Янгол ходить по землі,
Посміхається тобі.
Молить, просить озирнись!
Я ж бо поруч як колись!
Розірвалася душа,
Є лиш ти і є лиш я.
Вічно вірний лиш тобі.
Боже нащо це мені?
Може мої муки тут
Втіху там тобі дадуть?
Може за мої гріхи
Так мене караєш ти?
Знаю добре що, мабуть,
В пеклі демони вже ждуть.
І замішують смолу,
Добре знають нам ціну.
Я за день один у сні
Душу дам на вік тобі.
Лиш дозволь мені заснуть,
Щастя хоч на мить вернуть.
Янглом для неї стать,
Ніжне тіло обійнять,
Відчувати знову й знов,
Як у грудяє бє любов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609585
дата надходження 27.09.2015
дата закладки 31.03.2016
Передмова
Давненько я вже не відвідував своєї сторінки, мабуть просто тому, що все було добре і писати не було про що, але все змінилось. Що ж, шановна громадо, презентую тобі свою останню і найбільшу спробу в прозі, прошу всіх, кому вистачить наснаги дочитати до кінця, залишити відгук, власну думку чи рецензію про прочитане. Дякую за увагу.
Відпусти
Якщо одного дня інтереси твоїх друзів і твої стали далеко не спільними - це не означає, що ти унікальний. Просто ти виріс а вони так і залишились дітьми. Якщо в натовпі людей ти відчуваєш себе чужим - це не робить тебе таким. Просто ти втікаєш від всього від цього світу, від себе. Забиваєшся в куточки своєї свідомості і мрієш про своє, як і зараз. Ти набереш кілька слів, подумає, витреш, а потім втупишся в екран листаючи її фото, мріючи про колись. А потім лягаючи спати скажеш завтра, завтра точно напишу, підійду, скажу... зізнаюсь, і заснеш із думкою про неї. Що не дає їй про все сказати? Коли прийде оте завтра? Невже ти знову так все залишиш? Не сьогодні...
- Привіт! Як справи? - слово за слово і от ви вже призначили час і місце. Ти ждеш цього моменту як не ждав нічого в своєму житті. Ти окрилений щасливий, та в душі з'явився новий страх: а що, коли все не так шоколадно, коли це далеко не така ідеальна людина яку ти собі видумав?
Парк, вечір, ти самотньо снуєш під ліхтарем . В руках квіти. Запізнюється, щось сталось чи може просто пожартувала. Тук-тук-тук чуєш лише ритм серця, я - ошуканий! І от коли ти вже майже забив, з'являється її маленьке усміхнене личко.
- Привіт! Давно чекаєш?
- Привіт! Та ні не дуже, переживу, тримай - це тобі.
- Вав троянди! Біленькі! Звідки ти прознав що я їх люблю? - її сірі оченята впились в його очі, а русяве, майже руде, волосся вигравало під місячним світлом і робило її ще красивішою. - Ну! Я чекаю на відповідь!
- Якщо чесно, то це було чисто моє припущення.
Вечір із нею промайнув як кілька хвилин, а от дні без тяглися невимовно довго. Та як би то не було з кожною секундою наближались вихідні, а от же й зустріч із нею. Те саме місце і той самий час.
Вечірня прогулянка була перервана снігопадом, та спосіб викрутитись все ж був. Кіно ніхто не відміняв.
- Як щодо цього? - Вказав на постер, скорчивши гримасу як на ньому. - Бачила?
- Не приходилось.
- Серйозно! Як ти могла не приділити уваги такому шедевру світового кіномистецтва як оце! - Вона сміялась - він продовжував закохуватись. - Негайно йдемо! Ти чого смієшся! Я сказав негайно!
Півтори години в залі. Рука в руці, перший поцілунок... Пройде ще тиждень другий і невпевнений у собі хлопець, буде дивувати всіх своєю рішучістю, а про них дізнаються всі, всі будуть заздрити їм, а ще через час про них дізнаються батьки і нібито нічого всі щасливі, задоволені, раді з того дізнання. Вони бачились кожного дня, і щоразу він приходив першим, та якось метро піднесло неробочий сюрприз і вона змушена була чекати.
- Ви що робите!
- Не твоє діло! Йди своєю дорогою.
- Е ні хлопці негарно до дівчат чіплятись...
Колись, мабуть, пройшов би та не сьогодні. Сьогодні він встряне в бійку! Розквасить комусь носа, та й сам відхопить. Ніж, кров, швидка. " Юль, зі мною все нормально! - Сказав сьогодні, а завтра за нього заговорить лікар. - Ми зробили все, що могли..."
Його душа відійшла в інший світ. Покинула її, його кохану, без якої він ні дня не міг прожити. Покинула батьків, для яких він був єдиним сином, єдиною надією. Покинула друзів, для яких він став душею компанії. Він помер не простою сірою мишкою, він розквіт.
Ранок, пуста кімната, робочий стіл, і кілька фото де вони щасливі, забите доверху хустинками відро, вона сама, чи...
- А! Фантом!
- Ні-ні! Заспокойся! Я не фантом! Хоча ні по-суті я фантом, але я тобі не нашкоджу - почувся дзвін, то кинута кружка вдарилась об стіну. - Не найкраща з ідей якщо чесно.
Почувши лускіт, до кімнати ввійшов батько.
- Доню, я звісно розумію ти сумуєш, але ж посуд тут ні причому.
- Ти що не бачиш?
- Кого?
- Його.
- Мене бачиш тільки ти - махнув він головою.
- Доню тобі слід відпочити.
- Я з ним згоден.
- Боже правий, я зійшла з розуму.
- Ні... із твоїм розумом все добре, просто тобі й справді треба трохи відпочити, розслабитись.
- Я не можу! І ти! Ти знаєш чого!
- Я тут саме через це, сядь заспокойся, нам треба поговорити.
- Я не збираюсь говорити, з фантомом я не божевільна!
- Ти вже говориш... Вдягни навушники.
- Що?
- Вдягни, подумають що ти по телефону говориш.
- Хто подумає?
- Люди.
- Ти взагалі нормальний. О ні-ні-ні я й так з фантомом говорю, та ще й з ненормальним.
- Ох... Раніше ти так не думала! Я той же! Просто... просто довірся мені як раніше... йдемо в парк ?
- Може й справді треба розвіятись... ну добре.
На дворі стояв сонячний осінній день, вулицями міста безмовно брели сірі маси людей. Задумані, втуплені в щось одне, земське й швидкоплинне, нездатні вирватись з кола дім-робота-дім. Нездатні? Чи може вони й самі того не хочуть? Адже так добре жити в вузьких і зрозумілих рамках, лиш рідко протикаючись у світ, а десь в душі мріяти стати вискочками на фоні всіх. Та хіба хтось любить вискочок? Направду де й коли люди визнавали геніїв за життя, ідеї якого винахідника прийняли раніше ніж перед кончиною, невже власна неотесаність призводить до бажання загострити інших, зрівняти їх під свій шаблон? Він же ж не був вискочкою, але й в сірій масі якось виділявся, він був губкою, що втягувала в себе всі новаторства світу та все ж лишався зрозумілим іншим, тай запам’ятався він всім саме такою людиною.
-Як там? Тобі добре там? – насилу промовила, всупереч собі і здоровому глузду.
- Не знаю. Там – це де? Я ж бо досі тут. І знаєш, на те є лише одна причина.
-Яка ж?
- Ти… Спробуй зрозуміти правильно, весь час проведений з тобою був найкращим у моєму житті, я був щасливим як ніхто інший, я любив і знав, що люблять мене, але зараз. Зараз мене нема, я пішов, так було мені написано і в тому аж ніяк не має твоєї вини. Звісно нелегко було, та все ж я з цим змирився, але ти… ти продовжуєш жити минулим, мучиш тим і себе і мене.
-І що, з того?
- Та зрозумій же ти! Я вже не від світу сього, я тут чужий, а моя тут присутність неприйнятна, і всі ті муки які переживаю через це змінять мене, та тієї зміни тобі краще не бачити. Прошу ж бо… пусти мене люба… Благаю пусти!
-Як ти можеш таке просити, як! Хіба не знаєш як я мучусь? – Чиста сльозинка покотилась по її щоці, далі ще одна і ще, а врешті все перейшло на чистий плач, на крик душі як власне і завжди, та хіба сльози тут допоможуть?
- Я знаю тобі важко, а сприймати все це взагалі... нереально, але уяви як мені. Хіба птаху добре в клітці? Ти ж сама це постійно казала, ну згадай же.
-То хіба я для тебе клітка?
- Я вже не той, я вже не я, я інший, і мою душу вже давно пора відпустити з клітки цього світу, дати їй шанс летіти туди де буде краще. Пам'ятаєш як рік тому ти мала їхати до дідуся? Я ж тебе тоді відпустив.
-Але ж то на місяць! А це на віки! - Стомлена, заплакана і зла, вона хотіла стиснути його в обіймах, як колись, хотіла притиснутись до грудей та заспокоїтись, але куди там, він лише дух.
Минав день за днем. Не встигла вона озирнутись, як звикла до незвичної компанії. Та для нього це було поганим знаком. Він мінявся і швидко, його очі марніли, на обличчі проступали морщини, настрій мінявся як весняна погода. І врешті решт він дійшов висновку, що пустить вона його лише тоді, коли на його місце прийде хтось інший, коли хтось гідний візьме в руки його гітару і підіграє пісеньці, котру так віртуозно перебирають на піаніно її маленькі пальчики.
- А знаєш, мені ж вже не потрібна та гітара, але от мій кращий друг, давно мріяв про таку.
-То й, що? Вона нагадує мені про тебе - це чи не найцінніший мій спогад про тебе.
- Можливо, але все ж вона моя, і мені хотілося б, щоб ти зробила з нею те, що захочу я.
-І чого ж ти хочеш?
- Я вже ніколи на ній не зіграю, але знаю хто міг би. Такий інструмент треба постійно користувати, а ти ж то на гітарі не граєш.
-То що ж ти хочеш?
- Мій кращий друг, Міша, віртуозно грає, більше того, то він навчив мене всього, що знаю я, але він не в змозі придбати собі гідного інструмента, а моя "імперія"для нього стане подарунком долі! Наступним щаблем просто!
-Мені сумно з нею розставатись...
- То вчись грати!
-Не можу.
- Ну тоді візьми мій записник, на обкладинці номери друзів, там знайди...
-Стоп-стоп-стоп... зараз знайду.
Інструмент й справді був для неї дорогий, то власне спогади про першу зустріч, про зізнання, про їх найкращі моменти, про всі пісні котрі для неї писав, та що правда вони радше стосувались акустики, котра в неї до речі залишалась, а не електро. Ця ж гітара дорога, бо подарована нею. Основа гітари була яскраво червоного кольору із вкрапленнями білого, вверх від шостої струни був віршик написаний нею, а на чорному, глянцевому грифу був його вірш-відповідь. Його... хоча по правді швидше їхня гітара пережила не так то й багато, її звучання наповнювало кімнату лише раз або два в місяць, коли кращі друзі збирались в неї, чи в нього, але все ж значення у неї було не мале, тож розставатись з гітарою вона справді не хотіла, але послухалась фантома.
Вже найближчими вихідними була запланована зустріч, Міша по правді й не знав з якої причини. Сам він був високим, русявим хлопцем із карими очима, що чимось нагадували кавові зерна. Спокійний та стриманий хлопець, талановитий музикант, що через сімейні незгоди не мав змоги розвиватись і попусту тратив свій талант, граючи в пабах недільними вечорами. Він радо примкнув би до якоїсь місцевої групи, та не маючи гідного інструмента, не міг того зробити, тож новенька "імперія" могла б стати для нього білетом в нове життя. За домовленістю Міша мав чекати біля Ратуші, та пунктуальністю він відзначатись не любив, тож спізнився мало не на годину.
- О привіт! Вибач, що так довго, мав роботу.
-Привіт. То пусте мені й так нічим зайнятись.
- Я чесно думав ти вже пішла... То в чому причина зустрічі?
-В "імперії".
- Тобто? В Австрійській чи що?
-Не тупи, Міш. В гітарі.
- То що з нею?
-Знаєш, я думаю він хотів би, щоб вона перейшла до тебе.
- Але ... вона ж тобі така дорога... хіба ти хочеш з нею розставатись?
-Не знаю... мабуть ні, скільки спогадів, але й потреби в ній я не відчуваю... Так будеш довго думати не віддам.
- Та я не проти! Дозволь хоч кавою тебе пригостити.
Наступав полудень, недільне місто, вже добре прокинувшись, наповнилось людьми. То сюди, то туди курсували напівпорожні маршрутки, напівпорожніми дорогами. В напівпорожній кав'ярні пахло кавою і свіжими булочками, ця кав'ярня була добре відома їм обом, тут неодноразово збиралась їх весела компанія, не раз засиджувалась до пізньої ночі.
- Пам'ятаєш, яка музика тут грала раніше? Коли ми збирались разом, притягували свої гітари, і на цілий вечір окупувували сцену.
-Пам'ятаю... Ви грали просто шикарно...
- Шкода... шкода, що зараз мені ніхто не підіграє, не заспіває так високо...
--Підіграй ти! - Дав про себе знати фантом - Бачиш же там синтезатор поклали!
- Ні!
- Ем... що ні?
- Ну... ні не заспіває...
--Ти чого? Я хочу послухати... Давай! Для мене!
