будет как будет. ладно себя винить.
волюнтаризм похож на крестовый ход —
знаменем вскинешь самый живучий миф
и отрицаешь все, что его убьет.
...если бы я любила еретика,
если бы он принес мне своих богов,
словно детей, баюкая на руках,
что бы, я не дала им еду кров?
что бы, я не ласкала их имена,
жемчугом перекатывая во рту?
знамя мое — пеленальная простыня,
вывесишь — миф качается на ветру.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661589
дата надходження 23.04.2016
дата закладки 23.04.2016
щось стискає міцно горло
і ні, - це не рука.
довкола виглядає все потворно
і кава як без молока:
бридка, пекуча й чорна.
додавати цукру сил нема
та й сенсу більше.
не хвилює кольором трава
як, власне, будь-що інше.
я так не хочу пустоти,
яка довкола в такт крадеться.
кричу їй: "відпусти",
а вона, що не вернеться
те, чого не було й, що пройшло.
це все як хвилі в морі
щоразу інші, хоч з води,
щоразу голі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641854
дата надходження 07.02.2016
дата закладки 07.02.2016
Моє почуття до тебе
Нічого не дасть біосфері.
Я навіть не маю у планах
Мікроби з тобою множити.
Забути? Хіба є потреба?
Я щойно замкнула всі двері.
І вже – на «ви»: світлоокий пане,
Рятуйтесь від мене, як можете!
«А ти мені й не цікава, -
Відкажете гордовито.
- Я навіть не мав на думці
Скорочувати дистанцію…»
Така от вичерпна заява.
Нема чого тут ловити.
Давай на «ти»… То скажи – звідки сум цей
По завершенню білого танцю?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636634
дата надходження 18.01.2016
дата закладки 18.01.2016
Безмежно,
Беззастережно,
Не контролюючи помислів,
Кохаю
І прагну
До краю
Лишатися в цій невагомості.
Згоріти,
Землю зігріти,
Феніксом вирости з попелу.
Натомість –
Яка невагомість?
Сама себе
Тихо закопую.
По пояс.
Я непокоюсь
Від перспективи спокою.
По груди…
Вертається грудень
Неспішними сизими кроками.
А далі –
Спроби невдалі.
І снігу – багато-багато…
Я – в комі.
Де всі невагомі.
Де більше.
Не треба.
Кохати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636635
дата надходження 18.01.2016
дата закладки 18.01.2016
Сердце стучит сильнее.
Мне и вина не надо -
Я от тебя пьянею,
Жизни моей услада.
Сладко любить бесенка,
Жадного на объятья,
С голосом нежно-звонким,
В этих задорных платьях...
Змейками вьются руки,
Губы сочны, как вишни,
В сладкой и томной муке
Мысли людей излишни.
Здесь вместо денег - звезды,
Вместо квартир - поляны,
Здесь все не так-то просто,
Как это зришь с дивана.
Где две души запели,
Там не диван у власти,
Там заправляет зелье,
С именем светлым - счастье.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634411
дата надходження 08.01.2016
дата закладки 09.01.2016
[i]С. М.[/i]
Січень і, друже, така невимовна туга,
хоч вигризай собі нерви, хоч вовком вий,
хоч зав’яжи себе вузликом туго-туго.
Пізно іти на Ви.
Що нам лишилося – довге чекання снігу,
спогад колючий, холодна німа стіна.
І як не вийде зцілитись вином і сміхом,
тихо мені співай.
Пальцями змерзлими вичави ніч у склянку.
Темрява тоншає, нам її перейти.
Січень і, друже, так глухо, немов у танку.
Добре, що поряд ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634436
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 09.01.2016
Зима, как и прежде, страдает снегами
И небо сереет, как раньше, над шапкой
А душу опять лихорадит стихами
И тянется сердце за старой тетрадкой
И к черту заботы, проблемы, рассудок
Как будто вся жизнь протекает обратно
И нет дней недели, нет времени суток
Мобильник разбит… и это приятно
Навстречу ветрам беззаботно ревущим
В душе ни гроша, не важна теперь дата
И вместе с гитарой как прежде поющей
Смеяться и плакать, как было когда-то
А город, ночной тишиной подыграет
Позволит забыться, и в нем затеряться
Тут много таких, они тоже мечтают
Им снова шестнадцать… снова шестнадцать…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294246
дата надходження 18.11.2011
дата закладки 12.12.2015
Зима, как и прежде, страдает снегами
И небо сереет, как раньше, над шапкой
А душу опять лихорадит стихами
И тянется сердце за старой тетрадкой
И к черту заботы, проблемы, рассудок
Как будто вся жизнь протекает обратно
И нет дней недели, нет времени суток
Мобильник разбит… и это приятно
Навстречу ветрам беззаботно ревущим
В душе ни гроша, не важна теперь дата
И вместе с гитарой как прежде поющей
Смеяться и плакать, как было когда-то
А город, ночной тишиной подыграет
Позволит забыться, и в нем затеряться
Тут много таких, они тоже мечтают
Им снова шестнадцать… снова шестнадцать…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294246
дата надходження 18.11.2011
дата закладки 11.12.2015
Хтось затіяв таке, що я досі тебе спокутую.
