чи закрив ти вікна й газ,
Воду, чи усе як треба?
Бути пильним - це потреба!
Зачиняй все, не лінуйся,
Про своє майно піклуйся.
В житті - це як на довгій ниві...
Пильнуймо й будемо щасливі.
Живемо ми не віртуально,
То ж все сприймаємо реально.
А над усім, усім живущим,
Пильнує Око всюдисуще!
ID: 842224
Терміни тексту використовувався досить влучно й просто. Ну, як думки кожного з нас, коли ми вирушаємо з домівки, скажимо на роботу, або ж у гості. У філософській літературі це б навали запитами на позначення основного положення, філософської ідеї, що лежить в основі будь-якого повчання. А вікна, газ, вода... Це майже той самий матеріал, із якого складається спокій, лише коли ми знаємо, що вони закриті... Адже: Пильнуймо й будемо щасливі. Корисний твір, нема де правди діти...
Зауважу на вірш ТРОЯНДА псевдоніма Infantis
- Зів’яла троянда не пахне та в’ялість не тхне, -
Так бачила смерть непоспіла червона троянда.
- В руках молодих чи в старечих опинюся я, -
Чи справді важливо хто запах мій серцем вдихне?!
ID: 840549
Це такий-собі своєрідний погляд з приводу кризи не лише галузі квіткарського виробництва, а й галузевої панелі кохання. Викладене у чотирьох рядках, втім нітрохи ще не дає права говорити ані про загибель сільського господарства, ані про консервативний характер автора твору, що твердими (думаю) руками набирав цей текст... Тхне-дихне... Може когось він і надихне...
А чого ще треба поетичній душі? І на це запитання рефлектує павторка Калинонька просто:" Нічого більш не треба!"... Хоча, по ходу розлогості тексту, з*ясовую - чогось їй бракує... Поміркованості у підборі словобудов: "... Перли роси ... Яка краса!..". У мене запитання -то кого ж таки перли роси???
Втім, творів присвячених питанню природи, що нас оточує, доволі задля конкуренції... Ось - більш позитивний приклад віршоутворення із побаченого демонструє Євген Юхниця у замальовці "Екскаватором вітер кидає повітря"
Мов кида́є ковш повітря екскаватор -
Такий вітрище по провулоньках столиці.
Не причинив балкон – й зриваються злітати
Стільці й канапки, і планшети-вислівни́ці.
…Одна проблема: теж злетіти, поки тяга?
Чи заземляти речі, їх утримувати м’яко?
ID: 840345
Здавалося б, усі ці рядки такі ясні, що не можна не зрозуміти їх. І все-таки, очевидно, позавчорашній буревій справив враження, сильне... І не лише на поета. Відомо, природній прояв так чи інакше пояснює зростання творчої наснаги митця й чатача... Добре!
Шалено-приємне враження справляє вірш від Wiggily "Компот"
Кісточки черешень на тарілці
височіють купкою останків,
через соломинку відпиваю літо,
свіжовичавлений сік світанків.
Розрізаю кавун червоного сонця
і обличчям падаю в рихлу м'якоть,
цукрові сльози стікають лицем -
солоним негоже улітку плакать.
Закочую в банки тілесні соки -
кров і слиз, а найбільше - поту,
вкладаюся тім'ячком у пісок і
очікую... очікую компоту.
ID: 840743
Я навів текст твору цілком. У такий спосіб не стану на хибний шлях шматування і не завдам серйозної шкоди усьому тілу цього живого, абсолютно живого дванадцятирядковика високого класу поетичної гри. Хай і буду я, може, першим, хто поставив 5 балів і, звичайно, констатую: мені подобається!!!
А от поет Infantis ініціював розмову про Шарля Бодлера... Я дуже радий. Нічого особливо нового або оригінального у такому дискурсі не виявиться.. Більш-менш відомі основні фанти та факти його життєтворчості усім, хто віршує. Без цього і неможна називатися поетом... Немає жодного твору ЖОДНОГО Бодлера, який би я не прочитав... Навіть прозу й нариси. А поезію, приміром Альбатрос можу цитувати на пам*ять... І все ж - його твори просякнуті сумом й мороком гашишу...(У Бодлера, є книга "Поема гашиша". Це слід хнатит, осоюливо тим, хто не верзе... У тій книзі Бодлер розглядав, як він вважав, з науково-історичного і культурного боку вплив гашишу...) Цікаво, як одного разу німецький критик на мої захвати поетикою Ш.Б. заявив: - Фу, яким він був Bode-ler... По-німецьки, із викрутасом, це зазвучало як той, що немає дна... А тим часом це питання має теоретичну вагу, доволі велику...
Щоб я не складав у рядки, а прагматична Європа, підвищена попереднім історичним розвитком, вже поглинає Україну... І поети стають теж, коли не зовсім прагматиками, то - лаконістами. От хоч біи й захований хтось під п*ятибуквицю Witer із соїми (нашими) мріями: "А мрії мої все до тебе повертають"
ID: 840565
Оттакої - і ніякої там аграрної чи конституційної кризи... Молодець! А Дніпро гомонить, а життя не вщуха...
Продовження теми життя - це читання книг. Я люблю маленьки книжки (не товсті) поетів, провінційних, наче б то забутих вже давно... Дивуюся і самому плину часу і сталому його ж опіру... У мене в руках збірка поета-самоука Андрія Забоєнка (народився 1909 року у селі Курилівка на Канівщині, помер 1992). Звісно, не всі вірші його - вірші. Втім, коли читаєш деякі рядки, здається - сам автор виходить на кін... І в його серці клекочить закличний попіл Клааса:
"Хто лізе в партію"
Поліз би в другу, може в третю,
Так вибору йому нема!
Куди не глянь - в любі газети -
Яку навряд хто перелізе,
Та все ж лазійку у стіні
Охочий знайде і пролізе,
Оюнюханий зо всіх сторін..."
Кожний поет, письменник -є апробованим талісманом своєї батьківщини. Не слід їх забувати..
Вдалі рядки розбурхують уяву. І затим діяльність мізків читача, прогресивного може прагнути тільки до того, щоб посилити власними роздумами та силою уяви дію поетового словоігрища. До такого гатунку яб відніс текст від BABA "Захмарюйся":
Захмарюйся чистими влучнями,
очеретинко.
Посміховисько вбивцевих спізнень
бодай спонукає
кожного злотого дзеньку
на срібню тацю.
Оце твоє свято.
Завтра снігів настане,
коли твоя втеча сягне досконалості.
А щастя гострого дихання
злиже попутні поранення.
ID: 840643
Автор неабияково наполягає ритмом і конструкцією словоходу на особисто залежне, пережите... Мені сподобалося.
Так само - із приємністю перечитував твір, що написав Richter "Рожеві фламінго"
Рожеві фламінго
летять у рожевім промінні,
мінору рожевого линуть
рожеві пісні.
На крилах рожевих
у неба рожевім склепінні
рожеву несуть вони ніч
у рожевому сні.
Рожеві фламінго –
рожева прийдешнього мрія,
рожевої квітка пелюстка,
рожевий листок…
Рожевими ранками
завжди нехай рожевіють,
дарують повітря
із запахом ружі
ковток!
ID: 840648
Тут наведено все, неначе мости розуміння й спраги пізнання світу, чарівного. Тут, хоч до Цюріха переїдь, з розкритими широко очима, - тягтиме поглянути у небо... А чи не летітимуть "на крилах рожевих" рожеві фламінго... Ці загадкові птахи щирої розмови поета із самим собою та світом фарб, мрій, відродження надій - вічного... Відчуй, як тебе заворожує обрій... Браво!
Та наближаємося до тема мого нарису... Хліборобсіькому щастю та праці присвячено твір Неоніли Гуменюк та Олега Требухівського "Душа співає хліборобська".
Поле моє, полечко,
Восени ти зоране,
Весною засіяне,
Влітку колосилося...
Руки працьовитії,
Душа добра й чистая,
Радісна, щасливая,
Бо будемо з хлібом ми.
...
ID: 840720
Текст навожу скорочено. Хто бажає - прочитає самостійно на сторінці авторів. Я не заглиблюватимусь у коментар художнього його гатунку. Мені вже приємно те, що люди пишуть про хлібороба... Без праці якого, не жив буде ніхто. Вже само звернення до сільського сосподарства у той час, як з усіх екранів ТВ і-нетних-різновидів ресурсу віртуального болота та фейсбучних моніторів на нас суне сила-силенна одноманітних політиків, лоскучих міністрів, хамуватих телеведучих та гламурних нероб усяких напрямків та папівгендерних унісексуалів... А он де - у полі, хоча, вже твердою залізячно-хімічною ногою став сучасний спосіб виробництва злаків, утвоюють хліб ТРУДАРІ. За це щире спасибі їм. Спасибі і аторському тендему за тему!!!
Не існує нічого великого у житті без любові. Який же урок подає нам відповідна тематика КП? Історія розвитку ліричних рим і не рим (принаймні яку я тут спостерігаю) првела до того, що найбільш насушним завданням цього напрямку стала боротьба... Ось візмемо новий вірш авторки, що йменує себе ЯСЯ "Хочеш жити - вчись боротись"
Кохання наше не приспати
І не заговорити.
Воно є і буде.
Розчинене в повітрі,
І несе його вітер,
І торкається воно небес,
Щоб світ із темряви воскрес.
О! А кохання оте
Завжди у борні.
І немає спочинку йому
На землі.
І ми одержимо
Перемоги вінця,
Якщо тому коханню
Не буде кінця.
