@NN@: Вибране

avtmailsoft

Такий собі експромт

Дайте  сто  грамів  змореним  татам.
Краплю  –  солістам.  Кварту  –  солдатам.
Чару  –  державних  знамен  вишивальникам.
Чашу  –  вершителям  і  віршувальникам.

Не  наливайте  радникам  націй,
власникам  акцій  і  облігацій!
Влада  і  гроші  керують  процесами.
Треба  ж  комусь  залишатись  тверезими...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857252
дата надходження 08.12.2019
дата закладки 08.12.2019


Леся Геник

На межі півправд

Мамо!  І  гасне  крик.  В  серці  моєму  пломінь.  
Ми  на  межі  світів.  Ми  на  межі  неправд.
Я  б  відпустила  час,  той,  що  лежить  у  схроні.
Я  б  відпустила  все.  Тільки,  боюсь,  не  варт.

Іншого  не  дано.  Іншого  вже  не  буде.
Чорне,  як  ніч,  довкруг  збіглося  вороння.
Можна  забути  все.  Болі  і  пересуди.
Можна  почати  все  з  нинішнього  лиш  дня.

Але  душа,  вона,  вимовить:  брешеш!  Брешеш!  
Поки  тече  ріка,  поки  ідуть  сніги.
Скільки  б  не  лікував,  марно,  не  буде  легше.
Поки  у  будяках  вирви  та  береги.

Поки  останнє  "ні"  схоже  ні  білу  кому.
Поки  наївне  "все"  бавиться  у  дощах.
Звісно,  я  промовчу  і  не  скажу  нікому.
Тільки  палатиме  й  корчитисьме  душа.

Тільки  оця  гірка  пам'ять,  як  чорна  сутінь.
Ледве  відчутний  шурх.  Перша  з  невільних  вад.
Мамо!    І  гасне  крик.  Мусимо  ще  побути.
Тут,  на  межі  світів.  Тут,  на  межі  півправд.

30.10.19  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857123
дата надходження 06.12.2019
дата закладки 06.12.2019


Людмила Пономаренко

Очеретами пам'яті

Церковний  ставок…  Небо  падає  в  тінь  верховіть…
Лист,  мов  човник,  вода,  потемніла  від  часу,  гойдає.
Очеретами  пам’яті  день  зникає  у  тиші  століть,
Плеще  хвилька  під  вітром:  «  Минає  усе…  Все  минає…»
Там,  де  церква  була,  час  давно  заліковує  рани.
Хіба  дуб  трьохсотлітній  уві  сні  прошумить  сам  собі,
Як  він  був  молодий,  як  зростав  недалеко  від  храму
У  саду  яблуневім  на  зеленім  від  весен  горбі.
Ще  здається,  що  чуєш  звучання  старої  молитви,
Мов  з  небес,  озивається  хор  словом  давніх  пісень.
Край  чужого  городу  –  покриті  байдужістю  плити
Понад  тими,  хто  тут  зустрічав  колись  з  радістю  день
І  до  храму  спішив,  щоб  душею  в  надії  молитись…
В  перехресті  доріг  так  самотньо  хлюпочеться  став.
Сумно  стогнуть  вітри,  де  зруйнована  стогне  святиня,
Там,  де  вкотре  колись  розіп’яли  безжально  Христа.

Із    церковного  дуба  для  збіжжя  складалися  стіни,
Обважніле  зерно  ковтав  новоспечений    склад.
Іще  довго  комусь    увижались  сполохані  тіні
Там,  де  купа  каміння  й  обрубки  скалічених  лат.
Вже  століття  нове,  невідоме  дивує  ходою.
І    амбар,  як  непотріб,    хтось,  як  завжди,  комусь  продає.
…Враз  спинився  юнак  із  новою  прудкою  пилою
І  закляк:  Матір  Божа  являла  обличчя  своє.
На  одній  із  дошок,  де  стара  штукатурка  обпала,
Там,  де  фарби  ясніли,  наче  вчора  з-під  пензля  митця,
Він  ті  очі  впізнав…  і  дістав  з-під  дощатих  завалів
Образ  світлий...  Святий...    Хтось  підходив…  Тепліли      серця…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856908
дата надходження 04.12.2019
дата закладки 04.12.2019


Юлія Ебервейн (Захарченко)

Сонячно-осіннє

Найперший  день  осінній
Ще  теплий,  непримхливий.
Принишкли  в  павутинні
Духмяні  стиглі  сливи,

Підставили  під  сонце
Опуклий  бік  звабливий.
Потру  його  в  долоньці,
Як  лампу  Алладіна.

А  жовті  хризантеми!  
Їх  витончена  терпкість
Чарує  аж  до  щему
І  кружить  на  три  чверті.  

Просякнутий  садочок
Тонким  шитвом  проміння.
На  мить  спинити  хочу
Життєву  швидкоплинність.

Наповнене  по  вінця
Єство  теплом  і  щастям,
Зі  світом  наодинці,
З  любов'ю  на  зап'ястку.


01.09.2019

Фото  авторки

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846807
дата надходження 01.09.2019
дата закладки 02.12.2019


Юлія Ярема

Море завжди на тон синіше від неба

[i]Присвячую  всім,  хто  боїться  довіряти  і  відкриватись  людям,  а  також  всім,  хто  вважає,  що  прояв  почуттів  -  прояв  слабкості.  Ніхто  не  житиме  вічно  і  можливо  саме  сьогодні  -  остання  можливість  сказати  близьким  як  сильно  ви  їх  любите.  Можливо  сьогодні  -  остання  можливість  випити  з  незнайомцем  пляшку  коньяку  в  парку  на  лавочці;  остання  можливість  цілий  день  гуляти  чужим  містом  і  розмовляти  про  все  на  світі  з  людьми,  яких  бачиш  вперше;  остання  можливість  розправити  крила  і  кинутись  в  обійми  долі,  щоб  побачити  куди  вона  тебе  занесе.  Жити  можна  по-різному  і  тільки  тобі  обирати  як.  Можеш  тліти,  змішуючись  з  сірою  масою  самотніх  депресивних  людей,  в  яких  кожен  попередній  день  нічим  не  відрізняється  від  наступного.  А  можеш  ПАЛАТИ  щодня,  немов  востаннє,  бо  так  і  згоріти  кінець-кінцем  не  шкода.  
Краще  я  буду  бурхливим  морем,  а  не  спокійним  небом,  бо  як  не  крути,  а  воно  завжди  яскравіше.  Я  обираю  палати.  [/i]

Море  завжди  на  тон  синіше  від  неба.
Хто  в  кому  втоне  -  просто  питання  часу.
Бути  залежним  від  світу  до  болю  ганебно,
Я  от  хотіла  б  залежати  тільки  від  себе
Й  трішки  від  тебе,  бо  йти  нам  до  вічності  разом.

Люди  завжди  за  крок  від  життя  до  смерті.
Сьогодні  сидиш,  п'єш  добірний  китайський  чай,
А  завтра  спускають  у  яму  мотузки  обдерті,
І  більше  ніхто  не  напише  ім'я  на  конверті,
Бо  дядько  з  косою  прийшов  і  зібрав  урожай.

Осінь  завжди  за  мить  від  зимових  морозів.
А  що  відчувають  за  крок  до  загибелі  квіти?
Поки  ми  квітнемо,  ми  зрозуміти  не  в  змозі.
Страшно  впустити  у  дім  того,  хто  на  порозі;
В  серце  -  тим  паче.  Забули  як  треба  любити...

Люди  не  знають  упину  за  крок  до  екстазу.
Душу  відкрити  комусь  -  нездійсненна  потреба.
Наївність  -  довіритись  людям  із  першого  разу.
Хто  кому  друг  -  питання,  поставлене  часу.

Хоч  море  завжди  на  тон  синіше  від  неба...


03.12.2015  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625888
дата надходження 03.12.2015
дата закладки 29.11.2019


Perelubnik

Ми вмієм…

Весна.  Та  не  час  українцям  веснянок  співати:
Деруть  на  шматки  Україну  брати  і  сусіди.
Ми  вмієм  любити  усіх  і  ми  вмієм  прощати,
Але  роздирати  Вітчизну  –  не  можна  простити.

Одна  в  нас  держава  –  в  Луганську,  Криму  і  Карпатах,
Як  правда  одна  на  весь  світ,  як  одна  рідна  мати.
Ми  вмієм  любити  усіх  і  ми  вмієм  прощати,
Й  стріляти  ми  вміємо,  але  ж  не  хочем  стріляти.

У  нас  –  мирний  атом,  народ  у  нас  мирний  до  часу:
Межа  є  всьому,  лише  прагнення  волі  безкрає.
Ми  вмієм  любити  усіх  і  ми  вмієм  прощати,
Караємо  вбивць  і  хапуг,  якщо  Бог  не  карає.

Спимо  в  камуфляжі  і  молимося  з  автоматом;
Плюють  в  наших  храмах  і  в  душі  нам  зайди  ворожі.
Ми  вмієм  любити  усіх  і  ми  вмієм  прощати,
І  вмієм  за  край  свій  стояти  на  смерть  і  ще  довше.

Нехай  вороги  не  чекають  для  себе  пощади:
Зневага  на  голови  їхні,  а  куля  –  у  серце.
Ми  вмієм  любити  усіх  і  ми  вмієм  прощати,  –
Ми  вміємо  все,  якщо  вміти  нам  то  доведеться.

У  нас  –  хата  з  краю,  але  ми  усі  –  брат  за  брата,
До  скону  ми  всі  українці  –  дорослі  і  діти.
Ми  вмієм  любити  усіх  і  ми  вмієм  прощати,
Та  знищувати  Україну  –  не  можна  простити!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483932
дата надходження 06.03.2014
дата закладки 29.11.2019


Максим Тарасівський

Уровень Бога

Бывает,  увидишь  или  прочитаешь  что-то,  и  так  тебя  растревожит,  так  разметает  мысли  и  чувства,  что  просто  приходится  все  бросить,  остановиться  и  пережить  заново  –  то,  свое,  внутри,  что  отозвалось  на  чье-то  слово  или  образ,  поднялось  со  дна,  с  глубин,  и  властно  приказало:  «Пройди  этот  путь  еще  раз».  Бывает  так.

А  бывает  иначе.  Слово  или  образ  привлекает  внимание,  вызывает  интерес  или  просто  –  праздное  любопытство,  или  даже  –  любопытство  тщеславное:  а  ну-ка,  проверю  себя,  верно  ли  мое  предположение  о  том,  что  изобразил/имел  в  виду  автор.  И  всматриваешься,  и  обнаруживаешь,  что  это  –  лишь  кончик  длинной  ниточки;  потянул,  подалось,  пошло,  клубок  начал  разматываться,  быстрее,  быстрее,  быстрее…  Ниточка  тянется  в  какие-то  давно  прошедшие  времена,  в  такие  места,  где  ты  никогда  не  бывал  и,  вероятно,  никогда  не  будешь,  вьется,  прихотливо  извивается,  нанизывает  судьбы  и  события,  а  потом  как-то  возвращается  и  приводит  обратно  к  тебе,  а  потом  уже  ведет  дальше  –  но  уже  как  твоя  собственная  ниточка-судьба,  твоя  личная  история.  И  так  растревожит,  так  разметает  мысли  и  чувства,  что  все  равно  приходится  все  бросать  и  переживать  –  и  чужое,  как  свое,  и  еще  какое-то  свое,  и  еще  нечто,  что  оказывается  и  ни  чужим,  и  ни  своим,  а  каким-то  общим,  тем,  что  превращает  островки  в  материк,  людей  в  человечество,  а  человечество  приобщает  чему-то  еще  большему…

[img]https://66.media.tumblr.com/db2c307ebc810354f9825f3a37311780/tumblr_orn5zte1aa1s5098to1_1280.jpg[/img]

Взгляните.  Это  «Идущий  в  открытое  море»  (Outward  bound),  автор  –  Фредерик  Кейли  Робинсон,  английский  художник  (1862-1927).  Я  не  любитель  такой  бледной  живописи,  но  силуэт  корабля,  покидающего  порт,  слишком  узнаваем.  К  нему  безошибочно  крепится  имя,  которое  обозначает  не  просто  судно,  а  трагедию,  о  которой  в  апреле  1912  года  узнал  и  до  сих  пор  помнит  весь  мир.  «Титаник»,  разумеется,  это  «Титаник»:  четыре  трубы,  массивные  надстройки  на  высоком  корпусе,  колоссальная  фок-мачта.  Проблеск  интереса  был  вполне  тщеславным:  а  ну-ка,  прав  я  или  нет?  Тщеславие  было  удовлетворено:  сличение  картины  и  фотографий  показало,  что  Робинсон  изобразил  именно  «Титаник»,  покидающий  Саутгемптон,  а  не,  скажем,  «Олимпик»,  может  быть,  даже  с  натуры  изобразил.  И  я  посмотрел  на  год,  увидел  «1912»,  покрылся  гусиной  кожей  и  забыл  о  тщеславии.  Художник  или  в  самом  деле  наблюдал  выход  «Титаника»  в  свой  первый  и  последний  рейс,  или  почему-то  именно  так  решил  увековечить  память  «Титаника»  и  полутора  тысяч  погибших…  а  может,  лишь  одного  какого-то  человека?  Но  почему  именно  так?  Ничто,  как  говорится,  не  предвещает;  море  заштилело  намертво  (посмотрите  на  фигуру  в  лодке),  корабль  огромен  и  надежен,  как  Ноев  ковчег,  а  общая  атмосфера  полотна  какая-то  умиротворяющая  –  если,  конечно,  отрешиться  от  того,  что  на  нем  изображен  обреченный  корабль  и  вообще  момент  крайне  напряженный.

Да,  да,  да!  –  это  момент  экзистенциальный;  «в  открытое  море»  обозначает  не  только  направление  движения  судна,  но  знаменует  расставание  с  безопасностью;  в  открытом  море  судно  открыто  не  только  всем  возможностям,  но  и  всем  опасностям.  Я  вспомнил  свое  соприкосновение  с  мореплаванием,  такое,  в  два  касания,  касание  папин  «отход»  и  касание  папин  «приход»,  между  которыми  месяцы  и  месяцы,  и  сердце  несладко  заныло.  Папа,  папа,  как  же  ты  переступал  эту  черту,  раз  за  разом,  много  лет  подряд?

Еще  в  1902  году  Робинсон  впервые  изобразил  уход  корабля  в  море;  натура  тонкая  и  чувствительная,  он  так  проникся  грозным  смыслом  этого  акта,  что  с  тех  пор  уход  в  море  и  возвращение  корабля  стали  одной  из  главных  его  тем.  Не  то  неизвестное,  что  поджидает  в  море,  грозит  моряку;  само  море  и  есть  главная  угроза  и  опасность,  переменчивое,  непредсказуемое,  неукротимое  море.  Потому-то  Робинсон  и  рисовал  уход  в  море  –  это  и  есть  законченный,  совершившийся  акт,  переход  от  безопасности  гавани  в  то,  что  в  праве  именуется  «обстоятельства,  грозящие  смертью»  –  и  длиться  этим  обстоятельствам  до  самого  возвращения  в  порт,  до  «прихода»,  который  художник,  вероятно,  воспринимал,  как  возвращения  Одиссея  из  Аида  в  мир  живых.  Папа,  папа,  папа…

Да,  в  силу  всех  этих  обстоятельств  Робинсон  не  мог  изобразить  гибель  «Титаника»  иначе;  но  теперь  уже,  связав  чужую  картину  и  катастрофу  со  личными  переживаниями,  я  не  мог  остановиться.  Когда  это  нарисовано,  до  или  после  15  апреля  1912  года?  В  этом  уходе  в  море  –  надежда,  которая  ведет  и  поддерживает  моряка,  или  вечное  прощание?  Не  буду  утомлять  вас  рассказом  о  полуночном  гуглении:  это  полотно  создано  в  память,  но  не  «Титаника»  и  десятков  сотен  жертв  катастрофы,  а  всего  лишь  одного  человека.  Он  был  на  «Титанике»,  мало  кто  может  навскидку  назвать  его  имя,  но  знают  о  нем,  пожалуй,  все,  в  том  числе  благодаря  фильму  Кэмэрона  –  даже  если  в  чем-то  режиссер  отступил  от  фактов  ради  вящего  эффекта,  в  этом  случае  такой  нужды  не  было.  Не  будет  преувеличением  сказать,  что  гибель  этого  человека  останется  в  анналах  истории  как  беспримерный  подвиг,  как  героизм  эпического  масштаба.  Звали  его  Уоллас  Генри  Хартли;    когда  его  тело  нашли  в  море  и  привезли  в  Англию,  то  в  последний  путь  его  провожало  до  40  тысяч  человек.  На  его  доме  в  Колне,  Ланкашир,  теперь  висит  «Синяя  табличка»  (такими  Британия  отмечает  исторические  памятки),  есть  там  и  мемориал,  и  не  только  там.  Героизм  его  тем  сильнее  впечатляет,  что  Хартли  был  человеком  искусства,  и  подвиг  свой  совершил  именно  как  человек  искусства.

Уоллас  Генри  Хартли  был  дирижером  оркестра  «Титаника»;  хотя  показания  очевидцев,  газетные  репортажи,  кино,  литературный  фикшн  и  нон-фикшн  расходятся  в  том,  какую  именно  песню  оркестр  Хартли  сыграл  последней,  они  все  сходятся  в  одном:  музыканты  не  пытались  спастись,  они  играли  до  самого  конца,  пытаясь  музыкой  успокоить  пассажиров  и  экипаж.  Неизвестно,  скольким  людям  это  позволило  спастись,  но  я  совершенно  уверен,  что  в  ту  ночь  музыка  не  позволила  панике,  этому  второму  врагу  человека  в  море,  помогать  его  первому  врагу,  самому  морю.  Ни  сам  Хартли,  ни  один  из  его  7  музыкантов  не  спаслись  и  даже  не  пытались  спастись  –  никто,  даже  самый  младший,  20-летний  Роджер  Брикокс.  Сделав  все,  что  мог,  для  спасения  людей,  Хартли  попытался  спасти  свою  скрипку  и  привязал  к  себе  футляр  с  инструментом,  прежде  чем  палуба  ушла  из-под  ног  музыкантов.  Тело  дирижера  было  обнаружено  в  море  через  2  недели  после  катастрофы  и  доставлено  на  родину  вместе  со  скрипкой.  Она  цела  и  звучит  до  сих  пор.

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/6/6b/Titanic_orchetra.jpg/800px-Titanic_orchetra.jpg[/img]

Такие  истории  и  безумно  тревожат,  и  вдохновляют,  и  еще  раскрывают  какие-то  необыкновенные  вещи  о  человеке.  Вот  он,  бренный,  смертный,  уязвимый  –  и  смерть  забирает  его,  и  он  ничего  не  может  с  этим  поделать,  кроме  одного:  уйти  так,  чтобы  память  о  нем  победила  смерть.  А  вот  изделие  его  рук  –  огромный  корабль,  казавшийся  непотопляемым,  но  оказавшийся  столь  же  уязвимым  для  моря,  как  и  человек  для  смерти,  и  море  забрало  его  без  остатка,  а  крохотная  скрипка  переживает  эту  катастрофу.  А  вот  плод  души  человека  –  слово,  образ,  звук;  тут  уж  оказываются  бессильны  и  море,  и  сама  смерть;  и  музыке  вечно  звучать,  и  историям  быть  пересказанным  снова  и  снова,  и  даже  этому  кораблю  теперь  уже  вечно  быть  «Идущим  в  открытое  море»;  даже  если  время  источит  эту  картину,  появится  другая,  а  потом  еще  и  еще,  потому  что…

…хотя  бы  потому,  что  Хартли  и  его  музыканты  играли  до  конца,  сохранив  преданность  и  своему  искусству,  и  человечеству.  Прав  был  Джон  Дон,  и  смерть  человека  вправду  умаляет  все  человечество,  умаляет  и  меня,  ибо  я  един  со  всем  человечеством,  но  это  не  вся  правда.  Хартли  своей  смертью  не  дал  смерти  умалить  человечество  еще  больше,  то  есть  он  победил,  «попрал»  её.  А  это,  согласитесь,  и  есть  –  «уровень  Бога».

11.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856097
дата надходження 27.11.2019
дата закладки 28.11.2019


Валя Савелюк

МАТІОЛА ЦВІТЕ

вийшла  босою  з  хати
зо  срібним  відеречком  у  руці
Божа  Мати  
і  стежиною  у  квітник  –
зірколобого  вечора  напувати
матіоли  густим  ліловатим
солодким  пінистим  ароматом

 великими  ковтками  
серпней  вечір  напій  жадно  п`є
і  впертим  лобом  руку
лагідну  підштовхує…
   
питва  ж  лілового
у  срібному  відеречку  не  убуває
 
не  меншає

….  за  гаєм  
сонце  наніч  зачиняє
вікно  своє  черво́нно-золоте  –

матіола  в  садках  цвіте    

27.11.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856134
дата надходження 27.11.2019
дата закладки 27.11.2019


Luka

Цвіт папороті

Зустріла  осінь
із  папороті  цвітом
холодно-білим.

Фото  автора

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855939
дата надходження 26.11.2019
дата закладки 26.11.2019


Терновий

Там далеко…

*  *  *

Там  далеко,  боже,  як  далеко
Є  предивні  сонячні  краї.
Там  весною  біля  хат  лелеки
Гнізда  вибудовують  свої.

Там  за  тином  сонях  жовтолобий
Ранком  сонце  по  росі  пасе.
Там  весняний  вітер  з  оболоні
Чебрецеві  запахи  несе.

Там  крислатий  ясен  коло  хати
В  верховітті  сум  свій  заховав,
Там  мене  стомився  вже  чекати
За  селом  в  латаття  вбраний  став.

Кличе  вишня  гостем  на  весілля  –
З  нею  травень  жениться  в  саду,
І  в  пелюстки  ніжні,  сніжно-білі
Виряджає  ранком  молоду.

Там  дівчата-верби  струнконогі
Закохались  в  сині  вечори,
Там  мене  з  далекої  дороги
Вибіжать  стрічати  явори.

Скажуть:  “Сумно  тут  було  без  тебе.”
Я  вклонюсь  їм  низько,  до  землі.
Не  спиняй  мене  –  он  бачиш,  в  небі
Вже  мене  чекають  журавлі...

*  *  *

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692442
дата надходження 04.10.2016
дата закладки 25.11.2019


J. Serg

Сон воды

Когда  уже  ни  тьма  и  ни  огонь,
не  опадают  боли  лепестками,
на  дно  души  ложится  серый  камень
как  сон  воды  -  снежинкой  на  ладонь.

И  даже  Зевсу  не  хватает  сил
закрыть  любовь,  как  сладкий  перец,  в  банку...
Наденет  море  небо  наизнанку  -
и  смерть,  и  жизнь  врастут  корнями  в  ил.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718587
дата надходження 16.02.2017
дата закладки 25.11.2019


Tshway

Човен

Я  снів  перехожу
ріку  неглибоку.
Вода  по-коліна,
та  серце  у  мулі.
 
Як  муляє  очі
в  отарі  зірковій  
пастух  одноокий
крізь  вії  закриті.

Синіє  ранковий
син  сну  і  печалі,
і  човен  хитає
віршів  в  очереті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487859
дата надходження 24.03.2014
дата закладки 25.11.2019


меланья

Я собираю яблоки в саду

Я  собираю  яблоки  в  саду,
усердной  ночью  ими  он  усеян,
охвачен  мир  пожарищем  осенним
и    в  терпком  от  антоновки  чаду.
Я  собираю  яблоки  в  саду,
налитые  природой  щедро  соком,
они  блестят  в  траве  зеленым  боком
и  свой  венец  судьбы  покорно  ждут.
Я  собираю  яблоки  в  саду,
и  мне  пора  утешиться  плодами,
моя  стезя  увешана  годами,
которые  идут,  идут  ,  идут...
Я  собираю  яблоки  в  саду,
как  будто  капли  жизни  собираю,
и  тоже  потихоньку  собираюсь...
А  подберу  последнюю  -  уйду...    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855643
дата надходження 23.11.2019
дата закладки 23.11.2019


Цоха

За эту кровь, за этот мрак…

За  эту  кровь,  за  этот  мрак,
За  эйфорию  людоедства,
Россия,  грех  твой  страшен  так,
Что  нет,  уже  не  отвертеться...

И  будет  суд,  и  будет  стыд
И  панихида  по  невинным,
И  в  небе  новой  Украины
О  мире  голубь  возвестит.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587647
дата надходження 15.06.2015
дата закладки 23.11.2019


Цоха

Приходи в воскресенье…

Приходи  в  воскресенье,  помечтаем  о  лете,
Сотворим  сладкий  чай  с  самоварной  душой.
Я  тебе  расскажу  о  далёкой  планете    –
Я  ведь  Маленький  Принц,  только  очень  большой.

В  темноте  у  звезды  обрывается  сердце.
Полетела  –  гляди  –  от  восторга  слепа!
Мне  бы  только  узнать,  где  кончается  детство…
Мне  бы  только  понять,  что  такое  судьба…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587646
дата надходження 15.06.2015
дата закладки 23.11.2019


J. Serg

"Россия 24" Новости

Ребята,  в  Сирии  засада!  
Там  Трамп-добряк  снимает  маску.  
Осадок  хлорный  от  Асада.  
Скрипаль  воскрес  как  раз  на  Пасху.  

Вот  чем  вам  Вовка  не  мессия,  
Хотя  от  ботокса  прищурен?!  
Крымздец  шагает  по  России,  
В  Нью-Йорке  Чуркин  окочурен.  

От  "Зимней  вишни"  пепелище  -  
Какие  к  Путину  вопросы?  
Волоколамское  вонище  -  
И  там  нагадили  пиндосы.  

Не  катят  левые  отмазки,  
Лавров  давно  не  тянет  лыбы.  
Колбаски  дайте  Дерипаске,  
Его  тошнит  уже  от  рыбы!  

За  рубль  теперь  дают  по  морде,  
Китай  Сибирью  прирастает....  

И  напоследок,  о  погоде:  
К  июлю  Арктика  растает.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786997
дата надходження 11.04.2018
дата закладки 22.11.2019


уляна задарма

Серпень. Із фотоальбому.

Пастуше,  всі  твої  баранчики
розбіглись  небом  -  хто  куди...
Палає  місто  помаранчево,
фата-морганить  без  води:
чорти  в  розетки  пхають  пальчики...
Стрибає  пульс.  Танцюють  зайчики.
Пливуть  трамваї  крізь  меди...

Застигло  сонце  поцукроване,
немов  бджола  у  бурштині.
І  перехожий,  поцілований
теплом  у  тім'я,  мов  у  сні,
асфальту  твердь  не  відчуваючи,
примарну  чуючи  трубу,
лежить,  немов  відпочиваючий
на  білім  пляжі  Малібу...

Фіксує,  хоч  уже  не  дивиться:
1.  Шалена  спека.  Серпень.  Сіль.
2.  Солдатик  в  натовпі  на  милицях.
3.  "  Пивна"  ,  MacDonalds,  "Кури  -  гриль".
4.  Ліхтарний  стовп,  "підлитий"  песиком.
5.  Засмаглі  литки  пишних  краль.
6.  Політ  бджоли  над  м'ятим  персиком.
7.  "Швидка",  що  спізниться,  на  жаль...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746389
дата надходження 16.08.2017
дата закладки 22.11.2019


Світла(Світлана Імашева)

Прощання калинова гіркота…

Калинові  затужавілі  грона  –
Осінньої  любові  ярий  знак.
Садів  сумних  оголені  корони
Ще  пам’ять  літа  гріють  у  гілках,
Де  яблучко  ясне,  червонобоке
Засяє  раптом  спогадом  крізь  дим,
А  пагілля  натруджене,  високе
Бринить  крізь  простір  шепотом  сумним.
Вже  листопад  до  грудня  добігає,
Останнім  листом  молиться  вві  сні,
І  з  позахмар’я  гордо  виїжджає
Сам  Михаїл  на  білому  коні.
Благослови  ж  оцю  щедротну  землю,
Благослови  і  думи,  і  вуста…
Цей  листопад  як  даність  -  так  приємлю,
Прощання  калинова  гіркота…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855480
дата надходження 21.11.2019
дата закладки 21.11.2019


меланья

Последний раз

Мир,  как  будто  куда-то  катится
и  по  кругу  катает  дни,
я  прошу  тебя:  просто  платьице
на  коленочки  натяни.
Все  веснушки  и  космы  рыжие
на  плечах  своих  подбери,
а  то  светишься  вся  бесстыжая:
и  по  контуру,  и  внутри.
Будто  соткана  из  эротики,
по  которой  струится  медь...
Закурил  опять...  злюсь  до  чертиков,
сжег  бы  так  ,  как  сжигают  ведьм.
Как  всегда  уйдешь  ты  без  проводов,
научилась  без  слёз  и  слов,
а  веревки  вьёшь  жестче  провода
из  таких  вот,  как  я,  ослов.
Как  мне  дальше  жить  без  зеленых  глаз?
А  ты  просто  закроешь  дверь...
Я  клянусь  опять,  что  последний  раз...
И  надеюсь,  что  не  теперь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855420
дата надходження 21.11.2019
дата закладки 21.11.2019


меланья

А в Михайловском звоны звонят

А  в  Михайловском  звоны  звонят,
Скорбно  свой  высекая  стих  -
Украина  моя  хоронит
Больше  ста  сыновей  своих.

Монастырские  стены  стонут,
Боль  сползает  слезой  свечи,
И  склонились  в  углу  иконы
Перед  сотней  святых  мужчин...

Здесь  растерянно  кружит  ветер  -
Все  не  может  никак  понять:
Как  их  вырвать  из  лап  у  смерти  -
Рвется  силой  с  земли  поднять.

Неподвижным  застыли  строем,
Никогда  им  уже  не  встать...
Сколько  пало  таких  героев  -
То  уже  небесам  считать.

В  этот  миг  за  стеною  храма
Смерть  уводит  парней  с  собой...
А,  седея  от  страха,  мамы
Сыновей  отправляют  в  бой...


2014г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855315
дата надходження 20.11.2019
дата закладки 20.11.2019


Ксенофонт Обычайкин

Стружка и кружка

Александру  Комарову

 
Чая  горячего  пятую  кружку  -
Так  я  снимаю  с  холода  стружку!
Водки  еще  бы  пятую  стопку  -
Можно  поэмою  потчевать  топку.

Раненый  шибко  лютым  морозом,
Я  не  могу  разговаривать  прозой,
Вот  и  стихами  стихаю,  стихаю,
Штамм  Мандельштама  я  с  болью  вдыхаю,

И  выдыхаю  я  с  кашлем  и  хрипом
Образы  разные  этого  типа:
Черное  солнце,  звезду  с  плавниками,
Шепот  безгубый  и  веки  с  руками,

Шапку  в  овчинном  тулупе  Сибири,
И  одиночество  в  суетном  мире.
Дальше  -  тревожить  Поэта  не  смею
С  Музой  в  обнимку  в  постели    немею.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653274
дата надходження 21.03.2016
дата закладки 20.11.2019


Марґо Ґейко

Коли

Коли  настане  судний  день
Тепла,  позбавленого  сану,
І  не  лунатиме  ніде:
Осанна  осені,  Осанна!

Коли  вітри  загомонять  
І  ніч  мороз  помножить  вдвічі,
Суворий  січень  –  вічний  вітчим
Накине  збрую  на  коня.

Йому  байдужі  молитви,
Обойми  снігу  –  не  обійми,
Йому  не  вперше  йти  на  ви,
Прадавня  лють  –  новітні  війни.

Але  ростуть  чужі  сини  –
Стрункі  берези,  квіти,  трави,
Нема  лютішої  розправи,
Ніж  ніжність  ранньої  весни.

©  Марґо  Ґейко
19.11.2019  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855274
дата надходження 20.11.2019
дата закладки 20.11.2019


Пісаренчиха

НУДЬГА

У  українця  «скуки»  не  буває.
Зрівняла  в  вікіпедії  слова.
Пасивний  стан.  Цікавості  немає.
Зовсім  інакший  зміст  має  нудьга.

Наша  нудьга  –  то  мрії  про  майбутнє.
Перу  білизну  –  думаю  про  секс.
Білизну  прати  нудно  і  паскудно…
Та  щоб  пропав  до  всього  інтерес?

І  до  сусіда,  й  до  його  дружини?
Й  до  Ради,  що  Верховна,  й  до  кота?
Це  станеться  тоді  лиш,  як  загину.
І  ще  не  факт,  що  заспокоюсь  й  там.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855175
дата надходження 19.11.2019
дата закладки 19.11.2019


Світла (Імашева Світлана)

Київ. 28 липня. Хресна хода.

І  прапори,  і  сонце,  і  молИтви,
І  Володимир  вічний  над  Дніпром,
А  Київ  грав,  немов  орган  величний,
Сіяв  у  Космос  банями  церков.

І  вулиці  живі  текли-гучали,
Вливаючись  в  Софіївський  майдан,
Де  на  дибИ  коня  зірвав  зухвало,
Нас  про  Москву  попереджав  Богдан.

І  говорили  дзвони,  дзвони,  дзвони,
Й  молилися  просвітлені  серця,
Кому  Любові  вищої  закони
Дано  пізнать  -  від  Сина  і  Отця.

Ще  хтось  співав  "Червоную  калину",
Котились  сльози  світлі    по  щоці...
Тут  рідна  мова,  церква,  Україна  -  
Від  витоків  найглибших  -  від  Русі.

Молилось,  певно,  й  сонце  в  небі  синім
В  злото-блакитній  ризі  -  над  Дніпром,
І  зирив  Космос  янголів  очима
Вниз,  на  людський  озвучений  огром...
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801164
дата надходження 29.07.2018
дата закладки 15.11.2019


Mattias Genri

Лист

Я  всё  смотрел  на  жёлтый  лист
Тобой  исписанный  словами:
Бежали  строки  сверху  вниз
Уже  поблекшие  с  годами.

Но  остаётся  между  строк
Немая  тайна  откровенья  -
Неиссякаемый  поток
Бегущей  памяти  в  забвенье...

Вот  так  и  жизнь  бежит  моя,
Как  строки  твоего  признанья:
Спешит  по  полю  Бытия
С  укором  горьким  оправданья...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854834
дата надходження 15.11.2019
дата закладки 15.11.2019


Олексій Тичко

Ви і осінь


Колись  матуся  дмухала  на  рану,
І  біль  стихав,  неначе  й  не  було.  
Подмухайте  і  Ви  на  душу  рвану,
Погладьте  сиве  від  років  чоло.

Я  пригорнуся,  як  колись  до  мами,  
Не  плаче  чоловік  уголос,  -  ні!  
Що  буде  потім  і  що  буде  з  нами?
А  зараз  гарно  Вам,  як  і  мені.  

Осінній  вечір  стукає  у  двері,  
Сезон  прощання  з  літом  за  вікном.
Загадки  вічні  таїнства  матерій  
І  магія  тепла  Ваших  долонь.  

Не  треба  слів,  не  буде  і  прелюдій,
Бо  мудрий  спокій  поміж  нас  присів.  
І  не  важливо,  що  там  скажуть  люди,
Про  солод  ще  не  скоєних  гріхів.
2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854808
дата надходження 15.11.2019
дата закладки 15.11.2019


уляна задарма

:)

...Витирати  пам"ять  похвилинно  -
є  чудова  кнопка"делете"...:)

Крихітко  з  розбитими  колінами,
ну...  давай!...зроби  ці  Вікна  -  Стінами,
хай  ні  Друг,ні  Ворог  не  пройде.
...не  пролізе  спогад,не  проклюнеться,
не  пропхає  голови  тарган.
А  оці  Печаль,Надію,Вулицю,
Осінь  з  епізодами  Кустуріци,
наливай  у  душу  і  стакан.

Бо  прощатись  -  не  навчитись,серденько...
(...  де  ти...де  ти...де  ти...де  ле  те:)

Закопай  в  саду  свого  ведмедика-
Мо"  колись  Ведмедем  проросте...:)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607543
дата надходження 18.09.2015
дата закладки 14.11.2019


Леся Геник

На цвинтарі падолист

На  цвинтарі  падолист.  Хрести  опустили  плечі.
Могилки  у  ряд,  у  ряд  -  рівнесенько,  як  одна.
Навідається  сюди  хтось  тихо  собі  над  вечір
і  стане  чиясь  могилка  весела,  а  не  сумна.

І  хай  собі  падолист.  І  хай  собі  дощ  холодний.
Здається  і  восени  розрадить  надію  цвіт,
коли  вознесе  увись  молитва  свої  долоні,
то  стане  стрункішим  хрест  і  навіть  важкий  граніт.

Бо  добре  тоді  душі,  котра  відлетіла  в  ирій,
як  пам'ять  чиясь  її  подовжить  земне  життя.
Спадають  з  плечей  хрестів  чорнезні,  як  відчай  гирі,
коли  несемо  до  них  любов  і  незабуття.  

На  цинтарі  палодист...

11.11.19  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854351
дата надходження 11.11.2019
дата закладки 11.11.2019


Akimova

Милые бабочки

Вот  они  –  под  стеклом,      на  иголочках.
Под  замочек  надёжно    упрятаны,
По  ранжиру  и  рангу    приколоты,
И  одна  живописней    другой.

Вот  они  –  наши  чудные  бабочки,
Жить  мешавшие,  спать  не  дававшие,
Трепыхавшиеся  добросовестно  –
Обрели  долгожданный  покой.

Сколько  раз  я  лицо  твоё  видела,
Искажённое    спазмами    нежности  –
Это  милые  добрые  бабочки
Изводили  тебя  изнутри.

Сколько  раз  в  пароксизме  отчаяния
Этих  бабочек  я  ненавидела,
Заставлявших  дышать  по-весеннему,
Бередивших  мои  ноябри.

