Ми вої Спасу… пластуни,
Сини Вкраїнської Землі.
Славетних прадідів нащадки,
Що гартувались у вогні.
Ми вільні лицарі й брати,
Козацький дух - у нас в крові.
Злій смерті долі не знайти,
Поки живем… в цій силі ми.
Поки горить над нами Сонце,
Й Шляху Чумацького зірки.
Й допоки видно Місяць у віконце,
Та чутно шум Дніпра-ріки.
І поки мати-Правдонька жива…
Що праотці несли віки
Зійдуть у нас іще, й не раз…
Козацькі сіяні жнива.
Зійде лицарство… стане воля
І заспіва наш Край пісні….
Нові, щасливі – з лісу й поля,
І з рік, що сплять – у них на дні.
Бо ж вої Спасу - пластуни
На службі матоньки-землі,
Одвічно вірні їй сини…
В козацькій силі – вічні ми!
P.S: Твір присвячується традиційному українському бойовому мистецтву, козацькому бойовому звичаю - "Спас"!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585156
дата надходження 03.06.2015
дата закладки 01.07.2015
Предисловие: Вашему вниманию предлагается второй вариант моего самого первого стиха на походную тематику. Долгое время не решался вносить в него изменения, так как боялся, что он потеряет свою энергетику не смотря на присутствующие в нём определённые недочёты. Но вот, всё же, решился... Результат оценивать вам... Заранее всем спасибо за внимание к стиху!
Дыханье гор и ветра дуновенья,
Орлов круженье в небесах.
В душе твоей любви теченье,
И сила света на руках.
В твоих руках та сила солнца,
Что ощутима лишь во снах,
Что отразилась вдруг в глазах,
И уничтожила твой Страх.
Тот Страх,
что породила в нас Система –
Быть одиноким без мечты.
Ты избавляешь разум свой от плена,
Познав всю силу Высоты.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236766
дата надходження 25.01.2011
дата закладки 01.07.2015
Благодари Бога.
Господь противится гордым,
А смиренным даёт благодать.
Что у тебя есть не Божье?
Что сам, лично, можешь создать?
Что можешь без Бога делать,
Не касаясь того, что Его?
На земле всякая мелочь
Нисходить только лишь от Него.
Создано всё Его Словом,
И принадлежит только Ему,
И нет никаких условий.
Он ясным светом делает тьму.
Он сделал тебя красивым –
Бога за это благодари;
Сделал богатым, счастливым –
Бога за это благодари.
Сделал успешным и умным –
Бога за это благодари.
Голосом одарил чудным –
Бога за это благодари.
Свой открывает мир тайный –
Бога за это благодари.
Ты на земле не случайный –
Бога за это благодари.
За всё, что знаешь, умеешь –
Бога за это благодари.
За всё, что в жизни имеешь, -
Бога за это благодари.
Он всё даёт тебе, любит
И всегда с нетерпением ждёт.
Верь, всё в твоей жизни будет,
Если гордость тебя не сомнёт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589852
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 01.07.2015
Містом блукають трамваї-залізні-ведмеді,
сонце підсолений сипле до ніг арахіс.
День прилипає асфальтом- розтопленим- медом,
запахом кави - із присмаком стріляних гільз.
Місто пульсує-плюсує-фасує новини:
спека, гарячі путівки, прем'єра, футбол.
ВЧОРА НА ФРОНТІ солдат підірвався на міні.
Повний розпродаж купальників! Danke! That"s all.
Темрява. Свічка. Провалля. Вагон. Валідол...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513288
дата надходження 24.07.2014
дата закладки 20.06.2015
..хлопчики як хлопчики...
( ще учора - зайчики...)
Гудзички... Сорочечки...
На шнурочках - танчики...
Достигають хлопчики...
Королям-- солдатики...
Нате вам,горобчики,
справжні автоматики...
Нате по патрончику-
бо Війна - не матінка...
Зварить -зварить борщику
з кожного солдатика...
А земля- покраяна...