Кращим другом стає не осінь, а орфографія.
Час від часу тепер у мені прокидається мафія,
І я так полюбила у лютому бути лютою.
Ти не мною хворів, тож я вкотре ставала вовчою.
Так кидалася в стіни вокзалами, циферблатами,
Що навчилась губити себе за координатами
І знаходити знову, допоки тебе замовчую.
У якомусь житті я була би стюардесою,
Щоб подалі від (с/т)ебе, землі і втрачати значення,
Аби кожен рядок звучав, наче звинувачення,
Але завжди пишу (прокляття!) не за адресою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481973
дата надходження 26.02.2014
дата закладки 18.10.2015
Я про тебе забути не можу,
Ти споко́ю мені не даєш,
Ти бентежиш, ти мучиш, тривожиш.
Де ти зараз? З ким спиш? Чим живеш?
Твої руки не мерзнуть без мене?
Хтось вкриває тебе, як заснеш?
А хтось в губи цілує шалено?
Де ти зараз? З ким спиш? Чим живеш?
Про що мрієш, коли засинаєш?
Про що думаєш ти, як встаєш?
Чи лягає до тебе хтось скраю?
Де ти зараз? З ким спиш? Чим живеш?
Я не хочу тебе відпускати,
Хоч і знаю, що мушу… Та все ж
Мені б тільки всього лише знати,
Де ти зараз… З ким спиш… Чим живеш…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495165
дата надходження 26.04.2014
дата закладки 17.08.2015
Ампутированные части тела могут болеть, можно ощущать щекотку или судорогу в ноге, которой уже нет. Точно так и она почувствовала себя без него — ощущала его там, где его уже не было.
Г. Г. Маркес «Любовь во время чумы»
Мені болить твоя відсутність.
Ні час, ні відстань не лікують.
Без тебе почалось майбутнє,
Душа ж в минулих днях заснула.
Болять сліди від поцілунків,
Яких мені не встиг віддати.
Печуть розірвані стосунки,
Але ж любов – не розірвати?
Мені болять всі сни без тебе
І звички, що мені залишив.
Болить одне над нами небо,
Болить твоя відсутність в тиші...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498713
дата надходження 13.05.2014
дата закладки 17.08.2015
текти-утікати
зливою литися
капати воском з свічі
тремтіти-тримати
мовчки коритися
бачиш ключиці-ключі?
погромом гриміти
в танці розтанути
ширше обійми розкрий
летімо у літо
ранок поранимо
хочеш горіти? гори.
поніжитись снігом
бути-забутися
долю в долонях стисни
розтоплюй всю кригу
будемо грітися
й разом боятись весни
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598157
дата надходження 06.08.2015
дата закладки 17.08.2015
Ти втрачав значення щоранку зі сходом вулиць,
Коли навмисне заходив не в ті коричневі двері.
Про все найважливіше брешуть в очі або на папері.
У все найважливіше вірять ті, котрі не відбулись.
Сонце забувало тебе щодня і завжди під вечір,
Коли ти вирішував гратися в невидимку,
Поки ворони мовчали над твоїм будинком
І хтось інший спирався на твої плечі.
А ти часом вірив в плацкарти і свою втечу,
Поки вона намагалась зробити тебе щасливішим.
Та хіба може бути щось набагато гіршим,
Коли вона закохана все одно що у порожнечу?
І, якщо ти прокидатимешся, думаючи, що все завершив,
Бо тебе шукали, не знаючи навіть адреси,
Пам'ятай: коли про тебе писатимуть поетеси,
Вона залишиться тією, що написала перша.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503864
дата надходження 08.06.2014
дата закладки 16.08.2015
Це наче відкрити очі і зрозуміти, що темрява все ще існує. Ти не можеш помацати її, але відчуваєш, що вона нікуди не зникла.