Махаоны  и  просто  капустницы,
И  павлиньи  глаза  сумасшедшие,
И  ночные  –  смешные  и  страшные…
Надоело  мне  быть  крепостной.

Вот  они  –  под  стеклом,  на  иголочках.
Не  грусти,    не  рыдай  слишком  жалобно  –
Ты  еще  возродишь  милых    бабочек.
Но  уже  не  со  мной,  не  со  мной…  

[i]2017[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758669
дата надходження 04.11.2017
дата закладки 10.11.2019


Олена Жежук

Яблука

         Баба  Ониська  жила  край  села.  Її  біла  хата  проблискувала  з  дороги  крізь  стару  крислату  грушу.  З-понад  розлогих  кущів  бузку  та  чорної  горобини  виднівся  ґанок  та  маленьке  віконце.  Старенька  так  багато  дивилася  крізь  те  вікно,  що,  здавалось,  її  сині  очі  вигоріли  разом  із  підвіконням.  І  хоч  у  тих  очах  вже  давно  вицвіла  синь,  а  в  кутиках  постійно  стояла  напівсуха  сльоза,  очі  баби  Ониськи  завжди  усміхалися  при  зустрічі  з  людьми.
         Та  й  віталася  вона  з  кожним,  мов  то  був  особливий  гість  чи  довгоочікувана  людина  в  її  житті.  Отак-от  на  звичне  «добридень»  почуєш  услід  і  «доброго  здоровля»,  і  «хай  тобі  Бог  помагає»,  і  «доброї  дороги,  дитино»  -  і  все  це  так  невимушено  та  з  теплом,  що  диви  й  повіриш  у  те  благословення  більше,  аніж  у  свої  сили.
         Щовечора  влітку,  коли  сонце  закочувалося  далеко  за  річку  і  бризкало  звідтіля  рожевим  промінням,  виходила  баба  до  воріт  стрічати  з  паші  свою  корову.  Сідала  на  низеньку,  ніби  врослу  в  землю,  лавку  й  чекала  на  свою  годувальницю.  Баба  Ониська  любила  чекати.  У  тому  чеканні  минало  її  осмислене  сутінкове  життя,  що  разом  із  сонцем  котилося  за  далекі  ліси.  Протре  хустинкою  найстигліше  яблуко  та  й  простягне  тобі:
     -  Бери,  дитино,  таких  яблук  ніде  не  скуштуєш.  То  ще  мій  батько  приніс  саджанець  яблуні  від  Пілсудського,  як  ходив  за  бомагами  до  пана.
           Вдихнеш  аромат  випещеного  сонцем  та  викупаного  дощем  яблука,  відкусиш  шматок  -  і  насолоджуєшся  солодким  та  особливим  смаком  соковитця.  А  в  старенької  аж  рожеве  проміння  від  вечірнього  сонця  в  зіницях  почне  загравати  –  тішиться,  що  хрумкотиш  яблуком.  І  все  стає  таким  же  соковитим,  теплим  та  справжнім:  і  сіруватий  вечір,  і  запилений  обіч  дороги  ожинник,  і  бузько  на  стовпі…    А  баба  Ониська  говорить  і  говорить…    А  ти  слухаєш  і  вже  бачиш  перед  собою  бабиного  батька,  який  довгих  два  тижні  перебував  в  дорозі  до  пана,  відчуваєш  радість  від  принесеного  «докУмента  про  володіння  землею»,  спостерігаєш,  як  він  саджає  з  Ониською  молоду  яблуньку.  Потім  уявляєш  «манисто»,  про  яке  мріяла  ще  молодою  баба,  і  на  душі  стає  затишно  та  безпечно.
           Схилиш  отак  голову  на  бабине  плече  і  …  біжиш  із  тим  «документом»    по  селу,  сповіщаючи:          «Ось  дивіться,  це  Ониськи  батько  домігся  вам  такої  благодаті.  Володарюйте  землею!»  Потім  біжиш  до  крамниці,  купуєш  найгарніше  намисто  в  три  разки  і  стрімголов  до  юної  Ониськи  :  «Ага,  не  чекала?  Бери!  Це  тобі  за  яблука,  якими  ти  причастиш  мою  душу  через  роки  й  віки,  сповниш  моє  життя  справжнім  набутком,  зігрієш  мене  своєю  розмовою…»
           -  А  ось  і  моя  Рябенька,  -  перериває  мою  уяву  баба  Ониська,  простягаючи  жовтобоке  яблуко  корівці.  І  поки  та  ласує,  баба  гладить  улюбленицю  зашкарублими  скривленими  пальцями  по  м'якій  білій  шиї.  І  стільки  ніжності  в  тих  спрацьованих  зморшкуватих  руках,  стільки  тепла  та  любові.  Рябенька  також  це  відчуває  і  від  насолоди  витягує  шию,  смакуючи  бабусиним  гостинцем.
             Останнє  проміння  ховається  за  сіро-голубою  (як  бабині  очі)  паволокою  неба,  кутаються  у  вечірні  сутінки  кущі,  а  з  бабиної  хати  темними  вікнами  глипає  самота.
             А  ти  вертаєшся  додому  вже  інакшою.  Ніби  баба  розкрила  тобі  якусь  важливу  таємницю,  ніби  до  того  ти  не  знав  ні  про  сонце,  ні  про  любов,  ні  про  красу.
               І  несеш  цю  таємницю  в  жовтобокому  яблуці  все  своє  життя.
Яблуці,  якого  ніде  «не  скуштуєш»…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854176
дата надходження 09.11.2019
дата закладки 09.11.2019


Крилата

КОЛЬОРОВИЙ ТИЖДЕНЬ

КОЛЬОРОВИЙ  ТИЖДЕНЬ  У  ЗАГАДКАХ  (для  діток  підготовчої  групи  садка  чи  1  класу)

ПН,  ЧЕРВОНИЙ    КОЛІР  
1. Він  у  полі  виростає.
З-поміж  жита  виглядає.  
Червоніє,  наче  рак.
Хто  це,  діти?  Звісно…  (мак).

2. Круглу  форму    вони  мають
І  у  червні  достигають.
У  саду  на  гіллі  виснуть
І  на  смак  є  трохи  кислі.            (Вишні)

3. Я  на  городі  виростаю.
Кисло-солодку  вдачу  маю.
Зелений  я,  допоки  зрію.  
Як  виросту,  почервонію.
Росту  з  братами  на  стеблині.
Не  в’юся,  мов  по  тину,  дині.
Я  круглий,  як  маленький  м’ячик.
Але  не  бігаю,  не  скачу.
Мене  їдять  в  борщі,  салаті
І  просто  з  сіллю  Олі  й    Каті.        (Помідор)

4. Дуже  ми  веселу  вдачу  маємо.
На  куші  улітку  виростаємо.
В  китицях  живемо,  зрієм  так.
Кислі  ми,  зазвичай,  є  на  смак
І  червоні,  як  у  Олі  щічки.
Називають  люди    нас  -  …  (порічки).

5. Я  тварина  із  роду  комах.
На  зелених  живу  килимах.
Мене  сонечком  зве  дітвора,
Хоч  проміння  у  мене  нема.
Маю  крильця  червоні,  як  мак.
Як  здійму  їх,  лечу.  Звуся  як?        (Сонечко-жучок,  бедрик)

ВТ,  ЖОВТИЙ  КОЛІР  

1. Кругле,  тепле,  променисте.
В  літній  час  бува  й  вогнисте.
Таку  вдачу  воно  має  –    
Все,  що  бачить,  зігріває.
                                                             (Сонце)
2. Ця  рослина  є  висока.
Жовтокоса,  чорноока.
Є  таке  у  неї  вміння:    
Спіє  -    видає  насіння.
Споживають  його  люди.  
Ще  й  олія  з  нього  буде.
                                                               (Соняшник)

3. Фрукт  цей  з-поміж  всіх  завидний.
Жовтий,  кислий,  яйцевидний.
У  Австралії    з’явився.
Всім  народам  знадобився.
Вітаміни  в  собі  собі  має.  
Люд  з  простуди    витягає.
                                                                         (Лимон)

4. Жовта.  В  полі  колоситься.
Хлібом  стане.  Це…      (пшениця).

5. Біля  моря  спить  ледачо,
Сонце  гріє  -    є  гарячим.
Він  дрібний  і  золотистий.
Дощ  покропить,  стане  чистий.
Влітку  Олі,  Роми,  Дьоми
Люблять  бігати  по  ньому.  (Пісок)

СР,  СИНІЙ  КОЛІР  

1. В  день  ясний  воно  безхмарне.  Синє-синє,  гарне-гарне.  (Небо)

2. І  велике,  і  глибоке,  і  солене,  й  синьооке.
Воно  вдачу  таку  має-  
Влітку  радо  всіх  приймає.  (Море)

3. В  полі  люблять  виростати.
Своїм  видом  дивувати.
Квіти  це.  Вони  низенькі.
В  них  пелюсточки  синенькі,
Стебла  й  лисстячка    тонкі..
Цікрасуні    польові.        (Волошки)

4. Я  не  крапля,  не  хмаринка.  
В  мене  жовта  серединка.
Довкруж  неї  пелюстки  -  
Сині-сині,  наче  сни.  
Стрінеш  –  милуватись  будеш
І  ніколи  не  забудеш.      (Незабудки)

5. Кругла  є  на  вид,  синенька.
Як  дозріє,  солоденька.
У  садочку  виростає.
Восени  її  зривають.          (Слива)

ЧТ,  ЗЕЛЕНИЙ  КОЛІР

1. Хоч  зелений  -    не  смугастий,  
Не  круглястий,  а    довгастий.
І  твердий,  і  соковитий,
Сонцем,  дощиком  налитий.
Його  люблять  споживати,  
До  салату  додавати.  (Огірок)

2. На  дереві,  на  кущику  зростає.
Улітку  він  зелену  барву  має.
А  восени  додолу  опадає.      (Листок)

3. Одежин  багато  має.  
На  городі  виростає.  
Є  зелена,    кругла  й  тлуста.
Що  за  овоч  це?  (Капуста)

4. Трав’яниста  це  рослина.
Не  тече  від  неї  слива.
Та  купують  її,  друже,
Бо  корисна  вона  дуже.
Вітамінами  багата.
Тож  несуть  цей  скарб  до  хати.
Популярна  у  народі,  
А  росте  вона  в  городі.  
На  стеблі  –    зелені  вушка.
Називається…  (Петрушка)

5. Навесні  вона  зростає.
Шовковисту  шкіру  має.
Любить  луки,  двір  і  літо,  
Товариство  з  різних  квіток.  (Трава)

ПН,  БІЛИЙ    КОЛІР    

1. Видом  птаха,  неначе  двійка.
Шия    в  неї  гнучка,  як  змійка.
Біла,  мов  сметана  у  сирі.
Восени  відліта  у  вирій.  (Лебідь)

2. Білий,  наче  сир,  як  лебідь,  
Наче  хмара  в  синім  небі.
Це  напій,  дає  тварина  –  
Кізонька  чи  корівчина.    (Молоко)
3. Білий  він,    солодкий  є    достоту.
В  чай  його  дають  і  до  компоту.
Може  ожиріння  він  давати,
Ним  не  можна  надто  зловживати.  (Цукор)

4. Чистий,  як  людина  первородна.  
Доторкнешся  шкірою  –      холодний.  
Білий.  Взимку  стелиться  до  ніг.
Здогадались,  що  це,  діти?  (Сніг)  

5. З  нього  печуть  тістечко  і  хліб.
Зна  воно  слова  зерно  і  сніп.
Мама  з  нього  млинчики    готує.
Як  даси  сметани  –  всім  смакує.  (Борошно)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853948
дата надходження 07.11.2019
дата закладки 07.11.2019


majra

Таке тепло

Таке  тепло  цінуєш  в  листопаді,
Надворі  тиша,  затишок  в  душі.
Гарячий  кухлик  руки  взяти  раді,
І  неквапливо  пишуться  вірші.

Про  те,  що  все  іде  і  все  минає,
Так  має  бути...так  уже  було...
...Але  нехай  в  душі  не  вистигає
Любов,  довіра,  радість  і  тепло.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853940
дата надходження 07.11.2019
дата закладки 07.11.2019


Tshway

Небо в реке

Небо  упало  в  реку.
По  нему  плавали  рыбы.
Забивались  стайкой  в  облако
и  плыли  вместе  на  Солнце,
чтобы  попробовать  
золотой  свет  на  вкус.
А  когда  догоняли  -
небо,  вдруг,  поднималось,
и  голодные  рыбы  
оставались  голодными.
А  белое  облачко  
чернело  над  рыбами
в  вышине...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332699
дата надходження 24.04.2012
дата закладки 06.11.2019


Tshway

Две вселенные

Вселенная,
заключенная  во  мне,
намного  больше
вселенной,
в  которую  заключен  я,
но  строчка  за  строчкой
их  размеры
выравниваются.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326712
дата надходження 31.03.2012
дата закладки 06.11.2019


Gnat Valjorny

~ЗаХист~

Здається  наче  світ  супроти  світла,
Чи  то  свідомість  поглинає  ніч,
Як  зрада  підла  навкруги  розквітла
З  брехнею  у  з'єднанні  пліч-о-пліч.

На  те  є  чоловік,  щоб  бути  сильним,
Надати  захисту  та  правити  закон!
До  того  ж  треба  бути  духом  вільним,
Як  зовні  та  всередині  дракон…

Та  сам  стає  вразливим  й  без  підтримки,
Як  вразить  те  кохання,  мов  напасть  —
Не  в  змозі  захищатися  від  жінки…
Й  ніхто  йому  в  тім  захисту  не  дасть.

©~GV~23/24.3.18/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791663
дата надходження 14.05.2018
дата закладки 06.11.2019


Gnat Valjorny

~ЛегЕнда~

Колись  таке  було  оповідання:
Вона  та  Він  —  принцеса  та  поет.
Він  –  лицар  Їй,  Вона  Йому  —  страждання.
Це  знов  лише  епіграф,  не  куплет...
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Колись,  в  якомусь  королівстві  дальнім,
Чи  може  в  давнині,  чи  може  ні,
Чи  тільки  відображенням  дзеркальним
Було  тому,  що  дійсне  в  наші  дні,

У  старім  замку  з  садом  гідним  дива,
Що  над  рікою  з  гаєм  із  рокит,
Жила  крилата  та  благочестива
Принцеса,  мила  наче  оксамит,

З  шляхетним  королівським  вихованням,
Охайна  й  чемна  з  безліччю  умінь,
Весь  час  кохалась  з  кроєм  й  вишиванням
Й  чекала  принца  з  власних  сновидінь.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
А  скрізь  –  жахіття,  як  в  часи  Артура,
Де  панували  відьми  й  чаклуни,
Та  ще  були  і  страти,  і  тортури,
А  по  горах  –  драконів  табуни.

Що  час  від  часу  бійки  учиняли,
Вогнем  палили  селища  й  лани,
Вбивали  люд,  худобу  викрадали
Старанно,  як  нащадки  Сатани.

А  ще  принцес  невинних  спокушали
Та  щоб  здолати  стіни  кріпосні,
В  підмогу  хитрих  відьом  залучали,
Що  теж  служили  вірно  Сатані.

Була  в  них  господинею  Моргана,
Підступна  лярва  з  рогами  кози,
Неначе  донька  жаби  та  цигана,
Прихильниця  до  повні  та  грози

Для  того  в  мандри  лицарі  рушали,
Щоб  відсіч  дати  магії  та  злу,
Та  в  сутички  з  драконами  вступали,
Життя  цьому  віддавши  ремеслу.

Але  таки  паскудники  лукаві
Беззахисність  знаходили  бува,
Ось  так  Дракон  неначе  на  забаві
Запас  звабливі  дії  та  слова,

Що  їх  його  Моргана  та  навчила,
Та  до  Принцеси  залицятись  став,
Щоб  відьмі  -  душу,  а  собі  вже  -  тіло,
Як  в  договорі  вкладений  устав.

Такий  вже  ніжний  й  лагідний,  тварюка,
В  очах  смола,  слова  -  як  пастила,
Прикрасами  коштовними  аж  грюка,
Що  встояти  Принцеса  не  змогла.

На  щедрість  спокусилася  та  ласку,
Й  одразу  опинилася  в  тюрмі,
Та  думала  –  потрапила  у  казку,
Бо  в  чарах  в’язко,  наче  уві  сні,

Гадала,  не  потрібно  те  кохання,
Добробут  –  все,  що  треба  для  життя,
Та  він  затьмарив  добрі  сподівання
І  розчавив  колишні  почуття.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
В  ту  ж  пору  жив  такий  собі  Музика…
Складав  пісні,  був  мрійник  та  поет,
До  технік  здібний,  гідно  чоловіка,
Пройшовши  власний  університет.

Блукав  по  тому  ж  королівству  тихо
Шукач  кохання,  бард  та  менестрель,
Аж  поки  не  натрапив  як  на  лихо
На  замок  з  садом,  кращий  із  осель,

Де  у  вікні  томилася  Принцеса.
Її  побачив  –  наче  остовпів:
Чи  з  піднебесся  залунала  меса,
Чи  то  із  серця  став  лунати  спів…

Та  зрозумів  одразу:  це  Кохання,
Що  дарували  йому  Небеса,
Що  буде  й  радість,  будуть  і  страждання,
Та  це  —  назавжди  щастя  і  краса.

Та  він  страждав  —  вона  не  помічала,
Бо  не  такий  Музика  в  мріях  жив,
Її  душі  та  пісня  не  торкала
Бо  це  ж  не  гідно  рівня  королів!

Та  вірив  він:  Кохання  всіх  сильніше,
Допоки  не  відчув  втручання  чар,
Та  не  можливо  розсвітлити  віршем
Одним  те  небо,  що  в  плачу  від  хмар.

Та  враз  як  Лицар  опустив  забрало
Щоб  захищати  світлі  почуття
Та  Жінку,  що  Кохання  дарувало,
Від  пакості,  від  бруду  та  сміття

Відтоді  й  почувався  вже,  як  Лицар,
Що  гідний  й  в  змозі  подолати  зло,
В  бою  Дракона  знищити  та  Жрицю
Розпусти  геть  загнати  у  кубло.

Та  розумів,  що  чоловік  не  в  змозі
Здолати  чари.  Тож  серед  музик
Та  всіх  простих  людей  питав  в  дорозі,
Де  є  могутній  Мерлін,  чарівник.

Та  привели  шляхи,  хоч  і  не  стрімко  –
Чи  диво,  чи  любов  допомогли  –
Та  зустріч  відбулася  і  підтримку
Отримав  він  із  світла  для  імли.

Та  переміг  Дракона  в  лютій  битві,
Свою  Принцесу  визволив  з  пітьми,
Та  жити  стали  в  щасті  та  молитві
За  світ,  кохання,  й  щирість  між  людьми.

І  став  він  Лицар,  прийнятий  до  кола,
Бо  був  героєм  задля  всіх  людей,
А  згодом  королем,  але  ніколи
Не  відпускав  поезію  з  грудей.

Та  стала  Королевою  Принцеса
Найкращою,  бо  поруч  з  Королем,
Любов  лише  міцніше,  як  з  під  преса,
Як  терзана,  чи  палена  вогнем…!

Моргана  ж  перевтілилася  в  жабу
Та  так  собі  в  болоті  і  живе.
Така  легенда  про  любов  та  звабу,
Про  міць  кохання  й  лихо  світове.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Коли  та  де  це  все  було  –  хто  знає,
Чи  наяву  воно,  чи  уві  сні…
Та  як  їх  звали,  світ  не  пам’ятає:
Це  так  давно…  було,  а  може  й  ні…

©~GV~26/5.8.18/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802170
дата надходження 07.08.2018
дата закладки 06.11.2019


birusa

ОГЛЯНИСЬ

Сколько  времени  упущено.
Сколько  попусту  растрачено.
Днями  облачно  грядущими
Жизнь  бездумная  оплачена.

Всё  по  мелочам  разменяно,
Да  на  прихоти  помножено.
Сколько  важного  растеряно,
А  пустое  подитожено.

Дни  летят  листвой  опавшею,
Вечной  суетой  гонимые.
И  бредём  толпой  уставшею
Жаждой  алчною  томимые.

Безоглядно,  словно  начерно,
Проживаем  жизнь  бесценную.
Только  то,  что  предназначено,
Заменили  пылью  тленною.

Но  есть  времечко  пока  ещё.
Пусть  немного,  пусть  на  донышке.
Лишь  с  небесной  светлой  помощью
В  душах  засияет  солнышко.

Сколько  дней  ещё  отмеряно?
Сколько  лет  ещё  назначено?
Если  понял  -  не  потеряно.
Всё  по  силам  духом  зрячему.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853016
дата надходження 29.10.2019
дата закладки 05.11.2019


Ки Ба 1

без імені


імла  околом  /  смола  венами

стріла  зламана  в  серця  камені_

нема  імені  /  роду  /  племені

ойкуменою  за  туманами

сни  наповнені_

сосни  з  кленами

весни  першої  зморний  цвіт_

іній  скронями_  тіні  впевнені

що  не  збудеться  заповіт_

>

слова  колами_  гудуть  бджолами

мертві  в  черепі_  жертви  пам’яті_

струни  напнуті_  стисни  щелепи_

труни  тіснява  /  плач  на  паперті

розпач  янгола  сміхом  станеться

хвилі_  де  вони_

білі  гранули_

мить  розтанула_  вічність  тягнеться

душу  демони  заарканили_



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853769
дата надходження 05.11.2019
дата закладки 05.11.2019


rutzt

Свобода

Коли  настають
Невеселі  часи
І  гідність  здають
Без  бою,
Уперта  свобода
Іде  у  ліси,
Де  чистить  
Стареньку  зброю.
Довкола  танцює
Непроханий  страх,
І  сумнів  у  спину
Дише,
Бо  стільки  манкуртів
Лишилось  в  містах,
Страждати  за  них
Навіщо?
Та  виграє  хто
Із  нечистим  війну
Й  оберне  на  крапку
Кому?
І  чиститься  зброя
За  тих,  хто  ціну
Нарешті  складе
Усьому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853702
дата надходження 04.11.2019
дата закладки 05.11.2019


Світлана Ткаченко

Квартира

-1-
Свою  стару  захаращену  п’ятикімнатну  квартиру  Зоя  такою  не  запам’ятала  з  дитячих  часів.  Тепер  їй  доведеться  розгребти  ці  завали  предметів  і  речей,  дати  їм  лад  і  продовжити  жити  далі.  Це  завдання  вона  поставила  собі  давно,  відколи  нікому  стало  розпоряджатися  тим  майном,  а  от  вперше  увійшла  сюди  роки  через  два.  Недоремонтована  свого  часу  частина  приміщень  виглядали  гірше,  ніж  старі  шафи,  які  всім  своїм  виглядом  нагадували  похилені  меблі  на  дитячих  малюнках.  У  колишній  маминій  спальні  був  відкритий  вхід  до  нижнього  службового  поверху,  і  Зоя  спершу  зазирнула  туди.  Господарське  приладдя  та  реманент  виглядали  готовими  до  роботи,  а  етажерки  зі  схованими  «про  всяк  випадок»  старими  речами  –  впорядкованими.  Здається,  бойлер  і  автомат  індивідуального  опалення  блимнув  їй  червоною  сигнальною  лампою  датчика,  наче  й  справді  підключений  і  працює.  
Звідкись  повилазили  п’ятеро  котів  і  кошенят.  Які  шпарини  вони  могли  знайти,  щоби  залізти  і  вирости  тут?  Чи,  може,  хтось  тут  ще  побував  до  Зої?  Їй  стало  трохи  моторошно,  але  вона  опанувала  себе  і  почала  задавати  логічні  запитання,  щоб  оцінити  перспективи  подальшої  роботи.  Невідомо,  що  їм  тут  їсти,  бо  ж  мишей  навряд  чи  тут  знайдеш.  Треба  забрати  їх  звідси.  Дивніше  було  не  це:  усі  вони  виглядали  занедбано,  але  їхня  дикуватість  скоріше  викликала  співчуття  і  ніжність,  ніж  страх  бути  подряпаною,  до  того  ж,  звідки  вони  такі  різні  й  такі  «породисті».  Найстаршим  був  здоровенний  британський  кіт  рудого  мармурового  окрасу.  Заскубане  хутро  його  розгладжувалось,  закручені  пом’яті  вібриси  розпрямлялися  у  Зої  на  очах.  Їй  ставало  дедалі  моторніше,  але  Зоя  вирішила,  що  розбереться  з  цим  потім.  Час  від  часу  на  очі  траплялись  кошенята-підлітки  шести-семи  місяців:  один  шоколадного  кольору,  інший  –  із  шоколадним  писком,  лапками  й  хвостом  на  зразок  сіамських  котів.  Мордахи  були  не  подовженими,  а  миловидно-кругленькими,  тому  вона  подумала,  що  це  точно  не  сіамці.  Була  ще  пара  кошенят  віком  місяці  по  три:  попільно-сіре  з  білою  маніжкою  і  звичайне  буро-тигрове,  яких  під  кожним  будинком  обов’язково  знаходиться  пара  штук.  Усі  такі  особливі,  між  собою  не  спілкуються,  але  якось  уживаються  на  цій  території.
Перше,  що  Зоя  побачила,  піднімаючись  у  кімнату  –  труби,  які  виходили  прямо  з  цього  напівпідвального  господарського  приміщення,  пропускали  вологу  –  з-під  старезної  іржавої  перекошеної  муфти  спливали  темно-бурі  засохлі  патьоки,  і  навіть  тепер  вона  побачила  крапельку,  яка  набруньковувалась.  Це  була  труба  гарячого  водопостачання,  тому  Зої  здалося,  що  ризик  розриву  труби  від  цього  ще  підвищується.  Що  вона  робитиме,  коли  та  лопне  й  затопить  геть  усе?  Так  ніби  ж  всі  комунікації  вимкнені?  Вона  обернулася  ще  раз:  п’ятисотлітровий  бойлер  вже  не  блимав,  а  горів  повноцінним  нагрівом,  і  датчик  температури  повільно  зростав.  Довелося  спуститися.  Щиток  з  автоматичними  запобіжниками  був  заплетений  павутинням,  але  під  кришкою  виглядав  повністю  чистим  і  у  робочому  стані,  тому  Зоя  вимкнула  усе,  залишивши  лише  верхнє  освітлення.  Бойлер  не  відреагував.
–  Ой,  таточку!  Що  ж  мені  робити?
–  Не  хвилюйся,  я  цим  займуся.  Виходь  звідти.  –  Зоя  піднялася  у  кімнату,  а  її  батько  спустився  в  комору.  Він  був  у  своїй  звичній  розтягнутій  кофті  з  великими  ґудзиками.  З  відтягнутих  кишень  стирчали  залапані  брудні  обценьки  і  купа  дрібниць.  Колір  цієї  одежини  завжди  нагадував  Зої  чорно-синє  нічне  небо,  а  поодинокі  синтетичні  відблиски  –  зорі,  які  згасають  під  ранок.  Плями  й  потертості  на  відкладному  комірі,  рукавах  і  спині  тьмяніли,  наче  нічні  хмарини.  Скільки  вона  пам’ятала  цю  кофтину,  тато  нагадував  їй  нічну  тінь.  Зоя  не  здивувался,  коли  у  коморі  щось  зашаруділо  від  перекладання,  а  коти  поодинці  спокійно  повилазили  нагору.
–  Так,  що  тут  у  нас?  –  Зоя  відкрила  шафу.  На  дні  її  лежали  старі  подушки  у  обтьопаних  від  часу  напірниках.  На  плічках  висіло  кілька  досить  сучасних  одежин  розміру  Зоїної  сестри.  На  тих  подушках  непотребом  валялись  кілька  ліфчиків  і  заплутаних  між  собою  трусів.  –  Ага.  Ну  ясно.  Ритка  у  своєму  репертуарі.  Де  вона  й  ключі  взяла?  Треба  буде,  щоб  вона  позабирала  оце  все,  коли  я  цей  непотріб  мішками  викидатиму,  а  то  звинуватить  потім,  що  чуже  взяла.  У  сусідній  шафі  малювалась  схожа  картина.  Давні  складені  речі  часів  ще  за  життя  баби  й  діда  акуратно  рядочками  заповнювали  глибину  полиць.  Різні  сучасні  тканини  з  блиском  синтетики,  зім’яті  гамузом,  нагромаджували  ближчий  до  дверцят  простір.  Зоїна  спроба  зачинити  шафу  закінчилась  вивалюванням  отієї  купи  на  підлогу.  Вона  не  стала  розгрібати,  а  лишила  шафу  прочиненою.  З  дверей  нависали  пом’яті  рукава  блузок  і  шмат  старих,  але  майже  не  ношених  брюк,  які  були  актуальними  ще  за  часів  старшої  школи.  Згадувалось,  що  вище  коліна  там  є  ділянка,  затерта  багатьма  засобами  для  виведення  плям,  що  врешті  механічно  зіпсувало  фактуру  тканини.  Найгірше,  що  Зоя  пам’ятала,  де  і  як  поставила  ту  пляму  на  свою  голову,  і  це  її  досі  трохи  дратувало.  На  балкон  вона  вийти  побоялася.  Той  виглядав  так,  наче  от-от  відвалиться.  Це  було  не  так,  але  розхристані  перекошені  вікна  й  сильно  похилена  підлога  потрісканими  й  покрученими  дошками  справляли  таке  враження.
–  Так.  Годі.  Повернуся  сюди  з  допомогою.  Сама  я  тут  нічого  не  вдію,  а  родичі,  може,  порозбирають  лахи.  Дещо  тут  майже  зовсім  нове.  –  Вона  перейшла  у  батькову  кімнату.  Двадцять  квадратних  метрів  із  окремим  просторим  балконом  ще  пам’ятали  відносно  сучасний  ремонт,  але  теж  були  захаращені  усяким.  Найкраще  виглядав  балкон.  Квадратів  десять  хорошої  майстерні  так  само  були  не  прибрані,  але  принаймні  всі  ті  відкриті  короби  із  інструментом  і  витратними  матеріалами:  сантехнічними,  електротехнічними,  столярними  й  слюсарними,  –  не  валялись  по  приміщенню,  а  тихо  припадали  пилом.  Зої  тут  стало  значно  затишніше.  Нова  дерев’яна  підлога,  гарна  вагонка  й  вікна  хоч  і  не  відповідали  новітній  моді,  проте,  зроблені  були  якісно  й  на  совість.  Вона  навіть  подумала:  «От,  приберу  зайвий  папір  з  полиць,  зміню  меблі,  можна  й  переїхати  сюди.  І  панорама  на  озеро  дорогого  вартує.  
Сонечко  тулилось  до  підвіконь  на  ламінат  кімнати,  просвічуючи  кожну  мушку  на  рамі  чи  пилинку  у  повітрі.  Зоя  провела  рукою  по  книжкових  полицях,  до  самої  стелі  напханих  папірцями,  кресленнями,  старими  пожовклими  щоденниками  і  просто  записниками  різних  років.  Навіщо  він  їх  беріг?
Наступного  разу  вона  покликала  туди  родичок,  з  якими  не  бачилася  від  дня  похорону.  Ті  саранчею  пронеслися  по  квартирі,  щоправда,  таки  переклавши  усе  ганчір’я.  Посуд  їх  не  зацікавив,  бо  був  надто  скромним.  Вони  згребли  докупи  подушки,  матраци,  завіси,  пледи  й  ковдри,  більш-менш  пристойний  одяг.  Лише  одна,  троюрідна  тітка  Лариса,  глянула  на  низку  родинних  світлин,  приліплених  до  різних  поверхонь  магнітами  або  кнопками.  Пройшлася  рукою,  витираючи  з  них  пил,  до  однієї  наблизилась  зі  словами:
–  Отут  гарний  вийшов.  Я  пам’ятаю  той  день.  Це  було  твоє  весілля?
–  Риткине.
–  Він  тоді  ще  такий  гарний  тост  штовхнув,  я  аж  заслухалась.
–  Не  вмів  він  тости  говорити.  Мабуть,  довго  готувався  тоді.  Першу  дочку  заміж  оддавав,  хоч  і  був  проти.  Як  виявилось,  не  дарма.  –  Відповіла  Зоя.  Вона  здогадувалась,  що  для  тата  то  був  один  з  найскладніших  днів  у  житті.
Тато  підійшов  і  зняв  те  фото.  Лариса  підхопила  картку,  що  ніби  падала,  як  їй  здалося.  Зоя  бачила,  як  та  заховала  в  кишеню  шматочок  фотопаперу  з  відбитком  колишнього  татового  смутку.  Коли  Лариса  пішла  в  іншу  кімнату,  Зоя  кинулася  до  батька  на  груди,  обійняла  його:
–  Тату,  таточку!  Не  давай  їй  ту  фотку.  Навіщо  ти?  Вона  так  поводилася  на  похороні,  наче  лише  й  шукала,  що  би  собі  забрати.  Голубці  пакувала  для  зятя,  пиріжки.  Ще  батюшка  молитви  не  відчитав,  а  вона  вже  біля  вішака  твої  куртки  перебирала.  Я  їй  досі  це  не  можу  простити.  –  Батько  погладив  Зою  по  голові,  і  вона  заспокоїлася.  Рудий  кіт  підійшов  до  неї,  сподіваючись  обтертися  об  ноги.  Зоя  простягла  руку  його  погладити,  та  батько  перехопив  її  рух,  відпихнувши  тварину:
–  Треба  забрати  парочку  звідси,  але  не  цього.  Не  привчай.
–  Добре.
Зоя  не  могла  визначитись,  що  їй  робити  з  тією  квартирою.  Жити  в  ній?  –  Коли  вона  тут,  неспокій  ятрить  її  журливі  спогади  і  сипле  питання  за  питаннями  на  кшталт  «а  якби  все  сталося  інакше».  Здавати  в  оренду?  –  Це  прекрасна  можливість  відсунути  рішення  на  потім.  Тільки  спершу  так  само  треба  вкласти  купу  грошей  на  ремонт.  Досі  вона  ходила  сюди,  і  щойно  вирішувала  щось  викинути,  її  мучили  спогади  і  сумніви,  що  то  все  було  значимим  для  її  рідні.  Принаймні,  воно  все  чогось  вартувало.  Від  шмаття  вона  позбулася  досить  швидко,  бо  родички  допомогли,  а  рештки  вже  дійсно  нікому  не  потрібні.  Старі  меблі  треба  було  б  вивезти  на  смітник.  А  може,  продати  із  самовивозом?  А  раптом  це  якийсь  раритет,  що  вартує  реставрації?  От  шифон’єр  ще  бабин  стоїть.  Вона  мріяла  одночасно  і  про  новий  гарний  ремонт,  і  про  старі  речі,  яких  шкодувала  позбутися.
Вже  минуло  пару  місяців,  як  Зоя  сюди  ходить,  а  майже  нічого  не  змінилось.  Хіба  рудого  кота  взагалі  не  видно.  Вчора  Зоя  дізналася,  що  тітка  Лариса  потрапила  в  лікарню  з  інсультом,  і  кажуть,  що  вихід  звідти  в  неї  лише  один.  Зоя  вже  не  тримала  на  неї  образи  і  подумала,  що  треба  б  її  відвідати.
Лише  сьогодні  їй  подумалось:  а  чому  не  ростуть  кошенята?  Ті,  шоколадні,  мали  б  уже  перетворитися  на  дорослих  котів,  а  ці,  дрібні…  та  ну  їх.  Вона  бачила,  що  миска  з  сухим  кормом  повна,  значить,  вони  вилазять  звідси  і  ходять  їсти  деінде.
                                                                                                                               -2  -
Зоя  зателефонувала  Риті,  з  якою  бачилася  не  так  часто.  В  них  здавна  не  клеїлося,  але  обидві  тримали  паритет,  не  роздуваючи  конфлікти.  Та  й  не  було  між  ними  особливих  суперечок,  відколи  не  мали  спільних  справ.
–  Привіт,  Рито!  Маєш  час  на  вихідних?
–  Знайду.  Що  трапилось?
–  Хочу  спитати,  коли  ти  востаннє  заходила  до  батькової  квартири,  і  звідки  в  тебе  ключі?  –  рівним  тоном,  але  в  лоба  почала  Зоя.
–  Які  ключі?  Шо  за  пред’яви?  Ти  з  дуба  впала?  Я  взагалі  там  не  була,  відколи  батька  немає.  –  Ритка  увімкнула  свій  бикуватий  тон,  якому  навчилася  у  одного  з  хахалів.
–  От,  давай  не  будемо.  Я  знайшла  тут  у  шафі  купу  твоїх  речей.  Склала  в  один  пакет.  Хочеш  –  забирай.
–  Я  не  знаю,  про  що  ти.  Ти  впевнена,  що  то  мої  речі?
–  Звідки  я  знаю?  То  забереш?
–  Да  ясно,  шо  заберу.  Тобі  не  лишу.  –  За  мить  вона  пом’якшала,  щойно  зрозуміла,  що  її  ні  в  чому  не  звинувачують,  і  з  більш  лагідною  інтонацією  продовжила,  –    зрештою,  сто  років  не  бачились.  Я  приїду.  –  Вони  домовились  на  десяту  годину  в  суботу  зустрітися  біля  будинку.  Як  і  очікувалось,  Рита  спізнилася,  тому  Зоя  чекала  на  неї  вже  вдома,  заварюючи  чай  і  розпаковуючи  пластиковий  контейнер  із  зефіром.  Спершу  вони  потеревенили  ні  про  що,  та  Риті  вже  не  терпілося  подивитися,  що  там  за  речі  на  неї  чекають.  Розгорнувши,  вона  визнала,  що  то  дійсно  її  одяг.
–  Странь.  Звідки  це  тут?  Ці  костюми  я  не  надівала  ще  зі  студентства.  І  що  тут  роблять  старі  труселя?  Боже,  хто  їх  так  переплутав?  Кому  воно  треба?  Я  ж  наче  це  все  вже  давно  повикидала.  О!  Цей  комплект  мені  Рик  підвалив.  Кльовий  чувак  був,  якби  не  сів  по  дурі.
–  Кльовий?  Ритко!  Чим  ти  думала,  коли  зі  всяким  мурлом  стрічалася?  Де  ти  їх  взагалі  брала?
–  Та  отож.  Не  кажи,  сестро.  Мені  наче  очі  засліплює,  щойно  бачу,  як  до  мене  підкатує  нічогенький  такий  самець.  Я  зразу  забуваю,  що  і  вчорашній  був  нічогенький.  Не  то  шо  ти  зі  своїм  Ігорем.  Як  він,  до  речі?  Чо  це  ти  тут  сама  корячишся?
–  Нормально  він.  За  кордоном.  Надовго.  Компанія  відрядила  вчитися.
–  Далеко?
–  В  Штати.
–  Оооо!  Так  ти  солом’яна  вдова?  –  Рита  похабно  заіржала.  –  Може,  замутимо  з  кимось?  
–  Тьху!  Замовкни.  Гидко  слухати.  Коли  ти  вже  за  ум  візьмешся?
–  Твоя  правда.  Якби  тоді  так  заміж  не  вискочила  за  того  придурка,  все  б  інакше  в  мене  було.
–  То,  може,  не  пізно  змінитися?
–  Та  кому  я  така  потаскана  треба?  –  Рита  опустила  голову,  розглядаючи  зморшки  шкіри  не  першої  пружності.  В  руках  досі  був  гамуз  заплутаних  кружевних  стрінгів  і  бікіні.  –  Я  в  таке  вже  й  не  влізу.  Та  й  нема  для  кого.  О!  Оці,  малинові,  купила,  коли  з  Вадиком  стрічалася.  Єдиний  нормальний  мужик  трапився.  –  Вона  виплутала  тоненький  трикутничок.  Поки  витягувала,  решта  білизни  затяглися  стречовими  тасьмами  у  геть  нерозплутуваний  кавалок.  –  Що  за  дурня?  Ай,  все  одно  викидати.  –  Вона  запхнула  все  до  пакету.
–  Так  а  чого  розбіглися?
–  Да  не  розбіглися.  Я,  дурепа,  злякалася,  що  буду  інваліда  няньчити  або  й  того  гірше.  –  В  нього  рак  горла  чи  щось  таке  знайшли.  От  як  він  сказав  про  це,  я  й  дременула.
–  Значить,  не  любила.
–  Так,  а  кого  я  любила?  Правда,  жалкувала  часто,  згадувала  про  нього.
–  А  що  з  ним  трапилось  далі?  Він  живий?
–  Хтозна.  –  Рита  не  стала  продовжувати,  лишивши  про  себе  думку,  що  краще  б  ніколи  не  стрічатися  з  ним,  бо  це  найгірший  вчинок  у  її  житті.  Вона  боялася  навіть  подумати,  що  колись  потрапить  йому  на  очі.  Від  сорому  вона  іноді  думала:  добре,  що  його  вже  немає,  і  нікому  її  пристидити.  Їй  конче  потрібно  було  змінити  тему.  –  А…  хто  це  в  тебе  такий  симпатичненький?  –  Рита  взяла  на  руки  котика,  що  зайшов  на  кухню  і  солодко  заспано  потягнувся,  трохи  накульгуючи  на  одну  лапку.
–  Та  от,  приблудився.  Хочеш  –  забирай.
–  Правда?  А  що,  і  заберу.  Хоч  про  нього  подбаю.  –  Вона  дійсно  забрала  котеня.  Щоправда,  через  тиждень  подзвонила  сестрі  із  проханням  приглядіти  за  ним,  бо  їй  трапилося  пошкодити  ногу,  да  так,  що  аж  у  лікарні  лежить.  Перелам  був  не  надто  складний,  але  потребував  тривалої  реабілітації.  Зоя  перевідала  Риту,  забрала  ключі  від  сестриної  хати  і  поїхала  за  котом.  Дивно,  що  вона  нікого  там  не  знайшла.  Позамикавши  двері,  набрала  сестрин  номер.  Разом  вони  вирішили,  що  кіт  вискочив  чи  загубився,  і  оскільки  це  був  приватний  будинок,  обидві  сподівалась,  що  той  не  пропаде.  У  крайньому  випадку  сусіди  нагодують.  Та  коли  Зоя  викликала  таксі,  сірий  брудний  колобок  виповз  з  духового  вікна.
–  Ось  ти  де!  А  я  тебе  всюди  шукаю.  Ану,  поїхали!
Дорога  до  батькової  квартири  зайняла  півгодини.  Зоя  сиділа  на  передньому  сидінні,  тримаючи  кошеня  у  невеличкій  сумці,  і  дивилася  на  його  викривлене  відображення  на  склі  бокових  дверцят.  Яскраві  промені  переламано  витягували  шию  котеняти,  а  біла  маніжка  весь  час  скакала,  відтинаючи  голову  зображенню  на  вибоїнах.  Наприкінці  дороги  таксист  тоненьким  голоском  запитав,  чи  живе  вона  у  тій  хаті,  звідки  робила  замовлення.  
–  Взагалі  то  ні…  а…  –  Зоя  подивилась  на  нього.  Через  усю  шию  тоненько  лежав  білий  рубець.  –  Можна  я  візьму  вашу  картку?
–  Так.  Будь  ласка.  Радий  буду  прислужитися.  –  Він  витяг  зі  стопочки  визитівок  верхню,  хоч  Зої  з  пасажирського  сидіння  було  зручніше  це  зробити.  На  картці  було  написано:  «Вадим  Горлач.  Вантажні  і  пасажирські  перевезення.»  –  Вона  подякувала  і  розрахувалась.  Коли  виходила  з  автівки,  кошеня  вискочило  із  сумки  і  дременуло  в  бік  підвалів.  
–  Та  нехай  йому!  От,  зараза!  –  Зоя  його  так  і  не  знайшла,  хоч,  по  правді  сказати,  не  дуже  й  хотіла.  Щось  їй  підказувало,  що  він  сам  собі  обирає  хазяїв.
                                                                                                                             -3-
На  сьогодні  вона  планувала  почати  розбиратися  із  книжковими  полицями.  Здати  книги  на  макулатуру  не  піднімалася  рука,  хоч  попередні  рази  вона  таки  відгребла  стопку  методичок,  роздруківок,  старих  наказів  і  пожовклих  листків  ще  з  текстами,  відбитими  на  друкарській  машинці.  Батько  мав  якусь  хворобливу  тягу  зберігати  усе  на  світі.  Певно,  Зоя  і  сама  успадкувала  це.  З  художньою  літературою  було  все  ясно.  Вдома,  де  вони  жили  з  чоловіком,  в  неї  зберігався  майже  повний  дублікат  цієї  бібліотеки.  Батьки  збирали  на  придане.  Ритка  відмовилась  від  такого  добра.  Однакові  корінці  класичних  творів  відблискували  золотавим  тисненням.  Більшість  Зоя  навіть  прочитала.  Тому  вона  відперла  батькові  книжки  в  бібліотеку,  і  там  їй  подякували.  Щоправда,  не  кожна  бібліотека  прагнула  такого  поповнення.  То  ж  довелося  ще  пошукати,  хто  б  погодився.  Технічну  й  довідкову  літературу  видань  60-70-х  років  навряд  чи  можна  буде  так  легко  пристроїти.  Але  вона  домовилась,  що  завезе  все  до  букініста.  Фактично,  перекладе  відповідальність  за  вибір  того,  чому  бути  макулатурою.  
Серед  професійних  книжок  і  копій  з  патентами  вона  знаходила  поодинокі  книги  з  фінансів.  Товсті  фоліанти  поважного  наукового  вигляду.  Нічого  так  не  смішило  тепер,  як  ідеологічні  назви  цілком  звичайних  господарських  операцій.  «Овладение  денежной  системой  после  победы  социалистической  революции».  «Роль  кредита  при  социализме».  Так  наче  при  інших  політичних  формаціях  кредит  виконував  якесь  інше  призначення.  «Кредит  воздействует  на  развитие  народного  хозяйства  двояко.  Во-первых,  он  оказывает  влияние  на  народное  хозяйство  в  целом,  что  является  следствием  движения  кредита  независимо  от  того,  какие  конкретные  цели  преследуются  при  кредитовании  предприятий.  Во-вторых,  кредит  влияет  на  народное  хозяйство  в  связи  с  тем,  что  банк  сознательно  использует  его  для  достижения  определенных  целей.»    Сказитися  можна!  Зоя  пролистала  книжку.  Жодної  формули!  Навіть  не  написано,  як  простий  чи  складний  процент  вираховується.  А  наука  де?  Боже,  хіба  не  дивно,  що  вони  СРСР  втратили?  Ця  добірка  пришвидшила  розрив  шаблонів  для  Зої.  Виявляється,  не  лише  зараз  друкують  «шопопало»…
Найважче  було  розпрощатися  із  підручниками.  Два  десятки  посібників  з  елементарної  фізики  та  математики,  задачники  та  довідники  здавалися  Зої  справжнім  скарбом.  Коли  вона  вчилася,  не  було  надійніших  посібників  дійсно  зрозуміти  якусь  тему,  ніж  звернення  до  батькових  покладів.  Старі  підручники  писали  доступною  мовою,  зрозумілими  поясненнями,  з  логічними  малюнками  та  схемами.  За  ними  можна  було  хоч  досліди  повторювати,  хоч  до  інституту  вступати.  Шкода,  що  Зоя  так  і  не  вмовила  сина  заглянути  до  дідової  бібліотеки.  Він  вивчився  всьому  новому  і  по-новому,  хоч,  і  Зоя  була  в  цьому  впевнена,  багато  чого  здавав  на  «тяп-ляп»,  не  дуже  розбираючись  у  предметі.  
І  ось  нарешті  Зоя  взяла  до  рук  записники,  що  допіру  складала  окремо.  Купа  товстих  щоденників,  залапаних,  затертих,  з  поламаними  кутиками  обкладинок  у  дві  стопочки  височіли  на  письмовому  столі.  Що  з  ними  робити?  Читати?  Батько  ніколи  не  дозволяв  торкатися  особистих  записів.  Ця  звичка  ніколи  не  брати  чужі  речі  й  не  лізти  із  допитливими  питаннями  про  те,  що  її  не  стосується,  у  Зої  з  дитинства.  Колись  вона  єдиний  раз  заглянула  у  шкільний  журнал,  щоб  подивитися  оцінки  за  чверть.  Класна  керівничка  дуже  суворо  це  забороняла.  І  її  вчинок  скоріше  був  викликом  самій  собі,  ніж  підмовлянням  підлітків-однокласників,  а  все  ж,  коли  рипнули  двері,  вона  рефлекторно  закрила  журнал,  зачепивши  чорнильну  ручку  на  вчительському  столі.  Саме  той  випадок  нагадувала  їй  пляма  на  штанях.  Незручність,  порушення  правил,  чужі  оцінки…  З  тих  пір  минуло  багато  років,  а  вона  й  досі  не  брала  до  рук  випрати  одяг  сина  чи  чоловіка,  якщо  вони  не  перевірять  і  не  спустошать  кишені  власними  руками.  
Вона  й  справді  не  дуже  хотіла  лізти  в  ті  щоденники.  Але  ж  навіщось  він  їх  беріг!  Що  там  такого,  що  він  і  досі  являється  їй  у  цій  хаті?  Їй  здавалося,  що  вона  й  досі  бачить  батька  через  те,  що  в  нього  тут  незакінчена  справа.  Яка?  Розказують  же  всякі  подібні  історії,  значить,  частка  правди  в  них  є.  Зоїни  руки  тремтіли.  Вона  розуміла,  що  це  вже  не  злочин,  що  ніхто  не  осудить  її  вчинок,  що  це  майно  більше  ні́кому  сортувати.  В  той  день  вона  так  і  не  спромоглася  відкрити  записи.  Натомість  вирішила  поговорити  з  татом.  Та  скільки  вона  не  кликала,  не  питала,  хата  була  пустою.  Ні  голосу,  ні  шурхоту.  Вона  перевіряла  їхні  колишні  дитячі  кімнати.  Там  було  затишно,  чисто  й  пусто.  Навіть  дивно.  
Зазвичай,  здавалося  Зої,  чужі  батьки  зберігають  дитячі  кімнати  такими,  якими  ті  пам’ятали  своїх  хазяїв:  із  іграшками  та  фотографіями,  пам’ятними  речами,  спортивним  приладдям  та  дурнуватими  постерами.  Їхні  з  Ритою  батьки  не  обтяжувались  сентиментами  і  з  часом  після  весіль  обох  доньок  переобладнали  Зоїну  кімнату  на  залу  з  великим  телевізором,  купивши  тоді  один  з  перших  мультимедійних  центрів.  Ритину  –  так  і  не  встигли  опанувати,  тому  мама  там  розводила  квіти,  влаштувавши  справжній  сад.  Пара  крісел  біля  вікна  були  ідеальним  куточком  для  маминого  рукоділля  і  читання.  І  правильно  зробили.  Зоя  подумала:  як  добре,  що  хоч  це  не  доведеться  розгрібати.  Відколи  тата  немає,  мама  не  вилазить  зі  свого  села,  де  живе  у  дерев’яній  старезній  хаті,  приїздити  сюди  відмовляється.  Квіти  теж  переїхали  туди.  Час  від  часу  Зоя  лише  провітрювала  ті  кімнати.  Вони  були  відокремлені  від  головної  частини  житла  довгим  коридором,  і  навіть  коти  в  той  бік  не  ходили.
Коли  наступного  разу  вона  підійшла  до  щоденників,  не  встигнувши  ще  заглибитись  у  свої  звичні  протиріччя,  він  з’явився.
–  Ну  слава  Богу!  То  читати  чи  не  читати?  –  спитала  батька.  Він  провів  пальцем  по  стосу  блокнотів  й  зупинився  посередині,  на  досить  давньому,  але  не  найстарішому  щоденнику.  
–  Оцей?  Тільки  його?  –  уточнила  дочка.  Батько  погоджувально  кивнув.  –  Добре.  Тільки  не  дивись  на  мене.  Я  так  точно  не  зможу.  –  Тато  вийшов  ніби  до  іншої  кімнати.  Здавалося,  він  спустився  на  технічний  поверх.  Зоя  прислухалася  і  чітко  почула  котяче  муркотіння,  що  луною  переливалося  між  стінами.  
Сторінки  й  обкладинка  нотатника  виглядали  не  найкраще.  Було  видно,  що  його  перечитували  дуже-дуже  багато  разів.  Корінець  аж  розсипався.  Засмальцьовані  жовті  сторінки  навіть  не  зліпилися,  як  це  буває  після  довгого  лежання  придавленого  паперу,  і  розгорталися  з  голосним  шурхотінням.  Окремі  розвороти  перечитувались  частіше,  тому  відразу  розкривалися.  Дрібні  рядки  красивого  почерку  в  окремих  місцях  були  багаторазово  перекреслені,  а  нижче  переписані.

