Пливем в благенькому човні
по океану долі.
Штормить... Допливемо́ чи ні?
І швидко чи поволі
підемо на глибоке дно,
бо води лихоманить,
в бортах – пробоїни давно
(сусід-пірат таранить),
наш капітан щось "не кує,
не меле" і команда...
У всіх великий сумнів є:
команда це – чи банда?
Щораз якийсь оліґофрен
не той підніме парус,
тоді в човна – критичний крен
на борт, по третій ярус...
Ще боцман й штурман заодно,
постійно мутять воду...
Отож, куди ми пливемо́ –
до Заходу чи Сходу –
вже толком і ніхто не зна:
туди-сюди бовта́нка
під шквал піратського лай.на
із рупорів... і з танка.
А в їх кублі – ажіотаж!
Все зважують бандити:
чи взяти нас на абордаж*,
чи зо́всім потопити?
Хоч на човні в нас зброя є... –
з часів царя Гороха, –
та штаб команди не дає
ушкварити... Хоч трохи!
Не в змозі зупини́ть війну,
шлемо́ ми SOS всім друзям.
Вони ж – піратам: "Ну-ну-ну!
Стурбовані ми дуже!"
Лиш зрідка рятівні круги
кидають нам на воду...
з вимогою, щоб ми тягли
принизливу "угоду".
Нова біда, й тут діло – швах**:
керманича команда
через пробоїни в бортах
тягає контрабанду!
Крадуть усе, що на човні,
від харчу до вугілля,
і цій ординській чортівні
сплавляють... мов з похмілля!
У них з піратами – ґешефт***
(хто знає, так судачить).
Ні наш, ані піратський шеф
впритул цього не бачать!
Поки матроси у бою
відстоюють кордони,
команда вигоду свою
кує – краде мільйони!
Скоріш нажитись на війні!
А ледве замаячить
хоч тінь загрози вдалині –
то хто їх тут побачить?
На власних яхтах, літаках
втечуть поза кордони,
де вже давно свій мають дах,
рахунки і схоро́ни...
Загнився зародок?.. – аборт
перерива вагітність...
Гнилу команду – геть! За борт!
Спасемо човен й гідність.
З'єднався у біді народ –
матроси й пасажири –
рятують аварійний флот
всі разом, без ранжирів.
Готові тілом і грудьми
пробоїни закрити...
Вони лишилися Людьми,
і їх вже – не скорити!
Потрібний курс разом знайдуть,
і з небезпечних плавань
крізь шторм свій човен поведуть
у мирну світлу гавань!
* абордаж – зчіплення з ворожим судном (спосіб ведення бою);
** швах (нім.) – поганий, слабкий;
*** ґешефт (нім.) – вигідна спекуляція.
1.12.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625251
дата надходження 01.12.2015
дата закладки 01.12.2015
[img]http://stud.udpu.org.ua/wp-content/uploads/2013/11/foto2.jpg[/img]
Мати гойдає колиску,
Наче безмовну труну…
Місяць в надщерблену миску
Глипа крізь шибку мутну.
Голос тремтить від утоми –
Боже, як тягнеться час!..
В чорний застуджений комин
Протяг хрипить парастас.
В хаті нетопленій, наче
В темному по́гребі, тхне.
“Бач, і дитина не плаче,
Схоже, заснуло, чудне!..
Добре, бо їсти не просить…” –
Скривилась, квола, страшна…
Жалять морози, мов оси,
Пружну мембрану вікна.
Боже, як тягнеться спокій –
Зв’я́зки тріщать, мов нитки…
Блимають зорі високі,
Як поминальні свічки.
Не пережити все лихо,
Не осягнути сповна!..
В хаті поскрипує стиха
Хворим суглобом труна…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624441
дата надходження 28.11.2015
дата закладки 28.11.2015
У причинені вікна вривається вогкість туманів,
Закрадається сонце з хмаринами напереріз.
Між зимою і осінню ще не розкреслено грані,
Ще птахи метушаться у кронах безликих беріз.
Перший сніг обійнявся з дощем і розтанули разом,
Упірнувши в ріллю, мов у ковдру пухову мягку,
А за ніч охолола земля, і узялась морозом,
Змерзли квіти осінні, засклилась вода у ставку.
