Іра Львівська: Вибране

Serhii Pines

А про що мовчиш ти?



                                                                   [i]Кожен  з  нас  про  щось  мовчить...[/i]


Мені  було  чотирнадцять,  коли  я  уперше  зустрівся  з  ним.  Старий,  сивий  дідуган,  в  лице  котрого  в’їлися  бездонні  зморшки,  що  так  і  додавали  літ  зо  десять  зверху.  Його  кроки  були  повільними,  проте  впевнено  вели  маленьке  тіло.  Дивно,  але  мені  важко  пригадати  той  день,  коли  дідуся  не  було  видно  в  нашому  мікрорайоні.  Зовсім  незвично  спостерігати  у  своєму  дворі  літню  людину,  що  за  десять  хвилин  від  домовини,  людину  ктора  кожен  день  сидить  на  дерев’яній,  знищеній  термітами  лавці.  Ця  дерев’яна  споруда,  яку  поставили  років  з  три  тому  і  досі  стояла,  вже  атрофувавшись  від  щоденного  тиску.  
Чи  то  дощ,  чи  сніг,  чи  спека,  дідусь  Грот,  а  так  його  кликали  бабці  з  двору,  пильно  вдивлявся  в  прохожих  зі  своєї  пригрітої  сонцем  місцини.  Це  тривало  день  за  днем,  рік  за  роком.  Як  він  жив,  що  їв?  –  це  питання  мабуть,  підняв  кожен,  кому  доводилось  бачити  старого  частіше  ніж  два  рази  на  день.  Потрібно  пильно  вичікувати,  щоб  побачити  той  момент,  коли  він  покидає  приміщення  і  чимчикує  у  двір.  Не  зрозумілим  залишилося  одне:  де  він  бере  гроші  на  їжу,  коли  їсть,  умивається?  Це  здавалося  достатньо  вагомим  запитанням,  оцінивши  його  щоденний  вигляд:  зі  смаком  підібране  взуття  під  піджак…  
     Не  знаю  чому,  але  маленьким  хлопчиком,  мені  було  лячно  підходити  до  Грота,  хоча  більше  за  всіх  цікавився  ним  я.  Та  здається,  ніхто  так  і  не  говорив  з  ним.  З  вікон  моєї  квартири  відкривався  вид  на  лавку.  Прокидаючись  ранком,  я  дивився,  чи  сидить  там  Грот,  чи  вже  віддав  душу  Богові?  І  з  кожним  разом  скарбничка  моїх  питань  поповнювалася  все  більше.    Все  більше  запитань  хотілося  задати  старому,  все  більше  деталей  помічав,  вдивляючись  у  його  погляд,  звички,  міміку,  одяг…  До  речі  одяг.  Він,  хоч  і  був  старим  і  зовсім  вимученим,  проте,  залишався  ще  тим  кавалером.  Завжди,  відповідно  до  погоди,  його  старе  тіло  було  окутане  шкіряним  плащем,  до  блиску  натертими  чобітьми,  що  їх  носив  напевне  ще  за  молодості;  та  саквояж  яскраво-червоного  кольору,  який  так  і  разив  в  очі,  виблискуючи  на  сонці.  Напевне,  не  в  одного  мене  поставало  тоді  питання,  і  не  виходила  з  голови  думка  –  що  в  портфелі?  Гроші?  Коштовності?  Документи?  Так,  будь  що  могло  знаходитися  там.  Мабуть,  я  ніколи  не  наберуся  сміливості,  щоб  отак  просто  підійти  і  запитати  все,  що  так  мучить  мою  дитячу  голову  –  думав  я,  і  продовжуава  очікувати  на  зустріч.  Хоча  багато  разів  я  намагався  вступити  з  Гротом  в  діалог,  але  образ  загадковості  в’ївся  в  мою  підсвідомість  настільки,  що  в  останні  секунди  цікавість  мінялася  страхом  і  вже  зовсім  не  хотілося  говорити  й  слова.  Це  схоже  до  того,  як  ти  готуєшся  до  відповідального  виступу,  а  в  найважливіший  момент  слова  просто  покидають  твою  голову,  і  з  переляку  важко  вичавити  і  пару  фраз.  Малим  мріялося  дуже  спокійно.  От  бачиш  ситуацію  і  додумуєш  все,  що  тільки  можливе  і  неможливе.  Я  думав,  що  передбачив  все,  але  не  так  сталося,  як  гадалося!  
     В  день,  коли  всі  вулиці  горіли  вогнями  від  гірлянд,  а  в  повітрі  витали  сніжинки,  і  святкову  атмосферу  підтримував  телевізор  з  купою  Новорічних  кінострічок,  я  зовсім  забув  про  Грота.  Всім  пригодам  колись  приходить  кінець.  Те,  що  здається  цікавим  сьогодні  -    втрачає  свою  цікавість  завтра.  Байдуже,  коли  ти  забудеш  старі  плани:  сьогодні  чи  років  через  п’ять,  головне  лишатися  вірним  собі  –  думав  я,  і  захоплено  перемикав  канали  телебачення  в  пошуках  нового  серіалу.  А  чому  б  і  ні?  Родинне  коло,  теплі  розмови,  кому    здався  той  Грот  зі  своїм  портфелем?  Всі  зібралися  за  столом,  розмови  переплітались,  і  розпалювали  в  мені  інтерес  до  них.  Але  міцний  сон  так  і  не  дав  мені  згадати  Грота.  
     Ранок.  Мене  збудив  запах  кави,  що  долинав  з  кухні.  Мама  збиралася  на  роботу.  А  зважаючи  на  те,  що  я  учень  середньої  школи,  а  зараз  канікули,  то  спішити  мені  було  нікуди.  Я  піднявся  і  пішов  на  запах  кави.  Вмикаю  на  телефоні  The  Neighbourhood  –  Sweater  Weather  і  з  веселим  настроєм  прямую    наминати  мамині  млинці.  

