Andrew Pushcha: Вибране

Ольга Білицька

Дике полювання

Коли  впаде  на  землю  перший  сніг,
Примхливий,  чистий  та  сліпучо  білий,
Примарні  коні  вийдуть  на  забіг,
Їх  осідлають  тіні  здичавілі.

Чи  мертві,  чи  безсмертні  -  все  одно:
Із  кіл  життя  закинуті  в  безодню,
На  найтемніше  безвідрадне  дно,
Для  них  немає  завтра  чи  сьогодні.

Ловити  здобич  в  прірвах  висоти  -
Для  цих  мисливців  мука  й  нагорода:
Минати  церкви,  цвинтарі,  мости,
Даруючи  пророцтва  та  негоду.

Коли  зустрінеш  їх  -  тікай  чимдуж,
Не  озирайся,  не  дивись  на  небо!
Вони  згубили  безліч  різних  душ,
Чи  ж  думаєш,  що  пошкодують  тебе?!

Хурделиця  над  дахом  б’є  крилом,
Лунає  вітру  болісне  благання.
В  найдовшу  ніч,  обділену  теплом,
Як  пережити  дике  полювання?  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767292
дата надходження 21.12.2017
дата закладки 06.11.2021


Ганнуся Дудник

ГОРЕ ГОЛОДОМОРУ (Горить свіча пам’яті…)

Воно  було…  Безжалісне  страхіття
Гриміло,  завивало  і  гуло,
Ревло  несамовито,  вило  дико,
Косило  люто  світ…  Воно  було.
Ішло  колись  квітучими  стежками
І  залишало  попіл  від  людей…
Маленький  син  біля  німої  мами
На  стежці  тій  все  плаче…  А  смертей!
Таких  смертей  не  бачив  чорнозем,
Таких  він  тіл  ніколи  не  приймав,
Ніколи  так  слізьми  його  не  лили…
Воно  було…  Та  мало  хто  це  знав!
Воно  прокляттям  дихало  у  груди
І  полум’я  у  вени  запускало,
Один  за  одним  йшли  у  безвість  люди,
А  світу  на  це  очі  закривали.
Воно  було…  Безжалісне  страхіття
Гриміло,  завивало  і  гуло  –
Голодомор  двадцятого  століття!
Схилились  України  стан  й  чоло…

То  був  не  голод,  то  був  геноцид  –
Навмисне  знищення  народом  люду.
Нас,  українців,  як  якийсь  бур’ян
Топтали  з  висоти  вони  до  згуби.
Вони,  прокляті  іроди  нещасні,
Які  ішли  за  Сталіним  весь  час,
Закопували  нас  живцем  завчасно,
Так  мить  у  мить,  так  день  у  день,  так  раз  у  раз.

Той  тридцять  третій  безпощадний  рік
Обрубував  мільйонам  їхній  вік.
Голодомор,  який  не  дав  життя
Тій  матері  і  сину-немовля.
Голодомор,  що  знищив  цвіт  села,
(А  України  без  села  нема).
Голодомор,  що  націю  зжирав.
Як  він?!  Та  він!..  і  визнання  не  мав?!!
Не  голод  був  –  це  був  голодомор!
Страшний  нелюдський  і  запеклий  мор.
Не  сміємо  забути  чи  не  знати
Про  сина  того  і  німую  мати,
Бо  доки  свічка  пам’яті  горить,
За  сином  й  матір’ю  серденько  ще  болить.

Була  весна,  та  не  така,  як  зараз,
І  сонце  було  –  не  світило,  ні.
Птахи,  що  повернулись,  не  співали,
А  голосили  жалібні  пісні.
Не  чути  дітлахів,  що  грають  жваво,
Не  видно  молодих,  хоча  й  весна…
Зазеленіли  вулицями  трави.
В  селі,  де  мати  й  син,  нема  життя.

Вона  прокинеться,  німа  зів’яла  мати,
Слізьми  умиє  очі  сина  враз.
Одне  на  думці:  «Що  дитині  дати?
За  що,  о  Боже,  так  караєш  нас?»
Мовчить-мовчить,  реве-реве,
Болить-кричить,  змовкає-йде.
Куди  іде?  За  чим  іде?
Не  знає…  Може,  що  знайде?
Знайде?!  Та  де?
Ніщо!  Ніде!
Усе  забрали!  Все!  Усе!
І  плаче  син,  і  плаче  мати,
А  доля  –  мов  не  чує  їх.
Із  голодом  лягають  спати,
Із  голодом  все  знов  у  світ.
В  очах  зневірених,  пустих,
Холодний  погляд  мов  застиг,
Байдужість  до  усіх  і  всього:
До  сатани  і  до  святого.
Одне-єдине:  голод-голод!
Страшніший  за  мороз  і  холод…

Морили  всіх,  безжалісно  морили…
Не  сам  вмираєш  –  так  тебе  добили.
Як  ті  снопи,  лежать  на  возах  люди,
Ніхто  за  них  молитися  не  буде,
Ніхто  за  них  і  свічку  не  запалить,,
Як  тих  собак,  накидують  до  ями,
Глиною  притрусять  –  та  й  з  кінцями.

