Ты силой изначально был наказан,
Когда тебе распределили роль –
Мужскую, главную –
теперь всю жизнь обязан
Доказывать везде, что ты – герой:
И раны храбро прятать под рубахой,
И мускулом не дрогнуть у руля,
Сиять под бескозыркой мономаха
Улыбкой капитана корабля!..
...Но не казни́ себя в час ватерлоо!
И я тебе не стану палачом…
Мой лев, ты можешь смело - с львиным рёвом -
Уткнуться в моё слабое плечо!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507037
дата надходження 24.06.2014
дата закладки 01.04.2016
коли ти їдеш до когось
світ вужчає
на кількадесят кілометрів
і ти починаєш бачити
тунельним зором
людину до якої їдеш
без жодних відстаней
ніби вона вже поруч
24 березня 2016 [15:49]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654501
дата надходження 25.03.2016
дата закладки 25.03.2016
мне снится сон, в таком же и вчера,
не поздно ночью, в скомканной постели,
я умирал на кончике пера,
и к спящему подкрадывался страх.
предощущая колкости по телу,
невольно я теряю с миром связь.
и этот сон, который снился, снится,
настойчиво под ребрами гнездясь,
над сердцем беспокойным наклонясь,
пытается укрыться, словно птица.
а, может, он реальнее, чем явь ,
чем всё вокруг: ни жизни нет, ни смерти .
не пересечь по камушкам и вплавь,
ни в челноке, как ты его не правь,
реку забвенья в памяти. поверьте,
я пленник сна, ведущий бой с самим
собой, случайный странник в одночасье,
и понимаю, что неотделим,
что становлюсь единым вместе с ним
в придуманном пространстве соучастья.
смешно и страшно, сложно и светло.
фантомы тянут корни к изголовью.
но чувствую волшебное тепло,
сплетенное трепещущим крылом
возлюбленной, прижавшейся с любовью.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652106
дата надходження 16.03.2016
дата закладки 16.03.2016
Ти знаєш, а ми з тобою схожі,
Хоч в погляді твоєму завжди осінь.
І не таять ту частку почуттів лиш очі.
Не губляться вони в просторах млості.
А я, чомусь, майже завжди прозора.
Немов той привид, рухаюсь крізь стіни,
Налякана заплутаним узором
Тієї слабкості, що любить лиш руїни.
Ми схожі все ж з тобою – я вагаюсь,
Чи варто повністю вдихнути смак повітря.
Що я ненавиджу? Напевно, таку жалість,
Котра не залишає іншим рівних.
Ледве зійдуться половинки, сила треба,
Щоб розігнать пихату злість ну просто зараз.
І хай пустинею проліг той шлях до тебе,
Я вірю – десь чекатиме оазис.
Як я іди, просто веди з собою,
Не забувай тримати міцно мою руку.
Стискай, не бійся, сильно, хоч до болю.
Та не роби цього із серцем. Не у жмутку.
Ми схожі… Так з тобою схожі ми. Це правда.
Та ти мовчиш про це, я – теж ні слова.
Наважусь – розповім тобі все завтра.
Відлунням тихим видихне наша розмова…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619167
дата надходження 07.11.2015
дата закладки 01.12.2015
«Ніхто не полюбить твій космос, не знаючи усіх його таємниць».
Яка дурня! Заплутавшись у павутинні власного космосу нам не буде часу розгрібати чужий. Нам ніколи не зрозуміти основного механізму. Напевно, так само й нікому не дано зрозуміти за якими критеріями ми обираємо того, хто спалить шматок нашої шкіри розпеченим лезом.
«Я у ладах з собою!» - мені вже набридло стримувати гнів, та це були мої останні слова.
Який сенс запевняти [i]нормальних[/i], що ти один з них, якщо все давно стало ясно: весь світ втратив останні клепки.
Ще при народженні одна ін’єкція змінила саму суть існування, діставшись свідомості тих, хто слабший, та замінивши її на ту, з якою буде легше жити.
Такі як я були цього позбавлені. Ми виявились сильнішими, і ін’єкція не подіяла; та не такими сильними, щоб пережити справжню реальність. Ми лягаємо спати та дістаємо страхітливі думки на поверхню, щоб знайти сенс у хаосі всередині, та, як на зло, не встигаємо почати, одразу засинаючи.
Серед людей я відчував себе безпечно лиш коли спав; коли не знав, що вони поряд; коли слухав себе та передчасно зупиняв.
Моя зупинка. Я носив свої речі у жовтому пакеті та тримав його обома руками. На цей раз пакет був синій, і це мене настільки гнівало, що я пихтів собі під ніс уривок поезії. Я просив себе заспокоїтись, адже у найближчому магазині я неодмінно куплю жовтий пакет.
«Я хочу зараз! Я хочу жовтий! Жовтий!»
«Ти занадто чутливий. Знову не справляєшся. Згадай їх, ти повинен заспокоїтись. Це просто стрес. Скоро все буде добре. Повинно бути».
«В мене не стрес! Я злий. Я хочу жовтий пакет. Чому так важко це зрозуміти?! Вони нічого не знають про мене. Вони не знають, що говорять. У мене не стрес, я не переношу неясності».
«Що не так?!»
«Не зараз. Тільки не зараз. Я борюсь з цим все життя. Дайте спокій! Я просто хочу хоча б одну поблажливість. Мені потрібен жовтий пакет!»
Він змагався сам з собою та ніхто б не міг цього помітити, не заглянувши йому в очі.
Боротьба всередині, і він ледь втримався на ногах, зіткнувшись з дівчиною з листівками, яку налякала його посмішка і, яка подумала, що він зробив це навмисне.
- Привіт, - сказав він, переключившись на неї.
- Слухаю? – одне слово і жодного бажання заводити розмову.
«Я не примітивний. Поговори зі мною».
- Хотів поздороватись. Гарні вуха.
«Будь собою».
«Будь нормальним».
«Собою…»
- Дякую, - вона навіть не глянула на нього. – Вуха значить…
- Чого не скажеш про твою душу.
- Вибач?
- Я ж не можу говорити про те, чого не знаю.
- Тому краще було б промовчати. На все добре.
- З першого погляду важко сказати щось про душу.
- До чого тут моя душа?
- Бо я бачу, що у тебе якийсь пунктик щодо слів про зовнішність. Хотів сказати, що твоє лице чи вуха не говорять мені нічого з того, що могло б сказати, що ти особлива.
- Як і твій пакет.
- Я лиш вказав на твої жалюгідні надії.
- Що?
- Нам треба йти, - він сильніше притиснув до грудей пакет та подався геть, залишивши розгублену дівчину з своїми листівками.
Знову почав копатись в голові, де з полиці полетів останній екземпляр, що давав йому надію на порядок.
«Я все ще єдиний нормальний серед усіх».
Вона наздогнала його за декілька хвилин та поглянула у вічі, піднімаючи голову, чого вимагала різниця у рості.
- Я згодна.
- Я тобі нічого не пропонував.