Жоден з старих ліхтарів – їх було три – не працював. Так само було і в під’їзді: хтось викрутив усі лампочки, тому Едгар зменшив темп, обережно нащупуючи кожну сходинку по дорозі до ліфта.
- Зберись. Це необхідно! – проклинаючи усе на світі, а найбільше розряджений телефон, гаркнув молодий чоловік.
Страх заповнював свідомість, беручи верх над людиною. Якби було світло – Едгар не думаючи почав би підніматись пішки, та до восьмого поверху занадто велика відстань, щоб добровільно ступати в непроглядну темряву, ризикуючи зламати ногу, в кращому випадку. Двері ліфту відчинились – Едгар запанікував.
«Забудь про страх. Ніякої клаустрофобії не існує. Ти не боїшся».
Авжеж він боявся.
Стиснувши руки в кулаки він намагався не думати про те, наскільки малим був цей ящик і що в будь-яку мить трос, що тримав його, може порватись і він полетить вниз. Смерть у старій коробці, де над запахом мокрої котячої шерсті переважав запах людського поту та дешевих сигарет.
Секунди видавались хвилинами. Нервово провівши рукою по мокрому лобі він витер її об шкіряну куртку, поношену, на що вказувала обдерта шкіра на краях рукавів та біля коміра.
Нарешті. Двері ліфту відчинились і Едгар знову зустрівся з темрявою.
На щастя, зараз відсутність світла була перевагою. Ніхто з сусідів, що обожнюють плітки, нічого не побачить, а отже, менше клопоту.
Він так часто заходив у ці двері, що інтуїтивно повернув наліво та підійшовши так близько, що від дверей його відділяло лиш декілька сантиметрів, почав прислухатись. Тиша. Не маючи бажання порушувати спокій, іншими словами – відсутність будь-яких ознак життя, Едгар проігнорував дзвінок, нахабно відкриваючи двері квартири з номером 804.
Аделаїда вже чекала.
- НЕ МОЖЕ БУТИ! – викрикнула дівчина. – Що ти зробив зі своїм волоссям?!
- Позбувся, як бачиш, - полегшено відповів Едгар, засуджуючи дівчину поглядом за таку голосну реакцію.
Руки Аді пройшлись по тому, що залишилось від його кучерів, що вічно заплутувались між собою і часом нагадували маленькі гнізда. Едгару хотілось протягнути руку та ще раз відчути їх на дотик. Його рука сіпнулась, та він вчасно зрозумів, що кучерів більше нема. Аді зрозуміла цей незакінчений жест та відвела очі.
- То і як…
- У нас є справа, пам’ятаєш? – він не хотів її переривати, власне тіло чоловіка не слухало його, і це був другий раз за день, коли він присів хоч на певний час, а вона говорила про кучері.
- Звісно, - дівчина миттю перемкнула увагу на дещо важливіше, ніж обрізане волосся.
Така Аді йому подобалась.
- Приніс?
- Як і обіцяв, - Едгар посунувся на дивані, що насправді був розкладним кріслом, даючи дівчині змогу сісти поряд.
Едгар повільно розтегнув куртку, дістаючи з внутрішньої кишені мініатюрну дерев’яну шкатулку.
- І скільки ж людей постраждало через це? – безсоромно поцікавилась Аделаїда.
- Зараз не про це.
Тремтячими руками він потягнувся до маленького скарбу, маючи намір відкрити шкатулку. Спочатку невпевнено та повільно, а пізніше з силою та вже помітним роздратуванням він смикав шкатулку, та марно. Нічого не відбулось.
- Зачинена! – злість пронизувала все нутро.
- Ай-ай-ай, яке нахабство, - кривляючись, цмокала губами Аді, наче очікувала подібного.
- Неси ніж! – ігноруючи насмішки скомандував Едгар.
- Ні в якому разі, - вона миттю вирвала шкатулку з його рук, вирячивши очі. – Ми не маємо права псувати її. Нам навіть не відомо, що саме в середині!
- Я знаю, що там! Багатство. Неси ніж.
- Ти ще й розум втратив заодно? Потрібен ключ, телепню.
Вона виводила його. Підіймаючись з місця він бажав викричатись, та згадавши про сусідів, що неодмінно прибіжать поглянути на чергову драму, натомість зашипів:
- Ти хоч знаєш, через що мені довелось пройти, щоб дістати це? Що робила ти, доки я ризикував власним життям?