ID: 840745
Ненароком випливає те завдання, яке покликана здійснити фата моргана поетична: вкоренити ідеї боротьби за любов у свідомість, понад усе. Мені подобається такий підхід, ясний від Ясі. Браво!
Прагнення скинути обмеження тяжіння-важкості усякого роду втілено у вірші Вячеслава Кондратюка "Сонцем розпечена земле"
Сонцем розпечена земле,
Дай доторкнутись до тебе,
Щоб у траві зеленій
Злитись з палаючим небом.
Розум пусти мої мрії,
Дай їм могутні крила,
Щоб пригорнутись до хмари,
Сонця відчути силу.
Вітер сухий і гарячий,
Висуши сльози на щоках,
Дай хоч на мить заховатись
В твоїх невидимих потоках.
ID: 840781
Навіть певна агітаційна наявність приводів до художнього переосмислення суті цих 12-ти рядків вже варта того, аби перечитувати цей твір декілька разів. У цьому й полягає завдання поета. Таке, нажаль, не часто доводиться "почути" (прочитати) від представників форуму КП... Тим приємніше.
І ще хочу додати, звертаючись до всіх, без вийнятку, авторів ресурсу КП, організовуйтеся не тільки у спільноту віртуального ЗМІ, але й у товариство, що бажає публікації у паперових виданнях, вищого рангу. Адже у "товстих" журналах працює редакція. Тому є відбір текстів, якісний. Є зворотній зв*язок із авторами та читачами. Без цього автору, особливо початківцю, не можна піднестися до свідомої, важкої, напруженої творчої роботи по самовдосконаленню. А сама лише писанина і щоденна легко-доступна її публікаційність на і-ресурсах засуджена на безсилля...
На безилля засуджують людей і політики-злочинці...
Втім, поети не завжди підтявкують таким паріям, не перетворюються у конюнктурників і дають іншим надію, як от і нині автор Рости Слав у вірші "Пану видно-махне рукою".
Патріотом не буду, браття
Поки сльози течуть до долу
Бо нема за що воювати
Годувати пуза престолу
Толерантність ознака честі...
Потерпи, друже, стане ліпше
Почекай, мамо, бурний плеще
Той струмок має колір вишні
Герби, служба, то кров лиш правда
Заливала, текла рікою
Не чекайте того солдата
Пану видно-махне рукою...
Та й розкаже, що важко жити
Хто тут, як і кому повинен
Стане ліпше, звичайно ж, краще...
Та тісна, сира домовина
ID: 840806
В галузі майбутньої політики, що сприятиме власному народові, загальну ідею засвоїть тільки інтелігентна людина. Можливо, за такою колись піде маса, коли вже до самого кінця відчує свою політичну безправність, і найбезпосередніші повсякденні та вічні інтереси цінності людського ЖИТТЯ, що дається ОДИН раз, раз у раз стискатимуть її серце... Як от у вищенаведеному творі, за який я дякую.
Любові до книжки вчить дотепний вірш "Яблуко сміється", що написала Юлія Еней:
Дивлячись на мене
Яблучко сміялось.
Жовте,не зелене
Дуже вже пишалось.
Не могла я з'їсти
Яблуко жовтеньке -
То малюнок з книжки
Що придбала ненька!
ID: 840830
Наразі дуже мало друкується коротеньких віршованих текстів для дітей. Перебуваючи днями на творчій зустрічі з аналітиком літературно-книжкового ринку та Костянтином РОДИКОМ, автором книжки «Сізіф ХХ. Книжка vs. політика» (К.: Балтія-Друк, 2019) та продюсером, а водночас і літературним агентом та ще й, тренером, журналісткою Юкою КРАСЮК, що має (за її словами) 35-річний стаж керівництва культурними проєктами, ще раз переконався у дифіцітності дитячого читання. Адже, далеко не все, що автори називають "дитячим" підлягає цій категорії. Дитя не здатне брехати. Тож, слухає, а коли вміє вже, й читає лише цікаве й зрозуміло-уявне. Ось, приміром, як вищенаведений вірш від пані Юлії. Мої вітання! Такі твори слід не лише вітати, а й просувати далі у виданнях книжок...
А от про практичні поради з авторського права, просування продукту, спілкування з медіями, залучення коштів – для письменників, видавців, культурних менеджерів погоговоримо в окремому нарисі...
Наразі посмакуємо лаконізмом і влучністю хоку від автора Юхай:
Я руки к солнцу
И все сухие ветки
Тянут тополя.
ID: 840904
Мала азіатська форма, якою і понині користуються поети - привід вдалого випаду прроти усякого гніту формалізму та поштовх для заохочення всіляких проявів тренування уміння сприймати себе у всесвіті. Такі твори дбають не про те, щоб одержати похвали, а про те, щоб уладнати суперечки між самотністю та всеосяжностю... Дякую поетові.
Про кохання та про щастя мріють усі. Тут ніхто нікому не суддя. І у робочу (трудову) книжку не зробить ніхто запис про велич цього діяння. А шкода... Насамперед слід завжди ставити питання, прочитавши вірш: чим він мене змінює на краще??? Здається спробу відповіді, чи фрагмент відповіді знаходимо у рядках поезії, написаної зовсім недавно I.Teрен "Головна подія":
І ти, і я у сазі житія
ще ідемо одною колією.
Яких поезій не писав би я,
аби і досі ти була моєю!?
Ані твоє, ані моє ім’я
не ореол цієї «одіссеї».
Я ще нічий, і ти ще нічия
у цій юдолі долі однієї.
Але які невидимі путі
або яка нечувана дорога
від отчого до Отчого порога
і різні цілі при одній меті!?
Та є іще надія у житті –
це ти і я, а зайвого – нікого.
ID: 840905
Яке ж значення мають такі твори? Всеохопне. Ажде навчає розуміти, в чому сила любові, учить ненав*язливо і не багатослівно думати про головне. Браво!
Філософський підтекст придає цікавості будь-якому творові. Особливо вдалий такий прийом у текстах невеликого за обсягом слів іформату, як от у автора Sukhovilova "Задивилась…"
задивилась під дощем на ліхтарі,
що горять, немов чиїсь самотні душі,
їх мільйони на твердій земній корі,
у задумі золотять брудні калюжі.
пахне свіжістю і квітами земля,
теплу шкіру огорнув вологий одяг,
місто солодко сопе, мов немовля,
і по вулицях летить холодний протяг.
розсікає простір в світлі ліхтаря
сильна злива срібно-сірими нитками,
і здається, що з небес течуть моря,
і стають невдовзі чистими струмками.
я дізналась, чом зігнулись ліхтарі,
мов поглянула в самотні їхні душі,
це вони шукають світло від зорі
у маленькій, дощовій, брудній калюжі...
ID: 840891
Що поробиш, але розбирати суперечки доводиться часто. І робити це треба добре, з свого досвіду. Адже іноді роздуми спокійнісенько лишаються рядками на папері, чи на сторінці і-нетівській, а на ділі - їм треба йти в люди... І я вітаю цей твір і його творця...
Даремно тільки говорити про вічнний сумлін. Це випливає неминуче із віршу авторки, (коли я не помиляюсь у статі), на кріптонім Катка " Той, хто говорить - не Бог"
Стрілка хитається п'яно,
північ - як півнячий крик.
Тіні зникають над ранок,
тільки чому ти не зник?
Все це таке наче літо
виплескалось аж за край.
вдарити боляче лікоть -
щоби ти не забував
страх, що на відстані тиші,
в нас проросте, наче мох.
Той, хто мовчить - не Всевишній
той, хто говорить - не Бог.
ID: 841037
Тож, робимо ще один крок далі. Всім тим сильним людям, яких нестримно вабило до того, щоб скинути ярмо старої моральності і дати нові закони, нічого не залишалося іншого, як зробитися або здаватися божевільними, якщо вони не були насправді такими, - і таке було положення новаторів у всіх областях життя, а не тільки жерців і політиків! – навіть філософ Ніцше про це волав... Понад сто років до нині. Та й у наші "цивілізованіші часи" за поетами ще зберігалася репутація божевілля... Хто зважиться поглянути в пустелю гірких і страшних душевних мук, в якій тужили найплідніші люди всіх часів! Мерсі кажу авторці. За її вдали поштовх до роздумів...
(далі буде)
Якщо "діячі" старої школи віршувань зуміли вже відіграти своє на полі сучасного, молода парость авторв - розпочинає, незважаючи на декотру візькість тих словобудівничих підмурків, на які спирається... Вважаю, тимчасово. До поки не ляже на власний фундамент творчого досвіду, що дається працею над кожним словом текстового візерунку.
Для ілюстрації -вірш "Як я могла…" від авторки Svitlana_Belyakova
Як я могла, та як посміла,
Душу свою відокремити від тіла?
Я розучилася мріяти усмак,
роки нелегкі здобули свою владу.
Як примудрилася на твоє "пора"
кричати поспішно "ні", замість "так".
Адже кожна клітинка усередині,
нудьгує без твоєї любові.
Що ж це за війна усередині така,
між так і ні, між Серцем і Душею,
між розумом і мрією?
Чому досі ти не завоював мою довіру,
хіба мало було тобі часу?
Рвуть почуття тіло на шматки,
розносячи в пух і прах, мій перед тобою страх.
Не могла собі придумати більшої страти,
чим слово "ні" у відповідь.
Я люблю свій біль по тобі сердечний,
угамовую спрагу в ньому безкінечну.
