Тарас давно ціну склав москалям,
Просив і нас про землю рідну дбати,
Здогадувавсь, що карлики з Кремля
Захочуть Україну знов забрати.
Вже відкусили з моря добрий шмат –
Це їх, мовляв, і Крим, і Севастополь,
Донбас – неперевершений кошмар –
Ось-ось загине в кров’янім потопі.
Учив Кобзар, та учні ми слабкі
Й історію забули. Ба, не знали…
А може, правили в нас неуки такі,
Що про державу й трішечки не дбали?
І з домовини голос подає
Старий Тарас: "Не можна землю втратить –
Борітеся за право ви своє,
Коли не хочете утрапити за грати
Чи на поселення. Бараки ж збереглись
На Півночі, в Сибіру і на Сході,
Це вже проходила імперія колись:
Росія – не дарма тюрма народів.
В кайдани знов «по-братськи» вдягне «брат»,
Змішає кров, щоби позичить вроди,
Щоб українець називавсь «бурят»,
Щоб, як манкурт, забув, чийого роду.
Кричать з Кремля, що ми один народ,
Тому що поряд, а не за морями?
Не ждіть добра, ніяких нагород –
Ніхто ще не домовивсь з москалями.
Отож сьогодні мій вам заповіт:
Єднайтеся і ворога зборіте,
На Україну ще чекає світ,
Щоб вільними зростали ваші діти!"
18.03.2015.
Ганна Верес (Демиденко)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650100
дата надходження 09.03.2016
дата закладки 09.03.2016
Поема перемогла на конкурсі “І мене в сім”ї великій...” Спілки літераторів Славутич, перше місце, березень 2016 р.
Тюльпани Афгану... Мов кров... Дивина...
Весна в чужім краї... Я хворий... Весна...
Торкаючи ранню свою сивину
Я марю в пітьмі хворобливого сну...
.........................................................
Ось книжка, що мов дорогий експонат...
Не наша країна... Не наша війна...
Її в госпітальній книгарні узяв-
Шевченків "Кобзар"... Цілий день я читав...
Схилився над постіллю хтось уночі...
Невже санітар... Ні... хтось інший... Мовчить...
...Посвячених маса, як гинув Амін...
І... голос Тараса я чую в пітьмі-
- Що брате солдате? Нелегко тобі?
Народ, що затятий в своїй боротьбі
За землю, за волю, за віру свою,
Довіку ніхто не здолає в бою.
Невільні Імперії Воїни Ночі...
Ми в інші часи помандруємо, хочеш?
Дай, руку, солдате! Ми підемо нині
Туди, де димиться земля України,
Де буде Імперії "Чорний квадрат"
Також зазіхати на ласий цей шмат,
Як- ось зазіхає... Як- он зазіхав...
Як ти, у казахських степах я страждав,
І думка єдина... І мара єдина...
Чи знову побачу тебе, Україно?
Нещасна Вкраїна... Загони рабів
Вже скільки раз нищили волю тобі...
І зовнішні чари... І внутрішні чвари...
-То сядемо й чаю міцного заварим,
І будем зі смутком співати сумні
Ми ще Коліївщини давні пісні,
І в серці твоїм обірветься струна...
Сльозою проллється вже котра весна,
Бо десь покриває туман а чи дим
Священного краю покинутий Дім...
Бо десь-таки знову приховану Волю
Лукавий Микола пускає по колу...
-Бо досі немає вас там, Гайдамаки,
Де любу Вітчизну терзають собаки...
Отямся з відчАю! Бо- БУДЕМО ЖИТЬ!
Дай чаю! Та руки мені розв"яжи,
Що зв"язані в мене з одвічних часів,
Бо дуже ненависть шалена до псів,
Що тільки жирують, і крАдуть, і п"ють,
І землю, що РАЄМ я звав, продають...
Шо? Зв"язані руки у тебе й у мене?
Цей шал... Шаленіти... Шаленство... Шалене...
Шиплю... Чи то дихання в мене звело?..
Тарасе! Можливо тебе й не було
Отут, біля мене, в останній мій час...
Та жити шалено жадаю, Тарас!..
Бо я повернусь із печального краю
Додому. До неньки- Вкраїни. До Раю!
Щоб Дім цей потрохи хоч Раєм ставав...
........................................................
...Я вижив. Бо я тобі клятву давав.
29. 02. 2016. Ніч...
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116030809783
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650013
дата надходження 08.03.2016
дата закладки 08.03.2016
Опівнічний пейзаж укритий димом...
Суцільна тьма між кедрів і дубів...
Я поринаю у весняний вимір,
Стараючись заснути у воді...
Але вона мене таки не зловить -
Це ж газ... Та віднесе вона мене
У необізнане, у синє море...
Щось схоже на уранішній контент...
Але не п'ята ранку... Опівночі...
Не виринаю звідси, а тону...
І ночі, й мої сни стають коротші...
У нас обох прорізано вину...
Межа води і льоду... Ти з'явилась?
Чому ж ти гола? Зимно ж, холоди!
Хоча... На це вже байдуже... Ідилій
Не зрушиш... Що ж, ходи сюди, ходи...
04.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649086
дата надходження 05.03.2016
дата закладки 05.03.2016
Стояла ніч, глибока і… німа.
У кожного в душі – незвична рана:
Надія гинула… Скоріш, майже нема…
В Європу, кажуть, Україні рано.
Та зрадив раптом тишу листопад –
Студентів крик піднявся над Майданом,
То «Беркут» «частував» їх навпопад.
І сколихнуло світ дітей ридання.
І сумно води ніс удаль Дніпро,
Не зрозумів, за що дітей карають,
В очах у них свята любов, добро,
Тепер Майдан увесь народ збирає…
Так починався в Києві Майдан,
Без планів, але під крилом надії.
Уже ніхто не плакав, не ридав.
