Міла Перлина: Вибране

Ніна Незламна

В осінньому саду

Чи  серця  завжди  б’ються  в  ритмі,  мабуть  ні,
Коли    барвистість,    зникає  час  від  часу,
Життя  листочків  зупиняється  в  пітьмі,
І  згодом,  оберне  їх    у  біомассу.

О  так  шкода́,  в  саду  клубочиться  туман,
Холодний  дощ,  сіяв,  змочив,  все  до  нитки,
До  сну  запрошує,  навіює    дурман,
По  стовбурах,  змоклі  павутинні  сітки,

І  день  не  в  змозі  завадити  погоді,
 Хіба,  що  сонце  на  якусь  мить  між  хмар,
Несміло  гляне  та  чи  й  вдасться  природі,
Усім  єством,  відчути  осінній  нектар,

Злегка  вітрець,  закопошиться,  як  дитя,
В  траві  приліг,  із  прохолодою  в    борні
Жага  зігрітись.  Теплом  дихає  земля,
От  би  на  хвильку,  заблукати  уві  сні,
Най  би  прийшли,  деньки    бабиного  літа.

                                                                                 13.10.2023р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995998
дата надходження 13.10.2023
дата закладки 02.11.2023

Ніна Незламна

Підкрадалась осінь

Крізь  лісові  хащі,    підкрадалась  осінь,
На  якісь  хвилини  посивіла  просинь,
Життя  ще  ж  вирує,  зелененьке  листя,
Деінде  барвиться,  міленьким  намистом.

Серед  трав  високих,  на  колір  руденькі,
Височить  берізка,  гілочки  тоненькі,
Підійма  до  сонця,  щоб  тепло  відчути,
Красу  в  сон  забрати,  мрії  не  забути.

Спішить  прохолода  внести  корективи,
Змінила  пташина  пісенні  мотиви,
Не  спіши  ти  осінь,  дай  насолодитись,
Чистою  росою,  радо  вранці  вмитись.

Й  до  небес  всміхнутись,  перед  сном  зимовим,
Що  багрянцем  тішать  з  сяйвом  веселковим,
В  них  смуток  згубити    й  сум’яття  позбутись,
Й    весною  ранньою,  щасливим  проснутись.

Розстеляє  осінь  золоті  вуалі,
Накриває  ледь-  ледь,  буденні  печалі,
Знає,  час  недовгий  яскраво  ясніти,
Все  ж,  ловить  моменти,  трішки  порадіти.


                                                     15.09.2023р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994546
дата надходження 23.09.2023
дата закладки 02.11.2023

Ніна Незламна

О осінь…. люба

Мене  послухай…
О    осінь,  люба,ти  хочеш    щось  сказати,
Шурхочеш  листям    заспокоюєш  мене,
Умієш,  златом  й  багрянцем    вишивати,
Й  в  густі  тумани  сповивати  все  земне.

Тебе  ж  …  знаєш…
Вищі  сили  нагородили  дарунком,
Частіш  приходиш  у  нічку  зорянисту,
Завжди  в  змові  з  перламутровим  серпанком,
Сипнеш  роси  на  долину  трав’янисту.

Ти,  як  чаклунка…
Враз  все  засяє,  магічно  монотонно,
До  сонця…  чарівний  ранок  посміхнеться,
Він  тобі  вдячний,  хоч  гляне  так  безвинно,
Позаздрить  -  О  осінь,    все  тобі  вдається!

А  я  ж  скажу…
О  осінь  люба…  ти  хочеш    щось  сказати,
Тож  я  почула,  звеш  тихо..    за  собою,
Тебе  красуне  я  рада  зустрівати,
Але  пробач,  жага  стрітися  з  зимою.

                                                       10.10.2023р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996484
дата надходження 19.10.2023
дата закладки 21.10.2023

Ніна Незламна

Квіти - вісники любові й кохання ( проза)

                                                                                                           1
       Ледь  –  ледь  світало…
На  якісь  миті,  веселково  замайоріло  небо    -  навкруги  світліло.  Враз,  по  небу    стрічки  фіолетового  кольору,    уже  й  стемніло.  А  на  землі,  крізь  темінь,  деінде      біліють  маленькі    купки  снігу….
   Як  завжди,    не  поспішаючи,  Олена  йшла  обережно,  щоб  не  нашкодити    квітам,  що  лежали    у  кошику.  Інколи  кліпала  очима,  придивлялася  під  ноги,  щоб  ненароком  не  підслизнутися.  Невтішна  погода,  ніби  й  трохи  примерзло,  а  місцями  наче  й  ні.  
 Крок  за  кроком…  підстерігали  думки  -  Вчора  випав  перший  сніг,  не  впевнений,  ну    звичайно,    тож  іще    не  на  часі.  Місяць  листопад,  не  грудень,  куди  й  навіщо  поспішати,  але  ж  не  ми  керуємо  погодою,  а  вона    дивує  нас    своїми  сюрпризами.  Може  сьогодні  вдасться  продати  квіти,  хоча  би  знову  не  лунала  повітряна  тривога.  Війна  -  це    горе  і  страждання,  сльози  і  смерть,  біда,  нещастя.  Шкода  людей,  які  знаходяться  під  артилерійськими  пострілами  та    під    ракетним    бомбардуванням.  Бідолахи,  як  вони  там  виживають…  
     Олена  займалася  квітами,  навесні    вирощувала:  фіалки,  нарциси    тюльпани.  А  літом,  всю  увагу  приділяла  трояндам.  Біля  хати    скляна  веранда,  на  перший  погляд,  справжня  оранжерея.  Троянди:  білі,  жовті.  рожеві,червоні,  оранжеві  -  як  нелюбити  таку  красу?    З  ними  вела  розмови,  ділилася  буденними  справами.
     З  Києва  люди    купили  хату    по  сусідству  років  три  тому,  дивувалися  нею  -    одна  весь  час  й  одна.  Але  добре  мати  таких  сусідів,  привітні,  в  особисте  життя  не  втручаються.
     Влітку,  доволі  раненько,  Олена  поспішала  до  транзитних  потягів,  носила  квіти  на  продаж  Інколи  і  в  обідню  пору  поспішала,  і  навіть  під  вечір.  Нині  не  завжди  вдавалася  торгівля    і  потягів  стало  менше,  ще  й  часті  сирени,  ходила  тільки  зранку.  
   На  вокзалі,  де    чоловіки  й  жінки,  щось  продають,  між  собою  називають  «манежем».  А  що  ж  робити,  коли  роботи    немає?  Якось  треба  себе  знаходити,  бути  комусь  потрібним.  А  інколи  й  поспілкуватися,  хтось  скаже  привітне  слово,  а    раптом  й    квіти  купить.  Хоч    війна,  але  дні  народження  ніхто  не  відміняв,  чи  інші    якісь  свята.Чи  просто  так,  на  знак  уваги,    коханій,  чи  дорогій  людині    подарувати  квіти.
     Їй  недавно  минуло  тридцять  п*ять  років.  Втрачала  надію,  що  зможе  зустріти  друга,  про  кохання  уже  й  не  мріяла..  Інколи  згадувала  шкільний  випускний  бал,  де    усі  усміхнені,  щасливі.  Та  з  тими,  хто  подобався  не  мала  нагоди  продовжити  спілкування.  Думками  ділилася  з  квітами,  себе    втішала  -    мабуть  не  судилося.
   На  жаль  і  сімейне  життя  не  склалося.  Як  зустрічалися,  то  ніби  сонце  освітило  шлях  до  щастя,    все  було  до  ладу,  а  як  побралися  підстерігла  біда.  Чоловік  полюбляв  перехилити  чарчину  горілки,    а  згодом,  її    пив  наче  воду.  Душа  боліла,  у    ліжку  страждала,  не  раз  вмивалася  сльозами,  щодня  втрачала  надію  на  краще  життя.  Так  десять  літ  та    врешті  –  решт  терпіння    урвалося,  покинула.  Тепер    мешкає  у  батьківській  оселі,  вони,  від  початку  війни  виїхали  в  село,  у  хатину  своїх  пращурів.  Боліло    й    серце,  бідкалася  про  дитя,чом  Бог  не  дав?  У  смутку,  вечорами  задивлялася  на  зорі,  потай  ховала    гріховні  думки    -  Може  й  на  краще?
                                                                                                                 2  
       Здавна  багато  уваги    приділяла    квітам.  Ось  і  сьогодні,  ледь-  ледь  накривши  щільним  папером,    у  кошику  лежало    три  букети    білих  хризантем.
   Тридцять  хвилин  ходи,…уже  й    небо  посвітліло.  Але  з  усіх  сторін  воно  затягнуте  сірою  пеленою.  Знову  віщало  похмурий  день,  щото  осінь,  така  ж  сумна,  як  і    настрій,  як  сьогодення.
   Біля  стежки,  що  вела    до  вокзалу    погасли  ліхтарі….  Метушаться    люди  з  валізами.  Тут  верує  інакше  життя…    коли  потяг  подають  на  платформу,  про    все  забувається.  Штовхаючи  один  одного,  усі  поспішають  до  потяга.  За  мить,    кожен    жваво  пропонує  свій  товар,  яблука,  грушки,  напої,  в  баночках    консервовані  салати,    огірки,  помідори,  квашена  капуста.
На  підносах  смажена  риба,    пиріжки  на  любий  смак.  Хтось  із  каструлі  продає  вареники,чи  пельмені.  Поряд  веселий  гамір,  задоволений  молодик,  у  пакет    набирає  блинчики  з  сиром.  То  де  ж  тут  щось  та  й    не  купити,  коли  літають  такі  пахощі.    Враз  хтось  усміхнений,    зачарований  пишнотою  квітів,  підійде,  скаже  привітне  слово  й  купить.  Смуток  розвіюється,  тішиться  душа.
     В  тунелі  людно..    вона    підіймалася  по  сходах…  раптово    за  руку  торкнув    молодий  чоловік,  поспішаючи,  
-Кажуть  у  вас  квіти?
 За  кілька  секунд,  щасливий  вдачею,  з  букетом  квітів,  по  сходах    поспішив  вниз.  
-Так,  таки    удача,    йому    й  мені  ,  -  ледь  посміхнулась  й  про  себе    подумки  -  Комусь  буде  приємно    і  квітам  у  приміщені  комфортніше.
Таке  воно  життя..  навіть  коли  сторонню  людину  побачиш    усміхненою    й  самому  на  душі  стає  приємо.  Але  ж    здавалося  ніби  це  дрібниці.  Та  людині    потрібні  квіти,  вони    ж,  як  вісники  радості,  любові,  кохання,  доброти.  Надихають  до  життя,  знімають  стреси,  дарують  ніжність,  заворожують  красою,  подають  надію  на  краще.
 Біля  вагонів  пасажирів  зовсім  мало….  
Вона    вдруге  пройшлася  вздовж  потяга,  з  останнього  вогона  вийшла  провідниця,
 -Ану  покажіть,  що  сьогодні  нам  принесли?  
Поспіхом,  все  ж  ніжно  долонею  підтримувала  квіти,  
-Сьогодні  білі  хризантеми,  справжні  красуні!  Подивіться,    хіба  ні?
 Враз  у  очах  провідниці    радість,  взяла  букет,
-І  справді  краса!
 І  ось,  Олена    полегшено  перевела  подих,    в  кошику  накрила  останній  букет.  Ще  один  потяг,  чи    вдасться  продати,  чи  ні,  але  й  так  пощастило  та  що    ж  далі  буду    робити?  
     Думки…  думки…    -  Мабуть  останні,  сімейні  хризантеми  здам  у  магазин,  все  ж  якась  копійка.  Зате  на  душі    відчую  спокій,  не  буду  мерзнути  та  й  квітів  шкода  тримати,  мороз    підступний,  втрачатимуть  красу.
   До  платформи  під*їжджав  останній  ранковий  потяг.  Звичайно    йшла    з    бажання  продати  квіти,  шкода  якщо  прийдеться  принести  додому.  Але  і  ввечері    до  інших  потягів  вона  не  піде.  Як  пасажирів  мало,  ще  й  лунатимуть  повітряні  тривоги,  то    який  сенс  мерзнути,    чого  чекати..…  
     Не  поспішаючи,  з  тунеля    вийшла  на  платформу.  Холодний,  пронизливий  вітер  вдарив  у  обличчя.  Злегка  почервоніла,  взяла  у  руки  кошик,  обійняла  двома  руками,  для  квітів    намагалася  зробити  затишок.    Біля  одного  з  вагонів,    стояла  провідниця,    з  тамбура  виглядала  білява,світлоока,  років  десяти  -  дванадцяти  дівчинка.  Здивовано  дивилася  на  натовп  широко  розплющеними  очима.  Люди    пропонували    вареники,  картоплю,    вона  у  відповіть,  трохи  соромлячись,  хитала  головою,
 -Ні-  ні!  Мені  би  квіти,  бабусі  день  народження...
 Саме  в  цей  час  помітила    хризантеми.  Мило  усміхнулася,  махнула  рукою,
-Квіти…квіти…
Провідниця  подала  їй  руку,
-Он  подивися!  Та  жінка  часто  їх  носить,    бачу  білі  хризантеми.
Дівчинка  хутко  підбігла,  любувалася  квітами,
-Ой,  які  красиві!    Вони  такі  пишні,  іще  й  махрові.  Зачекайте,  я    зараз  покличу  тата.  Ви  нікуди  не  йдіть,  ми  обов*язково  купимо,  тільки  в  нього  гроші.  Зачекайте!
 Озирнулася,  за  мить  зникла  у  вагоні.
                                                                                                                           3
   Когось  чекаючи…    завжди  хвилини  довгі.  Але  й  не  дочекатися,  то  неповага    до  себе,,  втратити    свою  ж  гідність,  тим  паче  коли  попросили.  
 Вся  увага  на  вагон,  лише  на  якісь  секунди    відволікалася,    на  продавчинь,    які  поспішали  до  інших  вагонів.  Нарешті,    по  сходах  вагона    спустилася  дівчинка,  за  нею  йшов  чоловік.  Такий  же  білявий,  як    дівчинка,  доволі  високо  зросту.  Весь  час  уважно  дивився  під  ноги.  Тримав  палицю    в  тій  же  руці,  що  і  шкутильгала  нога.    Їй  відразу  стало  не  по  собі,  підійшла  ближче.  Чоловік  підняв  голову,
-То  де  тут  квіти?
 Олена  уважно  придивилася,    раптово  ледь    зблідла,  
-Андрію…  це  ти?
Від  здивування  його  очі    округлилися,
     -Оленка?!  Оленка  і  квіти!?  Оце  так  подарунок.  Скільки  літ,  скільки  зим!  
   Ану-ну,  дай  я  на  тебе  уважно  подивлюся…така  ж  мила,  як  і  була.
 Неочікуючи    такої  зустрічі,  Олена    засоромилась,  як  дівчисько,
-  Та  не  дивися  ти  на  мене  так,  ще  дружина  приревнує.  А  квіти…    я  просто  вам  подарую,  не  треба  ніяких  грошей.  
-О,  ні!-  заперечив    рукою,    продовжив,
-Бачу  ти  не  змінилася,  така  ж  чуйна  і  добра,  як  була  у  школі.
Злегка    обійняв  доньку,  звернувся  до  неї,
-Маринко!  Йди  одягни  курточку,  бачиш,  як  холодно.
Олена  ледь  хвилюючись,
-  То  уже  й  квіти  забери!  Візьми  з  кошиком,  постав  у  воду,    правда  вони  там  з  мокрою  серветкою.  Але    не  знати  скільки  вам  іще  їхати.
-Та  ми  ж  до  Вінниці,  я  не  сказав.    Одна  година    й  будемо  вітати  бабусю.  Вона  давно  чекає.  
І  знову  до  доньки,
-Йди  сонечко,    обережно  поклади  на  стіл,  а  кошик  принеси.  
Марина  посміхнулася,  поспішила  у  вагон.
-І,  як  там  Євгенія  Михайлівна,  ще  вчителює?
-Та  ні,    Маринку  бачиш  …  з  самих  пелюшок  її  виховала.  Мусила  піти  на  пенсію,  я  навіть  не  знаю,  щоби    без  неї  робив.  Шкода  батька,  важко  переносив  новини  про  війну,  а  потім  переїзд,  уже  п*ять  років    його  немає.  А  так  нічого,  маємо  трикімнатну  квартиру,  працюю,  життя  продовжується.
   -А  де  ж  дружина?Наскільки  пам*ятаю,  ти    жив    десь  під    Донецьком,  вона  ж  звідти.  
-Довга  історія…    Валентини    ще  в    сімнадцятому  році  не  стало.  Життя  забрала  снайперська  куля…  ось  так  і  живемо.  Оце  з  донькою  їдемо  додому,    гостювали  на  Буковині.
-А    що  з  ногою?
 -Я    два  роки  був  на  війні,    захищав  місто,  тепер    на  все  життя    маю  подарунок.  Бачиш,  як  воно  склалося,  рано  одруживсяя.  армія,  війна,  поранення.    Тепер  до  війська  не  беруть  -  став  непридатним.  Так  доля  розпорядилася,    доброго  мало  пізнав.  Але  живемо,  як  живемо.  Оце  сьогодні    мамі  день  народження,    шістдесят  п*ять  років.  Марина  всі  вуха  прожужжала,  тільки  й  мови,
-Візьмемо  таксі,  а  квіти,  де  візьмемо  квіти?  А  тут  бачиш,  нам    так  підфортунило.
Біля  дверей  вагона  помітив  доньку  ,
-Зачекай  хвилину….
Марина    спускалася  по  сходах,    Андрій  взяв  її  за  руку,
-Доню,  в  мене  особиста  розмова,  будь  ласка    постій  тут,  подихай  свіжим    повітрям,  стоянка  пів  години,  тож  маємо  час.
У  відповідь  здивований  погляд,    але  на    згоду  кивнула  головою.
Повернувшись  до    Олени,  Андрій  продовжив  розмову,
-  Ну  гаразд,  про  мене  більш  -  менш  все  знаєш.  А  як  ти?    Бачу  рідне  містечко  не  зрадила.  Працюєш?
 -Та  ні,    в  бібліотеці  попала  під  скорочення.  Окрім  книг,  там  підтримувала    комфорт,  займалася  квітами.  От  тепер    вдома  вирощую  квіти,  треба  ж    якось    виживати.  
-А,  що  чоловік?  Думаю  діти  теж  є.
Гаряча  кров  підступила  до  її  обличчя,
-Та  ні,  не  склалося.  Знаєш,  як  нині  кажуть,  хоч  і  жінка  та  на  виданні.
-Гей,чого  так  почервоніла?  Це  життя.  Знаєш,  я    тебе  часто  згадував,  згадував,  як  ми    їздили  в  парк  у  Вінницю.  Пам*ятаєш  …  ти  їла  вишневе  морозиво,  а  я  бовдур,  ненароком  товкнув,  краплі  потрапили  на  твою  білу  сорочку.
На  її  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-Ага,  а  ти  потім  вибачався  та  й  вибачався.  Знаєш,  а  я  часто  згадую  смажені  пиріжки  з  капустою,  що  ти  витяг  з  рюкзака.  Як  мухи    тебе  всі  обліпили,  боялися,  що  комусь  недістанеться.  Але  ж  такі  смачні  були,  Євгенія  Михайлівна  усім  догодила.
Він  дивився  на  неї,    в  долоні  приховував    двісті  гривень,  але    дати  не  наважився.    Раптово,  на  якусь  мить    у  очах  блиснув  лукавий  вогник,  подумав  -  Може  вдасться  провернути  одну  справу,  звернувся  до  неї,
-Олено,  я  думаю  мама  буде  рада  тебе  бачити,  зачекай  хвилинку.
О,  це  що  за  видуми…  хотіла  сказати,  але  промовчала.
Він  підійшов  до  провідниці,  злегка  взяв  під  руку,  відвів  у  сторону,  про  щось  говорив.  Та  у  відповідь  крутила  головою,  все  ж  згодом  кивнула,  ніби  на  щось  дала  згоду.
Усміхнений,  повернувся  до  Олени,  весело  сказав,
-  От  вирішив  одне,  на  ці  хвилини,  найважливіше  питання.  Я  ладен  стати  на  одне  коліно,  попроситити  тебе  поїхати  з  нами.  Ми  о  дев*ятій  годині    будемо    вдома,  погостюєш,  захочеш  ввечері    проведу  на  електричку,  а  ні,    то  завтра  повернешся.  Я    так  зрозумів,  ти    сама  живеш….
Вмить  стиснуті    вуста,  їй  чомусь  захотілося    сміятися,  оце  так  видав,  так  одягнена…  куди?  Ще  висміють…
     -  Ну,Оленко,-    на  плече  поклав  руку,  
-Я  з  провідницею  домовився,  тож  ти  не  виставиш  мене  на  посміховисько.
-Так  –  так,  дай  подумати.Ти    увійди  в  моє  положення.    Я    тебе    розумію,  але  у  такому  вбранні  і  без  подарунку.  Звичайно,  вона  мене  добре  знає,  але  все  рівно  незручно.
-Тю!  Ми  ж  свої  люди!  Нормальне  вбрання.  Штани,  як  штани  й    курточка    новенька,  ще  й  берет  пасує  до  твоїх  карих  очей.  Не  вагайся,  пішли  в  купе,  там  нас  тільки  двох.    Розкажеш  про  своє  життя,  поспілкуємося.
Сама  ніби  в  недоумінні,    до  голови  влетіла  думка  -    А,  що,  може  погодитися?  І  справді,    хто  мене  вдома  чекає…
-Пішли  -  пішли,-    вів  її  під  руку.
 Гроші,  що  тримав  у  долоні,  відразу  потай  сховав  у  кишеню.  Тримав  на  всяк  випадок,    думав,  як  відмовиться  поїхати,  хай  навіть  у  останні  секунди,  непомітно  віддав  би  з  кошиком.  Нехай  би    й  губки  надула,  трохи  образилася,  але    з  часом  би  пробачила,  вона  ж    добра.
     Вони  заходили  у  вагон,  провідниця  посміхнулася,
-Ну  -  ну…  однокласники!
Марина  здивовано  подивилася    на  батька,  поспішила  за  ними.
                                                                                                             4
По  приїзду  у  місто,  Олена  з  Мариною    зайшли  в  магазин.  Дівчинка    така    ж    говоруща,  як  тато.  Майже  весь  час  посміхалася,  в  подарунок  вибрала  плед  з  пелюстками  ніжно  -  рожевого  кольору,
-Оцей  візьмемо,  їй  пасують  світлі  тони,  вона  обожнює  в*язані  речі.
   За  хвилин  п*ятнадцять,    таксі  зупинилося  біля  п*ятиповерхівки.
Андрій  розрахувався  з  водієм,  звернувся  до  доньки,
-Ану  давай,  Маринко,    веди  нашу  гостю,  я  так  хутко  не  зможу,  хоч  і  другий  поверх,  але  йтиму  останнім.
Євгенія  Михайлівна    привітно  зустріла,    не  стримуючи  емоцій,  плеснула  у  долоні,
-Оце  так  гостю  ви  мені  привезли!  Оленко,  дуже  рада  тебе  бачити.  Ви  що  в    потязі  зустрілися?
-Ні,  мамо,  ні!    Зустрілися  на  платформі,  от    умовив    тебе  провідати.  
Вручав  квіти,  поцілував  в  щоку,
-Вітаємо  тебе  дорогенька!  Миру  і  здоров*я,  щастя,    добрих  емоцій.
Маринка  вручила  подарунок,
-  Бабусю,  цей  подарунок  від  нас  усіх.  Це  щоб  ти  не  змерзла…
Евгенія  сама  обійняла  Олену  та  вітала,  бажала    здоров*я  і  прожити  ,  іще  років  п*ятдесят.
Євгенія  ледь  не    просльозилася,
-От  і  добре!  Проходьте,  роздягайтеся.  Разом  накриємо  стіл,  будемо  святкувати.    Думаю  в  чотирьох  буде  веселіше.
     У  чужій  родині,  а  ніби    в    своїй  жаданій  сім*ї,    увага,  тепла    розмова.    Євгенія  цікавилася    про    життя    на  Буковині.  Журилася  за    переселенців,  які  були      змушені  покинути  свої  домівки.За  чаєм  обговорювали    останні  події  на  фронті.  А  згодом,  Євгенія  все  ж  поцікавилася  особистим  життям  Олени.  Дізнавшись,  що  вона  живе  одна,  скоса  подивилася  на  сина,  а  він  не  відводив  від  Олени  погляду.    
     Вечоріло…  Олена  сподівалася  поїхати  додому,  про  це  в  розмові  попередила  Андрія.  Згодом  він    на  якийсь  час  зник.    Марина  не  відходила  від  вікна,  побачивши    авто,  усміхаючись    повідомила,  
-Тато  під*їхав,  таксі  подано!
   В  електричці  людно….Олена    задивлялася  у  вікно.  За  прожитий  день  -  не  покидали  дуики    -  Обіцяв  приїхати,  а  чи  й  справді  приїде?  Хоч  і  говорущий,  але  підлості  за  ним  ніколи  не  помічала.  Але  ж  роки  пройшли,  хто  знає,  яким  він  став.  Мають  квартиру,  авто,  хоча  й  старенька  «лада»,  але    добре    доглянута,  на  ходу.  Найбільше  втішало,  що  має  свою  справу,  тримає  магазинчик,  продає  мобілки,  картки  до  них  та  іще  дещо.  Обіцяв  влаштувати    на  роботу,  в  магазин  »Квіти»,  що  неподалік.  Але  ж  їздити  щодня  дорого  й  не  комфортно,  хіба,  що  навесні  погоджусь.  Дивно,  каже  відколи  немає  жінки,  більше  нікого  й  не  мав.    Загалом  чоловіки,  що  були  одружені,  швидко  знаходять  жінку  для  інтиму.  А  тут…    ше  я,    дійсно  бовкнула  неподумавши    -  жінка  на  виданні,  от  халепа.
     А  час  летить…  позаду  два  тижні.
 Вечір…    Євгенія  Михайлівна    сиділа  в  кріслі    читала  книгу,  в  той  же  час    чекала,  коли  син  завершить  телефонну    розмову.
 Нарешті    двері  відчинилися,  він  поспішав  у  ванну  кімнату,
-О!  Ти  не  спиш?
-  Так.!  Оце  дивлюся  на  тебе,    до  пізнього  вечора  розмови  по  телефону.  Ти  напевно    з  Оленою  щось  плануєш,  а  зі  мною  не  ділишся.
-А  ти  щось  маєш  проти?
-Та  ні,  це  твоя  особиста  справа.  Я  буду  тільки  рада  коли  одружишся.
-Ти  ж  знаєш,  я  наперед  ніколи  нічого  не  кажу.  
-Та    все  ж  я    хочу  тобі  порадити,  якщо  щось  вирішиш,  поговори  з  Маринкою,  дівчинці  скоро  дванадцять  років.  Саме    такий  вразливий  вік,  не  знати,  як  вона  сприйме  життєві  переміни.
-Я  знаю,  не  хвилюйся,  все  буде  добре.
 Наступного  вечора,  щільно  закривши  двері,  Андрій    розмовляв  з  донькою.  Мати,  ніби  на  голках  сиділа  в  кріслі.  Хвилювалася,  може  онучка  плакатиме,  чи  про    щось  гучно    заперечуватиме,  але  було  тихо.
Минуло  майже  пів  години…    Андрій  вийшов.
-Ну,  що  там  сину?
 -Все  добре.Знаєш  мамо,  я  так  зрозумів,  що  діти  які    бачили  жахіття  війни,  страждання    людей,  набагато  раніше  дорослішають.  Вона  мене  уважно  вислухала,  усміхалася,  задала    лише  одне  єдине  запитання  чи  можна  Олену    називати    по  імені  та  по  батькові.
-І  все?
 -Так!    Вона  здається  Петрівна,  як  мені  пам*ять  не  зраджує.  Я    ж  казав  все  буде  добре.  На  добраніч!
Наступного  вечора,    Андрій    повідомив  Олені,  що  має  намір  приїхати..
                                                                                                                 5
   До  цієї  пори,  всі  сімейні    хризантеми  Олена    віддала  до    магазину,  гроші  за  них  мала  отримати  після  продажу.  Тішилася…    вдома  мала  заначку,  дещо  придбала  в  магазині,  намагалася  приготувати  гостинний  обід.
   Гостя  чекала  з  електрички,  а  він  завчасно  приїхав  автівкою,  сигналив  біля  будинку.  Почувалася  збитою  з  пантелику,  намагалася  вгамувати  хвилювання.
   Тепла  зустріч,  усмішки,  жарти.  
На  столі,  у  вазі  сім  червоних  троянд,  поряд    пляшка    вина,  коробка  шоколадних  цукерок.
     Після  смачного  обіду,  Андрій      й    слова  не  промовив,  що  поїде  додому.
Разом  роздивлялися  старий  альбом,    з  деяких  фото  сміялися,  згадували  шкільні  роки.
За  вікном  сутінки…    він  позирнув  у  вікно,
-Оленко,    я  авто  на  обійстя    зажену.  Хто  знає  ніч  є  ніч,  ще  хтось  непроханий  поліз.Хоча  й    на  сигналізацію  поставлю  та    думаю,  так  нам  обом  буде  спокійніше.
Очі  забігали,  ніби  шукали  порятунку,  тож  не  спитаю  чому  не  їде,  скаже  випхала    на  ніч.  Ото  так  гостинність!  Від  думок  і  самій  стало  соромно,  
-Звичайно  краще    перестрахуватися.  Навіщо  нам  неприємності.
За  вікном  ніч…  ні  зірок,  ні  місяця.    Їм  не  завада,  відчути  те,  чого  не  мали  декілька  років.  Уста  солодкі…  міцніє  пристрасть  у  поцілунках.  Від  кохання  п*яніли,  в  судинах  закипала  кров  .  Вона  ж    розпашілася,    подібна    розквітлій  квітці,  тихо    благала,-  Ну    досить,  досить…
     Ранок…Андрій  міцно  спав.  Вона    напів  оголена,    проснувшись,  поглинута  думками  про  життя  -  От  хризантеми,  напевно  їм  завдячити,  що  маю  того,  хто  до  душі,  від  кого  почуваюся  щасливою.
Вмить  спохватилася,  а  часом…ой  хоча  би  без  наслідків!
Дивилася  на  нього…  а  він  такий  жаданий,  мужній  і  привітний  солодко  спав.  Все  ж      у  душі,    подумки  себе  картала  –  Про  наслідки  обоє  не  подумали.  Що  ж  буде  далі?
 Осінній  ранок…  сніданок,    розмова,  жарти.
Згодом  прощання…  від  обійстя  від*їхало  авто.  А  в    її  голові  цілий  жмуток  думок,  яких  наразі    важко    позбутися.    Все  ж    прибирання  після  гостя,    відволікло.  Згодом    поспішила  в  магазин  квітів.
   Минуло  два  тижні…вона    й  не  думала,  що  все  так  швидко  вирішиться.  Вечірнє  спілкування  по  телефону  -    ніби  по  графіку.  Та  раптом  звук  сигналу  авто,
-Ти    десь  їдеш?
-Та  ні,  приїхав  !  Знаю  ти  вдома  –  у  вікно  поглянь!
-Оце  так  сюрприз!  Ну,  як  метеор!  Такий  же  спритний,  як  і    в  школі,-  буркнула  про  себе.
 На  ранок…  за  вікном  біліло.  Олена  намагалася    тихенько  встати  з  ліжка,  підхопивши  одяг,  зникла  в  кімнаті.
Поки  одягалася,  він  уже  одягнений  стояв  біля  вікна,
-Оленко!  Доброго  ранку!  Віники  маєш?Я  піду  сніг  змету  зі  стежки  та  з  авто.  Доки  немає  повітряної  тривоги,  будемо  їхати.  Збирай  речі,    валізи    в  багажник  поставимо  а  сумку    на  заднє  сидіння.
-Так-  так!  Я  збираю!  Тільки  давай  щось  перекусимо.
Авто  виїхало  на  трасу,  набирало  швидкість.  На  задньому  сидінні  сиділа  Олена,  вкотре  роздивлялася  на  руці  каблучку  для  заручин.  Її  таємне  блищання  раз  –у  -    раз  привертало  увагу.  Перед  очима  його  ніжний  погляд,    у  очах  благання,  відразу  й    запитання,  -Ти  підеш  за  мене?
Сполохана,  відчувала  гучне  серцебиття,  несміло  відповіла,  -Так!  –  
То  ніби  відбувалося  уві  сні.  Позаду  незабутній  вечір…    а  вона  наче  знову  бачить  перед  собою  його  погляд  сяючих  очей.    Душа  радіє,  як  у  мирні,  весняні  дні.  Серце  наповнене  натхненням,  радістю  і  щастям.  Всі  сумніви  відлетіли  вдалечінь,    дасть  Бог  війна  закінчиться,  попереду  нове  життя.  
Андрій  порушив  мовчання,
-Ти  чого  задумалася?    Не  хвилюйся…    по  дорозі    в  село  заїдемо,  думаю  твої  батьки  будуть  раді    нас  бачити.  Пару  годин  погостюємо,  а  там  і  додому.  Не  забивай  голову  думками,  все  буде  добре!
   На  згоду  кліпнула  очима…  поряд  з  нею  сумка  з  букетом  білих  хризантем.  Ніжно    торкнулася  пальцями    голівки    квітки  -  
 –  Мої    квіти…  мої    ніжні  хризантеми.    Мої  квіти    -  вісники  доброти,  любові    й    кохання,    з  вами  я  віднайшла  долю.
                                                                                                                                                                   Листопад  2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967131
дата надходження 01.12.2022
дата закладки 23.01.2023

Ніна Незламна

В підвалі сиро

Не  відпущу,  повір  мені!
Коли  ти  там,  а  я,  ось  тут,
Навіть  у  ці,  тривожні  дні,
Давно  війна,  бої  ідуть.

Слова  рашистські  ніби  ртуть.
Від  безнадії  і  безсилля,
Страждають  душі…    навіть  мруть,
Коли  ж    скінчИться,  свавілля?

Блукає  злість,  поміж  смертей,
Хоч    і  тікають  та  гребуть,
Усе  підряд.  Таких  гостей,
В  дім  і  за  стіл,  зовсім  не  ждуть!

Наглість  -    свобода  терору,
Нікчемність-  сестра  підлоті,
Та…  як  спинити  потвору?
Скоріше  б,  втопити    в  болоті!

Щоб  жаб  та  червів    скормили,
До  нас,  забули  дорогу,
Щоб  всі  непотрібом,  згнИли!
Пробачити?  Ні,  нікого!

 Сиро  в  підвалі,  чорна  цвіль,
Я  витримаю,  сильна,  знай,
В  мене  бажання,  в  тебе  ціль,
Скоріш  звільнити  рідний  край!

Думками…  все    з  тобою  я,
Від  куль,  снарядів  захищу!
Молюсь  за  тебе.  Збережу,
Віру  й  надію  в  майбуття!
Бог  подарує,    нам  життя!

                       28.10.2022р  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964837
дата надходження 06.11.2022
дата закладки 06.11.2022

Ніна Незламна

́́́За вікном дощик ( дит)

Дощик  крапа,  враз,    хлюпоче,
 Показати...  жвавість,  хоче
Такий  спритний,  хоч  дрібненький,
Ще  й  до  всього  холодненький.

Я    знов,зранку  зажурився,
Адже,  він  не  зупинився,
Краплі  скачуть  по  стежинці,
Веселяться,  мов  у  танці.

А  я  смутком  оповитий,
Тож  сиджу,  вкотре  закритий,
Мені  б  десь    чобітки  взяти,
То  пішов  би  погуляти!
Шкода",  старенькі  замалі,
Тому  й  сумно  в  осінні  дні.

                       04.11.2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964667
дата надходження 04.11.2022
дата закладки 06.11.2022

Ніна Незламна

Скоро в дорогу

   Підкралась  ніч…нині    в  дрімоті  спека,
В  гнізді  вмостився  молодий  лелека,
При    шарудінні,  вкотре  на  сторожі,
Чи  сон  порушать,    снаряди  ворожі.

Ніби  й  далеко  та  струм  проймає  тіло,
Лиш  озирнеться,    поглядає    сміло,
Старе  гніздечко  пригріва  в  надії,
Скоро  в  дорогу,  все  ж  плекає  мрії.

Дай  Бог  повернеться,    війна  минеться,
У  очах  смуток,    на  якусь  мить  вжахнеться,
І  знов  голівку  ховає  під  крило,
Ще  ж  не  проснулося    рідненьке  село.

Ще  ж  не  гаптує,  світанок  стежину,
Хай  сон  приборка,  мов  малу  дитину,
Думки  джмелині    про  війну,  москаля,
Як  доля  вижити  -  не  влучить  куля.

Жага    відкинуть    тривожні    сни  і  дні,
Врешті  забутись  у  солодкому  сні,
І  політати    в  чистім    піднебессі,
Відчути  волю,  заблукати  в  часі.
         
                                                 2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956102
дата надходження 11.08.2022
дата закладки 11.08.2022

Катерина Собова

Гостi

Будуть    гості    в    Вероніки:
Сервіровка    -    все,    як    в    плані,
І    вказівки    чоловіку
Роздає    вона    останні:

-Два    стільці    внеси    ще    з    зали,
Бо    давно    вже    так    ведеться:
Той,    кому    ми    не    казали  –
То    воно    сюди    припреться.

Фікуса    підсунь    до    шафи.
Гості,    як  татари    й    турки  –
Будуть    спльовувати    в    діжку
І    кидатимуть    окурки.

Оті    два    пивних    бокали
Й    кришталеву    більшу    вазу
Занеси    у    меншу    залу  –
Бо    тут    їх    помітять    зразу.

А    книжки    -    оті    найкращі
(Палітурки    -    колір    дуба),
Заховай    у    крайній    шафі,
Там,    де    висить    моя    шуба.

-Це    вже    лишнє!    Ти    гадаєш,
Що    це    все    хтось    може    взяти?
-Не    забудь,    що    люди    пильні  –
Своє    можуть    упізнати.

В    гості    йдуть    не    тільки    жерти,
(Хоч    таке    й    не    відкидаю),
Треба    й    в    хату    щось    приперти  –
Це    я    по    собі    вже    знаю!  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955848
дата надходження 09.08.2022
дата закладки 09.08.2022

Ніна Незламна

У тонких струнах звучання долі

Вона  давно  лежала  на  столі,
Злегка  прикрита  білим  рушником,
У  тонких  струнах    звучання  долі,
Прожиті  днини,  бути  страдником,
Зіграти  з  шиком,  то  ж  на  волі.

І  часто  з  смутком  за  дні  прожиті,
Смичок  зривався.  В  душі  зболеній,
Неприховати  тривожні  миті,
В  звуках    мелодії…  зажуреній.
Вона  давно  лежала  на  столі,
Старий  футляр  зчорнів  під  час  війни,
Мо»  повезло,  залишив  у  селі,
Разом  з  речами  забув  на  вікні.

Яке  то  щастя,  хата  вціліла,
Футляр,  як  оберіг,  лише  потлів,
А  під  вікном,  бузина  розцвіла,
Згадавши,  ятрив  душу,  все  ж  жалів.

Гримлять  гармати,  музика  в  душі,
День  перемоги…  рідні  стежини,
Війни  мелодія,  зникла  в  глуші,
Звук  струн  у  скронях,  гіркі  сльозини,
           Охопив  смуток,  нема  родини.

На  підвіконні….  весняний  промінь,
Зморені  руки  рилися    в  речах,
Ледь  підгорілих.  Мокрі  долоні,
Та  лише  мить,  сльози  щастя  в    очах.

Вона  давно…    лежала  на  столі,
Злегка  прикрита  білим  рушником,
У  тонких  струнах,  звук  миру,  волі,
Вона  заграє,  так,  аж  в  горлі  ком.

Жилисті  руки  …    Тремтіла  струна,
Душі    схожа,  господаря  в  хаті,
Летять  снаряди,  навіщо  ця  війна?
Чом  припхались,  вороги  прокляті?

Плакала  скрипка,  душа  волала,
Сльоза  котилась,  жура    і  відчай,
Горе  це  нащо,  доля    зазнала?
Чом  світ  жорстокий,  скрізь  протиріччя?

У  хаті  тихо…    скрипка    на  столі,
Над  нею  фото,тривожний  погляд,
Ти  неспроможний,  йти  проти  долі,
Онук  з  думками,схилився  поряд.

До  болю  в  очах,    поглянув  на  стіл,
Він  поспішив,    країну  боронить,
І  Бога  просив,  щоб  добавив  сил,
Щоб  повернутись,  зіграть  на  скрипці.


                                                         27.07.2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954657
дата надходження 28.07.2022
дата закладки 30.07.2022

Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Є чуйна, є й черства

Вона  вразлива  така  й  ніжна,
Є  ще  байдужа  і  черства,
Така  є,  що  не  терпить  зла
І  не  відразу  всім  помітна.

Вміє  добро  вона  творити,
Допомогти  всім  поспіша,
А  може  від  усіх  закритись.
Така  вона,  людська...(  душа).

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954840
дата надходження 30.07.2022
дата закладки 30.07.2022

Леонид Жмурко

Ти як?. .

Загубилося  сонце  
в  мереживі  квіту  й  гіляк,
розплескалося  небо  
за  обрій  рясними  дощами...
Телефон  оживає  
простеньким  питанням  «ти  як?»,
не  формальним  тепер,  –  
як  пароль  «чи  живі?»,  поміж  нами.

В  двох  словах,  –  ні,  не  світ  –
хвилювання,  турбота  земна,
в  час  коли  переплутались  
долі,  молитви,  країни,
в  час  коли  над  землею  
лютує  безжальна  війна,
і  людей  розкидало  
як  вітром  лелечі  пір’їни...  

Цінувати  ми  стали  життя,  
за  яке  не  даси
копійчину  щербату,  
не  те  щоб  все  золото  світу.
Дивовижно  –  війна,  
а  знаходимо  час  для  краси:
ми  дивуємось  тиші,  світанкам,  
травневому  цвіту...

Ми  дивуємось  тому,  
що  досі  живі,  що  ми  є,
що  настав  день  новий,  
бо  тепер  кожен  день  ми  цінуєм.
Та  радіємо  відповіді  
на  питання  своє:  
«Все  гаразд.  А,  як  ти»?..  
«Все  гаразд.  Обіймаю  й  цілую».  
.
збiрка  ЛIРИКА  З  ПРИСМАКОМ  ПОРОХУ,  2016-2022  рр.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954157
дата надходження 23.07.2022
дата закладки 30.07.2022

Інна Рубан-Оленіч

Рецепт щастя

На  новій  висоті  зазвучала  струна,
На  нову  глибину  у  душі  потонула,
Твоїм  голосом  здалеку  лине  луна,
І  нещадно  з’їда  все  сердечна  акула.

На  нових  горизонтах  пливе  силует,
Тінь  танцює  на  фоні  вечірнього  сонця,
Це  лиш  витівка  дивна  космічних  планет
А  чи  тіло  шукає  на  ніч  охоронця.

На  нових  відчуттях  загострився  момент,
На  палітрі  новій  увесь  спектр  сьогодення,
Щоб  щасливою  бути  –  є  дивний  рецепт:
Треба  завжди  й  в  усьому  шукати  натхнення.
29.07.2022

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954814
дата надходження 29.07.2022
дата закладки 30.07.2022

Ніна Незламна

Хочу мати мрію ( дит)

В  небі  хмари,  мов  мережки
Поміж  них  не  бачу  стежки
Я  ж  не  пташка,  щоб  літати
Але  мрію,  хочу  мати

Бо  в  житті  завжди  потреба
Мати  свій    шматочок  неба
Щоби  мрія,  добра,  світла
Щоб  моя  земля  розквітла..

Щоби  небо  мирне  й  чисте
Щоби  сонце  золотисте
І  в  житті,  відбулось  диво
Мала  б  долю,  я  щасливу!

                     20.07.2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954452
дата надходження 26.07.2022
дата закладки 30.07.2022

Шон Маклех

Всесвіт-яблуко

     «Через  сімсот  років  лавр  зацвіте  знову…»
                                                                                           (Гійом  Белібаст)

А  знаєш,  Всесвіт  нагадує  яблуко,
Що  висіло  на  гілці  дерева-порожнечі,
І  полетіло-зірвалось:  
Летить  досі  з  минулого  в  майбутнє,
А  я  слухаю  тупіт  копит
Коли  пишу  кострубаті  верлібри
Та  фіалкові  елегії  про  кімерійців-блукальців,
Що  як  зорі  –  ні  дому,  ні  прихистку:
Лише  стигле  яблуко,  яке  летить-падає.  
Яке  колись  було  квіткою  –  вогню.  
Псалом.  А  знаєш,  я  співав  колись
У  церковному  хорі  
Храму  дітей  вдови
Біля  якого  мальва  цвіте.  І  пахне  м’ятою.  
Пил  годинників,  завірюха  клепсидр
У  місті  над  річкою  –  над  Бористеном,
Де  височіє  дерево  –  старе,  як  світ  ящірок,
Шрам  на  шрамі,  але  далі  цвіте  і  росте  –  
В  Небо  мовчання.  А  знаєш,  давно  вже
Мурували  будинок  –  білий,  білий
Як  вишня  весною,  як  одкровення,
Будували  на  радість  Сонцю,
Місили  глину  у  ночвах  Ночі,
Доки  блискавка-спалах  
Не  провістила  грозу.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952440
дата надходження 06.07.2022
дата закладки 06.07.2022

Ніна Незламна

Як тебе назвати (рим проза)

       Весняний  ранок  в  золотій  пелюшці….  Сонце    на  хмарі,  ніби  на  подушці.    Та  смуток  серце  крає,  від  темної    імли  війни,  загрози…  Зранені  яблуні,  відцвіли.  Віднесло  вітром,  у  попіл  пелюстки,  в  печалі,  не  крапають    росинки  -  сльози.  Ім  би    усім,  більше  вологи,  жаль  сухо,  здалеку,  раз  –  у  -    раз    блиск  вогню,  як  грози….
   Най,  як  раніше,  травневі  грози,    теплий  дощик,  паруюча  земля….    І  мирне,  ясне    небо,  спів  пташок,  гул  бджілок,  квітучі  поля.  Думки  про  весну,  гріли  душу,  як  світ  надії….Тож  з  нею  завжди,  чарівний    бузковий  цвіт,  найкращі  світлі  мрії.  
   Та  не  так  нині…  Багато  днів  її  земля  в  облозі,    дрижить,    горить  і  плачуть  небеса…    Де  непоглянь,чорна  від  пилу  й  окровавлена  роса.
 Сусід  прийшов,  з  війною,  як    злодій,  злющий  ненажера…  Хто  ж  тебе  виховав,  такого    шкуродера?!
 Здалеку  знову  дим….  нависли  чорні  хмари..  ..  О,  Боже  -  Боже  коли  ж  закінчиться  це  лиходійство,  кошмари?
       Серед  руїн,  вже  нікуди  іти.  І  своя  хата…    вже  два  тижні  в  руїнах….  Із  погріба,  ледь  визира,  перекошене  малесеньке  віконце…    Жаль,    навіть  на  хвилинку,  не  досягне  маленький  промінчик  сонця.  
Жилисті  руки  із  тремтінням,  на  голові  поправила  хустинку,  ледь  дотягнулась  до  вікна…  В  її  очах  блакитних,    лише  страх,  в  розчаруванні,
 -    О  Боже….    Боже,  що  за  весна?!  І  ніби  цвіт  пахкий,    все  ж  мав  втішати…    І  Україна,  врешті  стала  процвітати.  Що  ж  буде  далі?    Чого  з  війною  прийшов?  Від  кого  захищати?  Не  наважилась,    село  полишати.
     Якийсь  невблаганний  смуток,    впився  в  душу…    Трясло    і  гойдало,    мов    зранену  грушу.  Що  позбудеться,  життя,  в  горлі  тисне  клубок.    Як  сприйняти?  Чому  сусід,  зробив  такий  крок?  Мріяв  зі  славою  злетіть  до  зірок?!  Та  ні,  не  вийде,  висохнеш  до  кісток!  Невже  своїй  країні  бажаєш  химерного  життя?  Чом,  бісова    душа,  не  думаєш  про  майбуття?!  Іще  з  садочка,  дітям  до  війни,  прививаєш    любов…    Яку(  заразу)  приймаєш,чи  ти  наркотик  ввів  у  свою  кров?  Зробився  нелюдом…  Чи  мо»  не  той  хто  був  раніше?    А,  най  би  згинув!  На  душі  гірко,  по  шкурі  сироти,  стає  холодніше.    Коси…  посрібли,  від  панічних  думок…  В  смутку,  рукою  погладила  висок,
 -  Ні!  Це  неможливо  сприйняти!  Щоб  Україну    й  собі  підкоряти?!
Думки,  як  оси,  як  тебе  назвати?  
 Ніби  картина…  спогади  про  тата…    Як  в  сорок  першому,  не  ждали  ката.    Фашистський  чобіт….  Насилля,    розруха…  Тікав  з  полону,  приморозив  вуха.
     Вона  й  досі,    ті    рубці  пам*ятає  й  шрами..  Жаль  й    роками.…    так  й  незагоїлися  рани.  Скільки  смертей!  Скільки  бід,  клятий  фашист,    приніс  кожній  людині!  Який    то  біль,  осиротілій  дитині.  В  Німеччину  дорога  задалека….  Не    звив  гнізда    ріднесенький  лелека.  Аж  обпікала  душу,  остання  кров..  В    концтаборах  забрали,  вкрали  любов!    Любов  до  життя,  до  землі,  де  щасливого    дитинства  слід…  Хоч  і    роки  минули  та    ті  жахіття,    не  забув  весь  світ.
       Думки  –  джмелі…  Тоді,  народ  пізнав,  хто  такий  фашист…  Тобі  ж,    належне,  дамо    ім*я    рашист!  Зламані  долі,  тортури,    перевершив  усіх.
Диявол,  чи  хто  ти?  Чи  обкурений,  не  думаєш  про  гріх.  Що  час  іде,  обов*язково  настигне    мить  розплати!    Інакше  ні,    не  зможу  я  тебе  назвати.
     Здійнявся  пил,  гучне  гудіння,  здаля  то  ніби  птах…  Але  ж  не  видно  крил,  холодний  піт,  тривожно,  в  очах  страх.  То  вертоліт…  кого  ж  бомбити?  Коли  із  селище  вже  виїхали  всі.  Хіба  таких,  як  я,сховались  по  підвалах,    по  погрібах…  Чи  тих  загублених,  що  спочивають  у  землі,  а  душі  в  небесах….  
     В  полоні  смутку….сльоза  скотилась,  у  грудях  тисне,    погляд  вдалину,  до    хмарин…  О  Боже…Боже,  скільки    біди  й  горя    приніс  цей  нелюд,    скільки  роз*єднаних  родин.  Який  вже  місяць  гуляє  смерть...    Куди  не  глянь,  ніби  «пройшовся»  смерч.  Дома  й  хатки  -      руїни…  хрести,    могили…  Душа  болить,  кричить,  волає…    світ  став  немилий.    Хтось  з  Маріуполя,  з  Херсона,  а    хтось  з  Запоріжжя….    Куди  людей  відвезли?  На  північ?  Де  гуля  вічний  холод,  здичавілі  ліси    і  бездоріжжя.  
О  Боже  –  Боже,  дай  серцю  втіхи…  Почуй  мене,    ворогам,  непробачай    гріхи!  Навіщо  діточок  викрадає,  вивозить?  Тож  світле  майбуття  краде,  конозить?!  Що  тут  веселі  і  щасливі  оченята,  що  до  пуття    й  доволі  ухожена  хата?  Народ  з  дитинства  навчений  працювати,тому  й  гідний  добре  господарювати!
     Пригнічені  думки….  знайшов    раб.  силу….  Спіши,  допоможи,  козацький  сину!  Прошу  рідненький,  зупини,  рашистську  навалу!    Розбий,    ворожу  челядь,  таборну,  зухвалу!  На  твою  смілісь  й  відважність  одна  надія….  Що  бабця    виживе,  здійсниться  мрія!    Стяг  України,  на  площі    знов    замайорить….  Мені  ж  синочку,  так  хочеться  жить.
       Знов  сильно  загриміло...  мов  сполохана  пташка,  ниць  до  землі,
-  О,  Боже,  як  же  страшно!
За  мить,  в  підвалі  стало  темно,  невже  помітили,  під  серцем  щемно.
   Ледь  -  ледь  почула  розмову,  ще  й  зухвалу,  затупцювались  по  підвалу,
(-  Нет  здесь  уж  пусто,  наши  всё  забрали,  разве  что  трупы,    вонючие  остались.  Куда  ты  прёшь?    Пойдём,  подвал  засыпан  да  и  что  ты  там  найдёшь.  Наши  довольны,  много  подарков    с  Украины,  не  зря  воюем,  малость  обогатились…)*
     Кілька  сльозин  скотилось  по  її  щоці,  тремтіння  тіла,  чи  так  холод  пройняв,  незрозуміла.  О,  як  би  молодша,  я  би  вас,  п*скуд,    зустріла!  Запам*ятали  би  на  все  життя!  Як  руйнувати,  вбивати,  красти,  забирати  в  народу  щастя!
   В  підвалі  трохи  посвітліло…  Мабуть  від  радості,  ледь  посміхнулась.  
-Пішли….полегшенно  передихнула,-  Напевно  їх  позбулась.  Ба,  як  пацюки,  мерзотники,  іще  щось  шукають,  щоб  вкрасти…  Мало  набрали,  Боже-  Боже,  це  ж  треба,  так  низько  впасти!  Щоб  навіть  унітази  вивозити  в  кремлівське  царство!    Це  ж  треба  мати  таке  жлобство!  Як  дикарі,  чи  свині,  що  живуть  в  лісових  хащах.  Дорвались  посіпаки,  на  радощах….
     Вже  сутеніло….  За  віконцем  підкрадалась  нічка….Думок  багато,  як  повноводна  річка…
Злегка  виднілась,    цвіль  по  стінах….  Дірявий  одяг,  як  лахміття  та  світлі  мрії  ніби  в  сповиточку.  Сира  земля…    Хоч  виснажена,    все  ж  на  колінах,    схилилася  в  куточку.
Неначе  в    бункері….тихенький  мелодійний    шепіт  -    молитва  до  Бога,
-Почуй  Всевишній,  звертається  твоя  небога.  Допоможи  синам  і  донькам  ворогів  прогнати!  В  них  дух  козацький,  його  не  зламати!  Дай  Боже  миру  і  добра  святій  землі!  Хоч  у  підвалі,  так  недобре  мені.  Але  ж  жива  і  не  покину  батьківського  краю.  Я  дочекаюсь  перемоги!  І  доки  серце  б*ється,  я  усе  витримаю,  усе  переживу,  стерплю!    Бо  хочу  вільно  жити,    Україну,  ніколи  не  покину!  Душею  й  серцем  я  її  люблю.