На короткий, а може й на довгий період часу постала тиша. Обоє закрились у собі, задумались, лише фантом, кепкуючи з кельнера, часом видавав дотепи. Не в змозі стриматись, Міша схопив гітару, дременув до сцени та, як колись, почав награвати українського хеві. Його майстерність відчувалась в кожному акорді, в кожному ударі, в кожному переборі. Декому з клієнтів це було не доречним, та більшості ж - до вподоби, здивовані та зачаровані, вони вслухались в кожен нюанс. Не втримавшись, йому на допомогу вийшла Юля, і вже тепер, гостів закладу чарувало співзвучання гітари та клавіш, і вже тепер, абсолютно всі були задоволені. Занурені в жар музики, охоплені ритмом, збентежені звучанням, запаморочені драйвом слухачі зривались з місць, і навіть дорослі люди скакали перед сценою як підлітки. Витончений хеві заманював все більше душ в свою пастку… Непомітно підкрадався вечір. Натовп меншав і меншав, місто помалу готувалось до сну. І от вже спустілими, та ще не порожніми вулицями міста йдуть вони двоє чи троє. Легенький вітерець виграє її волоссям, повний місяць виблискує в очах, що донедавна були сірими і мряклими. Вперше за довгий час вона щаслива, щаслива, що нарешті вирвалась з дому, провела час в дружній компанії, щаслива без нього, хоча фантом продовжує йти поряд.
-Здається, ще вчора ми йшли цією доріжкою великим, дружнім гуртом, а зараз що?
- Не стало його, розпалися й ми.
- Мабуть…
- Знаєш, він був якимось клеєм, що тримав нас разом, бо ж ми такі різні. От сама подумай, що спільного в художника й інженера?
-Ого, ну й питання.
- А от він знаходив спільне, завжди мав тему для розмови, зв’язував нас музикою, спільним відпочинком, вечорами біля вогню, годинами в парку, він був душею того гурту, що ми звали дружнім.
Здавалося б фантом. Хіба йому плакать? Та спогади, хороше слово друга і розуміння того, що більше так не буде розривали і його, хотілося б сказать душу, та він сам душа. На його очах руйнувалось все, чим він колись дорожив, що було йому важливе й дороге, за що був готовий віддати і власне віддав життя, а що було найгіршим – він сам, що є сили трощив своє щастя.
На дворі стояв сонячний осінній вечір, останнім теплом бавило душі й тіла «Бабине літо». В затишній кімнаті, перед палаючим каміном сиділа вона. Зручне крісло, запашна кава, Франко в руках, зосереджена на книзі, вона не помічала, що відбувається навколо, не бачила, що вже вечоріє, бо читати сіла ще ранком, не бачила, що камін давно згас, бо в кімнаті було тепло, не бачила засмученого фантома, бо навкруг стояла неперервна тиша. Зблідлий фантом сидів навпроти неї, замучений, заморений, замкнений в клітці світу сього, він мріяв вирватись, мріяв, що вона його відпустить і його мука нарешті закінчиться. Мріяв… саме так, але його очі… Повні розпачу і злоби, повні розчарування просили пусти, та не знали чи зможуть відпустити.
В кімнаті продовжувала панувати тиша, поважна та урочиста тиша, яку нечасто почуєш, так-так саме почуєш, бо вона аж дзвеніла в вухах. Той дзвін спочатку приємний, більше того він ніби заспокоює, та з часом страшенно набридає, дратує! Ця тиша, о Боже, як же ж вона дратувала фантома, та піти він не міг, якась незнана сила тримала його поруч з Юлею, а переривати її пожадливе читання він не хотів. Він милувався нею поки міг, знав, що скоро втратить, божеволів від того знання, нервував, ревнував. Минув рік відколи він пішов, і майже місяць відколи «вернувся», та те, що творилось в його душі, почуття й емоції нікуди не ділись, збереглись у тому ж стані. Важко обійняти розумом той конфлікт, що творився в його голові, кохаючи понад усе, він мав її відпустити, він мав змусити покохати іншого, всяко до того підштовхувати.
Та от нарешті, пануючу тишу перервав несподіваний телефонний дзвінок.
-Алло.
- Привіт, Юль, це Міша. Як там твої справи? Може побачимось?
-Ем… Не думаю що це хороша ідея.
- Чому? Маєш якісь плани?
-Та ні... Просто як це виглядатиме?
--Нормально виглядатиме! Мене вже рік як нема, Боже, та більшість вже давно забула, що я взагалі був. Та й крім того, що такого в дружній прогулянці?
- Тобто? Я ж тобі пропоную просто прогулятись парком, чи може від сили кави попити. Чого ти там собі понавидумувала?
-Я навіть не знаю – сказала, втупивши очі в фантома.
--Не дивись на мене! На біса ти це робиш! Йди!
- Я знаю! Чекатиму в парку через годину.
Вечір, парк, осіннє місто. Мабуть в перше в житті він прийшов вчасно, добрався до площі в центрі парку, де постійно зустрічалась їх компанія, і де фантом постійно чекав на неї. Сіре пальто, недбало зачесане волосся, несхожий сам на себе, стояв він під ліхтарем, як оце колись стояв фантом. Побачивши знайому картину в незвичному виконанні, Юля не те щоб зомліла, у неї перехопило подих, таким схожим він був на фантома, цю схожість вона помічала й раніше, але тепер. Немов два брата без кровного зв'язку, вони мали схожі замашки, схожі уподобання ба навіть схожі погляди на світ! Колись вони були кращими друзями і все це трактувалося по-іншому, та зараз, в такій незвичній ситуації, Міша був ніби доказом існування фантома.
- Гей, ти чого?
-Нічого, вибач, просто стільки спогадів з цим місцем.
- Ну так, ми тут стільки всього натворили, зустрічаємось же ж тут постійно…
-Зустрічались…
-Ти про що?
-Ми, тут зустрічались. І тут ми зустрілися тої ночі, коли все сталося.
- Е ні! Стій! Нетреба про погане, давай краще прогуляємось трохи парком, поговоримо про що інше.
Крок за кроком проминали знайомі до болю місця. Не дивлячись на всі Михайлові спроби змінити тему, Юля вперто твердила своє, здавалось, що кожна лавочка в цьому парку має якусь історію, яку так і хочеться переказати, донести найдрібніші деталі, поділитися тими моментами щастя, а врешті, осягнувши, що того вже ніколи не буде, вдатись до сліз…
- Тобі не здається, що ти забагато говориш про нього?
-Тобто?
- Ну я в маю на увазі те, що вже минуло чимало часу, багато змінилось. Чи не час тобі його пустити?
-Не можу… Я не можу цього зробити!
- Треба… Зрозумій ти мусиш це зробити. Жити минулим звісно класно, поринати в спогади, але ж не закриватися в них! Треба жити сьогоднішнім днем…
-А як ти повів би себе на моєму місці? Ми були разом майже два роки, два роки, Міш. Люди звикають одне до одного і за коротший термін, дехто взагалі через такий час дітей заводить.
– Я це прекрасно розумію, але…
-Як ти думаєш про що я мріяла весь той час? Га?... Лише про те, щоб наш час не закінчувався… А ти пропонуєш мені забути.
- Ні я не кажу тобі його забути! Ні в якому разі! Пам’ятай це як одну з хороших сторінок життя, але мені здається, що її вже час перегорнути.
Весь цей час фантом йшов поруч, він добре чув їхню розмову, попускав через сита розуму кожну фразу. В будь-який момент він міг заховатись, покинути їх наодинці, та це не збавило б його мук. Кожне Михайлове слово звучало на диво подібно до слів фантома, вони обоє хотіли Юлі тільки щастя, от тільки плата була різною. Розуміння того різали по живому не тільки його, але й її… Та все ж треба було змінити хоч щось.
Ті зміни давалися не просто всім учасникам тих незвичайних подій, меншою чи більшою мірою вони зачіпали всіх і кожного, хто так чи інакше знав фантома, був йому чимось дорогий. Його присутність бачила лише Юля, але впливала вона на всіх. Якщо в кімнату входив фантом, то це нерідко закінчувалось сваркою чи суперечкою, частіше доріканнями і майже завжди образами, та вартувало йому покинути приміщення, як всі забували за що сварились. Сам фантом змінився ще більше, його образ відверто лякав, в погляді все частіше уловлювалась ненависть і лють, а манера ведення розмови переросла в постійні дорікання і сварки. Він перестав просити і вмовляти, почав вимагати і змушувати. Він хотів для неї лише щастя, але муки, котрі мусів пережити, не давали рахуватись з її думкою. Не раз після розмови з фантомом Юля плакала, а він… ледве тримав того звіра, що засів у ньому, і вже впевнено рвався назовні. Він не хотів її ображати, не хотів лякати, йому було важко себе контролювати, ревність не давала йому тверезо мислити. Він намагався, як можна рідше говорити з Юлею, від цього наче було легше, та швидш за все то був лише ефект плацебо.
Чим довше це тривало, тим більше проявлялись його сили. Ні з того, ні з сього починали рухатись предмети, в кімнаті з фантомом починало холодати, електроприлади починали казитися, часом його присутність помічали, та особливо лячно було бачити фантома в гарячці суперечки. Його очі займалися червоногарячим полум’ям, звична людська форма, не повністю, але частково, набувала демонічної подоби. Все менше і менше людського залишалось в ньому, і врешті він мав стати тим кого так боявся.
Тим часом Юля, кожного вільного вечора гуляла з Мішою, фантом же ж, затаївшись в пелені ночі, безмовно слідкував за ними. Міша й справді її цікавив, він був можливістю відірватись від всього, що її мучить, чого вона боїться і стидається, та не більше того, лише той факт, що фантом досі на землі, означав, що вона й досі не хоче його відпускати, що почуття до нього живі як і раніше.
- Ти досі його любиш?
-Ем… А чого ти питаєш?
- Не знаю... Просто мені цікаво… Любиш ти його, чи побиваєшся за ним…
-Чи побиваюсь? Дивне питання, по правді кажучи, віддала б все, щоб його повернути.
- Але ж ти знаєш, що це не можливо? Знаєш, що його вже рік нема і це не змінити? Мені взагалі дивно, що ти його й досі не пустила.
-Чому ти знову починає про це говорити? Чого кожне твоє слово так співзвучне з його словами? Не можу я його пустити, не можу і все!
- Хм… хотів дещо сказати, та не знаю чи слід…
-То кажи вже як хотів!
- Знаєш, ще колись це прозвучало б дико та неправильно, бо був він, ти була лише його, а він лише твій, але тоді, як і зараз… Юль, я тебе кохаю, і дуже хочу, щоб ти стала моєю!
-Що...? Ні… Ні! Як ти міг собі таке подумати!
- Але ж кому ти бережеш вірність? Мерцю?
-Замовкни… Я… Я не хочу тебе бачити!
Зі сльозами на очах, вона вибігла з того самого парку, швиденько пройшла знайомі вулиці і вже за півгодини була вдома.
- І чому ж ти пішла?
-Я не хочу його чути і бачити! Ти ж чув, що він сказав!
- Той що? Хіба це чимось ненормально?
-Так!
- Чим же?
-Тобою!
- Але мене нема!
-Є!
На комоді вкотре заграв телефон. Розлючена, вона кинула ним до стінки так, що він розлетівся на друзки.
- Чого ти не відповідаєш? Ти ж добре знаєш як йому!
-Чи я знаю як йому!? Я знаю як мені! Прекрасно знаю, як мене дістало твоє «ти мусиш», як замучила твоя безглузда ревність, те як ти сам собі перечиш, те як витягуєш з мене життєві сили, невже ти не можеш інакше!
- Припини!
-Невже ти витягуєш життя з мене, щоб жити самому, невже ти забув ким ти був і став тим чим є…
- Я сказав припини!
-Бо що інакше?
- Ти певна, що хочеш це бачити?
-Ба може ти ні на що більше не здатний!
Вмить в кімнаті погасло світло, й без того червоні, очі зайнялися незнаною досі люттю, з диким криком демон вирвався в світ! Боляче! Холодно! Страшно!... Він, лютим смерчем перекидав фото, зривав дзеркала, нищив все навколо, не чіпаючи лише її. Нездатний нічого змінити, він врешті вирішив піддатись мукам, піти назустріч єству, перетворитись на того ким він мав стати, та вона… В центрі того жаху, на колінах, в сльозах… Стояла, плакала й молила: «Спинись!» І він… він послухав…
- Іди до нього… з ним тобі буде добре…
-Ні! Боже, про що ти говориш! Я… я не можу так!
- Облиш він же тобі подобається!
-Так подобається, але лише тому, що він так сильно нагадує мені тебе! Тай крім того – подобається, і нічого більше.
- Забуть про мене! Облиш ту затію, і може то «нічого більше» переросте в щось нове!
-Як ти можеш таке казати! – Сльози! Кляті сльози горохом котилися з її очей, перебивали думки, що без того недбало переростали в слова. – Якщо моя любов настільки сильна, ти ж сам казав, що саме вона повернула тебе з того світу, знов дала тобі життя, як вона може безслідно пропасти! Як може з’явитись нове почуття до когось іншого!
- Не повернула! Моє тіло вже давним-давно перетворилось на попіл! Перетліло, лишилось лише те, що ти бачиш перед собою! Незграбний дух, замучена душа вигнана з раю, і хтозна чи мене туди впустять знову після всього, що було тут!
Знесилена, вона впала, стала молитися Богу, чи то проклинати його, що так боляче грає з нею. Невпинно плакала, заливала сльозами своє і його горе, побивалась за все, що пережив він і що ще має пережити.
- Пусти мене, кохана, прошу відпусти. Зрозумій, ми вже ніколи не зможемо бути разом…
-Зможемо…
Пуста, темна кімната, зашторені чорним покривалом дзеркала, розбиті фото, де вони щасливі вдвох.
Я вільний!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609853
дата надходження 28.09.2015
дата закладки 01.02.2016
В теплі долоні
Вогниками спалахнув
Кусочок льоду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629096
дата надходження 16.12.2015
дата закладки 16.12.2015
Чому я зачаровано до тебе пригортаюся?
