natali.voly: Вибране

Dixi

Пройде й це

Чом,  така  журлива  мова  
І  безвихідь  у  словах?
Дівчинко  моя  чудова,
Захопив  тебе  твій  страх.
Де  ж  подівся  вогник  в  серці?
Хто  надію  загасив?
Як  ту  пташечку  за  дверці
В  пусту    клітку    посадив.
Де  ж  ті  руки  ,  що  зігріють?
Де  ж  те  затишне  плече?
Протяги  із  пустки  виють,
В  тріщину  життя  тече…
Ти  зневірі  не  здавайся,
Плюнь  байдужості  в  лице.
Думам  темним  опирайся.
Все  проходить.  Пройде  й  це…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590835
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 26.11.2015


Шанли

natali. voly, знамо дело Русь не Украина

***  
Знамо  дело  Русь  не  Украина
Только  в  розни  кроется  не  чванство,
А  секрет  о  том  лишь,  что  едино
Между  нами  время  и  пространство.
И  душа  у  нас  и  наши  цепи,
Глянь,  они  одной  не  пробы  только
А  бескрайней  нежности  и  степи,
Мчащимся  по  степи  жеребёнке.
Днепр  широк  и  неоглядна  Волга  ,
Между  них  одно  простерто  небо
Наделяя  нас  сознаньем  долга,  
Что  еще  на  счастье  наше  треба?
К  нам  ходили  немцы  и  французы
Пробовала  шляхта,  австрияки-
Мы  их  завернули  в  наши  узы
И  загнали  всех  за  буераки.
И  славяне,  мы,  найдем  управу
На  жидов  создавших  в  Украине
Свой  кибуц  с  названьем  Сектор  правый
С  коломойским  в  нем  посередине

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521950
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 17.08.2015


Лавинюкова Тетяна

ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ (пісня з відео)

ПЕРШЕ  ПРИЧАСТЯ
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=HOpfiJ45ZRg[/youtube]

Світить  зоря  у  вікно,  
Дивиться  ангел  з  неба.
І  вже  мені  давно,
Мабуть,  заснути  треба.
Я  і  сама  не  знаю,
Чом  не  стуляю  очі?
Може,  дитинство  минає,
Але  прощатись  не  хоче?

ПРИСПІВ:
В  серці    -  тривога  й  надія
І  несказанне  щастя,
Завтра  велика  подія  -  
Перше  моє  причастя.
Перше  моє  причастя,
Перший  мій  крок  до  Бога  -  
Це  несказанне  щастя,
Радість  моя  і  тривога.

Сукню  чистеньку,  біленьку,
Ніжний  віночок  білий
Звечора  мені  ненька
Приготувала  мила.
Спатиме  ще  матуся,
Спатиме  вся  сім'я.
Першою  помолюся
Вранці-раненько  я.

ПРИСПІВ:
В  серці    -  тривога  й  надія
І  несказанне  щастя,
Завтра  велика  подія  -  
Перше  моє  причастя.
Перше  моє  причастя,
Перший  мій  крок  до  Бога  -  
Це  несказанне  щастя,
Радість  моя  і  тривога.

Кліп  створений  поетом  і  кліпмейкером  Олексієм  Тичком,    у  нього  є  сайт  http://nathnennya.ucoz.ru/
Використне  відео  з  програми  "З  іскрою  Божою",  ОТБ  "Галичина",  Івано-Франківськ  2008

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522442
дата надходження 09.09.2014
дата закладки 14.06.2015


: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.05.2015


Dixi

Ой не пишуться рядочки, музика не грає

 [i][b]Ой  не  пишуться  рядочки,    музика  не    грає.
На  картині  ні    мазочка  світлих  фарб  немає.

Десь  поділося  натхнення,  муза  не    літає.
Куди  ж  вона  подалася,  кого  надихає  ?

Ой  не  чути  голосочка,  Кобзар  не    співає.
Одні  тільки  політики  славу    здобувають.

Та  невже    ж    та  муза  грішна,  невже  продалася.
Лицемірів    піарити    й  вона    узялася  ?