-  Вимкни  музику!

-    Що?!  –  вголос  крикнув  я,  не  почувши  маминого  прохання.

-  Музику  вимкни!  –  повторила  мені  мама,  зі  злістю  в  голосі,  підійшовши  до  дверей.

-  Так,  мамо  –  слухняно  підтакую  я.

-  Як  там  погода,  Гроте?  (так  як  Грот  завжди  на  вулиці  перший,  то  люди  почали  по  його  вбранню  передбачати  прогноз  погоди).

В  цей  момент  по  моєму  тілу  пробіглося  стадо  мурах,  почало  знобити,  а  почуття  були  подібні  до  того,  коли  тобі  довірили  якусь  важливу  справу,  ціною  в  чиєсь  життя,  а  ти  провалив  її.  Ноги  підкосилися,  а  язик  занімів.  

-  Грот,  -  крикнув  я  і  побіг  до  шафи,  перекидаючи  все  на  своєму  шляху:  кота,    стільці,  маму  і  все  те,  що  стояло,  лежало  на  шляху  до  шафи  з  моєю  курткою.  

Вриваюся  в  передпокій,  відчиняю  дверцята,  беру  першу  куртку,  котра  попалася  мені  під  руку,    зовсім  не  думаючи  вибігаю  на  сходову  клітку  в  самих  лише  капцях.  Зрозумівши  це  вже  на  третьому  поверсі,  приймаю  важке  рішення  -  не  повертатися  в  квартиру,  а    далі  рушати  до  Грота.  Новий  рік  –  новий  я!  Повторюю  я  собі  і  згадую,  що  новий  рік    мав  провести  з  старим.  Подарунок,  котрий  я  приготував  залишився  в  кімнаті,  але  в  той  момент  я  не  хотів  бачити  нічого,  в  мені  прокинулися  всі  ті  питання  і  почуття  вини.  Вини  перед  собою,  перед  старим  дідусем,  котрий  зустрів  Новий  Рік  на  вулиці,  коли  всі  навкруги  веселилися,  пускали  в  небо  феєрверки,  сміялися  в  гучній  компанії.  В  той  час,  коли  я  сидів  і  переглядав  нудні  серіали  –  Грота  мучили  якісь  переживання.  Я  відчував  це.  В  той  момент  хотілося  бути  потрібним  йому,  зробити  так,  щоб  кам’яне  лице  розтопила  приємна  усмішка.  Коли  я  вибіг  на  вулицю  мені  було  так  тепло  ніби  я  був  не  в  маминій  куртці  і  татових  капцях,  а  в  костюмі  лижника,  серйозно,  зовсім  не  холодно.  Запал  пройняв  мене  і  не  до  холоду  тоді  було.  Хоча  кому  я  брешу,  холод  все  таки  дався  взнаки.  
Покинувши  поріг  під’їзду,  повільно,  але  впевненим  кроком  рушив  до  лавки.  З  кожним  новим  кроком  моя  впевненість  ставала  все  меншою.  Думки  те  і  робили,  що  крутилися  в  шаленому  темпі:  з  чого  я  почну?  Що  якщо  він  не  захоче  говорити  зі  мною?  Страх!  Поки  я  ішов  мене  встигло  з  десяток  разів  перетрясти,а  поту  зійшло  літра  з  два,  не  менше.  І  ось  я  стою    в  десяти  метрах  від  лавки…  Хмм…  Старий  сидить  не  і  ворушиться,  його  геть  присипало  снігом.  Це  здивувало  мене,  мороз  ще  той,  а  Грот  одягнений  так,  ніби  сьогодні  світить  те  приємне  сонце,  що  й  вчора.  