Чому я безпробудно так сумую кожен раз?
Хто скаже де взялося це, і що зі мною сталося,
Хто в битві серця з розумом мене пошле в запас?
Хто скаже, як забути все, залишити в минулому
І розчинитись в осені, забувши про вогні.
Вогні, що тепло котяться з очей, зронивши струмені
Я весь палаю, віддано пожар горить в мені
Я, віриш, переміг би це, та ось твоя мелодія
Проноситься над зорями складаючись в пасаж
І серце моє зломлене, свій тихий ритм прискорює
Ну як ж з душі це вирвати? Що ж лишиться у нас?
У нас звичайно лишаться, поля покриті інієм
Тим інієм що весело, прокотиться в сніги,
А там зими хурделиця, мороз на сни розмінює
За нею сонце лоскотом тепло пошле в луги.
А також десь остануться, слова невчасно сказані,
А може і не сказані, та все ж таки слова
Вони ж до тебе линули, та тільки були зв'язані
Мотузкою із слабості, яка в душі жила.
Ну що ж таке без тебе я, не варто навіть думати,
Не варто і представити, який без тебе я -
Під липами самотності, на вітру вічний шум іти,
Твій образ ніжний сіяти на пам’яті поля.
Цих рук тоненькі розсипи, і губ осіннє полум'я,
Що так неперевершено, та вірно гріє світ;
Чому ж я закохався так, чому тобою повен я
І хто ж мене, безкрилого, відправив в цей політ?
Мені б машину часу і, я легко, просто граючись
Вернуся в дні безпечності, потік цей розломлю
Та все ж на круг відносності, в початок повертаючись
Я знову очі ніжні ці, мов сонце полюблю...
Тому я наче проклятий, до тебе пригортаюся,
Тому я неприкаяно, сумую кожен раз,
Тебе люблю мов осінь я, бо що ж мені осталося
І серце, хоч із ранами, та все ж не йде в запас...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628865
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 15.12.2015
цілує місяць заспану сосну,
шепоче вітер пісню колискову.
Весь ліс чекає запашну весну,
щоб вкритись квітами й листками знову.
А зараз ще хурделиця кружля,
встеляє пухом захололе місто..
І сплять дерева,сосни і земля,
що вбрались в сніг,неначе у намисто.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395001
дата надходження 24.01.2013
дата закладки 12.12.2015
Вона дивилася, як він,
заходить у автобус змін
Чимдуж забігла в середину,
щоб дарувати серцевину.
І сівши поруч затаїла:
свої думки, слова поїла.
Дивилася вона завзято
крізь окуляри кострубаті.
І помічала його подих,
слова,
що промовляв з любов'ю.
Тремтіли руки її ніжні
слова його для неї вічні.
І так нестримно обійняла,
щоб залишивсь. Не відпускала.
Він усміхався і тремтів.
Немов у казку залетів.
Такого він не відчував
та серце знає. Він кохав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620573
дата надходження 12.11.2015
дата закладки 12.11.2015
Коли не знаєш, що робити.
Куди піти? Де себе діти?
Коли на серці пустота.
Коли душа кричить від болі,-
а тіло ніби у неволі.
Старайся жити, не здавайся!
Усім прохожим посміхайся.
Забудь, почни все із нуля!
І злоби в собі не тая.
Розвій всі спогади й надії.
Не словом бий, показуй дії.
займись собою, розвивайся!
І трошки-трошки постарайся.
Побачиш в собі результат.
І будеш жити, в повну силу.
Забудеш ту, якій не милий!
Полюбиш ту, яка вродлива!
В якої очі ніби зорі,-
в ночі блистять на чорнім морі.
І покохаєш до нестями.
І зникнуть з серця чорні плями!!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609921
дата надходження 28.09.2015
дата закладки 28.09.2015
Як тепло біля тебе бути...
Отак сміятись,забуваючи думки.
Відкинути всі рамки і відчути
Як підкрадається щось більше потайки.
Нехай! Можливо так і треба...
Не випадково перетнулися шляхи
Коли я біля тебе, то до неба
Злетіти хочеться як ті птахи!
Не підкорятися усталеним законам
Піддатися стихії своїх почуттів...
Не вірити майбутнім перепонам
Нехай! Багато є людських світів.
Можливо скажеш, що неправда
Усе це вигадки моєї голови
Я ж дивлюся на тебе, а в очах розрада
Твоєї і моєї сторони...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609351
дата надходження 26.09.2015
дата закладки 26.09.2015
Здеріть із мене шкіру, обпечіть вуста
аби забула дотики до нього ніжні,
у голові така пітьма густа,
що болем міряю без нього тижні.
І серце ж обривалось разів сто,
і вже душі уламків не зліпити.
Моє життя як мохом поросло,
це ніби тіло навпіл розділити.
Нема без нього спокою вночі,
а вдень ховаю сльози на обличчі.
І замість музики мені кричать сичі,
блукаю тінню на нічнім узбіччі.
Здеріть із мене шкіру, обпечіть вуста -
не хочу я торкатись більш нікого,
бо з серця з ранами любов не пророста,
щасливою не вмію жить без нього.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608554
дата надходження 22.09.2015
дата закладки 22.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.09.2015
Тримай його за руку, це любов,
І відчувай його постійно вдячно.
І коли навіть вечорами плачеш,
То в жилах точно не застигне кров.
Люби його, як землю любить сонце,
Втішай, коли сумний і не такий.
Ти посміхнись йому лишень, відкрий віконце
У світ ваших безмежних теплих мрій.
Цінуй його і вір йому безмежно,
Неначе слухаєш лише саму себе.
Цілуй цого вуста, як неналежно,
Бо він лише існує для тебе.
Тримай його за руку, слухай-слухай,
І дуже тепло зустрічай у снах.
Шепчи йому, шепчи слова до вуха,
І легко засинай в його руках.
Свої думки до нього тихо-тихо
Донось, кажи. Ніколи не кричи!
Аби не сталося тепер якогось лиха,
Чекай-чекай, і лиш зажди-зажди...
Ніколи не ревнуй, будь безтурботна,
З роботи завжди тепло зустрічай.
Гаряча будь чи тепла, не холодна,
А в морози подай гарячий чай.
Будь його затишком, розрадою у горі,
То в жилах точно не застигне кров,
І тільки ваші завжди сяятимуть зорі.
Тримай його за руку. Це любов.
1.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608114
дата надходження 20.09.2015
дата закладки 20.09.2015
Моє кохання цінний скарб,
І стережу його уміло.
В руках моїх палітра фарб,
Розфарбую Сонце,щоби гріло.
Я так далеко, і тебе не бачу,
Від того,душу біль пронзає,
Ти каламутиш кров мою гарячу.
І тінь твоя із пам*яті щезає.
Та лиш скажи,і буду я твоя,
Хіба ж не видно,як тебе кохаю?
Палає Сонце,серце і палаю я,
У снах своїх тебе,коханий,я чекаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606163
дата надходження 12.09.2015
дата закладки 12.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.09.2015
Заходи у мої сни,
Заходи. На хвилинку.
Щось мені ти говори
Й тут зроби зупинку.
Розкажи про інший світ,
Розкажи. Про свій.
Ще мине багато літ,
Як буде він мій…
Заспівай мені пісень,
Заспівай. Нових.
Я радітиму весь день
І застрягну в них…
Розфарбуй мені життя,
Розфарбуй. Без фарб.
Вже не буде каяття
Серед сотні барв…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603903
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 03.09.2015
Якби ти знав, що в тишині,
Де ангел ангелу співає,
Живе десь та,що у пітьмі,
Лиш пише вірші і ридає.
Її слова - жаркий вогонь,
Що спопеляє душу й тіло.
Відчуй все дотиком долонь!
Вона страждала.Так боліло.
А всі ішли,її минали...
Та звикла вже до самоти!
Сміялись,мучили,вбивали-
Не пропусти її лиш ти!
Тепло кохання розігріє
І зніме з дівчини всі пута.
Вогонь у серці зажевріє...
Невже це справді не отрута?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602865
дата надходження 29.08.2015
дата закладки 29.08.2015
Від тебе пахне забуттям
І із дитинства колисковою,
Яку і нашим дітям я
Співатиму обов'язково.
Ти пахнеш мрією життя.
Тією, ніби нездійсненною,
Яку колись мені зоря
Вказала рискою огненною.
Твій запах солодко-п'янкий.
Один він є такий у світі;
Як навесні бузковий дух
Навіки здатен полонити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470476
дата надходження 05.01.2014
дата закладки 28.08.2015
Вона подзвонила і сказала, що хоче його побачити. Не представилася, щоб не викликати якихось сумнівів. Він мав її відчути, інакше навіщо Вона тут?
Він ніколи раніше не чув її голосу, але відразу впізнав її. Він зірвався з місця і на крилах кохання полетів на зустріч.
Він стояв на площі, на яку Вона вказала по телефону. Не міг більше чекати! Так хотілося її обійняти і вже більше ніколи не відпустити.
Він відчував, що Вона десь близько.
Через декілька хвилин Вона з'явилася на площі і відразу помітила його. Як можна було не впізнати того, до якого вона їхала через країни і кордони? Лише заради нього.
Його постать майоріла на краю площі. "Красивий," – подумала Вона. Ще кілька секунд постояла і побігла до нього.
Він обернувся, бо почув кроки. Знайомі кроки, хоча ніколи раніше їх не чув. ЇЇ кроки.
Вона бігла йому назустріч. Така красива! Кучері спадали по її плечах так химерно і так витончено. Теплий південний вітер роздував їх, бавився з ними, немов із пушинками. Вона бігла на високих підборах і у вільному літньому платті. Така гарна. Тепер така близька!
Він теж побіг назустріч. Вони зіткнулися прямо посередині площі.
Вона впала йому в обійми і мало не задихнулася від щастя. Ось тут він. "Мій рідний, мій єдиний," – прошепотіла Вона і ще сильніше притулилася до нього.
Він був найщасливішим на Землі. Вона була з ним і тільки з ним! Він розціловував кожен сантиметр її обличчя, гладив волосся, милувався нею, повільно втрачаючи розум.
"Тепер я тебе вже ніколи не відпущу! Залишайся тут, будь ласка!"
Вони вже не могли один без одного. Варто було відвести погляд на щось інше і Вона вже починала сумувати так, немов не бачила його роками. Панічно боялася втратити його, тому міцно тримала його за велику теплу руку.
Вони рушили площею. Пішли гуляти містом, його містом, а тепер і її. Він показував стільки цікавого і красивого. Місто справді зачаровувало її.
Він був такий гарний і такий кумедний. Розказував смішні історії зі свого життя. Вона тихо сміялася і їла полуничне морозиво, яке вони купили у літньому ларьку.
Потім вони сіли у парку і спостерігали за природою навколо. Просто сиділи і насолоджувалися моментами, які проводили разом.
Вона зголодніла і вони пішли в якесь маленьке і затишне кафе поблизу парку. Саме там Вона вперше спробувала справжню італійську піцу і їй сподобалось. Він пообіцяв приготувати їй таку саму вдома. А втім, готувати їх щодня, якщо Вона так захоче.
День був довгим. Вони гуляли по місті, тримаючись за руку. Таких щасливих світ ще не бачив! Перехожі заздрили їм, але закохані не помічали нічого і нікого.
Наступного дня вони поїхали у Венецію. Колись давно Він обіцяв звозити її туди і тепер виконував свою обіцянку.
Нарешті вони приїхали… Яка краса! Стояла гарна погода. Венеція виблискувала на сонці. Така казкова і тепер така близька.
Вони сіли в човен. Здається, їх мало бути троє: Він, Вона і човняр. І Венеція вся була заповнена людьми. Але, насправді, для них не існувало нікого.
Отже, вони сіли в човен. Він гріб, а Вона дивилася на Венецію. Дивилася довго, фотографувала голубів на дахах, відблиски сонця у воді і його, такого красивого…
Часто не витримувала і тулилася до нього. Тоді Він покидав весла і вони лягали, щоб подивитися на чисте блакитне небо Венеції. Воно було таким бездонним, як і його очі, тому Вона просто тонула у цій блакиті, не пручаючись.
Хіба було більше щастя?
Венеція була тільки їхня. Тільки їхня і більше нічия. Вони були з нею наодинці. Були з нею і були в ній. Вона доповнювала їх, була чимось особливим, досі неописаним.
Якщо люди вважали, що закохані – дві половинки одного цілого, то Він і Вона були не схожі на інших закоханих. Любов, яка існувала між ними, була Венеція. І Венеція була тим, чого їм так не вистачало для того, щоб стати одним цілим. Він, Вона і Венеція – ось справжнє і єдине ціле. Венеція була тим, що об'єднало їхні серця і душі, зв'язало навіки через бажання бути разом. Бути такими, якими вони були зараз, просто сидячи у дерев'яному човні.
Вони осмислювали своє життя. Кожен з них був у своєму світі, але світ для них був один. У кожного свої думки, але думки на двох. Вони читали їх, розуміючи один одного з півслова. Ба! Навіть без слів. Їй достатньо було поглянути у його блакитні очі і Вона вже знала, для чого Вона в цьому світі. Просто щоб бути з ним.
Отак сидіти біля нього і тримати його за руку. Відчувати його тепло і його подих. Кожен подих, такий рівний і такий рідний.
А Він? Найбільшим щастям для нього було мати ЇЇ. Тут, поруч з собою. НЕ десь там, поза реальністю і кордонами різних світів, а ТУТ. Тримати її за руку і бачити відблиски сонця у її золотому волоссі. Хіба було більше щастя???