А всі були, як кажуть, тут при ділі:
Той бутерброди вправно готував,
А той куліш варив, густий, козацький,
Цей друзів від бандитів рятував.
Ділили все по-чесному, по-братськи.
І сходилися ввечері в намет
Донецькі і чернігівські, і львівські –
Хтось підприємець з них, а хтось –поет.
Солдатами були одного «війська».
Зимовий холод хоч і допікав,
Та був безсилий перед цим народом.
Ніхто додому звідси не тікав,
Бо був землі своєї патріотом.
Міняли темні ночі світлі дні,
Пісні уже усі переспівали,
І хоч були там друзі, й не нудні,
Та влада «беркутнею» діставала.
Коли ж народ став голос подавать,
Заради чого вийшов, бо дістало,
Тоді людей взялися… убивать.
І Україна вся тоді повстала:
Старе й мале, у місті і в селі,
Намірились покласти край неволі,
Щоб швидше зникли слуги й королі,
А царювали Правда, Право, Воля.
І світ увесь вітав тоді Майдан:
Європа, і Японія, і Штати…
З нас кожен краплю спротиву додав,
Щоб згинули хапуги-супостати.
Пройшла зима. Морози і вітри
Втекли, адже весні не знадобились.
Народ боровся місяців зо три…
І переміг… Катюги таки змились…
Тепер же Україна, вже нова,
Поринула в війну із головою.
Ослабла тільки трохи булава
І повела дорогою кривою.
Без пострілу старий був зданий Крим,
Донбас горів-димів під триколором:
Війни такий, бач, вивели гібрид,
Котрий не підкоряється законам.
Ми дорого платили за Донбас,
Росія чітко ціни визначала:
То Маріуполь дай їй, то Кривбас…
І заряснів ізнов Майдан свічками…
Свічами тих, хто звідси в бій ішов,
І землю нашу боронив на Сході,
Хто стежку у Безсмертя віднайшов,
Сміливцем був в полку своєму, в роті.
Сьогодні ще кровить Донбас від ран
І на кону стоять Свобода, Рабство…
Народ останні сили вже збира,
Російське щоби наказати хамство.
24.04.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647824
дата надходження 29.02.2016
дата закладки 01.03.2016
[u]До першої річниці подій на Майдані (2014р.)[/u]
Ми що, не в своїй державі,
Чи влада у нас іржава,
Чи горя на всіх нас мало,
Чи ще когось боїмось?
Чому по задвірках ходим,
Стежок іще не знаходим,
Чи мо,’ в путі задрімали,
Й намічене не збулось?
Щоб віра в нас не зникала
І Правда в нас царювала,
Земля щоб здихнула наша
Від підлості і крові,
Щоб мати жила із сином,
Онуків мала красивих,
І дух усе переважив,
У інше життя повів,
Це ми за таку державу
У бій тоді споряджали
Найкращих у світі дочок,
Хоробрих міцних синів.
Народе, розплющ очиці,
Чи може, тобі це сниться,
А може, ти недостойних
До влади людей привів?
19.02.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647818
дата надходження 29.02.2016
дата закладки 01.03.2016
Знов на жалобне Віче, поминальне,
Народ зібрався вкотре, як колись,
Бо ж сорок днів якраз тепер минає.
Стояв Майдан і щиро люд моливсь
За тих, хто тут боровся у тривозі
За честь і правду – в них немає дна,
Хто йшов не манівцями – по дорозі –
Їх всіх одна мета лише єдна:
Любов до матінки-землі, ота, велика,
Синівська, щира і непоказна,
Здолати здатна найстрашніше лихо,
Таку любов не кожен зміг пізнать.
Стоїть народ і ділить біль утрати,
І в кожнім серці рана ще болить…
Коли ж убивці сядуть вже за грати?
Коли настане та висока мить,
Щоб Україну не жаліли в світі
І не скидались коштами у борг,
Щоб береги Дніпрові славно квітли
І не забув про неньку нашу Бог!
30.03.2014.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647639
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 28.02.2016
Вдивляюся в загиблих я портрети
І бачу докір в світлих їх очах.
Міг стати хтось ученим, хтось поетом,
Життя сімейне хтось лиш розпочав.
Чому вони? Чому? Чому так рано?
Їх шлях лежить тепер на п’єдестал,
А хто загоїть материнську рану,
І батька біль, що, мов мечем, дістав?
Чому так рано йдуть з життя герої?
Щоб вічність теж собою прославлять?
Щоби життя держави перекроїть,
Новим зерном нам душі засівать!
Вдивляюся в портрети убієнних
Й велику віру бачу в їх очах,
Кричить душа народу вже у -енне:
Як можна владі це все пробачать?
1.03.2014.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646992
дата надходження 26.02.2016
дата закладки 26.02.2016
Чоло високе. І розумні очі.
Я в них ловлю жадобу до життя.
Читаю в них, що ти свободи хочеш,
Народних дум читаю відбиття.
Блакить очей твоїх – весняно-синя.
В ній теплота до всіх злиденних рук.
Ділам народу – вірність лебедина,
Непримиренність до народних мук.
«Ні! Я жива, я вічно буду жити!» -
Співала ти й розгонила пітьму.
Щоб так уміть життя й людей любити,
Собі тебе для прикладу візьму.
Твоє ім'я недарма – Українка.
Ти – пролісок, що сонце слав з руїн,
Боєць за правду і не просто жінка –
Поет життя. Низький тобі уклін.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646758
дата надходження 25.02.2016
дата закладки 25.02.2016
Ми є народ, і слово наше праве,
І дії наші, й наш рішучий крок ,
Майданів не допустимо кривавих,
Бо з нами Правда, Сила, з нами – Бог!»
Слова ці нам сьогодні так потрібні,
Немов молитва, Божа і свята,
І предкам нашим будьмо вірні, й гідно
Заявимо про себе у світах.
Єдині будьмо, захід, схід і південь,
І північ з центром дорогі для нас.
В імперію ми більше вже не підем.