                                                                                                                                                                   30.05.2022р.

                                                                                                                                                                           *-  рос.  мова.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951185
дата надходження 22.06.2022
дата закладки 06.07.2022

Ніна Незламна

Два місяці в облозі…

                                                                 Тримайдесь  мої  дорогі  земляки!
                                                                                                 Все  буде  Україна!

В  уяві  й  досі  зберігаю  рідний  край,
Хатки….    будинки,    біля  них  клумби  квітів,
Вже  літо  кликало  в  трояндовий  розмай,
Стежки  знайомі!  Усе  найкраще  в  світі!

У  ряд  приваблюють…    назви  магазинів,
Тут  є  й  кав*ярня,  а  неподалік  пошта,
Все  ніби  бачу,  не  позбудусь  споминів,
Радість  душі,  мов  від  сонячних  променів..

Та  нині    вкотре,  мов  пробуджуюсь  від  сну,
Страшні  новини,  зруйнували    уяву,
Мій  край  в  облозі,  війна,  катування,  сум,
Не  спромоглися  зупинить  навалу.

Зимовий  ранок….  круг  селища  враз  блиски,
В  небі  червоні  й  чорно  -  рожеві  плями,
Здригнувсь  народ…  чути  грохоту  уривки,
За  дві  години,  здійнявсь  пил  над  полями.

Приліт  снарядів  …  зруйновані  хатини,
Ворог  на  танках,  вже  кулеметні  черги,
Життя  спинилось,  жаль  матері    й  дитини,
Все  це  побачить,  як  витримають  нерви?!

Зніміло  селище  від  болю  й  свавілля,
Зранену  землю,  рашистський  чобіт  топче,
Чи  від  сусіда  ми  ждали  божевілля?
За  що  країну…    мою  знищити  хоче?

У  очах  смуток…    за  вікном  шумно,  темінь,
Душа  тремтить,  страхіття,  дрижать  будинки,
Літаки  низько,  ніби  торкнулись  землі,
Не  один  дах,    розлетівся  на  крупинки.

Пихаті  пики,  в  очах  злість  і  зневага,
Ніби  господарі,    раді  бісенята,
Забрати  все  для  них  одна  розвага,
Чому  не  спиниться,  ця  орда  проклята?

Два  місяці  в  облозі…  снаряди,  кулі,
Без  сну  і  дні,  і  ночі,  не  змога  втекти,
Вже  вишні  в  суцвітті  та  ком  пече  в  горлі,
Як  боляче,  стежки    і  мені  не  знайти.

Руїни…  Де  ж  хата?  По  сусідству  гроби,
Прощення….    не  буде  тобі  супостате!
В    серцях,  таки  таїться  вогник  боротьби,
Та  ти  ж….  просто  нелюд,  очманілий  кате!

***
Лиш  десь  видніються,  вхожені  городи,
Лишились  люди,  все  ж  плекають  надії,
Дождуться    волі,  не  втратять  дух  свободи!
Й,  як  раніше  житимуть  у  Україні!
З  тривогою  й  відчаєм,чекають  своїх  воїнів!

                                                     10.05.2022р

Ніна  Соколова  (  Свічкар)-  уродженка  селища,  
 навчалася  в  Козачолопанській  середній  школі  №  1
(  на  жаль  зараз  вона    зруйнована,  
   в  неї  влучив    рашистський  снаряд).

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947462
дата надходження 11.05.2022
дата закладки 13.05.2022

Ніна Незламна

Скажи, чого прийшов?

Чого  прийшов,  на  нашу  землю  воювати?
Чи  може  скажеш,  що  знов  прийшов  захищати?
Скажи  від  чого?  Навіщо  й  чого  заради?
Чи  може  злоба  і  гнів  рашистської  влади?

Що  ми    давненько,  уже  стали  жити  краще,
Зрівняти  нас?  Та  ти  ж  спокін  віків  ледаще,
Городи…в    бур’янах    і    життя  в  борг,  іпотеки,
Ви  й  досі  з  прапорами,  кричите  за  совєти.

Біда  країні,  на  душі  занадто  тяжко,
Сприймати  смерть,  руїни,  дуже  важко,
Ворогів,  на  жаль,  важко  людьми  називати,
Так  за  що  ж,  українок,  прийшли  ґвалтувати?

Знаю,  жінок    -  рашисток,  з  нашими  не  зрівнять,
Наші  ж  сміливі,  пішли  землицю  захищать,
Бо  вона  ж  їм,  найдорожча,  як  рідна  ненька,
Бо  люблять  мир!  Квітне,  пахне  хлібом  земелька,
Під  небом  чистим,  від  сонця  сприймати  тепло
А  ти  ж  негідник,  приніс  страждання,  сум,  пекло!

Скажи,  чи  була    і  є  в  тебе  рідна  мати?
Дай  відповідь,  зізнайся,  хто  навчив  вбивати?
 Та  ти  ж  грабіжник,  скільки  горя  зміг  принести!
Думки  рояться,  де  жив,  виховувався  ти?

В  сім’ї,  чи  в  дитбудинку,  може  серед  звірів?
Чи  з  тундри,чи  з  уралу,  мо»  живеш  без  віри?
 Бог  розуму,  не  дав,  прочитати  заповіт,
За  що,    ненавидеш,  Україну  й  увесь  світ?

Скажи  навіщо,  палиш  землю,  ***  сину,
За  що  знущання,  вбиваєш  малу  дитину,
 Невже…  ти  не  розумієш,  не  те  століття,
Воно  ж…  біднесеньке,  труситься  від  жахіття,
У  очах  страх,  відчай,  біль,  захисту  шукає,  
Мабуть  ти  нелюд,    у  серці….  добра  немає!
А  мо»,  ти  не  пізнав  материнської  ласки?
Брехати?!  Досить!  Прийшла  пора  знять  маски!

Заздрість,  ненависть,  жадібність  зове  до  бою?
Ми  ж  народ    дружній,  тож  відвоюємо  волю!
Горить  Луганськ…  під  свист,  авіабомб,  снарядів,
Ховались  люди….  від  біди,  смертельних  градів,
Із  дев’яносто,  в  школі  лишилось  шістдесят,
Земля  прийняла….  Небо    ж  стрічало  голуб’ят.

Яким  хотілось,  тепла,  бачить  сонце,    жити,
 Скажи,  за  що,  ти  кате,  посмів  народ  вбити?
 Ні  миті  тиші,    звуки  сирени,    раз  –у  –раз,
В  день  перемоги,тоді  тікала  вража  рать,
А  нині  ж    Боже,  чому  сусід,  став  фашистом,
Нема  прощення!  Для  нас  тепер  рашистом,
Залишиться  ворогом  для  неньки  України!
***
Більш,  як  два  місяці  війна,
 Горить  земля,  руїни  і  сирени…
Немає  спокою,  останні  дні  відлічує  весна,.
 А  я  думками  сповита  вдень  і  вночі,
 Читаю  «Молнию»,  кліпають  старенькі  очі,
 Крізь  окуляри,  сльози  –  краплини,
Душа  болить.Читаю,  тож    хочу  знать  новини.
 Як  важко  людям,  тим,  хто  ховається  від  градів,  
І  трохи  жаль,  хто  радіє  від  парадів,
   Знаю,  що  прийде,  до  них  судний  день,
 Все  в  руках  Божих,  не  заспівають    пісень,    
Коли  нарешті,  прийде  прозріння?

     Яка  різниця,  думаю  сама  собі…  У  другу  світову  війну,  Америка  відкрила  другий  фронт,  допомогти  прогнати  фашистів…
Тепер  Америка  допомагає  нам,  прогнати  з  нашої  землі  рашистів…
Що  сталось  з  цим  сусідом?    Так  хочеться  його  послати…
 за  кораблем    слідом…..
         А  поки  ж,  я  вклоняюся  перед  нашими  воїнами  –  захисниками,  героями.  За  їх  сміливість,  мужність  і  віру  в  перемогу.  Дякую,  дорогі  наші  сини  і  доньки!  Все  буде  Україна!    Героям  слава!  Слава  Україні!

                                                                                                               09.05.2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947305
дата надходження 09.05.2022
дата закладки 13.05.2022

Ніна Незламна

Треба до весілля знати ( з гумором)

Вечір…тиша…ясні  зорі
Нині  ж  я,  як  надозорі
До  віконця,  все  лип  та  й    лип
Щось  не  чути    хвірточки  скрип

Вже  й  віконце  відчинила
Тож  чекаю  на  Данила
Хлопець  бравий,  мене  любить
Зацілує,  приголубить
Лиш  матуся  заважає
На  жаль  дурником,  вважає

Його  погляд,  наче  ліки
Добре  знаю,  вдвох  навіки
Карі  очі,  чорні  брови
Поцілунок  у  діброві

І  сердець  шаленні  стуки
То  кохання,  дзвінкі  звуки
Основне,  щоб  не  програти
Мабуть  досить  вибирати!

Я  калина,    він  дубочок
Буде  славний  вечорочок
Разом  зорі  порахуєм
Про  весілля  поворкуєм.

Аж  раптово,  світло  зникло
Наче  милий,  шепіт  хрипло
-Прихворів  я,  лягай  в  ліжко
Та  мене,  полікуй  ніжно
Мабуть,  не  запалюй  свічку
Кохатиму  цілу  нічку

Лиш  халатик,  зняти  встигла
Пора  близькості  настигла
Називав  мене    (луною)
Просив  бути  не  смутною

У  позах,  тих,  що  й  не  знала
Навпомацки  цілувала
Де  жадав,  неначе  п`яна
Тож  товклися  до  світання.

Геть  знесилена,  ой  капець
Кричить  ненька  -    Йди  під  вінець!
Кажу  підеш,  моя  воля
Посміхнулась  тобі  доля!

Важкі  очі,    наче  скриня
Та  чи  я  й    не  господиня
Собою  розпоряджатись
Хотіла,  з  ним  покохатись.

Руки  в  боки,  ходить  мати
Справді  досить  вибирати!
І  стягнула  простирадло
Там  Грицько,  зир    й  похабно
Я  ж  казав    моєю  будеш
А  Данила  позабудеш!

Ненька  не  робить  погоди
Звідки  знала,  що  догодить?
Геть  вилазять  на  лоб  очі
Не  мала  такої  ночі

Може  й  варто,  гризе  сумнів
Поступить  треба  розумно
Спомин,  як  грудей  торкався
Як,  ріп`яшок    цілувався

Знайшов  ключ,  до  мого  тіла
І    ненька,  за  зятя  хтіла
Язик  в  неї,  як  помело
Ще  ославить,    на  все  село
Нагулялася  насправді
Як  у  очі,  глянуть  правді…

Подих….перевела  доня
Та  все  ж,  неначе  спросоння
-Це  твоя,    затія  нене
Щоб  й  робила  я  без  тебе!

Що    ж    тепер  тобі  сказати
Нехай  шле,  сватів  до  хати
Нині  йди,    вже  не  заважай
На  сніданок,  зготуй  чай!

Я  ж  прийматиму  екзамен
Перевірю,    на  що  здатен
Чи  є  в  нього  те,  що  хочу
Хай,  ще  трішки  полоскочу!

Посміхнулась,  як  лисиця
-Я  над  ним,    буду  цариця
Треба  ж,    до  весілля  знати
       Варто,  чи  ні  покохати…

               січень  2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938458
дата надходження 28.01.2022
дата закладки 28.01.2022

Ніна Незламна

Не подзвоню…

Мабуть  ревнуєш,  може    й  ні,  коханий  мій,
Тліли  думи,  мов  у  вогнищі,    не  знала,
Як  хмурий  день,  так  сумно  на  душі  мені,
Втекла  нічка,    в  моїм  серці  мрію  вкрала.      

І  ясний  місяць,  збліднів,  загубив    красу,
У    хороводі,  між  тьмяних    сонних  зірок,
Приніс    у  душу:  зневіру  і  сліз  росу,  
Ні,  я  не  здатна,  відважитись,  зробить    крок.

 За  собою,  не  відчула  я    провини,
Ти  пішов,    ніби  навіть    не  озирнувся,
Чом    ревнуєш?  Як  нежданна  хуртовина
Тож  не  клич,  до  тебе  ні,  не  повернуся.

Обвинувачення  ці,  всі    безпідставні,
Вже  й  бере  сумнів,  чи  в  нас    було  кохання,
Вкотре  згадаю  прогулянки  недавні,
В    душі  на  краще,  я  мала  сподівання.

Не  подзвоню,  нехай,  що  поміж  нас  було,
 Ой  так  важко,    доленько,  слізонька  бринить,
Сніжна  зима,  зуміла  зупинить  тепло,
 Все  забрала,  ой,  як  же  серденько  болить.

                                                           Вірш  до  картини
                                                                                       2018р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938329
дата надходження 27.01.2022
дата закладки 27.01.2022

Ніна Незламна

Не подзвоню…

Мабуть  ревнуєш,  може    й  ні,  коханий  мій,
Тліли  думи,  мов  у  вогнищі,    не  знала,
Як  хмурий  день,  так  сумно  на  душі  мені,
Втекла  нічка,    в  моїм  серці  мрію  вкрала.      

І  ясний  місяць,  збліднів,  загубив    красу,
У    хороводі,  між  тьмяних    сонних  зірок,
Приніс    у  душу:  зневіру  і  сліз  росу,  
Ні,  я  не  здатна,  відважитись,  зробить    крок.

 За  собою,  не  відчула  я    провини,
Ти  пішов,    ніби  навіть    не  озирнувся,
Чом    ревнуєш?  Як  нежданна  хуртовина
Тож  не  клич,  до  тебе  ні,  не  повернуся.

Обвинувачення  ці,  всі    безпідставні,
Вже  й  бере  сумнів,  чи  в  нас    було  кохання,
Вкотре  згадаю  прогулянки  недавні,
В    душі  на  краще,  я  мала  сподівання.

Не  подзвоню,  нехай,  що  поміж  нас  було,
 Ой  так  важко,    доленько,  слізонька  бринить,
Сніжна  зима,  зуміла  зупинить  тепло,
 Все  забрала,  ой,  як  же  серденько  болить.

                                                           Вірш  до  картини
                                                                                       2018р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938329
дата надходження 27.01.2022
дата закладки 27.01.2022

Ніна Незламна

Загадкова хмарина…

Яка  вона  ота  хмарина
Затьмарила,  майже  весь  обрій
По  обіч,  синяви  стежина
По  краю,  ніби  велич  гори

Геть  чисто,  розділила  небо
Та  загадковість  у  вишині
А  може,воно  так  і  треба
Що  приховала    в  тій  глибині?

Певно  посіє,  трохи  снігу
А  мо»  заплаче,  іще  й  дощем
Та  це  ж  зима,  нам  не  на  втіху
І  по  природі  ніби  ножем

Не  матиме,  радості    й  зима
Хіба  краще,  буде  озимим?
Навіщо,    сльози  лити  дарма
Хай  вкрива…  пухом  лебединним….

Он  один  промінь,  загубився
Відбився  золотом  по  полі
Напевно  часу,  ритм    згубився
Морозу  й  снігу  б  нам  доволі…

Яка  вона  ота  хмарина
Затьмарила,  майже  весь  обрій
Хай  заіскрилася  б  стежина
І  на  душі  б,  я  мала  спокій.

                                                     02.01.2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935889
дата надходження 04.01.2022
дата закладки 22.01.2022

Ніна Незламна

Неслухняна Чуча ( казка)

     Неподалік  від  поля    і  лісу  ,  в  покинутій    хатині,  під    старою  трухлявою  підлогою,  в  нірці  мешкала    Миша.  Вона  проживала    з    донечкою  на    ім`я  Чуча.  Миша  ,  самій  донечці    далеко    бігати    ніколи    не  дозволяла.Та    інколи  Чуча  потай  нишпорила  під  підлогою  і  вибігала  надвір,подивитися  на    ліс.  Вона  любувалася  ним,  особливо,  коли  з  дерев    злітало  кольорове  листя.  Від  радості    в  її  очах  сяяли  зоринки,  задоволено  підскакувала  і  пищала,
-Ото  би  й  мені  так  політати!  І  чому    я  не  пташка?  Чому  таких  крил    в  мене    немає?  Ну  навіть,  не  хай  би    на  якийсь  час    я  побула    хмаринкою,  ото  би  політала,  побачила  світу.
       Ця  мрія    довго  не  давала  спокою.  Їй  хотілося,  щоб  якнайшвидше  мама  побігла  в  поле  по  зерно.  
Одного  дня  майже  весь  час  дощило.  Та  підвечір,  дощ  ущух  і  Миша  вкладала  доньку  спати,  сама  ж  хотіла  побігти  в  поле  назбирати  зернят  пшениці.
     Осінння  погода  ніби  спонукала  до  сну,  але  маленькій,  вередливій    Чучі  не  спалося.    То  на  один  бік  повернеться,  то  на  другий.  За  мить  хитро  поведе  оченятами,  подивиться  чи  мама,  ще  вдома,  чи  вже  пішла.  Стук-  стук  хвостиком,  це  вона  так  сердиться,  думає  -  І  коли  ж  мама  піде    по  ті  зернята?
   В  нірці  тихо….  Чуча  лежала  з  закритими  оченятами,  вдавала,  що  спить.    Миша  прислухалася  до  дихання  доньки,  
-Ну  нарешті  вгамувалася,  ото  непосида!  Тільки  й  слідкуй  за  нею,  щоб  часом    кудись  не  побігла,  не  потрапила  в  якусь  халепу.
   Матуся  завжди    за  неї  хвилювалася,  адже    вже  декілька  раз,    витягувала  з  під  купи  камінців.  Не  розуміла,  чому  вона  під  підлогу  лізе?  А  одного  разу  Чучі    довелося  довго  пищати,  доки  матуся  не  повернулася  з  поля.Тоді  навіть  захворіла  та  добре,  що  за  три  дні    хвороба    відступила.  
     Миша    ковдрою  накрила  донечку,
-Ну  все  добре,  здається  спить,-  пропищала  і  вискочила  з  нірки.
 Минуло    кілька  секунд  ….  Чуча  зірвалася  з  ліжка,  потай    споспішила  за  мамою.  Втішила  себе,
-  Ну  нарешті,  я  дочекалася!  Сьогодні  моя  мрія  здійсниться!
 Вона  пробігла  попід  хатиною  і  далі,  оминаючи  якийсь  хлам,    гірку  хмизу,  добралася    до  лісу.
В  захваті,  від  падолисту  вертіла  голівкою,
-О!  !  Яка  ж  краса!
   Листя  тихо  злітало,  кружляло,  заворожувало.    Вона  й  не  помітила,  як    опинилася  біля  старого  дуба.  Жовте  листя,  доволі  більше  за  листя    з  інших  дерев,  тож  вирішила    політати  на  ньому.  В  захваті  від  своє  ідеї,  спритно  пробігла  по  товстому  стовбурі.  Зупинилася  майже    на    самій  верхівці,  
-Ой  –  ой,  це  я    з  листочком,  вже  зараз  полечу.
 Озирнулася  довкола,  від  побаченої  краси  лісу,  не  змогла  й  слова  пропищати.  На  мить  закрила  оченята  і  уявила,що  вона  вже  летить.  Раптом  одна  задня  лапка  сповзла  з  гілки,    вона  ледь  втрималася,  злякалася,подивилася  вниз,
-Ой,  як  я  високо!
 Не  задумуючись,    передніми  лапками    схопилася  за  листочок,  який  ще  тримався  на  гілці.Та  вмить  він  відірвався  і    мишка  з  ним  полетіла  донизу.  Перед    очима    замерехтіло,  від  страху  закрила    очі.  
Вона    спинкою  впала  на  купу  листя,  що  лежало  на  купі  хмизу.  Тремтіла,  подібна  листочку,  що  ще  тримався  на  дереві,  сперечався  з  вітром.  Відкрила  оченята,    ніби  перед  нею  хмари,    їй  здалося,що    летить  разом  з  ними.  Та  поворухнувшись,    відчула  легкий  біль  у  спині,  
-Тю,  та  я  здається  не  лечу,  а  лежу!  І  чому  все  так  швидко,  чому  не  так,  як  листя?
Та  знову  позирнула    до  неба.  Хмари  пливли  до  заходу  сонця.
-Ой  і  мені  треба  поспішати  додому,  скоро  зовсім  стемніє!
 Але  вона    кілька  раз  пробігла  довкола  дуба,  зрозуміла,  що  заблукала,  стомлена,  залізла  в  хмиз,  вирішила  відпочити.  Злипалися  очі,  дрімала.
 Пройшло  трохи  часу….Чучу  розбудив  шурхіт  листя.  За  мить  перед  нею  стояла  мама  Миша,
-Як  добре,  що  я  тебе  знайшла!  Ох  і  чому  ж  тобі  вдома  не  сидиться?  І  чого  було  бігти  так  далеко,  чи  мене  шукала?
Чуча  мовчала,  в  неї    трохи  боліла  спина,але  про  це  не  наважилася  сказати.  Вона  знала,  що  мама  буде  сваритися,    розуміла,  що  вчинила  не  правильно.    Але  обов*язково  розповість,  що    разом  з  листком  упала  з  дерева  та  не  зараз.  Вже  потім,  як  вкотре  в  кутку    відбуде  покарання,  попросить  вибачення.  І  мама,  як  завжди  її    приголубить    і  скаже,
-Дорослішай,  донечко!  Це  добре,  що  цього  разу  я  тебе  знайшла,  але  могло  статися  й  гірше.
Приховуючи  біль,  вона    додому  бігла  поруч  з  мамою.  Їй,  як  скоріше  хотілося  бути  в  своїй  затишній  нірці.
***
   Дітки!    Не  робіть  таких  помилок,  як  мишка  Чуча!  Прислухайтеся  до  порад.  Батьки  завжди  вам  бажають  тільки  добра!
                                                                                                                                                                                                                     28.11.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932224
дата надходження 28.11.2021
дата закладки 22.01.2022

Ніна Незламна

Я гляну у вікно

Я  спозаранку  гляну  у  вікно,
Бач  місяць  уже  не  рогатий,
Переливається,  наче  сукно,
На  мрії,мабуть  він  багатий.

А  сяє,  перламутрові  щоки,
Ич,  із  нічкою  веселиться,
Зіркам  всміхався  на  всі  боки,
Щораз  сильніше  серебрився,
Та    про  що,  йшла  мова?  Але  ж  красень!

До  землі  посилав  цілунки,
А  можливо  загубивсь  у  часі,
Вперто    жде,    на  ранкові  трунки,
Утішався,  сніжинкам  у  вальсі.

Вони  падали  ніби  нізвідки,
Я  подумки,  з  ними  в  таночку,
На  деревах,    перлиночки    зрідка,
Калина  –мов  діва  в  віночку.

Білосніжно  -  яскравіший  килим,
Я  з  радістю,  гляну  повсюди,
І  нам  ранок  здається  веселим,
Зимі,  тішимось  добрі  люди.

                                                         20.12.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935686
дата надходження 02.01.2022
дата закладки 13.01.2022

Леонід Федорів

Флешка

Немає  в  мене  секретарочки,
І  щось  комп'ютер  зависа.
Немає  в  світі  краще  парочки,
Як  ми  з  тобою.  Чудеса!

Думки-рої  фікскую  в  речення,
Римую  все  на  розсуд  свій,
Надаю  схрон  їм  і  збереження
В  дірявій  пам'яті  своїй.

І  все  ж  хвилююся  про  решту
Думок,  що  хочуть  утекти...
Як  добре  мати  свою  "флешку",
Що  все  готова  зберегти.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906917
дата надходження 05.03.2021
дата закладки 13.01.2022

Ніна Незламна

Гуляє віхола

Ох  і  гуляє,  нині  віхола
Ліхтар  гойдається  туди  –  сюди
Ледь-  ледь  іскряться  храму  купола
Не  заховатись,  діду  від  біди

Він  став,  як  тінь,  не  гріє  лахміття
На  ногах  пальці  -    ніби    бурульки
Яке  ж  жорстоке,  нині  століття
Хтось  жре  доволі,  справляє  гульки
А  тут  не  має,  де  і  зігрітись.

Холодні  стіни,  брами  навкруги…
Шниряє  вітер,  по  усіх  кутках
Геть  задубіли,  жилисті  руки
Знобить  все  тіло,  аж  проймає  страх

Десь  недалеко  святкують  Різдво
Лунає  музика,  розмови,  сміх
Перед  очима    руде  марево
Цьому  безхатченку,  вже  не  до  втіх
Не  діставсь  храму,  щоб  помолитись…

Ох  і  гуляє,  нині  віхола
Скрип  ліхтаря  -  як  сердечні  ритми
Всупереч  долі,  душа  схолола
Вона  ж  хотіла,  шукала  тепла…

                                             08.01  2022р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936709
дата надходження 12.01.2022
дата закладки 12.01.2022

Ніна Незламна

Передноворічні подарунки ( проза)

         У  ЦУМі  передноворічний  бум  продажу  товарів…  Куди  не  поглянь,  вивіски  -
 »  З  Новим  2003  роком!»  Звучала  весела  музика,підбадьорювала  покупців.  Записаний  на  плівку,  доволі  приємний,  чіткий  жіночий  голос,  запрошував  відвідати    відділки,  рекламував  товари.  Навіть  зі  знижкою,  це  дуже  вразило  Максима.  Вже  й  не  пам`ятає  коли  був  у  такому  великому  торговому  центрі.  Сюди  прийти  мабуть  би  й  ненаважився,  але    щоб  водієм  працювати  й  надалі,  треба  пройти  медкомісію.  Переглядаючи  одяг  після  прання,  самому  стало  неприємно  бачити  доволі  старий,  вицвівший  одяг.  Ще  верхній  більш  -  менш,  а  з  білизни,  то  вже  й  залишилося  тільки  на  одну  зміну.  Ото  дожився  -  в  думках  лаяв  себе.
     Йому  ж  минуло  лише    п`ятдесят  років.  Ніби,  ще  й  не  старий  одружитися,  але,  чи  соромиться  з  ким  небуть  познайомитися,  чи  може  просто,  вже    звик  жити  сам.  Інколи,  поспішаючи  на  роботу,  поголиться,  затримає  погляд  до  дзеркала.  Помітить  сивину  на  скронях,  зауважить,
-  Ой,  що  роки  роблять  з  нами.Чому  так  швидко  плине  час..
А  часом,  пригадає  покійну  дружину  -    Софіє,  бачила  б  ти  мене  нині.  Нема  кому  постригти  так,  як  мені  подобається.  Що  в  перукарні,  присядеш    на  стілець,  крутить,  вертить  й  слова  не  промовить.  Ніби  не  людина    стреже,  а  робот.  Колись,  ти  торкалася  мого  волосся,  гладила  по  голові,  усміхалася,
-Ти    на  вигляд  у  мене,  як  справжній  козак!  А  вуса  -    іще  з  молодих  років  моя  забаганка.  Вони  тобі  пасують,  нехай  будуть,  як  й  мене  не  стане.  Адже,  ще  є  порох  в  пороховицях!  Може  й  одружися,  я  не  проти.
І  ніжно  поцілує  в  щоку.
 За  мить  скотяться  сльози,  її  згадає,  як  мучилася  в  боротьбі  з  хворобою.  Онкологія,  як  вирок  людства.  Доглядаючи  за  нею,  задумувався  -  У  космос  літають,  а  знайти  ліки  від  цієї  недуги  й  досі  не    спромоглися.  Яка  несправедливість,  їй  же  тільки    минуло  сорок  п*ять,  ще  би  жити  й  жити.    Шкода,  Бог  і  дітей    не  дав,чому  така  доля?  За  які  гріхи?
   В  роботі,  за  кермом    машини  «  Соки,  води»,  про  все  забував.  Ото  тільки  й  розваг,  коли  підпише  папери  за  доставку  товару,    перекинеться  деякими  слова  з  продавчинями.  І    знову  поспішає    в  квартиру  до  телевізора,  до  улюбленого  кота  Кузі.  На  пару,  частіше    сиділи  на  сухом`ятки.  Хіба  що  в  вихідний  день  зварить  суп  з  фрикаделями.  І  кіт,    вдоволь  наївшись,  облизуючись,  плигне    йому  на  коліна.  Він  пригорне  його,  мов  маленьке  дитя.Кіт  задоволено  погляне  й  витягне  шию,  покладе  голову  ближче  до  серця,  примружуючи  очі,  замуркоче.  Ніби  намагається    зняти  втому,  заспокоїти,  заколисати.  Тих    вихідних    не  дуже    й  хотілося,  самотність  дратувала.  Інколи  просто  виходив  з  квартири,    довго  блукав  алеями,  втихомирював  часте  серцебиття.
*
 Максим  підійнявся  на    третій  поверх.  В  очах,  аж  мерехтіло…  людей,  як  комах.  Звичайно,  до  Нового  року  залишилося  два  тижні,  всі  бажають  придбати  подарунки,  як  не  собі  то  ближнім,  чи  просто  друзям,  коханим.
   Відділ  джинсів…    тут  простіше,  втішив  себе,  приміряю,  які  підійдуть  вже  й  можна  буде  придбати.  Не  відразу,  але  після  кількох  примірок,    йому  таки    вдалося  підібрати  штани.  Дивлячись  у  дзеркало,  тільки  тепер  помітив,  що    схуд,  втягнувся  живіт,  став  стрункішим,  повеселішав.  Задоволений,  попрямував  у  відділ  сорочок.  Тут  проблем  не  буде,  адже  добре  пам`ятає,  як  дружина    завжди  клопоталася,  щоб  почувати  себе  комфортно,    треба  брати    сорочку  по  коміру  сорок  три.
 Уже  розрахувався  за    джинсову  сорочку,  посміхнувся  -  Як  добре,  саме  така,  як      я  люблю.
     За  мить,  увагу  привернула    вітрина.  За  склом    макет  жінки  в    рожевій    нижній  білизні  і  зверху  накинутий,  такого  ж  кольору      шовковий    пеньюар.    Ледь  здвигнувши  плечима,  про  себе,
-  Але  ж  як  красиво!  Ой,  де  ж  наші  молоді  літа….  
Крутив  головою,  шукав  чоловічу  білизну.
 Раптово,  його  хтось  добряче  товкнув,що  ледь  з  ніг  не  звалився.  Довкола  озираючись,  незадоволено,
-Хоча  би    вибачились,  чи  що?
 Але  в  цій  метушні,    не  зміг  второпати,  хто  зміг  так  товкнути.  На  його  слова  ніхто  й  уваги  не    звернув.  Озирнувшись,  побачив  вітрину  з  чоловічою  білизною.
   А  вибір…  розбігалися  очі.  В  три  ряди  на  вішалках  труси,  майки,  футболки.  Так  багато,  але  ж  який  розмір  -  догнала  думка.  Ой,  Софійко,  важко  без  тебе!  Казала  козак,  який  там  дідька  козак,  коли  навіть  свого  розміру  не  знаю.  Ні  про  що  не  думав,  жив  з  тобою,  як  риба  в  воді.  
     Між  рядами  білизни,  в  синій  формі  стояла  жінка  невисокого  зросту.  Вона  спостерігала  за  покупцями.  Її  каштанове  волосся,  виблискувало  від  освітлення.  Несміливо,  він  кілька  раз    торкнувся  вішалок  з  білизною,  розгубився,  які  взяти?  В  цю  мить  почув  слова,
-Ви  собі  не    в  змозі    подарунок  вибрати,    чи  комусь?
 До  обличчя  підступила  гаряча  кров,  розгублено,
-Знаєте  сам    працюю,  пов`язаний  з  торгівлею,  але  там  простіше,  назва  соку,  води.  А  тут,    у  виборі  чомусь    шкутильгаю.    Собі  хочу…    Відколи  дружини  не  стало,  знаєте,  самому  такі  речі    не  доводилося    купувати.
Оце  відвертість,  сам    себе  впіймав  на  думці.  Але  ж  у  ній,щось    є  притягуюче,  ніби  знайоме.  І  вже  сміливіше,  прямим  поглядом  подивився    на  неї.  Так  -  так      зелений  колір  очей,  як  у  покійної  дружини  і  такий    же  теплий  погляд.  
Жінка  лагідно  звернулася,
-Тю!Та  ми  ж,  здається  одного  віку  з  вами,  життя  прожили,  чого  тут  соромитися.  Ану  дайте,  я  на  вас  подивлюся.
Зашарівся,  стримувала  невпевненість,  соромливість.
 Пристальний  погляд,  усмішка  на  обличчі,  вона  стурбовано,
-Мене  звати  Марія.  Ану  розстебніть  курточку.
Він  ладен  був  тричі  провалитися  крізь  землю.  Не  зміг  і  слова  сказати,    озираючись,  все  ж  виконав  її  прохання.
-Ага  так  -  так,    і  чого  червоніти,  зараз  щось  підберемо.
   Максим  топтався  на  місці,  вона  показувала,  пропонувала  білизну  кращу  за  якістю.  Він,  то  здвигав  плечима,    кривився,  морщився,    а  то      всміхався,  на  згоду  кивав  головою.
     Непоспішаючи,  Марія  в  пакети  складала    вибрану  білизну,
-Бачу  багато  подарунків  собі  зробили.  Вирішили  обновитися  на  Новий  рік.  Кажете  дружини    нема,  то  можливо  донька  є,  чи  син.  Хоча  для  нас,  у  молодих  завжди  бракує  часу.  Я  оце,  живу  з  донькою  і  зятем,  здається  й  допомагаю  їм,  але  почуваюся  ніби  живу  в  чужому  будинку.  Онук  вже  парубок,  коли  був  меншим  тулився,  а  нині,  до  мене  нікому  немає  діла.  Добре  хоч  роботу  маю,  оце  тільки  й  втіхи,  що  тут    з    клієнтами  перекинешся  кількома  словами  та  щось  порадиш.  Правда  молодь      сама    речі  вибирає,  в  них  уже  давно  інші  погляди.
     Подякувавши,    Максим  стояв  у  черзі  до  каси.  Ніби    й  не  хотів  та  все  ж  поглядав  до  неї.  Її    погляд,  ніби  сонячний  промінь,  що  дарує  тепло.  Але  ж  така  привітна  і  в  той  же  час  проста.  Й  таку    гарну  білизну  підібрала,  можна  сказати  за  моїм  смаком.  Задоволений  повертався  додому.
     З  піднятим  настроєм,  під  ніс  мугикав    мелодію  пісні  »Листья  жёлтые»  і    відкривав  замок  вхідних  дверей.    Як  завжди    біля  порога  на  нього  чекав  Кузя.
-О,  мій  друже,  сьогодні  в  мене  чудовий  день!  Я  обновився  і  здається,  познайомився  з  доброю  жінкою.  Може  колись  і  тебе  з  нею  познайомлю.      Тебе  сососкою  порадую,  а  сам  іще  раз  приміряю  новий  одяг.
   У  спальні  тихо-  тихо…  Поряд  на  кріслі  міцно  спав  кіт.  А  Максим  раз  -у  -  раз  ворочався,  не  зміг  заснути.    Тільки    очі  закриє,  перед  ним  Марія,  усміхнена,  ласкавий  погляд.  Терпець  урвався,    спересердя,  гучно  сказав,
-  О  Боже,  вгомони  мою  душу.  Хай  врешті  відпочину,  мені  ж  завтра  на  роботу!
 Кіт  з  переляку,    за  мить  очутився  на  підлозі.  Витаращив  очі  на  господаря,  але  він  лежав  обличчям  до  стіни.  Кузя  витягнувся  і  плигнув  через  нього,  мордою  терся  об  обличчя,  почав  муркотіти.  Обійнявши  кота,  йому  вдалося  провалитися  в  сон.
*
Минув  майже  тиждень  …  Виснажений  після  роботи,  Максим  відчинив  двері  квартири.  Біля  порога    Кузі  не  було.  Кілька  раз  гукнув  його.  Тиша  насторожила,    не  роззуваючись,  зайшов  до  ванни.  На  підлозі  лежав  кіт,    ніби  без  признаків  життя.  З  острахом  кинувся  до  нього,
-Кузя  ні!  Ні  мій  хлопчику!  Що  сталося?
Він  взяв  його  на  руки,  кіт    почав  важко  дихати,  сумно  дивився    на    господаря.  З  його  рота    тирчало  щось  чорне.
-Оце  так    біда,  що  там  в  тебе?  Чи  їсти  не    було  що,  чого  якусь  резину  в  рот  запхав?
 Він    кілька  раз  намагався  розчепити  зуби,  але  кіт  виривався,  витаращував  очі,  розширялися  ніздрі.  
Максим  поспіхом  закривав  двері  на  ключ,
-Треба  до  ветеринара,  але  ж  вже  пізня  година.    Ну  хіба,  що  в  центрі…
       Уже  їхав  на  таксі,    кіт  сполохано  позирав  вбік  і  час  від  часу  закривав  сумні  очі.
   Максиму  здалося  їхав  цілу  вічність,  хоча  добрався  за  пів  години.  Пулею  вилетів  з  таксі…    поспішав,  ледь  не  збив    із  ніг  жінку.  Вона  миттєво  схопила  його  за  руку,
-О!  Куди  це  так  летиш  ?  
-Ой,  вибачте  це  ви  Маріє?
-Так,  що  впізнав?    У  тебе  щось  сталося?
-Дуже  поспішаю  в  ветиринарну  клініку.
Він  показав  на  кота,  його  голова  тирчала  з-за  пазухи.
-Це  мій    Кузя,  щось  запхав  у  рот,    я  сам  справитися  з  ним  не  в  змозі.    Сусідам  не  захотів  голову  морочити.  Можливо    якраз  допоможуть  в  клініці.
-Бідолаха…Тут  недалеко,    я  з  тобою,  мене    вдома  всеодно  ніхто  не  чекає.  Тим  паче,  я  завтра  вихідна.  Може    моя    допомога      потрібна  буде.
*  
 Майже  годину  Максим  і  Марія  чекали  на  лікаря,  коли  їм  повернуть  кота.  За  цей  час,  він  схвильовано  розповів,  як  знайшов  кота.  Виправдовувався  і  в  той  же  час  сварив  себе  за  зайві  речі  в  квартирі.  Жінка  слухала  його,  час  від  часу  кивала  головою.  Підтримала,  щоби  не  хвилювався,  завіряла,  що  все  буде  добре.  Розповіла  про  свою  сіамську  кицьку,  яку  два  роки  назад  хтось  вкрав.  Посилаючись  на  однаковий  вік,  наполягла,щоб  звертався  на«  ти».  
       Лікар,  чоловік  середньої  статури,  років  п`ятидесяти,  ніс  на  руках  кота,
-Ну  от  забирайте  свого  Кузю,  здається  ви  так    його  називали.  Напевно  він    дуже  грайливий.    На  гумовий  м`ячик  намоталася  чорна  плівка,  частина  попала  в  горло,    добре,  що  не  перекрила  все  дихання.  А  рота  так  відкрив,  що  м`ячик  застряг  у  зубах.  Він  просто  не  спромігся  його  витягнути.  Він  зараз  іще  трохи  під  наркозом,    в  легкій  дрімоті,  але  десь  через  годину  буде  знову  гратися.  
І  звернувся  до  Максима.
-Хай  дружина  для  нього  зварить  супчик,  тільки  м`ясо  перемелить.  Бо  знаєте  ж,    тепер    у  горлі    є    подразнення.  А  через    три  дні  минеться,  їстиме  все.  Наступного  разу,з  такими  речами,  вдома  будьте  обачливіші.
Подякувавши,  вони  направилися  до  виходу.
*
   Холодне  повітря  вдарило  в  обличчя…  Жінка  забідкалася,
-Ану  давайте  я  його  накрию  своїм  шарфом,  він  лежить  такий  немічний….
Максим  не  заперечив.  За  кілька  хвилин  вони  сідали  в  таксі.  Він    відчинив    задню  дверцю,
-Маріє,сідай  сюди,  бери  Кузю,а  я  сяду  біля  водія.
     Таксі  під`їхало  до  самого  під`їзду….  Марія  відчинила  двері,  одночасно  кіт  підняв  голову.  Максим  саме  протягнув  руки  взяти  кота,
-Ну,от  і  добре!  Кузю,мій  котику,  все  гаразд,  ми  вже  вдома.  
Марія  звернулася  до  водія,
-А  тепер  мене    до  моста  підвезіть!
-Е  ні-ні,-  заперечив  Максим,  подав  їй  руку  і  продовжив,
-Хіба  так  годиться,  а  хто  суп  для  кота  зварить?
Жінка    не  очікувала  такої  пропозиції,  кліпала  очима,  не  знала  що  робити.
Водій  хитро  позирнув  на  Максима,підморгнув,
-Та  я  це,  в  мене  зміна  закінчилася.  Вибачайте,  мені  не  в  ту  сторону.
Здвигнувши  плечима,вона  лише  подивилася  вслід  таксі,
-Що  ж  буду    ловити  інше.  
Ніякого  інше,  хтось  хвалився  що  завтра  вихідний,  чи  не  так?  Пішли  Маріє,  прохолодно,  ще  застудися  і  ти,    і  ми  з  Кузею.
 *
     В  квартирі  смачно  пахло  м`ясом….  Марія  в  каструлю  кидала  фрикадельки,  весело  до  кота,
-Такий  суп  не  тільки  ти  будеш  їсти,а  й  ми  посмакуємо,  правда  Максиме.
Усміхнений,  прямим  поглядом  дивився    в  її  очі,
-Знаєщ  Маріє,  я  дуже  радий,що  маю  передноворічні  подарунки.  Одяг  то  таке  діло,  а  от  тебе  зустрів,  напевно  доля  нас  звела.  Чого  тобі  жити  з  дітьми.  Завтра  після  роботи,  давай  я  тебе  заберу  до  себе
-О  ні,  так  швидко,  але  ж  ми    дуже  мало  знайомі.
-Ну  гаразд,  але  вже  пізно,    сьогодні  ти  переночуєш  тут,  завтра  вихідна  побудеш  з  котом.  А  ввечері,  я    відвезу  тебе  додому.
Після  пізньої  вечері  в  кімнаті    на  дивані  спала  Марія,  в  її  ногах  дрімав    кіт.  А  в  спальні,  ледь  уговтав  свої  почуття,  спав  Максим.
*
 Здалеку  чути  звуки  музики…    Освітлюючи  частину  піднебесся,    раз-  у  -раз  злітають  салюти,  розсипаються  й  десь  зникають.  Під  покровом  новорічної  ночі,  вони  стояли  на  балконі,  любувалися  містом.  Ласкавий  погляд,  на  обличчі  легка  усмішка,
-З  Новим  Роком  Маріє!
-З  Новим  Роком!
 На  вустах  солодке    вино  і  ніжний  поцілунок    в  уста.
-  Хай  ця  ніч  буде  початком  нашого  життя!  
-А,  що,  чому  бути,  того  не  оминути.  Гаразд,  я  згодна.
Легкі  сніжинки  кружляли,  прилипали  на    обличчя.  Усміхнені,трохи  задумливі,  позирали  один  на  одного,    смакували  вино.

                                                         

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934879
дата надходження 25.12.2021
дата закладки 10.01.2022

Людмила Григорівна

Хобби

(по  реальным  фактам,
показанным  в  телерепортажах)


Баба  Настя  с  бабой  Катей
Заселились  в  новый  дом:
По-соседски  —  дружно,  ладно
Сорок  лет  прожИли  в  нём

Баба  Катя  на  четвёртом,
(Тяжело  ходить  уже!)
А  Настасья  аж  на  пятом
Предпоследнем  этаже!

Вот  и  пенсия.  О,  счастье!
Вольна  воля  у  подруг!
Отчего  же  баба  Настя
Сторониться  стала  вдруг?

Что  произошло  с  подругой?
С  виду  вроде  всё  о,кей...
…  Катя  ж  сверху  слышит  стуки
не  от  ног,  а  от...  когтей...

Был  ремонт  у  бабы  Кати,
Вдруг,  везде  на  потолках
Жёлтые  возникли  пятна,
А  из  них:  кап-кап,  кап-кап.

И  в  квартире  запах  смрадный,
Что  случилось?  Во,  дела...
Оказалось,  баба  Настя
В  доме  псарню  завела!(?)

Собрала  собак  бездомных
Сорок,  или  пятьдесят,
Под  замком  их  держит  дома,
Не  выводит  погулять.

Стонут  верхние  соседи:
Смрад  такой!  Не  продохнуть!
Бабку  как  привлечь  к  ответу?
Нет  закона,  чтоб  на  суд.

Не  пускает  в  дом  старуха
Даже  полицейских  взвод!
И  собакам  жить  с  ней  мука,
Воют  сутки  напролёт!
…......................................................

Замечательны  законы!
Только...  кто  мне  объяснит:
Бабе  Кате  в  личном  доме
Как  в  дерьме  собачьем  жить?

RS:
Наконец  нашли  спасенье:
Мол,  к  животным  не  должно
Быть  жестоким  обращенье!
Ну  а  к  людям?
Странно,  но...
2021

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927037
дата надходження 04.10.2021
дата закладки 01.01.2022

Людмила Григорівна

Новогодняя песня

ДОРОГИЕ  МОИ  ЧИТАТЕЛИ!
ПОЗДРАВЛЯЮ  ВАС  С  НОВЫМ,  2022  ГОДОМ!
МИРА,  ЗДОРОВЬЯ,  ТВОРЧЕСКОГО  ВДОХНОВЕНИЯ  И  ВСЕХ  БЛАГ!
                     С  НОВЫМ  ГОДОМ!!!!!!!!

За  окошком  морозная  синь-
Новогодний  чарующий  вечер,
Скоро-скоро  на  башне  часы
Возвестят  о  волнующей  встрече!

ПРИПЕВ:
Он  придёт,  он  придёт,  Новый  год!
Зазвенят,  заискрятся  бокалы,
Только  радость  он  всем  принесёт
И  ни  капли,  ни  капли  печали.

Тихо,  тихо  струится  снежок
Белоснежным  ковром  оседая,
Праздник  звёзды  на  ёлках  зажёг
Мир  не  спит,  Новый  год  ожидая.

ПРИПЕВ:
Он  пришёл,  он  пришёл,  Новый  год!
Новым  счастьем  наполним  бокалы,
Пусть  он  мир  в  каждый  дом  принесёт
И  ни  капли,  ни  капли  печали!

Здоровья,  мира,  удачи  и  всего  самого  прекрасного!!!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935512
дата надходження 31.12.2021
дата закладки 01.01.2022

Людмила Григорівна

Новорічна пригода Святого Миколая

 
 На  рік  Новий  всі  діти  готували
 Концерти  для  запрошених  гостей.
 Чекали  й  на  Святого  Миколая:
 Прибуде  неодмінно  до  дітей!