А новини - трунами...
( Поки ви вмираєте-
падишахи ДУМАЮТЬ...
жадібно тримаються
за корони - скіпетри...)
Смерть - чужинським найманцем-
ходить по периметру...
...ті - лежать як стовпчики...
...ті - живі лишилися...
...учорашні хлопчики...
...похоронки... милиці....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514019
дата надходження 28.07.2014
дата закладки 20.06.2015
вони вимагають від нас звертати
на непристосовані до зупинок узбіччя
розсіяної перегнилими зернами
їхньої неуваги
витрушують вміст ретельно неприбраних
роками будованих домів
свідомості
руйнують зібраність священних кишень
думок
із завжди свіжими могилами ненароджених
віршів коханим
змушують дихати
зараженим повітрям небайдужості
отруюючи наше несприйняття
їхньої дійсності
вони спотворюють нас
калічать нас
вбивають нас
знебарвлюють
намагаючись торкнутися наших слів
дивитися нашими очима
слухати нашими вухами
проживати наші
смерті
помираючи від того
у знемозі будь-що
будь-де
будь-коли
змінити
в собі
а ми продовжуємо
їх
кохати
аж до самого
народження.
*фоновая композиция –
Troum «Cold»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571594
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 10.06.2015
Мовчить душа, холоне розум,
Смуток, горе – ідуть разом!
Не радію - промінчику від сонця…,
Хоч світить він, щоранку у віконце,
Цвітуть сади, зелені трави…,
У досвіта – духмяні кави,
Пташки щебечуть, прохолода,
А на душі – «страшна негода»!
Знов обстріляли, кров пролита…,
Зруйноване життя і не прожите…,
Лиха, нестерпна людська доля!
Де ж «заблукала» наша воля?
1.05.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579001
дата надходження 05.05.2015
дата закладки 28.05.2015
Для нас московський підібрав реєстр
Дві іпостасі – наці і холопи.
Найменшої не прикладає спроби
Своєму чванству влаштувати хрест.
Ми можемо лише поспівчувать –
У держиморд позиція непевна:
То їх пекуча дотинає ревність,
І ностальгія заважає спать.
То люта злість роздвоює жало,
Клекоче мста зневаженої баби:
« Я покладу на вас ведмежу лапу,
Щоби життя й спокою не було!»
О, в цьому добре школений сусід,
Віки чужим навчався приростати.
То Україну з пазур випускати?!
- На це і сподіватися не слід!
Шматує сарана мої поля.
Але кусок неперетравно-грубий.
Об нашу єдність поламаєш зуби
Ти, ненаситний карлик із Кремля!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583462
дата надходження 25.05.2015
дата закладки 28.05.2015
«При власних далечах на чати
постав мене, вчувати дай
самотній камінь...»
(Райнер Рільке)
Ранок був просто чудовий – відчувалась весна, пахло соснами і торішньою травою. Тихо – канонада замовкла. Майор А. цілий ранок філософствував про те, що сепаратистам довіряти не можна і, що наші дограються, відводячи озброєння від лінії фронту. Він ходив по табору з телефоном піднявши руку догори, намагаючись знайти точку де є стабільний зв’язок. Чомусь йому конче хотілось почитати новини з мережі. Нарешті зв'язок з’явився і він почав вголос читати новини. Одразу видно, що замполіт. Вчора він півночі до хрипоти сперечався з іншим замполітом – з сусідньої батареї. Все про теж: про слов’янство, слов’янську писемність, «Велесову книгу» та про сепаратистів. Суперечки мені їхні слухати набридло – довелось тоді піти на кілька годин до іншого намету.
Від нудьги і вимушеної бездіяльності хотілося вити. Мій настрій зауважив все той же майор А., і сказав сакраментальну фразу: «Чого переймаєшся? Ти військовий. Чекай наказу, відпочивай, відсипайся. Читай, зрештою!» І тицьнув пальцем в томик Рільке німецькою мовою, який я тримав в руках. Я йому читав за день до того вірші Рільке мовою оригіналу:
«Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.»