- Як ти смієш! Що Я робила? Якби не я – нічого б не було. Якби не я – ти б загинув, і неодноразово. Так спішив, що забув ключ. Навчити тебе думати наперед? Оцінювати ситуацію? Аналізувати? Не здивуюсь, якщо він лежав зовсім поряд, а ти просто не помітив.
- І що ти пропонуєш, повернутись за ключем? Вони досі вже виявили крадіжку! – йому знадобилась хвилина, щоб сказати хоч щось крім того, як сильно він ненавидів її у цей момент.
- Зараз глибока ніч. Там не охорона, а одні ідіоти, які досі нічого не помітили крім власного хропіння. Маємо час до ранку. Даю гарантію.
- Твоя взяла. Та якщо я помру, бо твій бабський мозок підказує тобі бути обережним з дерев’яною шкатулкою - ти своє отримаєш.
- Боюсь, в такому разі тобі буде одначе байдуже. А зараз, мій бабський мозок підказує, що пора рушати!
*
Ключ на руках.
Вона дивилась назад на те, що вони залишили після себе, рахуючи тих, хто постраждав уві сні, та все було так швидко, що навіть не помітив, що сталось. Безболісний кінець.
Він дивився вперед з думкою про те, що всі його злочини покриються тим, ким він стане в майбутньому. Часом забуваючи чому він почав це, в хвилини, коли совість гралась з ним, Едгар згадував причину і це слугувало для нього виправданням.
Вони стояли посеред поля, заїхавши так далеко від міста, наскільки це можливо.
Руки Едгара не слухались, від хвилювання його кидало то в жар, то в холод, і все це супроводжувалось нудотою.
Аделаїда повільно сунула ключ в замкову шпарину та хвилину вагаючись, все ж підняла кришку. На мить серце перестало битись. Вони відступили крок в сторону, фари машини світили їм у спини і через це спочатку вони не побачили нічого.
Зі страхом в очах підносячи вкрадений скарб ближче до світла, Аделаїда відчула як серце знову взялось качати кров, що забриніла по венах.
На дні маленької дерев’яної шкатулки лежав згорток паперу. Всього лиш згорток паперу… Очі-копійки Едгара втупилися в одну точку, а густі брови трохи опустились. Він не знав, що очікував побачити, та щось в голові підказувало, що точно не це.
Не втрачаючи надії, переконуючи себе, що це якийсь код чи чек, він розгорнув згорток і перші хвилини мовчав, що налякало Аді.
Ніхто не охоронятиме чеки на забутому всіма заводі. Чеки не тримають в дерев’яних шкатулках.
Його очі розширились до неможливого, а з уст почали вистрибувати один за одним різноманітні лайки.
- Що там? – тихо поцікавилась Аді, в нетерпінні готова вирвати пергамент з його рук.
- Це сон, - пробурмотів той.
- Що? Що ти мелеш? – нерви здавали.
Їх ось-ось будуть розшукувати, а він бубонить якісь нісенітниці.
- Тут так пише: «Це сон».
- Ти впевнений? – вона все таки вирвала згорток, ледь не роздерши його навпіл. – Щ-що?!
- Це сон, - опустивши руки з божевільним виразом на обличчі прошепотів Едгар.
Здавалось, якби у нього були кучері, вони б так само опустились у відчаї та нерозумінні.
Аделаїда та Едгар підняли очі вгору і світ наче почав стикатись. Як вогонь спалює все живе, так в цей момент світ звужувався на їх очах. За мить залишились тільки вони, машина і білий фон.
Підійшли до краю і міраж позаду й під ногами перетворився на пісок. Пісок сипався вниз, а знизу не було нічого.
Вони відчули, як серед [i]нічого[/i] зникають і їх тіла.
Зникли.
Тіл більше немає, а вони досі щось відчувають.
Вся тяжкість світу у їх головах. Кудись же вона повинна дітись.
[i]Нічого[/i] – це не порожнеча.
[i]Нічого[/i] – це нічого і одночасно – [b]все[/b].
Їх думки шукали себе серед [i]нічого[/i], там, де не було нічого. Вони воліли б відчувати хоча б власне тіло.
Падаючи з [i]нічого[/i] – вони виявили [b]щось[/b].
Тверде, стійке, і що добре – їх тіла теж були там.
Дух повернувся до тіла і тяжкість, яку довелось відчути перед цим, знайшла іншу точку опори.