Ой  навіщо    безтілесній    кривавії    гроші  ?
Їй  потрібні    музиканти  й  поети  хороші.

Понад  сходом  України  муза    пролітала,
Серед  крові  та  руїн  таланти  шукала.

Ой  тепер  вже  не    літає,  крилоньки  спалила,  
А  лаврового  віночка  чорна  хустка  вкрила.

Там  ходила  вона  боса  по    мінному  полю,
Надивилася    смертей,    набралася  болю.

Ой  ховалася  в  окопах  від  градів    удару,
А  там  воїн    молоденький  обійняв    гітару.

І  заплакала  струна  ,  полилася  пісня  
про  матусю,  про  дівчину,  про  рідне  Полісся.

Ой  знайшла  у  бліндажі  блокнотик  сіренький,
Там  поважний  вже  шахтар  писав  помаленьку.

Все  про  рідний  степ  донецький,  про  свою  родину.
Не  закінчив  вірш,  загинув    у    лиху    годину.

Ой  у    госпіталі  муза    бачила    ті    муки,  
Як    художнику  з    Лубнів  відсікали  руки.

Марив,  як  стискає  пензля,  аж  пальці  німіли.
Він  до  рук,    а  там  лишень  рукава  пустіли.

Ой    ходила    муза  довго    битими    шляхами.
Україну    всю    пройшла  стертими  ногами  .

Надивилась  на  майстрів,  на  їхні  роботи,
Які  ж  є  пристосуванці,  псевдопатріоти!

Ой,  а  з  іншими  митцями  вона  залишилась
Заридало  їх  серденько,  душа  засмутилась.

Невеселе  принесла    талантам  натхнення,
Щоб  правдиво    описали  наше    сьогодення.

[/b][/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574469
дата надходження 15.04.2015
дата закладки 09.05.2015


Олена Іськова-Миклащук

Зоряне бажання. Музика М. Ведмедері

[i]                    
Слова  Олени  Іськової
Музика  Миколи  Ведмедері[/i]

Казала  бабуся,  як  падає  зірка,
Загадуй  бажання—все  збудеться  вмить.
Торкалась  подушки  маленька  голівка
І  снилось  як  зірка  із  неба    летить.
Прокинуся  рано:  є  мама  і  тато.
Як  добре  коли  вони  поруч  з  дітьми.
Та  стукнуло  лихо  війною  у  хату
І  тато  пішов  воювати  за  мир.

                     [i]  Приспів:
Я  не  ляжу  спати  допізна—
Буду  в  небо  зоряне  вдивлятись.
Хочу,  щоб  закінчилась  війна
І  вернулись  до  діток  солдати.[/i]


Мій  тато  цінує  і  небо,  і  сонце,  
І  землю  батьківську,  і  спів  солов’я.
Я  Богу  молюсь  та  вдивляюсь  в  віконце
Хай  зірка  впаде  й  буде  ра́зом  сім’я.
           
     [i]        Приспів:
Я  не  ляжу  спати  допізна—
Буду  в  небо  зоряне  вдивлятись.
Хочу,  щоб  закінчилась  війна
І  вернулись  до  діток  солдати.[/i]

На  вулиці  сонце,  та  як  тут  радіти:
Мій  татко  до  мене  приходить  лиш  в  сни.
Спиніться  дорослі!  -  благають  вас  діти,
Хай  більше  не  буде  на  світі  війни.
       
       [i]Приспів:
Я  не  ляжу  спати  допізна—
Буду  в  небо  зоряне  вдивлятись.
Хочу,  щоб  закінчилась  війна
І  вернулись  до  діток  солдати.[/i]




: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559038
дата надходження 11.02.2015
дата закладки 12.02.2015


Артур Сіренко

Сніг і пісок

   «Плоть  людська  –  сувій,  на  якому  
     Відмічені  всі  дати  буття.»
                   (Максиміліан  Волошин)