Послухавши, він відповів, що це, звісно, красиво, але його слов’янське єство протестує. І вимагає віршів однією з слов’янських мов. Уникнути слухання порції новин з мережі мені не вдалося. Послухавши репліки майора А., я поцікавився, який зараз курс монгольського тугрика по відношенню до японської єни. Лейтенант Н. тут же зауважив, що це дуже важливо дізнатися, без цього ми просто не проживемо. Я стурбовано зауважив:
- Впав курс тайванського юаня – це тривожна новина, хоч його ще називають тайванським доларом, але для мене він сінь-тай-бі. О! Я ще пам’ятаю часи, коли в Ірландії був ірландський фунт, а не євро. І малювали на купюрах королеву Медб!
- Кого-кого малювали? - перепитав майор А.
Довелось мені коротко тезово подати «Введення в кельтську міфологію». Майор А. якось сумно подивився на мене і запитав:
- Спілкуючись з тобою, я, здається, починаю розуміти, що таке гумор. Але куди ти це намилився?
- Наказали «Піони» перегнати на іншу позицію!
- Співчуваю.
Після епопеї переганяння «Піонів» з гуркотом, тряскою, смородом вихлопів, я знову опинився в тому ж таборі в компанії того ж замполіта А. Від нудьги я читав йому свої вірші. (Він звідкись довідався, що я пишу.) Знаючи його слов’янофільські погляди, вибрав вірші на тему середньовіччя з пацифістичним підтекстом. Йому сподобалось. Я запитав – звідки він знає, що я пишу? Він відповів:
- Я знаю все, що мені потрібно знати. Я все таки замполіт.
- А знаєте, чим замполіти відрізняються від особістів? Замполіт знає, що йому потрібно знати, а особіст знає, що йому не потрібно знати.
Замполіт А. гумор оцінив і навіть не образився. Ще й додав, що терпіти не може замполітів, що він вчився на артилериста.
Під час подальших розмов з замполітом А., я довідався, що він походить від старообрядців (колись тікали вони з Московського царства на Волинь від переслідувань), і крім всього іншого свою участь у війні він пояснює боротьбою за істинну віру. У його свідомості крім мішанини новітніх міфів про давнину слов’ян ще й купа всіляких «теорій змови». Мова в нього насичена колоритними виразами типу «їжачки носаті». Дивні діла твої, Господи! Кого тільки не зустрінеш на дорогах війни. Я бачив цього ж дивакуватого майора раніше – в січні, в бою і не в ролі замполіта. Це справжній офіцер – майстер своєї справи. Потім я бачив як він ремонтував з солдатами самохідну гармату і ще раз переконався – це майстер. Як в одній людині все це поєднується – зрозуміти не можу. Я раніше взагалі вважав його зразком офіцера, мало не ідеальним воїном, доки не зазирнув йому в душу: а там хаос. Якось ввечері настрій у майора А. став сентиментальний – його понесло на спогади. Крім всього іншого розповів він про такий епізод свого життя. В молодості він зустрічався одночасно з двома дівчатами, які йому обидві дуже подобались. Кінчилось тим, що він запросив їх обох в гості, подарував їм квіти і сказав: «Я вас обох дуже люблю, станьте моїми дружинами!» Дівчата спочатку дуже здивувалися, але потім погодились. І подальше особисте життя майбутнього майора А. склалося досить гармонійно. Ну як це все може існувати в одній голові: давнє слов’янство, вчення протопопа Аввакума, теорія змови, полігамія – не розумію! Хоча, яке мені діло, що у нього в голові? Сепаратистів він валить зі страшною силою, солдатами командує як належить, техніку і зброю ремонтує... Все інше зараз не важливо.
Вночі снилася смерть. Завжди вона являлась мені вдень, в образі хоча і блідої, але молодої і красивої жінки. Зараз приснилась в образі потворної істоти з довжелезними пальцями, які нагадували кінцівки павука. У сні ця істота схопила солдата і сказала мені: «Я помилилась. Насправді я приходила за тобою!»