«Передавлені-перехмарені-перелічені  ночі  січеня…
Дай  побачити  очі  барині,  а  не  зляканий  погляд  дівчини…»

На  іншій  сторінці:

«Реготала  стернина  жатвою,  що  хотілося  –  перетлілося
І  твоя  коса  перем’ятая,  і  моя  коса  –  затупилася…»

Ще  на  одній  лежала  карточка,  маленька  чорно-біла  світлина,  на  якій  розпушені  мамині  кучері  щедро  розсипаються  по  плечах,  а  в  очах  грають  бісики,  яких  Зоя  ніколи  не  бачила,  або  не  помічала.  На  тій  сторінці  багато  разів  переписані  рядки  закінчувались  так:

«Я  бачив,  як  ти  лоскочеш  
своїм  чорнобривцям  вушка,
я  бачив  –  вони  й  шарілись,  
тягли  під  колінця  тінь,
і  кров’ю  спливали  мочки,
і  плавився  синій  почерк  –
ти  знаєш,  що  я  довірив
їм  рештки  моїх  хотінь.»  

–  Боже!  Тату!  Це  ж  справжні  вірші.  Да  тут  на  збірку  набереться!  Чому  ніхто  про  це  не  знав?  А  мама  знала?
–  Я  не  зробив  її  щасливою.
–  Та  що  ти  таке  кажеш?  Вона  боїться  бути  тут,  бо  знов  буде  сумувати  й  плакати  за  тобою.  Синя  фігура  знизала  плечима,  як  і  за  життя  звично  робила:
–  Поїдь  до  неї.
–  Да  я  з  нею  щодня  на  телефоні.
–  Поїдь  до  неї.
–  Да  поїду,  поїду.  Чому  ти  мені  являєшся?  Через  вірші?  –  Батьків  образ  заперечно  похитав  головою.
–  А  коти?  Вони  щось  значать?  Вони  твої?  –  Батько  знову  знизав  плечима,  одним  поглядом  сказав  «ні»  і  розчинився.
Зоя  набрала  номер  водія  таксі  і  замовила  транспорт.  Вона  попросила  знайомого  вже  Вадима  допомогти  звантажити  книжки  і  відвезла  їх  у  букініст.  Грошей  водій  не  взяв.  Сказав:  «Це  ж  ви  передали  мій  номер  Маргариті?  Я  вам  винен.»  –  Його  очі  обнадійливо  зблиснули.
На  завтра  Зоя  поїхала  до  матері.  Старенька  поралась  у  городі,  ледве  пересуваючи  пухлі  ноги.  На  це  боляче  було  дивитись.  Вона  так  до  могили  себе  доведе!  Зоя  знала,  що  сенсу  сваритися  з  мамою  через  це  немає,  бо  це  і  є  все  її  життя  –  рослинки  й  квіточки,  вона  їх  любитиме  понад  усе.  Тому  стала  допомагати  поливати  й  підсапувати,  хоч  ніколи  цього  і  не  вміла.  По  обіді  розказала  про  блокноти.  Перечитала  їй  всі  вірші,  що  розібрала  з-поміж  закреслених  рядків.  Мама  слухала,  підперши  підборіддя,  і  сльози  бриніли  у  кутиках  побляклих  очей.  
–  Як  же  гарно!  Це  все  –  мені?
–  Так,  мамо,  тобі!  Бач,  і  картка  твоя  тут  зберігається.
–  Пізно.  Але  не  шкода.  Хоч  дізналася,  що  він  мене  кохав.
–  А  як  же  ви…  –  Зоя  зупинилася,  бо  ніколи  не  лізла  у  чужу  душу,  не  вміла.
–  Коти,  кажеш?  Батько  завжди  забороняв  мені  заводити  котів.  Я  їх  і  приносила  додому,  і  підгодовувала,  а  він  ні  в  яку.  Може,  то  він  для  мене  їх  завів?  –  міркувала  старенька  вголос.
–  Мамо,  поїхали  туди.  Житимеш  ближче.  Я  буду  завжди  на  підхваті.
–  Ні.  Моє  місце  тут.  Немає  там  ладу  без  нього.  Я  дала  порядок  лише  давнім  родинним  спогадам.  Мені  з  ними  добре.  А  ти  вже  дала  раду  й  батьковим.  Ходи,  доню…  Вже  якось.
–  Хочеш,  ми  опублікуємо  татові  вірші?  В  нього  стільки  там  усього,  може,  він  роман  там  написав.  –  Оживилась  Зоя,  обіймаючи  на  прощання  маму.
–  Да  то  вже  після  мене.  Потім  якось…
Зоя  вийшла  на  двір,  збираючись  на  автобус  до  міста.  Під  ґанком  сидів  знайомий  здоровенний  рудий  британець.
–  Так!  Нікуди  я  сьогодні  не  поїду.  Мамо!  Чуєш?  Я  лишаюся.  –  Через  прочинені  двері  Зоя  бачила,  як  мати  шукала  ліки  у  аптечці,  а  в  котових  байдужих  очах  прочитала:  "Як  скажеш".

(04.11.2019)
©  Світлана  Ткаченко

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853692
дата надходження 04.11.2019
дата закладки 04.11.2019


Малиновый Рай

КОЛИСКОВА

я  до  тебе  сонечком
   загляну  в  віконечко
По  стіні  промінчиком
   ніжно  пробіжу,
Спатки  хоче  донечка
   кучеряве  сонечко
Я  тобі  ріднесенька
   казку  розкажу.

Вечір  вже  на  дворі
   запалю  я  зорі
Хай  вони  вартують
   тут  біля  вікон.
Спи  моя  малесенька,
   спи  моя  ріднесенька,
Хай  тобі  насниться
   найгарніший  сон.

Як  тобі  присниться
   вовк  або  лисиця,
Доню,ти  не  бійся,
   не  страшні  вони.
Це  ж  вони  із  казки
   що  маленьким  сниться,
Що  завжди  приходить
   у  дитячі  сни.

Я  попрошу  свого
   брата  молодого,
Хай  походить  місяць
   тут  біля  вікон.
Хай  не  пустить  того,
   страшного  такого,
Що  забрати  може
   у  дитинки  сон.

спи  моя  малесенька,
   спи  моя  ріднесенька.
Біля  твого  ліжечка
   я  ще  постою.
постою  тихесенько
   бо  тебе  ріднесеньку
Дуже-дуже  люблю  я
   донечку  мою.

Вранці  встане  сонечко
   загляне  в  віконечко
Посміхнеться  весело
   зайчик  на  стіні.
І  підніме  донечку,
   кучеряве  сонечко,
І  вона  протягне
   рученьки  мені.
   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850752
дата надходження 07.10.2019
дата закладки 03.11.2019


Крилата

І ХТО МИ?

І  хто  в  ми  цьому  світі?  Гості  лиш.
Сьогодні  є,    а  завтра  нас  не  буде.
Стоятиме  і  Моршин,  і    Париж,  
І  небу  сонце  гріти  буде    груди.  

Дніпро  тектиме,  Конго  і  Яндзи,  
Говерла  височітиме  в  Карпатах.
Висітимуть  у  храмах  образи,  
Вайфаї  будуть  бігати  по  хатах.

Птахи  нестимуть  людям  спів  до  вух.
Нова  буде  народжуватись  мода.
Часами  хмари    гнатиме  пастух.
Їх  видоїть  в    цебро  землі  погода.

І  буде  ніч  народжувати  день,
І  бусол  весну  клекотом    будити,
Вбирати  віру  завтрань  до  легень
Процес  цей,    вірю  щиро,  не  спинити.

І  будуть    інші  люди  на  землі.  
Нові  напишуть  твори  віршописці.  
І  зорі  вигасатимуть  у  млі,  
І  діти    виростатимуть  в  колисці.  

А  ми,  погуркотівши,  мов  громи,  
Підемо  і  розсіємося  в  небі.    
Отож,  допоки  дихаємо  ми,  
Любов    носімо,  мов  лебідка  й  лебідь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853608
дата надходження 03.11.2019
дата закладки 03.11.2019


Леся Геник

***Навій мені у душу білих снів…

***
Навій  мені  у  душу  білих  снів  -
таких  легких  і  зовсім  невагомих,
як  білий  цвіт  черешні  навесні,
як  хвилі  голубі  морів  бездонних.

Нехай  пливу,  нехай  собі  пливу,
мов  шаль  тонка,  загублена  світами.
Хай  буде  все  у  сні,  мов  наяву,
але  зодіте  лиш  у  світлі  гами.

Бо  так  багато  в  серці  різних  драм,
далеко  нелегких  і  непрозорих,
що  хочеться  не  тут  побути,  там,
де  сни  і  ніч,  де  неба  вись  і  зорі.

Такі  тендітні  і  такі  ясні,
такі  далекі  і  такі  прекрасні.
Навій  мені  отих  щасливих  снів,
де  серце  не  печалиться  й  не  гасне.

Де  подих  не  спиняється  на  раз,
коли  розпука  стукає  до  хати,
де  все  гаразд,  де  все  завжди  гаразд,
де  мріється  і  хочеться  літати.

Немов  пташкам  отим,  що  навесні,
купаються  у  небесах  бездонних...
Таких  сьогодні  потребую  снів  -
легких-легких  і  зовсім  невагомих...

16.10.19  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853602
дата надходження 03.11.2019
дата закладки 03.11.2019


Лао Лю

Чатує злодій

Дощі  рясні  від  пестощів  моїх.
Очей  твоїх  блакить  
І  неба  каяття.
Полює  хижа  Смерть
на  твій  грайливий  сміх.
А  серце  біль  пече:
-  Навіщо  це  життя?
Бо  там,  за  рогом  нас
старезний  і  бридкий
чатує  злодій  -  Час
вже  рік  який?!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770304
дата надходження 08.01.2018
дата закладки 03.11.2019


Лао Лю

Жито віршів

сміття  і  безлад
сивий  день
сторінка    тиші
крізь  залізо
очей  осіннє
скло  пісень
і  біль  і  легіт
і  валіза
і  вирій    рими
Рим  і  Крим
і  краму  мури
товстелезні
помру  як  стану
геть  старим
та  житом  віршів
я  воскресну

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521520
дата надходження 05.09.2014
дата закладки 03.11.2019


Luka

Дорога в Ірій

Пливе  у  ірій  
Листочок  пожовтілий
З  осені  в  осінь

Ірій  –  те  саме,  що  вирій  (Варай,  Ирій,  Рай)  –  за  стародавніми  легендами,  сонмище  Богів  та  померлих  душ,  острів  у  всесвіті.  У  Вирії  росте  Першодерево  світу  Прадуб  з  молодильними  яблуками  на  ньому.  Сюди  ж,  за  легендами,  злітаються  птахи  на  зиму.

Фото  автора

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853587
дата надходження 03.11.2019
дата закладки 03.11.2019


Ulcus

… про локацію щастя

[i]мені  неважливо,  де  й  коли,  мені  важливо  бути  з  тобою.  там,  де  ти  -  локація  щастя[/i]  
                                                       м.  л.

я  хочу  з  тобою  у  ліс  
ходити...  квітки  знімкувати
а  ти  щось  бурчав  би  під  ніс
мовляв,  що  я  дивакувата
дівчата  ж  бо  хочуть  в  кафе
на  виставку,  чи  до  театру
стриптизу  at  home  під  шафе
а  не  між  дерев  і  без  карти
по  листю  навшпиньки,  повзком  
під  музику  хрусту  галуззя
гонитися  за  павуком
шукати  грибницю  на  пузі...
я  хочу  з  тобою  у  ліс
я  знаю,  що  то  несерйозно
те  все,  що  тихенько  ти  ніс
інакше  -  чому  в  тебе  сльози?
чому  пригортаєш  мене
так  дуже,  що  вдих  неможливий?
цілунок  твій  -  мов  неземне
до  вуст  доторкається  диво
куди  б  ми  удвох  не  брели
ми  завжди  в  залюбленій  пастці
найдальший  куточок  землі
з  тобою  -  локація  щастя

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831172
дата надходження 31.03.2019
дата закладки 01.11.2019


Лілія Ніколаєнко

Душа у клітці рим

[b]Корона  сонетів  «Вінець  для  музи»

Вінок  4.  Душа  у  клітці  рим
[i][/i][/b]
1.
Окрилена  жага  палких  ідей
Мене  втягнула  в  чарівні  тенета.
А  нині  навіть  застарів  модерн,
Та  я  блукаю  у  тісних  сонетах.

Тасую  почуття  усіх  мастей.
У  сни  вплітаю  неземні  сюжети.
Натомлене  крило  Пегас  простер
Над  золотою  кліткою  поета.

Капризна  муза  б’є  слова-кришталь.
Набридла  їй  моїх  вінків  палітра.
Кую  зі  слів  магічну  пектораль.

Моя  богиня  в  серці  терном  квітне,
Вогнем  гартує  душу,  ніби  сталь,
Здіймає  всеосяжну  бурю  літер.

2.
Здіймає  всеосяжну  бурю  літер
Залюблена  у  спогади  душа.
Садами  рим  бреде  вона  в  лахмітті,
Збираючи  нестиглий  урожай.

Та  мріям  біль  не  дасть  запліснявіти,
І  втратити  примарний,  але  шанс.
Любов  моя  –  долина  макоцвітна  –
Ні  зустрічей  не  знала,  ні  прощань.

Осиновим  листком  печаль  тремтіла,
Тяжіли  дні  Дамоклевим  мечем.
Та  оживає  почуття  згоріле

Від  погляду  твоїх  палких  очей,
В  яких  віршують  світло  і  чорнило,
О  музо,  королево  юних  фей!

3.
О  музо,  королево  юних  фей,
Чарівна,  суперечлива  і  дивна!
Хто  твій  володар  –  Бог  чи  Люцифер?
Чи  варто  в  тебе  вірити  наївно?

А,  може,  то  в  душі  осяйний  Феб
Розвішує  ілюзій  павутину?
Мого  кохання  гордий  едельвейс
Цвіте  жагою  на  крутій  вершині.

Та  як  його  дістати  і  кому,  
Якщо  любов,  немов  зрадливий  вітер?
Невдалий  жарт  утнув  малий  Амур.

В’язницю  рим  не  сила  вже  терпіти.
Евтерпо,  поміж  нами  вічний  мур.
Ти  янгол  мій  і  безсердечний  ідол.

4.
Ти  янгол  мій  і  безсердечний  ідол  –
Хоч  безліч  масок,  та  нема  лиця.
Нікого  не  дозволила  любити,
Лиш  брати  у  полон  чужі  серця.

Моя  душа  –  для  когось  пишне  літо,
Та  заржавів  у  ній  колючий  цвях.
Я  музою  приречена  хворіти,
І  серце  в  римах,  ніби  у  рубцях.

Вона  в  мені  то  ниє,  то  весніє,
Ридає  в  снах  журбою-скрипалем,
А  в  пуп’янках  троянд  теплить  надію.

 Плету  із  літер  сіть  важких  дилем.
Божественна  поезіє  і  мріє,
Пекучий  слід  лишає  твій  єлей!

5.
Пекучий  слід  лишає  твій  єлей,
Богине  золота,  що  вийшла  з  моря.
Шматують  серце  сотні  віршів-лез,
І  всі  про  незбагненного  героя.

У  кожному  катрені  –  крах  і  злет.
Борюся  до  кінця,  хоч  я  й  не  воїн.
Розсипався  у  шафі  мрій  скелет.
Будую  і  руйную  власну  Трою.

Хай  вабить  крізь  пітьму  захмарна  ціль,
Любов  нещасну  буду  спрагло  пити.
Тремтить  душа  у  кам’яній  руці.

Співоча  музо,  найпишніші  квіти
Тобі  несуть  мої  думки-жреці.
На  тебе  нарікати  чи  молитись?!

6.
На  тебе  нарікати  чи  молитись,
Володарко  невинного  гріха?
Ти  –  свято  поміж  днів  одноманітних,
Щемливий  смуток  зоряних  зітхань.

Та,  може,  засліпили  самоцвіти
Мою  бентежну  душу?  Що  ж,  нехай!
У  віршах  діамантами  зоріти
Одвічно  буде  ніжність  і  жага.

Прийми  же,  недостойний  Аполлоне,
У  жертву  таїну  палких  словес.
Любові  джерело  не  охолоне,

Безсмертям  на  папері  оживе,
Хоч  нудить  у  сонетному  полоні
Без  пісні  серце,  ніби  соловей.

7.
Без  пісні  серце,  ніби  соловей,
Марудиться  в  буденному  мовчанні.
Життя,  немов  би  дзеркало  криве  –
Спаплюжилося  там  святе  кохання.

Куди  ж  мене,  любове,  ти  зовеш?
Я  тишею  кричу  тобі  «Осанна!»
І  зоряного  пилу  круговерть
Фантомним  щастям  у  безодню  манить.

Пегасе  мій,  повільніше  лети!
Боюсь  перлини-мрії  погубити.
А  стукають  у  серце  знов  не  ті…

По  келихах  спокут  душа  розлита.
Прообраз  музи  –  невловима  тінь  –
Смутніє  в  марноті  та  нудить  світом.

8.
Смутніє  в  марноті  та  нудить  світом,
Римує  серце  слізний  монолог.
Свідомість  заколисує  безвітря.
Любов  для  мене  –  непосильний  борг.

Посвячення  у  вірші  чесний  свідок,
Найдовша  із  римованих  епох,  –
Ти  будеш,  мій  герою  перелітний,
У  списку  мрій,  але  не  перемог.

Едем  і  пекло,  маскарад  уяви,
Моя  Голгофа  і  ганебний  крах!
Ти  –  гріх  і  святість,  забуття  і  слава  –

Терпка  жага,  розніжена  в  медах!
Чому  дурманиш,  музо,  для  забави?
Навіщо  зловтішаєшся  з  невдах?

9.
Навіщо  зловтішаєшся  з  невдах,
Поетів  губиш,  гордий  істукане?
Не  ціниш  ти  жертовного  труда.
Прокляттями  гримлять  твої  органи.

Мої  жалі  лиш  вітер  сповідав.
Тремка  душа  застигла  між  світами,
В  стихіях  ейфорії  та  ридань
Покарана  облудними  богами.

Поезія  –  найбільший  мій  обман.
У  юність  золоту  не  ходить  потяг.
У  чаші  меду  –  сіль  розчарувань.

Ілюзії  скидають  пишний  одяг.
Для  чого  ж,  музо,  маниш  знов  за  грань,
Даруючи  фальшиву  нагороду?

10.
Даруючи  фальшиву  нагороду,
Ти  просиш,  музо,  непосильних  жертв.
Розбилась  на  незв’язні  епізоди
Буремна  доля.  Заважкий  цей  хрест!

Це  тільки  вірші,  аж  ніяк  не  подвиг,
Бо  в’язню  не  здолати  Еверест.
Ілюзії  поет  на  трон  возводить  –
Облудну  віру  в  неземних  божеств.

Байдужість  невблаганного  кумира
Пробуджує  натхнення  в  бідолах.
Але  блаженні  ті,  які  не  вірять,

Не  ходять  по  оманливих  слідах.
Та  знов  п’янять  мене  терпкі  ефіри.
У  клітці  рим  співає  гордий  птах!

11.
У  клітці  рим  співає  гордий  птах,
Давно  забув  дорогу  до  едему.
Немає  пари  і  нема  гнізда.
Самотній  дім.  І  спів  його  даремний.

Буяє  пустоцвіт  в  моїх  садах.
Печалі  затягнулася  поема.
Хтось  інший  хай  збере  гучний  аншлаг
І  кичиться  талантами  в  богемі.

Прийми  ж,  Евтерпо,  цей  словесний  Рим.
Об  стіни  каяття  розбиті  ноти…
Клубиться  у  душі  магічний  дим.

На  волю  відпускай  хоч  вряди-годи.
Заручникам,  і  грішним,  і  святим,
З  тобою  не  порушити  угоди!

12.
З  тобою  не  порушити  угоди.
Ти,  музо,  мій  трагічний  ефемер.
Не  виставлю  душевний  скарб  на  продаж.
Не  кину  свиням  дорогих  письмен.

В  моїй  душі  воюють  за  і  проти,
Живе  театр  ілюзій  і  химер,
І  пристрасть  на  підмостках  верховодить.
Навколо  світ  спинився  і  завмер.

Нехай  у  бочці  дьогтю  –  ложка  меду,
І  серце  мліє  у  сумних  піснях,
Я  –  не  герой  чужих  трагікомедій,

Хоч  мука  і  любов  кипить  в  рядках.
Дає  богиня  слова  горде  кредо
Тому,  хто  вибрав  безкінечний  шлях.

13.
Тому,  хто  вибрав  безкінечний  шлях,
По  колу  йти,  та  не  дійти  до  себе.
У  серці  щемні  спогади  болять.
Крізь  відчай  проросли  отруйні  стебла.

Та  музика  сумного  скрипаля
Мені  миліша  за  веселий  щебет.
Я  музі  не  даю  любовних  клятв,
Та  для  мого  кохання  мало  неба.

Ніколи  не  торкнусь  коханих  рук,
Не  поцілую  ці  уста  безплотні.
Кричить  зловіще  з  потойбіччя  крук.

Та  віршів  зорепад  –  невідворотний.
Цвітуть  сонети  від  солодких  мук.
Підкорює  душа  круті  висоти!

14.
Підкорює  душа  круті  висоти
І  п’є  нектар  ілюзій  та  страждань.
У  душу  горобина  ніч  приходить,
П’янить  натхненням  золотий  дурман.

Хоч  віршів  урожай  важкий  і  згодом
Зі  сліз  і  втрат  збере  богиня  дань,
Поезії  дилеми  і  пишноти
Пробуджують  симфонію  бажань.

Всі  сповіді  ти,  музо,  прочитала
На  стелажах  пустих  бібліотек.
Заточить  біль  моє  перо-кресало.

Безстрашне  серце,  ніби  Прометей.
Вогонь  свободи  у  пітьмі  розпалить
Окрилена  жага  палких  ідей.

МАГІСТРАЛ
Окрилена  жага  палких  ідей
Здіймає  всеосяжну  бурю  літер.
О  музо,  королево  юних  фей,
Ти  янгол  мій  і  безсердечний  ідол.

Пекучий  слід  лишає  твій  єлей.
На  тебе  нарікати  чи  молитись?
Без  пісні  серце,  ніби  соловей,
Смутніє  в  марноті  та  нудить  світом.

Навіщо,  зловтішаєшся  з  невдах,
Даруючи  фальшиву  нагороду?
У  клітці  рим  співає  гордий  птах…

З  тобою  не  порушити  угоди
Тому,  хто  вибрав  безкінечний  шлях.
Підкорює  душа  круті  висоти!


Корона  сонетів  –  твір,  що  складається  із  15  вінків  сонетів,  пов`язаних  спільними  римами.  Кожен  сонет  центрального  (магістрального)  вінка  виступає  магістралом  ще  для  окремого  вінка.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853208
дата надходження 31.10.2019
дата закладки 31.10.2019


Леся Геник

***Це жовте листя нині не про нас…

***
Це  жовте  листя  нині  не  про  нас...
Ці  листопади  нині  про  минуле  -
як  пам'яті  свіча,  як  парастас
за  тими,  що  були  і  вже  відбу́ли.