Та на ранок з-за хмар знову сонце із сірості блисне
Тільки вчора був сніг а сьогодні й слідочку нема,
У природі немов у житті. Ну чому як навмисне-
Тільки осінь зігрілась у серці а поруч зима?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623201
дата надходження 22.11.2015
дата закладки 27.11.2015
Готувала тісто удовиця,
Хліба напекти щоб, як годиться,
Ту муку розводила водою,
Заправляла тісто лободою,
Ще й сльозою щедро посолила,
Врятувать від голоду щоб сина.
Ой, місила удовиця тісто
Із муки останньої вже, звісно,
Заглядало в вікна сонце красне,
Але погляд удовиці гасне…
Залишилось тісто з лободою
Й хата під соломою… з бідою… 18.04.2013.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621349
дата надходження 15.11.2015
дата закладки 27.11.2015
Прохач -дитя з іконкою в руках
Брудне, обірване, худеньке, як билина,
І біль, мов птах, притих в його очах,
Холодний погляд, хоч іще дитина.
Мов кошеня, з*їжачилось воно,
Образи гострі звідусіль приймає...
Яке життя його до цього привело,
Ніхто про це дитину не спитає.
Вже не лилися й сльози із очей,
Скляні вони, у смуткові застигли,
У спеку, в дощ, чи як мороз пече
Стоїть дитя, уже не просить - скиглить.
Колінця збиті босих ноженят
Асфальт гарячий топчуть і холодний...
За що хлопчині доля із проклять?
Чому він босий і чому голодний?
У тій країні, де біснує жир,
Добро де боки \"босам\" розпирає,
Благають діти лиш про хліб і мир,
А влада, бач, цього не помічає.
Нема вже сили все це споглядати,
Струна душі натягнута до болю...
Допоки буде ще таке тривати ,
Що буде ,мій народе ,із тобою !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618096
дата надходження 03.11.2015
дата закладки 27.11.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.11.2015
Ви бачили, як плаче сильна жінка?
Її сльоза – пекуча кислота…
Її чуття – палітра із відтінків,
В судомі болю скривлені вуста.
І лінії між брів її понурих
Глибокі, мов обірвані рови…
Така сльоза, як повінь, точить мури,
З лиця землі змиває острови…
Ви бачили, як плаче сильне серце?
Емоція його – суцільний нерв!..
Як пробує в собі тримати все це,
Коли терпіння вичерпавсь резерв?
І як зрадливо сіпаються плечі,
Стискаються до крові кулаки!..
В очах її – безодня порожнечі,
Та й досі погляд – впертий і різкий.
Вона, немовби вулканічний кратер, –
Перегоріла, спалена ущент,
Душа втомилась вічно воювати,
Проте, поразка – ще не аргумент.
І вкотре перегорнута сторінка
Додасть їй віри в себе і у всіх…
Трапляється, що плаче сильна жінка…
Нехай собі, бо слабкість – то не гріх.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623482
дата надходження 24.11.2015
дата закладки 24.11.2015
Сьогодні із дощем на брудершафт
надпила злегка осені світанок.
І досі теплий присмак на вустах
залишився від раннього роману.
Він тільки доторкнувся до лиця -
на мить, аби не встигла зледеніти,
і щоб від холоду не змерзла до рубця
пішов, раптово зникнувши без сліду.
Мені так мало... так самотньо - повернись.
Себе не шкода. Обгорни холодним вітром.
Нехай відчую на губах морозний бриз.
Прошу дозволь тобою захворіти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622279
дата надходження 19.11.2015
дата закладки 19.11.2015
у сувоях душі,
на просторах розважливих еґо,
в тінях гострих думок,
у субтитрах емоцій гучних
я у пошуці цім
мандруватиму довго й далеко,
щоб тебе віднайти
серед плетива долей чужих.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517104
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 18.11.2015
Люби мене, хоч нелегкий це труд,
Люби, не оглядаючись на інших,
Так, наче на Землі нікого більше,
Лиш ти і я зустрілись, врешті, тут.
Люби мене, забудь що вже було
І не гадай що з нами далі буде,
І не шукай таку ж в усіх усюдах,
Я лиш одна, усе довкола - тло.
Люби мене, наважитись пора
Без роздумів пірнути у кохання.
Хай спроба ця, можливо, не остання,
Та ти люби... Свічок вартує гра.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607618
дата надходження 18.09.2015
дата закладки 18.09.2015
Посмішка Твоя, коханий це-промінчик з неба,
Ніжно огортає погляд мій.
Дотик вуст й тихесенько, на вушко: ” треба”,
“Мила, прокидайся, сонечко, мерщій!”