Пригадалася раптом цитата з Чеслава Мілоша: «Люди старанно пишуть щоденники, аби розповісти, як воно було насправді.» Оце от бажання і спонукає багатьох людей (у тому числі талановитих письменників) братися за перо – відобразити епоху, людей, події, зберегти це від перекручень і брехні.
Сьогодні побачив біля табору мурашник і мурах, які прокинулись і ремонтували свій мурашник. Значить таки весна. Значить я таки дожив до весни – не дивлячись ні на що. Але стало якось сумно і тоскно: а коли ми почнемо ремонтувати свій мурашник? Коли ми нарешті завершимо цю війну? Напевно, ніколи. Занадто страшний, жорстокий і затятий хижак руйнує наш мурашник. Повернення додому виглядає як нездійснена фантазія.
Дивлюся на солдатів і думаю: як вони можуть спокійно ось так жартувати, сміятися, їсти консерви після всього пережитого? Ніби нічого з ними і не трапилось. Я пережив менше і бачив менше жахливого, але змінився докорінно. А вони – ніби ніякої війни і не було. Але я то знаю, що вони пережили – кожен з них. Наприклад ось цей солдат. Їх взвод потрапив під несподіваний і дуже жорстокий обстріл. Взвод кинувся в бліндаж, але тут згадали, що зброя та бронежилети лишилися в машині. Цей солдат тут же – я зараз принесу! І почав таскати автомати і бронежилети з машини. Тут вибухи навколо, осколки літають, а йому байдуже. У цей же час водій лежав під машиною – перед обстрілом він ремонтував, там же перелякано і закляк. Після обстрілу його витягли з-під машини – цілий і неушкоджений, але очі розширені і наповнені жахом, в руках затиснений карбюратор, який ніяк не могли в нього забрати. Відійшов водій від цього стану тільки через кілька годин. І то це був не єдиний обстріл у службі ось цього солдата – у його війні. Але він ставиться до того всього зневажливо-жартома, як до чогось не вартого уваги.
Або ще один солдат. Він був поруч біля свого офіцера, коли офіцеру знесло снарядом голову під час обстрілу. При цьому снаряд не розірвався, а зарився в землю. Не встигло обезголовлене тіло впасти, як в нього влучив ще один снаряд, розірвавши тіло на шмаття і знову снаряд не розірвався, а зарився в землю. З точки зору статистики і теорії ймовірності цього просто не може бути, щоб в одну людину майже одночасно влучили два снаряди і при цьому не розірвались, а поруч були люди, яких навіть не зачепило. Але в нашому світі найнеймовірніші події трапляються. І все це бачив ось цей солдат. І це абсолютно не травмувало його психіку, він не збожеволів, не став містиком, лишився таким же безтурботним.
Невже після всього цього жахіття, яке ми всі пережили за останні півтора року ми лишимося такими самими? Невже нічого не зрозуміємо, не змінимось, не станемо інакше сприймати світ?
Ще одна ніч у військовому таборі – одна з багатьох незчисленних. Приснився сон. Нібито мені треба терміново подзвонити, а мобільні телефони всі одночасно припинили своє існування. Підхожу я до телефона-автомата, що стоїть над самою прірвою, прибитий до дерев’яного стовпа. Телефон старий – ще той, з дисковим циферблатом. Набираю номер, а в трубці голос: «Сьогодні понеділок, важкий день. У зв’язку з цим телефони не працюють. Приносимо вибачення за незручності.» Я вішаю трубку і озираюсь – а за мною стоїть ціла черга до цього ж телефону. І всі стоять над прірвою. Поруч моя стара знайома Ш., яка впізнавши мене каже: «Тобі треба негайно повернутись на фронт, на передову і загинути за Батьківщину!»
