Светлана Борщ: Вибране

Теоретик

Основи поетики. Риторичне запитання.

Риторичне  запитання  —  це  риторична  фігура,  яка  полягає  у  використанні  запитання,  що  містить  у  собі  ствердну  відповідь.  

Це  питання,  яке  ставиться  не  з  метою  отримання  відповіді,  а  з  метою  афористичного  узагальнення  загальновідомої  або  очевидної  думки,  наприклад:  

«Кати  знущаються  над  нами,
А  правда  наша  п'яна  спить.
Коли  вона  прокинеться?
Коли  одпочити
Ляжеш,  Боже,  утомлений?»  
(Т.  Шевченко)

Використовується  як  засіб  відтворення  діалогу  з  уявним  співрозмовником.  Оформляється  питальним  реченням.  Запитання  адресатові  не  розраховане  на  відповідь,  бо  відповідь  неможлива  чи  зайва,  або  вона  вміщена  чи  смислово  зосереджена  в  самому  запитанні.  

Риторичне  запитання  —  це  дуже  давня  риторична  фігура,  відома  ще  з  часів  античної  риторики.  За  лексико-граматичним  вираженням  вона  не  відрізняється  від  звичайного  запитання.  Специфіка  риторичного  запитання  полягає  в  тому,  що  воно  не  потребує  відповіді  на  відміну  від  звичайного.  

Наприклад:  

Душа  полів,  ти  пам'ятаєш  стерні?
Оцю  печаль,  покинутість  оцю?  
(Л.  Костенко).

Риторичне  запитання  не  потребує  відповіді  у  двох  випадках.  Перший  —  найпоширеніший,  тому  що  відповідь  і  так  усім  слухачам  відома,  треба  тільки  актуалізувати  її  для  сприймання  слухачем.  Другий  випадок:  риторичним  запитанням  є  таке,  на  яке  ніхто  не  знає  відповіді  або  її  й  зовсім  не  існує,  на  зразок:  Хто  винен?  Що  робити?  Куди  йдемо?  

Однак  автор,  не  чекаючи  відповіді,  вважає  за  потрібне  поставити  запитання,  щоб  підкреслити  незвичайність  ситуації,  трагізм  або  комізм  її,  звернути  на  неї  увагу  співрозмовників.

Слід  зауважити,  що  фігура  риторичного  запитання  не  є  такою  простою,  як  здається  на  перший  позір.  Хоча  відповідь  усім  відома,  але  автор  може  ставити  провокаційні  запитання,  тому  що  в  нього  є  на  це  запитання  зовсім  інша  відповідь  (всі  думають  так,  а  насправді  все  інакше).  В  такий  спосіб  створюється  стилістичний  ефект  оманливого  очікування.  

Тому  Є.  В.  Клюєв  вважає,  що  риторичне  запитання,  як  і  риторичний  оклик  та  риторичне  звертання,  —  це  фігури,  що  ґрунтуються  на  критерії  щирості.  

Наприклад:  Житечко-житечко,  хто  ж  тебе  косити  буде?  
О  пам'ять  і  смуток  землі,  чи  минулися  ви?  Чи  минулись?  Бо  й  тепер  од  печалі  сивіє  жито...  (М.  Стельмах).

Вглядаюсь  в  осінні  стерні  —
Куди  ти  біжиш,  дорого?
І  як  ти  озивешся  —  з  такої  німоти?
(В.Стус)

Душе  моя  обпалена
І  як  ти  ще  жива?
(Л.  Костенко)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829841
дата надходження 21.03.2019
дата закладки 21.03.2019


Теоретик

Основи поетики. Куртуазна лірика.

XII  століття  відзначилося  інтенсивним  будівництвом  замків,  які  залишалися  фортецями,  але  в  той  самий  час  зберігали  певний  комфорт  і  навіть  блиск.  

У  лицарів  з'являється  вільна  хвилинка,  яку  вони  проводять  в  розвагах  і  забавах.  У  замках  нерідко  проходять  поетичні  змагання.  Саме  в  придворному  середовищі  зароджується  куртуазна  література,  яка  відображає  смаки  та  інтереси  цієї  верстви  населення.  Значення  слова  "куртуазний"  пов'язане  з  новими  рисами  лицарського  побуту.

Виникає  новий  ідеал  людини,  новий  куртуазний  кодекс  поведінки.  До  лицаря  тепер  ставлять  більш  складні  етичні  й  естетичні  вимоги.  Він  повинен  бути  вихованим,  щедрим,  шляхетним,  захищати  слабких  і  пригноблених,  бути  добре  освіченим,  розбиратися  в  музиці,  грати  в  шахи,  вміти  виконувати  і  складати  пісні,  і  взагалі,  бути  здатним  на  тонкі  почуття,  що  проявляються  в  любові  до  прекрасної  дами.  

Одним  з  основних  жанрів  куртуазної  літератури  стає  канцона  –  (італ.  "пісня"),  назва  якого  підкреслювала  його  музикальність.  К.  створювалася  самою  структурою  строфи,  яка  розпадалася  на  дві  або  три  метрично  різні  групи,  що  складалася  у  певний  мелодійний  малюнок  за  рахунок  "висхідної"  і  "низхідної"  інтонації  та  чергування  довгих  і  укорочених  рядків.  Частина  з  "висхідною  інтонацією",  своєю  чергою,  ділилася  на  "два  кроки",  відмічені  подібним  розташуванням  рядків  і  іноді  тотожністю  рим.  Зв'язок  між  "висхідною"  і  "низхідною"  частинами  підтримувався  римою.

В  українській  літературі  до  цієї  форми  звертався  В.  Самійленко.  Так,  у  його  поетичному  циклі  «Весна»  крім  сонетів  зустрічаємо  дві  канцони:

Вона  вже  йде,  
І  серце  жде  
Її,  як  кралю  молоду,  
Іди  ж  скоріш,  
Мене  потіш,  
Тобі  назустріч  я  піду.  
В  ряснім  гаю  
Журбу  свою  
Забуду,  щастя  там  знайду,  
По  муках  всіх  
До  чар  твоїх  
З  сльозами  щастя  припаду.  
Тобі  ясній,  
Тобі  благій  
Я  розповім  свою  біду;  
Твоїм  квіткам,  
Твоїм  пташкам  
Гучні  я  співи  заведу.  
Іди  ж  мерщій!  
В  природі  всій  
Я  чую  вже  твою  ходу.  
Красо  моя!  
Зустріну  я  
Тебе,  як  кралю  молоду.

Іншим  найважливішим  жанром  куртуазної  поезії  була  сирвента,  що  структурно  відповідала  жанру  любовної  канцони,  але  відрізнялася  від  неї  тематикою  громадського  змісту:  політичної  і  нерідко  сатиричної.  У  сирвенті  трубадури  торкалися  питань  війни,  феодальних  усобиць,  взаємних  відносин.  Переваги  і  недоліки  тієї  чи  іншої  персони  або  навіть  цілої  соціальної  групи  обговорювалися  в  сирвенті  з  усім  запалом,  без  усякого  стримування  негативних  емоцій.  

Однак  частіше  сирвенти  були  "персональними"  і  викривали  не  тільки  моральні  пороки  супротивників,  але  і  їх  поетичну  бездарність.  
Подібно  до  того,  як  канцони  прямо  або  ж  через  довірену  особу  переправляли  до  адресата,  сирвенти  посилали  ворогу,  і  вони  нерідко  сприймалися  як  виклик,  на  який  відповідали  дією  або  словом.  Така,  наприклад,  сирвента  "Про  те,  що  нестерпно",  написана  трубадуром  Ченцем  Монтаудонскім:

І,  бог  свідок,  мені  неприємно
Захопленість  молодика,  чий  щит,
Незайманий,  невинно  блищить,
І  те,  що  капелан  неголений,
І  той,  хто,  злобствуя,  гострить.

Зауважимо  однак,  що  при  всій  протилежності  змісту  канцони  і  сирвенти,  бувало,  зближалися  в  тих  випадках,  коли  строфи  з  політичною  і  військовою  тематикою  включали  в  своєму  складі  і  похвалу  коханій.  

Куртуазні  поети  не  тільки  часто  співали  полеміку  між  собою,  а  й  нерідко  культивували  форми  з  внутрішньою  діалоговою  природою.  Так,  своєрідним  діалогом-суперечкою  був  жанр  тенсони.  Трубадури  сперечалися  на  теми  лицарського  етикету.  Наприклад,  вони  могли  обмінюватися  думками,  що  краще:  бути  чоловіком  Дами  чи  її  коханцем,  віддати  перевагу  служінню  Дамі  або  лайливій  славі  і  т.д.  В  області  поетичної  творчості  найбільш  значимою  була  полеміка  про  відмінності  "простого"  та  "темного"  стилю.  

Так,  популярністю  користується  тенсона,  в  якій  два  поета  міркують  про  мотиви  своєї  пристрасті  до  різних  стилів:  перший  відстоює  привілеї  "темного"  стилю,  вишукану,  витончену  манеру,  другий  віддає  перевагу  простій  і  ясній,  більш  доступній  поезії.  

Діалогова  структура  відрізняє  також  жанр  пастурелі.  У  генезі  цього  жанру  злилися  дві  традиції:  антична  і  фольклорна  середньовічна.  На  тлі  ідеального  пейзажу,  найчастіше  весняного  чи  літнього,  розгортається  опис  зустрічі  лицаря  з  пастушкою.  Розмова  між  цими  представниками  різних  станів  розвивається  в  дусі  змістовного  і  стильового  контрасту,  що  створює  комічну  тональність.  Лицар,  який  намагається  спокусити  пастушку,  з'єднує  свої  домагання  з  формулами  витонченої  куртуазії.  Але  селянська  дівчина  виявляється  стійка  проти  грубих  лестощів  і  з  насмішкою  парирує  репліки  нав'язливого  кавалера,  який  залишається  ні  з  чим.  Один  з  ранніх  зразків  пастурелі  знаходимо  в  поезії  трубадура  XII  в.  Маркабрюна:

Вчора  в  вечірню  годину  
Стрів  я  дівча  біля  тину,  
Просту  пастушку  невинну.  
Ще  й  одягла  та  дівиця  
Теплу  квітчасту  хустину,  
Хутряну  шубку  козлину,  
Синю  картату  спідницю.

Любко,  таж  феї  літали,  
Як  у  колисці  ви  спали,  
Вашу  красу  захищали.  
Тільки,  прекрасна  дівице,  
Ви  б  іще  кращою  стали,  
Якби  мені  ви  сказали  
Ближче  до  вас  притулиться.

Пане  мій,  ніби  та  злива,  
Ви  клянетеся  бурхливо,  
Палко,  завзято,  чутливо.  
Лицарю,  -  каже  дівиця,-
Честь  бережу  я  цнотливо,  
Щоб  від  неслави,  можливо,  
Потім  весь  вік  не  журиться.  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829013
дата надходження 14.03.2019
дата закладки 14.03.2019


Ніна Незламна

День, що змінив її життя / проза/

                                                             
Той  день  один  був  у  житті  такий,  вона  його  запам`ятала  на  все  життя….  Не  змогла  пробачити,  тому  й  не  приїжджала  сюди,  в  рідне  село,  де  босонога  по  стежках.  Де  з  мамою  в  шовкових  травах  була  щаслива,  плела  віночки  з    квітів  польових.  Де  з  хлопцями  грала  в  волейбол  і  разом  з  ними    бродила  по  калюжах…
     Дитинство…..    Воно  було  солодким  сном…  На  обійсті  грав  магнітофон  і  пісня  «  Лада»  лунала  далеко  по  долині.  Гуси  купалися  в  брудному  рівчаку,  який  тягнувся  здалеку.  І    на  долині  все  дітлашня,  грали  чи  то  в  «квач»,чи  в  м`яч.  Ті  дні  гріли  сердечко  молоденьке,  ніхто  не  знав,  що  станеться  біда…
   Одного  разу  прийшла  зі  школи…  У  хаті  тихо,  кілька  сусідів  і    тітка  Зоя  ,чомусь  в  чорній  хустині,  дивилася  в  вікно.  Про  щось  тихо  шепотіла,  почула  шурхіт,  уздрівши  Наталку  зціпила  зуби,    раптово  з  грудей    вирвався  дикий  крик,  аж    різонув  по  вухах,  здалося,    затрусилася  вся  хата,
-  Сирітко,  що  ж  це  ,  тепер  без  мами  й  тата….
     Наталка,  саме  вік  такий,  що  батьків  треба  й  треба,  їй  лиш  дванадцять  минуло  на  тому  тижні.    У  подиві  кліпала  очима,  а  потім    всіх  озирнувши  довкола,  присіла  на  стілець  і  склала  руки  на  пелені,
-    Не  дожену  я,  що  трапилося  скажіть…
Тітка  взяла  за  дві  руки,  дивилася  в  сині  оченята,
-  Розумієш,  на  трасі  аварія…  Ось  такі  заробітки,  свиню  здали,  а  поверталися  назад,  в  кювет  злетіла  машина,  водій  і  батьки  -  всі  троє  загинули.
       Згодом  в  хаті  метушня…  Єдина  донька  в  чорній  хустині,    під  очима,  аж  синці.  В  чашку  з  водою  щось  капали,  давали  пити…  Немов  туман  перед  очима,  люди  з    вінками  і  тихий  плач…
   На  похорон  приїхала  тітка  Оля  з  Москви,  це  рідна  сестра  її  мами.  Не  покидала  дівчинку  ні  на  мить,  словами  підтримувала,  втішала,  як  могла  і  вмовляла,  що  все  буде  добре.  Дитячий  крик  душі….  Як  пережити,  як  сприйняти  все  це,  що  сталося.  Звичайно,  думала  Наталка,  їм  добре  говорити,  їх  три  сестри  було,  веселіше  жилося,  як  мені  тепер  без  мами?    Якби  ж  то  тітка  Оля  забрала  до  Москви  та  тут  школа  і  тітка  Зоя  не  відпустить.  Скаже  будемо  разом  жити,  бо  ж  давно  без  чоловіка  і  дітей  не  має.    Переверталися  думки  в  голові,  хотілося  кинутися  в  яму  за  батьками,  бо  їй  здалося  це  вже  кінець  світу,  кінець  життя.  Хіба  можна  так  жити  без  мами  й  тата?  В  очах  розчарування,  всі  виплакала  сльози.  Немов  зробилася  німа,  лише  слухала  і  робила  те,  що  казали…
     Коли  поверталися  з  цвинтаря,  жовтнева  погода  сприяла  настрою…    Нізвідки  взялася  темно  –  сіра  хмара.  Летіли  великі  краплини  дощу,    всіх  підганяли  йти  швидше.  Тітка  Оля  тримала  під  руку  Наталку  і  всю  дорогу  тільки  й  вмовляння,  щоб  не  плакала  і  слухала  тітку  Зою,  бо  з  нею  жити.    На  другий  день  вона  повернулася  в  Москву,  адже  там  двоє  дітей  і  вже  був  маленький    онучок.  Бідкалася,    що  з  роботи  лише  на  три  дні  відпустили  та  обіцяла  приїхати  на  поминки,  через  рік.
               В  стражданні,    в  журбі  пройшло  два  тижні,  позаду  поминки,  похід  до  цвинтаря.  Коли  Наталка  зустрічала  односельчан,  ті    висловлювали  свої  співчуття  і  намагалися  обійняти,  сказати  тепле  слово,  пригостити  цукеркою.
         Життя  в  Наталки  змінилося,  вона  жодного  разу  не  ночувала  сама.  Тітка  Зоя    була  старшою    в    маминій  сім`ї,  їй  минуло  п`ятдесят,  любила  керувати  всіма.  Була  занадто  бурчливою    і  майже  завжди  дуже  сердитою,  наче    для  неї  не  милий  світ.
       Зарано  стала  Наталка  дорослішати,  важко  без  батьків.  Хоча  й  часто  на  неї  сварилися,  що  ледачкувата  та  з  кожним  днем  розумнішала,  що  ті  нарікання  були  правдиві.  Тітка  працювала    в  колгоспі,  в  її  обов`язки  входило  доглядати  за  садом.  Вона  керувала  людьми,  щоб  вчасно  зробити  обрізку  дерев,  покропити  хімікатами,  побілити,  ну  і  звичайно  ж    зібрати  врожай.  Садок  великий,  тягнувся  вздовж  всього  села.  По  краю  вишні  з  усіх  сторін,  як  охоронці,  а  в  середині  яблуні  та  де  –  не  -де  абрикоси.  Різноманіття  сортів  яблук  дивувало  дівчинку,    вона  з  задоволенням  їла  ті  яблука,  що  приносила  тітка,  насолоджувалася  ними  і  посміхаючись,  кожного  разу  оцінювала  їх  смак.  Про  свою  звичку,  полежати  в  ліжку,  поніжитися,  мала  забути.  Господарство,  як  тримали  раніше,  так  і  тримали  зараз.  Тітка  рано  будила  її,  давала  вказівки,  що  треба  зробити.  Гуси,  качки,  кури,  індики  і  корова,  було  біля  чого  побігати,  зранку  замість  зарядки.  Добре,  хоч  тітка  продала  свою  корову,  то  вже  легше.  Коли  корову  забирали  на  забій,  Наталка  саме  прийшла  зі  школи.  Тітка  тримала  в  руці  гроші  і  хитро  повела  очами,
-  Ну  ось  покладу  в  скриню,  будеш  виходити  заміж,  як  знайдуться.
 Ці  слова  звичайно  не  сподобалися  дівчині.  Який  заміж?  Ото  вже  переклинило    в  голові  бабі,  подумала  про  себе  дівчина.
 Все  добре,  заспокоювала  себе  та  не  до  вподоби  їй  була  дружба  тітки  з  бабою  Яриною,  що  жила  через  кілька  хатин.  Ну  баба  Ярина,  ще  нічого,  не  така  сердита,  як  тітка  та  здавалося  їй,  щось  замислили,    бабця    часто  хвалила    Василя,  онука  свого.  Він  був  на  два  роки  старший  за  Наталку.  Трохи  дивакуватий,  виділявся  серед  хлопців,  був    неохайним,  часто  пустував,  поводився,  як  задерикуватий  півень.
Та  час  летів….  Рік  за  роком  збігав…Наталка  останній  рік  навчалася  в  школі.  Вчилася  добре,  надіялася  поїхати  в  Москву  до  тітки  Олі,  адже  та  обіцяла  її  забрати  до  себе.  Правда  тітка  Зоя  зразу  була  дуже  проти,  але  після  умовлянь,  погодилася  відпустити  на  навчання.  В  дівчини  було  бажання  вивчитися  на  лікаря  чи  в  крайньому  разі  на  медсестру.  Добре  було  б,  якби  дали  кімнату  в  гуртожитку,  щоб  нікому  не  заважати,  розмірковувала  вона.  А  там  би  можливо  й  залишилася,  адже  молоді  в  селі  значно  поменшало,  всі  десь  їхали  навчатися,  чи  то  працювати  в  місто.
       Та  не  так  все  склалося,  як  гадалося….Як  грім  серед  ясного  неба,  прилетіла  звістка,  розпався  Радянський  Союз.    Пусті  прилавки  в  магазині  лякали  людей,  добре,  що  було  господарство,  то  вже  не  були  голодні.  Тітка  Зоя  дуже  зраділа,  коли  отримала  листа  від  сестри.  Оля  писала,  що  справи  кепські,  погано  з  продуктами,  що  друга  донька  вийшла  заміж  і  тепер  всі  живуть  в  двокімнатній  квартирі.  Написала,  що  Наталці  поки  що  краще  залишитися  вдома,  перечекати,  якийсь  рік,  пізніше  час  покаже,  що  робити  далі.
       В  дівчини  опустилися  руки,  куди  ж  податися?  Не  хотіла  залишатися  в  селі,  не  хотіла  на  очі  бачити  бабу  Ярину,  яка  при  всіх  зустрічах,  немов  втішалася  нею,  хвалила,  що  гарна  і  красива,  до  того  ж  і  рукодільниця.  Вона  зачастила  до  них  в  гості,  особливо  вечорами,  коли  дівчина  вишивала  рушники.  Так,  вона  любила  вишивати,  в  клуб  ходила  рідко,  бо  тітка  дозволяла  гуляти  тільки  до  двадцять  третьої  години.  Та  і  відданої  подружки  не  було,    лише  знайомі  і    однокласники.  А  Василь,  то  правда,  був  настирним,  як  та  муха,  чатував  її  щовечора.    Ніби  трохи  пришелепкуватий,  одягне  кашкет,    збоку  причепить  квітку,  з  посмішкою  на  обличчі    хизується    перед  нею.  Та  вона  намагалася  не  звертати  на  нього  уваги,  його  поведінка  визивала  ненависть,  огиду.
   Весна  …    Все  зеленіє,    квітне  ,  птахи  наспівують  пісень,  а  в  небо  сині  сонечко  дарує  тепло  й  світло  огортає  тіло,  охоплює  радість,  немов  би  пташкою  десь  полетіла.  Наталка  з  хвилюванням  закінчувала  школу,  треба  поговорити  з  тіткою,  хай  би  відпустила  в  містечко  вчитися  на  повара,  чи  на  перукаря  в  училище,  тож  вдома  сидіти  не  буду.  Добре,  що  вже  сімнадцять  минуло,  можливо  б  на  роботу  десь  влаштувалася,  на  худий  кінець,  прибиральницею.
   Вечоріло…    Легенький  вітерець  з  долини  ніс  прохоло  Дівчина  тягнула  воду  з  колодязя,    раптово  із  –за  квітучої  калини,  як  біс,    вискочив  Василь,  в  руці  тримав  суцвіття  калини.      Вдягнений    в  майку  і  якісь  зашарпані  старі  чорні  штани,  босоніж,  став  на  одне  коліно,  посміхався,
-  Що  хочеш  заміж?    То  ось  тобі  квітка.
З  переляку  дівчина  пополотніла,    худенька  рука  не  втримала  ручки  ворота,  повне  відро  води  полетіло  донизу,
-  Ти,  що  зовсім  здурів?!  
Він  швидко  піднявся,  став  розчепіривши  ноги,
-  А,  що  після  зелених  свят  відгуляємо  весілля…  Так  бабця  казали.
Колючий  погляд,  його  напівбожевільних  очей,  змірював  її  з  ніг  до  голови.  Вона  здивовано  кліпала  очима,  опанувавши  себе,  намагалася  приховати  злість,  впевнено,  не  поспішаючи,  сказала,
-  Напевно    тобі  наснилося,  що  я  піду  за  тебе...
-  Підеш!  Твоя  тітка  дала  згоду,  не  втечеш  синичко.  Хоч  худенька  і  маленька  люблю  твоє  личко.  
Його,  як  граблі  руки  потягнулися  до  неї,  зробив  крок.
Вона  сердито  подивилася  з  під  лоба,
-  Ану,  не  смій  торкатися  мене!  Згинь  з  очей  моїх!
Він  крутив  головою,  єхидно  посміхався,  відкинув  в  сторону  суцвіття,  йдучи  на  стежку  голосно  сказав,
-  А  я  тітці  вірю,  підеш  за  мене.  Вона  тобі  щастя    бажає.  А  кому  й  ти,  ще  будеш  потрібна  в  нашому  селі….
Затрусилося  тіло,  ніби  хто  ошпарив  окропом.  Намагалася  глибоко  дихати,  гучно  билося  серце,  їй  здавалося,  що  воно  розірветься  на  шматки  й  вирветься  з  грудей.
   Прохолодна  вода  хлюпалася  з  відра  прямо  на  ноги  та    вона  не  звертала  уваги,  спішила  додому.  Їй  би  зараз  терміново  поговорити  з  тіткою  та  вона  ж  на  роботі,  хотілося  кричати    й  вити  від  такого  приниження.  Цікаво,  які  розмови  з  бабою  Яриною  веде  тітка?    Чому  він  так  похабно  поводиться?  
         За  пранням  навіть  не  помітила,  як    швидко  пролетів  час.  Думки  плуталися,  не  давали  спокою,  час  від  часу  горошинами  стікали  сльози  по  щоках.
 Та  тітка  прийшла  додому    вже  коли  стемніло,  як  Наталка    нагодувала  господарство.  Вона  за  цей  час  вгамувала  свою  злість,  вирішила  зараз  цієї  теми  не  торкатися.    Адже  завтра  екзамен,  треба  готуватися,  хай  вже  після  нього.  Ще  довго  світилося  в  її  кімнаті,  те  що  читала  ніяк  не  вкладалося  в  голові,  думки  повертали    до  розмови  з  Василем.
     Лише  після  останнього  екзамену  дівчина  наважилася  поговорити  з  тіткою.  Вона  готувалася  до  вечора,  що  мав  відбутися  в  школі.    Одягнувши  плаття  голубого  кольору,  стала  перед  дзеркалом,  поправляла  зібране  до  купи  біляве,  ледь  кучеряве  волосся.  А,  що  хіба  й  така  погана?  Ну  не  обов`язково  ж    всім  бути    високими  тополями.  Нічого,  в  селі  не  збираюся  залишатися,  якось  треба  закрити  пельку  Василеві,  щоб  не  розносив  плітки  по  селі.
Коли  вийшла  з  кімнати,  за  столом  сиділа  тітка,  чистила  насіння  соняшника,  побачивши  її,  посміхнулася,
-  Ну  можна  й  під  вінець,  гарненька  ти  в  мене,  хоч  худенька  та  то  нічого.  Всі  з  роками  вбираємося  в  силу,  згодом  товстіємо…
Вона  витримала  паузу,  не  перебивала  її,    а  потім  миттєво  почервоніла,
-  Тьотю,  що  це  той,  дурень,  Василь  плеще  язиком?  По  селі  чутки  розносить,  що  маю  за  нього  заміж  йти.  Ви  часом  не  знаєте  від  кого  йдуть  ці  брехливі  плітки?
Тітка  кивнула  головою,  дивилася  прямим  поглядом,
-  Ти  хочеш  сказати  Василь  поганий  хлопець?  Бідний  хлопець,  на  пів  сирота,  матері  немає,  батько  в  місті….  Звичайно,  бабця  не  може  йому  замінити  батьків,  але  ж  виховала  і  подивись  який  він  роботящий.  Що  веселий,  то  це  не  завада,  буде  веселіше  в  сім`ї.
Ледь  зблідла,  більше  не  хотіла  слухати  її.  Тремтячим  голосом  перебила,
-  В  якій  сім`ї,  тьотю?!  Він  же  бездарний,  дурнуватий!    Ледве  екзамени  склав  за  восьмий  клас,  бабця  бігала  та  й  бігала  в  школу,  щоб  хоч  трійки  поставили.  Всі  з  нього  сміються,  глузують.  Вдягнеться,  як  опудало,    незграбний,  вічно  замурзаний,  матюки  за  матюками,  грубий.
Тітка  наставила  перед  нею  руку,  заперечуючи,
-  Помовчи!  Слухай,  що  скажу  тобі,  ти  життя  не  знаєш!  Дурник  би  на  тракторі  не  працював!  Ти  знаєш,  які  гарні  гроші    він  заробляє!  Це  основне  для  сім`ї,  як  в  колгоспі  проблеми  з  виплатою  грошей,  то  по  людях,  ще  більше  заробить.  Ні  в  яке  місто  ти  не  поїдеш  і  крапка!  Будеш  мені  правою  рукою  в  садку,  сама  знаєш,  як  мені  важко  зі  всім  впоратися,  роботи  забагато  на  одну.  І  вічно  працювати  не  зможу,  ноги  болять  ходити,  піду  на  пенсію,  треба  ж  комусь  передати  справи.  Дітей  ваших  бавитиму…
Наталка  не  озираючись,  пулею  вискочила  з  хати.  Хапала  свіже  повітря,  вгамовувала    хвилювання,    рукою  змахнула  зі  щоки  сльозу.
       Біля  школи    веселі  розмови,  сміх,  звучить  гарна  музика.  Вона  не  знала,  що  робити,  настрій  був  зіпсований…
 Промови,  побажання,  обійми,  поцілунки….  Не  усвідомлюючи  дивилася    на  це  все,  думки  копошилися  після  розмови  з  тіткою.  Побувши  пару  годин  з  однокласниками,  Наталка  зняла  капці,    босоніж  гайнула  через  городи  додому,  щоб  нікому  не  потрапити  на  очі.  
 Йдучи  швидкою  ходою  додому,  робила  висновки…  Треба  тікати  з  дому,  паспорт  є,  іншого  виходу  просто  нема.  Як  би  ж  тітка  Оля  була  ближче,  вона  б  цьому  завадила    та  де  гроші  взяти  на  квитки?
       Життя  продовжувалось…  Поміж  них  наче  чорна  кішка  пробігла.
З  того  дня  Наталка  не  мовила  ані  слова  до  тітки,  до  болю  стискала  кулаки,    в  собі  ховала  образу.  Жінка  часом  поглядала  на  неї,  крутила  головою,
-    Подумай!  Подумай  добре,  я    ж  тобі  не  ворог….
   Пройшло  кілька  тижнів…Наталка    сиділа    в  своїй  кімнаті  біля  відчиненого  вікна,    коли    тітка  відкрила  двері,  
-    Ну,  чого  уникаєш  мене,  мовчиш,  як  в  рот  води  набрала.  Я  домовилася,  реєстрацію  шлюбу  зробимо  в  клубі,  на  наступну  неділю,  після  Зелених  свят.  Відгуляємо  невеличке  весіллячко  та  й  живіть  собі,  більше  я  втручатися  в  твоє  життя  не  буду,  слово  даю.  Хочу  спокійно  закрити  очі,  щоб  знала,  що  з  надійною  людиною  живеш.  
     Дівчина  зірвалася  зі  стільця,  схватилася  за  голову,  в  істериці  закричала,
-  Яке  весілля  тіточко?!  Він  мені  огидний,  смердючий…
А  потім  махнувши  рукою,  йшла  до  дверей,  крикнула,
-  Я  з  ним  в  ліжко  не  ляжу,  хоч  ріжте  мене,  не  ляжу…
Вона  так  гримнула  вхідними  дверима,  що  ті  ледь  не  злетіли    разом  з  завісами.    Бігла  під  грушу,  під  ту  саму  грушу,  що  колись  вона  з  мамою  лежала  на  простирадлі.  Впала  ниць  на  траву,  душило  в  горлі,    плакала  й  плакала,  сльози  текли  рікою.
   Час  летів….  Хотіла  Наталка  втекти  та  на  жаль  паспорта  не  знайшла  на  місці.  Розчарування  доводило  до  сказу,  примруживши  очі,  глибоко  дихала,  вгамовувала  злобу  до  тітки.  Ну  нічого  побачимо,  як  воно,  хай  знає  мій  характер….
       Напередодні  свята  тітка  занесла  в  кімнату  валізу,  з  неї    дістала  весільну  сукню,  махнувши  рукою  весело  сказала,
-  Ось  міряй,  це  сукня  твоєї  мами.    Вона    думала,  що  ми  її  продали,  а  я  для  тебе  зберігала,  знала,  що  буде  мати  дівчинку,  а  чому  й  сама  не  знаю….  
Присівши  на  стілець  продовжила,
-  Курінь  в  них  зробимо,  хтось  допоможе  прикрасити.  Шкода  Оля  не  приїде,  онук  після  операції,  апендицит  вирізали.  В  садочок  довгенько  не  піде,  хто  ж  залишиться  з  ним  вдома,  будуть  змінами  мінятися,  щоб  не  йти  на  лікарняний.
Наталка  побіліла,  защеміло  під  серцем.  Весільна  сукня  білого  кольору,  на  вид  була,  як  нова,  зверху  лежало    біле  кольє.    На  якусь  мить  завмерла,  стиснуло  в  грудях,  стримувала  сльози,  в  душі  кричала;  ой,  мамо,  щоб  ти  встала  та  й  подивилася,  що  робить  твоя  сестра,  як  їй  завадити  не  знаю.  Тремтів  голос  від  хвилювання,
-  Що  ви  робите  тітонько?  Що  робите,  одумайтеся!  Не  зривайте  квітку,  яка  тільки  розквітла…  Не  псуйте  моє  життя.  Я  вам  сказала,  я  з  ним  в  ліжко  ніколи  не  ляжу.  Зрозумійте  це  нарешті,  це    ж    на  сміх  людям  буде  весілля.  
Запала  тиша….  Тітка  встала  зі  стільця,  кілька  раз  пройшлася  вздовж  кімнати,  стала  ззаду,  легенько  торкнулася  плечей  двома  руками,
-  Це  в  тебе  мандраж,  готуйся  і  більше  ніяких  розмов.    Подорослішай  нарешті,  давай  не  будемо  сперечатися…
Вона  хотіла  погладити  її  по  голові  та  дівчина  різко    нагнулася,  тітка,    зітхнувши,  махнула  двома  руками,  вийшла  з  кімнати.
 Цілий  день  прискіпливі  думки  свердлили  мозок  ;  ну  нічого,  якби  там  не  було,    підкорюся,    стерплю  весілля,    а    там  тільки  мене  й    побачить,  лише    треба  якось  паспорт  дістати.
     Біля  будинку  Василя  було  людно…    Гучно  грав  магнітофон...  Молоді  щойно  прийшли  з  клубу,  бабця  Ярина  і  тітка  зустріли  їх  з  хлібом  -  сіллю.  А  потім  самі  цілувалися  й  обіймалися,  раділи,  що  зробили  те,    чого  так  давно  чекали.  Звичайно  Василь  ходив,  як  півень,  посміхався,  правда,    як  тільки  Наталка  на  нього  погляне,  відводив  очі  і  напрочуд  мало  говорив,  за    нього  майже  все  говорила    його  бабуся.  Наталка  одним  була  задоволена,  що  встигла  забрати  паспорти  й  посвідчення  про  шлюб.
 Гуляли  до  пів  ночі,  коли  кричали  «гірко»    вона  наче  кам`яніла  та    все  ж  підставляла  щоку.  Хвилювалася,  як  втекти,  щоб  не  відразу  помітили,  треба    ж  якісь  речі  зібрати,  тож  в  одній  сукні  не  побіжить.  Час  від  часу    криво  посміхалася  до  Василя,  щоб  нічого  не  запідозрив,  навіть  дозволила  обіймати  себе,  хоча  в  душі  картала;  де  ти  взявся  на  мою  голову….  Коли  з  неї  зняли  фату,  покривали  білою  хустинкою,  тітка  задоволено  дивилася  і    витирала  непрохані  сльози.  А  баба  Ярина,  як  квочка  ходила  кругом  Наталки,  щось  приспівуючи  говорила.  Наталка  не  слухала,  на  умі  зовсім  інше  –  чекайте,  чекайте,  доспіваєтесь,  не  прощу  вам,  ніколи  не  прощу  цього…  
                 Нарешті  розрізали  коровай  на  шматочки,  роздавали    всім  присутнім,  весілля  закінчилося….  Тітка  радо  всучила  в  руки  Василю  вирізану  середину  з  короваю,  
-  Ось  забирайте,  за  звичаєм    це  ваше,  а  ми  завтра  десь  о  дев`ятій  годині  до  вас  прийдемо,  відсипайтеся….  
 Наталка  старалася    добре  напоїти  Василя,  коли  розходилися  люди,  наливала  «  на  коня»  і  йому.  Посміхалася  до  всіх,  задоволено  зирила  на  свого  нареченого.
       В  хаті  тихо….  Лише  чути  цокання  годинника.  Наталя  включила  приймач,  знайшла  ліричну  музику.  Василь,  ледь  втримався  на  ногах,  зняв  жакета,  кинув  на  підлогу,  поцілував  в  щоку,
-  Роздягайся,  я  зараз  прийду.
О,  як  ти  остогид  мені,  подумала  дівчина  та  добре,  що  десь  пішов.    Швидко  намацала  в  кишенях  гроші,  що  подарували  гості.  З  однієї  кишені    всі  забрала,  шепотіла,
-  Не  знаю  чи  порівну,  але  це  моя  частина.
 Заховала  в  сумку  до  документів.  В  шухляді  серванту  забрала    атестат  і  шукала  фото  батьків,    Раптом  намацала  маленьку  книжечку  «  Молитовник»,  з  неї  випала  записка.  Цікаво,  що  це?  Читала  -  Москва  і  номер  телефону.  Сам  Бог  мені  допомагає,  це  ж  напевно  телефон  тітки  Олі.  Знайшовши  фото,  забрала  записку,  все  заховала  в  сумку.  Треба  тепер  зібратися,  подумати,  що  взяти  з  собою  в  рюкзак.    За  цілий  день  виснажилася,  як  же  це  не  заснути  до  світання?  Як  його  вмовити,  що  зробити  щоби  заснув  швидше?    Раптом    за  склом  серванту  побачила  пляшку  вина  -    «Советское  шампанское!»,  саме  враз  скумекала  дівчина.
 Василь,  як  чахлик  невмирущий,    зайшов    в  кімнату  в  одних  трусах,  волосаті  груди  їй  нагадали    мавпу.  Фу,  яка  гидота  і  не  посоромився…  А  труси,  як  спідниця,  аж  по  коліна.  Від  побаченого    її  проймав  холод,  морозило.  Від  нього  тхнуло  перегаром  й  блювотинням,  вона,  аж  здригнулася,    рукою  прикрила  носа,
-  Гаразд  Василю,  як  сталося  так  сталося….  Давай  вип`ємо!Тобі  покращає.  Це  щоб  було  нам  веселіше  Гайда,  давай  вип`ємо  за  нас!  
   Василь    впав  на  ліжко,  запхав  руки  за  голову,  спостерігав,  як  вона  знімала  сукню,  одягла  халат.  Від  хвилювання  вся  тремтіла,  якби  це    його  швидше  приспати,  а  потім  до  нього,
-  А  хочеш  я  перед  тобою  потанцюю,  як  в  кіно?  Тільки,  давай  ще  вип`ємо!  Я  наберуся  сміливості,  це  ж  перша  ніч  в  мене….
Василь,    повернувся  на  бік,  погладив  себе  по  грудях,  рукою  схватився  за  пляшку,  ледь  -  ледь  ворочав  язиком,
-    Ага  я  теж  маю  набратися  сміливості,  то  я  доп`ю….
Жадно  присмоктався  до  пляшки,  як  теля,  до  корови.
-  Ой,  почекай,  я  зараз,  почекай  я  на  хвилинку,  чайник  закипів,  зараз  принесу,  ще  почаюємо..
   Він  допивши  все  вино,  кинув  пляшку  на  підлогу  й  повернувся  на  бік,  щось  бурчав  тихо,  згодом  засопів.
Як  бджола,  що  в  сітці,  носилася  дівчина  по  хаті,  збирала  речі,  поглядала  в  вікно,  на  годиннику  минула  третя.
-  Ну  от  і  добре  -  перехрестилася,  -  Можна  йти,  гадаю  тітка  не  слідкує,    Господи  допоможи!
     Крадькома  відкрила  двері,  шмигнула  за  хату…  Свіже  повітря    придало  сили,  бігла  через  городи  в  сторону  садка.  Так  швидше,  думала,    навпростець,  через  садок,    ближче  до  траси.    Але  ж  погано  видно,  ні  зірок,  ні  місяця  на  небі,  чи  буде  дощ?  Та  ,що  буде,  то  буде,  цей  день    змінить  моє  життя
         Згодом  пару  краплин  дощу  впало  на  обличчя…    Треба  швидше,  добіжу  до  садка,    а  там  під  навісом  ящики,  перечекаю,  якщо  буде  злива.    Добре,  що  в  туфлях,  основне  ноги  не  промочити.
     З  садка  лунав  гавкіт  сторожових  собак,  себе  втішала  –  щоб  тільки  сторож  не  помітив  і  добре,  що  дощ  тільки  налякав.  В  на  пів  темряві    підбігло  два  пси,  вже  не  гавкали,    лащилися,  адже  вона  часто  була  в  саду.  Вона  торкалася  їх  вух,  гладила  голови,  наче  прощалася  з  ними,    пригостила  короваєм    і  дала  команду  повертатися  на  місце.  Неначе  пташкою  летіла,  позирала  до  неба,  на  сході    вже  ясніло,  виднілися    скупчені  темні  хмари,  далеко  на  заході  блискало.  Та  то  нічого  встигну  до  траси,  адже  вже  чула  гул  машин.  
Добре  розвиднилось  ….  Здійнявся  вітер,  ніс  вологість,  пришвидшила  ходу,  в  надії  до  дощу  зупинити    якусь  машину.
За  садом  переорана  земля  і    пагорб.  Рукою  подати  до  траси,  полегшено    зітхнула,  витерла  змокріле  чоло.  Хай  Бог  простить  мені  та  іншого  виходу  я  не  бачу,  заспокоювала  себе.  Витягла  з  сумки  мамин  старий  синій  балоновий  плащ,  накинула  на  плечі.
       По  трасі  на  великій  швидкості  промчало    кілька  машин.  
 Темні  хмари  підповзали  ближче.  Блискавка  раз  по  раз  розрізала  небо  на  шматки,  гриміло,  почався  дощ.  
         Опустивши  голову,  стояла  спиною  по  ходу  машин…    Ой,  що  ж  це,  одні  женуться,  як  скажені,  а  інших  зовсім  немає,  здається  вже  й    промерзла.  На  якусь  мить  охопив  розпач,  сумління,  можливо  треба  було  піти  на  перший  автобус.  Та,  який  там  автобус,  через  годину  міг  прокинутися,  де  б  тоді  втекла,  втішала  себе.    
Сильний  гул  відволік  від  думок.  Біля  неї  різко  зупинилася  машина,  почула,  як  відкрилися  двері.  Веселий  голос  чоловіка,
-  Тіточко!  Сідайте!  Такий  сильний  дощ,  а  ви  стоїте.  Як  хочете  підвезу  до  консервного  заводу.
 Наталка  наче  соромлячись,  підняла  голову.  Біля  неї  стояла  бортова  машина  заповнена  ящиками  з  болгарським  перцем.  З  кабіни  виглядав  засмаглий  чоловік.  Раптово  почервоніла,  вагалася,  але    ж  такий  молодий.  На  його  обличчі  розпливлася    привітна  усмішка,
-  Не  бійся,  думав  жінка,  а  ти  така  молоденька,  як  пролісок  на  узбіччі  дороги.  Ось  дивися  документи  маю,  захочеш  перевіриш,  звідки  я  і  хто.
Сміливо  подав  руку,  Наталка  вагалася    та  все  ж  залізла  в  кабіну.  
Він  не  копошився,  відразу  поклав  перед  нею  подорожній  лист  водія,
-  Ось  подивися,
На  відстані  прочитала  прізвище  та  ім`я,  трохи  вдалося  вгамувати  хвилювання,  мовчала.
-  То  може  познайомимося,  я  Віктор,  з  під  Могилів  -  Подільського,  оце  везу  перець  на  консервний  завод.  А  ти…  Ой  вибач,  я  простий  хлопець,  гадаю,  не  такий  вік,  щоб  викав  до  тебе.  А  ти  їдеш  до  міста  в  гості?    Чи    то  по  справах?
Крадькома  зирила  в  його  сторону,      тільки  тепер  помітила,  що  він  не  засмаглий,  а  просто  шкіра  трохи  темніша.  Напевно  молдаван,  симпатичний,  волосся  чорняве,  світло  карі  очі,  здається  порядний,  зробила  висновки.
Йому  пасувала  голуба  сорочка,  вона  несміливо,
-  А  я  Наталка.  А  їду,  ще    сама  не  знаю  куди.  Можна  сказати  втекла  з  весілля.  Мабуть  поїду  до  Москви,  тільки  треба  передзвонити,  в  мене  там    тітка  Оля  живе.
Він  відкопилив  губи,  здивовано  до  неї,
-  А  що,  щоб  попасти  в  Москву  треба  тікати  з  весілля,  інакше  ніяк?
І    засміявся….
-  Ледь  всміхнувшись,  відповіла,
-  Розповідати  довго,  гадаю    витрачати  час  не  варто..  .
-  А  ти,  так  коротко,  розкажи  про  себе  і  зрозуміло,  як  колись  писали  в  школі  перекази.  Так  їхати  буде  веселіше…  Давно  закінчила  школу?
       Машина  їхала  на  невеликій  швидкості,  за  вікном  накрапав  дощ…  Наталка    замислилася…  Мені  ж  з  ним  дітей  не  хрестити,  чому  й  не  розповісти.  Всю  дорогу  дивилася  вперед,  часом  здавлювало  в  горлі  і  підступали  непрохані  сльози,  намагалася  не  показати  їх,  спогадами  роз`ятрила  душу.  Коли  закінчила  говорити,  намагалася  посміхнутися,
-  Отакі  справи.  Це  так  коротко,  хочу  на  переговорний  пункт.  Спочатку  подзвоню  до  тітки  в  Москву,  щоб  знала,    на  що  я  зважилася,  що  жива    і  здорова.  Думаю,  можливо  поїду  до  неї,  а  як  ні,  то  десь  в  містечку,  на  худий  кінець,  прибиральницею  влаштуюся  на  якийсь  час.  Правда,  це  не  найкращий  варіант,  гадаю  треба  тікати  подалі,  щоб  не  знайшли.  Хочу  сама  розпоряджатися  своїм  життям,  були  плани  поїхати  вчитися  та  тітка  не  пустила.  Все  ж  думаю  в    медичне  училище  поступити  і  водночас  десь  підробляти,  треба  ж  за  щось  жити.
Віктор  мовчав,  наче  переварював  все  почуте…  Оце  так  справи,  закінчується  двадцяте  століття….  Дивно,  невже  люди  не  розуміють,  що  людина  сама  має  вирішувати,  як  поступити  в  такій  делікатній  справі.  Одружитись  без  кохання?  Напевно  це  не  вірно…  Він  думав  чим  би  їй  допомогти,  шкода  дівчини,  гарненька,  тендітна  квіточка  та  чи  правду  розповіла…  Але  судити  не  мені…    Уже  підїжджали  до  містечка,  гальмував,    зупинив  машину,
-  Я  тобі  запропоную  допомогу,  обдумай  добре…  Я  зараз  відвезу  тебе  до  пошти,  а  потім  поїду  здам  перець,  це  години  дві  пройде,  не  більше.  Гадаю  за  цей  час  додзвонишся  до  тітки,  почекаєш  мене,  хочу  знати,  що  вирішиш,  можливо    буде  потрібна  якась  допомога.  Наталка  навіть  зраділа,  повезло,  хоч  є  з  ким  поділитися,  то  вже  краще,  легше  на  душі..    
 Вона  додзвонилася  до  тітки,  просила,  щоб  та  передзвонила  в  колгосп,  щоб  передали  тітці  Зої,  що  з  нею  все  добре,  щоб  не  хвилювалася.  Як  влаштується  дасть  адресу.  В  розмові,  тітка  Оля  не  схвалювала  вчинку  та  все  ж  пообіцяла  передзвонити  в  колгосп,  щоб  не  шукали.  Запитала,  які  має  плани  на  майбутнє.  Дуже  засмутилася,  що  не  змогла  приїхати,  гадала,  що  цього  б  не  сталося.  Та  все  ж  наче  не  дуже  розсердилася,  дала  надію  дівчині,  вразі,  якщо  ніде  не  влаштується,  тоді  може  приїхати  до  неї.  
   Звичайно,  розмірковувала  Наталка,  в  двокімнатній  квартирі  три  сім`ї,  куди,  ще  мене  туди?  А  потім  нагадала,  що  Віктор  з  під  Могилів  -  Подільського,  адже  в    містечку  є  фельдшерське  училище,  може  це  мій  шанс?    Присівши    на  лавку  під  будівлею  пошти,  чекала  на  нього,  роздумувала,  що  робити  далі,  що  порадить  він?  Видно  чоловік  серйозний…  В  може  не  одружений,  на  вид  молодий  та  в  армії    напевно  був,  відчувається  стриманість,  ні  разу  не  перебив,  коли  розповідала  про  себе.  
   Вони  їхали    по  трасі,  Наталка  в  роздумах  дивилася  в  вікно.  Мабуть  він  правий,  поїду  в  Могилів  -  Подільський,  ще  приймають  документи,  можливо  все  задумане  збудеться.  Але  зараз  вони  їхали  в  його  село,  Віктор  пообіцяв  влаштували  на  квартиру  до  рідної  бабусі.
Від  траси,  кілометра  три,  їхали  по  вапняній  дорозі.  Вздовж  дороги  посадка,  з  обох  боків  старі    листяні  дерева  наче  вистроїлися  в  ряд.  Наталка  здивовано  запитала,
А,  що  у  вас  дощу  не  було?  Бачу  зовсім  сухо…
 Віктор  уважно  дивився  на  дорогу,
-  Та  не  знаю,  вчора  не  було,  я  ж  не  з  села  їхав,  це  ж  перець  з  Молдавії.
Виднілися  дахи  хат,  село  потопало  в  зелені…
Вони  під`їхали  до  не  високого  паркану  з  штахетів  ,    відразу  загавкав  пес.  Віктор  допоміг    Наталці  злізти  з  машини,  ледь  всміхався,
-  Не  хвилюйся,  тебе  тут  ніхто  не  скривдить.
На  обійсті  стояв  смуглявий  літній  чоловік,  відкривши  хвіртку,  махнув  рукою,  
-  О,  дивися  Маріє,  онук  приїхав  і  не  сам,  напевно  з  нареченою.
Наталка  почервоніла,  от  тютя,  чому  не  спитала  про  сім`ю…  То  мабуть  не  одружений….  
За  столом,  спиною  до  них,  сива,  пишна  жінка,  в  квітчатому  халаті  ножем  різала  кропиву,  час  від  часу  повертала  голову  до  хвіртки.
Віктор  поспіхом  прикрив  хвіртку,  почухав  рукою  голову,  усмішка  розпливлася  на  обличчі,
-  Знайомтеся  це  моя  знайома  Наталка,  приїхала  поступати  в  училище,  зараз  в  містечку  важко  квартиру  знайти,  а  ми  ж  недалеко,  хочу,  щоб  взяли  її  на  квартиру,  що  скажете?
Ось  так  взяв  і  випалив  все  відразу,    несміливо  переминався  з  ноги  на  ногу,  видно  трохи  хвилювався,  ніяковів.  
Жінка    поглядом  зміряла  з  ніг  до  голови  дівчину,
-  Ну  я  Марія,  а  це  дід    Антонаш,  ну  Антон,  так  тепер  звуть.  Проходь  до  хати,  то  хороше  діло  вчитися.
Хитро  повела  очима,  продовжила,
-  Ти  Вікторе,  сам  їй  покажи  ту,  більшу  кімнату,  а  паспорт  нехай  на  стіл  покладе,  я  потім  подивлюся,  що  то  за  пташечка  прилетіла  до  нашого  гнізда.  А    речей,  немає  чи,  що?
Хлопець  задоволено  позирнув  на  бабцю,
-  Гаразд,  тільки  ми  з  тобою  тет  –  а  –  тет  поговоримо,  добре?
Жінка  звела  чорні  брови,
-  Що  прямо  такий  секрет?
Він  кивнув  головою,  чорна  чуприна  спала  на  чоло,
-  Пішли  Наталю  покажу  твою  кімнату.
             Життя  продовжилося,  як  кажуть  -  «Життя  йде,  як  по  маслу».  Люди,  хоч  і  молдавани,  були  гостинні,  привітні.  В  душу  не  лізли,  не  дуже  розпитували  про  життя.  Це  напевно  після  розмови  з  Віктором,  вирішила  дівчина,  не  знати,  що  він  їй  розповів  та  жінка  особистого  життя  не  торкалася.
       Вже  на  другий  день  з  Віктором  завезли  документи  в  училище.  Мала    надія,  поступити  навчатися  по  спеціальності  -  »  акушерська  справа»,  адже  в  атестаті  було  лише  три  четвірки.  В  той  же  день,  мала  телефонну  розмову  з  тіткою  Олею,  але  в  якому  місті  навчатися  буде  не  сказала,  не  дала  й  адреси  де  проживає,  пообіцяла    інколи  дзвонити.
       Марія  все  була  вдома,  не  працювала,  а  дід  працював  в  колгоспі,  з  ним  і  Наталка  пішла,  щоб  заробити  якусь  копійку.  За  квартиру  розплачувалася  грішми  з  весілля,  мала  надію,  коли  буде  вчитися,  переїде  в  гуртожиток.
Віктор  раз  на  тиждень  приїжджав  машиною,  то  привезе  цукерок,  то  часом  морозиво.  Він  дещо  розповів  про  себе,  виявилося,  що  живе  в  цьому  ж  селі,  через  дві  вулиці,  минув  рік  як  прийшов  в  армії.  Наталка  помітила,  що  коли  дивився  на  неї,  ясніли  очі,  всміхався.  Вона  вечорами  чомусь  стала  думати  про  нього,  гарно  мати  такого  друга.  А  якщо  є  дівка?  Одружиться  й  про  мене    забуде.    А  чи  варто  втрачати?  Правда  молдаван,    не  українець,  видно  й  серед  них  є  непогані  люди  і  такі  працьовиті,  як  і  ми.
 Одного  разу  Марія  зайшла  в  кімнату  Наталки,  коли  та  була  з  дідом  на  роботі.  На  столі  дві  книжки  між  них  виглядав  паспорт.  Ну  тепер  вже  уважно  подивлюся  документ,  варто  глянути  де  приписана.  Жінка,  аж  зблідніла,  коли  побачила  в  паспорті  штамп  реєстрації  шлюбу.  Оце  так  -    так,  що  ж  це  виходить,  заміжня?!
Про  тіток  розповідала,  а  про  чоловіка  ні  слова,  дивно.  Але  ж  здається  Віктор  в  захваті  від  неї,  як  молоде  хлопчисько,  хіба  може  не  зізналася  йому.  Ой  Боже,    Боже,  це  ж  треба  такого…  Трохи  заспокоївшись,  роздумувала,  так  вже  тиждень  лишився,  хай  їде  вчитися,  ще  й  наче  гуртожиток  їй  пообіцяли.  Все  буде  добре,  хай  минеться,  як  сон.  Менше  бачитимуться,  то  на  краще.  Здається  вона  на  нього  не  запала,  має  за  друга.  Та  це  я  собі,  щось  придумала,  своїх  дівчат  достатньо.  Краще  мовчатиму,  навіть  доньці  нічого  не  буду  казати,  спокійніше  спатиме,  а  дідові  тим  паче  не  скажу,  бо  відразу  своїм  язиком  розплеще  на  роботі.  
       Час  летів,  Наталка  навчалася  в  училищі.  Хоча  й  отримувала  стипендію,  все  ж  вечорами  вишивала  рушники,  а  Віктор  здавав  їх  в  магазин,  була  якась  копійка.  Більше  ні  разу  не  їздила  в  село  до  Віктора.  Коли  ж  він  приїжджав  до  бабусі  та  зацікавлено  дивилася  на  нього,  а  може,  щось  скаже,  чи  проговориться  за  неї,  як  влаштувалася  дівчина?  Але  він  мовчав,  Марія  ж  не  хотіла  ворушити  минуле.
         Ніхто  й  не  підозрював,  що  в  них  дружба  переросла  в  кохання.
Частіше    зустрічалися,  похід  в  кіно,  поцілунки,  обійми,  веселі  розмови.  Вона  так  звикла  до  нього,  вже  й  не  замислювалась,  що  він  молдаван.  Дівчина  раз  в  три  місяці  дзвонила  тітці  в  Москву,  розповідала  про  навчання,  але  адресу  не  назвала.  Хоча  тітка  Оля  вже  й  знала,  що  навчається  в  Могилів  –  Подільському  та  сестрі  не  говорила,  вирішила,  так    всім  буде  краще,  спокійніше.
 Осінь…    Вересень  видався  напрочуд  теплим.  Вони    зустрічалися  в  парку,  неподалік  від  училища.  Наталці  залишалось  вчитися  пів  року.  В  цей  день  вони  не  мали  зустрітися,  але  після  занять  на  сходах  училища,  з  великим  букетом  квітів,  стояв  Віктор.  По  святковому  одягнений,  мило  всміхався,  не  звертаючи  уваги  на  сторонніх,  сміливо,  ніжно  торкнувся  її  губ  своїми  й  подарував  квіти,
-    Ну,  гадаю  нам  пора  вирішити  коли  одружимося.  Підеш  за  мене?  Я  кохаю  тебе,  неодноразово  вже  говорив,  те,  що  мала  чоловіка  для  мене  пусте.  Хай  тільки  в  селі  цього  не  знають,  щоб  не  плескали  язиками,  а  мені  байдуже.
   Розгублено  зиркнула,  ледь-ледь  почервоніла,  опустила  голову,  наче  ховала    свої  красиві,  волошкові  очі.  Глибоко  вдихнула,    рукою  ніжно  торкнулася    його  обличчя,  трохи  здивовано,
-А,  що  вже  час?
Ледь  нахилившись,  взяв  під  руку,
-  Пішли  сонечко  в  кафе,  морозива  посмакуємо,  там  і  поговоримо.
 В  маленькому  кафе  не  людно…  Грала  лірична  музика…  Віктор  замовив  морозиво  і  вони  присіли  за  круглий  стіл,
-  Наталочко,  більше  ніколи  й  слова  я  не  скажу  тобі  за  заміжжя.  Давай  в  листопаді  одружимося,  зимою  холодно,    тобі  вчитися  зовсім  мало  залишилося,    чого  нам  час  тягнути?  
Розпашілася,  схвильований  погляд  тонув  у  його  очах,  взяла  за  руку,  
-  А,  що  батьки  тобі  скажуть?  Вони  ж  мене  навіть  не  бачили.  І  в  паспорті  штамп,  я  ж  не  розірвала  шлюб…
Погляд  очі  в  очі,  милувався  нею,
-  Та  то  пусте,  я  це  питання  вирішу  за  два  тижні.    Просто  загубиш,  так  дехто  робить,  посвідчення  про  народження  в  тебе?  
Засяяли  оченята,  кивнула  головою.  Він  вкотре  всміхнувся,
-  Ну  тоді  не  переймайся,  в  новому  паспорті  штампу  не  буде,  ніхто      нічого  не  знатиме.
 Пройшло  три  тижні  …  Одного  вечора  Віктор  приїхав  машиною,»Нива»  виблискувала  на  сонці,  Наталка  здивовано,
-  Що  не  хотів  своєю  їхати,  чи  на  ремонті?    Чи  може  в  когось  на  прокат  взяв?
 -    Та  ні,    це  наша  з  батьком,  казав,  як  одружуся  мені  віддасть.
           Дорога  здавалася  довгою….  Наталка    хоча  й  одягнена  в  вишиванку    й  в  чорну  не  коротку  спідницю,  все  ж  хвилювалася.  Це  ж  мов  оглядини,  як  її  сприймуть,  що  чекає  на  неї?
А  він  примружував  очі,  ледь  посміхався,  бачив  її  стурбованість,
-  Та  ти  не  хвилюйся,  там  дід    так  щебетав,    так  хвалив  тебе,  за  мене  такого  ніколи  не  говорив.
Віктор  зупинив  машину  біля  паркану  з  білої  цегли…  Відразу    відкрилися  металеві  ворота,  дід  Антон  посміхався,  кивав  рукою,  
-  Давай,  заганяй  зразу  машину,  нащо  залишати  під  парканом.
Наталка  тримала  в  руках  торт,  Віктор  підморгнувши  взяв  її  за  руку,
-  Ану  усміхнися,  засяй  сонечком  весняним,  пішли.
 Вона  перевела  подих,  в  душі  просила  Бога,  щоб  все  було  добре.
Переступивши  поріг  веранди,  їм  назустріч  вийшли  чоловік  і  жінка.  Дівчина  відразу  зрозуміла,  що  це  мама  Віктора,  бо  він  був    дуже  схожий  на  неї.  Жінка  всміхнувшись    подала    руку,
-  Ну  от,  нарешті  познайомимося,  я  мама  Каміла,  довго  чекали  в  гості.  А  це  мій  чоловік,  батько  Віктора,  Роман.  Напевно  син  говорив  тобі,  в  нас  ще  є  дві  доньки  та  вони    одружені,    живуть  в  Атаках.
               В  хаті  за  столом,  сиділа  бабуся  Марія.    Вона  побачивши  молодих,  привітно  всміхнулася,  відповіла  на  привітання.  На  якусь  мить  зупинила  погляд  на  дівчині,  наче  хотіла  заглянути  в  її  очі.  Її  ,аж  холод  пройняв,    ото  напевно  чекає  на  мене  допит.  Пригадала,  ще  тоді,  як  їхала  від  них,  радо  прощалася,  бажала  щастя  та  знайти  мені  гарного  кавалера.  Мабуть  не  чекала,  що  все  так  складеться.  Вона  не  знала,  що    Марія  мала  розмову  з  Віктором  про  своє  заміжжя  та  він  відразу  їй  нагадав,  що  мама  його    теж  мала  перше  невдале  заміжжя..  Колись  бабця  його  просила,  нікому  не  розповідати,  тепер  можна  сказати  підписали  угоду,    все  тримати  в  таємниці.
За  столом  наче  в  рідній  сім`ї  …  Як  сказав  дід,  на  тверезу  голову  треба  про  все  говорити,  я  потім  вже  випити.    Старші  шушукались  між  собою,  дід  керував  всім,  весело  пропонував  страви,  хвалив  домашнє  вино.  Підморгнувши  Вікторові,  встав  із  -  за  столу,  почав  говорити,
-  Ну  тепер    всіх  запрошую  випити.  Весілля    не  буде  гучним,  не  той  час  на  жаль,  але  через  місяць  станете  на  рушник.  Так,  що  завтра  подавайте  заяву,  а  за  все  інше  не  хвилюйтеся.  Наталко,  в  нас  родина  величенька,  вміємо  добре  працювати,  ніякої  роботи  ні  діти,  ні  онуки  не  бояться.    І  вміємо  гарно  повеселитися,  побачиш  наше  молдавське  весілля.  Ну,  а  де  житимете,  вам  вирішувати.  Хочу  сказати  одне,  що  наш  дім,  для  вас  завжди  відкритий.  Тож  давайте  за  це  й  вип`ємо!
   Задоволений  промовою  батька,  Віктор  обіймав  Наталку,    легенько  рукою  притиснув  до  себе,  шипотів,  -
-  А  ти  боялася,  все  добре  бачиш…
   Каміла  привітна,  чорнява  жінка,  в  основному  мовчала,  зацікавлено  поглядала  на  майбутню  невістку.  
 Добре  закусили,  погомоніли…    Всі  дивилися  на  Марію,  чекали  її  слова.  Вона  наповнила  свій  келих  вином,  дивилася  на  Наталку,
 -  Так,  а  тепер  я  хочу  сказати  слово  та  щось  запитати.
Наталя  ледь  зблідніла,  опустивши  голову,  під  столом  зажала  руку  Віктора.  Він  відчув    легке  тремтіння,  зрозумів,  що  дуже  хвилюється,  поклав  руку  на  плече,  ледь  –  ледь    притиснув  до  себе.
Марія    посміхалася,    двома  руками  тримала  келих,
-  А,  що  Наталко,  що  онук  мій  молдаван,  то  нічого?
Вона  дивилася  прямим  поглядом,  наче  чекала  на  її  відповідь
Віктор,  щоб  підтримати  її  при  всіх,  ніжно  чмокнув  в  щоку,  голосно,
-  Сміливіше,  не  бійся,  не  соромся.
Стара  продовжила,  
-  Що  любиш  його?
-  Наталя  сильно  почервоніла,  тихо  промовила,
-  Та  він  же  хороший,  то,  як  не  любити,  кохаю  його,  обіцяю  шанувати.  А,  що  молдаван,  яке  це  має  значення,  ми  всі  рівні.
Вона  тільки  закінчила  говорити,  на  поміч  прийшов  Віктор,
-  А  я  тішуся,  що  буду  мати  жіночку  українку.  Он  сестра    Марина,  чоловік  в  неї  українець,  хіба  в  них  погана  сім`я?  І  в  нас  все  буде  добре!
 Марія  задоволено  дивилася  на  молодих,
-  Ну  тоді  за  Вас!  Нехай    збудеться  все  задумане!!  В  добрий  час!
Потім  мати  й  батько  Віктора,  наливали  вино  й  всіх  запрошували  випити  за  все  сказане.
           Минув  місяць…  Наталка  про  весілля    тітці  Олі  нічого  не  говорила.    З  тіткою  Зоєю  так  і  не  спілкувалася.  На  весілля  були  запрошені  тільки  дві  дівчини,  з  якими  навчалася.
       Весілля  пройшло  без  ніяких  пригод.  За  молдавським  звичаєм.  В  основному  гості,  це  не  маленька  родина  Віктора.  Дівчина  почувалася  щасливою,  всі  хвилювання  відійшли,  у  неї  все  добре.  Якби    ж  то  ближче,  то  поїхала  б  на  цвинтар  до  батьків  і  попросила    в  них  благословення.  Розповіла  б  їм,  що  пізнала  справжнє  кохання,  що  зустріла  справжнього  друга,  який  їй  є  опорою  в  житті.    Що  збулася  мрія,  вивчилася  і  тепер    працює  в  лікарні.  Та  несла  камінь  на  душі,  задумувалась,  інколи  нишком  витирала  непрохану  сльозу,  коли  ж  поїду  в  рідне  село?  А  треба  поїхати,  як  важко  роками  нести  цю  ношу  -  образу  та  треба  переступити  гордість.  Пробачити  тітці  за  все,  що  було,  поки    вона  жива.  На  жаль  час  швидко  летить,  не  знати,  коли  побачить  сад  дитинства,  свою  хату  й    зеленаве,    споришеве  обійстя….
   Закінчилося  весілля,  на  машинах    роз`їжджалися  гості…  Віктор    літав  на  крилах,  задоволений  весіллям,  ніс  дружину  на  руках  до  самого  ліжка.  
     Дивувався  Віктор  поведінкою  дружини…  Цілував  в  шию,  роздягав  її,  вона  ж  соромилася,  ховала  очі,  прикривала  своє  оголене  тіло.  Тонула  в  його  обіймах  і  водночас  її  проймав  страх  та  це    ж  мало  колись  статися.  Віктор  не  міг  зрозуміти,  чому    така  поведінка?  Не  наважився  запитати,  до  чого  в  такий  момент  розмови…    Билося  гучно  серце…  Від  ніжних  дотиків  здригалася…  Боїться  інтимних  стосунків?  Чому?  Коли  тіла  сплелися  в  одне  ціле  зрозумів  і  здивувався…  Невже  так  буває?  Йому  не  вкладалося  в  голові,  як  це  мати  чоловіка    і  залишитися  недоторканою….
                 Червневий  день  видався  ясним  і  теплим.  У  небо  сині    пливуть  хвилясті,  білі  невеликі  хмаринки.  То  зовсім  близько,  то  вдалині    здіймаються  птахи  в  політ  і  знову  припадають  до  землі.  Сонячні  промені  пестять  листя  на  кущах  і  деревах,  водночас  з  вітром  заграють,  мерехтять,  знову  й  знову    виблискують  на  сонці,  а  деякі  припадають  до  трав  і  квітів,  даруючи  тепло  і  ніжність,  все  довкола  наче  в  позолоті…  
       Машина  «Нива»  звернула  з  центральної  траси,  їхала  вздовж  великого  садка.    По  краю  вже  відцвіли  вишні,  а  далі  яблуні  старі,  крислаті,  майже  всі  відцвіли,  лиш  де  –  де  -  де  між  них  ще  можна  побачити  в  цвіту.    А  попід  ними    зеленаві  трави  присипані  пожовклими  пелюстками  цвіту.
 В  машині  за  сидіннями  два  похоронні  вінки,  великий  букет  квітів.  Поруч  бутель  з  вином  в  красивій  плетінці,  торт  і  пакет  солодощів.    Наталка  дивилася  в  вікно,  пригадувала  дитинство  і  той  день,  як  тікала.  Той  день  змінив  її  життя…  Ледь  стримувала  сльози,  так  швидко  пролетів  час,  не  була  в  рідному  селі  шість  років.  Під  серцем,  аж  щеміло,  холод  по  тілу.  Рукою  притискала  до  себе  п`ятирічного,  смуглявого  синочка  Андрійка,  наче  знаходила  в  ньому  розраду,  щоб  не  розплакатися  навзрид.  Її  коханий  і  любов,  її  надія    і  щастя,  це  син  і  Віктор,  вона  раділа,  що  доля  зробила  їй  такий  подарунок.
 Він  вів  машину,  час  від  часу  позирав  в  дзеркало,  бачив  тремтячі  вії.  Намагався  піймати  її  погляд,  щоб  посміхнутися,  вкотре  підтримати.    Розумів,  що  вона  поринає  в  спогади,  відчував,  як  їй  боляче  згадати  минуле,    як  важко  простити.
               Вже  майже  проїхали  садок,  далі  дорога    роздвоювалася.  Віктор    зменшив  швидкість,
-  Наталочко,  зараз  куди  наліво,  чи  направо?
Немов  проснулася,  кивнула  рукою,
-  Наліво  село,  а  направо  цвинтар.    Можливо  вони  вже  там,  я  тітці  Олі  говорила  о  котрій  годині  приблизно  приїдемо,  здається  встигаємо.
-  А  вона  вчора  мала  приїхати?,  -  уважно  дивлячись  на  дорогу  запитав  чоловік.
Наталка  погладила  сина  по  голові,  відповіла,
-  Так  вчора.
Відразу  серйозно  до  сина,  який  спритно  виставив  обличчя  в  вікно,  примружив  оченята  від  вітру.
-  Ще  трішечки  й  приїдемо,  посидь  тихенько.
Андрійко  зазирав  в  її  сумні  очі,
-А  в  мене  тут  теж  є  бабуся  й  дідусь?
Ніжно  обійняла  своє  чадо,  поцілувала  в  чоло,
-  В  тебе  тут  є    дві  бабусі,  старенькі,  як  бабуся  Марія.  Посидь,  як  на  шилі  крутишся,  скоро  їх  побачиш.
Її  погляд  губився  поміж  трав…  Напевно  ми  усі  маємо  гріхи,  гадаю  з  роками  усвідомлюємо  помилки.  Не  варто  мстити,  це  лиш    відкриє  болісну  рану,  згадуючи,  наче  попаде  на  неї  сіль.  Чи  варто  часто  озиратися  назад?  Хто  знає?  Як  згадати  краще,  можливо  й  варто…  А  все  болюче,  геть  розвіяти  вітрами  і  простити,  як  Бог  прощає.  Якби  важко  не  було  та  це  треба  зробити…
                                                                                                                                                               2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822034
дата надходження 20.01.2019
дата закладки 10.02.2019