Свіжа кава, страва із кохання-вранці,
Залишають незабутній післясмак…
Допінг щастя, світла, ми-любові бранці,
Новий день разом, якось отак.
Знов наспівуєш мелодію сердець, ритмічно
І, бурмочеш , щось кумедно попід ніс.
Міцно обіймаєш, кажучи, мантрично:
“ Я в Тобі, кохана, зорею ранковою проріс.”
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606320
дата надходження 13.09.2015
дата закладки 18.09.2015
[i]Живеш у світі, до якого кожен звик:
Чимшвидше в жорна визнання здобутків,
А в пальцях часу твій запалений сірник
Заносить світло в прикордонну будку.[/i]
...Відсутні візи, зайві паспорти,
Закони митниць ключнику відомі,
Цейтнотом маси емігруєш ти
В брунатнім глеї з дому і додому.
Стомися зараз! Глянь на порох свій:
Зотліли роки протягом здуває.
Байдужість дива не хвилює вій,
Як не біжи, не фінішуєш в Раї.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600732
дата надходження 19.08.2015
дата закладки 17.09.2015
Волошкою прозвали хлопці друга
І через очі, й посмішку м’яку.
То кличка – не якась там зла наруга –
Ба, не знайшли ще кращу, ніж таку.
Великі сині очі, мов волошки,
І жовто-білий чубчик, мов стебло
У жита, що підстигне трошки,
Ще й личко схоже з сонечком було.
Так він і ріс. Волошкою. Високий,
Став вуглуватий, ширший у плечах,
Розумний хлопець, дивно ясноокий,
І ніжність поселилася в очах.
Аж ось Афган в життя його ввірвався,
З вогнем і димом, з низкою смертей,
Про все це потім він уже дізнався,
Й його волосся стало… ледь руде.
Не раз дивився хлопець в очі смерті,
І поряд запах був крові не раз,
Він не хотів в чужій землі померти,
І добре розумів: війна – не гра.
Усе пройшов: і рани, і утрати,
І спрагу, й біль посеред диких скель.
Як мріяв він вернутись в рідну хату,
Так, до батьків, де є життя людське!
І ось він вдома. Вищий став і статний,
На крилах радості у хату залетів,
Та тільки на поріг утрапив стати,
Солдат увесь якось пополотнів…
Змінилися батьки і хата трохи.
Подумав: роки не пройшли дарма –
У мами сльози котяться горохом,
На голові у батька теж зима.
Стоїть Волошка, мов закляк на місці, –
Не про таку він мріяв зустріч. Ні!
Та й в нього очі стали сірі, злісні –
Згубили колір синій у війні!..
Коли в житах стрічаю я волошки,
То синьооке згадую хлоп’я,
В якого юність не була в горошку.
Афган її на скелях розіп’яв!..
Ганна Верес
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606667
дата надходження 14.09.2015
дата закладки 15.09.2015
[img]http://cs621631.vk.me/v621631433/43d5b/NEynCHKBTwg.jpg[/img] [img]http://cs540107.vk.me/c7003/v7003382/d813/_CfcgyQ8LEo.jpg[/img] [img]http://cs540105.vk.me/c7002/v7002312/41ea/P_2i2DasZ5M.jpg[/img]
Озеро зранку,
неначе
під плівкою скла –
анішелесть!
Навіть верби
застигли замріяно…
Бійся тієї,
в котрої
бурштинна смола
переливається
під шовковистими
віями.
Бійся данайки,
що тихо приносить
дари
і зазирає у вічі
невинно, з довірою…
Попелом вітер
розвіє
палкі кольори,
пригорщі золота
ляжуть під ноги
офірою.
Закружеляє,
завихрить думки
листовій,
потім
усе позбирає
і викладе стосами…
Бійся тієї,
в котрої сміються
з-під вій
теплі зіниці
і жалять
пекучими осами.
Знаєш,
вона обережна,
як мудра змія,
порухом жодним
сум’яття свого
не виказує…
Бійся тієї,
що знає тебе
на ім’я,
входить
улесливо в дім
і виходить з образою.
Бійся князівни
в розшитій листками
парчі,
сонця,
що в косах її
мерехтить діадемою –
так,
як боїшся любові
у власній душі,
світлої,
справжньої,
та, попри все, –
невзаємної.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606542
дата надходження 14.09.2015
дата закладки 14.09.2015
Я бачу правду там, де ти – лише оману.
Для мене біле, що для тебе – чорне.
Вести ж за руку я тебе не стану –
Його́ хай благодать тебе огорне!