Вони були самі. Тільки Він, Вона і їхня Венеція. Ніколи не існувало інших людей і ніколи вже не буде. Вони разом навіки і нікого їм не потрібно.
Якби ж можна було отак вічно сидіти у цьому човні і дивитися на захід сонця…
Міст Ріальто кидав тінь на дзеркальну воду і здавалося, що він хоче впасти. Але падав не міст, а сонце. Воно опускалося в море, залишаючи світ без свого світла.
А для чого їй світло, коли в ньому мільярди таких сонць? Коли є тільки Він, тільки Він. Навіть сонце тепер не стояло поміж ними.
Сутінки лагідно огортали закоханих своїм теплом. Було ж літо. Теплі вечори. І вони могли вічно гуляти вулицями Венеції, заглядаючи у яскраві вітрини магазинів. Стільки всього навколо! І одночасно нічого.
Вони любили лягати на теплу, запашну траву і дивитися на зорі. А зорі дивилися на них… Хоча вони і були холодними, позаземними тілами, проте було в них щось таке, що притягувало закоханих. Якась дивна магія, яку було неможливо збагнути зараз, такої казкової літньої ночі.
Вона знайшла найяскравішу зірку і вказала на неї пальцем.
"Тепер вона – наша". Що б не розлучило їх, що б не завадило їм бути разом, а ця зірка повинна завжди бути їхнім сигналом, своєрідним зв'язком у різних куточках Землі.
Вони лежали і рахували зорі, яких було безліч. Світ потиху замовкав.
Вона змучувалась і засинала на його плечі. Спочатку Він милувався нею, рисами її обличчя, а потім брав її на руки і переносив у теплий будинок. Ніжно, щоб не розбудити. Лягав поруч і поринав у сон. І їм обом снилася Венеція.
У будинку стояли пахощі трав і сушених квітів. Балкон був відкритий і теплий вітер тихо прокрадався у кімнату. Не було нікого навколо.
Тільки Він. Тільки Вона. Тільки Венеція.
Хіба існує більше щастя..?
*****
А як було насправді?
Вона подзвонила і сказала, що хоче його побачити. Не представилася, щоб не викликати якихось сумнівів. Він мав її відчути, інакше навіщо Вона тут?
Він ніколи раніше не чув її голосу. Він не міг її впізнати, тим більше Вона говорила його мовою. Без сумніву – жодних підозр. Він вирішив піти.
Він стояв на площі, на яку вказала Незнайомка по телефону. Вона запізнювалася! "Навіщо назначати зустріч, якщо навіть прийти вчасно не можна?" – подумав Він. Пройшло півгодини. Але Він залишився стояти, вирішивши почекати ще 5 хвилин. Цікавість брала верх.
Він нервово витягнув сигарету з кишені і підпалив. Курити не хотілося, Він взагалі вже кілька років не курив. Носив одну пом'яту сигарету з собою на всякий випадок. Зараз був такий випадок. Він щось відчував. Але не її…
Вона з'явилася на площі і відразу помітила його. Як можна було не впізнати того, до якого Вона їхала через країни і кордони? Лише заради нього.
Його постать майоріла на краю площі. "Красивий," – подумала Вона, але відразу вбила в собі таку думку. Можливо не варто було приїжджати?
Вона теж була красива, як ніколи. Кучері спадали по її плечах так химерно і так витончено. На високих підборах і у вільному літньому платті. Така гарна. Жаль, що Він не бачить…
Вона знала, що він не помітив її. Він стояв повернутий спиною і вона не могла ступити ні кроку до нього. Немов паралізована. Просто так стояла на краю площі, на безпечній відстані і тремтіла від хвилювання.
Ось Він тут, так близько, а Вона не могла до нього підійти. Просто стояла і дивилася.
Раптом до нього підійшла якась дівчина. Вона була такою милою і красивою..! Ревнощі жорстким клубком підійшли до горла. "ЯК?".
Вона була розгублена.
Він побачив свою дівчину і вона теж його помітила. Підбігла, поцілувала і спиталася що Він тут робить. "Та нічого важливого," – відповів Він і подумав: "Незнайомка не прийшла." Вони взялися за руки і пішли площею.
О Боже! Вони йшли прямо до неї! Серце впало в п'ятки. Вона не знала що робити і куди подітися. Врешті, вирішила прикинутися перехожим і пішла їм назустріч. Хотіла просто заглянути в його очі… Може, він впізнає?
Рішучим кроком, повним хвилювання і нервів. Чому так довго? Їй вже набридло йти, хоча не пройшло навіть п'яти секунд.
Ось вони вже близько.
Вона проходить прямо біля нього.
Їхні очі зустрілися. Лише один погляд і лише один раз. У її очах було стільки любові і смутку за навіки втраченим коханням. У його очах був подив і жаль за минулим. Проскочила якась іскра. Навіть блискавка! Вона вдарила обох током, який дійшов до серця. Щось поворухнулось. Але цього було недостатньо…
Можливо, якби ця зустріч відбулась декілька років тому, все було б по-іншому. Можливо, Він не ішов би за руку з іншою.
Можливо, її серце не було б розбите на тисячі шматків.
Можливо…
Але їх нічого не тримало і нічого не пов'язувало. Тепер дійсно нічого. Вони розминулися.
"Він не впізнав мене," – з жалем подумала Вона. Тепер у нього була інша.
Хоча як він міг не впізнати..?
"Це була Вона! Тут. Так близько. Але вже занадто пізно," – подумав Він і сильніше стиснув руку своєї коханої. Тепер в нього була інша і вони були заручені.
Почуття до неї остигли вже давно. Просто в душі залишився якийсь осад…
Вона і Він крокували площею у протилежних напрямках. Ніхто не оглянувся назад. Сьогодні вони розійшлися, щоб вже ніколи не зустрітися…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352797
дата надходження 25.07.2012
дата закладки 27.08.2015
нагодуй мене сміливістю,
захопи в полон
уяви, що все минуле,
це як прикрий сон
подаруй цілунки,
обійми за плечі
зазирни у душу,
всі ці милі речі..-
ти ж прийшов на трішки,
граєш свої ролі
і мовчиш занадто
вже навіть до болі!
відкривай весь простір
знаю, це занадто
але я лиш в тІні
і мені достатньо.
Я уже тут звикла
ти приходь як зможеш
у хвилинах щастя
себе в мені множиш
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602299
дата надходження 26.08.2015
дата закладки 26.08.2015
[i]Ти спитаєш у мене
Навіщо мені життя
Я не знаю навіщо
Напевно,щоб далі жити
Бо у мене немає
Якогось сенсу буття.
Мою долю ніколи
Вже не змінити.
Ти простягнеш долоню
Я за неї вхвачусь
Я триматимусь доти
Допоки не відпущу.
Я щосили,чуєш,щосили
Тебе прошу
Я боюсь загубити тебе
Не відпущу.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602273
дата надходження 26.08.2015
дата закладки 26.08.2015
Я без вини вину стерплю
Хоч винувата лиш перед собою.
Я просто до без пам’яті люблю
Я дихаю, живу одним тобою.
В твоїх обіймах пестощів нектар
Відмовитись від нього вже не сила.
Прошу, забудь минулого тягар
Я просто пізно так тебе зустріла.
В твоїх обіймах сила і тепло.
В твоїх цілунках неба насолода
Я хочу так, щоб добре все між нас було.
Для мене то найбільша нагорода.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601982
дата надходження 25.08.2015
дата закладки 25.08.2015
Я хочу бачити долоні.
Лише твою й лише свою.
І хочу жити у полоні
Твоєму, наче у раю.
Та пригорнутися так хочу,
До тіла мужнього твого.
Я закочу зелені очі
І не упустиш ти свого.
Поцілуватися бажаю,
Цілуй куди завгодно ти.
Я люблю тебе і я маю
Та не розлучать нас вітри.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601996
дата надходження 25.08.2015
дата закладки 25.08.2015
За Вами просто нереально не страждати,
Ви завжди так прекрасні, до крику, до болю,
Та так мені здається, що не хочете мене і знати,
Прекрасна королева без страху і жалю!
Мені б торкатися до твоїх рук, чудесна,
Дивитись в твої очі без кінця,
З тобою провести іще не одну весну
Та не залишити на серці ні рубця!
З тобою бути лиш - одне моє бажання,
Одна на увесь вік, усе моє життя,
Таке от дивне, але страшне кохання,
Скажу тобі це все, ураз, без каяття!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467540
дата надходження 21.12.2013
дата закладки 25.08.2015
Чому я не можу обняти її
без страху, що плоть розіб’ється?
Чому я боюсь дарувати їй щось -
це значить, вона продається?
Чому я страждаю, коли вона геть,
рахую її кожен дотик?
Із нею поводжусь, як то сама смерть
поблизу нас сторожко ходить
Її чоловік - то як батько мені
а син її - братом для мене
Тому мої сили душі у вогні,
становище надто непевне.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577073
дата надходження 25.04.2015
дата закладки 25.08.2015
Вікторія - це перемога,
Для когось - це, мабуть, поразка,
Вікторія чарівна, ніжна,
Мій друже, це не сон, не казка.
В мене Вікторія дочка
І родичка чарівна, скромна,
У Англії - це королева
Велична, мудра, неповторна.
Вона Британії вінець,
Окраса, ореол корони,
Для багатьох - всіх мрій вінець,
Порив вперед від оборони.
Якщо поразка - не сумуй,
Прагни весь час до перемоги,
І тіло й душу загартуй,
Спіши вперед, не сходь з дороги.
Для України ти важлива
У цей складний, буремний час,
Завжди бажана, незрадлива,
Вікторіє, приходь до нас.
Твоїх очей, повір, повік
Мені, здається, не забути,
Твій стан і смак твоїх губів...
Спішу Вікторію здобути.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375793
дата надходження 06.11.2012
дата закладки 25.08.2015
Так вийшло, що лишився лежати жовтневий ранок,
В ногах моїх собакою мокрою, безмежно-щасливою,
Так наче її нагодували не залишками зі столу…
Тай стіни виглядали надто тривожно цього світанку,
Покриті прошарком снігу. Я називаю на честь Вікторію
Щоб завтра лишити її при дорозі в десятках кілометрів від дому.
Так вийшло, що лишився лежати я вкритий осіннім листям,
Вона замерзала біля мене, а я в комі смертельній
Намагався зігріти. Вона помирала і очі зимовим блиском
Жовтневими ночами, лишили відбиток Вікторії.
жовтень 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283156
дата надходження 28.09.2011
дата закладки 25.08.2015
тонким склом розсипалось марево мого світу.
тебе ж зовсім мало тепер
я не триматиму, але тремтітиму
від кожного доторку до моїх ребер
цілунками ніжними, потім сильнішими
стали ми разом, коли навіть одна
спогад про ніч годуватиме трепетно,
тиша твоя наче келих вина
тільки прошу, відпускай мене лагідно
так ніби ти колись також кохав
я берегти буду погляд твій жадібно
він мою біль до тепер тамував
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601333
дата надходження 22.08.2015
дата закладки 22.08.2015
А щодня все холодніше,
Біле небо вкрило. Сніг.
Дмуть вітри усе сильніше,
Чути десь дитячий сміх.
Я іду крізь перешкоди,
Крізь ножі і крізь вогонь,
Крізь мости і переходи
В пошуках твоїх долонь.
З кожним кроком все складніше,
В тілі все сильнішй біль.
І в очах усе темніше,
Сипле щось на рану сіль...
Десь свідомість відділилась —
Ледве-ледве я крокую,
Хоч уже й немає сили,
Та все впевнено малюю.
А для чого все це треба?
Я ж усе тебе шукаю.
Може, краще вже до неба?
І нічого вже не знаю...
Все іду крізь перешкоди,
Крізь ножі і крізь вогонь,
Крізь мости і переходи
В пошуках твоїх долонь.
Це, мабуть, усе даремно...
Та повірить намагаюсь,
Що побачимся, напевно,
Без надії сподіваюсь.
21.12.13.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600913
дата надходження 20.08.2015
дата закладки 20.08.2015
Я не знаю як так сталось,
А може доля нас звела.
Та несумісне поєдналось,
І квітка в горах розцвіла!
Люблю тебе як місяць зорі!
Як квіти люблять вранішню росу!
Любов свою як вітер хвилю в морі!
До серця твого мов до берега несу!
Нехай веселкою засяє!
Любов моя в твоїх очах!
Ніхто так в світі не кохає!
І не кохав так досі у віках!
Люблю тебе як виноградне гроно сонце!
Як трави краплі теплого дощу!
Люблю тебе як чайка любить море!
І все живе квітучую весну!
2006р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600788
дата надходження 19.08.2015
дата закладки 19.08.2015
Вернись до мене ,Музо ,я готова
Відкрити душу змучену свою,
Хоча вона ще зовсім нездорова,
Та я від Тебе зцілення прийму.
Прийди до мене в соняхах гарячих,
В безкраїх синьооких небесах,
Прийди,як серце в радості заплаче,
Прийди до мене,Музо,в тихих снах.
Я буду Тебе словом пригощати,
Хмільним вином моїх безглуздих рим.
З тобою,Музо,хочу політати
І стерти з свого серця сірий грим.
14.08.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600378
дата надходження 17.08.2015
дата закладки 17.08.2015
* * *
Важко й нестримно боляче без тебе.
Та вголос я тобі не скажу це.
Бо що моя душа значить для тебе?
Лише розвага, гра та наче й все…
Хотілось вірити тобі і тим словам,
Які промовив ти один-єдиний раз.
Було це п'ятого червневого числа.
Що значили вони тоді, що зараз?
Ти все мовчиш і цим мене вбиваєш.
Ти хочеш крапку ставити, можливо?