Діти…  Бідні  діти…Як  їм  зрозуміти?
«Хочу  їсти,  мамо!»-  а  немає  мами.
Забрали  ще  зрання…  А  оте  бажання
Дике:  «Їсти  хочу!»-  виє,  не  шепоче.
Пухнуть  рученята  в  сина-немовляти,
Очі  так  і  кривдою  горять.
Жаль  їм  не  сказати…  Та  й  навіщо  зараз?..
Ангелами  он  вони  летять…

Ненько-Україно!  Боже,  які  втрати!
Тисячі,  мільйони!  І  за  що?
І  не  дай  нам,  доле,  пережити  знову
Лихо,  що  недавно  нас  знайшло.
Горить  свічка  ясно,  тягнеться  угору,
Світлом  осяває  той  жахливий  рік.
Жертвам  не  талану,  а  Голодомору
Хай  горить  на  пам’ять,  вік  у  вік.
За  малого  сина,  за  німую  матір,
За  живцем  заритих,  людоїдством  зжитих,
Не  погасне  правда,  не  погасне  горе,
Аби  було  завтра,  пам’ятайте  «вчора»!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528217
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 06.10.2014


Michelle Paffer

Я – МЕЧТАТЕЛЬ

Не  сегодня,  так  завтра,  сойду  я  на  нет.
Меня  нет.  Это  просто  осталась  тень.
Я  сама  для  себя  и  стрелок,  и  мишень.
Я  сама  и  художник,  и  кисть,  и  портрет.

Кто-то  хочет  меня  списать  со  счетов,
Меня  исключить  из  мира  живых.
Моя  жизнь  струится  строкой,  а  я  –  стих,
Состоящий  из  рифм,  метафор  и  слов.

Кто-то  хочет  войны,  но  я  не  боец,
Я  не  вижу  смысла  в  глупой  войне.
Я  –  мечтатель.  Но  никто  не  поверит  мне,
Что  создатель  иллюзий  я,  а  не  лжец.

Я  –  свободный  художник.  В  свободный  полёт
Отправляю  фантазию,  чтоб  на  холсте
Рисовать  только  звёзды  в  ночной  темноте,
Мою  жизнь  превращая  в  один  эпизод.

Не  сегодня,  так  завтра,  сойду  я  на  нет.
Меня  нет.  Лишь  только  осталась  мгла.
Я  –  мечтатель,  которым  остаться  смогла.
Я  сама  и  художник,  и  кисть,  и  портрет.
18.10.2011

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287600
дата надходження 21.10.2011
дата закладки 27.09.2014


Michelle Paffer

Я ОБНИМУ ТВОИ КОЛЕНИ

Я  обниму  твои  колени  и  припаду  к  твоим  ногам,
Я  на  тебя  смотрю,  как  смотрят  брошенные  дети.
Ты  видишь  на  моей  спине  глубокий  шрам?  –
Вчера  мне  вырвал  крылья  с  мясом  ветер.

Я  обниму  твои  колени  –  утешь  меня,  прошу,  утешь!
Не  прогоняй  меня,  я  чувствую  усталость.
Метафорическим  ножом  пронзай  и  взглядом  режь,
Я  умерла,  меня,  почти  что,  не  осталось…

Я  поцелую  твои  руки,  что  пахнут  мёдом  и  весной.
Твой  взгляд  как  220  вольт  разряд  по  коже:
Я  обесточена.  Ты  близко,  ты  почти  со  мной.
Жалей  меня…  в  последний  раз,  быть  может.  