2015-06-07
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592636
дата надходження 09.07.2015
дата закладки 29.07.2015
Хрустели прутья, доносились голоса,
страстна́я ночь других была короче.
В изнеможении приподняты глаза,
Так каялись: "За что, за что же отче!"
А на земле покрытой скорбной пеленой,
стояли люди, но смотрели как-то мимо...
Одна лишь мать, что стала в миг седой.
В слезах молилася за страждущего сына.
И грянул гром! Раздавшись смехом над Голгофой,
и пот струился, покрывая плечи.
Как лезвия, вонзавший в плоть упрёки
- злорадный поцелуй со вкусом желчи.
Неясный взор, что пропадал в предсмертной тлани,
Затих... безгрешно, волей пресвятою.
Лишь: "Или, Или! лама савахвани?"*
Сгущало тучи у Него над головою.
Ожили тени в вспышках ярких молний,
Свой блеск утратили светившие с небес,
Всё громче грохот! Громче над землёю!
Ведь спал со лба прощённого венец...
...И лишь о землю...
после страшного "обряда",
- разбились стоны скорбно плачущих людей.
Бросавших на свои ладони взгляды,
где отпечатки были от гвоздей...
"Или, Или! лама савахвани?"* -"Боже Мой, Боже Мой! для чего Ты Меня оставил?"*
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184979
дата надходження 19.04.2010
дата закладки 28.07.2015
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Т.Шевченко
Сміялась у спину
Беззвучно ворожка стара,
А потім ще довго питала у когось: «Навіщо?»
…Мені ж та доріжка у поле аж ноги пекла
Й у вухах кричала, мов ворон, сполохана тиша.
А зілля ковтнула –
І місяць по колу пішов:
«Танцюй, безталанна, ти зіркою будеш моєю».
...А мати тим часом шукала на хусточки шовк
І лаяла доньку: «Дивися, багатий – їй нелюб!»
Удруге… і втретє…
І щось обізвалось в мені
Чи вітром, чи піснею віття, що рвало сорочку…
…Ворожка хрестилась: край шляху тополя шумить –
Висока (до неба!)… «Пробач мені гріх такий, дочко…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596212
дата надходження 27.07.2015
дата закладки 27.07.2015
Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.
Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.
Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг...
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі...
Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.
Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити...
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278294
дата надходження 02.09.2011
дата закладки 17.07.2015
Я хочу тиші! Утомили люди,
Безмірний гамір, вічна суєта!..
Снують, як тіні, відчаї-приблуди,
Руйнують мозок і сквернять уста...
О, де ж цей спокій, диво-intermezzo?
Як у порталі кнопочку знайти
Під знаком "Стоп!"? Куди поділись дверці,
Які єднають вимірів світи?..
Але не прагну спокою назавше,
Лише перерви, може, день... чи два...
І там, у тиші, від людей сховавшись,
Творити спрагло... вічності слова!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585034
дата надходження 02.06.2015
дата закладки 03.06.2015
Як солодко в ясні дивитись очі,
Де ніжності безмірна глибина!
Лише з тобою я до болю хочу
Любові келих випити до дна.
До тебе прагне і душа, і тіло.
Без тебе я – без кореня стебло.
О, скільки ж років збігло-пролетіло,
Допоки розуміння це прийшло!
Нас із тобою зорі обручили.
І нитка долі в нас одна на двох.
Нікому роз’єднати не під силу,
Що в небесах благословляє Бог.
© Ірина Васильківська
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583883
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 27.05.2015
Стара кав'ярня... Вона і він...
Тремтячий голос... Між слів - питання...
Не зводить погляд з її колін,
Але стіною її вагання...
Воскресла пам'ять, а там - ВОНИ...
Смакує цнота навпіл із шалом.
Зі спільних таєн, хіба що сни
Й слова кохання звучать хоралом...
Кавовий смак вернув до тями...
От їй би в осінь, вона ж - у квіт...
Й відверто так, не манівцями:
- Тебе чекала я стільки літ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577531
дата надходження 27.04.2015
дата закладки 27.05.2015
«Дивно,
все, що було застиглим, літаючим бачити
в просторі.»