Це – вирішальний, історичний час!
8.12.2013.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645655
дата надходження 21.02.2016
дата закладки 21.02.2016
[i]«Полюби ближнього твого, як самого себе» (Мт 22, 39)
[/i]
«У чому успіху твого секрет?» –
У фермера найкращого спитали –
«Як витягнув щасливий світ білет?
Чому всі конкуренти програвали?
Як кукурудзу ти вирощуєш таку,
Що на всіх конкурсах перемагає?
Лиш не кажи про працю нелегку –
Усі працюють – ти вершки знімаєш!
І дав їм фермер відповідь свою:
«Насіння я найкраще вибираю,
А потім всім сусідам роздаю –
Вони його із вдячністю приймають».
«Навіщо краще конкурентам роздавати» –
Із здивуванням знов його спитали –
«Так можна і на конкурсі програти…
Чому ж вони тебе не обскакали?»
Їм мудрий фермер щиро відповів:
«Розкрию таємницю вам свою.
На моє поле вітер з їх полів
Несе пилок – тому і роздаю.
Про якість мушу я пилку подбати,
Щоб сорт не втратити і зберегти.
А вже як хто буде посіви доглядати,
То так і будуть в кожного рости…»
Запам’ятайте цей секрет простий –
Про ближніх треба, як про себе дбати.
Що будеш людям ти в житті нести –
Вони тобі те й будуть віддавати…
17.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644753
дата надходження 17.02.2016
дата закладки 17.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.02.2016
Чи ми насправді гірші від євреїв?
Чи ми мішком намахані хіба?
Чи серед нас немає Моісея,
щоб із народу вичавив раба?
Чи може ми тупі? Чи може – суки?
Чи може манна з неба упаде,
що за мерзоту тянем свої руки,
в надії, що і нам перепаде?
Навіщо ми, розумні і могутні,
звикаємо до рабського «терпи»,
і продаєм блядям своє майбутнє
за двісті гривень, та кіло крупи?
Чи нам вже повилазило, убогим?
Чи ми усі так звикли до «халяв»,
що молимось на тих, хто біля Бога,
та біля Правди, близько не стояв?
Навіщо взагалі усім нам жити?
Плодити для господаря рабів?
Чи заглядати у його корито,
а раптом він шматочок недоїв?!
Чи ми забули про своє коріння,
коли рубали ворога на жмих?
Коли змітали, наче павутиння,
на Чорній Раді гетьманів своїх?!
Напевно, що забули… Сучі діти…
Усе, що маємо – це шия і ярмо.
І навіть правди нікуди подіти,
бо голими рабами живемо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642841
дата надходження 10.02.2016
дата закладки 10.02.2016
Здавалося, вона чекала пів життя
Його, єдиного і молодого.
Сльоза, молитва, навіть каяття –
Усе було, коли зверталася до Бога.
Просила щиро, щоб вернувсь живим,
Свого життя не мислила без нього,
Змиритись не могла із долею вдови,
З надією чекала дня нового.
І він прийшов, той довгожданий час,
Коли до хати підійшла машина,
А з неї вийшов, відвернувшись враз,
Чужий військовий молодий мужчина.
Він виставить коляску допоміг,
В якій сидів незручно посивілий…
Її Степан… без ніг…
Вона його пізнала і… зомліла…
Коли прийшла до тями, підвелась,
Повільно підійшла до мужа...
Жорстоко доля з ними повелась:
Він – інвалід, без ніг, вона – ще дужа
І гарна жінка. Ніжно обняла,
Закрила очі синьо-волошкові,
І тихо на плече її сповзла
Її тонка хустиночка, шовкова,
Її покірна мила голова
Тулилась до його грудей, чекала
На ті найзаповітніші слова.
Як довго ж бо вона його шукала!
Знаходячи для всіх такі слова,
Щоб розтопити черствість служб і відомств,
Мовчала довго пошта польова:
Де дівся він, ніхто цього не відав…
Тепер сидів, розгублений, слабий,
Боявсь цієї зустрічі і марив.
О, як же він одну її любив
І ненавидів як душманів!
Найкращий хлопець – слава йшла за ним,
Він, як орел, літав перед війною.
Війна, в яку так часто грали пацани,
Тепер устала поміж них стіною.
Він також грав, ще й командиром був,
І навіть став улюбленцем ватаги.
Тепер, назавжди би наклав табу
На зовсім не дитячі ці розваги.
Тепер він знав, яка вона – війна,
Бо на собі відчув же біль утрати,
Він бачив пекло, як горить земля.
Про це ніколи знать не буде мати.
Останній бій він мало пам’ятав,
Та виконав завдання – це важливо,
Лиш командира образ перед ним спливав,
Такий тривожно-ніжний, незрадливий.
Ох, знав, куди він посилав солдат,
Знав, що вернутись звідти неможливо,
Знав, що дружина вдома молода,
Тремтіло серце в нім і плакало тужливо,
Та мав наказ – він на війні – закон –
І дуже швидко змінював людину:
Пацан вчорашній бився, як дракон,
Хоч по-дитячому любив родину…
…
Степан мовчав, не вірив сам собі
Нарешті вдома, де війни немає…
Та ось до них хлопчак малий підбіг,
І раптом… в нім Степан впізнає…
Себе, малим... Такий же вітрогон,
З широким лобом, повними устами…
Притис до себе сина він свого
І сльози радості й якісь слова злітали…
Зневіра, й страх, що холодом війнув,
Десь хутко зникли, як побачив сина.
Вони утрьох перемогли війну,
Бо є любов, сім'я, вони – всесильні!..
2012.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642506
дата надходження 09.02.2016
дата закладки 09.02.2016
Дивився з неба місяць величаво,
Та враз сова десь близько прокричала.
Сиділа мовчки посивіла мати:
(Якби було тоді їй, бідній, знати?..)
Подумала, мабуть, на якесь лихо,
Й молиться вона стала тихо-тихо.