На ранок прощався з майором А. – його відправляли з солдатами кудись на якесь завдання. Потиснувши мені руку він сказав: «Мусимо якось зустрітися після війни і поговорити про сенс життя, поезію та Бога, про королів і капусту. Бо говорити про це на війні, це все одно, що говорити на нетверезу голову.» Я погодився з ним. Дожити б нам усім до оцього «після війни»...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565152
дата надходження 08.03.2015
дата закладки 24.05.2015
«І бачив я: розчахнулись двері неба
В сузір’ї Лева…»
(Максиміліан Волошин)
У ті дні нами командував полковник С., якого всі називали Людина-війна. І недаремно. Він був фанатом військової справи. Вже не молодий, але підтягнутий, жилавий, худорлявий, високий, завжди як накручена пружина, з блискучими очима. Здавалось, що він взагалі не спить: коли всі валяться з ніг від втоми і очі злипаються, він ще на ногах, а коли нас будить час або війна, він вже на ногах. Однострій йому не просто пасував – уявити його у цивільному одязі було неможливо. Таке було відчуття, що він дуже довго чекав свого часу, мовчки спостерігаючи як розвалюють нашу армію, перебиваючи свій голод війни на якихось чужих конфліктах у далеких жарких країнах, і нарешті дочекався свого часу – нашої війни.
Ми всі в цій божевільній колотнечі були не в своїй тарілці: я озирався інколи навколо сидячи в бліндажі чи в таборі в військовому наметі – навколо мене колишні викладачі університетів, вчителі, адвокати, агрономи, журналісти, інженери, селяни, механіки і навіть старателі, що вдягнули нині військову форму – всі вони ніколи не тільки не збиралися, але навіть і не думали, що доведеться воювати. І тільки Людина-війна виглядав як риба, яку нарешті випустили з тісного акваріуму в бурхливу річку: це був його світ. Він не просто вимагав від нас всіх бути воїнами – і заражав нас атмосферою війни: після кожної його промови всі просто рвалися в бій.
Якось гріючись біля «буржуйки» після безсонної доби в шанцях та бліндажах я завів розмову з колишнім продавцем запчастин до автомобілів: «Я все шукаю істину, а вона втікає від мене, ховається десь…» Він тільки посміхнувся і відповів: «Просто нині істина вдягнула камуфляж – тому ти її і не помічаєш…» Я подумав, а може нинішня істина втілена в Людині-війні – нинішня істина проста: потрібно воювати, бо іншого виходу просто немає.
А ще подумалось: на фронті або біля або не пишеться взагалі, або пишеться зовсім не метафорично – грубо, суворо, важким простим стилем, відверто, реалістично, без польоту фантазій та алюзій. Ернесту Гемінгвею не випадково писалось саме так – він пройшов війну і став людиною війни. Вона жила в його творах навіть серед веселих вуличок Парижу, верталась до нього в шаленстві кориди чи азарті сафарі. Я з жахом подумав, що можливо, вже ніколи не буду романтиком, ніколи не зможу писати загадково і красиво. Реалізм жорстокого життя вдерся в мої рядки знищивши все метафізичне.
А може це знову чергова ілюзія – кожна війна рано чи пізно закінчується – навіть столітня війна завершилась – і я знову буду писати серед квітів під зорями про вічне. Треба тільки дожити до завершення війни – а шансів мало. Я не вмію звикати – навколишні люди звикають до всього, навіть до смерті. Я чомусь звик до багато чого – до армійських буднів, нудьги таборів і суворого аскетизму, але до загибелі людей звикнути не можу: коли черговий раз бачу як гине товариш по зброї, чи чую про загибель хорошої людини, яку я добре знав, це сильно зачіпає мене і виводить з рівноваги. Найбільше дивує при цьому, що лишається у людей, які щоденно стикаються зі смертю, ходять по тонкому лезу межі життя, здатність сміятися і жартувати. Хоча цей гумор чорний і не зрозумілий для інших людей – він є, хоч це і дико, особливо в умовах нинішньої озвірілої і безглуздої війни. Ми їхали на передову на автобусі. Сама ситуація була безглуздою – солдат зі зброєю в руках везуть на фронт на автобусі. Майже як у 1914 році в Парижі, коли таксі їздили прямо на фронт. А це на автобусі. Цей абсурд всім здавався смішним і чомусь думка, що всі ми зараз нарешті помремо (можливо) – теж викликала сміх. «Передайте, будь-ласка, на квиток!» (Ха-ха-ха!) «Ви не підкажете, коли зупинка «Фронт»? Бо я не знаю де мені виходити…» «Та це кінцева зупинка, автобус далі не йде, ми всі там виходимо!» (Ха-ха-ха!) «Пане шофер! А коли зворотній рейс? А то я забув дома калоші!»