(Р. М. Рільке)
* * *
Коли пишеш про цю війну – зриваєшся: починаєш усвідомлювати, що пишеш про війну взагалі. Хочеш написати якщо не про епоху сірого попелу, то про подію в історії – репортаж. Але знову і знову пишеш про те, яке то паскудне і жахливе явище – війна. Може тому, що всі війни так чи інакше однакові: на кожній війні є герої і негідники, але всі герої на одне лице і всі негідники на одну морду. Приходить нова війна, а люди все ті ж. Мародер – він завжди мародер: що в часи Юлія Цезаря, що в часи Авраама Лінкольна. І в армії Річарда левове Серце, і в армії генерала Чан Кай Ші були свої герої, що йшли вперед, бо так треба, бо іншим треба жити, і свої боягузи, що думали тільки про свою шкіру. Просто в різних арміях відсоток тих і інших був різний…
* * *
Під кулями приходять до голови несподівані думки. Під кулями думки не бувають сподіваними: вони або відсутні, або приходять невідомо звідки. Думалось: неправда, що християнські і буддистські монастирі подібні і по формі, і по суті. У буддистських монастирях шукають істину без особливої надії її знайти, а в християнських істина дана початково, треба лише прикласти зусилля, щоб не віддалитись від неї, лишитися у її казковому лоні…
* * *
Я ніколи не напишу про те, що бачив на війні. Про це написати неможливо. Люди не повинні знати і відчути все, що бачив ти на війні – це не повинна бачити нормальна людина. І ці жахи описати неможливо.
Саме перо протестує і відмовляється писати. Як описати те, що люди – мислячі істоти, що відчувають, думають, пізнають світ, створені по образу і подобію Божому за якусь мить перетворюються на криваве місиво з кісток, ганчірок і м’яса? «Я ходжу серед людей, а бачу уламки людей.» Ніцше писав про це як про метафору: писав про духовні уламки людей. А як описати це не як метафору, а як реальність – уламки людей на землі після обстрілу? Про шматки людських тіл, які лежать серед руїн села після вогню москальських «градів»? Як описати відчуття людини, що побачила яр заповнений людськими тілами? (Сепаратисти там розстрілювали людей, яких вони підозрювали у нелояльності, а потім скидали туди ж тіла і власних вбитих бойовиків.) Як описати поле, всіяне вбитими солдатами, яких ніхто не ховає, які так і лежать під байдужим небом? (Ми забираємо тіла тільки своїх вбитих солдатів і то після того, як вщухне перестрілка, і сапери перевірять і відтягнуть тіло – сепаратисти заміновують тіла наших вбитих солдатів. А тіла сепаратистів чи москальських солдатів – кому ж хочеться ризикувати життям, щоб їх поховати? Так і лежать…)
Бабуся щось несе мимо блок-посту.
- Що несете?
- Ноги.
Показує – справді несе людські ноги. Пояснює:
- Лежали біля хати, треба поховати, негарно якось…
Звільнили з полону наших полонених солдат. Один солдат був без рук. Сепаратисти відрубали йому руки. Як описати все це???
* * *
Я довго думав (колись): для чого я живу на світі? Який сенс життя? Мого, зокрема. Але я все зрозумів, коли в Луганській області люди вітали нас як визволителів. І плакали, коли ми змушені відступати… Для цього я зараз і живу щоб захистити наших людей від тих озвірілих виродків, що по той бік фронту.
Не всі, звичайно, сприймали нас як визволителів і захисників. Один місцевий виродок показав нам середній палець руки, коли ми їхали броні. Тільки він не врахував, що в мене патрон був у патроннику, а коли я бачу сепаратиста, то руки автоматично скидують зброю догори і сепаратист опиняється в прицілі. Я навіть не встигаю подумати. Реакція в нього теж була нівроку – кинувся тікати. Але куля літає швидше, ніж він бігав – він таки отримав два набої між лопатками. Більше середній палець він не буде показувати нікому. На війні як на війні…
* * *
Солдати з’їли БТРа. Шкода. Біля річки ми зловили здоровенну черепаху (на ній не було давніх ієрогліфів, інакше це був би китайський міф, а не сучасна війна). Я намалював на панцирі дві білі смуги. Назвали черепаху БТРом. Вона дуже кумедно повзала біля табору. Але хтось сказав солдатам, що юшка з черепахи дуже смачна. А їм так набридла одноманітна армійська їжа (якої до того ж бракувало). І з тої черепахи зварили юшку. Казали, що вийшло смачно. Я, щоправда, так і не куштував – мені було шкода нашого БТРа…
* * *
Це війна. Ернест Гемінгвей був правий: чим ближче до передової, тим більше трапляється прекрасних людей. Негідники ховаються в тилу. Або по той бік фронту – серед мародерів і тих, хто катує наших полонених. Це віна. Тут – біля себе – я бачу різних людей – але більшість з них чисті і прекрасні. Але ці прекрасні люди гинуть. Війна знищує найкращих. І плодить негідників. Колись Діоген, почувши фразу, що віна буцім то, знищує бідняків. Сказав: «Навпаки! Вона плодить їх у неймовірній кількості!» Ця війна крім бідняків плодить ще й негідників.