ID: 841022
Тут не сліл полемізувати, а просто й уважно читати. Отримати певне задоволення, поміркувавши над кожними групами рядків. Полеміка тільки в тому разі принесе користь, коли вона вияснить,в чому власне полягають незгоди і наскільки вони глибокі... І маємо "Як примудрилася на твоє "пора" кричати поспішно "ні", замість "так".... . Один і той же рецепт був і у індусів для того, щоб зробитися фокусником, і у Гренландцев – щоб зробитися ангекоком, і у бразильців – щоб зробитися пайе: пости, тривала статева стриманість, життя в пустелі, на горі, або просто не думати ні про що таке, що могло б хвилювати або турбувати. А твір, що подала до КП Svitlana_Belyakova мені сподобався. Дякую авторці.
І знову про кохання та про щастя пишуть і повчають автори, здебільшого один-одного... Так вже ведеться. От і вірш Наташі Бруснікіної "Так жаль" провадить наріжну тему суму й мудровання:
Я думаю про тебе в тишині
І в спогади щоразу поринаю.
Я згадую тебе і наші дні,
Я думаю... але тебе немає...
Я згадую тебе, як не крути,
Й від цього в серці мальви проростають,
Ти в ньому був й зали́шився цвісти́.
Так жаль, що поряд лиш тебе немає.
ID: 841531
Не сумуйте, пані Наталко. Все йде, все минає... Вчив ще Тарас Шевченко... Настануть інші часи, кращі... А з ними прибудуть й позитівно-творчі помисли. Адже усіляка мудрість відносна, а вічної правди немає...
Ан, є і правда вічна... Бо у цьому ЧУДОВО переконує настільки бадьорий вірш, наскільки вистачає широти небес, що літо розпустило над нами, свіма... Вірш, який вправно втілиоа авторка на псевдонім majra "Посеред літа!"
А я собі сиджу посеред літа,
Метелики літають в голові.
Кругом цвітуть такі барвисті квіти,
І коники стрибають у траві!
Гойдає липень небо, мов колиску,
А серпень зорі висипить з ковша.
я серцем відчуваю - щастя близько!
І спокій випромінює душа!
Тому й сиджу собі посеред літа,
Плету Петрів блакитний батіжок.
Планета квітів мною вже відкрита,
Поміж найкращих в Всесвіті зірок!
Із спілих вишень дорогі коралі,
Сьогодні, мов на свято одягну.
...Сміється літо і прямує далі,
І я його ніяк не здожену.
ID: 841530
Колись у школах Ірландії обдаровані вчительки молодших класів писали червоною крейдою на дошці вдалий вірш. Він був один. Нескладний і невеликий за форматом. Але такий, який дітлахи вивчали залюбки, читаючи його у перервах цілий тиждень... Допоки навіть самі нетямущі завчали його на пам*ять... Я сам читав у книжках знаних тамтешніх письменників про такі речі... Корисні. ( Наприклад John McGahern "The Leavetaking"). Адже, навіть у віці, що схиляє поволі наші плечі додолу, ми згадуємо вірші, вивчені у дитинстві... Перевірте себе, хто захоче, 99 процентів поетичних рядків ми зберігаємо у пам*яті із школи... Браво авторці! Моє шанування.
А поки збіговиська політичних посіпак злодіють на вулицях: сумуючи у наметах різних партій та мажоритарників, виловив на КП людський віршик Анатолія Розумного "А я гуляю під дощем"
А я гуляю під дощем…
Сміється сонце крізь хмаринки…
На серці в мене ніжний щем,
Немов малий ловлю краплинки…
Мов той хлопчак собі біжу,
Серед калюж шукаю глибшу…
І не вві сні, а на яву
Я мокрий весь… Промок до нитки…
Біжу босоніж по траві,
Здіймаю свої руки вгору…
І легко… Легко так мені,
Немов вернувсь в дитинство знову…
ID: 841655
Мушу зізнатися, шукав щось путне нині довго, гортаючи марно ріних патріотично нашпигованих дієсліними римами нетям... І раптом: "... босоніж по траві..." Живе слово -не якась апоферма, заскорубла... "І в серці в мене ніжний щем...". От так слід складати слова, що приходять самі у душу - у душу поета, у душу читача... Браво! Дякую за приємно проведений пошук доброго ВІРША...
Та, ба. Добро не ходить на самотині. Вчепився за лаконізм тексту
"Вечір" від Гната Меренкова:
Медузи небесні, прозорі хмаринки!
Злітайтеся всі до моєї хатинки!
Вікно відчиню вам, і двері, і комин —
Надвечір хай стане усе загадковим.
Крім вас мені нікого більш запросити —
У гості не йде до голодного ситий.
ID: 841641
Попри меланхолійність відчувається правило таланту - пиши по-своєму. Із любов*ю до соглядання життя, навіть у самотній вечір, із любов*ю до слова рідного. Адже де не має любові, там немає і душі... Дякую авторові, щиро...
На моє запитання (з якого почалася ділова частина цього нарису) вдало відповідає Наталка Долинська у новому вірші "На мапі країни маленька краплина"
На мапі країни маленька краплина,
Для мене ж у ній помістився весь світ,
Де золото нив, рідний дім, і родина,
Земля на якій народився мій дід.
Масний чорнозем, мій народ працьовитий,
Садки у дворах, і пташок переспів.
Солодкий баштан: запашний, соковитий.
А ще найчарівніший шепіт степів.
Тут сонячне зернятко впало із неба,
І тисячі сонць проросло із землі.
Міцніють і пнуться до сонечка стебла,
І тягнуть до нього голівки свої.
Перлина в степах, поміж жита колиска,
Де небо високе і зорі ясні.
Моя батьківщина маленька – Долинська
В ній щастя і радість, і болі мої.
ID: 841734
Чому часом мало хто хоче оспівати рідний край??? Свій. Отой малий, де "поміж жита" гойдалася колиска його дитинства??? Авторка відповіла на це питання. Вдало, з повною рішучістю. Тут немає високопарних закидонів сального патріота, зате є САМЕ ГОЛОВНЕ: талант висловлення. Висловлення із психологічною вірністю і настрою, і римі, і небу із сонцем... Дякую, пані Долинська.
Зачепивши зараз питання про повчання, наводжу прекрасну ілюстрацію віршем Ганни Верес "Коли замовкає"
Коли замовкає слово,
Гармати тоді стріляють,
Й синів матері ховають,
Бо смерть бенкетує знову.
Коли ж замовкає пісня,
Народу душа міліє,
А згодом вона німіє,
Й народ той зника опісля.
ID: 841716
Як представник громадянства, поет - перший трибун громадської думки. Це не суд присяжних і не суд скорених (продажних) суддів... Це - концентрат думки. Лаконічної. Животворної. Тому -актуальної повсякчас. Поглянь, читачу, якої безлічі тем сягають наведені вище вісім рядків... Шкода, що українські "можновладці" не трудаються навіть вияснити чим живуть поети...
Без пошуку шляхів розвитку, мрачніє наше буття. Екзистенційна складова будь-якогї творчої душі. Оттаким чином напруженісь духовних пошуків виявляє себе у новому творі "Дивлюся в осінь" від авторки, що підписується як Світла(Світлана Імашева). Наводжу вірш нижче, цілком:
Стигле літо моє, наспівай ту мелодію щастя,
Стрепени почуття, що поснули в криниці душі...
Десь там осінь-сновида у чашу гіркого причастя
Вже назбирує роси й пронизливо-довгі дощі...
Ще тріпоче на вітрі смагляво-червона калина,
Пахне сонце медами і папороть в лісі цвіте,
Ще кохається літо в копицях ромашкових сіна,
Та здалека стернею рудава мольфарка іде.
Я ще вся у тобі - у теплі, моє лагідне літо,
У щедротах твоїх - на цвітіння, на біль, на любов...
Осіянням твоїм я пронизана наскрізь, зігріта,
Та дивлюся ув осінь - вона мене кличе ізнов...
Задивляюся в осінь: вона пригощає плодами...
Ці плоди пізнання - ви буваєте часом гіркі.
Літо долі згасає - ніхто вже не стане між нами:
Я і осінь гортаєм альбому життя сторінки...
ID: 841847
Відповідна до поетичної сповіді, позатаємничена у рядках есхатологія, спонукає читача замислитися про закінчення літа (простої пори року) як про кінець світу... За яким настає нове царство. На відміну від мурмотіння церковників, не царство небесне, а царство пізнання..., що вже започатковане своєрідним гортанням альбому сторінок життя. Браво!
Продважуючи філософство, зроблю невеличкий акцент на новому творі, що подала Lana P. "Як зберегти відносини хороші?"
Як зберегти відносини хороші,
Яких не купиш ні за які гроші?
Свою присутність правильно додати
У простір іншої людини, й знати
Тонку межу, невидиму нікому,
І не спіткнутись на шляху слизькому?..
ID: 841827
Шестирядка в*язанки простеньких, на перший погляд римоутворень, запрошує до спільних із авторкою роздумів. Роздумів про саме найголовне у житті суспільства людей - про те, як зберігти хороші відносини... Погодьтеся, скільки разів кожний із нас у житті, втрачав друзів, знайомих, навіть рідних людей через прості, здавалося непорозуміння. А між тим, із таких реальних фактів (суперечок, образ, невігластва випадкового, нетерплячки тощо - "шляху слизького") людського життя, саме життя і складається... То, чи відповідають "хороші відносини" кожного з нас подобію божому??? Вірш вартий уваги... Дякую.