А місяць слухав, бачив і згадалось,
Що з матір'ю цією колись сталось:
Пройшло з тих пір вже більш,
ніж чверть століття –
Афган кипів в вогні в те лихоліття.
А син її, Михась, пішов до війська
(Прийшла, бач, і йому повістка),
Хоча і був єдиним сином в мами,
Та хто коли рахується із нами?
Він прослужив в Кабулі більше року,
Писав, що в нього ніби все нівроку,
А мати все молилась і чекала
Й сові не раз, бувало, дорікала.
Стояла тиха гожа літня днина,
Коли додому з цинку в домовині
Прибув солдат. Ще 20 лиш минуло,
І в серці диким острахом війнуло:
- Чи може бути там моя дитина?
Невже прийшла страшна ота година,
Що та сова мені навіщувала,
Але ж я, навіть, не підозрівала,
Що це торкнеться якось мого сина?
Невже моя молитва вже безсила?
Стогнала мати, майже напівмертва.
- Заради кого й чого така жертва?
Чи миру стало більше після цього?
Невже синів народжують для того,
Щоби відправить у чужі країни,
А матері в здогадках щоб кипіли,
Куди летять сини їх воювати?
В таких страшних думках терзалась мати:
- Чому в чужій землі стікав ти кров’ю?
Чи мало пестила тебе своя любов’ю?
Тепер прибув на рідну землю, сину,
А як же я тебе тоді просила
Не йти до військкомату, не служити,
Так ти боявсь себе й мене зганьбити!?
Кому потрібні честь твоя і слава?
Зате тепер ось папірця прислали:
«Загинув як герой, при виконанні»,
Ще й долг якийсь «інтернаціональний»:
Кому заборгував мій син в Афгані?
То краще б вже потрапив в буцегарню,
Ніж заплатив життям, синочку мій, єдиний! –
Кричала мати в сина на могилі.
А він мовчав… І рік, і два, і десять…
Було це недалеко від Одеси.
Та мати на могилку, часто ходить,
Провідує, порядочок наводить.
Сусідським діткам дасть цукерок жменю:
- Це, - каже, - за Михасика від мене.
До церкви сходить, свічечку поставить,
Та не могла себе ніяк заставить
Поставити «за упокій» синочка,
А все «за здравіє» виходило і точка.
Старенька вже. Та на городі дбає:
За себе і за сина посапає,
А в понеділок чемно так сідає,
Програму «Жди меня» переглядає.
Вона Кваші така вже вдячна часом,
Коли чиясь рідня збереться разом.
А мозок говорив: "От якби люди
Могли зробити і для мене чудо,
Щоб хоч якась рідня озвалась і до мене!
А коли меле млин, то колись змеле.
І недарма так кажуть у народі,
Що ж, трапилась і їй така нагода.
В кінці програми показали фото:
Цей чоловік назвався Фріден Отто.
І раптом… мати в нім пізнала… сина,
Свого Мишка, під серцем що носила:
І той же ніс, і щирі світлі очі,
І вуса, хоч уже не парубочі,
Але такі свої і рідні, Боже милий!
Роки знайомих рис його не змили.
Це він, Михась! Його, таки, пізнала,
Що він живий, про це давно я знала.
Не знаю, хто похований в могилі,
Та головне, що син мій не загинув!!!
Вона тремтячими руками лист шукає,
Нехай поки що серце не штрикає,
Листа писать збирається в програму.
Ні, мабуть, краще дати телеграму.
Щоби дожить до зустрічі із сином,
Вона збере усі свої зусилля…
І дожила… Сидить тепер у залі
І Бога молить, з сином щоб зв’язали.
Вона почути хоче голос рідний,
І смикався куточок губ, поблідлий.
Та ось ведучий викликав до себе
ЇЇ. Устала. Ніби все, як треба.
Вже підійшла… і серцем відчуває,
Що чудо, все-таки, з людьми буває –
До неї йде її синок, єдиний…
Це ж стільки щастя зразу для людини!
Вернувся Отто – син, з-за океану.
Він розповів їй про смертельну рану,
Без пам’яті як жив в другій півкулі,
І з мозку як дістали в нього кулю,
Як стерлась з пам’яті його країна,
І як шукав на карті Україну,
І як вона озвалася до сина.
А мати слухала… І ні! Не голосила,
Боялась свого сина перебити,
Щоби себе й свого Михася не зганьбити.
- А знаєш, мамо, - він сказав матусі, -
Бувало так, що вгору я дивлюся:
Те саме сонце й небо неозоре,
Але там, мамо, трохи інші зорі.
А в нас, в селі, такі ж як і раніше?
- Зірки ті самі, та життя вже інше.
І сови інші. Ці розумні птахи
Заплутались в житті цім, бідолахи.
2012.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642500
дата надходження 09.02.2016
дата закладки 09.02.2016
Не залишай мої зап'ястя
Крихкі, мов рифи кришталю.
Замало часу нам на щастя,
Бракує миті для жалю.
Так трішки снів, а море вражень
Розмиє хвилі у серцях.
Твоїх іскристих відображень,
Як продих сонця на плечах.
Не залишай мої зап'ястя
І грону суму не вінчай.
Я приготую келих щастя -
Запрошую тебе
на чай.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642247
дата надходження 08.02.2016
дата закладки 09.02.2016
Їх літа одяглись в білий іній,
У очах поселилась печаль –
Ці афганці – сини України –
Вийшли правду і честь захищать.
Вони знають ціну сили й слова,
В очі смерті дивились не раз.
Знов народу служити готові,
Встали проти принижень, образ.
Їх життя – то, мов блискавки спалах,
Що так боляче юність обпік;
Їх камінням в бою засипало –
Не належали хлопці собі.
І хоч мужньо вони воювали,
Ні один не бажав з них війни,
Нагород зайвих їм не давали.
В мирний стан повернулись вони.