* * *
Біля нас постійно крутився кумедний песик. Ми любили його і годували. Війна породжує у солдат жорстокість, але одночасно і протилежне – сентиментальність. Солдати на війні особливо жаліють тварин. Того песика ми назвали Чебурашкою – за клаповухість. Він завжди був біля нас, навіть коли ми стріляли – не боявся. Але за день до того, як наш взвод жорстоко обстріляли «градом», песик втік. Вони теж здатні передбачати майбутнє – песики…
* * *
Солдати сусіднього взводу поміняли полоненого сепаратиста на тушонку – на банки «п’ятачка в бронежилеті» (бо голодні). Чомусь мене це зачепило: до чого дійшло – людину міняють на продукти. У душі росло темним безлистим деревом якесь обурення і відраза до всього (о, не сприймайте мене як мізантропа!). Потім я раптом зрозумів: моє крислате обурення викликане не натуральним обміном (на війні натуральним обмін популярний як в епоху раннього середньовіччя – бо кожна війна це раннє середньовіччя – повернення темних віків, тільки в людську свідомість, а не на сторінки підручника) з участю людини (работоргівля), а самим фактом, що сепаратиста взяли в полон. Я сепаратистів ніколи в полон не брав і солдати мого взводу теж... Нічого так не принижує людину як полон – це найогидніше, що буває на війні. Краще вже подарувати ворожому солдату смерть. Тим паче, якщо він сепаратист...
* * *
Солдатські розмови інколи докучають: замість того щоб зосередитись на чищенні гармат і кулеметів, вони починають точити ляси (а що на війні не надокучає?) Розмова починається з однієї фрази, яку хтось кидає у простір:
- А Рільке теж служив в армії.
- Але його естетика не те що не армійська, вона антимілітарна: такий світогляд не сумісний з армією та війною.
- Не кажи. А ти читав його «Кам’яних черепах»?
- Це виняток. Рільке сентиментальний. Його містицизм відірваний не тільки від життя, але і від буття. Війна повертає до реальності. Навіть до критичного реалізму Антона Чехова. Хто зумів писати вірші про армію, так це Кіплінг. А прозу – Гемінгвей.
- Ернест суперечливий дивак по суті – початково суперечливий. Він роздирався між пацифізмом і грубою реальністю життя, що знаходить своє найбільш відверте на війні, яка по суті і сформувала його як письменника. Не був би він на фронті в Італії в Першу світову – не було б ніякого письменника Гемінгвея. Може був би хороший рибалка і мисливець з відповідними нарисами... У його творчості немає цілісності. Все розірвано. І фрази і свідомість. Немає концептуальності якщо хочеш... Може тому він і застрелився. Людина повинна розуміти для чого вона пише. Не можна писати «Прощавай, зброє» і водночас ладувати карабін для сафарі. Або – або...
- Але так чи інакше, його реалізм ближчий воїну, ніж безнадійність Барбюса з його «Вогнем» чи приреченість, що звучить в романі Еріха Ремарка «На західному фронті без змін». Правдиво, так. Але після такого роману хочеться застрелитись. Проза Гемінгвея – це слова сильної людини, що лишається чоловіком в нелюдських умовах, витримує випробування і перемагає... Тут треба розуміти, що «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін» писали два різних автори – два різних Гемінгвея, бо це були різні війни, а значить і людина ставала інакшою. Це все одно, що порівнювати армію Гарібальді з армією найманців Борджіа...
- Цікаво, чому саме Борджіа вважають чи не найгіршим Папою в історії: певно, за те, що він носив тіару напередодні реформації – справді найбільшого з можливих великого розколу християнства – духовного розколу. І його бачать причиною цього розколу.
- Зовсім не тому. Борджіа ввів ratio в церковне життя, ставши найбільшим прагматиком, а значить найбільш світським Папою на святому престолі (антипап я не враховую). Ось вона – вершина ренесансу: на папський престол всадився Арістотель-матеріаліст.
- Цікаво, якби Папою в той час став Джироламо Савонарола: сама історія повернула би в інший бік. Реформація стала б ренесансом релігійної свідомості.