Очунявши, вони побачили, що досі тримають в руках пергамент зі словами: «Це сон».
Задумуючись над написаним, тяжкість світу знову впала їм на голови, і з нічого вони падали на щось.
Десятки разів, доки один з них не крикнув: «Ні, не думай про це! Ми повинні контролювати думки, щоб це перестало повторюватись!»
Відганяючи думки про сон, вони напружували мозок, з усіх сил змушуючи себе думати про щось інше. Над ними знову висіла вся тяжкість світу, повільно опускаючись на голови.
- Повторюй за мною! – в паніці закричав Едгар. – Ми на березі.
- Ми на березі, - заплакана Аді відчула, як тяжкість завмерла в очікуванні.
Це додало їй мужності.
- Вода торкається наших ніг.
- Вода торкається наших ніг, - тяжкість повільно піднімалась вгору, перестаючи нависати над ними.
- Близько берега багато медуз.
- … І ми ловимо їх, щоб разом поховати під каменями. Це не піщаний берег. Скрізь камені.
- Е-е, так, саме так, - на секунду Едгар розгубився.
Чим більш детально вони описували свої дії та все, що оточувало їх, - тим реальнішою виглядала картина, яку вони вгадали, і куди прибули одразу ж, як тільки повірили.
- … А тепер ми просинаємось.
- А тепер ми просин… Стоп, ЩО?! – Аді не встигла закінчити, як все зникло.
*
Одночасно прокидаючись з диким виразом на обличчі, вони не відразу усвідомили, що це був сон, і їх тіла насправді тут, лежать на ліжку.
На годиннику Едгара була сьома ранку.
Аделаїда нащупала телефон. Одинадцята.
- Пора на пошуки.
- До нових зустрічей…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599444
дата надходження 13.08.2015
дата закладки 13.08.2015
Ясні речі зрозумілі без торгу:
грають тверезі, кохають сп'янілі...
Дотики такі ж безжальні, як синці на шкірі:
один раз торкнешся - болітиме довго.
Ти торкаєшся так, що спирається видих з горлянки.
Хто б залив ці легені вином, та бодай і водою?
Я ненавиджу зорі - то єдині твої коханки,
ти любив би їх більше,
якби більше було можливо.
Я мовчу вже про сніг і про перші весняні ночі!
Ти готуєш свою появу,
ніби світ це побачить востаннє.
Я того вже чекаю і хочу!
НедотОркний захід, що змінить моє світання.
І от ти думаєш: ще раз я дістанусь зірок
і зупинюсь!
Та кожного разу хотілось більшого:
одна помилка мені коштувала іншої,
один ти мені коштував безлічі помилок...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598337
дата надходження 07.08.2015
дата закладки 08.08.2015
Зайти в море по горло - не шутки.
Нахлебаться соленой воды. Нырнуть.
Я тонула сотни раз в сутки...
по инстинкту- всплыть, закашляться, вдохнуть.
Мои мысли на вкус соленые...
судорожно воздух в легкие...туда-сюда...
Вы с кем-то водку пьете паленую,
а меня на диване обнимает вода.
Кто-то подумал "девочка, что же ты?!
Рехнулась просто и сошла с ума?"
смотрю в зеркало-седые волосы.
Вот так...я и зеркало - по сути сама...
Где-то читала в книге...старой, по-моему,
что нужно на самое дно!
Знаете..на прогнившие улицы, даже новые,
не могу смотреть не приняв вино.
И еще...наверное врут документы.
мне не семнадцать, а лет шестьдесят...
в моей памяти нету счастливых моментов!
не вру, ей-богу, я не была счастлива даже час.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597617
дата надходження 04.08.2015
дата закладки 04.08.2015
[i]Ты мне сегодня не позвонишь. И завтра.
И через месяц, неделю. год...
Ну а потом твой звонок внезапный
Сломает жизнь и с ума сведёт.
Конечно, я не святая, правда.
Я не прошу у тебя любви.
Я на обочине автострады
Сломалась. Или сошла с пути.
И то, что было, - пошло всё к чёрту...
Пусть Бог рассудит кто прав, кто нет...
Плевать на всё! - повторяю твёрдо...
Все наши чувства - паршивый бред.
Да нафиг надо? Одни качели
То я скажу тебе чушь, то ты.
Всё с меня хватит. Мне надоело...