- Ні, це не так, - заявила вона. – Ще ти питав чи нормальна я. Тобто як ти.
- Ні, не питав, - вираз його обличчя не зрозумів би ніхто. Але вона дивилась в очі.
- Я знаю, що питав.
- Ні. Але тепер вагаюсь… Нам час йти, - він відвів погляд, знову втупившись під ноги та пішов далі.
- Ти перший підійшов. Як це пора?
- Я помилився, - не повертаючи голови сказав він.
«Занадто божевільний, щоб повірити».
«Не кажи більше цього! Я не божевільний».
«А вона б допомогла».
«Ніхто мені не допоможе».
«Чому вона підійшла?»
«Бо сама шукала допомоги».
«Чому б не допомогти?»
«Разом ми згаснемо швидше».
«Ні, не правда».
Доки він стирав її з пам’яті, вона тримала у руках свою роботу під назвою «Непереможний вірус, що захопив світ». Її скарб, її місія.
Через декілька років вона звільниться від постійного контролю, більше не питиме таблеток та покаже комусь цю роботу, що, як кажуть лікарі, забрала у неї здоровий глузд.
Нормальних у світі набагато менше; таких, як усі – взагалі нема. Щоб людство жило ілюзією, що нормальне існування можливе, дехто бере удар на себе.
Вони – мученики цього світу.
Знаючи його брудні таємниці вони несуть цей тягар самостійно, окремо від інших. Не завжди ладнаючи з людиною, що проривається на поверхню і бажає краще жити ілюзією, аніж вічно боротись, - ці знання потрохи вбивають їх, і через деяких час це відбивається й на зовнішності.
Ті, хто був зомбований усе життя, починають лікувати тих, хто ледве справляється з їх реаліями. Вони називають їх душевнохворими.
«Нам відомо більше від вас», - піт в перемішку з власними сльозами на її вимученому обличчі говорить про те, що вона боролась.
«Це все дія ліків. Поспіть», - з добре прихованою дратівливістю сказав лікар.
Нормальним не судилось прожити життя так, як його розуміють зомбовані з народження. Не справляючись, не контролюючи власний хаос, вони приречені довіку копатись всередині себе, повільно тліючи на фоні яскравих зірок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590855
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 30.06.2015
Забуті сни приходять знов.
Приходять, та мене чекають.
Між нами, здавна нелюбов,
Та сни, про це… ще не гадають.
Вони забуті в попіл, в дим,
Що піднімається під хмару.
Забуті сни, забутих рим,
Не одного, лишень на пару.
Вони тривожять уві сні,
Та, щось шепочуть тихо вранці.
Моє волосся вкрило в сніг,
Забутих снів…забуті бранці.
Забутих бранців не тривож,
Вони вже звикли, до кайданів.
Їм не потрібен гнутий грош,
Та каяття, за біль у ранах.
Забуті сни, що вам потрібно?
Невже згадали про мене.
Пекучих сліз, давно не видно.
Живу, не чуючи про себе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589495
дата надходження 24.06.2015
дата закладки 24.06.2015
Малу Еббі розбудив дивний шелест наче від цупкого паперу поряд з її вухом. Протерши очі руками, вона за мить повністю прокинулась та не кліпаючи продовжувала дивитись у стелю. Шелест повторився знову. Боязко примруживши очі, дівчинка боялась повернути голову та подивись туди, де, як вона відчувала, хтось стояв.
Еббі ще раз кліпнула очима, а потім різко підняла голову. Істота, що стояла позаду з витягнутими руками, нервово писнула:
- Без різких рухів, прошу, - пробубоніла істота, не впевнено простягаючи до малої свої долоні з цукерками.
- Ти хто такий? - тихо запитала Еббі, дивлячись своїми великими очима прямо у очі тому, хто стояв навпроти.
- Трумсдень, - задоволено відповіла істота. - Але ти можеш називати мене Трумс. Цукерку?
- Цукерку? - перепитала Еббі. - Це шелестіння біля мого вуха було від цукерок?
- Так, я чув, діти люблять цукерки, - маленькі очі істоти засвітились і Еббі, нарешті, звернула увагу на їх колір - вони були фіолетовими.
- Ти тут для чого? Хочеш мене кудись виманити?
- Ні-ні-ні, - істота зателіпала руками, наче не мала контролю над ними від хвилювання, яке кожного разу заважало нормально вести бесіди. - Все значно простіше: я тут випадково.
- Випадково? - Еббі схилила голову у сторону, оглядаючи істоту.
Тулуб істоти був зовсім маленький, коли ноги були майже метр заввишки. Вона була вбрана у лускаті чорні шорти та коричневу, трохи потріпану, жилетку. Її ніс був широким і нагадував летючу мишу, а очі, натомість, були неприродно маленькі, наче родзинки. Волосся не діставало до плечей та висіло у просторі, з одного боку заправлене за величезне вухо.
- У якомусь сенсі, - істота завагалась.
Доля правди в цьому була. Трумс справді не знав, що потрапить саме до цієї дівчинки. Та все інше аж ніяк не було випадковістю.
- І чому ти все ще тут? З цукерками?...
- Ну, справа у тому, - істота зам'ялась, розминаючи свої довгі пальці. - Справа у тому, що я не можу, - набравшись мужності відповів Трумс, нервово видихаючи після сказаного.
За дверима почулись кроки. Істота підскочила та за допомогою довгих рук заблокувала двері кімнати за секунду. Людина за дверима зробила спробу відкрити двері, та зазнавши поразки - прийнялась гримати у них кулаками, вигукуючи дитячі прокльони у стилі: "я розкажу мамі!"
Ще один жест рукою. За дверима тиша.
- Щ-що ти зробив? - запанікувала Еббі. - Там мій брат, за це мені перепаде.
- Ізоляція. Він не чує нас, а ми - його. Еббі, я тут, бо мені потрібна твоя допомога.
Еббі примружила очі, прислухаючись до глухих звуків. Тео все ще гримав в двері.
- О-х-хх, що ж мені від нього буде, - забідкалась дівчинка, істинктивно ховаючи голову під ковдру. - Як же я тобі допоможу?
- Все просто, - істота посміхнулась. - Ти мусиш повірити.
Трумсдень очікував гіршого. Людські істоти, як його запевнили, дуже вперті.
- Перепрошую? - ввічливо запитала Еббі, захитавши головою.
Трумс на секунду відчув, як час натискає на гальма. За секунду до падіння він простягнув руку до очей малої та забрав звідти війку, що падала їй на щоки. Еббі з несподіванки запищала.
- Ти що зробив? - загрозливо запитала дівчинка.
"Впізнаю людську породу", - подумав Трумс.
- Забрав вію, що от-от повинна була випасти, - спокійно відповіла істота, стоячи на одному місці, не наважуючись розходжувати кімнатою.
- Нічого собі швидкість, - занадто буденним голосом відповіла мала.
"А її не так легко вразити", - здивувався Трумсдень.