- Вона і так була ренесансом релігійної свідомості. Без перебільшень. Ренесанс був епохою перетворення релігії в античне філософствування і естетизм. Лютер спробував повернути релігії її початковий зміст. А заодно перетворити світські установи в церкву, або хоча б у частину церкви. Щоправда, вийшло навпаки – церква стала світською установою – новою... Недарма Кальвін вирішив стати світським Папою – релігія губила свій сенс, якщо все наперед визначено: якийсь апофеоз фаталізму. Майже, як в сучасній війні – все буде. як тому судилось бути...
І це говорили люди, які кілька хвилин тому були під обстрілом, а потім гатили з «Акації» у відповідь – так, що земля двигтіла... Світ остаточно перетворився на п’єсу-абсурд. Семюель Беккет відпочиває. Точніше він був пророком. Всі ми тепер чекаємо на Ґодо... А сонце поволі сходило, туман танув, я чомусь думав про протопопа Аввакума та його слова про «корабель вогняний» - ці уривки містичної метафізики: «Перш ніж народитись, був у Граді Сонячному, Небесному Єрусалимі: бачив сонце, розчахнуте як колодязь... Був я неначе вугілля розпечене, і раптом згас, і чорним став, і попелом власним одягнувшись, був скинутий у місиво весняне...»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530994
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 27.05.2015
Тебе вбивають? Можеш вмерти.
А можеш рану зав’язать,
Біль, мов нед́опалок затерти
І силу волі осідлать.
Тебе вбивають? Можеш впасти
І землю слізьми затопить.
А можеш далі долю прясти,
Ухопивши тоненьку нить.
Вбивають? Можеш плазувати,
Просити те, що не твоє.
А можеш в жили злість набрати,
Шукати вихід. Вихід – є!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583766
дата надходження 26.05.2015
дата закладки 27.05.2015
[img]http://www.stihi.ru/pics/2012/08/12/8587.jpg[/img]
Я Тебе упізнаю за дотиком,
як найкращу з відомих прикмет,
коли ніч у жасмині солодкому
до світанку очей не зімкне.
По цеглині будинок розтопиться,
наче тане на сонці лукум.
А потому дощі як шовковиця
опадуть по вільготному склу.
Я впізнаю Тебе і затемнення
заховає мій розум в чуття,
наче подорож, що без повернення,
безбілетна і без прибуття.
І забілений квіт нерозгаданий
принесе мені звістку про те,
що молитва Твоя пахне ладаном
і луною до неба росте.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503554
дата надходження 06.06.2014
дата закладки 13.05.2015
[img]http://artrussian.com/images/media/186418.jpg[/img]
За кожною втратою
зріє прозріння,
але на початку - рубці.
Антонівки в мисці –
парфуми осінні
туманяться у молоці.
Терпінням гартуюсь,
а жовтень зі «стажем»
синдрому холодних дощів
тонким павутинням
вікно декупажить
і пише фрагменти віршів.
Лукаве тепло,
віражі сухозлітки,
сумує одцвілий ромен.
Та варто чекати
хорошої звістки…
а з яблук –
густу карамель.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530528
дата надходження 17.10.2014
дата закладки 13.05.2015
Хай сонце хмари отінили,
Як прибережжя очерет,
Ти випусти з-під корка сили –
Іди вперед.
Хай мряка над тобою висне,
У серці згірк любові мед.
Ти відпусти оте, що тисне -
Іди вперед.
Коли журба і біль сплелися
І вихолов надії плед,
До Бога щиро помолися –
Іди вперед.
Як ворог петлю накидає,
Згадай, хто ти - атлант-атлет!
Хай в тобі сили страх не має –
Іди вперед.
І як життя б тебе не било,
Як не згинало би хребет,
Умий лице із крові й пилу –
Іди вперед.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579408
дата надходження 06.05.2015
дата закладки 08.05.2015
Вони долали шлях удвох –
Юнак і сивочолий вчитель.
І перший брав завжди урок,
Бажаючи навчитись жити.
Дорога, довга і важка,
Вела мандрівників у гори;
Під ними ж пінилась ріка,
Бурхлива й гнівна, наче море.
- Учителю, моя нога
Намацати не може стежку:
Вона не товща за канат,
Та ж обіцяли Ви безмежжя!?
Той, зупинившись, помовчАв,
А далі юнаку промовив:
- *Людина робить ширшим шлях,
Але щоб він її – ніколи.