Я  обниму  твои  колени  и  припаду  к  твоим  ногам,
Я  на  тебя  смотрю,  как  смотрят  брошенные  дети.
Ты  видишь  на  спине  моей  глубокий  шрам?  –
Иль  я  иллюзия  твоя  и  нет  меня  на  свете?..
18.01.2010

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168053
дата надходження 25.01.2010
дата закладки 27.09.2014


Michelle Paffer

НЕПРИКАСАЕМОЕ СОЛНЦЕ

Возможно  ли  на  Солнце  посмотреть  и  не  обжечься?
Возможно  ли  к  тебе  коснуться  и  не  умереть?
Возможно  ли  заставить  сердце  не  болеть?
Мне  нужно  было  раньше  остеречься,
Тогда  смогла  б  спастись  и  не  сгореть.

Но  я  взлетала  крыльями  фальшивыми  из  воска
К    тебе  –  моё  святое  Солнце.  Я  –  Икар.
И  не  страшит  меня  падение  в  Тартар,
Коль  выберу  не  ту  дорогу  с  перекрёстка.    
Моя  любовь  –  великий  Божий  дар.

Ты  –  эпицентр  моего  сознанья,  зона  риска.
А  звёзды  в  небе,  словно  россыпь  янтаря.
Я  лишь  Икар,  не  долетевший  до  тебя,
Но  подлетаю  чрезвычайно  близко,
Своё  падение  заранее  творя,    
Ведь  ничего  не  происходит  зря.

Ты  Солнце  –  столь  горячее,  далёкое  –
Расплавишь  мои  крылья,  мне  бы  не  упасть.
Меня  съедает  эта  пропасть  –  страсть,
Такое    чувство    чересчур    жестокое,
Которое    имеет    надо    мною    власть.

И  ничего  поделать  не  сумею  даже.
Дедал  меня  об  этом  ведь  предупреждал.
Но  только  Солнца  я  безудержно  желал    –
Мечта  моя  теперь  меня  накажет,
Тяжёлым  камнем  мне  на  плечи  ляжет
За  то,  что  Солнце  я  безумно  возжелал.
И  я  пойду  ко  дну.  Я  проиграл.
29.04.2010

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294076
дата надходження 18.11.2011
дата закладки 27.09.2014


Michelle Paffer

ПЕРЕИЗБЫТОК СЛОВ

Это  такая  дурацкая  наркотическая  привычка  –
Писать  каждый  день  о  тебе  строчку  за  строчкой.
Я  влюблённая  дурочка,  девочка-выскочка,
Не  в  состоянии  поставить  жирную  точку.

Это  такая  привязанность  слишком  близкая  –
Прошившая  меня  к  тебе  тонкой  колкой  иглой.
В  любви  опиаты  дурманящие  выискиваю,  
Чтобы  наполниться  доверху  только  тобой.

Это  такая  зависимость,  переизбыточность  слов,
Желание  выразить  больше,  чем  смог  бы  кто-то.
Не  рисовать  картин  тебе  и  не  писать  стихов,
И  не  пытаться  твою  отобрать  свободу.

Не  разграничивать  явь  ото  лжи  или  вымысла,
Это  всё  Божий  промысел:  вытесал,  выносил  –
Я  сильная  до  невозможности,  и  всё  это  вынесла!
Кто-то  вырвал  мечту  из  меня:  растоптал  и  выбросил.
19.04.2010

[img]http://s008.radikal.ru/i303/1410/6e/b3f29f25b63a.jpg[/img]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185067
дата надходження 19.04.2010
дата закладки 27.09.2014


Michelle Paffer

ТВОЁ ИМЯ

Твоё  Имя  в  горле  встало  комом  –  
Не  вдохнуть,  не  выдохнуть  его  –
Непроизносимо-остро,  незнакомо
Обжигает  горло  горьким  веществом.

Твоё  Имя  въелось  в  сердце  ядом,
Глыбой  каменной  пошло  на  дно.
Имя,  что  цветочным  ароматом
Так  пьянит,  как  крепкое  вино.

Твоё  Имя,  словно  сладкий  бейлис
Растекается  по  жаркому  нутру.
Этим  именем  я,  замерзая,  греюсь,
С  этим  именем  я  просыпаюсь  по  утру.

Твоё  Имя  стало  дыбой  –  пыткой,
Рвущей  всё  во  мне  напополам.  
Боль  иголкой  острой  с  чёрной  ниткой
Пришивает  спешно  к  шраму  шрам.

Твоё  Имя  я  шепчу  и  по  гортани
Раскалённый  растекается  свинец.
И  в  часы  минуты  долгих  ожиданий
Превращает  для  меня  любовь  Творец.

Твоё  Имя,  как  внезапный  выстрел,
Истекает  нежностью  внутри  –
(Заполняя  сердце  слишком  быстро)  –
Нежность,  как  бензин,  во  мне  горит.