- Еге ж. Ну то ти допоможеш мені?
- Яким чином?
- Зараз розповім.
Трумс сором'язливо сів на краєчок ліжка, обережно поглядаючи на Еббі.
"А я гадала, що казкові істоти ще ті бешкетники, які несуть за собою хаос".
- Сідай так, як тобі зручно, - дівчинка відчувала, що повинна була це сказати не лише з ввічливості.
Істота широко посміхнулась та зі своїми довгими ногами повністю вилізла на ліжко, вмощуючись на ковдрі.
- Я - Трумсдень, один з жителів казкового світу...
- Казкового? Але ж ти тут. Чи означає це, що людський світ те... - зацікавлення та збудження дівчинки зростало з кожною миттю.
- Не перебивай.
- Добре.
- Отож... Щороку ми відправляємось до різних дітей з усього світу з одним й тим самим завданням: нагадувати їм про те, що вони повинні вірити.
- У що?
- Не перебивай.
- Добре.
- І так... Рік, що ми маємо, йде на те, щоб знайти дитину, черга якої прийшла. Тебе я знайшов в останню мить, тож не встиг вивчити як слід. В певний час ми відправляємось сюди, щоб, нарешті...
- В певний час, аякже! З самого ранку.
- Не перебивай.
- Добре.
- Ми проводимо час з дитиною, нагадуючи їй про існування казкового та про головне - цю віру ніяк не можна втратити з віком.
- І ви...
- Не перебивай.
- Добре.
- Виконавши місію, ми здатні повернутись назад - у свій світ. Та ми знаємо, що десь тут інші діти чекають, доки ми нагадаємо про те, що вони й так знають: чудеса можливі.
- Можу я говорити?
- Тепер так, - істота посміхнулась, ці діти такі чудні.
- Знаєш, що я думаю? - серйозно сказала Еббі. - Діти вірять. Нагадувати потрібно дорослим.
- Чи слушно це? - істота засумнівалась.
- Цілком. Ти просто не знаєш моїх батьків. Їм би не завадило знову повірити.
- Ти дуже розумна, Еббі. Хто б міг подумати.
- Фе, як не ввічливо. Діти мудріші за дорослих. Ми оцінюємо схиляючись до того, що бачимо. Дорослі схиляються до того, що пережили. Буденна суєта закриває їм очі. Так вони втрачають віру.
"Мене точно туди відправили? Бо я вже не певен", - телепатично істота передала ці думки іншим з казкового світу.
"Все правильно, - голос відривисто засмівся. - А тепер покажи їй те, у що вона вірить".
- Еббі Малберн, чи не хочеш ти побачити чудеса наяву? - сказав Трумсдень, манерно тримаючи руку перед собою в очікуванні, що дівчинка схопиться за неї.
- Один момент, - відповіла мала, встаючи з ліжка. - Спочатку я покажу тобі дещо чудесне, зроблене людиною, яка вірить.
"Оце так експонат!" - щиро дивувався Трумс.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589376
дата надходження 23.06.2015
дата закладки 23.06.2015
Вона не спала всю ніч
Гули проводИ нейрони і вітер
Вона чула той клич
То гукав так Дніпро
Чи кленИ між собою шуміли
Серцем бачила плач
Не побачивших ліс не ставших на землю
Вона не спала всю ніч
За вікном засинав трохи стомленний Всесвіт
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589042
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 22.06.2015
Вони планували свою вечірку серед лісу і, ледь проїхавши машиною між густими деревами, - навіть не помітили, що там вже хтось був.
Вилітаючи з авто, повні ентузіазму та небаченої енергії, молоді люди голосно перемовлялись між собою про очікуване свято. Одна з них, це була дівчина, раптово затихла та ступивши крок вперед, неочікувано зазирнула у пітьму, – світло зірок не надто допомагало роздивитись хоч щось.
- Ш-шш… Здається, там хтось є, - за мить повідомила вона друзям.
- Що? Ти впевнена?
- Очевидно ні, інакше б не сказала «здається».
Наче маленькі звірятка, всі друзі по черзі почали встромляти свої носи туди, де було чутно чужаків. Морган, що заснув в машині, раптово відкрив очі та вже хотів почати горлати про те, чому його не розбудили, як несподівано побачив цю дивну картину: четверо дорослих хлопців та троє дівчат встромили голови кудись в густе гілля дерев, відкриваючи при цьому гарнюсінький вид ззаду.
- Ох, скільки простору для фантазій, - про себе зареготав Морган, та за секунду – дістав телефон і миттю зробив фото. – Як добре, що тут автоматичний спалах, - тримаючи в роті кулак, сказав хлопець. Його так і розпирав нестримний сміх.
Несподіваний спалах світла змусив всіх повернути голови та поглянути на жахливо щасливе лице Моргана.
- Чим займаємось? – буденно поцікавився хлопець.
- Ти що зробив? – загрозливо поцікавився Джим.
- Лише увічнив цей момент у вигляді фото, - невинно відповів той.
- Дуже дотепно, - зауважила Лейс, - наше місце хтось зайняв. Забираємось звідси.
- Що? І це все? Кінець вечірки? – обурився Морган.
- Хіба я так сказала? – підморгнула дівчина. Великими кроками вона швидко дібралась до авто. Її туго заплетений кінський хвіст літав зі сторони в сторону.
- Невже існують такі ж самі дурні як ми, яким прийшло в голову явитись в ліс о 2 годині ночі? – трохи розчаровано пробубонів Берн.
- Ніхто не самотній… - повільно проспівала Меган.
- Тобто, на світі існує хтось подібний мені, з такими ж ідеями? – зрадів Д’юк.
- НІ! – гуртом вигукнули інші.
- Твої ідеї не просто божевільні… - почала Алекс.
- І не «дещо» небезпечні… - підтримав Рік.
- Вони несуть катастрофу. - коротко зауважила Меган, на що Д’юк ображено опустив голову донизу. – А тепер всі в авто.
Компанія зайняла свої звичні місця в вагончику, розфарбованому в стилі «Скубі Ду», і Джим почав здавати назад, щоб вибратись з лісу. Несподівано машину трясонуло. Приглушений звук.
- Що це було? – неспокійно озирались друзі. – Вам щось видно? Звідки це… Аааа! – Лейс не встигла закінчити, як прямо перед машиною з’явились три загрозливі постаті. Очевидно, зараз вони були трохи "не в ладу з собою". Ці посмішки змушували тіло покритись мурашками. Від страху волосся ставало дибки.
- Джим! Їдемо звідси! – нажахані голоси кричали з усіх кутків вагончика.
- Я… Я стараюсь, - панікував парубок.
Доки Джим старався безпечно вивезти всіх звідси, - троє божевільних пом’яли авто з однієї сторони.
- Вони зіпсували мій шедевр! – істерично вереснув Рік, тримаючись за голову. Його лють увібрала в себе минулий страх і, перестаючи ясно думати, він рвався до дверей, готуючи кулаки до бою.