Так слід у слід вони ішли,
Занурившись у власні думи.
І учень бачив світ в імлі
(Він обмірковував почуте,
Бо ж згадувався заповіт:
**Урок без роздумів – порожній:
Не закарбується в душі,
А пройде повз, як подорожній).
А за плечима – півшляху,
А під ногами – спить вершина,
На плечах – хмари. В літаку
ти не побачиш й половини!
- Земля і небо! День і ніч!
Їм разом не зійтись ніколи, -
Велика відстань,певна річ! -
Юнак упевнено промовив.
- ***Вони роз’єднані, це так, -
Сказав учитель, посміхнувшись, -
Та разом сходяться отам,
Бо справи спільні мають… Чуєш?
Рожевий ранок змів крилом
Останній сон. І знов дорога.
І вже на березі удвох.
Бурхлива річка б’є пороги.
- ****Дивись: отак усе в житті,
Неначе води ці, минає –
Під зорями і день при дні,
Але нічого не вертає.
Порожні, стомлені торби,
Подертий одяг і… нотатки.
Вони нарешті перейшли
Той фініш, що здавався стартом.
- Чи всю я мудрість осягнув,
Скажіть, учителю, відверто.
- *****Хто вранці істину збагнув,
Тому під вечір можна вмерти…
Вогонь сміявся у печІ,
Наспівував тихенько чайник…
Усі поснули, а вони
******Між зір продовжили навчання…
Афоризми Конфуція:
*Людина робить ширшим Шлях, а не Шлях розширює людину.
**Той, хто навчається не міркуючи, впаде в оману. Той, хто розмірковує, не бажаючи навчатися, опиниться у скруті.
***Небо й Земля роз1єднані, але виконують спільну справу.
****Стоячи на березі річки, Учитель сказав: «Все йде, як ці води, щодня й щоночі».
*****Уранці пізнавши істину, увечері можна померти.
******Тільки наймудріші та найбільші невігласи не піддаються навчанню.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572435
дата надходження 06.04.2015
дата закладки 06.04.2015
http://yerka.org.ru/pages/droga.html
Із казки, де кисільні береги
Обрамлюють молочносніжні ріки,
Де яблука на гілці золоті
спивають роси з ніжної блакиті,
Веде дорога у дорослий світ,
В кислолимонні будні в колір кави,
Де хліб насущний має присмак сліз,
Де часником печуть нагальні справи…
Дає відмашку марафону час,
Кружляють бігострілки по секундах…
А там, в кінці, натомлена душа…
Майне в портал, щоб злитись… з Абсолютом…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560398
дата надходження 17.02.2015
дата закладки 25.03.2015
А шлях привів у Гетсиманський сад,
Де у тіні ховалась тихо зрада,
І стерлися усі стежки назад,
І серед учнів не було розради,
Тож проспівав молитву до небес,
Готуючись до смертного причастя…
А ви раділи: «Він воскрес! Воскрес!»
І міряли грошима власне щастя,
Його топили смачно у вині
І частували м’ясом, наче вовка…
А Він віддав своє життя… А ви –
Цвяхи розп’яття, наче мишоловку?..
І руки чисті, і благі вуста,
І смерть Іуди вдало-показова,
Бо ж зрадник… Арифметика проста…
А хто із Вас на захист мовив слово?
А Він, любов’ю перемігши смерть,
До вас прийшов з позавідомих далей…
А Ви раділи: «Він для [i]нас[b][/b][/i] воскрес!
А ми пречисті!..» - і … грішили й далі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569312
дата надходження 25.03.2015
дата закладки 25.03.2015
Цей дивний стан-
не відчувати,
Найгірше жити так
як існувати
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554967
дата надходження 27.01.2015
дата закладки 24.03.2015
поцілуй, поцілуй скоріше
доторкнися душею душі
бо уже нам жовтнева тиша
віддала ключі
обійми, обійми тепліше
відчуваєш моє "люблю"?
я з тобою стаю сильніша
я себе не гублю
ти моє, ти моє до крові
до кісток ти тепер моє
я так довго шукала любові
вона є
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532131
дата надходження 24.10.2014
дата закладки 15.12.2014
просто мовчи
наче мовчання - умова
наче вода
свіжістю стримуй звук
просто тримай
кожне важливе слово
наче воно
завше не зійде з рук
просто мовчи -
фраз гамірна основа
наче німа
в тиші найбільше тонів
просто така
наша таємна розмова:
бачити сенс
у безтілесності слів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537259
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 15.12.2014