Теоретик

Основи поетики. Спондей.

Спонде́й  (грец.  spondeios)  —  віршова  стопа  в  античній  версифікації,  яка  має  два  довгих  склади  (на  чотири  мори);  у  силабо-тонічній  (при  ямбах  та  хореях)  зводиться  до  двох  наголошених  складів  (—  —),  виступаючи  у  віршовому  рядку  допоміжною  стопою:

Вода  суха  і  сіра.  Але́  ві́ї
Примкнеш  перед  камінням  у  піску  —
І  раптом  бачиш  силу  вод  рвучку
Та  різкість  вітру,  що  над  ними  віяв  (О.  Ольжич).

Віршована  стопа  спондея  відома  з  античності.  Термін  «спондей»  походить  від  грецького  слова  spondi,  що  позначає  дві  довгі  музичні  ноти  в  співах,  які  супроводжували  обряд  узливання.  Спондей  не  забезпечує  основу  для  вірша,  оскільки  практично  немає  слів,  в  яких  склади  отримують  рівний  наголос.  

Спондей  -  нерегулярна  віршована  стопа,  яка,  на  відміну  від  хорея  або  ямба,  не  використовується  для  складання  повної  метричної  структури  віршів.  Вірші,  написані  спондеєм,  зустрічаються  рідко.  Поети  застосовують  цей  метр  в  поєднанні  з  іншими  традиційними  віршованими  розмірами.

Класичний  приклад  -  початок  «Євгенія  Онєгіна»  О.Пушкіна:

«Мій  дядько  самих  чесних  правил  ...»

Тут  у  першій  ямбічній  стопі  перший  склад  також  здається  ударним,  як  в  хореї.  Це  сусідство  двох  ударних  складів  і  є  спондей.

Мета  використання  спондея  полягає  в  акцентуванні,  підкресленні  конкретних  слів  у  вірші,  посилення  виразності,  емоційної  напруги,  жвавості  твору.  Присутність  спондея  у  вірші  уповільнює  ритм,  надає  поетичному  тексту  музикальності  і  драматичного  характеру.  Спондеїчна  стопа  використовується  поетами  також  для  передачі  стисненого,  компактного  сенсу  виразу.  

У  силабо-тонічної  поезії  незаперечні  приклади  спондея  знайти  складніше,  тому  що  стопа  визначається  наголосом,  а  наголос  -  це  питання  інтерпретації.  Отже,  додавання  у  вірші  (визначення  ненаголошених  і  ударних  складів)  суб'єктивно.  

Наприклад,  Шекспір  писав  вірші  і  п'єси  ямбічним  пентаметром,  але  навіть  в  знаменитому  рядку  з  «Гамлета»  «Бути  чи  не  бути,  ось  в  чому  річ»  більшість  сучасних  читачів  порушують  віршований  розмір  в  другій  половині  рядка,  підкреслюючи  слово  «ось»,  а  не  «в  чому».

Спондей  вживається  в  розмовній  мові,  особливо  у  вказівних  формах,  оскільки  слова  такого  характеру  короткі  і  ударні.  Наприклад,  «йди  додому»,  «повернися»  і  т.  д.  

У  сучасній  поезії,  в  силу  прагнення  авторів  до  ритмічності  віршів,  ненавмисне  використання  спондея  -  виняток,  тому  стопа  стає  експериментальним  віршованим  розміром.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823522
дата надходження 31.01.2019
дата закладки 31.01.2019


Теоретик

Основи поетики. Апокопа.

Апокопа  (грецьк.  Apokope  —  утинання)  —  усічення  наприкінці  слова  одного  чи  кількох  звуків  без  порушення  значення  слова.  

Внаслідок  апокопи  в  українській  мові  виникли  форми  дієслова  теперішнього  часу,  наприклад  є  <  єсть,  2-ї  особи  однини  (ходиш  <  ходиши),  3-ї  особи  однини  пише  <  пишєть;  минулий  час  однини  чоловічого  роду  ніс  <  неслъ,  2-ї  особи  однини  і  множини  наказового  способу  сядь  <  сади,  несіть  <  несЂте;  прислівники  так  <  тако,  вищий  ступінь  ,  гірш  <  горьше;  іменники  четвер  <  четвергъ,  Костя  <  Костянтин  тощо.  Те  ж  саме  можна  сказати  про  ненаголошені  форманти  -ть  <  -ти  (ходить  <  ходити),  -м  <  -мо  (ходим  <  ходимо),  частки  сь  <  ся,  б  <  би,  ж  <  же.  

А.  поширена  у  мовній  (побутовій)  практиці,  що  впливає  і  на  художнє  мовлення:

Що  кидає  тебе  у  відчай?
Котра  частина  твого  “я”?
Ота,  що  плаче?,
Та,  що  квилить?
Ота,  що  наріка?
(Л.Ярмак).

Останнє  дієслово  у  цитованій  строфі  “наріка”  втратило  закінчення  “є”,  тобто  повну  форму  закінчення.  Інший  приклад  з  вірша  П.  Тичини  “Вітер  з  України”:

Він  замахнеться  раз  —
рев!  свист!  кружіння!

У  другому  рядку  лише  слово  “кружіння”  має  повну  форму,  тоді  як  “рев”  вжито  замість  “ревіння”,  “свист”  —  замість  “свистіння”.  Подеколи  А.  має  авторську  специфіку:  “Гей,  розчиняйте  всі  вікна,  хай  увірвесь  у  груди  вогкість”  (М.Семенко).  В  деяких  випадках  А.  сполучається  з  аферезою,  синхронізуючи  її  смислові  поля.  До  цього  прийому  вдавався  П.Тичина:

вітер  вітер  ві
терзає  дуба  кле
на  хмарах  хмуре  сон
це  знов  осінній  ві

Цей  досвід  плідно  використовували  поети  наступних  генерацій,  зокрема  В.Стус.

А.  досить  широко  використовується  не  самостійно,  а  у  так  званих  складноскорочених  словах,  наприклад,  міськрада,  генпрокуратура,  адмінресурс.

В  українському  розмовному  мовленні  скорочені  слова  трапляються  у  молодіжному  та  комп’ютерному  сленгу.

Часто  А.  ускладнюється  додаванням  закінчень,  аби  слово  мало  самостійний  характер,  у  якого  є  рід  і  число  (комп  –  комп’ютер,  клава  —  клавіатура,  універ    —  університет).  

Широко  виявляється  апокопа  і  в  говорах:  мо(може),  гуцульське:  Бра  Ива,  хо!  (Брате  Иване,  ходи).  
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822198
дата надходження 21.01.2019
дата закладки 21.01.2019


Теоретик

Основи поетики. Антономазія.

Антономазія  (грецьк.  antonomddzo  –  перейменування)  –  поетичний  троп,  який  вживається  у  непрямому,  часто  метонімічному  називанні  літературного  персонажа  або  зображуваного  явища  іменем  міфічного  чи  літературного  героя:

…  хочу  вірити,
Що  от
Надійде  знов
Любити  працю  
Новий  ліричний
Гесіод!
(О.  Влизько)

Іноді  антономазійний  образ,  перебираючи  на  себе  властивості  іншого  предмета,  набуває  ознак  символу:

І  ось  встає  із  піни  Понту
Над  хвиль  розгойданим  свічадом
Співуча  мрія  горизонту  –
Сліпуча  Степова  Еллада
(Є.  Маланюк).

“Степова  Еллада”  у  поезії  Є.  Маланюка  означала  Україну,  втілювала  в  собі  риси  довершеної  краси  та  шляхетної  гармонії  на  противагу  іншим,  полярним  їй  символам  –  “Чорної  Еллади”,  “Антимарії”  та  ін.
Антономазія  (гр.  antonomasia  —  перейменування)  —  різновид  синекдохи,  який  формується  в  результаті  переносу  імені.  Це  перейменування  означає,  що  замість  назви  певної  особи  вживається  назва  такої  її  ознаки,  риси,  властивості,  дії,  речі,  завдяки  якій  цю  особу  не  можна  сплутати  з  іншими.

Наприклад:  Автор  "Кобзаря"  писав:  Се  той  Первий,  що  розпинав  нашу  Україну,  а  Вторая  доконала  вдову-сиротину;  Блискоче  ніч  перлиною  Растреллі  (Андріївська  церква  в  Києві,  роботи  Растреллі),  з  гори  збігає  Боричів  узвіз...  (Л.  Костенко).  Є  два  види  антономазії:

• 1.  Використання  широко  відомих  власних  імен  персонажів  у  ролі  загальних:  закоханих  називають  Ромео  і  Джульєтта,  залицяльника  —  Дон  Жуан,  ревнивого  —  Отелло,  скупого  —  Плюшкін,  пустого  мрійника  —  Манілов,  слухняного  трудівника  —  Іван.
• 2.  Вживання  загальних  назв  у  ролі  прізвищ  або  імен  літературних  персонажів.  На  такі  приклади  багата  українська  література:  Пузир,  Калита,  Часник,  Галушка,  Марко,  Безсмертний,  Тарас  Трясило.

Антономазія  вимагає  попередніх  базових  знань,  тобто  знань  про  ознаки  і  властивості  того,  чиє  ім'я  або  назву  використовують.  Обидва  види  антономазії  характеризуються  виразною  експресією,  широко  вживаються  у  публіцистичному,  науково-популярному  мовленні,  у  фольклорі,  в  усній  розмові,  в  художніх  творах  піднесено  романтичного  або  принижено  сатирично  характеру.  

У  чистім  полі,  в  полі  на  роздоллі,
де  колосочки  проти  сонця  жмуряться,  
Вернигора,  Вернивода  й  Вернидуб  —  
три  велетні—зібралися  та  й  журяться  (Л.  Костенко).

Сутність  антономазії  ґрунтується  на  тому,  що  «власне  ім'я,  найчастіше  ім'я  особи,  що  вирізняється  якоюсь  характерною  ознакою  або  сталою  належністю  до  певного  явища,  стає  прикметою  цієї  ознаки  або  цього  явища.  Багато  міфологізмів,  літературних  персонажів,  історичних  діячів  стали  традиційними:  Цицерон  —  „красномовна  людина",  Плюшкін  —  „скупий",  Марс  —  „війна".

Більшість  власних  імен,  що  використовуються  в  загальному  значенні,  передають  одночасно  й  емоційну  оцінку»:

Ось  і  не  треба  газетних  фраз!  
—  Біль  є  постійно  біль!  —
Мовчки  зросте  десь  новий  Тарас  
Серед  кривавих  піль!»  
(Є.  Плужник).



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821460
дата надходження 15.01.2019
дата закладки 15.01.2019


Теоретик

Основи поетики. Паралелізм.

Паралелізм  (грецьк.  parallelos  —  той,  що  рухається  поряд)  —  аналогія,  уподібнення,  спільність  характерних  рис  або  чину.  Найчастіше  трапляється  у  синтаксичних  ситуаціях,  відомих  із  фольклорної  традиції,  принаймні  за  піснями  легендарної  Марусі  Чурай,  в  яких  витворюється  психологічний  П.:  

Як  ми  кохалися,  як  зерно  в  горісі,
Тепер  розійшлися,  як  туман  по  лісі!
Як  ми  кохалися,  як  голубів  пара,
Тепер  розійшлися,  як  чорная  хмара!

На  відміну  від  порівняння  П.  виконує  композиційну  функцію,  пов'язує  певні  мотиви  чи  елементи  стилю  у  художньому  творі,  особливого  значення  йому  надається  у  ліричному  сюжеті,  зокрема  від  доби  романтизму,  коли  пейзаж  втратив  риси  описовості,  набувши  лірично-емоційної  специфіки.  Досить  поширеним  був  цей  прийом  в  українській  поезії.  

Так,  вірш  І.  Франка  "Червона  калино,  чого  в  лузі  гнешся..."  побудований  на  основі  прямого  тематично-синтаксичного  двочленного  П.,  притаманного  народним  пісням.  Водночас  розрізняють  строфічний  П.,  як  у  ряді  сатиричних  поезій  В.  Самійленка  ("Ельдорадо"),  ритмічний  ("Замість  сонетів  і  октав"  П.  Тичини,  де  враховується  принцип  чергування  строфи  та  антистрофи),  звуковий,  часто  у  вигляді  панторими.  Подеколи  поряд  із  прямим  П.  вживається  і  зворотний  П.,  де,  попри  частку  "не",  підкреслюється  не  відмінність,  а  збіг  основних  рис  зіставлюваних  явищ:

Не  милуй  мене  шовково,
Ясносоколово  (П.  Тичина).

Паралелізм  в  поетиці,  тотожне  або  схоже  розташування  елементів  мови  в  суміжних  частинах  тексту,  які,  співвідносившись,  створюють  єдиний  поетичний  образ.

«Ах,  якби  на  квіти  не  морози,
І  взимку  б  квіти  розцвітали;
Ох,  якби  на  мене  не  журба,
Ні  про  щось  би  я  не  сумувала...»

П.  такого  роду  (образ  з  життя  природи  і  образ  з  життя  людини)  поширений  в  народній  поезії;  інколи  він  ускладнюється  введенням  заперечення  та  іншими  прийомами:

«Не  билиночка  в  чистому  полі  зашаталася  —
Зашаталася  безпритульна  моя  голівонька...».

П.  рано  був  освоєний  письмовою  літературою:  на  нім  багато  в  чому  заснований  поетичний  стиль  Біблії.  Розробкою  його  є  3  прадавніх  фігури  грецької  риторики  (ізоколон  —  подібність  довжини  членів,  антитеза  —  контраст  сенсу  членів,  гомеочельовтон  —  подібність  закінчень  в  членах).  По  аналогії  з  описаним  словесно-образним  П.  інколи  говорять  про  звуковий  П.  (алітерація,  рима),  про  ритмічний  П.  (строфа  і  антистрофа  в  грецькій  ліриці),  про  композиційний  П.  (паралельні  сюжетні  лінії  в  романі)  і  т.п.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820536
дата надходження 08.01.2019
дата закладки 08.01.2019


Теоретик

Основи поетики. Анаколуф.

Анаколу́ф  (дав.-гр.  ανακόλουθον  ‘непослідовний,  неузгоджений’)  —  синтаксична  конструкція,  що  не  відповідає  загальноприйнятим  нормам,  полягає  в  граматичній  неузгодженості  членів  речення.  

Наприклад:  «На  сто  колін,  перед  стома  богами  //  Я  падаю:  прийди  мені,  прийди!»  (І.  Драч)  —  замість:  Прийди  до  мене.

Анаколуф  підкреслює  відтінки  емоцій  того,  хто  говорить,  свідчить  про  його  внутрішній  стан  (найчастіше  —  схвильованості),  слугує  засобом  створення  комічного  враження,  інтонацій  живої  розмовності  тощо.

Як  стилістична  фігура  вживається  для  характеристики  мови  персонажів,  зокрема  —  задля  комічного  ефекту,  як  у  комедії  М.  Куліша  «Мина  Мазайло»,  в  якій  розкривається  однойменний  персонаж:  «Жодна  гімназистка  не  хотіла  гуляти  —  Мазайло!  За  репетитора  не  брали  —  Мазайло!  На  службу  не  приймали  —  Мазайло!  Од  кохання  відмовлялися  —  Мазайло!  А  він  знову:  „Вам  чого?  —  питаю“».  

Анаколуф  почасти  вживається  у  ліриці  задля  посилення  експресії  поетичного  мовлення,  надання  їй  особливого  колориту,  постаючи  різновидом  вільності  поетичної:

На  рожево  сміються  таксі,
На  чорняво  ридають  каштани.
Ще  не  всі,  ще  не  всі,  ще  не  всі
Відпекли  недоспівані  рани.  

Ще  один  приклад:  Опухла  дитина  —  голоднеє  мре…  (Т.  Шевченко)

Аби  надати  своєму  твору  експресивності,  поети  та  письменники  різних  епох  і  течій  застосовують  анаколуф  навіть  в  авторському  мовленні.  
Анаколуф  зустрічається  у  великих  майстрів  літератури  -    О.Пушкіна,  М.  Лермонтова,  Ф.  Тютчева,  С.  Єсеніна,  Б.  Пастернака  та  ін.

Усердно  помолившись  богу,
Лицею  прокричав  ура,
П  р  о  с  т  и  т  е,    б  р  а  т  ц  ы,    м  н  е    в    д  о  р  о  г  у,
И    в  а  м    в    п  о  с  т  е  л  ь    у  ж  е    п  о  р  а.  
(О.Пушкін)

Тут  між  першим  і  другим  двовіршем  пропущені  слова  ("я  кажу"),  другий  двовірш  не  буде  взятий  в  лапки  як  пряма  мова.  І  анаколуф  полягає  в  тому,  що  дієприслівникові  звороти  перших  двох  рядків  з'єднані  з  другим  двовіршем  без  проміжної  ланки  до  мови,  яка  прозвучить  у  другому  двовірші.

Як  явище  синтаксичної  неузгодженості  в  реченні,  Анаколуф  слід  відрізняти  від  Амфіболії  і  Солецизму,  які  є  порушенням  морфологічних  і  граматичних  норм  літературної  мови.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819989
дата надходження 03.01.2019
дата закладки 03.01.2019


Теоретик

Основи поетики. Парономазія.

Парономазія  (грец.  παρονομασία  —  біля  і  ονομάσω  —  називаю)  —  це  стилістична  фігура,  утворена  зіставленням  слів,  різних  за  значенням,  але  подібних  за  звучанням.  

Наприклад:  
Чи  то  не  ви  у  сатанинськім  світі
Раділи  радієм,  плутоново  плодились,
А  ми  світили  вами,  аж  посліпли…
І  в  судний  день  чорнобильський  збудились.  (Марія  Влад)

Найчастіше  парономазію  використовують  у  віршових  творах  з  тої  причини,  що  вони  більшою  мірою,  ніж  проза,  орієнтовані  на  звукову  відчутність  слова,  на  вияв  звукової  значущості  художнього  мовлення.  У  прозі  парономазією  найчастіше  послуговуються  для  створення  каламбурів,  наприклад:  «Як  у  вас  тяглова  сила,  що-небудь  тягає?  —  Тягає!..  Оце  два  дні  у  степ  вивозила  курей»  (О.  Ковінька,  «Розмова  по  телефону»).  

Досить  часто  і  у  віршових  текстах  парономазія  виступає  як  засіб  творення  комічного  враження.  У  зв'язку  із  цим  О.  Пономарів  пише:  «Стилістичні  властивості  парономічного  зближення  слів  часто  використовують  під  час  створення  епіграм,  пародій,  шаржів.  Для  прикладу  можна  навести  одну  з  пародій  Юрія  Івакіна,  навіяну  творами  Івана  Драча:  

• Біля  персів  вона  тримала  зоряного  сина  («Ніж  у  сонці»)
• Чистих  персів  торкатись  не  дасть  («Балада  про  дівочі  перса»)
• Та  персів  проклятих  два  рідні  вулкани  («Божевільна  балада»)
• Торка  її  холодні  полум'яні  перса  («Калина»)
• Вітер  перса  мої  пестить  («Жінка  і  море»)

Іван  Драч  «Персальна  балада»:  

• І  невідь  звідки  падають  ці  сни…
• Лечу  на  крилах  персів  в  країну  персів,  в  державу  персів,  в  князівство  персів,  у  Персію,  сказати  б.
• Шукаю  серед  персів  свій  босий  слід  і  не  знаходжу.
• На  сполох  б'ю  у  дзвони  персів:  «Постаньте,  персів  бранці  —  протуберанці!»
• Із  персів  смутку  спиваю  оскому  пісні.  Співаю  «Баладу  про  острів  Антораж»…  І  гей!  На  абордаж  беру  галери  персів  —  Де  перса  персонал  і  персонаж  (за  борт  цей  екіпаж!).
• Тримаюся  за  стопи  персів,  за  грона  персів,  за  вулкани  персів,  за  бетатрони  персів,  за  їх  ракетодроми,  Як  той  Персей  за  Андромеду,  І  мегатонни  персів  вибухають  —  віршем».

Парономазія    —  це  стилістичний  прийом  умисного  зближення  й  зіставлення  паронімів,  як-от  у  назві  поетичної  збірки  Є.Маланюка  «Стилет  і  стилос»  або  у  вірші  Ліни  Костенко:  

Коли  стану  я  зовсім  сивою
І  життя  моє  піде  мрякою,
Я  для  тебе  буду  красивою,
А  для  когось,  може,  ніякою.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817031
дата надходження 10.12.2018
дата закладки 11.12.2018


Теоретик

Основи поетики. Пуант.

Пуант  (фр.  pointe  —  вістря,  гострий  кінець,  лезо)  —  гостродраматичне  завершення  ліричного  сюжету  у  ліричному  (драматичному  чи  епічному)  творі,  найвищий  прояв  градації.
П.  —  це  асоціювання  по  низхідній  від  цілості  до  частини,  яка  виступає  цілістю  для  ще  менших  частин,  і  так  далі  аж  до  якоїсь  дрібної  точки,  де  буквально  чи  переносно  лежить  уся  вага  твору.  За  допомогою  пуанта  митець  досягає  незвичайності,  збудження  напруження  нашої  уяви,  виокремлює  з-поміж  інших  головну  деталь.

 …  увігнав
заступ  у  землю
хотів  докопатися
до  джерела
а  докопався
до  крові
(А.  Крат).

П.  притаманний  також  байкам,  притчам  та  іншим  жанрам,  які  завершуються  лаконічним  або  афористичним  висловом.  Термін  П.  вживається  у  балеті  —  танець  на  кінчиках  пальців  ніг.

Оповідання  Василя  Полтавчука  –  це  негаласливо  відгранені  життєві  історії,  випадки,  за  якими  людські  долі  з  їхніми  правдами  і  кривдами.  У  часі  –  від  воєнного  лихоліття,  котре  гірко  відлунює  в  душах  людей  і  понині,  до  днів  теперішніх  –  не  дуже  багатих  на  радісні  миті.  Зате,  як  і  тоді,  щедрих  на  таланти  творити  добро,  виступати  проти  зажерливості  –  на  захист  людської  гідності.

Автор  дотримується  класичної  традиції  у  будові  стислого  епічного  твору:  буденна  фабула  обов’язково  має  крутий  поворот  у  своєму  розвитку  і  новелістичний  пуант.  І  робиться  це  не  для  приголомшення  читача,  а  для  втіхи  осягнення  ним  сподіваної  несподіванки.

«Pointiller»  (франц.  мовою)  –  писати  крапками.  Наприклад,  у  живопису  –  це  манера  письма  окремими  мазками;  у  музиці  –  особливий  тип  письма,  при  якому  кожна  нота  відокремлена  від  другої  паузою.  

У  літературі  ця  манера  письма  притаманна  новелістам.  Василь  Полтавчук    —  талановитий  новеліст,  у  творах  якого  яскраво  помітні  прояви  пуантилізму.  Мова  його  оповідань  по-народному  барвиста,  без  словесних  викрутасів.  Для  прикладу,  такий  ось  малюнок.

«У  ярку,  що  через  дорогу,  за  рідкою  шеренгою  старезних  верб,  немовби  хтось  кукурудзу  віє.  Сиплеться  та  кукурудза  і  сиплеться,  неначе  цілий  куток  до  млина  рихтується.  Але  то  тільки  так  причулося  Даникові.  Насправді  ж  там  шумить-вишумовує  невидима  за  туманом  вода»  (оповідання  «Даник»).




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816600
дата надходження 07.12.2018
дата закладки 07.12.2018


Теоретик

Основи поетики. Байка.

Байки  -  це  короткі  оповідання  повчального  змісту,  на  початку,  або  ж  в  кінці  котрих  має  бути  сформульований  висновок  чи  головна  повчальна  думка  –  мораль.  Байка  має  здавна  сформовану  (ще  від  прозових  «притч»  легендарного  давньогрецького  байкаря  Езопа  —  6  ст.  до  н.  е.)  структуру,  традиційне  коло  образів,  мотивів,  сюжетів.  Езопівською  мовою  інколи  називають  підтекст  художнього  твору.  

У  глибині  віків  бере  свій  початок  байка.  Як  і  міф,  вона  була  однією  з  перших  форм  художнього  мислення.  
Кожну  байку  можна  розпізнати  за  кількома  її  яскравими  особливостями.  Окрім  моралі,  котра  є  сигнальним  маячком  будь-якої  байки,  не  менш  важливою  та  впізнаваною  її  особливістю  є  алегорія.  Тобто,    зображення  одних  предметів  та  явищ  через  інші.  Саме  завдяки  цьому  пересічними    персонажами  у  байках  виступають  тварини,  рослини  та  речі,  через  яких  байка,  наче  зі  сторони,  показує  нам  нас  -  людей.  Але  й  самі  люди  зрідка  також  можуть  бути  персонажами  байки  -  однак  лише  тоді,  коли  їхні  образи  виступають  символами  тих  чи  інших  людських  рис.
Окрім  цього,  байку  неможливо  уявити  без  комізму  та  сатири  —  її  невід'ємних  супутників.  

Відомими  авторами  байок  є  Езоп,  Жан  Лафонтен,  Іван  Крилов.  Крім  античних  джерел,  байка  зазнала  впливу  індійської  «Панчататри».
Байковий  жанр  має  давню  й  багату  традицію  у  світовій  і,  зокрема,  українській  літературі.  Байки  бувають  віршовані  та  невіршовані.  Зразки  байок  зустрічаються  в  шкільних  риториках  М.  Довгалевського,  Ф.  Прокоповича,  Г.  Кониського.  Байки  використовували  у  своїх  «казаннях»  І.  Галятовський  та  А.  Радивиловський.  Нову  літературну  байку  в  Україні  започаткував  Григорій  Сковорода  «Баснями  харьковскіми»  (1753—1785).  
У  перші  десятиліття  19  ст.  П.  Гулак-Артемовський,  Л.  Боровиковський  та  Є.  Гребінка  збагатили  жанр  байки  структурно  й  тематично,  наповнили  новими  життєвими  реаліями,  народним  колоритом.  