- Облиш, дурню! Тебе за секунду приструнять!
Коли компанії вдалось нарешті втікти – ніхто не запитував у Джима про те, куди вони їдуть. В цілковитій тиші вони пробули хвилин двадцять, доки її не порушив Морган:
- За що? – ображено запитав він. – Я просто не розумію, за що?
- Морган, - заспокійливо озвалась Меган, - все в нормі. Врешті-решт, ось вам і обіцяні пригоди з ноткою небезпеки.
- Оо-о, тааа-а-к, - протягнув Д’юк, - вони додали перцю до нашого фондю.
Не розуміючи коли і чому, друзі почали реготати. Адреналін в крові просто зашкалював. Зрештою, пізніше усе можна пригадувати зі сміхом, при умові, що пережив це. Все, що людина може зробити з минулим – посміятись йому в лице. Сміх як спосіб показати проблемам, що вони позаду. Саме так вчинили друзі: повернувши голови назад, вони показали минулому язики, знаючи, що попереду їх очікує ще сотні випадків, над якими потім можна буде посміятись. Головне – пережити їх усі.
*
Годину вони їхали до місця, про яке говорив Д’юк. Маленькі дерев’яні будиночки біля озера, на другому кінці якого розташовувався величезний пляж. Вони збирались провести тут добу - останній день весни та початок літа.
- Чудово! Рівно опівночі поїдемо до протилежного берега. Зустрінемо літо разом і заодно – відкриємо купальний сезон.
Вогнище. Палатки, які так і не знадобились. Їжа та напої. Гучна музика. Твістер та гральні карти.
Близько шостої ранку, після того як зустріли світанок, люди з обслуги принесли їм «особливі» коктейлі.
- Це хто замовив? – стурбовано поцікавилась Алекс.
- Я, - відповів Берн. – Вони тут в особливому списку. Обіцяють незабутні відчуття. Які саме - не знаю, присягаюсь!
- А не надто ризиковано? Що ще за «незабутні відчуття»?
- А ми тут для чого взагалі? – різко відповів Д’юк та прийнявся висушити свою склянку до дна.
- Що ж, добре… - сумніваючись, погодилась Алекс.
- До дна!
*
Сонце обпікало шкіру. Сонячні промені не просто лоскотали тіло, а більше походило на те, що водили по ньому розжареним лезом.
Найпершим прокинувся Д’юк. Один лиш погляд на його шорти, повністю в багнюці, не віщав нічого хорошого. На лиці хтось залишив свіжий відбиток, так само від багнюки, подібній тій, в якій побували його шорти.
Розтираючи очі він ледь піднявся з землі на ноги, оглядаючись навколо. Першим, кого він помітив, виявився Берн, що лежав в позі морської зірки на рибальському мостові біля озера. Берн був лиш в одних плавках і за той час, доки він там лежав – його шкіра повністю згоріла. Коли Д’юк, чия голова просто розривалась від болю, почав штурхати його за плече, стараючись розбудити, - Берн заверещав від болю і різко скочив на ноги.
Наступних півгодини разом вони шукали всіх інших. Когось знайшли під деревом, двох в машині, а декого – на іншому березі. Всі виглядали так, наче їх катували, та за певних обставин їм вдалось втекти.
Найпершою нормально мислити почала Лейс, що повернулась з дівчиною з обслуги, щоб та розповіла іншим те, про що сказала їй.
- Де ми взагалі були? Звідки у нас рани? Коли ми покинули це місце? – почав запитувати Джим, нарешті зосередившись на чомусь іншому. До того, його увага була прикута до Берна, який замовив ці кляті коктейлі, після яких ніхто нічого не пам’ятав.
- Ви весь час були тут, - спокійно відповіла дівчина.
- Але як ми опинились на тому березі?
- Ви згадали, що планували зустріти літо там, і дехто з вас вирішив піти туди пішки. Вони, - вона вказала на Меган та Ріка, - поїхали на авто. А він, - рука вказувала на Моргана, - виключився ще до цього і залишився спати тут.
- Тобто, ніяких пригод не було? Ми просто… просто… Охх, нііі! – серце Д’юка не могло витримати такий удар.
Падаючи на коліна він простягнув руки до неба і закричав:
- Я ж бо сподівався, що все було як в фільмі «Похмілля в Вегасі», ну за що?!
- Як думаєш, - тримаючись за голову, волосся на якій скоріше нагадувало пташине гніздо, поцікавилась Алекс, - він скоро це переживе?
- Чи скоро? Ох ніі, я так не думаю, - посміхнувся Рік.
- Твій зуб! – вереснула Лейс.
- Що? – злякався хлопець, подумавши, чи не зійшла вона бува з розуму.
- Його нема! Твого зуба нема!
Д’юк різко підняв очі на Ріка, єхидно посміхаючись.
«Отже, не все так погано…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587000
дата надходження 12.06.2015
дата закладки 15.06.2015
Титанічні думки
Інженерів життя
Створять нових людей
Що осушать моря
Вони втоплять титанік
В кров отрути введуть
Закипить ржаве серце
З нього витече ртуть
Буратін повна сцена
Значить скоро вже ліс
У країну чудес
Більш не пустять Аліс
А в бокалах вина
В осад випаде сіль
А в трамвайних дротах
Шум нездійсненних мрій
Отрута,отрута
На всіх нових маршрутах
Отрута.отрутта
ААААА
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586491
дата надходження 10.06.2015
дата закладки 10.06.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.06.2015
Це все що лишилось
Самотні зірки
Якщо бачиш двері
То вийди туди
Кинь в море монету
І лиши назавжди
Це сонце яке
Має назву ріки
І може колись
Оживе дивний сон
Ти вибраний світлом
Ти є чемпіон
Хто з вирваним серцем
Крокує з вікна
Той знає коли
Розпочнеться війна
З простішого знову
Ти станеш складним
Це листя зелене
Залишить лиш дим
Споруди з каміння
З живими людьми
Не мрій повернутись
Ніколи туди
Космічний годинник
Мов Сфінкса думки
Він чує як десь
Вибухають мости
Якщо тут є вихід
То вийди вже геть
Вже смерті немає
Четверта це треть
Прокинься із мертвих
І знову світи
Для тебе ми ці
Присвятили рядки
Що ти відчуваєш
Спинися зрозуміти
Те чого не знаєш
Тебе вже не спинити
Вісім хвилин до Сонця
Тримай пекучий промінь
Це першого рівня домен
Це першого рівня домен
І буде так завжди
Нема цьому меж
Чекаєш на мене
На тебе я теж
І Всесвіт залежить
Від твоїх думок
Ти сам заплітаєш
Терновий вінок
Хто перший почне
Цей хрестовий похід
Не спинеться це
Мабуть тисячу літ
Так скільки ще обертів
Зробить Земля
Коли вже нарешті
Згорить ця вода
Прокинься із мертвих
І знову світи
Для тебе ми ці
Присвятили рядки
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586321
дата надходження 09.06.2015
дата закладки 09.06.2015
Що буде, коли раптом вже не стане слів
Коли останні літери лишаться звуків?