За  тими,  що  не  вернуться  сюди.
Але  котрих  потрібно  пам'ятати.
Це  жовте  листя  нині  -  як  сліди.
І  ця  байдужість  -  як  жорстокі  ґрати.

Це  не  про  нас,  це,  звісно,  не  про  нас.
Але  довкола  всі  на  нас  не  схожі.
Гуде  невгамно  ейфорія  трас,
буденну  еру  кваплять  перехожі.

Таке  життя  -  нестримний  біг  і  біг.
Нестача  митей  і  нестача  тиші.
Знов  листопад.  І  знов  не  застеріг  -
можливо,  ці,  що  йдуть,  уже  найліпші.

Можливо,  кращих  не  зітче  весна
ані  з  небес,  ані  з  невічних  генів.
І  кожне  забуття  -  гірка  вина
у  нашій  спорожнілій  марно  жмені.

У  цих  листках,  пожовклих  і  тремких,
котрі  востаннє  кличуть  до  одвіту,
й  летять,  летять  у  засвіт  навіки́
з  байдужої  долоні  цього  світу...

30.10.19  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853200
дата надходження 31.10.2019
дата закладки 31.10.2019


dovgiy

ВІДПОВІДЬ

Не  раз  в  житті  питали  люди:
Що  серцю  сили  додає?
Вже  стільки  літ  війна  з  недугом,
А  ти  ще  з  нами,  ти  ще  є!
Було  всього:  колись  здавалось
Лиш  мить  до  світлої  мети,
Що  хмари  вітром  розірвало
І  крила  розправляй,  лети!
Тому  що  поруч  є  кохання,
Є  дружнє,  молоде  крило,                
Яке  готове  без  вагання
Пройти  крізь  все,  що  б  не  було!
Та  ураган  лихої  долі
Не  відступив  від  стежки  зла,
Тому  що  страшний  вихор  болю
В  розлуку  кинув  два  крила!
І  падав  я  з  небес  додолу,
У  розпачі  подругу  звав
І  не  знайшов  її,  -  чудову,
Тож  більше  в  небо  не  літав…
Життєва  річка  швидкоплинна
Неслась  між  берегів  мов  кінь!
Нектарним  смаком,  чи  полинню
Нового  щастя    вилась  тінь
І  розлилося  водопілля,
Заграло  миле  почуття!
І  в  березневому  похміллі
Привабно  зблиснуло  життя.
Влилися  в  серце  дрібки  сили,
Душа  побачила  мету,
Здавалось,  обмертвілі  крила
Знялися  в  нову  висоту!
Хай  ілюзорний,  та  обманний
Вже  бачився  примарний  рай,
За  білим  маревом  туману
Душа  шукала  рідний  край.
Здається,  чисте  синє  небо
І  шлях  відкритий  до  мети,
 Є  віра  в  Господа  і  в  себе,  -
Тож  далі  рухайся,  лети!
Та  на  сторожі  зла  Недоля
Знов  іспит  витримці  дає…
Хоч  є  стремління,  віра,  воля,
Та  часу  й  сили  не  стає.
І  хто  чи  що  тут  допоможе,
Що  здатне  звеселити  кров?
Це  справді  милосердя  Боже,
Коли  вертається  Любов!
Вона  розвіє  чорні  хмари,
Вона  відродить  почуття,
Примусить  геть  забути  старість
І  у  борінні  за  життя
Пройти  крізь  труднощі  і  втрати,
Сплетіння  із  страждань  і  мук,
Навчить  коханих  зустрічати
Після  завершення  розлук!
Тож  коли  хтось  мене  спитає:
А  все  ж,  тобі  що  помогло?
Скажу  у  відповідь:  КОХАЮ!
По  іншому  б  і  не  було!    

31.10.2019
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853199
дата надходження 31.10.2019
дата закладки 31.10.2019


Крилата

ДОЛЯ

День  відгорів,  
Відбувся,
Відповз  вужем.
Ніч  надійшла
В  великих  
Чорних  чоботях.
Гамір  злизала  
з  вулиць,  
Неначе  джем.
Скинула  тьму,  
Мов  вугіль
Вантажний  потяг.
Потім  їй  сумно  стало,
Взяла  сірник.
І  запалила  
Місяць-серпок
У  небі.
Виставив  зуби  в  річці
Його  двійник,
Шию  зігнув  півколом,
Неначе    лебідь.
Зорі  розкрили  навстіж
Свої  дзьоби.
Люди  лягли,  мов  трави
На  берег  поля.
Сни  виростати  стали,
Немов  гриби.
Тільки  не  спала  жінка
На  ймення  Доля.
Плакала  ридма,
Серцем  неслась  увись,
З  пригоршні    неба
Тремко
Пила  причастя.  
Бога  просила:
- В  славі  своїй  явись,
Дай  Україні  
Волі,
Добра  
І  щастя!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853184
дата надходження 31.10.2019
дата закладки 31.10.2019


меланья

Отчего же там колокол звенит

Думаю,  что  есть  на  земле  места,
где  предел  всему  -  небо  и  вода,
Где  всегда  и   все  с  чистого  листа.
Жаль,  что  там  никто  не  был  никогда.
Это  край  земли,  это  стык  веков,
Это  лишь  волна,  да  надгробье  скал  -  
что  как  великан  в  гриве  облаков,
здесь  застыл,  когда  жемчуга  искал.
Чертит  по  ночам  небо  звездопад,
слышно  как  вдали  колокол  звенит.
На  волнах  плывут  тысячи  лампад...
Ну  а  днём  волну  меряет  зенит.
Там  сошлись  в  тупик  небо  и  вода
Голубой  прибой  все  грызет  гранит...
Есть  сей  дивный  край,  да  и  был  всегда...
Отчего  же  там  колокол  звенит?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853165
дата надходження 30.10.2019
дата закладки 30.10.2019


Ольга Калина

Лесина сім'я

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=gg9vnyC5Aio[/youtube]


Леся:

Вогнем  палає  і  кремсАє  небо
І  наближається  до  нас  війна,
Та  й  брат  дзвонив  -тікати  мені  треба,
Бо  завтра  вже  до  нас  дійде  вона.

Так  страшно  ..Страшно..Серце  калатає..
-О,  Боже  милий,  зглянься,  захисти!
І  що  робити?!  Як  тікати  маю  -
Ворожі  на  дорогах  блокпости..

І  як  тікати  ?!  Нема  вже  залізниці
І  у  Луганську  знищений  вокзал…
А  може,  сон  ?!  Напевно,  мені  сниться,
І  в  моїй  пам’яті  якийсь  провал  ?!

Назар:

-  Ой,  що  це,  мамо,  в  небі  так  палає,
Як  вдень,  вночі  так  видно  за  вікном?

Леся:

-Не  бійся,  сину,  то  салют  пускають  -
Відводжу  я  дітей  подалі  від  вікОн.

Минулося..  Ми  вибрались..  Зуміли..
Тікали  крізь  посадки  і  поля..
І  по  чужих  вокзалах  ми  блудили..
Аж  поки  рідний  дім  побачили  здаля.

Олег:

Я  там  боявсь..  Я  бачив  як  стріляли,
Навкруг  хати  розбиті  без  дахів.
А  ті  страшні  дядьки,  що  там  стояли..
Я  їх  жахавсь  і  плакати  хотів.

А  мама  всю  дорогу  нас  втішала:
-Не  бійся,  -  говорила  все  мені..
Позаду  всі  жахіття  залишались,
Тож  я  сказав:  «  Прощай!»  отій  війні.

Ваня:

Село  знайоме,  тут  усе  я  знаю,
Бо  з  мамою  у  гості  приїзджав.
Тут  баба  й  дід  мене  уже  чекають
І  я  дзвонив,  щоб  дід  мене  встрічав.

Братів  гукаю  і  біжу  по  стежці,
Назар  не  хоче  маму  відпускать..
Нас  виглядали,  дочекалися,  нарешті:
-Не  бійся,  вже  не  будуть  тут  стрілять.

Леся:

Ось  рідний  дім..  А  в  ньому  лише  пустка
І  павутиння  висне  до  землі..
Від  матінки  лиш  залишилась  хустка..
З  тих  пір,  як  ми  були  іще  малі..

Ми  тут  росли  і  закінчили  школу,
І  виховали  з  братом  нас  тітки.
Забути,  що  ми  сироти,  ніколи,
Нам  не  давали  злії  язики.

Ой,  що  це  я?!  Задумалась,  згадала
Своє  дитинство  гірке,  не  просте..
Моя  родина  тут  мене  стрічала..
Потрібно  починать  життя  нове.

То  ж  збіглись  люди,  знесли,  що  зуміли,
Щоб  спати  дітям  й  їсти  наварить.
Та  волонтери  меблі  подарили,
Допомагала  влада,  щоб  прожить.

Переселенеці  ми  і  почали  життя  з  нічого..
Потрібно  діток  якось  захистить,
Щоб  знов  вони  могли  ходить  до  школи  -
То  ж  буду  я  для  цього  все  робить.

А  ще  потрібно  важко  працювати,
Щоб  дітки  необділені  були.
Так  склалось,  що  змогла  в  сім’ю  я  взяти
Двох  донечок,  щоб  разом  ми  жили.

Світлана:

Помер  дідусь,  якого  ми  любили,
З  яким  жили  в  Херсоні  ми  раніш.
Там  рідний  дім,  там  в  школу  ми  ходили
І  все  для  нас  там  було  наймиліш.

З  сестрою  вдвох,  щей  братика  ми  маєм,
До  нас  він  часто  в  гості  приїзджа.
То  Леся  і  йому  допомагає,
Бо  часом  у  кишені  -  ні  гроша.

Він  вже  дорослий  і  закінчив  школу,
І  далі  вчиться..Він  у  нас  -  студент..
Всі  разом  -  не  розлучимось  ніколи,
Я  впевнена  на  сто  один  процент.

Альона:

Велика  в  нас  зібралася  команда,
Але  ми  миримось  і  дружимо  усі.
Що  Леся  нас  взяла,  я  дуже  рада
І  стало  нам,  легенько  на  душі.

По  господарству  ми  допомагаєм,
Я  можу,  навіть,  їсти  наварить.
І  за  уроки  разом  всі  сідаєм,
Допомагає  Леся  нам  їх  вчить.

Тож  зараз  в  нас  сім’я  –  велика  й  дружна,
А  з  Дімою,  аж  семеро  дітей.
Запрошуєм  у  гості,  любі  друзі!
Ми  раді  бачити  усіх  гостей!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853141
дата надходження 30.10.2019
дата закладки 30.10.2019


Лао Лю

Сурми печалі

Мій  вік  ще  триває.
Та  сурми  печалі
над  осінню  стогнуть.  

Життя  загубило
стежину  у  лісі
могильних  хрестів...  

Кохання  зоря
із  неба  зірвалась,
й  на  друзки  розбита
блищить  під  ногами
крижинками  сліз.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782678
дата надходження 17.03.2018
дата закладки 30.10.2019


Лао Лю

Пройдисвіт

Пройдисвіт-вітер  цілу  ніч
Зірки  на  небі  каламутить.
Село  сахається  вві  сні,
Як  пес  кудлатий  від  отрути.

Щезає  Місяць  серед  хмар,
Блукає  ранок  кладовищем,
Шукає  тих  нічних  примар,
Що  днюють  потім  на  горищі.

І  всесвіт  весь  лиш  промінець,
І  люта  смерть,  лиш  тільки  мито,  
Коли  знесилений  митець
Цю  мить  спиняє  на  століття.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784925
дата надходження 28.03.2018
дата закладки 30.10.2019


yaguarondi

Осіннє. .

Знову  ночі  підошви  
Гріє  обрію  подих  червоний,
Мудрий  лис  золотий  
У  небеснім  калюжеві  хмар
Ллє  усмішку  руду  
У  прощання    невтримнім    законі  -
Усміхнеться  востаннє,  
І  стихне,  і  згасне  пожар..

Цей  небесний  більярд..  
Як  кораблик  у  льоду  облозі,
Місяць  в  хмарах  застряг,  
Без  зірок  засинають  сади..  
На  кленовім  листі  
Золотому  на  мокрій  дорозі
Ночі  теплі  підошви  
Залишать  червоні  сліди…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853129
дата надходження 30.10.2019
дата закладки 30.10.2019


Tshway

Зачам стихи?

Зачем  стихи,
если  стихиям
достаточно  и  прозы?

Слышишь,
как  льет  дождь  за  окном?
И  гроза  не  ведает  ямба.

Морозом  иссушены  розы,
как  и  мои  верлибры  
в  толстом,  растрепанном  блокноте.
А  рифмы  развеяны  по  страницам,
порывами  вдохновения...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814829
дата надходження 22.11.2018
дата закладки 29.10.2019


меланья

Тоска одиночества

Если  жизнь  с  головой  окунула  в  тоску  одиночества,
и  душа  так  скулит,  словно  старый  затасканый  зонт.
Даже  в  окна  глядеть  иногда  почему-то  не  хочется,  
где  над  сломанной  веткой  печально  повис  горизонт.

Подружиться  бы  надо  ещё  с  необузданной  памятью,
чтоб  в  ночной  тишине  не  глотать  этот  горький  комок,
и  тогда,  может  быть,  по  ночам  приходить перестанут  те,
без  кого,  как  казалось,  ни  жить,  ни  дышать  ты  не  мог.

Вроде  всё  как  хотел:  независимость  стала  наградою.
Отчего  же  порою  коробит  холодный  престол?
И  так  тяжко  в  душе,  что  теперь  никого  я  не  радую,
хотя  тянется  вслед  череда  несожжённых  мостов.

Постою,  погрущу  у  окна,  в  ожидании  полночи,
Вот  последний  трамвай  прогремел  и  исчез  за  углом.
Пустота...и  свобода...без  разных  сочувствий  и  помощи...
Всё  сейчас  как  хотел...Отчего  ж  эта  грусть  о  былом?
 
Уже  скоро  виски  познакомятся  с  нитями  проседи,
одинок,  неустроен...  Жизнь  будто  стащила  с  коня...
Знаю  я  -  ты  для  многих   беспутных  стараешься,  Господи,
вот  и  я  попрошу:  не  забудь  за  такого  меня.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853049
дата надходження 29.10.2019
дата закладки 29.10.2019


Лао Лю

Зустріч

З  ранку  небо  накундибасилось,
мчав  провулками  протяг  потягом.
Рідне  місто  нудьгою  вразило,
жовтим-жовтим  і  сірим  одягом.

Човгав  день  під  важучою  хмарою.
Ми  в  кав'ярні,  як  вперше,  зустрілися.
Ти  була  мені  й  болем  і  карою,
і  дарунком,  і  Божою  милістю.

Знову  долю  ми  не  розчулили.
Сум  зростав,  мов  вишневе  дерево.
Вечір  довгим  був  і  розсудливим.
Потяг  протягом  мчав  у  темряву...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818845
дата надходження 24.12.2018
дата закладки 29.10.2019


Іванюк Ірина

Я не бояюся сірих хмар зими


О  спомини!  Потуго  сил  життя!...
Зодягнеш  їх  -  віднайдеш  в  собі  небо...
Ось  батьків  -  батько!  Син  землі.  А  я...  
За  руку  з  ним.  Мала  така...  (То  ж  треба:
було  мені  чотири  лиш  тоді...)

З  тих  перших  літ  дитинного  життя
чомусь  одне  лиш  диво  пам"ятаю...
(Й  не  мало  це!)  Он  грудень...  Спить  земля...
А  Миколай  -  дитячі  сни  гортає!
(В  той  вечір  був  ріднесенький  святим...)

Феєрія!  Скрізь  спалахи  вітрин...
І  серед  світла  -  мила  фея  лісу!
Ялинонька,-  світ  іграшок  ясний...
Тепер  же  на  долоню  була  б,  звісно...
(та  з  року  в  рік  дорожчий  скарб  святий...)

Ото  й  відтоді  сірих  хмар  зими
я  не  бояюся!...  Чуєш  -  співи    віхол?
Були  в  старого  очі  -  сірі  сни!
Бездонно-сіра,  преподобна  втіхо!.............
...............................................................
............................................................
........................................................

29.10.2019р.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853043
дата надходження 29.10.2019
дата закладки 29.10.2019


Лао Лю

Видноколо уяви

Вдивляючись  в  майбутнє  на  долоні,
я  побачив  велику  бабку,
котра  відбивала  крилами  веселку,  примостившись
на  старезному,  трухлявому,  дерев'яному  хресті.
Хрест  зростав  прямо  з  потрісканого  глиняного  літа.
Літо  обпікало  долоню
пекельним  сонцем.

А  з  порізаного  мізинця
по  краплі  витікало  минуле  
і  засихало  
аспідно-чорними  горами
на  видноколі  моєї  уяви.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852967
дата надходження 28.10.2019
дата закладки 29.10.2019


Лао Лю

Свіча душі

Коли  ще  темряви  незрячі  чорні  коні  
не  засліпили  пелюстками  болю
важучий  камінь  падає  на  долю,
як  сон  води  крижиною  в  долоні.

І  навіть  Зевсу  сил  не  вистача
зганьбить  кохання  пристрастю  і  хіттю  ...  

Ранковий  птах  освячує  вже  віття
І  світанкова  жевріє  свіча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827658
дата надходження 04.03.2019
дата закладки 29.10.2019


Tshway

Читая будущее

Читая  по  ладони  будущее,
я  увидел  огромную  стрекозу,
сидящую  на  кресте.
Крест  врастал  в  лето.
Лето  обжигало  ладонь
полуденным  солнцем.

Из  пореза  на  мочке  мизинца
вытекало  по  капле
прошлое  и,  пузырясь,  
застывало
черными  струпьями  гор
на  горизонте.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820288
дата надходження 06.01.2019
дата закладки 29.10.2019


Tshway

Зарницы

Напильником  тучи
Бог  старательно  шлифует
неровности  горизонта.
Искры  летят  во  все  стороны.
Щурятся  сумерки,
выползшие  из  погреба
и  захватившие  сад.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826542
дата надходження 23.02.2019
дата закладки 29.10.2019


Лілія Ніколаєнко

Сон Пегасових долин

[b]Корона  сонетів  «Вінець  для  музи»
Пролог
Вінок  1.  Сон  Пегасових  долин[i][/i][/b]

1.
Хто  муза  для  митця?  –  гірка  свобода,
А  він  для  неї  лиш  слухняний  раб…
Мов  тінь  шовкова,  на  серця  находить
Незвідана  володарка  пера.

Майстерно  грають  пальці  ляльковода
По  клавішах  душі,  по  струпах  ран.
Із  розуму  мене  чаклунка  зводить,
Ласкаво  мною  править  мій  тиран.

Богине,  о  моя  солодка  муко!
Ти  –  ідол  і  святий  іконостас,
Палке  натхнення  і  важка  розпука…

Ніхто  повіки  не  розділить  нас.
Не  заглушать  брехнею  чорні  круки
Із  піднебесся  таємничий  глас.

2.
Із  піднебесся  таємничий  глас
Мене  покликав  у  світи  незнані.
Бунтарської  породи  мій  Пегас  –
Стрілою  мчить  у  золотих  туманах.

Він  буйний  і  слухняний  водночас,
Милує  око  витонченим  станом.
Нас  вітер  між  зірками  обвінчав.
Штормлять  у  серці  вірші-океани.

Та  вдача  непостійна  у  коня  –
То  рветься  в  небо  крізь  лиху  негоду,
То  чахне  на  папері  сонний  ямб.

Фальшивою  стає  святкова  ода.
І  так  завжди  циклічно-навмання
Душа  в  мистецтві  пілігримом  бродить.

3.
Душа  в  мистецтві  пілігримом  бродить,
Мов  корабель,  загублений  в  штормах.
І  манять  серце  небезпечні  води,
Зорить  стихія  чарівних  примар.

Таємні  мрії  дістає  зісподу
Підступна  та  принадлива  пітьма.
Огорне  розум  знов  п’янка  дрімота,
А  тиша  скаже  все,  хоча  й  німа.

О  музо,  нерозгадана  Сирено!
Твій  спів  я  чую  з  Тартару  мовчань.
Малюю  вічність  у  думках  буремних.
Моя  гаряча  музика-свіча
Лоскоче  серце  солодко  і  щемно,
Ламає  простір  і  спиняє  час.

4.
Ламає  простір  і  спиняє  час
Натхнення,  ніби  полум’я  магічне.
Хмелію,  музо,  від  твоїх  причасть,
Що  двері  відкривають  в  потойбіччя.

Тобі  не  треба  пафосу  й  прикрас,
Ти,  мов  троянда,  пишна  і  велична.
Та  біль  я  відчуваю  повсякчас  –
Любов  до  тебе  вірна  і  трагічна.

Колю  долоні  об  шипи  краси,
Та  знов  тасую  цю  печаль-колоду.
Чаклунко,  в  забуття  мене  неси!

Нехай  на  полі  мрії  терен  сходить,
Душа  на  вістрі  чистої  сльози
Пізнає  у  стражданні  насолоду.

5.
Пізнає  у  стражданні  насолоду
Лиш  той,  кому  нечутний  часу  плин.
Прочинить  муза  золоті  ворота
У  дивну  казку  чарівних  долин.

Поет  своєму  серцю  не  господар,
Та  все  ж  надія  постає  з  руїн,
Що  переллється  у  красу  скорбота
І  медом  стане  дум  гіркий  полин.

 Іде  він  до  божественної  зваби
Крізь  натовпи  зневажливих  гримас.
Земні  митарства  –  надважкі  етапи,

Бо  перли  не  оцінить  свинопас.
У  рай  чи  в  пекло  самоти  потрапить
Співець  добра,  паломник  на  Парнас?

6.
Співець  добра,  паломник  на  Парнас,
Що  натовпом  освистаний  і  гнаний,
Збирає  у  снігах  натхнення  ряст,
Хоч  осінь  смутком  почуття  багрянить.

Він  сіє  в  душах  істину  щораз,
Та  кожен  вірш,  мов  невигойна  рана.
Рябіють  небеса  від  чорних  ряс  –
То  ворони-думки  снуються-тануть.

Хоч  зброя  у  митця  –  краса  й  перо,
Криваві  та  важкі  його  походи.
Чорнилом  на  папері  гусне  кров.
Приречений  поет  на  біль  від  роду,
Стражданнями  ограниться  добро,
Хоч  глумляться  навколо  гріховоди.

7.
Хоч  глумляться  навколо  гріховоди,
Вже  краще  ззовні  бути,  як  усі,
Бо  злісні  очі  не  побачать  цноти,
Помітять  ваду  навіть  у  красі.

Лихі  плітки  шалено  хороводять,
На  рани  сиплють  «судді»  бруд  і  сіль.
До  серця  підповзе  змія-нудота,
І  кожне  слово,  мов  удар  коси.

Та  хрест  буття  поет  несе  терпляче.
Його  натхнення  –  відчай  та  екстаз.
Поезія  –  це  світло  для  незрячих.

У  хаосі  буття  дороговказ
 Душа  натхненна  крізь  пітьму  побачить.
У  чистоті  ограниться  алмаз.

8.
У  чистоті  ограниться  алмаз  –
Дарунок  мій  для  музи-королеви.
Зітчу  для  неї  шати  з  пишних  фраз,
Наллю  нектар  у  келих  кришталевий.

Хоч  за  спиною  лиш  ідей  запас,
Моє  багатство  –  то  розмай  травневий.
Щоб  жар  натхнення  у  душі  не  згас,
Вона  співає,  як  востаннє  лебідь.

Та,  може,  ці  рядки  не  варті  сліз,
І  вічної  краси  у  них  немає?
І  не  знайду  я  правди  на  землі,

А  небо  не  відкриє  світлих  таїн?
Володарці  пера  –  земний  уклін.
Чому  ж  богиня  небуттям  карає?

9.
Чому  ж  богиня  небуттям  карає?
Невже  їй  мало  жертви  самоти?
Збираю  в  тишині  рядки-врожаї,
Та  радості  не  можу  віднайти.

Грайливо  муза  у  пітьму  пірнає,
Дарує  серцю  золоті  меди.
Чаруючи  магічним  дивограєм,
В  тенета  манить  неземний  мотив.

Розбилася  жага  на  міріади.
Душа  до  тебе  крізь  туман  іде,
Зваблива  мавко,  чарівна  дріадо!
Ти  –  згуба  і  пристанище  святе.
Людського  щастя  не  дано  пізнати!
Навік  натхнення  спокій  украде!

10.
Навік  натхнення  спокій  украде.
Поезія,  як  вогняне  свічадо.
 Та  полум’я  моє  таке  бліде…
Осиплються  надії  зорепадом.

В  омріяний  едем  душа  бреде,
Хоч  змія  там  давно  лукава  влада.
А  муза  знову  загуляла  десь.
Ведуть  до  згуби  всі  стежки-принади.

Мабуть,  не  врятуватись  від  облуд.
У  серці  обнялись  краса  з  одчаєм.
І  власна  совість  –  мій  єдиний  суд.

У  сумнівах  гнітючих  я  згораю,
Та  віршами  розквітне  біль  і  сум.
Крізь  терни  пролягли  шляхи  до  раю.

11.
Крізь  терни  пролягли  шляхи  до  раю.
Чому  ж  ти,  музо,  вибрала  мене?
Оманою  в  думки  мої  вростаєш,
Як  марево  солодке  і  хмільне.  

В  твоїх  очах  бурлить  жага  розмаю.
Врятуєш  чи  жорстоко  проклянеш?
Ти  –  сон  столітній,  де  всліпу  блукаю
Гаями  мрій,  забувши  про  земне.

Святу  печаль  і  каяття  пізнала,
Співаючи  у  терні  день-у-день,
А  в  серці  запеклось  отруйне  жало.

Хоч  всюди  кривда  і  злоба  гуде,
Мелодію  краси  душа  скрипалить,  
Із  болю  виростає  сад  чудес.

12.
Із  болю  виростає  сад  чудес
На  полі,  переораному  смутком.
Із  попелу  фантом  краси  воскрес,
Хоч  долі  та  років  не  повернути.

В  душі  поліфонія  дивних  мес,
А  серце  знову  п’є  нектар-отруту.
Сонети,  мов  послання  без  адрес.
Поезія  –  і  сповідь,  і  спокута.

Здіймуться  вірші  у  казковий  літ,
Де  сотні  мрій  на  лірах  щастя  грають.
Там  кожне  слово  –  плід,  не  пустоцвіт.
Бурлить  натхнення  світлом  водограю
І  музи  полум’яний  заповіт
На  подвиги  пера  благословляє.

13.
На  подвиги  пера  благословляє
Поезія,  найкраща  із  богинь.
У  царстві  золотого  дивокраю
Поет  врятує  душу  від  нудьги.

 Земні  облуди,  ніби  чорні  зграї,
   Пітьмою  обступають  навкруги.
Та  муза  у  раю  мене  стрічає
Із  яблуком  спокуси  і  жаги.

Хіба  є  огріх  у  красі  невинній
Чи  в  тім,  що  серце  вічно-молоде?
 Хай  краще  у  ілюзіях  загине,

Ніж  від  людської  зради  пропаде!
Веде  мене  до  неба  крізь  руїни
Супутниця  у  пекло  і  в  едем.

14.
Супутниця  у  пекло  і  в  едем  –
Мій  привид,  що  не  має  статі  й  віку  –
Хто  серце  їй  на  вівтар  покладе,
Повік  від  самоти  не  знайде  ліків.

Із  римою  у  нас  міцний  тандем.
Печаль  і  радість,  мов  кумир  дволикий.
Душа  у  вічність,  як  у  сон,  впаде,
Як  в  океан  житейський  долі-ріки.

Я  не  збираю  лаврів  і  похвал.
Кидаючи  красу  сліпим  на  осуд,
Дивлюся,  як  життя  проходить  бал.

У  пам’яті  пече  нестерпний  осад,
Та  слово  вознесу  на  п’єдестал.
Хто  муза  для  митця?  –  гірка  свобода…

МАГІСТРАЛ
Хто  муза  для  митця?  –  гірка  свобода,
Із  піднебесся  таємничий  глас.
Душа  в  мистецтві  пілігримом  бродить,
Ламає  простір  і  спиняє  час.

Пізнає  у  стражданні  насолоду
Співець  добра,  паломник  на  Парнас.
Хоч  глумляться  навколо  гріховоди,
У  чистоті  ограниться  алмаз.  

Чому  ж  богиня  небуттям  карає?
Навік  натхнення  спокій  украде!
Крізь  терни  пролягли  шляхи  до  раю.

Із  болю  виростає  сад  чудес.
На  подвиги  пера  благословляє
Супутниця  у  пекло  і  в  едем.


Корона  сонетів  –  твір,  що  складається  із  15  вінків  сонетів,  пов`язаних  спільними  римами.  Кожен  сонет  центрального  (магістрального)  вінка  виступає  магістралом  ще  для  окремого  вінка.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852923
дата надходження 28.10.2019
дата закладки 28.10.2019


Лилия Силина

ПАТРИОТИЧЕСКОЕ

Ты  чувствуешь,  что  здесь  Россия?  –
Но  где  кокошники  и  лапти?
Здесь  поле  под  бездонной  синью
И  море  –  цвета  благодати.

Могучий  Днепр,  а  не  Волга,
Гряда  Карпат,  а  не  Урал.
Ее  просторы  славил  Гоголь
И  Васильковский  рисовал.

В  ее  певучей,  нежной  речи
Для  «выражений»  места  нет,
А  в  песнях  зов  увековечен
К  свободе  от  оков  и  бед.

Здесь  щедрые,  как  счастье,  земли,
Звучат  бандуры  –  не  гармошки.
И  вместо  праздного  Емели  –
Ответственный  [i]Котигорошко[/i].

Не  упрекай  меня  в  расизме,
Не  говори,  что  чувства  лгут.
Ты  чувствуешь,  что  здесь  Россия,  –
[i]Я
         відчуваю  
                                           Україну  тут.[/i]

22.  07.2018

Картина  харьковчанина  Сергея  Васильковского  (1854  -  1917)  "Полтавщина".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804270
дата надходження 24.08.2018
дата закладки 27.10.2019


Лилия Силина

ПАТРИОТИЧЕСКОЕ

Ты  чувствуешь,  что  здесь  Россия?  –
Но  где  кокошники  и  лапти?
Здесь  поле  под  бездонной  синью
И  море  –  цвета  благодати.

Могучий  Днепр,  а  не  Волга,
Гряда  Карпат,  а  не  Урал.
Ее  просторы  славил  Гоголь
И  Васильковский  рисовал.

В  ее  певучей,  нежной  речи
Для  «выражений»  места  нет,
А  в  песнях  зов  увековечен
К  свободе  от  оков  и  бед.

Здесь  щедрые,  как  счастье,  земли,
Звучат  бандуры  –  не  гармошки.
И  вместо  праздного  Емели  –
Ответственный  [i]Котигорошко[/i].

Не  упрекай  меня  в  расизме,
Не  говори,  что  чувства  лгут.
Ты  чувствуешь,  что  здесь  Россия,  –
[i]Я
         відчуваю  
                                           Україну  тут.[/i]

22.  07.2018

Картина  харьковчанина  Сергея  Васильковского  (1854  -  1917)  "Полтавщина".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804270
дата надходження 24.08.2018
дата закладки 27.10.2019


Валя Савелюк

БІЛЯ ДНІПРА

сонні  піски
уздовж  берегової  риски
пестять-голублять  хвилі,
як  лагідні-милі  
мамині  руки,
білі
у  благенькому  першо-теплі
ніжаться  на  верболозі  котики

легкість  і  прозорінь  у  талій  воді,
як  на  душі  після  сповіді

міниться  день  перламутровим  шурхотом
над  Пішохідним  мостом

пари́ть,  як  сокіл,  Михайлівський  храм
у  пахощах  мирру  –
Бог  невидимий  проходжається  по  Дніпру  

і  на  поверхні  води
сяють  золотом  босі  Його  сліди

28.02.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827115
дата надходження 28.02.2019
дата закладки 27.10.2019


Стяг

Берегів розцяцькованих Мекка

Берегів  розцяцькованих  Мекка.
Світ,  немов  зачарований  птах.
Сниться  вітер  дороги  лелекам,
Їжаки  хазяйнують  в  садах.

Моя  осінь,  туманна  фортуно,
Із  околиць  зів’ялих  гаїв,
На  твоїх  павутинових  струнах,
Дай  заграю  усе,  що  хотів.

А  вона,  посміхнувшись  устами,
Неповторно  червоних  калин,
Пропускає  хмарин  оригамі,
Крізь  схвильоване  сито  хвилин…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852716
дата надходження 26.10.2019
дата закладки 26.10.2019


Ки Ба 1

на глибину /recovery/

на  глибину_  шукати  чорні  перли_
чорт  з  янголом  не  зійдуться  в  прогнозах,
за  кілька  кроків  награно  завмерли
і  жадно  п’ють  їдкі  кислотні  сльози_
>
на  глибину_  де  гинуть  музи  п’яні,
втомившись  дублювати  постулати,_
де  хіть  та  страх  в  туманному  дурмані
вдивляються  в  порожні  циферблати_
>
на  глибину_  де  кожен  промінь  –  бритва,
де  хижий  погляд    пробиває  наскрізь_
і  кожна  мить  –  тисячолітня  битва,
завершена    в  судомному  екстазі_
>
на  глибину_  де  сплутане  коріння
найперших  слів_  що  здатні  вкрасти  душу_
де  ще  окремо  попіл  та  насіння,
де  шальки  ще  велично  незворушні_
>
на  глибину_  де  гори  та  долини
наповнені  правічним  шумом  течій_
де  ще  тебе  не  виліпили  з  глини
і  не  поклали_  в  котрий  раз_  до  печі_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852226
дата надходження 22.10.2019
дата закладки 22.10.2019


Артёморозов

Медитация на кошачий крик



Я  курил,  наполовину  свесившись  с  балкона
Разглядывал  звезды  и  опиумные  тучи

Было  очень  тихо  и  только
Ветер  перебирал  листья  ореха  -  

Вдруг!

Раздался  кошачий  крик
Короткая  пауза  -  и  еще  один

За  ним  -  хищное  волчье  рычанье

Кто  я  такой  чтобы  вмешиваться  
В  вековой  ход  этих  часов

Кошачий  визг,  древний  крик
О  помощи  соплеменникам

О,  господи,  подумал  я.  Надо  вызывать  полицию.  
О,  господи,  подумал  я.  Собака  есть  кошку,  какая  полиция.  


Кошка  эта,  возможно,  интеллигентна
Не  ворует  соседское  мясо  и  прежде,  
Чем  слопать  воробья,  спрашивает  его  согласия  на  то.  

Но  кто  я  такой,  чтобы  вмешиваться  -  

Кошка    оказалась  недостаточно  ловкой
Недостаточно  бойкой  
Для  этого  мира

И  все  тут

Вековой  ход  часов

Раздался  еще  один  крик
Кошка  сдохла,  а  может
убежала

И  снова  стало  тихо
Только  ветер  перебирал  
Листья  ореха

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849772
дата надходження 29.09.2019
дата закладки 19.10.2019


меланья

Это есть красота

Это  есть  красота,  от  которой  сжимается  сердце,
это  гордость  за  то,  что  такие  у  нас  сыновья,
кто  одел  на  себя  камуфляж  и  солдатские  берцы
и  в  кромешном  аду  помнит  нежную  трель  соловья.

Кто  познал,  что  черта  между  Жизнью  и  Смертью  есть  тонкой
и,  грубея  лицом,  в  верном  сердце  хранит  доброту,
кто  хоронит  друзей  и  под  пулей  спасает  котенка,
осознав  как  легко  пересечь  роковую  черту.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851717
дата надходження 17.10.2019
дата закладки 17.10.2019


Владимир Зозуля

Натюрморт

Уже  шуршит  осеннее  сиротство.
Качает  ветер  голой  веткой  клёна.
А  то,  что  было  жизненным  наростом
Метётся  по  аллее  задымлённой.
В  подмокшей  куче  тлеет  догорая,
Отринутое  временем  и  жизнью,
Всё  то,  что  было  шелестом  и  граем,
Рукой  и  взглядом,  полотном  и  кистью...

Вновь  нимб  зонта  и  капюшона  кужень*  –
Ветра  всё  зябче,  а  дожди  зернистей,
И  старый  парк  –  он,  как  и  я,  простужен,
И  кутается  в  рваный  шарфик  листьев.
Пора  утрат,  когда  в  душе  так  пусто,
И  где  звучит  –  велико  отлучая,
Высокое,  безжизненное  чувство  –
Анафема  октяб/о/рьской  печали!


....

Кужень*  -  (здесь)маленькая  корзинка.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851388
дата надходження 14.10.2019
дата закладки 14.10.2019


Наталя Данилюк

Сповідаюсь дощу…

Сповідаюсь  дощу,  наче  осінь  хмільному  коханцю,
Заштриховані  шиби  –  розгорнутий  ретро-блокнот.
І  припрошує  вітер  самотню  берізку  до  танцю,
Обійнявши  за  стан  під  розсипаним  бісером  нот.

Переписую  дні,  розпливаються  фрази  в  потоках,
На  вологому  склі  аквареллю  течуть  ліхтарі.
Наче  змокла  ворона,  обтрушує  ніч  кароока
Смоляне  своє  пір’я  над  га́врами  тихих  дворів.

Сповідаюсь  про  все:  про  мінорні  думки  і  про  тишу,
Що  гніздиться  в  душі,  відтіснивши  дзвінкі  голоси,
І  про  те,  як  під  серцем  зажуру  осінню  колишу,  
Як  ховаю  у  спогади  рештки  леткої  краси,

Що  невдовзі  зотліє,  присипана  пудрою  снігу…
Стиха  хруснувши  гілкою,  в  сад  прокрадеться  зима.
Мов  прудкі  горностаї,  із  гір  понесуться  з  розбігу
Білогриві  завії  і  світ  перевернуть  сторчма.