Розквіт  жанру  в  українській  літературі  пов'язують  з  іменем  Леоніда  Глібова.  До  байки  також  зверталися  Іван  Франко,  Борис  Грінченко.  
У  20  столітті  байки  писали  Василь  Блакитний,  Сергій  Пилипенко,  Микита  Годованець,  Анатолій  Косматенко,  Павло  Глазовий  та  ін.  
Байка  нині  зазнає  певної  еволюції.  Крім  сюжетних  байок,  з'являються  байки-приповідки  («ліліпути»),  а  також  байки-епіграми,  байки-жарти,  байки-пародії  тощо.  

Цікавий,  Мовчуна  зустрівши  раз,  спитав:
"Від  чого  голосний  так  дзвін  той  на  дзвіниці?"
"Від  того,  що  (коли  не  втнеш  сеї  дурниці)
Всередині,  як  ти,  порожній  він",-  сказав.

(байка-приказка  П.Гулака-Артемовського  «Цікавий  і  мовчун»)

Сім  суток  по  воду  ходив  до  ставу  Рак.
На  восьмий  день  так-сяк
Її  він  доволік  до  хати,
Ще  трохи  відпочив,  та  й  ну  перетягати
Через  поріг...  Клешнею  зачепивсь,
А  кухлик  нахиливсь,
І  розлилась  вода,  —  пропали  всі  клопоти!..
«Нема  добра  із  скорої  роботи!  —
Говорить,  сапаючи,  Рак,  —
Було  б  не  поспішаться  так...»

(байка  Б.Грінченка  «Швидка  робота»)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816144
дата надходження 03.12.2018
дата закладки 03.12.2018


Теоретик

Основи поетики. Перифраз.

Перифраз,  Перифраза  (грецьк.periphrasis  —  описовий  вираз)  —  мовний  зворот,  який  вживають  замість  звичайної  назви  певного  об’єкта  і  полягає  в  різних  формах  опису  його  істотних  і  характерних  ознак.  П.  можуть  бути  як  довільні,  так  і  фразеологічні  сполучення  слів:  майстер  сцени  —  артист,  театральний  режисер;  благородні  птахи  —  лебеді;  чорне  золото  —  вугілля;  бити  себе  в  груди  —  каятись;  накивати  п’ятами  —  втекти  та  ін.  

У  науково-популярних  і  публіцистичних  текстах  П.  часто  використовують,  щоб  уникнути  повторень  і  водночас  висловити  авторське  ставлення  до  об’єкта  розповіді:  Геродота  називають  “батьком  історії”,  Ольгу  Кобилянську  —  Гірською  орлицею”,  Лесю  Українку  —  “дочкою  Прометея”.  До  П.  належить  і  заміна  авторського  “Я”  —  “ваш  покірний  слуга”,  “автор  цих  рядків”.  Від  частого  вживання,  зокрема  в  засобах  масової  інформації,  позитивні  якості  П.  нівелюються  і  перетворюються  на  штамп  (королева  полів,  солодкі  корені).

Перифраз  (від  д.-гр.  περίφρασις  —  «описовий  вираз,  іносказання»:  περί  «навколо,  біля»,  φράσις  «вислів»)  —  у  стилістиці  й  поетиці  троп,  що  описово  виражає  одне  поняття  за  допомогою  декількох.  

У  перифразах  назви  предметів  і  людей  замінюються  вказівками  на  їх  ознаки,  наприклад,  «зануритися  в  сон»  замість  «заснути»,  «цар  звірів»  —  «лев»,  «однорукий  бандит»  —  «гральний  автомат»,  «чорне  золото»  —  «вугілля»  чи  «нафта»,  «легені  планети»  —  «ліси».  Розрізняють  логічні  перифрази  («автор  „Мертвих  душ“»)  і  образні  перифрази  («сонце  української  поезії»).  

П.  у  художній  літературі  має  завданням  зробити  текст  виразнішим,  більш  дієвішим  та  цілеспрямованішим  і  своїм  характером  наближається  до  метафори  або  метонімії,  виражаючи  семантику  слова  чи  словосполучення  переносно,  за  принципом  подібності  й  суміжності:  “Розпадеться  луда  на  очах  ваших  [прозрієте]  неситих”  (Т.  Шевченко);  “Лягло  костьми  [загинуло]  людей  муштрованих  [солдатів]  чимало”  (Т.  Шевченко).  

Необхідно  розрізняти  П.  і  перефразування  —  часткову  зміну  відомого  вислову  (приказки,  прислів’я,  афоризми)  на  вимогу  контексту:  “Не  спитавши  броду,  полізли  у  воду”;  “І  кинули  бізнесових  щук  у  каламутну  річку  нестабільної  економіки”.

Перифраз  можна  визначити  як  неоднослівну  вторинну  номінацію  описового,  здебільшого  емоціонально-екпресивного,  оцінного  характеру,  що  являє  собою  семантично  неподільний  вислів,  який  скісно  вказує  на  істотні,  відмітні  або  суб’єктивно  виділені  носієм  мови  ознаки  позначеного  об’єкта  чи  явища  дійсності.  

Окремим  випадком  перифрази  є  евфемізм  —  описовий  вираз  «низьких»  або  «заборонених»  понять  («нечистий»  замість  «чорт»,  «обійтися  допомогою  носової  хустки»  замість  «висякатися»).  

Українська  мова  має  усталені  перифрази:  Кобзар  України  (Т.  Г.  Шевченко),  Великий  Каменяр  (І.  Я.  Франко),  Дочка  Прометея  (Леся  Українка),  столиця  України  (Київ),  місто  Лева  (Львів),  чорне  золото  (кам'яне  вугілля)  тощо.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815319
дата надходження 26.11.2018
дата закладки 26.11.2018


Теоретик

Основи поетики. Гіпербатон.

Термін  гіпербатон  походить  від  давньо-грецького  ὑπέρβατον,  що  в  перекладі  означає  «перестановка»  -  це  фігура  мови,  де  тема  висловлювання  виділяється  через  постановку  в  початок  або  ж  в  кінець  фрази.  При  цьому  може  розриватися  синтаксичний  зв'язок.  Іншими  словами,  гіпербатон  -  це  роз'єднання  суміжних  слів.

Термін  гіпербатон  використовується  для  посилення  виразності  мовлення.  По  суті,  гіпербатон  -  це  фігура  витончена,  яка  залишає  враження  химерності.  Г.  рідко  використовують  в  розмовній  мові.  Але  її  часто  застосовують  в  поезії  або  аналітичних  документах  для  виділення  певного  сенсу.

"І  смертью  чужой  того  края  
не  успокоенные  гости"  (О.  С.  Пушкін)
(тобто  гості  з  чужої  землі  не  заспокоїлися  навіть  у  смерті).

Гіпербатоном  називають  такий  різновид  інверсіі,  при  якій  порушується  не  тільки  порядок  слів,  але  і  їх  розташування  відносно  один  одного.  Зазвичай  прикметник  розміщується  поруч  з  іменником  (навіть  якщо  має  місце  інверсія),  а  прислівник  -  поруч  з  дієсловом.
Г.  передбачає  дистанційне  розташування  членів  речення,  які  природно  співіснують  поруч  один  з  одним:  Літо  настало  холодне,  дощове;  Швидко  він  повернувся.

Гіпербатон  -  це  стилістичний  прийом,  при  якому  в  реченні  відбувається  перестановка,  яка  роз'єднує  суміжні  слова.  Використання  гіпербатону  може  призводити  до  розриву  синтаксичних  зв'язків  і  порушення  граматичних  норм.

Г.  дуже  схожий  на  інверсію  (є  її  різновидом),  але  відрізняється  від  неї  вкрапленням  вставних  слів.  Отже,  в  результаті  застосування  Г.  початкова  фраза  змінює  не  тільки  порядок  слів,  як  в  інверсії,  але  в  неї  ще  вміщено  додаткові  слова.  При  зміні  порядку  слів  допускається  і  розрив  синтаксичного  зв'язку.  
     
И  бога  браней  благодатью
Наш  каждый  шаг  запечатлен.
(О.С.  Пушкін)

Фігурами  порядку  слів,  окрім  гіпербатону,  є  анастрофа  та  парентеза.

Проблемою  застосування  риторичних  фігур  захоплювалися  і  вітчизняні  вчені,  оратори  та  поети,  зокрема  Ф.  Прокопович,  Г.  Сковорода,  Т.  Шевченко,  І.  Франко,  Л.  Українка  та  ін.  Багато  риторичних  фігур  можна  знайти  і  у  творчості  сучасних  українських  поетів  —  І.  Драча,  Д.  Павличка,  С.  Чернілевського  та  ін.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814734
дата надходження 21.11.2018
дата закладки 21.11.2018


Теоретик

Основи поетики. Астрофічний вірш.

Астрофічний  вірш  (грецък.  astrophos  —  безстрофовий)  —  нерівноскладовий  вірш,  у  якому  відсутнє  симетричне  членування  на  строфи,  рядки  вільно  переходять  від  чотиривірша  у  двовірш  тощо,  посилюючи  розмаїття  інтонаційно-синтаксичних  структур,  сприяючи  увиразненню  поетичного  мовлення.  

Як  різновид  акцентного  вірша  декламаційного  типу,  він  добре  відомий  українській  поетичній  класиці  (“Сон”,  “Кавказ”  Т.Шевченка;  “Чого  являєшся  мені…”  І.Франка;  “Моє  кохання”,  “Шукачам  щастя”,  “Павзи”  М.Семенка  та  ін.),  набуваючи  найокресленішого  вигляду  у  творчості  П.Тичини  (“Плуг”,  “Вітер  з  України”,  “Похорон  друга”).

Астрофічний  вірш  —    вірш  народних  голосінь,  дум  і  поодиноких  старовинних  обрядових  (колядок,  весільних),  історичних  та  баладних  пісень.  На  відміну  від  рівноскладового  із  симетричним  розміщенням  частин  (колін)  у  строфі  пісенного  вірша,  нерівноскладовий  вірш  має  різну  кількість  складів  у  рядку  без  повторення  будь-якої  ритмічної  схеми,  без  усталеного  порядку  римування,  поділу  на  строфи  (куплети).  Якщо  в  піснях  кожна  строфа  має  однакову  ритмічну  будову  та  мелодію  і  мелодія  диктує  ритмічну  схему  (у  голосіннях,  думах  та  ін.  речитативних  творах),  то  ритм  співаної  декламації  пристосовується  до  вимог  відповідного  тексту,  до  його  нерівномірних  віршів.  У  таких  творах  можна  виділити  тільки  певні  більші  чи  менші  групи  рядків  —  тиради,  періоди,  об'єднані  певною  смисловою  завершеністю  і  просто  фізіологічно  придатні  для  виголошення  одним  подихом,  як  оця  тирада  з  "Думи  про  втечу  трьох  братів  з  Азова":

Кількість  складів:

Ой  то  менший  брат,  піший  піхотинець,  11
За  кінними  братами  вганяє,  10
Гей,  на  троє  корінє,  8
На  біле  каміне  6
Та  ноги  побиває,  7
Кров  сліди  заливає,  7
Пісок  рани  засипає,  8
А  все  братів  кінних  доганяє  10

Всі  тиради  (періоди)  різні  за  структурою.  Це  дає  виконавцю  змогу  кожен  раз  імпровізувати.  Ф.  Колесса  твердить,  що  форма  таких  речитативних  творів  дуже  давня,  що  вона  старша  від  їхнього  змісту.
В  поезії  Шевченка  А.в.  відіграє  помітну  роль.  Астрофізм  —  властивість  лірики  Шевченка,  яскрава  прикмета  панування  у  ній  вільної  стихії.  Переважна  більшість  його  поем  скомпонована  нерівними  строфами  (строфоїдами);  лише  кілька  невеликих  ліро-епічних  творів  або  їх  фрагменти  астрофічні  (зокрема,  вірш  баладного  типу  “Чума”  —  перша  його  половина,  написана  4-стопним  ямбом).
Своєрідною  перехідною  формою  між  строфічним  і  астрофічним  віршем  можна  вважати  графічно  не  розчленований  на  катрени  або  дистихи  14-складовий  вірш  з  характерною  для  нього  схемою  римування  хАхА...  на  відміну  від  народного  зразка  з  його  куплетною  завершеністю  (наприклад,  “Заворожи  мені,  волхве”,  “Давидові  псалми»  —  всі  вірші  циклу,  крім  переспіву  псалма  81,  “Між  царями-судіями”;  “Як  умру,  то  поховайте”  та  ін.).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813812
дата надходження 14.11.2018
дата закладки 14.11.2018


Георгий Данко

12 О МУЖЧИНАХ

ЭЮ  ЭНЦИКЛОПЕДИЯ  ЮМОРА  

Когда-то,  в  начале  2000-х  г.г.  захотелось  мне  создать  "Энциклопедию  юмора".  

Это  -  выжимки  из  прочитанных  книг,  интернетовских  сайтов  (Перлы),  личные  наблюдения  и  разработки,  -  разбитые  по  темам  и  алфавиту.  

Выложенное  собрание  -  образец  такого  "творчества"  

Прошу  не  путать  с  чужими  высказываниями  мои  личные  -  обозначены  значком  (*).  
                                               

                                           ЭЮ  12    О  МУЖЧИНАХ

 
А  резиновые  женщины  у  вас  продаются  без  рецепта?
А  чем  ещё  может  заниматься  мужчина  в  расцвете  сил  в  свободное  от  школьных  уроков  время?!
А  я  как  был  один,  есть  один,  и  буду  есть  один!    
БЕЗ  ЖЕНЩИН  ВСЕ  ТРУДНЕЙ.  
Богатый  мужчина  –  всё  равно,  что  красивая  женщина.  
Бросил  курить  сам  -  брось  курить  другому!  
Быль  молодцу  не  в  укор,  если,  конечно  он  не  женат.
Василий  Иванович  после  бани  в  простыне  с  чалмой  на  голове.
                   Петька:  -Ну,  ты  прямо,  как  Джавахарнал  Неру!
                   В.И.:  -Не  Неру,  а  Нюру!  И  чего  ты  волнуешься,  кого  я  джавахарнал?
Внимательно  выслушай  совет  женщины  и  поступи  наоборот.
Водка  чрезвычайно  полезна  мужчинам.  Особенно,  когда  её  пьёт  женщина.
Воспитанный  мужчина  не  сделает  замечания  женщине,  плохо  несущей  шпалу.
Все  мужчины  откровенно  боятся  откровенности.
В  среднем  женщина  говорит  на  75%  быстрее,  чем  мужчина  её  слушает.
Герасим  любил  Муму,  но  молчал  об  этом.
Герасим  учил  плавать  ещё  хуже,  чем  говорил...
Да!!!  Я  проспал  эпоху!  Но  с  какими  женщинами...
Делай  с  другими  то  же,  что  они  собираются  сделать  с  тобой:  бей  первым.  
Джентльмен  -  тот,  кто  относится  с  уважением  к  людям,  которые  явно  не  принесут  ему  
                 никакой  пользы.
Джентльмен  –  это  мужчина,  которого  ты  ещё  не  узнала  как  следует.
Для  женщины  всё  начинается  с  любви,  а  для  мужчины  любовью  всё  заканчивается.
Для  мужчины  работа-второй  дом,  а  для  женщины  дом  -  вторая  работа.
Если  бы  мужчины  знали,  что  думают  женщины,  то  были  бы  намного  смелее.
Если  вы  желаете  узнать  имя  своего  суженого,  нужно  встать  с  постели  в  3.00  ночи  и  
                 прочитать  первую  страницу  его  паспорта.
Если  Дон  Жуан  поклялся  уйти  в  монастырь,  значит,  монастырь  –  женский.
Если  за  ночь  тебя  ни  разу  не  назвали  нахалом,  то  утром  непременно  назовут  ослом.  
Если  лиса  выйдет  замуж  за  крокодила,  то  родятся  поросята,  т.к.  все  мужики  -  свиньи
Если  мужчина  считает,  что  дважды-два  -  четыре,  другой,  ошибаясь,  получает  восемь,
                     а  третий  -  двадцать  одно,  то  женщина  путём  арифметического  действия  может  получить    апельсин  или  что-нибудь  другое,  в  зависимости  от  настроения.  
Если  надо  потянуться:  -  мужчины  раскидывают  или  поднимают  руки;  женщины  сгибают  руки  в  локтях,  прижимая  к  бокам.
Если  не  хватает  мужества  -  вы  женщина.  А  если  не  хватает  женщины  -  вы  мужчина.
Женское  начало  ИНЬ  и  мужское  ПЬЯНЬ.
Женщина  любит  мужчину  в  себе,  а  мужчина  себя  в  женщине.  
Женщина  любит  мужчину,  потому  что  он  любит  ее,  а  мужчина  любит  женщину,  потому  что  он  вообще  их  любит.  
Женщина  скрывает  от  мужчины  свое  прошлое,  а  мужчина  от  женщины  -  ее  будущее.  
Женщины  сплетничают,  а  мужчины  честно  говорят  правду  о  своих  знакомых.  
Красивую  девушку  всегда  можно  заменить  на  ещё  более  глупую.
Меня  голыми  ногами  не  возьмёшь!
Мечта  идиота  обычно  выглядит,  как  жена  соседа.
Мужчина  гоняется  за  женщиной,  пока  она  его  не  поймает.  
Мужчина  часто  дорожит  тем,  что  есть.  Женщина  обычно  дорожит  тем,  чего  нет…
Жена  моего  друга  для  меня  не  женщина.  Hо  если  она  хорошенькая...  он  мне  не  друг!  
Женщины  –  это  такая  прелесть!  Что  у  нас  на  уме,  то  у  них  везде…
Женщина  знает  смысл  любви,  а  мужчина  -  её  цену.
Женщина  -  слабое,  беззащитное  существо,  от  которого  невозможно  спастись.  
Зевая  во  весь  рот,  мужчина  показывает  свое  бескультурие,  женщина  демонстрирует  свои  возможности...  
Каждому  мужчине  –  каждая  женщина.
Каждый  мужчина  должен  жениться.  И  чем  позже  -  тем  лучше.
Когда  беседуют  двое  мужчин,  каждый  говорит  о  себе.
                 Когда  беседуют  две  женщины,  они  говорят  о  третьей.
Красивый  мужчина  –  это  для  души,  а  богатый  –  для  женитьбы.
Лицо  мужчины  -  это  зад  его  женщины.  
Лучше  быть  половым  гигантом,  чем  гигантским  половиком.
"Любопытно  отметить,  как  быстро    растет    число    гомосексуалистов    при
                           том,  что  сами  они  не  размножаются".
Мужская  сила  -  в  женской  слабости.  
Мужчина  –  лучшее,  что  создала  природа  для  женщины.
Мужчина  способен  на  глупости,  пока  не  перебесится.
Мужчина  хочет  только  одного,  женщина  всего  остального.  
Мужчина  -  это  диагноз...
Мужчине  для  счастья  нужна  женщина,  а  для  полного  счастья  –  полная  женщина!
Мужчины  всегда  правы,  а  женщины  никогда  не  обижаются.  
Мужчины!  Играйте  в  прятки!  Ищите  женщину!
Мужчины  и  женщины  -  полные  противоположности.  Значит,  если  мужчины  братья  по  разуму,  то  женщины  -  сёстры  по  безумию.  
Мужчины  ценят  женственность,  но  гораздо  больше  этого  они  ценят  хозяйственность.
Настоящий  джентльмен  бреется  2  раза  в  день  -  перед  сексом.  
Одно  из  основных  свойств  настоящего  мужчины  –  отношение  к  женщине  с  юмором.  
Однолюб  -  это  тот  мужчина,  который  может  сделать  несчастной  только  одну  девушку.
Опытный  мужчина  всегда  отличит  на  ощупь  женскую  грудь  от  девичьей  -  по  высоте,
                         громкости  и  продолжительности  визга.  
Основное  отличие  мужских  особей  гомо  сапиенс  от  женских:  пеpвые  любят  все,  что
                 движется,  втоpые  -  все,  что  стоит...  
По  сути  -  мужчина  всего  лишь  экспериментальная  модель.  Но  женщина,  по  сути,  всего  лишь  деталька  от  этой  модели.
При  просьбе  показать  руки:  мужчина–показывает  их  ладонями  вверх,  женщина–ладонями  
                 вниз.  
Путь  к  сердцу  женщины  не  будет  таким  долгим,  если  у  мужчины  есть  автомобиль.  
Путь  к  сердцу  мужчины  лежит  через  желудок.
Путь  к  сердцу  мужчины  лежит  через  рёбра.
Руки  есть,  жены  не  надо.  
Самые  лучшие  повара  –  мужчины,  а  самые  лучшие  поварихи  –  женщины.
Семейное  положение:  “очень  холост”.    
С  женщиной  не  так  хорошо,  как  хорошо  без  неё.  (Владислав  Пекарский).
С  каким  ты  был,  с  таким  ты  и  остался.
Сколько  времени  сил  нужно  потерять  мужчине,  чтобы  воспользоваться  минутной  слабостью  жещины!  
Слабый  пол  -  а  сколько  сил  отнимает!  
Слово  "спасибо"  придумали  джентльмены,  а  "большое  спасибо"  -  бедные  джентльмены.
Солдат,  знай,  что  ты  охраняешь  сон  того  парня,  который  спит  с  твоей  девушкой.  
С  умной  женщиной,  как  правило,  отдыхаешь  душой,  а  с  глупой  –  телом.
Только  исследовав  многих  женщин,  мужчина  может  понять  себя.
То,  что  женщине  по  душе,  мужчине  не  по  карману.
У  женщин  своя  логика  -  думают  мужчины;  все  мужчины  сволочи  -  думают  женщины.  
У  некоторых  мужчин  даже  в  молчании  заметны  грамматические  ошибки!
Холостяк  -  мужчина,  который  одну  и  ту  же  ошибку  не  совершил  ни  разу.
Чем  больше  женщину  мы  любим,  тем  равнодушнее  к  худым.
Чтобы  вас  не  упрекали  в  беспорядочных  связях,  тщательно  фиксируйте  их  
                   в  записной  книжке.
Что  уж  говорить  о  нравственности,  если  женщину  можно  раздеть  одним  взглядом!
Я  -  настоящий  мужик,  просто  тяжело  переношу  климакс.
Я  нимб  свой  часто  забывал  в  борделе…
Я  предлагаю  руку,  сердце,  часть  зарплаты...
Я  секс  познал  в  13  лет,  как  жаль,  что  я  был  один.

                             ВАРИАНТЫ  ПЕРВЫХ  ФРАЗ  ПРИ  ЗНАКОМСТВЕ  С  ПОНРАВИВШЕЙСЯ  ДЕВУШКОЙ.

- -  Девушка,  а  угадайте,  как  вас  зовут?
-  Девушка!  Вино  какого  ларька  вы  предпочитаете  в  это  время  суток?
-  У  Вас  до  этого  молодые  люди  у  ног  не  ползали?
-  Девушка,  давайте  поспорим  с  вами  на  100$,  что  я  вас  сейчас  приглашу  переночевать,  а  вы  откажетесь?
-  Девушка,  вы  наверняка  знаете.  Я  купил  макароны,  а  что  с  ними  делать  -  не  очень  представляю  (если  разъяснение  последовало,  действуйте  дальше:  "А  
- можно,  я  всегда  буду  с  вами  консультироваться?").
-  Вы  не  подскажете,  зачем  слону  хобот?
-  Девушка,  девушка,  а  можно  мне  с  вами  пройтись,  а  то  ко  мне  всякие  пристают,  документы  спрашивают?
-  Девушка,  а  какой  размер  обуви  вы  носите?  -...  38-й...  -  Ну  вот  и  познакомились!
-  Девчонки,  вы  тут  трубочку  Мотороллу  не  видели???  Вот  не  везет,  вчера  ключи  от  машины,  сегодня  Мотороллу...
-  Извините,  девушка,  вашей  маме  нужен  зять?
-  Я  посмотрел  в  словаре  синоним  слова  "прекрасная"  -  твое  имя  там  тоже  было...
-  Как  там  рай,  когда  ты  уходила?
-  Извини,  я  забыл  мой  номер  телефона.  Ты  свой  не  одолжишь?
-  Как  вы  считаете,  что  должен  сказать  интересный  молодой  человек  симпатичной  девушке,  при  знакомстве  на  улице,  чтоб  не  получить  отказа?
-  Девушка,  вы  очень  красивы,  а  красивых  девушек  надо  размножать.
-  Девушка,  вы  не  подскажете,  как  мне  пройти  к  вашему  сердцу?
-  Девушка,  вы  знаете,  чем  хороша  посуда  "Цептер"?  Тем,  что  ею  можно  огреть  по  голове  того,  кто  сильно  надоел,  а  поскольку  у  вас  сейчас  нет  этой  ценной  посуды,  я  решился  узнать  как  вас  зовут  и  попросить  телефончик.
-  Как  эти  туфли  вам  к  лицу!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794129
дата надходження 02.06.2018
дата закладки 14.11.2018


Тарас Комаринський

Про мишей і про котів

[i]Це  не  пародія  і  навіть  не  наслідування.  Просто  прочитав  віршик
Світлани  Борщ  [b]Собрались  на  рыбалку  два  кота[/b]  
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811711
і  чомусь  провів  паралель  з  детективом  "Десять  негренят"  Агати  Крісті.[/i]

Одинадцять  мишеняток
Щось  зібрались  почитати
Десь  під  лавкою  в  котів.
Смачно  хтось  замуркотів
(Чула  тітка  Леся)  —
Мишок  стало  десять.

Десять  милих  мишеняток
Всмак  наїлися  зерняток.
Бігти  заважав  животик,
Наздогнав  їх  сірий  котик.
Плакали  дерева  —
Мишок  стало  дев’ять.

Дев’ять  сірих  мишеняток
Разом  гралися  в  театр.
Ролі  котикам  віддали,
У  масовці  танцювали.
Хруснуло  щось  в  лісі  —
Їх  лишилось  вісім...

Не  люблю  великих  віршів,
Хай  дописують  вже  інші.
Переходжу  до  моралі:
Мишам  треба  якнайдалі
Від  котів  триматись
І  не  заграватись.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811717
дата надходження 28.10.2018
дата закладки 30.10.2018


Теоретик

Основи поетики. Димінутив.

Димінутив  (грецьк.  di  —  двічі,  лат.  minutio  —  зменшення)  —  здрібнілі,  зменшені  форми  певних  слів.  

Зменшувальні  утворення  -  це  похідні  іменники,  що  виражають  значення  зменшеності,  яке  зазвичай  супроводжується  ще  й  значенням  суб'єктивної  оцінки:  позитивної  (пестливої)  або  рідше  негативної  (зневажливої).  

Розрізняють  демінутиви  першого,  другого  та  третього  ступенів,  що  утворюються  від  іменників,  позбавлених  значення  зменшеності:  дівча  >  дівчина  >  дівчинка  >  дівчинонька.  Зменшувальні  утворення  вживають  передовсім  у  розмовній  мові.

Серед  назв  зі  значенням  зменшеності  переважно  з  позитивною  оцінкою  можна  виділити  лексеми  з  таким  частковим  значенням:  1)  зменшені  імена;  2)  зменшено-оцінні  (зменшено-пестливі  або  зменшено-згрубілі);  3)  оцінні  (пестливі).  До  групи  зменшувально-пестливих,  тобто  тих,  що  надають  словам  позитивного  емоційного  забарвлення,  належать  такі  суфікси  іменників:  -к-  о  (татко),  -ок  (дружок),  -ик  (Тарасик),  -ець  (братець),  -иц'-  (а)  (сестриця),  -ичка  (молодичка),  -инка  (дівчинка),  -очк-  а,  -ечк-  а,  -очок,  -ечок  (невісточка,  донечка,  синочок),  -оньк-  а,  -еньк-  а  (  дівчинонька,  бабусенька),  -ун'-  (а)  (матуня),  -ус'-  (а)  (матуся);  похідні  -усеньк-  а,  -унечк-  а,  -уньчик,  -усечк-  а  (бабусенька,  матунечка,  татуньчик,  бабусечка)  та  деякі  інші.

Вони  досить  поширені  у  фольклорі,  відбивають  ліричні  риси  української  ментальності:  

“Іди,  іди,  дощику,
Зварим  тобі  борщику…”

“Копав-копав  криниченьку
Неділеньку-дві.
Любив-любив  дівчиноньку
Людям  —  не  собі”

Д.  має  у  своїй  основі,  як  і  аугментатив,  не  лише  граматичний  чинник  (здебільшого  суфіксальний:  -еньк-,  -ок-,  -есеньк-  тощо),  а  й  психологічний,  що  віддзеркалено  й  у  художній  літературі:  

“Я  ж  тебе,  милая,  аж  до  хатиноньки
Сам  на  руках  донесу”  (М.Старицький);

“Місяць  яснесенький  
 промінь  тихесенький  
 кинув  до  нас”  (Леся  Українка)

Однак  надмірна  пестливість  такої  поезії,  як  наприклад,  у  творчості  П.Грабовського,  засвідчувала  брак  волі  до  життя  і  тому  заперечувалася  тією  ж  Лесею  Українкою,  представниками  “розстріляного  відродження”  та  “празької  школи”:

Рученьки  терпнуть,  злипаються  віченьки...
Боже,  чи  довго  тягти?
З  раннього  ранку  до  пізньої  ніченьки
Голкою  денно  верти.

У  творах  художньої  літератури  використання  зменшено-пестливих  іменників  сприяє  створенню  ліричного,  емоційного  тону  мовлення,  додаючи  до  основного  значення  зменшеності  відтінки  ніжності,  симпатії.  Уміле  їх  використання  робить  мову  багатою,  різнобарвною,  емоційно  насиченою.  Оцінні  лексеми  служать  засобом  вираження  авторського  ставлення  до  зображуваного.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811785
дата надходження 29.10.2018
дата закладки 29.10.2018


Теоретик

Основи поетики. Епіфора.

Епіфора  (грецьк.  epiphora  —  перенесення,  повторення)  —  стилістична  фігура,  протилежна  анафорі,  повторення  однакових  слів,  звукосполучень,  словосполучень  наприкінці  віршових  рядків,  строф  у  великих  поетичних  творах  (в  романі  у  віршах),  фраз  —  у  прозі  чи  драмі.  Вживається  задля  увиразнення  художнього  мовлення.  Особливого  смислового  значення  Е.  набуває  у  поєднанні  з  анафорою:

—  У  тебе  задовгі  руки,  —  сказав  Прокруст,
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  задовгі  ноги,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  задовгі  вуха,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  задовгий  язик,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий.
—  У  тебе  завелика  голова,  —  сказав  Прокруст,  —
Відрубаємо  —  і  ти  будеш  щасливий…

(Надія  Кир’ян).

«...Вернітеся!»  —  «Не  вернуться!  —
Заграло,  сказало
Синє  море.  —  Не  вернуться,
Навіки  пропали!»  (Тарас  Шевченко,  "До  Основ'яненка")

Стилістичний  прийом  повтору  одних  і  тих  самих  звуків  у  кінці  суміжних  слів  у  поетичних  рядках  (рима)  є  за  своєю  суттю  граматичною  епіфорою:

За  роком  рік,  за  століттям  століття…
Що  ж  обурюється  чоловік,
Цей  злак  земної!…
(Ф.  В.  Тютчев)

Наведемо  також  яскравий  приклад  використання  лексичної  епіфори  –  повторення  в  кінці  рядка  одного  й  того  ж  слова:

Сили  дано  мені  долею,
Удача  дана  мені  долею,
І  невдача  —  долею;
Все  в  світі  звершується  долею.

(М.  Гаспаров)

Наведемо  вірші  Сергія  Островова  як  приклад  риторичної  епіфори.
Перше  слово  дитина  сказала:

–  Мама!
Виріс.  Солдатом  прийшов  на  вокзал.
–  Мама!
Ось  в  атаці  на  димну  землю  впав.
–  Мама!
Встав.  І  пішов.  І  губами  до  життя  припав.
–Мама!

Епіфора  –  не  бідніша,  а  більш  делікатна,  ніж  анафора.    Вона  вимагає  навколо  себе  особливої  уваги,  адже  породила  ряд  класично  впорядкованих  твердих  форм:  тріолетів,  секстин,  ронделів…

Суцільна  епіфора  має  місце  в  народному  епосі,  а  також  у  віршиках  для  засвоєння  малюками  нових  слів.  Зловживати  такими  стилістичними  фігурами  небажано.  Їх  треба  використовувати    як  прикрасу  для  корони  вірша.

У  поетичному  творі  Е.  часто  зливаються  з  римою,  зокрема  в  ліриці  народів  Сходу  (газель).



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811171
дата надходження 24.10.2018
дата закладки 24.10.2018


Теоретик

Основи поетики. Інвектива.

Інвектива  (від  лат.  invehi  —  нападати,  invectiva  oraiio  —  лайлива  промова)  —  творчий  прийом,  що  полягає  в  гостро  сатиричному  викритті  певних  осіб  чи  соціальних  явищ,  відомий  з  античної  доби  (ямби  Архілоха,  промови  Демосфена,  сатиричні  діалоги  Лукіана,  епіграми  Катулла  та  Марціала  тощо).  Стильові  форми  І.  спостерігаються  й  у  Святому  Письмі,  в  посланнях  Апостолів.  

В  Україні  І.  набула  розвитку  в  період  полемічної  літератури  (Герасим  Смотрицький,  Іван  Вишенський  та  ін.),  досить  актуальною  вона  виявилась  і  в  XIX  ст.  (Т.Шевченко,  М.Старицький  та  ін.),  і  у  XX  ст.  (І.Франко,  В.Самійленко,  П.Тичина,  М.Рильський,  Є.Маланюк,  В.Симоненко  та  ін.).  

Прикладом  І.  є  вірш  Є.Маланюка,  в  якому  він  дає  відповідь  на  “Посланіє…”  Я.Савченка,  де  поета-емігранта  було  обізвано  “Квазімодо”,  та  М.Долензі,  обуреному  суворим  словом  правди  в  ліриці  Є.Маланюка:

Не  сперечатимусь:  я  син  свого  народу  —
Сліпця  відвічного,  каліки  і  раба,
І,  мабуть,  таки-так,  що  образ  Квазімодо
Із  образів  усіх  мені  б  припав.

Тож  хай  отак:  страшний,  великий,  незугарний
Я  —  лихом  виплекан  і  викохан  у  тьмі.
Щоб  в  рухах  дзвонаря  нестримано  і  марно
Казився  лютий  гнів  непримиренний  мій...

Щоб  в  чорний  час  зневаг,  насильства,  ґвалту  й  муки,
Коли  регоче,  хам  над  неміччю  краси,  —
Враз  вовком  кинутись,  наллять  залізом  руки
І  кров’ю  ворога  жагу  свою  вросить!

Стою  в  височині,  в  стрільчастій  амбразурі,
А  там  внизу  —  юрба,  де  наймити,  старці,
І  красний  Шатопер,  ще  несвідомий  бурі,
Яка  пала  в  очах,  яку  держу  в  руці.

Ідилічний  початок  поеми  «Сон»  Т.Шевченка  різко  контрастує  з  подальшою  розповіддю  про  так  званий  "рай"  —  життя  кріпаків.  Письменник  обурений  тим,  що  деякі  "писаки"  вихваляли  такі  умови  життя  селян.  Він  бачить  зовсім  інше:

Он  глянь,  у  тім  раї,  що  ти  покидаєш,
Латану  свитину  з  каліки  знімають,
З  шкурою  знімають,  бо  нічим  обуть
Княжат  недорослих;  а  он  розпинають
Вдову  за  подушне,  а  сина  кують,
Єдиного  сина,  єдину  дитину,
Єдину  надію!  в  військо  оддають!

В  українській  літературі  І.  завжди  користувалася  великою  популярністю:  “Календар  римський  новий”  Г.Смотрицького,  “Апокрисис”  Христофора  Філалета,  «Тренос”  М.Смотрицького,  “Палінодія”  З.Копистенського,  антиуніатські  твори  І.Вишенського,  “О  злобе  людей  пам’ятозлобных,  урядовых”  Климентія  Зіновіїва,  численні  твори  Т.Шевченка,  С.Руданського,  І.Франка,  М.Старицького,  Ю.Федьковича,  П.Грабовського,  П.Тичини,  М.Рильського,  В.Симоненка,  В.Стуса  та  ін.  

Оригінальним  різновидом  І.  є  автоінвектива,  де  лайка  промовця  спрямована  на  самого  себе,  як  у  творах  Ю.  Андруховича  “Самійло  Немирич,  авантурник,  посаджений  за  гвалт  у  вежу,  самому  собі”:

вчора    був    ти    герой    одягався    у    плащ    
їздив    кіньми    і    саньми    співав    пияцьки    
нині    сівши    у    вежу    ридай    пропащ    
згвалтувавши    дівча    що    розносило    пляцки...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810477
дата надходження 18.10.2018
дата закладки 18.10.2018


Теоретик

Основи поетики. Оксиморон.

Оксиморон  (грецьк.  oxymoron  —  дотепна  нісенітниця,  від  oxys  —  гострий,  moras  —  безглуздий)  —  різновид  тропи,  що  полягає  у  сполученні  різко  контрастних,  протилежних  за  значенням  слів,  внаслідок  чого  утворюється  нова  смислова  якість,  несподіваний  експресивний  ефект  (світла  пітьма,  суха  вода,  крижаний  вогонь  тощо).  
О.  поєднує  протилежні  за  змістом,  контрастні  поняття,  які  спільно  дають  нове  уявлення.  З  погляду  мовознавства  оксиморон  є  різновидом  тропу,  найближчий  за  сутністю  до  метафори  і  гіперболи,  тобто  зміна  значення  або  навмисне  перебільшення.  Особливість  оксиморона  полягає  у  сполученні  різко  контрастних,  протилежних  за  значенням  слів,  внаслідок  чого  утворюється  нова  смислова  якість,  несподіваний  експресивний  ефект  («холодне  полум’я»,  «сухий  дощ»,  «крижана  посмішка»,  «депресивна  веселість»  тощо).

Принцип  семантичної  несумісності  між  іменником  та  прикметником  широко  використано  у  художній  літературі.  Наприклад,  В.  Стус  назвав  свою  збірку  “Веселий  цвинтар”.  

Водночас  О.  спостерігається  між  однорідними  присудками:

Люди  часто  живуть  після  смерті:  
Вріже  дуба,  а  ходить  і  їсть,  
Перепродує  мислі  підтерті  
У  завулках  тісних  передмість.  (В.  Симоненко)

та  між  означеннями  одного  й  того  ж  слова:  Т.  Шевченко:  

В  неволі  виріс  між  чужими,
І,  неоплаканий  своїми,
В  неволі,  плачучи,  умру,
І  все  з  собою  заберу  —
Малого  сліду  не  покину
На  нашій  славній  Україні,
На  нашій  —  не  своїй  землі.

У  деяких  поетів  оксиморонне  формулювання  розвивається  у  ліричний  сюжет,  перетворюється  на  стилетворчий  чинник:

Котилася,  як  кавун,  голова  з  гори,
як  кавун,  кривава  людська  голова.
Котилася  голова.
Ще  у  очах  тріпотіли
листя  папірці  зелені
і  стежка  намотувалася  стрічкою  під  ноги.
Ще  у  вухах  шурхотіло  колосся,
рипів  біля  колодязя  журавель,
гуділи  оси,
сміялася  дитина...
(В.  Голобородько).

Вживається  О.  й  у  розмовно-побутовому  (ходячий  труп,  страшенно  веселий),  у  публіцистичному  (запеклі  друзі;  вперед,  до  світлого  минулого  і  т.п.),  навіть  у  науковому  мовленні.

Оксюморон  і  парадокс  мають  ряд  спільних  ознак.  Оксюморон  може  лежати  в  основі  парадоксу.  Різниця  полягає  в  тому,  що  парадокс  часто  використовують  у  літературі,  щоб  дати  несподівані  висновки,  висловити  певну  ідею.  У  той  час  як  оксюморон  не  обов'язково  повинен  висловити  ідейне  переконання  чи  наштовхнути  на  висновок.  Парадокси,  зазвичай,  висловлюють  суперечливі  концепції,  натякаючи  на  більш  глибоку  істину.  Оксюморон  не  натякає  на  істину,  а  описує  прямо  предмет,  особу  чи  ситуацію.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808962
дата надходження 05.10.2018
дата закладки 05.10.2018


Теоретик

Основи поетики. Амфібрахій.

Амфібрахій  (грецьк.  amphibrachys,  від  amphi  —  обабіч  та  brachys  —  короткий)  —  в  античній  версифікації  —  трискладова  стопа  на  чотири  мори  з  довгим  середнім  складом.  

За  мелодійністю  він,  швидше,  нагадує  звичайну  розмовну  мову.  Тому  амфібрахій  —  це  розмір,  який  є  більш  спокійним,  ніж  його  «родичі»  —  ямб,  хорей,  дактиль.

У  силабо-тонічному  віршуванні  —  трискладова  стопа  з  наголошеним  другим  складом  (—∪—).  Константа  віршового  рядка  може  бути  двоскладовою,  перетворюючись  на  ямб  з  наголосом  на  останньому  складі,  чи  в  позанаголошеному  стані  містити  кілька  складів  (пеон);  найліпший  варіант  А.  —  при  парокситонній  римі,  коли  витворюється  гармонійний  акаталектичний  рядок.  

В  українській  поезії  до  А.  вперше  звернувся  Є.Гребінка  (“Човен”,  “Українська  мелодія”  тощо).  Найменш  уживаний  одностопний  А.,  що  трапляється  здебільшого  в  гетерометричних  строфах  задля  увиразнення  ліричного  сюжету  та  акцентації  поетичної  думки:

—  Матусю!  Хто  очі  мені  замінив?  —
Всміхнеться,  щоб  сліз  не  побачив.»
Сама  —  до  вікна,  до  неораних  нив  —
І  плаче…

(Є.  Плужник)

Двостопний  А..  також  не  часто  спостерігається:

…ночами  про  подвиг
я  марив  малим,
а  подвиг  —  це  побут
без  жару  й  золи,
шизоїдно  чистий,
абсурдно  міцний,
не  вельми  врочистий,
та  дуже  ясний

(О.Шарварок).

Подеколи  поети  звертаються  до  тристопного  А.:

На  гратах  не  місяць  —  корова,
Не  сяйво  —  рапатий  язик.
В  залізних,  вантажних  оковах  —
Життя  божевільного  лик

(І.  Крушельницький).

Прикладів  чотиристопного  А.  в  українському  вірші  теж  не  дуже  багато:

О  метана  бурею,  Нене  злиденна,
Укріплю  Тебе  я  на  камені  слова,
І  будеш,  як  церква,  ясна  і  сталенна!

(В.Пачовський).

П’ятистопний  А.  надає  поетичному  мовленню  ознак  урочистості,  як  у  вірші  М-Бажана  “На  Карпатських  узгір’ях”:

Просвічений  сонцем,  на  вітрі,  в  зеленім  огні
Він  листя  різьблене,  обтяжене  росами,  сушить.
Хай  ломляться  гори,  хай  грози  ревуть  в  вишині,  —
Він  тут  вкорінився,  він  тут  укріпився  й  не  рушить.

Надзвичайно  рідкісний  А.  —  шестистопний  (С.Голованівський:  “Минають  роки,  як  хвилини,  і  зорі  згасають  байдужо…”),  що  виразно  розмежовує  віршовий  рядок  на  два  піввірші,  викликає  враження  “важкого”  стилю.  

Подеколи  поети  звертаються  і  до  вільного  А.,  наприклад,  І.Франко:

Полуднє.
Широкеє  поле  безлюдне.
Довкола  для  ока  й  для  вуха
Ні  духа!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808469
дата надходження 01.10.2018
дата закладки 01.10.2018


Теоретик

Основи поетики. Еліпс або еліпсис.

Е́ліпс  або  е́ліпсис  (грец.  ἔλλειψις  —  пропуск,  випадіння,  нестача)  —  це  стилістична  фігура,  побудована  шляхом  пропуску  у  висловлюванні  деяких  структурних  елементів  (слова  або  кількох  слів),  які  мають  домислюватись  за  контекстом.
Наприклад,  у  реченнях  можуть  обминатися  дієслова-зв'язки  («я  вже  додому,  а  ти  ще  на  роботу?»),  в  іменниково-прикметникових  словосполученнях  —  іменники,  на  які  вказують  специфічні  сполучення  прикметників  («Перша  Кінна»  (армія)).  Еліпсис  як  властивість  тексту  є  протилежністю  плеоназму.  
Еліпсис  може  бути  механізмом  утворення  нових  лексичних  одиниць,  наприклад,  «пропозиція»  у  значенні  «пропозиція  одружитися».  
Еліпс(ис)  як  стилістична  фігура  у  літературі  полягає  в  опущенні  певного  члена  речення  чи  словосполучення,  які  легко  відновлюються  за  змістом  поетичного  мовлення.  
Вживають  задля  досягнення  динамічності  і  стислості  вираження  думки  та  напруженості  дії,  відрізняючись  цим  від  обірваної  фрази  (апосіопези),  власне,  вмовчування.  Відомий  приклад  еліпсу  —  рядки  з  поеми  Т.  Шевченка  «Перебендя»,  де  пропущено  додаток:  

Орлом  сизокрилим  літає,  ширяє,  
Аж  небо  блакитне  широкими  (крилами)  б'є.  

Та  найчастіше  в  еліптичних  конструкціях  випадає  присудок:  

Одна  нога  в  стременах…
Сніги.  Вітри.  Зима.
Розрубані  ремена,
І  голови  нема…

Ще  вчора  був  веселий:
Не  думав,  що  —  кінець…
Сьогодні  ж  —  леле!
Мрець…  

У  наведеному  уривку  з  вірша  Д.  Фальківського  «Одна  нога  в  стременах»,  де  розкривається  неприхована  правда  про  антилюдську  громадянську  війну,  еліпс  посилює  переживання  зображеної  тут  трагедії.  
Еліпсисом  або  еліпсом  також  називають  прийом  побудови  оповіді  у  літературі,  драматургії,  кіномистецтві  тощо,  коли  у  сюжетній  послідовності  певні  події  та  проміжки  часу  оминаються,  і  читач  або  глядач  повинен  здогадуватись  про  те,  що  залишилося  «за  кадром».  

Зостались  ви,  пісні  старії,
Щоб  старину  згадати  нам,
Старим  —  літа  їх  молодії.(О.  Корсун)

В  останньому  рядку  тут  опущено  слово  «згадати».
Еліпсис  може  посилювати  динамічність  фрази,  напруженість  зміни  дії,  підкреслювати  лаконізм,  ліричну  схвильованість,  розмовні  інтонації.  Еліпсис  часто  трапляється  в  прислів'ях  і  приказках.  Фігура  еліпса  може  лежати  в  основі  цілого  художнього  твору  або  значної  його  частини,  як,  наприклад,  у  новелі  М.  Черемшини  «Парубоцька  слава»,  де  увага  читача  інтригується  тим,  що  ім'я  персонажа  довго  не  називається:

Такий,  гей  ясінь,  високий  та  кучерявий.
А  бгачкий,  гей  жереповий  прут,
Лице,  гей  зарькою  мальоване,  на  бачках  обертається,
Під  шовковим  вусом  замикається,  як  братчиків  цвіт.
Бровами  плете  дрібні  віночки  над  голубим  морем.
Як  моргне,  то  днинка  сміється.
Як  гляне,  то  душа  потопає.
Як  заговорить,  то  сріблом  розкидає...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806476
дата надходження 13.09.2018
дата закладки 13.09.2018


Теоретик

Основи поетики. Забавлянки.


Забавлянки,  або  Утішки,  Потішки,  Чукикалки  —  жанр  дитячого  фольклору,  коротесенькі  пісеньки  чи  віршики  гумористичного,  жартівливого  змісту  ігрової  спрямованості.  Вони  активізують  (стимулюють)  єдність  слова  та  моторики  дитини,  супроводяться  не  тільки  відповідними  рухами,  наприклад,  погойдуванням  дитини  на  возі,  а  й  розвивають  її  мовні  здібності.  

Наприклад:    їхав  пан,  пан,  на  конику  сам,  сам

Незважаючи  на  свою  простоту,  3.  позначені  евфонічною  культурою,  сприяють  жвавому  спілкуванню  з  довкіллям  (форма  —  діалог),  привчають  до  чуття  прекрасного.

3.  співають  або  проказують  речитативом.  Найпоширеніші  3.  —  “Зайчику,  зайчику”,  “Сорока”,  “Ладки”  та  ін.

Гойда,  гойда,  гойдаша,
Де  кобила,  там  лоша,
А  кобилка  в  лiсi,  а  лошатко  -  в  cтpici.