Що станеться із розмаїттям почуттів?
І як просити, щоб тобі подали руку?
А як товариша підтримати в біді?
Або коханій в щирості зізнатись...
Без слів всі люди стануть сірі і бліді
Чому ж ми звикли ними розкидатись?
Ми звично кажемо "кохаю", як "привіт"
Ми лаємось щодня, неначе прокажені
Мільйони слів холодних, наче лід
Не в душу носимо - вкладаємо в кишені
Що трапиться, як завтра вже не буде слів?
Кому б сьогодні без причини подзвонити?
Чи ще встигаю я подякувать батьків
За те, що можу я писати й говорити?..
08.06.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586057
дата надходження 08.06.2015
дата закладки 09.06.2015
- Всесвітня подорож наших героїв триває, - тримаючи камеру перед собою говорив Тім.
- Кхм-кхм, наша подорож, - виправила Едні, стаючи ззаду Тіма, тим самим закриваючи собою Ейфелеву вежу, - але зараз ми точно як герої відомого пригодницького роману.
Тім закінчив знімати відео та заховавши камеру в рюкзак – відщипнув трохи солодкої вати й почав оглядатись навколо. Сонце просто не давало можливості підійняти очі вгору. Зрадницький вітер ніяк не завітав аж до вечора, і жахлива спека взяла все в свої палкі руки.
- Мадемуазель, - перериваючи естетичну насолоду Едні озвався парубок з дивним капелюхом на голові, - салют!
- Хелло, - злякалась дівчина, краєм ока швидко позираючи на Тіма.
Доки молодик щось зосереджено говорив на французькій – наші герої зі сміхом переглядались, не розуміючи ні слова з почутого. Хлопець усвідомив, що марно старається, та посміхнувшись, миттєво сфотографував цих двох на свій фотоапарат. Повісив його собі на шию та попрощавшись – пішов, сяючи усмішкою.
- На секунду я була певна, що нас заберуть в рабство, - засміялась Едні, оглядаючись на дивака, що віддалявся від них.
- Так, саме НАС, - хмикнув Тім, на що Едні вигнула брову та голосно видихнувши, потягнула його до Лувру.
- Знаєш, що я хочу сказати? – одне те ж саме питання при кожній подорожі.
- Чи вірю я, що ми тут? – перепитав Тім, вражено оглядаючись на те, що оточувало їх з усіх сторін.
- Так. Чи віриш ти, що ми тут?
- Здається, скоро почну…, - задумано відповів парубок, зосередивши погляд на картині, та уявляючи, при яких обставинах художник писав її. Усвідомлення того, що цим шедеврам набагато більше років ніж тобі змушувало мозок зробити паузу.
А тепер уявіть теплий літній вечір в Парижі. Нехай це буде така ж сама романтична атмосфера, яку ми бачимо в кінокартинах і яка, безперечно, потребує того, щоб ти вдихнув на повні легені й відчув це так, як відчуває сам Париж.
Наче інопланетний вакуум, - однаковий для всіх та індивідуальних для кожного, – Париж не дозволить забути момент, коли твоя душа наповнилась солодким ароматом Життя. Танці в такт мелодії серця істинно магічні, і в цей момент ми вічні, і в цей момент – ми справжні.
[i]У тебе немає душі.
Ти є душа.
У тебе є тіло. [/i]
Тім та Едні прямували вузенькими вуличками в місце, що живе вночі. Стукіт босоніжок відлунював десь далеко, де не було чутно музики. Маленька квартирка, що стала їм домом на найближчі сім днів, зберігала в собі хаос. На видному місці висіли завчасно приготовані костюми, що чекали свого часу.
Один з барів кожного місяця влаштовував тематичні вечірки. Яким же було здивування Тіма, коли він прочитав на сайті, що два місяці тому там відбулась вечірка, присвячена українській тематиці.
Що може бути краще, ніж коли блукаючи Парижем, на вечір ти переносишся в минуле, а саме – Чикаго, 20-ті роки?
Темні брюки з пряжками, світла сорочка та капелюх, що приховує неслухняне волосся. Едні, натомість, була в білій сукні з шовку, що відразу створює жіночний силует, повністю оминаючи акцент на талії.
- Завжди мріяла приміряти на собі образ дами минулого століття, - стріляючи очима бубоніла білявка. – До речі, я щось маю для тебе.
- А це вже цікаво, - миттєво озвався Тім, віддаючи Едні жіночу люльку для «повноти образу».
Едні блиснула очима та відкрила сумочку, дістаючи флягу.
- О-о, я тебе зрозумів! Ми будемо розігрувати комедію? Плече до плеча – ми посеред бару, і всі дивляться лиш на нас, адже ми нагадуємо подорожуючих в часі, що прилетіли поглянути, як в ХХІ столітті люди уявляють Чикаго 20-тих років.
Едні засміялась та крутнувшись на підборах, дістала з шухляди дві пляшки: одна з соком, а інша – з алкоголем.
- Що вибереш?
- А чай можна?
- Сумніваюсь, - театрально нахмурилась дівчина. – Роби вибір і виходимо через шість хвилин.
*
Невелике приміщення, а скільки народу. Скрізь галас та сміх. Біля крихітної сцени, на якій співала жінка під звуки старих інструментів танцювали пари, забувши про свої коктейлі.
Біля барної стійки стояли чоловіки, частині яких вже за сорок, та розмовляли між собою, динамічно жестикулюючи. Через сухий закон напої в чайних сервізах. Новачки забов'язані були сфотографуватись біля портретної стіни як знак того, що колись вони знову сюди повернуться.
Доки привітні незнайомці тягнули новачків за собою, знайомлячи усіх і вся, Едні та Тім домовились, що саме тут повинні здійснитись їх найменші примхи. Тому відмова від танцю чи ще одного коктейлю була недопустимою.
Дами шепотілись в одному з кутків приміщення, обговорюючи моду та поезію, а самі розкуті й без комплексів - чоловіків. Тим часом мужчини збирались зіграти в карти. Тім показово підморгнув Едні, та діставши флягу відпив з неї, доки чоловік поряд не поплескав його по плечах та потягнув до грального столу.
Танці. Багато танців. Години стрімко йшли та ніхто навіть не думав про те, щоб збиратись по домівках.
- Я наче в гостях у Гетсбі! – радісно гукнула Едні, танцюючи доки є сили.
Наближалась третя година ночі. Після феєричного танцю цілого гурту дівчат більшість народу сіли за столи, як раптово почулись звуки ввімкненої сирени. В бар увірвався чоловік, голосно попереджаючи про поліцію, що виявила в кафе за рогом контрабандистський товар, і тепер направляється й сюди теж.
Сирени ставало чутно все голосніше і натовп кинувся тікати через запасний вихід та підвал, ховаючись у провулочках та будинках. Жінка, що співала на сцені, ледь не зламала ногу зачепившись за власну сукню, якби її не спіймав офіціант.