І  осягне  душа,  що  для  світу  це  все  не  намарне:
І  мовчання  твоє,  й  обмирання  природи,  і  сніг…
Й  ненаписане  слово,  що  теплиться  згустком  янтарним,
Зледеніє…    щоб  раптом  відтанути  десь  навесні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851313
дата надходження 13.10.2019
дата закладки 13.10.2019


yaguarondi

Завжди назавжди

Після  шаленої  ватри  –
Попіл  за  вітром  
І..  сліду  від  неї  нема..
Танець  знімілої  ночі  
Також  не  вічний  –  
Ранку  зупинить  сурма..
Стогін  китів  позове  і  розтане  
В  синій  поверхні  води..  
Пісня  квітучого  саду  
Виллється  сонцем  
Бджолам  в  солодкі  меди..        
Дощ  своїм  шелестом  тихим  загострить  
Запах  гіркої  трави  -
Й  зникнуть  краплини  на  спраглих  стебельцях,  
Лови-не  лови.
Тільки  кохання  річка  жадана
Невпинно  пливе  у  душі,
Берег  тендітний  початку  любові  
І  зорі  
В  Ковші..
Теплі  слова  там  лунатимуть  вічно,
В  серці  -  навіки  сліди.
Тільки  любов  в  цьому  світі  безсмертна,
Завжди  назавжди..

(ілюстрація  з  альбому  "Закохані"  групи  "Моя  дорогая")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835466
дата надходження 13.05.2019
дата закладки 13.10.2019


Лилия Силина

Стояла весна…

                                                         ***
Стояла  весна.  На  цыпочках,  робко.  Но  стойко.
В  холодном  снегу  пытаясь  согреться  мечтой.
Трудилась  без  сна  над  новой  своей  постановкой,
В  угоду  стиху  покой  рифмовала  с  водой.

Актеров  не  всех  легко  на  игру  вдохновляла  –
Строптив  и  упрям  был  лед  –  толстокожий  старик.
Противился  снег  –  бывалый,  усталый  и  талый,
Он  к  главным  ролям  с  другим  режиссером  привык.

Но  солнце  и  дождь  играли  –  как  будто  дышали,
И  ветер  запел,  дыханием  этим  согрет,
На  шарик  похож,  по  сцене  проказливо  шарил.
И  птицы  затем  массовкой  ворвались  в  сюжет.

Покой  отступал.  Вступали  капель  и  сосульки,
Бежала  вода  в  костюме  и  гриме  ручья,
Кошачий  вокал  звучал  многолико  и  гулко,
Гоня  холода,  а  с  ними  –  тоску  и  печаль.

Цветные  тона  касались  седых  декораций,
Подснежник  продрог,  но  был  к  выступленью  готов…
Стояла  весна,  стараясь  вовсю  улыбаться,
И  ставила  в  срок  феерию  красок  и  слов.

Ей  не  привыкать  на  благо  искусства  трудиться.
Ей  опыт  твердил  давно  и  настойчиво  так,
Что  стоит  стоять.  И  выстоять  стон  репетиций.
И  что  впереди  ее  ожидает  аншлаг!

17.02.2019

Фото  из  Интернет

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828140
дата надходження 07.03.2019
дата закладки 12.10.2019


Оксана Дністран

За велінням сердечним

Скільки  дій  і  думок  доброчинних  розвіялось  прахом,
Пустоцвіт  позлітав  і  потанув,  як  білі  сніги,
Розбивались  надії  міражно  в  гонитві  -  з  розмаху,
Кличний  полиск  линяв,  потьмянів,  як  і  намір  благий.

Хто  на  те  не  зважав,  а  ішов  за  велінням  сердечним,
Крок  за  кроком  творив  найдрібніші  щоденні  дива,
Вирвав  хвильку  життя  з  поглинаючої  порожнечі,
Втілив  задум  сміливий,  яскра́віший  тисяч  уяв.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849193
дата надходження 24.09.2019
дата закладки 11.10.2019


Мар’я Гафінець

Роздуми

Тіні  ми  лиш  -
               своєї  свободи  відбитки.
Нашої  правди
                 запилені  страхом  звитки.
Сховки  тісні....
                 Для  крилатої  мрії  рамки...
Контури  від
                 надірва́ної  витинанки.

Що  ти  зробила
                 в  цьому  житті  для  щастя?
О́крім  чекання,
                 що  воно  в  руки  дастся?
О́крім  образи,
                 що  світ  не  в'ється  шлейфом?!....
В  часі  масиву
                 тяжієш  барельєфом.

В  ока  змиг  лінощів
               пил  затруть  щирі  вчинки
з  поштовху  серця,
               без  заздрощів  тих  скоринки,
повні  емоцій,
                 яскравої  барви  завзяття....
Твої  вагання  -
                 то  долі  незрушне  прокляття.

Рушся,  не  стій!  
                     Кожну  мить  проживай  до  денця.
Все,  що  є  -  біль  
               і  радість  -  пускай  же  до  серця.
Хай  витинає
                   життя  свої  візерунки,
чистим  старанням
                 дай  долі  вищі  гатунки.
               

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828122
дата надходження 07.03.2019
дата закладки 10.10.2019


Мар’я Гафінець

Роздуми

Тіні  ми  лиш  -
               своєї  свободи  відбитки.
Нашої  правди
                 запилені  страхом  звитки.
Сховки  тісні....
                 Для  крилатої  мрії  рамки...
Контури  від
                 надірва́ної  витинанки.

Що  ти  зробила
                 в  цьому  житті  для  щастя?
О́крім  чекання,
                 що  воно  в  руки  дастся?
О́крім  образи,
                 що  світ  не  в'ється  шлейфом?!....
В  часі  масиву
                 тяжієш  барельєфом.

В  ока  змиг  лінощів
               пил  затруть  щирі  вчинки
з  поштовху  серця,
               без  заздрощів  тих  скоринки,
повні  емоцій,
                 яскравої  барви  завзяття....
Твої  вагання  -
                 то  долі  незрушне  прокляття.

Рушся,  не  стій!  
                     Кожну  мить  проживай  до  денця.
Все,  що  є  -  біль  
               і  радість  -  пускай  же  до  серця.
Хай  витинає
                   життя  свої  візерунки,
чистим  старанням
                 дай  долі  вищі  гатунки.
               

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828122
дата надходження 07.03.2019
дата закладки 10.10.2019


Лилия Силина

БЛЮЗ ОКТЯБРЯ

Печалей  сбрасывая  груз,
октябрь  танцует  желтый  блюз…
Еще  чуть-чуть  –  ему  вослед
ноябрь  затянет  менуэт.
Декабрь,  звеня  смычком  тугим,
пройдет  под  новогодний  гимн.
Январь  под  тяжестью  забот
станцует  медленный  фокстрот.  
Февраль  закружит  белым  вальсом,
стараясь  нравиться  напрасно,
а  март  –  хитер  и  неказист  –
нам  насвистит  веселый  твист.
Апрель,  не  попадая  в  тон,  
простонет  розовый  чарльстон,
натопчет  май  лихой  квикстеп,
июнь  протарабанит  реп,
июль  –  неутомимый  самый  –
оранжевую  спляшет  самбу,
и  август,  взвизгнув  сгоряча,
пройдется  в  ритме  ча-ча-ча.
Сентябрь  упрячет  в  регги  грусть,
и  снова  –  этот  желтый  блюз...
Такой  вот  пестрый  хоровод  –
из  года  в  год,  из  года  в  год!…

25.10.2010

Фото  из  Интернет

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851015
дата надходження 10.10.2019
дата закладки 10.10.2019


Серафима Пант

Гурби

Диктофон  відмовляється  писати  звуки  –  пишу  тишу.

Ворон  бере  на  груди  вітер.
Мить  поглинає  реальності  звуки.
Піниться  світ  –
Відкорковано  люки
Пам'яті.
Падаю!
Падаю!
Руки
Віттям  дерев
Траєкторію  руху
Ворона  ловлять.

Зерном  плаче  сонях  –
Вимір  мовчання
Приймає  насіння.
Злет  чи  падіння?
Уява  чи  тіні?
Нащо  прийшла  ти  сюди,  Повітруле?
Дочко  свободи,
Навіщо  під  кулі
Юність  свою  привела?

Рветься  намисто,
Червоне-червоне  –
Падає  в  річку,
Забарвлює  воду.
Триста  лишилось.

Стояти  до  скону!

Слава  Україні!

Вільний  народе!

Поле  засіяно,  
Згорене  поле.

Крики  –
Крізь  тишу.

Крил  помахом  ворон
Вертає  з  кургану-гори.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846078
дата надходження 25.08.2019
дата закладки 09.10.2019


Олександр Пахнющий

V. (Империя)

Этот  мальчик  боялся  всегда  и  всего  потому,
что  его  сумасшедшая  мать  превратила  в  тюрьму
то,  что  было  квартирой  и  всё,  что  её  окружало.
И  благие  семейства  своих  непутёвых  детей
охраняли  от  этой  святоши  и  ейных  затей,
даже  если  она  улыбалась  и  прятала  жало.

По  границам  России  —  где  трепет,  где  —  мнимый  покой:
умиляет  соседей,  как  Матушка  крепкой  рукой
обнимает  своих,  —  и  любовь  увлажняет  глазницы,
потому  что  до  лёгких  увы  не  течёт  кислород,  —
и  безмолвствует  сдавленный  счастьем  домашний  народ,
кроме  тех,  кто,  конечно,  успел  уползти  за  границу...

07  октября  2010  г.
19:57(Мск)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353082
дата надходження 26.07.2012
дата закладки 04.10.2019


Владимир Зозуля

Так не бывает

Радуга  выгнула  небо  над  степью  –
Вдаль  уходя.
Падали  тёплые  –  с  неба  на  землю  –
Капли  дождя.
Шлёпал  намеренно  –  прямо  по  лужам,
Мальчик  босой.
Лет  четырёх  –  нет,  за  руку  не  нужно:
Мам,  я  больсой!

Мама…  усталые,  нежные  руки…
Капли  воды…
Призрачность  времени…  отблески  звуков…
Эха  следы…
………………..
…………..
…….
.
Так  не  бывает  –  чтоб  полно  и  пусто,
Сам  и  вдвоём.
Что-то  чужое!  А  помнится  чувством  –
Будто  своё.
Что-то  зарытое  вечности  дальше  –
Там,  где  кресты!
Или  забытое  в  «вечности»  фальши
И  суеты.
Чтобы  вот  так  вот!  в  разлуке,  в  молчанье,
В  полном  нигде.
Чтоб  возникало  на  вечной  печали,
В  павшей  звезде.
Вечно  стоящее,  между  тобою,  
И  пустотой.
Нежно  звучащее,  вечной  любовью!  
И  немотой…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850317
дата надходження 04.10.2019
дата закладки 04.10.2019


Наталя Данилюк

На хвилі осені

Дівчинко  із  очима,
як  скло,  вологими,
ти  вже  й  забула,  
як  пахнуть  осінні  рими…
Світ  тебе  ловить,    
обмотуючи  дорогами,
наче  бинтами  
стерильними  і  тугими.

Можна  цей  день  узяти  
і  залпом  випити,
але  від  цього  солодше  
тобі  не  стане.
Цей  сивоокий  дощ,  
наче  пес  не  при́п’ятий,
пробує  зализати  
торішні  рани.

Треться  у  шию  
носом  вологим,  
леститься,
прагне  твого  тепла  
наковтатись  вволю.  
Вся  ця  хандра  осіння  –  
маленька  дещиця
з  того,  що  перепасти  
могло  б  на  долю.

Можна  втекти  від  світу,
замкнутись  в  коконі,
випасти  непомітно  
із  цих  реалій.
Хай  собі  дні,
мов  коні  переполохані,
мчать  попри  тебе  стрімко
все  далі  й  далі.

Можна  весни  чекати,
немов  пробудження,
книгу  перегорнути,
не  прочитавши…
Та  повернути  втрачене
вже  не  здужаєш,
кане  у  Лету
осінь  твоя
назавше.

Тож  пропусти  цю  тугу
крізь  себе  хвилею,
виплачешся  –
і  стане  тобі  світліше!..
Там,  де  душа,  мов  птаха,
впаде  безсилою  –
вибухни  
ві́ршем.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850285
дата надходження 04.10.2019
дата закладки 04.10.2019


Валя Савелюк

ДОБРИЙ ВЕЧІР

шапка
з  овечої  чорної  вовни,
зірок  повна,
прикотилась  і  впала  звисока
у  гостролисті  осо́ки

затріпотіли  –  б`ються  в  осо́ках  зірки,
наче  карасики  чи  окуньки,  -
прагнуть  ву́стриб  дістатися  до  ріки,
до  живої  води,
попри  гатки  і  неводи

розшнуровую  черевики:
воду  срібну  у  золотому  відерці
несу  в  лівій  руці,
обережно  скраю
довгоногим  лелекою
босяком  ступаю
по  густій  осоці́́,
де  заплутались,  як  мальки,
і  відчаялись  достри́бати  до  ріки
дрібні  зірки  –
їх  проворно  виплутують  з  осоки́
самозрячі  мої  пальці
на  правій  руці

у  срібній  воді  в  золотому  відрі
рясно  і  холодно  сяють  зорі

стою  на  кам`яному  містку
і  навмання
висипаю  з  відра  у  річку
зірок  скупчення  

розбігаються  лоном  живої  Ріки
щасливі  зірки  -  
у  безмежних  просторах  космічні  Галактики

…а  шапка  з  овечої  чорної  вовни
зачепилася  на  вербі
і  колишеться,  снами  солодкими  повна

…за́тишних  снів  тобі…

21.09.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850026
дата надходження 01.10.2019
дата закладки 01.10.2019


Еkатерина

А всё остальное доделает дождь

Цветущий  барвинок,  граниты  и  мрамор,  а  здесь,  -  только  жёлтый  песок  у  ладош,
осевший  горбок  как  поджившая  рана,  -  здесь  всё  остальное  доделает  дождь.  Невидима  киевской  ночью  глубокой,  никто  не  узнает  куда  ты  пойдёшь,  где  небу  подставишь  намокшие  щёки,  как  всё  остальное  доделает  дождь.  Спасти  полуумерший  прутик  сирени:  подымешь,  песчаную  ямку  найдёшь,  присыплешь  землёю.  И  станет  рефреном:  "а  всё  остальное  доделает  дождь..."

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663159
дата надходження 01.05.2016
дата закладки 01.10.2019


Юлія Холод

Вечер знает…

Вечер  знает,  насколько  струна  моя  непрочна,  
Он  крадется  неслышно,  вливаясь  в  бокал  вина,  
Расползаясь  по  стенам  ажурной  тоской  теней  
И  гнездясь  во  мне...  

Вечер  знает,  что  я  уязвима,  как  никогда,  
Точит  шашель  подпорки,  в  подвалах  стоит  вода...  
И  на  крыше  крылатый  вампир  мне  готовит  лед  -  
Он  меня  допьет.  

Я  не  знаю,  за  что  зацепить  свой  усталый  взгляд.  
Все  вокруг  -  это  память,  что  тащит  меня  назад,  
Все  вокруг  -  это  время,  что  замерло  на  шести  
И  как  будто  мстит...  

Тянет,  тянет  по  жиле!  И  режет  за  нитью  нить!  
Нужно  как-то  зарыться,  гвоздями  чердак  забить!  
Мой  вампир  колет  лед  и  раскладывает  силки.  
И  растит  клыки.  

Вечер  знает,  что  не  бесконечен,  хоть  и  тягуч,  
По  стене  пробежится  кометой  рассветный  луч,  
И  уляжется  память  в  свой  гроб  под  чердачный  сруб...  
И  придет  новый  день...  
Новый  день...  

Или  новый  круг.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785625
дата надходження 02.04.2018
дата закладки 13.09.2019


Олександр Обрій

ОСЬ -- ІНЬ

Ось  і  –  інь,  а  ось  і  –  янь.
Ось  і  –  осінь  осіянь.
Перший  дзвін  і  перший  холод.
Гасне  літепла  осколок.

Хоч  баштан  підсолодив
серпня  струхлого  сліди,  –
ось  летять  у  лету  оси.
Лось.  Осіла  листям  осінь.

Залатала  вічка  ям.
Вороняччя.  Ґвалт.  Алярм.
Ніч  накручує  онучі.
Німі  ночі  –  неминучі.

Ось  і  палиця.  Двірник.
Осипається  квітник.
Нотний  клин.  Калини  брость.
Неба  мідний  купорос.

©  Сашко  Обрій.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847114
дата надходження 04.09.2019
дата закладки 04.09.2019


Олена Вишневська

вишні

Чуєш,  Адаме,  незрілими  падають  вишні?
Соком  іще  не  налились  -  забрав  їх  Всевишній.
Наче  любов,  що  розквітла  й  погасла  завчасно,
Падає  -  не  врятуватись,  немає  їй  спасу.

То  ж,  не  рятуй  мене.  Човен  водицею  повний.
В  тіло  впивається  Змій  -  твого  розпачу  змовник.
В  кошиках  яблука  позаторішнього  смутку.
Міг  би  продати,  та  де  з  того  візьмеш  прибутку?

Міг  би,  Адаме,  ланцюг  мні  до  ніг  не  чіпляти,
Я  би  не  стала  свободи  чекати,  мов  свята,
Яблуко  б  не  смакувало  вінцем  заборони,
Круки  б  мене  не  обсіли,  закривши  ікони.

Як  то  в  неволі,  скажи,  мій  немилий,  любити?  
Фальшем  отруйним  всі  дотики  слів  оповиті.
Чуєш,  Адаме,  незрілими  падають  вишні?
Винна.
Чи  каюсь?
Послухай  молитву  -  згориш  в  ній...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792929
дата надходження 23.05.2018
дата закладки 29.08.2019


Дантес

А поки - дощ

на    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706101

Ідуть  дощі  з  вівторка  на  четвер,  суфлер  з  небес  передрікає  грози,  десь  у  майбутньому,    та  добре  –  не  тепер  (ще  прийде  час    безжалісної  прози).    А  поки  –  дощ,  із  півночі  на  південь,    де  спраглий  грунт  чекає  передозу.  Краплини  падають  на  перші  наші  квіти,  лишаючи  на  них  сліди,  як  сльози.  
Ллє  сльози  дощ,  та  світ  не  любить  сліз:  у  всіх  своє,  і  "цо  кому  до  теґо»,  яке  провалля  поміж  наших  міст,  що    криється  за    нашим  альтер  еґо?    Що  Грея  корабель  давно  на  скалах,    Ассоль    пішла,  і  де  вона  тепер?  Що  ми  з  тобою  марно  заблукали  в    косих  дощах  з  вівторка  на  четвер...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588167
дата надходження 18.06.2015
дата закладки 29.08.2019


Дантес

Весна переможе

Де  донедавна  калина  цвіла  -
Сьогодні  чорним  поорано.
Ненько  моя,  це  до  твого  чола
Голодні  злетілись  ворони.

Здається,  що  коней  татарських  табун
Топче  барвінок  знову,
Непрошені  зайди  з  високих  трибун
Знущаються  над  калиновою...

Та  хай  не  радіють  -  над  нашою  крапкою
Рано  їм  ставити  точку.
І  я  одягаю  в  неділю  зранку
Свою  вишивану  сорочку.

Ми  чашу  свою  мусим  пити  до  дна,
А  далі  -  Бог  допоможе.
Я  знаю,  що  скоро  наступить  весна.
Весна  -  вона  переможе!

2013р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570622
дата надходження 30.03.2015
дата закладки 29.08.2019


rutzt

Нічому не вчать незагоєні рани…

Нічому  не  вчать
незагоєні  рани,
І  сила  не  тане
моральних  повій.
Чому,  мій  народе,
ти  любиш  оману?
Чом  досі  брехня
у  правиці  твоїй?
Навіщо  ти  молишся
тіням  облуди,
Які  у  свавіллі
не  знають  кінця?
Народе!
Це  ідоли  з  дубу,
не  люди!
І  з  дубу  змайстровано
їхні  серця!
Чи  ти  не  дорослий?
Чи  глузду  немає,
що  кличеш  до  себе
збіговисько  лих?
Ти  наче  і  досі
блукаєш  Сінаєм,
І  виє  пустеля
у  душах  твоїх.

Він  годується  попелом!  Звело  його  серце  обманене,  і  він  не  врятує  своєї  душі,  та  не  скаже:  «Хіба  не  брехня  у  правиці  моїй?»  Ісаї,  44

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846418
дата надходження 28.08.2019
дата закладки 28.08.2019


Надія Позняк

Час надходить писати вірш…

***
Час  надходить  писати  вірші:  
оселяється  тиша  мертва.
Віддаси  добровільно  свіжі
почуття:  у  словах  -  пожертва.

Це  як  перші  дощі  холодні
розписали  вікно  сміливо;
як  останній  метелик  в  жовтні
вірить  в  сонечко  незрадливе.

Щось  гаряче,  мов  ягід  гроно,
дозріватиме  на  папері.
Осінь  зайде  оксимороном.
Літо  кине  нарозтіж  двері.

26  серпня  2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846368
дата надходження 28.08.2019
дата закладки 28.08.2019


rutzt

Осінь читається поміж рядками…

Райдуги  літо
малює  дощами.
Квітами  дивиться  в  душу,
утім,
осінь  читається
поміж  рядками
так  несподівано
спійманих  рим.
Як  там  тендітно!
Як  дивно!
Казково!
В  тій  золотаво-туманній
красі.
Осінь  і  рими.
Езопова  мова,
що  розуміють
далеко  не  всі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846337
дата надходження 27.08.2019
дата закладки 27.08.2019


rutzt

Небо тихе та брунатне…

Небо  тихе  та  брунатне
І  дерева  в  стилі  «ню».
Возять  тіні  самокатні
Легкокрилу  дітлашню.
Час  готує  сонне  зілля,
Обіцяє  німоту,
Та  невтомлене  весілля
Десь  кричить  про  гіркоту.
Давній  клопіт  хоче  втечі.
Що  ж,  іди  собі,  дивак.
Я  закоханий  у  вечір.
І  у  небо.  Просто  так.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830139
дата надходження 23.03.2019
дата закладки 23.08.2019


rutzt

Я загинув увечері вчора…

Я  загинув  увечері  вчора,
Під  волання  останніх  новин,
І  душа  піднімалася  вгору
Із  відверто  пекельних  глибин.
У  містах,  під  холодним  неоном,
У  ревінні  танцюльок  гучних,
Розуміння  було  моветоном,
Цінувалися  гроші  і  гріх.
Підставляв  хтось  цілункові  щічку,
Хтось  втомився  від  давніх  забав…
Я  загинув.  І  снайпер  насічку
На  прикладі  тихцем  вирізав.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786314
дата надходження 06.04.2018
дата закладки 23.08.2019


rutzt

Про печалі не говори…

Про  печалі  не  говори,
Міжсезоння  таке  коротке,
Скоро  квітень  впаде  в  двори,
І  думки  принесе  солодкі.
І  надії  зростуть  малі,
Буде  небо  яскраво-синім,
Стануть  знову  по  цій  землі
Босоногі  ходити  тіні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785728
дата надходження 02.04.2018
дата закладки 23.08.2019


rutzt

Цей ліс сьогодні ясно-синій…

Цей  ліс  сьогодні  ясно-синій,
У  ньому  сутінки  живуть,
У  ньому  ходять  світлі  тіні,
Ховають  денну  каламуть.
І  розквітають  дивні  квіти,
Сріблясту  струшують  росу,
І  хочеш  навіть  трохи  жити,
Щоб  пити  поглядом  красу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784884
дата надходження 28.03.2018
дата закладки 23.08.2019


rutzt

Такі слова лунають тільки раз…

Такі  слова  лунають  тільки  раз.
Такі  чуття  не  відають  повтору.
На  них  полює  зголоднілий  час
під  щебетання  янгольського  хору.
Для  них  нема  сміливості  границь,
і  глузд  дружити  з  ними  не  уміє,
Вони  цінніш  багатств  усіх  скарбниць,
у  них  наївна  селиться  надія.
В  них  неземний  енергії  запас,
і  довгого  очікування  мука.
Такі  слова  лунають  тільки  раз,
і  не  убити  їх  –  складна  наука.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838774
дата надходження 14.06.2019
дата закладки 23.08.2019


rutzt

Синя новела

Синього-синього  ранку,
В  синю-пресиню  добу,
Білий  туман  вишиванку
Вішав  тихцем  на  вербу.
Вабила  річка  муаром,
Й  під  голосіння  пташок
Хмара  пливла  по-над  яром,
Сонце  ловила  в  мішок.
Сонце  тікало  веселе,
Тішили  фарби  думки,
В  синю-пресиню  новелу
Мовчки  складались  рядки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837734
дата надходження 05.06.2019
дата закладки 23.08.2019


rutzt

Подайте ноту, музиканте…

Чи  то  алегро,  чи  анданте,
Чи  інше  щось,  на  вибір  Ваш,
Подайте  ноту,  музиканте,
Дозвольте  скинути  вантаж.
Зіграйте  щиро  та  натхненно,
Немов  ми  з  Вами  не  чужі,
Бо  ця  буденність  –  нескінченна,
А  свята  хочеться  душі.
Хай  світ  забуде  про  гризоти,
Нехай  зупиниться  цей  час.
Подайте,  музиканте,  ноту,
Краси  подайте,  прошу  Вас.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845953
дата надходження 23.08.2019
дата закладки 23.08.2019


dovgiy

Я ВДЯЧНИЙ ТОБІ, МОЯ МУЗО

Я  вдячний  тобі,  моя  Музо!
З  тобою  в  житті  я  не  сам.
Приводиш  мені  нових  друзів,
А  з  ними  сюжети  віршам.
В  мінливому  тлі  сьогодення
З’являються  фарби  ясні
І  думи  приходять  пісенні,
А  сум  відступає  у  сни.
Я  вдячний  тобі,  моя  Музо!
За  крила  Пегаса  стрімкі.
Я  можу  здійматись  над  лугом
Де  буйно  рясніють  квітки;
Де  ходить  дівча  босоноге
По  вранішній  срібній  росі;
Де  серцем  купатися  можу
У  цій  первозданній  красі.
Прикутий  бідою  до  ліжка,
З  тобою  я  знову  і  знов
Немовби  пташина  на  гільці
Співаю  про  ніжну  любов!
І  то  не  біда,  що  насправді
Взаємної  пісні  нема!
Комусь  нагадаю  про  радість
Коли  відступає  зима.
Бо  ж  було  колись  в  моїй  долі
Нормальне  коротке  життя,
Де  наче  волошки  у  полі
Небесно  цвіло  почуття.
Ще  й  зараз,  вдивляючись  в  очі,
Єдиної  з  кращих  людей,
Як  всякий  із  смертних  я  хочу
Її  пригорнуть  до  грудей.
Та  руки  мої  вже  не  крила.
Обвисли  вздовж  тіла,  німі…
Я  вдячний,  що  жінка  ця  мила
Назвалася  другом  мені.
А  ти  не  ревнуй  і  не  сердься!
Приходь  у  безсоння  ночей.
І  будемо  слухати  серце,
Де  пісня  про  прірву  очей,
В  які  я  щоразу  пірнаю
При  зустрічах  наших,  скупих…
І  також  щораз  я  не  знаю
Як  жив  я  раніше  без  них.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842220
дата надходження 17.07.2019
дата закладки 09.08.2019


Яна Бім

Искрится, в след Шампанском…

Искрится,  в  след  Шампанскому,  
бенгальская  свеча...
загадывать  желания  
мы  будем  не  спеша...
И  снова  сердце  замерло  
в  предчувствии  чудес,
И  снова  в  доме  елка,  
а  с  ней  -  волшебный  лес.
И  в  нем  12  месяцев  -  
то  наш  прошедший  год,
мы  многое  узнали:  грусть,  
радость  без  хлопот,
и  открывали  души...  
и  закрывали  дни,
И,  кто-то  равнодушно,  
с  них  уходил...  увы.

В  глазах  лучиться  радость  
и  вновь  искрится  смех!
Ведь  мы  в  плену  у  дружбы,  
и  в  этом  наш  успех,
Мы  очень-очень  близко,  
хоть  это  далеко...
Спасибо  за  поддержку!  
Со  мною  нелегко...:)
Пусть  будут  все  здоровы,  
и  чуда,  и  побед!
И  личного  всем  счастья!
Храни  Господь  от  бед!
Желаю  много  снега,  
приятнейших  забот,
И  доброты,  и  смеха  
в  прекрасный  НОВЫЙ  ГОД!  
31.12.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819846
дата надходження 02.01.2019
дата закладки 02.01.2019


Евгений Познанский

БОГ ОТЦА МОЕГО

   (Светлой  памяти  моего  отца  В.  Г.  Познанского  посвящаю).
Синего  Вечера  звёздные  строчки.
-«Папа,  а  на  небе  спят  Ангелочки?»
Выключен  свет,  час  волшебный,  ночной,
Только  не  страшно,  ведь  папа  со  мной.
Он    в  темноте  среди  этих  теней,
Кажется  больше  ещё  и  сильней.
Голос,  как  дрема  и  сильный  и  мягкий:
-«Спят  ангелочки,  на  тучках-кроватках.
Ночью  Господь,  обходя  небосвод
Им  поцелуи  неслышно  пошлет».
Три  ли  мне  года  тогда  было?  Два?
Я  хорошо  помню  эти  слова.
Может  быть  с  них    я  и  начал  дорогу  
К  храму,  а  правильней  к  вере  и  к  Богу.
Этот  прекраснейший  образ  Творца
Будет  со  мною  в  душе  до  конца
Вот  что  мне  дал  этот  папин  ответ.
Бог  милосердный,  хранящий  весь  свет  
Бог  по  отцовски  целующий    в  щёчки,
Спящих  на  тучках  своих,  Ангелочков.
Мудрые  книги  прочел  я  потом,
Были  они  чистой  веры  зерном,
Но  борозда,  для  святого  зерна
Папой  в  душе  моей,  проведена.

Синего  вечера  звёздные  строчки…
Папочку  встретьте  в  раю,  Ангелочки.
Евгений  Познанский.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809457
дата надходження 09.10.2018
дата закладки 09.10.2018


rutzt

Невибаглива естетика…


Невибаглива  естетика:
Дня  досипався  пісок,
Їде  ніч  на  лісапетику,
Світить  фарами  зірок.
Місяць  йде  ногами  босими,
Листя  струшує  з  дерев,
Й  називається  це  осінню
Без  зупинок  і  перерв.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809451
дата надходження 09.10.2018
дата закладки 09.10.2018


Олександр Пахнющий

Отрицания (черновик)

Никому  никогда  ничего  ни  за  что  
из  нанизанных  намертво  строчек  стиха  
не  изъять,  потому  как  мембрана  глуха,  
неподвижна,  как  рельс  и  плотна,  как  пальто,  

у  которого  наглухо  под  воротник  
всё  завёрнуто  в  драп:  загрудинная  боль,  
дым  дешёвого  курева  и  алкоголь,  
и  дырявая  память,  и  слово  "старик",  

звук  которого  разный  у  тех,  кто  "ещё"  
и  у  тех,  кто  давно  привыкает  к  "уже"  
и  к  одышке,  к  стоянию  на  этаже  
и  к  стене,  подпирающей  боль  и  плечо...  

Ничего...  Никогда  ни  за  что  никому  
не  добыть  из  случайно  записанных  фраз  
то,  что  видит  открытый  единственный  глаз,  
прикипевший  к  открытому  настежь  окну,  

за  которым  заря  переходит  в  рассвет,  
и  вишнёвая  ветка  кивает  цветком,  
источающим  запах  (и  запах  —  знаком,  
вроде  мёда,  но  тоньше  —  сравнения  нет,  

потому  что  акация  пахнет  не  так,  
потому  как  и  липа  не  так  бы  цвела,  —  
это  знает  роса,  это  знает  пчела,  
но  не  ведает  речь).  Напечатанный  знак  

и  бумага  под  ним  не  отдаст  своего  
убиенного  смысла,  поскольку  —  нема,  
остаются  догадка,  блуждание,  тьма  —  
никому  никогда  ни  за  что  —  ничего.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364717
дата надходження 17.09.2012
дата закладки 04.10.2018


Олександр Пахнющий

*** (Дождь — это хорошо…)

Дождь  —  это  хорошо.  
Дождь  —  это  ерунда.  
Снег  —  это  порошок,  
он  жёстче,  чем  вода.  

Дождь  —  это  по  лицу,  
снег  —  это  по  глазам...  
Сын  —  это  по  отцу,  
дочь  —  это  по  слезам.  

Дым  —  это  до  бычка,  
жар  —  в  ногти  до  корней...  
Вниз  —  мёртвая  рука,  
дождь  падает  за  ней.  

Снег  —  рой  холодных  ос,  
дождь  жалостлив,  как  Бог!..  
Жар  —  выдубит  мороз  
и  выстелит  у  ног.  

Боль  искренна  как  снег  
но  мягче,  чем  вода.  
День  сокращает  век  
но,  всё-таки,  —  когда?  

Снег  —  по  фигу  ему,  
все  холмики  —  под  ноль,  
дождь  —  плачет  никому,  
боль  дождику  —  не  боль.  

Снег  —  это  как  наждак,  
как  белая  картечь.  
...дождь  —  всё-таки  не  так,  
в  дождь  можно  в  землю  лечь.

19  декабря  2011  г.
20:38(Мск)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369899
дата надходження 10.10.2012
дата закладки 04.10.2018


Вікторія Т.

Імпресії

Виткі,  роздмухані,  розбиті
сніжать  повз  білі  відчуття
рясні  метеликові  миті
в  конічнім  просторі  життя.

Ранкове  плетиво  німує
тісних  обов’язів  і  норм.
Свідомість  плинно  співіснує
із  світом  твердості  і  форм.

І  кожний  образ  –  ніби  празник,
дарунок  щедрої  суми,
що  незбагненного  виразник,
такий  минущий,  як  і  ми...

Новонароджені,  умиті,
немов  у  райдужнім  вікні,
бринять  мазки  –  летючі  миті
на  почуттєвім  полотні.

                                 ***

Ми  клялись,  що  життя  –  це    є  ми,  молоді,
з  нерозмінним  дарунком  таємних  богів,
а  воно  мерехтить  на  біжучій  воді,  
що  струмує  неспішно  поміж  берегів.

Тут  немає  розлук,  і  пейзаж  не  такий,
вузлуваті  дерева  з  глибин  не    ростуть,
лише  брижів  зміїстих  перебіг  тонкий,  
перемінні  відбитки,  що  долею  звуть.

Тільки  неба  завислого  й  спалахів  в’язь,
пережитих  років  невибагливий  крій,
і  не  хочеться  знати,  коли  почалась
наша  спільна  мандрівка  по  гладі  річній.

Стиха  тягнеться  оповідь  давня,  стара,
і  качалки  рогозу  кивають,  руді:
це    хистких  відображень  тасується  гра,
це  життя  розтеклось  –  по  воді,  по  воді...






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808654
дата надходження 03.10.2018
дата закладки 04.10.2018


гостя

…доки небо мовчить



Оминаєш  межу,  
Де  молитва  тече,  наче  мантра.
Визріваєш  з  долонь.  Проростаєш  роменом.  В  руках
Пломеніє  свіча  полинова  востаннє…  а  завтра
Ти  прийдеш  сповідатись  мені
     по  гарячих  пісках.

Припадеш  до  колін
Прохолодних…  очима  ослиці
Розпізнаєш  небесних  гостей  крізь  прозору  блакить.
І  зупиниш  верблюдів  своїх  край  моєї  криниці,
…………………    доки  небо  мовчить


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806831
дата надходження 16.09.2018
дата закладки 17.09.2018


Хлопан Володимир (slon)

І ДЕНЬ І НІЧ

і  день  і  ніч
впокоєна  печаль
дещиця  сонця  неозора  вічність
в  очах  твоїх  виблискує  кришталь
блакиттю  сяє  бризкає  у  вічі

коли  в  отій  небесній  глибині
мої  роки  й  тривоги  потонули
відчув  нарешті  -  суджено  мені
спалити  в  цьому  синьому  вогні
старе  мов  цур  ́я  зношене  минуле

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803067
дата надходження 14.08.2018
дата закладки 14.08.2018


Наталя Данилюк

На березі онтому…

Облиш  мене,  моя  буденна  втомо,  
І  не  приспи,  благаю,  не  приспи!..
Я  ще  десь  там  –  на  березі  онтому  –
Вслухаюся,  як  шурхотять  снопи.

Я  мало  не  до  пояса  деревам
І  зовсім  трішки  вища  од  вівса.
Я  –  крапелька  маленька  кришталева,
В  якій  відбилась  обрію  краса.

Я  –  стрілочка,  що  тупцяє  по  колу,
А  думаю,  що  облетіла  світ.
Я  від  грози  ховаюсь  у  стодолу
І  вірю:  духи  трав  іще  живі.

Вони  мене  у  сіні  заговорять,
Щоб  вберегти  від  лютих  громовиць.
Я  шлях  до  мрій  вимірюю  по  зорях
І  по  слідах  небесних  колісниць.

Там  все  іще  попереду.  О,  часе,
Який  же  ти  тягучий,  як  меди…
Хмарки  кумедні  скорчили  гримаси
І  ковзають  поверхнею  води.

А  я  камінчик  ки́даю  плескатий
І  пильно  вираховую  стрибки,
І  бачу,  як  ковчег  моєї  хати
Пливе  собі  у  травах  гомінких.

І,  ніби  віддаляється  від  мене,
Аж  зирк  –  а  то  вже  цяточка  мала!..
Між  нами  поле  довге  і  зелене,
А  я  гребу  руками,  без  весла.