Кую,  кую  ніжку,
Поїдем  в  доріжку,
Будем  коня  напувати,
Будем  в  баби  ночувати.

Забавлянки  співають  дитині  дорослі,  коли  бавлять  та  заколисують  її.  Спів  поєднують  із  своєрідними  рухами  чи  вправами,  якими  дорослий  пестить  дитину,  підбадьорює,  спонукає  до  певного  виду  діяльності  тощо.  

Чуки,  чуки,  чуки,  чук.
Наловив  дід  щук,
А  бабуся  плотву  -  годувати  дітвору,
А  бабуся  карасиків  -  годувати  Тарасиків.
А  бабуся  окуньків  -  годувати  молодців.

Куй,  куй,  чобіток,
Подай,  бабо,  молоток.
Не  подаси  молотка,
Не  підкую  чобітка,
Молоток  срiбленький,
Чобіток  золотенький.

Заклички  —  це  невеликі  пісеньки,  призначені  для  виспівування  групою  дітей.  Іноді  вони  супроводжуються  ігровими  діями,  що  імітують  процес  селянської  праці.
Усі  явища  і  сили  природи  функціонують  у  закличці  як  живі  істоти.  Дитина  сама  контактує  з  ними:  сонце  просить  про  щедре  літо;  грім  —  не  лякати  худобу;  дощ  —  поливати;  обіцяє  за  справну  роботу  подарунок.

Закличка  —  це  не  просте  звернення  до  природних  стихій,  а  виражена  в  слові,  ритмі,  інтонації  гама  відчуттів  —  переживання,  захоплення,  ніжність.  Емоції  радості,  довіри,  переконаності  в  хорошому  закладені  в  самій  структурі  вірша  —  у  хвилеподібних  повторах,  у  зміні  картинок-прохань,  у  ритмі  —  жвавому,  завзятому,  у  звучанні  кожного  рядка,  кожного  слова.
Усі  явища  природи  мають  закріплені  за  ними  ласкаві  імена  —  сонечко  золоте,  весна  красна,  червоне  літечко.

Сонечко,сонечко,
Засвіти,  засвіти!
Сонечко,сонечко,
Звесели,  звесели!
Сонечко,сонечко,
Весну  й  літо  запроси!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806364
дата надходження 12.09.2018
дата закладки 12.09.2018


Теоретик

Основи поетики. Парокситонна рима.

Парокситонна  рима  (грецьк.  paroxytonos  —  слово  з  наголосом  на  передостанньому  складі)  —  суголосся  слів  у  вірші,  в  яких  наголос  падає  на  передостанній  склад.  Термін  увів  І.Качуровський  на  противагу  поняттю  “жіноча  рима”,  оскільки  воно  не  відповідає  специфіці  української  мови  (так,  безпідставно  слова  чоловічого  роду  належали  до  категорії  “жіночих  рим”:  півень  —  дивень  тощо).

В  українській  силабо-тонічній  версифікації  П.р.  чергується  переважно  з  окситонною  римою.  Однак  трапляються  випадки  наскрізного  парокситонного  римування:

В  малій  кімнаті  стіни,  наче  руки,
тримають  полохливу  тишу  в  жмені.
Сіріють  тіні  просиво-зелені,
самітна  свічка  блимає  зо  скуки.

(Б.-І.Антонич)

П.р.  збігається  не  лише  з  парокситонною  клаузулою,  а  й  із  внутрішнім  римуванням:  

Довгожданна,  нездоланна…
Ось  вона  —  Блакитна  Панна!

(М.  Вороний)

Гей,  на  весла,  щоб  понесла
Буря  човен  на  простір…

(Г.  Чупринка)

П.р.  була  притаманною  силабічному  віршуванню  ренесансно-барокової  доби  в  Україні,  що  засвідчує  одна  з  гербових  епіграм  Т.  Земки  “На  старожитний  клейнод  їх  милостей  панів  Балабанів”:

Дому  цних  Балабанів  цниї  теж  клейноти,
Знаками  суть  чулої  і  ділної  цноти…

Ця  традиція  позначилась  і  на  подальшій  еволюції  української  версифікації.  Принаймні,  в  одичній  строфі  І.  Котляревського  (“Енеїда”)  П.р.  пропорційно  у  співвідношеннях  6-ти  до  4-х  переважає  окситонну  риму.  

Це  простежується  у  творчості  Т.  Шевченка,  П.  Куліша  та  ін.
Жіноча  рима  надає  закінченню  рядків  м’якого  звучання.  Вірші  з  жіночими  римами,  не  маючи  наголосів  на  кінцях  рядків,  можуть  завдяки  цьому  набувати  певної  співучості.

Наприклад:
 
Тихий  сон  на  горах  ходить,
За  рученьку  щастя  водить.
І  шумлять  ліси  вже  тuхше,
Сон  мені  квітки  колuше.
Спіть,  мої  дзвіночки  сuні,
Дикі  рожі  в  полонuні!

(О.  Маковей.  «Сон»)

Чорніє  повітря,  шляхи  засиніли,
Гойднулися  квіти  пахучими  снами,
Натомлені  села  вечеряти  сіли
Під  грушами,  вишнями  і  небесами.

І,  тихий  туман  пригорнувши  до  себе,
Вечеряє  поле  піснями  з  долин,
Над  селами  й  полем  вечеряє  небо,
Вмокаючи  в  ріки  хлібини  хмарин.

(М.Вінграновський  «Вечірнє»)

Ніч.  На  стоках  небозводу
Мерехтять  сріблисті  зорі,
Чорні  пасма  скиб  на  морі
Крає  вістря  пароходу.

(П.  Карманський)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806270
дата надходження 11.09.2018
дата закладки 11.09.2018


Теоретик

Основи поетики. Двовірш.

Двовірш,  або  Дистих  (грецьк.  distichon)  —  найпростіша  строфа,  написана  будь-яким  розміром,  що  складається  з  двох  рядків,  об’єднаних  спільною  римою  (трапляється  і  неримована)  та  викінченою  думкою  з  виразними  ознаками  лаконізму  й  афористичності.  Д.  існує  і  як  окремий  твір:

Що  доля  нелегка,  —  в  цім  користь  і  своя  є.
Блаженний  сон  душі  мистецтву  не  сприяє
(Ліна  Костенко).

Д.  може  складати  певний  цикл,  навіть  збірку  (“Тавторими”  Б.Кравціва),  правити  за  строфічну  основу  поеми  (“Данило  Галицький”  М,Бажана).  Д.  знаходимо  у  складніших  за  власну  строфічних  структурах  (чотиривірш,  шестивірш  і  т.п.),  як-от  у  десятивірші  Ю.Андруховича  “Залізниця  Станіслав  —  Рахів.  1894”:

Тут  не  зійде  вода  і  не  зросте  суниця,
ми  тут  поляжемо,
по  нас  проляже  залізниця.
Тут  навсібіч  посіяно  прокльони  і  хулу,
який  люцифер  зажадав  лупати  сю  скалу?
За  нами  падають  ліси  і  мріють  найтонші  стебла,
залізна  пані  вкрала  нас  і  очі  наші  стерла.

Неримований  Д.  базується  на  ритмо-інтонаційній  основі,  але  відмінний  від  елегійного  дистиха,  відомого  з  античних  часів:

не  випустить  вершників  брама  запеклого  серця
дарма  що  більше  вужів  аніж  кинутих  палиць
наші  руки  заклякли  над  річками  й  потоками
розмиваються  береги  але  нашою  кров’ю
кожна  душа  що  розламана  мушля
відлуння  гулу  колишнього  вихід  у  небо
смішний  жертовник  облущена  позолота
єгипетський  степ  і  ліс  і  юність  і  старість
дзеркальні  тіла  обступили  останніх  пророків
відображення  гулу  колишнього  вихід  у  небо
(І.  Римарук).

Форма  Д.  дуже  давня,  вона  відома  не  лише  античній  версифікації,  а  й  східній,  приміром,  бейти.  У  ренесансно-барокову  добу  Д.  практикувався  в  українській  поезії  як  обов’язкова  віршова  норма  силабічної  системи  (Касіян  Сакович,  Софроній  Почаський,  Іван  Величковський,  Григорій  Сковорода  та  ін.).

Нації  вмирають  не  від  інфаркту.
Спочатку  їм  відбирає  мову.
(Л.  Костенко)

Зазвичай  дистих  має  таку  схему  римування:

Згадала  плечі  і  вуста,  і  щем,  і  дим…  (а)
Облиш  уже  цього  хреста,  і  менше  з  тим.  (а)
А  розум  не  перепиня  навалу  снів.  (б)
Чи  хочу  я  цього  щодня?  Напевно,  ні.  (б)
Якби  й  хотіла,  все  одно  не  вірю  снам.  (в)
Світає.  Люди,  за  вікном  весна,  Весна!  (в)
(Л.  Романчук)

Але  дистихом  не  можна  називати  будь-які  два  рядки,  виділені  з  вірша,  хоч  би  й  об’єднані  парним  римуванням.  Дистихи  часто  бувають  самостійними  творами  (епіграми,  епітафії  тощо).  Зустрічаються  чотиривірші  з  такими  римуваннями,  але  в  них  найчастіше  чергуються  пари  рядків  з  чоловічими  та  жіночими  римами.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805813
дата надходження 07.09.2018
дата закладки 07.09.2018


Теоретик

Основи поетики. Віреле.

Віреле  (фр.  virelai  від  virer  —  кружляти,  повертатися,  від  старофранц.  vireli  -  приспів,  рефрен)  —  дев’ятирядкова  строфа  у  французькій  поезії  XV-XVI  ст.  Тут  римуються  другий,  п’ятий  та  сьомий  вкорочені  рядки,  інші  —  подовжені  —  охоплені  своєю  римою.  В.  застосовували  як  відповідь  на  ле  (фр.  lei  —  світський)  —  віршовану  форму  з  трьох  віршів,  де  кожен  третій  вкорочений  рядок  мав  свою  риму  і  навіть  відмінний  розмір  на  противагу  двом  попереднім  довгим.  Виконувалися  вони  на  молодіжних  іграх  поперемінно:  ле  і  віреле.  Згодом  вживаною  формою  В.  став  шестивірш,  в  якому  римувалися  вкорочені  третій  та  шостий  рядки,  решта  мали  парне  римування.  Такою  строфічною  конструкцією,  що  справляє  враження  елегантності,  користувалися  й  українські  поети:

В  душі  моїй  не  згас,  ще  сяє  образ  твій.
Як  часом  стрінемось,  твій  погляд  чарівний  
В  мені  бентежить  кров.
Та  про  любов  твою,  далекий  друже  мій,
Не  марю  я  вночі  в  розпуці  навісній  —
Нащо  мені  твоя  любов?
(М.  Вороний).

До  речі,  у  поетичній  спадщині  М.Вороного  трапляються  й  інші  В.:  “Мов  зібралися  юрбою…”,  “Соловейко”,  “Таємне  кохання”.

Душа  моя  —
Мов  з  кришталя
Мавзолей.
В  нім  весь  мій  скарб
Мрій,  звуків,  фарб,
Ідей.
Богині  дар,
Горить  там  жар,
Не  згаса...
А  ймення  їй
Богині  тій  —
Краса.

Сам  М.  Вороний  називав  віреле  віршем  "химерним,  кучерявим".

Віреле  –  це  старовинна  музично-поетична  форма.  Особливість  В.  -  обрамлення  куплета  рефреном.  У  першій  строфі  рефрен  передує  куплету  з  двох  віршованих  рядків,  що  виконуються  на  однакову  музику,  потім  слідують  два  рефрени  з  новим  і  колишнім  текстом.  Наступні  строфи  починаються  безпосередньо  з  куплета.  У  1-му  проведенні  рефрену  після  куплету  текст  щоразу  оновлюється,  у  2-му  використовують  початковий  підтекст:  AbbaA  //  b1b1a1A  //  b2b2a2A.  

В.  споріднений  з  такими  музично-поетичними  жанрами,  як  кантігас  (Іспанія),  балада  і  рондо.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805471
дата надходження 04.09.2018
дата закладки 04.09.2018


Теоретик

Основи поетики. Білий вірш.

БІ́ЛИЙ  ВІРШ  –  вірш  без  рим  у  силабічній  і  силабо-тонічній  системах  віршування.  Б.  в.  не  слід  плутати  з  метричним  античним  віршуванням  чи  з  російським  билинним  віршем,  яким  рима  взагалі  не  властива.  
Б.  в.  дає  змогу  вводити  в  поезію  елементи  розмовної  мови,  робити  віршовану  фразу  інтонаційно  вільнішою  й  гнучкішою.  Зазвичай,  Б.в.  використовують  у  драматичних  віршованих  творах,  зокрема  в  драматичній  поемі,  оскільки  він  вдало  передає  мову  персонажів  зі  збереженням  водночас  емоцій,  сили  й  виразності,  властивих  віршованій  мові.  
Б.  в.  використовували  В.  Шекспір,  Й.  Ґете,  Ф.  Шіллер.  Олександр  Пушкін  у  творах  «Маленькие  трагедии»  та  «Борис  Годунов»  продемонстрував  надзвичайну  майстерність  використання  Б.  в.  у  драмі  характерів.  
В  українській  літературі  білим  віршем  написані  драматичні  поеми  та  драми  М.  Костомарова  («Переяславська  ніч»),  В.  Самійленка  («Чураївна»),  М.  Старицького  («Остання  ніч»),  І.  Франка  («Сон  князя  Святослава»).  До  вищого  ступеня  досконалості  довела  Б.  в.  у  своїх  драмах  та  драматичних  поемах  Леся  Українка  («У  пущі»,  «Оргія»,  «Бояриня»,  «Лісова  пісня»  та  ін.).

А  як  же  можу  я  на  Україні
здійняти  зброю  так,  щоб  не  діткнути
ніколи  нею  брата?..  І  невже
мушкет  і  шабля  мають  більше  сили
та  честі,  ніж  перо  та  щире  слово?
Ні,  учено  мене,  що  се  не  так!  (Леся  Українка  «Бояриня»)  

Її  традиції  продовжували  в  поетичній  драматургії  І.  Кочерга  («Свіччине  весілля»),  О.  Левада  («Фауст  і  Смерть»),  І.  Драч  («Дума  про  Вчителя»),  а  в  поезії  –  П.  Тичина,  М.  Рильський,  В.  Барка,  М.  Калитовська  та  ін.  

Б.в.  широко  застосовують  сучасні  поети.

Патриція  Килина:          
 
Біліли  зорі,  мов  кульбаба,
і  місяць  ріс,  мов  молочай;
як  поле  ширшало  під  вітром,
коні  прийшли  до  водопою  (…)

Василь  Марочкін:

Не  збагну.  Чи  наснилось,  а  може,  насправді…
Наче  в  трави  пірнаю,  наче  в  травах  тону…
А  на  поміч  не  кличу.  Немов  божевільний,
Вигрібаю  чогось  на  глибінь.

Богдан  Ковальчук  «Моє  місто»:

Моє  місто  виховує  дітей  —
тих,  хто  за  героїв  має  поетів,  —
дзвонами  Софії,  тонкими  вулицями  Подолу,
велелюддям  Хрещатика  та
лінню  кварталів  лівого  берега.  Воно
мріє  увіковічнити  себе
в  їхніх  серцях.  

Ем  Скитаній  «Умоглядні  метаморфози»:

А  простору  меншає...
менше  і  менше  його...
для  світу  немає  вже  місця  -
власного  світу...
і  дихати  важче.
і  кисню  не  достає…  
у  спеку  нестерпну  доби.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804799
дата надходження 29.08.2018
дата закладки 29.08.2018


Теоретик

Основи поетики. Аугментатив.

Аугментатив  (лат.  augmentativus,  від  augmentum  —  нарощення)  —  слово  з  побільшеним  значенням  (вітрище,  котяра,  деревисько  тощо):  “Я  твій”  —  десь  чують  дідугани”  (П.  Тичина).  
А.  утворюється  за  допомогою  епентези  (грецьк.  epenthesis  —  вставка),  тобто  появи  додаткового  звука  в  складі  слова,  зокрема  “о”:  

“Сокира  щугоне  униз,
І  череп,  ніби  диня,  репне”…  (О.Різниченко)

суфікса  “ен”:

“Аж  суне  Вовк  —  такий  страшенний
та  здоровенний”…(Л.Глібов)

суфіксів  -аг-,  -яг-  (мотяга,  скупердяга);  -юк-  (свинюка,  шаблюка);
-як-  (свиняка,  шматуряка);

суфіксів    -ищ-,  -иськ-:  (кулачища,  басище,  язичище,  лігвисько,  плечиська).

суфіксів  -оньк-,  -еньк-:

«І  рад  би  Вовк  в  які  ворота  скочить,
Та  лишенько  йому:  куди  не  поглядить  –
Усюди  Вовченька  недоленька  морочить,  –
Хоч  сядь  та  й  плач».  (Л.  Глібов)

подвоєних  префіксів:  

“Стоптала  копитами  татарва
Угіддя  руські  й  діточок  маленьких.
Попогуляла  шабелька  крива.
По  їхніх  татах  і  по  їхніх  неньках”.  (О.Різниченко)

Суфікси  на  позначення  негативної  суб’єктивної  оцінки  виступають  у  значно  меншій  кількості  слів,  ніж  суфікси  позитивної  оцінки.
Проте  діапазон  емоційних  відтінків,  яких  здатні  надавати  іменникам  негативно-оцінні  суфікси,  досить  широкий:  від  слабо  виражених  відтінків  згрубілості,  зневажливості,  несхвальної  оцінки  до  яскраво  вираженої  зневаги,  іронії,  презирства,  а  в  деяких  контекстах  –  ненависті,  наприклад:    бабисько,  писака,  зміюка,  п’янюга.  

Літературний  А.  має  різні  джерела:  як  і  з  живої  народної  мови,  зокрема,  коли  дієслово  поєднується  з  прислівником  того  ж  кореня:

«ридма  ридати,  лежма  лежати»,  

так  і  з  міфологічних,  біблійних  та  власне  літературних:  

“Я  цар  царів,  я,  сонця  син  могутній,
Собі  оцю  гробницю  збудував”.  (Леся  Українка).

Аугментативний  прийом  спостерігають  і  в  сучасній  поезії:  

“Добрий  ранок,  моя  одинокосте.
Холод  холоду,  Тиша  тиш”  (Ліна  Костенко).

Подеколи  він  спричиняє  ліричний  сюжет:

Стопа  в  стопу  ступав  за  родом  рід.
Лопата  за  лопатою  ступала.
За  морем  скелями  ішов  за  глодом  глід,
За  серцем  серце  йшло  неперестало.  (М.  Вінграновський).

Слова,  що  мають  риси  А.,  але  вживаються  у  зневажливому,  образливому  значенні,  називаються  пейоративами:  

“А  все-таки  катюзі,
Як  кажуть,  буде  по  заслузі”.  (Л.Глібов)

Тому  вони  найбільше  поширені  у  гумористичних  та  сатиричних  жанрах.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804586
дата надходження 27.08.2018
дата закладки 27.08.2018


Теоретик

Основи поетики. Автологія.

Автологія  (грецьк.  autds  —  сам  і  logos  —  слово)  —  вживання  слів  у  поетичному  тексті  в  прямому  значенні  на  відміну  від  тропів.  Класичним  прикладом  автології  можна  вважати  вірш  Т.Шевченка  “Садок  вишневий  коло  хати”:

Садок  вишневий  коло  хати,  
Хрущі  над  вишнями  гудуть,  
Плугатарі  з  плугами  йдуть,  
Співають  ідучи  дівчата,  
А  матері  вечерять  ждуть.

До  автологічного  письма  звертався  Є.Плужник:

Вчись  у  природи  творчого  спокою  
В  дні  вересневі.  Мудро  на  землі,  
Як  від  озер,  порослих  осокою,
Кудись  на  південь  линуть  журавлі.  
Вір  і  наслідуй.  Учневі  негоже  
Не  шанувати  визнаних  взірців,  
Бо  хто  ж  твоїй  науці  допоможе  
На  певний  шлях  ступити  з  манівців?

 Д.Фальківський:

Прийшов  і  став  на  пожарище:
—  Нема  ні  хати,  ні  хліва…—
І  якось  мимоволі  нижче
Сама  схилилась  голова.
Це  ж  стільки  років  поту  й  крові!.
І  враз  —  неначе  й  не  було.
Один  димар,  як  безголовий,
В  тумані  скорбно  захолов.

Ю.Липа:

Від  самих  початків  життя,  коли  пружно  в  колисці
Ти  пнешся  до  сонця  угору,  побачиш  тоді:
Всміхається  разом  із  сонцем  ще  сонце  -  то  Мати.
А  потім  прийде,  наче  грім  і  потуга,  до  тебе
Згори  голос  Батька.  І  в  цім  ти  зростеш  і  дозрієш..."

П.Дорошко:

Пролітає  через  ночі  вітер,
Надриваючись  від  довгого  виття.
Сосни  переносять  верховіттям
Пахощі  природи  і  життя.
Розривають,  розсувають  синю
Неба  глибочінь  руками  віт.
Висівають  на  грунти  насіння,
Щоб  не  переводився  їх  рід.
А  над  ними  теплі  зорі  світять,
Як  світили  в  давнині  віків,
А  над  ними  пролітає  вітер,
Що  пройшов  моря  й  материки.

  У  сучасній  ліриці  автологія  найбільш  притаманна  Л.Талалаю:

Неначе  іншим  бачиш  літо
І  степ,  і  сонце,  і  жнива,
Коли  і  запахом,  і  цвітом
П’янить  підкошує  трава.
У  небі  жодної  хмарини
Земля  озвучена  сповна,
І  пісню  кожної  пташини
Напам’ять  вивчила  луна.
Пора  налитого  колосся,
Пора  ясної  далини,
Коли  не  думаєш  про  осінь
І  не  пригадуєш  весни.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804030
дата надходження 22.08.2018
дата закладки 22.08.2018


Теоретик

Основи поетики. Агітаційна версифікація.

Агітаційна  версифікація  (лат.  agitatio  —  спонукання  до  чогось)  —  актуальні  вірші  політичного  гатунку,  адресовані  загалу,  один  з  яскравих  різновидів  соціальної  заангажованості  поезії.  Покликані  донести  до  свідомості  найширших  народних  мас  певну  ідею  у  спрощеній  заримованій  формі,  вони  неодноразово  виправдовували  своє  призначення  в  позалітературному  контексті.  

Політики,  знаючи  неабиякий  вплив  віршового  слова  на  людську  психіку,  часто  зверталися  до  його  послуг,  навіть  намагалися  припнути  до  своєї  ідеології.  

Особливого  зловживання  зазнала  А.в.  у  період  комуністичного  режиму,  де  вона  перетворилася  на  примітивну  агітку,  що  її  застосовували  “гартованці”,  “молодняківці”,  вуспівці,  панфутуристи,  продуковану  апологетами  “пролетарського”  та  соціалістичного  реалізму.  

А.в.  за  умови  її  відповідності  внутрішнім  духовним  потребам  народу  стимулює  його  самоздійснення  на  іманентній  основі.  Так,  народницька  версифікація  (М.Старицький,  П.Грабовський,  Б.Грінченко  та  ін.)  пробуджувала  національну  самосвідомість  українства  у  боротьбі  за  незалежність  України.  

У  творчій  діяльності  Бориса  Грінченка  принцип  народності  мав
широкий  смисл,  який  охоплював  і  принцип  соціокультурної  відповідності.  Заповіді  вченого-педагога  про  необхідність  постійно  шукати  вищої  мети  на  життєвій  дорозі,  не  жити  марно,  робити  людям  добро,  віддавати  і  душу,  і  тіло  за  край  свій  єдиний,  заради  неньки-України  вилилися  у  слова:

«...  Україна...  В  цьому  слові  для  мене  все...»

Вірші  Олега  Ольжича  в  цей  час  гостро  політично-філософські.  Могутньою  силою  національного  державотворення  перейнятий  цикл  О.Ольжича  “Незнаному  Воякові”  (1935):  

До  перс  закляклих,  просячи  тепла,  
Тулили  марно  немовлята  лиця.  
Проте  їм  чорне  лоно  віддала  
Доба  жорстока,  як  вовчиця.  

Виховані  жорстокою  добою,  «ростуть  у  присмерку  нори  брати,  суворі  і  великі».  Це  передчуття  майбутньої  боротьби  малює  перед  поетом  образ  безстрашного  вояка,  якого  він  являє  читачам  у  поемі  «Незнаному  воякові».  Написана  поема  в  1935  році,  і  саме  в  ній  проголошує  Олег  Ольжич  кредо  сильної  волі  для  побудови  держави:  

Державу  не  твориться  в  будучині,  
Державу  будується  нині.  
Це  люди  –  на  сталь  перекуті  в  огні,  
Це  люди  –  як  брили  камінні.  
Не  втішені  власники  пенсій  і  рент,  
Тендітні  квітки  пансіонів,  -  
Хто  кров’ю  і  волею  зціпить  в  цемент  
Безвладний  пісок  міліонів.  



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803778
дата надходження 20.08.2018
дата закладки 20.08.2018


Теоретик

Основи поетики. Щедрівки.

Щедрівки  —  жанр  народних  величальних  обрядових  пісень,  якими  зустрічали  початок  нового  хліборобського  року,  початок  весняної  рільницької  праці,  що  починалася  наприкінці  березня.
Давні  українці-рільники  надавали  особливої  магічної  ваги  хліборобському  новоріччю  і  назвали  Щедрим  вечором  ніч  перед  його  початком.  Молодь  і  діти  у  цей  вечір  обходили  оселі,  величали  господарів,  віншували  їх  піснями-побажаннями.  Свідченням  того,  що  саме  українці-хлібороби  витворили  цей  вид  пісенності,  є  і  сама  назва  Щ.,  оскільки  в  інших  слов’янських  народів,  навіть  у  найближчих  сусідів,  вона  відсутня.  
Щ.,  будучи  однотипними  з  колядками  за  змістом,  функціонально-структурними  особливостями,  зберегли  свою  первісну  назву  і  характерний  приспів  “Щедрий  вечір,  святий  вечір,  добрим  людям  на  здоров’я”.  Однак  ця  диференціація  між  колядками  і  Щ.  помітна  тільки  в  окремих  західних  регіонах  України.  Мотиви  Щ.  знайшли  своє  втілення  в  художній  літературі  —  “Ніч  перед  Різдвом”  М.Гоголя,  “Щедрий  вечір”  М.Стельмаха  та  ін.
У  щедрівках  висловлюється  побажання  багатого  врожаю,  добробуту,  приплоду  худоби,  доброго  роїння  бджіл.  Поетичне  слово  в  щедрівках  і  колядках  виконує  магічну  функцію.  

Щедрий  вечір,  добрий  вечір  —  
І  дорослим,  і  малечі!
Щастя,  радості,  любові,  
Щоб  завжди  були  здорові
І  багаті,  і  веселі  
І  надворі,  і  в  оселі.
Щоб  Господь  оберігав,
Вам  усе  потрібне  дав!  («З  Новим  роком!)

У  давніх  щедрівках  і  колядках  відбилися  часи  Київської  Русі  й  збереглися  образи  князівсько-дружинного  побуту.  Проте  у  щедрівках  і  колядках  християнського  циклу  переважають  мотиви  біблійних  і  євангельських  та  апокрифічних  оповідань:  картини  народження  Христа,  поклоніння  волхвів  і  пастухів.  У  багатьох  щедрівках  і  колядках  християнські  мотиви  і  євангельські  оповідання  сполучені  з  життям  і  побутом  українського  селянина  («Господь  волики  гонить,  Пречиста  Діва  їсточки  носить,  а  святий  Петро  за  плугом  ходить»).  Образи  святих  вводяться,  щоб  надати  ще  більшої  магічної  сили  поетичній  формулі.  
До  XV  століття  Новий  Рік  на  Русі  святкувався  у  березні,  і  щедрівки  виконували  функції  веснянок,  тобто,  розпочинали  весняний  цикл,  тому  в  них  і  залишились  згадки  про  ластівок,  зозуль…  («прилетіла  ластівочка»,  …  «ой,  сивая  зозуленька»).  До  речі,    горобцеподібна  пташка  «щедрик»  також  прилітає  на  терени  України  лише  в  кінці  березня.  
Багатством  змісту  і  поетичною  формою  щедрівок  захоплювалися  українські  письменники  і  композитори,  зокрема  Микола  Лисенко,  Микола  Леонтович  (відомий  «Щедрик»),  Кирило  Стеценко,  Михайло  Вериківський,  Костянтин  Данькевич  та  інші.  

Українська  творчість  фонтанує  багатством  щедрівок:  

Тільки  вигулькнув  на  небо
Місяць-зорепас,
Щедрий  вечір,  добрий  вечір
Завітав  до  нас.  («Щедрий  вечір,  українці!»)

або

Як  ходили  ми  бродили,  
То  щедрівочку  зустріли.  
З  нею  ми  прийшли  до  хати,  
Тож  дозвольте  щедрувати!
Щастя,  радості,  достатку,  
В  охорону  —  ангелятко!
Хай  приходять  до  оселі  
Друзі  вірні  і  веселі,
Море  сміху  і  любові.  
Щоб  усі  були  здорові!  («Дозольте  щедрувати»)




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801314
дата надходження 30.07.2018
дата закладки 30.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Шумка.

Шумка  —  народна  танцювальна  та  жартівлива  пісня.  Складається  з  однієї-двох  чотирирядкових  строф,  це,  власне,  восьмискладовий  двоколійний  рядок,  поділений  на  дві  ритмічні  групи  (4+4),  на  які  припадає  здебільшого  однакова  кількість  наголосів.  Римування  парне,  клаузули  окситонні  та  парокситонні:

Ой  мій  милий  
умер,  умер.
Та  в  коморі  
дуду  запер,
А  я  пішла  і  
муки  брати,
Стала  мені  
дуда  грати.

Розмір  Ш.  трапляється  і  в  піснях  серйозного  змісту.  До  цієї  форми  зверталися  українські  поети:  Т.Шевченко  в  пісні  кобзаря  “Отак  чини,  як  я  чиню…”  (поема  “Гайдамаки”):

“Отак  чини,  як  я  чиню:
Люби  дочку  абичию  —
Хоч  попову,  хоч  дякову,
Хоч  хорошу  мужикову”.

 С.Руданський  (“Повій,  вітре,  на  Вкраїну”):

Повій,  вітре,  на  Вкраїну,
Де  покинув  я  дівчину,
Де  покинув  чорні  очі...
Повій,  вітре,  з  полуночі.
Між  ярами  там  долина,
Там  біленькая  хатина;
В  тій  хатині  голубонька,
Голубонька  —  дівчинонька...

Шумка  —  це  традиційна  подільська  жартівлива  пісня,  яка  виконувалася  лірниками,  близька  до  коломийки.  Також  Ш.  називають  танок  у  такті  2/4,  який  танцюють  у  супроводі  пісні.

Ой  ти  козаче  гуляй,  гуляй!
До  мня  ся  не  притуляй:
Що  то  мені  за  гуляння,
Що  немає  притуляння.

Існують  інструментальні  шумки.  Наприклад,  для  фортепіано  Михайла  Завадського.  Збірку  шумок  видав  Антон  Коципинський.  

Такий  жартівливий  жанр  української  народної  творчості  як  частівка  (або  витрибенька  коротушка),  шумка,  жартівлива  коломийка  відзначаються  експромтністю  виконання  та  актуальністю  змісту.  Вони  можуть  бути  обрядові  (найчастіше  весільні,  т.зв.  “передирки”,  що  виконують  як  приспівки  до  танцю)  та  необрядові  (родинно-побутового  характеру).

Ш.  є  широко  відома  жартівлива  пісня:

І  шумить,  і  гуде,
Дрібен  дощик  іде!
А  хто  ж  мене,  молодую,
Та  додому  проведе?

Обізвався  козак
На  солодкім  меду:
–  Гуляй,  гуляй,  чорнобрива,
Я  додому  заведу.

Слово  «шумка»,  хоч  і  нині  маловживане  в  Україні,  у  Західній  Канаді,  яка  досить  щільно  заселена  вихідцями  з  карпатського  й  прикарпатського  регіонів,  служить  популярною  назвою  для  музичних,  фольклорних  колективів.  У  місті  Едмонтон  є  ресторан  «Шумка».  Також  у  цьому  місті  широковідомий  професійний  танцювальний  колектив  «Шумка».  




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800958
дата надходження 27.07.2018
дата закладки 27.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Цезура.

Цезура  (лат.  caesura,  від  caedo  —  рубаю)  —  ритмічно-інтонаційна  пауза  в  середині  віршового  рядка,  яка  розтинає  його  на  дві,  іноді  три  частини.  Класичний  приклад  симетричної  Ц.,  що  виникає  безпосередньо  після  третьої  стопи,  —  “Олександрійські  вірші”  М.Зерова:

Братерство  давніх  днів,  //  розкішне  любе  гроно!
Озвися  ти  хоч  раз  //  до  вигнанця  Назона...

Таку  Ц.  називають  ще  й  великою,  або  медіаною,  тому  що  вона  має  своє  постійне  місце  у  багатоскладових  канонічних  віршових  формах  (не  лише  в  олександрійському  вірші,  а  й  у  13-складовому  силабічному,  в  гекзаметрі).  На  відміну  від  античної  версифікації,  де  Ц.,  зазвичай,  припадає  на  середину  стопи,  у  сучасній  силабо-тоніці  —  навпаки  —  збігається  з  межею  стопи,  поділяючи  віршовий  рядок  на  дві  асиметричні  частини.  Приміром,  у  п’ятистопному  ямбі  Ц.  вживають  після  другої  стопи,  у  шестистопному  —  після  третьої  тощо:

Твоя  стріла  //  прошиє  тонким  свистом
Ранкове  скло  //  над  степом  запашним
(Ю.Дараган).

Українській  поезії  притаманна  також  подвійна  Ц.:

Живуть  під  містом,  //  наче  у  казках,  //  кити,  дельфіни
і  тритони  в  густій  і  чорній,  //  мов  смола,  воді,  //
в  страшних  пивницях  сто…
(В.-І.Антонич).

Тут  перша  Ц.  виконує  роль  медіани,  а  друга  —  малої  Ц.,  або  коротенької  паузи.  Ц.  також  розрізняються,  як  і  клаузули,  своїм  закінченням.  Принаймні  акаталектичній  клаузулі,  як  в  олександрійському  вірші,  відповідає  метрична  (квантитативна)  Ц.,  каталектичній  —  ліпометрична,  гіпердактилічній  —  гіперметрична.  Так,  ліпометрична  Ц.  спостерігаємо,  коли  останній  стопі  віршового  рядка  бракує  повноти  метроструктури,  тобто  її  усічено:

Я  іду  по  рейці  //  і  хитаюсь,
Чи  дійду  до  віку,  //  чи  впаду.
Ліс  спинивсь.  //  Ліс,  мов  зелений  заєць,
Задивився  //  на  мою  ходу
(М.  Йогансен).

Гіперметрична  Ц.  має  подовжену  стопу  порівняно  з  іншими:

Ніхто,  ніяк,  //  нічим  не  спинить
Людьми  угноєний  //  прогрес
(І.  Світличний).

Ц.  може  пересуватися  в  межах  рядка  або  змінювати  своє  розташування  в  межах  стопи:

І  пішов  я  тоді  //  до  Петлюри,
бо  у  мене  //  штанів  не  було.
Скільки  нас,  //  отаких,  //  коло  муру
од  червоної  кулі  //  лягло
(В.  Сосюра).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800675
дата надходження 25.07.2018
дата закладки 25.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Хорей, або Трохей.

Хорей,  або  Трохей  (грецьк.  choreios,  від  choros  —  хор)  —  в  античному  віршуванні  —  триморна  двоскладова  стопа  з  першим  довгим  і  другим  коротким  складами.  В  силабо-тонічній  системі  —  двоскладова  стопа,  в  якій  ритмічний  акцент  припадає  на  перший  склад,  зазвичай,  непарний.
Проте  у  хореїчному  вірші  наголоси  спостерігаються  не  скрізь,  крім  константи,  що  уможливлює  варіювання  пірихія.  На  початкових  стадіях  розвитку  силабо-тонічної  версифікації  в  європейській  ліриці  X.  вживали  переважно  в  жанрі  оди,  звідки  він  був  витіснений  ямбом.  У  сучасній  українській  поезії  X.,  виникнувши  на  руїнах  силабічного  тринадцятискладника,  —  найпоширеніший  віршовий  розмір  від  кінця  XIX  ст.,  коли  відбулася  модернізація  Шевченкового  вірша,  живленого  фольклорною  традицією  (коломийки,  шумки  тощо).

Найменш  вживаний  X.  –  одностопний:

На  майдані  пил  спадає.
Замовкає  річ…
Вечір.
Ніч
(П.  Тичина).

Двостопний  X.  спостерігаємо  не  часто,  однак  у  творчості  Г.Чупринки  набув  активного  поширення:

З  жалем,  з  болем
Понад  полем
Крик  розноситься  чаїний.
Наче  в  давні
Дні  безславні
Плач  рабині
На  чужині.

Зрідка  звертаються  автори  і  до  тристопного  X.:

Піднялися  крила
Сонних  вітряків,
І  черешню  білу
Вітер  розбудив.
І  війнув  на  книги,
Розметав  листи…
Серце!  Ти  не  з  криги?
Не  з  заліза  ти?
(М.  Рильський).

Чотиристопний  X.  —  найпоширеніший  розмір  у  сучасній  українській  ліриці:

Тихо.  Зорі  потопають
В  океані  хмар  і  ночі,
Понад  хвилі  грім  гуркоче,
По  каютах  скрізь  дрімають…
(П.  Карманський).

На  відміну  від  чотиристопного  X.,  п’ятистопний  простежується  не  так  часто:

В  сотах  мозку  золотом  прозорим
Мед  думок  розтоплених  лежить,
А  душа  вклоняється  просторам
І  землі  за  світлу  радість  —  жить!
(Олена  Теліга).

Цікавий  приклад  шестистопного  X.:

Та  замало  буде  тихої  дороги.
Усміхнеться  неня:  “Ну  і  басурман!”
Налигаю  місяць  на  срібляні  роги,
Шкереберть  на  ньому  полечу  в  туман
(О.  Близько).

Семистопний  X.  вживають  впереміж  з  іншими  стопами,  частіше  перехідного  ґатунку:

Гей,  віків  та  віків,
прокопитило  карі  навали,
їхні  печі  впилися  —
алкогольний  вогонь  затуха…
Вони  ж  десь  позавчора
юних  мамонтів  сном  годували
З  свого  сивого  рубчикового  фартуха
(І.  Драч).

Восьмистопний  X.,  постаючи  зі  сполуки  двох  віршів  чотиристопного  X.  в  одну  ритмічну  одиницю,  вряди-годи  трапляється  у  віршовій  практиці:

Скільки  щастя,  що  боюся.  Залоскоче,  як  русалка.
Шовковинками  проміння  перев’яже,  обів’є.
Заполонить.  Зацілує  ніжно-ніжно,  палко-палко.
Всю  жагу  —  зоревий  трунок,  п’яний  трунок  —  ізоп’є.
(В.  Чумак).

X.  може  мати  форму  вільного  вірша    —  вільний  X.  За  умови  різної  кількості  стоп  у  віршовому  рядку  та  астрофічній  будові,  зберігаючи  традиційне  римування:

Має  крилами  Весна
Запашна,
Лине  вся  в  прозорих  шатах,
У  серпанках  і  блаватах…
Сяє  усміхом  примар
З-поза  хмар,
Попелястих,  пелехатих
(М.  Вороний).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800490
дата надходження 24.07.2018
дата закладки 24.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Умовчання.

Умовчання,  або  Апосіопеза  (грецьк.  aposioptsis  —  мовчання)  —  стилістична  фігура,  яка  фіксує  незакінчену,  зненацька  обірвану  думку,  підкреслює  натяк  на  особливу  ситуацію,  що  потребує  делікатності,  неординарного  розв’язання.  У.  вживають  у  всіх  літературних  жанрах,  найчастіше  —  в  поезії,  де  витворюється  інтимна  атмосфера  спілкування:

Будь  мені,  як  тая  біла  дама,
Що  по  замку  в  тиху  північ  йде,
Будь  мені,  неначе  скарб  Сезама,  —
Ключ  пропав…  Ніхто  не  віднайде.
(Б.  Лепкий).

У.  застосовують  і  в  тому  разі,  коли  небезпечно  називати  конкретне  явище,  і  тому  письменники  змушені  вдаватися  до  метонімічних  прийомів,  близьких  до  антономазії,  еліпсів,  “езопівської  мови”,  як,  приміром,  В.Симоненко  у  казці  “Цар  Плаксій  і  Лоскотон”,  “Казці  про  Дурила”  чи  вірші  “Курдському  братові”.

Фігура  умовчання  полягає  в  несподіваній  свідомій  незавершеності  фрази,  висловлювана  думка  обривається  з  розрахунком  на  здогад  читача  (чи  слухача)  про  недоговорене.  

Апосіопезу  графічно  позначають  трьома  крапками.  
Недоговорення    автор  вживає:  
• щоб  передати  емоційний  стан  персонажа-мовця  (схвильованість,  подив,  нерішучість  тощо),  наприклад,  схвильованість:

Бо  я  вдень  не  одинока  —  
З  полем  розмовляю,
Розмовляю  і  недолю  
В  полі  забуваю,
А  вночі...  —  та  й  оніміла,  Сльози  полилися...
(Т.  Шевченко)

• щоб  передати  небажання  або  неспроможність  мовця  з  різних  причин  про  щось  говорити;

• як  натяк  на  що-небудь,  що  автор  лишає  на  здогад  самого  читача  або  слухача:
„Я  не  Ганна,  не  наймичка,  
Я..."  —  Та  й  оніміла.
(Т.  Шевченко)

зокрема  із  займенником  той:
—  Одним  словом,  пораджуся  зі  своїм  напарником  та  й  той...  завтра  ні,  а  післязавтра  прийдемо.
(Ю.  Збанацький)

Апосіопеза  може  підкреслювати  неможливість  сформувати  всю  глибину  думки,  почуття  або  небажання  про  все  говорити,  оскільки  співрозмовник  зрозуміє  й  без  слів.  
Також  умовчання  може  позначати  розрив  речення  після  натяку  на  розвиток  подальших  подій:  

Там,  під  горою,  в  посмутнілій  хаті,
стоїть  труна…  а  там,  на  тій  горі…
І  пізнє  літо…  снопики  на  нивці…
гукає  мати…  бігає  хлоп'я…
А  там,  у  гробі…
(Ліна  Костенко)

Міг  замолоду  плечем  підважити  мажару  з  сіллю,  а  тепер...
(О.  Гончар)

Ми  йшли  туди…  Та  яке  там  йшли…  Летіли,  рвалися…  Тож  ми  вірили,  що  там…  Зрештою,  ти  сам  знаєш…
(У.  Самчук)

Тато,  бувало,  й  за  цілий  день  так  багато  не  вибалакували  слів.  А  тут…
(Р.  Федорів)

Пекучий  день…  лісів  солодка  млява…  
смага  стежок…  сонливиці  левад…
(Ліна  Костенко)

І  беруть  у  свій  полон.  
До  молодости  зносять,  
Аби  жбурнути  –  в  прірву…
(Василь  Стус)




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800001
дата надходження 20.07.2018
дата закладки 20.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Різнонаголошена рима.

Різнонаголошена  рима  —  це  асиметричне  римування,  коли  врівноважуються  співзвучні  слова  з  різними  наголосами  —  окситонні,  парокситонні,  дактилічні.  

Добре  знана  Р.р.  в  українській  пісні.  Це  асонанс  (лат.  assonare  —  співзвучати)  —  повторення  однакових  голосних  звуків  у  рядку  або  строфі,  що  надає  віршованій  мові  милозвучності,  підсилює  ïï  музичність  та  консонанс  (лат.  consonans  —  приголосний  звук)  —  неточна,  неповна  рима,  основана  на  збігові  лише  приголосних  звуків,  водночас  наголошені  голосні  дисонують.

Асонанс:

Впали  роси  на  покоси,
Засвітилися  навколо.
Там  дівча  ходило  босе,
Білу  ніжку  прокололо.  (Д.Павличко)

Була  гроза,  і  грім  гримів,
Він  так  любив  гриміти,
Що  аж  тремтів,  що  аж  горів
На  трави  і  на  квіти.  (М.Вінграновський)

Сонце  гріє,  вітер  віє
З  поля  на  долину,
Над  водою  гне  з  вербою
Червону  калину;
На  калині  одиноке
Гніздечко  гойдає,  —
А  де  ж  дівся  соловейко?
Не  питай,  не  знає.
Сонце  гріє,  вітер  віє
Червону  калину...(Т.Шевченко)


Консонанс:

І  пізнаєш  уперту  математику
пароксизмів  захвату  і  журб...
Товаришу,
друже,
братику  —
у  кожного  є  свій  карб  (М.Бажан).

Асиметричне  римування  чітко  простежується  у  творчості  Т.  Шевченка:  

Розплелася  густа  коса
Аж  до  пояса,
Розкрилися  перси-гори  —
Хвилі  серед  моря,
Засіяли  карі  очі  —
Зорі  серед  ночі.

Часто  до  такого  типу  римування  вдавався  Б.-  І.Антонич:

Корови  моляться  до  сонця,
що  полум'яним  сходить  маком.
Струнка  тополя  тонша  й  тонша,
мов  дерево  ставало  б  птахом.

P.p.  спостерігається  в  поезії  раннього  П.  Тичини,  котрий  вдавався  до  прийому  очуднення  (одивнення):

Десь  клюють  та  й  райські  птиці
Вино  зелено.
Розпрозорились  озера!..
Тінь.  Давно.

Хоч  П.  Тичина  у  слові  “зелено”  наголосив  останній  склад,  однак  воно  не  втратило  свого  природного  головного  наголосу  на  першому  (у  вірші  —  дактилічному)  складі.  Подеколи  P.p.  виконує  у  його  творах  функцію  канонічної  рими,  де  головний  наголос  зберігається.

Птах  —  ріка  —  зелена  вика  —  
Ритми  соняшника.  
День  біжить,  дзвенить-сміється,  
Перегулюється!
Над  житами  —  йде  з  медами  —  
Хилить  келехами.  
День  біжить,  дзвенить-сміється,  
Перегулюється!
Можливо,  в  цьому  полягає  також  один  із  секретів  музичності  тичининського  “кларнетизму”.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799888
дата надходження 19.07.2018
дата закладки 19.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Паліндром.

Паліндром,  або  Перевертень  (грецьк.  palindromeo  —  той,  що  повертається)  —  віртуозна  віршова  форма,  в  якій  певне  слово  або  віршовий  рядок  можна  читати  зліва  направо  і  навпаки  за  умови  збереження  змісту.  П.  відомі  світовій  літературі  з  давніх-давен.  Найбільшого  поширення  набули  в  Китаї.  В  Україні  до  П.,  що  визначав  інтелектуальні  можливості  версифікаційної  практики  та  непересічний  смак  автора,  зверталися  поети  барокової  доби.  Іван  Величковський  називав  П.  “раком  літеральним”.  

Із  рукописної  книги  І.  Величковського  «Зегар  з  полузегарком»:

Анна  во  дар  бо  ім’я  мі  обрадованна,
Анна  дар  і  мні  сін  міра  данна,
Анна  мі  мати  ї  та  мі  манна
Анна  пита  мя  я  мати  панна  /…./  

У  сучасній  поезії  розрізняють  вірш-паліндром  і  вірш-паліндромон.  Вірш-паліндром  складається  з  рядків-паліндромів.  Вірш-паліндромон  —  це  єдиний  від  початку  до  кінця  паліндром.  
В  українській  літературі  досить  вдало  використовував  П.  
М.  Мірошніченко  у  збірці  «Око»:

Ідоломинущі  ви,
де
аура  гілок
у  живлі  назви  лотоса,
човен,
говір  із  уст  сузір
і
вогнево
час
(ото  лив  за  Ніл);
........
ви  ж
у  колі  гару  —
аеди_віщуни  молодІ.