-  Заснув?  Хах,  і  правда  –  з  полегшенням  здихнув    я.

Відстань    між  нами  зменшувалася  з  кожною  секундою…

-  Пане  Гроте…  Пане…  Пане  Гроте  –  невпевнено  звернувся  я.

У  відповідь  лише  мовчання…

-Пане  Гроте!  –  Тепер  у  весь  голос  крикнув  я,  запідозривши  щось  недобре.

Знову  тиша…

Я  повторив  це  десяток  разів  з  надією,  що  той  хоч  зведе  погляд  до  мене.  Я  прийняв  це  за  неповагу,  оскільки  він  не  хоче  говорити,  то  я  хочу  поглянути  в  його  очі,  чому  він  так  зі  мною?!
Ще  два  кроки  і  ось  він.

Мовчання…  Те,  що  я  побачив  змусило  мене  закарбувати  цей  момент  в    пам’яті  на  все    життя.  Мої  руки  і  ноги  почали  дрижати,  голос  ось-ось  видасть  звуки  подібні  до  тих,  що  їх  чули  кати  під  час  інквізицій,  а  очі  налилися  слізьми.  Стою  і  відчуваю,  як  теплі  сльози  замерзають  на  моєму,  до  того  обмерзлому,  лиці.  Його  очі,  я  дивлюся  у  його  скляні  очі  і  бачу  своє  відображення  там.  Що  було  після  я  не  пам’ятаю,  знаю  точно,  що  до  пізнього  вечора  я  не  покидав  своєї  кімнати  і  ні  з  ким  не  говорив.  

Того  ж  вечора  у  наші  двері  подзвонила  поліція,  що  збирала  свідчення  з  мешканців  нашого  і  сусідніх  будинків.  Як  і  очікувалося,  питали  вони  про  Грота.  Мама  завела  з  ними  діалог,  щось  розповідала,  а  мені  було  цікаво  інше.  Цілий  наступний  вечір  я  провів  на  місці  старого.  Його  лавка  стала  моїм  притулком  на  цей  післяноворічний  час.  Мені  нічого  не  залишалося  як  дальше  мучити  себе  докорами  і  пустими  думками  про  те  хто  ж  він  такий,  що  в  його  портфелі,  і  кого  він  чекав?  А  я  переконаний  що  він  чекав!  Бігаючи  очима  по  снігу,  я  помітив  рудий  ремінець,  що  так  і  мозолив  мені  око,  що  відбивав  світло  ліхтаря  мені  прямо  в  лице.  Я  хапаюся  за  нього  і  в  шоці  від  побаченого  розумію,  що  це  той  самий  саквояж  дідуся!  Струсивши  сніг,  я  зупинив  погляд  на  вигравійованому  написі:  «Вірному  супутнику  по  життю».  Я  оглянувся  навколо  чи  не  помітив  цього  хтось…  Ніби  ні.  Змінюю  своє  місцеперебування  на  більш  затишне…

-  Хмм,  поліція  пропустила  цю  важливу  деталь!  –  Подумав  я  і  з  захватом  зачинив  двері  в  кімнаті.