Промов нарешті ці слова, як маєш,
Бо жити так в мовчанні неможливо…
03.07.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199131
дата надходження 04.07.2010
дата закладки 06.08.2015
“Ти знаєш, що ти людина…”
Людина… Яке загадкове створіння… Для чого вона прийшла на світ, для якої користі її створила природа? Чи знаєте ви, що ваше існування на Землі не випадкове? Чи задумувалися ви над тим, що ваше життя вимагає відповідних дій з користю для когось? “Кожна людина народжується для якоїсь справи. Кожний, хто ходить по землі, має свої обов’язки в житті” (Ернест Хемінгуей). І це справді так. Адже ми не були створенні лише для того, щоб задовольняти свої потреби та примхи. Ні! Природа не випадково обрала нас, як “вищих істот”, не дарма ж нам дали “звання” Homo Sapiens. Напевно, якщо б вона могла повернути час, то дуже б сильно задумалася, чи варто створювати людину. Адже з кожним століттям людина вдосконалює свої знання і надбання. Разом з цим, з кожним роком вона завдає все більшої і більшої шкоди навколишньому середовищу, вирубуючи ліси, висушуючи болота, проводячи експерименти з небезпечною зброєю. Все, що останнім часом робить людина, шкодить не лише природі, а й їй самій. Погіршується екологія, разом з цим – і здоров’я людей, відбуваються незворотні зміни в умовах життя та існування не лише людства, а й усього живого. Отже, з впевненістю можна сказати, що людина – це “блудне” дитя природи, яке в зрілому віці звернуло з вірної дороги, а обрало хибну, нищівну та смертельну для себе та всієї планети.
Ми повинні оправдовувати наше “звання” Homo Sapiens, яке нас спонукає і зобов’язує охороняти все живе на цій планеті. Якщо ми будемо так робити, то виправдаємо слова Максима Горького: “Человек есть украшение мира”. Отже, для людини є обов’язком прожити своє життя з користю. Тому вона повинна чітко визначити для себе ціль і йти до неї. Але, звичайно, не потрібно забувати про інших, бо “тільки тоді станеш людиною, коли навчишся бачити людину в іншому”(О. Радіщев).
Людина, людина, людина… Можна сотню разів повторити це слово, але так і не збагнути справжню його суть та завдання. На мою думку, людина – це щирість, любов, вдячність, ввічливість та чистота. Життя людини – найцінніше; думки її, як перли; а мова – найбагатша. Тому людське життя не можна купити та продати, як і її душу. “Хоч людське життя не має ціни, ми завжди поступаємо так, ніби існує ще щось більш цінне” (Антуан де Сент-Екзюпері).
Нам, як людям, властива здатність до розмноження, тобто продовження свого роду. І це, напевно, головний наш обов’язок. Звичайно, ми хочемо, щоб наші діти жили в чистому та доброму світі, без бід та катастроф. Тому ми повинні докладати максимум зусиль, щоб наше оточення було таким, в якому благополучно могли б жити наші діти.
На кінець скажу: люди, посміхайтеся, і всі проблеми підуть від вас, бо “посмішка завжди прекрасна, бо вона привідкриває простий внутрішній світ людини”, як писав Максим Новіков.
Посміхайтесь на здоров’я!
2003
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=123199
дата надходження 25.03.2009
дата закладки 06.08.2015
Під серцем б'ється дитина.
Я знову мрію про сина.
Які йому дам оченята
І брівки від мами і тата.
Щаслива наша родина.
Зростає у ній пестина.
Вже тупають ноженята,
Хапають усе рученята.
Зростай же,мій сину,щасливим
І світ цей роби красивим.
Будь завжди,сину,Людиною,
Коштовною в світі перлиною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598053
дата надходження 06.08.2015
дата закладки 06.08.2015
Я, мабуть, трішечки нетвереза,
І це, мабуть, трішечки некрасиво.
Я впилася сильно тим, що уже несильна.
І тавтологія з мене \"пре\"...
Їдеш порожнім потягом. Один. У гармонії з дорогою, пейзажами. Мовчазний, до страху чаруюючий ритм існує лише для тебе. Біла постіль, яка пахне спогадами та надіями. Дещо брудне вікно, яке наче намагається приховати реальність, захистити нас від розчарувань сьогодення. Двері якогось купе грюкають, наче серце, коли потяг неакуратно гальмує. Це зворушливе тук-тук, це страхітливе грим-грим.
Мабуть, ти зібрався у далеку подорож. Їхати не добу, не дві, навіть не п\'ять. Запасся обідом, легким сніданком. Все ще не можеш знайти розклад зупинок. Трішки лютуєш.
Тиша. Сам на сам. Жодна душа не сидить поруч. Лише сподівання потяга тебе зігрівають, впитуються у твоє нутро, стають частиною тебе, непомітною частиною. Порожньо, але несамотньо. Потяг турбується про тебе, надає кип\'яток, у якому будеш заварювати чай чи каву. Дивно, але саме там напої найсмачніші, як на мене. Сон найміцніший, а думки чистіші за кришталь.
Визираєш у вікно. Колія біжить, танцює. Дерева миготять. Деякі будинки привітно вітають твою персону незнайомого п\'ятисекундного гостя, проводжають білими хустинками. Їдуть інші потяги: товарні, пасажирські. Є і закинуті, які тривожно стоять у безпробудному щоденному похміллі.
Раптом вокзал. Звичайна станція. Ні, не твоя, не турбуйся. Така сіра і буденна, що аж нудить.
Поряд ще один залізний красень. Ох, як ж він дмухає! Сонце виграє на його коліщатах, краплі недавнього дощу стікають з криші додолу, наче піт з лоба. Перехоплює подих, усе всередині стискається! Усе так прекрасно, що аж не віриться. А людей там безліч. Всі красиві, усміхнені, сонячні. Закрадається думка, що варто пересісти до них. А чому би й ні? Справді, яка різниця, чим ти їдеш, коли не знаєш куди?
Спаковуєш речі, навіть не робиш останній ковток чаю, вибігаєш , щодуху переставляєш ноги, закидаєш валізу, застрибуєш у другий потяг і відчуваєш миттєву ейфорію. На мить думаєш, що знайшов дім, прихисток, розраду.
Тут все не так. Мабуть, зараз це сказано у хорошому сенсі слова. Немає порожнечі. Поїзд турбується про кожного пасажира. Наче велика черга з людей, що хочуть уваги, кип\'ятку, вигляду з вікна (варто зауважити, що ці вікна набагато чистіші, ніж у попереднього потяга). Постіль не біла, а кольорова, райдужна. Люди привітні, але потаємні. І (можливо, це мені здалося) дещо схожі один на одного.
Знаходиш собі місце. Твоє купе. Поряд 3 чи 4 пасажира. Некомфортно. Але знаєш, що виходу немає. Забуваєш про спокійні напої, обіди, сніданки. Від цієї метушні паморочиться в голові. Але ти стаєш частиною масштабного свята душі, веселощів, гри. Навіть відчуваєш щастя у певні моменти. Вечори не настільки самотні, руки стали теплішими, очі засяяли, з\'явилася впевненість у собі хоча б на час.
Надходить ніч. Почуваєшся дещо скуто, але це нічого, звикнеться. Радісний гул потяга заколисує тебе. Раніше ти не хотів впускати його у свою душу, але зараз відкидаєш страх, сумніви і піддаєшся натиску. Лягаєш спати. Так тісно. Раптом дуже тісно! Хтось залишив брудні шкарпетки, у когось щось розлилося, а там, у середині вагону (зауважу, що ти знаходишся десь на початку, бо це місце для тебе обрав потяг ) дехто жахливо хропе! Знаєш, що сходиш з розуму. Солодко відчувати на собі чари залізного прихистку, але помахів чарівної палички стає все менше і менше, менше і менше. Залишається мізер, крихта, частина, а потім прихильність доходить до абсолютного нуля за Цельсієм, Кельвіном, Фаренгейтом. А що ти хотів? Адже багато людей поруч, і їм теж потрібне місце для ночівлі, тепло, якого не вистачить на всіх.
Живеш день, другий, третій. Їдеш, їдеш, їдеш. Весело, радісно, ще трішки гріє. Але в одну мить помічаєш, що тобі мало простору, мало повітря, мало уваги, не вистачає ритму, який належав лише тобі, адже зараз ним задихаються й інші також. Колії танцюють не приватно, а публічно. Для всіх цих красивих людей. Будинки не здаються такими привітними. Від галасу, яким пропах увесь потяг, згортаються вуха. Не віриш жодному стуку, боїшся кожного стуку...
Збираєш волю у кулак, востаннє не задумуючись п\'янієш від гулу, бо відчуваєш, що вже кінець. Тихо витягаєш валізу, проходиш до тамбуру, чекаєш. Повільніше. На першій ж станції вибігаєш, стоїш, віддихуєшся, наче пробіг марафон, відчуваєш такий нестерпний біль, наче душа тобі завдала тисячу ножових зсередини, думаєш: \"Яке ж пекло!\" Саме так. Пекло!
Валіза понівечена чужими ногами, ти теж не у найкращому вигляді. Стоїш на самоті. І як тобі? Холодний перон і тиша, яка оглушує. А десь там, позаду, твій порожній потяг з брудними вікнами. Ні, він не образився на те, що ти щосили помчав за новими враженнями, адже він любить тебе. Щиро. Так, тихо, спокійно, без галасу, без крику. Пригадуєш, що у ньому ти відчував себе краще, ніж будь-де.
Повертаєшся до знайомого (я б сказала, що рідного ) купе.
Замислюєшся. Без улюбленого кип'ятку, без брудних вікон, без постілі із запахом ти- не ти.
Найкращі потяги не бувають занадто людними. Найкращі спокутують єдиних. Одну душу, що старанно їде до кінцевої. Розумієш, що бути одним із декількох пасажирів (якому не надають належного комфорту) гірше, ніж бути одним на всі вагони.
Не бути\"одним з...\"- моя настанова.
Сподіваюся, що ти у своєму потязі. Перевір сусіднє купе. А раптом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597930
дата надходження 05.08.2015
дата закладки 05.08.2015
Палахкотить у жильцях кров,
Змітає вітер з вишні квіти.
Оце вона, терпка любов,
Її до дна потрібно пити?
Зі смаком вишень і полину
Безмежність, болість, соковитість
Спітка мене – малу дитину
Оця, така природна, дикість.
Приємна й кисла - точно вишня
Мої рецептори обманом
Заполонила, просто смішно:
У тілі стала звичним станом.
Проте, як завжди це буває,
Прийшов до мене післясмак,
Скривилась – щастя відлітає,
Відчула: щось то тут не так,
Уже й не солодко й не гірко,
«Ніяк!»- сказала б, але ні,
Поганий осад отопірку
Лишився десь в душі на дні.
Опам’яталась: я – дитина.
Від вишні й сліду вже нема,
Терпка любов як завжди злине,
Тому не пийте геть до дна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597790
дата надходження 04.08.2015
дата закладки 04.08.2015
чомусь ти суцільна
а Всесвіт без тебе порожній
і я вириваю з корінням
емоції всі
в самотності цій
напівкроками до божевілля
я бачу тебе наяву та уві сні
зруйнований вщент
у пустельному світі ілюзій
спадкую останню надію
зів\'ялих троянд
вже сотню разів з букетом
під вікнами мрію
що вийдеш ти поспіхом
найпрекрасніша в сад
крім тебе ніщо не врятує
не здійме на ноги
я сиплюся порохом спогадів
на асфальт
чомусь все так складно
але на дещицю я вірю
що в енну хвилину ти прийдеш
і будеш моя
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594080
дата надходження 16.07.2015
дата закладки 04.08.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.08.2015
Світи, світи –
зоря від майбуття,
очей Твоїх
безкрайняя надія
і Віра в те,
що вічне є життя,
та й на землі
вік Правди ще дозріє.
Трояндою
розкриється душа,
сповзе вся нечисть
в схрони потойбіччя.
Сади і радість,
ні́защо прощать –
Любов розквітне
в серці й на обличчях!
03.08.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597482
дата надходження 03.08.2015
дата закладки 03.08.2015
потрібно трахати принцес.
усіх без винятку, хутчіш.
валити їх за милий гріш
принцеса,то така скотина
принца їй вже подавай.
щей матом їх не лай
тарабанити їх дзвінко
попиваючи пивко
о,так моя квітко
о,яке смачне воно
__________________
"принцеса"-дєвочка яка ведеться на бабло і на нармальних пацанів на тонованих девятках
"принц"- див про девятки
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=69531
дата надходження 18.04.2008
дата закладки 03.08.2015
Якби в своє життя мене покликав,
Якби покликав літнім днем рудим,
Співала б я, мов у руках музики
Співає скрипка під смичком твердим.
Сміялась би, а, може б, і ридала,
Струною вигинаючись у такт.
Якби покликав… , душу би віддала,
Що вище понад всякий артефакт.
Якби в своє життя пустив, летіла б
Під хмарами, не чуючи ваги.
Але, на жаль реальність чорно-біла
Нам визначила різні береги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596281
дата надходження 27.07.2015
дата закладки 28.07.2015
Я так хочу до тебе...з тобою...в тобі...
розчинитись, розлитись неначе ріка.
Я так хочу й не можу. Хіба ж це життя?!
І насправді то доля моя ось така?!
Знову плачу і хочу щосили кричать!!!
Відпусти і тримай - знов воюють в мені.
Відійди! - Обійми... Іди геть!- Зацілуй...
Ці істерики швидко набриднуть тобі.
Не почати з нуля, не натиснути газ.
Знов чекати, і вдачу ловити за хвіст.
Є секунда на погляд й усмішку у нас,
і до щастя лише є розвалений міст.
Це найважче, найгірше моє відчуття,
так, без права на помилку, жити весь час.
Є лише один крок...Є лише одна мить...