Та історія знову їх кличе,
Щоб систему в країні змінить.
То твоє, Україно, обличчя,
То твої, Україно, сини!
А вони потребують любові
І уваги, й заслужених пільг,
Хай війна не повториться знову,
Й жить афганець достойно щоб міг!
9.02.2014.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642200
дата надходження 08.02.2016
дата закладки 08.02.2016
Важка зима цьогоріч удалася:
Вітри, морози і… тривожні сни.
Система вже настільки загнилася,
Що зволікати буде до весни.
Та прийде час – народ здобуде волю,
І весни ще веснітимуть теплом,
Моя країна з долею новою
Ще стане на своє міцне крило.
І заживе як правова держава,
В основі де людина і закон,
І впише ще в історії скрижалях
Той час, коли позбудеться оков.
4.02.2014.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641186
дата надходження 04.02.2016
дата закладки 04.02.2016
[i]“Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до
Мене, бо таких є Царство Небесне“ (Мт. 19, 14)
[/i]
Відкрив старий і мудрий чоловік
Своєму внуку істину одну –
В людині кожній два вовки весь вік
Ведуть за її душу боротьбу.
Один вовк представляє зло –
Ненависть у його очах палає.
А інший в собі втілює добро –
Любов’ю в серці душу зігріває.
В одному ревнощі розбудять звіра
І егоїзм гордині зерна сіє.
А в другому горить вогонь довіри
І розкидає іскорки надії.
Блукає перший в заздрості сліпій,
І на спокусі свій обман будує.
Щасливий другий в щирості своїй,
У світлі істини упевнено крокує.
Слова ці мудрі здивували внука,
В очах тривоги вогник запалав.
Збудила душу дідова наука
І щиро він старого запитав:
«Котрий з вовків в кінці перемагає?»
Дід посміхнувся: «Це важливо знати!
З вовків той перемогу здобуває,
Кого ти будеш краще годувати…»
03.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640974
дата надходження 03.02.2016
дата закладки 03.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.02.2016
[u]30 січня 2016 року під час так званого АТО в Донбасі відірвало ноги Анатолію Гаркавенку (кличка Морячок). Світла пам’ять герою. Інформацію про це дізналася з інтернета, а потім від його коханої дівчини Лєри Бурлакової через мого знайомого. [/u]
Вона кохала вперше,
мов востаннє…
В очах – зірки і кругом – голова…
Здавалось їй,
що й серденько співа,
І мрії в плани вже переростали.
І він себе не бачив
теж без неї.
І як не прикро, дякував війні…
«Ти ж саме тут
зустрілася мені,» –
Казав і називав її зорею.
Вона його кохала,
мов востаннє,
І він без міри в неї закохавсь,
Хоч, крім любові,
і не мав гріха,
Не знав, що скоро ангелом він стане.
Щодня вони не спали
до пів ночі…
Її любив усім своїм єством…
Платили щедро
ризиком і сном…
Не схоже це було на гріх чи злочин…
Війна – не поле
з запахом лаванди –
Там запах смерті, пусковий гачок.
Його й назвали ніжно –
«Морячок»,
Бо ж був улюбленцем єдиної команди.
Навколо ж нечисть…
Рвало… Гуркотіло…
І небезпечний снайпера приціл…
Але рука її –
в його руці…
І Україна, й мир були їх ціллю.
Та раптом… вибух…
Кров іще пульсує…
Зачервонів узором білий сніг…
Його кохане тіло…
вже без ніг…
Погасли зорі у очах красуні…
І зрозуміть ніяк
вона не може:
Хіба ж це гріх – кохати на війні?
А в вухах голос
ще його дзвенів:
«Як добре, що я тут тебе зустрів!..»
За що ж ти з ними так,
Великий Боже?
1.02.2016.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640588
дата надходження 02.02.2016
дата закладки 02.02.2016
Немає значення в чиїх руках зараз твої,
І чиї очі тонуть у твоїх зіницях.
Одне побачення змінило обрії мої,
звільнило і зловило у твою в'язницю
Немає значення вже скільки часу у добі,
І скільки днів цей біль вітрами розвіває.
Надіюсь, рідний, пам'ятаєш досі наші всі
нестерпні мрії. А життя пливе-минає.
Немає значення, що зараз різні за вікном
сплетіння снів і хмар, людських важких історій.
Я створюю картини, що схожі до ікон -
це моє слово, так, моя маленька сповідь.
Немає значення чиє волосся гладиш ти,
і скільки родимок нарахував у неї.
Ти пам'ятаєш все, ту площу Літа, двадцять три,
фіранку синю й ніч, і світло-сірі двері,
Старий диван, крісла, що нили і скрипіли.
Паркет понищений ногами й довгим часом.
Всі квіти, що тоді росли і жовті стіни
і теплі вечори, з незграбним вальсом.
Яка різниця, що життя поставить "шах"
І в кожного своя точка призначення.
Моя душа завжди буде в твоїх сумних очах,
і більш ніщо для них не має значення.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640221
дата надходження 31.01.2016
дата закладки 31.01.2016
ми пазлюємо місто на наші з тобою інтимні місця,
кілометри маршрутів вздовз набережних та під'їздів.
з-поміж всіх моїх фраз тобі найбільше сподобалась ця:
"вполювати любов, як впольовують диких звірів."
але що ж тут поробиш? це внутрішній ходжа читає прямий наказ
і йому протидіяти може лише абсолютний цинік.
щовесни у кафешках і парках розгортаються сотні військових баз,
із яких випливають мільйони уражених, взимку нормальних ще психік.
випадково зустрівшись десь на умовних задвірках Європи,
подолавши кордони, відчуваючи власну культурну інакшість,
випиваючи ніжність, солодку, як полуничний сироп,
набуваєш сміливості вірити у кармічну безкарність.
випускаєш на волю звіра, на якого чатує сильніший звір
і триває війна до світанку, який повертає у персонічну клітку.