І  все  ніяк  не  можу  наздогнати,
І  я  вже  інша  –  ніби  й  не  дитя.
Камінчик  знову  ки́даю  плескатий,
А  він  летить  –  летить  без  вороття.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801409
дата надходження 31.07.2018
дата закладки 31.07.2018


Терновий

Серпневе…

                           “За  вікном  зорепад,
                                                           за  вікном  зорепад...”
                                                                                                     О.  К.
За  вікном  
                                 зорепад,
за  вікном
                                 зорепад...
За  вікном  
                           біле  сяйво
осінніх
                                 зірниць.
За  вікном  
                             листопад,
голубий  
                             листопад
Рве  окови  
               прадавніх
                                     раниць.
Лиш  радіти  зарані  
                                                 не  треба  –
це  ж  останні  надії  
                                                 цвітуть,
чиїсь  долі  злітають
                                                 із  неба
в  темно-синю  нічну
                                                 каламуть.
Подивись  –  
                         це  ж  бо  зорі
                                                           падають
із  Галактик  на  
                             вранішній
                                                           брук.
То  вже  осінь    іде  –
                                             з  листопадами,
з  листопадним  
                             тремтінням
                                                             рук.
Напівсонне  життя
                                                 попід  
                                                             зорями
Розквітає  зів’ялими  
                                                           квітами.
Ти  мені    зацвітеш  
                                                         метеорами,
Афродіто  моя,  
                                 з  смутку
                                                         зіткана.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793421
дата надходження 27.05.2018
дата закладки 23.07.2018


Терновий

Те літо знов розплакалось дощами…

                                             ***
Те  літо  знов  розплакалось  дощами,
Запахли  медом  липи  на  весь  світ,  
І  знову  зорі  падають  ночами,  
І  знов  бентежить  душі  зореліт.
Дозріють  спасівки  на  яблуневім  вітті,
Заполовіють  у  полях  жита
І  стане  так  серпнево  в  цілім  світі,  
І  літо  бабине  полине,  як  літа.
Порозквітають  айстри  коло  хати
І  губи  будуть  з  присмаком  малин,  
І  будуть  бусли  над  селом  літати,
Збираючись  у  свій  одвічний  клин.
І  будем  мовчки  проводжати  літо,
Що  відлітає  із  буслами  до  весни,  
І  будем  знов  надіятись  зустрітись,
Ховати  спомини  про  нього  в  наші  сни.
І  хоч  здається,  що  усе  прожито,
І  перегорнуто  усі  календарі  –
Люби  мене  –  таке  коротке  літо,
А  скоро  знову  осінь  надворі…
                                   ***

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795886
дата надходження 16.06.2018
дата закладки 23.07.2018


Терновий

Ми залишились в тім далекім травні

́Ми  залишились  в  тім  далекім  травні,
В  краю  черемх  й  невтолених  бажань,  
У  тім  краю,  де  все  здавалось  справжнім,
В  краю  наївних  мрій  і  сподівань.
У  тім  краю  було  високим  небо
І  пахли  зорі  матіолою  вночі,
Там  все  було  для  мене  і  для  тебе,
Там  ми  шукали  в  майбуття  ключі.
Ми  не  знайшли  їх  –  розійшлись  стежини.  
І  де  тепер  ті  черемх́о́ві  сни?
Лишився  смак  неясної  провини
І  запах  матіоли  щовесни.
Я  вже  давно  нікого  не  чекаю,
Такий  холодний,  опустілий  світ,  
Лиш  в  присмерку  на  прузі  виднокраю
Ти  помахай  мені  із  тих  далеких  літ

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799401
дата надходження 15.07.2018
дата закладки 23.07.2018


Окрилена

Трава

Вслухаюся  в  траву...  
Шовкова  гладь
дзвінкими  нотами  
суниць  озвучена,
дощами,  без  яких  
би  не  могла
піднятися  до  сонця...  
Дуже  скучила
за  тінню  рук,  
які  на  плечі  клав
як  мед  холодний  
з    липового  клечання
за  небом  з  хмарами  
із  молока
з  якими  пропливаю,  
наче  течія...
З  якими  я  
і  світ  мій  
океан  -
пірнаю  й  виринаю,
вже  оновлена.
Коли  ведеш  
у  невагомий  стан,
де  солодко
у  черешневих  повенях.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793934
дата надходження 31.05.2018
дата закладки 10.07.2018


Іванюк Ірина

Тайм-аут. Недоступне сонце…

Сьогодні  тихо.  Вихідний...
Тайм-аут.  Недоступне  сонце...
Дерева  мокрі,  мокрий  шпиль,-
кляшторних  гротів  вічний  штиль
на  кожнім  моїм  повороті...

Сьогодні  тихо.  Час-містраль...
Тайм-аут  для  суєтних  буднів...
То  інший  вимір,-  за  дощем...
Лиш  не  втонути  б  під  плащем...
Дерева  мокрі,  мокрі  люди...

То  час  прийдешніх  відкриттів...
Шукай  у  серці  Магеллана!
Час  для  прозріння  поколінь...
"Мозковий  штурм"  -  підйом  з  колін...
Півострів  Істини...  Нірвана!

28.06.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797440
дата надходження 29.06.2018
дата закладки 30.06.2018


alfa

СТЕП

(  етюд)

Повітря  тут  пахуче  і  густе,
А  небо  до  безмежності  прозоре...
Розкинув  крила  широченний  степ
Від  дніпрови́х  порогів  аж  до  моря.
Повзуть  чумацькі  мажі  спроквола.
Дріма  тепло  у  сонця  на  припоні.
Гойдається  від  вітру  ковила,
Неначе  гриви  половецьких  коней.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795769
дата надходження 15.06.2018
дата закладки 16.06.2018


Іванюк Ірина

Познач мене півостровом…

Ще  будуть  квіти!...  
Скрізь,-  і  тут,  і  там...
На  підвіконні  розіллється  море...
А  вістря  списів  справжніх  царських  трав
вросте  у  стіни,  вивільнить  простори...

Ще  будуть  квіти!...
Тут...  і  за  вікном...
Півострови  нові  на  мапі  долі...
Я  відкриваю  їх  і  тут,  і  там...
Скидаю  тіло!...  Звільнена,-  на  волі...

Хлюпочеться  навколо  плин-життя...
Познач  мене  півостровом-душею
доріг  твоїх...  
Ось  кухоль!...  Тут  -  вода...
Перепочинь.  Тепер  -  гайда  з  зорею.

10.06.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795166
дата надходження 10.06.2018
дата закладки 11.06.2018


rutzt

А завтра дощ…

А  завтра  дощ,
А  завтра  мокро  знову,
Із  неба  буде  падати  нудьга,
З  асфальту  змиє
Розповідь  зимову,
І  березень  зірветься  з  ланцюга.
Проріжуть  день
Плащі  і  парасолі,
Зелене  зайде
В  контури  садів,
І  буде  менше  в  кожнім  слові  солі,
І  менше  у  мовчанні  холодів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781414
дата надходження 10.03.2018
дата закладки 10.03.2018


Сергей Дунев

Догорел последний день осенний…

*  *  *

Выхолодив  душу  до  основы,
Новых  не  навеяв  впечатлений,
Откружив  последний  лист  кленовый,
Догорел  последний  день  осенний.

__________________
©  Сергей  Дунев


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763228
дата надходження 30.11.2017
дата закладки 09.03.2018


Валя Савелюк

СЛІД

через  шибу,  як  через  тонкий  лід,
прошкують  зорі
до  протилежної  рами,
Всесвіт
пише  собори  і  храми
на  основі
із  делікатного  краму:

на  монохромній  палітрі  -
від  сніжинки  слід,
що  розтанула  у  повітрі

09.03.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781169
дата надходження 09.03.2018
дата закладки 09.03.2018


Надія Позняк

Зима пропливає корабликом білим

***
Зима  пропливає  корабликом  білим,
і  ти  поспішаєш  (  а  варто?)  за  ним.
Куди  ти?  За  вікнами  свіжості  килим
перлиною  манить  –  прощання  зими.

В  долонях  твоїх  –  ще  окрайчиком    літо.
Ніколи  не  пізно    топити  сніги.                                            
Аби  не  линяла    емоцій    палітра                                          
і  тих  почуттів,    що  осонням  лягли.

Відкинути  посаг  свого  міжсезоння
і  квітку  жоржини  в  собі  вберегти…
За  шибами  вікон  ще  сонечко  сонне,
та  не  для  зимових  картин.

Зима  пропливає  корабликом  білим…

2  березня  2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780665
дата надходження 06.03.2018
дата закладки 07.03.2018


Денисова Елена

Вечер

Дневных  аккордов  отголоски
стихают  медленно  вдали.
Стекает  день  оплывшим  воском
в  багровый  краешек  земли.

В  вечернем  свете  выше,  выше  —
белесым  призраком  луна.
Гнездится  ночь  на  тёмной  крыше,
и  ветра  замерла  струна.

И  где-то  там,  в  туманных  далях,
где  фонарей  неяркий  свет,
опять  почудится  печальный
твой  уходящий  силуэт...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780477
дата надходження 05.03.2018
дата закладки 06.03.2018


Осіріс

Тінь вітру

                 
В  рожевім  лотосі  світань,
Серпанку  колихнувши  грань,  
По  остях,  схлипом  шепотінь,
Мандрує  ланом  вітру  тінь.

Струмить  між  макових  багать  
До  рогози,  що  сіла  в  гать.
Пером  качиним  ріже  став.
Фліртує  з  паростю  отав.
Любує  кронами  дубів,
Хмарин  лякливих  голубів.
Триножить  ковили  паском,
Табун  волошок  під  ліском.
У  різнотрав’ї,  за  селом,
Дрижить  метелика  крилом…

Лишивши  марево  видінь,
Щезає  в  днині  вітру  тінь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779405
дата надходження 27.02.2018
дата закладки 28.02.2018


Окрилена

Бажання

[img]http://i2.imageban.ru/out/2016/03/03/a41d15b14c23d844615f662f2d6888d4.png[/img]  [img]http://zikzag.ru/uploads/posts/2011-11/1321379006_1320944570_0_230b0_4133ae2b_l.jpg[/img]  

Мені  би  у  весні  сповна  набутись
І  вирватись  з  морозяних  лабет,
зібрати  монохромний  сум  у  жмути,
іти  туди,  де  сонячний  щербет.
 
Збирати  за  крупинкою  крупинку
тепло  із  березневих  амплітуд.
Знайти  аквамаринову  зупинку
у  місті,  де  підсніжники  цвітуть.

У  місті,  де  застуджені  усмішки
лікують  кавою  міцних  сортів.  
Старі  будинки,  наче  сонні  кішки
хизуються  хвостами  димарів.

Мені  б  не  розминутися  з  дощами,
із  першим  пагоном  у  борозні.
Світанками  пташиними  і  днями,
набутися  Тобою  у  весні…
[img]https://cs1.livemaster.ru/storage/cf/23/b8f60bbf473666c866cd84e4fb3x--kartiny-panno-ona-kartina-pastelyu.jpg[/img]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=yU16V2LTP6I[/youtube]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779174
дата надходження 26.02.2018
дата закладки 27.02.2018


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.02.2018


Тетяна Луківська

На краю завії…


А  межень  у  снігу...
Зухвала  й  бунтівна
зима  свою  жагу
втамовує  сповна.
В  пуховику  земля,
вагою  гнеться  ліс,
схолоджені  поля
у  пелену  взялись.
Убрались  в  кожушки
калина,  глід,  кизил.
Засріблені  вершки
у  тополиних  крил.
А  холод  і  в  рукав
забрався,  і  в  колер*,
і  за  лице  щипав
без  ніжності  й  манер.
Зимовий  передзвін
вростав  в  захмарну  вись,
струмок  і  водогін
у  кригу  зодяглись.
Пороша,  як  перкаль!
Зимовий  антураж.
А  холод  у  кришталь
заковує  пейзаж.
                     *Колер  -жіночий  комір.
                         Межень  -  лютий.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777065
дата надходження 14.02.2018
дата закладки 16.02.2018


Лілія Ніколаєнко

Що таке талант?

Талант  –  це  не  просто  дар  від  Бога,  що  дається  людині  при  народженні.  Це  не  просто  подарунок,  яким  можна  хвалитися,  пишатися  і  насолоджуватися.  
Талант  –  довгий  шлях,  що  веде  по  самопізнання  та  осмислення  власної  місії.  Це  терниста  дорога,  з  якої  відходять  сотні  легких,  але  хибних  стежин.  Більшість  талановитих  людей  звертають  з  істинної  дороги,  навіть  не  пройшовши  половини.  
Талант  –  це  безцінне  насіння,  що  потребує  ретельного  догляду  та  самовідданої  любові.  Коли  воно  дасть  сходи,  їх  потрібно  поливати  терпінням  і  мудрістю.  Коли  підросте  і  забуяє  пишним  цвітом,  не  варто  зривати  квіти  і  прикрашати  ними  своє  свято.  Цвіт  таланту  дуже  ніжний  і  тендітний,  його  легко  може  зламати  вітер  гордині  та  самовпевненості.  Коли  ж  дерево  дасть  перші  плоди,  зійдуться  жадібні  люди  і  почнуть  кидати  у  нього  палицями.  Хапаючи  навипередки  солодкі  яблука,  вони  бубонітимуть,  що  ті  недостатньо  великі,  а  скуштувавши  їх,  будуть  нарікати  на  поганий  смак.
Талант  –  це  бездонна  амфора.  Скільки  не  наповнюй  її  натхненням,  пристрастю,  відчаєм  та  надіями,  все  ніби  зникає  безслідно,  провалюється  у  прірву  вічності.  Талант  –  це  Танталові  муки.  Бо  як  тільки  здається,  що  муза  наблизилась  настільки,  що  її  можна  вхопити,  вона  одразу  ж  втікає  і  знову  нестерпно  манить  чарівним  голосом  і  неземною  вродою.  Талант  –  це  яблуко  пізнання  добра  і  зла,  бо  ж  часто  поєднує  в  собі  високі  ідеали  та  гріховні  ілюзії.  Зірвати  заборонений  плід  легко,  але  не  кожному  дано  осилити  ношу  глибоких  та  суперечливих  знань.
Талант  –  це  ключ  до  людських  сердець,  це  молот,  яким  митець-коваль  виковує  істину.  Це  чарівний  пензлик,  яким  художник  слова  малює  прекрасні  омани.  Це  невидиме  і  неосяжне  божество,  що  ховається  у  буремній  душі.  Воно  вимагає  постійних  жертв  і  відданого  служіння,  інакше  творець  впаде  в  немилість  і  втратить  дар  краси.
Отож,  до  таланту  не  можна  ставитись  похабно.  Не  можна  допустити,  щоб  це  палке  вогнище  душі  згасло  і  перестало  зігрівати  інших.  Якщо  талант  –  це  хрест,  то  він  призначений  не  для  страти,  а  для  освячення  красою  і  досконалістю.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777168
дата надходження 15.02.2018
дата закладки 15.02.2018


Віктор Северин

Віталій ІВАЩЕНКО. Інший світ (пер. з рос. )

Заручники  двоїстої  природи,
Ми  крутимось  у  справах  без  кінця.
З  одного  боку  прикрі  епізоди
Банального  буденного  життя,
А  з  другого  —  світ  іншого  гатунку,
Світ  ніжності,  де  неможливий  гріх.
Той  Божого  достойний  поцілунку,
Хто  світ  духовний  від  життя  вберіг.

МОВОЮ  ОРИГІНАЛУ:

Мы  —  пленники  раздвоенного  мира.
Не  нам  его  судить  и  изменять.
В  одном  —  дела,  заботы,  честь  мундира,
Карьера,  положение,  семья.
И  мир  другой,  мир  тайною  сокрытый,
Мир  нежности,  желаний  и  тревог.
Благословенен  тот,  кто,  сам  избитый,
Нетронутым  духовный  мир  сберёг!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776908
дата надходження 14.02.2018
дата закладки 14.02.2018


Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)

А квіти – сумують…сумують за літом…

А  квіти  –  сумують...сумують  за  літом...
На  затишних  вікнах  –серйозна  палітра:
Закутано  снігом  і  небо,  і  віти...
Чи  то  –  білим  пухом,  чи  яблуні  цвітом...
А  квіти  –  сумують...сумують  за  літом...
Тче  віхола  килим...  А  десь  в  верховітті
Свої  мемуари  з  зірок-самоцвітів
До  Осені  пише  натомлений  Вітер..

А  квіти  –  сумують...сумують  за  літом...
Здається,  що  більше  не  буде  просвіту
Черствим  кінокадрам,  збайдуженим  титрам...
І  вже  не  пове́рнеться  сонечко  звідти,
Де  править  мольфаром  зманіжене  море,
Де  стільки  чудового  дивного  світла!
Де  так  обіймають  тебе  вечорові
Нестримні  акорди...так  ніжно-привітно!

А  квіти  –  сумують...сумують  за  літом...
Та  зміниться  все  у  палаючім  серці:
Весна  поверне́ться.  Авжеж,  поверне́ться!
І  жайвір  злетить  над  смарагдовим  житом,
І  си́няви  в  небі  веселка  напˊється.
Вже  поміж  снігів  оця  стежечка  вˊється.
Вдихнеш  на  всі  груди  бентежне  повітря!
І  доля  –  всміхнеться...ти  віриш  –  всміхнеться...

©Тетяна  Прозорова

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776246
дата надходження 10.02.2018
дата закладки 10.02.2018


Світлана Моренець

***

Сьогодні  небо  вбралось  в  колір  смутку
і  депресивно  споглядає  світ.
За  хмарами  якусь  гнітючу  думку
мусолить,  не  знаходячи  отвіт.
Не  може  зважить,  як  тягар  здолати:
розсипати  снігами  чи  дощем,
чи  вітром  сірі  хмари  розірвати
й  на  волю  сонця  відпустити  щем?

О  небо!  Хай  сніжиться,  хай  дощиться,
аби  лиш  смуток  твій  (і  мій!)  замовк.
Утни,  хоч  щось!!!  І  радості  дещиця
владнає  розлад  стану  і  думок.

                               10.02.2018  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776181
дата надходження 10.02.2018
дата закладки 10.02.2018


Денисова Елена

Полуночная строка

Мелькают  дни  в  тревогах,  в  суете,  
и  только  ночью  —  благости  минуты....  
Из  дымки  снов  сгущаются  как  будто  
стихи  в  своей  извечной  красоте.  

Засеребрятся  мысли  под  луною,  
узорной  сканью  сложатся  слова;  
и,  выплетая  грусти  кружева,  
заговорит  поэзия  со  мною.  

Прибьётся  мысль  к  видений  островку,  
возникшему  из  призрачных  вселенных,  
и  нити  слов  печально-откровенных  
совьются  в  полуночную  строку.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775298
дата надходження 05.02.2018
дата закладки 07.02.2018


Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)

Різдвяна заметіль…музика, виконання – Тетяни Мірошниченко

Різдвяна  заметіль...
музика,  виконання  –  Тетяни  Мірошниченко
слова  –  Тетяни  Прозорової
1.
Вечірнi  сутiнки  настануть,
Зігрівши  спокоєм  усiх.
I  землю  нiжним  покривалом,
Знов  обiйме  пухнастий  снiг.
І  сяйвом  Зіронька  мрійливо
Торкнеться  кожного  із  нас,
Й  різдвяне  закружляє  диво  –
Цей  заметілі  срібний  вальс!
Приспів:
Заметiль,  заметiль  –  забере  всi  незгоди  з  собою!
Заметiль,  заметiль  –  рани  в  серцi  укриє  й  життi.
I  залишиться  свiтло  –  тієї  краси  неземної  –
Разом  пишем  її  ми  з  тобою  на  чистiм  листi.
2.
А  небо  щедро  нам  дарує
Сузірˊям  шитий  оксамит.
І  всю  планету  зачарує
Та  чиста  потаємна  мить.
І  легкокрило,  ніби  діти,
Мов  перший  і  в  останній  раз,
В  казкових  заблукаєм  квітах
І  мерехтінні  сніжних  страз.
Приспів:
На  рiздво,  на  Рiздво  –  заповітні  збуваються  мрiї.
А  Різдво,  а  Різдво  –  час  добра  й  потаємних  надій!
Ти  мені  посміхнись–  і  ця  посмішка  серце  зігрiє,
Збережімо  її  ми  у  світі  шалених  стихій!
3.
Дорiжка  мiсячна  у  небi
Усі  шляхи  в  один  зведе,
І  щастя,  що  усім  так  треба.
На  грішну  землю  знов  прийде.

В  очах,  і  серці  зникне  крига,
І  переможе  доброта,
Життя,  мов  потаємна  книга,
Святиня  вічна  і  проста.
Приспів:
Заметiль,  заметiль  –  забере  всi  незгоди  з  собою!
Заметiль,  заметiль  –  рани  в  серцi  укриє  й  життi.
I  залишиться  свiтло  –  тієї  краси  неземної  –
Разом  пишем  її  ми  з  тобою  на  чистiм  листi.

I  залишиться  свiтло  –  тієї  краси  неземної  –
Разом  пишем  її  ми  з  тобою  на  чистiм  листi.

ВІДЕОВЕРСІЯ    https://www.youtube.com/watch?v=LhNQaoA1uws

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708441
дата надходження 25.12.2016
дата закладки 05.02.2018


Наталя Данилюк

Сум за літом не приховую…

Сум  за  літом  не  приховую
Між  пелюсточок  повік…
Серпень  м’якоттю  сливовою
Раптом  тріснув  і  потік…

Бризнув  краплею  цитринною
На  долоню  і  засох.
Вітер  бавиться  ліщиною,
На  камінні  пріє  мох.

Ця  пора  умиротворена,
Ця  межа,  тонка,  як  нерв!..
Я  стою,  така  впокорена,
Між  намолених  дерев.

Я  не  знаю,  що  чекатиме
На  перетині  мене…
Літо  мідними  дукатами
Віддзвенить  і  промине.

І  на  згадку  лиш  зостанеться
Бурштино́ва  світлотінь.
При́йде  вересня  обраниця,
Остудивши  цю  теплінь.

І  на  скроні  ляже  росами,
І  вплете  у  пасма  дим…
Зачекай  ще  трішки,  осене,
Жменьку  літа  не  кради!

Ще  гаї  дзвенять  березами,
Ще  думки  –  прудкі  пташки,
І  листки  тонкими  лезами
Ріжуть  світло  на  нитки.

І  душа  така  замріяна,
Мов  не  знає  жодних  меж!
А  тому  –  не  кліпнеш  віями,
Як  ув  осінь  забредеш.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748216
дата надходження 29.08.2017
дата закладки 03.02.2018


Ulcus

щось ностальгічно-пафосне

Дивлюсь  на  вулицю  свою,  як  на  світлину,  
Немов  в  альбом,  де  пам‘ять  -  сторінки:
Ось  рідний  дім,  ось  від  сусідів  лине
З  платівки  музика,  як  ніби  шум  ріки.
А  тут  рипить  прадавня  каруселя,  
Якої  вже  давно-давно  нема,
Тут  був  паркан,  високий,  наче  скеля
Серед  весни...  а  зараз  тут  зима.
Широкий  шлях  -  чомусь  вузенька  стежка,
Яку  латають  влітку  спориші,
Чомусь  мій  друг,  смішний  пустун  Олежко
Тепер  кивнув,  й  минув...  немов  чужі...
Маленька  вулице,  була  ти  цілим  небом
Чи  космосом  вселенських  таємниць
Дитячих  душ.  Тепер  іду  до  тебе
Припасти  серцем,  як  в  дитинстві  -  ниць...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774951
дата надходження 03.02.2018
дата закладки 03.02.2018


Терновий

Мы уходим на запад…

Мы  уходим  на  запад,
                                                   в  край  желтеющих  листьев,
В  край  дождей  и  туманов,
                                                   где  кончаются  сны.
Наше  лето  прошло,
                                                   нам  оно  только  снится,
Мы  не  помним  уже  
                                                   ароматов  весны.
Отплыли  в  небытье  
                                                   наших  дней  бригантины
И  умолкли  гитары  
                                                   у  наших  костров.
Мы  уже  не  смеемся  
                                                   просто  так,  без  причины,
Мы  уже  разучились
                                                   доверять  всем  со  слов.
Нас  давно  разлучили  
                                                   поезда  и  границы,
Мы  друзей  растеряли
                                                   на  распутьях  веков.
Нам  остались  на  память
                                                   их  размытые  лица,
Нам  остался  укором
                                                   белый  снег  их  висков.
Мы  немногих  любили,  
                                                   но  не  стоит  сердиться,
Жили  ведь  как  умели,  
                                                   нас  рассудит  лишь  бог.
Тем,  кто  будет  потом,
                                                   может  быть  пригодится
Опыт  наших  дорог,  
                                                   боли  наших  тревог.
Мы  уходим  на  запад,
                                                   в  край  желтеющих  листьев,
В  край  дождей  и  туманов,  
                                                   мы  уходим  в  закат.
Пусть  осенним  дождем
                                                   наш  уход  освятится,
Мы  уже  не  вернемся  -
                                                   нет  дороги  назад.
                                                   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774918
дата надходження 03.02.2018
дата закладки 03.02.2018


Терновий

Ми відходим на захід…

Ми  відходим  на  захід,
                                                           в  край  опалого  листя,
В  край  дощів  і  туманів,  
                                                             де  кінчаються  сни.
Наше  літо  минуло,
                                                           нам  воно  тепер  сниться,
Ми  давно  вже  забули
                                                           аромати  весни.
Вже  спустили  вітрила
                                                           голубі  бригантини,
Вже  замовкли  гітари
                                                           біля  наших  багать.
Ми  уже  не  сміємось
                                                           просто  так,  без  причини,
Ми  давно  вже  не  плачем
                                                           від  синців  і  проклять.
Нас  уже  не  лякають
                                                           наші  вічні  розлуки,  
Наші  друзі  згубились
                                                           у  сплетінні  доріг,
Нам  лишились  на  пам’ять
                                                                   їхні  очі  і  руки,
Нам  лишився  як  докір  
                                                             їхніх  скронь  білий  сніг.
Ми  багато  не  встигли,
                                                             є  за  чим  шкодувати.
Ми  жили  як  уміли,
                                                           нас  розсудить  лиш  бог.
Ті,  що  прийдуть  за  нами,
                                                           може  схочуть  спізнати
Радість  наших  доріг,
                                                           болі  наших  тривог.
Ми  відходим  на  захід,
                                                           в  край  опалого  листя,
В  нас  немає  боргів,
                                                           ми  простили  весь  світ,
Хай  осіннім  дощем
                                                         наш  відхід  освятиться,
Ми  уже  не  вернемось.
                                                         Всміхніться  нам  вслід.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754584
дата надходження 09.10.2017
дата закладки 03.02.2018


Анна Качан

Як спокусливо — впасти…

Як  спокусливо  —  впасти  у  білий,  
Ще  нічим  не  сполоханий,  сніг,
Уявити  на  мить,  як  летіли
Білі  янголи  й  місяць  десь  біг...

І  відчути:  тебе  зігріває
Їхніх  крил  біло-синє  тепло,
І  серця  в  них,  і  крила  —  безкраї,
Як  би  холодно  де  не  було.

І  здається:  ти  сам  —  білокрилий,  
Чи  принаймні  колись  таки  був.
Ніч  і  цю  таємницю  відкрила...
«Грішний  янгол  я»,  —  щойно  збагнув.

22.01.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774158
дата надходження 30.01.2018
дата закладки 03.02.2018


Анна Качан

Незмога спати…

*          *          *
Незмога  спати.  Сон  вороже  пнеться
На  віях  ночі,  танучи,  мов  дим,  
У  небо  хтось  жбурляє  зорі-скельця,
А  місяць  хоче  бути  молодим.

Все  хоче  бути  вічно  молодим,  
А  темряві  так  заздрісно  на  це,  
Вона  ж  бо  —  сон,  імла  і  чорний  дим...
Чи  може,  справжнє  вічності  лице?

Ворожий  сон,  але  ласкава  вічність  —  
Величний  світ  у  темряві  й  щемкий!..
І  не  питають  простори  космічні,  
Міцна  то  кава  чи  міцні  думки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773276
дата надходження 25.01.2018
дата закладки 03.02.2018


Анна Качан

Цю жінку я люблю…

Цю  жінку  я  люблю.  Така  моя  печаль...
Микола  Вінграновський

—Ні,  не  печаль.  А  просто  —  божевілля!
Відтяти  б  якось.  Та  нема  меча.
Нема  й  чим  рану  вмити  —  тільки  сіллю.

Вона  мені  ввижається  в  хвилинах,  
годинах,  днях  і  гуркоті  думок,
і  світ  увесь,  немов  стара  ряднина,
розлазиться:  від  зливи  вщент  промок.

Це  ж  бо  вночі  так.  Спрагле  надвечір'я
кошлатить  день  й  злотаві  пасма  хмар,
закреслюючи  темінню  вугілля
ескізи  сонця,  кладучи  тягар  —

ні,  не  на  плечі.  Їх  уже  немає.
Немає  тіла,  і  немає  рук.
Лиш  крила  —  слабнуть;  падає  вся  зграя  
на  зльодянілий,  здичавілий  брук.

Це  —  той  тягар.  Оце  така  крилатість.
Як  у  сльози,  що  тягне  вії  вниз.
Мутніє  небо.  Місяць  ніби  стративсь.
Зірки  ввібрали  кращі  з  її  рис.

Але  на  ранок...  дихається  вільно.
Я  вилізаю  із  сирих  проваль.
Чи  ж  є  на  світі  більше  божевілля,  
аніж  любити  й  берегти  печаль?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773275
дата надходження 25.01.2018
дата закладки 03.02.2018


Світлана Моренець

А БЕРЕЗЕНЬ СТОЇТЬ УЖЕ НА ЧАТАХ

Весна  ще  –  календарно  –  не  почата,
та  Березень  стоїть  уже  на  чатах.
Бешкетник!  Його  вчинки  не  забути  –
за  ніч  украв  зимо́ві  атрибути!
Поцупив  білосніжні  одежини,
підмочить  репутацію  крижини,
дихне  на  сніг  злежалий,  полоскоче  –
той  весело  струмочком  задзюркоче.
Жагучий  погляд  кинув  на  сніжинки  –
зомліли  ті  й  розтанули  в  росинки,
кокетливо  веселкою  заграли,
мов  Березню  цілунки  посилали.
Із  вітерцем  ласкавим  в  діалозі
муркочуть  котики  на  верболозі.
Від  сну  стріпнулось  птаство,  метушиться,
купається  в  калюжах,  чепуриться.

...  Розгнівається  Лютий,  вітром  свисне,
бурульками  колючими  нависне,
засипле  світ  іскристими  снігами
і  затріщить  морозом  під  ногами.
Ще  буде  холодами  докучати.

...  Та  Березень
               стоїть  уже  
                                                                               на  чатах.

                                         2.02.2018  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774880
дата надходження 03.02.2018
дата закладки 03.02.2018


stawitscky

Мілина

Затягаю  волок  –  дрібнота  одна,
Не  дістав,  напевне,  до  самого  дна.
Так  тягти  ж  не  важко,  і  на  юшку  є  !
Янгол  навісніє,  грима  –  не  твоє!
Не  шкодуй  неволі  грузики  мінять,
Глибиною  мірять  долю  свого  дня,
Доки  не  втомився  календар  листать
Ще  пливе  назустріч  рибка  золота.
Ще  іскру  вловити  можеш  на  льоту
І  своїм  багаттям  розігнать  сльоту,
В  пошуки  жар-птиці  всоте  вирушай  –
На  крилі  у  неї  твій  єдиний  шанс.
…За  такого  маршу  –  бурі  ні  по  чім
Де  правує  маршал  –  янгол  на  плечі.
Все  життя  доводить  він  мені  одно:
Мілина  найшвидше  затяга  на  дно.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774765
дата надходження 02.02.2018
дата закладки 02.02.2018


Стах Розсоха

KYIV на ремонті

[b][color="#0b21b3"]Доки  ти  в  передмісті  шукаєш  свою  дорогу,
Гривні  кладеш  в  кишеню  і  компостуєш  па‘мять,
Потяг,  перон  і  гамір  розходяться  ще  до  того,
Як  ти  уявив  виставу,  які  дощ  і  вітер  правлять.

Б‘ються  у  скло  комахи.  Стогнуть  плацкарту  полиці.
Тануть  обличчя,  долі  під  перестук  коліс.
Колія  йде  на  Захід,  креше,  як  торт,  столиці,
Де  не  любив,  не  спився,  не  зворушив  до  сліз.

Де  на  дорогах  дальніх  тіні  думок  імлисті,
Скромні  ряди  будинків,  вікон  іконостас.
Де,  як  на  прощу  в  Лавру,  мовчки  бредуть  туристи.
І  вдовольняють  спрагу  десь  посеред  Гран-плас.

Там  забуваєш  швидко,  як    мерехтять  каштани,
І  в  гідропарку  діти  влітку  збирають  хмиз.
Як  нахилилось  небо,  раптом  відкривши  рани,
Звідки  вечірній  промінь  заплямував  узвіз.

І  сподіватись  марно:  вітер  не  змінить  плани.
І  не  задме  щосили  на  непривітний  Схід.
Де  камуфляжні  діти  вже  досягли  нірвани,
Склавши  в  загравах  степу  свій  остаточний  звіт.
[/color][/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774662
дата надходження 02.02.2018
дата закладки 02.02.2018


Радченко

Зимняя ночь

Снегопадами  небо  очистилось,
Взялись  коркой  хрустящей  снега.
Блёстки  инея  густо  рассыпались
И  уснула  в  сугробе  пурга.

Тишина  льётся  с  неба  звенящая,
Синий  вечер  ушёл  тихо  прочь.
Ах,  как  щедро,  красиво  украшена
Нежно-светлыми  звёздами  ночь!

Окна  светятся  жёлтыми  пятнами,
Дым  из  труб  над  домами  плывёт.
Тени  клёнов  ложатся  заплатками
На  снега  вдоль  уставших  дорог.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774503
дата надходження 01.02.2018
дата закладки 01.02.2018


Ем Скитаній

у чеканні весни

і  завільжило...
сама
відступає  зима
в  місяці  лютому
лю  -  то  -  му...
та  чи  прийде  весна?..
у  край  цей  вона
чи  ввійде  в  окупований
цькований?
і  чи  сонце  зійде,
зорю  відзнайде
над  землею  в  полоні
зболеною?..
чи  відійдуть  страхи?
і  дощі,
і  птахи
будуть  жданими  здавна
задавнено?
чи  розстріляний  сад
між  руїнами  хат
шелесне  весь  уквітчаним
ві  -  та  -  ми?..
чи  в  степу,
у  гаях,
у  траві  і  цвітах
будутьт  роси  осяяні
в  сяянні?..
коли  в  райдужні  сни
чорний  падає  сніг
і  червоно  спадає
в  та  -  не  -  ні...
...так  в  чеканні  весни,
на  оновлення  днин
весь  у  мріях  і  сумнівах
суєтних
у  роздумі  іду
в  холод,
в  лютий,
в  сльоту,
в  сьогоденні  забутий
і  без
майбут  -  ньо  -  го...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774164
дата надходження 30.01.2018
дата закладки 30.01.2018


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.01.2018


rutzt

Як добре, що придумали сніги…

Як  добре,  що  придумали  сніги,
Морозне  небо,  спогади  про  літо,
Повітря  невідчутної  ваги,
І  враження,  смачні  та  соковиті,
Дзвінкий,  напівпрозоро-синій  лід,
Вогонь  у  грубці  і  вечірню  втому…
Як  добре,  що  придумали  цей  світ,
Та  ще  й  мене  придумали  у  ньому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773841
дата надходження 28.01.2018
дата закладки 28.01.2018


Галина_Литовченко

ВЖЕ НЕ МАЛА

В  вечірніх  сутінках  через  город
до  бабці  в  двір  із  глечиком  щербатим
чимчикувало  ласе  до  пригод
мале  дівча  (вже  й  не  скажу,  як  звати).

Котилась  ніч  омелою  й  туман
на  картоплиння  ліг  кожухом  синім.
Крильми  в  смерканні  борсався  кажан
й  було  від  того  боязко  дитині:    

ще,  на  дай  бог,  шугне  у  віражі    
й  цупким  крилом  заплутає  волосся.  
Гуртом  лякали  вишні  на  межі
і  з-за  стіжка  хтось  виглянув  здалося.  

Спасало  світло  із  хлівних  дверей,  
де  цівок  дзвін  з  дійнички  густо  линув.
То  бабця  ще,  тривожачи  курей,
при  каганці  доїла  корівчину.

Чекав  ослін  з  горнятком  молока,
тримали  вінця  для  дівчати  піну
і  тепла  ніжність  першого  ковтка
згасила  гарний  шмат  адреналіну.

Від  проводжань  відмовилась,  хоча
стискали  знову  плечики  судоми,
коли  з  уявним  привидом  дівча
вертало  з  повним  глечиком  додому.
28.01.2018
(на  фото  полотно  Архипа  Куїнджі)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773840
дата надходження 28.01.2018
дата закладки 28.01.2018


Світлана Моренець

ХРАМИ, ЩО НАС ОБИРАЮТЬ


[i]Моєму  маленькому  храму
величного  Святого  Духа  в  м.  Києві[/i]

Коли  доля  показує  хижий  оскал,
рятівне  моє  коло  –  маленька  каплиця,
де  в  ікони  –  до  Божої  ласки  портал  –
із  німотним  благанням  вдивляються  лиця.

Тут  вогнем  очисним  тихі  свічі  горять,
в  молитви  найтаємніші  думи  сповиті.
Перед  Богом  оголені  душі  стоять,
безборонні,  вразливі,  як  рани  відкриті.

Їх  Він  бачить  наскрізь.  Тож  Святим  Небесам
не  злукавиш,  аби  в  каятті  буть  почутим.
Духівник  твій  –  Господь,  ти  із  Ним    –  сам  на  сам,
і  лиш  Він  може  біди  твої  відвернути.