П.  знаходимо  у  творчості  А.  Мойсієнка  (зб.«Віче  мечів»)  «Сонет»:

А  коло  тіні  —  толока.
У  тон  шипшин  бубниш  пишноту…
А  крок  осох  осокорка,
А  тонко  римами  рок  нота
Меча  гукала  кугачем.
Арену  —  римами  рун-ера.
Е,  четвертими.»  Рев  тече…
А  рев  —  де  нурт!  Я  тру  не  двері…
Шедевру  мур  у  мур  ведеш.
Він:  “О,  тре  маки  камертонів!”
Жде  то  кого  богокотедж?
Він  —  ока  зим…  а  ми  законів.
На  крах  —  аркан,  на  крах  —  аркан.
…  Мак  ніжно  сам,  а  сон  —  жінкам.

Жанр  паліндрому,  який  в  українській  літературі  започаткував  Іван  Величковський,  1977  року  в  дитячій  збірці  «Чарівний  глобус»  відродив  Володимир  Лучук.  Його  вірш  «Епос  і  нині  сопе»  зі  збірки  «Паліндромони»  є  найдовшим  в  українській  мові  паліндромоном  на  3333  знака.
Нині  в  Україні  понад  20  поетів  мають  у  доробку  раки  літеральні.  

Наприклад,  Олег  Будзей  «Ні,  не  Ленін!»:

Є  і  село  —  праці  цар:  поле  сіє.
Є  і  рамена:  вйо,  Йване,  Маріє!
Щоденно  село  голе,  сонне.  Дощ…
Що  в  хаті?  Бузок  у  козубі  та  хвощ.
Ані  сала,  сіна,
Ані  лат.  Суть  лукава  культу  Сталіна:
Ні,  не  ленінець  це.  Ні,  не  Ленін.
Так  собі  бос  —  кат.
Ідолові  сили,  ви  —  лисі  Володі.
Молот,  серп  —  престолом?
Серп  —  у  прес!
Молот  —  толом!

Існує  навіть  «Об'єднання  голінних  ентузіастів  рака  літерального  (ГЕРАКЛІТ)»,  що  й  свідчить  про  те,  що  з  банальної  спокуси  здивувати  загал  і  колег,  паліндром  доріс  до  серйозного  явища  сучасної  поезії.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799778
дата надходження 18.07.2018
дата закладки 18.07.2018


Максим Тарасівський

Не озирайся, або Прекрасна Forest Queen

Чи  пам’ятаєте  умову,  що  Аїд  і  Персефона  висунули  Орфею,  аби  він  забрав  Еврідіку  з  царства  мертвих?  Здавалося  б,  дрібничка,  –  не  озиратися;  що  може  бути  простішим  за  це,  тим  більш,  коли  на  терезах  долі  –  сама  твоя  доля?  Хто  кохав,  знає,  а  хто  не  кохав,  дізнається:  заради  коханої  на  будь-що  згоден,  і  тому  похід  Орфея  в  пекло  –  цілком  природна  для  закоханого  дія.  А  вони  йому:
-  Йди,  та  не  озирайся...

Ясна  річ,  Орфей  озирнувся:  тінь  Еврідіки  йшла  за  ним,  але  безтілесна  й  німа,  вона  не  відгукувалася,  коли  Орфей  звертався  до  неї;  а  дорога  з  пекла  крутилася  на  всі  боки,  звивалася  серпантином  –  точнісінько,  як  ота  гадюка  (serpent  латиною),  що  вкусила  Еврідіку,  через  що  сердешна  й  померла.  І  Орфей,  шаленіючи  від  тривоги,  розпачу  та  кохання,  раз  у  раз  гукав:

-  Еврідіко,  чи  йдеш?!  –  і  не  отримував  відповіді,  а  тоді  врешті-решт  озирнувся  –  і  побачив,  як  тінь  Еврідікі  почала  віддалятися,  танути,  розчинятися  в  бляклій  пекельній  сутіні,  доки  не  зникла  зовсім  і  назавжди…

В  цьому  міфі,  серед  іншого,  є  вагоме  спостереження  та  потужна  ідея.  Перше  –  це  схильність  людини  озиратися  на  минуле,  копирсатися  в  ньому,  намагатися  повернути,  відродити,  відновити,  врятувати  від  злої  смерті  –  щастя,  кохання,  життя;  а  ідея  полягає  в  тому,  що  рухатися  варто  тільки  вперед,  ніколи  не  озираючись  на  те,  що  лишилося  позаду.  Ані  цілком  відмовитися  від  першого,  ані  суворо  дотримуватися  другого  люди  нездатні;  власне,  саме  тому  Аїд  і  висунув  Орфею  таку  –  апріорі  невиконувану  –  вимогу.  Тому  що  вороття  –  немає,  не  може  бути,  не  буде…

…А  саме  на  тому  наш  брат-автор  і  стоїть:  окрема  подія,  яка  б  не  була  вражаюча  сама  по  собі,  вбудована  врівень  в  тік  подій  якої  завгодно  тривалості  та  довжини,  оздоблена  вигадками  та  припущеннями  самого  автора,  набуває  нового  рівня  привабливості.  І  скажіть,  як  тут  не  озиратися,  коли  складання  розрізнених,  випадкових,  таких,  що  один  до  одного  не  пасують,  уламків  раптом  створює  цілісну  картину  –  нехай  тільки  в  уяві  автора?  І  отак  народжується  те,  що  людство  полюбило  від  самого  дитинства,  –  казка,  історія,  розповідь,  література.

Ця  історія  саме  така:  почалася  вона  з  милування  вітрильником,  а  тоді  повела  хроніками,  лоціями,  архівами  газет,  паперовими  енциклопедіями  та  віртуальними  музеями.  І  вела,  доки  автор  остаточно  не  переконав  себе,  що  все  на  світі  пов’язане,  зумовлене,  мало  не  запрограмоване  –  інакше  б  як  збіглися  оті  всі  збіги,  неймовірні,  непередбачувані?  Справді,  хапається  за  голову  автор,  змах  крилець  метелика  в  Айові  таки  народжує  буревій  на  іншому  континенті,  а  властивості  морської  водорості  роду  Gigartina,  з’ясовані  мудрими  китайцями  за  600  років  до  н.е.,  зумовили  процвітання  містечка  в  Америці  через  2500  років,  а  те  процвітання  могло  б  і  не  трапитися,  якби  не  зубожіння  Ірландії  та  одна  кораблетроща,  про  яку  годі  довідатися,  аби  не  картина,  а  та  картина  могла  би  не  існувати,  адже  автор  її  пройшов  обидві  Світові  війни,  а…  –  Добре,  добре,  ось  вам  –  та  історія!

1895  року  в  Лондоні  народився  Монтегю  Доусон  (Montague  Dawson);  інколи  яблуко  котиться  далеко  від  яблуні,  падає  на  голову  якомусь  фізику  або  навіть  фізруку  чи  потрапляє  в  компот,  а  цей  плід  радше  підстрибнув  угору.  Онук  художника,  син  видатного  яхтсмена,  Монті  зробився  пензлярем-мариністом;  у  Першу  світову  війну  він  став  моряком  особливого  ґатунку  –  служив  у  Королівських  ВМС  військовим  художником,  а  в  Другу  –  так,  він  брав  участь  в  обох  і  вцілів!  –  у  Другу  світову  він  був  журналістом  особливого  роду  –  фронтовим  кореспондентом-художником  від  газети  The  Sphere.  Цього,  здається,  досить,  аби  вважати,  що  картина  The  Beautiful  Forest  Queen  («Прекрасна  Forest  Queen»)  народилася  дивом  –  її  цілком  могло  й  не  бути.  Але  вона  –  є!

[img]https://i.pinimg.com/originals/9b/b7/d7/9bb7d7c942b43c25f6a0d60aae9720df.jpg[/img]
[i]Монтегю  Доусон  (Montague  Dawson).  Прекрасна  The  Forest  Queen.  The  beautiful  Forest  Queen[/i]

І  є  на  ній  чим  замилуватися!  –  блакить  небес  і  вод,  пінява  хвиль,  а  над  океаном  летить  –  стрімкий,  огорнутий  хмарою  вітрил  корабель.  І  він  має  ім’я  –  отже,  це  не  просто  абстрактний,  «взагалі»  кліпер,  це  –  історичне  судно.  Назва  Forest  Queen  –  популярна  та  поширена,  і  донині  чимало  суден    носить  її.  Але  вітрильник,  намальований  Монтегю  Доусоном,  належав  позаминулому  –  XIX  –  століттю,  коли  білі  паруси  ще  безроздільно  владарювали  на  океанах.  Цю  красу  –  трищогловий  кліпер  –  збудовано  наприкінці  1849  року  на  верфі  Southard’s  (Мейн,  США)  та  приписано  до  порту  Нью-Йорк.  Його  особливість  у  тому,  що  він  у  чотири  рази  більший  за  традиційні  чайні  кліпери  тих  часів:  вони  зазвичай  мали  200  тон  водозаміщення,  а  «Лісова  Королева»  хизувалася  майже  900  тонами!  І  справді  хизувалася:  хоча  будували  корабель  із  суто  прагматичними  цілями  –  заробити  на  торгівлі  з  Китаєм  –  вітрильник  невипадково  отримав  від  художника  епітет  beautiful  –  прекрасний.  А  Монтегю  Доусон  знався  на  кораблях,  майстерно  вимальовував  найменші  деталі  такелажу;  зверніть  увагу  на  ліселі,  додаткові  паруси  праворуч  і  ліворуч  основного  вітрила  на  фок-мачті  –  та  вже  напевно  відчував,  який  корабель  вартий  такого  епітету!

Море  така  стихія,  що  життя  кожного  корабля  та  будь-якої  людини  моря  –  окрема  історія,  жива  література,  іноді  –  неспростовне  свідчення  епохи.  Збудований  для  торгівлі  з  Китаєм,  прекрасний  корабель  справді  ходив  до  портів  далекого  Сходу:  у  свій  перший  рейс  –  maiden  voyage,  дівочий  вояж  –  «Лісова  королева»  вирушила  15  червня  1850  року,  і  за  три  наступні  роки  відвідала  Китай,  Індію,  Філіппіни,  Ірландію  та  Англію.  Вона  й  справді  перевозила  чай,  як  і  годиться  порядному  чайному  кліперу,  а  також  інші  китайські  товари,  зокрема,  порцеляну,  фарби  та  шовк;  але  на  ті  часи  флот,  який  так  нещодавно  ганьбив  і  плямував  вітрила  участю  в  работоргівлі,  знову  заробляв  на  перевезенні  живого  вантажу  –  і  вантажу  специфічного:  іммігрантів.  Америка,  країна  можливостей,  великий  плавильний  тигель,  кликала  злидарів  і  авантюристів  звідусіль:  Ірландія,  Норвегія,  Польща,  Україна  та  ще  багато  країн,  пригнічених  сусідами  або  недолею,  живили  все  ще  новий  і  завжди  ненаситний  континент.

Цей  тренд  підхопив  і  «Королеву».  Ось  пасажирський  маніфест  Forrest  Queen,  поданий  владі  порту  Нью-Йорк  22  травня  1851  року.  В  переліку,  засвідченому  «з  Божою  поміччю  капітаном  Олні  Ловетом  (Olney  Lovett)»,  повідомляється  про  прибуття  з  Ліверпулю  186  осіб,  всі  –  ірландці:  робітники,  фермери,  кравці,  шевці,  м’ясники,  торгівці,  ковалі,  муляри…  –  але  найбільше  робітників  і  фермерів;  Макліни,  Гетіни,  Дойли,  Келі  –  цілими  родинами  прямували  вони  до  США  у  пошуках  кращої  долі.

Міграція  людей  –  у  форматі  навали,  хрестового  походу,  работоргівлі  або  заробітчанства  –  має  наслідком  перенесення  знань,  ідей,  навичок,  технологій,  культури,  релігії,  навіть  способу  життя.  Чи  знали  б  ми  американський  джаз,  якби  на  терени  США  не  принесли  свою  музичну  культуру  вихідці  –  а  точніше,  невільники  –  з  Африки?

Отак  сталося  із  тими  червоними  водоростями  Gigartina,  згаданими  на  початку  нашої  розповіді.  Китайці  навчилися  видобувати  з  них  згущувач  і  стабілізатор  для  кулінарних  цілей  ще  за  600  років  до  н.е.    (желе  робили,  якщо  людською  мовою).  Цій  технології  знадобилася  аж  1000  років,  аби  дістатися  берегів  Ірландії  –  і  там  у  4  ст.  н.е.  на  мілинах  узбережжя  почали  виловлювати  так  званий  «ірландський  мох»,  також  червоні  водорості,  Chondrus  crispus.  Те,  що  ірландці  назвали  сarrageenans  (або  carrageenins,  від  carraigín,  буквально  «камінці»),  слугувало  сировиною  для  виробництва  продукту,  що  тепер  офіційно  зветься  Е407  або  «карагінан»,  з  наголосом  на  останню  «а»,  і  використовується  для  загущення  та  желювання,  виготовлення  десертів  на  основі  молока,  поліпшення  пива  й  вина,  а  також  –  ну  хто  б  до  такого  додумався?!  –  утримування  вологи  в  м’ясних  делікатесах.  Висушений  ірландський  мох  містить  до  55%  карагінану  –  та  й  решта  45%  все  корисне  або  поживне,  отака  от  диво-рослина.  Карагінан  –  це,  по  суті,  рослинний  желатін,  і  виготовляється  на  диво  просто:  виловлені  водорості  промивають  морською  водою  (боронь  Боже  прісною!  –все  зогниє),  висушують  і  кип’ятять  10  хвилин,  постійно  помішуючи,  а  тоді  швидко  додають  холодної  води,  а  як  те  «варення»  трохи  охолоне,  виливають  його  на  тканину,  де  воно  поступово  перетворюється  на  гель.  Так,  просто,  але  ж  це  треба  було  вигадати  комусь,  вгадати  пропорцій  –  о,  так,  «камінці»  та  воду  мішають  у  певній  пропорцій!

За  півтори  тисячі  наступних  років  збирання  водорості  зробилося  в  Ірландії  традиційним  промислом,  яким  животіли  прибережні  родини.  Зрозуміло,  що  в  XIX  столітті,  коли  ірландці  рушили  по  світах  у  пошуках  спокійнішого  та  заможнішого  життя,  вони  прихопили  з  собою  всі  свої  звички  та  навички  –  згадаймо  маніфест  «Лісової  королеви»,  всіх  тих  робітників  і  фермерів;  можна  зробити  обґрунтоване  припущення,  що  серед  тих  фермерів  були  й  ті,  що  на  батьківщині  «культивували»  ірландський  мох.  Та  де  та  Ірландія,  де  її  кам’янисте  узбережжя,  таке  гостинне  для  водорості  та  нелюб’язне  –  для  місцевого  люду?..  Йди,  та  не  озирайся!  –  ось  що  слідом  за  Аїдом  міг  би  сказати  Зелений  острів  тим  45  бідакам,  які  в  лютому  1853  року  зійшли  на  палубу  Forest  Queen,  що  прямувала  з  далекого  Сходу  до  Бостону  з  коштовним  вантажем:  золоті  годинники,  срібло  у  зливках,  півпрозора  китайська  порцеляна,  майже  невидимий  китайський  шовк.

Надвечір  28  лютого  1853  року  прекрасна  «Forest  Queen»  була  вже  в  30  милях  від  Бостону.  Раптом  з  північного  сходу  вдарив  страшної  сили  шквал,  який  попри  всі  зусилля  команди  збив  корабель  з  курсу  та  потягнув  його  на  південний  захід.  На  додачу  той  шквал  приніс  із  собою  сніг;  видимість  істотно  погіршилася,  й  тому  є  припущення,  що  капітан  Ловет  переплутав  маяки:  він  побачив  вогонь  зі  Старого  маяка  Сітуейту  або  маяка  Майнот  Ледж  та  наказав  поворот,  вважаючи,  що  то  –  Бостонський  маяк,  і  повів  корабель  просто  на  берег,  про  негостинність  якого  для  кораблів  свідчить  його  назва  Third  Cliff  (буквально  «Третя  скеля»).  Втім,  це  могло  статися  не  через  помилку  капітана,  а  через  негоду  –  адже  не  будь-якому  шторму  та  не  кожний  корабель  здатен  опиратися.

[img]https://en.wikipedia.org/wiki/Scituate,_Massachusetts#/media/File:Scituate_Beach_Massachusetts_Thomas_Doughty.jpeg[/img]
[i]Пляж  Сітуейту,  Массачусетс,  Томас  Доті,  1837  (Вікіпедія)[/i]

Попри  хвилювання  за  долю  корабля,  команди  та  пасажирів,  варто  на  цьому  моменті  затриматися  для  коротенької  ретардації.  Таки  все  пов’язано  в  цьому  світі!  –  нещодавно  ми  розповідали  про  найбільший  в  світі  вітрильник,  названий  на  честь  мідного  барона  й  біржового  ділка  Томаса  У.  Лоусона;  саме  в  цьому  Сітуейті,  до  вбивчих  скель  якого  просто  зараз  прямує  «Королева»,  розташувався  один  з  його  маєтків,  що  звався  Dreamworld  –  Світ  мрій.  А  Старий  маяк  Сітуейту  прославлений  вчинком  доньок  доглядача  маяку:  восени  1814  року  вони  так  голосно  та  завзято  били  в  барабани  й  дуділи  в  сопілки,  що  аж  відлякали  британський  десант  і  увічнилися  в  історії  США  як  «Американська  армія  двох»  або  «Американська  армія  двох  на  маяку».  Ребека  та  Абігайль  Бейтс  –  ось  як  звали  тих  хвацьких  дівчат.

Але  що  там  наша  «Королева»?  О,  ні!  -  безжальні  хвилі  щойно  викинули  її  просто  на  каміння  Третьої  скелі!  –  струс  велетенського  корпусу,  ревіння  та  удари  води,  зловісний  свист  вітру  в  такелажу  сповнили  серця  пасажирів  жахом,  крижаним,  як  вода  за  бортом.  Уявіть  собі:  шторм,  темрява,  мороз  і  страхітливе  гупання  велетенських  хвиль  у  борт,  яким  вітрильник  повернутий  до  океану.  На  щастя,  корабель  тоді  був  ще  зовсім  новий,  і  збудували  його  міцно  чесні  та  розумні  руки;  отже,  опинившись  на  березі,  він  все  ще  не  мав  пробоїн,  і  пасажири  та  вантаж  не  страждали  від  води;  натомість  хвилі  щосили  гатили  корабель,  який  на  морозі  швидко  вкривався  льодом  і  щомиті  від  того  важнів  –  тобто  корпус  його  зазнавав  страшних  навантажень.  Однак  верфі  Southard’s  недарма  уславилися  своїми  вітрильниками!  –  «Королева»  протрималася  аж  до  світанку,  коли  на  березі  з’явилася  рятувальна  партія  та  розпочала  евакуацію  пасажирів  і  команди.

[img]https://ic.pics.livejournal.com/max_fedorchenko/52423531/26879/26879_600.jpg[/img]
[i]Рятувальна  повозка  (репліка).  Морський  музей  Сітуейту[/i]

В  Морському  музеї  Сітуейту  зберігається  репліка  рятувальної  повозки  (на  фото  саме  вона)  –  на  той  час  і  на  ту  погоду  єдиний  рятувальний  засіб  до  послуг  Forest  Queen.  За  допомогою  малесенької  гарматки  (лінемету)  до  судна,  що  потерпало  трощу,  рятувальники  вистрелювали  лінь;  за  той  лінь  на  корабель  тягнули  товстіший  канат,  яким  і  доправляли  на  берег  людей.  Цей  канат  англійською  мовою  зветься  надзвичайно  промовисто:  lifeline,  по-морському  «рятувальний  кінець»,  а  буквально  –  лінія  життя.  На  картині  з  такою  ж  назвою  –  Lifeline  (1884)  Уінслоу  Гомера  (Winslow  Homer)  можна  побачити,  як  діяв  цей  нехитрий  пристрій,  що  справді  врятував  чимало  душ.

[img]https://ic.pics.livejournal.com/max_fedorchenko/52423531/26952/26952_600.jpg[/img]
[i]Уінслоу  Гомер  (Winslow  Homer).  Рятувальний  кінець  (Lifeline),  1884[/i]

Капітан  Ловет,  як  і  належить,  залишив  корабель  останнім,  перед  тим  оглянувши  «Королеву»;  він  пересвідчився,  що  її  можна  повернути  в  робочий  стан:  вітрильник  все  ще  був  неушкоджений  і  придатний  для  навігації,  а  в  його  трюмах  було  сухо.  Проте  впродовж  наступного  дня  шторм  посилився,  і  це  вбило  всі  надії  на  порятунок  корабля:  просто  на  очах  капітана  хвилі  почали  руйнувати  прекрасну  Forest  Queen,  вигризати  її  нутрощі,  за  страшним,  проте  влучним  виразом  Джозефа  Конрада.

Проте  стихія  не  забрала  жодного  життя!  –  чи  можна  уявити  собі  такий  щасливий  фінал  такої  страшної  ночі?  Знову  виникає  підозра,  що  все  стається  невипадковим  чином,  все  –  ретельно  сплановане;  адже  так  до  Сітуейту  потрапили  45  ірландців,  в  тому  числі  –  напевно!  –  фахівці  зі  збирання  «ірландського  моху».  О,  як  би  хотілося  переконатися  та  запевнити  читача,  що  саме  ці  сорок  п’ятеро  були  в  містечку  першими  вихідцями  з  Ірландії,  що  саме  вони  започаткували  новий  промисел,  який,  кінець  кінцем,  і  підніс  –  спершу  економіку  Сітуейту  з  занепаду,  а  тоді  і  саме  містечко  –  з  безвісті…

Це  привабливо,  але  не  достатньо  ймовірно;  на  1850  рік  в  Сітуейті  мешкало  2149  осіб,  нині  –  понад  18  тисяч,  з  яких  мало  не  половина  мають  ірландське  коріння,  завдяки  чому  британська  Daily  Mail  оголосила  його  найбільш  ірландським  містом  цілої  Америці.  З  огляду  на  постійний  потік  іммігрантів  з  Ірландії  можна  уявити,  що  на  лютий  1853  року  в  місті  вже  були  ірландські  родини,  в  тому  числі  –  майстри  мохової  справи.

Тим  не  менш,  прибуття  нової  партії  ірландців  напевно  мало  посилити  в  Сітуейті  все  традиційно  ірландське;  до  того  ж,  після  катастрофи  «Королеви»  виникла  та  парадоксальна  ситуація,  коли  втрата  одного  обертається  на  прибуток  іншого.  Чутки  про  цінність  вантажу  загиблого  вітрильника  поширилися  миттю,  і  до  його  уламків  рушили  місцеві  жителі  –  «рятувати»  все,  що  не  забрало  море.  А  незабаром  нагодилися  й  зайди:  3  березня  1853  року  газета  The  New  York  Times  повідомила  про  трощу:  мовляв,  корабель  залитий  водою,  хвилі  перекочують  його  з  борту  на  борт  і  поступово  розбивають  на  друзки,  а  коштовний  вантаж  здебільшого  змито  в  море.  Ласі  до  дармового  здобутку  розтягли  все:  такелаж  пішов  на  інші  судна,  дерев’яні  частини  корпусу  –  на  лагодження  та  будівництво  осель,  а  коштовності  з  трюмів  потрапили  на  ринок.

За  легендою,  один  з  місцевих  жителів,  хто  мешкав  поблизу  Третьої  скелі  та  очолював    порятунок  людей  з  «Королеви»,  дехто  Деніел  Уорд,  виловив  у  морі  стільки  цінного  краму,  що  на  виручені  кошти  придбав  собі  кращий  будинок,  а  також  закупив  човни  та  все  необхідне  для  збирання  ірландського  моху  й  започаткував  власну  справу,  яка  щасливо  дожила  аж  до  1995  року.  Оце  –  достатньо  ймовірна  історія;  якщо  вірити  експозиціям  Морського  музею  Сітуейту  (а  його  повна  назва  –  Морський  та  ірландського  мохового  фермерства  музей),  саме  виробництво  карагінану  стало  головним  промислом  і  містечку  та  зробило  його  тим,  чим  воно  є  донині,  коли  мохове  фермерство  в  США  вже  припинилося.  Тепер  основне  виробництво  карагінану  повернулося  туди,  звідки  колись  вийшло,  -  до  Китаю  (і  Філіппін).  Зважайте:  це  справжня  навколосвітня  подорож  –  Китай,  Ірландія,  США,  Китай  –  яка  тривала  понад  25  століть!..  Сьогодні  в  Сутуейті  зберігся  один  сарай,  в  якому  складували  висушені  водорості,  –  а  колись  їх  тут  були  сотні.

Ось  і  вся  історія  навколо  прекрасної  Forest  Queen,  планетарного  масштабу  історія  тривалістю  в  дві  з  половиною  тисячі  років,  з  яких  кораблю  судилося  прожити  лишень  чотири;  хоча  ні,  ще  кілька  слів,  без  яких  розповідь  не  буде  повною.  Як  згадувалося,  корабель  побував  у  Індії  та  Китаї,  -  і  невипадково  саме  таким  шляхом  європейські  та  американські  комерсанти  подорожували  по  китайські  товари.  В  Індії  кораблі  –  і  нашу  «Королеву»  також  –  вантажили  опіумом,  який  в  Китаї  за  вигідним  курсом  обмінювали  на  порцеляну,  шовк,  срібло,  індиго  та  інші  коштовності.  Такі  розрахунки,  по-перше,  боронили  економіки  Заходу  від  китайської  торгівельної  політики  –  адже  Китай  ігнорував  їхні  товари,  відповідно,  золото  перетікало  до  Китаю;  а  от  за  опіум  можна  було  виторгувати  в  китайців  що  заманеться;  по-друге,  насичення  китайського  ринку  опіумом  спричинилося  до  занепаду  величезної  країни,  яка  незабаром  поступилася  Заходу  лідерством  у  далекосхідних  справах  –  і  надовго,  аж  до  наших  днів,  коли  Китай  не  тільки  відновив  свої  позиції  на  Сході,  а  й  завоював  нові,  вже  на  глобальній  арені.

[img]https://ic.pics.livejournal.com/max_fedorchenko/52423531/27363/27363_300.jpg[/img]
[i]Срібний  зливок  з  китайським  клеймом,  з  вантажу  прекрасної  "Королеви",  Морський  музей  Сітуейту[/i]

І  останній  штришок:  принаймні  деякі  зливки,  виловлені  навколо  місця  загибелі  «Королеви»  та  позначені  китайським  клеймом  як  срібло  вищої  проби,  виявилися  звичайним  оловом,  до  того  ж  –  низької  якості.  Власне,  розраховувати  на  абсолютну  чесність  партнерів  по  наркоторгівлі  не  доводиться;  втім,  Томас  Голл,  який  досліджував  рештки  «Королеви»,  припускає,  що  срібло  могли  поміняти  на  олово  в  Лондоні  або  Квінстауні,  там  такі  спритники!  –  Нарешті,  здається,  всі  шматочки  та  уламки,  що  бентежили  уяву,  склалися  на  папері  в  цілісну  картину;  тепер  –  все.

...а  вони  кажуть:  не  озирайся!

[i]липень  2018  року[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799240
дата надходження 14.07.2018
дата закладки 14.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Макаронічний вірш.

Макаронічний  вірш  (лат.роеsіа  maccheronica,  від  maccheroni  —  макарони)  —  віршовий  твір  комічного  ґатунку,  перенасичений  чужомовними  словами  (варваризмами),  вжитими  за  нормативами  рідної  мови  автора,  а  також  словесними  покручами  (“язичіє”,  “суржик”  тощо).  Започаткований  в  Італії  (XV  ст.)  з  пародіювання  латині.  Комізм  М.п.  грунтується  на  навмисному  поєднанні  непоєднуваних  лексичних  форм  —  різномовних  слів  і  фраз  у  цілісному  тексті.  
М.п.  виникла  ще  в  античності.  Спочатку  це  були  латинські  вірші  з  інкрустацією  чужих  переважно  грецьких  слів.  М.п.  відома  з  IV  ст.  до  н.е.  (поет  Авзоній).  Фрівольні  вірші,  де  чергувалися  німецькі  і  латинські  рядки  з  уявно  евфімістичною  метою,  зустрічаються  в  поезії  вагантів  (ХІ-ХІІ  ст.):

Я  скромной  девушкой  была
Virgo  dum  floberam
нежна,  приветлива,  мила,
Omnibus  ptacebam.

Досить  часто  М.п.  використовують  як  складову  частину  певної  жанрової  форми  (поеми,  балади)  в  якійсь  сюжетно-композиційній  ситуації.
Напр.,  І.Котляревський  у  поемі  «Енеїда»  використовує  макаронічний  вірш  у  епізоді  прибуття  троянців  до  царя  Латина:

Енеус  ностер  ма  гнус  панус
І  славний  Троянорум  князь,
Шмигляв  по  морю,  лк  ииганус,
Ад  те,  о  рекс!  Прислав  нунк  нас…
Рогамус.  ломіне  Латине,
Нехай  наш  калуг  не  загине
Пермітте  жить  в  землі  своей.
Хоть  за  пекунії,  хоть  гратіс,
Ми  дякувати  будем  сатіс
Бенефінениії  твоєй.


М.п.  має  і  фольклорне  побутування:  це
своєрідне  пародіювання  народних  пісень.  Наведемо
показові  два  словацкі  та  один  український  приклади:

—  C  ur  amare  ploras,  m  e  m  ile  serdeвko?
Cur,  quia,  quare.  m  oja  laslovicko?
—  D  icerum  cur,  quare;  Bojim  .se  velice,
quod  me  derelinques,  ze  nine  zanechale
P  o  ved  mi,  ma  m  ila,
Wer  hat  kemacht,
źe  j  a  nenwźem  spat
die  kantze  nachlr
Ix  бін  тебе  чекала,
Варум  ти  не  прийшов?
Чи  фатер  не  пускали.
Чи  вассер  з  неба  йшов?.
До  цього  прийому  зверталися  і  поети,  перемежовуючи,  скажімо,  українську  та  польську  чи  російську  лексику  в  досить  комічний  спосіб.
С.Руданський,  “Набожний  ксьондз”:

В’їхав  біскуп  у  село,
Мазура  здибає:
«A  czy  w  domu  teraz  ksiądz?»  –
Ласкаво  питає.
–  Ні,  не  вдома,  –  каже  той,  –
Пішов  на  хрестини.
Ксьондз-сусіда  якось  мав
Недавно  родини…
«Ksiądz  ma  dzieci  i  ten  chrzci?»
–  А  що  ж  тута  й  злого?  
Той  у  сього  охрестив,
Сей  тепер  у  того!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798694
дата надходження 09.07.2018
дата закладки 09.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Кільце.

Кільце  —  композиційна  фігура  у  віршованому  творі,  що  полягає  у  повторенні  звуків,  лексем,  строф  тощо,  коли  немовби  змикаються  анафора  та  епіфора.  Надзвичайно  багата  на  цей  прийом  лірика  П.Тичини,  в  якій  спостерігається  
звукове  К.  —  “Здаля  сміялась  струнка  тополя”:

Сліпучі  тони  —  і  дика  воля!
Ой,  хтось  заплакав  посеред  поля.
Зловісна  доля,  жорстока  доля.
Здаля  сміялась  струнка  тополя.
Сліпучі  тони  —  й  смутні  волошки…

лексичне  К.  —  “Ой  не  крийся,  природо,  не  крийся”:

Ой,  не  крийся,  природо,  не  крийся.
Що  ти  в  тузі  за  літом,  у  тузі.
У  туманах  ти  сниш…  А  чого  так  сичі
Розридалися  в  лузі.

Твої  коси  від  смутку,  від  суму
Вкрила  прозолоть,  ой  ще  й  кривава.
Певно  й  серце  твоє  взолотила  печаль,
Що  така  ти  ласкава.

А  була  ж  ти  —  як  буря  із  громом!  
А  була  ж  ти  —  як  ніч  на  Купала…  
Безгоміння  і  сум.  Безгоміння  і  сон.  —  
Тільки  зірка  упала…

строфічне  К.  “Закучерявилися  хмари”:

Закучерявилися  хмари.  Лягла  в  глибинь  блакить…  
О  милий  друже,  —  знов  недуже  —  
О  милий  брате,  —  розіп’яте  —  
Недуже  серце  моє,  серце,  мов  лебідь  той  ячить.  
Закучерявилися  хмари…

Подеколи  стилістичну  фігуру,  в  якій  наявне  повторення  початку  і  кінця  вірша,  називають  епістрофою  (грецьк.  epistrophe  —  крутіння),  що  надає  композиційної  стрункості  не  лише  класичній  строфі,  а  й  астрофічній  віршовій  формі:

Останні  троянди,
Білі  троянди.
Вересневі  троянди.
Вони  одяглися
В  ризи  невинності,
В  шати  дівочої  чистоти,
Вони  крізь  осінній  туман
Ледве  пригадують  літо,
Сонце  і  грози,
Краплисті  дощі  і  веселі  веселки,
Ночі  душні  і  поранки  рожеві,
Вони,  як  вві  сні,
Бачать  весни  колихання  зелене,
Чують  безсмертні  слова  солов’їні,
Дотики  вітру  щасливого  ловлять…
А  все  це  живе  у  них:
Весна  запахуща
І  пристрасне  літо,
Вітер,  веселки  і  грози  —
Все  це  живе  в  них
І  житиме  доти,
Доки  бичем  смертоносним
їх  мороз  не  ударить,
Доки  на  землю  не  зронять
Останніх  своїх  пелюстків
Білі  троянди,
Вересневі  троянди,
Останні  троянди
(М.Рильський).

К.  називається  ще  обрамленням  (часто  у  прозових  творах).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798325
дата надходження 06.07.2018
дата закладки 06.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Логаеди.


Логаеди  (грецьк.  logaoidikos,  від  logos  —  слово  та  aoide  —  спів)  —  у  квантитативній  версифікації  —  вірші  мішаних  розмірів,  утворені  сполученням  чотиридольних  стоп  (дактиль,  анапест)  із  тридольними  (ямб,  хорей),  поширені  в  античній  поезії,  зокрема  в  ліриці  та  трагедії.    На  їхній  основі  витворювалися  нові  віршовані  структури:  адонічний,  просодичний,  гліконівський,  алкеїв  10-складний,  а  також  строфи  асклепіадівські,  сапфічні  та  інші.  Вживаються  і  в  тонічних  віршах,  де  наголоси  розподіляються  всередині  віршового  рядка  з  нерівномірними  складовими  проміжками.  
Окремі  випадки  Л.  спостерігаються  і  в  українській  поезії,  зокрема  у  вірші  М.Рильського  “Літо  останній  справляє  бенкет”:

Осінь-маляр  із  палітрою  пишною
тихо  в  небі  кружляє,
осипає  красою  розкішною.

Там  розсипа  вона  роси  сріблисті,
Там  тумани  розливає,
Ліс  одягає  у  шати  барвисті.

Ліс  обливає  кольорами  дивними,
Ніжно  сміється  до  вітру,
Грає  цілунками  з  ним  переливними.

Фарби  рожеві,  злотисті,  червоні,
Срібно-блакитне  повітря...
Ніжні  осінні  пісні  тиходзвонні!


В  українській  метриці  до  логаедів  належать  такі  види  тонічного  вірша,  в  яких  кількість  ненаголошених  між  наголошеними  складами  від  одного  до  двох,  що  складає  то  ямбічні,  то  дактилічні  групи.
Наприклад,  у  поемі  Лесі  Українки  «Бояриня»  натрапляємо  на  змішування  ямбічних,  хореїчних,  дактилічних  стоп  і  амфімакра,  дактиля  та  інших.  Уже  на  початку  твору  маємо  приклади  поєднання  різностопних  рядків:

МАТИ.  Оксано,  де  ти?
(  -  /  (  -  /  (
ОКСАНА.  Ось  я  йду,  матусю.
-  (  /  -  (  /  -  (

Перший  рядок  —  мова  матері  —  рядок  двостопного  ямба.  Другий  рядок  —  мова  Оксани  —  рядок  тристопного  хорея.  В  поєднанні  цих  різностопних  рядків  утворилася  ритмічна  єдність  п'ятистопного  ямба.
Проте,  по  суті,  тут  явище  зовсім  іншого  порядку,  оскільки  в  античній  метриці  зміна  стоп  різної  довжини  викликала  і  зміну  тактів,  що  визначало  ритмічну  своєрідність  логаедів.  В  українському  вірші  це  явище  відсутнє,  тому  термін  застосовують  на  основі  зовнішньої  аналогії.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798196
дата надходження 05.07.2018
дата закладки 05.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Інверсія.

Інверсія  (лат.  inversio  —  перевертання,  переміщення,  переставляння)  —  одна  зі  стилістичних  фігур  поетичного  мовлення,  яка  полягає  в  незвичному  розташуванні  слів  у  реченні  з  очевидним  порушенням  синтаксичної  конструкції  задля  емоційно-смислового  увиразнення  певного  вислову:  “Умовляють  серця  перебої”  (В.Еллан)  —  тут  додаток  і  підмет  вжиті  не  на  своїх  місцях  задля  акцентного  підкреслення  слова  “серця”.  І.  вживається  переважно  в  ліриці.  Деякі  поети  виявляють  посилену  схильність  до  інверсованих  сполучень,  що  певною  мірою  визначають  їхній  мовний  стиль:
Наче  весни  усміх  перший  є  вірш  і  дівчина  перша;
спомин  —  роса  весняна,  щастя  забутого  сон
(Б.І.Антонич).
Почасти  І.,  зумовлена  вимогами  віршового  розміру,  впливає  на  ритмомелодику  поетичного  твору,  витворює  своєрідні  ритмічні  нюанси,  неможливі  за  нормативного  синтаксичного  ладу.
І.  побудована  на  порушенні  того  порядку  слів  у  реченні,  який  здається  нормованим,  звичайним.  Українська  мова  належить  до  мов  з  вільним  порядком  слів  у  реченнях,  проте  певна  їх  синтаксична  послідовність,  унаслідок  своєї  узвичаєності,  а  також  через  її  підпорядкованість  логіці  розгортання  висловлюваної  думки  здається  більш  природною.  Тоді  як  зміна  такої  послідовності  психологічно  сприймається  як  відступ  від  певної  сталої  норми.  Логічна  послідовність  розгортання  думки  регулює,  зокрема,  порядок  головних  членів  речення,  які  складають  свого  роду  синтаксичний  кістяк  висловлюваної  думки.  
Прямим  буде  порядок  слів,  за  яким  присудок  розміщуватиметься  за  підметом,  а  інверсованим  буде  їх  зворотний  порядок:  присудок  перед  підметом.  
Наприклад,  один  з  віршів  В.  Стуса  починається  таким  реченням:  
Гойдається  вечора  зламана  віть,
Мов  костур  сліпого,  що  тичеться  в  простір
осінньої  невіді.  

Зелена  гілка  в  лузі  на  вербі
Від  доторку  твого  зів'яне.  (Д.  Павличко);

Так  ніхто  не  кохав.  Через  тисячі  літ
Лиш  приходить  подібне  кохання.  (В.  Сосюра);

Ця  любов,  наче  овочі  цінні.
Дозрілі,  пізні.  (Б.  Рубчак)

Чорніє  гай  над  водою,
 Де  ляхи  ходили;
 Засиніли  понад  Дніпром
Високі  могили;
 Пішов  шелест  по  діброві;
 Шепчуть  густі  лози.  (Т.Шевченко)

Т.Шевченко  також  використовує  І.  у  текстах,  стилізованих  під  народну  пісню,  думу:  

Зацвіла  в  долині
 Червона  калина,
 Ніби  засміялась
 Дівчина-дитина.  (“Зацвіла  в  долині”);

 Заступила  чорна  хмара
 Та  білую  хмару.
 Виступили  з-за  лиману
 З  турками  татари.  (“Заступила  чорна  хмара”).  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798091
дата надходження 04.07.2018
дата закладки 04.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Анадиплозис, або Зіткнення.

Зіткнення,  або  Анадиплозис  (грецьк.  anadiplosis  —  подвоєння)  —  стилістична  фігура,  що  полягає  у  звуковому  чи  словесному  повторенні  кінця  віршованого  рядка  та  початку  наступного:
Згасає  день  за  синіми  лісами,
За  синіми  лісами  лягла  імла;
Пливуть  рожеві  хмари  небесами,
І  тихо  з  небесами  злилась  земля.
Стоять  квітки,  окроплені  росою,
Окроплена  росою,  тремтить  трава.
Мої  думки  захоплені  красою,
Захоплені  красою  мої  слова.  (Д.Загул).
3.  представляє  сполуку  епіфори  з  анафорою,  „конкатенацією  (лат.  catena  —  ланцюг),  тобто  “ланцюговою  сув’яззю”.  Існують  й  інші  назви  цього  лексико-композиційного  прийому,  зокрема,  О.Квятковський  запропонував  термін  “акромонограма”  (грецьк.  akros  —  зверхній,  зовнішній;  mono  —  один;  gramma  —  риска,  знак,  напис).  Подеколи  у  значенні  терміна  “3.”  вживається  “епістрофа”.
Епістрофа  (грец.  -  обертання)  -  стилістична  фігура,  яка  полягає  в  повторенні  одного  і  того  ж  слова  або  виразу  в  довгій  фразі  або  періоді;  в  поезії  -  словесні  повтори  на  початку  і  кінці  строфи  або  тільки  в  кінці  строф.

Яскравий  приклад  Е.  знаходимо  у  творчості  поета-лірика  А.Фета:

Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок,
Всех  в  нем  цветов  благовония  слышны,
Кудри  твои  так  обильны  и  пышны,
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок.
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок,
Ясного  взора  губительна  сила,  —
Нет,  я  не  верю,  чтоб  ты  не  любила:
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок.
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок,
Счастию  сердце  легко  предается:
Мне  близ  тебя  хорошо  и  поется.
Свеж  и  душист  твой  роскошный  венок.

та  С.Єсеніна:

Свет  вечерний  шафранного  края,
Тихо  розы  бегут  по  полям.
Спой  мне  песню,  моя  дорогая,
Ту,  которую  пел  Хаям.
Тихо  розы  бегут  по  полям.
Лунным  светом  Шираз  осиянен.
Кружит  звезд  мотыльковый  рой.
Мне  не  нравится,  что  персияне
Держат  женщин  и  дев  под  чадрой.
Лунным  светом  Шираз  осиянен...
...Тихо  розы  бегут  по  полям.
Сердцу  снится  страна  другая.
Я  спою  тебе  сам,  дорогая,
То,  что  сроду  не  пел  Хаям...
Тихо  розы  бегут  по  полям.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797862
дата надходження 02.07.2018
дата закладки 02.07.2018


Теоретик

Основи поетики. Амебейна композиція

Амебейна  композиція  (грецьк.  amoibdios  —  взаємний)  —  будова  художнього  твору  за  принципом  смислового  та  синтаксичного  паралелізму,  повторення  композиційно  важливих  частин  (фрагментів,  образів,  стилістичних  прийомів  тощо),  де  обидві  теми  набувають  особливої  ускладненості  та  контрастності,  почергово:
Загорнуте  у  сутінки  обличчя,
мандрівки  серед  пожовтілих  гір…
(Такі  осінні,  суто  романтичні
рядки  собі  лягають  на  папір).
Подекуди  листочки,  наче  ноти.
По  них  і  награвав  вітерець…
(Нечистий  шепче:
—  Кинь  пусте  молоти,
Зелений  змій  виля  хвостом,  як  пес).
Вплітаються  назовсім  у  волосся
липкого  павутиння  ниточки…
(Та  голова  наполовину  боса,
а  як  далеко  ще  оті  вінки).
І  клоунів  розмови  безтолкові
приглушує  мелодія  дощів,
(Рудий  регоче,  білий  хмурить  брови
усе  життя  у  кожного  в  душі)    (В  Кожелянко).
Характеризуючи  цей  тип  композиції,  деякі  дослідники  зауважують,  що  суть  її  "в  тотожності  синтаксичної  структури,  репліки  чи  контррепліки  двох  співрозмовників  або  в  певній  закономірності  перегуку  двох  хорів"'.  Приклад  амебейної  композиції  знаходимо  у  творі  німецького  романтика  Людвіга  Улянда:
Чи  бачив  ти  замок  високий,
Замок  над  широм  морським?
Тихо  пливуть  оболоки
Рожеві  і  золоті  над  ним.
В  води  дзеркальні,  сумирні
Хотів  би  схилитись  він
І  в  хмари  піднятись  вечірні
В  їх  осяйний  рубін.
Бачив  я  замок  високий,
Замок  над  миром  морським.
Слався  туман  глибокий
І  місяць  стояв  над  ним.
(Переклад  Михайла  Ореста)
Амебейна  композиція  найбільше  поширена  в  тенцонах  і  пасторалях  трубадурів.
Принцип  композиції  амебейного  вірша  полягає  у  паралельному  розвитку  двох  мотивів;  має  різні  форми.  Подеколи  другий  рядок  такого  вірша  у  дещо  зміненому  вигляді  повторює  мовлене  у  першому:
Серед  поля  попід  небом  жито  жала.
Жито  жала  попід  небом  серед  поля.
Вітер  віяв,  сонце  гріло,  дожинала.
Дожинала,  сонце  гріло,  вітер  віяв    (О.  Олесь).
Амебейна  композиція  була  започаткована  в  Елладі,  зосібна  під  час  діалогічного  виконання  пісень.  Такі  тенденції  спостерігаються  і  в  українському  фольклорі  (“А  ми  просо  сіяли…”).
А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
Ой  дід-ладо,  сіяли,  сіяли.

–  А  ми  просо  витопчем,  витопчем.
Ой  дід-ладо,  витопчем,  витопчем.

–  А  чим  же  вам  витоптать,  витоптать,
Ой  дід-ладо,  витоптать,  витоптать?

–  А  ми  коней  випустим,  випустим,
Ой  дід-ладо,  випустим,  випустим.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795327
дата надходження 12.06.2018
дата закладки 12.06.2018


Шон Маклех

Блукаючи над морем

                                         «Omnia  flumina  fluctus  maris,  
                                             sed  maris  illius  non  impletur...»
                                                                                 (Liber  Ecclesiastes.  VII)*

 Такий  чудовий  синій  оксамит,
 Такий  прозорий  над  водою  плач  -  
 Як  аргонавтів  призабутий  міт.
 Читаю  Данте.  Ти  мені  пробач.
 Не  докоряй.  Минуле  –  це  міраж
 Чи  то  абсурд.  Моя  fata  morgana.
 Який  чудовий  на  планеті  екіпаж!
 Та  все  проходить…  І  відкрита  рана
 Суворих  хронік  Кромвеля  болить
 Твоїх  повстань  задушена  надія  -  
 Моя  Ірландія…  Я  снив  тобою  мить  -  
 Лише  століття…  Ностальгія
 Чи  то  за  вічністю  чи  то  за  літом,
 На  березі  збираю  камінці,
 І  небо  хворе  називаю  оксамитом.
 Розмову  тиху  заведу  на  манівці
 Тебе  немає  –  ти  лише  уява.
 Мій  спогад  дивний,  марення  легке
 Шляхів  шукати  нині  –  марна  справа
 Усе  отруєно,  усе  кругом  чуже.
 І  тільки  призабутий  переспів
 Легенди  дивної  розкопаних  могил
 З  скарбнички  призабутих  мертвих  слів,
 Друїдів  істин  та  камінних  брил…

 Примітки:
 *    -  «Всі  потоки  до  моря  пливуть,  але  воно  не  наповнюється…»  (Кгига  Проповідника.  7.)  (лат.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396604
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 11.04.2018


Теоретик

Основи поетики. Моновірш

Моновірш  (грец.  μονόστίχοζ  —  одновірші,  від  μόνοζ  —  один  і  στίχοζ  —  рядок,  вірш)  —  вірш  з  одного  рядка,  написаний  легко  впізнаним  віршованим  розміром.  Сприймається  як  вірш  тільки  на  фоні  розвиненої  поетичної  традиції  даного  розміру  або  в  контексті  поетичної  книги.

[b]Ознаки  жанру[/b]

Постійною  ознакою  моновіршу  є  ритм.  «Однострока»  створюється  звуковими,  синтаксичними  або  метричними,  повторами.  

Моновірш  належить  до  таких  форм,  які  мають  назву  «удетерон»  (грец.  «ні  те,  ні  інше»).  
Деякі  віршознавці,  наприклад,  І.  Качуровський  уважають,  що  моновіршем  є  не  лише  окремі  твори,  але  й  такі  форми,  які  завдяки  своїй  ритміко-синтаксичній  та  змістовній  завершеності  набувають  статус  окремого  художнього  цілого  і  можуть  вилучитися  із  контексту  твору  як  самостійні  одиниці.
 