але й тоді ти заплющуєш очі, щоб обманути недосконалий зір
і нагріваєш ранкове повітря так, як дешеве вино - підліткову вечірку.
ти кусаєшся, б'єшся, лишаєш на тілі пам'ятні знаки, червоні сліди,
ти ніби боїшся, що пам'яті може виявитися недостатньо,
але ти і справді не знаєш, чи матимеш змогу вертатись сюди
і чи буде у цьому місті все так само вчасно та ідеально.
я нікому не розповім, що ти тириш продукти з Carrefour,
не хвилюйся, маленька, засинай у своїх апартах.
І якщо ти за вечір дванадцять разів перетнула Босфор -
це любов. а любов однозначно страшніша за Спарту.
p.s. часом не зовсім зрозуміло, який вчинок означає зраду всасних принципів, а який - дорослішання цих самих принципів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640104
дата надходження 31.01.2016
дата закладки 31.01.2016
Ну ось і все… чи стрінемось колись?
Хто ти мені? хто я тепер для тебе?
Яких глибин сягне найглибша вись,
Коли впаде під ноги наше небо?
Де ми іще збентежено - чужі,
Іще до невагомості невмілі.
Лише очей пекельні вітражі,
Лише сніги, сніги фатально – білі,
Де ти цвітеш приречено в мені
Таким магічним приворотнім зіллям.
Скажи, хто з нас програє в цій війні?
Скажи мені в час першого похмілля…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640099
дата надходження 31.01.2016
дата закладки 31.01.2016
[b][color="#0055ff"]Вдихни мене і потайки згубися-
Щоб спрагле тіло загорілось вмить,
Цілуй, в відвертий погляд подивися-
Неначе в ніжну сонячну блакить...
Вдихни мене ще раз на повні груди,
І в пристрасті солодкій обмивай,
Бо ми з тобою найрідніші люди-
Всього себе до крапельки віддай...
Вдихни мене,- щоб аж душа стогнала,
Злетіла в небо в цю медову мить,
Щоб нічка нас до ранку колихала,
А нам хотілося віддано любить...
28 01 2016 р
Вікторія Р
[/color][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640082
дата надходження 31.01.2016
дата закладки 31.01.2016
[i]“Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене,
бо таких є Царство Небесне“ (Мт. 19, 14)
[/i]
Три запитання чоловіку Бог задав:
Який момент в житті найважливіший?
Про найважливішу людину запитав,
Про вчинок у житті найголовніший…
Пройшли роки. Вже старість на порозі.
Знав чоловік цей радість і біду.
Сказав собі він якось у тривозі:
«Невже так без розгадки і помру?»
Сів стомлений на камінь при дорозі
А поряд дівчинка мала гусей пасе.
Побачила в очах старечих сльози,
Питати стала – розповів їй все.
«Та це ж так просто!» – мовила вона –
«Теперішній момент в житті важливий!
Минулого давно уже нема,
Майбутне ще для нас не наступило…»
А очі сяють, наче дві зорі,
Що в темряві ведуть нас за собою:
«Та найважли́віша людина у житті,
Що у момент цей поряд із Тобою!»
Зрадів старий, став погляд веселіший,
Для нього дівчинка ця стала нече рідна.
Здійснив він вчинок у житті найважливіший –
Дав їй все те, що було необхідно…
30.01.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639902
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 30.01.2016
Ні, золото блищить і у тумані,
І чиститься воно лише вогнем.
Що відбулося, українці з нами?
Давно питання мучить це мене.
У землях, у яких таке можливе,
Щоби самі свій знищували фонд?
Сьогодні треба це унеможливить,
Щоб не вбивав нас «Беркут» і «Грифон».
Коли порозумінь немає між собою
І душі злом наповнені ущерть,
Й до краю рідного немає теж любові,
Та нація приречена на смерть.
27.01.2014.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639563
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 29.01.2016
Усьо при владі в шоколяді,
Давно, давно в одних руках.
Богообранні при посаді,
Засіли вздовж по етажах.
Одні злодії і злочинці,
Лукаві дітки Сатани.
Усе вирішують чужинці,
Як в себе дома ПОЦани.
Особий статус Даунбасу,
Чи цукермаркети в містах…
Все дурять, дурять біомасу,
Брехня одвічна на вустах.
Як ті лини сидять в палатах,
Бандитто – зайди чужини.
Брати ж мої у казематах,
Твої Україно сини.
Та скільки ж будемо терпіти,
Пихатих виплодків чуми.
Допоки ж маємо чапіти,
Пора проснутися, людьми!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639522
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 29.01.2016
[i]« А хто-хто в цій рукавичці?»[/i]
Казочка
Велике переселення гряде.
Та вічно спотикаються народи.
І є питання нібито просте, –
[i]куди цивілізація іде,
як на її шляху гниє колода?[/i]
Ця «притча во языцех» дістає
усе живе історії нової.
І запитання інше постає, –
[i]кого ще епідемія уб’є
цієї істерії параної?[/i]
Нові батиї обирають шлях
минулої історії своєї.
То Богу свічка на усіх устах,
то кочерга у бісових руках,
то оргія пекельної ідеї.
Яка огидна місія твоя,
на вимирання обраний народе,
заручник у тирана-глитая,
якому люди нарекли ім'я
душителя любові і свободи.
Яка порода нації – пуста!
Які вожді! І темні, і нікчемні,
несамовиті, грозні, кровожерні...
Яка еліта! І яка мета...
…опричнина, катівня і орда –
воістину імперія тюремна.
ЗМІєголові вилупки її
не володіють істиною часу,
не чує правди агресивна раса.
Її бойовики ведуть бої,
і піють їй рулади солов'ї-
розбійники азійської зарази.
Немає діалогу візаві.
Але за Крути і її звича́ї
топити нашу землю у крові
історія дає по голові.