Спав  я  міцно:  далася  взнаки  перевтома.  Крім  того  в  наметі  було  тепло  –  буржуйку  палили  славно  і  спальник  у  мене  був  «буржуйський»  -  теплий.  Снилися  мені  мертві.  Снився  один  вбитий  солдат  з  мого  взводу:  снилося,  що  я  привів  його  в  лікарню  і  прошу  доктора  зробити  йому  обстеження,  бо  солдату,  мовляв,  погано.  І  усвідомлюю,  що  солдат  вже  мертвий,  хоч  і  поводить  себе  як  живий.  Веду  його  до  іншого  доктора,  а  в  кабінет  черга.  Дивлюсь,  а  в  черзі  одні  вбиті  солдати.  Чи  то  прийшли  з  того  світу  лікуватися,  чи  то  я  потрапив  в  минуле  і  знаю,  що  всі  вони  загинуть.  І  кожного  впізнаю:  цього  вбили  місяць  тому,  цього  два,  цього  три  місяці  тому…  

Потім  раптом  прокинувся:  нас  підняли  серед  ночі.  Вишикував  свій  взвод:  навколо  тьма,  падає  легкий  сніг  –  але  не  пухнастий,  а  дрібний  і  колючий.  Земля  притрушена  білим,  чіткі  собачі  сліди  –  ведуть  туди  –  в  ніч,  в  темряву  –  ніби  вказують  нам  шлях.  Команда:  «До  машин!»  За  нами  вантажівки  з  причепленими  мінометами  «Сани»  та  сірими  мінами  в  ящиках.  Ми  їх  вчора  довго  «кінспорядили».  Міни  совкові  –  ні  підривники,  ні  вишибні  заряди  нормально  не  входили.  Довелось  використовувати  шматки  дерева  та  молоток  (що  не  можна  робити  категорично).  Я  дивився  як  луплять  по  бойових  мінах  молотком  і  думав:  ніхто  з  них  (навіть  я)  не  усвідомлюють  себе  камікадзе,  хоча  всі  розуміють,  що  в  будь-яку  мить  все  і  всі  можуть  злетіти  в  повітря  –  вибухнути,  але  всім  вже  все  одно.  Бо  треба  стріляти,  а  інших  мін  немає.  Лунали  навіть  дурні  жарти  в  стилі  чорного  гумору  про  «польоти  в  небо».  

Ми  все  їхали  в  темряві,  а  я  згадував  вчорашній  свій  дзвінок  до  однієї  старої  подружки  (25  років  знайомі)  –  я  був  тоді  у  зоні  зв’язку  і  хотілось  довідатись  як  там  наші  спільні  знайомі.  Я  так  і  не  додзвонився  до  подружки,  а  потім  прийшла  СМС:  «Я  в  театрі,  говорити  не  можу.»  Я  так  здивувався  –  мене  понесло  на  сентименти  –  виявляється  десь  існує  світ  (при  чому  в  цій  же  країні),  де  люди  ходять  в  театри,  слухають  музику,  розважаються,  не  бачать  кожен  день  смерть…  А  потім  подумалось:  адже  я  теж  в  театрі,  тільки  дивлюся  щодня  більш  цікаву,  динамічну  і  більш  насичену  подіями  виставу.  І  навіть  я  актором  у  цій  виставі.  Щоправда,  тут  вбивають  по  справжньому  –  не  так,  як  в  грецькому  театрі  –  бутафорськи,  а  по  справжньому,  як  на  арені  римського  Колізею,  у  драмі  гладіаторів.  Навіть  пісок  під  ногами  –  ну  чисто  латинський,  як  на  арені.  Ми  гладіатори.  По  телевізори  глядачі  дивляться  на  нас,  споглядають  нашу  трагедію.  І  тим  глядачам  теж  потрібно  тільки  «хліба  й  видовищ».  

Ми  так  і  їхали  –  в  машині  темно.  Хтось  ввімкнув  ліхтарик  –  з  темряви  випливли  сумні  обличчя  солдатів.  Я  не  стримався:  «Вимкніть  ліхтарик!  Навколо  тільки  сумні  обличчя.  Хочу  темряви…»  Тільки  через  мить,  коли  знову  очі  відпочивали  у  тьмі  зрозумів:  я  говорю  як  хайдзін,  складаю  мимоволі  хокку…  Мотор  і  далі  гудів,  машину  хитало,  чомусь  згадався  Кіплінг:  

                                               «Якщо  все  одно  колись  в  землю  ляжемо  і  я,  і  ти
                                                   Так  чому  б  не  сьогодні  без  суперечок  і  суєти?»  