Цій же невичерпній темі взаємовідносин присвятив твір "Верни Своє, і віднайди Себе!" автор за схованим підписом VISKAS.
Будинки із красивою ліпниною,
Горгуйлі видно, а дверей - нема.
Ось так і ти з наукою та вірою
Забула, що хотіла від життя.
Ти між теорій розміняла душу.
З дискусій пилу загубила меч.
Без них життя, як непосильну ношу,
В зусиллях знайти "істину", несеш...
І ось життя летить без парашуту!
Страховки ноль, і виходу нема!
А ти, сліпець, у пошуках маршруту
Вчиш карту та інструкцію керма.
Відкинь усе, цей сон не має вигоди,
Там правда своє щастя не знайде.
Вернись за тим,що втратила дорогами!
Верни Своє, і віднайди Себе!
ID: 842100
Доволі сумбурна суміш словосполучень та утворених ними дій неначе вводить читача у сон. Сон, що наснився колись кожному з нас. Коли наше сумління сперечалося із усім світом через непорозуміння із коханою... А тому ігнорування інтересів нашої душі, серця та тіла (попри перестороги розуму) виривається римами і ритмами назовні... І запитів цієї передової верстви "робітників" кохання не зупинити і не опустити до рівня розуміння свідомості холодносердних... Тож хай неминуче мусить цей твір справити глибоке враження і для тої, кому адресований конкретно, і для тої, яка ще з*явиться... Життя ж бо не вщуха...
І ми запитуємо тепер, коли все у житті стає минулим: що ж внесло нового коханя? Першим воно було, чи останнім - не має значення. Значення має його зміст, рушийний чи руйнівний... З цього приводу наведу новиий вірш "РАБИНЯ СЛІВ" Валентини Голубівської:
Рабиня слів. І Ви мене купили.
О шарм отой очікувань, розмов!
Як зорі у словах отих світили
І як від щастя плакала любов!
Яким глибоким те було мовчання!
Як блискотіли діаманти фраз!
Спасибі, друже, за весну кохання,
Назавжди в серці збережу я Вас!
І біль росте : безжальна ця розлука.
Цей біль кипить : зрослися ми удвох!
Сплелись назавжди душі наші й руки.
Нас роз'єднати може тільки Бог!
ID: 842246
Тут теорії "оновлення" сюженту не грають. Адже перед читачем - громогласна сповідь. Серед якої пропостає біль розлуки... І аж нічого не здатне її приспати... Бо "зрослися удвох" двоє... А роз*єднати хто ж їх в силах... Мені здається, навіть останній ІМЕННИК тут безсилий...
За відступ від догм, завжди слід подякувати, як і за всяку самостійну думку... Тож поглянемо разом - із цього міркування - на фрагмент нового тескту "Вітер пише твір про нас" від Євгена Юхниці.
І зелено й похмуро – дисонанс:
Мов – рання осінь, та за відчуттями – літо.
Здається, вітер пише твір про нас,
Які могли б йти - поруч, але – лабіринти...
ID: 842230
Кожний художній твір мусить рухати роздуми читача далі. В усіх напрямках... Звісно, коли сам читач, як і автор твору, не хоче відстати від життя потоку... І якщо це вдається - вірш можна вважати твором мистецтва. За що подяка його творцю.
Яким чином слова, поєднані у рядки, стають цінністю показує Серго Сокольник у вірші "Дощ кохання"
На побаченні зли-
ва... Укриті кохання плащем,
Ми сандалі зняли
І за руку мандруєм дощем
(хай змиває сліди
Босих ніг цей чаруючий дощ)
Рідним містом сміли-
во озерами вулиць і площ
По зображеннях влас-
них фігур... І питання луна-,
Хто у світі найкрас...
НайкрасИвіший? Він? Чи вона?
Нам у відповідь до-
щик абеткою Морзе дзвени-
Вам підтвердить хто хо-
чеш- вони!!! Це, звичайно, вони!!!)))
ID: 842306
Автор не хоче змішати в одну купу різні теми. Тому ми ЗАВЖДИ на всіх 16-ти рядках бачемо ДВОХ під ДОЩЕМ... І нам НІЧОГО зайвого не треба... Адже не багатотемність і багатослів*я визначає вартість створеного продукту. А вірш - теж продукт. Продукт духовного вжитку. І коли він написаний майстерньо, він має необмежений у часі термін придатності. Із чим і вітаю автора та усіх відвідувачів сайту КП.
- Усі брешуть, - ділиться із нами свіжими враженнями Президент... Ібагато людей із ним погоджено кивають головами. Я не киваю. Поети, що сприймають своїми очами, душею світ і висловлюють бачене й пережита добротними рядками - не брушуть... І далко не треба ходити. Ось розкрив і прочитав новий текст Оксани Дністран "Передгзроззя"
Громовице, посе́стрице, вдарим,
Пошматуєм людський супокій,
Змиєм радісні дні і невдалі
У життєвий потік гомінкий!
Розтривожим, роз’ятримо землю.
Хто це зробить наразі, крім нас?
Як закінчиться завтра буремне,
При́йде сонцю всміхнутися час.
ID: 842310
Мені подобається. І я віддаю свій голос їй першим нині.
Цю зміну, навіть у зазначеному вище вірші "буремного завтра" вже нині змиває нова течія, бурревій свободи. Але ж тепер мова йтиме про "Епіфанію" від киянина Сергія Кузіна
У затемненому куточку метро
я бачу, як хлопець проводжає поглядом дівчину,
що проходить повз нього.
Його руки вдягені у суцільне татуювання.
Вона у великих навушниках, стає до нього впівоберта.
Згодом підіймає погляд та впізнає його.
Вони навіть обіймаються.
На біґборді написано "Зустрічай нове покоління...".
ID: 842279
У нашому суспільстві вже не рахують своєї праці поети. Час минає за хвилини. Як поїзди у метро. Запізнився, й не побачив. Не угледів цілого кіно про кохання нового покоління... Кіно, яке вчасно побачив, цілком визнав і, вірно оцінивши, вдало передав автор. Моє шанування...
Кожного за нас відвідують спомини. І хтось згадає, може й нас... Хотілось, аби не якимось капризним та зверхнім спогадом. А по-доброму. Ось, як це просто і хороше зроблено у вірші Руслани Сапронової "Я ПАМ'ЯТАЮ"
Я пам'ятаю, як бабуся говорила,
Що в мене ручки ніжні і тонкі
І щось зробити в мене мало сили,
Бо ручки ці міські, а не сільські.
Нема давно коханої бабусі,
Й матусі вже п' ять років, як нема,
І тонкі ручки загрубіли в русі,
Бо вже давно минула та весна,
Коли живі були всі і здорові,
Й здавалось, що так буде з року в рік,
Минали дні щасливі, кольорові,
Але такий короткий людський вік.
19.07.2019
Тут не йдеться розлога оповідь із довгими й гнитющими охами й ахами. Все, начеб то, дуже просто. Виявляється, зовсім і не треба найдужчого збільшення емоційного піднесення... Але щем душі присутній... Дякую авторці.
На жаль, час, можливості, місце на ресурсі і сам задум мого письма не дозволяє мені докладно спинитися ха розлогій характеристиці різних форм і стилей творів, що мені особисто сподобалися. Чи, буду відветрішим, творів, що мене зачіпили - не полишили моє бажання читати марним... Відзначу, що найбільшу увагу хотів приділити віршам про кохання. І тут, здається, все зрозуміло. Поезія без живого кохання унеможливлена вже апріорі... Більш нерозвинені твори я полишав поза увагою читачів. Адже ХОЧЕТЬСЯ зосередитися на ГАРНИХ текстах. От і нині - раджу новий вірш "Осінні ілюзіі" від псевдоніма Сонячна Принцеса
А що, коли завтра — зима
постукає в наші вікна,
мій пане, а Вас нема?!
До холоду я не звикла...
Летітиме білий сніг,
тремтітиме небо сіре,
згаснуть поволі дні
наших прямих ефірів.
Чи будуть ще сни про Вас?
Чи будуть порожньо-чорні?
В каміні вогонь погас,
мов нас не було сьогодні.
І завтра не буде, і
вчора не було, просто -
намарились Ви мені
з любові, а чи зі злості...
А за вікном туман -
ми нині найкращі друзі.
Тліють в сумних димах
осінні мої ілюзії.
ID: 842396
Лірика кохання - то і є миттєва віртуалізація почуття й перестороги... Так, що перший рядок б*є у саме серце: "А що, коли завтра — зима..."
Поезія вкрай вдала! Поглянь, читачу, усі низьки слів такі ясні, що не можна не зрозуміти їх... А втім, критики ресурсу КП, очевидно, не зрозуміли їх, поки що... Я вирішив цю критичну прогалину позитивно. Браво, Сонячна Принцесо!!!
Хорошим зразком короткого віршу може бути твір "Вуха горять" від псевдоніма Мандрівник (а)
Вуха горять -
хтось пліткує про мене,
перебирає до кісточок
кожен мій крок на Землі.
І пожежна частина дрімає,
сплять її вартові.
Лиш прохолодою дощ накрапає -
гасить пристрасті.
ID: 842504
Ось якого "вшанування" вогнегасимого можна очікувати кожному з нас... Звісно, коли на поміч прийде дощ... Дощ, що своєю, майже святою водою, полегшить, а, може, й змиє людського злобажання перебирання кісток лихослів*ям прагнення... Дуже кмітливо про пожеників... Браво!