Цей  малесенький  храм  –  джерело  доброти,
від  споріднених  душ  братня,  щира  підмога.
Місце  сили,  любові,  тепла,  чистоти  –
храм,  де  серцем  своїм  відчуваємо  Бога.

                                           

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773503
дата надходження 26.01.2018
дата закладки 26.01.2018


Максим Тарасівський

До небес

Дерева  сплять,  ні  поруху,  ні  звуку,
А  втім,  дивись:  крізь  прірву  самоти
Береза  тягне  біло-чорну  руку
В  розбавлені  знебарвлені  світи,

А  ті  світи  -  небачені,  нечуті  -
Руки  торкаються  не  з  висоти,
А  висотою;  до  небес,  по  суті,
І  не  тягнувшись,  можна  досягти.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773296
дата надходження 25.01.2018
дата закладки 25.01.2018


rutzt

Я йшов на гору Фудзіяму…


Я  йшов  на  гору  Фудзіяму,
Дрімало  небо  на  руках,
Дощем  налита  хмарна  пляма
Вологий  прокладала  шлях.
Душа,  думками  оповита,
Свої  шукала  береги,
Трава  хилилась  соковита
(не  від  поваги  –  від  ваги).
Вітри  гуділи  над  полями,
Ховав  птахів  співочих  ліс,
Я  йшов  на  гору  Фудзіяму
І  сонце  в  подарунок  ніс.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773146
дата надходження 24.01.2018
дата закладки 24.01.2018


Мазур Наталя

Я повернулася

Я  повернулася  туди,
Де  пахне  васильок  і  м'ята,
Де  босих  ніг  малих  сліди
Стрічає  на  світанку  хата.

У  вікна  заглядає  без,
Город  біжить  з  горбка  до  річки,
І  свіжа  синява  небес
Цілує  розпашілі  щічки.

У  кошику  курчата  аж
Побились,  лізучи  на  квочку.
Бабусин  шепіт:"Отче  наш"...
Тремтять  поклони  у  куточку.

Із  печі  -  аромат  борщу,
За  скринею  висока  лава.
-  Бабусю,  де  Ви?  Помовчу...
-  Я  тут,  дитино,  ти  б  поспала...

Я  повернулася  в  оці
Святі  краї  малого  раю,
Можливо,  серед  чебреців
Своє  дитинство  відшукаю.

Хатини  глиняна  стіна,
Тягнусь  до  сволока  рукою.
Очиці  мовчазні  вікна
На  мене  дивляться  журбою.

Нема  бузку,  сад  постарів,
Заросла  стежка  до  порога.
Початок  всіх  моїх  світів...
Стою,  загорнута  у  спогад.

             .  .  .

Погладить  сонце  по  плечу,
Лице  від  сліз  рукою  витру.
-  Бабусю,  де  Ви?  Помовчу...
-  Я  тут,  дитино,  -  шепіт...  вітру.

18.01.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773104
дата надходження 24.01.2018
дата закладки 24.01.2018


Наталя Данилюк

Щастячко світлокриле

Щастячко  світлокриле,
Сон  твій  –  легкий,  як  пух!
Добрі  небесні  сили,
Світлий  Різдвяний  дух
Хай  бережуть  твій  спокій,
Янголе  мій  земний!
Зорі  блакитноокі
Падають  в  теплі  сни.
Сонячне  коліщатко
З  променів  день  пряде.
Як  ти,  моє  пташатко,
Тягнешся  до  грудей!..
Солодко  пахнуть  щічки
Небом  і  молоком!
Зиму  прудкі  синички
Люляють  за  вікном.
Світла  моя  потіхо
В  теплому  напівсні,
Як  ти  вібруєш  сміхом
Лагідним  у  мені!
Сили  святі  небесні,
Благословіть  щокрок
Ту,  що  вмістила  всесвіт
В  крихітний  кулачок.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772201
дата надходження 19.01.2018
дата закладки 19.01.2018


Таня Квашенко

* * *

И  вот  повалил,  тот  который  меня  вдохновляет.
Хоть  тот  и  не  валит  –  он  тихо  и  робко  идет.
Как  чёрными  чайки  порой  на  лимане  бывают  -
Январской  вороне  стать  белой  везде  повезёт.

Всей  сажи  не  хватит,  чтоб  вымазать  каждые  двери.
И  только  снежинок  у  бога  для  нас  про  запас.  
И  глядя  на  снег,  невозможно  уже  не  поверить,
Что  есть  чистовик.
И  он  пишется  небом  -
о  нас…

16.01.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771715
дата надходження 16.01.2018
дата закладки 16.01.2018


Артур Сіренко

Донецькі квіти

                                                         «На  іншому  березі,
                                                             За  рікою,  хмари  громадяться
                                                             Біля  гірського  храму...»
                                                                                                                             (Ііда  Дакоцу)

Була  осінь  –  тепла  і  кольорова.  Листя  клена  якраз  тільки  почали  червоніти.  Я  люблю  Донецьк  саме  цієї  пори  –  він  перестає  бути  легковажним,  як  весною,  чи  експресивним  і  гарячим,  як  влітку.  Золотої  осені  Донецьк  стає  на  диво  сентиментальним,  ностальгічним  і  навіть  трохи  меланхолійним.  І  от  напередодні  Свята  Черлених  Кленів,  яке  в  Донецьку  називають  Кюдзіцу  Акай  Каеде  і  дуже  шанують,  я  вирішив  відвідати  свого  старого  друга  –  хайдзіна,  що  пише  під  псевдонімом  Акі-но  Кірі  (秋の霧)  -  Осінній  туман.  Він  давно  кликав  до  себе  в  гості  –  у  свій  дім  споглядання.  Хоча  в  Донецьку  він  більш  відомий  як  майстер  чайної  церемонії  –  садо,  а  не  як  поет,  я  їхав  до  нього  з  метою  саме  повіршувати  і  почути  його  нові  хокку.  Я  вирішив  поїхати  до  його  дому  на  рикші  –  у  Донецьку  цей  вид  транспорту  називають  дзін-рікі-ша.  У  Донецьку  нині  в  моду  ввійшли  кінні  запряги  –  двоколісний  візочок,  що  переміщують  в  просторі  один  або  пара  жеребців  –  переважно  буланих,  породи  місакі.  Але  до  хайдзіна  в  гості  мусить  вести  тільки  рикша  –  це  традиція.  І  не  тільки  донецька.  До  площі  Сайгьо,  де  збираються  донецькі  рикші  я  йшов  пішки.  Можна  було,  звісно,  перейняти  рикшу  прямо  на  вулиці  чи  викликати  слугою,  але  я  вирішив  обрати  рикшу,  а  не  довіряти  випадку.  Звісно,  їздити  на  людині  багато  хто  з  сучасних  «гуманістів»  і  конфуціанців  –  цих  шукачів  «людяності»  вважає  неприпустимим,  але  це  стара  традиція,  що  вимагає  поваги.  Крім  того,  багато  хто  з  рикш  просто  не  хоче  міняти  свою  професію  і  заробляє  на  життя  саме  таким  чином.  Можете  це  вважати  місцевою  екзотикою  чи  примхою.  Чи,  навіть,  захцянкою  туристів.  Мені  байдуже.  Я  шанувальник  минулого.  

У  Донецьку  велорикші  збираються  на  площі  Басьо,  а  справжні  рикші,  що  обмотують  ноги  спеціяльними  білими  пов’язками  і  біжать  дорогами,  ніби  зависаючи  в  повітрі  і  ніби  не  торкаючись  землі,  на  площі  Сайгьо.  Слід  зазначити,  що  всі  рикші  в  Донецьку  немісцеві.  Приїжджають  вони  переважно  з  міста  Чистякове  або  з  Кадіївки.  І  то  всі  без  власного  візочка.  У  Донецьку  приїжджим  рикшам  видають  напрокат  візочки  спеціальної  конструкції  –  особливо  легкі  і  збалансовані.  Є  навіть  приказка  серед  рикш:  «Хто  ж  їде  Донецьк  зі  своїм  візочком?»  Це  майже  те  саме,  що  сказати  «їхати  в  Афіни  зі  своєю  совою».  

У  той  день  бажаючих  покататися  на  рикшах  було  мало.  Туристів  не  видно  –  не  сезон,  а  свято  Кюдзіцу  Акай  Каеде  було  ще  було  попереду.  Я  вибрав  уже  немолодого  і  явно  досвідченого  рикшу,  що  був  вдягнений  у  чорне  кімоно  з  білим  візерунком  у  вигляді  гілок  бамбуку.  Обличчя  в  нього  мені  нагадало  обличчя  монаха,  якесь  не  від  світу  сього  –  його  зморшки  нагадали  мені  зорану  землю,  що  надто  багато  бачила.  Здавалося,  що  він  ось-ось  скаже:  «Я  везу  Вас  своєю  дорогою,  сенсей!»  На  ньому  була  нова  каса,  точніше  такухацуґаса,  плетена  з  рисової  соломи,  яскраво  жовтого  кольору.  Донецькі  рикші  носять  каса  чи  кабуріґаса  переважно  вицвілі,  сірі  або  бамбукові.  У  нього  ж  такухацуґаса  була  просто  сонячна.  Я  сів  у  візочок  і  кинув  рикші:  «Таноші  судзумі-но  торі!  Кайка  уме-но  є!  (На  вулицю  Веселих  горобців!  Дім  Квітучої  Сливи!)»  Рикша  розуміюче  кивнув,  і  я  поїхав-поплив  вулицями  Донецька,  мимо  жовтих  лип  і  черлених  кленів.  Легенький  вітерець  ніс  мимо  мене  зірвані  листя.  Я  дивився  на  такухацуґаса  рикші  і  мені  здавалось,  що  це  не  рикша  біжить,  а  сонце  пливе  вулицями  Донецька.  

Я  думав  у  ту  мить  не  про  поезію,  а  про  донецький  кінематограф.  Спочатку  згадався  чомусь  фільм  Акіма  Курасавського  «Сім  шахтарів».  Фільм  про  те,  як  шахта  не  виконувала  план  по  видобутку  на  гора  кам’яного  вугілля.  І  вирішено  було  запросити  сім  шахтарів-ударників.  Щоправда,  один  виявився  зовсім  не  ударником:  товариші  кепкували  з  нього  «Краще  скажи,  де  ти  посвідчення  ударника  вкрав!»  Але  його  все  одно  взяли  в  бригаду.  Особливо  запам’яталася  сцена  в  шалмані,  коли  господар  забігайлівки  показує  ударнику  миску  з  рисом:  «Дивись,  що  ти  їж!  Рис!  А  що  їдять  прості  шахтарі?  Просо!  Собаки  живуть  краще,  аніж  прості  шахтарі…»  Зрештою,  шахта  виконала  план,  але  ударники  загинули  під  завалом  породи…  Потім  згадався  фільм-диптих  Миколи  Осімського  «Шахта  почуттів»,  «Шахта  пристрасті».  Фільм-диптих  про  ерос  та  танатос  у  донецькій  культурі,  про  ці  два  початки  буття,  про  те,  як  вони  зливають  в  одне  –  в  якийсь  потойбічний  ерос-танатос,  про  вирування  пристрасті,  про  справжню  кориду  кохання…  Згадався  епізод,  коли  головний  герой  після  ночі  бурхливого  кохання  йде  по  вулиці  шахтарського  селища,  а  назустріч  йому  марширує  бригада  шахтарів,  що  йдуть  під  землю,  в  забій.  Така  зустріч  еросу  і  танатосу.  Потім  згадався  фільм  Сергія  Імамурського  «Легенда  про  терикон»  про  давній  жорстокий  шахтарський  звичай  відносити  старих  батьків  на  терикон,  де  вони  гинули.  Згадався  вітер  з  того  фільму,  що  прилітав  до  героя  ніби  з  потойбічного  світу.  Як  і  зараз  мені  –  цього  осіннього  дня.  

Їхали  недовго  –  до  дому  мого  старого  приятеля  було  менше  двох  рі.  Я  кинув  рикші  срібну  монету  в  десять  єн  із  зображенням  дракона  –  ці  монети  називають  в  Донецьку  ще  «вадо-кайтін».  Рикша  засуєтився,  щоб  дати  мені  решту  –  кілька  мідних  сен,  але  я  посміхнувся,  махнув  рукою  і  підійшов  до  воріт  мого  друга-хайдзіна,  на  яких  висів  фурін  і  вигравав  сумну  мелодію  осіннього  вітру.  Мені  відкрив  слуга  –  таких  людей  в  Донецьку  називають  ще  «люди  в  синьому».  На  ньому  справді  було  просте  синє  кімоно  без  візерунку,  лише  з  чорними  смугами  на  рукавах  і  зачіска  дзангірі.  Він  поклонився  і  сказав,  що  господар  очікував  на  моє  прибуття,  зараз  перебуває  в  саду  і  просив  провести  мене  до  нього  в  сад  як  тільки  я  прибуду.  Я  йшов  стежкою  що  була  викладена  велетенськими  камінними  плитами  і  була  засипана  жовтим  листям.  Біля  стежки  цвіли  хризантеми  –  квіти  осені.  Акі-но  Кірі-сана  я  побачив  в  глибині  саду  –  він  сидів  на  татамі  під  гілками  дерева  тога  в  стані  глибокої  медитації  -  мейсо.  Я  ще  подумав,  що  це  дерево  –  дерево  бодхі  під  яким  Будда  отримав  просвітлення.  Поруч  було  кілка  кущів  уцугі  і  зарості  саса.  Я  навіть  не  знав,  чи  помічав  сенсей  мою  присутність.  На  ньому  було  жовте  кімоно  з  чорним  візерунком  в  вигляді  драконів.  Я  поклонився  йому  і  помітив,  що  він  вийшов  зі  стану  медитації.  «Десять  тисяч  років  довгої  весни,  сенсею!»  -  промовив  я.  У  відповідь  він  посміхнувся,  і  зовсім  не  дотримуючись  ритуалу  промовив:  «Радий,  що  Ви  відвідали  мій  скромний  сад  восени,  коли  він  особливо  сумний!  Давайте  почнем  цю  дружню  зустріч  з  чайної  церемонії!»  Тільки  тут  я  помітив,  що  ця  частина  саду  являє  собою  тяніва.  Біля  старезних  сосон  і  кленів,  що  ховали  чайний  будиночок  –  тясіцу  лежали  величезні  кам’яні  брили,  біля  яких  ріс  бамбук  і  кипариси,  між  ними  звивалася  родзі.  І  потім  я  взяв  участь  у  чайній  церемонії,  які  влаштував  справжній  майстер  чаю!  Посуд  був  вишуканий:  тябако  та  тецубін  були  старовинними  –  часів  Сітоку.  Тяван  та  тясяку  були  з  тонким  візерунком  –  судячи  по  всьому  зроблені  майстром  Курой  Іші  в  часи  Огіматі.  Випивши  запашного  напою  сорту  «Сто  драконів»,  ми  обговорили  посуд  і  трохи  почитали  віршів  –  але  не  своїх  –  цитували  переважно  Йоса  Бусона  та  Оно-но  Коматі.  Мені  ще  згадалось  тоді  таке  танка  Коматі,  яке  я  процитував  неточно:

                                                                   Ось  і  фарби  квітів  
                                                                   Зблякли,  поки  в  цьому  світі
                                                                   Жили  безтурботно,
                                                                   Споглядаючи  довгі  дощі,
                                                                   Забувши  про  старість  таку  неминучу…  

Після  чайної  церемонії  господар  запросив  мене  в  свій  дім.  При  вході  я  помітив  гета  з  червоними  шнурівками.  Мені  одразу  згадалося  хокку  Ісікава  Такубоку:

                                                                   Просила:  купи  мені  гета
                                                                   З  червоними  шнурівками.
                                                                   О,  дитинко!  

У  домі  нас  зустріла  господиня  –  дружина  господаря.  Я  зніяковів  –  для  мене  це  було  трохи  незвично.  Акі-но  Кірі-сан  побачивши,  що  я  зашарівся,  представив:  «Це  моя  гірська  колючка.  Пише  хайку  та  танка  під  іменем  Хару-но  Хана.  Вона  служить  мені  з  віником  і  шуфелькою».  Дружина  у  нього  була  з  таких  дружин,  що  в  донецьку  називають  «вайфу».  До  одруження  вона  була  «модан  гару»  чи  як  їх  там  називають.  Вони  дотримуються  в  сімейному  житті  сучасних  звичаїв,  але  знаючи  мої  консервативні  погляди  дружина  господаря  сховалася  за  напівпрозору  ширму,  яка  завбачливо  була  розміщена  у  вітальні,  і  вела  подальшу  розмову  з  нами  з-за  ширми.  Взагалі,  донецькі  святенники  наполягають,  щоб  дружина  розмовляла  з  гостями  з-за  непрозорої  ширми.  Я  до  цих  святенників  ставлюся  скептично,  знаючи,  що  вони  часом  запрошують  гейш  на  чайну  церемонію  в  той  час,  коли  дружина  знаходиться  на  жіночій  половині  дому.  Акі-но  Кірі-сан  промовив:  «Моя  гірська  колючка  іноді  вправляється  в  грі  на  кото.  Майстерності  вона  не  досягла,  талантів  у  неї  немає  ніяких.  Звісно,  не  можна  навіть  порівнювати  її  гру  з  грою  на  кото  столичних  гейш.  Я  дуже  боявся  образити  Ваш  слух  такою  грубою  музикою,  але  все  таки  насмілюсь  запропонувати  Вам  послухати  у  її  виконанні  мелодію  «Холодний  осінній  вітер».  

І  полилася  солодка  і  водночас  тужлива  музика…  Це  була  казка  –  осінь  втілена  в  музиці.  Я  навіть  не  очікував,  що  музика  може  досягти  такою  витонченої  досконалості.  

Я  подякував  господині  і  висловив  своє  захоплення.  Після  цього  слуга  приніс  обід:  сусі  з  кальміуської  форелі,  йомогімоті,  рис  з  місо,  сембей,  хамагурі  та  саке.  Після  трапези  ми  нарешті  почали  віршувати.  Господар  запропонував  створити  ренга  –  якраз  було  троє  хайдзінів.  Точніше  два  хайдзіни  і  одна  хаййорушідзін.  Віршували  більше  двох  годин.  Під  час  віршування  я  милувався  токо-на  ма,  де  висіла  картина  «Будда  і  лотоси»  з  каліграфічним  написом,  і  стояв  бонсай  старезної  сосни.  З  того  ренга  я  запам’ятав  такий  уривок  (тут  я  під  псевдонімом  Кенші):

                                                       *      *      *
                                 Жовте  листя
                                 Падає  між  життям  і  смертю.
                                 Осінь  сліпа.
                                                                                                     (Акі-но  Кірі)

                               Вітер  шепоче  мені  
                               Про  таємницю  мовчання.  
                                                                                                                         (Кенші)

                               Останні  пелюстки  
                               Старої  сакури  обривають  пориви.
                               Помирає  весна.  
                                                                                                   (Хару-но  Хана)

                               Зустрічаю  епоху  дощів.
                               Забуваю  про  Сонце.  
                                                                                                           (Акі-но  Кірі)

                               Зозуля  мовчить  –  
                               Єдина  втіха  поета
                               Вечорів  літніх.  
                                                                                                                           (Кенші)

                               Птаха  «гірських  стежок».
                               Коли  цей  крик  я  забуду?
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

                               Старий  самурай
                               Споглядає  заграву
                               Біля  руїн  замку.  
                                                                                                               (Акі-но  Кірі)

                             Холодна  і  зла  зима
                             Землю  фарбує  в  біле.  
                                                                                                                           (Кенші)

                             Падає  сніг  лапатий.
                             Світанок  нового  року
                             Нагадує  білий  листок  паперу.
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

Після  віршування  господар  дому  зіграв  нам  на  бамбуковій  флейті  сакухаті  мелодію  «Осінні  сутінки».  Якраз  доречно,  бо  на  землю  і  дерева  справді  впали  сутінки.  А  потім  і  зовсім  стемніло  –  осінь  все  таки,  доба  коротких  днів,  осінній  вечір.  Я  озирнувся  і  побачив,  що  біля  входу  в  дім  господар  поклав  листок  паперу,  пензлик  і  туш.  Помітивши  моє  здивування  Акі-но  Кірі-сан  сказав  почекати  і  спостерігати  в  щілину  не  до  кінця  зачинених  сьодзі.  Я  з  цікавістю  затамував  подих  і  чекав.  Раптом  почув  за  дверима  якісь  тихі  кроки,  човгання  і  сопіння.  Потім  побачив  борсука,  що  підійшов  до  дверей.  У  Донецьку  нині  розвелось  дуже  багато  борсуків,  їх  сприймають  нині  мало  не  як  домашніх  тварин.  Людей  вони  перестали  боятись,  їх  часто  можна  побачити  у  садах,  особливо  заміських.  На  моє  велике  здивування  борсук  взяв  до  рук  пензель,  занурив  його  в  туш,  а  потім  почав  писати  на  листку  ієрогліфи.  Коли  він  закінчив  писати,  він  спочатку  став  на  задні  лапи,  понюхав  осіннє  повітря  і  пошкандибав  у  темряву  саду.  Господар  дому  зітхнув  і  пояснив  мені,  що  цей  борсук  давно  приходить  вечорами  до  нього  в  гості  ночами  і  пише  вірші.  Спочатку  борсук  для  цього  таємно  забирався  в  дім  і  брав  без  дозволу  папір  і  пензель,  але  потім  Акі-но  Кірі-сан  почав  навмисно  виставляти  борсуку  все  необхідне  під  двері.  Я  взяв  цей  листок  і  прочитав  кілька  хокку  нашкрябаних  невмілою  рукою.  На  моє  здивування  деякі  борсукові  хайку  були  варті  уваги.  Запам’яталось  мені  оце:

                         Старість  відчув.
                         Завітала  до  мене
                         Перед  зимовою  сплячкою…  

Але  цей  день  закарбувався  у  мене  в  пам’яті  не  цим.  Коли  згадую  цей  візит,  то  згадується  не  борсук-поет,  не  звуки  кото  чи  флейти,  не  смак  терпкого  чаю  чи  гіркого  саке  –  згадуються  хризантеми  –  сумні  осінні  квіти,  які  дарували  аромат  холодному  осінньому  вітру…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771693
дата надходження 16.01.2018
дата закладки 16.01.2018


ptaha

Осінні тумани

Які  були  тумани  восени!
І  ми  у  них  пливли,  пливли,  пливли.
Хитали  хвилі  листя  час  від  час
Життя  баркас  і  нас-і-нас-і-нас.

І  сонця  позолочений  мідяк  –  
Немов  маяк,  але  ніяк-ніяк  –  
Розмила  осінь  неба  береги  –  
Як  жити  хочеш,  то  пливи-пливи.

Десь  бродить  у  тумані  сивий  кінь:
- Зроби  зупинку,  -  просить,  -  якір  кинь.
Почуєш  тупіт  ніжок  їжака,
Який  молочна  злизує  ріка.

Зірвалась  зірка  клена.  Ай-ай-ай!
Ведмедик  зачепився  десь  за  край
Нічного  неба.  Туп-туп-туп  сліди.
Сюди  іди,  сюди-іди-іди.

А  з  молоком  туману  добре  чай
Малиновий.  
- Дрімай-дрімай-дрімай…  –
Ріка  кленово  хвилям  шелестить  –  
І  ти  пливеш,  і-ти-і-ти-і-ти…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771322
дата надходження 14.01.2018
дата закладки 14.01.2018


Яна Бім

До долу, лелітками п’яними

До  долу,  лелітками  п’яними,
Нараз  осиплеться  печаль...
Я  лікувалася  оманами...
Але  мені  себе  не  жаль.
До  долу  –  сльози  ледве  всміхнені,
І  я  –  розтану  -  мокрий  сніг...
Що  відбувається  з  привітними?
Хто  їхні  туги  розуміти  міг?

Моя  печаль  зійде,  осиплеться,
І  на  весь  світ  не  закричить.
Що  не  спинити  –  те  відбудеться,
А  непочуте  –  не  навчить.
Минає  час...  хвилини  губляться...
В  лелітках  небо  голубе  –
Душа  пришиє  –  не  загубишся.
Моя  печаль,  люблю  тебе.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771047
дата надходження 13.01.2018
дата закладки 13.01.2018


Віталій Стецула

Мандрівка Слова

як  же  хочеться  див...і  чекаєш  незнаного  гостя,  
ось  розлите  вино,  світить  лампа,  порожні  стільці,  
а  надворі  баньші  завивають  пронизливо-гостро,  
мов  немає  живих  більше  в  світі  нічному  оцім  

от  чекаєш  його  і  вигадуєш  низки  історій,  
які  хочеш  комусь  оповісти,  байдуже  кому,  
хто  би  там  не  прийшов:  чарівниця,  чи  бард,  або  воїн,  
ти  готовий  всю  ніч  присвятити  одному  йому  

адже  через  Слова  і  душа  переходить  у  душу,  
точно  дібраний  тембр  розслабляє  не  згірш  від  вина,  
і,  можливо,  десь  там,  в  Слухачі,  льдовик  цілий  зрушить,  
і  простягнеться  мова,  немов  непомітна  струна

і  потягнуться,  як  мандрівці  по  Шовковому  шляху,  
дійсність,  казка,  сни  в  снах,  також  сни  наяву,  
як  повинен  Синдбад  неодмінно  дістатися  в  Басру,  
так  і  прянощі  слів  необхідно  віддать  Слухачу

вже  далеко  за  північ,  чекаєш,  а  досі  нікого,  
одягаєшся  в  тепле,  виходиш  назустріч  зимі,  
щоб  людину  знайти,  як  маленького  змерзлого  бога,  
і  те  прагнення  див  прочитати  в  зіницях  її

віднайти  саме  ту,  хто  прочинить  хоч  трішки  свідомість,
хто  у  гості  запросить,  повіривши  в  твої  дива,
і  немає  нікого,  хто  ближчий,  ніж  цей  невідомий,
може,  він  вже  за  рогом...  зсередини  сяє  зима

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711533
дата надходження 11.01.2017
дата закладки 10.01.2018


Леся Shmigelska

З Різдвом Христовим!

Маріє,  йди,  яскиня  ще  не  близько,
а  люд  глухий,  не  пустить  на  поріг.
ще  мітить  Бог  Ісусові  колиску
межи  ягнят,  у  бідному  дворі.
Ще  Вифлеємська  зіронька  не  світить,
ще  прикра  темінь  вкутала  зірки
і  Три  Царі  також  блукають  світом
чекають  днесь  Господньої  руки.
і  буде  так,  як  у  святочній  пісні:
«Осанна  в  вишніх…дякую  за  все…».
Маріє,  йди…  помолимося  грішні
за  те  Дитя,  що  світові  несеш…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770166
дата надходження 08.01.2018
дата закладки 08.01.2018


Крилата

У ЛУЗІ

Сів  на  горб  у  лузі  Юра  –  
Русий,  очі  карі.
До  грудей  притис  бандуру,
Та  й  по  струнах  вдарив.

Пісня  лугом  покотилась,
Звеселила  простір.
Вчули  миші,  в  рух  пустились,
Розім’яли  кості.

Так  скакали  по  травиці,  
Аж  почули  гори.
Борсуки,  бобри,  лисиці  
Полишали  нори.

Ґав  зайчата  не  лапали  –  
Стрибу-стрибубочок!
У  кільце  хлопчину  взяли
Та  й  пішли  в  таночок.

Журавель,  сорока,  лебідь
Миттю  прилетіли.  
Малювали  кола  в  небі,
Крильми  лопотіли.

Грав  Юрко,  пісні  виводив  –    
Голосок  перлиинний.
Довкруж  нього  хороводив
Дружній  світ  тваринний.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769789
дата надходження 05.01.2018
дата закладки 05.01.2018


Віктор Ох

Маляр (V)

Ось  ще  один  кліп  серії  «Художники  України»  для  свого  циклу  "КАРТИНИ"
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=U-fpOMikF1w[/youtube]
-------------
Відірвалися  ми  від  природи,
Заховалися  в  лінь  і  комфорт.
Непотрібні  походи  й  пригоди,
ну,  хіба  що,  вояж  на  курорт.  

А  маляр  доторкнувся  до  скарбу,
до  природи  живої  землі.
Почуття  закодовує  в  фарбах
і  приховує  силу  в  красі.

Чарівна  неповторність  сезону
на  картинах  його  ожива.
Він  малює  пейзаж,  як  ікону.
Бо  природа    ̶      це  лик  божества.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769820
дата надходження 05.01.2018
дата закладки 05.01.2018


Наталя Данилюк

Таїнство

Ця  летка  монохромна  зима,  
більше  схожа  на  провесінь,
сиве  пір’я  торішнє  висмикує,  
ніби  сова…
Поки  крутиться  світ,  
наче  білка  
в  шаленому  колесі,
поміж  роком  Новим  
і  магічним  світанком  Різдва,

Ти  не  знаєш,  
як  втримати  темп,  
не  зійти  із  дистанції,
Не  розсипатись  в  цій  
галасливій  хиткій  суєті,
де,  здавалося  б,  
люди  звучать  
у  єдиній  вібрації,
тільки  в  тебе  всередині  
звуки  і  ритми  не  ті.

Бо,  впіймавши  із  космосу  хвилю  
на  гребені  вічності,
ти  пускаєш  галуззя  у  небо,  
а  корінь  –  углиб,
і  натхненна  душа  
вислизає  
за  межі  публічності,
і  черпає  з  галактики  
кожне  зітхання  чи  схлип.  

І  відрадно,  що  тут,  
між  примарних  ілюзій  
і  смертності,
де  так  мало  відведено  часу  
на  добрі  дива,
навіть  ти  
відчуваєш  
малесеньку  частку  причетності
до  великого  таїнства  –  
світлого  свята  Різдва!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769585
дата надходження 04.01.2018
дата закладки 04.01.2018


Ем Скитаній

у різдвяну ніч

і  зіграли  мені  музи  на  бандурі
як  зимовий  вітер  віє,  вітер  в  студінь;

як  вирують,  бісом  крутяться  сніги,
кучугури  намелися  під  дахи.

як  зіграли  мені  музи  на  бандурі,
я  поринув  у  свої  замрійні  думи.

слухав  як  нуртує  у  каміні  стуг
й  завивання  у  кружляннях  завірюх.

огорнула  мене  в  затишок  самотність,
у  тепло  камінне,  в  тишу,  у  дрімотність.

біля  ніг  улігся,  спить  на  коці  пес.
мир  і  спокій  в  душу  лився  від  небес...

раптом  -  зірочка  засяяла  в  віконці,
наче  кликав  хтось,  тримав  її  в  долоньці.

я  здивований  підскочив  до  вікна,
аби  глянути  -  там  що  за  дивина?..

...янгол  крилами  вітри  усі  розвіяв
-  народився  Іісус!  Його  славімо!  -

янгол  славу  провіщав  по  всій  землі!
всі  раділися  -  дорослі  і  малі.

золотився,  усміхався  в  небі  місяць
над  полями,  над  лісами  і  над  містом.

засвітилися  свічками  вікна  хат,
весь  у  іскорках  світився  білий  сад...

...як  зіграли  мені  музи  на  бандурі,
я  поринув  у  святкові  мрійні  думи  -

що  не  згаснуть    Іісусовій  отій
зірки  світлої  любові  і  надій.

...тихо  грали  мені  музи  на  бандурі
у  зіркову  ніч,  у  місячну,  у  студну.

біля  ніг  лежав  і  спав  на  коці  пес.
мир  і  спокій  лився  в  душу  від  небес...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769598
дата надходження 04.01.2018
дата закладки 04.01.2018


ЮНата

Урок

               
Зворушлива  картина  –
Змагання  дітлахів!
Працюють  ніжки,  спини  –
Мчать  зграйкою  птахів.

На  перший  погляд  –  просто,
Звичайний  собі  біг.
Усі  одного  зросту,
І  усмішка  у  всіх.

Та  дивні  оченята
І  особливі  личка…
Ці  діти  –  «даунята»,
Їх  «діти  сонця»  кличуть.

Біжать  так  обережно,
До  фінішу  прямують.
І,  дивлячись  бентежно,
Батьки  їм  аплодують.

І  кожен,  хто  це  бачив,
Болільником  їх  став…
Та  хлопчик  враз,  одначе,
Спіткнувся  і  …  упав.

Трибуни  всі  завмерли  –
Тривога  у  очах.
З  облич  усмішку  стерли,
І  враз    з’явився  страх.

Коли  ж  оця  дитина
Зненацька  впала  ниць,
Неначе  в  ту  хвилину
Звучало  –  «Зупинись!»

Усі,  що  тут  змагались
З  дистанції  зійшли…
Піднятись  помагали
І  руки  подали…

За  руки  взявшись  міцно,
До  фінішу  дійшли…
Так  просто  й  органічно
Урок  усім  дали.

Для  них  добро  –  віконце,
Що  зв’язує  із  світом…
Вони  ж  бо  –  діти  сонця!
А  ми?  Чиї  ми  діти?



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769193
дата надходження 01.01.2018
дата закладки 01.01.2018


Світла (Імашева Світлана)

ПРИПОРОШИЛО…

                                                                         *******

                                           Заворожило  -  припорошило
                                           Легеньким  снігом  оце  вночі:
                                           Первопречисто,  просторо,  біло
                                           У  цілім  світі  -  і  на  душі?..

                                           Ялин  кошлатих  таємні  знаки
                                           Між  білосніжжям  про  щось  мовчать,
                                           І  сіють  хмари  небесні  злаки
                                           В  холодні  очі  озер-свічад...

                                           Припорошило  тривог  розмаї,
                                           Сумнівне  щастя  і  крик  душі...
                                           Перепливаю...  переливаю
                                           Світ-білопростір  в  сумні  вірші.

                                           А  рік  розправив  небесні  крила,
                                           Різдвяним  знаком  -  вогонь  свічі...
                                           Припорошило-заворожило
                                           Легеньким  снігом  оце  вночі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769097
дата надходження 01.01.2018
дата закладки 01.01.2018


yaguarondi

Зима

Чи  свіжий  сніг  склада  в  пакунки,  
чи  ремонтує  сніговози  
десь  там,  де  зовсім  нуль  тепла...  
Виховує  малих  морозів,  
нові  шукає  візерунки  
для  скла...
Набігалась  і  наморилась,
а  може  навіть  застудилась,
як  бавилась  хрумким  льодком
і  п'є  гаряче  молоко  
з  медком  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767198
дата надходження 20.12.2017
дата закладки 27.12.2017


Валя Савелюк

ЕТЮД

…снігу  нема,
зате  –  який  делікатний  на  всьому  іній,
берізки  –  ніжність  і  ви́тонченість  сама!
у  білій,  молочній,  прозі́рчасто-ди́мчатій  піні…

це  –  безсумнівно  пророчий  знак,
відвертий  на-тяк,
що  скоро  прийде  щаслива  весна
у  
пелюстко́во-мере́живному  кипінні

…мріє  усе  доокруж  –  таке  задумливо-миле,
посивіле-біле

і  –    
глибоким  грудни́м  contrálto
на  верхівках  різдвя́ного  діапазону
звучать  бархатно-чорно
медитативні  воро́ни:

ні  –
не  контрастно-відлу́чені,
але  са́мозану́рено-відсторо́нені

...дзьоб,  наче  кортик  у  піхви,  захований  під  крилом  –  
гріється  чорнопе́рим  внутрішнім  власним  теплом

 

02.01.2014

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469760
дата надходження 02.01.2014
дата закладки 27.12.2017


Наталя Данилюк

Є такі дні…

Вранішня  мла,  мов  кефір,  прохолодна  й  густа,
Краплі  загуслі,  як  бісер,  срібляться  на  сходах…
Є  такі  дні,  коли  слово  вмерзає  в  гортань,
Міцно  стискає  за  горло,  спираючи  подих.

І  ні  ковтнути,  ні  вирвати  з  себе  клубок,
Не  розімкнути  зненацька  це  замкнуте  коло!..
Поки  планета  Земля  робить  звичний  виток,
Ти  випадаєш  з  реалій  і  стишуєш  голос.

Ти  намагаєшся  скласти  докупи  свій  день
З  крихітних  дивних  відрізків,  з  мозаїки  митей,
Поки  над  хмарами  віхолу  грудень  пряде,
Поки  вікно  твого  серця  од  світу  закрите.

І  не  важливо,  що  кілька  худих  сторінок
В  календарі  залишилось  до  року  Нового…
Є  такі  дні,  коли  робиш  невпевнено  крок
І  розумієш,  що  тут,  між  людей  і  зірок,
Можна  в  житті  покладатися  тільки  на  Бога.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768358
дата надходження 27.12.2017
дата закладки 27.12.2017


Леся Shmigelska

З роком прийдешнім!. .

у  чужих  тайниках,  як  відомо  –  чужі  таємниці,
ляже  сніг  на  траву  і  накриє  вчорашні  сліди.
ревно  молиться  ніч  –  межи  зорі  струмить  «да  святиться…»,
хмари,  як  хоругви  тінню  плинуть  по  горах  блідих.

неважливо  роки,  коли  хочеться  жити  дитинно,
знов  повірити  в  казку,  побігти  за  сонцем  згори…
на  похилу  вербу  в’яже  вітер    зимову  хустину,
полосує  мороз  край  доріг  престарі  явори.