Привезли  нас  на  бліндаж  «Вівторок»  -  не  знаю  хто  і  чому  придумав  цій  позиції  таку  iдiотську  назву.  Але  таке  було  відчуття,  що  возять  нас  не  в  просторі,  а  в  часі  –  з  одного  дня  тижня  в  інший.  Навколо  сніг,  пісок  –  там,  де  земля  розволочена  вирвами,  уламки  якихось  дощок,  кущі  і  суха  трава  (місцями  спалена  вибухами),  розбиті  снарядами  шанці  і  бліндажі.  Ледве  сіріє.  Десь  лунає  канонада.  Хтось  по  комусь  стріляє.  Судячи  по  всьому  сепаратисти  по  нашим.  Коротше,  ситуацію  я  «не  Копенгаген».  

Швидко  розгортаємо  міномети,  ставимо  бусоль:  ледве  стигли  навести,  як  по  рації  голос  СОБа  з  СОБаковоза:  «Сайгон»,  я  –  «Кондор»!  Ціль  103,  піхота.  Приціл  563,  кутомір  16-03,  заряд  другий,  осколково-фугасним,  підривник  осколковий,  одна  міна,  вогонь!»  І  пішло!  Куди  стріляємо,  звісно  не  бачимо.  Одна  міна  за  другою  –  ледве  встигаємо  відновлювати  наведення.  Хто  не  був  у  справжньому  бою,  той  не  знає  оцього  шалу,  цієї  ейфорії  –  коли  тіло  вже  не  відчуває  болю,  коли  все  одно  –  загинути  зараз  чи  років  через  50  нудного  життя,  коли  грім  пострілів  мінометів  і  вибухів  –  і  вже  байдуже:  це  наші  міни  рвуться  чи  стріляють  по  нас.  Тільки  крики  між  пострілами:  «Лівіше  0-23,  приціл  568,  три  міни  швидким,  вогонь!»,  «Міномет,  постріл!!!»  Запустили  мін  по  20  кожен  міномет,  коли  пролунав  голос  СОБа  по  рації:  «Ми  влучили!  Ми  їх  поклали!  Цілу  роту  сепаратистів  змели!  А  тепер  ходу  звідти!  Ходу!!!»  І  для  чого  він  по  рації  таке  прямим  текстом???  Оригінал  у  нас  СОБ  –  ех,  молоде,  зелене,  емоційне.  Певно,  перший  раз  роту  сепарів  замочив  і  перетворив  у  ніщо.  Ні  щоб  просто:  «Ціль  вражена.  Змінити  дислокацію!»  Чи  щось  таке.  Все  таки  наш  СОБ  в  душі  цивільна  особа.  Ще  й  романтик.  Але  то  байка.  Ми  їх  замочили!  У  боргу  я  не  лишився  –  СОБу  по  рації  процитував  Шекспіра:

                   "Those  hours,  that  with  gentle  work  did  frame
                   The  lovely  gaze  where  every  eye  doth  dwell,
                   Will  play  the  tyrants  to  the  very  same
                   And  that  unfair  which  fairly  doth  excel..."

Згорнули  міномети  і  ходу.  Навколо  гримить,  але  нас  «відповідною»  не  дістали.  Чи  то  взагалі  не  по  нас  стріляли.  Серед  сепарів  вистачає  безтолкових  артилеристів,  що  стріляють  не  туди  або  не  тоді.  Нам  просто  пощастило.    Нас  не  накрили.  Ми  встигли  втекти.  Відчуття  ейфорії  поступово  проходить.  Тіло  знову  відчуває  холод,  а  шлунок  голод.  А  ось  і  зупинка,  короткий  відпочинок  і  скромний  обід  серед  поля.  Але  вже  далеко  від  передової  –  канонада  доноситься  вже  здалеку,  ніби  з  потойбічного  світу.  