Є лише один дотик... Лише один шанс...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596300
дата надходження 28.07.2015
дата закладки 28.07.2015
Як важко писати, коли повні очі
від сліз, що настримно як злива біжать.
Як важко, коли все ж відкритися ночі
так прагне душа, але треба мовчать.
Як прикро що це саме ти, саме зараз,
і я не сама, і ще купа всього!
Як прикро, безглуздо і довго мовчали,
коли так жадали одне одного.
Як страшно ось так зупинитись й відчути,
що там, в кінці шляху, лише глухий кут.
Як страшно розбігтись й в безодню пірнути,
в польоті звільняючись від усіх пут.
Як сумно... твій запах на моїх долонях,
твій присмак солодкий на моїх губах.
Як сумно... твій дотик, то біль моя в скронях,
то біль моя в серці душі та думках.
Як важко, сльозам вже котитись не сила,
і чай не налитий, і ніч на дворі.
Як важко, здається кохана й не знаю,
чи зможу тримать це кохання в собі.
Сміливо занадто і геть непорібно,
напевно, було відкриватись тобі,
але так несила було залишатись
у цій непроглядній гнітучій пітьмі.
Я знайду, я хочу і впевнена зможу
знайти в собі сили дійти до мети.
Якої? Життя неодмінно підкаже.
Геть сьози та сум - підіймайся та йди!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596128
дата надходження 27.07.2015
дата закладки 27.07.2015
Буває
Почуєш слово
І воно врізається в пам'ять
Під шкіру
Міцно
Твердо
Невиривно
І заглибинно
Як людина якої ти потребуєш
Як людина для тебе найважливіша
Як заповнена в твоїй порожнечі ніша
Як абулії
Яким закриваєш вуха
Щоб вони не чули ні слів твоїх
Ні криків
Як очі в яких топишся раз по раз навіки
Коли в воду заходиш
Відразу йдучи на дно
Уміючи плавати камнем
Точніше на дно із кінцями пірнати
Не знімаючи верхнього одягу
Та черевиків
Захлинатись водою
Ігноруючи суть повітря
Жити значить бути у всьому
Практичним
Помирати завжди неестетично
Не шукати у цьому підводних течій
Не черхатися дном своїм об каміння
Людство це майже спільнота роботів
Тільки у нас є свобода волі
Тому ми і даємо насіння
Те яке вважаємо
За потрібне
Але направду
Найчастіше єдине зі всього
Що ми можемо дати
І всесвіт або приймає його
Або саджає нас у якості в'язнів
За ґрати
24 липня 2015 [01:01]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595704
дата надходження 24.07.2015
дата закладки 25.07.2015
Обещаю,что буду спать !
Но боюсь не уйдут тревоги,
Как и прежде тебя буду ждать,
Вспоминая пути и дороги.
Те,что вместе с Тобой прошли,
Они были всегда для нас сладкими,
Только жаль,в небытье ушли,
Да и были они лишь украдками.
Я хочу спокойно уснуть,
И любуясь во сне,до забвенья,
На яву о Тебе взгрустнуть,
Не дождавшись - возвращенья.
Автор:Зинаида Голуб
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595717
дата надходження 24.07.2015
дата закладки 25.07.2015
Не ламайте руки, не впадайте в транси-
Є в житті багато болю і жалю.
Є великі станції, є і полустанки,
Не втрачайте віру і любов свою.
Не спішіть надмірно і не зуприняйтесь,
Вам по силі відстані і по честі - честь.
Не впадайте в відчай, більше посміхайтесь,
І не поспішайте ставить крапку й хрест.
Не кричіть, не плачте, а моліться Богу.
Все в житті трапляється - в кожного своє.
А робіть упевненні й чіткі в міру кроки,
З будь - яких обставин вихід завжди є.
Вірте все владнається, минуть перегони,
Ще настане радісна і світла пора.
Будуть і світанки, будуть перемоги,
В світі усім вистачить тепла і добра.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595632
дата надходження 24.07.2015
дата закладки 24.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.07.2015
Ми поряд на рівні ментальності,
Де мрії й думки, наче сон...
В одній підсвідомій тональності
Вібруємо в унісон.
В комп`ютернім світі зустрілися,
Нема тут вербальних зв`язків;
В реаліях загубилися -
Між дат календарних листків.
За рим перепону ховаємось,
А далі за неї - не руш!
І друзями залишаємось
На відстані доторку душ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571711
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 10.07.2015
Чи бувають кордони для мрій?
В мріях теж зупинятися треба.
Є межа, а за неї не смій...
Потім боляче падати ... з неба.
Хоч не проти омріяних снів,
І за ґрати їх не сховати,
У віночку римованих слів
Хочу душу свою заховати.
У душі хочу жити з весною,
Із сумлінням бути на "ти",
Будувати, вести за собою,
А не спалювати мости.
А бува, щоб нове збудувати,
Щоб душа заспівати змогла,
Все старе треба розруйнувати
І самому згоріти дотла!
Ще й сумління на вулик схоже:
Розтривожиш і боляче вмить,
І ніщо тут не допоможе...
Може, з часом перегорить...
У космічному вирі галактик
Вже накреслена долі ріка,
І пливеш по житті, як кораблик,
В течії весняного струмка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576947
дата надходження 25.04.2015
дата закладки 10.07.2015
Посріблило життя, мамо, скроні твої...
Із років - не коротке намисто.
Відлетіли у вирій літа молоді,
Лиш світлини лишили. Навмисно.
Щоб навіяти тугу, чи смуток, чи біль
За рум"янцем на личку й косою.
І у сірих очах розпустити щоб сіль,
Зняти бурю, як перед грозою...
Ти не зрадила своїм прожитим літам.
Скроні фарбами не золотила.
-Все на світі за вас, мої діти, віддам,
Тільки б Бог іще дав мені сили!
Я занурюся, мамо, в долоні твої,
І вдихну райський цвіт твого саду
Як приїду до тебе колись, навесні.
Ти в молитвах мене лише згадуй.
Бо молитва твоя - як цілюща вода,
Як чар - зілля, що рани всі гоїть .
Ти за мене молись, коли сонце сіда,
Чи росою Господь землю поїть...
Valentyna Uroda 10/07/2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592789
дата надходження 10.07.2015
дата закладки 10.07.2015
Застогне дуб,заплаче мати,
І сяде сонце,і замовкне птах.
Немає вже чого втрачати,
Байдуже все,байдужий страх.
Вже бачили і муки,і страждання,
І як від болю ниє тіло та душа,
І як життя усе,і як усі бажання,
Повільно відлітають в небуття..
Коли нема вже часу далі жити,
Коли між ним,реальністю росте стіна,
Тихенько так промовить:"Мама...
Коли ж нарешті вже закінчиться війна?"
Засвище вітер лютий,наче в бурю,
Пригнуться до землі дерева і трава.
Бо там один у полі воїн помирає,
А як один у полі - воїна нема...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592792
дата надходження 10.07.2015
дата закладки 10.07.2015
Вперше як зустрів – очі полонили,
Потім в посмішці я твоїй «тонув».
Руки обійнять так тебе хотіли,
Ти – моє життя, серцем це відчув.
А твій голос ніжно вабив за собою,
І тепло долонь гріло в холоди.
Я лиш тільки мрію – бути із тобою,
Ти – «ковток» для мене чистої води.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592746
дата надходження 10.07.2015
дата закладки 10.07.2015
Розкрився день у птаха на крилі
Блакитноокою остудою.
Ранковий вальс полонить журавлів.
Війна жбурляє в небо грудою.
В садах налились соком вишняки.
Затужавіли ниви колосом.
А там на сході наші вояки
Фортуну кличуть у півголоса.
Красу мережить літо – справжній ас.
Від неї кров буває хмільною.
На сході жахи грають лютий джаз.
Коли вже радість буде спільною?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592793
дата надходження 10.07.2015
дата закладки 10.07.2015
На мить залиште в спокої прошу,
Мої думки. Та дайте ж відпочити!
І вільно думати залиште…напишу
Про все , що змушує боліти.
І там у нескінченності страждань,
Я біль душі залишу на папері.
Немає більше вже ніяких побажань,
І закриваються передімною двері.
Вони вели у щось таке прекрасне,
Куди піти, мабуть, не заслужив.
А свічка на столі поволі гасне,
Втрачаєш все , що серцем дорожив.
А в памяті такі веселі будні,
І посмішки яскраві на вустах.
Та все це десь далеко, як у грудні,
Тепла не буде, все , що є – у снах .
Я марю і примружуючись вірю,
Що все це пройде, стихне хвиля та.
Вона страшніша за будь-якого звіра,
Та з часом , знаю, все це проліта.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592514
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 09.07.2015
Як з'їхать з траси- до села дорога.
Колись, я знаю, тут вона була.
Тепер нема...А на душі тривога,
Стежина навіть заросла до тла.
А далі, ген он там, за верболозом,
Там, де кущі бузку і бузини,
Малі хатки. А ж на дущі морозно.
У землю зовсім уросли вони.
Паркан схилився до землі низенько,
І лавочка нахилена бочком.
Бабуся там сидить, така маленька,
Дідусь бреде з нетесаним ціпком.
Руїни скрізь...Були ж колись тут ферми.
Бугри від стін в густому бур'яні.
Села нема...Село уже померло.
А люди є...А люди ще живі...
Нехай старі, давно пенсіонери,
І зморшками пооране чоло,
І змотані у вузол їхні нерви..
Ну як же так? Село ж яке було!
Чого їм ждать? Які плекать надії?..
В міста і за кордони розбіглись молоді.
А вітер з поля пахощами віє,
Плачевні букви пише на воді...
Кричати хочу:"Схаменіться, люди!
Ті, що в верхах. Спиняти це пора!"
А ні аптеки тут, ні магазину.
Люди ж живі, хоч і нема села".
Де наша влада, наші президенти?
Та не ведіть розмови ті пусті!
Не дайте селам отаким померти!
Вони ж- коріння нашої землі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592436
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015
Пекло у грудях і тисяча болісних втрат,
Гострі печалі з сердець пророста виноградами...
Важко у розпачі крок не ступити назад,
Тільки найважче – свою власну совість не зрадити.
Рішення вірне не завжди напрочуд легке.
Іноді просто так треба, і зветься це долею...
Гостре падіння у прірву – це просто піке –
Силу знайти, щоб злетіти до самого обрію.
В кожної цілі є власна печальна ціна.
Часом цей світ забуває пояснювать правила –
Жертв не минути, коли почалася війна...
Тільки найважче – постійно поводитись правильно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592449
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015
Він мене кохає. Сильно-сильно.
Так, як досі ніхто не кохав.
Якось так хаотично, неспішно
Він до мене припав.
Якось швидко і геть непомітно
Він у моє життя увійшов.
Чим я стала для нього цікава?
Як він дорогу до мене знайшов?
Як я маю дякувати Богу,
Що він наші долі з`єднав?
Він мені асвальтує дорогу
Навіть там, де ніхто не ступав.
Він для мене – така щира потреба.
Доза кохання – це зустрічі з ним.
Він, напевно, мені дарований з неба.
Як я могла таке заслужить?
Він для мене цінна людина
І як гріє його рука на плечі.
Він для мене та справжня хвилина -
Частина серця, отут в душі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592447
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015
Всі звідси втікають з цієї країни
Щастя міняють на гроші та війни
Говорять про мир й на курок натискають
Душі невинних у тьму закидають.
В прокляття всі вірять хоч в Бога благають
Світ і новини по TV лиш сприймають
Критика інших то в нас звичная тема
Та всім байдуже яка в вас проблема
Та поки я вірю є промінь надії
Я бачу людей які здійснюють мрії
Тих хто вперед йде а поруч є інші
Люди з якими світ стане добрішим!)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592441
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015
Туман клубиться... Ось... Світанок...
З за річки сходить кругле сонце.
В шпаків - черешні на сніданок,
Вуркоче голуб край віконця.
Поклала в ясла трохи гички,
Бабуся в хустці "на чоло"
Ось мить - фонтаном б"є в дійничку
Парне, від Лиски, молоко.
Теличка дуцає в оборі,
Тут - кіт, сніданок не проспить!
А півні, мов артисти в хорі
Усіх вже встигли побудить!
Дідусь клепа на рейці косу,
А в черзі сапки ще стоять,
Мене побачив : смішну, босу
- Привіт! Проснулася? Дай п"ять!
Проснувся вуйко, ще безвусий...
До перекладини, скоріш.
Стрункий, від сонця світло - русий.
До півня заспано так: киш!
Тріщить приймач, щось ловить в сіті...
Знялась мелодія над дахом!
Заплуталась у липи цвіті,
А то б втекла , Чумацьким шляхом!
Ще роси трави колихають
Тріщить ланцюг, це пес... із буди.
То спогади, що не зникають,
Хоч зникли титри: "Далі буде" ...
Valentyna Uroda
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592448
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015
Дівчина вміла любити,
І робити добрі справи одні.
І раптом - що їй робити?
Що їй відповісти, чи так, чи ні.
У посмішці губи звело,
Вона усміхнулась ніяково.
Бо такого ще небуло,
А бувало ж в її житті всяко.
Сказала просто, спасибі.
Бо та дівчина була розумна.
У кожного є свій вибір,
Вона не поступила бездумно.
Як тільки прийшла додому.
Дівчина відразу ж взяла книгу,
Бо можна ж навчитись всьому.
Розбити незнання кригу,
2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592458
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015
Скінчилась злива. Над водою
Прослалось біле полотно.
Невже, хтось щедрою рукою
Пролив тут свіже молоко?
Парне, тепленьке, біле-біле.
Запах неначе увесь світ.
А, може, ранок посивілий,
Відчув дощів, цих довгих, гніт.