Тім схопив Едні за руку та разом вони побігли сходами нагору сусіднього будинку, постійно зазираючи у вікно. За ними по сходах повільно сунулась молода дівчина, посміхаючись від вуха до вуха. Несподівано вона захихотіла так голосно, що цей звук відлунював у всьому під'їзді.
Хвилиною пізніше Тім та Едні тримались за поручні, щоб не впасти від сміху на холодну підлогу.
- Цього на сайті не вказали! – задихався Тім, стараючись говорити ображеним тоном. – Ефектне закінчення, нічого не скажеш.
- Щомісяця вистава для кожної вечірки, це ж геніально! Уявляю, якби ми залишились і вони б знайшли у тебе флягу…
- І я такий: «ох, ні-ні-ні, там сік..»
- Чи не сік?
- Чоловік, що позичив в мене флягу теж так думав, - хихикнув Тім.
*
Нічну атмосферу змінив сонячний ранок, що сповіщав про ще один насичений пригодами день.
- Один день – найвідоміші туристичні місця, інший – відомі лиш місцевим. І так цілий тиждень.
- Згода!
[i]«Якщо ти мрієш про щось один – це всього лиш мрія;
Якщо ви мрієте про це удвох – це реальність».[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584989
дата надходження 02.06.2015
дата закладки 02.06.2015
Більше нема куди йти,
Просто кричати на небо,
Просто в безодню повзти...
“Вибач” - безглузда потреба...
“Вибач” - набридливий звук,
Гарний, пустий і нікчемний...
Холод опущених рук,
Подих, слабкий і даремний...
Більше нема куди йти,
Жити навколішках в путах...
Біль, я благаю, лети
В вирій, вмирай у спокутах...
Страх роздратованих сліз,
Слів, що не вирвались зовні...
Дотик, що довго так ріс,
Вмер... А легені вже повні...
Повні повітрям брехні,
Повні ковтками мовчання...
Серце тонуло в вині,
Вбивши тремтяче кохання...
Серце спинилось на мить,
Збивши з-під ніг необхідність.
Більше воно не болить,
Просто рве в клаптики гідність...
Більше нема куди йти,
Зникли всі мрії й бажання...
Просто тихенько повзти
В бік ще живого кохання...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582026
дата надходження 18.05.2015
дата закладки 22.05.2015
Огорни мене в ніжні обійми
Наче ковдрою, вкрий собою
Теплим подихом серце гріє
Моє тіло не хоче покою
Чи не бачиш повік тремтіння?
Ні, не чуєш, як серце б'ється
Подивись - у очах не проміння
Там пожежа на волю рветься
Водоспадом лягає на плечі
Поміж пальців волосся ллється
Заворожено падають речі
Я для тебе - відкрита фортеця
Не дивуйсь, що струнка, як берізка
Втоплю тебе у грудях стиглих
Я навмисно до тебе так близько
По очах твоїх бачу сірих
Як ти хочеш схопити міцніше
І по спині руками до стегон
І по шиї губами палкіше
Вдовольняючи власне его
Я ласкатиму тебе, мов кішка
Муркотітиму пісню тихенько
Тільки ти не пускай мене з ліжка
Лиш для тебе сьогодні маленька
Відчувай мене кожної миті
І отримуй за те в нагороду
Найдорожчий дарунок у світі
Неймовірну оголену вроду...
13.05.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580908
дата надходження 13.05.2015
дата закладки 20.05.2015
Старик молча смотрел как на хрустящем снегу
пронеслась капля свежескошенной крови.
Он думал: " Я стар. Куда побегу? "
И от скрежета боли нахмурил брови.
Спокойно терпя в уличной драке,
он не боролся, он лишь получал
удары о чёрную землю в парке,
недавно которую он защищал.
Непостижимо уму, чтобы воинов били.
Ну пусть в отставке. Ну и что с того ?
Ведь люди они, и тоже любили
и жизнь, и радость, и вино.
Сейчас за мелочь никого не жалеют,
ведь красным цветом умылась толпа.
А те "быки", что душою стареют,
точат о слабых клыки и бока.
Старику лишь молчать, терпеть и молиться,
смотреть как отбирают последнюю грош.
- Забирай что угодно, чтоб тебе провалиться,
но ботинки, ботинки не трожь.
На улице холод, и дрожь до костей.
- Снимайте ботинки! Ему недолго.
Замерзал в тени простых палачей,
которые пса схватили за горло.
В одиноком пространстве, холоде жутком,
босой мужчина лежит и плачет.
Мороз такой, что терялся рассудок,
а сердце всё медленней скачет.
Отбивался ритм обмороженных губ -
тело ревёт, но душе нет покоя.
Старик встал, словно свирепый дуб -
деревья всегда погибают сто́я.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579575
дата надходження 07.05.2015
дата закладки 07.05.2015
«Минуле завжди було занадто харизматичним для мене» -цитата, яка з абсолютною точністю описувала її.
Немає нічого прекраснішого на світі, ніж світанок. Навіть затуманений розум не виявить байдужості до цього прекрасного явища. Очі, що зовсім нещодавно хотіли спати, тепер підняті вгору, на небо.
Так важко стояти біля вікна, коли хочеться вибігти на вулицю, вдихнути свіжий запах роси, та затримати це почуття як символ підняття духу.
Світанок вдихає життя, і де б ти не знаходився в той момент – відчуваєш себе центром Всесвіту.
Руде пасмо впало на лице блідного кольору, на якому спостерігалась усмішка. Від скупої та непомітної вона перемінилась на щиру та щасливішу з кожною секундою. Так усміхаються лиш діти, щирі в своїх почуттях.
- Знаєш, коли на вулиці сонце – я часто закриваю очі, піднімаючи голову до неба, та за допомогою фантазії переношу себе якщо не на іншу планету, то в іншу країну.
- Я помічав, - тихо промовив інший голос.
- Коли ж світає, - після короткої паузи продовжила вона, - мені не потрібно закривати очі. Те, що в мені – саме знаходить вірний шлях. Лиш з світанком я можу відчути себе живою, як відчуваю в різних куточках світу.
*
Він радий, що народився у ХХІ столітті. Вона, скоріше, міс Ностальгія. Таким чином разом вони суміш неможливого і водночас – не настільки різні, щоб позбутись гармонії.
Час, загублений для тебе та непізнаний, глибоко в душі ідеалізується за допомогою нестримного потоку фантазії.
Ми стояли на зупинці та чекали автобуса, який відвезе нас за сотні кілометрів від цього місця. Ще навіть толком не усвідомлюючи, що покидаєш одне місце – гірко сумуєш за минулим.
- Ти знаєш, чим ми відрізняємось? – тихо запитала дівчина, повертаючи голову від сонячного світла, яке зазирало у вікно автобуса.
- Знаю.
- А знаєш, чому саме те, через що ми відрізняємось, робить нас схожими?
- Гадаю, ти зараз це поясниш.