 Та  Королева  з  Крижаного  Краю
 Що  заздрістю  і  злобою  жила,
 До  себе  заманити  Миколая  –    
 Такий  наказ  Метелиці  дала.

 Призвала  вітер,  снігом  все  довкола
 засипала,  сховала  всі  шляхи!
 ...  Загрузли  сані,  заморились  коні,
 Лиш  ліс  та  сніг  глибокий  навкруги!

 Йде  пішки  Миколай,  а  час  спливає,
 Тріщить  мороз,  метелиця  мете.
 Хто  ж  із  біди  врятує  Миколая?
 Хто  чари  Королеви  відведе?

 З  Небес  спустився  Янгол  з  охоронцями,
 Метелицю  і  Королеву  Криг
 додому,  в  рідний  їм  Палац  на  Полюсі
 Доправили  на  хмарах  крижаних.

 А  в  лісі  все  так  снігом  запорошене,
 В  заметах  всі  дороги  і  стежки,
 Що  вчасно  Миколаю  на  запрошення
 Ніяк  по  кучугурах  не  дійти!

 Та  в  Новорічну  світлу  ніч  казковую
 Усе  вершиться  волею  чудес:
 По  срібній  нитці  Місячного  Променя
 Спустилось  Янголятко  із  Небес.

 Зробило  знак,  і  в  Місячнім  Промінчику
 з'явилось  враз  яскраве  НЛО,
 Усіх,  хто  заблукав  у  лісі  сніжному,
 За  мить  в  Палац  до  діток  принесло.

 І  був  концерт  із  співами  і  танцями,
 Сам  Миколай  дарунки  роздавав,
 І  діточкам,  і  Янголятку,  й  ангелам...
 Сподобався  всім  Новорічний  бал!
 2019

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934335
дата надходження 19.12.2021
дата закладки 28.12.2021

Ніна Незламна

То не сон…

То  не  сон  наснився  -  задубіли  квіти,
Давно  сперечались,    з  прохолодним  вітром,
Кожен  день  бажали  сонечко  зустріти,
 Чи  гадали...  вони  рано  посивіти?

Надто  довго,  вдало,  осінь  загравала,
Тож  тепло  тримала  під  семи  замками,
Веселилась  з  вітром.  Всім  пісень  співала,
У  вечірню  пору,    стрімкими  дощами.

Та  вночі    до  скрині,  вже  й  мороз  підкрався,
То  не  сон  наснився,  скувало  стеблини,
Ключі  вкрасти  вдалось,  добре  постарався,
Пелюстки,  як  сльози  -  прозорі  крижини.

Чи  їх    й  хто  зігріє,  чи  й    розтопить  серце,
Не  спинити  холод,  зимонька  мандрує,
Де  роси  останні,  там  маленьке  скельце,
По  них  глянь,  малюнки,  морозець  лютує.

То  не  сон  наснився,задубіли  квіти,
Вся  краса    зомліла,  вкрилась  сивиною,
А  їм    хтілось,  іще    трошки,  порадіти,
Щоби    серце    билось,  ранньою  весною.
                                                             

                                                               20.12.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935189
дата надходження 28.12.2021
дата закладки 28.12.2021

Ніна Незламна

Летимо немов пір`їнки ( дит)

Ой  летять,  летять  сніжинки,  
 Замело,  давно  стежинки..
А  в  мене  в  руках  санчата
 І  на  гірці  вже  дівчата

А  земля  сяє,  іскриться,
Тож    будем    всі  веселиться
 Хто  скоріш  з  гірки  злітає
Ніби  сонечко  те  сяє

 У  очах  зірки  –  іскринки
Летимо  немов  пір`їнки
Гайда  дітки,  доганяйте
Всіх  з  зимою  привітайте!

Дід  Мороз  йде  по  дорозі
Новий  рік  вже  на  порозі
 Тож  вітаймо  всіх  з  святами
Порадіймо  люди  з  нами.

                                               27.12.2021р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935190
дата надходження 28.12.2021
дата закладки 28.12.2021

Irкina

Про Сніги і Річку

[i][color="#549ab3"]Ріка  втомилась  літом  –  і  у  зиму
Колись  втекла  від  вирію  подій  -
В  хрусткім  морозі  лагідні  години,
В  зимову  ніч,  легку,  як  порух  вій..


..І  падали  сніги  тієї  ночі  -      
Із    всіх  небес  –  ізвідкись  -  в  нікуди́..                        
І  зі  снігами  –  давні  сни  пророчі      
В  меандрі  річки  плили  по  воді..


І  завмирало  все  у  німуванні
І    фарфорі  із  льоду  навкруги  ..    
Лише  з  небес,  із  водами  вінча́них,
Дзвеніла  Вічність  сріблом  в  береги..


У  сяйві  світлім  водної  долоні                                              
Весь  Час  по  білій  сніжності  спливав..
І  юним  ранком  в  снах  ріки  старої
Застигли  свя́та  й  мо́лені  дива..      



   Та  Час  пройде́  -  відбудеться  відлига
Пере́йдуться  сніги,  звесніють  сни..

Хай  спить  ріка…І,  сховане  під  кригу,

Латаття  спить...
                                 ..  Розквітне  повесні.[/color]
[/i]



.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934735
дата надходження 23.12.2021
дата закладки 23.12.2021

Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Загляда в вікно синичка

Загляда  в  вікно  синичка,
Вона  зростом  невеличка.
Вже  настали  холоди,
Нагодуй  її  бери.
Дай  смачний  шматочок  сала,
Щоб  вона  не  замерзала.
Як  зима  сувора  гряне.
Коли  ж  веснонька  настане,
Знову  буде  щебетати,
Тобі  славу  воздавати.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934683
дата надходження 23.12.2021
дата закладки 23.12.2021

Ніна Незламна

Настає святковий вечір

Проліта́,  сніжок  надворі
Дітвора́,  мов  на  дозорі
До  віко́нця  поглядають
Дідуся́,  в  гості  чекають

 Ой  ма́мцю,  двері  відчиняй
Я  ба́чу,  дідусь  Миколай
Он  іде́,  вже  по  стежинці
У  мішку́,    мабуть  гостинці

Настає́,  святковий  вечір
Ой,  ціка́во,  які    ж  речі
Він    несе́,  мені    й    малечі?

Давно  хо́чу,собі  смартфон
Сестра    мрі́є  про  телефон
Каже  мо́жна  і  дзеркальце
А    Макси́мкові  б  брязкальце

Ми  ж  усі́,    були    слухняні
Погра  та́то,    на  баяні
З  дідусе́м  ми  потанцюєм
Як  сніжи́нки  покружляєм

Тож  хай  луна́,  веселий  сміх
Й  украсить  зе́млю  білий  сніг
В  домі  бу́де  справжнє  свято
Щастя  й  ра́дості  багато!
 
                                           18.12.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934236
дата надходження 18.12.2021
дата закладки 23.12.2021

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.12.2021

Не Тарас

Грудневий сніг

Грудневий  сніг,та  тільки  чи  надовго,
пішов  лапатий  забілив  двори.
Чорні  дерева  у  задумі  строгій,
нарешті  у  зими  з"явилися  сліди.

В  вечірній  час  була    хурделиця,
засіяла  поля,дороги  і  стежки,
мороз  побільшав  і  під  ноги  стелиться,
степами  нашими  забігали  вітри.

І  діти  враз  на  вулицю,до  дива.
за  снігом  скучили,чи  буде  ще?
Такі  рум"яні  і  такі  щасливі,
в  забави  зимньої  радісне  лице.

Село  тепер  як  чорно-біла  птаха,
чекає  що  там  завтра,через  день.
І  сивим  димом  в  небо  хати,
в  душі  мотив  засніжених  пісень.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934549
дата надходження 21.12.2021
дата закладки 22.12.2021

Ніна Незламна

Подарунки зими

Прохолода…  Вітрець    повіває,
Я  сприймаю,  дарунки  зимоньки,
Полюбовно,  ніжно    обіймає,
Розстеляє…    білі  доріженьки.

То  лиш  зранку,  як  небо  ж  в  золоті,
Прозорі    краплі,  лишить  на  згадку,
Вже  мудрує,  що  витворить  потім,
Як  звечоріє…    вкрасить  посадку.

Білосніжним  пухким  мереживом,
Мов    у  казці,  ти  поглянеш    туди,
Іскрить  місячне  сяйво  вогником,
Ніжний  бляск,  засріблиться  повсюди.

Дріма    поле,  в  парчовій  пелюшці,
По  стерні,  бурульки,  сніжиночки,
Бур`яни  ж,  вищі,  як  сніжні  скринці,
Між  рядів,  дзеркальні  стежиночки.

Купки  снігу,  тримає  ялинка,
Скрізь  по  голках,  сльозинки-  краплини,
Та  морозу,    єдина    хвилинка,
Казково  сяють,  диво  -перлини.

Під  кришталем,  зігнулися    кущі,
Немов  домівки,  в  сніг  занурені,
Хочу  спитати,  я  їх  від  дущі,
Адже  красиві,  чом  зажурені?

Де-  не  –  де,  дерево  мов  не  снить,
 Вбрання  сніжне,  сповзає  до  землі,
І  відразу,  скрізь  лазуровий  блиск,
Вже  й  на  серці,  так  хороше  мені.

                                     19.12.2921р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934634
дата надходження 22.12.2021
дата закладки 22.12.2021

Ніна Незламна

В перший день зими

Перше  грудня  -    зими  перший  крок,
Упевнений,  легкий    і  сміливий,
Це  ж  сніжинок,  веселий  танок,
Чаруючих,  сріблястих  зірок.

Заясніло,  біло  навкруги,
Перший  сніг  -  заяскравів  весь  світ,
Краса  тішить,сяють  килими,  
Шле  зима,  перший,  сніжний  привіт!
*

Шановні  друзі!  З  першим  днем  зими!
Хай  всім  принесе  мир!  Здоров*я  і  наснагу!
Білосніжної  краси  і  тепла  в  серця!
 Хай  нікого  не  обходить  щастя!

                                               01.12.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932585
дата надходження 01.12.2021
дата закладки 22.12.2021

Ніна Незламна

Запасний варіант ( проза)

       Обрій  у  передвечірньому  мареві……    Червоне  сонце  й  смужки  темно  синіх  і  рожевих  хмар  навіювали  думки.  Ну  от  минув  ще  один  день,  а  час  летить.  І  так  рік  за  роком.  Під  квітучим  бузком,  Таня  присяде  на  лавці,  в  ньому  знаходить  розраду.  Інколи  поскаржиться  на  долю,  а  інколи  і  теплі  спогади  на  якусь  мить  зігріють  серце.  Та  деякі  спогади  чомусь  з  гірчинкою.Чому  колись  була  довірливою  дівчинкою?  Запах  квітучого  бузку  вкотре  нагадав  про  той  вечір.
***
   У  школі  випускний  вечір….      На  ній  пишне  плаття  феї,  подібне  вбранню  квітучої  вишні.  Біляве,  локонами  волосся,    ледь  прикривало  пишненькі  груди.  Проникливий  погляд  синіх  очей,  Артур  не  міг  не  помітити.  Та  не  наважувався  її  запросити  на  танець.  З  під  лоба  спостерігав  -  гарненька,  ледь  пригадав  її  ім`я,  здається  Таня.  Школа  велика,  три  випускних  класи,  чи  й  запам`ятаєш  цих  красунь,  кілька  раз  переконував  себе.  Якби  ж  з  одного  містечка,  а  то  десь  на  відшибі  живе,  чи  й  не  з  якогось  ближнього  села.  Адже  кілька  раз  помічав,  як    виходила  з  рейсового  автобуса,  що  зупинявся  неподалік  від  школи.  
 А  може  й  справді  наважитися  запросити?  Але  ж  прийдеться  провести  додому.  Може  інші  дівчата  не  помітять,  вже  добряче  набридли  одні  й  ті  самі  обличчя,  їх  пусті  розмови.  Та  чи  готовий  я?  І,  як  завжди  підбадьорив  себе  -  Але  й  чому  не  можна  злегка  фліртонуть?!  Впоспіх  кілька  раз  поправив    чорнявого  чуба,  що  щойно  спав  на  чоло.  Його  невеличкі  карі  очі  неначе  забігали  й  заблискали  од  сподівання.  Черговий  флірт,  ну  хіба  що  на  один  вечір,  тож  попереду  навчання  у  великому  місті.
 Раптово,  гучний  голос  ведучого  відволік  від  думок,  
-Оголошую  білий  танець.
Ой,  як  же  вона  чекала  цього  моменту,  подібна  пташці,  пурхнула  через  весь  зал.  Ледь  почервонівши,  присіла  в  реверансі.  
       Омріяні,  веселі  закружляли  в  вальсі.  Жадані  хвилини  дотику,  поглядів,  легкий  трепіт  тіла,  перевернули  весь  світ.
     Привітно  мерехтіли  зорі…  від  повного  місяця  лилось  блакитне  сяво,  освітлювало  шлях.    Позаду  залишилась  школа.  Артур  обережно  тримав  її  за  руку,
-Тобі  далеко  додому?
-Та  ні  за  містом  новобудови.  Правда  автобус  в  цю  пору  не  їздить.  
-То  я  візьму  таксі,  бо  ж  це  не  близий  світ.
На  згоду,  лиш  схилила  голову,  мовчала.  В  душі  втішалась,  батьки  в  нічну  зміну,  тож  не  буде  запитань.
   Зацікавлений  погляд…  Вздовж  дороги  горіли  ліхтарі,    його  вразили    двоповерхові  будинки  з  красивими  масандрами.  Адже  не  знав,  що  тут  виріс  цілий  мікрорайон.    Трохи  здивувався,  коли  вона  запросила  зайти  в  будинок,  випити  чаю.  Думка  стрілою  –  Тож  не  дурень  відмовитись.  Хіба  я  вже  такий  красень,  щоби  мене  майже  кожна  запрошувала  до  себе  в  гості.  Але  ця,  здається  не  з  бідненьких,  хто  знає,  може  й  не  на  один  вечір…  
   Він  відпустив  таксі,
-Раз  це  не  на  пів  години,  навіщо  чоловіка  тримати.  я  потім  зроблю  замовлення.
Вона  з  заздрістю  дивилася  на  його  телефон,  який  тримав  у  руці.    В  класі  кілька  учнів,  вже  придбали  собі  такі  телефони.  Їй  же,  батьки  пообіцяли  подарувати  на  вісімнадцятиріччя.  Але  до  нього,  ще  майже  цілих  десять  місяців.
       На  кухні  засвистів  чайник.  Вона  з  серванту  діставала  цукерки  й  серветки.
-Таню  можна  я  сам  приготую  чай.  
Мимохіть  мелькнула  привітна  усмішка,
-  Ну,  якщо  дуже  хочеш…  Там  знайдеш  чашки,  цукор.
     Розмова  про  школу  його  не  цікавила.  Розповідав,  як  придбав  телефон  та  ділився  думками  про  нові  комп`ютераи,  про  їх  запровадження  в  різних  сферах.  Коли  запитав    про    її  батьків,  зрозумів,  що  вони  до  ранку  тільки  удвох.  І  озираючись,  в  одну  із  чашок  кинув  пігулку  снодійного.Він  вже  не  вперше  це  робив  з  дівчатами  і  цього  разу  не  хотів  втратити  шансу.  Горіло  бажання    провести  з  нею  ніч,  відчути  себе  справжнім  мачо.
 Приємний  запах  чаю  рознісся  по    кімнаті.  Вона  ніби  потрапила  в  сіру  імлу.  Декілька  раз  кліпала  очима,  не  могла  зрозуміти,  можливо  тільки  на  очах?  Чомусь  не  надто  контролювала  свої  рухи.  Невимовна  млість,  опанувало  якесь  ослаблення  тіла,  не  по  її  волі.  Він    наполегливо  й  жадібно  цілував  уста,  у  відповідь  вона  з  насолодою  приймала  їх.  І  непомітила,  ніби  росою  під  сонцем  роставала  під  ним,  лиш  відчувала  його  приємний  запах  тіла.  Врешті,  плаття  феї  опинилося  на  підлозі…  Він  не  втратив  шансу…
   Раптовий  гучний  спів  півня  пробудив  її.  Теплі  сонячні  промені  пестили  оголені  груди.  За  мить  незадоволено  насупила  брови,  то  ніби  у  голові  дзвін,  думки  -  Ой,  що  ж  це  я?  І  чому?  Чому  спромоглася  дозволити?!  Утік!  А  може,  він  просто  спокусник  дівчат?  Можливо  тому  й  завжди  з  ними  веселий,  усміхнений,    привітний.  Але  ж  здається,  бачила  в  окрузі    порядних  дівчат.  Напевно  я  одна  схибила,  але  чому  так  сталось?!  По  кімнаті  рознеслося  гучне  ридання.
***
   В  хаті  прибрано,  затишно…  Після  миття  підлоги  відчувався  запах  хлорки.  Це  на  угоду  батькам,  вони  обоє  медики,  працюють    в  бригаді  швидкої  допомоги.  Розповідаючи  про  розповсюдження  мікробів,  мати    іще  з  малих  літ    її  привчила  до  такого  прибирання.
 Добре,  що    в  руки  взяла  швабру,  під  ліжком,  як  спогад  про  цнотливу  ніч,  лежала  його  краватка.  Вирішила,  що    батькам  цього    краще  не  знати.  Але  загублену  ним  краватку  приклала  до  грудей,  відчула  тепло,    ніби  перед  нею  його  ясні  очі.  Думка  -  Нехай  і  гріх,  але  ж  для  мене  ця  зустріч  чиста,  без  фальшу.  Намагалася  себе  заспокоїти.  Та  чи  покличе,  чи  прийде  він  до  неї,  все  ж  підкрадався  сумнів,  терзав  душу.  Прискіпливо  дивилася  до  дзеркала,  але  за  мить  всмінулася,    втішила  себе,
-А  чому    й  ні,  тож  здається  не  гірша  за  інших.
 Пригадала  той  потаємний  дотик,  почервоніла  й  присівши  на  стілець,  обняла  голову  руками,
- Але  чому  не  заборонила?  Чому  перед  очима    так  раптово  з`явився  туман?  Ой,  що  ж  це  я  накоїла!
За  вікном  гул  запорожця…  З  роботи  повернулися  батьки.
***
   Теплі  сонячні  дні  не  втішали  її  молоде  серце.  Відцвівший  бузок,  ще  більше  засмучував.  Не  хотілося,  ні  любуватись  квітами,  ні  мріяти,  не  задивлятися  на  небо  і  мугикати  про  себе,  якусь  пісню  як  вона,  це  раніше  любила  робити.  В  надії  зустрітися,  кілька  днів  поспіль,  ходила  в  школу.  Але  зустрітися  з  ним  не  вдалося.  Гордість  завадила  дізнатися  його  домашню  адресу.  Та  навіть  якби  й  дізналася,  то  швидше  за  все,  не  насмілилася  би  піти  до  нього.  Від  химерних  думок  немає  втіхи.  Якби  хотів  побачитися,  то  мав  би  сам  приїхати,  тож  знає  де  мешкаю.  І  кожен  місяць,  того  ж  самого  числа,  сідала  на  лавку  біля  бузку  і  чекала,  може  хоч  ввечері  приїде.
       Збігали  дні,  вже  й  місяці…  А  далі  життя,  ніби  річка,  що  повернулася  у  своє  русло.  Навчання  в  торговому  технікумі,  проживання  в  гуртожитку.  Гризло  сумління,  чому  все  так,  чому  так  і  не  приїхав?  Та  в  оточенні  веселих  друзів,  відходив  душевний  біль,  час  заліковував  рану.
   Позаду  навчання…  Вонавивчила  комп`ютер,  працювала    в  бухгалтерії  консервного  заводу.  Від  роботи  додому  далеченько.  Її  часто  на  своєму  автомобілі  підвозив  Сергій,  який  мешкав  неподалік.  Він  працював  шофером  на    бортовій  машині,  на  базу  перевозив  продукцію.  Славний,  русявий  молодий  чоловік,  одружений.  
-Пристав  у  прийми,  так  він  сказав  їй  –Хотів  би  мати  сина  ,чи  доньку,  але  не  в  таких  умовах.
 Інколи  бідкався  про  непорозуміння  з  тещею.  Таня  ж  цю  сім`ю  не  знала,  бо  вони  років  два,  як  тут  купили  будинок.  Сергій  інколи  був  дуже  знервований,  скаржився,  що  теща  чіпляється  за  всякі  дрібниці.  Гризе,  що  він    мало  заробляє,  попрікає,  що    в    дитбудинку  не  навчили  поваги.    Родини  він  не  знав,  лише  від  бабусі  у  спадок  залишився  город    й  від  старої  глиняної  хати  купа  трухлявого  дерева.  
   Вона  слухала  його  скарги,  робила  висновки,  як  вийде  заміж,  то  від  батьків  треба  жити  тільки  окремо.  Але  де  та  з  ким    познайомитися?  Та  щоб  закохатися  так,  щоб,  аж  тіло  тремтіло,  щоб  серце  вискакувало  з  грудей.  Щоб  так,  як  описують  у  книгах.  Хоча  інколи  і  брав  сумнів,  що  є  таке  кохання.  Сидячи  в  машині,  інколи  й    зупиняла  на  ньому  погляд  -  А  він  нічого,  хай  не  красень,  але  видно  людина,  щира,  добра.  Напевно  тому,  що  в  житті  не  раз  довелося  відчути  приниження,  неприязнь,  зраду  і  навіть  голодування.  Ніби  жартома,  але  не  раз  їй  говорив,
 -Ти,  як  не  знайдеш  собі  гарного  хлопця,  знай,  я  твій  запасний  варіант.  Ти  мені  дуже  подобаєшся  і  я  би    з  тобою  розділив  останній  шматок  хліба  й  ми  би  народили  дитя.  
Вона  після  таких  слів  червоніла,  ховала  очі,  намагалася  вгамувати  гучне  серцебиття.  Та  тут  же  про  себе  посміхалася,  сказав  таке  -  запасний  варіант.
***
   Літній  вечір…  Сонячне    проміннія  мерехтіло  по  вікнах  автобуса.    Сьогодні  затрималася  на  роботі.  Їй  надокучили  папери,  хотілося  відволіктися,  раз  –  у  –  раз    повертала  голову  до  вікна.  Дивись  но  -  помітила  про  себе  -  вечір,а  сонце  так  припікає,  чи  це  так  через  скло.  Автобус  зупинився  на  одній  із  зупинок,  від  здивування,  очі  мало  не  вилізли  на  лоб.  Артур  привселюдно  притискав  і  цілував  білявку.  До  обличчя  прилинула  кров,  відчула  пашіння  щік,  защеміло  під  серцем.  Це  ж  треба  п`ять  років,  як  п`ять  днів.  Але  ж  сором,  при  людях  так  себе  поводити.  Ну  нехай  би  обіймав,а  це!  Тільки  тепер  до  неї  прийшло  прозріння,  попутав  біс,    думала,  що  закохалася.  Напевно  ловелас,  як  жаль,  що  з  ним  провела  першу  ніч.  О,  таких  на  світі  багато  є,  гарно  співають,  вкладають  у  ліжко.  Згодом,  як  довговухі  зайці,  що  в    чужому  городі  з`їли  капусту,  стрімголов  тікають.  На  мить  уявила  цю  картину,  скривилася  -  Як  низько,  це  ж  треба  так  опуститися!  Тож  іще  не  темно,  до  чого  йдемо?    Але  відразу  думка  -    стріла  пронизала  серце,  тихо  сама  про  себе,
-О,  хай  мене  Бог  простить  за  такі  думки,  тож  сама  теж  не  подарунок.  
Але  душа  знову  хвилями  вирує  думками,  ніби  переслідує  -  А  може  тоді  він  мені  щось  підсипав?  Йой,  чи  й  часом  не  снодійне?  От,    що  значить  бути  іще  зовсім  довірливим    дівчиськом.    Подумки  себе    критикувала-    А,  що  отримала!Чому  в  рожевих  окулярах  була?  Тепер  навчило!    Нема  чого  задивлятися  на  красенів,тим  паче  їм  довіряти.
***
 Минув  рік…  Літо  видалося  доволі  спекотне.  Таня  з  задоволенням  дивилася    з  вікна  потяга.  За  віддану  роботу  їй  виділили  путівку  в  санаторій.  Потяг  Київ-  Євпаторія  прибував  на  залізничну  станцію.
Хоча  і  їхала  в  плацкартному  вагоні,  але  була  задоволена  знайомством    з  симпатичною  русявою  Надією.  Тішилася,  що  майже  однолітки,  дівчина    працювала  на  консервному  заводі  в    Вінниці.  Вона  вже  три  дні,  як  мала  відпочивати  в  цьому  ж  санаторії,  але    із-  за  квартального  звіту  затрималася  на  роботі.
   Синява  моря    вабила  до  себе,  зачаровувала.  Море  щодня    змінювалося,  на  його  красу,  не  можна  було  надивися.  Зранку    до  обіду  дівчата  з  задоволенням  купалися,  насолоджувалися  теплою  водою,    плескітом  лагідних  хвиль,  засмагали  на  пляжі.  А  ввечері,  прогулянки  по  набережній.    Морське  вологе  повітря  заспокоювало,  придавало  сили.  Виникало  бажання  помріяти,  а  інколи  й  поділитися  думками  про  життя.    Вони    жили  в  одній  кімнаті,  за  одним  столом    харчувалися    в  їдальні.  Два  дні  їх  було  тільки  двоє  та  згодом  до  них  підсіли  двоє  молодих  чоловіків.  Вадим  –  чорнявий,  кароокий,  з  Києва,  працював    в  Обчислювальному  центрі  при  залізниці.  Він  відразу    зізнався,  що  вдома  дружина  і    трирічна  донечка.  Усміхаючись  попередив,  що  дуже  любить  танцювати.  Запрошував  до  компанії,  разом  відвідати  Танцювальний  зал.  Олег  же,  за  нього  вищий  зростом,  русявий  з  красивими  синіми  очима.  Його  доволі  хитрі  очі  ніби  свердлили    Таню.  Він  з  Кременчуга,  майже  кожного  разу  розповідав  про  пригоди  на  рибалці.  Намагався  більше  уваги  привернути  до  себе.Таня  теж  не  проти  повеселитися,  розважитися,  потанцювати.  Але  дівчина    остерігалася  закрутити  курортний  роман.  На  танцях    так  і  танцювали  тільки  з  своєю  компанією  
   Одного  разу,  Надія  з  Вадимом    мали  відправитися  на  екскурсію  ,  прогулянку  вздовж  узбережжя  Євпаторії.  Таня  не  переносить  морської  хитавиці,  тому    в  цей  день  збиралася  просто  повалятися  в  ліжку.  Олег  здивувався,  що  вона  не  з  ними  і  теж  вирішив  залишитися.  Він  мав  настрій  напроситися  до  неї    в  гості,    напередодні  навіть  придбав  коробку  цукерок  й  пляшку  вина.  Але  Вадиму  це  не  сподобалося.    Він  вирішив    попередити    Надію,  що    Вадим    якось  проговорився,  що    два  рази  був  одружений,  більше  не  планує  заводити  серйозні  відносини.
Таня  дізнавшись  такі  новини,  ледь  зблідла  й  до  Надії,
-От  ти  скажи,  чому  я  така  невезуча,  як  не  одружені,  то  ловеласи,  коли  зустріну  порядного?  Чи  може  вже  всі  перевелися?
І  ледь  посміхнувшись,  вже  веселіше
,-  А  може  їх  всіх  уже  розібрали!
Та  Олег    все  ж    прийшов  до  дверей  кімнати  й  майже  пів  години  просив,  щоб  вийшла  поговорити.  Їй  дуже    хотілося  йому  в  очі  сказати  неприємні  слова,  але  спромоглася  стриматись.  Дивувалася,  не  могла  зрозуміти,  чому,  як  красень  так  і  ловелас.
***
   По  поверненню  додому,  на  неї  чекав  сюрприз.  Біля  вокзалу,  з  червоними  трояндами  в  руках,  на  неї  чекав  Сергій.  Блискавки  в  очах,  усміхнений,    кинувся    назустріч,
-Я  так  чекав,  так  чекав  на  тебе.І  день  не  день,  і  ніч  не  ніч,  переді  мною  твої    красиві  очі  і  усмішка,  яка  вселяла  надію,  що  там  з  тобою  все  гаразд.
-Ой  Сергію,  що  за  промова!  Прямо  ніби  співаєш!  Я  вдячна,  що  зустрів,  але…
-Помовч,  хай  я  подивлюся  на  тебе,  я  сумував…Не  віриш?!  –  його  рука  лягла  на  плече,  хотів  обійняти.
Вмить,брови  звузилися,  відсторонилась,серйозний  погляд,    розвела  руками,
-Тю,  ти  що  з  глузду  з`їхав!  Ти  повинен  знати,  що  ми  друзі,  тож  не  нахабній!
 Як  завжди,    усівшись  на  задньому  сидінні,  машина  зрушила  з  місця,  набирала  швидкість.
Всю  дорогу  погляд    до  дзеркала,    він  любувався  її  обличчям,
-Знаєш,  я  пішов  від  дружини,  живу  в  гуртожитку.  Оце  собі  лишив  машину.  Все  інше,  що  придбали,залишив  їм.  Шкода,  скільки  вклав  сили  й  грошей  на  євроремонт.  Але  хай  не  поминають  лихим  словом.  Добре,  що  діло  не  дійшло  до  дітей.  Тоді  би  напевно  й  далі  терпів  всі  приниження.  Можна  сказати    -    в  мене  розв`язані  руки.  Нікому  й  нічого  не  винен,  нічим  не  зобов`язаний.,  тільки  шкода  років.
Він  помітив,  як  вона  ледь    зблідла,  витримуючи  довжелезну  паузу,  опустила  голову,  не  наважилася  подивитися  до  дзеркала.  
Ззаду  засигналили…  Сергій  тільки  тепер  помітив,  що  їде  з  швидкістю  40  км/  год,  натиснув  на  педаль  газа.  Їхали  мовчки…
***
-Тут  пару  будинків  і  я  буду  вдома.Дякую,  що  підвіз!-  зненацька  попросила  зупинитися  біля  магазину.
-Ти  що  соромишся,  що  нас  разом  побачать?  
-Ні,  просто  не  хочу  зайвих  розмов  і  запитань  від  батьків,  вони  сьогодні  з  нічної  зміни.
Зразу  розгублено  позирнув,  але  за  мить,  опанувавши  себе,  уважніше  ковзнув  по  ній  поглядом,  випалив,
 -Я  не  віддам  валізу!  Тобі    буде  важко  й  незручно.  І  мені  сором,  що  це  за  чоловік,  що  боїться  зустрітися  з  батьками  дівчини,  яку  кохає.
-Оце  сюрприз,-  вирвалося  з    її  уст.  Зніяковіла,  більше  ні  слова,    поспішила  в  машину.
   Між  ними  ніби  чорний  кіт  пробіг,  доїхали  мовчки.  Й  на  мить  не  підійняла  голови,  з  його    рук  забирала  валізу,  тихо  сказала,
-Дякую!  До  побачення!  Від  тебе  зразу  скільки  сюрпризів,  що  їх  всі  важко  сприйняти!
Швидкою  ходою  поспішила  до  хвіртки.
Вслід,  він  все  ж  наважився  голосно  сказати,
-Я  твій  запасний  варіант!  Прислухайся    до  свого  серця.
   Сергій  кілька  днів  не  з`являвся  на  роботі,  тільки  згодом    дізналася,  що  пішов  у  відпустку.
 Йому  було  не  до  відпочинку,  зайнявся  бабусиною  ділянкою.  Планував  збудувати  будинок,  звозив    будівельний  матеріал.
***
А  час  летів…  Дощова  осінь  навіювала  смуток.  Дівчина  часто  задивлялася  на  дерева,  які  губили  листя,  порівнювала  їх  з  днями,  які  минали  в  одинокості.Згадувала  Сергія,  який  після  відпустки  відразу  звільнився.  Хоч  було  з  ким  поспілкуватися  -    інколи    себе  ловила  на  цій  думці.То  мабуть  ненароком  випалив  –«  Кохаю».  І    тепер  просто  зник,  як  сніг  на  сонці.
Зимові  дні    принесли  недобру  звістку.  З  консервного  заводу  вивозили  всю  продукцію,  до  Нового  року  завод  мали  закрити.
Навесні  Таня  поїхала  в  Вінницю,  працювала    в  бухгалтерії  на  одній  із  фірм  по  продажу  меблів.  Колектив  дружній,  в  основному  жінки,  а  в  залі  продажу    продавчині.  Чоловіки  ж  тільки  консультант  та  директор,  яким  вже  за  п`ятдесят  й  молоді  хлопці  -  вантажники.    Від  містечка  до  Вінниці,  займало  всього  пів  години  часу  і  це    її      влаштовувало.  Одне  бентежило,  що  немає  з  ким  провести    вільний  час.  Хотілося  прогулятися  по  набережній,  полюбуватися    Бугом.  Але  одна  не  наважувалася,  адже    автобус  ходив  лише  до  двадйятої  години.
***
Уже    три  роки  вона  працює  на  фірмі  по  продажу  меблів.  А  вечорами  вдома    за  комп`ютером.  По  скайпу  спілкувалася  з  однокласницями,  любила  подивитися  кліпи.    За  пахучим  чаєм  з  м`ятою,  з  батьками  дивилася  телевізор  .  Любила  читати  книги,  слухала  музику.  Оце  і  всі  її  розваги.  Але  батькам  подобалося,  що  донька  поруч,  тому  про  особисте  життя,  не  дошкуляли  запитаннями.  Коли  дівчина    проводила  час  за  комп’ютером,  сміялася,  мати  все  ж  надіялася,  що  в  неї  є  друг.  Інколи  й  задумувалася,  чому  не  приведе  додому,  не  познайомить?  Адже  вже  не  двадцять  років,  пора  й  гніздо  звити.
   Сонячний  травневий  день…    Напередодні  обіду  метушня,  вхідні  двері  офісу,  раз  –  по  –  раз,  то  відчинялися,    то  зачинялися.  Люди  намагаються  вчасно  оформити  кредити.    Таня  підходила  до  вхідних  дверей,  крізь  скло  сонячне  проміння  осліпило  її,  поневолі  всміхнулася.  Якась  жінка  відразу    товкнула    й  незадоволено  до  неї,    
-І  до  кого  оце  всміхатися?  Дайте  зайти,  я  поспішаю.
 Інша  б  може  щось  й  сказала,  але    настрій  був  чудовий,  адже  весна  і  все  квітне  й  пахне.  Чому  люди  такі  злі?  -  майнула  думка.  Легенький  вітерець    розвівав    каштанове  волосся,  дивилася  під  ноги,  не  поспішаючи,  спускалася  по  сходах.  
   Увагу  привернув  знайомий  голос.  Біля  вантажної  машини,  з  якої  носили  меблі,  побачила  Сергія.  Гучне  серцебиття  заставило  призупинитись.  Ніби  сполохана  косуля,  очами  забігала,  чи  підійти,  чи    непомітно  прошмигнути.  Але  кортіло  поспілкуватися,  перевівши  подих,  прямим  поглядом  дивилася  на  нього.  Намагалася  в  ньому  знайти  зміни,  відразу  висновки  -  посвіжів,    навіть  помолодів  на  років  п`ять.Чекай,  на  скільки  років  він  старший  за  мене?  Напевно  на  років  шість.  Доки  думала,  він  вже  помітив  її,  йшов  назустріч,
-Привіт  Тетянко!  Як  поживаєш?  
 Вмить    дзвінкий    жіночий  голос,  привернув  їх  увагу.  Струнка,чорнява  дівчина-  продавчиня    світилася  щастям,  розставивши  руки,  впоспіх  спускалася  по  сходах,
-Сергійчику,  сонечко  моє,  де  ж  ти  пропав?
 За  мить  повісилася  на  його  шиї,
-    Чому  до  нас    не  заходиш?
Ну  і  видала!  Такої  зустрічі    він  не  чекав.  Адже  лиш  з  місяць  назад,  перекинувся  кількома  словами,  коли  по  журналу  вибирав  меблі  для  свого  будинку.  Навіть  забув,  чи  знайомився  з  нею  чи  й    ні.Така  поведінка  його  роздратувала,  обличчя  покрилося  червоними  плямами.  Що  за  концерт,  хотілося  її  запитати.  Та    вона  не  дала  й  слова  сказати,  заторохтіла,  як  сорока.
 -Ну,  зібрав  свої  меблі?  Значить  скоро  в  гості  запросиш?  
Ледь  стримуючи  гнів,  тупо  дивився  на  неї.  Таня    зробила  висновок,  що  вона  тут    зайва,  здвигнувши  плечима,
 -Сергію  рада  тебе  бачити,  не  буду  вам  заважати.
Йому  би  продавчиню  послати    до  біса,  але  ж  вважав,  на  сходах,  соромно  вести  такі  розмови.  Лише    пронизав  її  сердитим  поглядом,  кивнувши  рукою,  поспішив    до  машини.
В  цей  час  Таня    біля  кіоска  купувала  солодощі.  Ніби  й  не  хотіла    за  ним  слідити,  але    голова  сама  поверталася  в  його  бік.
***
   Їй  тільки  в  домашній  обстановці  вдалося  розслабитися..  Виснажена  роботою,  з  чашкою  чаю,  дивилася  телевізор.  Батьки  були  на  нічній  зміні,тож  ніхто  не  відволікав  від  думок.  Робота  роботою,  а  от  зустріч  з  Сергієм,  її  ніби  підкосила.  Весь  час  переслідували  думки  -      Що  в  нього  з  нею  спільного?    Можливо  в  них  щось  було?  Чому  Ємілія?  В  своєму  колі,  продавчині  часто  називали    її  кокеткою.  Чи  поряднішої  не  знайшов?    
   Не  спалось…І    ніби  місяць    не  вповні  й  з  відчиненого  вікна  пахло  свіжістю,  мало  би    заспокоїти,  заколисати.  Але    підкрадалася  думка  за  думкою  і  весь  час  про  нього.  Лише  на  мить  закрилися  повіки  -  перед  нею  він,  з  трояндами  в  руках.  Безсонні  ночі,  сердечні  тривоги,  виснажували  душу,  а  може  й  справді  це  кохання?  Чому  не  байдуже  мені?
   Раніше  часто  зазирала  до  дзеркала.а  це  й  на  мить  не  мала  бажання,  в  ньому  побачити  себе.  Помітно  змарніла,  геть  пропав  апетит,  підстерігала  тривога,  ніби  щось  загубила.  На  роботі,  вже  кілька  днів  погляд  до  вікна,  сама  себе  запитувала,  а  може  сьогодні  приїде?  Чому  раніше  його  тут    не  бачила?  Навіть  наважилася  набрати  його  номер  телефона,  але  по  ньому  відповів  чужий  чоловічий  голос.  Напевно    змінив  на  крутіший,  але  ж  навіщо  змінювати  номер?    А  може  вдруге  одружився?
 Мати  вже  декілька  тижнів  спостерігала  за  донькою,  не  витримала,  наодинці  запитала,
-Доню,  ти  посварилась  з  другом?  Хай  би  привела  до  нас,  познайомилися
-Та,  що  ти  мамо,  який  друг,  то  так  знайомий.
-Ні,  доню  поглянь  на  себе,  змарніле  личко  й  очі  задумливі,  невеселі.  Гадаю  це  не  причина  їсти,  як  мале  дитя  і  скільки  ваги  ти  втратила?
 -О  мамо,,  це  напевно  весна  так  подіяла.
 –Ти  вважаєш,  що  мати  своєї  доньки  не  знає?
-Ну  гаразд    мамо.  Але  він  був  одружений…
-Так-  так!  А    детальніше  можна,  діти  є?
 -Та  ні,  дітей  нема,  але  він  за  мене  старший  на  років  шість,  не  менше.
Материнська  усмішка  зняла  напругу,
-Ой,  доню-  доню!  Хіба  не  бачиш    який  час!  Яка  статистика?  Процентів  сімдесят,  не  менше,  розпадається  шлюбів.    А  знаєш  чому?  Бо  жінок  на  світі  більше,  от    й  котра  хитріша  та  й  обкрутить,  намагається    владнати  своє  життя.  Багато  ранніх  шлюбів,  а  вони    в  основному  розпадаються.  Ти  просто  прислухайся  до  свого  серця.  Тобі  вже  не  сімнадцять  років,  пора  дорослішати  .  Знаєш,  ми  з  батьком    вже  й    онуків  хочемо.  А  квітка  запилюється,  доки  цвіте,  подумай  доню.
   Після  розмови,  на  душі  Таня  відчувала  полегшення.  Але    думок  цілий  міх  –  Але  ж  десь  пропав  Сергій,  чомусь  не  видно.  Підкрадався  сумнів,  можливо  вже  й  справді  встиг  вдруге  одружитися?
     За  вікном  ледь-  ледь  мерехтіли  зорі…    Довкола  молодого  місяця  туман  –  віщував  дощову  погоду.  За  мить  уявила  їх  кдвох  під  парасолькою  й  посміхнулася.  Дива,  чому  так  уявила?  Згадала  його  слова  »  Я  твій  запасний  варіант»,  поглянула  до  дзеркала  -  А  й  справді  схудла,  треба  себе  брати  в  руки  й    нарешті  щось  вирішувати.
   А  час  летів…  з  дерев    й  кущів  злітало  барвисте  листя..  При  сонячній  погоді,  чарівність  осені  в  різних  кольорах    приваблювала    прогулятися  по  алеях  містечка.  Щоби  швидше  минав  день,  затримувалася  на  роботі,  додому  їздила  останнім  автобусом.
   Сьогодні  цілий  день  мжичив  холодний  дощ.  Вечоріло…  вогкість  проймала  все  тіло.  На  зупинці  автобуса,  під  парасолькою,  стояла  Таня.  Сигнал  машини  привернув  її  увагу.Через  дорогу,  з  вікна  вантажної  машини    рукою  махав  Сергій.  Де  й  взялась  впевненість,  не  задумуючись  поспішила  через  дорогу.  Він  насторожився,  адже  перехід  не  тут,  біля  магазину.  Чоло  покрилося  потом,  виліз  з  машини.  Вона  вже  стояла  поруч.
-Ну,    як  дитина,  це  просто  щастя,  що  жодної  автівки.
-А  ти    розхвилювався?
 Хустинкою  витирав  піт,
-  Звичайно!  Я  радий  тебе  бачити.  Вже  скільки  часу  пройшло,  ні  разу  не  зустрів.    На  жаль  часті    відрядження,    у  ваших  краях  буваю  рідко.
-Я  дзвонила  на  твій  телефон…
-В  мене  його  з  машини  вкрали,  разом  з  грішми.
–Багато  було?
-Це  не  важливо,  сідай  поїхали,  завезу  тебе  додому.
-Додому?
Запала  тиша.
Його  мужні  руки  лягли  на  її  плечі,
-Може  я  дочекався,  поїдемо  до  мене?
-Куди?  В  гуртожиток?
Сергій  зрозумів,  не  треба  втрачати  часу,  поцілував    в  уста.  Звільнившись,  позирнула  на  нього  й  раптово  зацвіла  густим  рум`янцем.  Нагадала,  про  запасний  варіант.  Як  добре,  що    про  це  ні  слова,    дав  час  розібратися  в  собі.  Ніби  шукаючи  підтримки,  усміхнулася  своєю  стриманою  усмішкою,  притулилася  до  нього.    Ніжний  поцілунок  в  уста,  її  відповідь  на  нього,  дав  зрозуміти,  що  вона  не  проти  бути  разом.  Радість  переповнювала  його,
-Їдьмо  в  село!  Побачиш  будинок,  який  я  побудував.  Вже    завіз  меблі,  але    все  немає  часу  розставити,  чекав  на  тебе.  Адже  це  ми  зробимо  разом?
-Так!  Особливо  на  кухні,  щоби  я  себе  відчувала  справжньою  господинею.  
Сергій  почувався  щасливим,  слідив  за  дорогою,  час  від  часу  позирав  на    неї.  Вірилось  і  не  вірилось,  що  нарешті  дочекався.  
Легенький  сміх  при  розмові  з  батьками  по  телефону..  Ніжний  погляд  до  нього,
-Ну  все,  я  попередила  щоб  сьогодні    на  мене  не  чекали.  Ми  до  них  навідаємось  у  суботу…
   Вона  дивилась  у  вікно…    Холодна  осінь  і  непривітна,  мжичить    дощ.  Та  нині    і    погода    мені  не    зіпсує  настрій….    Ну  от  нарешті,  настав  момент    почати  своє    сімейне  життя.  В  серці  зацарювала  радість,  душевний  спокій.
   Край  дороги  під  дійством  вітру    в  купах  копошилось  листя,  ніби  горнулося  одне  до  одного.  Усміхнена  задумалась  -  Осіння  казка…  напевно  в  таку  пору  всі  хочуть  зігрітися,  сховатися  в  обіймах,    як  і  я.

                                                                                                                                                             Листопад  2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932731
дата надходження 03.12.2021
дата закладки 22.12.2021

Ніна Незламна

Чобітки - не завада ( з гумором)

Чоловік  прийшов  з  роботи
Забув  скинути  чобо́ти
На  стіл  кинув,  грошей  жмуток
Де  й  подівся,  в  жінки  смуток

Ой,  Андрійчику,  Андрійку
На  плече,    покладь  голівку
Хай  я  трішки  приголублю
Нині  тебе,  дуже  люблю

Так…я…  це..  Тож  хочу  їсти
Не  викручуй  мені  мізки
Та  дай  чоботи,  я  скину
Кепське  діло,зрушив  спину

Жінка  враз,  халат  задерла
Звеселилась,  носа  втерла
-Чобітки,    нам    не  завада
Іншій  позі,  буду  рада

І  чого,  нам  йти  до  спальні?
Хіба  зле?  Тепло  в  вітальні…
Ну  давай,  горю  бажанням
Клади  край,  усім  ваганням!

Здивувавсь,  кліпа  очима
Трясця  в  чому  ж,  тут  причина
То  по  тижні  на  (дієті)
Розібратися  б  в  секреті?

Вже  й  розстебнута  сорочка
Розкудахкалась,  як  квочка
-Що  забув  де  краще  взятись
Основне,  нам  не  спинятись

За  мить  скрип,  двері  в  веранді
Перешкода  насолоді
Злобно  ричала  собака
Певно  погана  ознака…
 
Враз    кум,  з  одежою  в  руках
Трясеться,    зблід,  у  очах  страх,
-Там…  оце…  бульдог    зірвався
А,  я  ж  вийти  сподівався  …

                                   17.12.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934117
дата надходження 17.12.2021
дата закладки 17.12.2021

Ніна Незламна

Воспоминания

Так  долго  в  пе́чке  тлеет  сук,
 Вспышки  пла́мени,  искры  вдруг,  
 По  батаре́ям  звонкий  стук,
Тихим  э́хом  разнёсся  звук.

Уютно  в  ко́мнате,  тепло…
Запахло  мя́той,  чабрецом,
Что-то  вспо́мнилось  из  детства,
Семья  собра́лась    вечерком,
Пили  чай́,  чтобы  согреться,
Погута́рить  кое  о  чём.

А  по́утру  снова  топор,
Слышен  сту́к  по  всей  округе,
Ту  пе́чь,  я  помню  до  сих  пор,
Ведь  жило́́сь  словно  в  лачуге.

В  тесноте́…  да  не  в  обиде,
Уж    запах  те́ста,  пирожки,
Вновь  улы́бки…  текли  слюнки,
В  глазах  от  сча́стья  огоньки,
 Звуча́ли…    песни,  частушки,
Отец  игра́л…  Звук  гармошки,
Я  словно  слы́шу  вдалеке.

Так  долго  в  пе́чке  тлеет  сук,
 Вспышки  пла́мени,    искры  вдруг,  
 По  батаре́ям  звонкий  стук,
Тихим  э́хом  разнёсся  звук....

Уютно  в  ко́мнате,  тепло.

02.12.2021г.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933334
дата надходження 09.12.2021
дата закладки 12.12.2021

Ніна Незламна

Хочу снігу

Хочу  снігу  -  так  багато
 Щоби    було  справжнє  свято

Відзначали…  ми  б  день  зими
Хай    розстелить  нам  килими

 Білосніжні  і  пухкенькі
Щоб  по  них  зірки  срібненькі

І  довкола  все  іскрилось
Щоби  людство  веселилось

І  сніжинки,  як  перлинки
Одягли  кущам  хустинки

 А  деревам,  мов  вуалі
У  зимовім  карнавалі

Щоб  красі,  усі  втішались
 Й  на  санчатах  покатались

Щоби  довкола  лунав  сміх
З  пишних  хмарин,  сипався  сніг!

Хочу  снігу  -  так  багато
 Щоби    було  справжнє  свято!