Чи, може, знов зацвів ще терен,
І цвіт розсіявсь по воді?
Як можна? Он цвіте вже верес.
Та він не дасть гіркі плоди.
Гірчить полинь, а пахне м"ята.
Ще будуть сонячними дні.
Краса ще літа не прим"ята.
Ще будуть ночі запашні.
Розкітнуть в кольорі жоржини.
Зберуть осінній бджодли мед.
А небо буде синє- синє.
Лише роки спішать вперед.
Туман цвіте допоки сонце
Його промінням не приб"є.
Живе людина, доки серце
Наперекір всьому цвіте
--
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590822
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 07.07.2015
Я придумал тебя из ничто,
По крупицам лепил твой образ,
Начинал из банального "ничего",
Чтобы был идеально он создан...
Я придумал твои ресницы,
Твои длинные черные волосы,
Малахитовые зеницы,
Нежный звон твоего голоса.
Рисовал тебя очень нежными,
Очень спелыми яркими красками.
Собирал только самое свежее,
Вырезал очень тонкими фасками.
Я создал тебя чуть сладко-терпкою,
Рисовал только грустными винами,
Чуть добавил настоя цветочного,
Одуванчика смех золотистого.
Я придумал тебя идеальную,
Сам поверил, что ты существуешь.
И влюбился как будто в реальную,
Неуместно-смешную, хмельную.
Переполнился чувствами винными,
Глубоко, до гусиной кожи.
Покалечился взглядами длинными,
До озноба, до липкой дрожи.
Я твой образ встречал на рассвете,
С восходящими Солнца лучами,
Стал я пить вместе с ним спиртное,
Разговоры на кухне часами...
Ты повсюду со мной будто призрак,
Очень тонкая, неуловимая,
Где-то в сердце мотив твой наигран,
Спать ложился с тобою в обнимку я.
И фигурой твоей идеальною,
В заходящих лучах восхищаться.
И чертами лица нереального,
Вечерами в тиши любоваться...
Ты фантазии плод - так случилось,
Что реальность куда прозаичнее!
Мы, случайные, вблизи очутились,
Проходящие территорию пограничную...
А сколько всего между нами было,
Лишнего, не подъёмного?
А сколько всего между нами стояло,
Пресного, монотонного...
И потом были все эти взгляды,
Осуждающе нерешительные!
Пусть безумие - как награда,
Для таких-вот умом расточительных!
Может быть, позже всё охладеет,
Когда станем совсем уж чужими,
Вспоминать будем вместе - смеяться,
Как я сильно в тебя мог влюбиться.
А пока образ твой, как причуду,
Я, как лучшее, создавал из банального.
Средь всевозможных моих фантазий,
Я создал тебя - идеальную!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592137
дата надходження 07.07.2015
дата закладки 07.07.2015
[b][color="#3300ff"]Невже кохання,- це біда?
Чи може брешуть люди?
Кохання,- знаю, не вода,-
Багато і повсюди!
Кохання - спалахи весни,
Вогонь, накал, цунамі..
Воно веде в солодкі сни,
Воно в найкращій гаммі!
Кохання - повені ріка,-
Вона жива в століттях!.
Мені потрібна ось така,
Яка до довголіття!.
02 07 2015 р
Вікторія Р
[/color][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592178
дата надходження 07.07.2015
дата закладки 07.07.2015
Хто для тебе я?!
Хто для тебе я
Просто так пусте ім'я
Хто для мене ти
Тільки подих самоти
Як моє ім'я як мене зовуть
Пам'ятай мене ти ніколи не забудь
Пам'ятай мене я тебе молю
З кохання або з жалю
Дівчинко кохана ти моя
Знаєш як кохаю тебе я
Я зроблю для тебе все що треба
Хочеш зірку подарую з неба
Я тебе люблю ти це добре знаєш
Але коли проходиш мимо мене ти уникаєш
І погляд свій звертаєш вбік
Просто програвати я не звик
Я не знаю чи воно мені й треба
Але я завжди буду боротися за тебе
Всіма силами своїми
Всіма думками мріями моїми
Я знав що ніколи зі мною ти не будеш
Я знав що скоро ти мене забудеш
Я знав що ти підеш від мене
На стежці за тобою виросте трава зелена
Хіба може щось чекати у житті мене хороше
Адже обміняла ти мене на гроші
Адже тих кого ми любимо
З тими ніколи ми не будемо
Я не чекатиму вже дива
Ти пішла від мене так красиво
І благати вже тебе немає сенсу
Ти вже не даш мені останнього шансу
Автор: Стан Михаил, с. Угля, 21 февраля 2009 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564600
дата надходження 06.03.2015
дата закладки 06.03.2015
Про любов написати неважко.
Значно важче про це нам сказать.
Кожен з нас відчував, як це тяжко
Пару слів для коханих зв"язать.
Ми чомусь боїмося це слово,
Десь ховаєм далеко в душі.
І не скажем його принципово,
Бо засудять нас люди чужі.
Посміються, позаздрять, уколять.
Слово ж, знаєте, може убить.
І собі ще багато дозволять,
Бо в житті не узнали цю мить.
Є і інші: це слово голублять.
Ці слова не запруть у архів.
І водою й слізьми не розбавлять.
Не шукатимуть зради шляхів.
Не боюсь я писать про кохання,
Хоч давно в мене вік вже не той.
Я живу, значить є хвилювання.
А любити -важка дуже роль...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555627
дата надходження 29.01.2015
дата закладки 29.01.2015
Я ненавиджу тривіальні фрази на кшталт: «Ми разом навіки».
Вони на мене, мов подразник на імунітет діють.
Напевне, у цьому зрадливому світі, вічно течуть тільки рІки.
І то, поки не вийдуть з берегів, або не зміліють.
\"Навіки» - доволі неточне обмеження в часі. Це тільки до смерті?
Чи допоки Земля обертається навколо осі?
Ці слова вже мільйонами закоханих пошарпані і потерті.
Пообіцяй, що ми ніколи не будемо як всі.
Я не хочу, щоб наші стосунки були надмірно драматичними,
Як у дешевих романах, чи слізливих фільмах.
Я лише хочу , щоб наші погляди на життя були дотичними,
І не просто прокидатися, а спати в твоїх обіймах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552831
дата надходження 19.01.2015
дата закладки 19.01.2015
Чи зможеш ти, мені пробачити
Цю безпомічність моїх очей?
Благаю, дай змоги відстрочити,
Дай сили пройти поміж алей...
Чи зможеш ти, мене побачити
З поміж таких нивидимих як я?
Благаю, дай ж мені відмучити
Ті дні... години, що не твоя.
Чи зможеш ти, мені відмовити
Коли я так бажаю перемог?
Скоріше вимагаю,так би мовити,
Проте завжди цей епілог...
А зможеш ти? Чи осилю я, скоріш?
Стати тою, ким хочеш ти...
Без вивіски пустих афіш,
Чи зможеш ти мене впізнати?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551392
дата надходження 14.01.2015
дата закладки 14.01.2015
Осіннє повітр*я мене завжди тішило та ніби огортало собою. Від його відчутності постійно було прохолодно у ногах, але так гаряче у серці.
Та й сама осінь не поступається. Вона , як справжня панні з барвистим листям багряного кольору, з духм*яними персиками, з чарівним заходом сонця.
Осінь, як оніміння душі, перед найтеплішими морозами. Як передумова про приреченість до чогось надзвичайного. Але про це згодом!
……
Ще влітку я розпочала дружбу з чудернацьким хлопчиськом. Ми були знайомі і раніше , але не товаришували. Він відразу став для мене найкращим другом. І це було щось…шалені перепалки у павутині соц..мереж, телефонні розмови які тривали годинами ,і ми могли розмовляти про що завгодно починаючи – від теорії походження зірок, завершуючи простими історіями з дитинства . А наші обговорення про прочитанні книги і переглянуті фільми - аж дух перехоплює…
Найрізноманітніші ситуації у які потрапляли і завжди , щоб то не було ми завжди були пліч-о-пліч . Прогулянки найцікавішими місцями рідного краю,який показав нам красу дивовижної природи, на яку ми так рідко звертаємо увагу . Наші посиденьки під зоряним небом– емоції беруть своє…
Я навіть не оглянулась як промайнуло тепле безтурботне літо і прийшов час для відї*зду у місто на навчання. Мені тішило одне – наші університети знаходяться у одному місті. І я обіцяла показати йому місто у всій його красі. Мені було важко втрактувати у свою голову що наше спілкування може закінчитися і буденна рутина візьметься за свою справу. Наші дні стануть заповненні сірими справами які потребуватимуть негайного вирішення, не вистачатиме часу на довгі розмови….
Відверто кажучи мені було боязко ступати крок у осінню пору з думкою про те що я втрачу кращого друга. Час від часу мене навідувала меланхолія з якою було все трудніше прощатися.
Бачитися ми стали набагато рідше. Але у звабливої осені були свої плани. Про які вона з кожним днем натякала все більше і більше.
Одного вечора мені прийшло повідомленні - зміст якого сповіщав про нові плітки,які стосувалися нас – практично усі думала що ми зустрічаємось!
І це мене насторожило… але наше хвилювання стрімко перейшло у доленосний жарт – і ми жартома з насміхом зізнавались один одному у коханні! Це було забавно, ми тішились і навіть не підозрювали цим це нам обернеться згодом.
На вихідних як завжди, ми чудово проводили час – у нас був свій маршрут – довга центральна вулиця яка виходила за межі села та тягнулась вздовж поля до самого райцентру. Це був розкішний шанс своїми очима провести захід сонця і ми цим шансом користувались. Потім ми звертали на польову широку стежину , яка була з обох боків насаджена старими великими деревами – містичне місце надвечір. Ця стежина вела нас до вокзальної станції – де по-своєму гарно: вузька самотня платформа, поруч з довгими коліями ,які тяглись у даль - так і манили у далечінь. Ліхтарі з яскраво-жовтуватим світлом , повз якого пролітав багряний лист, встеляючи тихо землю. Вони освічували окремі ділянки станції. Здавалося що, ніби відокремлювались від тягучого смутного лісу, з якого ледве лунав звук сови. Він перегукувався з шепотінням вітру. Це навіть трішки додавало імпресіонізму у загальну картину, а нам адреналіну у кров.
Мені подобалось крокувати шпалами, стояти на колії,опираючись на його руку, щоб не спіткнутися. Оглядатися по – сторонам в очікуванні потягу. Хоча я чудово знала що не час, все ж таки було моторошно.
Ця станція особливе місце, мені здається тут зупиняється час.
Повертались назад ми дорогою яка тримала шлях через село. Ніби таке повернення у людський світ, без романтичної нотки, де все буденно.
І так ми крокували час від часу, по нашому маршруту. Про нього ніхто не здогадувався…
Майже місяць ми не бачились, тримали зв*язок у соц.. мережі, телефонні розмови …..
Сьогодні субота 4 жовтня і я з великим задоволенням іду на зустріч з ним.
Здавалось нічого особливого, все як завжди. Ми крокуємо за своїм старим добрим маршрутом. Ділимось враженнями за прожитий проміжок часу, сміємося, не одноразово з його вуст звучало «скучив» мені до чортиків було приємно це чути. Ми тішились рожевим заходом сонця, навіть яскраво червоним, бо з останньої зустрічі погода помітно змінилась. Стало прохолодно, але водночас так гарно та затишно. Небо синє, синє вкрите яскравим зорями.
На станції при сяйві ліхтарів я побачила його погляд, він був таким спантеличений , але в той же час таким рідним.
Я як завжди взялась за звичну справу крокувати по коліям,тримала його за руку, у нього такі теплі долоні. Не помітивши я відчула його обійми. Міцні та такі теплі. Він ще ніколи так мене не обіймав.
Повертаючись зі станції, ми звично жартома зізнавались у коханні один одному..Я розуміла що шалено скучила за ним. Вій обійняв і з вуст його знову «кохаю», але по – особливому… тепер жарт зовсім став для нас не забавою.
І його дружні обійми , чорт забирай тепер не дружні…
P.S. В.М
Сьогодні 14 січня 2015 р. Ми щасливі і сміливо попри всі негаразди і радості продовжуємо писати свою історію і надалі . Яка розпочалась минулої осені і буквально перевернула наше житті і розпочала в нім новий відлік часу.
……
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551398
дата надходження 14.01.2015
дата закладки 14.01.2015
Новий Рік не залежить від хвої
Й без ялинки він прийде до дому,
Серед тиші свічок радітимуть двоє
Якщо серце сміється і спокій у ньому.
Не в долонях чужих твоє щастя живе
Зовсім поруч воно, зовсім близько;
Хто шукати уміє - серед болю знайде,
Витеше з криги, по якій іти слизько.
Коліром крові бліде розфарбує
Збиваючи руки об замкнені двері,
Чистотою сльози старе замалює,
І далі піде, вперед попрямує.
Не в долонях чужих твоє щастя живе
Дати можуть лиш те, що у серці тримають
Не чекай від пустелі дощу, міраж не спасе,
Не держись з байдужістю як відпускають.
Боляче, знаю, та варто простити
Хіба винна зима, що не може зігріти?
Невже ночі вина, що сонце зайде?...
Не в долонях чужих твоє щастя живе.