Иду... А вслед мне горят мосты... [/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593441
дата надходження 13.07.2015
дата закладки 13.07.2015
Потому, что нельзя делать вид что не было,
Потому, что нельзя притвориться девочкой,
Потому, что мало ли кто потребовал,
Потому, что не верю - да верить не во что.
Потому, что любить можно только волнами,
Потому, что писать можно только строчками,
Потому, что моря не бывают полными,
Потому, что слова не бывают прочными..
Потому, что смотреть можно только пристально,
Потому, что злиться - только отчаянно,
Потому, что хватит стоять на пристани,
Потому, что лодки давно отчалили.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392638
дата надходження 15.01.2013
дата закладки 11.07.2015
Я не пишу два года - мне просто нечем.
Пальцы роняют ручку и мысли скачут
рыжим бесплодным полем, иссохшей речкой.
Я не могу - как раньше не мог иначе.
Раньше твои ладони сжигали кожу
и оставляли знаки - из этих знаков,
если полить чернилами осторожно,
сами росли стихи - разновидность злаков.
Время прошло и знаки впитались в тело
Перемешались и растворились в венах.
Переварились. стали обычным делом.
Скучно, бессмысленно, стыдно, обыкновенно.
Я закрываю глаза и иду навстречу.
Ты подошла вплотную, сняла перчатки.
Время не лечит. Живое - точно не лечит.
Видишь - опять проросли твои отпечатки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592630
дата надходження 09.07.2015
дата закладки 11.07.2015
Иногда он приходит ко мне домой,
Ни звонка ни стука - ему открыто
Как обычно приносит коньяк с собой...
Раздраженный. Потерянный. Злой. Небритый.
Мы молчим об этом, молчим о том
Говорить не надо - и так понятно.
Он посмотрит - помнишь я был котом?
- я хочу обратно.
Я налью - он выпьет, ему нужней
Сигарету одну на двоих закурим
Он посмотрит - давай, братан, не болей,
мне пора в натуре.
У него как обычно - одна беда,
соль да дыры в трюме...
Он приходит ко мне - а еще - куда?
Я - который умер.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393288
дата надходження 17.01.2013
дата закладки 11.07.2015
Просто такие как мы не нужны в раю
Там и без нас, по-моему, хорошо
Все непременно счастливы... аж поют...
Можешь ответить - зачем ты сюда пришел?
Просто мы не умеем себя вести
Станем заглядывать ангелам между ног
Или (в раю нельзя же) начнем грустить
Или у бога спросим - ну, кто тут бог?
Нас непременно выгонят - вот те крест
Скажут - достали гады идите в ад!
Только в аду не примут - не хватит мест...
Там и похуже - в очереди стоят...
Так что давай - вздохнули, рука в руке...
Тут, в промежутке, пусто... зато - вдвоем.
Видишь - неважно где ты. А важно - с кем.
Лучше пошли отсюда. Искать свое.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422468
дата надходження 03.05.2013
дата закладки 11.07.2015
Все очень хреново, девочка, так хреново,
что солнце погасни завтра - пусть, ерунда.
Я честно пытался быть мелочным и пиковым,
да только не выйдет, видимо, никогда.
Я сразу в тебя врастаю, сплетаю нервы
с твоими сосудами. Слышишь, вскипает кровь?
И ты отвечаешь. Первый. Ты помнишь. Первый.
Теряешь рассудок, выходишь из берегов.
Мы море - смываем границы и рушим скалы!
Мы землетрясение, Мы идеальный шторм!
Нам мало - мы бесконечность - и снова мало...
Мы - Всё. Ничего. Не важно. Молчи.
Потом
ты надеваешь кожу, одежду, маску,
неуловимо меняешься и опять -
между тобой и мной - голубые каски
с четким приказом - вот этого - не пускать.
Снова твой город и снова - моя дорога.
Рядом - не рядом. Чужие - плечом к плечу.
Я улыбаюсь глазами. Ты смотришь строго.
И ждешь моих писем. Долго. А я молчу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593086
дата надходження 11.07.2015
дата закладки 11.07.2015
Однією делегацією вранці ми прокинулись не у своїх ліжках.
У нашому світі не було "штучних" кольорів, лише звичайна помаранчева трава, такі ж самі, але світліші, дерева та квіти. Все інше було сірих відтінків, тому що ми були Яскравими.
Як зазвичай, ти прокидаєшся, розмикаєш очі, та не встигаєш поставити ноги на підлогу, як одразу розумієш - щось не так. Кругом все в насичених кольорах, що ріжуть очі. Ти не відразу помічаєш жовте сонце на синьому небі, коли правильно повинно бути синє сонце та біле небо.