                                                 04.12.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932834
дата надходження 04.12.2021
дата закладки 09.12.2021

Ніна Незламна

Осіння пригода зайчика ( казка)

         Осіння  пора…  У  лісі,  між  старими  кущами  шипшини  відпочивав    сірий  зайчик.  Від  звуку  сокири  сполохано  підняв  вуха,    озирнувся  довкола.  Він  помітив  наляканих  звірів,  вони    бігли  вперед,    у  глиб  лісу.  Чув  їх  голоси,
-Ой,  біда!  Біда!  Люди  дерева    вирубують.
Зайчить,  не  втрачав  часу,  відразу  побіг  за  ними.  Бачив,  як  деякі  звірі  бігли  далі,  а  хтось  ховався  за  кущами,  чи  в    купі  опалого  листя.  Він  так  швидко  біг,  що  не  помітив  великого  пенька,  який  майже  весь  був  покритий  багровим  і    рудим  листям,  зашпортнувся  за  нього.  Але  добре,  що  не  впав,  так  би  налетів      на  стовбур  старого  дуба  і  напевно  би  забився.  Між  цим  дубом  і  високим  грабом    лежала    купа  старого  хмизу,  на  ній  густо  розрісся  мох.  Зайчик,    позираючи  навкруги,  клопотався  про  себе,
-О!  непогане  місце!  Напевно    тут    зупинюся.
   І  майже  під  самим  хмизом,  взявся  розгрібати  листя.    Сподівався  зробити  поглиблення,  щоб  при  загрозі,  зміг  в  ньому  заховатися.
-  Ой,  як  боляче,-  притиснув  лапку  до  грудей.  І  чим  це  я  зміг  так    кволотися?!
 Від  здивування  витріщив  очі.  Купка  листя,  заворушилася,  за  мить  ніби  стала  меншою,  круглішою,
-Ой!  Що,  я  когось  потурбував?!  І  чого  це  відразу  колотися!
Почувши    голос  зайця,  їжак  піднявся  на  лапки,
-  Дивина!  Косий,  що  ти  тут  забув?  Навіщо  мій  солодкий  сон  порушив?!  Тобі,  що  в  лісі  місця  мало?    Де  ти  взявся  на  мою  голову!
 Зайчик  зрозумів,  що    йому  ніякої  загрози  немає  і  неповажливо  звернувся  до  іжака,
-Тю!  А  ти,що  господар  у  лісі?  Де  хочу  там    і  зупинюся.
-Та  ні,  -  заперечив  їжак  і  продовжив,-Так  не  годиться,  я  не  господар,  але  це  місце  зайняв  першим  .  Скоро  зима  і  я    вже  майже  місяць  тут  спокійно  відпочивав.Ти  б  краще  вибачився  й  пішов  шукати  інше  місце.  
-  Іще  чого,-    зайчик  зухволо  подивився  на  їжака  .
Від  злості,  в  нього  звузилися  очі  і  почервоніли  вуха.  Лапою    махнув  у  бік  і    голосно  сказав,
-Он  подивися  скрізь  листя  повно,тож  легко  знайдеш  інше  місце.    А  я  собі  це  вподобав.  Я    більший  за  тебе,  тут  мені  буде  безпечніше.  А  ти  малий,он  скрізь  купи  листя,  в  любомі  місці  собі  зробиш  лігво!
 Раптом,  де  й  взялася,    мураха.
-Що  за  крик!  Ви  скоро  вгамуєтеся?!
-Тю,  а  ти  тут  звідки,-  запитав  зайчик?
 -Треба  добре  під  ноги  дивитися!  Тепер  точно  знаю,  це  твоя  робота.  Ніби  був  землетрус  у  нашому  мурашнику,  розтривожив  усіх.
-А  я  тут  при  чому?  Що  я  маю  до  твого  мурашника.  Здається  по  дорозі    його  ніде    не  бачив.
-Ти  свій  ніс  не  задирай,  а  дивись  під  ноги!-  суворо  сказала  мураха.
І    лапкою,  сердито  постукала    по  листку,
-Як  не  бачив?!  Що  за  невихованість!  Наш  мурашник  під  самим  пиньком,  ось  бачиш!
 І  вона    показала  на  той  пеньок,  за  який  зашпортнувся  зайчик.Він  відразу  їй  заперечив,
-Та  я  навіть  листя  не  зачепив,  як  лежало,  так  і  лежить.  
Мураха  підвищила  голос,
-Вважаю  тобі    краще  було    би  вибачитися,чим  сперечатися.  Іще    хочу  зауважити,  я  чула  всю  вашу  розмову.  Ти  не  думай,  що,  як  за  розмірами  більший,    то    до  усіх  будеш  похабно  поводитися.    Я  раніше  тебе  не  бачила,  але  якщо  хочеш  знайти  собі  місце,то  не  обов`язково  тут,  де  спав  їжак!    Він    і  за  віком  старший  за  тебе,  тож  навчися  поважати.  
     Стиснувши  зуби,  зайчик  міркував  -  О,мурахи  кусючі,  з  ними  краще  не  зв`язуватися.  І  став  виправдовуватись,
-Розумієш  ,    де  я  мешкав,  почали  вирубувати  ліс,  от    і  змушений  шукати  собі  прихисток    у  іншому  місці.  
Мураха  жваво  заговорила,
-Тобі  й  ніхто    не    заперечує!  Дядько  їжак  тут,  ми    там,  а  ти  з  іншої  сторони  займай  місце.  Не  розумію,  чому  такий  впертий?  Адже  завжди  можна  домовитися,  тільки  треба  навчитися    поважати  один  одного.
Зайчик  трохи    присоромився,  після  такої  промови  мурахи,    подумав  -  Яка  розумна!  І    косо  позирнувши,сказав,
-Ну  гаразд,  тоді  вже  вибачте,  значить  будемо  сусідами.
 І  ледь  схиливши  голову,  зайшов  за  хмиз.  З  іншої  сторони,  став  готувати  місце  для  відпочинку.  
***
Дітки  пам`ятайте!  Суперечки  й  неповага  ніколи  до  доброго  не  приведуть!  Навчайтеся  домовлятися  і  поважати  один  одного!
                                                                                                                                                                                                       5.11.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933067
дата надходження 06.12.2021
дата закладки 09.12.2021

Ніна Незламна

Оце так улов! ( проза)

     Напрочуд  теплий  серпневий  ранок….  Легкий  туман  ледь-  ледь  припав  до  землі…Здаля  виднілися  квітучі,    пишні    чуби    лопухів  і  де-не  де,  мов  загубилася  трава,  кілька  стеблинок  ніби  підглядали  за  всім,  що  навкруги.
     Так  і  Він    вкотре  озирав  довкола  і  закидав  вудочку    в  ставок.  За  звичкою,  озираючись  потирав  руки.  За  мить  догнала  думка  -  Щось  так  клює  паршиво  -  і  чи    здалося,  чи  й  справді  сприйняв  легкий  плескіт  води.
-Тю,  -  сам  собі,  -цікаві  звуки  і  хто  б  тут,    нині    мав  бути?  Здається  звечора  ,  один  я  був  на  дачах.  І  знову    насторожений  погляд  на  червоний  поплавок.  А  він  гойдався  на  тихеньких,  веселкових  хвилях,  подібний  загубленому  кораблику.  Вода  рябила,  переливалась  і  перший  відблиск  сонця    відбивався  в  його  очах.
     Зникав  туман,  топився  в  воді.  А    чагарник,  пробуджувався  від  сну,  листочки  скидали  росу,  ледь  помітно  підіймалися,  тягнулися  до  сонця.  Десь  здалеку  крикнула  качка,  вмить,  неподалік  якась  їй  відповіла  і  знову  сплеск  води…  
   Та  що  це  тут,  хіба  так  близько  може  бути  качка?  І  не    боїться,  ото  дива!  Він  пригинаючись,  тихо    піднявся.  За  метрів  десять,  ближче  до  берега,  біля  зілля,  спиною  до  нього,    по  пояс  у  воді  стояла      молода  жінка.  Довге,  солом`яного  кольору  волосся,  розпливлося  по  воді.  Вона,  раз-  по  -  раз  руками,      бризкала  воду  на  плечі.  
   Він  вмить    руками  став  протирати  очі,  там,  поміж  зіллям  і  чагарником  туман  іще  не  зник.  То  ніби    русалка    -  підкралась  думка…  Та  ні,  здається  ж    я    вчора    не  пив,  якась  мура  в  голову  лізе…  Що  за  чортівня!      Поглянув  на  поплавок  ,  той-  все  гойдався,  здавалось  з  вітром  сперечався,  ніби    проявляв  свою  непохитність.  Лиш  пару  кроків    зробив  вперед,  присів,  роздвинув  листя  чагарника.    Оголена  жінка  долонями  торкалася  води,  повільно  поверталася  до  нього.  
Немов  злякався  та  все  ж  тихо,
-  О  ні!-    рукою  прикрив  очі.  Та  вмить    роздвинув  пальці  –  А    груди!  Мабуть  уста  дитини,  ще  не  торкалися  цієї  краси!  Напевно  очі  світлі,    якби  ж  то  ближче  підійти,  але  ж  злякаю.  О,  Боже,  що  за  думки,  чому    так  бешкетують…
     Раптово,  поспішаючи,    вона    зібрала  волосся  в  гумку  й  піднявши  руки  догори,  кинулася  у  воду.  За  мить,  подібна  рибі,  розвернулася,  лягла  на  спину.  Той  сплеск  води  і  її  стан  манив  до  себе,  в  душі    бажання      -  іще,  хоч  раз,  подивитися.  Закляк  на  місті,  не  відвести  очей.  Звісно  не  русалка  –  врешті,  подумки  зробив  висновок,  але  ж  красуня…
 Вона  ж,  розставила  руки  в  сторони,  злегка  дріботіла  ногами,    упевнено  трималася  на  воді.  І  майже  непомітно  пливла  в  сторону  білого  латаття.  Від  хвиль  квіти  злегка  підіймалися  і  опускалися,  одночасно  мінливо  виблискували  на  сонці.
       Таку  картину,  чи  й  колись  побачиш…  Його  чоло  змокріло  від  поту,  по  жилах  розтеклась  гаряча  кров.  
-  Та,  що  це,-  пальцем  струсив  краплину  з  носа.  Враз  по  спині  пробігли  мурашки.  Ні-ні,    в  такі  роки,    на  таких  красунь  задивлятися  не  варто.
Геть  від  напруження,  відчув,  що  тіло  заніміло.  Ніби    той  робот,  повільно  повернувся  до  вудочки.
-  Мабуть  я  голову  втрачаю,  -  сам  до  себе.
 Згадалось…    Колись  з  дружиною  доволі  накупався.  Насолодився  її  устами.  Та,  чоловіча  ненаситність,  бентежила  все  тіло.  Були  часи…сама  природа  шепотіла  про  кохання.  Але  ж  наситився…
   Чорт  забирай,  що  за  дитячі  роздуми…    Але  ж  красива,  витончений  став  і  молода.  Я  ж  шостий    рік,  як  одинак.  Й  мені  вже  скоро  сімдесят,  а  хай  би,  ще  хоча  би  на  якусь  мить  торкнувся  я,  того  рідного  плеча,  з  яким  прожив  своє  життя.    І,  як  колись,  притулився  до  щоки.
 Почув  сильніший  сплеск  води,  чув  качки  крик  і  прислухався  в  тишу.  Цікавість  все  ж  перемогла,  різко  піднявся,  подивився  в  її  сторону.  Вона  на  березі,  в  чому  мати  народила,  рушником  витирала  волосся.  Він  все  ж  не  спромігся  відразу  присісти.  Жінка,  чи  дівчина  й  не  розібрати,  напевно  помітила  його.  Різко  розвернулася  і  зникла  за  кущами  глоду.
     Кілька  секунд…    вже    безнадійний  погляд  на  поплавок.    Той  несподівано  різко    затремтів  і  раз-    у  -  раз,  то  топився,  то  виринав..  Сполоханий,  від  здивування  вирячив  очі,  поспіхом  потягнув  вудочку.  На  гачкові    тріпалася  щука.  
-Ого!  Пролунало  над  водою,  здійнялось  ввись  і  поступово,    вже    тихіше  зникло  вдалині.
   Щука,    розміром  не  менше  сантиметрів  сорок,  вигиналася,  намагалася  зірватися  з  гачка.  Де  й  сила  взялася,  різко  потягнув  до  себе.  
   Щука  виверталася,  розбризкуючи  з  себе  воду,    тріпалася  на  траві.  На  його  обличчі    розплевлася  усмішка,    в  захваті  дивився  на  неї,  
-Оце  так  улов!  Як  одну  рибку  вже  не  в  змозі  спіймати,  то    нехай  хоч  ця,  нарешті  потішить  мою  душу.
                                                                                                                                                                             30.08.2021р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925469
дата надходження 18.09.2021
дата закладки 07.10.2021

Ніна Незламна

Нині так дощило ( рим. розповідь)

Ти  на  зупинці…  нині  так  дощило…
І  парасольку  вітер  раз-  у-  раз  здіймав,
Твій  ніжний  погляд  подарував  крила,
Та  почуття  на  якийсь  час,  все  ж  я  прогнав.
Хоч  і  спромігся,  але  ж  така  мила.
Тільки  б  тобі,  букети  квітів  дарував.

Ліхтар  гойдався….  пора  вечорова,
Ховались  очі,  ніби  зорі  між  хмарин,
Все  ж  встиг  розгледіть  личко,  чорноброва,
Нам  не  зустрітись,  мабуть  не  стало  причин,
І  я  б  хотів,  тебе    бачити  знову,
Весна  буяє,  шкода,  в  пошуках  один.

Шукає  щастячко,  у  цей  похмурий  час,
Забилось  серце,  так  гучно,  неспокійно,
Сипала  чари,  певно  весна    між  нас,
І  вітер  віяв,  здавалось  мелодійно,
Якби  ж,  ми  в  барі,  запросив  би  на  вальс,
І  на  душі,    мабуть    би  стало  спокійно.

Та  гул  трамваю,  пришвидшив  серця  стук,
Ти  поспішала,  вже  й  відчинились  двері,
Відчув  відразу  у  скронях  перестук,
Як  попередження,  збудження  артерій,
Від  хвилювання,    на  ходу,  як  павук,
Схопивсь  миттєво  за  чоловіка,-  Вперед!
Прошепотів  на  вухо,  торкався  рук,
Ледь  –  ледь  пропхався,  замість  нього  наперед.

Вона  підняла,  волошкові  очі,
І  в  цей  момент,  легенький  дотик  до  плеча,
Як  порятунок,  враз  взялась  охоче,
За  його  руку,  здригнулась,  як  дівча,
Думка-  стріла  -І  вона  цього  хоче,
Легкий  рум`янець,  перевела  подих.

Він  відчував,  нарешті  це  вже  не  сон,
З  тремтінням  слухав  її  серцебиття,
Душа  співала  неначе  в  унісон,
І  мила  усмішка  осяяла  обличчя.

У  скронях  тисло,  так  пульсувала  кров,
Чомусь  нестримно,  хотілось  щось  сказать,
І  притиснутись  та  себе  поборов,
Ні  не  дозволить.  Краще  ім`я  спитать,
Може  вона,  здатна  дарити  любов,
І,  як  хлопчисько,  врешті  закохаюсь,
Зігріва  душу  втіха  –  сподіваюсь,

Різко  торкнулась,-  Ну  пішли  зі  мною,
Прошепотіла  і  почервоніла,
Заворожила  своєю  красою,
Як  та  троянда,  навесні  розквітла,
Та  враз  продовжила,  -  Сто  баксів  досить,
Якщо  ти  маєш,  гайда  сміливіше!
Слова  болючі,  мов  напали  оси,
Вмить  відсахнувсь.  На  серці  холодніше.

Чи  знов  обпікся?Що  ж  ти  робиш  доле?
Чому  обходить  щастя  стороною….
А,  я  ж  хотів  кохання  і  неволі,
А  не  інтрижки!  Й  хитнув  головою,
-Не  та  адреса,    люба  –  помилилась,
Тож  прОшу,  вибач,  нам  не  по  дорозі,
У  храм  би  краще,  йшла  та  й  помолилась.
І  перед  Богом,  покайсь  за  пристрасті
За  всі  гріхи,  а  мене  ж,  зараз  відпусти!

Думки,  як  рій  –  що  не  принесли  радість,
Обличчя  -  маска  й  ті  очі  –  омана?
Чом  не  розгледів  і  проявив  слабкість?
А  я  ж  гадав,    буде  моя  кохана,
Надія  зникла,  як  вранішня  роса,
Лиш  гул  трамваю  заполонив  тишу.
Дивився  вслід,  дякував    долі  й  Богу,
А  дощ  все  лив,    спромігся  змить  афішу,
І  притупляв  сердечний  біль  й  тривогу,
Так  краще  –  зразу,  розійшлись  дороги!

                                                                 Квітень  2021р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917708
дата надходження 24.06.2021
дата закладки 03.07.2021

Ніна Незламна

В журбі черешня

В  журбі  черешня,  схилила  гілочки,
Ховає  гнів  у  зраненому  листі,
Іще  зелені    дарунки  -  ягідки
Давно  в  росі,  лиш  де  –не-  де  сріблисті.

Дорогоцінний  дар,  нині  так  мало,
Вона  ж  хотіла,    більший  врожай  мати,
Холодний  вітер  заводив  сопрано,
Накликав  дощ,  все  спромігся  зламати.

Мрії  й  надії…розплескались  при  землі,
Плинуло    з  водами  руде  суцвіття,
Й  ранкові  роси,немов  сльози  в  імлі,
Стікали  вниз,  хилилось  верховіття.

Скільки  змогла,  з  тремтіння  сонця  ждала,
Яскравих  променів,    ніжності    й  тепла,
І    в  хмурий  день,  і  нічькою    благала,
Щоби  її  надія  не  відріклась.

В  журбі  схилила  черешня  гілочки,
Та    намагається  увись  підняти,
Проміння  пестить,  розсипа  зірочки,
Нині  в  турботі    -    хоче  обійняти.

                                                         07.06  2021р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916770
дата надходження 14.06.2021
дата закладки 14.06.2021

Надія Башинська

СВІТЯТЬ КОЖНОМУ ЗОРІ

Срібний  міст  через  річку  кинув  місяць  ясни́й,
вивів  зірочок  в  небо…  не  впильнуєш  цей  рій.

Колискову  ласкаву  вже  співає  одна,
для  закоханих  інша  ніжні  шепче  слова.

Ген  купаються  в  морі  золотаві  зірки
і  на  хвилях  гойдатись  тихо  вміють  вони.

Срібне  світло  над  полем  розсівають  ясні,
і  проміння  вплітають  у  дівочі  пісні.

І  стихають  над  садом,  де  малі  солов’ї
розсипають  перлини  –  дзвінкі  трелі  свої.

Осявають  дороги,  щоб  ясніше  в  путі,
сріблом  стелять  стежини,  щоб  світліше  іти.

Світять  кожному  зорі…    добрі  всі  їх  діла,
у  прозорому  світлі  розсівається  мла.

І  сумні,  і  веселі  зорі  бачать  тут  дні.
А  як  втішити  хочуть  -  то  летять  до  землі.

Срібний  міст  через  річку  кинув  місяць  ясний.
вивів  зірочок  в  небо…  не  впильнуєш  цей  рій.

Колискову  ласкаву  вже  співає  одна,
для  закоханих  інша  ніжні  шепче  слова.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911678
дата надходження 21.04.2021
дата закладки 21.04.2021

геометрія

ВЕСНА ВЖЕ НА ВИДУ

Світ  молодий  і  чистий
в  цю  пору  весняну...
І  помисли  пречисті,
не  в  снах,  а  наяву...
             Верба  зазеленіла,
             калина  ожила...
             Співає  вся  пташина,
             теплішає  земля...
Радіє  вся  природа,
весна  ж  бо  на  виду...
Яка  ж  то  насолода,
цю  споглядать  красу...
             Весна  ж  бо  чарівниця,
             відомо  всім  й  мені...
             І  це  уже  не  сниться,
             і  людям,  і  землі...
В  весняні  ці  моменти,
ловлю  диво  -  красу...
Вражаючі    прикмети
у  душу  я  беру...
             Дивлюсь  у  небо  чисте,
             в  весняну  синяву,
             і  сонця  золотисті
             я  промені  ловлю...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911211
дата надходження 16.04.2021
дата закладки 18.04.2021

Ніна Незламна

Бурштинове намисто ( проза)

       Спадали  сутінки  …  сіра  імла  ховалася  між  гір…      Перші  сонячні  промені  торкалися  хребтів  Карпатських  гір  і  де  –  не  –  де  проникали  до  дерев  й  торкалися    шовковистих  трав.  Здавалося  дерева  іще  дрімали  й  птахів  близько    не  чути,  лише  здаля  пісню  заводив  зяблик.  А  вітер  теж  сховався  поміж  гір,  чи  задрімав  з  теплом  у  літній  спокусі,  чи  заховався  в    глибоку    шпарину,  чекав  нагоди  розгулятися…
     Стефан  крутився  з  боку  на  бік…  десь  сон  пропав.  Все  тіло  огортала  прохолода  -  Тож  здається  літо      -  вкотре  крутилися  думки  -  Чому  трясе,  неначе  маю  лихоманку.    
   За    кілька  хвилин,    запаривши  гірські  трави,  він  насолоджувався  чаєм.  У  роздумах  -    Може  поїхати  та  грибів  назбирати,  але  ж,    ще  так  рано  ,  краще  якби    роса  спала.  Уже  зігрівшись,  відчинив  вікно.  Свіжість  повітря  збадьорила,  але  помітив  з-за  гори  темніло.  Збігло    лише  декілька  секунд  ,  здалеку  почув  легкий  барабанний  бій  грому.    Та  вмить,  очі  засліпила    блискавиця  й    загриміло  гарматним  боєм.  Тож,    що  це,  але  ж  хотів  сісти  на  коня,  зібрати  ягід  й  грибів  прихопити.  Запаси  закінчилися  не  гріх  було  б  посмажити  з  цибулею,  як  часто  готувала  дружина.    О,Софійко  –  Софійко,  ще  за  тобою  млію,але  ж  я  живий…
     Він  лежав  на  ліжку,  звісивши  ноги  і  вкотре  згадував  дружину.  Шкода,  пішла  так  рано,  адже  йому  лише  тридцять  шість  і  діточок  не  мали.  Хоча  б  одне,  нехай  би  й  дівчинка,  то  заплітав  би  їй  коси  і  тішився.  Хай  би  успадкувала  твої  очі,  в  яких,    так  часто,  я  при  зустрічах  топився.    Що  ж  нині  ?  Тож  не  поїду  кудись  та  й  чого  їхати?  Он  роботи  достатньо,    вже    з  дерева  скільки    всього  зробив.  Хоча    й  на  руки  важко,  але    мені    Бог  дав  талант,  маю  виконувати.  Та  й  жити,  треба  ж  за  щось,  тут  скаржитися  гріх,  адже  попит  на    вироби  є,    за  кордоном  взахваті  від  них  ,беруть  на  сувеніри    й  знову  замовляють.
 Так,    він  любив  свою  справу.  Ще  змалку,  різьба  по  дереву    його  втішала.  Різьблені  скриньки,      фігурки,  настінні  декоративні    тарілки,  намисто.  Софійці  подобалося  фарбувати  намисто,  але  ж  тепер    йому  не  хотілося  його  робити,  бо  часто,  згадавши  її  погляд,  до  болю  щемило  в  серці..
 Дощ,    наче  відчував  його  настрій,  обійшов  стороною.    Через  пару  годин,    Стефан    їхав  на  коні,  тримав  напрямок  до  річки  Лімниці.  Любив  скупатися,  а  згодом  можна  гайнути    в  ліс,  чи  в  гарному  настрої  взятися  до  роботи.    Марс  йшов  спокійно,  час  від  часу,  повертав  голову  до  господаря,  чекав  команди.  Та  чомусь  настрій  зіпсувався.  Чи  це  вітер  так  війнув,  що  важко  перевів  подих.  Лише  поглянув  на  дерева,  явір  і  ясен  бадьоро  шелестіли    листям.  А  поруч  висока  сосна,  неначе  дістала  до  неба.  Стояла  нерухомо,  немов  замріяна.    Неподалік,  трохи  в  бік,    полотном  розстелилися    квіти    червона    рути.  Приваблювали  до  себе,  манили  зірвати  ,  але  його  відразу  сповив    гіркий  смуток…  немає  кому  принести  ці  чудові  квіти.  І    тихо  звернувся  до  коня,
-  Ану    Марсе,    давай  трохи  швидше.    Той,    різко  змахнувши  головою,  розвіюючи  гриву,    помчав  по  стежці.  Йому  здавалося,  що  він  летить,  від  задоволення  примружував  очі,  вітер  куйовдив  його  чорне,  як  смола  волосся.  Чуприна  раз      -  у    -  раз  здіймалася  й  припадала    до    чола.  Порив  душі,  забути    про  все  й  кинутися    у  вир  з  головою.
 Здаля,    виднілася  широка  річка…  Під  сонячним  сяйвом  сріблилась,  переливалась  веселкою.
-  Спокійніше  Марсе  ,-  звернувся  до  коня,  скерував  віжками.
 Кінь  ледь  підняв  передні  ноги,  крутнув  головою  й  зупинився.  За  мить,  від  несподіванки,  Стефан  вирячив    очі.  На  березі    річки  побачив    силует    голої    жінки,  смуглява  шкіра  кинулася  в  очі.Цікаво,    така,  як  я  ,  як  моя  Софійка.  Сонячне  проміння  світило  на  неї,      мерехтіло  по  ній,  вабило  підійти  ближче.Чорне  волосся,  майже  прикривало  талію,  вітер  злегка  куйовдив  його,  підкреслюючи    її    стрункий,    витончений  стан.  Щось  стиснуло  в  голові  -  Це  ж  треба,  здаля  так  схожа  на  дружину,  ой,  чи  це    мені  ввижається.  Похапцем,    до  дерева    прив`язував    коня,
-Тихо  –  тихо,  ні  звуку.  Дай  насолодитись  цією  русалкою.  Чи  й  справді  видіння?  
 Лише  за    кілька  секунд,    машинально  знявши  з  себе  весь  одяг,    потай  йшов  до  неї.  Навіть  не  помітив,  як  його  наготу  пестив  вітер.    Босоніж  ледь  торкався    камінців,  боявся  зашарудіти,  налякати    те  видіння.  Підходив  ззаду,  закипіла  кров,  тремтіло  тіло.  Бажання  спокуси  …  та,    як  його    здолати?    Кинуло  в  піт…  думка    -    Ні  –  ні  ,  здається  це  не  видіння-.    Втрачав    розум,  йому  б    остудитися,  але    вже  не  спроможній  скерувати  своїм  бажанням.    Немов  потрапив  в  кайдани  пристрасті,    миттєво    рукою  затиснув  їй  вуста,    над  вухом  благаючим  голосом  майже    кричав,
-Не  кричи,  чуєш,    прошу  не  кричи.    Я  тільки  налюбуюся  тобою  і  відпущу.  Не  знаю  хто  ти,  чи  примара,  чи    й  справді    переді  мною  така  красуня,  що      я    неспроможний  відвести  очей.  
Роза  завмерла  від  несподіванки.    Стрілою  думка  -  Голос  знайомий,  тю  чи  дядько  Стефан,  хтоб    з  чужих    тут  може    бути?    Чи  згадаєш  в  таку  мить,  з  переляку  можна  й  переплутати.  Відчувши  дотик  його  гарячого  тіла,  вмить  пронизало  її  тіло  струмом.  Той  дотик,  їй  здався  ніжним,  за  мить  тепло  розбіглося  по  судинах.  Не  закричала,    зашепотіла,
-А  ви  відпустите  мене?
Вкотре  кинуло    в  піт…  то  лише    на  мить.  Завмер,  знайомий  голос,  хто  це?.    Трусився,  зуб  на  зуб  не  попадав,  лагідно  заговорив,
-  Давай    удвох  скупаємося    і  все.  
У  відповідь  тихо  прошепотіла,
-Добре  дядьку  Стефане,  добре.
Чи    від  бажання,  чи  від  хвилювання,  в  голові  гуділо,      він  не  почув,  як  вона    назвала  його  дядьком.  Почув  лиш  останнє  слово  –«Добре».
Підхопив  на  руки,  поніс  у  воду,  разом  із  нею  занурився  по  груди.  Вона  ж    спокійно  подивилася    у    очі,  ледь  усміхнувшись,
-Ой,  та,  я  ж  гола,  відпустіть  мене.
 Та  саме  в  цей    же  час,  руками    обвила  його  голову,  він  нахилився  і    устами  торкнувся  її    шиї,  лише  тепер  на  ній  помітив  бурштинове  намисто.  Вмить  відсторонився,  немов  після  похмілля,  дивився  на  неї,
 -  Розочко  це  ти?
Вона    все  ще    не  помітила,  що  він  без  нижньої  білизни,
-  Пустіть,  хай  я  хоч  купальник  одягну.    Мені  трохи  не  зручно…    Але    тут  я  часто    купаюся  і  не  раз  тебе  бачила,  як  кажуть    у  чому  ненька  породила.  
Здивований  погляд  до  неї,    поставив    на    ноги,  задивився  в  її  красиві  балухаті  очі.  В    них  сонячне  проміння,  тепло  торкнулося    його  душі.  Вона  розвернулася,  хотіли  йти  до  берега.  Гаряча  рука  ніжно  торкнулася  її  талії,    лише  тепер  вона  подивилася  на  нього    з  голови  до  ніг,    помітила  його    наготу.  До  нього  ж    тільки  тепер  дійшло,  що  він,  за  звичаєм  зняв  з  себе  весь  одяг.  Почервонів,  як  той  варений    рак,  трохи  засоромився,    поглянув  у    бік,  мав  намір  кинутися  у  воду  і  попливти.  Але  вона,  хоч  і  почервоніла,  миттєво    до  нього  зробила  крок.  
-  Чого  соромитися,  що  природно,  то  не  бридко.
-  Ой,  пробач  та  ти    напевно    так  близько  чоловіків  не  бачила.
-  Тю  чому  не  бачила,  навіть  відчула  у  собі,  правда,  це  було  тільки  один  раз.  Живу  я  нині,  як  зів`яла  квітка,  додай  кохання,  як  води  з  криниці.  І  розбуди  в  мені  жіночу  пристрасть.
Засміялася  і  закинувши  руки  догори,  повисла  на  його  шиї,  ніжний  поцілунок  його    плеча…    Її  волосся  пахло  лавандою,  зводило  з  розуму.    Гарячі,  як  вогонь  уста  припали  до  її  пишних  губ.    Відчув    той  солод,  якого  вже  два  роки  не  мав  і  те,  спокусливе  бажання,  яке  ночами  не  давало  спати.
Єдиний  поцілунок  і  вона  миттєво,  розкинувши  руки,  кинулася  у  воду  й  попливла.  А  він  не  зміг  отямитися  від  поцілунку,  декілька  раз    занурився  у  воду,  тушив    полум`я,  що    ятрило  душу  й  врешті  вийшов  на  берег.  
   Побачивши  господаря,  кінь  декілька  раз  копитом  вдарив    по    траві,  немов  привітав  його  з  поверненням.  Стефан,    похапцем    одягнув  плавки  й  впав  на  траву,задивився  у  небо.
     Пливли  білі  невеличкі  хмаринки  і  в  нього  немов  політ  роздумів.Сам  себе  сварив  і  що  за  звичка,  роздягнутися  догола,  коли  йдеш  купатися.  А  ,  що  вона?  Що  за  мова?  Напевно  вже  мала  стосунки  з  чоловіком,  а    їй  же  здається  лише  двадцять.  Він  пригадав  її    бабцю  Розалію.  Її  красиву  доньку  Ангеліну,  яка  народила  Розу,  а  сама  пішла  в  інший  світ.    Красуня…    адже  йому  тоді  було    лише  шістнадцять    років.  Добре  запам`ятав,  про  цей  випадок,  все  cело  гуділо.  Хоч  і  розкидане,    хата  від  хати  далеченько  та  люди  в  той  час  були  дружнішими,  ніж  нині.  А  ,що  ж  Роза  тепер?  Здається  від  бабусі  ні  на  крок,  але  хтось  таки  насмілився,      зірвав  квітку.  Казали  люди,  що  в  ті  часи,    ми  молоді    були  безвідповідальні,  що  вже  тепер  говорити.  Мабуть  треба    їхати  від  гріха  подалі.    Зненацька  заржав  кінь,  він  почув  плескіт  води.  Роза  підбігла  до  своїх  речей,    одягла  топік,  підв`язалася    махровим  рушником,
-Зараз  трохи  зігріюся  та  ще  раз  скупнуся.  Вода  здається  теплою  та  все  ж    ноги  зводить.  А  ти,    що  більше  не  будеш  купатися?Чого    їхав  сюди?
-  Мабуть  відчував,  що    ти  тут    та  й  приїхав  подивитися  на  молоденьку  красуню.  Правда  трохи  зхибив  перед  тобою,  осоромився.  
Вона    другим  рушником  витирала  коси,  усміхалася,    позирала  на  всі  боки.  За  кілька  хвилин,  рушник  повісила  на  дерево  й  на  шиї  поправила  намисто.
Він  побачивши,  як  вже    тріпала  волоссям  запитав,
-  Ти  купаєшся  з  намистом?  Чого  не  знімаєш?
-  Це  мамине  намисто,  мені,  як  оберіг.  Так  бабця  сказала.  Воно    у    мене  на  шиї,  ще  з  дитинства.
-  І,  що  оберігає?
-  Так.  Принаймні  ,    мені  так  здається.
 Роза  не  соромлячись,    прилягла  біля  нього,
-  Ти  не  їдь,  побудь  іще    трохи,  адже  тут  так  гарно  і  ніхто  не  заважає.  Ну  хіба,  що  твій  кінь.  Он,як    позирає  на  мене,  напевно  ревнує.
Не  дочекавшись    відповіді,    ніжно  торкнулася  його  волосся  на  голові,
-Ти  вже  два  роки  без  дружини,  чому  не  одружишся?  Я  знаю,  як  це  важко…    Адже  теж  два  роки    поспіль,  не  маю    чоловічої  ласки.    А  воно  ж  так  хочеться,  немов  того  меду,  чи  нектару,  що    навесні    чи  влітку  збирають  бджоли.
Невже  такі  слова  може  говорити  ця  дівчина?  Здивований  та  все  сказав,
-  Та  де  ж  тут  знайдеш,  всі  повтікали  за  кордон,  а  молоденька  чи  й  захоче  піти    за  такого,    як    я.  Дивуюся,  як  це  ти,  ще  кудись    не  поїхала  .  Тож  на  бабусину    пенсію  мабуть  ледь  кінці  з  кінцями  зводите.  
-Та  нічого,  я  вишиваю  рушники,  серветки,  передаю    за  кордон,  копійка  є,    іще    й  непогана,  тож  плакати  не  буду.  Та  й  не  хочу  покидати  бабцю,  рідний  край,  цю  красу.  Он  поглянь  туди,  бачиш,  яка  сосна  висока,    струнка.  А  гори,  що    одягли  на  себе  шапки  з  хмар,  ніби  підпирають  небо,    хіба  десь  побачиш  таку    красу.
Він  повернувся  до  неї,  рукою  торкнувся  волосся,
-Я  теж  люблю  свій  край.  Навіть  ніколи  й  не  мріяв,  щоб    поїхати  світ  за  очі    та  все    покинути,  хоча  й  залишився  сам.
Її  прямий  погляд  збуджував  його,  час  від  часу,      увагу    привертало  намисто,  яке  вона    часто  мацала  рукою.  Немов  спеціально  привертала  увагу  до  своєї  красивої  шиї,  молодого    пружнього  тіла.  За  мить    він  копошився,    хотів  встати,  але  вона  різко  наставила  руки,  хотіла  завадити.  Несподівано  для  самої  себе,    великим  пальцем  правої  руки  зачепила  намисто,  воно  миттєво    розсіялося  по  траві.
-  Ой,  -  вирвалося  з  її  уст.  
 Від  здивування,  брови,  як  шнурочки,    піднялися  догори    і  ледь  усміхнувшись  подивилася  на  нього.  Стоячи  на  колінах,  кинулася  визбирувати    намистини,  
 -  За  все  життя,  скільки    себе  пам`ятаю,    це  намисто    вдруге  розсипалося,  щось  має  відбутися.  
-  Вибач,  це    моя  провина.  Треба  було  попередити,  що  буду  вставати.  
 Бажання  піднятися  відразу  зникло,  прямим  поглядом  дивився  на  неї,    
-  А    що  тоді,  такого  особливого,  сталося?    Удача,  чи  навпаки?
   Роза,  задумуючись,  збирала  намистини.      За  мить,  різко    поклала  їх    у  свій  капелюх,    в    якому  завжди  приходила  на  річку,  
-  Мені  бабуся  розповідала,  що  раніше,    якщо  жінка  вийде  на  вулицю    не  одягнувши  намисто,  то  немов  гола.  Це  наче  оберіг,  захист  від  злих  духів    і  недобрих  людей.  Не  хочу  вірити  в  якісь  прикмети.  Чого  вставати,  краще    зробити  так,  як  бажає  душа,  чого  терпіти…
Впевненим  рухом  з  себе  зняла  топік,    її  перси  торкнулися  його  тіла.
 В  ній  вибухнув    вулкан  емоцій,  якими  уже  не  можливо  скерувати.
       Зашуміла  листва  на  деревах,    неподалік  заспівав  зяблик…  Кінь  приліг  на  траву,  немов  соромлячись,  підглядав  за  молодими  людьми,  які      в  собі  гасили      вогонь  кохання,  опинилися    у    владі  солодкої  спокуси.
     По  воді    мерехтіло  сонячне  проміння.  Часом  топилося  в  ній,  за  мить  золотом  і    сріблом  відбивалося  по  воді.    Стефан  на  руках  ніс  її    у  річку,
-  Ось  так,тепер  можна  й  розслабитися.  Ти  не  шкодуєш  про  те,що  сталося?  Така  солодка,  зваблива,  пристрасна  і  водночас  ніжна.
   Чи  можна  передати  стан  душі  …  Тріпотіло  серце.  Всього  не  скажеш,  думка  за  думкою  хвилями  напливала  на  нього  -    Але  ж  для  мене  молода,  що  скаже  тітка  Розалія,  якщо  дізнається?  А,  якщо  щось…  та  ні.  Вмить  відігнав  нав`язливу  думку.  За  один  раз  нічого  не  станеться.  І  тут  же,  немов    язика  прикусив,    ой  мовчи  дурню,    в  житті  всього  буває.
 Минуло    три  години…..  Стефан  у  руках  тримав  віжки,  йшов    майже  поруч  конем,  час  від  часу  позирав  на  Розу.  Вона,    одягнена  у  літній  білий  сарафан  з  рожевим  відтінком,  осяяна    сонцем  ,    йому  нагадувала    латаття.  Адже  темне  волосся    сховала  під  капелюх  світло  рожевого  кольору.  Він  порівняв  її  з  ніжними  пелюстками  цвіту,    що  можна  не  раз  побачити    край  берега  річки.  Сидячи    у  сідлі  на  коні,    вона  інколи  на  собі    ловила  його  погляд  у  відповідь    усміхалася.      Та  інколи  на  нього  дивилася    якось  особливо,  а  іншим  разом  наче  задумливо.Підкрадалась  думка,  а  може  це  і    є,    те  справжнє  кохання,  коли  обом  так  добре.  Адже    вперше  в  житті  зрозуміла,  що  таке  бути  справжньою  жінкою,  відчути    шаленне  бажання  близкості,    той  поштовх  всередині  себе,  насолоду,  яку  іще  ніколи  в  житті  не  відчувала.
   Неподалік  від  села,    дівчина,  сидячи  у  сідлі,  ледь  прихилилася  до  коня,  рукою  торкнулася  його    шиї  й  голосно,
-Стефане  зупиняйся.  Далі  піду  сама,  краще,хай  не  бачать  нас  разом.    Не  хочу,    щоб      бабуся  дізналася  про  наші  стосунки,    боюсь  зовсім  сон  втратить  і  так  мало  спить.  Ти  не  шукай  зі  мною  зустрічі.  Хоча  я      тебе  давно  обожнюю,  але  ж  не  одружишся,  на  жаль,    різниця  у  роках.  
Вона  закопошилася,    зашарілась,  а  він  ледь  збліднілий,  зняв  її    з  коня    й  поцілував    в  щоку,
 -  Вважаю,  що    шістнадцять    років,  це  не  завада  для  кохання.  Я  би  хотів  тебе  бачити  у  своєму  ліжку.  
Не  дала    йому  договорити,  долонею  прикрила    уста,
-  Мовчи!Життя  покаже.  
Роза  мала  гарний  настрій,    з  думками  поверталася    додому.  –  Як  я    здуру  назвала  його  дядьком,  добре  що  не  почув,  ото    мабуть  би  сміявся.  Але  ж  він  такий  класний,  сильний,    а  запах  його  тіла,  як  наркотик.  За  мить    ледь  скривилася,    пригадала  Антона,  з  яким  провела  єдину    ніч.  Хоч  він  теж  угорець,  але  ж  паскудник  ,  як  той  кіт,  після  всього,  що  було  навіть  не  прийшов,  а  згодом  з  батьками    виїхав  до  Мукачева.    І  тут  же,    в  душі  покаялася,  сама  винна,  хіба  можна  людину  розкусити  за  три  тижні,  дурепа  повірила.  І  тоді  теж  розсипалося  намисто,  це  ж  треба  ,  чи  справді    прикмета  і    діє,  як  попередження.  А  можливо  цей  раз    навпаки  і    все  буде  добре.  І  я  теж  фарбуватиму  намисто,  як  Софія.
На  обійсті,    біля  старого  дубового  столу,    Розалія  через  марлю    проціджувала  молоко.    Помітивши  онучку,    крехтячи,  запитала,
-  І  де    тебе  так  довго    носило?  Ще    не  накупалася,  чи  щось  тебе  туди  манить?    Майже  щодня    туди  йдеш,    чи  там    з  ким    зустрічаєшся,  що  я  не  знаю.  Лише  одне  мене  заспокоює,    що  вмієш  добре  плавати.
І  помітивши,  що    на  ній  немає  намиста,    важко  перевела  подих,  посерйознішала,  кивнула  рукою,
-Ану  присядь  на  лавку,    розповідай!    І  не  ховай  очі,  зізнайся,  де  поділося  намисто?    Думаю  не  втопила.  То  цінна  річ  -    твій  оберіг,  тебе  з  ним  хрестили.    Чи  таки  щось  сталося?
Дівчина  ледь  усміхнувшись,  співочим  голосом,
-Тю,  бабусю,  он  все  зібрала  ,випадково  зачепила  рукою  й  розсипалося.
-Та  там  же  шовкова  нитка,  це  яку  силу  треба  мати,  щоб  розірвати…
-Та  тій  нитці,    напевно  прийшов  час  розв`язатися  й  розсипалося  на  траву  .
-  На  траву?  То  зібрала  його,  чи  не  дай  Боже  покинула?
 -Воно  в  мене  тут,    в  пакеті.  Піду  занесу  до  хати.
-  Поклади  на  столі,  я    за  молитвами  зберу  його,  щоб  і  надалі  мало  силу    тебе  оберігати.
Роза  добре  знала  бабусю,  ще  та  стара  угорка,  що  й  молитви  знає    і  навіть  інколи,  щось    шепочучи  про  себе,    на  столі  розкидає  карти.  Та  лише  помітить,що  онучка  побачить,  відразу  збирає  їх    і    ховає  собі  за  пазуху.  Вкотре    скаже,
-  Це  я  так  собі,    від  нудьги,  все  хочу    пригадати,  як  карта  лягає,колись  моя  бабуся  ворожила,  але  я  смутно  все  пам`ятаю.    Хочу  пригадати  та  не  виходить,  постаріла,    роки    свою    справу  роблять.
З  самого  вечора  до  пізньої  ночі  Розалія  збирала  намисто  і  читала  молитви.  А  Роза,  лежачи  в  ліжку,  слухала    їх,  як  колискову.  Ніяких  думок,  сон  заволодів  нею,  немов    немовлям.
       Стефан  повертався  додому,  весь  час    згадував    молоде  тіло  Рози.  Смілива  така,  що  то  жінка,  а  нині    мабуть  вся  молодь  така,  що  хочуть  того  й  досягають.  Ой,      непереливки  мені  будуть,    коли  дізнається  тітка  Розалія.  Залишивши  коня  на  обійсті,  пішов  у  свою  майстерню.    Двері,  як  завжди,      навстіж  відчинені,  почув  шарудіння.  На  столі  сиділа  його    маленька  подруга.  Це  він  так  називав  пишнохвосту  білку.  Вона  два  роки  поспіль  стала  до  нього  навідуватися.  І    він    кожного    разу  пригощав  її  горіхами.  Руденька  красуня    швидко  стала  ручною,    довірливою.  Немов  розуміючи  його  одинокість,    часто    просто  загляне  у  вікно,  що  він  у  майстерні  і  десь  зникне.  Дивувався,  що  навіть  Марс,    сприймав  її  без    обурень.  Інколи  ловив  себе  на  думці,  а  може  це  посланниця  від  Софії,  адже  білка  й  справді  з`явилася,  через  сорок  днів  після  її  смерті.    Сам  того  не  помічаючи  так  звик  до  неї,  що  інколи  при  ній    роздумував  вголос.  А  вона  мов  завмирала  на  місці,    слухала  його.  Та  лише  помітить    на  собі  прямий  погляд,  хутко  надвір    і  немов  її  тут    й  не  було.
     Пройшло  кілька  днів….  Стефан  їздив  до  річки,  але  Рози  не  заставав.    І  вже  думки-  стріли,  чи  й  не  трапилося  щось?  Але  ж  не  хлопчисько,  щоб  за  пів  кілометра  йти  пішки  й  підглядати  за  її  обійстям,  що  там  відбувається.
     Роза  ж,щоб  не  нервувати  бабусю,  пару  днів  не  ходила  до  річки,  а  згодом  йшла  ввечері  і  швидко  поверталася.  Шкодувала,  що  не  обмінялися  номерами  телефонів.    Хоча      придбала  собі  телефон  тільки  заради  господарів,  друзів    з-за  кордону.  Адже  вела  з  ними,    як  каже  комерційну  справу.  Навіть  пару  раз  по  декілька  днів  була  в  Словаччині,    їздила  здавати  своє  рукоділля  та  за  грішми.  Але  втратила  нагоду  записати    номер  телефона  Стефана,  адже  на  річку  завжди  йшла  без  телефона.
     Розалія  подивлялася  на  онучку  й    з  думками  хитала  головою-  Ой,  що  на  тебе  чекає?  І  чому  ж  така  безвідповідальна?-    Напевно,  про  неї  щось    таки  дізналася.    Одного  ранку,    Роза,  ще  спала,    стара  дістала  карти,  розкидала  по  столі,    довго  їх  роздивлялася…      Згодом  обома  руками  взялася  за  голову,  сиділа,  як  опущена  у  воду.
   Буквально    через  два  дні  до  Рози  подзвонили  з  Словаччини,  запросили    на  ярмарок,  який  мав  відбутися  за  тиждень.    Дівчина,    весело  повідомила  бабусі,  про  цю  новину.  У  відповідь,  Розалія  на  кілька  секунд  затримала  на  ній  погляд,    похитала  головою,  тільки  тоді  сказала.
-  Звичайно    їдь,  в  тебе,  ще  є  час,  бо  вже  скоро  навряд  чи  поїдеш.  
Роза,  не  звернула  уваги  на  останні  слова,  від    радості  підскочила    й  метеликом  полетіла  в  свою  кімнату.
   Уже  прощаючись,  Розалія  одягла  на  неї  намисто  й  з  сльозами  на  очах,
-Запам`ятай,  якби  там  не  було    та    намисто    з  себе    не  скидай.  Ще  раз  повторюю,  це  твій  оберіг,  воно    вже    четверте  покоління  оберігає  від  злих  духів,  недобрих  людей    та  від  неприємностей.
   А  час  летів…    Роза  дізнавшись  що  носить  дитину,  залишилася  на  кілька  місяців  у  Словаччині.    Після  ярмарки    торгувала  у  одному  з  магазинів  господаря,  якому  здавала  свої  вишиті  речі.  Розалія  сприйняла  це  спокійно.  Хоча  онучка  мовчала  про  вагітність,  але  стара  тільки  й  поглядала  до  ікони,  вкотре    читала  молитви.  В  душі  ж  хвилювалася,  але  вирішила    -  проти  долі  ніхто  і    ніколи  не  втік.    Он  ріка  котить  у  руслі  своїм  тихі  хвилі,  так    все  відбувається  і  в    житті  людини.
   Одного  разу,    Стефан  біля  річки  зустрів  тітку  Камелію,    сусідку  Розалії.    В  розмові  про  життя  в  селі  почув  новину,  хто  приїхав  з-за  кордону    та  хто  поїхав.  Адже  тут  роботи  не  було,  тому    тільки    такі  новини,    чим  живе  країна  в  умовах  війни  та,  як  виживають  люди.  Дізнавшись,  що  Роза    поїхала,  вгамовував  розчарування…  Бач  не  прийшла…  Чи  розчарувалася  в  мені,  чи    не  доля  бути  разом,  але  ж  така  приваблива,  жадана.    Й  за  телефон  мови  не  було,  справді  дивно,  чи  не  сподобався,    як  чоловік,  чи  в  той  час  не  до  нього  було….  хто  знає…
     Минуло  чотири  місяці…  Дивовижна  пора  осені    приваблювала  яскравістю  кольорів.  Хоча  й  вже  опадало  листя  з  клена,  але  те,  що  залишалося  на  ньому  ,  чарувало  своєю  окрасою.  Особливо  поруч  з  вільхою,  яка    своє      листя,    як  і  бузок,    до  землі    скине  зеленим..  Верхівки  дубів,  ще  стояли  зеленими,    а  от  берези  немов  одягли  на  себе  плямисті  сарафани,      після  дощу  на  сонці    жовтий  колір  листя    виблискував  золотом.  Натомість    сосни,  ялинки,    смереки  посвіжіли,  нарешті  дочекалися  жаданої  прохолоди.
   Хоча  Роза  й  любила  спостерігати,  як  листя    опадає    з  дерев  та  нині    не  той  настрій.Вона,  одягнена    в    плащ    бежевого  кольору  й  сині  джинси,  йшла  не  поспішаючи,  кросівки  злегка    ковзали  по  мокрій  траві,  боялася  впасти.  Незадоволена,  тихо  бурчала,
-  Ото  дорога,  що  значить  осінь.  Коли  ми  будемо  жити  так,  як  за  бугром.  Там  і    маєтки,  як  маєтки  і  дороги    нормальні.    А  тут,  чи  й  дочекається  моє  дитя  кращого  життя.
І  знову    думки  про  бабаусю…  -  Що  мене  чекає,  крик,  чи  сприйме  спокійно,  але  ж  думаю,    з  хати    не    вижене.  А  якщо    Стефан  за  цей  час  собі  іншу  знайшов?  А  можливо    в  нього  хтось  і  був  та  я    не  знала…  Але    тут    же  відразу,  немов    за  вітромом  прогнала  цю  думку.  Згадала    його  пристрастне  бажання  близькості.  І  вже,  повеселіли  очі,    усміхнулася,  може    цього  разу  ,  не  набила  лоба,  хто  знає...
   В  хаті  тепло,  затишно,  пахло  травами  й  пиріжками.  Вона  ж  по  телефону  спілкувалася  з  бабусею,  тож  стара  чекала  онучку,  готувалася  до  зустрічі.    В  цей  час,    з  духовки  витягнула    деко  з  пиріжками.  Побачивши  Розу,  затремтіли  повіки,
 -Ну  дякувати  Богу!
     Після  поцілунків,  обіймів,  витирала  непрохані  сльози.  Намагалася    подивитися  в  її    очі,    пристальним  поглядом  дивилася  на  онучку,
-  Чи  здається,  чи    й  справді  схудла?
-  Бабусю,  ти  присядь.  Я  сама  роздягнуся.
-  Такий  гарний  плащик  собі  придбала,  ґудзики,  аж  переливаються  перламутром,  але  трохи  широченький.
Роза    розстебнула  всі  ґудзики,  знімала  плащ,
-Та  це  так  треба.  Бабусю,  я  не  одна  приїхала,  а  з    правнучком.
 Розалія    зблідла….  За  мить,  по  щоках,  як  горошини    покотилися  сльози.    В  горлі  тиснуло,  хриплим  голосом,  ледь  видавила  з  себе,
 -Я  відчувала,  що  буде  якийсь  сюрприз.  Але  ж  важко  тобі  буде,  він  що  чех,чи  угорець?  Коли  приїде?
 Онучка,  повісивши  плащ,  на  поясі  поправила  джинси  з  широкою  резинкою.    Розалія,  помітила  її  вагітність,закривши  обома  руками  обличчя,  заплакала.    Дівчина    присіла  біля  неї,  обійняла,
-  Бабусю,  я  тебе  дуже  люблю.  Ти    не  хвилюйся,  нас  двоє,  а    стане  троє,  буде  продовження  роду,  на  УЗІ  сказали  хлопчик.
 З  годину  Роза  тулилася  до  старої.  Тішилася,  що  без  крику,без  сварки.  Тому  намагалася  сказати    їй  більше  теплих  слів.  Згадувала    своє  дитинство,  переконувала,  що  з  дитям  справиться,  що  все  буде  добре.
В  кінці  розмови,  Розалія,  поправивши  на  голові    білу    хустинку,  вже  суворіше  запитала,
-То  хто  ж  батько?  І  коли  приїде?
 І  позирнувши  на  онучку,  наче  полегшено  перевела  подих,  
 -    Намисто  на  тобі,  це  добре.
Але  ж  за  мить  нагадала,
-Чекай,  чекай,  ти    влітку  розсипала  намисто…    Чи  не  в  той  час  це  сталося?  Це  хтось  з  наших?  То  хто  він?
 -  Я  скажу  згодом,  добре…    давай  заспокойся.  Я  така  голодна,  як  вовк.  
   Пізнім  вечором  вкладалися  спати…    За  вікном  мжичив  дощ.  Розалія  в  ліжку,  вкотре  витирала  сльози.  Тихо    повторювала  слова,
-Ох  молодь…  молодь…  Як    у  них  все  так  просто…
А  Роза,  задоволена  зустріччю,      вже  давно  сопіла  у    своєму  ліжку.
     Пройшло  зо  два  тижні...  Роза  боялася    кудись    йти.    Мокро,  слизько  та  й  Розалія  наполягала,  щоби  далі  обійстя  нікуди  не  ходила.  Онука  погодилася  при  одній  умові,  що  більше  не  буде  запитувати  хто  батько.
Одного  разу,  Стефан  виправши  свої  речі  в  річці,  повертався  додому.    Несподівано  фиркнув  кінь,  із-за  повороту  вийшла  тітка  Камелія.  Він    різко  зупинив  коня,    привітався  й  запитав,
-    А,  що  тітко,  теж  пральний  день.    Теж  чекали  закінчення  дощів,  як  і  я.  
Що  то  осінь,    мало  бачимося.  А  вже  й  заморозки  обіцяють.
 -Так  синку,  так.Трохи  далеченько,  але  так  звикла  прати  в  річці.  Хочеться  поменше    купувати  хімії,  вона  ж  до  того  іще  подорожчала.
 -  Як  поживаєте  в  тих  краях,  нікого  не  бачу,  які    новини  в  селі?
-  А,  що  нового…  Ти  ж  онучку    Розалії  знаєш…  Недавно  приїхала,  кажуть  була,чи  в    Словенії,  чи  то  в  Словаччині,точно  й  не  знаю.  Одні  так  кажуть,    а  хтось    інакше.  І  Роман,    ну  тих  Гафичів,    повернувся  до  дружини,  ходили  чутки  покинув,  але  ні,    приїхав.  Ну  діда  Афанасія  поховали,  ще  у  вересні,ти  ж  здається  був  на  похороні.  Більше  ніяких  новин  і  не  знаю.  Добре  піду,  поки  погода  гарна.  
     Гарні  новини….    втішали  душу  Стефану.  Попрощавшись,  повертався  додому.  По  всьому  тілу  відчував  тепло,  мов  попав  під  сонячне  проміння.  В  той  же  час,  відчув  деяку    розгубленість  і  нерішучість.  Поїхати,  помчати  до  неї.  Та  раптом  відчув  себе,  мов  птах  безкрилий,  зупинив  коня,    хоча  той    і  так  ледве  переставляв  ноги.
       Для  Стефана  закінчилися  більш-  менш  спокійні  ночі.  І  руки  не    лежали  до  роботи.  Час  від  часу,  дурманило  голову,  немов  чорною  хмарою  насувалася    тривога,    як  грім  відбивалася  у  висках  .  Та  все  ж  він  перемагав  те  відчуття,  вгамовувався.  Але  ранком,  коли  голився,  помічав    червоні  білки  очей.  Джмелині  думки  роїлися  в  голові  –  Приїхала,  то  добре.    Але  ж,  як  хочеться  побачити  її.  Знав,  що  в  цю  пору    прати  до  річки  не    піде.  Адже  одного  разу  восени,  Розалія  була  сама  біля  річки,    в  розмові  проговорилася,  що  дівчина  вдома,      за  життя  іще  встигне    наталяпатись  в  холодній  воді.
   Вечоріло…  Стефан    сидів  у  своїй  майстерні,  в  пічку  підкидав  дрова.    Під  ящиком  помітив  намисто  з  дерева.  О,    коли  ж  це  я  таке  робив  і  не  пам`ятаю,  залишилось  трохи  відшліфувати  і  можна  фарбувати.  Може    Розі    на  Новий  рік  зробити  подарунок.  Хоча  в  неї  є  оберіг,  як  вона  каже,  а  це  хай  би  колись  на  свята  одягала.  От    завтра  цим  і  займуся.  З  такими  думками,ледь  заспокоївшись,поспішив    у  хату,з  надією,  що  цієї  ночі  буде    спати  спокійніше.
     В  хаті  Розалії,  цього  вечора  була  метушня.  Роза  бігала  біля  бабусі,то  крапала    настойку  валеріани,  то  давала  ліки  від  серця.  Але  в  бабусі    піднявся    тиск,  а    ліків    в  хаті  не  знайшлося.  Жінка  ледве    заговорила,
-  Розочко,  як  я  не  помітила,що  вже  закінчилися  ті  ліки.  Сходи  до  тітки  Камелії,  в  неї  завжди  є  запаси.  Та  хай  замовить  і  мені,  як  буде  собі  замовляти,  з  села  хтось  же  буде  їхати  в  містечко.  О,  нагадала,  хвалилася  буде  борошно  замовляти,  щоб  Стефан  у  фермера  купив,  та  конем  привіз,  нехай  і  для  нас  один  мішок  замовить.  Тільки  ж  дивися  взуйся  в  мої  чоботи,в  них  впевненіше    йти,щоб  не  підслизнулася…  А  ліхтар,  на  веранді  візьми,  побачиш,  на  цвяхові  висить.
Тільки  Роза  вийшла  з  хати,  як  Розалія  пошкодувала,  що  послала  онучку,  --  -  Ой,  Боже,тепер  же  все  село  знатиме  ,що  моя    Роза  має  народити.
Скропила  обличчя  водою  з  склянки,  що  стояла  біля  неї,  тихо  прошепотіла,
 -Та  шила  в  мішку  не  сховаєш.    Рано  чи  пізно,  всеодно  би  дізналися.
   Камелія,  аж  рота  роздявила,  коли  перед  собою  побачила  вагітну  Розу.  Цікавість  ятрила  душу,  але  ж  не  буде  в  такий  час,  ще  про  щось  запитувати.  Пспііхом  взяла  ліки,  йшла  спасати  сусідку.
   Не  світ  не  зоря,  Камелія  поспішала  до  Стефана.  Добре,  що  не  дощить,  по  дорозі  заспокоїла  себе.  Їй  кортіло  якнайшвидше  розповісти  всі  новини.
   Гучно  загавкав  пес  і    одразу  заржав  кінь.  Камелія  підійшла  до  обістя.  Стефан  ще  лежав  в    ліжку,  здивувався.    І  кого  це  так  рано  принесло,  чи  щось  у  когось  сталося?
Камелія  усміхалася  і  кліпала  очима,
-  Я  до  тебе,  давай  зайдемо  до  хати,такі  речі  на  дорозі  не  вирішують.
Тільки  переступила  поріг  хати,  зиркнула  по  всіх  кутках,
-О,  що  таке  холостякуєш…  Я  тобі  гроші  на  борошно  принесла  і  новин  цілий  мішок.
     Стефан  проводжав  гостю  до  хвіртки,  раз  –  по  –  раз  потирав  руки.  Після  почутого,  Камелія  помітила,  буквально  за  мить  він  зблід  на  обличчі.  Ой,  щось  тут  не  так,треба  повертатися,  навіщо  чоловікові  надокучати,  ятрити  душу.
 Він  дивився  їй  вслід,  за  спину  підкрадався  холод,врешті  затремтів,  поспішив  до  хати  й    бурмочачи  під  ніс,
-  Оце  так  новин,  була  надія  і  та  зникла,  хто  ж  той,  кому  віддался  після  мене?Думав,  що  в  житті    чорна  полоса    закінчилася  та  напевно  ні,  коли  ж  буде  біла  ,з  ким  розділю  холодне  ліжко.
Від  новин  не  в  захваті,  але  тепло    зігріло  душу,  радів,що  тітка  спасла  Розалію.  Думав  за  Розу,  адже  їй  буде  важко  без  неї,  хто  б  не  був  той  чоловік,  а  бабуся,  є  бабуся.
   Біля  обійстя    Розалії    заіржав  кінь.    Саме  в  цей  час,    Роза    вийшла  з  сараю,  перед  собою  несла    оберемок  дров.
 Він  пулею,  опинився  біля  неї.  Розчервонілий,  поспіхом,    з  її  рук  забрав  дрова,
-  Ти    що  з  глузду  з`їхала,  це  ж  так    небезпечно.  То  де  той  батько  дитини,  куди  він  дивиться,тож  можеш  втратити,  що  тоді  скаже.  
Роза    миттєво  розпашіла,  як  троянда  під  сонцем,    в  очах  засяяли  зоринки,
-  Його  батько  і  спасає.    Рівно  скільки  часу  пройшло  від  тієї  нашої  зустрічі,  такий  срок  і  нашій  дитині.
Йому  відняло  мову,  в  хату    заходив      позаду  неї.  Переступивши  поріг,  привітався.  Розалія  лежала  в  ліжку,  побачивши  Стефана,  закрила  обличчя  руками,  
-  Ой,та  сказала  би  чи  що,  гість  є,  а  я  лежу,  як  дровина,  який  сором.
Стефан  поклав  дрова,  підійшов  до  неї,
-  Ви  тітко  Розаліє  тепер  звикайте,буду  частим  гостем,  поки  не  відпустите  до  мене  Розу.    Наше  дитя  нам  його  і    на  ноги  ставити.  Хоча  йі  молоденька  та  зате  гарненька,  хай  люди  позаздрять.  Присягаюся  берегтиму  її,  як  зіницю  ока.  
І  підійшов  до  Рози,поцілував  в  щоку,помітивши  на  ній  бурштинове  намисто,  прошепотів,
-Тоді  розсипалося  намисто,  то  напевно  був  знак  для  нас.  Колись  твій  оберіг  передаси  у  спадок  нашим  дітям.
Минуло    чотири  роки….      Теплий  літній  день…    Роза  підходила  до  майстерні  чоловіка.    Почула  сміх  сина  й  і  пескання  у    долонці.    За  мить  голос    чоловіка,
-  Артурчику,  синку,  подивися    який  у  неї    гарний  пухнастий  хвостик,  не  бійся,  це  білочка,  вона  ручна.  Скільки  раз  тобі  говорив,не  бійся.
 Роза,    рукою  притримуючи  живіт,  ледь  пролізла  у  двері,
-Ну,  що  мої  соколи,  нагодували  білочку,  тепер  пішли    до  хати  і  нам  пора,  бо  ми  теж  хочемо  підкріпитися.
 Стефан  ,як  щасливе  дитя,  усміхнений,  підійшов,  гладив  її  живіт,
-  Що  наша  Емілія  теж  хоче  обідати.    
Артур,  з  такою  ж  милою  усмішкою  на  обличчі,  як  і  батько,  зліз  зі  стільця,
-Я  теж  хочу  обідати,  тільки  борщик    зі  сметанкою.