Твоё  Имя  стало  тайной  тесной,
В  рёбра-прутья  заключённой  мной.
Стало  райским  небом,  чёрной  бездной  –
В  них  срываться  мне  одной.

Твоё  Имя  встало  в  горле  комом  –
Не  вдохнуть,  не  выдохнуть  его  –
Мажет  горло  бархатно  и  невесомо
Сладким,  но  смертельным  волшебством…
30.10.2011

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290297
дата надходження 02.11.2011
дата закладки 27.09.2014


Michelle Paffer

ОКТЯБРЬСКИЙ РОМАН[С]

В  октябре  осеннее  утро  пахнет  дождями,
Ещё  ароматным  кофе  на  кухне  сонной
Со  свежей  булочкой,  только  что  испечённой,
Так  пахнет  "тобой+мной"  значит  "нами".

В  октябре  осеннее  утро  звучит  романсом
Мелодией  капель,  гулко  стучащих  по  крышам,
И  мы  в  унисон  этим  утром  осенним  дышим
Сильнейшим  желанием  рядом  поближе  остаться.

В  октябре  осеннее  утро  на  вкус  варенье  –
С  клубничным  джемом  кусаю  тосты.
Счастливыми  быть,  оказалось,  просто,
Ценить  научившись  эти  мгновения.

В  октябре  осеннее  утро  нежнее  пуха,
Когда  твои  губы  будят  меня  поцелуем,
Когда  аргентинское  танго  страстно  танцуем,
Когда  читаем  стихи  за  чаем  друг  другу.

В  октябре  осеннее  утро  веет  теплом
И  сладкими  снами  в  нашей  нежнейшей  постели.
Душа,  словно  магма,  что  расплавляется  в  теле
Каким-то  горячим  и  греющим  нас  веществом.

В  октябре  осеннее  утро  растекается  мёдом  –
Мы  мир  создаём  на  кончиках  наших  пальцев.
В  нас  яростно-жаркий  пыл  влюблённых  испанцев,
Поцелуями  раны  сражений  излечим,  как  йодом.

В  октябре  осеннее  утро  пахнет  дождями,
Ещё  ароматным  кофе  на  кухне  сонной.
Друг  друга  взахлёб  мы  читаем,  и  так  увлечённо,
Как  будто  роман,  исключительно  созданный  нами...
26.10.2011

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289188
дата надходження 28.10.2011
дата закладки 27.09.2014


Michelle Paffer

ДОСКОНАЛІСТЬ

Ти  досконала,  наче  Венера  з  картин  Ботічеллі,
Врода  твоя  –  то  немов  би  пелюстка  троянди.
Як  одержимий  повторюю  ім’я  твоє,  наче  мантри.
Тебе  безустанно  малюю  на  полотні  аквареллю.
Я  потребую  тебе,  як  оазис  в  пустелі.
До  болю  закоханий  в  тебе,  як  хвилі  у  скелі.

Ти  таємнича,  наче  Джоконда  да  Вінчі.
Ти  недосяжна,  непізнана  та  незбагнена,
Ти  осліпляюча  зірка  на  небі,  що  сяє  натхненно  –
Божественність  ця  тобі  дуже  личить.
Безтями  від  тебе,  як  Данте  від  Беатріче.

Ти  неземна,  мов  «Небесна  Любов»  Тиціана*,
Наче  Диявол  –  осяйна,  прекрасна,  фатальна.
Ангел  із  пекла.  Демон  із  раю.  Невже  нереальна?
Вільна,  як  вітер.  Примарна,  як  фата-моргана.
З  очима  кольору  неба  у  дощ.  Незрівнянна.  
Подарунок  богів  –  небесна  божественна  манна.
Тебе,  як  Орфей  Еврідіку,  кохаю  глибинно,  печально.

Ти  надзвичайна  –  Мадонна  з  картин  Рафаеля  –  
Майже  свята  та  майже  безгрішна.  
Коханням  займатися  пристрасно  з  ангелом  ніжним.
Ти  в  моє  серце  поцілила  влучно.  Невтішно
Кохаю  тебе,  бо  кохання  –  то  келія,
Але  світ  без  тебе  –  то  дика  пустеля.
Безтямно  закоханий  в  тебе,  як  хвилі  у  скелі.
08.03.2013

*  мається  на  увазі  фрагмент  картини  Тиціана  «Любов  земна  та  любов  небесна».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409268
дата надходження 15.03.2013
дата закладки 27.09.2014