Набивши  шлунки  чистимо  міномети.  Запах  солярки  і  порохового  диму,  яким  просякнуто  все.  Не  стою  в  стороні  –  чищу  міномети  разом  з  солдатами.  Так  само  як  і  солдати  заляпаний  соляркою  і  брудом.  Щоб  збадьорити  солдат  починаю  розповідь  у  своєму  стилі:  «Я  колись  служив  матросом  на  «Еспаньйолі»,  так  у  нас  на  кораблі  були  гармати  точно  такого  ж  калібру  як  наші  міномети.  І  теж  не  нарізні,  а  гладкоствольні.  Заряджали  ми  їх  так:  насипали  порох  через  жерло  гармати,  потім  затикали  пиж,  потім  у  ствол  вганяли  кругле  ядро.  При  основі  гармати  була  дірка  –  туди  вставляли  гніт  і  запалювали.  Я  тоді  курив  люльку  (а  тоді  тютюн  був  в  дивовижку)  і  запалював  гніт  іноді  прямо  з  люльки.  А  диму  було  після  пострілу!  Не  те  що  від  наших  мінометів.  Просто  хмари  диму!  А  годували  нас  погано  –  набагато  гірше  ніж  тут  –  одними  сухарями  і  солониною.  Такою  солоною,  що  просто  обпікала  губи.  Ми  її  відмочували  в  морській  воді,  щоб  не  була  такою  солоною,  але  це  мало  допомагало…»  Солдати  сприймають  мою  розповідь  серйозно,  обличчя  сповнені  співчуття  і  якогось  суму  і  здивування:  «А  Ви  в  якому  році  служили?»  «У  1602,  у  флоті  її  величності  королеви  Єлизавети!»  Зіниці  у  солдат  розширюються  (певно  від  здивування),  але  ніхто  не  сміється  –  жартів  вони  не  сприймають,  не  розуміють.  У  кепа  дах  поїхав,  не  інакше…  Але  ніхто  не  подає  виду,  всі  продовжують  чистити  міномет.  Цих  людей  уже  нічим  не  здивуєш,  все  вони  сприймають  як  факт.  Ну,  подумаєш,  кеп  вважає,  що  вже  жив  колись  і  не  раз  –  мало  в  кого  в  голові  які  дивацтва…  

Мої  жарти  давно  ніхто  не  розуміє.  Тільки  один  сепаратист  якось  зрозумів  мій  жарт:  сепари  якось  пішли  на  нас  в  атаку,  а  я  в  них  з  крупнокаліберного  кулемету  почав  стріляти  (жартома,  звісно,  бо  нічого  серйозного  в  цьому  божевільному  світі  не  буває),  влучив  одному  сепаратисту  в  голову,  так  він  одразу  і  зрозумів  мій  жарт,  розкинувши  мізками…

А  ось  і  табір.  Можна  трохи  відпочити  і  погрітися  біля  буржуйки.  Хоча  який  там  відпочинок  –  в  голові  продовжують  звучати  вибухи…  І  варто  заплющити  очі,  як  виникають  у  свідомості  картини  бою.  І  так  буде  цілий  вечір  і  цілу  ніч  –  сон  повертає  нас  на  передову.  І  тут  ніякі  заспокійливі  не  допоможуть.  Але  якось  раптом  стає  спокійно  і  умиротворено:  ми  це  зробили,  ми  сьогодні  розбили  сепаратистів  і  зупинили  їх  спробу  наступу.  До  мене  на  спальник  стрибає  наш  табірний  кіт  Томик  (його  всі  люблять,  він  приходить  в  гості  до  відпочиваючих  солдат  і  муркоче)  –  тваринка,  яка  приносить  радість.  Пухнастий  і  добрий.  Стає  якось  затишно.  Розмовляю  з  котом:  розповідаю  який  у  мене  є  чудовий  дім  і  який  в  мене  вдома  є  кіт.  Хто-хто,  а  Томик  мене  розуміє.  У  голові  крутиться.  Виникає  відчуття,  що  я  злітаю  в  повітря  і  літаю  навколо  буржуйки  у  якійсь  дикій  круговерті…

P.  S.  Позивні  СОБа  та  ім’я  кота  змінені  –  кіт  теж  на  службі  Україні  –  мишей  в  таборі  ловить,  а  від  тих  москалів  всього  можна  чекати…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545214
дата надходження 20.12.2014
дата закладки 21.12.2014


Лео Нардо

„ПОДВИГ”. ДЛЯ ЯНА ШАНЛИ, КОТОРЫЙ НИКОГДА НЕ ОТВЕЧАЕТ НА КОММЕНТАРИИ К СВОИМ СТИХАМ.