Коли ми верталися через кілька днів в табір (як це не дивно, але всі живі і неушкоджені і з відчуттям виконаного обов’язку – таки добре постріляли сепаратистів), то наш табір здався мені «Титаніком» - диміли труби «буржуйок» над наметами і табір плив як корабель (тільки не по хвилях океану, а по хвилях часу, і не з Британії в Америку, а з минулого в майбутнє) і айсбергом для нього могли бути залпи «граду» чи «урагану»… Лишалося тільки сподіватись, що цього разу наш «Титанік» айсберг обмине. А якщо й не обмине, то нас не буде на цьому кораблі.
Ми добряче намерзлися в окопах та бліндажах і відігріваючись біля «буржуйки», я думав про те, що нині моє рідне місто Сніжне все більше і більше нагадує мені селище Макондо з дивакуватих творів Маркеса – ті самі «Сто років самотності» - тільки ніхто про них ще не написав, і я навряд чи напишу… А цікаво було б – війна, революція, громадянська війна, копальні, каторжна робота шахтарів, голод, репресії, знову війна, знову репресії, знову голод, знову каторжна робота, соціальні потрясіння, зміна системи і ось – знову війна, біженці, сепаратисти, окупанти… Занадто скромним епізодом виглядає на цьому фоні моє дитинство, ставок, рогаті жуки в балках, дідова хата і кудлатий пес… І запах шахти і трудяга з татуюванням «Немає в житті сенсу!» І дорога туди (не в минуле, звісно, а в місто) яка для мене нині закрита – бо я воюю по інший бік фронту і мрія визволити своє місто, ввірватися туди на танку і посісти над міськрадою український прапор стає все більш примарною. Хоча місту Сніжному пасує більше не фантазія Маркеса, а суворий загадковий романтизм Борхеса – південь все таки – «Південь», де чоловіки танцюють свої жорстокі танці з ножами. Нескінченна забава зі смертю. Поза часом і простором – божевільний сюрреалізм.
Про що найменше думається на війні (і про що найбільше хочеться думати), так це про французьких художників епохи модерн. Ось хто найбільше відчув довершення епохи! Ось хто найгостріше передчував наближення вселенської катастрофи світових війн! Ось хто відчув наближення потворного і жорстокого століття-каліки (яке ніяк не довершиться, бо епоха нібито нова, а ми все там). Вперто намагаюся думати про щось приємне, а сниться війна. Інколи змушую себе снити про Полінезію, пальми і теплий океан. Але сон знову вертає на те саме. А колись я вмів блукати снами куди захочу… Колись…
Над бліндажами знову гудів безпілотник – дзижчав як бджола, іноді зависав на місці. Явно не наш – ми точно не запускали та й навіщо б ото нашому безпілотнику крутитися над нашими бліндажами? Погана прикмета. Після візити «бджоли» часто прилітають «подарунки». Коли безпілотник зависав в мене виникало хибне відчуття, що я можу його збити з «калаша». Насправді це не так – ця муха занадто мала і прудка, щоб влучити в неї потрібне спеціальне обладнання якого в нас немає. Тай наказ був не стріляти і не висовуватись коли літає безпілотник. А шкода. Я би хоч перевірив свою майстерність і інтуїцію.