Нема ума, та хай не забуває:
[i]хто сіє вітер – бурю пожинає.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639515
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 29.01.2016
В бюджетників й приватних підприємців, що в праці тридцять, сорок, більше літ, завжди знайдеться коло спадкоємців, що мріють про багатий заповіт! Вступлять в права вони, згідно з законом, комусь майстерня, а комусь авто, буває нерухомість за кордоном, в банку швейцарському лежить мільйонів сто! Чекають заповіт від тьоті й дяді, виграш в лото, помилочку круп»є, а я беру, усе що у шухляді, що покладу у неї, те й моє!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639477
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 29.01.2016
[i](“Бо яка користь людині, якщо вона придбає
весь світ, а душі своїй нашкодить?“ (Мк. 8, 36)
[/i]
Життя дорога дуже не проста,
Хто як уміє – так її долає…
Роки дитинства, юності літа –
Усе проходить і усе минає…
Але не варто жити поспішати,
Бажання потаємні щоб здійснити!
Спокус у цьому світі так багато –
Протистояти треба їм уміти…
Багатим можна лиш поспівчувати –
Вони раби багатства свого.
Хотіли б може і весь світ придбати?
Все мало їм! А на душі тривога...
Хтось прагне слави, перемоги в битві,
Трімфу, коли весь народ вітає.
Хтось за рекордами в гонитві,
Когось азарту гріх у гру втягає…
Найважче сильним світу цього –
Хвилює їх як владу зберегти.
Та забувають, що вона – від Бога
Щоб мир і спокій людства берегти.
Спокуси влади важко подолати –
Відмовити не просто сатані.
Але за ноги Бога не впіймати
І не беруть на небі хабарі…
Не буде користі людині,
Коли вона увесь придбає світ.
Як по життя ішов стежині –
Прийдеться перед Богом дати звіт…
Життя дорога дуже не проста,
Усе на світі треба пережити.
Несіть у серці заповідь Христа –
Отця Небесного і ближнього любити…
© S.Nemo
28.01.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639375
дата надходження 28.01.2016
дата закладки 28.01.2016
Тривожить скроні сивина –
Доріг-бо пройдено немало.
Та й зовсім це не дивина,
Що ненароком задрімала.
Лягло на шию пасмо кіс,
Легенько смикаються губи,
На лобі – зморщечка навскіс
В подушці слід свій чемно губить.
Тремтливих вій її очей
Торкнутись хочеться губами,
Хай сором душу не пече,
Що не зробила щось для мами.
Дивлюсь на сонний цей портрет
І відвести очей не можу.
Нехай це буде мій секрет:
Люблю твою клітинку кожну.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635689
дата надходження 14.01.2016
дата закладки 27.01.2016
Подаруй мені, доле, крила,
Щоб від горя мене закрили,
Щоб любили і внуки, й діти,
Встигла правнукам порадіти.
Подаруй мені, доле, спокій,
Щоб злетіти туди, де сокіл,
Дай напитись там сонця й волі,
І для мене цього доволі.
Подаруй мені, доле, віру,
Хай послужить мені ще Ліра,
Ще й пожити під мирним небом –
Щастя іншого і не треба.
Подаруй мені, доле, сили,
Щоб ті крила мене носили,
Щоби рясту ще потоптати,
Хай без срібла, нехай без злата.
1.06.2013.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636785
дата надходження 18.01.2016
дата закладки 27.01.2016
Зі світлин на стіні
Зустрічаю матусині очі,
І здається мені,
Що душа моя птахом тріпоче…
За вікном – голубінь
Весняного високого неба…
Я ж вклоняюсь тобі…
Моя ненько, так важко без тебе…
Перший жмут сивини
Посріблив і мені уже коси.
Розгубилися сни…
Вже й до мене постукала осінь…
Й материнська печаль
Перекраяла зморшкою душу…
Знов без тебе стрічать
Я весну, моя мамочко, мушу…
Плине долі ріка
Поміж скал у глибокі долини…
Чом же ти нелегка,
Маєш присмак гіркої калини?
Хоч осіння печаль
В темно-сірих тонах, як і небо,
Я ж навчилась прощать
І любити, матусю, у тебе…
Будуть квіти в саду
Щовесни і цвісти, й опадати,
Твоє фото знайду,
Щоби вкотре собі нагадати,
Що буває одна,
Та одна, що життя дарувала,
Найдорожча для нас,
Яку ми величаємо «мама»!
27.12.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631974
дата надходження 28.12.2015
дата закладки 27.01.2016
Вночі до мене янгол прилітав
Він запалив свічу моєї долі
Укрив крилом Господньої любові
І у чоло мене поцілував.
Він ні про що у мене не питав,
А тільки слізно й гаряче молився,
І чистими очима подивився,
Немов сам Бог у душу заглядав.
Горіла свічка полум’ям ясним,
Палила душу, сповнену гріхами,
Що вп’ялися важкими реп’яхами,
І я заплакала … як янгол зник.
Лиш тихо на столі свіча горіла,
І плакала ікона на стіні,
Щось біле промайнуло у вікні,
Мені здалось, чи янголи летіли?
Я погортаю Біблії вірші,
Й спішу сльозами каяття умитись,
Дарів Святих покірно причаститись,
Аби узріти Бога у душі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638756
дата надходження 26.01.2016
дата закладки 26.01.2016
[quote]МВ[/quote]
Є просто щастя. І це так просто –
Дивитись в очі своїм страхам.
Бажання жити відчути гостро
І знати ціну своїм гріхам.
Є просто дружба. І це так вічно –
Напевно знати : людина є,
Що зменшить вітер невдач зустрічних,
Розділить горе «на два» твоє.
Є просто мама. І це так тепло –
Завжди вертатись у рідний дім.
Знайти у собі і рай, і пекло
Насолодитись і тим, і тим.
Є просто радість. І це так щиро
У кожній миті свого життя.
Вбачати радість – не йняти віри –
І свято вірити в майбуття.
Є просто близькість. Є просто поруч.