- Для кожного з нас постійність не вихід, вірно?
- Прямо в ціль.
- Подорожувати в часі чи подорожувати світом? Подорожуючи світом ти бачиш неймовірні речі, деякі з яких існують цілі епохи. Перед тобою прямий доказ того, про що знав теоретично чи просто чув. Ти напружуєш мозок, стараючись уявити, як все відбувалось колись, в ті часи. Для тебе воно таке ж нереальне, як і можливість подорожуючи в часі бачити це своїми очима. Тоді ти - частина історії, яка пишеться прямо зараз, а не один з тих, хто старається усвідомити скільки всього було перед нами, і скільки ми ще пропустимо.
Несподівано сонце зникло, а на небі з’явились темні хмари, попереджуючи про дощ. Він уважно слухав її та ловлячи кожне слово робив висновки, наче занотовуючи все в своїй голові.
«Ніхто у світі може ніколи не довести існування того, що здається неможливим, та віра в це не робить тебе божевільним. Так само, як і ніхто не може запевняти, що це нереально, лиш тому, що воно не доведено».
Вікна автобуса залило водою. Дрібний дощ перетворився на грозу. Людей ставало все менше й менше, і через це години в дорозі були по-своєму затишними.
- Отже, для нас прекрасним варіантом будуть подорожі в часі, - бадьоро завершила дівчина, шукаючи в телефоні потрібну пісню.
- Знаєш, чомусь я навіть не проти, - весело відповів він.
- Тоді почнемо.
- Ого, прямо зараз? А водій не злякається, куди це ми зникли? Та й з речами не так зручно, - саркастично говорив хлопець, зручно вмощуючись в кріслі.
- Ха-ха, смішно. Закрий очі. Я розповім тобі одну з наших пригод, а ти спробуєш довести, що цього не було.
- Навряд в мене це вийде. Ну, починай!
«В одному забутому людьми переході дівчина та хлопець притискались до вологих стін, стараючись не видавати ні звуку. Це було нелегко, адже за декілька хвилин до цього вони бігли з невідомого космічного корабля, та сильно захекались.
- Капітан! Капітан! – заверещала рація в кишені хлопця, через що ті двоє так перелякались, що ледь не зіткнулись лобами.
- Ти назвав себе Капітаном? – забувши про страх та стримуючи сміх, що вже проривався на поверхню запитала дівчина.
Хлопець сердито фиркнув, дістаючи рацію. Бути тихо тепер їм точно не під силу.
- Слухаю, - різко сказав він в рацію, відкидаючи мокре волосся з чола.
- За вами женуться не менше десяти, - трохи розгублено повідомив голос, - пропоную бігти прямо на міст перед вами.
- А далі? – не без іронії, та все ж весело запитала дівчина.
- Звідти наші вас заберуть, скористаєтесь телепортом.
- Ви ж розумієте, що це просто втеча? Погоню все рівно буде поновлено.
- Але Капітан, ви не герой, як ви двоє справитесь з ними? – вибачливо пробубонів голос.
- Я не герой. Я не герой? – спочатку спокійно, а потім трохи обурено повторив хлопець. - Чула? Я не герой!
- Вибачте, Капітан… - почав було голос, та його перервали.
- Ми справимось. Будь на зв’язку, - рішуче повідомила дівчина та заховала рацію. – А от зараз ми перевіримо, який з Вас герой, Капітан! – не приховуючи азарту повідомила вона, і вони разом попрямували прямо на ворога.»
- Ми виграли? – перше питання.
- А ти хіба не пам’ятаєш? – перепитала дівчина, не приховуючи посмішки.
- Хм, я герой, - задоволено протягнув голос. – Можеш нагадати, де ми ще шукали пригод? Я щось призабув.
- Ох, звісно! – театрально гукнула дівчина. – Одного разу ти прокинувся серед пустелі і…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579578
дата надходження 07.05.2015
дата закладки 07.05.2015
Заплетались все даты и дни,
Даже сны...
И мы вновь виноваты,
Мы вновь остаемся одни.
Вдруг я вспомню мгновенья прекрасны,
А ты скажешь что это был - сон.
Пускай сон - сквозь забытый вновь стон,
Замедлит все дыханья напрасны.
Не парить в облаках наших светлых,
Превратились они в тучи гроз.
Смыли проблески нашего солнца
Под дождем твоих раненых слез.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541236
дата надходження 03.12.2014
дата закладки 30.04.2015
1*. Г. "... не зважали і єднали осінь із весною!"
Ні, не клич мене до себе, не веди до хати,
на побачення під небом не лети, не мчись:
ти – та птаха, що не вміє ще літати,
я ж той птах, що вже забув… вже розучивсь.
*
(від щастя впадемо, хмільні, нерозумні. обоє…)
2*. О. «так мало прошу – так багато значить…»
Мої думки, як те осіннє листя –
не доторкнись, не зачіпай, не воруши…
Ми горобинове повісимо намисто
на диво-цвіті втоми і душі…
*
(прошу, почуй, не омини її – цю осени солодку гіркоту…)
3*. С. «почалося все і все погасло,
як палила осінь свої ватри…»
Ти знаєш: скінчилося все.
(А може, й не було нічого?..)
Чому ж відлуння серця твого
Моєму біль щораз несе…
4*. Т. «прости, що осінь душу оповила…»
Ні, каятись тобі в чомусь нема потреби.
Я ж в часу на краю сповідатись спішу:
в мій дріб’язковий світ я повернусь без тебе,
хоч часточку душі в твоєму залишу.
***
з усіх форм найбільше люблю коротку: в два, три, чотири рядочки.
і читача не втомлюєш, і коли є що сказати - то в цій формі
напевно скажеш. – коли справді вмієш говорити і сам з собою,
і з тим же читачем.
ось з цього почалося навчання моє.
– поки що в першому класі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577724
дата надходження 28.04.2015
дата закладки 29.04.2015
Коли затягує у чорно-біле коло, —
Біжу, кричу, не можу зупинитись!
І згадую про тебе знову й знову,
Вже не боюсь у тобі розчинитись.
Отож,вбивай мене,наскільки це можливо,
Спали на вогнищі,або ж втопи у морі.
Вбивай в мені усе,що вірить в диво,
Зроби вино елітне із моєї крові.
Вбивай повільно,без жалю і страху,
Рви на частини мою душу й тіло.
Нехай я в цій війні зазнаю краху
І зникне все,що пам'яталось і боліло.
Мій Демоне,у мене сто життів.
Десятки,тисячі,мільйони.
Я черпаю енергію з морів-
Вони змивають лінії й кордони.
Мій Демоне,спотворюй мої сни,
Не залишай мене у спокої ні дня,
Бо зникнуть всі життя мої й світи,
Які ховае й береже пітьма.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576354
дата надходження 22.04.2015
дата закладки 28.04.2015
Когда ты опустишь руки,
И положишь на землю меч,
Согласишься на смертные муки,
Согласишься на голову с плеч -
Ты отправишься вниз по дороге,
Где в туманах не видно ни зги,
Рассечешь свои босые ноги
О соленые камни тоски.