А теритрія кохання все ж бере своє. Із прошарку новорозміщених віршів, у цій царині уподобав собі "Дощовий вірш" від Анни Клименко
А дощ звучить бентежним камертоном.
І кожна крапля - це сумне знамення,
Що знов мовчатиме мій телефон.
Неначе ти забув моє імення.
А може, це не я шукаю твої рими?
Не я так вогко дихаю тобі в потилицю.
Не я чекаю опівнічну зливу,
Аби під парасолями дерев
Чи під одним з байдужих ліхтарів
Тебе, мов дивне марево, зустріти.
ID: 842502
Тож, бажаю талановитій авторці аби її відкрита заява не залишилася без позитивної відповіді того, хто блукатиме у пошуках свого кохання під байдужими ліхтарями...
Як стало мені відомо цей твір буде оприлюднено на сторінках журналу "ДНІПРО". Поживемо, побачимо...
А задля розрядки літньої напруги - можна послухати пісню мого товариша: https://www.youtube.com/watch?v=3ozVTmjMmic&t=23s
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840546
дата надходження 01.07.2019
дата закладки 04.07.2019
Угостите тетю свинку,
Круглой спелой апельсинкой,
Самой лучшей апельсинкой,
Чтоб бежал по щечкам сок.
Никогда до ныне свинка
Не видала апельсинки,
И от этого грустинки,
Запасала свинка впрок.
Ведь какое тут веселье,
И какое хохотанье?
Лишь сплошное причитанье,
И хрю-хрюканье без слов.
Только в теплых сновиденьях,
Поросенковых мечтаньях,
Появлялись очертанья,
Апельсиновых бочков.
Пожалейте тетю свинку,
Пусть уйдут ее грустинки,
А поселятся смешинки,
Под курносым пятачком.
Счастье прячется в травинках,
В паутинках и тропинках,
Даже в спелых апельсинках,
С круглым солнечным бочком.
(с) Юлия Алексеенко
#добрыестихи, #добрые_стихи, #желтыйслон, #желтый_слон
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831563
дата надходження 03.04.2019
дата закладки 03.04.2019
Осіння пора…. Немов човни в морі, по небу пливли наввипередки сірі, білі й темно сині хмари. Одні пливли швидко, інші на якусь мить зависали,
тулилися одна до одної, згодом знову розсівалися, пливли далі. Інколи поміж хмар просвічується небо синь, а часом немов через сито, проб’ється сонячне проміння. А бо ж вишкіриться сонце і вже на землі все звеселиться.
Невелике селище розділене залізничним полотном потопало в зелені. По один бік більше хатин і садків, по інший, в напрямку заходу, тягнулася стрічкою річка Лопань. Тут більше місця займала долина з високими, шовковистими травами, а вздовж річки густо зеленіли кущі шипшини. Які весною, всі квітучі, наче гірляндою прикрашали її. А ближче до хат, росли старі високі тополі, охороняли річку від населення. Вздовж долини, на пагорбу зеленів величезний листяний ліс.
Погода мінливою та люди раділи, що нарешті пішли дощі. Неврожайне літо, посушливе, спекотне з суховійними вітрами.
Біля убогої старенької хати, покритою соломою о очеретом, вимащеною глиною, побіленою вапном, росла висока, крислата черешня. З неї тихенько, один за одним злітали листочки, деякі зовсім пожовклі, а деякі ледь - ледь почервонілі. Після дощу, що напередодні пройшов, зелені листки на черешні мокрі, сонячне проміння посилало до них поцілунки й вони виблискували, раділи, хоч маленькому та все ж теплу. Та раптово проміння зникало за похмурими хмарами, зривався вітер й не жаліючи, шарпав листя, намагаючись зірвати його й кинути до землі. Після дощу холодно й сиро, погода навівала сум… За черешнею тягнувся невеликий садок. Деякі дерева були насаджені предками, а деякі посадили батьки й діти разом. В сім`ї, як народиться дитя так і садили яблуньку чи вишню, чи грушку. Навесні справжній рай, як йдеш стежкою, по один бік в ряд цвітуть, як наречені, молоді вишні, а по інший бік крислаті старі й молоденькі яблуні, які п`янять медовим запахом. Довкола чути веселий гул бджілок, які намагалися не втрачати час, збирали нектар, стрімко то відлітали, то прилітали.
Велика сім`я жила в цій хатині. Бог дав сімох світлооких діточок, шестеро світло русявих доньок і одного, з ледь - ледь темнішим волоссям, синочка… Ні, він був не останнім, в сім`ї був п`ятим , воно б може було і менше мати діточок та лікарів в селищі немає, ще й заборона на аборти. А доля дарувала радість й не запитувала - важко буде чи ні підняти на ноги цих дітей….
Тисяча дев`ятсот п`ятдесят третій рік всім видався дуже важким. Із-за погодних умов рік був неврожайним, кожна велика сім`я не жила, а виживала…..
Хоча старша донька Клава й вийшла заміж, пішла жити до свекрухи та вдома, ще шість ротів, які хотіли їсти. Одне спасіння, що була корова - Зірка. Хоч мама і скаржилася, що дає мало молока та кожного дня діти мали можливість посмакувати ним. Інколи, відігрівали кисле молоко, робили сир та то тільки на продаж, він дуже цінився на базарі. Вдома всі турбувалися за корову, любили її, називали годувальницею.
Можна було доволі наїстися бараболі, яку приносила Ліда з поля. Це вже, як приморозки почнуться, як мають орати поле на зиму. Лише тоді об`їждчики дозволяли зайти дітям, ритися в мокрій, холодній землі в пошуках бараболі. А, ще влітку тішилися ягодами, скільки хотіли, стільки й їли. Тільки треба було обов`язково нарвати на базар, щоб продати. А щодо яблук і грушок то це тільки тих, що попадають до землі, чи залишаться де – не - де на деревах. А кращі яблука й груші зривали й носили на базар, інколи на щось міняли, тож треба в щось одягти цю ораву.
Ліда - була другою донькою в сім`ї, невеличка на зріст, худорлява, їй навесні минуло п`ятнадцять років, закінчувала сьомий клас. Мала намір поїхати на швейну фабрику на тримісячні курси шиття, щоб згодом там працювати. Вона, права рука мами. В усьому допомагала їй, була смирною, спокійною, ніжною й ласкавою, доброзичливою дівчинкою. Мала дзвінкий голос, любила співати. Любила сестричок й братика, вечорами, їм співала колискові пісні. Бачила, що мамі дуже важко, не встигає зробити все до ладу, тому й допомагала. Розуміла, що треба виживати, майже ніколи не сперечалася зі старшими. На її плечі рано лягла важка робота та іншого виходу не було.
Окрім Ліди, ще троє треба зібрати до школи. Галинка, хоч менша за Ліду всього на півтора року, зовсім не переймалася хатніми турботами. Любила поспати та, все не могла наїстися, часто нила, що голодна і ніхто на неї не звертає уваги. Сама ж не хотіла приділяти уваги меншим. Катеринка ж на три роки молодша за Галю, трохи бавилася з молодшими сестричками, адже в десять років, ще хочеться погратися. Миколка, як ковбой, бігав грався в війну, робив рогатку, дражнився з дівчатами. Дуже не хотів йти до школи та рано чи пізно, все ж треба навчатися.
Олі минуло чотири рочки, найбільше любила гратися сама під наглядом Катрусі. А іншого разу було й разом з нею гралася в піску, чи то в траві, що за старою дерев`яною огорожею. А далі йшла смуга бузку і кущів шипшини, яка відділяла вулицю від поля. На поле батьки забороняли бігати, бо там в часи Великої Вітчизняної війни були склади снарядів. Ліда, час від часу навідувалася до дівчат, подивитися де знаходяться, вона добре пам`ятала війну і, як минулого року на цьому полі підірвалася жінка з двома дітьми.
До наймолодшої доньки Ніни, комусь не вистачало часу, а в когось не було бажання бавитися з малою, все тікали від неї. Вона народилася кволою, худенькою - як трісочка, часто плакала, вередувала. Як була меншою, то все мама покладе в корито при землі, щоб не далеко падати, скаже, щоб старші приглядали. Іграшки б було дати, та де ж їх взяти, як грошей все катма. Оля, чи Катя принесе дерев`яні й алюміневі ложки, різні кришки від каструль, банячків, ото й іграшки були для маленької, щоб менше їх турбувала.
Батько працював на залізниці, слюсарем в потягах далекого сполучення. Вдома був рідко, намагався частіше їздити , щоб більше заробити грошей. А мама займалася вихованням дітей. Інколи було піде на роботу в «Радгосп», в поле, покине діти, а потім хворіють і хворіють, ледве дасть ради.
Народжене маля в сорок років, то вважалася пізня дитина. В такі роки вже й сивина на висках, бавили всі. Хіба винна в цьому, дитина, що прийшла на цей світ? Що чекає її, чи вона виживе, чи благословить її Господь жити далі? Часто задавала мати собі запитання. Важкий тягар на плечах несла, зранку й до ночі, все в роботі. Зварити їсти, майже щоденне прання руками, ще й криниця далеко. А корову, курей і город, все треба обійти. Дітям дати раду, ще й на базар якось треба вирвати час, щоб продати яйця, моркву, чи буряк. А, як зовсім скрутно то діло дійде й до курки, хоча вдома тримали не більше десяти - дванадцяти штук.