Це  підтверджується  й  тим,  що  безліч  віршованих  висловів  І.  Котляревського,  О.  Грибоєдова  та  й  навіть  народних  байкарів  стали  «крилатими».
І  це  не  кажучи  про  сентенції,  гіоми,  які  за  характером  ладні  слугувати  епіграфом,  ремінісценцією,  пародією,  перифразом  і  навіть  усним  побутуванням  у  народному  середовищі.  
Та  в  цих  випадках  подібні  вислови  набувають  значення  моновірша,  але  змінюють  авторську  настанову.

Проблемним  є  строфічний  характер  моновірша.  Переважна  більшість  дослідників  не  відносить  моновірш  до  строфічних  форм.  Віршознавці  (Т.  Наварро  Томас,  І.  Качуровський)  підкреслюють,  що  моновірш  лише  відіграє  роль  міністрофи  в  прислів'ях,  заголовках,  епіграфах  тощо.

Моновірш  присутній  як  у  фольклорних,  так  і  в  літературних  жанрах.  До  першого  належить  загадка,  прислів'я,  приказка.  До  другого  —  афоризм,  гасло,  слоган,  реклама,  враховуючи  вигуки  вуличних  торговців,  а  також  написи  на  будівлях,  брамах,  візках.  До  форми  О.  Квятковський  залічує  й  народні  «страждання»,  себто  невеликі  пісеньки-приспівки,  що  складаються  з  двох  рядків  переважно  по  8  складів.  До  форми  моновірша  відносять  епітафії  та  епіталами.

[b]Моновірш  як  жанр  у  сучасній  літературі[/b]

В  сучасній  авангардній  поезії  моновірші  зустрічаються  з  такими  жанровими  назвами,  як  «Роман  в  один  рядок».  «Роман  у  народному  дусі»  (В.  Марков).

Гнучкість  змістовної  форми  моновірша  проглядається  і  в  його  стильових  можливостях.  Діапазон  мовленнєвого  забарвлення  коливається  від  високої  патетики  до  постмодерністського  «чорного  гумору».  

Крім  того,  форма  характеризується  здатністю  до  різного  роду  експериментальних  навантажень,  що  зумовлює  зростаючий  інтерес  до  нього,  насамперед,  з  боку  авангардистських  поетів  (В.  Каменський,  Д.  Бурлюк,  В.  Ерль,  Б.  Констриктор).

Джерела:
1)  http://litmisto.org.ua/?p=17154
2)https://uk.wikipedia.org/wiki/Моновірш

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786256
дата надходження 06.04.2018
дата закладки 06.04.2018


rutzt

Як добре, що придумали сніги…

Як  добре,  що  придумали  сніги,
Морозне  небо,  спогади  про  літо,
Повітря  невідчутної  ваги,
І  враження,  смачні  та  соковиті,
Дзвінкий,  напівпрозоро-синій  лід,
Вогонь  у  грубці  і  вечірню  втому…
Як  добре,  що  придумали  цей  світ,
Та  ще  й  мене  придумали  у  ньому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773841
дата надходження 28.01.2018
дата закладки 30.01.2018


Теоретик

Основи поетики. Канцона

[b]Канцо́на,  або  Кансо́на[/b]  [i](італ.  Canzone  –  пісня)[/i],  —  напівтверда  строфічна  форма  середньовічної  лірики  трубадурів  Провансу  (Бернарт  де  Вентадорн,  Джауфре  Рюдель,  Бертран  де  Борн  та  ін),  пісня,  власне  вірш  кансо  про  лицарську  любов,  зумовлений  культом  Дами.  Походить  від  народного  хороводу,  пов’язаного  з  рухом  його  учасників,  півколо,  повернення,  коло.  
Будова  канцони  була  строго  строфічною,  часто  з  наскрізним  римуванням,  схема  якого  у  кожного  твору  виявлялася  своя,  характеризувалася  ізометризмом.  Зазвичай  строфа,  яких  нараховувалося  п'ять-сім,  складалася  з  двох  частин:  висхідної  з  почерговим  розташуванням  довгих  та  коротких  версів,  поділеної  на  «два  кроки»,  та  низхідної,  тобто  коди.  Остання  строфа  (торнада)  була  коротшою  за  інші,  присвячувалася  Дамі  серця.  
Із  Провансу  канцона  поширилась  у  Північній  Франції,  Італії,  Іспанії,  де  набула  канонічного  вигляду,  зокрема  у  доробку  Данте  Аліг’єрі  (назвав  канцоною  частину  «Пекла»  з  «Божественної  комедії»,  присвятив  аналізу  жанру  другу  книгу  «De  volgan  elogio»),  Дж.  Боккаччо  та  ін.  Її  розквіт  виражений  лірикою  Ф.  Петрарки,  автора  збірки  «Канцоньєре»,  канцони  «До  Італії»:  
[...]  Прошу,  моя  канцоно,  
Розважливо  і  лагідно  лунай,  
Бо  йти  тобі  на  можновладні  люди,  
У  кого  повні  груди  
Пихи,  омани  й  гордощів  украй  
Їх  правда  —  завжди  ворог.  Знай,  
Ти  знайдеш  відгук  і  прихильність  щиру  
Лиш  в  колі  обранців  тіснім  
«Чи  чуєте?  —  скажи  ти  їм,  —  
Я  йду  й  волаю  Миру!  Миру!  Миру!»  
(переклад  Д.  Паламарчука)  
В  українській  літературі  канцона  відома  в  перекладах  І.  Франка,  М.  Бажана  та  ін.  Українські  поети  рідко  зверталися  до  цієї  форми.  Так,  у  циклі  «Весна»  В.Самійленка,  крім  сонетів,  містяться  дві  канцони:  
Вона  вже  йде,  
І  серце  жде  
Її,  як  кралю  молоду,  
Іди  скоріш,  
Мене  потіш,  
Тобі  назустріч  я  піду  
В  ряснім  гаю  
Журбу  свою  
Забуду,  щастя  там  знайду,  
По  муках  всіх  
До  чар  твоїх  
З  сльозами  щастя  припаду  
Тобі  ясній,  
Тобі  благій  
Я  розповім  свою  біду,  
Твоїм  квіткам,  
Твоїм  пташкам  
Гучні  я  співи  заведу  
Іди  ж  мерщій!  
В  природі  свій  
Я  чую  вже  твою  ходу  
Красо  моя!  
Зустріну  я  
Тебе,  як  кралю  молоду.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  461  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766739
дата надходження 18.12.2017
дата закладки 18.12.2017


Теоретик

Основи поетики. Акцентний вірш

[b]Акцентний  вірш[/b]  [i](лат.  accentus:  наголос,  слово  і  versus:  повтор,  поворот)[/i]  —  тонічний  вірш,  ритміка  якого  ґрунтується  на  відносному  врівноваженні  кількості  наголосів,  тобто  на  однаковій  кількості  акцентів  (від  одного  до  чотирьох)  у  версі*  при  різній  кількості  ненаголошених  складів  у  межах  віршових  рядків  та  між  наголосами  в  середині  цих  рядків,  динамічніший  порівняно  з  дольником  чи  тактовиком.  
Кількість  складів  у  рядку  та  ненаголошених  складів  довільна,  непередбачувана,  найпоширеніші  триіктовий  та  чотириіктовий  верси,  часто  спостерігається  їх  чергування:  чотири  —  три  —  чотири  —  три.  Коливання  кількості  акцентів  у  версах  зумовлене  межами  ритмічної  норми,  завдяки  якій  досягається  єдність  вірша,  воно  ритмічно  урізноманітнює  акцентний  вірш:  
Моє  серце  прагне  неіснуючих  квітів.  
Моє  серце  квітне  у  болях  шукань.  
Я  не  сам,  я  не  сам  на  світі  
Моя  буря  у  фарбах  світань  (М.  Семенко).  
Акцентний  вірш  вважається  однією  з  основних  версифікаційних  одиниць  тонічної  системи,  завдяки  йому  посилюється  ритмо-інтонаційна  динаміка  поетичного  мовлення,  збільшується  роль  мовних  відрізків  у  наголошеній  позиції,  пауз  тощо.  Найстрогіша  його  організація  спостерігається  у  райошниках  із  парним  римуванням.  
Акцентний  вірш  запроваджувався  символістами  («Хвала  Сонцю»  В’яч.  Іванова,  «Блакитна  панна»  М.  Вороного),  посідав  помітне  місце  у  доробку  В.  Маяковського  та  ін.  футуристів,  які  полюбляли  чотириакцентовий  верс.  Одним  із  перших  висвітлив  специфіку  акцентного  вірша  у  праці  «Вступ  до  метрики.  Теорія  вірша»  (Л.,  1935)  B.  Жирмунський.

*[b]Верс[/b],  або  [b]Віршовий  рядок[/b]  [i](нім.  Ziele,  англ.  line,  франц.  vers,  польс.  wers,  рос.  строка,  стих,  лат.  versus:  лінія,  риска,  рядок  вірша)[/i],  —  єдність  будови  віршового  рядка  відповідно  до  нормативів  віршування  (розмір,  ритмічна  композиція,  довжина);  іноді  зображується  у  вигляді  графічно  фіксованого  дубліката  (версетів),  який  відтворює  самостійну  лінію  тексту,  його  інтонаційно-структурну  специфіку,  відмінну  для  кожної  версифікаційної  системи  (квалітативної,  квантитативної,  силабічної,  силабо-тонічної,  тонічної)  і  водночас  розмаїту  в  межах  кожної  з  них.  Контур  верса  виявляє  його  внутрішнє  відносно  стійке  і  водночас  гнучке  інтонаційне  членування,  позначене  у  середині  рядка  завдяки  особливій  паузі  —  цезурі,  а  наприкінці  —  клаузулі,  що  спостерігається  у  різних  типах  віршування.  Воно  може  не  збігатися  із  синтаксичним  членуванням,  відображатися  паузами.

Джерело:  Літературознавча  енциклопедія:  У  двох  томах.  Т.1  /  Авт.-уклад.  Ю.  І.  Ковалів.  —  К  :  ВЦ  «Академія»,  2007.  —  С.  47;  167  (Енциклопедія  ерудита)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765594
дата надходження 12.12.2017
дата закладки 12.12.2017


Ірин Ка

Традиція

П'єро  з  Карабасом  дражнили  Мальвінку.
Хмільний  Артемон  ліз  чомусь  на  ялинку.
Жбурляв  старий  Сільвер  у  гнома  протезом.
Русалці  на  хвіст  хтось  буряк  з  майонезом
Поклав,  вже  дрімала  панянка  в  салаті.
Сама  Попелюшка  з'явилась  на  паті,
Криштальні  салатниці  взула  на  ніжки  -
Дзеркальний  завис  фотошоп  Білосніжки!  
До  всіх  з  поцілунком  чіплялася  жаба,
В  ній  після  текіли  прокинулась  баба,
Скоріше  Яга  ніж  струнка  Василіса.
Під  столиком  нірку  шукала  Аліса.
Сидів  за  портьєрою  Чахлик  як  мишка,
Знайде  Кріль  пасхальний  -  яйцю  його  кришка.
Горинич  у  блискітках  весь  обвалявся
Й  волати  пісні  в  караоке  подався.
Снігурка,  Мороз  -  того  свята  ґаранти,
Чкурнули  в  Лапландію  з  ляку,  до  Санти.

Хтось  певно  подумає  фентезі-п'янка.
А  то  лиш  звичайна,  щорічна  гулянка,
Вечірок  по  офісах  котиться  хвиля.
Традиція  -  рік  починати  з  похмілля!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765564
дата надходження 12.12.2017
дата закладки 12.12.2017


Теоретик

Основи поетики. Верлібр

У  перекладі  з  французької  vers  libre  —  вільний  вірш.  Це  вірш,  побудований  на  відносно  однотипній  синтаксичній  організації  рядків,  на  ритмі  синтагм  (змістових  частин  речення).  Рядки  цього  вірша  мають  різну  довжину,  не  діляться  на  стопи.  У  рядках  —  різна  кількість  наголосів,  їх  розташування  —  довільне.
Верлібр  не  визнає  рим,  внаслідок  чого  зникає  поділ  на  строфи.  Щодо  римування,  то  тут  можливі  три  випадки:
1)  рима  відсутня;
2)  рима  обов'язкова;
3)  рима  в'яже  окремі  вірші,  інші  —  неримовані.
У  європейській  писемній  літературі  верлібр  з'явився  у  середньовічній  літературній  поезії.  Джерела  верлібру  —  у  фольклорі.  Початок  українського  писемного  верлібру  —  у  "Слові  о  полку  Ігоревім".  Його  ритм  базується  на  синтаксичних  повторах.  Такі  повтори  —  стала  особливість  верлібру.  Плач  Ярославни,  звертання  буй-тура  Всеволода  до  Ігоря  написані  верлібром.  Верлібри  писали  Леся  Українка,  І.  Франко,  до  верлібру  зверталися  поети  XX  ст.,  зокрема  В.  Еллан,  П.  Тичина,  М.  Йогансен,  В.  Мисик,  В.  Поліщук,  представники  нью-йоркської  групи  —  Б.  Рубчак,  Б.  Бойчук,  Е.  Андієвська,  В.  Вовк,  Ю.  Тарнавський.  Він  залишається  популярним  і  в  сучасній  поезії.
Є  два  типи  верлібру:
1)  французький,  який  зберігає  деякі  ознаки  інших  систем  (перехідна  форма);
2)  німецький,  який  цілком  пориває  з  іншими  системами.  Перехідна  форма  (французька):

А  тим  часом
Ті  самі  жорстокі  і  шорсткі
Самовіддані  руки
Несли  звідусюди
Каміння,  залізо,  цеглу,
Будували,  робили,творили
Свій  високий  і  просторий
Сонцем  пронизаний  Дім.
(М.  Рильський)

У  цитованому  вірші  є  такі  ознаки  верлібру:  немає  рим,  строф,  але  відчуваються  трискладові  стопи,  у  більшості  рядків  —  амфібрахій,  в  окремих  —  анапест,  у  передостанньому  —  дактиль.
Німецький  верлібр:

Сьогодні  Кидаю
Іскру  повстання  Для  всіх.
Поети,  на  вас  дивиться  всесвіт!
Забудьте  про  минуле...
(М.  Семенко)

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762768
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 28.11.2017


Теоретик

Основи поетики. Двоскладові стопи

Хорей  (трохей)  —  двоскладова  стопа  з  наголосом  на  першому  складі  
—  V.

Вловиш  нас  сьогодні  десять,  —  V  /  —  V  /  —  V  /  —  V
Завтра  двадцять  знов  настане  —  V  /  —  V  /  —  V  /  —  V
(Леся  Українка)

Тут  наголоси  падають  на  непарні  склади  1,  3,  5,7.  Розмір  вірша  —  чотири  стопний  хорей.
В  українській  поезії  найчастіше  використовуються  двостопові,  тристопові,  чотиристопові,  п'ятистопові  хореї.  Вірші  з  більшою  кількістю  хореїв  зустрічаються  рідко.  Приклад  шестистопового  хорея:
  Розмір  вірша  —  шестистоповий  хорей.  У  всіх  рядках  вірша  є  пірихії.  У  другому  і  четвертому  рядках  —  неповна  стопа.  Якщо  вона  складається  з  наголошеного  складу,  то  враховується  в  розмір.  Таке  закінчення  називається  каталептичним  або  усіченим.  Якщо  закінчення  рядка  збігається  з  закінченням  стопи,  то  воно  називається  акалептйчним  (неусіченим).  Перший  і  третій  рядок  —  шестистоповий  хорей  з  акалептйчним  закінченням.  Ямб  —  двоскладова  стопа  з  наголосом  на  другому  складі  V  —.
  Наголоси  падають  на  другі  склади.  Вірш  написаний  чотиристоповим  ямбом.  У  третьому  і  четвертому  рядках  третя  стопа  —  пірихій.  У  першому  і  третьому  рядках  є  по  одному  ненаголошеному  складу.  Він  називається  наростанням  (наростком,  нарощенням).  Така  неповна  стопа  в  розмір  не  враховується.
В  українському  віршуванні  зустрічаються  двостопові,  тристопові,  чотиристопові,  п'ятистопові,  шестистопові  ямби.  Рідше  —  семистопові  і  восьмистопові.
Трапляються  випадки,  коли  в  рядку  з'являються  зайві  (понадсхемні)  наголоси.  Двоскладова  стопа  з  двома  наголосами  називається  спондеем.
  У  першому  і  третьому  рядках  перші  стопи  мають  по  два  наголошені  склади.  Ця  стопа  називається  спондеем.
Анакруза  (грец.  anakrusis  —  відштовхування,  хід  назад).  Це  ненаголошені  один  чи  два  склади  на  початку  віршового  рядка  перед  першим  ритмічним  наголосом.  У  силабо-тонічних  віршах  односкладову  анакрузу  дають  перший  ямб  чи  амфібрахій,  двоскладову  —  анапест.  Хорей  і  дактиль  не  дають  анакрузи,  бо  починаються  з  наголошеного  складу.  Приклад  анакрузи:
  Анакруза  —  у  перших  двох  рядках  5-стопового  хорею.
Постійна  анакруза,  витворюючи  "живий"  склад  на  початку  віршів,  здатна  перетворити  одну  стопу  на  іншу.  Приклад:  амфібрахій  у  другому  рядку  перейшов  у  анапест:
 
Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762771
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 28.11.2017


Теоретик

Основи поетики. Інтонація

А.  Ткаченко  включає  в  фоніку  інтонацію  (лат.  Шопо  —  голосно  вимовляти).  Інтонація  —  це  фонетичний  засіб  мови.  Елементи  інтонації:
1)  мелодика  мови,  вона  виявляється  у  підвищеннях  і  пониженнях  голосу  (тону);
2)  ритм  (чергування  наголошених  і  ненаголошених  складів);
3)  фразовий  і  логічний  наголос,  який  служить  засобом  виділення  окремих  слів  або  груп  слів  у  фразі;
4)  темп  мови  (тривалість  мовних  відрізків  і  зупинок  між  ними).
Інтонація  може  бути  мажорною,  урочистою,  сумною,  гнівною,  іронічною,  наспівною,  розповідною,  запитальною,  ствердною,  запрошувальною,  драматичною,  меланхолійною.
Мовна  мелодика  не  має  строгого  регламентованого  темпу  і  тональності.  Перерви  у  мелодиці  називають  павзами  (грец.рашіз  —  припинення)  —  це  перерва  у  мовленні,  яка  виконує  роль  словоподілу,  вона  відмежовує  одну  фразу  від  іншої.  Павзи  позначаються  розділовими  знаками:  крапкою,  комою,  крапкою  з  комою.  Не  завжди  розділові  знаки  позначають  павзу.  Порівняльні  звороти  "засіяла,  як  блискавка  ",  "висока,  як  тополя  "  можна  читати  з  павзою  і  без  павзи.
Через  інтонацію,  темп,  ритм  твору  виражається  емоційний  темпоритм  —  це  поєднання  темпу,  ритму  і  емоційності.  У  "Цікавому  літературознавстві"  К.  Фролової  є  розділ  "Трактат  про  емоційний  темпоритм  і  музичність  у  літературі",  де  знаходимо  аналіз  емоційного  темцоритму  творів  П.  Тичини  і  М.  Рильського.  У  "Сонячних  кларнетах"  П.  Тичини  емоційний  темпоритм  імпульсивний,  чергуються  строфи  з  довгими  рядками  і  рефрени:

Арфами,  арфами  —
Золотими,  голосними  обізвалися  гаї
Самодзвонними:
Йде  весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Емоційний  темпоритм  сповнений  радісним  передчуттям.  Вірш  "Плуг"  сповнений  динамікою  і  драматизмом.  Короткі  рядки  змінюються  довгими  імпульсивними:
Вітер.
Не  вітер  —  буря!
Трощить,  ламає,  з  землі  вириває...  (з  блиском!  ударами!)

Емоційний  темпоритм  наявний  і  в  прозі.  Він  передає  внутрішній  емоційний  стан  персонажа,  автора  або  оповідача.  Для  прикладу  наведемо  уривки  з  різних  творів,  які  представляють  різні  емоційні  темпоритми.  У  творі  М.  Коцюбинського  "Хмари"  він  сповнений  руху,  динаміки.  Хмара,  як  і  душа  поета,  несе  в  собі  вогонь.  Вона  розтинає  тишу,  закликає  прокинутися  від  сну:  "Я  знаю  її.  Вона...  Неспокійна,  вся  насичена  вогнем,  вся  пашача  великим  і  праведним  гнівом.  Мчиться  шалено  по  небу  і  підганяє  ліниву  землю  золотою  різкою...  Вперед...  вперед...  І  гука  так,  щоб  всі  почули,  щоб  ніхто  не  спав,  щоб  всі  прокинулись...  "
Приклад  розважливого,  спокійного,  уповільненого  темпоритму  в  "Зачарованій  Десні"  О.  Довженка:  "Не  знаю,  справді  так  воно  було,  чи  то  мені  приснилось,  чи,  може,  сни  переплелись  із  спогадами  і  спогадами  про  спогади  —  вже  не  пригадую.  Пам'ятаю  тільки,  що  дід  був  дуже  старий  і  що  скидався  він  на  образ  одного  з  богів,  які  охороняли  й  прикрашали  нашу  стару  хату".

Джерело:  http://pidruchniki.com/12090613/literatura/poetichna_fonika#46

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761838
дата надходження 23.11.2017
дата закладки 23.11.2017


Теоретик

Основи поетики. Сонет

Сонет  (італ.  sonetto,  змен.  від  лат.  sonus  —  звук)  —  чотирнадцятирядковий  вірш,  написаний  п'яти-  або  шестистопним  ямбом,  який  складається  з  двох  катренів  і  двох  терцетів  чи  терцин.  Перший  катрен  називається  строфою,  а  другий  —  антистрофою.  У  строфі  жіноча  рима  чергується  з  чоловічою,  а  в  антистрофі  —  навпаки.  У  катренах  обов'язкове  чергування  чоловічих  рим  з  жіночими,  рими  мають  бути  дзвінкими.  У  першій  строфі  визначається  тема,  у  другій  пояснюється,  у  третій  вирішується  проблема,  а  в  останній  робиться  висновок.
Сонет  виник  у  ХIIІ  ст.,  першим  поетом-сонетистом  був  Джакомо  да  Лентіні.  Сонети  писали  Данте,  Петрарка,  Шекспір,  Метлинський,  Франко,  Драй-Хмара,  Зеров,  Рильський,  Юрій  Клен,  Павличко,  Ліна  Костенко  та  інші.
Сонет  M.  Рильського  "Людськість",  присвячений  П.  Тичині:

Червонобоким  яблуком  округлим
Скотився  день,  доспілий  і  тяжкий,
І  ніч  повільним  помахом  руки
Широкі  тіні  пише  вуглем.
Солодкою  стрілою  пізній  цвіт,
Скрадаючися,  приморозок  ранить.
Дзвенить  земля,  як  кований  копит.
Зима  прийде  —  і  серце  не  обманить.
Все  буде  так,  як  писано  в  книжках:
Зірчастий  сніг,  легкий  на  вітах  іній
І  голоси  самотні  у  полях.
Та  и  по  снігах,  метелицях  поплине,
Як  у  дзвінких,  незміряних  морях,
Невірний  човен  вірної  людини.

Талановиті  поети  вносили  свої  зміни  до  канону.  Так,  "англійський"  ("Шекспірів")  сонет  має  три  катрени  з  неоднаковими  римами  і  заключний  дистих:  АБАБ  ВГВГ  ДДЦД  ЕЕ.
Сучгюш  літературознавці  говорять  про  сонет  як  про  ліричний  жанр  —  сонети  елегійні,  любовні,  еротичні,  медитативні,  пейзажні,  релігійно-містичні  тощо.
В  українській  поезії  є  неримований  (білий)  сонет.  Авторами  білих  сонетів  є  І.  Франко,  Д.  Павличко.
Сонети  написані  4-стоповим  ямбом,  називають  сонатино.  Сонетино  зустрічається  в  поезії  І.  Світличного,  І.  Калинця.
Гнучка  форма  сонета  постійно  оновлюється,  поети  розширюють  його  можливості,  з'являються  різні  форми  цієї  строфи.
Хвостатий  сонет  —  це  сонет  з  кодою  (італ.  coda  —  хвіст),  тобто  з  одним  або  кількома  зайвими  віршами.
Сонетеса  —  сатиричний,  пародійний  або  бурлесковий  хвостатий  сонет.
Фігурний  сонет  —  утворює  візуальне  зображення.
Безголовий  сонет  —  це  сонет  без  одного  катрена.  Такий  сонет  є  в  "Енеїді"  І.  Котляревського:

Були  і  тії  там  панянки,
Що  наряджались  напоказ,
Мандрьохи,  хльорки  і  діпнянки,
Що  продають  себе  на  час.
Сі  в  сірш'  і  в  смолі  кипіли
За  те,  що  жирно  дуже  їли,
І  що  не  страшив  їх  і  піст,
Що  все  прикушували  губи
І  скалили  біленькі  зуби,
І  дуже  волочили  хвіст.

Половинний  або  піввірш  (катрен  +  терцет).
Брахісонет  —  кожен  вірш  складається  з  одно-,  двоскладового  слова.  
Перевернутий  —  спочатку  терцети,  а  після  них  —  катрени.  Кульгавий  сонет  —  один  рядок  довший  або  коротший  за  інші.  Сонет-луна  —  це  сонет,  у  кожнім  вірші  якого  останнє  слово  є  луною  до  передостаннього.
Ув'язнений  сонет  —  останнє  слово  рядка  повторюється  на  початку  наступного.
Подвійний  сонет  —  чотири  катрени  і  чотири  терцини  при  двох  римах.
Є  сонети  запитань  і  відповідей.  Один  автор  пише  сонет  із  запитань,  а  другий  —  з  відповідей,  сонети-акровірші  (початкові  літери  кожного  рядка  утворюють  певну  назву),  сонети-байки  (повчально-гумористичні  або  сатиричні,  твори  з  алегоричним  змістом),  сонети-діалоги  (сонети  у  формі  діалогу  між  ліричними  героями),  паліндромні  сонети  —  абцедарії  (рядки  починаються  з  літер  в  алфавітному  порядку).
Вінок  сонетів  —  складається  з  п'ятнадцяти  сонетів.  Останній  —  магістрал  (магістральний)  утворюється  з  перших  рядків  14  сонетів.  Кожен  наступний  сонет  починається  останнім  рядком  попереднього.  Магістрал  може  йти  першим.  А.  Ткаченко  цю  форму  сонета  називає  букетом  сонетів.
Онєгінська  строфа.  Вона  створена  О.  Пушкіним.  Складається  з  14  рядків  чотиристопового  ямба.  Перші  чотири  рядки  римуються  перехресно,  наступні  чотири  —  паралельно,  наступні  чотири  —  кільцево  і  останні  два  —  паралельно:  АБАБ  ВВГГ  ДЕЕД  ЄЄ.  її  використовували  Лермонтов,  Волошин,  П.  Куліш.

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761836
дата надходження 23.11.2017
дата закладки 23.11.2017


Пасічник Анатолій

Тече Дністер…

                                       
Тече  Дністер  і  вже  не  повернеться,
спливуть  з  водою  прожиті  роки,
а  в  серці  вічність  тихо  озоветься
і  присоромить  невідмолені  гріхи.

Тече  Дністер  і  вже  не  повернеться,
колись  прийде  останній  листопад,
і  тихий  сум  краплинами  проллється,
і  спогади  нахлинуть  невпопад.  

Тече  Дністер  і  вже  не  повернеться,
остудить  вітер  спраглі  почуття,
і  у  свідомість  ще  раз  увірветься
осінній  ритм  мого  серцебиття.
 
21.07.2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759508
дата надходження 09.11.2017
дата закладки 15.11.2017


Пасічник Анатолій

Ти і я

                                   
Ти  усміхнись,  а  дощ  нехай  триває,
ти  доторкнись,  а  вітер  хай  летить,  
ти  поцілуй,  мороз  не  заважає,
якщо  у  серці  ще  струна  звучить.

Мої  слова  придумані  не  мною,
мої  думки  зірками  мерехтять,
мої  надії  народилися  весною,
але  у  вирій  вже  не  відлетять.

Я  не  ображусь,  ніч  нехай  минає,
я  не  відмовлюсь,  тільки  пригорнусь,
я  не  засну  -  світанок  почекає,  
як  зорепадом  в  твої  сни  вернусь.

2.09.2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758239
дата надходження 01.11.2017
дата закладки 15.11.2017


Пасічник Анатолій

Нульова позиція (захисникам України присвячується)

               
До  наших  ша́нців  ворог  не  підійде,
ми  сектор  фронту  бачим  крізь  приціл.
До  того  часу,  як  на  сході  сонце  зійде,
в  нас  бойове  завдання  і  ворожа  ціль.

Артилерійські  залпи  гавкають  далеко,  
вогонь  гарматний  палить  горизонт.
Вже  чути  свист  –  триматися  нелегко,
це  нульова  позиція,  ми  на  війні,  це  фронт.

Мій  кулемет  гарячий  від  роботи,
влучають  кулі  у  ворожий  терикон.
Пробитись  ДРГ  планує,  мабуть,  всоте
та  найманцям  не  перейти  наш  Рубікон.

Бій  уночі  ми  витримали  з  честю
і,  Богу  дякуєм,  двохсотих  не  було.
Боєприпаси  в  ша́нці  треба  ще  піднести
перш,  ніж  у  сні  забути  про  ОРДЛО.

Ми  вдень  у  снайпера  ворожого  на  мушці,
над  териконом  майорить  російський  триколор.
Поранених  бійців  забрали  на  “вертушці”,
а  я  дбайливо  кулеметний  змащую  затвор.

Наказ  про  наступ  кожний  день  чекаєм,
прийде  наш  час  –  ми  вийдем  на  кордон.
Ми  від  орди  російської  Європу  захищаєм,
це  нульова  позиція:  “По  ворогу  –  вогонь!”

3.07.2017
                               
                             

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757894
дата надходження 30.10.2017
дата закладки 15.11.2017


Теоретик

Основи поетики. Канонізовані строфи

       Це  строфи,  які  пишуться  згідно  з  усталеними  правилами.  Їх  ще  називають  твердими.

       Елегійний  дистих.  Складається  з  одного  гекзаметра  і  одного  пентаметра.  У  гекзаметрі  цезура  не  має  постійного  місця.  Елегійним  дистихом  писали  не  лише  елегії,  але  й  епіграми,  він  здобув  популярність  в  античній  поезії.  В  українській  поезії  стрічається  у  творах  І.  Франка,  М.  Зерова,  М.  Рильського.
Прудко  на  безвість  ідуть  //  наші  дні  і  короткі  години.  Зрана  до  ночі  гуде  //  колесо  темних  турбот.
         Не  помічаємо  —  як  надворі  весна  розцвітає,  Не  помічаємо  —  як  з  дерева  сиплеться  лист.
(М.  Зеров)

         Олександрійський  вірш  -  -  двовірш  шестистопного  ямба  з  цезурою  після  третьої  стопи.  У  рядках  —  парне  римування,  чергуються  чоловічі  і  жіночі  рими.  З'явився  у  Франції  в  XI  ст.  Таким  віршем  на  основі  силабічної  системи  була  створена  поема  "Мандрівка  Карла  Великого  в  Єрусалим  та  Константинополь".  У  XII  ст.  такою  формою  була  написана  поема  про  Олександра  Македонського.  Від  його  імені  пішла  назва  вірша.  У  сучасній  поезії  використовується  рідко.  Видозмінена  форма  олександрійського  вірша  називається  олександрином.  Це  п'ятирядковий  13-складовий  вірш,  написаний  шестистопним  ямбом  з  римуванням  АБАБ.  Олександрини  використовували  І.  Франко,  М.  Зеров.  Олександрійський  вірш:
Я  не  складав  тобі  ні  гімнів,  ні  поем.  А
Добірного  вина  замість  ліричних  тем  А
Шукав  я  за  твоїм  оспіваним  камінням.  Б
В  сухих  поточинах,  над  темнобоким  рінням.  Б
(М.  Зеров)

         Терцина  (італ.  terzina  від  tena  rima—третя  рима).  її  вперше  застосував  Данте  у  "Божественній  комедії".  Це  строфа  з  трьох  рядків  п'ятистопного  ямба.  Перший  рядок  римується  з  третім,  а  середній  —  з  першим  і  третім  рядком  наступної  строфи:  АБА,  БВБ,  ВГВ...
Приклад:
Народе  мій,  замучений,  розбитий,  А
Мов  паралітик  той  на  роздорожжу,  Б
Людським  презирством,  ніби  струпом  вкритий!  А
Твоїм  будущим  душу  я  тривожу,  Б
Від  сорому,  який  нащадків  пізніх  В
Палитиме,  заснути  я  не  можу...  Б
(І.  Франко)

         Секстина  (італ.  sextina  від  лат.  sex  —  шість)  —  строфа  з  шести  рядків,  у  якій  перші  чотири  рядки  римуються  перехресно,  а  останні  два  —  парно:  АБАБВВ.
         Секстини  пишуть  п'яти-  або  шестистопним  ямбом.  Наприклад:
На  шлях  я  вийшла  ранньою  весною  А
І  тихий  спів  несмілий  заспівала,  Б
А  хто  стрівався  на  шляху  зі  мною,  А
Того  я  щирим  серденьком  вітала:  Б
Непевна  путь,  мій  друже,  в  нас  обох,  —  В
Ходи!  Шлях  певний  швидше  знайдем  вдвох.  В
(Леся  Українка)
         Іноді  вживається  римування  АБАБАБ:  ("Слово  про  рідну  матір"  М.  Рильського)  АББААБ,  ААБВВБ.
         Секстина  утвердилася  в  італійській  поезії  доби  Відродження,  зокрема  у  творчості  Дайте  Аліг'єрі,  Ф.  Петрарки,  згодом  поширилася  в  інших  європейських  літературах.

       Октава  (лат.  octava  —  восьма)  —  восьми  рядкова  строфа  п'яти-  або  шестистопного  ямба.  Шість  рядків  римується  перехресно,  а  два  —  між  собою:  АБАБАБВВ.  Приклад:
І  я  пішов.  Літа  йшли  за  літами...  А
Я  сивію,  огонь  згасає  мій.  Б
Чимало  сил  потратив  я  без  тями,  А
Чимало  я  похоронив  надій!  Б
Лиш  ліс  отой  пахучими  вітками  А
Махав  мені,  бринів,  мов  мушок  рій,  Б
Що  п'є  мов  сонця  блиски  золотаві,  —  В
Так  він  все  свіжий  був  в  моїй  уяві.  В
(І.  Франко)
       Останні  два  рядки  з  суміжною  римою  називають  кодою.
Батьківщина  октави  —  Італія.  Творцем  строфи  є  Боккаччо,  в  українську  поезію  запровадив  Ф.  Прокопович.  Це  улюблена  строфічна  форма  романтиків.  Яскраві  приклади  октави  є  у  творчому  доробку  П.  Куліша,  Лесі  Українки,  І.  Франка,  Юрія  Клена,  А.  Малишка.

         Тріолет  (франц.  triolet  від  лат.  trio  —  троє),  з'явився  в  епоху  середньовіччя.  Це  восьмирядкова  строфа  на  дві  рими,  у  якій  перший,  четвертий,  сьомий,  та  другий  і  восьмий  рядки  повторюються  дослівно.
Рими  розташовані  у  такому  порядку:  АБАААБАБ.  Наприклад:
Я  складу  вам  тріолет  А
Про  поета  і  амура  Б
На  старий  —  старий  сюжет,  А
Я  складу  вам  тріолет.  А
На  сюжет:  амур  —  поет,  А
Фоном  буде  нам  натура  —  Б
Я  складу  вам  тріолет  А
Про  поета  і  амура.  Б
(М.  Вороний)
         Тріолет  з'явився  у  середньовічній  французькій  поезії,  за  доби  Ренесансу  використовувався  рідко,  поновили  його  поети  бароко.  Зразки  тріолета  є  у  творчому  доробку  І.  Франка,  Д.  Загула,  П.  Тичини,  М.  Драй-Хмари.

         Сициліана  (італ.  siciliana)  —  восьмирядкова  строфа  на  дві  рими,  яка,  очевидно,  передувала  октаві.  Тому,  мабуть,  її  називають  октетом.  Була  популярною  в  середньовічній  сицилійській  поезії..її  формула  АБАБАБАБ.  Зустрічається  і  така  форма  АББАБААБ.  М.  Рильський  створив  такий  різновид  сициліани,  як  АБАБАААБ:
Ой,  як  тебе  ми  виглядали  Крізь  ніч,  крізь  морок,  крізь  туман,  Як  ми  для  тебе  засівали  Від  ворога  відбитий  лан,  Які  човни,  які  причали  Благословенній  готували,  Яким  нопоєм  наливали  Жадоби  невтомимий  жбан!
Відома  і  така  восьмирядкова  строфа  АБАБАВАВ.  Сициліана  є  попередницею  октави.

       Нона  (лат.  попа  —  дев'ята)  —  строфа  з  дев'яти  рядків  переважно  хорейного  розміру  з  римуванням  ААБВББВББ.  Наприклад:
Шапку  хмуро  він  насунув,  А
по  снігу  на  шлях  посунув,  А
важко  спотикається.  Б
А  душа  чогось  тривожна:  В
щось  у  світі  діється.  Б
Стане...  Прислухається  ...  Б
Та  стоять  ніяк  не  можна.  В
Сніг  із  вітром  віється,  Б
сніг  перекидається...  Б
(П.  Тичина)
         Є  й  така  форма  нони:  АБАБАББВВ.  Ця  нона  нагадує  октаву,  у  яку  перед  кодою  вставили  ще  один  рядок.

       Децима  (лат.  decima  —  десята)  —  десятирядкова  строфа  зі  сталою  схемою  римування:  АБАБВВГДЦГ.  Перші  чотири  рядки  зав'язували  ліричну  колізію,  а  останні  чотири  давали  її  розв'язку.  Такою  формою  написана  "Енеїда"  І.  Котляревського.
Приклад  з  "Енеїди"  І.  Котляревського:
Всім  старшинам  тут  без  розбору,  А
Панам,  підпанкам  і  слугам  Б
Давали  в  пеклі  добру  хльору,  А
Всім  по  заслузі,  як  котам.  Б
Тут  всякії  були  цехмістри,  В
І  ратмани,  і  бургомістри,  В
Судді,  підсудки,  писарі,  Г
Які  по  правді  не  судили  Д
Та  тільки  грошики  лупили  Д
І  одбирали  хабарі.  Г
       Відома  також  десятирядкова  строфа  —  сициліана  з  перехресним  римуванням:  АБАБАБАБАБ.

     Рондель  (франц.  rondelle  від  лат.  rotundus  —  круглий)  —  тринадцяти-рядкова  строфа  на  дві  рими.  Включає  три  строфи:  два  чотиривірші  і  один  п'ятивірш.  Перший  рядок  повторюється  тричі,  а  другий  двічі.
Мою  любов,  немов  Христа,  А
Добробажальцями  розп'ято.  Б
Хто  в  друзі  пхавсь,  той  винувато,  Б
Мов  пес,  підібгує  хвоста,  А
А  сіть  обмов,  важка  й  густа,  А
Розставлена  уміло  катом...  Б
Мою  любов,  немов  Христа,  А
Добробажальцями  розп'ято.  Б
Та  крил  натхнення  —  не  дістать:  А
Вони  увись  підносять  свято,  Б
Хоч  їх  і  стріляно,  і  клято.  Б
Цілують  праведні  вуста  А
Мою  любов,  немов  Христа.  А
(М.  Боровко)
     Рондель  застосований  у  другій  половині  XIII  ст.  трубадуром  Адамом  де  Галем.  Цю  строфу  використовували  Ф.  Війон,  С.  Малларме,  П.  Тичина,  Яр  Славутич.

       Рондо  (франц.  rondeau,  лат.  rotundus)  —  строфа  переважно  з  тринадцяти  рядків  на  дві  рими,  де  перший,  восьмий  і  тринадцятий  рядки  повторюються.  Виникла  у  середньовічній  французькій  поезії.  Може  мати  й  іншу  кількість  рядків  —  від  8  до  15.
Наприклад:
З  вітром  весняним  сосна  розмовляла,
Вічно  зелена  сосна.
Там  я  ходила  і  все  вислухала,
Що  говорила  вона.
Ой,  не  "зеленого  шума"  співала
Вічно  смутная  сосна.
Ой  не  "зеленого  шума"!
Чується  в  гомоні  тяжка  зимовая  дума.
(Леся  Українка)
Строфа  рондо  утвердилася  в  середньовічній  французькій  поезії.  До  неї  зверталися  Ф.  Війон,  В.  Тредіаковський,  І.  Северянін,  Леся  Українка,  М.  Рильський.

     У  світовій  поезії  є  такі  канонічні  строфи,  як  віланель,  китайська  танка,  японська  уака  (танка),  гайку  (гоку),  індійська  шлока,  персо-арабські  газель,  бейт,  рубаї,  грузинська  шаїрі  та  інші.  Танка,  гоку  і  рубаї  є  жанрами  лірики.
     Віланель  або  віленела  (лат.  villanus,  франц.  villanelle  —  селянський)  має  6  тривіршів  однакової  структури,  подібних  на  терцину,  і  останній  19-й  рядок.  Рядки  охоплені  двома  римами.  Перший  рядок  повторюється  у  шостому,  дванадцятому,  вісімнадцятому,  третій  —  у  дев'ятому,  п'ятнадцятому,  дев'ятнадцятому.  В  добу  середньовіччя  віланела  була  піснею  пастухів,  у  добу  Відродження  —  піснею  про  кохання.
Танка  —  п'ятивірш,  який  складається  із  чергування  п'яти—  та  семи-складових  рядків  (5-7-5-7-7).  Виникла  в  японській  поезії  у  VIII  ст.,  у  IX—X  ст.  стала  класичною  строфічною  формою.  Приклад:
Раптом  захотілося  -чого  б  це?  Поїздом  поїхати.  От  з  поїзда  зійшов  —  а  йти  нема  куди.
(Ісікава  Такубока.  Переклад  Г.  Туркова)

     Гоку  (гайку)  —  жанр  японської  пейзажної  лірики,  виник  у  XVI  ст.  Гоку  складається  з  трьох  рядків.  Перший  і  останній  рядок  мають  по  5  складів,  середній  —  7.  Схема  гоку  5+7+5.
Приклад  гоку  з  доробку  І.  Качуровського:
Достиглі  сливи  Нагадують:  ти  прожив  Ще  одну  весну...
Газель  (газела,  гезела)  складається  з  кількох  двовіршів,  але  не  більше  12,  на  вірш  лише  одна  рима.  Схема  римування  АА  БА  ВА  ГА.  Рима  може  бути  чоловіча,  жіноча,  дактилічна.  Ця  форма  ліричної  поезії  з'явилася  у  VII  ст.  в  арабській  та  персидській  літературах.  Зустрічається  у  творчості  І.  Франка,  В.  Поліщука,  Д.  Павличка.
Вона  була,  як  мрія,  що  жила  А
В  моєму  серці  довгі-довгі  дні.  Б
Все  вимріяне  в  ній:  чоло  й  уста,  А
І  очі  чорні  —  трошечки  скісні.  Б
Ступити  кроку  з  місця  я  не  міг  —  В
Так,  ніби  це  лучилось  уві  сні.  Б
(Д.  Павличко)

     Рубаї  —  строфічна  форма  з  чотирьох  рядків.  Перший  рядок  римується  з  другим  і  четвертим.  Кожен  чотиривірш  рубаї  —  закінчена  думка.  Наприклад:
Є  вірші  —  трударі,  є  вірші  —  ерудити,  А
Є  вірші  з  золота,  є  вірші  із  тандити,  А
Та  найдорожчі  ті,  що  із  вогню,  —  Б
Зігріти  важче,  ніж  охолодити.  А
(Д.  Павличко)
     Рубаї  характерний  для  ліричної  поезії  народів  Сходу.  Д.  Павличко  в  1987  році  видав  збірку  "Рубаї".
     Шаїрі  —  чотирирядкова  строфа  на  шістнадцять  складів,  усі  рядки  римуються  між  собою  (AAAA).  Популярна  у  найдавніших  пам'ятках  грузинської  поезії,  її  застосовував  Шота  Руставелі  у  поемі  "Витязь  у  тигровій  шкурі".  Наприклад:
Не  зовіть  того  поетом,  хто  випадком,  ненавмисне,  Кілька  слів  пустих,  нікчемних,  у  нудного  вірша  втисне,  Хоч  і  пнеться  до  поетів,  хоч  бундючиться  він  злісне,  Хоч,  немов  той  мул,  ґвалтує:  "Ти  найкраща,  власна  пісне!"
(Переклад  М.  Бажана)
Інші  види  віршів.
     Білий  вірш  або  верблан  (англ.  blank  verse)  —  неримований  вірш  з  виразною  внутрішньою  метричною  акцентово-інтонаційною  структурою.  Рима  у  ньому  компенсується  клаузулою.  Білі  вірші  використовуються  в  силабічному  і  силабо-тонічному  віршуванні.  Найчастіше  застосовується  у  віршованих  драматичних  творах  (Леся  Українка,  "У  пущі").
     У  драматичних  творах  білі  вірші  не  діляться  на  строфи,  у  ліриці  строфи'  є.  Можуть  використовуватися  будь-які  віршові  розміри.
     Вірші,  у  яких  половини  рим  немає,  називаються  напівбілими.
     Акровірш  (акростих)  (грец.  akros  —  зовнішній,  крайній,  лат.  versus  —  повтор,  поворот)  —  вірш,  перші  літери  якого  утворюють  слово,  фразу,  ім'я.
Лиха  зима  сховається,  А  сонечко  прогляне,  Сніжок  води  злякається,  Тихенько  тануть  стане,  —  І  здалеку  бистресенько  Вона  до  нас  прибуде,  Кому-кому  любесенько,  А  дітям  більше  буде.  (Л.  Глібов,  "Хто  вона?  ")  Тут  акровірш  використаний  як  форма  загадки  для  дітей.  

Джерело:  http://pidruchniki.com/18800413/literatura/vidi_rimuvannya

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744451
дата надходження 02.08.2017
дата закладки 02.08.2017


Світлана Семенюк

Колискова для бджілки

Казка

1
Бджілка  в  поле  прилетіла,
Усміхнулась  до  квіток.
Фартушок  смугастий  вділа  
Бо  ж  пора  збирать  пилок!
Працювала  беззупину,
До  вечірньої  зорі.
Пролетіла  швидко  днина,
Стало  темно  надворі.
Поки  бджілка  копошилась
Серед  ніжних  пелюсток  –  
Квітка  поспіхом  закрилась
Аж  до  ранку,  на  замок.

2
-О  чарівна  диво  –  квітко,
Відпусти  маленьку  бджілку!

-Я  не  можу  відпустити,  -  
Сонце  бджілку  зачинило!
Треба  його  попросити,
Щоб  пелюсточки  відкрило!

3
-Миле  сонечко,  рум'яне,
Виглянь  знову  на  поляну!
Своїм  лагідним  промінням
Відчини  пелюстки  ніжні.,
Щоб  чарівна  диво  –  квітка
Відпустила  бідну  бджілку!

Сонце  мовило  завзято:
-Я  зібралося  вже  спати.
В  місяця  просити  треба  -
Зараз  він  вартує  в  небі.

4
-Срібний  Місяченьку,  ясний,
Ти,без  сумніву,  прекрасний!
Друже,  нам  не  обійтися
Без  твоєї  допомоги.
Ти  за  обрій  закотися,
Сонцю  уступи  дорогу!
Нехай  сонечко  рум'яне,
Знову  гляне  на  поляну.
Своїм  лагідним  промінням
Відкриє  пелюстки  ніжні.,
Щоб  чарівна  диво  –  квітка
Відпустила  бідну  бджілку!