                                                                                                                                                                                 16.04.2021р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911179
дата надходження 16.04.2021
дата закладки 16.04.2021

Ніна Незламна

Ото прорвало, так прорвало… ( проза)

     Спекотне  літо  …    Людей  на  залізничному  вокзалі,  як  комах.    При  спілкуванні  шум,  то  гучніший,  то  тихіший.  На    якусь  хвилину,    чи  на  декілька  секунд,  коли  диктор  оголошує    про  прибуття  потяга,  чи  відправлення,  той  шум  перетворюється  на  гудіння  й  його  відлуння    підіймається    вверх  й  раптово    десь  губиться.  
   Широкий  перехід      для  переміщення  пасажирів,    весь  осяяний  сонячним  промінням,    що  потрапляє  через  доволі  широкі  й  високі  вікна.  Воно    проникає    між  рядами    тунелів  для  виходу  на  платформи  і  на  іншу  сторону,  де  в  ряд  стоять  крісла  для  сидіння.
   Вокзальне  життя  кипить…  В  переході  …    пасажири,  то    проходять  спокійно,  то  поспішають.  Іноді    у  штовханині  почуєш      чиїсь  суперечки.  Хтось,    оминаючи    інших,    на  колесах  везе    валізу.    А    хтось    вже  й    з  ким  небуть  стикаюється,  здивовано  позирнувши  один  на  одного,    люто  бурмочачи,    поспішає.  Але      можна  й    помітити    усмішки  на  обличчях.
     Два  хлопці,  присівши  на  крісла,    прислухалися  до    інформації  диктора,  звертали  увагу    на  пасажирів,  що  рухалися  по  переходу.    Хлопці  одягнені    у    форму  охоронця,  хоча  насправді    іхали  з  АТО.  Вони,    два  роки  поспіль,  за  контрактом      захищали  кордон  України.  
       Максим  -    чорнявий,    худорлявий  хлопець,    з  містечка,  ще  не  одружений.  Хоча  й  має    красиві  карі    очі  та  чорні  брови,  але  ніяка,  з  знайомих  дівчат,    не  змогла  причарувати,  сподобатися.  Він  виховувався  в  сім`ї  педагогів.  Хоча  й  працював  охоронником,    в  одному  з  магазинів  міста,  але  чомусь  кохання  обходило  стороною.  Не  розумів  дівчат,  які  фарбували  волосся  та  на  обличчя  наносили  макіяж.    Саме    таких,  що  сидять  на  касах,  тільки  й  подивитися,    ніби  на  змаганні,    хто    з  них    більш  яскравіші  фарби  нанесе    на  обличчя.    Що  до  покупців,  тут  тим  паче,  очі  розбігаються  й  кожна  з  дівчат  посміхнеться,  намагається  до  себе  привернути  увагу.    Але  він  би  був  щасливим,  якби    мила    дівчина  підкорила  його  серце  своєю    природною  красою.  Мала  довге    волосся,  ну  і  звичайно  без  шкідливих  звичок.  Біля  себе  не  уявляв    дівчини  в  кричущому,    яскравому  одязі,  але  в  той  же  час  мріяв,  щоб  вона  одягалася  модно,  вишукано.  Друзі    дивувалися,  але    при  розмовах,  щоб  змінити  свою  думку,    він  завжди    непохитний.    Інколи    над  цим  замислювався,  чому  так?  Та    відразу  ж    себе  заспокоював,    я  правий,    як  і  мама.  
 Вона    вчителька  української  мови,  при  спілкуванні,  завжди  підкреслювала,  що  одяг    багато  говорить  про  характер  людини.    І  сама    завжди  одягалася    зі  смаком.  Мабуть  це  йому    й    передалося,    разом  з  материнським  молоком.  Його  навчили  бачити  красу  природи.  Тож  він  і  сподівався,  що  все  має  бути  відповідним.
   Михайло  ж  -    молодий    чоловік    міцної  статури,  на  обличчі  виглядав    симпатичним  хлопчиськом  з  сірими  очима  та  русявим  волоссям.  Одружився,  ще  до    служби  в  армії,  має  3-  річну    доньку.  Коли    показував  фото    дружини  й  доньки,  очі  світилися  щастям.  Вже  закривав    їх  і  мріяв  живим  і  здоровим  повернутися  додому.      Дуже    любить  своє  село,  працелюбний,  тому  й    не    подався  у  місто,  як  багато  його  однокласників.    З  батьком,  ще  хлопцем  ,  зібрав  власний  трактор,    який  дуже  потрібний  у  господарстві,  чи,  щось  перевезти,  чи  зорати  город.  Михайло  з  дружиною  й  донькою    мешкав  у  бабусиній  хаті,  яка  залишилася  на  спадок.  Складав  гроші,  хотів  придбати  автівку,  саме  в  цей  час  у  військоматі  й  запропонували  скласти  контракт.  
     Нарешті  хлопці  почули  голос  диктора,    повідомила  про  відправлення  швидкісної    електрички  з      першої    колії  приміського    вокзалу.  З  рюкзаками  за  плечима,  стрункі,    підтягнуті,  швидкою  ходою,  наче  в  строю,  загубилися  серед  пасажирів  .
     Біля  вагона  вже  стояло  багато  пасажирів.  Молоденька,  білява  провідниця,  до  всіх  привітно  посміхалася,  перевіряла  квитки,  запрошувала  у  вагон.
-Ну  нарешті  ,    ось  наші  місця,  падай,-  звернувся  Михайло  до  друга,    хустинкою  витирав    чоло.
       Як  кажуть,  усі  місця  відповідно  до    придбаних  квитків  зайняті.  Електричка  набирала  швидкість…  За  вікном  миготять  стовпи,    потяги,  згодом  будинки.  А    далі    квітучі    пагорби  й  зелені    посадки.  Інколи  й  виднілися  поля  з  буряком  та  соняхом.  Електричка  злегка  погойдувалася,  наче  запрошувала  розслабитися,  подрімати.  Але  інколи,  через  скло,  прямо  в  очі  світили  сонячні  промені,    заважали  це  зробити.  
     Їх    місця  майже    серед  вагона.  Максим    присів  на  середнє  місце,  крайнє  дісталося  Михайлу.  Трохи  уговтавшись,  знявши  з  себе  напругу,  роздивлялися    пасажирів.    В  їхньому  купе      три  жінки  бальзаківського  віку  й    худенький  дід.  Старий  весь  час  обіймав    свій  кошик,  який  тримав  на  колінах.  Кошик  накритий  чорною  рядниною,  що  він  віз  в  ньому  не  знати.  Але    часто  кліпав  очима,  з  осторогою  позирав  на  кожного,    можна  було  подумати,  що  везе  щось  дуже  цінне.
В  одному  з  купе  сиділа  компанія  молодиків,    про  щось  весело  розмовляли,  вигукували  якісь  слова,  за  мить  лунав  сміх.  За  годину  в  вагоні,  хоча  й  вікна  відчинені,  але  стало    доволі  душно.  Михайло  нахилився  до  Максима,
-Ти  подивися,  он  там,  через  два  купе  вперед  ,  бачиш    яка  дівчина  славна,  трохи  засмагла.  І  все  при  ній,  як  кажуть  люди.  Як  тобі    така?  Здається    одна  з  накращих  варіантів.  Ну  ….  та    з  навушниками,  в  чорній  футболці,  білявка,  губи  такі  пишні,  як  в  моєї    Надійки.  Цікаво,  що  вона  слухає?  Помітив,    то  зведе  брови,  наче  трохи  сердита,  то  вже    так  мило    усміхнеться,  немов    до  сонячного  проміння,  що    раптово  потрапить  в    очі.  Шкода,    здаля  не  дуже  видно    який    їх    колір.  Та  напевно    світлоока,  якби  чорні,  то    відразу  б    помітив.  Здається  й  без  макіяжу,  як  ти  любиш.    Але  ж  мене  ти  дивуєш,зовсім  без  макіяжу  та  одягатися  не  модно,  нині  чи  й  знайдеш  таку  дівчину!
Максим  ліктем,    його  легенько      штовхнув      в  бік,  шепотів,
-Ото,    їдеш  додому,  згадуєш  свою  кохану    дружину,  а  задивляєшся  на  інших.  Себе  накручуєш  й    мене.
У  відповідь  тихо,
-Тю,…    диви!  Що    меню  не  можна  прочитати?  Це  ж  я  заради  тебе  друже  придивляюся  до  дівчат.  Хоча  не  близько,  але    ж  сидить  обличчям  до  нас.  Може  з  її  купе    хтось  вийде,  підемо  присядемо  біля  неї,  слово  за  слово    та  й  познайомишся.  
--Ну  ти,  як  кіт  на  сметану  позираєш,  наче  шукаєш  для  себе,  чи  хочеш    пофліртувати?  Думаю-  тобі    пора  вгамуватися.
-  Та  ну  тебе,    ти  подивися  в  чому  зараз  одягнені,  в  топиках,  в  шортиках,  що  тебе  не  приваблюють  оголені    плечики  дівчат?
Максим  розсердився,  почервонів,
-Ну  досить  шепотіти!  
Ледь  задерши  голову,    схилився  на  спинку  сидіння,    вдавав,  що  хоче  задрімати.  Сам  же  тишком  –  нишком  привідкривав  очі,  позирав  на  оточуючих.  І  сам  здивувався,  коли  його  погляд  зупинився  на  тій  самій  дівчині.  І  чому  надмірно  зацікавився  нею?    Очі  бігали  довкола  і  знову  поверталися  до  неї.
   Правда,  в  дівчини  не  коса,  як  йому    хотілося  б,  але  волосся    торкалося    пишних  грудей.  Відразу    догнала  думка;  справді  нічого  личко  й  футболка  гарно    прилягає  на  тілі,  добре,  що  виріз  невеликий.  Боявся,  що  вона  помітить  його  погляд,  намагався  задрімати,  але  марно.  
По  станції  Козятин  вийшло  багатенько  пасажирів.    В  купе    -    з  ними      залишилася  одна  жінка,    яка  майже  всю  дорогу    дрімала,  час  від  часу  клювала  носом.    Хлопці    з  пляшок    пили  мінеральну    воду,    тож  справді  в  вагоні  було  дуже  жарко.  Звичайно  коли  за  вікном    температура  плюс  тридцять  два  градуса,    за  яку  вже  температуру  можна  говорити  у    вагоні.    Але  сидіти  вже  було  зручніше.  Михайло  присів  біля  вікна,    обома  руками,  ззаду  за  плечі,  обійняв  друга,  прихилив  до  себе,
 -Приляж  на  мене.  Бачиш  вже    пів  дороги  проїхали.
І  знову  зашепотів  над  самим  вухом,
-    Подивися,  з    її  купе  двоє  вийшли.  Може  пересядемо?
-  Ну,  як  це    ти  уявляєш?  Ні  !  Я  хочу  побачити  її  стан,  сидячи  ж  не  зрозуміти  який  має  зріст,  чи  куца,  як  та  Фенька  в  гуморесці  Павла  Глазового.    Чи  не  злякає  нас?  Можливо,  як  жердина,  чого  доброго  виша  на  цілу  голову.  А  в  чому    одягнена    окрім  футболки  -  в  шортах,  чи  бріджах?    А  можливо  й  справді  в  в  спідниці,  як  годиться  дівчині.
-  Ну  ти    даєш!  В  якому  віці  живеш?  Он  моя  Надійка,    майже  все  літо  вдома  в  шортах.  А  чого  й  ні?  Коли  так  спекотно  та  й  мені  любо  подивитися  на  її  ніжки.
-  Я    бачу,    ти  ніяк  не  дочекаєся  ,  коли  вже  будеш  вдома.  Ото  кров  грає!
-  Тю!  -  Михайло,  аж    зайорзався  на  місці,  продовжив,
 -  Може  ти  ще  хлопчик    ніким  нецілований,  чи  прикидаєшся?
Максим    звільнився  від  його    рук,  віддинувся  на  край  сидіння.    В  проході,    біля  тієї  дівчини  стояла  велика  валіза.    Не  помітив  оголених  ніг,  перевів  подих,  це  вже  добре.    З  -  за  пасажирки,  що  сиділа  перед  нею,  було  погано  видно  саме  в  що;  в  спідницю,  чи  в    штани    одягнена.  Але    в  очі  кинувся  клаптик    тканини    синього  кольору.  Напевно  десь  відпочивала,  зробив  висновки.  Цікаво…      їде  сама.  Це  рідкість,  щоб  красуня  й  сама,  а  може  відшила  кавалера,  чи  хтось  буде  зустрічати.  В  голові    рій  думок;    що  взяти  й    ризикнути?  Гарна  панночка,  може  мене  не  відшиє,  їдемо  в  одному  напрямку,    значить    їде  кудись  недалеко.  Ото    було  б  добре,  якби  до    Гнівані.  Ну  гаразд,    немов  умовляв  себе,  як  ще  раз    Михайло  запропонує,  то  так  і  буде    -  або  пан,  або  пропав,  ризикну.
     Раптово,      у  вагон  зайшов  чоловік  кремезної  статури.  Його  їдючий,    дзвінкий  голос    сполохав  пасажирів.  Він  озвучував    назву  товару    і    його  ціну,    придивлявся  до  пасажирів,  пропонував    придбати.    В  руках  тримав  ліхтар,  батарейки,  набір  голок,  серветки,    ще  дещо.
-Ой,  нічого  в  нас  не  змінилося,-      дивлячись  на    чоловіка-  продавця,  сказав  Михайло  й  продовжив,  -  Коли  буде  порядок  і  не  знати.
-Виживають  люди,    а  що  робити,  не  всі  ж  підуть  на  передову,  більшість  хочуть  миру,    спокою.
-  То    що,  цей  крикун    пройде  в  кінець  вагона,  пересядемо  до  неї?  Знаєш,  як    у  нас  кажуть;  попит  не  вдарить  в  ніс.    Та  й    ми  ж  з  тобою  тепер,  як  брати,    країну  від  ворога    разом  захищали,    я  поганого  не  пораджу.
-  Ну  гаразд.  Тільки    відразу  не  гони  коні.  Не  тисни  на  мене.    Я  сам    поближче  придивлюся  ,    там  і  вирішу  знайомитися  чи  ні.
-Ну  добре  –  добре,  буду  мовчати,  як  риба.
   Хлопці,    в  руках  тримали  рюкзаки,  хотіли  підійматися  з  місць.  Слідили  за    чоловіком  з  товаром,  як  несподівано  йому  назустріч  й    вже  за  мить  оминувши  його,    поспішала    повна  жінка,  років  сорока  п`яти.  В  руках  несла    велику  клітчасту  сумку,    посміхалася,  привітним,    лагідним  голосом      пропонувала  морозиво.  Вона  стояла  біля  другого  купе  з  початку  вагона,  пасажири  закопошилися,  передавали  гроші  і  вже  за  кілька  секунд,  взявши    в  руки  морозиво,    дякували.  Максим  помітив,  як  та  білявка,  діставши  з  сумочки  гроші  привстала  з  місця,    направилася  до  жінки  з  морозивом.  Від  здивування,  ледь  щелепа  не  відвалилася,  скривився  наче    жував  цілий  лимон.  Зхрестивши  руки,  приклав  до  плечей,
-Оце  так  облом.  
Михайло  відразу  не  зміг  зрозуміти  в  чому  справа.  Дівчина  -    в  жінки    брала    морозиво  й  саме  розвернулася  намірилася  йти,  присісти  на  своє  місце.  Вона  була  одягнена  в  розірвані  джинси.  Михайло  не  стримався,  долонею  закрив  нижню  частину  обличчя,  щоб  не  привернути  уваги,  ледь  стримував  сміх,
 -Оце  прорвало,  так  прорвало.    Джинси  ніби  пожовані  конем.  Оце  так  мода,  хай  йому  грець!    О,  біс  в  ребро,  ну  хай  би  там  трохи,  а  це  ж…
Максим    різко    взявся  за  плече  друга,  відпихнув    його  від  вікна,  пересів    на  його  місце,
 -О  ні,    вибач,  це  не  мій  варіант!        Ну  хай  би  вдома  так  колись  одяглася,  а  це    ж  між  людей,    ні  -  ні.  На  жаль,  що  модно,  то  не  завжди  красиво!  
За  вікном  мерехтіли  дерева…  .  В  його  в  очах    розчарування,  на  обличчі  скули  ходили  ходором,    чоло  покрилося  потом.  Але  ж  така  славна!    І  навіщо  себе  так  паплюжити?!
Михайло,  хоч  і  почервонів,  але  принишк,    як  миша.  Джмелина  думка-  звичайно  моя  б  дружина  так  не  одяглася,  тож    нині  краще  промовчати.  
   По  відношенню  один  до  одного,    через  розбіжності    у  поглядах,  вони  уже  давно  так  поводилися.  Навіщо  ятрити  душі.    Адже    служба  у  війську  далася  взнаки,    за  ці  два  роки,    багато  чого  навчилися.
     Електричка  -    вкотре  зупинилася    та    через      пару    хвилин      знову  набирала  швидкість.  Їх  серця  втішала  думка  про  зустріч  з  рідними.  Утомлені,  але  щасливі    поверталися  додому.
                                                                                                                                                                                         13.07.2020р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907429
дата надходження 09.03.2021
дата закладки 22.03.2021

Ніна Незламна

Вони мене люблять ( проза)

                                                                                                                                                             (  трохи  з  минулого)

 Невеличке  селище…..  Понад    хати  чепурненькі,    плинуть  хмари  волохаті…    Порозкидані  по  небу  ,  ледь-  ледь    ближче    й  ген  –  ген  далі,  наче  відстань  відміряють,    одна  одну  доганяють.  
 Сонце  вишкірилось  в  очі,    розганяло  їй  печалі.    І  не  тільки  сонце  нині,  а    ще  й    радість  розпирала  груди.  Ну  ось  і  все,  закінчився  навчальний  рік,  ще  один  рік,  а  потім  до  нових  досягнень.  Тоня  поверталася  зі  школи  в  старенькій  формі  й  в  такому  ж    біленькому  фартушкові,  що  залишились  у  спадок  від  старшої  сестри.  Стомлена  й  виснажена,  напевно  перенервувалася,  із-  зі  екзаменів    пів  ночі  не  спала.  Ну  от  нарешті  все  позаду.  Здавалося  сьогодні  і  сонце  світило  яскравіше,    і    вітерець  лагідніший,  тепліший.  Ковток  свіжого  повітря,  придавав  сили.  Хотілося,  як  семирічній  дівчинці,  розставити  руки  в  різні  сторони,  кружляти  і  кричати-    позаду  навчальний  рік!  Ура!
   Вона  неначе  на  роздоріжжі  між  небом  і  землею  та  всі  емоції  намагалася  приховати,  тож  попереду  широке  залізничне  полотно.  Набравши  за  щоки  повітря,  голова,  як    у  пташки,  верть  в  одну  сторону,  верть  в  іншу,  який  сигнал  горить?  Чи  часом    потяг  не  летить?  Де-де,  а  тут  не  можна  гав  ловити.  Напружена,  розчервоніла,  обличчя  схоже  на  червону  кульку.  Вже  перейшовши  залізничне  полотно,  склавши    пишненькі  губи  в  трубочку,  випустила  повітря,  наче  тягар  скинула  з  душі.  І  обережно  по  вузенькій  стежці,що  між  насипним  щебнем  і  ракушняком  спустилася  до  посадки.
     Густенько,  рядочком,  стрункі  берізки  молоді,  немов  дівчата  в    плямистих,  білих  з  чорним,  сарафанах,  що  задивляються  у  височінь.  Іх  підпирали    пишні  кущі  шипшини,  на  них    деінде    майорів  рожевий  цвіт.  Далі  шеренгою  до  себе  приваблював  бузок.  Темно  -    зелене  листя,  ледь  колихалося  від  вітру,  жадало  сонячного  поцілунку.  Хоча  він  уже  й  відцвів,  а  листя  так  виблискувало  на  сонці,  що  цього  просто  не  можна  було    не  помітити.  Тут    і    пишні  кущі  глоду  й  стрункі  гостролисті  клени,  є  більші    й  менші.  Де  –не  –  де  густіше,    між  них,  ще  зовсім  молоденькі.    На  кущах  акації    виграє  оркестр,  то  бджіл  гудіння.  Ті  жовтенькі  квіточки  пахучі,  в  них  солод,  інколи  діти  навіть  їх  смакували.  При  виході  з  посадки    з  обох  сторін  крислаті  вузьколисті  (  дикі)  маслини.  Вона  ніколи  не  могла  прийти  мимо  них,  щоб  не  налюбуватися.    Сріблясто  -  білі  продовгуваті    листочки  на  гілочках  і  купками  бруньки  дивують  очі.    День  чи  два    бруньки    розкриють  жовтенькі  (  медові  )  пелюсточки.  І  на  них    весело  загудуть  бджоли.  Який  той  п`янкий  запах,  коли  розкриваються  всі    квіточки  разом.  А  насолода  буде  восени,  йдучи  зі  школи  часто  зупинялися  і  по  кілька  штук  ягід  відправляли  в  рот.  А  згодом    брали  кісточки  і    заклавши  між  пальці,  стріляли  ними.  Наче  на  змаганні,  хто  вцілить  далі.  І  линув  сміх  над  всією  посадкою,  здіймався  вверх  й  губився  вдалині  над  залізничним  полотном.
   Ну    ось,  стежка  вперлася  в  пагорбок,  а  далі  через  дорогу  близько  й  додому.  Та  гавкіт  собаки  -  дворняшки,  кожного  разу  її  попереджає;  не  підходь  близько,  я  охоронець  обійстя.  Це  тут,  вздовж  посадки,  новобудови.  З  червоної  цегли  одноповерхові  будинки    на  чотири  господаря.  Це  житло  побудували  для  працівників  електропідстанції,  яка  регулює  напругу    на    електрифікованих  ділянках  залізниці.  Ці  працівники;  монтери,    контактники,  сигналісти,  яких      можно  часто  бачити  на  залізничному  полотні,  на  дрезині  з  довгими  драбинами.  
   Це  так  добре,  що    тепер  до  Харкова  їздять  електрички,  багато  людей  там  собі  знайшли  роботу.  А  то  колгосп  далеко,  а  радгосп  зовсім  маленький,  в  основному  там  працюють  всі  приїжджі,  живуть  в  бараках.  Хоч    до  Харкова  електричкою    їхати  майже  годину  та  люди  з  задоволенням  знаходять  роботу,  по  –  перше,  можна  більше  грошей  заробити  ніж  в  колгоспі,  по  –друге,    змінна  робота  більше  приваблива  ніж  щоденна.    Про  це  не  раз  роздумувала  Тоня,  мріяла,  закінчить  школу  й  теж  буде  працювати  в  Харкові.
     Вона,  махнула  рукою  до  пса,
-Та  не  гавкай  ти,  пора  вже  й  запам`ятати  тих  хто    тут  часто  ходить.
   Вмить  неподалік,  біля  паркану  з  штахет,  побачила  Романа.  Це  хлопець  –  кавалер,  так    називає    його    батько.  Залицяється  до    старшої  сестри.  Славний,  високий,  коренастий,    з  білокурим  чубом,  який  чомусь  весь  час  спадає  на  лоб,  ще  більше  округлює  обличчя.  Його    балухаті  блакитні  очі    подобалися  всім  дівчатам  з  вулиці.    Вдома,  під  дерев`яним  парканом,  лежало    декілька  штук  давно  зрубаних  тополів,  ось  там  і  збиралися  хлопці  й  дівчата.  Щоб  веселіше  було,  хтось  приносив  приймача,  на  максимум  включали  гучність,  щоб    допитливі  люди,  похилого  віку,  не  підслуховували  розмов.
 Роман,  взрівши  її,  махнув  рукою,
     -Зачекай!
Він    напевно  був  вихідний,  бо  одягнутий  зовсім  по  –  літньому.  Яскраво  зелена  сорочка  з  коротким  рукавом  пасувала  йому.  Широко  шагав  в    літніх  сандалях,  без  шкарпеток  під  час  ходьби,  аж    підскакував,  напевно  цим    показував  веселий  стан  душі.    Темно  -  коричневі  спортивні  штани  з  закатаними  штанинами,  не  облягали  тіло,  злегка  надувалися  вітерцем.  Здалеку  здавався    доволі  кумедним.  Кілька  секунд  і  він  вже  був  поряд,  обличчя  сяяло,  як  сонце,
 -  Привіт  мала,  а  я  до  вас.
-Тю…    Привіт!,-  й    трохи  задумавшись,
-    А…  це  ж  Надя  вдома,-  нагадала,-  Це  ж  в  неї  практика.
Роман    нагнувся,  закатав  штанину  спортивних    штанів,  яка    раптово  обвисла  й  підморгнувши,  
-Думаю  сестричка  не  приревнує,  що  я  йду  з  тобою.
Миттєво  скривила  губи,  наче    з`їла  кислицю  й  гордовито,
-Ото  нема  про  що    поговорити,
Швидкою  ходою  пішла  вперед.  А  він    йшов  слідом  по  стежці,  чомусь    човгав  сандалями  і  в  той  же  час  ,  намагався  не  відставати.  Зайшовши  зі  сторони  городу  й  саду,  вона  побачила  батька  й  до  Романа  тихо,
-  Дивися,  тато  дивиться  до  бджіл.  Бачиш,    один  вулик  зовсім  відкритий,  чуєш,  як    бджоли  гудуть,  ото  розліталися.  Так-  так,  ти,  як  хочеш,  а    я  тікаю  в  хату.
Навздогін  вигукнув,
-То  ти  Наді  скажи,  що  я  прийшов,  хай  вийде!
Слова  відволікли  батька  від    бджіл.  Уздрівши  Романа,    на  голові  поправив  антимоскидну  шляпу    й  вигукнув,
-О!  Іванович  прийшов!
Хлопець    сміливо  попрямував  до  вулика,  привітався.  Тоня  ж  затрималася,    від  цікавості,    аж  рота  роздявила.  Головна  інтрига  в  тому,  про  що  ж    говоритимуть?
 Батько    кивнув  рукою,
-То  добре,  що  прийшов  та  ти  краще    відійди  від  вулика,  бо  бджола  є  бджола,  це  не  дівчина,  не  цілувати  буде,  а  кусати.  Так  почастує  медом,  що    його  й  їсти  не  захочеш.
На  обличчі  Тоні  розплевлася  усмішка,  от  видав,  ледь  не  сказала  вголос.  Береже    хлопця,  напевно  майбутнього  зятя.  Бач,  як    до  нього  -  з  повагою  ставиться.  От  тільки  сестра,  як  пава  ходить.  І  чого  спитати…  здається  хлопець  не  поганий,  симпатичний  і  до  того  ж  привітний,  веселий.  Правда  западенець,  як  мама  каже,  але  ж  перспектива,  після  технікуму,  як  молодий  спеціаліст  отримає  квартиру.  
   Дівоча  хитрість  не  має  меж,  вже  на  веранді.  Біля  відчиненої  кватирки  бджіл  не  було,  вирішила  підслухати,  про  що  йтиме  розмова.
     Роман  і  не  подумав  відійти  від  вулика,  нахилився  над  ним    і  час  від  часу  махав  рукою,  відганяв  бджіл.  Цікавість  -  розпирала  дівчині  душу,    спостерігала.  Ото  сміливець!  
Батько    щіткою  струшував  бджіл  і  уважно  роздивлявся  медові  рамки  й  до  нього,
--Та  ти  краще  йди  в  хату,  бо  й  справді  покусають.
Він  задравши  голову,обома  руками  взявся  в  боки  й  гордовито,  наче  хвастався,
-  Та  ні,  мене  бджоли  люблять.    У  нас  в  горах,  у  дідуся,    теж    пасіка  є,  десь  вуликів    п`ятнадцять.Частенько  там  був    і  бджоли  мене  кусали,  але  нічого  страшного  в  цьому  нема,  трохи  червоніло  і  все.
   Раптово  скрипнули  двері,  мама    стала  на  порозі  й  сердито  до  батька,
-  Що  ти  там  хлопця  тримаєш.  Покусають  бджоли,  біди  не  обберешся,  ще  запухне  чого  доброго,  чи  алергія  візьметься  не  дай  Бог!
І  за  мить  до  Тоні,
-  Ти  вже  є,  ну,  що  здала    екзамен?
-Здала  на  четвірку.  Все,  тепер  вже  відісплюся,  -  відразу  відповіла  і  зникла  в  хаті.
Надя  сиділа  біля  вікна  й  посміхалася,
-  Диви  і  не  боїться.  
-  То  ти  бачиш,  що  він  прийшов,  чого  не  вийдеш?
-  Ой,  біжу  й  падаю,  треба  помаринувати,  хай  знає  наших.  Може  скажеш  при  всіх    йому    кинутися    в  обійми.
-  Тю,  чи  тебе  бджола  вкусила,чого  така  сердита…..
-  І  чого  вдень  приходити,  ну  ввечері,  ще  зрозуміло.
-  Та  ну  тебе,-  сказавши,Тоня  пішла  в    другу  кімнату  переодягтися.
       Мама  повернулася  в  хату  заклопотана,  з  каструлі  в  банку  наливала  паруючий  кампот,
-  Ось  вистигне,  пригостите  хлопця,  а  я    піду  в  літню  кухню,  доварю  борщ.  Вже    й  пора    пообідати.
Дівчата    біля    вікна  -  спостерігали,  як  Роман  розмахував  руками,  щось  розповідав.  Аж  раптом  привернув  увагу    вулик,  що  стояв  майже  поруч.  З  нього  вилетіла  купа  бджіл.  Очі,  ледь  не  повилазили  на  лоба,Тоня  заверещала  на  всю  хату,
-  Ой!  Тато  напевно  не  бачить,  дивися,  це  ж  рій!  
 Мов  темна  хмара  оскаженілих  бджіл,  з  дзижчанням  підійнялась  над  старою  високою  грушоу  й  на  одній  із  гілок  сіла.  Тоня  вибігла  надвір  та  лише  махнула  рукою  і    вмить  заспокоїлася.  Батько  вже  закрив  вулик  і  ніс  драбину.  Вони  помітили  рій.  Роман  відкачав  штани,
-Давайте  я  полізу  зніму  бджіл.
Батько,  здалеку  здавався  квочкою.  Розмахував  руками,  метушився,
-  Ой  якби  не  злякати,  щоб  далеко  не  полетіли,  бо  ж  шкода,  це  ж  ціла  сім`я.  Ой,  подивися,  як  їх  багато.
 А  бджоли,  дзижчали,  як  сказилися  .  Довкола  літали    і  вкотре  намагалися  хоч  когось  вкусити.  За  кілька  секунд,  Надя,  з    біленькою  хустинкою  в  руці,  підійшла  до  Тоні.  Вони  підійняли  хустку  догори  і  розтягнули  її,    як  парасольку,  підійшли  ближче  до  вуликів.  Надя  намагалася  вгамувати  емоції,  все  ж  голосно  сказала,
-Ну  справжній  цирк.  Роман,  ти    на  голову    одягни  татового  капелюха,  тож    бачиш,  як  бджоли  до  обличчя.липнуть.
Йому  напевно  стало  дуже  приємно,  що  вона  потурбувалася  за  нього.  Повернувся  до  них    напрочуд  веселий,  в    очах  витанцьовували  іскринки.  Ледь  посміхаючись,  підморгнув,
-Ну,  я  ж  сказав  вони  мене  люблять.  Завтра    побачиш,  зі  мною    буде    все  гаразд.
Мама,  почувши  галас,  вибігла  з  літньої  кухні.    Роман  вже  намірився  лізти  по  драбині,  вона  за  мить  зірвала  з  себе    хустину,
-  Ой  Боже  куди  ж  ти  лізиш!  Ходи  сюди  зав`яжу  на  голову.
 Він  трохи  зніяковів  та  все  ж  спустився.  За  декілька  секунд,  вже  в  хустці,  в    робочих  рукавицях,  з  віником  і  темним  полотном,  що  дала  мама,  піднявся  до  бджіл.  Намагався  віником  зігнати  бджіл  до  купи  і  вже  накривав  їх  полотном.  Скрутив  їх  разом  з  гілочками  й  декілька  раз  труснув.  Батько  подав  маленьку  пилку,
-  Ой  Іванович,  ось  так-  так,  хутко  по  гілочках,  збери  до  купи  і  ми  їх  разом  з  гілочками  в  посилочний  ящик  відправимо.  А  я  потім  в  літній  кухні  розберуся  з  ними,    там  пустий  вулик  є.  І,  як  це  я  прогавив,  нічого  не  розумію.  Чи  вже  сліпий  став.Тож  пару  днів  назад  дивився.
       Десь  за  годину,  вся  ця  тривожна  метушня  закінчилася  і  всі  разом    обідали  в  хаті.  На  апетит  ніхто  не  скаржився,  не  відмовлявся  від  пахучого  борщу  з  сметаною.  Батько  чистив  часник,    клопотався  за  рій,  тішився,  що  не  пропали  бджоли.  А  дівчата  позирали  на  Романа  і  зажимали  губи,  щоб  не  засміятися,  бо    розчервонівся,  став  схожим  на  червоний  буряк,  із  насінням.  Його    білявий  чуб,  після  того,  як  він  вмився  мав  саме    такий  вигляд.  Він  не  соромився,  лише  час  від  часу  з  під  лоба  позирав  на  Надю.  Вона    ж  незадоволено  поглянула    на  батька  й  надула  свої  пухкенькі  губи,  коли  він  запросив  його  на  обід.    Вона  сиділа  за  столом    між  Тонею  і  мамою,  показувала  характер,  що  вона  проти.  А  Тоня,  поклавши  в  свою  тарілку  сметану,запросила  хлопця,
-Чуєш  Романе,  бери  сметанки,  свіженька  й  корисна.
Надя  в  цю  ж  мить,  дотовкнулася  її  руки  й  пронизала  суровим  поглядом.
   Після  обіду  батько  провів  рукою  по  своїй  напівлисій  голові,  кахикнув  і    з  серванту  витягнув  термометр.  Підійшов  до  Романа  ,  підморгнув  правим  оком,
-  Ану  Іванович,  поміряй  температуру,  щось  ти  розчервонівся,  як  варений  рак.    Чи  то  дівчат  соромишся,    чи  нас,  дякую,  що  допоміг,  не  бідкайся,  ми  люди  прості.
Дівчата,  немов  домовилися,  водночас  стиснули  губи  й  закатали  балухаті  блакитні    очі  догори,  стримували  сміх.
 І  що  тут  смішного,  миттєво  пролетіла  думка,  Роман  зашарівся,
 -Та  все  буде  добре…  ну,  як  ви    так  дуже  хочете,  то  поміряю….  
   Пройшло  декілька  хвилин  Надя  проводжала  Романа  до  хвіртки,
-А  голова  не  болить?
-Та  ні,    за  мене  не  переймайся.  Температура    ж  нормальна.  Що  червоний,  не  звертай  уваги,  минеться.  Я  тобі  кажу  мене  бджоли  люблять.  Пару  укусів  для  годиться,    то  не  біда,  завтра  побачиш.
   День  збіг  до  кінця…    По  обрію  до  купи  зібралися  сірі  й  білі  хмари,  їх    наче  навпіл  розрізали  червоні  смужки.  На  подвір`ї  ґелґотіли  гуси,  вкладалися  спати.  Надя  перед  сном,  все  ж  не  витримала,  за  ту  сметану,  що  пропонувала  Роману,  сестрі  прочитала    мораль.Та  з  відповіддю  не  забарилася,
-  Могла  б  і  сама  запропонувати,  чи  то  така  гордість,чи  до  неї  жадібність?    
І  наче  ховаючись  від  неприємностей,  примруживши  очі  й  відкопиливши  нижню  губу,  залізла  під  ковдру.  Але    швидко  заснути  не  вдалося,  все  ж  тягар  з  душі  вирішила  зняти,
-Надь,ти  не  спиш?
 Надя  у  відповідь  повернулася  до  неї.Тоня  продовжила,
-Ти  не  ображайся,  що  я  так  сказала.  Але  ж  він  тобі  подобається.  Як  на  мене,  то  й  була  б  з  ним  лагіднішою,  привітною.
-  Спи  вже!  Ха  –ха!  Яйця  будуть  курей  вчити.Чого  маю  ображатися?    На  твою  балаканину,  я  зовсім  не  звертаю  уваги.  
     Наступний  день  пройшов  без  пригод.  Так,  звичайні  щоденні  домашні  клопоти.  Надя    з  самого  ранку,  сидячи  за  столом,  зводила  дебіт  з  кредітом,  тож  навчалася  на    бухгалтера.  А  Тоня  з  задоволенням  годувала  своїх  любимчиків,  тобто  гусей.  Любов  привита  з  самого  дитинства,  завжди  з  гарним  настроєм  спілкувалася  з  ними,  на  долоні  подавала  зерно.  А  вони  милі,    сірі  й  біленькі,  мов    довірливі  діти,  дивилися  в  її  очі,  один  поперед  одного  ґелґотали  і  смакували  його.  Холодненькі    дзьобики  лоскотали  долоню,  дівчина  примружувала  очі    й  посміхалася  до  них.  Гуси  відчували  її  настрій  і  доброту    схиляли  донизу  голови  і  знов  ґелґотали,  немов  дякували.  Навіть  гусак,  до  неї  ставився  шанобливо,  довірив    свою  сім`ю.  А  півень,  напевно  ревнував,  бо  знервовано  закидав  ноги,  підскакував.    Як  охоронець,  спостерігав  за  цим  дійством.  Кури  вже  давно  наїлися  й  займалися  своєю  улюбленою  справою,  порпалися  на  подвір`ї,  шукали  черв`ячків  та  іншу    живність.  Мама    на  кухні  рехтувала    вечерю.  В  літній  кухні  батько  возився  з  бджолами,  щось  гомонів  про  себе.  Бідкався,  що  вже  закінчується  відпустка  й  скоро  треба  йти    на  роботу.  А  робота  та,  як  поїде  потягом,  то    може  й  тиждень  чи  два  вдома  не  бути.  Тож    працював    монтером  на  залізниці,  в  потягах  далекого  сполучення.
 Вечоріло…  Дівчата,  як  ті  дівиці  в  казках,  визирали  у  вікно,  погляд  на  стежку,  що  проходила  через  сад  й  город.  Хоча    й  після  подій  з  роєм,    намагалися  сховати  свої  емоції,  більше    мовчали,  але  обох  турбував  Роман.  
   Вже  й    виплив  уповні  ясний  місяць,  заглядав    у  вікна.  Розмальовував    по    підлозі,  в`язаних  килимах    і  стінах    якісь  узори.  Здавалося    намагався  кожну  з  дівчат    попестити  в  ліжку,  показати  свою  любов  до  навколишнього  світу,  але  все    було  навпаки,  чомусь  бентежив,  не  давав  заснути.
   Сонячний  ранок  пробудив  дівчат.  Через  скло  вікон    проникали  сонячні  зайчики,  часом  попадали  на  очі.  За  мить,  відчуваючи    теплий  дотик,  очі  поневолі  моргали.  Сон  тікав…  Тоня  вкотре  переверталася  в  ліжку,  легкий  скрип  порушував  тишу.  Надя  теж  вже  не  спала,  кліпаючи  очима,  раз-  по-  раз    потягувалася,
-Хоча  довго  не  могли  заснути  та  здається  спали  непогано.  Відчини  вікно,  ти    ж  ближче  до  нього.  
 Тоня  -  похапцем  зірвалася  з  ліжка,  швидко  відчинила  й  висунулася  з  нього,
-Сьогодні    теж  день  буде    гарний.  О,  це  ж  нині    субота,  напевно  мама  на  базарі.
Й  відразу  метнулася  в  ліжко,  вкрилася    ковдрою.  
   За  мить,  батько  розмовляв  з  Дружком,  якесь,  ледь  чутне  торохтіння,  наче  по  залізу.  Напевно  насипав    йому  їсти.  Побачивши  відчинене  вікно,  гукнув,
-Дівчата,    досить  ніжитися!  Мати  на  базарі,  годуйте  гусей,  курей  та  й  для  нас    сніданок.
   Тут  заперечень  не  може  бути.  Він  всіх  тримав  наче  в  їжакових  рукавицях.  Так  в  сім`ї  повелося,  його  слово,  як  залізний  кремінь.  
 Ближче  до  обіду,  з  літньої  кухні    батько  виніс    літрову  банку  меду  й    й  вікно  до  дівчат,
-Так  є  свіженький.  Тільки    ж  не  накидайтеся  дуже,  а  то  животи  болітимуть.  
Тут  і  мама  задоволена,  посміхнулась,
-Не  баріться,  гайда  смородини  нарвіть.  До  меду  вареничків    наліпимо,  на  пару  зготуємо.    
   Хоча  стиглої    ягоди  було  мало,  але  заради  вареників,  можна    й  терпіння  набратися.    Батько  метушився  біля  вуликів.  А    дівчата,    за  одним  махом,    вирішили  позасмагати.  А  чому  б  і  ні?  Погода  сприяла  бажанню.  В  коротких  спідницях  та  майках  повсідалися,  на    стареньку  ряднину,  біля  кущів  смородини.  До  вуликів  й  до  стежки  не  маленька  відстань,  ще  й  розділяв  їх  ряд  яблунь.    Вони  мовчки  обривали  ягоди  і  часом,  як  ті  пташечки  по  кілька  штук  відправляли  в  рота.  Надя  ж    інколи  здіймалася  на  ноги,  позирала  в  кінець  городу  й  на  стежку.  Ну,  звичайно  подумки  тішилася  Тоня,  бач  не  звертає  уваги  на  мої  слова,  а  сама  хвилюється,  Романа  виглядає.  Задоволено  позирала  на  сестру,  так  -  так  люба,  точно  закохалася.
   Пройшло  трохи  часу…    Дівчата    почули  човгання,  по  стежці  йшов  Роман.    Як  партизанки,  пригиналися  за  кущами,  визирали  з-за  них,  спостерігали,  що  ж    буде  далі.  Вийти    й  зустріти  не  наважилися,  адже    в  майках    сором  показатися.  Він  був  одягнений  в  морську  смугасту  тільняшку.
-  Тю,    -  тихо  вирвалося    з  уст  Наді,-  Чого  раптом  в  тільняшці?  
Тоня  вирячила  оченята,  прошепотіла,
--Що  тут  незрозумілого,  напевно    приховує  сліди  бджолиних  укусів.  Але  ж    прийшов,  значить  все  в  нормі.  Мабуть  тепер  не  буде  хвастатися,  що  його  бджоли  люблять.  Але  ж  хода  яка    дивна…  зверни  увагу,  як    він  йде!
   Роман    йшов  повільно,  широко  розставляв  ноги  й  одночасно  позирав  навкруги.    Коли  до  них  повернувся    обличчям,  в  дівчат  ледь  не  повідпадали  челюсті  від  того  видовища.  Обличчя  не  було  червоним,  але  добряче  запухшим.    
 Й  пари  з  уст,  на  якусь  мить  язики  заціпило,  жодна  з  них  й  слова  не  змогла  промовити.  В  очах  скакали  бісики,    бажання  розсміятися  розпирало  щоки.  Стискаючи  губи  дивилися  одна  на  одну,  ледь  стримували  свої  емоції,  тож    себе  не  можна  видати.
Хлопець,    не  поспішаючи,  підійшов  до  батька.  Той    першим  подав  руку,  привітався  і  прикипів  до  його  обличчя.  Дівчатам  було  не    до  смородини,  уважно    придивлялися,    що  ж  буде  далі.  Батько  рукою,  обережно  торкнувся  його  лоба,
-Так,    тут    трішки  підпух,    а  от  на  обличчі    більше.  Хоч  температури  не  було?  Ти  нині  трохи  схожий  на  китайця.
Після  цих  слів  дівчата  схопилися  за  животи,  щоб  часом  не  засміятися.  
-  Та  ні,  міряв  вчора  й  сьогодні.  Вчора  трохи  морозило,  але  минулося,  -  сказавши,  відійшов  в  сторону.  
Батько  помітив,  як    ступаючи,    він  широко  розставляв  ноги.  Посміхнувся,  правою  рукою  декілька  раз  підтер  свого  носа  й  хитро  озираючись,    запитав,
-Ти  так  ноги  широко  розставляєш,  ото  біда!  Що  там  теж  покусали?
 Роман  миттєво  зніяковів,    почервонів,  його  очі  забігали,  як  миші,  озирав  все  навкруги,  чи    часом  ніхто  не  чує.  Звичайно,  хлопець  не  ждав  такого  прямого  запитання.  Але  врешті,  задер  голову  догори,  трохи  соромлячись  заперечив,
-Та  ні,  там  не  покусали,  то  ноги  трохи  попухли.  Сам  не  розумію,  як  вони  туди  залізли,  штани  ж  наче  з  щільної  тканини.  
Батько  по  -  дружньому  поплескав  його  по  плечу,
-Отака  любов  бджолина!  Думаю  саме  страшне  позаду.  Добре,що  прийшов,бо    всі  хвилювалися  за  тебе.  То  пішли    в  літню  кухню,  побачиш,  як  я  мед  качаю.  А  там  і  вареничків  з  смородиною  скуштуєш,  напевно  вже  дівчата    наліпили.
   В  очах  наче  палахкотів  вогонь,  ледь  стримуючи  емоції,  дівчата    потайки    проходили  за  сараєм,  щоб  непомітними  прослизнути  до  хати.
                                                                                                                                                       09.10.2020р
                                                                                                               

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891234
дата надходження 09.10.2020
дата закладки 16.02.2021

Катерина Собова

Поснiдав

Злий    ходив    Петро    по    кухні
(Бо    вночі    погано    спав),
Заглядав    в    миски    і    кухлі  –
Щось    їстівне    там    шукав.