Рассечешь свою старую душу
Об печали недожитых лет.
Ну а сердце - боксерскую грушу -
Просто бросишь, не плюнув во след...
И ты спустишься в самую Бездну,
Где от спички не будет огня,
Где и Солнцу нет шанса воскреснуть
На заре черно-белого дня.
Где нет помыслов об искупленьи,
Где Мечта - под могильной плитой,
И где слабых мольбы о прощеньи
Не услышит Всевышний глухой...
...Знай - лишь там опустил я руки,
И лишь там положил я меч.
Чем так жить - лучше смертные муки.
Чем так жить - лучше голову с плеч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492394
дата надходження 14.04.2014
дата закладки 28.04.2015
Не пиши мені – все забудеться,
Все згорить у безжальнім вогні.
Засіріють розбарвлені вулиці
І погаснуть розпалені дні.
Не пиши мені – лист загубиться,
Я не буду читати до дір,
Не розпалять мене і губи ці,
Що ставрують червоним папір.
Не чекай мене – я примарою
Загубився в минулій імлі.
Тільки спогад про мене маревом
То горів, то безжалісно млів.
Не пиши мені давнє датами,
Серце – в’язень колишніх вистав.
Не пиши мені... я ридатиму,
З кожним випитим словом листа...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576127
дата надходження 21.04.2015
дата закладки 21.04.2015
[b]Забери мій відчай у свої обійми,
дай відчути смак твого тепла.
Зігрій сонцем зі своїх очей.
Я хочу знати те, чи я іще жива.
Твоє ім'я, забуте, стерте з плівки,
Ти поверни мені. Навіки. Назавжди.
Замкни на ключ від мого серця двері
І залишись, прошу, не покидай, не йди![/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574979
дата надходження 17.04.2015
дата закладки 17.04.2015
І.
Коли в серці порвали струну,
І сил немає вже далі горіти,
Кожен день ти немов на війну,
Знай, то час щось у со́бі змінити!
Пр.
Відлітай у теплі краї,
Туди де сонце цілує долоні,
Де думки ти відпустиш свої,
Зігріють душу там запахи моря.
Відлітай у світанки дощем,
Відлітай, і вдихай в повні груди.
Не ховайся від світу плащем,
Там де ти, там любов буде всюди..
Відлітай
ІІ.
Коли більше не радує сміх,
І нічого в тобі не лишилось,
І сховатись ти хочеш від всіх,
Розправляй... Розправляй свої крила!
Відлітай у теплі краї,
Туди де сонце цілує долоні,
Де печалі забудеш свої,
Зігріють серце там запахи моря.
Відлітай у світанки дощем,
Відлітай і живи в повну силу,
Не здавайся ти можеш іще,
там де ти, там любов, моя мила...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574966
дата надходження 16.04.2015
дата закладки 16.04.2015
Я, ти, вони -
Три кроки. Знов до стіни.
Тебе, їх і нас -
Очі заплющ. Пострілу час.
Без тебе. Самотній. Порожні зіниці-
душа нежива. Вона у темниці.
Та зайве. Постріл у спину -
Чекай. Чи я не загинув?
Крики. Стогін. Поруч не ти -
холодна підлога. Мене понесли.
Не вірю. Брехня до нестями -
Смерть. Чудове завершення драми.
Кров і вода. В руці револьвер
Поруч два трупи. Зрадник помер.
Можна поглянути. Занавіс. Ніч.
Та ти небіжиш.Нікому навстріч.
Тіло.Тепле. Рана на грудях -
Чорт забирай. Розібратися в людях!
Знайшов. Ще жива на хвилину -
Втратив тебе. Втратив родину.
Взяв револьвер. Дістав магазин -
Я на краю. Немає стежин.
Знов сам з собою. Пекельний полон.
Постріл у скроню. Останній патрон.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573908
дата надходження 12.04.2015
дата закладки 12.04.2015
Стежина, що колись вела до твого серця,
Давно не відчувала слід любові.
Ти хочеш вбити тінь… Не сердься.
В агонії сама здере себе до крові.
Стежиною тією я люблю гуляти,
Пісочок теплий ніжно гріє ступні.
Заплющу очі, буду пам’ятати
Про мури, що існують, неприступні.
Там завжди пахощів повітря повне,
Яскраві барви, що тріпочуть око.
Звучання пісні англомовне,
І настрій твій, в стилі бароко.
Це все — лиш мить, коли з тобою поряд.
Та мить, коли в рожевих окулярах.
Тоді мелодія лунає під вербою,
І сонечко гойдається на хмарах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573869
дата надходження 12.04.2015
дата закладки 12.04.2015
Літа збігають неухильно,
Життєвий шлях до прірви ліг,
Проте на вигляд я ще сильний,
За мною мій життєвий слід.
Часом здригаються повіки,
Серце чомусь пече вогнем,
Як прийде час, засну навіки,
Та ми колись усі заснем…
Схилятися не звик ніколи,
Я є поет, але не раб,
Я бережу життєве поле,
І свій в цвіту вишневий сад.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573780
дата надходження 12.04.2015
дата закладки 12.04.2015
Ти спустошуєш поглядом. Не від добра.
Піднялася до сонця. Стомлена світом.
Кружка випала з рук. Потічок молока.
Знов натерла колінця сухим перецвітом.
Твій диявол кохає. Він керує тобою.
Обіцяючи лесно. Видряпує хрест.
Все хороше пройшло. Злилося з юрбою.
Ув'язнений янгол. Безшумний протест.
День заплющує очі. Твоє сонце зникає.
Поруч безліч людей. Ти вбиваєш в думках.
Запустилась душа. Квітка зла в ній буяє
Підливаєш вогнем. Серце у ріп'яхах.
Ніч міняє світанок. Хранитель не спить.
Гострить зброю святую. Одягається в лати.
Визволяти сестрицю без кровопролить.
Час настав. Світлом шлях вистилати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573077
дата надходження 09.04.2015
дата закладки 11.04.2015
Рік тому московія розпочала окупацію Криму....
Куди ти лізеш, східний брате?
Чого ти свого носа пхнеш?
Краще, ніж інших научати,
До тями може cам прийдеш?
Пора нарешті зрозуміти:
Імперії давно нема!
Учитись треба в дружбі жити,
А не все нищить, мов чума!
Ми не даємо вам поради,
І з ким дружити не вчимо.
Не сіємо між вами зради,
Чому ж для вас ми мов більмо?
Москва! Спинись! Не будь наївна!
Малоросія - це брехня!
Є незалежна Україна –
Народу вільного сім’я!
Чужої нам землі не треба!
Свою ж нікому не здамо!
Пшеничний лан і синє небо
Вітчизни ми захистимо!
Слава Україні! Кіндрат & Корінь. 28.02 2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562407
дата надходження 25.02.2015
дата закладки 25.02.2015