Голова почала боліти, а серце в грудях калатало втричі сильніше звичного. Все було таким кольоровим, що від цього здавалось, наче на тебе фізично щось тисне. Мало не падаючи, я вибігаю на вулицю і помічаю, що не один такий. Мій народ розгублено виходив з будинків, в яких прокинувся цього ранку, та оглядався навколо, наче це допоможе.
Наші фіолетові очі ледь розрізняли хоч щось, втративши здатність вловлювати все дуже швидко. Ми зливались з невідомою нам природою.
Якби я ліг на землю, ніхто б мене не помітив. Моя шкіра була кольору асфальту і лише живі очі, зіниці яких періодично то розширювались, то звужувались могли видати мою присутність. Та варто їх закрити - і я втрачений.
У нашому світі ми вирізнялись за допомогою кольору шкіри, та тепер ця особливість не просто втратила свою красу, а й погіршувала становище. Відтепер ми більше походимо на народ, що потрапив у світ, який хоче нас принизити, роблячи непримітними.
Ми знайшли мера нашого маленького міста (ах, я вже за ним сумую), що, як і ми, прокинувся невідомо де, і перше, що він наказав нам зробити - знайти усіх.
Це була марна справа. Ми опинились на одній вулиці, яку наче відділили від інших, помістивши десь на краю світу. Позаду нас був лиш пісок, кінця якому ніхто не бачив, а попереду - небо.
Цілком зрозуміло одне: ми тут одні.
Ніхто не хотів повертатись до будинків, хоча вони мали вигляд домівок нашого рідного міста, лише деталі набули яскравих барв.
Очі боліли і кожна спроба розгледіти знайомі лиця завершувалась поразкою. Я відчував себе бракованим. Ми не повинні бути тут, змінюючись природою, яка нас створила. Очі поступово змінювали колір з фіолетового на чорний. Це відбувалось з усіма і через трохи всі ми позбулись ще однієї особливості, що пов'язувала нас з рідною планетою.
Ніхто не говорив між собою, так як ми не були балакучим народом. Ми просто сиділи і нічого не робили, приймаючи все таким, яким воно є.
Не знаю, скільки пройшло часу, та порушуючи мертву тишу наш мер встав з місця і покрокував в одну сторону - до неба. Всі інші пішли за ним, навіть не маючи на думці поцікавитись, що він хоче зробити чи сказати. Я і мій народ виглядали байдужими.
Я очікував гучної промови, що заспокоїть та підбадьорить народ. Я хотів почути його впевнений голос, щоб трохи заспокоїтись самому. Я відчував Паніку так сильно, наче хтось міцно тримає мене за горло і потрохи починає душити.
Мер впевнено йшов до неба, а я згадував його промови на свята у нашому місті. Він ніколи не був балакучим, лиш обмовлювався декількома словами та йшов у свій будинок. Ці спогади нагадували про себе поколюванням у животі та підступаючою нудотою, та я змушував себе повірити, що зараз критична ситуація і мер візьме себе в руки. Нам усім треба наставник.
До неба залишилось кілька кроків. Ми зупинились, чекаючи доки мер почне говорити, та він продовжив йти, а потім - просто впав у небо, так і нічого не сказавши.
Ні жахливого крику, чи будь якого свисту, що він летить - нічого. Він впав і за секунду просто розтанув серед хмар.
Мер злякався і вибрав втечу.
Всі повернулись назад, опустивши голови. Досі ніхто не мовив ні слова. Таким був мій народ.
Ми пробули там одинадцять днів. Наші очі від чорних перемінились на сірі, потім білі. На одинадцятий день вони стали прозорі. У світі повному кольорів ми стали непомітними для самих себе.
Я більше не міг чекати коли все стане на свої місця. Зрештою, впевнений, не один я вважав, що це навряд коли-небудь можливо. Ми просто залишались там, де нас покинули. Паніка дихала мені в шию і я знав, що скоро щось станеться.
Дванадцятого дня я зібрав усіх разом і почав говорити, дивуючись власній хоробрості:
- Нам потрібно зробити як мер.
Завжди байдужий та спокійний народ почав фиркати та плюватись. Я стримувався. Паніка тримала мене, а я вперше хотів щось відчувати і бути сильним.
- Ми не знаємо, що з ним. Скільки нам ще доведеться чекати щоб зрозуміти, для чого ми тут?