Новий Рік не залежить від хвої
Й без ялинки він прийде до дому
Не здавайся, тримайся любові,
До життя - майбутнє у ньому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547722
дата надходження 31.12.2014
дата закладки 31.12.2014
Та що ти знаєш про кохання? Як можна зустрічатись з іншою, а мені клястись в коханні? Та, як в тебе взагалі повертається язик сказати мені «я тебе кохаю»? Знаєш.. а ти дійсно нічого про кохання не знаєш, якби справді кохав не зміг би навіть на іншу подивитись, вже не кажучи зустрічатись. А я тебе дійсно кохала.. Кохала до нестями, Від однієї твоєї посмішки я задихалася від щастя, від одного дотику в мене «мурашки по шкірі», лише один твій погляд наповнював мене впевненістю і давав сили боротись. Боротись за тебе, адже ти змінював дівчат наче не потрібні рукавички, які час від часу набридали і хотілось уже чогось іншого. Спостерігаючи, я все ж чекала, що прийде час і ти повернешся до мене і ми будемо разом, адже ти клявся, що мене одну кохаєш, а усі ці твої дівчата це лише тимчасова забава. Так де ж правда в твоїх словах? Чому мені тепер вірити? Я до тепер пам’ятаю, як ти сказав: «Я тебе ненавиджу, я ненавиджу тебе за твоє існування, йди звідси геть, щоб я тебе більше не бачив! Ти вже мені набридла зі своїм «коханий коли це все скінчиться», коли захочу тоді й скінчиться. Сказав ж тобі, що люблю і обов’язково будемо разом, що ж ти ще від мене хочеш, що не можеш спокійно почекати? Все, мені потрібно йти, сказав би до зустрічі, та не маю бажання тебе коли не будь тебе бачити і чути». Тоді ти пішов, і разом з цими словами розбив моє серце наче кришталь об підлогу. І тепер коли ти знову мені кажеш «Я тебе кохаю», я не відчуваю нічого. Ти хочеш щоб я тебе пробачила? А хіба розбитий кришталь, можна зібрати і зробити його таким як він був раніше?
#Музика Наталія
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547692
дата надходження 31.12.2014
дата закладки 31.12.2014
...Два сніжних птаха, мов би хмарки з плоті,
Пливуть по темнім дзеркалу води,
Стомились в дальнім і важкім польоті,
Та раді, що уникнули біди.
Сплелися ніжно шиями у танці
Кохання й вірності, що людям, за взірець,
Дав перед творенням Адама, наостанці,
Любові прикладом всевидящий Творець.
Бо знав, що ми уклонимось із шляху
Прямого й світлого, й підем на хибну путь,
Тож дав нам для нагадування птахів,
Які що мають – свято бережуть.
Благословенні безліччю турбот,
Повінчані у кільцях дальніх летів,
Освячені поборенням незгод,
Записані в сонетах у поетів
Вони свою не кинуть пару в мить,
Коли прийде біда в червоних плямах,
Коханому останню, щоби жить
Він міг, дарують їжу. І за замах
На спокій милого вони готові стать,
Не важачи на смертну небезпеку,
Грудьми до бою. І оберігать
Своє гніздо і пташенят у спеку,
І дощ, і вітер. А коли вже смерть
Життя комусь обірве нитку з пари,
То інший – там лишається чекать
В самотності, де милий спить товариш…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547736
дата надходження 31.12.2014
дата закладки 31.12.2014
Добігає кінця старий рік.
Хай не всі в нас збулися надії.
Новий рік ось ступа на поріг.
Хай здійсняться нездійснені мрії.
Хай нам радість, всім мир принесе.
І щоб очі від сліз не блищали.
Хай здійсниться омріяне все.
Щоб багатші, щасливими стали,
Я спілкуюся з вами давно.
І радію я завжди таланту,
Тим кому від природи дано.
Хай щастить моїм друзям із сайту.
Я вітаю найкращих з усіх,
Тих, хто знає ціну справжній дружбі.
Хай лунає в житті вашім сміх.
Щиро дякую Ніні, Ользі і Любі, Таісії.
Не забула про Іру, Валюшу,
Про Віталіка, Федора,Сергія, Петра,
Олексу, Надійку, Оленку,
Наталку, Світланку, Оксанку.
Всіх, хто в білому списку у мене.
Навіть тих, хто чита безіменно.
І Юхниці за сайт моя дяка,
Хай добро не проходить повз вас.
І Олегу від серця подяка,
Що змогли згуртувати всіх нас.
З Новим роком, ДРУЗІ! З НОВИМ ЩАСТЯМ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547738
дата надходження 31.12.2014
дата закладки 31.12.2014
Впала мені зірка на долоню,
Я її спитав:- а звідки Ти?
- Дайте відпочину чуть з дороги,
- Здалека, летіла з висоти.
А потім засяявши сказала,
Продзвеніла мов дзвінок вона:
- Не дивуйтесь,що зовсім мала я,
- Та багато справ роблю сама.
- Необхідно вам лише згадати,
Що для вас важливим в світі є,
Я бажання виконати вмію,
Бо завжди роблю все,це моє.
- Знаю я,а що мені потрібно,
Згадувати довго не прийшлось:
Хочу комусь бути необхідним,
Щоб хвороб для мами не знайшлось.
Щоб моя згорьована планета,
Зорепадом вкрилася з небес,
Щоби довіряли всім,як дітям,
І любили квіти,дощ і ліс.
Щоб траву, як в давнину косили,
І до місяця щодень літали ми,
Щоби на руках жінок носили,
Ні хвороб не знали,ні війни.
Не була ,щоб дружба ,як вуздечко,
Щоби вірність не тяжіла в нас.
Щоби старість,вантажем легеньким
Мудрістю поклав на серце час.
Щоб пропахлі при багатті димом,
Легко наспівали пісню цю…
І любити хочу й буть любимим,
Бачить маму без хвороб свою…
Говорив я довго,довго марно,
Марно дуже довго говорив….
Не відповіла …зоря погасла..
Певно,що забракло в неї сил….
23.07.14 р.
А.Дольский - Мне звезда упала на ладошку (Текст песни)
Мне звезда упала на ладошку.
Я ее спросил - Откуда ты?
- Дайте мне передохнуть немножко,
я с такой летела высоты.
А потом добавила сверкая,
словно колокольчик прозвенел:
- Не смотрите, что невелика я...
Может быть великим мой удел*.
Вам необходимо только вспомнить,
что для Вас важней всего на свете.
Я могу желание исполнить,
Я все время занимаюсь тим
Знаю я, что мне необходимо,
мне не нужно долго вспоминать.
Я хочу любить и быть любимым,
я хочу, чтоб не болела мать,
чтоб на нашей горестной планете
только звезды падали с небес,
были все доверчивы, как дети,
и любили дождь, цветы и лес,
чтоб траву, как встарь, косой косили,
каждый день летали до Луны,
чтобы женщин на руках носили,
не было болезней и войны,
чтобы дружба не была обузой,
чтобы верность в тягость не была,
чтобы старость не тяжелым грузом -
мудростью бы на сердце легла.
Чтобы у костра пропахнув дымом
эту песню тихо напевать...
А еще хочу я быть любимым
и хочу, чтоб не болела мать.
Говорил я долго, но напрасно.
Долго, слишком долго говорил...
Не ответив мне звезда погасла,
было у нее немного сил.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513580
дата надходження 26.07.2014
дата закладки 21.12.2014
Ти сонцем стань для мене в темну мить
Світи мені як сонце світить землю,
Радій зі мною кожну мить
Та більшого мені й не треба.
Можливо я для тебе тільки друг,
Але для мене ти вже стала більше.
В твоїх очах знайшов ось ту іскру,
Що запалила вщент мене навічно.
А очі твої сизо-голубі
Немов осіннє небо над землею.
У них знайшов я спокій і тепло ,
Та більшого мені й не треба.
Тобі я першій відкриваю мить
Як живе в душі моїй навічно
Тож будь для мене тільки друг,
Яке я маю право вимагати більше.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545266
дата надходження 21.12.2014
дата закладки 21.12.2014
Знов дощами грудень новий рік стрічає,
А душа моя все вперто білий сніг чекає,
Вже ялинка міста вбралась у прикраси,
А я серцем знову лину в снігові Карпати.
[color="#000dff"]Приспів:
Намалюй мені художник білий сніг,
Хай крижинками лягає біля ніг,
Намалюй, тебе благаю, заметіль,
Щоб тонуло все у вирві білих хвиль.
Намалюй зелені гори у снігах,
І ланів безкрайній простір в килимах,
Намалюй, тебе благаю, намалюй,
Мої рани білим снігом залікуй.[/color]
Бо ще досі осінь за старим сумує,
Не дає мені забути про гірке минуле,
Ти пробач, мій друже, що тебе благаю,
Та терпіти кляту осінь я вже сил не маю.
[color="#000dff"]Приспів:[/color]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544948
дата надходження 19.12.2014
дата закладки 21.12.2014
Вірш, до незакінченої прози. (The Dø – Dust It Off)
[i]Здавалося, то був період осені
Коли у Космосі густіла тиша…
Зірки згораючи, летіли набурмосені
А ти була, як завжди найсвітліша.
Я серед всіх, мов зоряний болід
Гублюся і розкреслюю простори.
Гарячим подихом розтоплювала лід
Що мою душу покривав прозору.
Моя велична, недосяжна Королево!
Моє найбажаніше Сонце в темноті!
Твоя корона срібно-кришталева
І промінці пульсують ніжно-золоті.
Німе кохання, безнадійне, божевільне
Розпалює в мені справжній вогонь.
І довго я блукаю в часі, що повільно
Мене наблизить до твоїх терпких долонь.
Моє світило неземне, невже не бачиш?
Як я безвольно лину в чорну пустоту…
Від гордості не глянеш, не заплачеш
Аби не зіпсувати ніжну красоту.
Твоя молекулярна врода – спалахне
Розсипавшись зірками на долину…
В мить спопелить навік мене
Й кохання похоронить в зоряну могилу.
Причина смерті – це твоє сліпуче світло
Наповнені клітини ароматом – вже сміття.
Моя душа, літатиме самотня й непомітна
І Сонце – вічності початок і життя.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545383
дата надходження 21.12.2014
дата закладки 21.12.2014
"Якщо не зараз, то коли?" -
Шепоче теплий вітер в полі.
А ти хотіла б у незвідані світи?
Усе, що можна від неволі.
Чи знаєш ти, куди летять листи,
Що не надіслані поштовими скриньками?
Чи їх хтось ловить з висоти,
Чи так ховає, на полицю між книжками?
Мені б ще трошки й дописати ці рядки,
Та ходим ми далеко різними стежками.
І хто із нас біжить уже куди?
Ми не дізнаємось, бо тихо між словами.
P. S. вірш приясвячується чоловікові з прекрасним іменем, що змусив мене дізнатись багато істин за короткий проміжок нашого спілкування і зумів відкрити мені інше бачення реальності.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545340
дата надходження 21.12.2014
дата закладки 21.12.2014
Хай свіча на вікні палахкоче,
Хай свіча крізь віки тихо плаче –
Розрива забуття хижі ночі
І обходить могили козачі,
І обходить могили незнані –
У ярках, по лісах і садочках:
України сини тут і дочки
Все лежать у пекельнім чеканні
Все говорять пожухлій травиці:
«Не війна нас забрала до ями,
Нас убила не куля із криці,
Ні вогонь, ні вода, ні аврали –
Просто змії вжилися між нами
І згорьований хліб одібрали!»
22.11.2014 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538873
дата надходження 23.11.2014
дата закладки 26.11.2014
І як сліди вже заметуть усі дороги
І як почую голос твій
Я з радістю покину всі незгоди
Лиш тільки завжди бути поруч
Кожну мить
Так довго жити сам
Я б не зумів
Вдивлятися щоразу в образ твій
І розуміти, що навіки не моя
Бо була в нас невидима стіна
За обрієм видніється туман
Ранкові мрії зникли вже давно
Не згаснуть вогняні серця
І з кожним днем
Палатимуть все знов
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537526
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 21.11.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.11.2014
П'ятниця тринадцяте -
Проклятий день.
Дивно заворожує
В світі всіх людей.
Не дарує радості,
А лиш страх і біль.
П'ятниця тринадцяте -
На рану сипле сіль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538521
дата надходження 21.11.2014
дата закладки 21.11.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.11.2014
Бог тебе любить завжди, пам’ятай!
Навіть коли ти цього не бачиш.
Коли поселяє в новостворений рай,
І коли допускає невдачі –
Бог тебе любить! Вдень і вночі
Він втоми не знає в турботі,
Щоби тягар на твоєму плечі
Не зміг тебе побороти.
А коли в тебе сили забракне іти,
Якщо навіть все ти втратиш
Знай, що Бог тебе любить завжди,
Коли навіть цього не бачиш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537287
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 16.11.2014
Чому ти швидко так тікаєш
Я просто хочу говорити
Невже я зовсім нецікавий
Невже це я холодний вітер
Я почуття свої відкрив
І ти про це прекрасно знаєш
Хоча
Мабуть
Здаюсь смішним
Заради тебе
Воно варте
Отож прошу - скажи усе
Чи бачиш ти мене з собою
А якщо ні, то відпусти
Але не треба цього болю
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537276
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 16.11.2014
А літо пахне тобою –
Ніжністю рук твоїх,
А літо блищить сльозою,
Як твій ледь захриплий сміх.
А літо на смак – як ти:
Запаморочливо-солодке,
На дотик – як слід руки,
Як вчора поголені щоки.
Жадане, шалене, п’янке,
І жодної миті спокою,
Літо моє золоте,
Прожите удвох із тобою.
́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537280
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 16.11.2014
Коли вона пішла огорнута зимою,
Чомусь душа моя наповнилась весною.
Коли вона пішла залишивши лиш вітер
Та він мені приніс солодкий запах квітів.
Коли вона пішла спустивши легко вії,
То захопили враз мене шалені мрії.
Коли вона пішла не кажучи ні слова,
Серед моїх думок про неї лиш розмова.
Усе по колу йде, і знаю,повернеться
Та,що колись пішла - частинка мого серця.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537295
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 16.11.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.11.2014