 Місяць  мовив:  -Що  я  вдію?
 Небо  залишить  -  не  смію!
 Ніч  –  цариця,  над  серпанком
 Вартовим  мене  поклала,
І  до  самого  світанку
Тут  стояти  наказала…

5
-Нічко,  нічечко,  царице,
Поможи  нам  чарівнице!
Накажи,  щоб  вартовий  –
Ясний  місяць,  молодий
Нічне  небо  залишив,
Сонцю  місце  уступив.
Нехай  сонечко  рум'яне,
Знову  гляне  на  поляну.
Своїм  лагідним  промінням
Відкриє  пелюстки  ніжні.,
Щоб  чарівна  диво  –  квітка
Відпустила  бідну  бджілку!

Нічка  відказала  грізно:
-Не  бувати  цьому!  Пізно!
Я  вже  вклала  діток  спати,
Сон  послала  в  кожну  хату.
Бджілка  теж  хай  засинає,
Вітер  квітку  погойдає…

Ніченька  -  цариця  взяла,
В  руки  чарівну  сопілку.
І  заграла  –  заспівала
Колисаночку  для  бджілки:

6
Спи,  маленька  трудівниця
У  колисочці  квітковій.
І  нехай,  тобі  присниться
Диво  –  квітничок,  медовий!

Незабаром,  прийде  ранок,
Дзвінко  защебече  пташка.
І,  малиновий  світанок,
Стрінеш  ти,  мала  комашко.

Зійде  сонечко  руденьке,
Квіточку  теплом  зігріє.
І  промінчиком  маленьким
Ніжні  пелюстки  відкриє.

Ти  розправиш  свої  крила,
Знову,  полетиш  в  садок.
Доторкнешся,  бджілко  мила
До  духм'яних  квіточок.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743702
дата надходження 27.07.2017
дата закладки 27.07.2017


Теоретик

Основи поетики. Система віршування.


         Принципи  ритмічної  організації  віршованої  мови  в  поезіях  різних  народів  різні.  Але  спільним  для  всіх  видів  віршів  є  те,  що  рядки  їх  є  певними  сумірними  відтинками.  Отже,  основною  одиницею  членування  віршової  мови  слід  вважати  рядок.  Бо  саме  у  віршових  рядках  спостерігається  єдність  інтонації.  Віршовий  рядок  є  певним  інтонаційним  відтинком.
Літературний  вірш  розвинувся  на  основі  народної  пісні.  Але  він  з,являється  тоді,  коли  словесні  художні  твори  стали  складати  не  на  музичній,  а  на  мовній  основі.
         Головне,  що  визначає  характер  віршування  в  поезії  даного  народу,  це  особливість  його  мови.  Принципи  й  ознаки,  на  основі  яких  створена  ритмічна  будова  вірша  різні  в  різних  мовах.  Лад  (строй),  система  віршування,  що  застосовується  в  поезії  того  чи  іншого  народу,  залежать  від  мови,  мають  свою  національну  специфіку.  Відповідно  до  особливостей  мов  існували  й  існують  різні  системи  віршування.
         Значний  інтерес  для  з,ясування  природи  віршування  і  розуміння  сучасних  його  систем  мають  античні  вірші  та  теоретичні  основи  їх  складання.  В  античній  літературі  застосовується  система  віршування,  яку  називають  метричною  (гр.  “міра”).  У  давньогрецькій  і  латинській  мовах  розрізняють  довгі  та  короткі  склади.  На  тій  чи  іншій  закономірності  в  чергуванні  довгих  та  коротких  складів  і  базувався  ритмічний  лад  вірша.  Час,  потрібний  на  вимовукороткого  складу,  називався  “мора”,  довгого  –  дорівнював  двом  морам.  Довгі  та  короткі  склади  так  чи  інакше  об,єднувалися  у  стопи.
       Стопою  в  античній  літературі  називалося  сполучення  певної  кількості  довгих  і  коротких  складів,  яке  повторювалося  у  віршовому  рядку  і  надавало  йому  ритмічного  звучання.  Стопи  в  античному  віршуванні  були  дуже  різноманітні,  бо  могли  включати  від  двох  до  чотирьох  різних  складів.  Загальна  кількість  складів  у  рядку  могла  досягати  28.
     
       Увійшли  до  нових  систем  віршування  такі  стопи:
–              довгий  склад;
U    короткий  склад.
Двоскладові  стопи:
• хорей    [__  U  ]
• ямб            [U  __  ]
• пирріхій  [U  U]
• спондей  [  __        __]
Трискладові  стопи:
• дактиль              [__  UU]
• амфібрахій    [U  __  U]
• анапест              [UU  __]
• бакхій                  [__  __  U]
• антибакхій    [U  __    __]
• амфімарх        [__  U  __]
Чотирискладові  стопи:
• хоріямб        [__  UU  __]
• пеони                [__  UUU]
[U  __  UU]
[UU  __  U]
[UUU  __]
       Найпоширенішим  в  античній  поезії  розміром  був  гекзаметр  –  це  шість  переважно  дактиличних  стоп  (рядків).  У  рядках  гекзаметра  обов,язково  робили  паузу,  яка  називалася  –  цезура  і  ділила  рядок  на  два  піввірша.  Тая  як,  наприклад,  в  українській  та  російській  мовах  немає  довгих  та  коротких  складів,  то  при  перекладі  довгий  склад  замінюється  наголошеним,  а  короткий  –  ненаголошеним.
     [b]  Силабічна  система  віршування.  [/b]
       Ритмічний  лад  у  силабічній  системі  віршування  спирається  на  однакову  кількість  складів  у  рядках.  Закінчення  рядків  звичайно  підкреслюється  римою  (співзвуччя).  Римуються  найчастіше  сусідні  рядки.  Силабічна  система  віршування  зберіглася  у  французькій,  польській,  чеській  поезіях  (особливості  мови  –  наголос  має  постійне  місце:  у  французькій  –  наголошений  останній  склад,  у  польській  –  передостанній,  у  чеській  –  перший  склад).  Наявність  постійного  наголосу  надає  ритмічності  звучанню  віршів.  Силабічна  система  віршування  зустрічається  і  у  Т.Шевченка  “Думи  мої,  думи…”:
Бо  вас  лихо  на  світ  на  сміх  народило,
Поливали  сльози:  чом  не  затопили,
Не  винесли  в  море,  не  розмилив  полі?
Не  питали  б  люди  –  що  в  мене  болить?
Не  питали  б  за  що  проклинаю  долю,
Чого  нужу  світом?  “Нічого  робить”,  —
Не  казали  б  на  сміх…

         [b]Силабо–тонічна  система  віршування[/b]
       Ця  система  віршування  розвинулася  у  ХІХст.  У  мовах  східнослов,янських  народів:  українців,  росіян,  білорусів  –  наголоси  не  прикріплені  до  певного  складу  слів  і  припадають  на  різні  (за  місцем  у  слові)  склади.  Ікрім  того  можуть  пересуватися  при  відмінюванні  слів.  У  багатоскладових  словах  у  наших  мовах  крім  основного  чути  й  побічні  наголоси.  Наголошені  склади  позхначаються  не  тільки  силою  вимови,  а  й  деяким  подовженням  і  особливим  мелодійним  забарвленням.  Усе  це  чинники  інтонації.
       У  силабо–фонічній  системі  віршування  поєднується  принцип  рівноскладовості  рядків  (силабізму)  з  принципом  сумірності  віршових  рядків  за  наголошеністю  складів  (тонус  (гр.  “наголос”).  Ритмічна  організація  мови  у  силабо–тонічних  віршах  включає  як  сумірність  віршових  рядків  щодо  кількості  складів,,  так  і  певну  закономірність  у  чергуванні  наголошених  і  ненаголошених  складів.  Рядки  силабо–тонічних  віршів  мають  внутрішню  міру  або  розмір,  який  прийнято  визначати  за  допомогою  запозиченого  в  античному  віршуванні  поняття  стопи.
Стопою  в  силабо–тонічній  системі  віршування  називають  сполучення
наголошених  з  певною  кількістю  ненаголошених  складів,  яке
повторюється  у  рядку.
       У  силабо–тонічних  віршах  застосовуються  ті  самі  основні  стопи,  що  були  в  античному  віршуванні.    Але  з  заміною    довгого  складу  наголошеним,  короткого  –  ненаголошеним.
         Основні  двоскладові  стопи:      
ямб  [  U  __  ]
хорей  [  __  U  ]

Трискладові  стопи:                    
дактиль[__  UU]
амфібрахій  [U  __  U]
анапест  [UU  __  ]

         У  силабо–тонічних  віршах  наголоси  відіграють  ритмічну  роль.  У  зв,язку  з  цим  у  віршах  поряд  з  граматичними  і  логічними  розрізняють  і  ритмічні  наголоси,  тобто  такі,  які  вимагає  ритм.  Ритмічні  наголоси  майже  завжди  збігаються  з  граматичними.
         Силабо–тонічні  вірші  здебільшого  мають  однакову  кількість  стоп  у  рядках,  але  ртапляються  вірші,  написані  різностопним  ямбом.  Визначаючи  розмір  вірша  розглядаємо  не  один  рядок,  а  кілька.

     [b]  Тонічна  система  віршування[/b]
       Тонічна  система  віршування  (ХХ  ст.)  грунтується  на  приблизно  однаковому  числі  наголосів  (найчастіше  3  –  4  у  всіх  рядках  одного  вірша),  причому  ненаголошених  складів  між  ними  може  бути  різна  кількість.  Найважливішу  роль  у  тонічних  віршах  відіграє  прикінцевий  наголос,  якийє  в  рядках  особливо  сильний.  Унаслідок  довільного  розміщення  наголосів,  рядок  на  стопи  не  ділиться.  Найменша  частка  тонічного  вірша  –  це  слово  з  ритмічним  наголосом.  Важлива  ознака  тонічного  вірша  –  наявність  рими  і  паузи.  Цією  основною  якістю  тонічний  вірш  близький  до  народної  системи  віршування  (тонічної  за  своїм  характером).
Розмір  тонічного  вірша  визначається  кількістю  наголосів  у  рядку.
Наприклад:  М.Бажан:                          (чотиринаголосний  (4  наголоси  в  кожному  рядку)
В  мозок  вгруз  цвях  дум:
Коли  ж  підем  в  останній  штурм.

       Клаузули.
Закінчення  рядків  звучать  підкреслено  і  тому  автор  ставить  у  закінчення  те  слово,  на  яке  хотів  би  звернути  увагу  читача.
       Закінчення  віршового  рядка,  починаючи  від  останнього  наголосу,  називається  клаузула  (гр.  “замкнення”).
       Якщо  останній  склад  наголошений,  клаузула  називається  чоловіча.
Передостанній  склад  –  жіноча.
Третій  від  кінця  склад  –  дактилична.
4  –  5  і  далі  від  кінця  склад  наголошений  –  гіпердактилична.
Експресивна  виразність  клаузул  часто  посилюється  римою.
       Рима  –  співзвуччя  в  закінченні  рядків.
Відповідно  до  закінчення  рими  бувають:    —  чоловічі;-  жіночі;  -дактиличні.
Розрізняють  рими  
-  точні  (збігаються  усі  звуки:  сонце  –сон  це;  коні  –  в  законі)
-  неточні  (збігаються  не  всі  звуки:  хатини  –єдине,  поет–вперед).
       Неточні  рими,  в  яких  збігаються  лише  голосні  називаються  асонансними,  якщо  лише  приголосні  –  алітеративні  (або  консонансні).
       Види  римування:
• перехресне  (через  рядок  –  абаб)
• оповите  (або  кільцеве)  перший  і  останній  рядки  –  абба)
• паралельне  (суміжне  або  парне  –  ааббвв)
       Строфа  (гр.  “обертання”)  –  група  віршованих  рядків,  об,єднаних  римою,  інтонацією,  темою.

       Джерело:  http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-elementi-virshuvannya-sistema-virshuvannya/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743263
дата надходження 24.07.2017
дата закладки 24.07.2017


Теоретик

Основи поетики. Тропи

     Троп  (грец.  tropos  —  поворот)  —  слово  або  вираз,  ужитий  у  переносному  значенні.  Тропи  розкривають  суть  зображуваного  предмета,  явища,  вони  є  засобом  індивідуалізації  персонажа,  виявляють  ставлення  автора  до  зображуваного.  Тропи  надають  мові  образної  виразності,  емоційності.  Аристотель  вважав,  що  вміння  створювати  тропи  є  ознакою  таланту  письменника.
     До  тропів  належать  епітет,  порівняння,  метафора,  метонімія,  іронія,  сарказм,  алегорія,  символ,  гіпербола,  літота,  перифраз.  Найпростішими  видами  тропів  є  епітети  і  порівняння.
     Епітет  (грец.  epitheton  —  прикладка)  —  це  художнє  означення,  яке  виділяє  в  зображуваному  характерну  ознаку  чи  рису  і  викликає  певне  ставлення  до  нього.  Епітети  виражаються  прикметниками  (ніжний,  квітчастий),  прислівниками  (весело,  привітно),  дієприкметниками  (задиханий,  знесилений,  пожований,  написаний),  дієприслівниками  (витріщивши,  підскакуючи),  іменниками  (чарівниця-зима,  Дніпро-Славутич,  зайчик-побігайчик),  числівниками:  "Це  той  первий,  що  розпинав  І  Нашу  Україну"  (Т.  Шевченко  "Сон").
     П.  Волинський  і  М.  Коцюбинська  вважають,  що  епітет  треба  відрізняти  від  логічного  означення.  "Не  можна  вважати  художнім  епітетом  означення,  яке  вказує  на  якусь  невід'ємну  органічну  ознаку:  матеріал,  з  якого  зроблений  предмет,  родинну  приналежність  людини  (дерев'яний  стіл,  залізне  ліжко,  срібний  портсигар,  батькова  сестра  тощо).  Але  ті  ж  самі  означення  в  сполученні  з  іншими  поняттями,  в  іншому  контексті  можуть  набувати  художнього,  образного  значення,  ставати  метафоричними  епітетами  (дерев'яне  обличчя,  залізний  характер,  срібне  сяйво).  Отже,  зміст  епітета  можна  зрозуміти  лише  з  контексту,  лише  в  сполученні  з  тим  словом,  яке  визначається  епітетом".
     Є  різні  класифікації  епітетів.  Виділяють  епітети  прості,  складні,  зорові,  слухові,  нюхові,  живописні,  психологічні.  За  змістом  епітети  ділять  на  зображувальні  або  описові  і  ліричні.  В  ліричних  є  оцінний  елемент  (чарівна  ніч,  сяючі  очі).
     О.  Галич  ділить  епітети  на  характерологічні  або  пояснювальні  і  посилювальні,  постійні,  контекстуально-авторські,  прикрашальні  Перший  підкреслює  найхарактернішу  ознаку  предмета,  а  другий  "не  просто  виділяє  характерну  рису  предмета,  а  ще  й  посилює  її"2.  Наприклад:  "Прокинеться  кривава  зрада,  II  і  стисне  віроломний  ніж"  (Є.  Маланюк).  Постійними  є  ті  епітети,  які  часто  стоять  при  одних  і  тих  же  словах:  "шлях"  -  -  битий,  "козак"  —  молоденький,  "кінь"  —  вороненький,  "море"  —  сине.  "Контекстуально-авторським  називається  епітет,  який  виділяє  не  постійну  —  супровідну,  канонізовану  в  межах  літературного  або  індивідуального  стилю  ознаку  предмета,  а  таку  рису,  яка  видається  характерною  в  предметі  за  певних  обставин  у  тому  конкретному  контексті,  в  якому  про  цей  предмет  згадується.  Контекстуально-авторський  -  це  епітет,  що  є  переважною  прикметою  реалістичного  стилю,  який  вимагає  точності,  а  не  виключно  поетичності  висловлювання,  відповідності,  реалістичності  означуваного  в  предметі  самому  означеному  предметові,  тим  конкретним  обставинам,  у  зв'язку  з  якими  даний  предмет  згадується".  Наприклад:  "Проса  покошено.  Спустіло  тихе  поле.  //  Холодні  дні  з  високою  блакиттю  //  Не  повернуть  минулого  ніколи:  //  Воно  пройшло  і  вже  здається  миттю!"  (М.  Рильський).
     Що  ж  до  прикрашальних  епітетів,  то  вони,  як  зауважує  Б.  Томашевський,  були  у  широкому  вжитку  в  романтичному  і  класицистичному  стилях.
     П.  Волинський,  крім  постійних  епітетів,  називає  метафоричні,  залізна  воля,  чорна  нудьга,  мертва  тиша,  метонімічні:  "Той  неситим  оком  І  за  край  світа  зазирає..."  (Т.  Шевченко),  гіперболічні:  "Безмежнеє  поле"',  іронічні:  колегіальний  ум,  мудрий  осел,  вовк-пастух.
     О.  Веселовський  виділяє  синкретичні  епітети,  їх  виникнення  пояснює  синкретизмом  (злитістю)  наших  сприймань  (зорових,  слухових,  дотикових).  Таке  явище  називають  художньою  синестезією.  У  поемі  "Похорон  друга"  П.  Тичина  використовує  образи  синього  плачу  і  синього  снігу:
Вже  сумно  вечір  колір  свій  міняв  
З  багряного  на  сизо-фіалковий,  
Я  синій  сніг  од  хати  відкидав  і  зупинився...
 Синій,  оркестровий  долинув  плач  до  мене.
Порівняння  (лат.  comparatio)  —  це  троп,  у  якому  один  предмет,  подія  зіставляються  з  іншими,  у  яких  ці  особливості  виявлені  різко,  яскраво.          Порівняння  виконують  зображальну  і  емоційно-оціночну  роль.
У  літературознавстві  виділяють  порівняння  прості,  поширені,  заперечувальні,  порівняння-запитання.
     Простим  порівнянням  є  таке,  в  якому  порівнювані  предмети  зіставляються  за  однією  або  кількома  однорідними  ознаками.  Прості  порівняння  утворюються  за  допомогою  сполучників  як,  мов,  немов,  ніби,  наче,  нібито,  начебто,  гейби,  буцім.  Безсполучниково:
1)  за  допомогою  предиката:  подібний,  нагадує,  схожий,  скидається;
2)  формою  орудного  відмінка:  блискавкою  промайнула  думка;
3)  опусканням  сполучника:  "Книга  —  морська  глибина"  (Іван  Франко).  А.  Ткаченко  ділить  прості  порівняння  на  загальновживані:  "Гарна  як  намальована",  поле  як  море  та  індивідуально-авторські:  "У  нього  очі  —  наче  волошки  в  життя"  (Андрій  Головко);  "Моя  душа,  немов  черешня,  //  Понад  снігами  зацвіла  "  (Д.  Павличко).
     Розгорнені  (поширені)  порівняння  —  це  такі,  у  яких  порівнювані  предмети  зіставляються  за  кількома  ознаками.  Розкриваючи  ряд  ознак  одного  або  групи  предметів,  вони  створюють  картину,  всебічно  змальовують  предмет:  "По  обидва  боки  Руського  потоку  стояли  два  високі,  але  не  круті  гребені  гір,  неначе  дві  велетенські  зелені  хвилі  на  морі  піднялися  рядком,  а  далі  збіглись  докупи  краями,  злилися  і  тут  підскочили  вгору  білою  піною"  (І.  Нечуй-Левицький).
     Особливість  приєднального  порівняння,  за  словами  Б.  Томашевського,  у  тому,  що  "...  спочатку  подається  предмет,  а  потім  вичерпна  тема,  яка  стосується  предмета,  після  сполучникового  слова  "так"  подається  образ"1.  Наприклад:  "Як  прихопився  чоловік  до  борщу,  як  узяв  тевкати,  як  коли  добрий  кінь  із  вагою  під  гору  вдирає.  Що  як  він  Із  вагою  тягне  помапо  рівненькою  дорогою,  а  під  гору  як  упреться  з  усієї  сили  та  задрібоче  ногами,  так  іще  його  й  стримувати  приходиться...  Але  зате  на  самій  горі  стає  віддихатися.  Так  і  Іван:  виїв  борщ  та  й  віддихусться-віддихустнся  аж  ізгоді  говорить"  (Лесь  Мартович).
     Виділяють  порівняння  прямі  (позитивні)  й  заперечувальні  (заперечні,  зворотні).  Прямі:  очі  як  зорі.  Заперечу  вальні  порівняння  побудовані  не  на  зіставленні,  а  на  протиставленні  предметів  або  явищ:
Ой  тож  не  зоря,
Ой  тож  не  ясна,
Ой  тож  моя  молода  дівчина
По  водицю  ішла.
     Порівняння-запитання  —  це  такий  вид  порівняння,  коли  порівнюючий  образ  ставиться  у  формі  запитання:
Глянь,  у  скелях  височенних...
...  чи  там  гнізда  ластівок?
Ні,  се  нори  для  аскетів.
(І.  Франко)
     Метафора  (грец.  metaphora  —  перенесення)  —  це  образний  вислів,  у  якому  ознаки  одного  предмета  чи  дії  переносяться  на  інший  за  подібністю.  Метафора  є  прихованим  порівнянням,  тому  метафору  завжди  можна  розгорнути  у  порівняння.
     У  "Словнику  лінгвістичних  термінів"  за  ред.  Д.  Ганича  та  І.  Олійника  розрізняються  метафори  "прості,  побудовані  на  зближенні  предметів  чи  явищ  за  однією  якоюсь  ознакою,  і  метафори  розгорнуті,  побудовані  на  різних  асоціаціях  між  предметами  і  явищами.  Наприклад:  "Навшпиньки  підійшов  вечір.  Засвітив  зорі,  послав  на  травах  тумани,  і,  на  вуста  поклавши  палець,  —  ліг"  (П.  Тичина).  Гіперболічна  метафора  побудована  на  перебільшенні  ознак  чи  якостей.
     Метафора  лексична  —  слово,  або  одне  із  значень  слова,  яке  виникло  шляхом  метафоричного  перенесення  (за  подібністю  форми  предметів,  їх  розміру,  зовнішніх  чи  внутрішніх  властивостей  тощо).  Наприклад:  стріла  —  як  назва  рухомої  частини  підйомного  крана,  парк  —  місце  стоянки,  ремонту  і  обслуговування  транспортних  засобів.  Ці  слова  чи  значення  слів  є  основними  назвами  відповідних  предметів  (Д.  Ганич,  І.  Олійник).
     Поетичною  метафорою  Д.  Ганич  і  І.  Олійник  вважають  таку,  що  виступає  як  складна  різнопланова  семантична  структура.  Наприклад:  О  тиха  пристане  робочого  стола,  //  Де  ще  на  якорях  дрімають  вірні  ріши,  //  Де  мислі  щоглами  підносяться  стрункими,  //  струмують  образи,  як  понадводна  мла!  (М.  Рильський).
     Видом  метафори  є  персоніфікація  (лат.  persona  —  особа  і  facere  —  робити)  —  це  надання  предметам,  явищам  природи  почуття  властивостей  людини,  олюднення.  Іноді  персоніфікацію  називають  уособленням.
У  словниках  літературознавчих  термінів  ці  поняття  розрізняють.  Уособлення  чи  прозопея  (грец.  prosopopeia)  —  це  перенесення  властивостей  живих  істот  на  предмети,  явища  природи,  абстрактні  поняття,  оживлення  їх.
     Персоніфікація  може  бути  простою  і  поширеною  (розгорненою).  Прості  -  лаконічні:  "Підійшов  вечір.  Засвітив  зорі"  (П.  Тичина).  Вони  переносять  одну  —  дві  риси  живої  істоти  на  предмет  або  явище.  Розгорнені  створюють  цілий  образ,  картину,  вони  використовуються  у  тих  творах,  де  с  казкові  мотиви,  у  народних  баладах.
     А.  Ткаченко  відзначає,  що  найчастіше  зустрічається  антропо-,  зоо-,  ботаноморфна  метафоризація.
1.  Переживання  людей  змальовуються  як  живі,  здатні  діяти  істоти:  туга  точила  серце,  ревнощі  штовхали  на  злочин.
2.  Оречевлення  (опредмечення)  душевних  якостей  людини:  глибокий  сум,  темна  особа.
3.  Уподібнення  людських  переживань,  дій,  якостей  до  явищ  природи:
Не  дивися  так  привітно,  яблуневоцвітно.
(П.  Тичина)
4.  Ототожнення  явищ  природи  за  принципом  подібності  з  частинами  людського,  тваринного,  рослинного  організму:  вухо  відра,  підошва  гори.
5.  З  розвитком  абстрактного  мислення  з'явився  такий  вид  оречевлення  (опредмечення),  в  якому  абстрактні  явища  і  процеси  ототожнюються  за  принципом  подібності  з  явищами  і  процесами  матеріального  життя:  крик  моди,  корінь  зла,  яблуко  розбрату,  джерело  насолоди,  гострота  проблем,  глибина  узагальнень.
     Алегорія  (грец.  аllegоrіа  —  іносказання)  —  образний  вислів,  у  якому  все  має  переносне  значення.
     П.  Волинський  вважає  алегорію  видом  метафори,  Г.  Абрамович  —  окремим  видом  тропа.  Алегоричні  образи  використовуються  в  байках,  прислів'ях,  приказках,  у  ліричних  творах.  У  казках  і  байках  вовк  —  пожадливий,  жорстокий,  лисиця  —  хитра,  осел  —  упертий.  Алегоричні  образи  використовуються  для  називання  творів  ("Досвітні  огні"  Лесі  Українки,  "Каменярі"  І.  Франка,  "Кобзар"  Т.  Шевченка).
     На  алегоріях  побудовані  загадки  і  прислів'я:  пастух  рогатий;  доки  сонце  зійде,  роса  очі  виїсть;  прийде  коза  до  воза.
Алегоричну  мову  називають  езопівською  (від  імені  давньогрецького  байкаря  Езопа).
     Символ  (грец.  symbolon)  —  умовний  розпізнавальний  знак,  який  полягає  в  заміні  назви  життєвого  явища,  предмета,  поняття  умовною  назвою,  знаком,  який  має  щось  спільне  з  ними.  Наприклад:  весна  —  символ  народ-ження,  гроза  —  символ  небезпеки.  Дехто  ототожнює  символ  з  алегорією.  Символом  називають  заміну  абстрактного  або  узагальнюючого  поняття  конкретним  образом.  В  алегорії  є  порівняння,  символічний  образ  абстрактний,  умовний,  має  узагальнююче  значення.  Символом  може  бути  художня  деталь,  порівняння,  метафора.  Символічний,  наприклад,  образ  камінного  хреста  з  однойменної  новели  В.  Стефаника.  Маючи  узагальнююче  значення,  символічні  образи  використовуються  у  назвах  творів  ("Вершники"  Ю.  Яновського,  "Сонячні  кларнети"  П.  Тичини).
     Символічні  образи  зустрічаються  у  фольклорі:  (зозуля  —  символ  суму,  червона  калина  —  дівчина,  білий  голуб  —  символ  миру,  чайка  —  образ  самотньої  жінки-матері,  чаєнята  —  діти-сироти).  В  усній  народній  творчості  символи  з'явилися  на  основі  паралелізму.
     У  художній  літературі  використовується  релігійна  символіка:  терновий  вінок,  хрест  —  символи  страждань.  Символи  часто  зустрічаються  у  Святому  Письмі.  Особливе  місце  займають  символічні  образи  у  символістів  (стильова  течія  модернізму).
     Близьким  до  символу  є  образ-емблема  (грец.  embleuma  —  вставка,  рельєфна  оздоба).  Образи-емблеми  грунтуються  на  асоціаціях,  алегорія  і  символ  —  на  подібності.  Образи-емблеми  —  статичні.  Вони  використовуються  в  графіці,  геральдиці,  скульптурі.  Образами-емблемами  є  ліра,  пронизане  стрілою  серце  тощо.
     Емблематичні  вірші  набули  популярності  в  епоху  бароко.  Д.  Чижевський  писав,  що  емблематичні  вірші  це  "невеликі  епіграматичні  вірші  до  малюнків,  "емблем",  тобто  зображень  речей,  що  мають  якесь  символічне  значення"1.  Емблематичні  вірші  писав  Ф.  Прокопович.  Д.  Чижевський  цитує  уривок  одного  з  таких  віршів,  присвячених  пам'яті  митрополита  Варлаама  Ясинського:
Всі  ріки  ізначала  малиє  бивають,
но,  текуще  путь  довгий,  води  умножають.
Подобні  і  Варлаам  ученія  ради
прейде  страни  многіє  і  многіє  гради.
І  тако,  од  отчества  далече  странствуя,
зіло  себе  умножи  премудрости  струя.
     Популярними  в  Україні  були  геральдичні  (гербові)  вірші.  У  таких  віршах  містилися  пояснення  до  малюнка  на  гербі  особи,  котру  треба  було  прославити.  Подаємо  уривок  з  вірша  на  герб  Могили:
Два  мечі  в  справах  рицерських  смілість  показують;
лилія  з  хрестом  віру  християнськую  знаменують.
В  тім  дому  щирая  побожність  обитаєть,  а  слава  несмертельная  навіки  обиваеть.
     Традиції  емблематичної  поезії  продовжували  поети-авангардисти,  зокрема  М.  Семенко.  До  нашого  часу  дожила  фігурна  поезія.  Автори  фігурних  віршів  спершу  малювали  контур  предмета  або  емблеми,  а  потім  заповнювали  його  текстом.  Майстром  фігурного  вірша  був  Величковсь-кий.  У  багатьох  з  них  вміщував  своє  прізвище:
И  О  смерти  пАмятай,
и  На  судъ  будь  чуткий.
ВЕЛьмИ  Час  біжить  сКОро,
В  бігу  Своимъ  прудКИЙ.
     Метонімія  (грец.  metonimia  —  перейменування)  —  образний  вислів,  у  якому  назва  одного  предмета  чи  явища  замінюється  іншою  на  основі  реального  зв'язку  між  ними.  Тому  метонімію  ніколи  не  можна  розгорнути  у  порівняння.  Аристотель  помилково  ототожнював  метонімію  з  метафорою.
Зв'язки  між  предметами  і  явищами  —  різноманітні,  тому  є  багато  різновидностей  метонімії:
1.  Метонімія  місця.  Заміна  найменування  людей  назвою  місця,  де  вони  перебувають,  країни,  у  якій  живуть:  Африка  відстоює  свої  права.  Аплодувала  гальорка.  Київ  вітав  переможців  олімпіади.  Пароплав  вибухнув  реготом.  Борислав  сміється.
2.  Метонімія  часу.  Заміна  назви  події  назвою  часу,  коли  вона  відбувалася:  це  був  найщасливіший  день  у  моєму  житті.  Минув  важкий  рік.
3.  Метонімія  засобів  (органів,  знарядь),  за  допомогою  яких  щось  здійснюється:  у  нього  гостре  перо.  Притримай  язик.
4.  Метонімія  належності.  Заміна  назви  предмета  іменем  його  творця,  власника:  переклав  Шекспіра.  Знає  напам'ять  Шевченка.  Купив  Маланюка.
5.  Метонімія  матеріалу.  Заміна  назви  речі  матеріалом,  з  якого  вона  зроблена:  ходить  у  шовках.  Любить  кришталь.  Платить  золотом.
6.  Заміна  назви  дійової  особи  назвою  дії,  яку  вона  виконує,  або  предмета,  що  її  характеризує:  "Чорні  зароплені  кахтани,  лейбики,  сіраки  та  гуні,  такі  ж  сорочки,  переперезані  то  ременями,  то  шнурами,  то  ликом,  бліді,  пожовклі  та  позеленілі  лиця,  пошарпані  та  зароплені  шапки,  капелюхи,  жовнярські  "гольмици  ",  бойківські  повстяні  крисані  та  підгірські  соломинки,  —  все  те  густою,  брудною,  сірою  хмарою  вкривало  толоку"  (І.  Франко).  "Туди  пішла,  поїхала  любая  розмова"  (Народна  пісня);
7.  Заміна  назви  дії  одним  моментом:  стала  на  рушничок  щастя.
8.  Заміна  назви  вмісту  вмістищем:  з'їв  миску,  горить  лампа,  кипить  чайник.
     Синекдоха  —  це  кількісна  метонімія  (грец.  Synekdoche  —  переймання,  співвіднесення),  вид  тропа,  в  основі  якого  кількісні  відношення  між  предметами;  образний  вислів,  заснований  на  кількісному  зіставленні  предметів,  явищ,  на  заміні  цілого  частиною,  множини  одниною.  Види  синекдохи:
1.  Заміна  множини  одниною:  студент  пішов  допитливий.  "І  на  оновленій  землі  //  Врага  не  буде,  супостата  //  А  буде  син  і  буде  мати  "  (Т.  Шевченко).
2.  Заміна  однини  множиною:  "як  ми  себе  почуваємо?  "  (лікар  до  хворого).
3.  Заміна  цілого  частиною:  "Настали  своє  серце  і  руку...  //Наступи  на  горло  вороже"(М.  Рильський).
4.  Заміна  частини  цілим:  "Стояла  я  і  слухала  весну"  (Леся  Українка).
5.  Заміна  родового  поняття  видовим:  "Ой  піду  я,  піду  понад  Дунаями  "  (Дунай  у  значенні  ріки).  Берегти  копійку.
6.  Заміна  видового  поняття  родовим:  двоногий  ссавець  (людина).
7.  Заміна  неозначеного  числівника  означеним:  сім  раз  відміряй,  а  раз  відріж.
8.  Антономазія  (грец.  antonomadzo  —  перейменування)  -  -  вживання  власних  імен  у  значенні  загальних:  у  нас  драматургів  багато,  а  Шекспірів  мало.  Колумб  —  першовідкривач,  Іуда  —  зрадник.  "Воздвигне  Вкраїна  свого  Мойсея  "  (І.  Франко).  Марс  —  війна,  Ескулап  —  лікар.  Нарцис  —  самозакоханий,  Сократ  —  мислитель.
9.  Вживання  загальних  імен  у  значенні  власних:  Кобзар,  Каменяр.
     Перифраз  (грец.  periphrasis  від  грец.  peri  —  навколо,  phrazo  —  пояснюю,  говорю)  —  це  образний  вислів,  у  якому  назва  предмета  чи  явища  замінюється  описом  його  ознак.  Перифраз  використовується  у  розмовній  мові,  публіцистиці,  художній  літературі.  Наприклад:  автор  "Кобзаря",  автор  роману  "Собор  ",  батько  історії,  чорне  золото.  "Лягло  костьми  людей  муштрованих  чимало  "  (Т.  Шевченко)
     Евфемізм  (грец.  euphemismos  віл  єн  —  добре  та  phemi  —  кажу)  —  заміна  грубих,  брутальних  або  неприємних  слів  м'якшими,  ввічливими:  замість  брехати  —  говорити  неправду,  ухилятися  від  істини,  замість  дурень  —  нерозумний.
     Крім  евфемізмів,  існують  ще  слова  —  табу  (полінезійське  "tabu  "  —  заборона).  Це  слова,  вимовляння  яких  вважається  непристойним  і  небезпечним:  нечиста  сила,  "Той,  що  греблі  рве",  "Той,  що  в  скалі  сидить".
     Іронія  (грец.  eironeia  —  прихована  насмішка)  —  це  приховане,  замасковане  глузування.  Т.  Шевченко,  щоб  яскраво  передати  безправне  становище  у  царській  Росії,  писав:  "Од  молдованина  до  фінна  II  На  всіх  язиках  все  мовчить,  II  Бо  благоденствує"
     Іронія  вживається  в  епіграмах,  байках,  комедіях,  сатиричних  романах,  оповіданнях,  фейлетонах.  У  фейлетоні  "Чухраїнці"  Остап  Вишня  писав  про  чухраїнських  лордів:  "Чухраїнців  було  чимало:  щось  понад  тридцять  мільйонів,  —  хоч  здебільша  вони  й  самі  не  знали,  хто  вони  такі  суть...  Як  запитають  було  їх:
—  Якої  ви,  лорди,  нації?
Вони,  почухавшись,  відповідають:  —  Та  хто  й  зна...  Живемо  в  Шенгеріївці.
—  Православні".
     Поширеним  видом  іронії  є  антифриз  або  антифразис  (грец.  antiphrasis  —  затемнення).  Це  вживання  слів  у  протилежному  значенні.  Наприклад:  швидкий,  як  черепаха.
     Різновидом  іронії  є  ас  теїзм  (грец.  asteismos  —  жарт,  дотеп).  Це  похвала  у  формі  осуду,  або  навпаки.
Слава!  Слава!
Хортам,  і  гончим,  і  псарям.
І  нашим  батюшкам-царям
Слава!
(Т.  Шевченко)
     Астеїзм  використовує  О.  Довженко  у  "Повісті  полум'яних  літ":  "...  і  сержант  у  мене  попереду  хоробрий  душогуб,  Орлюк,  чума  б  його  забрала''.
     Сарказм  (грец.  sarkasmos  —  терзання)  —  зла  іронія.  Сарказмом  називають  дошкульну  насмішку.  Для  сарказму  властиве  поєднання  сміху  із  злістю.  Наприклад:
Ненавиджу  вас  всіх  і  бриджусь  вами,
Ви  перфумовані  плебеї  в  фраку!
Ви  паразити  з  водянистим  мізком,
Ви  неробучі,  загребущі  руки,
Ви,  у  котрих  з  усіх  прикмет  звірячих
Лишились  тільки  хитрощі  гадюки!
(І.  Франко)
Інвектива  (лат.  invehi  —  нападати,  invectiva  (oratio)  —  лайлива  промова)  —  гостре  засудження  певної  вади.
А  ми  дивились,  та  мовчали,
Та  мовчки  чухали  чуби,
Німії,  подлії  раби.
(Т.  Шевченко)
     Окейморон  (оксюморон)  —  (грец.  oxymoron  —  дотепно-безглузде  від  oxys  —  гострий,  moros  —  безглуздий)  —  це  образний  вислів,  у  якому  поєднуються  ніби  несумісні,  протилежні  за  змістом,  контрастні  поняття.
Наприклад:  бідний  багач,  солодка  мука,  дзвінка  тиша,  живий  труп,  сміх  крізь  сльози,  щасливе  горе,  веселий  цвинтар.  З  оксимороном  споріднена  катахреза  (грец.  katachrêsis  -  зловживання).  Катахреза  -  поєднання  понять  і  виразів  всупереч  їх  буквальному  змісту.  Це  сполучення  слів  логічно  не  узгоджених  між  собою:  кольорова  білизна,  червоне  чорнило.  У  художній  літературі  використовується  як  експресивний  засіб:  "Білим  жалем  вечір  кинув  тіні  //Білим  жалем  шум  пороші  "  (В.  Чумак).  Катахреза  зустрічається  в  назвах  творів:  "Веселий  похорон  "  В.  Симоненка,  "Ніж  у  сонці  "І.  Драча.
     Гіпербола  (грец.  hyperbole  —  перебільшення)  —  це  образний  вислів,  який  становить  художнє  перебільшення.  О.  Потебня  писав,  що  гіпербола  "є  наслідок  якогось  сп'яніння  в  почуттях,  що  перешкоджає  бачити  речі  в  їхніх  звичайних  розмірах".
А  сльоз,  а  крові!?  Напоїть
Всіх  імператорів  би  стало
З  дітьми  і  внуками,  втопить
В  сльозах  удов'їх...
(Т.  Шевченко)
     Протилежний  до  гіперболи  троп  має  назву  мейозис  (грец.  meiôsis  —  зменшення).  Це  образний  вислів,  який  полягає  у  навмисному  зменшенні  міри  або  властивості  чого-небудь:  нічого  собі  —  замість  добре.
     Літота  (грец.  litotes  —  простота)  —  надмірне  поетичне  применшення.  У  народних  казках:  хлопчик-мізинчик.  Бабуся  "малесенька,  ледве  од  землі  видно  "  (Марко  Вовчок).  Хата  на  курячих  ніжках.
     Джерело:  http://pidruchniki.com/11510513/literatura/tropi  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742390
дата надходження 17.07.2017
дата закладки 17.07.2017


Ніна Незламна

Ця ніч безсоння / проза /

                                                                     Ця  ніч  безсоння

             Надворі  ніч….    Чи  то  здається  ранок,  подумав  Олег,    вже  втретє    повернувся  на  бік.
 І,  що  це?  Десь  сон  подівся,  чи  десь  заблудився,  якась  безпорадність,  огорнула  його.  З  пересердя    витягнув  з  під  подушки  телефон,  крадькома  підглянув  одним  оком  на  табло  -  2.30.Ого,  вже  продер  очі,  потягнувся,  дивився  …
Кімната    добре  освітлена,  в  два  вікна  неначе  прожектором  світило  місячне  сяйво,  напевно    місяць  уповні,  подумав  хлопець.  Слухав,  як  розповідає  про  себе  годинник,  гучно  крокуючи  по  кімнаті.  «Тік-так  і  знов  тік  -  так,  от  трасця,  чи  рахувати,  чи,  що  щоб  заснути?  -  вже  вголос  незадоволено  шепотів  про  себе.
Напевно  жарко,  скинув  з  себе  ковдру  і  зупинив  погляд  на  кота,  Василя,  який  лежав  на  кріслі,  теж  не  спав,  а  зирив  зеленими  очима  на  нього.  А  може,  я  його  розбудив,  подумав,  бо  той  зівав  і  витягнувся  на  все  крісло,  а  потім,  неначе  незадоволено  зирнув  і  відвернувся,  струтився  калачиком.
 Ні  мабуть  таки  жарко,    встав  потягнувся  і  зівав,  розставивши  руки  в  сторони.  Включив  світло,  відкрив  вікно,    сперся  ліктем    на  нього,  дивився  на  небо.  О!  Ти,  ще  не  вповні,  немов  надгризений  ледь  -  ледь    з  одної  сторони  і  так  світиш,  і  не  даєш  мені  спати,  сердито  дивився  і  думав  хлопець.  Що  то  за  чортівня,  раніше  навіть  не  помічав  тебе,  а  це  напевно  безсоння  так  діє,  чи  ти    його  посилаєш?    Крутилися    образливі  думки.  Вже  задивився  на  кущ,  який  прямо  під  вікном,  то  кущ  чорної  смородини,  та  вже  ягоди  обірвали  і  видно  було,  як  завзято  павук  плете  мереживо.  Ха!  Бач  і  йому  не  спиться,  вже  усміхаючись  думав  і  дивився    на  місяць.  А  той    лукаво  посміхався,  переливався  і  світив  все  ясніше  й  ясніше.  А  зорі  йому  неначе  відповідали  взаємністю,  мерехтіли,  іскрилися.
Зирнув  на  телефон,  там  світився  час  –  3.00.  Прохолода  поступово  охолодила  тіло  хлопця,  здригнувся,  виключив  світло,  з  розгону  швидко  заліз  під  ковдру.  Може  таки  засну,  вже  вмовляв  себе,  крутився,  як  дзиґа,  раз  –  по  -  раз  підіймаючи  ковдру,  раптом  відчув  у  себе  під  ногами  кота,  який  вже  хотів  з  ним  гратися,  торкав  лапою  пальці  ніг.
-Е,  ні,  ходи  сюди,  краще  збоку  ляж  біля  мене,  -  брав  кота  рукою,  а  той  грайливо  махав  лапою.
-  О!  Ти  такий  гарячий,  як  я,  одинокі  мужики,  -  гладив  і  пригортав  до  себе    Василя,  той  від  задоволення  почав  мурчати.
Раптом    в  відкрите  вікно  почувся  спів  пташки,  Василь  пулею  вилетів  туди.  От  мисливець,  зівнувши  подумав  Олег,    заховав  голову  під  ковдру..  
Та  сон  не  йшов,  прислухався,  до  щебетання,  це  мабуть  шпак,  мабуть  про  любов  співає….    А  моя  любов  сьогодні  приїжджає  та,  що  я  їй  скажу?  Знову  скажу,  що  скучив,  а,  от,  як  матері  та  батькові  сказати,  роздумував  Олег,  накрив  голову  ковдрою.  Дурненька  моя  Оля  нащо,  було  так  розгніватися  на  мене,  приревнувати  і  в  поспіх  вийти  заміж  за  Вітьку  –  однокласника.
Не  пройшло  і  дев`ять  місяців  народила  дівчинку,  так  писала  мама,  а  я  не  мав  навіть  часу  розібратися,    після  інституту  пішов  на  службу  в  армію.  Хоча  Софійка  дуже  схожа  на  Олю  та,  щось  все  ж  щемить  серце,  здається  моя  донечка.  Хоч  би  написала,  щось,  роздумував  далі.  А  потім,  ще  й  лишила  доньку  на  батьків,  сама  поїхала  на  заробітки,  бо  вже  встигла  розійтися  з    чоловіком.
 Життя….  Вже  пригадав  поле,  де  гуляли,  ту    ніч    кохання.  Як  він,    старший  за  неї  на  п`ять  років,  спокусив,  ту  незайману,  як  умовляв  і  клявся,  що  все  життя  буде  любити  її.  Ніхто  і  ніколи  не  міг  би  подумати,  що  так  станеться.  Та  дурна  сварка  в  клубі,  коли  пішла  без  мене,  а  я  здуру,  взяв,  якусь  одну  кралю  в  обійми,  прийшов  на  підпитку  в  клуб.  Це  були  дівки  з  міста,  навіть  не  знаю,  як  їх  звати,  до  когось  із  села  приїхали.  Приревнувала,  три  дні  поспіль  ходив  під  хвіртку,  викликав,  не  вийшла…
       О  вже  світає,  помітив  за  вікном,  небо  безхмарне,  напевно  буде  гарний  день..    Пташки    переспівувалися  між  собою,  а  з  сараю  раз  у  раз  чути  дзвінкий  голос  півня.  Почувся  голос  мами,  вже  відкрила  до  нього  в  кімнату  двері,
-Я  синку  теж  не  сплю,  а    чому  й  сама  не  знаю.  Здається  тиск    в  нормі,  а  якась  тривога  бере,  не  знати  чого.  А,  що  ти  не  спиш?  Бачу,  ще  з  середини  ночі  майже,  що  тебе  може  турбувати?  Може  холостяцьке  життя?  Може  знайшов  собі  нарешті  дівчину,  чи  жіночку?  Хто  вас  зараз  знає,  таке  безалаберне  життя  ведете.  В  селі    ж    дівчата  є  не  погані,  ти  звичайно  на  дуже  молодих  не  задивляйся,  тобі  треба  таку,  щоб  вже  нарешті  одружитися.  По  природі  так  треба  синку,  може  тому  і  не  спиш….
-  Та  ні  мама,  оце  ця  ніч  така,  а  так,  то  я  після  пасажирів  в  маршрутці  стільки  наслухаюся,  перевозячи  їх  цілий  день,  що  сплю  гарно.
-  То  тоді  чого  не  спати,  місяць  не  вповні,  що  може  тебе  турбувати?
Олег  сів  на  ліжку,  підібгав  під  себе  ноги,  обмотався  ковдрою  і  дивився  на  маму.  Що  взяти  їй  викласти  все,  що  на  душі?  Вагався,  холодний  піт  виступив  на  чолі,
-А  ти  не  спішиш  мамо?
 -Та  куди  спішити,  сьогодні  ж  вихідний,  а  ти  лягай,  ще  поспи,  здається  і  в  тебе  сьогодні  вихідний.
Серце  колотилося  в  Олега,  відчув  в  собі  потребу,  нарешті  спитати  за  дівчину,
-Мамо,  а  Оля,    Петрунів,  що  давно    розійшлася  з  чоловіком?
-  Давно  синку,  дівчинці  і  пів  року  не  було,  у  них  з  самого  початку  не  ладилося,  по  селі  говорили.  
-А  куди  на  заробітки  поїхала?  -  відразу  запитав.
 -Та  куди,  ж  ,куди  ?  В    Польщі,  вже  має  приїхати  днями.
-А    я  чув,  люди  в    маршрутці  говорили,  що  сьогодні  приїжджає,  тільки  не  знав  де  вона  була.
-А  тобі,  що  до  неї,  синку?  Вона  тобі  нащо  з  дитям?  Що  дівок  мало?  
 Олег,  хвилювався,  дивлячись  на  неї,  тремтячим  голосом  сказав,
-Мамо,  я  зробив  велику  помилку,  маю  великий  гріх.  Гадаю  прийшов  час  виправити,  те  ,що  можна  виправити.  
-Ой,  синку,  багато    хто  в  молоді  роки  робить  помилки  та  все  ж,  якось  живуть.  Ти  поглянь  на  себе,  гарний,  статний,  при  роботі,  все  життя  попереду,  все  буде  добре,  дасть  Бог  знайдеш  собі  половинку.
-Мамо,  я  її  знайшов,  це  Оля,  я  так  думаю,  що  Софійка  моя  донька.
-  Ой  лишенько!  –  сплеснула  гучно  долонями  мати.
Раптом  до  кімнати  зайшов  батько,
-Що  за  безсоння?  Ви  ,що  сьогодні  спати  дасте  ,чи  ні?
-  То  крутилася  пів  ночі,  то  тепер  теревенити  так  гучно,  що  місяць  уповні  ?  Чи  може,  щось  сталося?
В  матері  на  очах  сльози,
-Ти  чув  таке,  каже  про    Олю,  Петруків.  Каже,  що  Софійка  мабуть  його  донька.  Ой,  Боже,  що    ж  це  коїться,    мовчав  до  цієї  пори.  Вона  то  славна  жіночка,  я  тепер  пригадую,  вона  якось  з  дівчинкою  йшла,  тримаючи  її  за  ручку,  так  боком  до  мене,  мені,  ще  тоді  вздрілося,  щось  знайоме  і  хода  дуже  схожа  на  твою.
 Мати  плакала,  витирала  сльози,  які  текли  беззупинно  по  обличчі.
 Батько  сів  поряд  з  Олегом,
-Ну  нарешті,  я  давно  чув  від    Дмитра  (  її  батька)що  може  пора  поріднитися  та  не  міг  зрозуміти  в  чому  справа.  Пропускав  всі  натякання  повз  вуха,  бо  є  бажаючих  поріднитися,  хлопців  в  селі  ж  менше  ,  чим  дівчат.
 -  Значить  Софійка  наша  онучка!  Ну,    то  й  добре,  поїдемо  машиною  до  вокзалу,  з  Івано  -  Франківська  потяг  приїжджає  об  одинадцятій  годині.  Так,  що  зустрінемо  сину,  заберемо  сюди,  все  обговоримо.  А  потім    підемо  вже  разом  з  нею,  заберемо  і    онучку.
 Олег  зірвався  з  ліжка,  натягував  спортивні  штани,  поглядав  на  батьків,
-Оце  так,  так!  Я    все  не    наважувався  вам  сказати  та  ця  ніч  безсоння  зробила  мене  щасливим.  Я  дуже  радий,  що  ви  мене  зрозуміли.
Вже  обійняв  маму,
 -Тільки,  без  докорів,  я  тебе  прошу!  А  жити  будемо  у  бабусиній  хаті,  це  ж  не  далеко,    зробимо  там    ремонт,  самі  будемо  хазяйнувати.
-  Я  думаю,  Оля  теж  буде  щаслива,  адже  не  раз  мене  запитувала  про  тебе,  що  ти  і  як?  І  коли  приїдеш?  Тож  я    до  магазину,  за  продуктами,  а  ви  тут  справляйтеся,  готуйтеся  зустрічати  дівчину  -  усміхаючись  проговорив  батько.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740770
дата надходження 06.07.2017
дата закладки 06.07.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.06.2017


Леся Утриско

Виший, мамо, мені рушник.