„Лежат  в  Луганске  мертвые  мальчишки,
по  одному  и  по  пятнадцать  штук.”
             ...из  стиха  Яна  Шанли.

Вы  простите...  Продолжу  тему:
да,  Луганск,  как  в  кошмарном  сне...
Только,  как  быть  нам  с  прошлым?  С  теми,
Что  лежат  под  землёй  в  Чечне?

Не  звучало  там  вальсов  венских,
только  выл  оголтелый  зверь...
Пять  детей...  Вы,  в  горах  чеченских,
от  ракеты  приняли  смерть...

Над  горами  рыдали  боги,
иль  молились  так,  нараспев?!...
Это  лишь  единичный  „подвиг”
самолётов  твоих,  РФ...

             Майдат  Цынцаеву  и  ее  пятерых  детей  дошкольного  возраста,  младшим  из  которых  не  было  тогда  ещё  и  года  от  роду,  в  горном  чеченском  поселке  Ригахой,  в  апреле  2004  года  тоже  убила  ракетой,  или  бомбой  „украинская  хунта”?!  Ян,  НЕ  ЛИЦЕМЕРЬТЕ!  Лучше  пересмотрите  все  фото  последствий  бомбёжек  города  Грозный  русскими  самолетами  в  декабре  1994  года,  за  1995  год,  за  1999  год  и  так  далее.  Перечитайте  список  жертв  среди  гражданского  населения  Чечни.  И  пишите  о  пейзажах  Гагры,  это  у  вас  лучше  получается...Или,  когда  пишете  о  жертвах  на  Донбасе,  не  забывайте  добавлять:  „А  у  нас,  русских,  рыльце  то,  тоже  в  кровавом  пушку,  да  таком,  что  веками  не  отмытся!”

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518294
дата надходження 19.08.2014
дата закладки 20.11.2014


Андрей Кривцун

Кто мы: мишени, чужие, свои?

«Это  не  мы»,  -  говорят  ДНРовцы,
«Это  не  мы»,  -  утверждают  в  АТО.
Ну,  а  снаряды  летят.  Бомбы  стелятся.
Рушит  Донецк  чёртов  кто-то  Никто.  

По  остановкам,  по  школам,  детсадикам,
Паркам  и  многоэтажным  домам
Лупит  и  лупит  какая-то  гадина,
Якобы  не  причиняя  вреда.

Трупов  всё  больше,  больницы  загружены,
Легче  подохнуть,  чем  так  -  полужить...
И,  обезумев,  сверчки  своей  музыкой
Взрывы  пытаются  чуть  заглушить.

Дымно…  Туманно…  И,  бля,  беспросветностно…
Кто  мы:  мишени,  чужие,  свои?
Кажется,  нас  ненавидят  так  ревностно,
Что  ТЕ  и  ЭТИ  готовы  убить.

Кается  кто-то…  А  кто-то  не  кается.
Кто-то  спасает,  а  кто-то  -  клянёт.
Солнце  на  тоненькой  нити  качается  -  
Вскоре  на  проклятых  нас  упадёт…

Но  среди  боли,  кошмара  и  сумерек,
Оборотней  и  правдивейшей  лжи  -  
Нам  пережить  бы  всё  это  безумие,
Не  растерять  бы  остатки  души.