То добре, що в селищі були будинки, гуртожитки від «Радгоспу», в основному тут жили люди по найму, приїжджі, не мали своїх городів, тому й мусили купувати продукти в місцевих господарів. Хоча й за дітей серце боліло та приходилося приховати якесь яйце, щоб продати, бо ж треба придбати взуття та одяг. Менші діти завжди носили одяг після старших та час йшов, діти ж підростали, треба було в щось одягати. А про взуття: чобітки, черевики, то вже, що говорити, по черзі в школу взували, бо не було за що купити всім окремо. На батьківську зарплатню в шістдесят дев`ять карбованців не дуже розженешся. Воно, якби ж сім`я менша, то можливо й не погано було б, а так, як вже є….
Коли Ніні минуло вісім місяців, вона дуже захворіла. Дитині б молока парного та саме в цей час корова ходила тільна.
Нічний плач не давав спати старшим дітям. Бліде дівча капризувало, крутило голівкою і дуже кашляло. Мати носила на руках, молилася Богу, трохи помовчить, а згодом скаже,
» Все в руках Всевишнього. Як вирішить так і буде».
А потім гляне на дітей, пригорне до грудей і зі сльозами на очах,
- Та чи вона житиме?».
Ліда в цей час вже працювала в Харкові на швейній фабриці. Та зранку й після роботи намагалася допомогти по господарству. Вона як почує ті слова від матері, сльози на очах, ставало страшно від таких слів, віяло холодом. Інший раз скаже,
- Мамо, вона ж як квіточка маленька, що все хилить голівку донизу і чому так часто хворіє…
Галинка ж брала книжку до рук і відразу десь зникала. А Катеринка, подивиться на маму, ледь всміхнеться, за звичкою, затисне зубами нижню губу і відійде мовчки. Миколка, якому минуло сім років, не переймався домашніми проблемами, все десь, то на печі грався, то в піску, чи просто в траві. А, як дощ надовго, то пропадав у сусідів, бігав гратися до однолітка Сашка.
Вже минуло два місяці, а Ніна хворіла й хворіла…. Батьки заборонили дітям близько підходити до неї. Одна за другою хвороби, чіплялися до дівчинки. Спочатку був бронхіт, згодом запалення легенів, після цього скарлатина і коклюш. Та Ліді мама дозволяла бути з нею ввечері, вкладаючи маленьку спати, вона співала колискову пісню. Дівчинці вдома робили уколи, від лікарні мама відмовилася, бо лікарня в районі, а це ж далеко, більше двадцяти кілометрів, тож не покине дітей.…
Та життя продовжується, час плинув…. Згодом Ніні стало краще, кашляла, але набагато менше. Вона в рік почала ходити, правда хода була смішною; стане, огляне всіх, рівно зробить два - три кроки, а потім, як пір`їнка летить до когось на руки…
Та ця радість прийшла ненадовго, мала знову захворіла, ночами душив кашель. Вранці мати носила її на долину, до річки, так радили старі люди, казали, що кашель мине швидше.
Останні дні жовтня дощило…. Мати бідкалася, що треба йти далеко, кілометра три до скирт, щоб набрати соломи для корови. На полях майже пусто. То раніше, був такий час, що згнивала солома в скиртах, а цього року люди все розтаскали.
Одного дня - таки трохи потепліло… Безхмарне небо, лагідно світило сонце, дарувало тепло, легкий вітерець, ледь-ледь просушував землю.
Хоча в Ніни напередодні була підвищена температура та на ранок температура спала до норми. І жінка вирішила, таки піти по солому, чекати кращої погоди не варто, адже з кожним днем ставало холодніше й холодніше. Залишити Ліду вдома, думала та ні, вона ж найбільше з дітей принесе соломи, а Галинку лишити, то ще більше хвилюватиметься, бо та до всього байдужа, їй якби поїсти та поспати біля книжки, не пригляне за дитиною. За інших і мови не може бути….
Катеринка взяла Олю за руку,
- Мамо ми готові йти, вже одяглися, подивися.
Тут же підбіг Миколка з простирадлом у руці,
- І я готовий, теж піду, не хочу з Сашком гратися сьогодні….
Мати, з сумом, дивилася на дітей, що робити? Але ж треба йти! В Марії - сусідки, не залишить, бо та на роботі з чоловіком, а свій був вдома коли саме дощило, тепер теж на роботі, не знати куди поїде й коли повернеться.
Ліда вийшла з кімнати, тримала на руках Ніну,
- Мамо, то, може я залишуся вдома, догляну Ніну, дивися, вона навіть на ніжки не хоче ставати, відразу сідає, хоча б їй зовсім зле не стало…
Вона, щось про себе шепотіла, забрала до себе,
- Я зараз її тепліше одягну і посаджу у комору. Розстелю ватне одіяло, напою молоком, що їй, ще треба… Вона десь через годину - дві засне, а там і ми повернемося.
Ліда зблідніла, тремтячи вся від хвилювання,
- Мамо, а як почне кашляти, вона ж зможе задихнутися, чи зригне молоко, як вчора.Добре, що я підійшла вчасно, повернула на бік.
Потім хитнувши головою, дивлячись прямо їй в очі,
- Це в яку комору, що на замку, там де сало в ящику?
- Так, доню, не хвилюйся, їй буде тепло! - трохи сердито, відразу відповіла мати.
- Та там же темно, комарі є й часом мухи. І павуки здорові в кутку, я бачила колись, - майже кричала Ліда.
Мати кивнула рукою в сторону дітей,
- Ви йдіть на вулицю, тільки Галі скажіть, хай з вами йде, а ми зараз вас доженемо…
Ті, здивовано дивилися на суперечку та все ж обернулись і вирушили до дверей.
- Лідочко, розумієш, - почала мати, - Вона хворіє давно, тому й квола. Ми робимо все, що можемо та бачиш, нічого не допомагає. Як вирішить Бог на життя, то так і буде. А помре, то руки ніхто не підкладе, як прийдемо буде жива, то думаю буде жити. Який день, нам подарує Господь, світлий чи темний? Він сам вирішить, все в його руках..
Ліда, зі сльозами на очах, вибігла з хати на подвір`я. Перечити мамі…. Вона пригадала давню розмову з нею, коли побачила під старою яблунею два горбики, які були колом огороджені товстими патиками. Довго допитувалася, що то за горбики та згодом мама зізналася, там поховані дві її сестрички, коли ще її не було на цьому світі. Адже так шкода, таких маленьких та чим завадити я можу. Знала, що суперечка нічого не дасть, вона доганяла дітей. Згодом, поспішаючи, з мішком за плечима, йшла за ними мати.
Миколка по дорозі знайшов палку, як дзиґа крутився кругом всіх, вдавав з себе воїна, наставляв палку, торохтів, мов кулемет. Дівчатка поспішали за мамою, вона намагалася йти, якомога швидше. Часом брала Олю на руки, бо та ледь не плакала, жалілася, що пристала, болять ніжки.
Ще половина дороги була непоганою, а далі, переоране поле, його прийшлося обходити, бо після дощів дуже мокра земля. А в такому взутті, як в дітей, не пройдеш.
Ліда не розмовляла з мамою, сховалася сама в собі і думки про Ніну - як вона там сама, моя квіточка? Ой, їй там напевно страшно, бідненька…. Адже в коморі майже темно, тільки щілини між дошками. Хай би заснула і щоб не кашляла, дочекалася мене….
Довго прийшлося йти, доки нарешті побачили людей, що йшли назустріч, несли солому. Мама, трохи зрадівши, запитала,
- Це де брали, адже скирт не видно?
- О, Варю! Це, ще з кілометр, туди, відразу за посадкою, їх звідси не видно. Якби видно було, то вже б всю солому розмели. А ти прямо всією сім`єю йдеш, пристануть діти, - показуючи в сторону, а потім на дітей, говорила жінка.
Діти, почувши ці слова, зраділи, полегшено перевели подихи.
- Давайте швидше діти, ще трішки залишилося, ось, рукою подати,
- кивнула головою мати.
Де й сила взялася в дітвори, коли побачили напіврозібрану скирту, поспішали один перед одним.
- Ну нарешті, - знесилено впала Галя на солому, - Давайте відпочинемо, в мене ноги болять!
- І в мене, кліпаючи очима, скривила губки Оля.
Миколка підбіг до мами,
-Мамо, ви взяли, щось гризнути? Я дуже зголоднів!
Мати з мішка дістала, хустинку в ній кілька кусочків чорного хліба і кускового рафінованого цукру,
- На ось, роздай всім, тільки чесно поділися!
Діти повеселішали, задоволено жували хліб, облизували доволі твердий цукор. Ліда з`їла хліб, а цукор поклала в кишеню, вирішила лишити для Ніни.
Сутінки лягали до землі, коли вони поверталися додому. Окрім Олі всі несли солому, хто в мішку, хто в торбі. Мати ж ледь переставляла ноги від ваги двох мішків. Дякувати Богу , все наче добре, знервовано відчинила двері,
-Заходьте!
Діти роззуваючись ввалилися в двері і відразу до печі, грітися, хоча і впріли та в ноги добряче всі замерзли. Ліда здивовано подивилася на маму, не йде до комори, чому? Від хвилювання колотилося серце, як барабан. Мати, не заходячи, відразу в дверях,
- Я зараз принесу дров, бо вже прохолодно, треба палити…
Боялася заглянути в комору, не знати жива чи ні? Та здається нічого такого не наснилося. А, що, як помре, що і як сказати дітям? Як перенесуть вони цю втрату? Хай Бог відведе.
Ліда швидко зняла промоклі капці й до комори. Витягла замок, яким закривали комору, легенько відчинила… Присіла…. Не могла наважитися подивитися… Де ж маленька? Що з нею?