Є : просто, тихо, разом навік.
Любов творити в собі власноруч,
На котру сам ти себе прирік.
Є просто щастя. І це так просто
Щасливим бути – весь час, завжди.
Знайти у собі не відголоски –
А ФАКТИ страченої біди.
Є просто щастя. Ми – просто люди,
І нам важливе буття своє.
А треба лиш повсякчас і всюди
Щасливим бути.
Бо щастя – є.
13.02.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638597
дата надходження 25.01.2016
дата закладки 25.01.2016
На твоїй руці - лінія долі,
Я її читаю, наче книгу,
Все про тебе знаю, люба доню
І такий секрет тобі відкрию:
Щоб привітно доленька всміхалась,
Будь із нею щира та відверта,
Справедлива, чуйна, не лукава,
Але до мети йди сміло й вперто.
Бо, як мовить приказка народна, -
Під лежачий камінь не тече водиця.
Досягти в житті чимало можна,
Коли наполегливо трудиться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638538
дата надходження 25.01.2016
дата закладки 25.01.2016
Блукаю пустими провулками старого міста,
Вже ранок дарує сліпучу, як сонце, усмішку,
І гра віртуозна звучить із вікна піаніста,
А потім вплітаються звуки усі впереміжку…
Так тепло й приємно в обіймах ще сонного ранку
Нарешті відчути себе незалежно і вільно,
Дивитись, як кава струмочком тече в філіжанку,
Віддатись в полон ароматів п’янких добровільно…
І хмари думок відлетять, наче птахи, у вирій,
Згадаю сьогодні лише про улюблені речі,
Той час, коли був ти закоханий, лагідний, щирий,
І нам було байдуже - ніч, а чи день, а чи вечір…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638558
дата надходження 25.01.2016
дата закладки 25.01.2016
Вона приходить,
Щоби сни прогнати,
До рук дає
Листочок і перо,
І я тоді
Не можу вже стогнати
Під ангела
М’якесеньким крилом.
Вона ж шепоче
Про часи, далекі,
І вежі, сонні,
Й рицарські бої.
І ллється слово,
Мов вода із глека,
То Музи голос
В серці забринів…
Радію їй
Вночі і на світанні,
Саджаю гостю
Поряд, край стола.
І пишем вдвох
Ми про життя й кохання,
І про красу
Поліського села.
Чи казку витчем
Про вселенське диво,
Панує де
Любов лиш і добро,
Де зникли заздрість
І людська гординя,
І нам радіє
Батечко Дніпро.
Сестрою Музу
Часто величаю,
Ділю все навпіл:
Радість і біду –
Я подругу
Вірнішу не стрічала
І кращої
Вже, мабуть, не знайду.
15.01.2016.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638203
дата надходження 24.01.2016
дата закладки 24.01.2016
Чи міцно удача трима булаву,
Чи вітер шмагає презлющий –
Три птахи у серці моєму живуть:
Минуле, майбутнє і суще.
Вони, ці крилаті, з одного гнізда –
Її превелебності долі,
Вони нерозлучні, як трійця свята,
І кожен – в своїм ореолі.
Минулого птах мені душу ятрить
Нездійснених мрій пантеоном,
Та грають барвисті його кольори
На спогадів теплім осонні.
Майбутнє – примарний, кодований світ,
Ці крила – нащадкам далеким…
І світлі надії – його візаві:
Чи холод, чи радість, чи спека.
Карбуємо кроки – у дні і літа,
Рахуєм набутки і гулі…
І треба при цьому завжди пам’ятать –
Сьогоднішнє стане минулим.
То ж кожної миті спиваю нектар
І скарбами щедро ділюся.
А птахи у серці, ця трійця свята –
Вони помиритися мусять.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638146
дата надходження 24.01.2016
дата закладки 24.01.2016
[quote]ТВ[/quote]
Лежала кішкою у твоїх ніг.
Майбутнє марилось таким яскравим.
І, може, дійсно, не у тому справа,
Що полюбити ти мене не зміг.
А в тому річ, що я тобі – чужа.
Що надто різні бачаться дороги.
І так мені хотілось перемоги,
Що і забула, де в чуття межа.
Річ в тому, що отрута - це обман.
Що це завжди реально й неможливо.
Що я давно уже не вірю в диво,
Так як не вірю я ні вчинкам, ні словам.
А свою волю ти у мене відстояв!
І я живу тепер, як ти захочеш.
Перемішалися і дні, і ночі.
А я без бою повністю твоя!..
Я дуже прошу! Ніжність збережи.
Вдихни мене, вдихни на повні груди.
І пам’ятай, що кішкою у ніг я буду
Так ненадовго, так не назавжди.
грудень, 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636799
дата надходження 18.01.2016
дата закладки 18.01.2016
Чому я вам завжди вірю, чолов’яго?
Не пригощайте червоним вином!
Мені в горлі тісно, мені в душі наго,
А вам в кріслі зручно заводити в сон.
Чому я, коли ледве очі закрию,
Розплющую вже коло ваших ніг?
Я гордість вже стерла, коліна відмию,
Але ж ви наступний візьмете батіг.
Чому, взагалі-то, я вам довіряю?
А й справді, це ж ґрати, а не вікно,
Я худну морально, у землю стріляю,
А ви знов в бокал мені ллєте вино.
Настільки прозорі у вас оправдання,
Аж злюся на себе, що утекла,
І знов добровільно у клітку зізнання,
І знов навстіж серце, знов все віддала.
Коли ви так чесно мене обіймете,
Чи знаю, що це навіть близько не так?
В синцях усі руки, у шрамах все серце,
Ви справді умілець, обману мастак.
Бо навіть коли я все зрозуміла,
Вже бачу цю яму, ніяк не ступлю!
Ви скажете знову три слова уміло,
І лиш спам’ятаюсь коли упаду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636482
дата надходження 17.01.2016
дата закладки 17.01.2016