-Нащо    знову    ти    купила
Ліверну    цю    ковбасу?
Думаєш,    що    в    ній    вся    сила?
Дасть    здоров’я    і    красу?

Технології    бракує,
Зроблена    вона    не    так,
Якщо    хтось    її    купує,
То,    хіба    що,    для    собак.

-Та    не    гавкай    ти    вже    зранку!  –
Крикнула    йому    жона,  -
Можу    ще    зварити    манку,
Кажуть,    корисна    вона.

Ліверка    -    це    твоя    мрія,
Зранку    ти    жереш    за    двох:
Три    собаки    її    їли  –
Ні    один    із    них    не    здох!

-Та    не    злюсь    я    ні    на    кого,
Зараз    миску    принесу,
Якщо    більш    нема    нічого  –
Радий    вже    й    за    ковбасу!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898215
дата надходження 15.12.2020
дата закладки 29.12.2020

Ніна Незламна

Ніколи не пізно ( проза)

             Пора  весняна….  Птахів  переспів…    В  пишній  зелені  потопало  містечко.
   Галя  всміхалась,  по  клумбах  квіти,    в    фату  вдяглись  красуні  вишні.    Душа  співала,  то  весни  подих,  діяв  на  неї,  молоденьку.  Його  побачила…  ті    карі    очі,  не  дають  спокою  серденьку.  А  час  пролітав,    з  поривом  вітру.  Невтіша    й    яснооке  літо.  Хотіла  побачить,  їй  такий    любий,  здалось,  лиш  з  ним  по  життю  світло.  В  селі  родина,  брат,  батько  й  мама.  В  душі  віра  -  вона  жадана.  Віщала  доля?  Того  не  знала,  ясніли  очі,  покохала.  Сама  ж,  тендітна,  світле  волося,  а  очі    сині  -  цвіт  льоночку  Думки  й  сни  добрі,  вже    ледь  всміхалась,  якби  ж  пройтися  по  садочку.
Вже  літо  відчинило  двері  вересню…….
Птахи    відлітали  у  вирій,  як  і  світлії  мрії,    і  сподівання.  Повнились  грона  солодким  соком,  уста  відчують  смак  кохання.  Лінійка…  дзвоник…  Аудиторій  так  багато  є,  хоч  вибирай.  Вони  по  різних.  Бажання  разом,  в  душі  пісні  співав  водограй.  Тарас  в  надії…  Йому  навчатись  залишилось    лише    один  рік.  В  неї    ж    курс  другий.  Зустрічі…  Кохання    повіншували  зорі.  Вона,  мов  квітка  -    пелюстки  ніжні.  Недавно  сімнадцять  минуло.  Перші    поцілунки  -    солод,  медові.  У  вирій  спокуси  затягнуло.  Мабуть    то  доля,  вже    будуть  разом,  не  до  смаку,  лиш  господині.  На  тій  квартирі,  що  винаймала.  Куди  піти?  Сльози  полинні…
Тарас  сміливо,
 -Знайшла  проблему?!    Я  скажу  мамі,    підеш    до  нас.  Моя  лебідко,  не  покину,    у  нас  попереду      -  весільний    вальс.  Як  ти  закінчиш,  своє  навчання,  тоді  й  настане,  для  нас  цей  час.  Що  до  роботи,  не  переймайся,    завжди    копійка    буде  в  домі.  Я    ж  будівельник,  а  ще  дизайнер,  ніколи  не  піддамся  втомі.
Згущались  темно-сірі  хмари…
   Волосся  дибом,    в  сльозах  мати.  Та  по  при  все,  змирилась,  що  ж  робить,-
-О,  синку-  синку!
Думки,  як  дощик,  що  по  підвіконню  дріботить.  А  в  них  різниця,  нема  й  два  роки.  Туга,  заламувала  руки.  Хто  зна,  як  краще?  Може  вже  й  для  неї,  не  будуть    ночі  -  наче  муки.  В  самої  ж  дівча,  всього  п`ять  років  та,  ще  два  сини,  трохи  старші.    А  може    лебедине  вірне  кохання,  проживуть  дружно,  без  фальші.  Та  і  я  буду  спокійно  спати,  чим  хвилюватись,  виглядати.  Чи  повернеться  посеред  ночі,  чи  на    світанку  зустрічати.
На  шибках  вікон….мороз  малює    зимові  розписні  пейзажі…
     Зима  із  вітром  принесла  звістку.  Розчарування,  чому  так  скоро?  Потай  взирала  на  невістку.  Точно    вагітна!  Думки  джмелині.  Не  сподівались,  о    діти  –  діти.  Як  же  навчання  й  сім`ю  зберегти?  Як  пережити,  не  посивіти?  
     Мов  гурт  пташиний  -  ненька  на  чолі.  Настав  час  їхати  до  сватів.  Чудова  пара.  Тільки  не  знати,  по  долі,  ще  скільки  іспитів.  Пройти  прийдеться.  Хата,  як  вулик.  Тісно,  краще  б  жити  окремо.    Журба  й  сумління  душу  терзає,  чи  й  разом  скрути  проживемо?
В  житті  не  тільки  передсвяткова,  але    й  просто  постійна  метушня….
   Хліб  -  сіль…  Дорога…  Село  далеко,  ще  й  бездоріжжя,  як  та  карма.  Добрались  добре,  можна  сказати,  пусті  розмови….  велись  дарма.  Радісна    зустріч.    Майбутня  теща,  просльозилась,
-  Ой,  зовсім  дівча!  Галинко  люба,  моя  провина.  Недодивилась,  оце  дива.  Вже  під  сердечком  дитятко    носиш,  тож  вже  одружуйтеся  нині.
Трохи  незручно  …  та  зразу  свасі,
-  Мо»    не  завадять    у  хатині.  Поки  навчання.  Їй  самій  важко    без  досвіду  з  дитям  на  руках.
Тарас  червонів,  розхвилювався,  все  ж  подолав  прихований  страх.
-Які  там  гульки,-  голос  свекрухи,-    Вагітна  ж,  зареєструють  без  вагань.  Нині  ж  до  Рагсу  дали    заяву,    в  такі  часи  не  до  святкувань!
Час    поспішав…  приносив  перші  розчарування  …
   Збулася  мрія,  попереду  клопотливі  дні…      сімейне  життя.  Та  не  такого  ж    чекала,  надіялася  на  радість  та  щастя.  В  злобі  свекруха,
-    Галасно  в  хаті,  коли    вже  дасте  відпочити?!Йдіть  на  квартиру,  разом  не  жити,  може  навчитеся    гроші    цінити.  Хазяйнувати    будете  самі,  хай  лиш  народиться  дитятко.
Та  так  не  сталось.  В  день  вересневий,  Тарас  тішився      -  він  став  татком.  Часті  конфлікти,    сльози  на  очах,  Галя  що  зробить  -    не  догодить.  Тарас  й  не  думав  зняти  куточок.  Зима  куди  йти?  Біль  відходить….  Лиш  на  якийсь    час.  Сонячний  ранок  висушить  сльози.  Ясна  мрія…  Душу  зігріє.  Підросте  Максик,    поїдем  до  бабці  Надії.
Безхмарне  небо…    розцвів  бузок…
Веснонька  –  втіха…    Заліки  здані.  Навчатись  один  рік    лишилось.  Що    робить  далі  ?  Надумала  їхати  до  мами,    що  ж  залишилось.  Вже  й  жалкувала,  може    в  рожевих  окулярах    дивилась  на  життя?  Чом  покохала?  Ще  й  так  зарано?Обіцяв  красиве  майбуття.
Здавалось,    він  жив  своїм  життям,  із  друзями  весь  час  на  роботі.  Лиш    в  пізній  вечір  тішився  малим,    розмову  відкладав  на  потім.
Сина  зібрала….  Поїхала  в  село,  бо  суперечки  допекли.  Наче  й  дрібниці.  Принижень  досить,  нестерплю!    Й  почуття....    десь    зникли.
 Родина  рада,  онук  підростав,  маленьке  сонце  серця  гріє.  Тарас  сердитий,  рідко  приїжджав,  знов  обіцянки  -    світлі  мрії.  Все  ж    на  осінь  у  містечко  забрав,  тож  винайняв  малу  хатину.  Знову  навчання,    це  ж    останній  рік  та  й  він  обожнював  дитину.  Не  все  так  легко,  пора  холодна,  в  хаті  по  стінах  –    сирість,  грибок.  Хворіє  Максик,  тіка  надія,    в  горлі    тисне  -  образ  клубок.  По  хаті  схлипи,  важко  нині.  Гнівний  Тарас,  слова  докори,
-Що  ти  за  мати,  що  дитя  хворе.
 У  відчаї…  нема  опори….
   Сама  ж,    як  білка.  Пічку  палить,    диплом  писати,  вночі  не  спати.  Де  сили  взяти?  Згубилась  ласка,  тепле  слово.  Як  зупинити…  ті  сварки  в  хаті?  Порозумітись  чи  й  вже  вдастся.  Ждала  весноньку.  В  душі  таїла  -  треба  тікати.Частіше  згадувала  неньку.    Слова  ті,  щоб  не  спішила  заміж,  бо    дуже  важко  мати  сім`ю…    Чи  й  встигнеш    одночасно  навчатися,    загубиш  молодість  свою.
   Та  без  лікарні  не  обійшлося.  Страждання,    сльози,  під  серцем  щем.  Бога  просила  ,  звала  на  поміч,  здалося  покрив  своїм  плащем.
«Килим  життя»  -  це  чорні  і  білі  смуги…
Та  час  лікує  душевні  рани,  диплом  у  руках  -  сяють  зірниці.  І  на  обличчі,    давно  забута  усмішка,  думала  -  це  сниться.  Й  дякувать  долі,  синок  тупцює,  слова  лепече  –  тато,  мама.    Та  все  ж    щем  й    туга  підкрались  у  серця,  немов  знову  прийшла  зима.  Зібратись  важко.  Та  всі  вагання  відштовхнула…  подалась  в  село.    Тарас  вагався,  на  кращу  квартиру    не  потягне,  жаль  не  повезло.  А  тут    й    роботи,  як  на  зло  нема.    Гризе  сумління  -  любов  була?  Мов  відірвався  від  реального  життя.  Мабуть,  як  сніг  розтала.  
     З  пекучим  болем  дивилася  вслід,  навіть  грозився  забрати  сина.  Галя  ж    в  містечко  їхати  не  хотіла.    А  тут,  ще  й    така  новина.  Адже  надумав,  податись  в  обласне  місто…  там  роботи  вдосталь.  Вона    в    обіймах  з  сином,  самі  сльози  ллються,  на  серденьку    печаль.
   Не  дочекалась  ні  грошей,  ні    дзвінків.    Чомусь  не  відповідає.  ..  Майже  пів  року.  ..    Дитя  підроста,  як  батька    його  забуває.  Вже  й  одяг  малий,  за  що    купити?  Заява  в  суд  на  аліменти.    А  чого  ждати?    Й  на  розірвання  шлюбу…  зібрала  документи.  Добре,  що  в  батьків,    молочко  є,  сметана,  куряче    яєчко.  Погляд    на  сина…  дуже  схожий  на  Тараса,  заболить  сердечко.  Темненька  нічка…    Де  й  в  чому  щастя?  Між    зірок  й    хмар    ховала  смуток.  Сльоза  стікала….    Повна  відчаю,    розпач  й    біль  загрібала  в  жмуток.    Треба  змирись  і    далі  жити,  заради  любого  синочка.  Ненька  ж  дивилась  -    душа  журилась…  «Ой,  так    в`яне  моя  квіточка…».
 Час  рікою  пливе…    минають  дні.    Друзі    і  робота  в  містечку.    Відволікають  від  думок,  журби.  Є  шанс  вибрать  нову  стежечку.  З  другом  Сергієм,  що  давно    кохав,  може    зважитися,  з  ним  щастя  знайти?  Непоспішати…    А  чи    спроможний    з  сином  спільну  мову  віднайти?!
А  навесні  квіти  духмяні….
Вітерець  запахи  розносив,  п`янив,  часом  бодрив,  придавав  сил.  Про  все  забути  надихала  земна  краса  та  синій  небосхил.  Йому  б  злетіти…Та  куди?Де  краще?  Пошкодував  немає  крил.  
   В  житті  Тараса  нове  кохання.    Зразу  не  мріяв    стать  на  рушник.  Теща  хитренька  і  доня  славна,  нащо  відкладать  заручини?  Бабця,  як  квочка,
 -  Онучка  гарна!  А  чи  й  знайдеш    за  неї  кращу?
Думки,  як  оси  в  грозові  ночі,    можливо  шанс  й  справді    упущу?  Не  прогадаю.      Інше  містечко,  з  роботою  проблем  немає.  Таня  красуня,  каже  кохає  -    хоча    і  за    малого  знає.  Риба  шукає,  де  глибше,  а  
людина  –  де  краще.  На  виправдання….  Знайшов  слова  за    свій  вчинок.  Ну  й  нехай,  міркував  і    вагання…  жбурнув  подалі.  То  така  доля!  
   Рідня  в  зборі…  вінчання  в  храмі.    І  знову  плани…  Та    обіцянки,
-    Люба,  поїдемо    в  Маямі.  Навесні    краще,    коли  ще  не  настав    сезон  дощів,  тож  почекай.  Грошей  зберемо.  Заїдемо  в    Нью  -    Йорк,  сходимо  в  музей,  скуштуєм  чай.
 Але  не  склалось,  як  гадалось…
О  мрії  -  мрії…    Пусті  надії…  Грошей  нема,  марні  розмови.  Та  все  ж  на  плаву,  думки  сумбурні,    на  жаль  губились  лише  в  слові.
Кажуть    притерлись,    хоча  й  важко  знайти  спільну  мову,  жити  вкупі.  Тішивсь…  удача,  хоч  і  в    клопотах  ,  в  хаті  весело    та  й  не  скупі.
       Так  рік  за  роком,  але  ж  хоча  б  одне  дитятко  втішало    в  хаті.  Щоб  сім`я  міцна.    В    дружини  ж  думки,  з  друзями  випить,  погуляти.  Зовсім  не  думав,  що    важким  буде  життя,  але  ж    він  з  благородних.  З  усім  змирився.  Відволікався,  бабці  помічник  на  городі.  Тільки  й  радості    з  нею  поспілкуватись,  сумні    думки  розвіять.  Чи  в  комп`ютері,  щось  прочитати  і  просто  відпочить,  помріять.  Життя  слизьке,  як  на  льодовій  ковзанці,    себе  так  почуваєш.  Коли  почуєш  вирок  лікаря  -  «  Дітей  не  буде»,  вже  й  страждаєш.
   Син  далеченько  …    на  жаль,    три  роки  до  нього  не  навідувався.Часто  згадував.  В  Фейсбуці  на  фото  поглянув,  забідкався.  Швидко  час  пролетів,  скоро    в  школу,  з  грішми  туго  та  їхати  треба.  І  саме  вчасно  знайшов  халтуру.  Як  гора  з  пліч,  відійшла  журба.  Думок  багато,  як  син  зустріне?  Чи  впізнає,  це  моя  вина.  Довно  не  бачив,  під  серцем  щемно.  І  як  мене…    зустріне    вона?
Знайома  стежка…  бриніли  в  травах  срібні  роси...
Проснулись  перші  почуття..  .  Він  все  згадав…  ті    довірливі  очі.  Обійми  ніжні,  поцілунки,  та  рана,  на  жаль,    ще    кровоточить.
 Велосипед  у  подарунок    ніс    й  повний  пакунок    солодощів.  Їй    хвилювання,  так  важко  втримать,    а  Максик    радів,  аж  розпашів.  Очі  хлопця  блистіли  невимовним  захопленням,  чи  дозволить?
-Мамо,  можна  взяти?-    запитав…
 Гірко….  та  сльози  пересилить,
-Бери  Максимко!    
І    вийшла  з  хати,  щоби  ніхто  не  побачив    сліз.  Їй  так  хтілось  закричати,  в  очі  сказать,  багото  недобрих  слів.  За  мить,  уже  в  хаті,  є    батько,  мати  і  чайник,  засвистів  на  кухні.  І  син  -  весело  розповів  віршик.  Всміхнувсь,  погляди  сонячні.  Тарас    гладив  його  по  голові,  не  знав,  як  мову  розпочати.  Для  Галі  дні  були  важкими,  коли  син  умовляв  поїхати.  В      містечко  де  живе  його  татко,  все  біль  ховала  під  вербою.  І  умовляла,
-  Синочку,  ні  -  ні,  чи  нам  не  добре  вдвох  з  тобою?  Тут  молочко  є,  яке  ти  дуже  любиш,    як  же  дідусь  і    бабця?  Вони  ж  тебе    так    люблять  і,    як  посаджені  деревця?  Без  нас  вони    в  засуху  пропадуть,  не  буде  кому  їх  полити.  Змирися  любцю,    в  татка  друга  сім`я,  тож    ми,    тут  будемо  жити.
Сідало  сонце  –  тонуло  між  червоних  хмар…
   Додому  з  думками…    Прохолодна    зустріч  не  гріла  серце  й  душу.  Вже  й  зажурився,  але  ж  у  церкві  вінчані…  тепер    жити  мушу.  Згадав  про  старих,  натяк  про  друга,  що  давно    в  Галі  просить    руки.  То    мабуть  доля,    йшов  по  трасі,  прислухавсь  до  вітру,  в  його  звуки.    Запекло  в  грудях,  все  ж    не  зізнається  нікому,  певно  й  ніколи.  Є  сила  волі,    все  сховає    в  собі,  що  принесло  йому  той  біль.  Думки  
за  сина…  Мрія  -  може  знов  вирватись  ,  через  кілька  тижнів.
 Та  по  приїзду  додому,  думки,  як  попіл,  розвіялись  по  всьому  світу.  Заочно  вчився    в  інституті,  в  надії    шукав  нову  роботу.  Дружина  ж  за  фахом  перукарка,  з  роботи    приходить  запізно.  Змінилась,  стала  справжня  панянка,  що  не  по  ній  погляне  грізно.  Нагадає,  що  обіцяв  окремо  жити    й  поїдуть  за  кордон,
-Дурепа,    пішла  за  тебе,  тож  кращих  мала  не  менше,  як  мільйон.
Після  сварки  Тарас  тікав,  шукав  роботу,  щоб  десь,  як  подалі.  Мав  бажання    усамітнитися,  писав  вірші,  в  яких  ховав  печалі.
Швидко    рік  проминув….
   Тарас  відпочивав…  В    Фейсбуці  читав  новини,  побачив  фото  Максимки.    Поруч  Галя  й  якийсь  чоловік,  у  них  напевно    свято?  Та  під  фото,  квіти,    теплі  вітання  зі  вступом  у  законний  шлюб.  Примружив  очі,  защеміло  під  серцем,  потирав    змокрілий  чуб.  Але  згодом  повеселішав,  може  й  на  краще,  хай    так  і  буде.  Мабуть  треба    купить  телефон,  чого  доброго…    мене    забуде.
Та  думати    не  гріх…    Але  ж    навіть    аліменти  не  висилає.  По  скайпу  за  гроші    мовчить,  посміхнеться,  смайликів  надсилає.    Й  потішить  словами,
 -  Гарний  хлопчик!  Слухняним  будь!  
На  цьому  і  все.  Після  розмови,  син  заб`ється  у  куток,  за  мить  червоне  лице.    В  собі  схова  образу.  Ненька    каже,    на  іграшки  грошей  нема.  Он    треба    теплий  одяг  придбати,    скоро    в  вікно  загляне  зима.
 Інколи    тішився…    Навчання  у  школі,  забави  з  дідусем  у  теплій    хаті.  Часом  й  надворі…  вже  стоїть  снігова  баба,  в  шапці  волохатій.  З  Сергієм    у  сніжки  пограють,  а  іще  покатає  на  санчатах.  Веселий  
відчим,    у  очі  заглядав  -    в  хлопчика  загубився    страх.
Весняний  подих  кружляє  навкруги…
   Тепло    надворі…  Неподалік  від  хати    гніздилися  лелеки.  В  хату  забіг  Максим,
-  Ой    мамо!  Йди  подивись,    птахи  недалеко.    Такі  красиві,    а  як    розправили  крила  -    пів  неба  закрили!
Сяючі  очі,  радісно  сказав,
-    Я  бачив,  як  гілки  носили.
 Сергій  посміхнувся,  поцілував  Галину  в  щічку,  
-Ну  от  і  добре,  може  й  нам    лелека  принесе    доньку  Марічку.
     Зустріли  Новий  рік…    на  Різдво,  Галина  народила  сина.  Юрком  назвали.  Він  плакав,  брала  на  руки    чи    нічка,  чи  днина.  Принаймні  так  здалося  Максу,  до  себе    хотів  привернути  увагу.  Як  завжди  
обійняти  матусю.  Вже  частіше  її  бачив    строгу,
     «Те  не  чіпай,  туди  не  лізь,  йди  погуляй,  чуєш,  он  малий  плаче»
Вона  непомічала    його  сліз,  він  змахне    рукою    й  поскаче.  Немов  той  м`ячик?    Підскочить  до  старого,  очі  сумні,  обійме,
-Мама  кричить    -    не  маю  часу.  Діду  скажи,    а  ти    любиш    мене?
Той  тішиться,    візьме  на  руки,  приголубить,  
-  Ось  підросте  братик.  Разом    будете  гратися  і  ти  зможеш  його  угамувати.
Хай    літо  прийде,  потепліє,  забавлятимеш…  його  в  колясці.
А  сам  зажуриться,  двоє  не  одне,    важкий    тягар  лежить  на  серці.
Інколи  новини  приносять  розчарування…
 Якось  ввечері,Тарас  в  Фейсбуці  …  Фото  Галі,    з  малям  на  руках.  Ну  от  кому  везе  …    У  смутку…    аж  забриніли  сльози  на  очах.  Поїхати,  дізнатися,  як  син?    Та  як?  Пів  року  без  роботи.  Ще  й  пообіцяв  телефон!  До  всього  й  домашні  клопоти.  В  Тетяни    проблеми  з  зором,  треба  нові    окуляри  і  ліки.  Була  б  хоч  трохи    серйозніша,  в  голові    копошилися  думки.  У  перукарні    колеги…  вино,  сигарети.  Напоумити?    Та  як?  Скільки  раз    сварились!Нема  віри,  чи  й  зможу  все  змінити?  Сам  наламав  дров,    своє  життя  скалічив,  а  виправити    пізно.  Їхати  треба,  може  знайду  телефон,  за  тисяч  три…  приблизно.  Подзвонив  Галині,    мав  намір  поспілкуватися  з  сином  ,  марно.  Відповіла  ,
-    Син  не  хоче    говорити!»  На  приїзд    дала  добро.  Хоча  відчував  незадоволеність    від    життя,  відчай,    образу.  Не  варто  відтягувати  час,  як  куплю,  то  треба  їхати    зразу.
Тільки  небо  на  сході  стає  рожевим...    птахи  заводять…    свої  пісні….
 Весна…  тепліші  ранки.  Праця  в  городі.  Побільшало  й  замовлень.  Комусь  перекрити  дах,  чи  в  хаті  ремонт    зробить.        
Швидко  збіг  липень…  Підпирали  сроки  здачі  об`єктів,  тож  було  не  до  поїздки.  Взимку  не  обійшлися    без  боргів,      життя    -    калинові  ягідки.  Наче  й  корисні.    Але  чомусь  ,    не  втішають  душу,  дуже  гіркі.  Часто  роздумував…Чи    в  житті    в  когось    бувають    дні,  світлі,  райські?
   Ясні  світанки….  Спекотні  дні…  Без  відпочинку  заробляв  гроші.  Тарасу  потрібні,  адже  Таня  дуже  хоче  жити  в  розкоші.  Вже  думок    екзальтованих  рій,  коли  ж  побачимося  мій  сину?    Не  раз  згадував  недоспані  ночі,    важко,  відчував  провину.
.З  птахами  відлетіло  літо…  
Максимко  повернувся  зі  школи  розчервонілий,  знервований.  Переступивши  поріг,  жбурнув  ранець  на  стілець,  
 -  Я  що  поганий?  Мамо,  скажи  мені  ,  я  поганий  син?
-    Ні  синочку,  що  ти  любий!
-  Тато  Тарас    обіцяв  телефон.    Так  де  ж  він  ?  -      приліг  на  груди.  Приголубила  своє  пташеня,
-  Синку    тож  в  тебе    свято  скоро.  Може  й    приїде  на  день  народження.  Я  попрошу  поводься  мудро.  Та    дорослішай!  Добре  подумай.  Гадаю  має  приїхати.
-  Хай  би  вже  привіз!  Он  у  класі  всі  мають…    ще  так  довго    чекати.
Сіріло  небо…  Не  спалось  хлопцю,  чекав  тата  -  не  дочекався.  Тарас  не  забув.    Та  душили    борги,  тож  до  роботи  дорвався.  Поки  є  шанс  грошей  заробити,  як  покину?  Часто  думав  він…    Треба    аліментів  перевести    хоч  частину,    хай  почекає  син.  
 Майже  щодня,  ідучи  до  школи,  Макс  придивлявся  на  дорогу.  Інколи,  аж  пекло  у  очах,  засмучений  повертався  додому.  Уроки  й  розмови-–  не  втіха.Умовляння  мами,
 -  Не  журися!  А    може    в  нього  щось  трапилось.  Мій  любчику,  почекай,  змирися.
 Минуло  два  тижні…
Ранок  суботи…    Діти,    ще  спали.  Під    вікном  шум    автомобіля.
-  Ой,  хтось  приїхав,-    підхопився  Макс,  -  Можливо  в  когось  весілля?
-  Мамо…  ти  чуєш?  
Хитнулась  коляска.  За  мить  стояв  на  порозі.  Яскраве  сонце  засліпило  очі,  на  повіках  бринять  сльози.  Кілька  раз  кліпнув,  руками  витер  все  обличчя,  помітив  «Таксі».  Радо  підстибнув  та  відразу  ж  і  зупинився,  почув  голоси.  Як  вітерець,  тут  був,  тут  вже  й  нема,  посерйознішав,    зник  у  хаті.  
   Яка  то  радість  блиск  у  очах.  Тож  батько  вручив  йому  телефон.  Але  в  той  же  час,    ніяковів.  Йому    невірилось,  може  це  сон?  Та  ні,    здається    не  сплю,  глянув  на  маму,
 -  Нарешті  дочекався….
Притулився  до  грудей,  засоромився,
-  Я  вже  й  не  сподівався.
Не  забув    Тарас  і  про  малого,  подарував  махровий  рушник.  Й  до  сина  звернувся,
-  Ну  розповідай,  який  ти  мамі  помічник.  Чи  бешкетуєш?  І,  як  навчання?    Покажи  щоденник,  оцінки.
Опустив  очі,  розчервонівся,  мовчав.  Галя  подала  малюнки,
-  Та  в  нас  все  добре,  ось  бачиш,  як  гарно!  Це  успадкував  від  тебе.
-  Молодець  синку!  –
 Роздивлявся  малюнки.  Спитав,
-  Ти  любиш  мене?
Та  зразу,  мов  прикусив  язика.  Син  в  телефоні    щось  натискав.  У  розмову  втрутилася  Галина,
-  Він  на  тебе  дуже  чекав!  Підроста  хлопчик,  бачиш  соромиться,  ти  мало  спілкуєшся  з  ним!
Тарас    зніяковів  та  все  ж  відповів,
-  Якби    ж  життя  було  кращим  .  Весь  час    працюю,  роблю  ремонти,  сама  знаєш  всі  виживають….
Галю  заділо,
-    Мабуть  працюючі    аліменти  висилають!
Вона  сказала  так  гучно,  що  Максимко,  аж  зблід,  встав  із-  за  столу,
-Мамо,  не  сваріться!  
Він,  ще  ніколи  не  бачив    її  таку  злу.  Настала  тиша.  Син  взяв  її  за  руку,
-  Он…  вже    Юрко  проснувся.  Час  годувати.
   -  Добре  синку,  йду.  
Тарас  мовчав,  лиш  посміхнувся.  Поспіхом  допив  чай.    Рознервувався,    мріяв  не  про  таку  зустріч.    
Дуже  шкодував,  що  так  сталось,  йому  б  поговорити  віч  –  на  -  віч.  Одне  втішало,  що  Сергій  відразу  зник  з  очей,  пішов    до  батьків.  Її    ж    батьки  лише  привітались,  вдвох  возилися  біля  бичків.
 Прощались  холодно.  Галя    знову  нагадала  за    аліменти.  Макс  махнув  рукою,
 -Бувай!  
Спішив  до  друга,  взувався  в  чоботи.
Від`їжджало  «Таксі»…  Галя  вийшла,задумано  дивилася  вслід.  До  неї  ззаду  підійшла  мати,
-  Що    не  розтопив  у  серці  лід?    Я  все  чула.  Ти  надто  жорстко  повелася  з  ним.  А  він  змінився…
-Бачу….    Відчуваю    шкодує...  Цієї  ночі  знову  наснився.  Знала,  що  приїде,  Максим    мені  за  нього  всі  вуха  прожужав.    Сидить  малює  -  очі  сяють,  на  зауваження    лиш  поглядав.  Я  бачу  тягнеться  до  нього,  хоча  сьогодні    і  не  проводжав.
Надія  на  ходу,  
-Що  ти  хочеш,  рідна  кров.  Колись  й  ти  пробачиш.
   Як  все  безглуздо  вийшло…
Думки,  як  вітер,то  вривались,  то  відлітали…    позаду  село.  Стискало  серце.    На  душі  гидко,  сум,  тривога…  в  грудях,  аж  пекло.  Адже  сам  винен,  сина  про  любов    запитав,  спитати  навіщо?  Хай  грець  тим  грошам!  Адже  частину  боргу    переслав,  це  ж  поки  що.  За  місяць  вишлю.  Хіба  не  вірить,    так  прикро  та  я  ж  пообіцяв.  Довіру  важко  заслужити.Тепер  крутись  -  сам    собі  докоряв.  Після  пологів,    ще  покращала.  Перед    очима    її    погляд.  Ой,  Галю  -  Галю,  що  я  накоїв,  вже  так  шкодую,  що  не  поряд.  
Позаду  засигналила  автівка,  відволікла  від  всіх  думок
Водій  сердито,
-  Бач,  як  обганяє,  не  розумію  цих  жінок.  Чи  думає,  що  навчилася  водити,  то  й  можна    так  летіти.
-  Так,-  підтримав  розмову,  -  Вони  відважні,  лише  не  мають  вітрил,
-    сказав  й  прихиливсь    до  вікна.Чорніло  поле,    далі  багряний  ліс.Чому  й  не  знати,  все  здавалося  в  краплинах.    О!  Нехай  йому  біс!  І  вид  такий,  як  моє  життя.  Чом  до  сина    не  їздив  частіше?  Колись    була  думка    -    пробачить.  Адже  жити  хотілось    гарніше.  Згадав  слова  неньки  -  »    Виправити  помилку  ніколи  не  пізно».  Часто  повторювала»  До  життя  треба  відноситись  серйозно».
Йому  хотілося  кричати  –  «  Я  все  зрозумів,  як  виправити?  Ой,  важко  мені  на  душі!».  Задивлявсь  на  небо,    все  ж  треба  жити!  
Котилось  сонце,  змінювались  пори  року…
 Догорало  тепле  літо..  .  Ясне  небо…    Хмари  пливли  мов  човни.  Тарас  з  автомобіля    позирав  на  них,  ой,  а  красиві  ж  вони!
 То,  як  натхнення,      для  нього  бажання  відірватись    від  всіх  проблем.  Зануритися  в  любиму  роботу  ,  його  думки  –  солодкий  щем.  Нехай    в  нових  будинках,  люди  радіють  .Тішиться,  адже  це    добре.  Погляне  на  сади,  на  колоски  в  полі,  звідти  енергію  бере.  Свіже  повітря  придає  сили.  Чарує    небо  …  синє  –  синє.  Відразу    про  її  очі    спогад    й    про  кохання  те,    незабутнє.  В  душі  картає,  гаряча  молодість,  ще  й    гордість,  хотілось  волі.  У  друзів    жінки,  як  жінки,  я  ж  кинутий,  як    будяк  в  полі.  Ні  зварити,  ні  спекти.  Згадалось,
-«Хочеш  їсти  -  зготуй  сам  собі!  І  я  біля  тебе  посмакую.»
Чи  були  мої  очі  сліпі?  Шкодував  Тарас  і  не  раз,  особливо  після  розмов  із  сином.  Відчував,  що  Галі    не  до  нього,  тож  має,  ще  одну  дитину.
Пора  гаряча…    в  селі  збирання  урожаю…
Вставало  сонце..  .  Галина  принесла  чоловікові  «тормозок»,
-  Ну,  я  поїхав!  Порвернуся  пізно,  подзвоню,  як  буде  зв`язок.
Загудів  трактор,  ривком  зірвався  з  місця,  поїхав  по  дорозі.
-Мамо  йди  сюди!-  з  хати  гукав  Максим,    вмить  стояв  на  порозі,
-Юрко  знов  плаче!  
Галя  поспіхом,
-  От  біда!  І  чого  не  спати?    Всю  ніч  на  руках.  Чи  знов  на  зуби?    Я    й  не  знаю,  що  йому  дати.
Як  завжди,  весь  день    пройшов    у  клопотах.  Сонце  схилялося  до  низу.  Максимко,  повертався  з  долини,  за  ціпок  міцно  тримав  козу.  Біля  літньої  кухні    дід    й  бабця  плівкою  накривали  сіно.  
-От  молодець,  розумник,
 -  сказав  дід.    І  Галя  похвалила  сина.  Вона  саме  вийшла  з  хати.  Й    кивнувши  рукою,
-  Он  прислухайся…    Здалеку  добре  гуркотить.  В  сарай  її  веди    і  сам  ховайся.
   Зірвався  вітер,  лиш    кілька  хвилин,  небо  затягнулось  хмарами.  Розлютилася    гроза,  земля,  аж  здригалася  під  ударами.    Старенькі  в  сараї,  молились,  причитали,
-  Оце  ллє,  як  з  відра!
   Все  обійстя  у  воді…..  Посередині,  під  дощем  плавала  ковдра.  Дивлячись  у  вікно,  Галя  звернулась  до  сина,
-  Бач,  забули    зняти…  
-Та  вона  ж  стара,  після  дощу  витягнемо.Та  не  хвилюйся  ти!    Літо    ж,    висохне.  Ми  з  дідом  на  ніч,  нею  накривали  телятко.
-  Ой  мамо,  поглянь,  біля  вил,  прямо  у  воді  маленьке  ластів`ятко.
Вона  відійшла,
 -  Воно  випливе,  присядь,  пора  вечеряти.
   Огорнув  смуток.  Ой,  треба  ж  вийти  поглянути  до  пташеняти.  З  гнізда  випало,    погана  прикмета,  з  думками  вийшла  на  подвір`я.  А  дощ  періщив…    Але  пташеняти  вже  не  було,  одне  пір`я.    Певно  кіт  схопив.  За  мить  геть  взмокла,  скоро  повернулась  до  хати.  В  душі  неспокій  -    зони  немає.…    вже  й    час  вкладати  дітей  спати.
Хмари,  як    зграя  воронів,    кружляли  над  селом….
Накрапав  дощик…..  Зовсім  стемніло,  Галя    придивлялася  у  вікно.  Що  там  на  полі?  Чого  чекати,  вже    б  пішки  повернувся  давно.  
   Старі    вже  спали….    Ясніло  небо,  між  хмар  де-не-де  виднілись  зірки.  Думки,  як  оси,  дуже  розхвилювалась,  аж  почервоніли  щоки.  Уже  прислухалась,  вловила  звуки,  із    скрипом  відчинилась  хвіртка.  Два  чоловіки  поспішали  до  хати.  Хто  б  це?  Напевно  якась  звістка.
За  мить  зустрічала  на  порозі,  
 -  А  де  Сергій?  Зайдіть,  як  прийшли….
Сусід  до  неї,
-Тримайся  Галю,  гроза  попала,  вбитим  знайшли.
       Сходило  сонце….    Максим    почув  метушню.  
-  Й  тобі  неспиться  синку?,  –  спитала  мати…  крізь  сльози.
 -  Сергій  помер,  вдягну  чорну  хустинку.
 Здригнувся,  зірвався  з  ліжка,  кліпав  очима,
 -  А    від  чого,  мамо?
-В  трактор  влучила  блискавка.  
 –  Ой  та    без  батька  ж    так  погано.  Мамо  не  плач,  я  вже  підріс.  Як  треба,    я  буду  допомагати!
Ніжно  обійняла  сина,
 -  Пішли,  спочатку  треба  поховати.
   Три  тижні  село  відірване  від  світу.  Печаль,розчарування.Максимко  хотів  додзвонитись  до  батька.  Та  замало  бажання.  Бідкався,  на  жаль,  весь  час    мобільний  телефон  не  ловив  мережу.
     Похорон,  мати  сумна…  Всі  були  повбирані  в  чорну  одежу.  Хлопець    дивився  на  брата,  грається,  нічого  не  розуміє.  А  тут  хоч  й  відчим  та  жалко,    мама    в  розпачі,  страждає,  блідніє.
Огорнув  смуток…  неспокійно  на  душі….
Тарас    не  знаходив  собі  місця,  не  міг  додзвонитись  до  сина.  Дзвонив  до  Галини,  йшов  збій  зв`язку.  Як  дізнатись  в  чому  причина?  Але  ж  вже  третій  тиждень  минає.    Можливо  захворіли  діти.  З  такими  думками  їхав  у  село.  Не  дай  Боже  якоїсь  біди….
Макс  був  на  подвір`ї,  побачивши  «Таксі»,,  зразу  вибіг  назустріч.
Тату,-  зі  сльозами  кинувся  до  нього.
-  Я  теж  радий  зустрічі.
Здивувався  поведінці  сина,
-    Розповідай,  що  тут  трапилось?
Підійшла    Галя,
-  Це  ти…    Бачиш,  тепер  сама,  мабуть  так  судилось.  
Поправивши    на  голові  чорну  хустку,  запросила  до  хати.
   Пробачити  ніколи  не  пізно
Ця  думка  мулила    його  серце,  попрощавшись,  йшов  до  автівки.  Так,  шкода  Сергія  й  малого  хлопця,  нині  й  їй  непереливки.
Гіркі  думки    гризли  голову.  Як  із  цим  жити?!  Провину  визнав.  Тепер  маю  допомагати.  За  все  минуле,    себе  проклинав.
Тарас    із  червоними  очима  сідав  в  авто,  водій  розумів…  Не  до  захоплюючих  розмов.  Порушити  мовчання  не  посмів.    Ой,  до  чого  доводить  любов…  
     Уже  вдома….  На  душі  важко….
Згадував  сина,  його  очі  повні    сліз,
-  Татусю,  ти  ж  приїдеш  ?
-  Аякже,  обов`язково  будемо    разом,  знаю,  ти  мене    ждеш.
     Минув  рік…    Він  був  не  простим,  але  подавав  надії.  
«Пора  набиратися  розуму»  -  частенько    говорила  мати,  коли    знов  в  гості      їхав    до  неї  .  »Образи  треба  заховати!».
Одного  разу,    стала  свідком,  його  довгої    розмови  з  сином,
-Ой,  Тарасе,  не  рви  душу  хлопцю,  а  то  опинишся  під  тином.    Не  давай  ніяких  обіцянок,  яких  не  можеш  виконати.  Дивлюсь  на  тебе,  їздиш  до  Галі,  любиш,  тож    зумій  це  визнати.  Як  серце  не  лежить,то    постав  крапку  у  відношеннях  з  Тетяною.  Адже  скоро  зима,  думай,повинен  бути  чесним  сам  з  собою.
     За  вікном  пролітав  сніг.  Та  він  не  помічав  його,  пригадував;    літо,  як    косив  траву.  Веселий  галас,    як  малих  розгойдував  .  Та  гойдалка…  Ні,  не  забути      сонячні  усмішки,  той    блиск  у  очах.  Як  Юрко  їв,      мусив  допомогти,  він  очутився  в  його  руках.    Відкинув  голову    на  спинку  сидіння,  закрив  очі  лиш  на  мить.  Перед    очима    трава    їй  по  пояс,  з  букетом  квітів,    він  біжить.  Всміхається…  В  сонячних  променях    ромашки,  маки    і  волошки.  А  на  траві  кошик  з  суницями,    поруч    усміхнені  хлопчики.
Щось  немилосердно  стиснуло    груди.  Ой,  що  це,  чому  так  погано?  Вже  витирав  піт  з  обличчя….  поборю  страх,  поїду  завтра,  рано.
Він  вже  вдома,  жінка  у  кав`ярні,  не  чекав,  провалився  у  сон.
 Ранок…за  вікном  пролітали    пухкі  сніжинки…
   Усміхнений  встав  з  ліжка…  Враз  думка,  маю  жінку,  чи  живу  один?!  Зібрав  валізу,  спішив.  Написав  записку  -»Вибач,  мене  жде  син  ».
   Дорога  здавалася  занадто  довгою.  Він  не  знав,  що  на  нього  чекає  попереду.  Любов,  надія,  віра  -  зігрівали  серце.  Часто  згадував  мамині  слова,  ту  пораду.  Хоча    важко  впоратися  з  тривогою  та  він    їхав;
Ми  зустрілись  ранньою    весною
В  бузково-  рожевому  суцвітті
Поряд  прожити,  мріяв  з  тобою
Ти  єдина,  найкраща  на  світі!
Їду…  Спішу…  шкодую,  що    не  птах
Чи  пробачиш?  Жаль…  цього  не  знаю
Знов  прагну  …  утопитися  в  очах
Зізнатися..  .  кричати  –  кохаю
Так  шкодую,  витру  сльози    тобі
Моя  вина  …  пройшов  тернистий  шлях
Пробач  люба!    В  пекельному  вогні
Душа  горить.  Підкрадається  страх…
Як  згадую,  аж  серденько  тремтить
Для  мене  -  ти  зіронька    жадана
Спаси  любов!  Без  неї  нам    не  жить!
Надіюсь,  ти  пробачиш…  кохана.
В  руках    букет  пишних    білих    хризантем,  часто  позирав  на  одометр.  Хвилювання  терзали  душу,    до  села    залишивсь  один  кілометр.  
     Все  довкола,      вкрите  снігом,    виблискувало  проти  сонця…
   Максим    віником    підмітав  від  снігу  прохід    у  двір  та  до  хати.  Побачивши  «Таксі»,  підняв  віник  догори,  почав  ним    махати.    І  радісно  погукав,  
 -  Мамо!  Йди  сюди!  Подивись,  хто    приїхав!
За  мить  була  поруч.  В  очах  зірниці,
 -  Як  добре,  що  ти    завітав.
Із-  за  паркану,  весь  у  снігу,    вийшов  Юрко  ,
-  Тату,-    протягнув  руки.
-  Кохана,  думаю  не  пізно  повернувся,    навіщо    нам    муки  ?!  
Сказав    й  радо    підхопив  на  руки  Юрка,  обійняв  Галину.  Макс  тішився,  підходив  до  них,
-  Ей!  Забули,  ще  одну  дитину!
                                                                                                               25.11.2020р
       

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899078
дата надходження 24.12.2020
дата закладки 29.12.2020

Ніна Незламна

Все життя в надії ( проза)