7  августа,  2014

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516130
дата надходження 07.08.2014
дата закладки 18.11.2014


: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.11.2014


Сокольник

Гражданская война

Неба  черную  слизь  луч  рассвета  рассек.
Обагренная  высь  истекает  в  песок.
Это  ангелов  трубы  исторгают  свой  глас.
Это  сжатые  губы  стонут  песню  о  нас.
Это  демоны  ныне  исполняют  зарок-
Разорвать  Украину  за  свободы  глоток.
Напряженью  разрыва  есть  предел  и  ответ
Разпрямленной  пружины.  И  в  огне  брода  нет.  
Это  наше  былое  разлетелось  во  прах.
Это  время  героев  и  мерзавцев  в  слезах.
И  в  прицел  панорамы  сквозь  бредовые  сны
Виден  жутко-кровавый  лик  гражданской  войны.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503509
дата надходження 06.06.2014
дата закладки 19.10.2014


Alexsokol

Средневечье…

Средневечье...
Александр  Сокол  2
 


Донецк!  Ты  умер!  Ты  ушёл  за  грань!
Грань  общих  ценностей  цивилизации.
Твои  герои  нынче  люмпен...рвань  -
Отбросы  городской  канализации.

Твои  калифы  и  правители  на  час:
"Бесы","Стрелки"  ,Бородаи  и  "Мотороллы"
Позором  озарили  весь  Донбасс
Прославив    грабежами  и  террором.

Заложники...  киндеппинг  и  разбой
В  твой  быт  преподнесли  эти  уроды:
У  них  ведь  мародёр-бандит...герой
Облагороженный  идеями  свободы.

Шутя  сбит  пассажирский  самолёт.
В  Инете  фото  соберёт  аншлаги
С  девчушкой  ,что  танцует,  и  поёт
Топча  в  пыли  "жовто-блакитнi    стяги".

И    ужас  средневечья:  на  позор                              
К  столбу,  привязанную  в  злобе  дикой
Пинают  женщину-  ведь  ей  не  повезло
Быть  в  Украине  -    просто  украинкой!

Донецк!    Ты  умер!Ты  позвал  войну!
Ты  всё  привык  нахрапом  брать    и  силой
И  я  плюю  сейчас  в  твою  труну!
Ты  для  меня  -  уже  давно  в  могиле!  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523333
дата надходження 14.09.2014
дата закладки 14.09.2014


MiShura

РАЗГОВОР С ТВОРЦОМ

1
Посадив  виноградник  прилежной  рукой,
Садовод  посвятил  себя  дивному  саду.
Окна  в  доме  светились  вечерней  порой,
И  струился  источник,  даруя  прохладу.

Но  внезапно  забыв  среди  прочих  затей,
Достоянье  свое,  как  немодное  платье,
С  легким  сердцем  оставил  на  пришлых  людей,  
Не  забыв  обусловить  арендную  плату.

Правда,  денег  ему  не  пришлось  получить,
Лишь  убыток  считал  он  в  обиде  бессильной  –
Догадался  же  он  свой  доход  поручить
Непривычным  к  труду  прихлебателям  льстивым.

Что  им  дом,  что  им  свет,  что  им  страждущий  сад  –
Их  корыстное  сердце  лишь  золоту  внемлет!
В  нестерпимой  жаре  умирал  виноград,
Обнимая  корнями  иссохшую  землю.

И  источник  иссяк.  И  светильник  угас.
И  в  бесплодной  пустыне  смеются  шакалы.

Боже  светлый,  за  что  же  оставил  ты  нас,
Души  наши  отдав  фарисеям  лукавым?!

2
Когда  ты  устаешь  от  немоты,
И  душу  одиночество  корежит,
Опомнись  и  порадуйся,  что  ты
Сейчас,  как  и  всегда  –  в  ладонях  Божьих.

Не  попадай  в  тенета  суеты:  
Уют,  богатство,  слава  –  все  ничтожно
Пред  той  высокой  истиной,  что  ты
Сейчас,  как  и  всегда  –  в  ладонях  Божьих.

Не  ожидай  за  праведность  наград,
Ведь  стыдно  быть  для  выгоды  хорошим.
Что  в  будущем  тебе  и  рай,  и  ад,  
Ведь  ты  же  –  навсегда  –  в  ладонях  Божьих!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=25016
дата надходження 16.04.2007
дата закладки 14.08.2014