Дочекавшись  коли  всі  домашні  заснуть,  ввімкнув  настільну  лампу,  і  виставив  саквояж  на  письмовий  стіл.    Цікавості  небуло  меж!  Та  нерви  дали  про  себе  знати.  Не  втримавшись  я  відмикаю  замок.  Зіниці  від  побаченого  збільшилися  вдвічі.  Мої  очікування  були  зруйновані  на  нівець!  Ні  грошей,  ні  коштовностей  там  не  було…  Конверт  і  пуста  пляшечка  від  рому  1977  року.  Довго  борячись  зі  своїм  сумлінням,  я  все  таки  наважився  відкрити  конверт,  і  не  придаючи  уваги  тому,  хто  відправник  взявся  читати  написане:

[i]«Батьку,  пишу  тобі  з  міста,  назва  якого  мені  невідома.  У  мене  все  добре.  Чекаю  нашої  зустрічі.  Обстановка  спокійна,  наш  загін    цілий,  ось-ось  і  я  повернуся.  Вдячний  за  твої  листи,  вони  завжди  зігрівають  мене!  Чекаю,  коли  пожму  твою  руку,  шлю  гарячий  привіт  мамі  і  сестрі.  Зустрічайте  Новий  рік  без  мене,  наступного  тижня  приїду.  А  зараз  вибачай  що  небагатослівний,  вкладаю  фотокартку.    Люблю  Вас!»…
[/i]
Знову  пауза…  Очі  в  сльозах,  навіть  не  знаю  про  що  думати.  Дістаю  фотокартку,  що  прикріплена  до  пожовклого  листка.  Чоловік  років  тридцяти  п’яти,  невисокий,  стрункий,  одягнений  у  військову  форму,  подібну  до  тої,  що  Грот  одягав  на  День  Перемоги.  Внизу  ініціали,  що  я  не  зміг  розшифрувати  і  дата  03.03.1980

Перебираючи  те,  що  було  в  конверті  в  мої  руки  потрапив,  надірваний  з  боків,  пожовклий  документ:

[i]«27.03.1980  –  видана  Г.В.  Коріповим.
28.03.1980  –  нагородити  посмертно  Миколу  Гротовича  за  бойові  досягнення  медаллю  Герой  Радянського  Союзу.»
[/i]
Це  було  останньою  каплею.  Тепер  я  вибудував  у  своїй  голові  логічний  рядок.  Це  стало  поясненням  всього.  Тоді  Грот  втратив  сина…  Старий  прожив  рівно  35р  після  смерті  сина,  а  йому  тоді  саме  стільки  і  було.  Чи  це  співпадіння,    чи  щось  інше  не  давало  йому  покинути  цю  землю  цілих  35  рроків  і  відправитись  слідом  за  своїм  сином.  Нажаль,  це  залишиться  загадкою?  Такою  ж,  як  і  те,  що  він  їв,    і  де  брав  гроші…

***
І  ось  на  вулиці  2015  рік  –  скоро  2016.  Я  сиджу  на  лавці  біля  могили  Грота,    а  збоку    розташувалася  вся  його  сім’я…  Досі  не  можу  пробачити  собі  того  вечора,  коли  забув  чи  радше  не  наважився  привітати  старого  зі  святом.  Проте,  зараз  я  точно  знаю,  що  весь  наступний  рік  я  проживу  в  пам’ять  того,  хто  вмів  чекати,  і  навчив  цього  мене,  і  чия  пам’ять  не  згасне  довіку…

***  

[i]Це  моя  друга  розповідь.  Написав  її  30.11.15,  а  переборов  лінь  щоб  опублікувати  тільки  28.01.2016.  Знову  ж  таки  дякую  Андрію,  що  знову  таки  допоміг  з  редагуванням  і  мотивацією  до  роботи.  Хочу  відмітити  прототип  дідуся  Грота  –  дідуся,  що  сидів  у  подвір’ї  одного  з  дворів  мого  міста  і  дав  поштовх  для  написання.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639511
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 06.02.2016