Я запинався, бо не звик говорити. Вони вважали, що я планував масове самогубство і скористались моєю паузою, щоб розвернутись і піти.
Напевно, вони б зробили це й посеред промови, та я хотів думати, що вони слухали і між паузою просто вирішили, що не згодні.
Двадцять третій день. Сюди наближалось щось темне. Воно зносило будинки, не залишаючи за собою сліду.
Частина мешканців почали тікати у небо. Інші бажали залишитись. Вони приймали це за належне і очікували смерті.
З однієї сторони Паніка, з іншої - Байдужість.
- Цей народ втратив цінності! - мені увірвався терпець. - Ми могли миритись зі смертю, якби помирали на рідній землі, та тут ми - чужаки!
Я говорив і вони піднімали голови.
"Невже хоч гордість мають?!"
Ті, що противились до останнього були забрані силою. Ми тягнули їх до схилу, щоб разом стрибнути в небо. Коли темрява наздоганяла - я і мій народ розчинились у небі, покидаючи місто, стерте з лиця Землі.
Ми прокинулись з жахливим головним болем серед людських істот. Після падіння наше тіло гуділо і не дозволяло зробити жодного руху.
В такому стані ми провели чотири дні.
Тіла у всіх були сірими, отже, тепер я такий не один. Вони стали як я.
Моє тіло не мало нормальної форми. Неможливо було зрозуміти де починаються руки і звідки йдуть ноги. Я нагадував істоту з прозорими очима, що не мала власної окресленої форми.
Наші рухи стали швидшими. Мені здавалось, я міг ловити повітря руками. Ми пересувались серед людей, та ніхто нас не помічав. Ми були не просто непомітними. Люди навіть не відчували нашої присутності.
Полонені на чужій планеті та вигнанці зі своєї ми, як виявилось, не могли триматись купи. Йшов час і змінювався не лише наш вигляд, а й думки всередині. У голові звільнилось місце для чогось нового, що раніше було не під силу зрозуміти. Всі хотіли свободи.
Ми розійшлись світом, ризикуючи більше ніколи не зустрітись знову. Та всім було байдуже. Це єдине, що не змінилось.
Проходили роки і ми зливались з людьми. Сірі невидимки з прозорими очима, відправлені помирати, вперше за своє існування захотіли відчути себе кимось значимим.
У нас була мета: ми будемо як люди.
В момент, коли ми поставили мету - колись єдиний народ зник. Ніхто з нас не думав про те, що люди ще більш невидимі один для одного й для світу, тоді як їх фізичний облік ступає Землею та залишає сліди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593102
дата надходження 11.07.2015
дата закладки 11.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.07.2015
Коли важко писати вірші,
На душі жахливий біль,
І думки про себе все гірші,
І ти не ти, останні кілька неділь.
Коли в тебе закінчились думки,
Холодний чай, їх не поверне тобі,
Як не старайся, та не обминути муки,
І в сні, завжди бачити очі твої, голубі.
Коли важко писати вірші,
Коли писати, взагалі, важко,
Ти не забувай, що у душі,
Ти все ще вільна, пташко.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591043
дата надходження 01.07.2015
дата закладки 01.07.2015
Недопалок викину,
видихну.
Виверну
всі свої думки
навиворіт,
вигоню
всіх своїх демонів.
Димом окутаю,
наче отрутою
викурю ненависть,
заздрість,
позірство,
пафос,
патетику,
впвненість зайву,
підроблену етику,
цю характерну для мене
еклектику!
Критику всю
залишу на папері,
стан характерний
постійній істерії
вже не про мене,
я тепер - прерії:
тихі, спокійні, рівнинні прерії.
Свіжі, сухі, прохолодні прерії.
Прерії. Прерії...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588748
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 21.06.2015
Тихцем наносить фарби на листки
чарівна ніч в заквітчаній короні
і з хмар ряднин витрушує зірки
прямісінько до тебе у долоні...
Ця суміш славослів'я, снів і од,
потік, дорожчий за дзвінкі монети...
Радій такому скарбу, епізод
нікчемний у літописах планети...
Як доказ гармонійного Буття,
і віра від удару в голу спину:
лиш кілька слів на зібганих життям
витках дезоксирібонуклеїну...
Не оскотинься, збережи лице!
бо решта, що порвали з Небесами,
вкривають куполи церков свинцем
назамість золотої амальгами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588759
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 21.06.2015