Раптом маленька ручка схопилася за бік дверей. Ліда на мить завмерла, хвилювалася - відчула мороз по шкірі. Ніна долонцями обпиралась на двері, кволо переставляла ніжки, виходила з комори. Виглянула, як сонечко, її оченята світилися щастям, ледь замурзане обличчя, на губах і біля них сиділо декілька мух . Деякі з них так прилипли, що не могли відірватися, а деякі вже не мали ознак життя.
Скрипнули вхідні двері…. Ліда наче пробудилася, не могла відірвати очей від сестрички. Вона тільки тепер освідомила, що дівчинка жива. Тіло пронизав струм, водночас гаряча кров підступила до обличчя, від хвилювання вся трусилася, в горлі ком, ледь видавила з себе,
- Мамо…. Вона жива… Жива..
А потім гучно,
- Чуєте мамо, вона жива! Значить буде жити! Вона буде жити!
Вересень 2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809152
дата надходження 07.10.2018
дата закладки 23.03.2019
Скільки поглядів ховає в собі небо?
Безліч мрій у хмарах заховались.
Мов на крилах, я лечу до тебе.
Що б веселкою наступні дні сміялись.
Хай цілунки пахнуть наче літо.
Жар сердець зігріє, й жар долонь.
Льється музика кохання понад світом.
З жару дотиків з'являється вогонь.
Доля нам відміряла чимало -
Щастя,радості,веселих,гарних днів.
Нас завжди кохання рятувало,
Гріло вогнище високих почуттів.
В неба не бажаю щось просити.
Навкруги буяють квіти й почуття.
Геть усе на світі прагне жити,
Бо життя утверджує життя!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681053
дата надходження 31.07.2016
дата закладки 21.03.2019
Вчора ввечері хурделило… Веселився вітер, кружляв у танці з пухкими іскристими сніжинками. На ранок все потопало під білим пухом,
а деінде невеличкий морозець прикрив сріблястим інеєм. На гілках дерев лежали купи снігу, а кущі ж наче сховалися під широкими білосніжними шапками, як подивитися здалеку, вони ввижалися низенькими хатками.
З вікна, здавалося ледь нахилившись, можна рукою дістати грона калини. Її гілки добре нахилилися під вагою снігу, рум`яні грона виблискували на сонці. Олексій - висунувши голову з під ковдри, ще лежав в ліжку, задивлявся у вікно, любувався видом. Він з батьками проживає в п`ятиповерховому будинку, в двокімнатній квартирі на другому поверсі. Сьогодні пізно проснувся. Всі в клопотах у передноворічну ніч, а в нього ввечері, в центрі міста перше побачення з Вікою. Самому доволі дивно, як зміг зважитися на такий крок, знайомство через ОLX визивало усмішку.
А почалося це - десь близько місяця назад.
Олексій вже три роки поспіль працював диспетчером при Відділенні залізниці, мав непогану платню. Хоча й мав дешевенький ноутбук, з яким ходив на роботу, але давно мріяв собі купити сучасний комп`ютер.
Виваливши немаленькі гроші, як говорила його мама, задовольнив своє бажання. Встановивши його в кутку своєї кімнати, він задоволено крутився на комп`ютерному кріслі, катався на ньому від столу до вікна й назад. Мама сиділа в м`якому кріслі, посміхаючись з цікавістю спостерігала за сином,
- Ти тішишся, як дитя… Ну справді, як маленький…. Пригадуєш, як ми з татом, тобі на день народження купили іграшкову пожарну машинку на батарейках ? Скільки радості було! Навіть з нею ліг спати.…
Олексій зморщив носа, від спогадів блиском горіли очі, легка усмішка на обличчі,
- Пригадую, як зранку шукав, ледь не плакав. А ти її в коробку поклала й заховала під ліжко. Ох і сердитий я тоді на вас був. Це добре пам`ятаю.
Мати встаючи з крісла,
- Тобі треба кактус купити, поставити навпроти комп`ютера, кажуть на себе випромінювання забирає .
Поправивши русяве волосся, що спало на чоло,
- Я то не вірю в це, але може ти мені сама купиш. Це ж треба йти в магазин «Квіти», я чесно й не пам`ятаю коли там був.
Мати хитаючи головою заперечила,
- Е ні! Куплю, ще не такий, не сподобається. Он сорочку подарувала, то не догодила, ти вже сам синку, сам. А може, ще скажеш, щоб дружину тобі знайшла. Вже двадцять п`ять років минуло, то на роботі, то вдома, не бачу, щоб біг на побачення. Тому й квіти не купуєш. Дорослішай! Гадаю в дитячі ігри на ньому не будеш грати.
Олексій, задумуючись, задивлявся у вікно, правду мама говорить, треба дорослішати. Але ж не так легко знайти порядну дівчину, ну навіть молоду жіночку. Он на роботі Таня - така славна, розійшлася з чоловіком. Шкода дитину має та й старша на два роки, варіант відпадає. А де, ще можна познайомитися, в кав` ярні, де тусується молодь, не люблю ходити, не моє.
Через пару днів він повністю заглибився в комп`ютер. Задумав подивитися картинки кімнатних кактусів. Від кількості різних видів, розбігалися очі. Від простих з великими голками йому ставало моторошно, здавалося, що ось – ось вколеться. А квітучі - їх кольори йому нагадали весну, дуже сподобалися, краса та й годі, невже і в мене вдома можуть зацвісти ? Зацікавленість зробила свою справу, не вагаючись зайшов на сайт ОLX. Доволі здивувався, що в його містечку такий великий вибір кактусів. Йому сподобалося два кактуси, один з рожевими квіточками, а інший з темно - синьою квіткою. І поряд декілька маленьких, пухнастих кактусів в маленьких горшках. На жаль під кактусами замість ціни було написано - «ціна договірна» , він помітив, що адресат був один. О! Напевно прямо хтось займається цим.
Перед очима мелькала реклама, коли йому прийшла відповідь, для спілкування отримав телефонний номер. І чому не написати ціну відразу, хоча це майже не важливо та врешті передзвоню, це ж неважко зробити. Від здивування піднялись брови, коли почув молоденький голос й тут, же сам для себе несподівано надавив на червону кнопку. В емоціях,
- Фу - ти, дурень безтолковий! Злякався чи що? І від чого?
Чи від здивування, що почув молодий голос? Повівся точно, як хлопчисько – в душі себе картав. Такого, ще не було зі мною, але ж доволі приємний голос і хто вона, через яку зніяковів раптово?! В голові кружляла думка, а що можливо й правда продає кактуси, може така пастка, щоб познайомитися? Нині такий час, що дівчата можуть піти на хитрість, щоб зачепитися за що - небудь, познайомитися та згодом запросити на побачення. Поглянув на годинник, стрілки показували на двадцять першу, трохи запізно, але відступати бажання немає, скажуть якийсь *** передзвонив й виключився. Рішуче набрав номер.
Віка сиділа за столом, коли вдруге з телефону залунала мелодійна музика.
- Чи хтось жартує, чи помилково, – здивувалася вголос, побачивши той самий номер, що висвітився напередодні.
Дівчина, ще не збиралася лягати спатспати, хоча після випитої чашки кави настрій поліпшився та відчувала, що справи кепські, напевно підхопила вірус, часто чихала.
Почекаю, вирішила взяти на витримку, хай побіситься трохи. Та спохватившись, коли мелодія втретє закінчувалася, відповіла,
- Ало! Я вся уваги, слухаю вас!
Олексій намагався говорити спокійно, виважено,
- Доброго вечора пані! Ви вибачте, я дзвоню з приводу кактуса, ви продаєте?
В відповідь почув чихання, а потім відповідь,
Звичайно продаю, звичайно, навіщо б я подавала об`яву в ОLX.
Тут наче його біс штовхнув в спину,
- А, що кактуси вилікувати вас не в змозі, чую напевно хворі. Чи, то хтось інший?
Він сказав й відразу пошкодував про свою поведінку. Мама каже дорослішай, яке там , така безглузда поведінка роздратувала його, мовчав, чекав відповіді. На декілька секунд запала тиша. Потім тихо, наче десь здалеку, в телефоні почув чийсь жіночий голос,
- Випий чаю, він з лимоном. Ти ліки випила?
От халепа, точно хворіє, а я, як той ідіот й голосно в телефон,
- Ви мене вибачте я передзвоню через декілька днів, ви одужуйте.
- Я вам маякну, коли мені покращає. Вибачте, три дні, як подала кактуси на продаж, не думала, що так швидко хтось передзвонить, а тут і правда така напасть - грипую.
- До побачення. Видужуйте! - тихо видавив з себе. Й посміхнувшись, сам до себе вголос,
- А голосок милий… Ой, що це я, як кіт на сметану…
Треба було запитати ім`я, лягаючи спати, думав про неї , голосок милий, а з виду яка? Скільки років? Чи захоче зустрітися? А може заміжня? Вмить себе зупинив, а чи не забагато думок перед сном. Нарешті ж якось маю побачити кактуси, не буде ж пересилати поштою, це ж в одному містечку. Так, засинаючи, планував, завтра треба терміново йти в перукарню, бо вже дуже заріс, мама каже став схожий на Тарзана.
Минуло три дні… Ввечері він сидів за комп`ютером, зареєструвався на сайті » Фейсбук», шукав однокласників, коли задзвонив телефон й вмить замовк. О! Напевно вона, недовго хворіла, хто б ще міг бути. Всі ці дні думав про неї і чого й сам не знав. Її голос переслідував його.