       
         Осінній  день…      Небо  затягнула  сіра  пелена.    Здалеку,  наче  за  білою  ширмою,  проглядало  сонце,  наближалося  до    обрію.  По  парку  хазяйнував  прохолодний  вітер.    То  набирав  розгін,  то  на  якусь  мить  вщухав,  ховався  у  купу  опалого  листя.  Незабаром,  немов  просинався,  з  новою  силою  підіймав    декілька  листочків  і  крутив    ними  й    крутив.  Деяке  листя  припадало  до  асфальту,  а    деяке,    ще    на  якісь  секунди  танцювало  в  повільному  танці.    Інколи    вітер    так  війне,    що  листя  немов  один  одного  доганяє.  Згодом  задріботить  в  танці    під  музику  «Лебединого  озера».  Згодом,  мов  у  змові,    маленькими  купками  припадало  до  землі.
     Роза  вкотре  задивлялася  на  листя  і  відчувала  на  душі  тривову.  Мабуть    й  з  нами  так    станеться,  ти  підеш  в  одну  сторону,  я  в  іншу.  Як  немає  порозуміння,  який  може  бути  вихід?  За  три  дні  вирішиться  наша  доля.    О,Павле  …  Павле…  Зробити  важко,    щоб  в  такому  віці  розлучатись.    Але  ж,  скільки  печалі  налив  у  душу,  скільки  недоспаних  ночей.  Та  мабуть  досить…    Вкотре  журилася,  пригадувала  своє  життя.  
     У  селі  гучне  весілля…  Хтось  за  спинами  шепотів  -  »Ой,  не  буде  щаслива,  от  точно,  побачите».  Їй,    всупереч    тим  словам  так  хотілося    крикнути,  що  вони  кохають  один  одного,  будуть  щасливі.  Навіть  неповірила  тим    словам,  що  сказала  бабуся,
-У  них  в  сім`ї  всі  випивають.  Боюся,    щоб    і  тобі    Павло  не  споганив  життя.  Хочеш  бути  щаслива,  перш  за  все  не  втрать  свою  гідність,  люби  себе,  щоб  він  не  посмів  витерти  об  тебе  ноги.
   Рожеві  окуляри  і  світла  мрія.  Намагалася,  щоб  все  було,  як  у  людей.    Її  батьки  розміняли    трикімнатну  квартиру.  Звичайно  ж  ,  заради  доньки  на  все  готові,  собі  однокімнатну  квартиру,  для  молодих    двокімнатну.  Ще  й  інколи  допомагали  грішми.  
   Павло  працював  на  ЖВРз,  у    плановому  відділі.  Вона  ж  касиром  на  пошті.    Перші  два  роки,  як  лагідний    погляд  сонця,  то  тепер,  як  сон.  Все  було  добре,  злагода  й  повага,  поцілунки,  кохання.  З  надією,  що  життя  й  надалі  буде,  мов  навесні  квітучий  сад.    Роза    народили  двох  хлопчиків  блезнюків.  Поки  перебувала  в  дикретній  відпустці,  все  було  добре.  Справлялася  майже  сама,  рідко  Павло  мав  настрій  на  свіжому  повітрі  погуляти  з  дітьми.Хоча  ж  було  дуже  важко  їх  двоє,  а  вона  одна.  Все  рідше  приходив  з  роботи  вчасно,  бідкався,  що  на  роботі  завал.  Та  час  спливав.  Коли  ж  діти  пішли  в  садочок,  життя  змінилося.  Павло  став  часто  приходити  на  підпитку.  -  Причини  які?-  іншим  разом  запитувала  його.  
Очі  наче  в  тумані,
-  Та  ми  по  маленькій  чарчині.  
Інколи  змовчувала,  а  інколи    з  ним  діти    сварилися,  говорили,  щоб  не  соромив  їх  своєю  поведінкою.  Та  з  нього,  як  з  гусака  вода.  Коли  діти  навчалися  в  старших  класах,    часто  проводили  з  ним  бесіди,  але  на  жаль,  це  не  допомагало.
   В  Державі  криза,  невчасна  виплата  зарплати,  скорочення  штату.    Все  це  пережили.  Хоча  він  все  ж  знаходив  гроші    і    час,  щоб  вкотре  прийти  на  підпитку.Терпіла,  як  з`являвся  в  мокрих  штанах,  не  приходив,  а  майже  прилазив  накарячки.  Ще  важче  стало,  коли  синів    визвали  в  військкомат.  Згодом,  обоє    проходити  строкову  службу  в  морфлоті.  Молила  Бога,  щоб  у  них  все  було  добре.За  себе,  що  не  може  дати  ради  з  чоловіком,  мовчала.  Материнське  серце  ховало  все    в  собі.    Навіщо  дітям  про  таке  писати.Жила  надією,  що  Павло  таки  остепениться  і  змінить  життя.  Але  він  наче,  як  на  зло  їй,  частіше  приходив  на  підпитку.  Намагалася  напоумити;  коли  невчасно  дають  зарплату,  від  відчаю  не  треба  свою  душу  заливати  горілкою.  Просто,  як  всі  набратися  терпіння.  Але  не  так  сталося,  як  гадалося,  він  не  прислухався  до  її  порад.  Одну  надію  плекала  у  душі,  приїдуть  сини,  проведуть  з  ним  бесіду  і  він  нарешті    зрозуміє,  що  пити,  це  не  вихід.
 Як  сонця  чекала  кожного  ранку  так  і    синів  виглядала  у  вікно,  з  дня  на  день  мали  приїхати.
Тепла  зустріч,  обійми  поцілунки.  Й  Павло  протримався  три  дні,  вчасно  приходив  з  роботи.    Але  намагався    якнайшвидше  зникнути  з  очей.  Роза  ж  не  хотіла  відразу  розповідати    їм    про  батька.  Аж  тут  така  звістка,    сини  повідомили,  що  за  тиждень  їдуть  в  Одесу.  Вже  домовилися  працевлаштуватися  на  роботу    в  Одеську  судноплавну  компанію.    На  наступний  день  Павло  прийшов  на  підпитку.  Тепер  сини  і  побачили,  який  батько  приходить  з  роботи.  Роза  коротко  повідала  синам,  як  вони    живуть  останнім  часом.  Наступного  дня,  не  світ  не  зоря,  сини  розбудили  Павла.  Роза  збиралася  на  роботу,  чула  крики,  погрози.Але  втручатися  не  наважилася,  сини  вже  дорослі,  може  трохи    поправлять  татові    мізки.
   Сини  поїхали,  а  проблема  залишилася.  Їй  дивувалися  на  роботі,  що  терпелива.Вона  вже  й  сивіти  почала  від  думок,  як  бути  далі?  Та  втішала  себе,  але  ж  руки  не  підіймає.  І  вкотре  прощала.  Прийшовши  з  роботи  та  приготувавши  вечерю,  йшла  гуляти  в  парк.  Щоб  не  бачити  його  запухлого  обличчя.  Крутилися  думки,  як  ще  не  вигнали  з  роботи?  Були  прогули,  але  він  весь  час  викручувався.  Чи  то  напевно  того,  бо    ж  на  заводі  був    непоганим  спеціалістом.
   Кажуть  дальше  в  ліс,  більше  дров…  Павло  вже  й  замав  друзів  безхатченків,  інколи  у  вихідні  дні,  коли  Роза  була  на  роботі,  приводив  їх  до  себе  додому,  пиячили..  Це  вже  й  було  напевно  не  раз,  помічала,  що  все  зникало  з  холодильника.  На  кухні  пусті  пляшки  з  під  горілки  та  сміття.
     Пройшло  три  роки,  сини  були  в  гостях  лише  три  дні,  запросили  в  Одесу  на  весілля.  Вони  в  один  і  той  же  день    брали  шлюб.  Роза  плакала  і  раділа,  може  хоч  діти  не  будуть  пиячити,  а    житимуть  щасливо.  Як  було  не  поїхати,  але  Павло  категорично  відмовився,  тож  благословляти  поїхала  одна.Три  дні  поспіль  гостювала,то  в  одного  сина,  то  в  другого  і  вже  на  вокзалі  прощалися.  Невісточки,теж  близнючки,  славні  дівчата.  Дивилася  на  них  і  тішилася,    не  з  бідної  сім`ї,  вже    в  обох  є  двокімнатні  квартири,  тож,  як  кажуть,  жити  і  радіти  життю.
     Уже,  сідаючи  у  вагон,  майже  на  ходу,  син  подав  пакет,
-  Мамо  це  тобі,  ти  подивися  там,  тільки  відразу,  все  зрозумієш.
Потяг  набирав  швидкість,  вона  подивилася  в  пакет,  подумала,  що    продукти.  Але    там  лежала  невеличка  коробка  з  під  турецьких  солодощів.  Вирішила  не  витягувати,  прямо  в  пакеті    зазирнула  в  неї.  Від  несподіванки  затрусилися  руки,  в  ній  лежали  долари.  О  Господи,  що  це  і  навіщо?!    У  валізі    ж  везу  подарунки  від  невісток,  а  це  ж  до  чого?  З  думками  добираля  додому,  хоча  б  Павло  не  побачив.
   Ввечері  …    вже  вдома.У  квартирі  сморід  і  пусті  пляшки.  Сміття  і  безлад,  розкиданий  одяг,  наче  хтось  рився    у  шафах.  Павло    в  ліжку  спав    одягнений.    Від  нього  дуже  неприємно  пахло.Як  горошини,по  щоках  стікали  сльози..  Але  ж  тривожно  на  душі,  для  чого  ці  гроші?  Хвилюючись,  ще  й  знайшла  лист.
«Мамо,  так,  як  ти  живеш,  цього  більше  не  можна  допустити.  Ці  гроші  від  нас  тобі    на  квартиру.  Придбай  собі  і  ми  приїдемо  на  новосілля.  На  днях    маємо  відбувати  в  рейс,  будемо  через  пів  року.  Цілуємо.
І  підписи  синів.  Зачинилася  в  своїй    кімнаті,  дуже    плакала.  Їй  би  порадіти,  але  так  щеміло  під  серцем,  здавалося  воно  зараз  розірветься  на    шматки.
     Кілька  днів  поспіль,  носила  ці  гроші  з  собою.  Адже  прибираючи  той  безлад  в  квартирі,  зрозуміла,  хтось  шастав  по  всіх  закутках,  напевно  шукав  гроші,  чи  коштовності.  Ранком  намагалася  з  Павлом  поговорити,  але  він  з  кімнати    прошмигнув  в  душ.  На  пропозицію,-
»Давай  поговоримо»,  махнув  рукою,-  »Зараз  не  до  тебе.»  
На  ходу  натягував  светра,  в  руці  тримав  жакет,  пулею  вилетів  з  квартири.  Поглянула  на  годинник,  мабуть    на  заводі    летучка.
Цього  дня  він  повернувся  з  роботи  дуже  пізно.  Але  знову  встиг  добряче    набратися.  Видно  десь  падав,  бо    одяг  був  у  багнюці.
   Нарешті  Роза  дочекалася  неділі.  Боляче  дивитися  на  того,  кого  колись  кохала.  На  кого  став  схожий!    Хоча  кожного  ранку  приймав  душ,  в  чистому  одязі  йшов  на  роботу,  але  приходив  звідти,  смердючий,  як  безхатько.  Весь  одяг  пропитаний  горілкою,  кефаліями,    де  він  був,  не  розуміла  і  коли  встигав  так  набратися,теж  не  розуміла.Але  йти    до  нього  на  роботу  не  посміла,  вважала,  це  занадто  низько,  навіть  для  себе.  Завжди  намагалася  з  ним  говорити  спокійно,  але  він  без  галасу  не  міг,  починав  кричати,  що  зовсім  мало  випив,  немає  чого  чіплятися.  
Так  було  й  цього  разу  тільки  почала  просити,  щоб  перестав  пити,  він  відразу  знервовано  перед  нею  замахав  руками,  обличчя  почервоніло,  очі,  аж  іскрилися  від  злоби,
-Замовкни!  Замовкни,  я  сказав!  Я  що  не  маю  права  запросити  друзів,  чи  пригостити?!
Вона  не  очікувала  такої  реакції,  блідла  і  біліла.    У  відповідь,  схиливши  голову  сказала,
-Не  лякай  мене,  грозишся  кулаками,  чи  вже  так  низько  впав,  що  зможеш  на  мене  руку  підняти.
Лише  мить,  він  вдарив  її  по  голові,  вона  втратила  свідомість.
   Прийшла  до  тями…З  вікна,  їй  прямо    в  очі,  світило  сонце.  Поворухнувшись  зрозуміла,  що  весь  одяг,  що  на  ній  змоклий.  В  хаті  тихо.  Біля  столу  її  сумка,з  якою  вона  ходить  на  роботу.    Крізь  сльози  посміхнулася,  як  добре,  що  вчора  на  роботі  долари  залишила    у  сейфі.    На  голові  намацала  гулю,  знову  заплакала…
   Павло  з`явився  ввечері…    Побачивши  її,  тільки  й  сказав,  
   -  Відглегала….  Ха,  хотіла    мене  налякати…
   Це  були  останні  слова  для  неї,вона  відчувала,    обірвалася  остання  нитка,  яка  ще  поєднувала  їх.  Скільки    до  нього  було  любові,  які  останні  надії    мала,  все  пропало.  
   Наступного  дня,  Роза  на  роботі  порадилася  з    своєю  керівницею  і  її  відпустили  за  адресами,  подивитися,    а  можливо  й  вибрати    квартиру.  Остаточно  вирішила,  адже  іншого  виходу  немає.  
За  три  дні  вже  була  в  новій  квартирі.  І  знову  плакала,чи  від  біди,  чи  від  радості,  що  в  неї  такі  розумні  діти.  Що  характером  вдалися  до  неї,  а  не  до  Павла.  
   Вона    складала  свої  речі  у  сумку  і  потай,  по  дорозі  на  роботу,  заносила    речі    в  свою  нову  квартиру.  Павло    все  продовжував  приходити  на  підпитку,  але  добре  хоч  не  ліз,  як  п`яниця.  Ховалася  в  своїй  кімнаті,  він  лише  помітивши  її,  посміхався,  грав  у  мовчанку.
Їй  знадобився  лише  один  тиждень,  щоб  все  обдумати.  В    п`ятницю    вона  зустріла  його  з  роботи.  На    заводській    прохідній    когось  чекали    два  чоловіки,  спілкувалися,  розмахували  руками.  Один  з  них    топтався  на  місці,  іноді  ним  похитувало.  Видно  вже  заправилися  -  подумала  Роза  -    точно  його  чекають.    Павло  здивувався,  коли  побачив    її,  але  відразу  кивнув  рукою  до  них,  ледь  прихилившись.
 Озираючись,чоловіки  відразу  поспішили  до  виходу.
Вже    підійшов  до  неї,-  Чого  тут?  Щось  сталося?
Тільки  й  вимовила,  -  Пішли  додому.
 Їй  би  скинути  тягар  з  душі,  викричатися.  Але  вгамовуючи  хвилювання,    завела  розмову.
   Сідало  сонце….  Роза  забирала  валізу,
-Не  знаю  чи  зрозумів  ти  мене,  чи  ні,  але  я  тобі  даю  три  дні  на  роздуми.  Буду  чекати  в  парку  на  нашій  лавці.
Похабно  посміхнувся,  трохи  здивовано  запитав,
-Що  верзеш?  Ну  і  куди  ти  подінешся?
-Ти  не  хвилюйся  за  мене,    я  без  тебе  не  пропаду.  А  от  ти  без  мене  зовсім    зіп`єшся.
Павло    навіть  не  встав  з  стільця,  коли  вона  направилася  до  дверей.  Колотилося  серце,  але  вона  не  показала  сліз,  спускалася  по  сходах.  За  мить  гучно  зачинилися  двері.
   Очі  дивилися  в  нікуди,  рукою  витерала  непрохані  сльози.  В  цю  мить  підлетіла  зграйка  горобців,  її  відволікла    від    думок.  Вони  скакали  один  поперед  одного,  крутили  голівками,  цвірінькали,  позирали  на  неї.Уже  й  посміхнулася  й  тихо,  
-    Мої  маленькі…Подумали,  що    вам  щось    кидаю…
 І  тут  же,  пригадавши,    з  сумочки  дістала    печиво.  Розкришила  і  кинула  до  горобців.  Це  відволікання  від  думок,  як  віддушина  для  неї.  Озиралася,  придивлялася  вдалину,  чекала,  але  він  так  і  не  прийшов.  Можливо  й  на  краще,  досить  калічити  мені  життя.
 З  центральної  алеї  повернула  на  стежку,  а  там  недалеко  вже  й  її  нова  квартира.  Вітерець  пестив  обличчя,    в  душі  надія  і    віра,  що  все  що  відбувається,  це  на  краще.  Йшла    навпростець,    вітер  підносив  листя,  вертів  ним,  воно  припадало  до  землі,  немов  шукало  захисту,  збиралося  до  купки.
                                                                                                                                                               30.11.2020р
                                                                                                                                                                                                                 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896737
дата надходження 30.11.2020
дата закладки 03.12.2020

Ніна Незламна

Все життя в надії ( проза)

       
         Осінній  день…      Небо  затягнула  сіра  пелена.    Здалеку,  наче  за  білою  ширмою,  проглядало  сонце,  наближалося  до    обрію.  По  парку  хазяйнував  прохолодний  вітер.    То  набирав  розгін,  то  на  якусь  мить  вщухав,  ховався  у  купу  опалого  листя.  Незабаром,  немов  просинався,  з  новою  силою  підіймав    декілька  листочків  і  крутив    ними  й    крутив.  Деяке  листя  припадало  до  асфальту,  а    деяке,    ще    на  якісь  секунди  танцювало  в  повільному  танці.    Інколи    вітер    так  війне,    що  листя  немов  один  одного  доганяє.  Згодом  задріботить  в  танці    під  музику  «Лебединого  озера».  Згодом,  мов  у  змові,    маленькими  купками  припадало  до  землі.
     Роза  вкотре  задивлялася  на  листя  і  відчувала  на  душі  тривову.  Мабуть    й  з  нами  так    станеться,  ти  підеш  в  одну  сторону,  я  в  іншу.  Як  немає  порозуміння,  який  може  бути  вихід?  За  три  дні  вирішиться  наша  доля.    О,Павле  …  Павле…  Зробити  важко,    щоб  в  такому  віці  розлучатись.    Але  ж,  скільки  печалі  налив  у  душу,  скільки  недоспаних  ночей.  Та  мабуть  досить…    Вкотре  журилася,  пригадувала  своє  життя.  
     У  селі  гучне  весілля…  Хтось  за  спинами  шепотів  -  »Ой,  не  буде  щаслива,  от  точно,  побачите».  Їй,    всупереч    тим  словам  так  хотілося    крикнути,  що  вони  кохають  один  одного,  будуть  щасливі.  Навіть  неповірила  тим    словам,  що  сказала  бабуся,
-У  них  в  сім`ї  всі  випивають.  Боюся,    щоб    і  тобі    Павло  не  споганив  життя.  Хочеш  бути  щаслива,  перш  за  все  не  втрать  свою  гідність,  люби  себе,  щоб  він  не  посмів  витерти  об  тебе  ноги.
   Рожеві  окуляри  і  світла  мрія.  Намагалася,  щоб  все  було,  як  у  людей.    Її  батьки  розміняли    трикімнатну  квартиру.  Звичайно  ж  ,  заради  доньки  на  все  готові,  собі  однокімнатну  квартиру,  для  молодих    двокімнатну.  Ще  й  інколи  допомагали  грішми.  
   Павло  працював  на  ЖВРз,  у    плановому  відділі.  Вона  ж  касиром  на  пошті.    Перші  два  роки,  як  лагідний    погляд  сонця,  то  тепер,  як  сон.  Все  було  добре,  злагода  й  повага,  поцілунки,  кохання.  З  надією,  що  життя  й  надалі  буде,  мов  навесні  квітучий  сад.    Роза    народили  двох  хлопчиків  блезнюків.  Поки  перебувала  в  дикретній  відпустці,  все  було  добре.  Справлялася  майже  сама,  рідко  Павло  мав  настрій  на  свіжому  повітрі  погуляти  з  дітьми.Хоча  ж  було  дуже  важко  їх  двоє,  а  вона  одна.  Все  рідше  приходив  з  роботи  вчасно,  бідкався,  що  на  роботі  завал.  Та  час  спливав.  Коли  ж  діти  пішли  в  садочок,  життя  змінилося.  Павло  став  часто  приходити  на  підпитку.  -  Причини  які?-  іншим  разом  запитувала  його.  
Очі  наче  в  тумані,
-  Та  ми  по  маленькій  чарчині.  
Інколи  змовчувала,  а  інколи    з  ним  діти    сварилися,  говорили,  щоб  не  соромив  їх  своєю  поведінкою.  Та  з  нього,  як  з  гусака  вода.  Коли  діти  навчалися  в  старших  класах,    часто  проводили  з  ним  бесіди,  але  на  жаль,  це  не  допомагало.
   В  Державі  криза,  невчасна  виплата  зарплати,  скорочення  штату.    Все  це  пережили.  Хоча  він  все  ж  знаходив  гроші    і    час,  щоб  вкотре  прийти  на  підпитку.Терпіла,  як  з`являвся  в  мокрих  штанах,  не  приходив,  а  майже  прилазив  накарячки.  Ще  важче  стало,  коли  синів    визвали  в  військкомат.  Згодом,  обоє    проходити  строкову  службу  в  морфлоті.  Молила  Бога,  щоб  у  них  все  було  добре.За  себе,  що  не  може  дати  ради  з  чоловіком,  мовчала.  Материнське  серце  ховало  все    в  собі.    Навіщо  дітям  про  таке  писати.Жила  надією,  що  Павло  таки  остепениться  і  змінить  життя.  Але  він  наче,  як  на  зло  їй,  частіше  приходив  на  підпитку.  Намагалася  напоумити;  коли  невчасно  дають  зарплату,  від  відчаю  не  треба  свою  душу  заливати  горілкою.  Просто,  як  всі  набратися  терпіння.  Але  не  так  сталося,  як  гадалося,  він  не  прислухався  до  її  порад.  Одну  надію  плекала  у  душі,  приїдуть  сини,  проведуть  з  ним  бесіду  і  він  нарешті    зрозуміє,  що  пити,  це  не  вихід.
 Як  сонця  чекала  кожного  ранку  так  і    синів  виглядала  у  вікно,  з  дня  на  день  мали  приїхати.
Тепла  зустріч,  обійми  поцілунки.  Й  Павло  протримався  три  дні,  вчасно  приходив  з  роботи.    Але  намагався    якнайшвидше  зникнути  з  очей.  Роза  ж  не  хотіла  відразу  розповідати    їм    про  батька.  Аж  тут  така  звістка,    сини  повідомили,  що  за  тиждень  їдуть  в  Одесу.  Вже  домовилися  працевлаштуватися  на  роботу    в  Одеську  судноплавну  компанію.    На  наступний  день  Павло  прийшов  на  підпитку.  Тепер  сини  і  побачили,  який  батько  приходить  з  роботи.  Роза  коротко  повідала  синам,  як  вони    живуть  останнім  часом.  Наступного  дня,  не  світ  не  зоря,  сини  розбудили  Павла.  Роза  збиралася  на  роботу,  чула  крики,  погрози.Але  втручатися  не  наважилася,  сини  вже  дорослі,  може  трохи    поправлять  татові    мізки.
   Сини  поїхали,  а  проблема  залишилася.  Їй  дивувалися  на  роботі,  що  терпелива.Вона  вже  й  сивіти  почала  від  думок,  як  бути  далі?  Та  втішала  себе,  але  ж  руки  не  підіймає.  І  вкотре  прощала.  Прийшовши  з  роботи  та  приготувавши  вечерю,  йшла  гуляти  в  парк.  Щоб  не  бачити  його  запухлого  обличчя.  Крутилися  думки,  як  ще  не  вигнали  з  роботи?  Були  прогули,  але  він  весь  час  викручувався.  Чи  то  напевно  того,  бо    ж  на  заводі  був    непоганим  спеціалістом.
   Кажуть  дальше  в  ліс,  більше  дров…  Павло  вже  й  замав  друзів  безхатченків,  інколи  у  вихідні  дні,  коли  Роза  була  на  роботі,  приводив  їх  до  себе  додому,  пиячили..  Це  вже  й  було  напевно  не  раз,  помічала,  що  все  зникало  з  холодильника.  На  кухні  пусті  пляшки  з  під  горілки  та  сміття.
     Пройшло  три  роки,  сини  були  в  гостях  лише  три  дні,  запросили  в  Одесу  на  весілля.  Вони  в  один  і  той  же  день    брали  шлюб.  Роза  плакала  і  раділа,  може  хоч  діти  не  будуть  пиячити,  а    житимуть  щасливо.  Як  було  не  поїхати,  але  Павло  категорично  відмовився,  тож  благословляти  поїхала  одна.Три  дні  поспіль  гостювала,то  в  одного  сина,  то  в  другого  і  вже  на  вокзалі  прощалися.  Невісточки,теж  близнючки,  славні  дівчата.  Дивилася  на  них  і  тішилася,    не  з  бідної  сім`ї,  вже    в  обох  є  двокімнатні  квартири,  тож,  як  кажуть,  жити  і  радіти  життю.
     Уже,  сідаючи  у  вагон,  майже  на  ходу,  син  подав  пакет,
-  Мамо  це  тобі,  ти  подивися  там,  тільки  відразу,  все  зрозумієш.
Потяг  набирав  швидкість,  вона  подивилася  в  пакет,  подумала,  що    продукти.  Але    там  лежала  невеличка  коробка  з  під  турецьких  солодощів.  Вирішила  не  витягувати,  прямо  в  пакеті    зазирнула  в  неї.  Від  несподіванки  затрусилися  руки,  в  ній  лежали  долари.  О  Господи,  що  це  і  навіщо?!    У  валізі    ж  везу  подарунки  від  невісток,  а  це  ж  до  чого?  З  думками  добираля  додому,  хоча  б  Павло  не  побачив.
   Ввечері  …    вже  вдома.У  квартирі  сморід  і  пусті  пляшки.  Сміття  і  безлад,  розкиданий  одяг,  наче  хтось  рився    у  шафах.  Павло    в  ліжку  спав    одягнений.    Від  нього  дуже  неприємно  пахло.Як  горошини,по  щоках  стікали  сльози..  Але  ж  тривожно  на  душі,  для  чого  ці  гроші?  Хвилюючись,  ще  й  знайшла  лист.
«Мамо,  так,  як  ти  живеш,  цього  більше  не  можна  допустити.  Ці  гроші  від  нас  тобі    на  квартиру.  Придбай  собі  і  ми  приїдемо  на  новосілля.  На  днях    маємо  відбувати  в  рейс,  будемо  через  пів  року.  Цілуємо.
І  підписи  синів.  Зачинилася  в  своїй    кімнаті,  дуже    плакала.  Їй  би  порадіти,  але  так  щеміло  під  серцем,  здавалося  воно  зараз  розірветься  на    шматки.
     Кілька  днів  поспіль,  носила  ці  гроші  з  собою.  Адже  прибираючи  той  безлад  в  квартирі,  зрозуміла,  хтось  шастав  по  всіх  закутках,  напевно  шукав  гроші,  чи  коштовності.  Ранком  намагалася  з  Павлом  поговорити,  але  він  з  кімнати    прошмигнув  в  душ.  На  пропозицію,-
»Давай  поговоримо»,  махнув  рукою,-  »Зараз  не  до  тебе.»  
На  ходу  натягував  светра,  в  руці  тримав  жакет,  пулею  вилетів  з  квартири.  Поглянула  на  годинник,  мабуть    на  заводі    летучка.
Цього  дня  він  повернувся  з  роботи  дуже  пізно.  Але  знову  встиг  добряче    набратися.  Видно  десь  падав,  бо    одяг  був  у  багнюці.
   Нарешті  Роза  дочекалася  неділі.  Боляче  дивитися  на  того,  кого  колись  кохала.  На  кого  став  схожий!    Хоча  кожного  ранку  приймав  душ,  в  чистому  одязі  йшов  на  роботу,  але  приходив  звідти,  смердючий,  як  безхатько.  Весь  одяг  пропитаний  горілкою,  кефаліями,    де  він  був,  не  розуміла  і  коли  встигав  так  набратися,теж  не  розуміла.Але  йти    до  нього  на  роботу  не  посміла,  вважала,  це  занадто  низько,  навіть  для  себе.  Завжди  намагалася  з  ним  говорити  спокійно,  але  він  без  галасу  не  міг,  починав  кричати,  що  зовсім  мало  випив,  немає  чого  чіплятися.  
Так  було  й  цього  разу  тільки  почала  просити,  щоб  перестав  пити,  він  відразу  знервовано  перед  нею  замахав  руками,  обличчя  почервоніло,  очі,  аж  іскрилися  від  злоби,
-Замовкни!  Замовкни,  я  сказав!  Я  що  не  маю  права  запросити  друзів,  чи  пригостити?!
Вона  не  очікувала  такої  реакції,  блідла  і  біліла.    У  відповідь,  схиливши  голову  сказала,
-Не  лякай  мене,  грозишся  кулаками,  чи  вже  так  низько  впав,  що  зможеш  на  мене  руку  підняти.
Лише  мить,  він  вдарив  її  по  голові,  вона  втратила  свідомість.
   Прийшла  до  тями…З  вікна,  їй  прямо    в  очі,  світило  сонце.  Поворухнувшись  зрозуміла,  що  весь  одяг,  що  на  ній  змоклий.  В  хаті  тихо.  Біля  столу  її  сумка,з  якою  вона  ходить  на  роботу.    Крізь  сльози  посміхнулася,  як  добре,  що  вчора  на  роботі  долари  залишила    у  сейфі.    На  голові  намацала  гулю,  знову  заплакала…
   Павло  з`явився  ввечері…    Побачивши  її,  тільки  й  сказав,  
   -  Відглегала….  Ха,  хотіла    мене  налякати…
   Це  були  останні  слова  для  неї,вона  відчувала,    обірвалася  остання  нитка,  яка  ще  поєднувала  їх.  Скільки    до  нього  було  любові,  які  останні  надії    мала,  все  пропало.  
   Наступного  дня,  Роза  на  роботі  порадилася  з    своєю  керівницею  і  її  відпустили  за  адресами,  подивитися,    а  можливо  й  вибрати    квартиру.  Остаточно  вирішила,  адже  іншого  виходу  немає.  
За  три  дні  вже  була  в  новій  квартирі.  І  знову  плакала,чи  від  біди,  чи  від  радості,  що  в  неї  такі  розумні  діти.  Що  характером  вдалися  до  неї,  а  не  до  Павла.  
   Вона    складала  свої  речі  у  сумку  і  потай,  по  дорозі  на  роботу,  заносила    речі    в  свою  нову  квартиру.  Павло    все  продовжував  приходити  на  підпитку,  але  добре  хоч  не  ліз,  як  п`яниця.  Ховалася  в  своїй  кімнаті,  він  лише  помітивши  її,  посміхався,  грав  у  мовчанку.
Їй  знадобився  лише  один  тиждень,  щоб  все  обдумати.  В    п`ятницю    вона  зустріла  його  з  роботи.  На    заводській    прохідній    когось  чекали    два  чоловіки,  спілкувалися,  розмахували  руками.  Один  з  них    топтався  на  місці,  іноді  ним  похитувало.  Видно  вже  заправилися  -  подумала  Роза  -    точно  його  чекають.    Павло  здивувався,  коли  побачив    її,  але  відразу  кивнув  рукою  до  них,  ледь  прихилившись.
 Озираючись,чоловіки  відразу  поспішили  до  виходу.
Вже    підійшов  до  неї,-  Чого  тут?  Щось  сталося?
Тільки  й  вимовила,  -  Пішли  додому.
 Їй  би  скинути  тягар  з  душі,  викричатися.  Але  вгамовуючи  хвилювання,    завела  розмову.
   Сідало  сонце….  Роза  забирала  валізу,
-Не  знаю  чи  зрозумів  ти  мене,  чи  ні,  але  я  тобі  даю  три  дні  на  роздуми.  Буду  чекати  в  парку  на  нашій  лавці.
Похабно  посміхнувся,  трохи  здивовано  запитав,
-Що  верзеш?  Ну  і  куди  ти  подінешся?
-Ти  не  хвилюйся  за  мене,    я  без  тебе  не  пропаду.  А  от  ти  без  мене  зовсім    зіп`єшся.
Павло    навіть  не  встав  з  стільця,  коли  вона  направилася  до  дверей.  Колотилося  серце,  але  вона  не  показала  сліз,  спускалася  по  сходах.  За  мить  гучно  зачинилися  двері.
   Очі  дивилися  в  нікуди,  рукою  витерала  непрохані  сльози.  В  цю  мить  підлетіла  зграйка  горобців,  її  відволікла    від    думок.  Вони  скакали  один  поперед  одного,  крутили  голівками,  цвірінькали,  позирали  на  неї.Уже  й  посміхнулася  й  тихо,  
-    Мої  маленькі…Подумали,  що    вам  щось    кидаю…
 І  тут  же,  пригадавши,    з  сумочки  дістала    печиво.  Розкришила  і  кинула  до  горобців.  Це  відволікання  від  думок,  як  віддушина  для  неї.  Озиралася,  придивлялася  вдалину,  чекала,  але  він  так  і  не  прийшов.  Можливо  й  на  краще,  досить  калічити  мені  життя.
 З  центральної  алеї  повернула  на  стежку,  а  там  недалеко  вже  й  її  нова  квартира.  Вітерець  пестив  обличчя,    в  душі  надія  і    віра,  що  все  що  відбувається,  це  на  краще.  Йшла    навпростець,    вітер  підносив  листя,  вертів  ним,  воно  припадало  до  землі,  немов  шукало  захисту,  збиралося  до  купки.
                                                                                                                                                               30.11.2020р
                                                                                                                                                                                                                 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896737
дата надходження 30.11.2020
дата закладки 03.12.2020

Чайківчанка

О дозволь мені тебе любити

Повторно.Трішки  редаговано.
О,  дозволь,  мені  тебе  любити!...
І  Своєю    коханою    назвати.
До  ніг  ясні  зорі  нахилити
Про  кохання  ніжні  пісні    співати.
Я  хочу,  цілувати,    твої  уста,
Заквітчати,  щастям  твої    коси.
у    серденьку,  плекати  почуття...
Щоб  квітнули,білі  лілії  в  росах.
І  на  полотні,  синього  неба
Намалювати,сад  куточок  раю.
Вимережить,цвіт  щастя  для  тебе.
Сказати,тобі:"  що  тебе  кохаю".
Бути  ,володарем  твого  життя
Повести  ,удаль  на  інші  планети.
І  ловити,зоре  квіт  у  серця.
Співати,  тобі  любове  сонети.
М.  Чайківчанка.
ID:  834166

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896977
дата надходження 02.12.2020
дата закладки 03.12.2020

Ніна Незламна

Через поле навпростець (казка)

                                                               Через  поле,  навпростець,  скаче  сірий  комірець.(  Зайчик)

-Літо,!  -  плеще  у  долонці,  маленький  зайчисько.
 Має  силу  скаче  вміло,  то  високо,  за  мить  низько.  Усмішка,примружить  очки,  сонечку  моргає.  Біля  нього  низесенько,  метелик  літає.  
-Гей  привіт,-  гука  зайчисько,-  Не  боїшся  летіть  низько?  
А  метелик,  як  пір*їнка,вверх  та  вниз,  вниз    та  вверх.  Красень,    крильця  барвисті,  його  злету  нема  меж.  Розважався,  веселився,    не  звернув  уваги,    швидко  полетів  до  яру,  заради  розваги.  Тішивсь    квіточками,  синенькі  і  білі.  По  травичці  вітерець  ледь  здіймає  хвилі.
     А  зайчисько    скік  та  скік,    скаче  над  травою.  І  незчувся,як    за  мить  летів,  униз  головою.  Ще  й    кілька  раз  перевернувся,  хлюп,  прямо  в  багнюку.
-  Оце  так-  так…  Оце  біда,  матиму  науку…  
-Рот  роздявив!  От    халепа,чи  то  я,  отак    загрався?!
 Від  страху  й  розчарування  швидко  на  ніжки  здійнявся.  
           Зникли  жабки  балухаті,  кожна  з  них  тремтить  у  хаті.  Де  поглибше,в  очереті,  дрімав  дядько  Чорногуз,несподівано  для  себе,  аж  по  колінця  загруз.  Геть  замовк  цвіркун  в  траві,  ледь  шуміло  в  голові.    Озирнувся  навкруги,  в  очах  веселки  круги.  Та  все  ж  носом  нюх  –нюх-нюх,  в  різні  боки  вуса,  я  в    болоті,  оце  так-  так,  настала  житуха.  І  позирнув  на  небеса,  а  там  пливуть  паруса.  Білі  хмарки  чепурненькі,  з  сонечком  вже  не  гойдались,всі  комахи,  що  літали  на  травичку  повсідались.  От  недоумок,  оце  попався,  вдача,  що  міленько,  лапкою  підтерав  носик,позирав  хитренько.Хоча    і    настрій  кепський,    швидко  вимивав  хутро.  Добре,що  поруч  джерельце,  водичка    тече  бадьоро.  Немов  пісеньку  співає,  весело  дзюрчить,настрій  підіймає.
     І  він  лапками  ,  старанно    вже  вичистив  шубку  і  маленький  хвостик.  Несподівано  відчув  до  носика  дотик.  Задзижчав  комарик,  вороже  до  нього,
-  Гей  ти  хто  лохматик?
Намагавсь  сміливо,  присісти  на  носик.
 -  От  нахаба,  чи  не  бачиш,  я  попав  в  халепу,бо  роздявив  рота.  Тож  тепер  буду  уважним,  не  здижчи  ти  наді  мно,  як    оса  та  злюща!
І  піднявши  уверх  вушка,  позирнув  суворо,
- Ану,    гайда  ти  від  мене,  бо  получиш  скоро!
Замахали  лапки  вміло,  комара  прогнали  сміло.  Скік  уліво,  скік  управо,  поскакав  зайчисько  жваво.  Біля  лісу  відчув  втому,мабуть  вже  пора  й  додому.  Догори  здіймав  голівку,не  розкажу  про  мандрівку.  Добре,  літечко,  тепленько,  і    я  вимився  гарненько.  Суха  шубка  на  мені,  от,  що  значить  літні  дні.Та  тепер  уважним  буду,  цю  пригоду  не  забуду.
                                                                                                                                                                                                         08.07.2020р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888796
дата надходження 15.09.2020
дата закладки 05.11.2020

Ніна Незламна

Коли безвихідь…

Чи  краще  згубитись?  Чи  читати  й  писати,
Чи  може  закритись,  в  світлих  мріях  літати,
Прийшов    час…    безвихідь  –  заховатись,  змовчати,
В  безпросвітній  імлі,  як  можна    виживати?

В  травах  заховатись,  де  цвіркун  стрекоче?
Думка  шаленіє…  тож  політати  хоче,
І  тисне  на  скроні  –  як  річкові  пороги,
Сумління    б  розвіять,  вже  й  віднайти  дороги.

Та,  яку,  з  них  вибрать,  лине  спів  мелодійний
Хто  ж  мені,  підкаже,  який  той  шлях,  надійний
Де  мла,  тумани,  під  ногами  пил  і    брили?
Підошви  зранені,  навіки  б  засмутили.

Чи  вибрати  стежку,  де  сонце  й  диво  -    квіти?
Нехай    не  в  багатстві,    кожному  дню  радіти,
Стрічати  світанки,  де  хліба  колосяться,
Можливо    й  зустріти…  друга    і  своє  щастя.

Щось  мовчить  цвіркунчик,    вирішить  дає  змогу,
Все  думки  лукаві    та  маю  вдачу  строгу,
Нехай  ручка  й  аркуш,    завжди  ліки  для  душі,
Й  цвіркуна  пісня,  проллється  в  новому  вірші.

Де,  я  знайду  вихід!    Дорога  рівна  й    стежина,
Близько  біля  дому,  де  збиреться  родина,
Де  щебет    пташини,    в    лісах,  в  саду,  в    суцвітті,
Щоб  дихалось  вільно  й  жилося  краще  в  світі.
                                                                                 

                       01.09.2020р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887571
дата надходження 01.09.2020
дата закладки 02.09.2020

C.GREY

ПОЗДРАВЛЕНИЕ ВСЕМ ПОЭТЕССАМ!

...ВСЁ  МОЁ  ПОЗДРАВЛЕНИЕ  -  НА  КАРТИНКЕ...

Щёлкните  по  ней,  чтобы  увеличить!

Вы  правильно  поняли:
Это  поздравление  2008  года,
но  оно
НИКОГДА
не  будет  иметь
срока  давности!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=62202
дата надходження 08.03.2008
дата закладки 06.07.2020

JuliaN

Полюби

Полюби  моє  серце,
Полюби  мою  душу.
Я  тебе  так  благаю,
Та  чекати  не  змушуй.

Не  кажи,  що  старію
І  що  зморшки  під  очі,
Я  в  душі  молодію,
Та  ще  серце  співоче.

Не  дивись,  що  вже  скроні
Сивиною  прикриті...
Та  ще  голос  мій  дужий
Проспівати  молитви.

Полюби  моє  серце,
Полюби  мою  душу
Тільки  зараз,  не  потім,
Коли  землю  залишу.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864734
дата надходження 14.02.2020
дата закладки 02.05.2020

Капелька

Весна й Любов- це рідні сестри

Весна  й  Любов-  це  рідні  сестри.
Їх  зустріч-  свято  на  землі,
Бо  намагаються  привести
До  розцвіту  весняні  дні.

Весна-  це  радісна  красуня,
Завжди  у  молодих  літах.
Завжди  привітлива,  без  суму.
Весна  не  полюбляє  жах.

Любов  сестрі  допомогає,  
Без  неї  не  було  б  життя.
Тому  Весна  й  перемагає
І  боронить  сердцебиття.

Але  чомусь  у  цьому  році
Весна  сумує  за  людьми,
Бо  в  хаті  їх  сини  і  доці
Сидять  як  в  клітці  солов’ї.

Нехай  минає  швидше  лихо,
Щоб  була  радісна  земля,
Живуть  у  щасті  наші  діти,
Країна  кожна  розцвіта.

                   Квітень  2020

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872541
дата надходження 18.04.2020
дата закладки 02.05.2020

Капелька

Весна й Любов- це рідні сестри

Весна  й  Любов-  це  рідні  сестри.
Їх  зустріч-  свято  на  землі,
Бо  намагаються  привести
До  розцвіту  весняні  дні.

Весна-  це  радісна  красуня,
Завжди  у  молодих  літах.
Завжди  привітлива,  без  суму.
Весна  не  полюбляє  жах.

Любов  сестрі  допомогає,  
Без  неї  не  було  б  життя.
Тому  Весна  й  перемагає
І  боронить  сердцебиття.

Але  чомусь  у  цьому  році
Весна  сумує  за  людьми,
Бо  в  хаті  їх  сини  і  доці
Сидять  як  в  клітці  солов’ї.

Нехай  минає  швидше  лихо,
Щоб  була  радісна  земля,
Живуть  у  щасті  наші  діти,
Країна  кожна  розцвіта.

                   Квітень  2020

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872541
дата надходження 18.04.2020
дата закладки 02.05.2020

Ніна Незламна

Вона прийшла

Вона  прийшла,  така  тендітна,
Неначе  зелен  квіти  в  очах,
З  цілунком  сонця,  ніжна,  привітна,
Було  й  летіла,  немов  той  птах.

Часом  здіймалась,    полохлива,
У  піднебесся  до  хмаринок,
Вела  розмову,  вже  смілива,
Щоб  пробудити  сонний  ранок.

Зустріти  сонце,  жарин  жмуток,
Взяти  й  розсипать  по  всій  землі,
Прогнати  холод,    спалить  смуток,
Все  пробудити    в  світлі  й  теплі.

Весняний  вітер  -  смілий  скрипаль,
Заграв  лагідно  й  жайвора  спів,
Про  весну  звістку,  понесуть  вдаль,
Частку  щастя  подарує  усім.

                                     24.04.2020р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873352
дата надходження 25.04.2020
дата закладки 30.04.2020

Ніна Незламна

В зимний вечер

[youtube]https://youtu.be/gQOIowAvthA[/youtube]

Ах  как  прекрасен,  зимний    снежный  вечер
Сияние  звёзд…    И  нежность  глаз  твоих
Слегка  обняв,  как  хрупки,  теплы  плечи
И  месяц  светит…  Только  для  нас  двоих

Я  пригласил  тебя,  на  чашку    чая
Март  на  пороге,  предчувствие  весны
Время  любить,  мне  не  нужна  другая
На  сердце  радость…  Ведь  счастливы  же  мы….

Февраль  2020г.

                                                         Стих  к  картине

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866963
дата надходження 05.03.2020
дата закладки 10.03.2020

Ніна Незламна

Кажуть люди на селі /слова до пісні /

Ой  високая  гора,  біля  неї  вишня
Кажуть  люди  на  селі,    що  я  дівка  пишна
Вже  й  піду  прогуляюсь,    її  цвіт    чарує
Мо»стріну    миленького,  серденько  нудьгує

При  дорозі  будяки,  до  спідниці  липнуть
Тож  насправді  парубки,  як  ворота  скрипнуть
Зустрічають  з  квітами,  любить  присягались
Ой,  які  б  ви  не  були,  нащо  мені  здались.

Тож  все  йду  до  вишеньки,  вона,  як  хрещена
Подарує  мені  цвіт,  буду  наречена…
Мій  сужений    чорнявий,  найкращий  на  світі
Загубимось,  ми  із  ним  в  білому  суцвіті…

Із  лісочку  пісенька  лине  сольов`їна
Не  ходіть  же  парубки,    тож  тепер  не  вільна
 Покохала  всім  серцем,  душенька  співає
Ой,  яка  ж  я  раденька  й  він  мене  кохає…

                                                                                               2018р

                           

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863662
дата надходження 04.02.2020
дата закладки 04.02.2020

Катерина Собова

Егоїстка

Мама    з    татом    на    дивані
Так    любенько    розмовляли,
П’ятирічну    свою    доню
Обережно    запитали:

-На    святого    Миколая,
Що    тобі    подарувати?
Може,    купимо    сестричку?
А    ще    краще,    може,    брата?

-Можете    купить    смартфона,-
Розмірковує    Марічка,-
Не    потрібні    мені    зараз
Ані    братик,    ні    сестричка.

В    нас    немає    в    них    потреби,
Про    це    досить    торочити:
Дуже    хочу    я    для    себе
Ще    хоч    трішечки    пожити!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858553
дата надходження 20.12.2019
дата закладки 04.02.2020

Ніна Незламна

Вмій бути вдячним

Вмій  бути  вдячним,  за  все,  що  маєш,
Тобі  Всевишній  дав  стежку  в  життя,
Коли  ти  зранку  сонце  стрічаєш,
Мрія  про  щастя,  бачить  майбуття.

Хай  не  змарнілі  від  сльозин  очі,
Не  пече  в  горлі,  полинний  ковток,
Хай  МИР  на  сході,  спокійні  всі  ночі,
Знов  проростає  пшениці  росток.

Вмій  бути  вдячним,  що  спиш  спокійно,
Що  не  настигла  клята  ця  війна,
Що  лиш  світанок  звук  мелодійно,
Пташиний  ніжить,  навпроти  вікна.

Ти,ще  не  знаєш,  новин,  що  сталось,
Є  знову  вбитий,  чи  поранений,
В  якого  сина  серденько  стало?
Чи  у  кайданах,  вже  ув`язнений?

Йдеш  на  роботу,  мелькають  люди,
Всі  поспішають  справи  владнати,
Думок  не  мають,  збутись  Іуди,
Як  сприйме  втрату,  рідненька  мати.

Вже  не  побачить  свого  синочка,
На  рушникові,  що  вишивала,
І  не  одягне  дівча  віночка,
Листи  писала,  адже  кохала.

Тебе  обходить  все  стороною,
Тож  будь  ти  вдячним,  тим,  що  на  сході,
Що  не  зустрівся,  з  страхом,  бідою,
Ти  в  доброті  живеш  і  згоді.

Вклонись  солдату,  що  вижив  без  ніг,
І  подай  руку,  підтримай  словом,
Що  повернувся  на  рідний  поріг,
Подякуй  щиро,  твій  спокій  зберіг!
Вмій  бути  вдячним!
***
О!  Божа  Мати,  допоможи  зупинить  війну!
Покрий  святую,  рідну  землицю  простирадлом,
Щоб  панував  МИР  і  в  душах  відчували  весну
І    побороти  змогли  непрохану  навалу,
За  волю  й  щастя,    за  нашу  неньку  Україну!
Могутні  воїни,    Вам  низький    уклін  до  землі,
     Від  нас  подяка!  Вітаємо  зі  Святом    усіх!
                                                                 
                                             14.10.2019р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851381
дата надходження 14.10.2019
дата закладки 14.10.2019

Ніна Незламна

Йду в туман, в осінь…

[youtube]https://youtu.be/QKX_if0hWp4[/youtube]

Йду  в  туман,  а  що  за  ним  не  знаю
Сховав  мабуть,  бурштинову  осінь
Подих    свіжий,  п`янить  відчуваю
Небо  сіре,  загубилась  просинь…

Тайну  тримав,    попереду,  що  там
Чого  я  жду?  Та  мрію  все  ж    несу
Хоч  час  й  летить,  як  скакуни  літа
Їх  пригорну…  І  в  осінь  понесу

Нехай  прийме,  мене  таку,  як  є
Вона  руда,  а  я  з  сивиною
Не  боюсь,  вже  як  з  відерця  дощ  л`є
Тепло  в  душі,  не  буду  сумною

Тож  поруч  ти,  йдемо  разом  в  осінь
В  сизий  туман,  лиш  за  руку  візьми
Наші  серця  відданості  просять
Тоді  й  дощі,    всі  видержимо  ми.

                                     20.09.2019р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849544
дата надходження 27.09.2019
дата закладки 01.10.2019

Ніна Незламна

Я гадала, що…

Я  гадала,  що  ніколи
Не  ходитиму  до  школи
Люблю  вранці    повалятись
В  ліжку  з    лялькою      погратись.
Мене,  щось  розперла  заздрість
Побачила    оту  радість
На  очах  у  всіх  маляток
В  хлопців  усмішку    й  в  дівчаток.
Такі    гарненькі,  красиві
Мені  здалися  щасливі
Захтіла  такою  стати
До  школи    теж  завітати.
Тепер  теж,    я    втіху  маю
Йду,  багато  чого  взнаю
Хоч  надворі    і  вже  осінь
Заплітаю  вміло  коси
   Бантики  в  мене  яскраві
 Очі  в  матусі  ласкаві
Вона  тішиться,  щаслива
Каже  дівчинка  вродлива
Тож  неуком  не  зростаю
 Я  в  школу  теж  поспішаю
Буду  краще  всіх  навчатись
Всі  науки    пізнавати!