Зібрались стріляти по сепарами з серйозної гаубиці, що носить ім’я тендітної квіточки (у конструкторів гармат був в свій час своєрідний гумор). Бусоліст як належить розгортає бусоль на майбутній вогневій. З жартами у своєму стилі: «От колись на старості років спитає мене онук, що я робив на війні, а я скажу: я, онучку, був бусолістом!» «Ти краще скази, що був СОБом – солідніше буде звучати!» «Ну, для чого діток обманювати – до СОБа я не доросту, а бусоль – моє покликання! Я коли повернусь до цивільного життя, то зайшовши в магазин скажу: мені отой яблучний сік, що стоїть під кутом 14-01, лівіше 1-15 від основного напрямку. Так!» При поверненні в табір я попросив його визначити дирекцій ний кут намету і «буржуйки». Він відповів, що бусоль залишив у «броні» - не зможе.
Я ще був пригнічений сумнівами, зневірою та сумними думками, сидячи біля буржуйки і відігріваючи змерзлі за добу руки, коли до мене підійшов колега – молодший лейтенант К. (теж з мобілізованих) і сказав: «Післязавтра ми їдемо на бліндаж «Вівторок» - будемо стріляти в сепаратистів з мінометів!» «А чому з мінометів? І чому саме звідти?» «Бо нами буде командувати Людина-війна! А він дуже любить стріляти з мінометів. Бо це прикольно.» Будь-які сумніви зникли. Ми переможемо. Ми влаштуємо післязавтра сепаратистам незабутній день! Бо в бій нас поведе Людина-війна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541844
дата надходження 06.12.2014
дата закладки 24.05.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.05.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.05.2015
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522752
...Пливу понад прірвою
пір"ячком... пухом пташиним...
Покосами пахне, п"янить
перестиглий полин...
Печальна пора понад полем
поораним плине...
Прозрінь Позолота Пожухла,
Подінься...Покинь!
Залиш... засвітися, Забута
загублена Зірка ...
Знайду - заховаю...
Замерзлим зайчам - збережу...
Зиму- залюЛЯю... заспЛЮ...
Загойдаю ...засТЕЛЮ
замети засніжені...
...Знаю - знайду і...
згубЛЮ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522777
дата надходження 11.09.2014
дата закладки 23.05.2015
Закрила темінь лоск столичних буднів –
Палають шини, вибухи навкруг.
Розпочалося надважливе в грудні
В жовто-блакитнім сяєві хоругв.
Коктейлі ллються не в салонну тару,
Бруківка й паля – зброя ключова,
Передова у клекотанні жару:
В людей проснулась воля Січова.
Їм не займати мужності та хисту,
Не потребують сутності дзвінка,
Бо від наруги вмерли пацифісти,
В душі повстало предків ДНК.
– Ганьба! – несеться снігом і дощами,
Дзвенить не криком – стогоном гуде.
Життя завмерло гниллю під ногами,
Немає правди-матінки ніде.
За сімдесят й неповні вісімнадцять,
Учителі, студенти і митці,
Заробітчани, що благали праці,
Безвусі діти й стомлені отці.
На всіх єдине серце холодіє,
Єдиний подих газом із гранат.
Одна молитва з вірою, в надії…
Та хлинув небом сотні зорепад.
Кривава бійня розтерзає місто,
Халат, мов крила, згорне волонтер.
Пекельний факт – жорстоке братовбивство:
Спинилось серце, Господи, помер!
Помер! Помер! Немає, не вернути!
Диявол кинув снайперам: «Ату»!
Життя безглуздо обриває лютий,
В очах хоронить праведну мету.
Прости гріхи, наш Батечку небесний,
Піднять Вкраїну з пороху зумій.
Дай сили гідно в майбуття пронести
Небесну сотню в пам’яті земній.
Героям слава! Слава Україні!
Летить душа голубкою у вись.
Вклонись, як бачиш, свічці та калині,
За убієнні душі помолись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582432
дата надходження 20.05.2015
дата закладки 23.05.2015