О, як не заміжня, хай дасть адресу в фейсбуці, побачити б її, біленька, чи чорнява? І цікаво очі які? Хай би, як небо блакитні, світлі і привітні, тільки не чорні. Можливо ті квіти, кактуси, хоч і колючі та стануть єднанням долі. Голосно калатало серце, відчував, як у вухах і скронях стукає кров. Що буде, то буде, рішуче набрав номер телефона,
- Добрий вечір!
Йому відповів милий голос,
- Гадаю добрий!
Почувши, задоволено хитнув головою, продовжив,
- Мене звати Олексій. Мені сподобалися ваші два квітучі кактуси, один з них хочу придбати. Скажіть мені ціну і куди та в який час я зможу підійти, щоб його забрати. Який з них, я вирішу коли побачу, так можна?
Він почув в голосі переміну, відчував, що швидше за все зраділа. Мелодійний голос, наче витримав якусь паузу, потім сказала,
- До речі мене звати Віка. Ви знаєте, я сьогодні вночі їду до Києва на сесію, за три тижні повернуся, тоді й прийдете. Можна звичайно мамі сказати, щоб вас зустріла, якщо терміново, як ні, то тоді вже, як повернуся.
- Адресу дасте? - поспішив запитати.
- То вам терміново? - в голосі відчувалося здивування.
- Ні – ні… Гаразд приїдете з сесії, дасте про себе знати. Удачі вам!- сказавши , відчував, що повівся трохи безглуздо, навіщо було запитувати зараз адресу, чекав, що вона скаже.
- Добре, дякую, на добраніч!
Віка дивлячись у вікно замислилася, а може мені його заінтригувати, хай трішки почекає, ще передзвонить, здається молодий хлопець, не одружений. Загалом такі речі купують жінки - зробила висновки.
Вона зникла, а він все ще тримав телефон біля вуха. Йому, ще хотілося з нею поспілкуватися, почути той ніжний голос.
Після розмови - ще довго про щось читав за комп`ютером, відкривав інші сайти та те, що було перед очима, нічого не сприймав. Дивувався, якась магія, чи, що в її голосі, що так подіяла на мене.
Пройшов час…До Нового року залишилося три дні. Олексій, ще валявся в ліжку, коли задзвонив телефон, висвітився її номер. Ну нарешті… Скільки вільних вечорів, скільки й часу думками про неї. Навіть була думка за телефонним номером дізнатися адресу, якщо до Нового року не передзвонить. Як добре, що не забула, здавалося був спокійним та в душі відчував хвилювання.
- Добрий день, це я Віка, дзвоню з приводу кактусів.
Він намагався говорити бадьорим голосом, але спокійно сказав,
- Доброго дня ! О! До речі, коли дасте адресу, щоб я прийшов за кактусами?
- То ви не передумали! Гаразд, знаєте, зараз на часі підготовка до Нового року. Ну, прибирання, щось інше, треба щось смачненьке приготувати. Можливо ми це питання вирішимо після Нового року?
Олексій потягнувся в ліжку, відчув чоловічу силу, приємно, тепло на душі, хоч співай, весело до неї,
- У - ва, то ви вмієте готувати, напевно годите чоловікові, так?
Вона сміялася, сміх нагадав спів синички, чому зробив таке порівняння і сам дивувався такій кмітливості.
Після сміху, якесь шарудіння і її голос,
- Ще ні,! В мене чоловік в проекті, так через рік – другий. Мені іще півтора року залишилося вчитися, отримаю диплом, тоді вже можна й закохатися, а зараз не на часі.
Її слова його розсмішили. Ну і ну плани, подумав і сказав,
- А що… квіти цвітуть теж по вашій забаганці, бо ви їм наказуєте?
Запала тиша… Віка чомусь зніяковіла, вже тихо, не рішуче,
- Ви знаєте, ну гаразд, якщо ви не проти, прийдіть , завтра, чи після завтра, після обіду - для мене так зручніше, що скажете?
-Та, я хоч сьогодні і хоч зараз, в мене вихідний день. А завтра я на роботі цілий день, - запропонував не поспішаючи.
- Ні сьогодні відпадає, мама на роботі, а без мами я нікого в квартиру не впускаю, вибачте. А далі сплануйте самі, пропонуйте коли вам краще виходить. Щодо мене, я пішла в відпустку, тож кожного дня вдома .
- Віко, я тридцять першого числа з нічної зміни, виходить в цей день було б краще, що скажете? Хоча я розумію такий день, всі в клопотах, як ви кажете. Ви напевно десь зустрічаєте Новий рік?!
Йому здалося, що вона грає в мовчанку. Тихо… Не дочекавшись відповіді випалив,
- А давайте краще зустрінемося на площі біля ялинки - разом зустрінемо Новий рік, а потім , як ви не проти, підемо до вас, заберу кактус. Ви тільки скажіть, як я вас розпізнаю, може ви в фейсбуці зареєстровані, щоб вас побачив?
От телепень, сварив себе в душі, можливо в неї хтось є,
- Чи відкаже?
Почув легеньке хіхікання, вона весело сказала,
- Це, що спочатку побачення, а потім кактуси? Як розуміти вашу пропозицію?
Він замислився, відчував, що вона фліртує. Охе ці дівчата, напевно зовсім молоденька, стоп, але ж скоро закінчує навчання йі працює, значить років дев`ятнадцять – двадцять є - розмірковував. Раптово виключилася…
- Катастрофа - раптово голосно вигукнув на всю кімнату.
Злетів з ліжка почав віджиматися на полу. В голові гуділи бджоли; ні, як хочеш так і вважай та я хочу побачити, яка ти…
Твій милий голос то наче пташиний спів
Якби мав крила, то до тебе вже б летів
Нехай кактуси - як привід поєднання
Може й проснеться те почуття - кохання…
Вітром погнався в душ, сердитий сам на себе, дубовим віником шмагав, вже доволі розчервоніле тіло..
_- Зараз чекай, лиш не зникай, прийшов до тями, нехай так буде, хай буде спочатку побачення із вами, а потім… Так, досить базікати!
Задоволений вискочив з душу, швидко всунувся в штани й сорочку, набрав номер телефону.
В вухах наче оглух, задивляючись в одну точку, слухав мелодію Вона вже закінчилася , пішов повтор… Раптом почув її голос,
- Віко! Це я, Олексій! Давайте о двадцять другій зустрінемося, в центрі міста, біля ялинки.
Вони спілкувалися хвилин п`ять, домовилися, як розпізнають один одного….
При розмові морщила носика, моргала в дзеркало, що висіло на стіні, трохи збоку від комп`ютера. Її блакитні оченята сяяли радістю…
Коли попрощалися, Олексій рукою витер спітнілий лоб. Це, якесь божевілля, чим вона так манить ? Трохи терпіння - вмовляв себе, побачу, що то за пташечка….
Блиск кришталю на вікнах будинків мерехтів, переливався, вигравав різними кольорами вогнів, здалеку в гірляндах виднілися сяючі ялинки. Знову й знову чути веселу музику, сміх, час від часу неподалік вихлопи петард…
Олексій хвилюючись, підходив ближче до центру рідного містечка. Гаряче дихання в повітря спричиняло пару, яка від вітру прилягала до махрового шарфа. Йому здавалося, що від хвилювання втратить голову, сміявся про себе - мабуть, як подивитися збоку, виглядаю хлопчиськом. Та побачивши її , біля площі на сходах мерії, ледь не зашпортнувся. Ні - зразу не підійду, можливо й не вона, глянув на годинник, за п`ять хвилин двадцять друга, напевно вона…. Струнка, в чорному пуховику, під пояс, його низ і рукава біля зап`ястя виділялися білими стрічками, комір з лебединого пуху й така ж шапочка, з під якої виднілося русяве волосся. Здаля зирнув, так – так не чорнява, добре що стоїть навпроти вікна з ілюмінаціями- роздивлюся її. Ховав троянду під пальто, щоб не відразу пізнала його. Була домовленість, що він в руці буде тримати червону троянду.
На височеньких підборах чобітки придавали їй стрункості, подумав - як берізка під снігом, а які ж очі? І посміхаючись направився до неї……
Під сяйвом ілюмінацій,легке спілкування. Вони наче знали один одного не один рік, погляди бентежили серця. Він навіть не міг уявити, що знайшов ту, яка припала до душі. А її блакитні очі, про які він мріяв, час від часу при розмові, сяяли сонячним світлом. Краса губ, кольору стиглої вишні, манила доторкнутись. Гучні салюти й весела музика, підіймали настрій…
Пройшло два роки…. У передноворічну ніч, на другому поверсі однокімнатної квартири гучно грала музика. У своїй квартирі вони вперше удвох зустрічали Новий рік. На заскленому балконі мерехтіли яскраві ілюмінації, освітлювали оберіг молодої сім`ї – квітучі кактуси.
В кімнаті з телевізора чути промову президента. Віка, в пишній сукні задивлялася у вікно, пригадувала першу зустріч. Олексій підійшов до неї з двома фужерами апельсинового соку, ніжно поцілував в уста,
- Давай моя небесна феє, вип`ємо за нас! За наше майбутнє!
Кольорові салюти і феєрверки раз у раз іскрами освітлювали містечко ї їх щасливі обличчя. Він рукою ніжно обіймав за округлену талію, вкотре відчував тепло від погляду, топився в її блакитних, закоханих очах…..
Січень 2019р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826754
дата надходження 25.02.2019
дата закладки 14.03.2019