                           Вересень  2017р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847481
дата надходження 08.09.2019
дата закладки 08.09.2019

Катерина Собова

Синяк

Свою    подругу    Марину
Стріла    Зоя    ненароком:
-Ти,    напевно,    заміж    вийшла,
Що    такий    синяк    під    оком?

-Ще    не    вийшла,    але    скоро,
Вірю,    буде    в    нас    весілля.
Не    кохання    -    ціле    горе,
Доведе    до    божевілля!

-Схаменися,-    каже    Зоя,-
Ти    не    вір    йому,    Марино,
Бо    натішиться    тобою,
Погуляє    і    покине.

-Він    щодня    до    мене    ходить,
І    клянеться,    що    кохає,
А    синяк    цей    всім    доводить  –
Наміри    серйозні    має!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832788
дата надходження 15.04.2019
дата закладки 21.04.2019

Ніна Незламна

Проговорився /гумореска /

Каже  Ганна  до  Миколи
Вже  послухай  йди  до  школи
Ти  ж    батько    і  давно  хотів
Хоч  раз…  піди  за  сім  років
Хваливсь  куму,  як  гуляли
 Ви  удвох  же  пообіцяли
Чи  знов  збрехав,  як  був  колись
Мені  не  ззраджував,  моливсь
Лип  Микола  до  дружини
Що    йти  слухати  провини?
Яке  виросло  в  нас  чадо?
А  дружина  й  дуже  радо
Любий  зроби  гарний  вчинок
Гроші  візьми,  подарунок
Тож  скоро  свято  жіноче
Ніжно,  на  вухо  шепоче
Як  звати,  вчительку  узнай
Надовго,  милий  не  зникай
Мене  нині  здивувала
Та  ти  ж  з  нею  дівувала
Катька  звать,  -  каже  Микола
Та  вона,  щось  вчора  квола
Така  була  і  не  знати
Чи    й  піде  зараз    навчати
Ми  з  кумом,  он  три  дні  поспіль
По  черзі  ходили  в  гості…

                               28.02.2019р
             
                                             

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829981
дата надходження 22.03.2019
дата закладки 22.03.2019

ptiza-ua

заколка

...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750880
дата надходження 17.09.2017
дата закладки 05.02.2019

ptiza-ua

Пишу о вас.

Пишу        о        вас,  о        вас      скучаю,
о        вас      всегда        могу        мечтать.
Ах,        если        бы        вы      только        знали,        
как        мне        вас        будет        не        хватать.
Души        ни    чем        не        успокоишь,        
и        так        устроена        судьба,
мне        ничего        не        остаётся,        
вы        в        сердце        у        меня        одна.
И        будет        зимний        день        тянуться
и        будет        ночь        томить        меня;
и        будет        мне        так        часто        грустно,        
без        вас        желанная        моя.
Бегут        минуты        ожидания,
на        серенький        тетрадный        лист.
Я        буду        ждать        вас,        несомненно,
вы      моё        счастье!
Моя        жизнь!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750368
дата надходження 13.09.2017
дата закладки 05.02.2019

Ніна Незламна

Довіряй, але …

   Не  дарма  кажуть  є  прислів`я  -  Довіряй,  але  перевіряй»  Та  часом  ми  напевно    його  забуваємо,    все  в  надії,  що  не    потрапимо  в  халепу.      У  нас    в  містечку  є  базарні  дні;неділя  і  четвер.  В  цідні,  з  недалеких    сіл  люди    привозять  продукти  на  продаж…..  В  неділю  все  людей  багато  і  в  пільговий  автобус  не  впхаєшся.  А  платити  п`ять  гривень  за  проїзд,  вважаю  гроші  завеликі.  Це  було  напередодні  першого  травня,  ранок  видався  сонячним  та  все  ж  було  прохолодно.  В  цьому  році  й  правда  весна  з  причудами,  чи  то  сказати  капризна,  як  дитя.  То  день  світлий,  сяючий,  а  то  похмурий,  непривітний,  наче  сердитий  на  світ.  Дні  всі  перемішані,  то  тепло,  то  на  другий  день  занадто  холодно.…Що  поробиш,  цього  ми  змінити  не  в  змозі.  Я  поспішала,  щоб  не  запізнитись  на  пільговий  автобус,  вирішила  поїхати  в  четвер,  в  цей  день  завжди  менше  людей  їде  на  базар,  мала  надію  проїхати  на  дурняк.Ранкова  прохолода  обійняла  мене,  з  гарним  настроєм  прийшла  на  зупинку.  Вкотре  перевірила  в  гаманці  посвідчення  пенсіонера  і  ті,  лиш  двісті  гривень,  що  виділила  на  продукти.  До  пенсії,  ще  далеченько,    в  думках  копошилося  -як  це  купити  все,  що  треба  за  ці  гроші,  як  вкластися?  Губу  не  розкатаєш…  Правда  мені  пощастило,  хоча  людей  на  зупинці  не  мало  та  водій  зупинився  і  ми,  люди  похилого  віку,  напхалися  в  нього,  як  тюлька  в  банку.  За  кермом  був  молодий  чоловік,  напевно    такого  віку,  як  мої  онуки.  Чому  я  звернула  увагу?  Бо  жінки,  ті,  що  везли  щось  на  продаж,  задоволено  гомоніли,  що  їдуть  безкоштовно,  позирали  на  водія,  в  розмовах  хвалили  його.  А,  ще  говорили,  що  цим  маршрутом  їздить  один  сивий  водій,  десь  років  п`ятдесяти,  то  той  би  точно  не  зупинився  на  зупинці.  Я  ж    загалом  рідко  їжджу  на  базар,  тому  й  водіїв  не  знаю.  Та  дякувати  водію  і  Богу  ми  доїхали  до  базару  нормально.  Правда  водій    дві  зупинки  проїхав  не  зупиняючись,  людей  же  повно,  тут  треба  зізнатись  й  подякувати  йому,  добре  хоч  нас  взяв.  А  воно  ж  і  так  буває,  водій  –  господар,  хоч  і  напівпустий  та  може  проїхати,  лише  задоволено  в  усмішці,  показати  свої  білі  зуби.  Хто  любить  пенсіонерів?  Питання  риторичне...    Базар  розташований  неподалік  від  залізничного  вокзалу    і  автовокзалу.  Торгівля  йшла  на  «ура»,  людей  багато,  гуділи,  як  бджоли  у  вулику.  Стоять  люди,  торгують  де  можна,  де  й  не  можна.  Раніше  поліція  розганяла,  намагалася  всіх,  як  стадо,  загнати  за  столи  на  базар.  А    зараз  анархія,  хто  де  хоче  там  і  стоїть  продає,  чи  то  яблука,  чи  сир,  чи  щось  інше.    Вибір  продуктів,  що  хочеш,  що  душа  бажає,    тільки  давай  гроші…
   Наче  всі  ображені  на  малі  пенсії,  зарплати  та  все  ж  кожен,  щось  купує,  їсти  ж  хочеться.  Я  придбала  те,  що  спланувала  собі,  залишилося  купити  яйця.  Хотілося  взяти  домашніх,  чоловік  любить  випити  сиреньке  та  й  ціна  з  магазинною  ціною,  різниця  лише  одна  гривня.  А  в  мене  в  гаманці  лишилося    п`ятьдесят  гривень.  Тішилася,  що  все  добре  і  підійшла  в  той  ряд,  де  сільські  жінки  продавали  яйця,  торгівля  йшла  з  землі,  бо    всім  місць  на  столах  не  достатньо.  Вони  наче    домовилися,  ціна      в    усіх  однакова;  двадцять  дві  гривні.  Я  навіть  зраділа,  на  два  десятки  яєць  мені  грошей  стане,  ще  залишиться  на  автобус.  Пільговий  ходить  за  графіком,  буде,  аж  через  дві  години.  Ну  чекати  ж  я  не  буду?    Пішком  не  піду,  бо  ж  ноги  болять,  ще  й  часто  зашпортуюся,  боюся  носом  зарити.  Думаю,  Бог  з  ним,  так  і  буде,  хоч  в  одну  сторону  проїхала  безкоштовно  і  то  добре.
   Навесні  кури  гарно  несуться,  яйця  величенькі.    Продавчині  веселі,  привітні,  всіх  запрошують,
 -  »Беріть!  Беріть,  тож  не  дорого,  це  ж  домашні….»Я  раз  пройшлася  поміж  рядів,  роздивилася  на  яйця,    на  продавців,  думала  в  кого  ж  взяти?    Мені  в  очі  чомусь  запала  старенька  жіночка.  Така  худорлява,  в  старенькій,  пошарпаній  хустинці,  але  одяг  на  ній  був  хоч  і  старий  та  чистий.  Мабуть  десь  вже  всі  років  вісімдесят  є  -    подумала  я  за  неї.  Шкода,  стоїть,  тупцює  ногами,  а  то  часом  трохи  схилиться.  Напевно  стояти  вже  не  може,  вирішила  пожаліти  стареньку,  купити  в  неї  яйця.  В  її  широкій  сумці,  було  правда  багатенько  яєць,  десятків  чотири  напевно.  Я  так  собі  подумала,    візьму  два  десятки,  ще  хтось  та  й  ця  бідна  старенька  поїде,  чи  піде  додому,  бо  ж    вид  вона  мала  змученої,  виснаженої  людини.  Я  рішуче  попросила  два  десятки  яєць,  запитала,
-  Ви  мені  в  пакет  покладете,  чи  самій  брати?
Вона  нагнулася,  тремтячою,  жилавою,  кістлявою  рукою  взяла  два  яйця,  клала  в  мій  білий  пакет,  рахувала,  –  «Один,  два….»  Я  спробувала  присісти,  допомогти  їй  та  вона  мило  посміхнулася  і  відвела  в  сторону  мою  руку,-  Та  я  сама  справлюся,  не  хвилюйтеся.  
Мені  ж  незручно  в  такій  позі,  адже  я  заважала  людям,  що  проходили  мимо,  мусила  піднятися.  Намагалася  уважно  дивитись,  чи  всі  ж  яйця  вона  покладе,  чи  не  зіб`ється  з  рахунку  та  вже  почула  -  «десять».  Яйця  були  в  пакеті,  вона  випрямилася.  Отримавши    від  мене  гроші,  скрутила  кінцівки  пакету,  подавала  мені.
-А  ну-  ну,  почекайте,  щось  мені  здалося  на  вид,  що  там  немає  два  десятки.
Мене  переслідувала  якась  підозра,  що  вона  не  вірно,  занадто  швидко  порахувала.  Старенька  знову  мило  посміхнулася,
-Ну,  що  ви!  Ось  ще  раз  порахую…
-А  може  давайте  я  сама?  -  запропонувала  я.
Миттєво  почула  в  відповідь,
-  А,  що  я  не  годна?
Вона  поклала  пакет  на  землю,двома  пальцями  тикала  в  яйця.  Мені  звичайно  не  було  добре  видно  в  пакеті,  в  які  яйця  вона  тикала.  І  сама  не  знаю  чому  та  все  ж    недовірливо  її  перепитала,,
-  Ну,  що,  всі  двадцять?
-  Так,  так…  Ну,  що  ви,  де  б  я    на  душу  гріх  брала,  -  заспокоїла  мою  допитливість  жінка,  весь  час  даруючи  мені  усмішку.
Вона  зав`язала  пакет  і  я    подякувавши,  задоволено  поклала  яйця  в  свою  сумку.
     За  двадцять  хвилин  я    була  вдома.  Здавалося  все  добре  та  коли  стала  викладати  яйця,  таки  двох  яєць  недорахувалася.
 Вирячивши  очі,  сіла  на  стілець,  руки  звісила,  як  та  баба  біля  розбитого  корита  в  мультику  ;  »  Казка  про  рибака  і  золоту  рибку».    Та  й  сама  й  до  себе  подумки  -  от  «  тютя»,  тож  чомусь  була  підозра,    треба  було  відразу  самій  перевірити,  так  ні!    Я  пригадала  її  радість  в  очах  і    привітну  усмішку,  яку  вона  мені  дарувала  вслід,  коли  я    пішла.
     Ось  так  пригадалося  мені  це  прислів`я.  Та  щоб  дуже  бідкалася,  признаюся  чесно  -  ні.  В  душі  сміялася  з  себе,  якась  таки  інтуїція  була  та  я    нею  не  скористалася.  А  потім  наче  себе  втішала,  це  ж  всього  чотири  гривні  й  сорок  копійок,  навіть  менше  чим  проїзд  в  автобусі.  Тож  чому  буду  свою    душу  травити?    Краще  буду  вважати,  що  проїхала  на    платному  автобусі,  не  так  буде  образливо  за  свою  помилку.  Та  згодом  все  ж  дивувалася,  така  привітна  жінка,  ще  й  в  таких  літах,  а    ще  й  згадувала  про  гріх…  До  чого  котиться  світ?  Чому  люди    такими  стають?  В  думках  сказала,»  стоп»!  А  можливо  та  жінка  два  рази  збилася  в  рахунку,  чи  на  той  час  їй  затьмарило  розум?  Хто  знає,  тож  і  судити    мабуть  не  треба,  не  маю  на  це  права.  Шкода  та  мабуть  в  такі  моменти  в  житті  ми  втрачаємо  довіру  один  до  одного,  яка  вимірюється  в  вірі,    в  чесності,  доброчинності  та  компетентності.
           Цей  випадок  в  якійсь  мірі  дає  сумнів  на  порядність  людини,  тому  в  черговий  раз,  хоча  я  вже  і  в  літах,  для  мене  це  є  наука  -  »Довіряй,  але  перевіряй!  ».

                                                                                                                                                                                                 Травень  2018р.
               

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795144
дата надходження 10.06.2018
дата закладки 05.02.2019

Валентина Рубан

Життя – бумеранг

Життя  -  бумеранг,  і    як  не  крути,
Все,  що  посієш,  жать  будеш  ти.
Будеш  добірні  зернята  вкладати  –
Все,  що  найкраще  в  житті  будеш  мати.
Ти  усміхнешся,  розплющивши  очі,
День  буде  вдалим  до  самої  ночі.
Скажеш  хороші  і  щирі  слова  -
Ясною  буде  твоя  голова.
Ніщо  у  житті  просто    так  не  проходить,
 Посієш  добро,  то  добро  буде  й  сходить.
Лукавство  і  підлість  почнеш  засівати  –
Плоди  їх  підкупні,  тобі  ж  і  збирати.
Ти    відвернувся  –  того  ж    і  чекай,
Якщо  хтось  спіткнувся  –  то  руку  подай.
Бо,  ти    зневажаєш  –  тебе  зневажають.
Ти  забуваєш  –  тебе  забувають.
З  власною  совістю  вмій    подружити  -
Легко  в  житті  тобі  буде  прожити.
Життя  –  бумеранг,  ти  про  це  пам»ятай
Щастя  лиш  те  –  що  для  себе  скував.

04.02.2019  р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824125
дата надходження 04.02.2019
дата закладки 04.02.2019

Ганна Верес

Я день свій починаю із пісень

Я  день  свій  починаю  із  пісень,
Неначе  Богом  обрана  пташина.
Вони  болючі,  бо  про  все,  про  все:
Дорослою  як  стати  я  спішила,
Як  вилітала  з  отчого  гнізда
Назустріч  бурям  і  життєвим  грозам,
Як  з  долею  змагалась  і…  одна,
І  не  зважала  на  її  погрози,
Як  підіймалась  журавлем  увись
І  падала  униз  важким  камінням,
Як  коси  з  сивиною  обнялись,
А  я  все  шліфувала  своє  вміння.

Та  рятували  спогади  не  раз
Мене  в  житті  і  мамина  молитва,
Раділа,  коли  все  було  гаразд,
Хоча  й  поранена  виходила  із  битви.
Скрипіли  тоді  і  душа,  й  перо,
Даруючи  мені  нове  творіння.
Надію  маю:  буде  ще  добро
І  небо  нам  пошле  благословіння!
25.01.2019.

Ганна  Верес  (Демиденко).

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824165
дата надходження 04.02.2019
дата закладки 04.02.2019

Протоієрей Роман

Гілочка калини

Мені  відомі  наслідки  й  причини
Свого  минулого  на  зламі  лихоліть…
Але  чому  моя  рука  –  не  гілочка  калини?
Оцього  я  не  можу  зрозуміть!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780433
дата надходження 05.03.2018
дата закладки 05.03.2018

Джулиан Некава

Сумує серце моє

Настала  осінь  в  місті
Вітер  віє  від  століть
Густий  туман  приніс  погані
вісті
Війна  прийшла  -  це  тисячі
жахіть
Стоїть  малесенька  дитина
Одна  єдина  в  цілім  місті
Куди  поділась  вся  людина?
Чому  в  будинках  лежать  білі
кісті?

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603293
дата надходження 31.08.2015
дата закладки 01.09.2015

НАУМ

ДИАЛЕКТИКА ОБМАНА

ДИАЛЕКТИКА  ОБМАНА

Судьба  империй  незавидна  –
Насилия  не  терпит  Бог.
Освободятся  все  народы:
Таков  истории  итог!

Все  жили  вместе  изначально,
И  вовсе  не  было  царей.
Способностями  каждый  отличался….
Но  унижать  других  –  не  смей!

Когда  Сын  Бога  к  нам  явился,
Чтоб  возродить  одну  семью,
Он  общество  сравнил  с  единым  телом,
Где  каждый  орган  знает  роль  свою.

Никто  не  может  возвышаться,
Наивный  между  ними  спор.
Когда  бы  исключить  любого,
Получится  абсурд  и  вздор.

Лишь  враг  порядка  умудрился
Посеять  смуту:  всё  наперекос…
Наивный  человек  погряз  в  гордыни  –
Теперь  он  сам  себе  и  царь,  и  бог!

Цари  играют  судьбами  людскими,
Палаты  строят  на  живых  костях.
Младенцев  кровью  век  свой  продолжают.
Всего  им  мало,  всё  не  так….

Вся  плутовская  рать  вокруг  престола
Своим  уменьем  хочет  прислужить.
Их  цели,  в  общем,  странно  совпадают:
Народ  свой  до  конца  в  объятьях    «долюбить».

Когда  слепой  ведёт  слепого,
Итог  известный,  только  погоди:
В  сложнейшем  мире  западня  найдётся,
Когда  предатель  с  нами  на  пути.

Умолкнут  трубадуры  и  мечтатели  –
До  Марса  яблони  никак  не  довезти…
И  обезьяньи  дикие  законы  силы
Никак  не  могут  к  миру  привести.

«Мы  наш,  мы  новый  мир  построим»  --
Каких  лишь  не  было  убогих  главарей….
Когда  их  убеждения  преподавались  «Маузером»
И  миллионы  жертв  от  их  идей.

Все  лицемерно  призывают  к  миру:
Вершина  словоблудия,  позорный  балаган.
Мамона  захватила  все  позиции,
А  старый  мир,  как  воз,  по  ныне  там!

1  Коринфянам  12:24-26  «  И  всё  же  Бог  составил
 тело  так,  что  бо́льшую  честь  оказал  той  части,
 которая  в  ней  нуждалась,  чтобы  в  теле  не  было
разделения,  но  чтобы  все  его  члены  заботились
 друг  о  друге  И  если  страдает  один  член,  то  с
 ним  страдают  все  члены,  а  если  один  член
 прославляется,  то  с  ним  радуются  все  члены».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602620
дата надходження 28.08.2015
дата закладки 28.08.2015

Віталій Назарук

НІЧНА ЗАМАЛЬОВКА

Зорі  задивилися  на  плесо,
Очерет  хитається  вночі,
Плинуть  хмарки  в  небесах  чудесних,
Метеори  схрещують  мечі.

Ніч  мовчить.  Дрімає  тихо  плесо,
Вдалині  клубочиться  туман,
Роси  в  травах  перламутри  крешуть,
Одягнувши  зірковий  жупан.

До  води  схилились  пишні  верби,
Лічать  зорі  в  плесовій  воді
І  піднявши  голову  у  небо,
Йдуть  по  росах  люди  молоді.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601291
дата надходження 22.08.2015
дата закладки 27.08.2015

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.08.2015

Володимир Шевчук

Ти маєш це знати

Ти  маєш  це,  мила,  знати.  
Як  трави,  дощі  і  роси,  
Як  ягоди,  ніч  і  м’ята,  
Як  літо,  зима  і  осінь…  
Як  ріки,  і  сад,  і  квіти,    
Весна,  небеса,  і  скали  
І  навіть  старі  і  діти  
І  ,зрештою,  я  –  немало!  –  
Як  всім  нам  без  тебе  
важко.  
Душа  за  тобою  просить!  
Без  тебе  ми,  як  мурашки,  
Маленькі,  та  сильні  досі.  
Без  тебе  і  світу  мало,
В  чеканні  надію  стерши…  
Хіба  ти  цього  не  знала,  
Що  ти  в  цьому  світі  перша?  

21.07.15  р.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595116
дата надходження 21.07.2015
дата закладки 03.08.2015

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.08.2015

Данила М

Летят навстречу теплые слова… (на празднике в детском доме)

Летят  навстречу  теплые  слова,
Их  полностью  словить  не  успевают,
"О  ком  они?"  -  уж  слышится  молва,
И  с  трепетом  тихонько  ожидают.

Надежды  тлеет  слабый  огонек,
Но  тронуть  только  -  с  силой  воспылают,
На  имя  свое  маленький  намек,
Из  зала  взгляды  к  милости  взывают.

Но  выбор  будет  сделан  лишь  один,
Хоть  каждого  заботой  не  обидят.
Теперь  в  семье  он,  верю,  что  любим,
А  здесь  его,  мне  жаль,  возненавидят...


29.07.2015

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596502
дата надходження 29.07.2015
дата закладки 01.08.2015

Виктор Кириллов

Любов пройшла

Любов  пройшла,  зав’яли  помідори
Сандалі  тиснуть,  нам  не  по  путі.
Облиш  усі  нікчемні  розговори,
Тебе  не  бачу  у  своїм  житті!!!

Сльоза  велика,  мов  у  крокодила,
Тече  з  моїх  невиспаних  очей.
Навіщо  тебе  мати  породила?
Рагуль,  невіглас,  половий  злодєй!

Мені  відомо  ти  –  не  Тарантіно,
Не  Капріо,  не  Круз,  не  Моргунов.
Ти  очманілий  ненаситний  кобеліно
Що  наплював  на  дівчину  й  любов.

В  грудях  пече,  як  в  полудень  на  пляці
І  серце  калатає,  мов  набат!
Тобі  під  ноги,  підлому  собаці
Я  кинула  бюстгальтер  і  халат.

Я  думала,  що  ти  мене  кохаєш.
Я  вся  тремтіла,  як  старий  «Жигуль».
Тепер  огидник  від  мене  тікаєш,
Любов  мою  помноживши  на  нуль.

Щем  у  душі,  я  з  горя  шлю  прокльони:
Твої  хай  «болси»  защемить  в  тисках!
Таких  як  ти,  чувак,  навколо  міліони
А  я  одна  така!..  Едина!..  У  віках!..

Любов  пройшла,  зав’яли  помідори,
Сандалі  скинула,  нап’ялила  халат.
Яка  ж  дурна!..  Навіщо  ці  укори?
Вернись,  падлюко,  половий  пірат!

Травень  2015  г

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579316
дата надходження 06.05.2015
дата закладки 01.08.2015

Дід Миколай

…Ключі лелечі…

Хіба    змінилося    щось,  нічого,
Одна  і  та  ж.два  довкола,
В    Кабміні,  Раді  на  місцях,
Лише  міняють  стіл  і  Стяг.
Парх.ті    змії    підколодні,
Сидять,  як    ворони    голодні.
Клюють,  кусають    і    гризуть…
Нові  платіжки    нам  несуть,
Та  що  ж  це  коїться  в  цім  світі,
А  перед  ким  вони  в  одвіті..?
Ведуть  нас  хлопці  не  туди...
Пора    позбутися    Орди.
Вставайте    браття  доки  вечір…
Не  залишив  нас  в  порожнечі!!!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595127
дата надходження 21.07.2015
дата закладки 21.07.2015

Шон Маклех

Біле і чорне

                           «Про  те,  як  тиша  всіх  століть  
                               безсмертних  щастю  вчить…»
                                                                               (Вільям  Батлер  Йетс)                  

 У  чорноті  небес  блукає  білий  кіт  –  
 Такий  самотній  серед  порожнечі
 Муркоче  коло  Всесвіту  воріт,
 Самотність  пророкує  і,    до  речі,
 Читає  позабутий  манускрипт
 Написаний  на  камені  дольмена.
 Менгір  мовчить,  а  в  темних  нішах  крипт
 Монахи  написали    про  бої  й  знамена
 Народів  зниклих  і  літописи  важкі
 Де  кожна  літера  тяжка  й  черлена  –  
 Де  королі  Ірландії,  де  кланів  ватажки?
 Все  зникло…  І  нащадок  збайдужілий
 На  шибках  пальцем  вимальовує:  «Нудьга!»
 І  нарікає,  що  життя  марудне,
 Марнує  дні  свої  і  в  сірі  будні
 Відтінок  буруватий  додає  вина.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398601
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 21.07.2015

геометрія

Країна в нас на всіх одна

                                           У  кожного  своя  зоря,
                                           І,  звісно,  своя  доля.
                                           Одних  захоплюють  міста,
                                           Інших  -  селянська  воля.

                                           Одні  спішать  на  путівці  -
                                           Широкі  їм  подай  простори.
                                           А  інші  -  між  левад,  ставків,
                                           І  степових  просторів.

                                           Одним  досягнення  мети:
                                           Багатим  стать,  чи  знаменитим.
                                           І  часто  накрива  хвиля  біди
                                           Людей  простих  і  працьовитих.

                                           Один  Прем'єр  нам  вже  бажав
                                           Лопати,  як  рецепти  долі.
                                           Собі  все  брав  і  не  бажав
                                           Пізнать  і  вивчить  нашу  мову.

                                           На  Україні  живемо,
                                           Нам  не  байдужа  її  доля.
                                           Лопати  в  руки  беремо,
                                           Працюєм  в  полі  й  дома.

                                           На  перехресті  всіх  доріг  -
                                           Єднає  праця  нас  і  мова.
                                           Як  материнський  оберіг  -
                                           Окриля  пісня  колискова.

                                           У  кожного  своя  зоря,
                                           Однак  є  й  спільна  доля  -
                                           Країна  в  нас  на  всіх  одна
                                           Одна  на  всіх  -  свобода  й  воля!

                                                 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594462
дата надходження 18.07.2015
дата закладки 19.07.2015

longavojo

Язик

Він  може  пестити  високим  штилем  слух,
А  може  лайкою  брудною  потекти.
То  хто  ж  тобі  язик  твій?  Ворог?  Друг?
Ні  той,  ні  інший:  твій  язик  -  це  ти!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592694
дата надходження 09.07.2015
дата закладки 09.07.2015

геометрія

Життєві круговерті

                                           Робим  ми  за  кругом  круг
                                           У  життєвій  круговерті.
                                           Доки  є  в  нас  мрії  й  рух  -
                                           Ми  не  можемо  померти.

                                           Має  кожен  з  нас  свій  рід,
                                           Не  чекає  ніхто  смерті.
                                           Діти  й  внуки  -  це  наш  цвіт,
                                           Цілі  вірні  і  конкретні.

                                           Все  життя  ми  спішимо,
                                           Час  робота  поглинає.
                                           Як  умієм  живемо,
                                           Де  кінець  -  ніхто  не  знає.

                                           Світлі  ранки,  теплі  дні  -
                                           Кличуть  нас  в  нові  дороги.
                                           Ми  співаємо  пісні,
                                           Повертаючись  додому.

                                           І  в  дорозі,  і  в  сім'ї  -
                                           Здобуваємо  щось  нове.
                                           Забуваємо  в  путі
                                           До  матусь  часом  дороги.

                                           Та  бувають  ночі  й  дні
                                           В  нас  похмурі  і  холодні.
                                           Та  ми  в  горі  і  в  журі  -
                                           Залишаємося  горді.

                                           Все  долаємо  в  путі  -
                                           Негаразди  й  перепони.
                                           Забуваємо  тоді,
                                           Що  життя  в  нас  неповторне.
 
                                           А  роки,  мов  журавлі  -
                                           Відлітають,  відлітають.
                                           І  сивіють  матері,
                                           І  старіють,  і  вмирають.

                                           Десь  вони  тоді  пливуть
                                           У  небесній  круговерті.
                                           До  могил  їх  діти  йдуть,
                                           Матері  стають  безсмертні.

                                           Так  за  кругом  робим  круг,
                                           Як  у  космосі  планети.
                                           Вічний  і  безсмертний  рух
                                           У  безмежній  круговерті.
                                                                                 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592666
дата надходження 09.07.2015
дата закладки 09.07.2015

Юхниця Євген

Кому лишать поезії?

Бува,  розглянеш  огородинні  бойо́вища:
На  кожний  овоч  –  кліщ,  клопи,  тлі,  мухи,  блошки;
На  зернові  –  п,явиці,  трипсні  я́йцеложки.
Всі  ж  –  громадяни  Огородини,  як  й  овочі.
...Заради  кого  жить?  Кому  лишать  поезії?
Злощаснним  покручам,  схопившим  сад  твій,  ліс?

...Тим  й  вчаться  труєні,  погризені  -  Ковчезнії,
Як  ти,  і  я  -  щоб  справжній  плід  стійкий  -  проріс!

04.07.15  р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591797
дата надходження 05.07.2015
дата закладки 05.07.2015

геометрія

Не повернувся батько мій з війни

                             
                             Не  знаю  я  де  батькова  могила,
                             І  не  дійшли  до  нас  його  сліди.
                             Я  тоді  пішки  ще  під  стіл  ходила,
                             А  він  ішов  дорогами  війни.
                                           Війна  його  у  вирі  завихрила,
                                           А  в  мами  біль  у  серці  назавжди.
                                           Ворожа  куля  десь  його  спинила,
                                           Позначив  долю  мітками  біди.
                             Уже  давно  збіліли  мої  скроні,
                             Дорослі  діти,й  внуки  підросли,
                             Та  я  несу  свою  болючу  ношу-
                             Не  повернувся  батько  мій  з  війни.
                                           Хоча  живі  ще  у  життєвім  плині
                                           Мамині  думи  й  спогади  сумні,
                                           Стали  моїми  мрії  журавлині,
                                           Від  мами  в  спадок  перейшли  мені.
                           І  я  стою  біля  могил  солдатських,
                           Роки  біжать  стрічками  сивини,
                           Не  повернувся  із  війни  мій  батько,
                           А  я  все  жду-дитя  тої  війни.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589243
дата надходження 23.06.2015
дата закладки 30.06.2015

Володимир Шевчук

Усе тече

Усе  тече,  ганяється  кудись…  
Хіба  стрімке  життя  –  це  наша  школа?  
Постій-же,  літо,  досить,  зупинись,
Чекай  секунду.  
Роздивись  навколо:  
Поглянь,  який  світанок  золотий!  
Які  яскраві  аромати  раю  
І  як  старі  дерева  і  сади
Біля  квіток  ніскільки  не  вмирають!
А  як  всю  ніч  закохані  стоять!  
Яка  любов  їх  ніжна,  
щира,  
рання,  
Як  тепла  річка,  гори  чи  поля  
Нагадують  про  вічне,  
Про  кохання.  
Ця  тиха  хвилька  вічністю  несе.    
Стривай  же,  літо!  
 Чи,  скажи,  куди  ти?  
…Бо  так  злетить  життя,  любов  і  все,  
Якщо  не  зупинятись,  щоб  
дивитись.  

25.06.2015  р.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589821
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 29.06.2015

Олексій Благослов

Колискова сонечку

Ковдра-хмарка  сонце  вкрила,
Щоби  засинало.
Вітер  колихає  стиха,
Ніжно  так  співає:
Приспів:
Сонечко,  спи,
Сонечко,  спи.
На  добраніч  тобі.
Дітки  маленькі
Хай  сплять  солоденько
Разом  з  тобою  всі.

Закриває  нічка  темна
Ясні  очі  сонцю.
Спи  і  ти,  моя  рідненька,
Спи,  моя  ти  доця.
Приспів:  
Сонечко,  спи,
Донечко,  спи.
Спить  уже  все  кругом.
Вранці  проснешся,
Мені  посміхнешся
Гратися  будемо  знов.

Сонечко  моє  маленьке
Спи,  моя  зірниця.
Така  мила  і  гарненька
Моя  помічниця.
Приспів:
Сонечко  спи,
Донечко  спи.
Солодкі  будуть  сни.
Знай  –  ангел  святий
То  є  твій  вартовий
З  тобою  він  буде  завжди.
             11.08.2013

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590235
дата надходження 27.06.2015
дата закладки 27.06.2015

Леся Утриско

Я тільки зараз, мамо, зрозумів!

Я  тільки  зараз,мамо,зрозумів,
Серед  окопів,крові  й  смерті,
Твої  переживання-твою  біль,
Й,твої  слова,такі  відверті!

Вдягнись  синочку,ти  уже  поїв?
Звучання  у  думках,безсмертні,  
Страдаєш  мамонько-я  на  війні,
Щоб  землю  зберегти  від  смерті!

І  їхав  з  дому  в  ту  далеку  путь,
В  очах,лиш  сльози  та  благання,
Живим  вернись-молитви  твої,суть,
До  Бога  линули  прохання!

Я  мусів,мамо,  йти-хіба  ж  я  міг,
Життя  віддати  й  свою  землю,
Я  знаю,рідна-ждеш  моїх  дзвінків,
В  чеканні,завмираєш  щемно!

Я  повернусь-ти  тільки,мене,жди,
Люблю,тебе,рідненька  нене,
Коли  розпустять,листя,ясени,
Молися,люба,ти,за  мене!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590229
дата надходження 27.06.2015
дата закладки 27.06.2015

НАУМ

ТЯЖЕЛЫЙ СЛУЧАЙ

ТЯЖЕЛЫЙ  СЛУЧАЙ    (акро)

Бывает  праведность  так  искренне  глубокой,
Единственной,  оправданной,  простой.
Своей  наивностью  любого  поражая,
Целебным  словом  отберёт  покой.

Ей  безразлично  мнение  другого.
Решает  всё,  не  глядя  наперёд.
Ей  не  присуща  скромность  у  порога…
Мир  целый  мудростью  её  живёт.

Одним  лишь  взглядом  видит  обстановку…
Нет  вариантов,  вынесен  вердикт.
Напрасны  ваши  оправданья,
Она  уже  решила  за  двоих!

С  такими  спорить  бесполезно,
Таких  лишь  молча  обходить,
Ь  и,  мягко  говоря,  казаться  недотёпой,
     если  хотите  дольше  жить!

Притчи  13:10  «Самонадеянность  приводит
только  к  раздорам,  а  у  советующихся    –
мудрость».  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578786
дата надходження 04.05.2015
дата закладки 27.06.2015

НАУМ

Я ВАС ЛЮБЛЮ

                         Я  ВАС  ЛЮБЛЮ…..

Мы  знаем,  человек  зачахнет  без  любви,
Но  часто  мы  её  бессмысленно  теряем.
Как  сладок  нам  дешёвый  суррогат,
И  мы  наивно,  трепетно  вздыхаем.

Влюблённость  вовсе  не  любовь  –
Пора  нормальных  увлечений.
И  если  в  ней  итог  –  семья,
Она  прошла  по  назначенью.

Но  вот  представьте  чудака:
Одним  ключом    он  пробует  все  двери.
Замки  ломает,  а  успеха  нет….
Он  адрес  позабыл,  мешал  Альцгеймер!

Эротика  и  сексуальность  не  предел,
Хоть  чувства  эти  так  значимы.
Любовь  вмещает  целый  мир
И  бескорыстие    здесь  и  добро  –  причина.

Кто  не  любил  чужих  детей,
Своих  он  полюбить  не  сможет.
Кто  не  сочувствует  в  беде  другим,
О  счастье  говорить  ему  не  гоже.

Как  нам  расширить  сердце  для  других,
Как  научиться  понимать  убогих….
Зацикленных,    в  инстинктах    наугад,
Живущих  в  непонятных  бедах  и  тревогах.

Расскажем  им,  что  жизнь  имеет  смысл.
Без  ненависти,  без  вражды  и  горя.
Что  надо  научиться  видеть  тех,
Кто  сеет  войны  и  ненужные  раздоры.

Бог  любит  нас  и  Сына  к  нам  послал,
Чтоб  научить,  как  можно  жить  счастливо.
Научимся,  как  Он,  без  лицемерия  любить…
Творец  без  нас  накажет  нерадивых.

Иоанна  3:16  «Бог  любит  мир  так  сильно,  
что  отдал  своего  единородного  Сына,  
чтобы  каждый,  кто  проявляет  в  него  веру,
 не  погиб,  но  имел  вечную  жизнь».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574893
дата надходження 16.04.2015
дата закладки 27.06.2015

НАУМ

РАБОВЛАДЕЛЬЦЫ

                       РАБОВЛАДЕЛЬЦЫ

Образованность  –  основа  резерватов,
А  верней,  отсутствие  её.
Грамотными  управлять  почти  что  невозможно,
Если  рабство  –  принципом  всего.

Мало  грамотный  роднится  с  обезьяной,
Стиль  такой  понятней  и  милей.
Человечность  в  этом  балагане
Исчезает  и  становится  темней.

Лозунгами  о  свободе  и  о  братстве
Могут  упражняться  главари.
Выбраться  из  омута  такого
Невозможно,  что  не  говори.

В  обществе  рабов  без  опиума  невозможно….
Средствами  любыми,  чтоб  высушивать  мозги:
Зелье  наркотическое,  алкоголь,  или  другое,
Даже  проституция,  все  средства  хороши.

Для  разнообразия  и  украшенья  быта
Всей  толпой  орудует  шаман.
Мифы  и  традиции  в  подмогу,
Да  насмешники,  что  водят  балаган.

Жизнь  течёт,  как  будто  в  летаргии,
Медленно  растут  сознания  плоды.
Но  придёт  однажды  пробужденье,
Не  останется  обманщик  без  беды!

Римлянам  6:16  «Разве  не  знаете,  что
 кому  вы  отдаёте  себя  в  рабство  для
 повиновения,  тому  вы  и  рабы,  потому
 что  повинуетесь  ему:  либо  рабы  греха
 к  смерти,  либо  рабы  послушания  к  
праведности»?    

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576057
дата надходження 21.04.2015
дата закладки 27.06.2015

НАУМ

СМОТРИТЕ НА СЕБЯ РЕАЛЬНО

СМОТРИТЕ  НА  СЕБЯ  РЕАЛЬНО

Смотрите  на  себя  реально….
Но  с  кем  же  нам  себя  сравнить?
Как  много  пафосных  средь  нас  героев.
За  кем  идти,  кого  боготворить?

Кто  хочет  славы,  тот  становится  артистом.
Вся  жизнь  его  и  мысли  напоказ:
Любимец  публики,  он  многим  греет  душу,
Но  жизнь  его  так  часто  невпопад….

Мечтая  с  детских  лет  хоть  чем  то  отличиться,
Умножить  знания,  познать  законы  Бытия
Иной  не  по  годам  серьезный  и  солидный,
Находит  радость  в  книгах  навсегда.

Мы  от  ученых  ждём  серьезных  объяснений
Чтоб  жажду  знаний    скромно  утолить.
Как  жаль,  но  многие  из  них  артисты,
Живут  фантазией,  изображая  умный  вид.

Как  много  человек  осилил  дарований:
Владеть  смычком,  кинжалом  и  пером…
Но  злобной  гордости  доныне  не  покинул,
Никак  он  не  расстанется  с  мечом!

Последняя  надежда  –  фарисеи  –
Те,  что  осмелились  всю  власть  приобрести.
От  имени  Всевышнего,  Живого  Бога
Взялись  народы  к  миру  привести.

Печальный  результат,  не  надо  объяснений:
Обман  и  лицемерие  явились  налицо.
И  избранный  народ    рассеян  по  планете,
Свои  таланты  тратит  ни  на  что.

Бог  посылает  Сына  на  планету,
Вновь  собирает  избранный  народ.
Чтобы  оковы  ненависти  сбросить,
Весь  род  людской  объединить  в  одно.

Сегодня  христианский  мир  могучий….
Но  разделён  и  пёстр,  как  никогда.
Не  зная  Бога,  Сына  унижают:
Учение  Его  забыли  навсегда.

От  суеверных  мифов  и  преданий,
Идущих  от  наивных    дикарей,
Извращено  их  мира  толкованье,
Законы  лютой  злобы  хуже,  чем  в  зверей.

Кто  нынче  знает  о  грехе  Адама,
О  том,  что  он,  как  совершенный  человек,
Своим  поступком  предал  всех  потомков,
И  смерть  явилась  между  них.

Любовь  Иисуса  к  людям  бесконечна,
Он  добровольно  отдал  жизнь  свою,
Чтоб  человечество  осталось  навсегда  свободным
От  сатанинской  лжи  и  вновь  жило  в  раю.

Оставьте  все  загадочные  мифы,
Узнайте  то,  чему  учил  Христос.
Он  отстоял  правдивость  Бога
И  указал  нам  путь,  спасение  принёс!

Иоанна  17:3  «Чтобы  иметь  вечную  жизнь,  
необходимо  приобретать  знания  о  тебе,
 единственном  истинном  Боге,  и  
посланном  тобой  Иисусе  Христе».
Иоанна  14:6  «Иисус  ответил:  «Я  —  путь,
 истина  и  жизнь.  Никто  не  приходит  к
 Отцу  иначе,  как  только  через  меня».  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584628
дата надходження 31.05.2015
дата закладки 27.06.2015

НАУМ

ГЛИНЯНЫЙ СОСУД

ГЛИНЯНЫЙ  СОСУД

И  срок  на  глиняный  сосуд  истёк.
Претензии  на  вечность  быть  не  может.
Пришедший  из  земли,  туда  уходит  вновь  –
Его  теперь  никто  не  потревожит.

К  чему  воспоминания  о  нём,
Все  мемуары  радостей,  печалей….
Быть  может,  археолог  черепок  найдёт
И  образ  воссоздаст,  сквозь  времени  вуали.

Как  много  их  по  всей  земле,
Исчезли  без  следа,  затеряны  могилы…
И  память  не  способна  удержать,
Хотя  наивные  твердят,  что  не  забыли.

Один  лишь  вечность  покорил:
Творец,  Создатель,  Всемогущий.
Он  помнит  каждое  творение  своё,
И  каждый,  живший  на  земле,  Им  не
                                                                                       пропущен!

Но  Бог  предупреждает  наперёд:
Сосуд  на  нечисть  не  пропустит.
Он  воскресит  достойных  и  простых,
Лукавых  ждёт  погибель  на  распутье!

Иов  10:9  «Прошу  тебя,  вспомни,  что  из
 глины  ты  сделал  меня  и  в  прах  возвратишь»

.Римлян  9:20,21  «О  человек,  кто  ты  такой,
 чтобы  пререкаться  с  Богом?  Скажет  ли  
изделие  сделавшему  его:  «Почему  ты  сделал
 меня  таким?»    Разве  нет  у  гончара  власти
 над  глиной,  чтобы  из  одного  и  того  же  куска
 сделать  один  сосуд  для  почётного  употребления,
 а  другой  —  для  малопочётного?»

2  Коринфянам  4:6,7  «Потому  что  сам  Бог,  
сказавший:  «Да  воссияет  свет  из  тьмы»,  
осветил  наши  сердца,  чтобы  лицо  Христа
 озарило  их  светом  славного  знания  о  Боге.  
   Однако  это  сокровище  находится  у  нас  
 глиняных  сосудах,  чтобы  сила,  превышающая  
обычную,  была  от  Бога,  а  не  от  нас».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588832
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 27.06.2015

НАУМ

ЛИЦЕДЕИ

ЛИЦЕДЕИ

О,  если  б  внутренний  ваш  мир
Был  так  прекрасен,  как  наружность!
Не  может  оболочка  быть  пустой…
Но  как  достоинства  те  обнаружить?

Бог  каждого  не  обделил  умом,
Способность  человека  поражает.
Хотя  мы  совесть  притупляем  иногда  –
Она  заговорит,  когда  беда  нам  угрожает.

Когда  мы  лицемерие  встречаем  на  пути,
Все  доводы  его  и  мерзки,  и  ничтожны.
И  обещания,  как  призрачный  туман,
Прочь  отвергаем,  видя  ложь  и  подлость.

Как  грустно  видеть  над  собою  власть
Несостоятельной,  болезненной  натуры.
Абсурдность  чувств  и  замыслов  её  
Приводит  в  замешательство,  лишает  веры.

1  Тимофею  4:  1-4  «Но  вдохновлённые  слова  ясно  говорят,  
что  в  более  поздние  времена  некоторые  отпадут  от  веры,
 внимая  вводящим  в  заблуждение  вдохновлённым  словам
 и  учениям  демонов,    из-за  лицемерия  говорящих  ложь,  тех,
 на  чьей  совести  словно  выжжено  клеймо.      Они  запрещают  
вступать  в  брак  и  заставляют  воздерживаться  от  пищи,  
которую  Бог  сотворил  для  того,  чтобы  верующие  и  в  
точности  знающие  истину  принимали  её  с  благодарением.
   Ведь  всякое  творение  Бога  прекрасно,  и  ничто  не  должно  
отвергаться,  если  принимается  с  благодарением,    поскольку  
освящается  словом  Божьим  и  молитвой».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583885
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 27.06.2015

Олексій Благослов

Ангел і Душа

                               1
 Ясна  зірка  з  неба  впала  знову,
Ще  одна  Душа  у  світ  прийшла.
Ангел-охоронець  світлий,добрий
Поруч  бути  Богу  обіцяв.
         Бігало  Дитинство  босоноге,
         Ангел  всюди  ледве  устигав.
         У  пісочку,у  садочку,в  школі
         Всюди  непомітно  помагав.
Бігало  Дитинство  босоноге,
Гралося  ,сміялося  тоді.
Ангел  сни  носив  казкові,
Колискові  він  співав  пісні.
           Підросло  Дитинство  і  питає:
           -А  чи  довго  ще  мені  рости?
             Ангел  посміхнувсь.Відповідає:
             -Пару  років.Трішки  потерпи.
                                       2
 Юність  вже  не  бігала-літала,
Почуття  парили  в  небесах.
З  Ангелом  всі  зорі  рахувала,
Мрії  Ангел  дарував  у  снах.
               Загорнувши  в  пух  крихке  кохання,
               Ангел  бережно  його  приніс.
               Підштовхнув  крильми:Бери,це  дар  мій
               І  дві  долі  у  одну  злились.
Не  літала  Юність  більш  по  світу,
Є  сімейний  затишок  ,тепло.
Появилися  на  світ  маленькі  діти,
Ангелу  роботи  додалось.
               Юність  ,наче  цвіт  вишневий,
               Відцвіла,відпахла  навесні.
               Ангел  поруч  був  у  снах  рожевих,
               Щастя  дав  пізнати  він  Душі.
                                       3
Зрілість  йшла  поважним  кроком,
Ангел  поруч  йшов  ,плече-в-плече.
Сивини  все  більше  з  кожним  кроком  
І  роботи  ...так  ,що  піт  тече.
               Зрілість  будувала  і  ростила,
               Мозолі  життя  щодня  пекли.
               Ангел  також,склавши  білі  крила,
               Працював  і  додавав  ще  сил.
                                   4
Старість  ледве  тягне  свої  ноги,
Йде  поволі,шкоргає  весь  час.
Ангел  підпирає  всю  дорогу,
Піднімає  він  її  не  раз.                                                                                                                                                        
                 Сльози-спогади  крилом  стирає
                 Зі  старечого  щодня  чола.
                 Він  давно  вже  в  небі  не  літає
                 Наяву  і  навіть  в  диво-снах.
-Пам'ятаєш  :бігало  Дитинство...
Ангел  відповів:Я  не  забув...
Опадали  тихо  роки-листя,
Вітер  смерті  холодом  подув.
                 Осінь...В  ліжку  Старість  .Не  вставала...
                 Ангел  тихо  плакав,сумував.
                 Смерть  прийшла  й  життя  собі  забрала.
                 Ну,а  що  міг  Ангел?..  Він  мовчав.
                                           5
Він  хотів  не  раз  Душі  про  Небо,
 І  про  Рай  ,і  Вічність  розказать.
Не  хотіла  й  слухати:"Не  треба!  
Кожен  вибирає  власний  шлях."
                 Бігало  Дитинство  босоноге,
                 За  плечима  крилечка  росли...
                 Та  чим  більш  спиналося  на  ноги,
                 Тим  все  менші  крила  ті  були.
Бігало  Дитинство  босоноге,
То  Душа  була  ще  без  гріха.
Ангел  Душу  звав  завжди  бо  Бога.
Не  схотіла...Не  повірила...  ШкодА...
             02.04.15.
                   

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571654
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 27.06.2015

Олексій Благослов

Бог є добро

     Бог  є  Добро

Весь  світ  лежить  у  злі,
Весь  світ  у  темряві  блукає.
Це  не  моє,  слова  святі
Я  з  Біблії  для  всіх  звіщаю.

Весь  світ  в  гріхах  погруз,
Усі  бо  грішні  перед  Богом.
Звільнити  може  лиш  Ісус,
Лише  Господь  –  то  перемога.

За  край  наш  помолюсь,
За  долю  нашого  народу
І  щиро,  слізно  попрошу:
Дай,  Боже,  волю  нам,  свободу.

Весь  світ  лежить  у  злі,
Весь  світ  у  темряві  блукає
Бог  є  Добро,  Любов  і  Мир
Він  Світло,  що  веде  до  раю.
                   30.12.2013

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538545
дата надходження 21.11.2014
дата закладки 27.06.2015

Олексій Благослов

Тихо Богу помолися

                                             Тихо  Богу  помолися

Тихо  Богу  помолися,
Тихо  з  братом    помирися.
Хай  стихія  буде,  лихо,
Буде  в  серці  завжди  тихо.

Тих,  хто  тихо  жив  на  світі
Без  страху,  брехні  і  пихи
Тихо  ангели  візьмуть
В  рай,  де  все  любов’ю  диха.
                                         15.03.2012

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558745
дата надходження 10.02.2015
дата закладки 27.06.2015

Олексій Благослов

Чує Бог

Чує  Бог

Поливав  я  огірочки,
Щоб  росли  вони  в  рядочку.
Поливав  і  помідори,
Щоб  росли  вони  угору.

Як  лягав  я  спати,
Бога  став  прохати:

Боже,  дощик  нам  всім  треба
Ти  пішли  його  із  неба.
Дощ  пішов,  я  посміхнувся:
Чує  Бог,  коли  молюся.
             18.11.2013

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551865
дата надходження 15.01.2015
дата закладки 27.06.2015

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.06.2015