Виший,  мамо,  мені  рушник,  
Як  вернуся  з  війни  додому.  
До  сирого  окопу  так  звик,  
Наче  в  рідній  хатині,  я  в  ньому.  

Виший  літніми  кольорами,
Листопадом,  осіннім  дощем,
Виший  також  моїми  стежками,
Хай  загубиться  в  ньому  щем.  

І  лягали  сади  вишневі
На  біленьке  лляне  полотно,
Жайвір  тихо  кружляв  у  небі,  
Все  болюче  влягалось  на  дно.  

Та  злились  кольори  воєдино,
Помарнів  у  окопах  світ:
Чорний  колір,  моя  дитино,
Болем  ліг  на  рушник  твоїх  літ.  

Чого  чорний?-  Ридала  мати,
Де  поділись  усі  кольори?
Від  окопу  стелився  до  хати,
Твій  рушник,  у  обіймах  біди.  

Вишивався  вже  чорним  по  чорнім,
Світ  зомлів-  в  нім  усі  береги,
Тихо  в  дзвонах  лунав  лиш  гомін,
Біль  обвив  днесь  рушник  біди.  

А  на  нім,  у  смертельнім  зойку,
Та  стежина  до  рідної  хати:
Чорні  круки  кричать  у  йойку...
Чорна  хустка  та  сива  мати.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739466
дата надходження 26.06.2017
дата закладки 27.06.2017


SAKHO

А в это время дядя Петя…

Автор:  Людмила  Буйлова
Тема:  шуточные  стихи
Автор  не  возражает  …

…а  в  запахе  клубничного  варенья…

романс

Рождался  образ  чудного  мгновенья,
и  суету  сменяла  лепота,
а  в  запахе  клубничного  варенья
витала  сокровенная  мечта.

Вспорхнула  легкокрылая  синица.
Я  сразу  озадачилась  слегка,
когда  кусочек  спелой  ягодицы
мелькнул  в  просвете  веток  вишняка.

Зачем  он  снял  прозрачную  тунику,
премилый  малолетний  обормот?
Куда  же  ты,  проказник,  в  ежевику,
наколешь  крылья,  ножки  и  живот.

Над  яблонями  сумерки  густели,
тревожил  комариный  пустозвон…
За  мною?  Наконец-то!  Неужели?
охотится  игривый  Купидон.

Изящный  лук,  под  стать  фигурной  скобке,
напомнил  мне  пленительный  изгиб…
Неужто  кто-то  чувственный  и  робкий
меня  увидел,  вздрогнул  и…  погиб?

В  тревоге  я  заламывала  руки,
слабея  от  круженья  головы
и  спорили  таинственные  звуки
с  упругостью  звенящей  тетивы.

Мне  чудились,  объятые  ветрами,
копыта  необузданных  коней.
Любовь,  с  её  прекрасными  дарами,
сейчас  сразит  меня  на  склоне  дней…

Творились  чудеса  на  белом  свете,
дышал  закат  предчувствием  страстей…

…А  голый  алкоголик  дядя  Петя
охотился  на  «белок»  и  чертей…

=============  

А  в  это  время  дядя  Петя  ...  (Экспромт)

Меня  терзали  смутные  сомненья,
Когда  упала  белка  с  головы,
Запахло  вдруг  малиновым  вареньем.
Раздался  звук  звенящей  тетивы.

Ушла,  зараза!  А  была  так  близко,
Опять  сломал  из  камыша  копье,
Под  скорбный  звук  хрустящего  мениска
Шагнул...  И  вдруг  заметил  я  ее.

Она  на  подоконнике,  в  прихожей,
Чему-то  улыбалась  невпопад,
Глаза  вращались  в  поисках  прохожих...
Безумства  расточался  аромат.

Висели  на  плече  колчан  и  стрелы,
Фигурный  лук  фрамугу  подпирал,
А  под  окном,  до  черни  загорелый,
Мальчишка  голопопый  верещал.

Заметила  меня…  Крутнула  шеей,
Парик  сорвала  с  лысой  головы,
Я,  засмотревшись,  грохнулся  в  траншею,
Едва  укрывшись  от  шальной  стрелы.

Ах!  Ты  стрелять  надумала,  "старуха",
Ну  –  погоди,  сейчас  достану  лук…

…  Вот  только  черти  лыбятся  под  руку,
Да  белки,  падлы,  прыгают  вокруг.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738152
дата надходження 17.06.2017
дата закладки 17.06.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.06.2017


геометрія

ГОРДА КАЧКА (байка)

                               Горда  качка  на  ставку
                               Ловить  ряску  золоту.
                               А  із  лісу  до  ставка
                               Лис  хитрюга  поспіша.
                               Він  до  качки  привітався,
                               Улесливо  посміхався.
                               Качці  тій  казав  слова:
                             "Від  тебе  кращої  нема!
                               Ти  з  холодної  води
                               Хоч  на  мить  вийди  сюди,
                               Я  ж  отут  ось  зупинився,
                               Щоб  на  тебе  подивиться,
                               Прошу,  вийди,  тут  пройдися
                               І  до  мене  усміхнися!"
                               Та  зраділа  донестями
                                 Від  лисячої  похвали,
                                 Гордо  вийшла  із  води,
                                 Лис  же  -  хап!..  І  навтіки.
                               "Гордість,  -  думає,  -  це  сила,
                                 Качці  голову  скрутила!"
                                       *  *  *  *  *  *  *
                                 Так  бува  і  між  людьми,-
                                 Поміж  них  є  хапуни,
                                 Їх  улесливі  слова,
                                 Інших  зводять  геть  з  ума!
                                 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732156
дата надходження 06.05.2017
дата закладки 06.05.2017


Lana P.

МІСЯЧНА НІЧ

Розкинув  місяць  осяйне  намисто
До  берега,  що  ніжився  в  піску,
Позамітав  доріжку  чисто-чисто,
Щоб  засіяла  у  нічнім  танку.

Полинув  поміж  хмарами  невинно,
Ламаючи  тоненькі    промінці...
Всміхався  загадково  так,  дитинно,
Запалював  добірні  каганці.

Натхненно  розкидав  тепло  і  світло  
Для  непокірних  і  далеких  зір,
Щоби  життя  покращилось,  розквітло
Усім  вітрам  лихим  наперекір.

Стогнала  ніч  у  місячнім  полоні,
Шалені  хвилі  бились  об  причал,
Мережили  його  сліди  солоні,
Холодний  місяць  вічністю  мовчав...          15.11.14

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731020
дата надходження 29.04.2017
дата закладки 29.04.2017


НАДЕЖДА М.

Цвітуть заграви в надвечір*ї


Цвітуть  заграви  в  надвечір"Ї,
Іде  на  спад  прожитий  день.
І  шлють  свій  теплий  світ  сузір"я,
Тепла  весни  нема  лишень.

Як  молоком  облиті  вишні,
Стоять  на  холоді  стрункі.
Та  гріють  їх  думки  невтішні:
Морози  ці  все  ж  нетривкі.

Та  вітру  байдуже:  літає,
Сміючись,  смикає  гілки,
А  вербам  коси  розплітає,
Загнав  у  вулики  бджілки.

Чомусь  весна  ця  так  зрадлива.
Куди  завіялась  вона?
Не  день,  не  два  -  холодні  зливи,
Накриє  сніг  дерев  вбрання.

Шепоче  вітер  щось  на  вухо,
Зриває  шарф  з  моїх  плечей.
Лиш  слів  твоїх  не  чути...  глухо...
Вже  скільки  днів  пройшло  й  ночей...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729355
дата надходження 18.04.2017
дата закладки 18.04.2017


Ніна Незламна

Під охороною янгола / проза /

                       Під  охороною  янгола
   Заглядала  ніч  у  вікно….  Зоряно,  місячно,  неначе  в  казці….
 Далеко  виднілося  мерехтіння    кольорових  вогників  від  літака.
       Це  Тоня  подивилася  у  вікно,  чи  часом  не  було  дощу.  На  годиннику    третя  ночі…  Що  поробиш,  треба  збиратися  та  йти  на  дизель-поїзд,  їхати  на  дачну  ділянку.  Співробітниця,  сусідка  по  дачі,  попередила,  що  молодий  колорадський  жук  взявся  за    картоплю,  тож  треба  терміново  кропити  хімікатами.
Зазирнула  в  дитячу  кімнату,  дві  донечки,  шести  та  дев`яти  років  солодко  спали.  Сьогодні  вихідний,  чоловік  у  відрядженні,    прийдеться  їхати  самій,  спасати  врожай.  Дизель  -  поїзд  їздить  тільки  два  рази  на  день,  вибору  не  було,  щоб  надовго  не  полишати  дітей  самих,  треба  тільки  їхати  так  рано.
А  потім,  вже  о  сьомій  ранку  назад,  якщо  ж  не  встигнути,  то  прийдеться    лишатися  до  дев`ятнадцятої  години  та  такий  варіант  жінці  зовсім  не  підходив.
Ділянки  під  дачі  дали  в  дуже  красивому,  мальовничому    місці,  біля  ставу.  Їхати  до  станції  Лопатинці,  а  потім    від  залізниці  йти  хвилин  тридцять,  не  менше.  Загалом  добиратися  не  зручно,  якщо  ж  від    автомобільної  траси  йти,  ще  довше,    добрих  хвилин  сорок  п`ять.
Вже  вдягнувшись,  перехрестила  дітей,  присіла  на  диван,  прочитала  молитву  і  вийшла  надвір.  Прохолода  вдарила  в  обличчя,  але  все  рівно  тепло,  тож  початок  літа,  прямувала  до  станції.  Дітей  попередила,  якщо  вразі  проснуться  раніше,  чи  ,  щось  треба,  то  ,щоб  гукнули  сусідку,  бабусю  Феню.  Мабуть  їм  повезло  ,  що  такі  гарні  сусіди,  що  її  чоловік,  дід  Ігнат,  що  вона,  люди  добрі,  чуйні,  при  потребі  завжди  прийдуть  на  допомогу.  Їм  вже  під  сімдесят,  їх  донька  в  іншому  місті  мешкає,  тож  дід  з  бабкою  все  вдома  вдвох.    Тоня  ,тут,  на  чужині,    часом  так  потребує  поради,  чи  допомоги,  все  до  бабці  Фені,  та  ж  завжди  вислухає,  як  рідну  доньку  і    порадить.  А    коли  треба,  то    і  дітей  залишить  на  пару  годин,  щоб  приглянули.
Вже  з  перевулку  вийшла  на  центральну  дорогу,  по  ній    часом  проїжджають  машини    тоді  хоч  трохи  видно,  а  вуличні  ліхтарі,  що  мали  горіти  майже  всі  розбиті,  горять  дуже  рідко.
Аж  раптом,  зовсім  поруч  ,  немов  через  паркан  хотів  переплигнути  пес,  так  зненацька,  аж  запекло  в  грудях,  від  страху.  Вже  йшла  в  думках  себе  картала,  ото  роззява,  забула,  що    тут  все  відв`язаний  здоровецький  пес,  хоча  здається  породистий  та  напевно  все  ж  дурний.
Ну,  ось  нарешті  здалеку  почула  гул  машини,  їхало  таксі,  трохи  освітило    спереду  всю  дорогу.  А  по  ній  нікого,  ну  то  й  добре,  вже  зробила  глибокий  подих  і  впевненіше  йшла  вперед.
     Дизель-поїзд  напевно  давно  подали  на  платформу,  в  вагоні  людей  багатенько,    більшість    пасажирів    напевно  їдуть  до    Хмельницького,  бо  з  великими  валізами.
Роздивлялася  на  всі  сторони,  може    хтось  знайомий  з    дач  ,  а  можливо  хтось,    так  раненько,  їде  на  рибалку.  Та  ні  нікого  ,  надію  мала,  що  хтось  та  їде  в  інших  вагонах,  заспокоювала  себе.  Їхати  не  довго,  всього    двадцять  хвилин,  надворі  майже  темно,  місяця  вже  не  видно,  а  зорі    немов  десь  провалювалися,  зникали.
     Тоня  зійшла  на  платформу,  одна    однісінька,  оглянулася,  ще  з    вікон  вагонів  світло  трохи  світило,  та  ні  ,нікого…..
Самої  станції  немає,  неподалік  будинок  на  два  хазяїна,  це  для  працівників  залізниці,  путеобходчиків.  Дачники  всі  знали,  що  там  давно  живуть  пенсіонери,  завжди  водилась  алкашня,  яка  часто  промишляла    по  дачах,  щоб  щось  вкрасти  на  закуску.  
Дизель-поїзд  забрав  з  собою  світло  і  знову  стало  майже  темно,  ні,  це  очам  так  трохи  ,  втішала  себе,  зараз  звикну
.  На  сході  танцювали  фіолетові  і  рожеві  кольори,  аж  там  далеко  по  обрію  голубіло  небо.  Ще  б  хвилин  двадцять  і  вже  можна  було  сміливо  йти  та    стояти  ж  не  буде  одна,  вирішила  потихеньку  йти.  З  залізничного  полотна    чорніє  між  травою  стежечка,  тягнеться  трохи  вниз,  а  далі  посадка.
                 Скрізь  тихо,  тихо,  тільки  шурхіт  від  щебеню,  що  під  ногами  губиться  в  посадці….
Ой,  подумала,  якби  це    пройти  ці    тридцять  метрів,  щоб  нічого  не  злякатися.  По  чолу  холодний  піт,  по  судинах  немов  протікали  жарини,  в  руках  сумка  з  відром  і  віником,  вже  думала,  якщо  щось,  то  буде  відбиватися  цим  знаряддям.  Наблизилася  до  посадки,  перед  самим  носом,  здалося,  пролетіла  пташка  і    якийсь  час  був  чути  шурхіт  по  листю.  На  мить  зупинилася,  отямилася  і  прискорила  ходу,  вийти  б  швидше,  там  за  посадкою  вже  трішки  видніше,  вже  ж    світанок,  заспокоювала  себе.
Вийшла  з  посадки,  відчувала,  як  тремтить,  чи  то  від  страху,  чи  від  ранкової  прохолоди.  Стала  дивилася  донизу  ,  що  це,  якась    непроглядна  сивина,  весь  низ  потопав  в  тумані,  ні  річки,  ні  ставу,  ні  тим  паче  за  річкою,  де  дачі  зовсім  нічого  не  видно.  Стояла,  а  в  душі  ,якийсь  мандраж,  заспокоювала  себе,  треба  йти,  все  буде  добре.
А  йти  то  далеченько,  спочатку  вздовж  посадки,  майже  кілометр,  а  потім  донизу,  до  ставу  по  дамбі,  яка  теж    не  менше    метрів  чотириста.  Але  ж  там  біло,  як  туди  йти?  Миттєвий  шурхіт  перервав  тишу,  з    посадки  в  метрах    двадцяти  вискочив  заєць  і  біг  спереду.  Від  несподіванки,  аж  присіла  і    трохи  тремтячим    голосом  заговорила,
-  От  бешкетник  налякав,  я  ж  тебе  не  збиралася  чіпати,  нащо  мене  налякав?
     Відразу  збентежено  обернулася,  чи  часом  немає  когось  позаду.  Заєць  на  якусь  мить  став  на  дві  лапи  поглянув  в  її  сторону  і  знову  біг  вперед,  а  далі  ,  як  чкурнув,  то  тільки  й  бачили  його.
Ось  серед  трави    виднілася    стежечка  донизу,  до  дамби  та  там  все,  ще  туман  ,  але  вже  не  такий  білий,  не  пеленою,  а  якось  частково  розпливчатий  то  густіший,  то  рідший.  Було  добре  чути,  як    вода  протікала  через  шлюзи,  Тоня  хотіла  спускатися  в  сторону  ставу.
       На  якийсь  час  оглянулася  назад,  там,  по  обрію  на  сході,  перші  промені  лагідно,  не  поспішаючи  освітлювали  небо,  здавалося,  ще  трішки  і  зможуть  дістатися  землі.  Прочитала  молитву  і  пішла,  призиваючи  ангела  охоронця,  щоб  допоміг  їй  пройти  без  страху,  який  весь  час  її  переслідував.
       Ой,  що  це  в  метрах  п`ятидесяти,  над  дамбою,    побачила  образ  феї
.  Ні,  вона  не  збожеволіла,  ні!  Довкола  оглянувшись  нічого  примітного  не  було  ,а  над  дамбою  немов  летіло    тіло.  Ніг  не  видно,  внизу  все  в  пелені  туману,  а    вище  ,  де  туман  був  рідшим,  немов  летіла  якась  жінка.  В  сукні  синього  кольору  з  розпущеним,    світло  -  голубим  волоссям,  повертала  голову  то  в  один  бік  ,  то  в  другий.  Одночасно    махала  руками,  ні  не  так  ,  як  пташка  крилами,  а  немов  брала  розбіг,  тільки  ж  знову  рук  не  було  видно,  тільки  немов  широкий  рукав  і  довгий,  сукня  розвівалася    при  кожному  русі.
 Та  фея  летіла  і  Тоня  теж  неначе  летіла,  бо  не  відчувала  під  ногами  землі.
       Якийсь  час  немов  сам  десь  пропав,  вже  фея  прилетіла  до  кінця  дамби  і  оглянулася  назад,  неначе  показувала    в  сторону  сходу  сонця.  Сама  ж  зникала  за    березовим  пагорбом,  який  був  з  правої  сторони  і  по    верхівках  берізок  вже  танцювали  сонячні  промені.
 Жінка  зупинилася  ,так  вона  вже  пройшла  дамбу,  але  все,  ще  зачаровано  дивилася  в    той  бік  де    зникла  загадкова  фея.  Туди,  було,  ще  нижче,  виднілися  якісь  кущі,  а  по  ліву  сторону  біля  ставу    долина,  майже  вся  покрита  зіллям  та  високою  травою.
     Тоня  повернула  в  сторону  ближче  до  ставу,  тепер  треба  забратися  на    великий,  крутий  пагорб,  там  по  ньому  вже  яскраве  світло  падало  від  сонця.  Ну,  нарешті,  подумала  жінка,  зараз  доберуся  туди  ,  вже  видно  майже    все,  як  на  долоні,  там  починалися  дачні  ділянки.
 І  добре,  що  нікого    з  чужих  не  зустріла  ,  заспокоювала  себе.  Нею  керувало  якесь  почуття  радості,  задоволення  і  водночас  зацікавленості,  що  ж  то  було?  Та  роздумувати  не  було  часу,  треба  спішити.
 Піднялася  на  пагорб,  трохи  захекалася  та    дякувала  Богу,  що    добралася.      Сходило  сонечко,  золоті  промені  лягали  скрізь  і  виднілася  де  -  не  –  де  роса  та  її  зовсім  мало.  Давно  не  було  дощів,  останні  дні    були  дуже  спекотні,  ото  ж  саме  плодитися  колорадським  жукам.
Стояла  і  немов  заворожена,  роздивлялася  навкруги,  донизу,  ближче  до  ставу  тягнулися  дачі.  А  став  виблискував  на  сонці  ,  немов  сяяли    дзеркала,  вода  переливалася  часом  зеленкуватим,  часом  синім  кольорами  і  де-не-де  фіолетовим  кольором,  разом  з  голубим.
 По  ту  сторону  ставу,  поміж  очеретом    виднілися  рибаки.  Напевно  ночували  тут,  подумала  жінка,  мабуть  чужі,  бо    дачники  завжди  рибалять  зі    своєї  сторони.
           Дістала  речі  з  контейнера,  переодяглася  і  весело  з  відром  до    ставу.
Починався  день,  ніжно  віяв  легенький  вітерець,  а  в    небі  білі  хмаринки  немов  вальсували,  підбадьорювали  до  роботи.
-Хлюп,  хлюп,  -  почула  підходячи  до  ставка,  це  жабки,  напевно  почули  шурхіт,  поплигали  у  воду.    А    вона  така  тиха,  тиха,  було  видно,  як  зграйки  зовсім  малесеньких    рибок    швидко  плавали  в  ній.  
             О  ,  а  вода  не  холодна,  можна  буде  скупатися,  подумала  Тоня,  і  набирала  воду  стоячи  на  кладці.  В  метрах  п`ятнадцяти  помітила    знайомих  дачників,    мовчки  уважно  спостерігали  за    на  поплавками,  які  рябили  воду.  Риба  тут  є,  водяться    карасики,  краснопірка,  короп,  щука,  а  як  повезе,  можна  спіймати  товстолобика    та  навіть  сома.  А  туди,  далі  біля  самої  дамби,    часом  діставали  раків.  Любителів  порибалити  влітку  завжди  є  багатенько.  Навіть  приїжджають  сюди  на  машинах    з  містечка  і  з  сіл,  що  є  поряд,  часом  навіть    з    ночівлею.
         Справно,  з  гарним  настроєм  кропила  жуки  і  час  від  часу  дивилася  на  годинник,  тож  треба  поспішати.
Десь    в  кінці  дач  чула  чиїсь  голоси,  напевно  хтось  таки  ночував,  зробила  висновки.  Будинків  не  багато  побудовано,  тож  роздали  ділянки  всього        чотири  роки  назад,  багато  хто  приволік  собі  контейнер.
               Закінчила  роботу  ,  взяла  рушник    і  до  ставу….
   Яка  насолода,  вода  холодила  розгарячене  тіло,  добре  набігалася    вверх  та  вниз  кілька  раз,  бо    воду  ж  брала  з  ставка.  Запливала  не  далеко,  приємно  у  воді,  неначе  залишала  в  ній  втому.
По  дорозі  назад    думками  була  з  феєю,  що  ж  то  за  сила  така?  Що  ж  то  за  янгол  охоронець?    Напевно  Бог  дає  випробовування  і  в  той  же  час  допомагає  в  скрутну  хвилину.  Вона  розуміла,  то  було  послання  від  Всевишнього,  адже  вірила  в  нього,  ще  з  дитинства
 Пригадала,  як  колись,  в    шкільні  роки  вчителька    викладала  українську  мову  і  літературу,  така  вся  з  себе  ,  як  кажуть  пані,  занадто    ділова  і  гордовита.  Часто  висловлювалася  ,  що  Бога  немає.  Дуже  вихвалилася  ,  що  поступила  в  комуністичну  партію,  що  тепер    при  такому  званні,  як  член  партії  треба,  щоб  більше  прислухалися  до  її  порад.
 Одного  разу  дозволила  собі  принизити  учнів,  це  було    після  Провідної  неділі,  як  завжди  вдома  всі  фарбували  яйця,  а  фарби  були  такі,  що  все  залишали  сліди.  Якщо    було  візьмеш  в  руку,  то  вже  залишався  слід,  а  відмивався  дуже  довго,  було  таке,  що  й    до  тижня.  Після  Провідної  неділі      більше  десяти  учнів  з  класу  прийшли  з  пофарбованими  пальцями.
 Ой,  що  тоді  було  …      Кричала  не  своїм  голосом,  аж  слина  з  рота  летіла.  Здавалося,  аж  школа  здригалася,  розчервонілася,  а  очі  світилися,  як  у  демона.  Потім  тих  учнів  вигнала  з  класу  ,  відправила  додому,  щоб  привели  батьків.  Та  розповівши  вдома  мамі  про  таке  ставлення  та  тільки  усміхнулася  і  сказала,  щоб  завтра  йшла  до  школи,  не  звертала  уваги
.  Тоня  тільки  й  пам`ятала,  що  всі  учні  під  дверима    весело  спілкувалися,  про  щось  розмовляли,  а  в  клас  запросив  всіх  директор  школи  і  немов  не  було  того  інциденту,  навчання  продовжувалося  без  ніяких  нарікань.  Між  собою  учні  шепотіли,  що  хтось  з  батьків    був  в  школі  і  мав  з  вчителькою    і  з  директором  серйозну  розмову.  Та  правда,  мабуть  з  тиждень    її    в  школі  не  було,  говорили,  що  пішла  на  лікарняний.
 Тоня  знала,  що  цей    випадок    запам`ятає  на  все  життя.    Вона  завжди  в    душі  вірила,  що  Бог  є    і  при  нагоді  захистить  її.
Йшла  по  стежці  біля  посадки,  сонце  світило  прямо  в  очі,  усміхаючись    жмурила    їх  і  рвала  польові  квіти,  васильки,  ромашки,  дзвіночки  ,  а    з  ними  приходили    слова,
-Ой,  тумани  ,  тумани,  чародійства  казкові
Та  для  мене  ви  стали  подарунки  ранкові
 Пестить  сонця  промінчик,  янгел  поряд  зі  мною
Хто  ж  та  фея  чарівна,  мабуть  була  святою…  
Та  красуня  з  туманом  придали  мені  сили
Неприємності    і  страх  побороти  навчили…
Я  нарву  букет  квітів,  до  ікони  поставлю  
Помолюся  і  Боженьку,  навіки  прославлю…..
           Літній  вітерець  шелестів    листочками      по  всій  посадці,  весело  переспівувалися  пташечки.
Радісно  на  душі,  все  встигла,  позаду    лишився  страх  та,  ще  не  покидала  трохи  тривога,  щоб  все  вдома  склалося  добре.
Дизель-поїзд  приїхав    в  Жмеринку,  Тоня      хвилюючись,  немов  пташечка  летіла,    спішила  додому.
 Хотіла  відкрити    вхідні    двері  будинку,  закрито.  О  ,значить  ,  ще  сплять,  подумала  жінка,  перевела  дух  і  вже  спокійно  зайшла  в  дитячу    кімнату.  Дівчатка    задоволено  відкрили  очі,  одна    поперед  одної  раділи,  що  мама  вже  повернулася  з  дачі.  А  Тоня  сиділа  задоволена,  їй  здалося,  що  сьогодні  вона  отримала  шматочок  щастя,  яке  дається  в  житті.    Усміхалася  і  в  той  же  час    думала,  щоб  ви  діточки  знали,  як  страшно  було  вашій  мамі.  Та  все  те  розповіла  дітям  лише  згодом,  як  одного  разу,  літнього  дня,  разом  їхали  на  дачу.
Від  тої  пори  минуло  більше  ніж  тридцять  років,  а  в  Тоні  все  перед  очима  та  чарівниця  -  фея,  яка  допомогла  їй  у  скрутний  час.  Проживши  цей  відрізок  життя  вона  ,ще  більше  впевнилася,  що  то  був  янгол,  який  оберігає  і  зараз      її  життя.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727769
дата надходження 08.04.2017
дата закладки 08.04.2017


O. Poprotskyy

Лорелей (Heinrich Heine, Lorelei. 1822) переклад з німецької.

1.  Я  не  знаю,  що  це  значить,
Чому  я  такий  сумний?
Давня  казка  щось  тлумачить  -  
Не  лишає  мозок  мій.
Вітер  віє,  вечоріє,
Тихо  Рейн  тече  повз  нас,
Гір  вершина  майоріє
В  надвечір'ї  сонця  час.

2.  Гарна  дівчина  у  горах
Під  тим  сонечком  сидить,
Чеше  з  блиском,  як  від  моря,  
Свої  коси  золоті.
Гребнем  з  золота  ті  коси
Все  розчісує  під  спів,
Мелодійним,  розголосим,
Кращим  з  усіх  голосів.

3.  Човнаря  в  маленькім  човні
Біль  жахливий  охопив,
Він  не  бачить  рифи  чорні,
Погляд  в  гору  він  підвів.
Мабуть  хвилі  проковтнули
Човна  того  геть  з  очей  -  
Їх  обох  на  риф  жбурнула
Своїм  співом  Лорелей.  

Оригінал:

1.  Ich  weiß  nicht,  was  soll  es  bedeuten,
Daß  ich  so  traurig  bin,
Ein  Märchen  aus  uralten  Zeiten,
Das  kommt  mir  nicht  aus  dem  Sinn.
Die  Luft  ist  kühl  und  es  dunkelt,
Und  ruhig  fließt  der  Rhein;
Der  Gipfel  des  Berges  funkelt,
Im  Abendsonnenschein.

2.  Die  schönste  Jungfrau  sitzet

Dort  oben  wunderbar,

Ihr  gold'nes  Geschmeide  blitzet,

Sie  kämmt  ihr  goldenes  Haar,

Sie  kämmt  es  mit  goldenem  Kamme,

Und  singt  ein  Lied  dabei;

Das  hat  eine  wundersame,

Gewalt'ge  Melodei.

3.  Den  Schiffer  im  kleinen  Schiffe,

Ergreift  es  mit  wildem  Weh;

Er  schaut  nicht  die  Felsenriffe,

Er  schaut  nur  hinauf  in  die  Höh'.

Ich  glaube,  die  Wellen  verschlingen

Am  Ende  Schiffer  und  Kahn,

Und  das  hat  mit  ihrem  Singen,

Die  Loreley  getan.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726700
дата надходження 01.04.2017
дата закладки 01.04.2017


Лавинюкова Тетяна

РОМАНУ ГУРИКУ – ХЛОПЦЮ З НАШОГО МІСТА

РОМАНУ  ГУРИКУ  –  ХЛОПЦЮ  З  НАШОГО  МІСТА

Щоб  позбутись  ницої  омани,
Жити  гідно  в  рідному  краю,
Вийшли  кращі  люди  на  Майдани,
Став  і  ти,  Романе,  в  тім  строю.

На  передовій,  як  йшли  до  бою,
Знав:  назад  не  буде  вороття,
Впав,  прикривши  дівчину  собою,
Врятував  життям  своїм  життя.

У  важкі  протистоянь  моменти
Без  вагань  ішов  ти  на  прорив…
Ромчику,  філософе-студенте,
Серцем  Україну  ти  прикрив!

Найріднішу  неньку-Україну,
Матінку  згорьовану  твою!..
Твій  Франківськ  шанує  пам’ять  сина,
Що  поліг  в  нерівному  бою.

Мов  сльоза,  вода  двох  Бистриць  чиста,
Журяться  над  річками  мости…
Вийшло  все,  здавалось,  рідне  місто
В  путь  тебе  небесну  провести.

Є  вже  твоя  вулиця,  вже  встала
Стела  там,  де  університет,
Щоб  завжди  відлитий  із  металу
Нам  дивився  в  душу  твій  портрет…

============================
На  день  закоханих  Роман  востаннє  бачився  зі  своєю  дівчиною,  з  якою  зустрічався  півтора  року.  Незабаром  мали  побратися.  Та  спершу  хлопець  мріяв  вибороти  для  своєї  Батьківщини  та  рідних  краще  життя.
До  Києва  студент  філософського  факультету  Прикарпатського  національного  університету  імені  Василя  Стефаника  їздив  кілька  разів.  19  лютого  він  закрив  собою  дівчину-медика,  що  тягнула  пораненого.  Куля  снайпера,  що  влучила  
у  скроню,  обірвала  життя  і  мрії  Романа.  Його  останній  запис  на  сторінці  в  соціальній  мережі:  "Зараз  або  ніколи.  Всі  на  Грушевського.  На  смерть".  

Вірш  опублікований  у  книзі  "Поетична  енциклопедія.  Герої  Майдану".  Івано-Франківськ  2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719187
дата надходження 19.02.2017
дата закладки 19.02.2017


Леся Геник

Така зима!

А  нині  за  вікном  така  зима  -
аж  дух  спирає,  аж  скобоче  в  грудях!
І  вабить,  наче  казка,  далина,
і  ти  біжиш  туди,  і  будь  шо  буде.

Закутуєшся  в  свіжу  заметіль,
пірнаєш  у  розпушені  замети...
А  там,  а  там  -  і  зорі  золоті,
і  місяць  сріблоликий,  і  комети.

І    навіть  сонця  радісне  кубло,
мільйони  бджділок  пирскають  усюди...
Давно  зими  такої  не  було,
давно  так  щиро  не  всміхались  люди.

Не  простягали  пальці  до  сніжин,
до  зграбних  віть,  закутаних  у  іній,
не  задивлялись  у  світла  вітрин,
такі  чудні  і  вабно  білопінні.

Аж  в  серці  загоряються  вогні,
аж  дух  спирає,  аж  скобоче  в  грудях!
Пірнаю,  мов  дитина,  знов  у  сніг,
щаслива  нині,  ну  а  завтра  будь  що  буде.

16.02.17  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718704
дата надходження 17.02.2017
дата закладки 17.02.2017


Ганна Верес

Весна іще сніги не розтопила

Весна  іще  сніги  не  розтопила,
А  зиму  вартували  снігурі,
Та  для  відльоту  їм  квитки  купила.
Блакить  раділа  сонечку  вгорі.

Воно  ж  плило-купалося  в  лагуні,
І  простір,  білий,  ніжно  обняло.
Хлібів,  озимих,  ще  дрімали  вруни,
Чекали,  щоби  сонце  сніг  зняло.

Коли  ж  весна  умиється  водою
З  проворних,  голосистих  ручаїв,
Всі  зрозуміють,  їй  нема  кордонів,
Бо  дух,  весняний,  поряд  зачаївсь.

І  низько  попливуть  густі  тумани,
І  вип’ють  рихло-зернясті  сніги,
І  запахом  незвичним  задурманять
Зеленотрав’ям  вишиті  луги.  
17.01.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718722
дата надходження 17.02.2017
дата закладки 17.02.2017


Ганна Верес

Мороз малює

Мороз  малює  сріблом  на  вікні
З  відтінком,  синюватим,  білі  віти,
Не  вишити  таке  на  полотні,
Здається,  раю  божого  то  квіти.

І  хоч  укрила  всюди  все  зима,
Неначе  казку,  дивовижну,  пише,
Хай  холодно  надворі,  то  –  дарма,
Весна  давно  в  потилицю  їй  дише.  
9.12.2016.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718721
дата надходження 17.02.2017
дата закладки 17.02.2017


Ганна Верес

Горить Донбас. Киплять сніги

Горить  Донбас.  Киплять  сніги.

Мороз  і  душі  пропікає.

Проклятий  час.  Пруть  вороги.

То  чорну  справу  вершить  Каїн.


Горить  Донбас.  Киплять  сніги.

Вогнем  і  небо  вже  палає.

Там  пекла  справжнього  круги

Й  героям  двері  там  до  раю.


Горить  Донбас.  Киплять  сніги.

Кровить  Авдіївська  промзона.

200-их,  ранених  –  стоги…

І  сатанинський  спів  Кобзона.


О  Боже,  де  ж  ти  забаривсь?

Чи  дим  тобі  вже  виїв  очі,

Що  ти  не  бачиш  ізгори,

Який  внизу  твориться  злочин.


А  мо’,  людей  тобі  не  жаль?

Чи  не  твої  це,  Отче,  діти?

Тоді  назви,  де  та  межа,

Щоб  мир  настав  і  в  нас,  і  в  світі!..
31.01.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715478
дата надходження 31.01.2017
дата закладки 31.01.2017


Ганна Верес

З останніх повідомлень про Донбас за 30. 01. 2017. (5 убитих, 13 поранених) .

Народе,  встань!  Замрімо  у  мовчанні!
Зніміть  кашкети,  всі  чоловіки!..
П’ять  ангелів  знялись…  Коли  б  останні!..
Це  ж  наші  українські  вояки!..

Вони  пливуть,  туди  де  вічний  спокій,
Снаряди  не  свистять  і  мовкне  «Град».
До  Бога  їх  ведуть  і  спереду,  і  збоку
Теж  ангели  –  небесний  то  парад.

А  на  землі  –  тіла…  лежать  ледь  теплі,
Трояндово  під  ними  сніг  розквіт,
Й  бійців  серця,  навіки  вже  отерплі,
Які  хотіли  цей  змінити  світ.

Країно,  станьмо  ще  раз  на  коліна,
Велить  так  звичай  нам  тіла  стрічать.
Твої  герої  це,  розп’ята  Україно…
Й  сльозою  капле  поряд  них  свіча…
30.01.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715294
дата надходження 30.01.2017
дата закладки 30.01.2017


Parxom

Франківський ранок

Звичайний  ранок  як  і  сотні,  
Що  кожен  день  до  нас  приходять.
Та  за  вікном  геть  інший  обрій
Це  над  Франківськом  сонце  сходить.
 
Не  лине  море  з  очерету
Когут  не  піє  із  загону,  
А  я  дивлюся  на  планету
Крізь  вікна  вікового  дому.
 
Кругом  незвичні  дашні  форми.
Округлі,  гострі  і  з  шпильками,  
А  зовсім  скоро  на  платформу
Й  мелькання  шпал  попід  ногами.
 
Я  не  забуду  твої  площі
І  ратуші  величне  вістря.
Твій  дух,  для  мене  наче  проща…
Франківська  кава  дразнить  ніздрі…
 
Дасть  Бог,  я  знов  сюди  приїду.
Вдихну  іще  твого  ефіру
Вберу  у  себе  ці  флюїди.
Тобі  ж  бажаю  тільки  миру!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713934
дата надходження 23.01.2017
дата закладки 23.01.2017


Ірин Ка

Десь на Олімпі

Десь  на  Олімпі,  де  хмари  м'якенькі,
У  богинь  та  богів  відбулись  посиденьки.
Може  еліта  щось  святкувала,
Чи  то  нудьга  їх  усіх  позбирала.
Смажила  м'ясо  сама  Артеміда,
Всі  смакували,  велася  бесіда.
Барменом  був  жартівник  Діоніс,
Його  напій  корективи  і  вніс.
Тих  посиденьок  підвищив  він  градус,
Кожен  почав  визначати  свій  статус.
Хто  головний,  а  хто  другорядний.
Зевс  гримнув  -  Я!  -  був  вже  "нарядний".
Шваркнувши  блискавку,  він  розійшовся
По  їх  самолюбству  добряче  пройшовся.
Боги  весь  час  між  собою  "кусались",
Та  проти  Зевса  взяли  й  об'єднались.
Раз  ти  така  надзвичайна  істота
Й  наша  ніщо  не  вартує  робота,
Сам  управляй!  На  тім  порішили
І  на  Олімпі  самого  лишили.
Зранку  прокинувся.  Що  вчора?  Завіса...
Гарна  сивуха  була  в  Діоніса.
Раптом  згадалось  володарю  неба,
Яка  відбулася  з  ним  вчора  халепа.
Та  визнавати  не  хоче  помилку,
Бажає  провчити  нахабну  профспілку.
До  Посейдона  у  царство  подався,
Чхнув  ненароком  -  без  флоту  зостався!
Сваривсь  нецензурно,  казали  акули,
Бо  дійство  те  бачили,  все  добре  чули.
У  світі  Аїда  як  порядкував,
Доручення  дивні  чортам  роздавав,
Та  слухать  його  вони  не  хотіли,
Смолою  обляпали,  ще  й  хихотіли.
В  Аресове  військо  командувать  вліз,
Та  наче  Сусанін  завів  тих  у  ліс.
Ще  боком  все  вилізло  у  Аполлона,
Як  вкручував  лампочку  -  спала  корона!
Розсердився,  плюнув  та  здатись  не  хоче.
Піду  керувати  я  в  царство  дівоче!
Там  усе    просто  Зевсу  здавалось.
Щось  дуже  страшне  за  ним  з  лісу  гналось,
Була  в  Артеміди  там  лапа  ведмежа.
В  покоях  у  Гестії  сталась  пожежа.
Від  яблук  пізнань  скрізь  валялись  огризки,
У  царстві  Афіни  розплавились  мізки.
Коли  зазирнув  в  Афродитин  він  клуб,
То  встав  його  дибки...  доглянутий  чуб!
Все!  -  крикнув  -  Здаюся!  Нема  більше  сили!
Я  все  оцінив,  що  раніш  ви  робили!
Вернулись,  пробачили  і  обнялися.
Та  кожен  у  справах  своїх  розійшлися.

Історія  ця  хоче  всім  нам  сказати:
Не  може  сама  голова  існувати.
Не  тільки  наш  Зевс,  ніхто  би  не  зміг,
Прожити  без  серця,  ходити  без  ніг.  
 



   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697837
дата надходження 31.10.2016
дата закладки 31.10.2016


Леся Утриско

Іловайськ.

Мамо,  ти  не  плач  за  мною,
Помолися  за  мене  й  братів,
Не  хотів  тебе  бачить  сумною
І  вмирати  я  теж  не  хотів.

Тату,  я  завше  з  тобою,
А  тебе  побілив  білий  сніг,
Та  не  той,  що  паде  зимою,
Ні,  не  той,  що  впаде  на  поріг.

Сестро,  ти  люба,  єдина,
Тепер  бачу  тебе  я  згори-
Хай  живе  в  тобі  наша  родина,
Я  її  не  зумів  зберегти.

Я  хотів,  та  така  вже  доля-
Кулі  сипались  наче  дощ,
Ми  упали  посеред  поля-
Біль  вплітався,  неначе  хвощ.

Там  читало  життя  молитву,
Смерть  торкнула,  і  небо,  і  рай-
Там  закінчили  ми  свою  битву,
В  ній  у  вічний  пішли  небокрай.




















адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686665
дата надходження 30.08.2016
дата закладки 30.08.2016


majra

Україні!. .

Україні  моїй  -  двадцять  п"ять!
В  кожнім  місті  і  в  кожнім  селі
Прапори  в  небесах  майорять,
І  святковий  обід  на  столі!

Незалежність  -  це  наше  життя!
Не  здамось  ми  в  гібридній  війні!
Тож  піднімемо  вище  наш  стяг,  
Це  потрібно  -  тобі  і  мені!

Віддамо  свої  сили  -  сповна!
Нам  з  байдужими  не  по  путі..
Україна,  як  мати  -  одна!
Найдорожча  у  кожнім  житті!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685552
дата надходження 24.08.2016
дата закладки 24.08.2016


НАДЕЖДА М.

Я не писатиму про осінь…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=PMpizqgl6Z4[/youtube]


Я  не  писатиму  про  осінь,
Бо  ще  стабільні  літні  дні.
Та  забувать  про  неї  зовсім,
Для  мене  справи    надскладні.

Ще  літо  гріє  тепло,  ніжно.
А,  може,  погляд  милий  твій?
Ввійшов  у  серце  обережно
І  поселитись  там  зумів.

Життєві  фарби  зміг  змінити,
І  смуток  в  радість  перелив.
Нові  чуття  зміг  розпалити.
В  душі  надію  поселив.

Ущерть  наповнив  ти  весною,
Осінньо-літній  цей  сезон.
Своєю  легкою  рукою
В  реальність  ввів  колишній  сон.

Хоч  пізнє  літо  в  нас  з  тобою,
Та  справа  все  ж  тепер  не  в  тім.
Ми  йдемо  впевнено  ходою
Під  літнім  небом  голубим..

Люблю  я  очі  -  колір  неба,
Що  так  пасують  до  лиця...
І  розуміти  просто  треба,
Коли  в  них  настрою  нема...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685304
дата надходження 23.08.2016
дата закладки 23.08.2016


zang

сірокко

твір  було  написано  10  років  тому,
а  присвячено  тепер  знаменитій  спеції,
щоб  була  здорова  та  весела.
каже:  "ви  мені  ще  жодної  поеми  не  присвятили"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669879
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 11.08.2016


Nota|Bene

Я походкой черной кошки

Я  походкой  черной  кошки
Пройдусь  по  сердцу  твоему,
Лишь  поцарапаю  немножко,
Но  волноваться  не  к  чему.

Я  буду  легкой  и  небрежной,
Ну,  и  волнующей  слегка,
Как  ветерочек,  буду  нежной,
Как  шип  –  колючей,  иногда.

И  мягкой  поступью  шагая
Я  прямо  в  сердце,  не  спеша,
Волью  любовь,  и  словно  ядом,
Обожжена  будет  душа.

Но  ты  не  бойся  этой  боли,
А  насладись  ею  сполна,
Ведь  ты  теперь  в  моей  неволе,
Я  тебя  в  плен  к  себе  взяла.

И  я  походкой  черной  кошки,
Пройдусь.  И  глаз  не  отводя,
Навек  ты  будешь  в  моей  власти,
Смирясь,  надеясь  и  любя.
04.01.16

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636538
дата надходження 17.01.2016
дата закладки 17.01.2016


Осінній Вальс

А ранок починається з любові…

[i]А  ранок  починається  з  любові,
Із  посмішки  закоханих  очей.
І  дивляться  так  ніжно  волошкові
Та  серце  виривається  з  грудей.

А  ранок  починається  з  любові,
Із  філіжанки  кави  на  столі.
І  ніжно  мить,  карбується  у  слові,
Й  рожевим  сонцем,  виграє  на  склі.

А  ранок  починається  з  вітання,
Із  тепло-ніжних    слів,  що  на  роки.  
А  ранок  починається  з  світання,  
Із  доторків  коханої,  руки.  
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620922
дата надходження 14.11.2015
дата закладки 14.11.2015


посполитий

Заграй, скрипалю, «Гуцулку Ксеню»…

Заграй,  скрипалю,  «Гуцулку  Ксеню»,
Торкни  ті  фібри  в  моїй  душі…
Не  вмив  сльозами  долі  своєї,
Може,  заплачу  хоч  по  чужій…

Нервові  пальці  в  танок  по  струнах
Пусти,  до  пари  додай  смичок.
Прошу,  скрипалю,  зпряди  із  суму
Та  плачу  пісні  тонких  ниток.

Із  них  сплету  я  мережок  стрічки,
Додам  любові  та  сліз  кришталь,
Терпку  звабливість  п’янкої  нічки,
Дзвіночки  сміху  й  душі  печаль…

Ті  стрічки  стрімко  пов’ються  віршем,
Про  сни  та  мрії,  кохання  й  рай…
Прошу,  скрипалю,  заграй  скоріше…
«Гуцулку  Ксеню»  мені  заграй…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599770
дата надходження 15.08.2015
дата закладки 15.08.2015