чи  змінилися  ми?  стали  вищі  на  голову  з  віком?
але  казка  живе,  вірим  далі  у  силу  добра!
 пише  юга  листи  мармурово-ясним  алфавітом,
серед  енних  суєт  кожен  стезю  свою  обира…

не  минають  світи  –    то  лишаємось  ми  між  світами,
 гасне  грудень  сумбурний,  міліє  старий  календар.
скоро  ніжне  Різдво  –  розговіються  душі  і  храми,
піде  помежи  нас  колядою  маленький  Владар…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767741
дата надходження 23.12.2017
дата закладки 24.12.2017


Галина_Литовченко

Надія на ранок…

***
Вже  птахою  день  відлетів  
і  сховався  за  обрій.
А  нічка-мара  тут-як-тут,  
захопила  в  полон.
Надія  на  ранок  погожий  
у  настрої  добрім  –    
з  синичкою  в  шибці,  а  не  
із  нашестям  ворон.
Надія  на  сонце  таке,  
що  сліпитиме  очі,
торкнеться  промінням  
печальних  зневірених  душ.
Сади  щоб  садить  
поривалися  руки  охочі,
щоб  рід  вкорінявся  навіки    
і  вбік  ані  руш.
Щоб  сил  додало  ратоборцю,    
незламності  й  гарту
здолати  незгоди,  
розбавити  сліз  гіркоту.
Моя  батьківщина  
найвищої  почесті  варта.
Якщо  і  віддати  життя,
то  за  неї  святу.
23.12.2017



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767692
дата надходження 23.12.2017
дата закладки 23.12.2017


ОксМаксКорабель

У переддень Різдва


Не  спить,  очікує  Різдва
місто.
Сніжок  накрив  усе  рядном  
чистим.
І  тихо-тихо  мерехтять
зорі.
Співають  Янголи  хвалу
в  хорі.

Горять  лампадки  і  свічки
в  Храмах.
Молитву  мовить  за  дітей  
мама.
Дитятко  Боже,  нам  пошли
долю.
Нехай  не  гинуть  вже  сини
молю.

Хай  йде    весела  коляда
краєм.
Вкраїна  наша  буде  всім
раєм.
Нехай  цвітуть  у  нас  сади
й  квіти.
В  оселі  бузьки  най  несуть  
діти.

Не  спить  очікує  Різдва
місто.
Сніжок  накрив  усе  рядном
чистим.
Горять  лампадки  і  свічки
в  Храмах.
Молитву  мовить  за  дітей
мама.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767525
дата надходження 22.12.2017
дата закладки 22.12.2017


НАДЕЖДА М.

З Днем народження, Аню! (@NN@)

Аню!  Вітаю  Вас  з  Днем  народження..  Бажаю  бути  щасливою,
здоровою,  радісною,  люблячою..
Хай  ваші  всі  мрії  збудуться...
З  повагою,  Надія..

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=OfFZ9XtWlQI[/youtube]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767468
дата надходження 22.12.2017
дата закладки 22.12.2017


Радченко

З Днем народження, @NNО!

Грудневий  день  тебе  в  життя  благословив,
Подарувавши  і  ім'я,  і  долю.
Від  щастя  він  тобі  ключі  вручив,
Щоб  ти  не  знала  горя  й  болю.

Здоров'я  і  сімейного  тепла,
Натхнення  в  творчості  бажаю.
Щоб  рівно  річечка  життя  текла
І  буревіїв  в  долі  не  бувало.

Життєва  мудрість  у  твоїх  віршах  —
Для  себе  в  них  знаходжу  я  поради.
Бажаю,щоб  і  серце,  і  душа
Ніколи  у  житті  не  знали  зради.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767523
дата надходження 22.12.2017
дата закладки 22.12.2017


Серафима Пант

Тільки так!

Що  за  пошесть  серед  мас?!
Не  дивує  слову  зрада.
Чом  дволикість  –  між  прикрас?
Підлість,  в  профіль  і  анфас  –
Вада.
Борщівник  не  родить  слив:
Впізнають  біду  по  плоду.
Дожили  до  чорних  злив:
Світ  до  кісточки  прогнив  –
Шкода.
Перемир’я  –  пустоцвіт:
Зрешетило  серцевину
Градом.  Меч  в  руках  і  щит!
Воля!  Віра  –  як  граніт,
В  Україну!
Зі  щитом,  чи  на  щиті  –
Дух  нескорений  народу!
Все,  що  маєм  на  меті,
Все,  що  буде  в  майбутті  –  
Це  свобода!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756233
дата надходження 20.10.2017
дата закладки 20.12.2017


Елена Марс

Жизнь изломать свою - самое страшное

Милое  солнышко  -  боль  моя  вечная,
Рана  душевная,  рана  сердечная!
Как  мне  помочь  тебе,  что  посоветовать?
Как  увести  на  дороженьку  светлую?

Крестик  одеть?  Он  -  внутри  тебя.  девочка!
Хоть  и  не  лёгок,  не  мал,  будто  семечка,  -
То,  что  предписано  -  ноша  посильная,
Пусть  и  не  носишь  нательного  символа.

Я  и  сама-то  без  крестика  внешнего.
Души  не  в  том,  моя  милая,  грешные.
Слушай,  родимая,  слушай,  хорошая:
Грех  -  это  тропы  тенистые,  ложные!..

Малая  радость  в  тенистом  безумии!
Ну  же,  очнись,  моё  счастье  разумное!
Ну  же,  очнись,  моя  боль  светлоглазая!
Жизнь  настоящая  вовсе  не  праздная!

Жизнь  -  это  камни  подводные  частые,
Люди  -  как  овцы,  и  люди  -  как  ястребы!
Будь  благородной  -  в  любых  обстоятельствах!
Худшего  нету  -  чем  боль  от  предательства!

Лгу!!!  Есть  и  худшее!..  Слышишь,  хорошая?!
Хуже  -  предать  своё  Я,  изничтоживши!..
Жизнь  изломать  свою  -  самое  страшное!
Жизнь  не  даётся,  любимая,  дважды  нам.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763572
дата надходження 02.12.2017
дата закладки 18.12.2017


Олекса Удайко

ВІДДАЙ ХОЧ КРИХІТКУ ТЕПЛА

                                             [i]
[/i]
[b][i]
[color="#910202"]Віддай  хоч  крихітку  тепла  –                      
В  теплі  твоєму  я  зомлію
Та    не  згорю,  як  ніч,  дотла  
Від  злету  іскорки  надії…

Віддай  гіркоти  від  журби:
По  вітру  в  полі  їх  розтру́шу
Своєю  вірністю,  аби    
Був  спокій  і  любов...  Я  мушу.

Віддай  негоди  всі  свої
Й  царівну-ніжність  на  додачу  –
Я  забаганки  всі  твої
Сповна  сплачу…  Й  не  треба  здачі!

Віддай,  немов  сто  тисяч  руж,
Любов…    і  пристрасті  гарячі,
Та  вірність,  прошу,  не  поруш!
За  те  сторицею  віддячу…

І...  ряст  топтати  не  спіши  –    
Піти  у  вічність  ще  успієш...    
Віддай...  краплиночку  душі  –
Віддай...  І  ти  не  пожалієш.[/color][/i]
[/b]
[i]19.01.  2015
Кельн,  ФРН  
[/i]                                                  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552634
дата надходження 18.01.2015
дата закладки 18.12.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.12.2017


Пісаренчиха

ЦЕРКВА

Люблю  свою  церкву  по  буднях,  без  свят.
В  ці  дні  тут  юрби  не  буває.
В  престолі:  стоять  три  людини  і  я
І  молодь  на  хорі  співає.

Відпали  тривоги,  відпали  жалі,
На  серці  так  затишно  й  вільно.
То,  певно,  душа  відчула  своїх
І  в  тіло  спустилась  спокійно.

Смілива  така,  підвелась  в  повний  зріст
І  руки  до  неба  підводить.
Я  тіло  хрещу,  вклоняюсь,  як  слід
Вона  лиш  стоїть,  і  не  просить

У  Бога  нічого.  Їй  добре,  як  є
А  я  розумію:  я  вдома
Усе  в  цьому  світі  й  моє  й  не  моє.
А  тіло  наповнює  втома.

Як  завжди,  судомою  зводить  ступні,
А  пальці,  ті  зовсім  не  чую
Вся  нечесть,  напевно,  що  є  у  мені
Сховалась  до  пальців,  лютує.

Вечірня  скінчилася.  Містом  іду.
Назустріч  вогні,  небезпека,
Проблеми,  турботи,  печалі,  всі  тут
Лиш  я  десь  далеко-далеко

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763124
дата надходження 30.11.2017
дата закладки 17.12.2017


Марґо Ґейко

ПИШИ

Коли  сумуєш,  просто  напиши!
Старокитайське  п'ятистопне  ши  
Французькі  альба  чи  японські  танка
Це  виклик  мій,  салонна  забаганка.

Пограємо  з  тобою  в  буриме?!
Слова  зітчемо  в’яззю  макраме
У  техниці  плетіння  кавандолі
Де  кожен  вузлик  як  цілунок  долі

Хоч  на  папері  дотиком  пера
Або  на  схилах  синього  Дніпра
Кристалами  прозорого  серпанку
Що  видно  над  водою  тільки  зранку

На  небі  візерунками  зірок
Вважай,  я–правовірна,  ти–пророк
Промінням  сонця,  розою  вітрів
Пиши  про  те,  як  ти  мене  зустрів!

Залита  медом  спогадів  перга
В  чарунці  серця  ніжна,  дорога
Із  квітів  перших  зустрічей  пилок
У  долі  не  буває  помилок  ...

Сягай  найнебезпечніших  вершин
Пиши  мені,  що  хочеш,  лиш  пиши!
Рядочки  слів  під  музику  думок
Станцюють  наймістичніший  танок.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765853
дата надходження 13.12.2017
дата закладки 15.12.2017


Осіріс

Мед уповання

                                                               
Буршти́ном  солодким  поспіє  у  воску,  
Весни  спогадання  і  молодість  літа.
Застигне  в  осінніх  заграв  відголоску,
Кристалом  озимку  на  залишках  жита…

У  душу  всотавши  пастель  первоцвіту,
З  тендітним  підтекстом  погожої  днини,
Безумство  травневе  барвистого  квіту,
Бджола  в  стільники  розіллє  до  краплини.

Додавши  блаженство  липневого  бору,
Ланів  вересневих  здобрілого  статку,
Укриє  плоди  непосильного  збору,
Поставивши  грудня  байдужу  печатку.

Віді́йде…    Проб’ється  ростком  на  осонні.  
Підніметься  янголом  ввись  злотокрилим,
Щоб  медом  надії  заповнити  долі,    
Немов  провідник  між  буттям  і  віджилим.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766066
дата надходження 14.12.2017
дата закладки 15.12.2017


Olyana

Простоволоса осінь ходить боса

Простоволоса  осінь  ходить    боса
Сумним,  журливим  садом  між  дерев.
Сльозлива    та  вразлива.  Безголоса.
Самітніша  з  самотніх  королев.
Багрянцю  й  золота  у  неї  доста,
Вуаль  зі  срібла  ніжних  павутин,
Та    загубила  черевички  осінь,
Тепер  їх    в    листопаді  не  знайти.
То  винне  літо  бабине.    Літепле.
То  винен    звабник.  Вітер-жартівник.
Забрав  з  собою  та  й  подався  степом,
Із    сердцем    осені  назавжди  зник.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757493
дата надходження 28.10.2017
дата закладки 14.12.2017


Геннадий Дегтярёв

Божье шоу

Устроил  шоу  в  Керчи  зачем-то  Бог:
вдруг  Солнце,  испустив  протуберанец,
скрутило  магнетизм  в  бараний  рог.
Но  вот  прикол,  не  зелень,  не  багрянец
в  сиянии  небесном  —  моря  синь
да  жёлтая  созревшая  пшеница.
Потешил  Бог  сбежавшихся  разинь,
кому-то  в    радость,  а  иным  —  горчица
сей  праздник  в  небе.  Когти  грыз  упырь
на  троне  —  грозно  Божие  знаменье,
как  будто  говорит  оно:  «Не  тырь,
воришка  лживый,  не  твоё  владенье!
Сгребай  в  охапку  всё  своё  ворьё
и  дуй  в  тайгу  отсюда!  Не  твоё!»

(реальное  фото,  сделанное  в  Керчи  27.01.2017  г.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765032
дата надходження 09.12.2017
дата закладки 13.12.2017


Валя Савелюк

ПІСЛЯ СНІГОВІЮ

як  у  святковому  храмі  –
велично  на  лісовій  поляні,
кущі  і  дерева  в  білому,
як  спасенники  покаянні
після  причастя:
світяться  тихою  радістю,
сповнені  тихого  щастя

і  я  серед  них  говію:
окропи  гісопом  душу  мою,
і  стане  –  як  в  березовім  гаю
опісля  першого  нічного  сніговію

біло-біло,  чисто,
благословенно-врочисто

12.12.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765531
дата надходження 12.12.2017
дата закладки 12.12.2017


Людмила Пономаренко

Зимно

 Через  казкову  пелену  снігів  
 Сосновий  бір  здається  незнайомцем:
 Печальний  погляд  з-під  кошлатих  брів
 Проймає  зимно  під  холодним  сонцем.

 На  жаль,  не  підеш  лісом  навмання  -
 Усі  стежки  заплутала  негода.
 Все  ж  личить  соснам  біле  це  вбрання
 З  оздобою  незірваного  глоду,

 Разком  намиста,  що  з  горобини
 Ясніє  спогадом  сумним  про  осінь,
 Де  піднебесся  сяйвом  з  далини
 Так  живописно  день  фарбує  в  просинь.

 Глибокий  слід  самотньої  лижні
 В  замет  пірнає  посеред  завії.
 І  знають  лиш  дерева  мовчазні,
 Хто  розгубив  у  сухоцвітах  мрії.

 У  затишку  приваб  змовкає  світ,
 Очікуючи  вкотре  й  знову  дива…
 В  зимовім  лісі  через    гомін  літ
 Під  танець  снігу  мовить  вічність  сива.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765436
дата надходження 11.12.2017
дата закладки 11.12.2017


Luka

Миті

Миті  безцінні.
У  кожній  -  цілі  світи
мовчки  минають.

Полотно  Жозефіни  Уолл

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765240
дата надходження 10.12.2017
дата закладки 11.12.2017


Михайло Гончар

Вольный перевод с украинского

   Леонід  Горлач

На  сході  сонце  в  дзвони  калатало,
На  заході  брикалася  зоря.
Хіба  вам  мало,люди,ще  вам  мало,
Коли  для  вас  -  зоря  понад  моря,
Коли  вам  сонце,як  душа  відкрита?..
Не  плюй  на  нього  і  не  обпечись!
Все  війни,війни...
Вся  земля  порита...
О,господи!
За  люд  свій  помолись...


   Перевод

С  восходом  солнце  бьет  в  колокола,
Заря  сияет  пурпуром  заката.
Для  вас  галактик  звездные  кантаты...
Вам  разве  мало  света  и  тепла?
Ведь  вам  и  солнце,как  душа  открытая!
Не  плюй  на  солнце  и  не  обожгись!
Все  войны,войны...
Вся  земля  изрытая...
О,господи!
За  люд  свой  помолись...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722130
дата надходження 07.03.2017
дата закладки 09.12.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.12.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.12.2017


Валя Савелюк

НЕВІДОМІСТЬ

гойдається  сніг  колисковий:
білі  тіні,
холодні  і  безгомінні

рип-рип  –  вервечка
притерлася  до  крючка
біля  сволока

рип-рип  –  спливає  життя
без  вороття

вутлі  борти  човна,
без  весел-стерна  –
і  хвиля  навісна

минуле-майбутнє  –  де?
сніг
не  знає,  куди  іде

07.12.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764522
дата надходження 07.12.2017
дата закладки 07.12.2017


Анатолій В.

Не хочу бути просто "випадковий"

Я  загубився  у  твоїх  слідах,
У  твоїх  снах,  твоєму  божевіллі,
Там  де  дощі  гуляють  посивілі
В  сумних  осінніх  вистиглих  садах...

Блукаю  сам?  Чи  ми  з  тобою  вдвох
Збираємо  із  листя  п`яні  роси?
А  вже  лягають  трави  у  покоси,
І  вже  срібляться  скроні  у  обох...

Я  загубився  у  своїх  словах,
В  солодкому  спізнілому  зізнанні...
Усе  навколо  в  сивому  тумані,
А  серце  б`ється,  як  у  клітці  птах!

Я  йду  до  тебе?  Чи  від  тебе  йду?
"Назавжди"?  Чи  у  вимір  —  "тимчасовий"?
Не  хочу  бути  просто  "випадковий"
В  твоїм  осіннім  вистиглім  саду!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679904
дата надходження 24.07.2016
дата закладки 05.12.2017


Денисова Елена

Слово

Обережно  грайтеся  словами,  
бо  вони,  злітаючи  із  вуст,  
спересердя  випущені  нами,  
труять,  гублять  душі,  наче  дуст.  

Слово  —  звуку  й  розуму  сукупність,  
вимовиш  —  живе  життям  своїм.  
Слово  —  це  жива,  магічна  сутність,  
треба  усвідомити  це  всім...  

Влесливі  слова  —  неначе  пута,  
жодного  гроша  за  них  не  дам.  
Слово  зле  —  вбиває,  як  отрута,  
добре  —  нас  лікує,  як  бальзам.  

Мудро  користуйтеся  словами,  
(мудрість  —  це  основа  всіх  основ).  
Хай  слова,  народжені  думками,  
нам  несуть  і  вдячність,  і  любов.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763931
дата надходження 04.12.2017
дата закладки 04.12.2017


Денисова Елена

Откровенья ноября

Зачем  тревожишь  снова,  грусть  осенняя  
и  льёшь  в  окошко  сумрак  не  спеша?  
Душа  застыла  в  слякотном  безвременье,  
уныньем  и  отчаяньем  греша.  

Струится  обречённость  с  туч  нахмуренных,  
укутывая  в  кокон  немоты...  
Давай  уйдём  из  комнаты  прокуренной  
в  осенний  вечер  вместе:  я  и  ты.  

Давай  забудем  прошлые  нелепости,  
подставив  лица  капелькам  дождя,  
разрушим  недостроенные  крепости,  
поверив  в  откровенья  ноября.  

Придёт  зима  с  морозами,  метелями  
и  серость  белым  снегом  занесёт...  
Зачем  блуждать  унылыми  тоннелями,  
когда  снаружи  свет  искристый  ждёт?  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763520
дата надходження 02.12.2017
дата закладки 02.12.2017


макарчук

Не пиши про війну

„Не  пиши  про  війну.  Хто  згадає  її
Через  рік,  через  два,  як  минеться  це  лихо?
Ти  пиши  про  любов,  про  весну,  про  гаї,”  –
Чую  я  ці  поради,  зітхаючи  стиха.

Сперечатись  не  варто  -  відомо  давно:
Важко  щось  довести  -  легше  просто  змовчати.
Хтось  націлився  вірш  написать  для  кіно  – 
Текст  для  пісні,  щоб  потім  дорожче  продати.

Чи  забуде  сирітка  за  рік  або  два
Батька  рідного?  Мати  синочка  забуде?
Брата  сестри?  Свого  чоловіка  вдова?
Не  згадає  Вкраїна,  як  гинули  люди?

За  геройську  звитягу  хоч  віршем  сплачу.
Як  не  боляче  –  серця  відчинені  двері.
„Не  пиши  про  війну”...  Та  як  я  промовчу  –
Проступатимуть  кров’ю  слова  на  папері...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710485
дата надходження 06.01.2017
дата закладки 02.12.2017


Наталя Данилюк

Останній видих осені

Останній  видих  осені…  Бувай,
Руда,  парчевопишна,  кароока!
Вже  сивиною  вкрилася  трава,
Холодна  гладь  дзвенить,  така  висока.

О,  ця  межа  між  сірістю  садів
І  снігопаду  пудрою  легкою,
Коли  згасають  кола  на  воді,
І  світ  пірнає  в  по́ру  супокою…

Щоб  перейти  у  ще  одну  весну,
Прийнявши  сон  зимовий,  як  турботу.
Отак  і  ти,  пізнавши  глибину,
Мудрішою  стаєш  бодай  на  йоту.

На  тлі  цієї  величі  й  краси,
Де  зорі  в  душу  сіються,  мов  зерна,
Де  чуються  космічні  голоси,
Стаєш  така  всесильна  і…  мізерна.

І  з  першим  снігом  віриш  у  дива,
Відкинувши  турбот  буденних  втому,
Бо  кожен  рік  з  наближенням  Різдва
Ти  відкриваєш  світ  цей  по-новому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763090
дата надходження 30.11.2017
дата закладки 30.11.2017


Пасічник Анатолій

Карпати

Давно  завмерли  хвилями  Карпати,
тримають  хмари  навколо  вершин.
А  ріки  прагнуть  гори  подолати
й  крізь  скелі  шлях  пробити  до  рівнин.

Стоять  велично  буки  предковічні,
і  тихо  журяться  смерекові  ліси.
Вросли  в  каміння  взори  кристалічні,
які  колись  були  краплинами  роси.

Гірські  джерела  повняться  водою,
квітує  плаєм  вишитий  рушник.
А  вітер  пнеться  стежкою  гірською
туди,  де  вчора  день  безслідно  зник.  

Скарби  опришкові,  заховані  у  скелях,
дзвенять  дукатами,  коли  вдаряє  грім.
Горять  свічки  в  пустих  печерних  келіях,
і  залітає  вітер  в  скельний  божий  дім.  

Живе  в  Карпатах  пам'ять  про  минуле,
стоять  хрести,  де  падали  в  боях.
Тут  в  кожному  селі  героїв  не  забули,
і  дзвони  не  мовчать  в  старих  церквах.

16.07.2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762037
дата надходження 24.11.2017
дата закладки 28.11.2017


Елена Марс

… А Слово бывает тихим, почти неслышным

...  А  Слово  бывает  тихим,  почти  неслышным...
От  громкого  слова  -  чувством  душевным  выше!..
В  двуборье  со  злым,  где  зло  -  ледяная  глыба,  
Не  режет  оно...  Гладки́  у  него  изгибы...

Не  камень  оно,  который  лежит  в  кармане,
Не  раненый  смертью  зверь,  что  рычит  в  капкане!
В  нём  разум  не  тот,  где  сущность  -  волна  невроза,
Которая    ранит  сердце:  ножом,  занозой!..  

Есть  Слово,  в  котором  Свет  -  будто  солнца  лучик!..
В  нём  всё,  что  любви,  в  своей  красоте,  -  созвучно!
К  такому    душа  стремится  -  как  к  небу  птица!..
Такое  взрастит  -  поля  золотой  пшеницы!..

Бывает  оно  и  ласковым,  как  ладони...
Оно  не  задушит  сердце,  как  боль  агоний!..
В  том  Слове  -    добра  зерно  и  прощать  желание...
Оно  молчаливо,  но  сила  его...  в  молчании.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762612
дата надходження 27.11.2017
дата закладки 27.11.2017


Серафима Пант

Тихе божевілля

Якщо  всю  палітру  веселки
З'єднати  у  рівних  частинах  -
Сприймати,  так  знаючі  кажуть,
У  єдності  білий  повинні.
Якщо  ж  почуттів  різнобарвність  
В  тотожних  пропорціях  взяти  -
Знов  білий,  байдужості  колір
І  стін  божевільні  палати.
Любов  -  це  червоний,  не  сірий,
Любов  -  це  єднання  й  розлуки:
Усе  геніальне  так  просто,
І  складно  -  дві  в  парі  сполуки.
Життя  -  це  не  рівність  та  чіткість,
На  спалахи  справжнє  багате.
За  мурами  співи  веселки.
Байдужість  -  само-себе-страта.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760967
дата надходження 18.11.2017
дата закладки 26.11.2017


Лана Сянська

миттєве-нічне

дві  цигарки  ватран  тиша
в’язка  дров  довга  ніч  сама
у  спіжарці  шкребеться  миша
але  може  і  не  вона

то  я  нині  чекаю  снігу
або  сніг  чекає  мене
є  такі  паралельні  збіги
час  і  простір  не  обмине

зацирую  на  джінсах  дірки
але  може  і  не  на  них…
замість  в  небі  шукати  зірку
для  синиць  наготую  крихт

в  ватрані  дотлівають  жаринки
ну  а  може  не  в  ватрані
і  на  шибках  сніг  білим  тиньком
певно  ранок  а  може  ще  ні

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762401
дата надходження 26.11.2017
дата закладки 26.11.2017


Богданочка

Зорі по небу стеляться…

Моя  маленька  донечко,
Спатоньки  час  прийшов.
Он,  зазирни  в  віконечко:
Місяць  давно  зійшов.

Зорі  по  небу  стеляться
Бісером  золотим.
Спати  лягла  й  метелиця
Снігом  рясним  під  тин.

Навіть  собака,  стомлений,
Солодко  задрімав,
В  білий  клубочок  згорнений
Лапками  хвіст  спіймав.

Сниться  йому  вже  літечко,
Трави,  луги  й  поля...
Спи,  моя  люба  квіточко,
Мамине  янголя.

Вкрию  тебе  периною,  
Руку  дам  уві  сні.
Стану  тобі  хмариною
В  надто  спекотні  дні.

Буду  тобі  опорою,
І  розіллюсь  дощем,
А  від  зими  суворої
Вкрию  тебе  плащем.

Вікна  закрию  шторами,
Далі  від  темних  віт...
Добре,  що  ще  за  горами
Сірий  дорослий  світ.

Хай  тобі  сняться,  донечко,
квіточки  і  казки.
Не  відпускай  лиш,  сонечко,
Маминої  руки.

                                                                       13.02.17.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718058
дата надходження 13.02.2017
дата закладки 25.11.2017


Серафима Пант

Вибір

Якщо  ти  потрапив  в  глибокий  колодязь
У  темних  задвірках  своєї  душі,
Минатимуть  крик  твій  щасливі  –  та  горді:
Стискатимуть  горло    образи  вужі.
Солоністю  сліз  роз’їдатиме  стіни,  
Ставатиме  ширшою  чаша  біди  –  
Митарства  сердечні  злих  демонів  звільнять,
Що  спрагло  бажають  печалі  води.
За  твій  порятунок  проситимуть  віру  –
Канати  байдужості  спустять  у  грот.
Ти  думаєш    добрі,  ти  думаєш  щирі  –
Та  ні!  Лиш  голодні  до  решти  чеснот.
У  відчаї  стануть  немилими  друзі,
Що  віття  кидають  в  криницю  на  дно  –
Гадаєш  ховають,  бо  став  зайвим  грузом?
Обличчя  подерли  –  а  їм  все-одно?!
Та  гілка  –  на  гілку,  за  камінь,  на  виступ  –
Так    міст  викладають  нагору  тобі,
Все  виріши  сам  –  де  тут  поміч,  де  підступ,
І  хто  в  тебе  вірить  у  цій  боротьбі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759154
дата надходження 07.11.2017
дата закладки 25.11.2017


rutzt

Вище корогви!

Вище  корогви!  Встроміть  їх  у  хмари!
Нумо,  хорунжі,  не  спати,  брати!
Хай  не  мине  супротивників  кара,
Їх  зачекалися  в  пеклі  чорти.
Досить  шукати  поганцям  поживи!
Досить  плодити  удів  та  сиріт!
Досить  топтати  засіяні  ниви,
Хай  пожалкують,  що  знають  цей  світ!
Як  там  пістолі  й  мушкети?  Готові?
Зброя  нагострена?  Порох  сухий?
Вище  корогви!  Тремтіть,  людолови,
Праведне  військо  виходить  на  бій.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762271
дата надходження 25.11.2017
дата закладки 25.11.2017


Світлана Моренець

ПАМ'ЯТАЄМО…

Сміливий  мій  народе,  мирний,  гордий,
хоч  гноблений  століттями  як  раб!
Споконвіків  тебе  вбивали  орди,  
ти  ж  воскресав  із  попелу  стократ.
Мечами  не  здолавши  непокору,
продумали  дияволи  Кремля
пекельно-вбивчий  план  голодомору.
Такого  зла  не  знала  ще  земля,
бо  нація,  пісенна  і  весела,
конала  в  муках...  Впали  хоругви...
І  смерть  невтомна  скошувала  села,
заповнюючи  трупами  рови.
Примарами  брели  голодні  тіні
по  землях,  плодовитих,  як  в  раю,
вмирали  тисячами  попідтинню
в  обкраденім  до  зернятка  краю.

Тож  помолімось  всім  народом,  браття,
тяжку  скорботу  виливши  в  сльозах,
і  пом'янімо  незчисленні  втрати,
кого  здолав  голодний  смертний  жах:
тих  діточок,  що  в  муках  помирали
чи  не  змогли  з'явитися  на  світ,
чим  рід  козацький  давній  перервали,  
весь  українства  винищений  цвіт.

Не  забуваймо,  хто  несе  нам  лихо  –
від  голоду  а  чи  від  "градів"  смерть!
...  Хай  свічі  пам'яті  горять  у  вікнах  тихо
і  в  серці,  сповненому  болем  вщерть...

                                                 25.11.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762199
дата надходження 25.11.2017
дата закладки 25.11.2017


Ем Скитаній

осіннього вітру наспів…

душевно  граєш...грай,  саксофонисте,
цю  пізню  осінь,  сутінки  сумні.
моє  життя  летить  пожовклим  листям
і  за  вікном  в  дощах  минають  дні.

ввійду  туди  у  зморені,  в  тумани,
в  порив  рвучкий  осінньої  журби.
здіймає  вітер  золото  оманне
і  хмари  в  небі  мов  червоний  пил.

так  дивно  граєш!..грай,  музико  вправний,
мій  біль  душі...тривож  печаль,  молю!
я  у  коханні  спогади  розбавив...
з  того  й  чуття  мої  всі  у  хмелю  -

її  там  погляд  мов  любові  заспів,
яка  для  неї  наче  звична  гра...
зіграй,  прошу!  журбу  мою  на  саксі,
музико  гарний,  оповідь  зіграй.

ту  оповідь  візьму  собі  на  згадку
і  увійду  у  свій  холодний  дім.
...а  у  саду...  -  там  вітер  ліру  ладить
на  спів  осінній,  тихий  в  самоті.

гойдає  ніч  в  спаданні  сну  і  листя
і  вже  останню  рве  в  зорю  струну  -
і  за  вікном  нашіптував  так  близько
мелодію  бурхливу  і  сумну...


19/09  -  2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751856
дата надходження 23.09.2017
дата закладки 24.11.2017


Akimova

Ещё…

Проникаешь  в  меня  как  свет,
Как  реликтовый  свет  звезды,
Что  сгорела,  которой  нет,
Ну  а  свет  всё  идёт,  идёт.

Проникаешь  в  меня  как  звук
Всей  тоской  порванной  струны.
Колдовской  разомкнулся    круг,
Ну  а  звук  всё  идёт,  идёт.

Проникаешь  в  меня  как  дождь,
Усмиряющий  всё  вокруг.
Но  во  мне  вековая  дрожь,
Ну  а  дождь  всё  идёт,  идёт.

Проникаешь  в  меня  как  соль
Через  поры  моей  души.
Я  простила  и  эту  боль,
Ну  а  соль  всё  идёт,  идёт.

Проникаешь  в  меня  как  дым
От  потухших  давно  костров.
Ты  останешься  молодым,
Ну  а  дым  всё  идёт,  идёт.

Проникаешь  в  меня  как  снег
Наметает  в  дверную  щель.
Иногда  на  Земле    апрель…
Только  снег  всё  идёт,  идёт…

[i]2017[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760838
дата надходження 17.11.2017
дата закладки 24.11.2017


Яна Бім

Випадку

Так  завжди  було,  є  і  буде,
Є  ті,  хто  тебе  пам’ятає,  і  ті,  хто  забули.
Є  ті,  хто  й  не  заговорить....  
ніхто  тобі  ніц  не  винний...
Погляд  до  неба  злітає:  
Ти  чуєш,  Боже,  помилуй!
 
Так  завжди  було,  є  і  буде,
Хтось  гляне  скоса,  хтось  не  осудить.
Людям  найважче  без  грошей...  
та  виють  у    безнадії.
Не  доводь  нікому,  що  хороший  –  
по  вірі,  знаєш,  все  по  вірі!

Не  зрости  у  мені  відчай,  
не  відроди  тривогу.
Хай  буде,  хай  завжди  буде  
за  молитвами  нашими,  з    волі  Бога...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761260
дата надходження 19.11.2017
дата закладки 24.11.2017


Галина_Литовченко

Такий листопад…

Мокро  і  сиро.  Туманно.  Такий  листопад.
Вбралися  бісером  висохлі  зонтики  кропу.
Мало  лишилось  в  природі  красивих  принад,
фазу  останню  завершив  осінній  листóпад.

Клени  принишклі  стоять  нерухомо  у  сні,
листя  опале  прилипло  до  мокрої  стежки  –    
не  роздивлюся:  орел  мені  випав,  чи  решка;
капають  краплі  із  неба  холодні  й  рясні.

Крок  із  порогу  роблю  в  володіння  дощу  –  
теплу  оселю  лишила,  взяла  парасолю.
Купол  рожевий  під  сірим  шатром  розпущу,
буду  і  далі  свою  випробовувать  долю.

Мій  ти  ровеснику  перший  в  ряду  до  зими…
Сивий  друзяко,  обшарпаний  мій  листопаде…
Хоч  парасолькою  настрій  довкіллю  розрадим.
Вдарим  в  розпуття  розтоптаними  чобітьми.

Гей,  припини  свій  нудний  і  плаксивий  романс!
Реп  почитай  на  даху,  стрепенися  мій  друже.
Бач,  онде  вабить  до  себе  глибока  калюжа.
Може  поміряєм?  Хтозна,  чи  буде  ще  шанс.
23.11.2017
(Фото  з  інтернету)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761972
дата надходження 23.11.2017
дата закладки 24.11.2017


Надія Позняк

Коли звисає тиша між двома…

***
Коли  звисає  тиша  між  двома,
немов  пошкоджений  електропровід  -
пронизливо  відчутно:  йде  зима.
Вологі  вечори  -  суцільна  сповідь.

Дивися  у  вікно,  хоч  не  дивись  -
а  листопад  минає  швидкоплинно.
Це  постулат  -  вщухає  падолист.
Лиш  душу  гріють  грона  горобини.

Холодна  сталь  доріг  та  річки  Псла,
і  тиша  Сум  смирення  викликають....
Напевно,  це  і  є  ота  краса,
коли  мовчать,  як  на  порозі  раю.

дистопад  2017  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761967
дата надходження 23.11.2017
дата закладки 24.11.2017


Стах Розсоха

Я покладу цей вечір на долоню

[b]Я  покладу  цей  вечір  на  долоню
І  заспокою  подихом  своїм.
Щоб  моря  шум  потроху  згас  у  скронях,
І  не  лишилось  ні  думок,  ні  слів.

Нехай  цій  тиші  вистачить  мовчання.
Тривожним  снам  –  зелених  берегів.
І  ранкам  –  сонця,  а  мені  –  незнання,
Про  друзів,  а  тим  більше  ворогів.

На  полотні  з  чернечого  сувою,
Знайду  відбитки  тихих  островів,
Де  хтось  поклав  цей  вечір  на  долоню
І  заспокоїв  подихом  своїм.
[/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699142
дата надходження 07.11.2016
дата закладки 23.11.2017


Світла (Імашева Світлана)

Самоіронічне

                                                                                         **********
                                       Потоне  сонце  в  мороку  видінь,
                                       Глибока  тиша  крила  розгортає  -  
                                       Майне  над  садом  півпрозора  тінь:
                                       О,  я  літаю,  вільно  так  літаю...

                                       Політ  легкий  -  неначе  наяву:
                                       Прозорий  вітер,  небо  і  простори...
                                       А  стрепенуся,  в  дивосвіт  зирну  -  
                                       Заграють  в  небі  стоголосі  зорі...

                                       О,  я  живу  в  ту  неповторну  мить,
                                       Дихання  літа  в  груди  набираю,
                                       Купаюсь  в  вітру  струменях  тугих
                                       І  думкою,  і  мрією  літаю.

                                       Земних  турбот  щоденні  тягарі  -  
                                       На  мить,  на  день  -  нехай  мене  облишать.
                                       Душа-пушинка  рветься  від  землі,
                                       Колише  тиша,  нереальна  тиша...

                                       І  раптом  -  ти:  за  руку  різко  -  смик!
                                       -  Чи  ти  заснула?  я  ж  тебе  гукаю.
                                       Борщ  закипів.  Мій  телефон  десь  зник...
                                       Аеродром.  Я  більше  не  літаю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759661
дата надходження 10.11.2017
дата закладки 22.11.2017


Крилата

ТАКИ ЩОСЬ ТРЕБА

Таки  щось  треба  змінювати,  люди,
Допоки  світ  нас  носить  на  руках,
Кидає  сонце  промені    на    груди,
Танцюють  зорі  вальс  у    небесах.

Допоки  літом  ще  черешня  родить,  
Вкриває  щільно  гори  взимку    сніг,
Пташина  соло  ранками    виводить  
І  ріки  свій  ще    пам’ятають    біг.

Допоки  ліс  нам  киснем  догоджає,  
Весна  лужку  плете    з  квіток  бриля,
Допоки  поле  годить  урожаєм,
Довкола  Сонця  крутиться  Земля.

Таки  щось  треба  нам  в  собі  міняти,
Не  в  чорній  барві  –  в  білій  вища    суть.
Майбутнє  має  право  існувати.
Не  гоже  нам  його  катами    буть.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760567
дата надходження 15.11.2017
дата закладки 16.11.2017


stawitscky

Ховай від мене магію очей

Ховай  від  мене  магію  очей  –
Я  тільки  гість  на  цьому  карнавалі…
Ловлю  твій  погляд  –  ще,  і  ще,  і  ще,
Мені  його  завжди  до  болю  мало.

Рухливих  меж  зачаєні  світи,
І  Рубікон  зоріє  на  овиді.
Та  нестеменно  знаєм  я  і  ти  –
З  полону  масок  не  доліє  вийти.

Щодень  нестримніш  бистрина  тече,
І  втрат  безповоротніх  не  злічити…
Даруй  весняну  магію  очей  –
Я  не  стомлюсь  її  наснаги  пити!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760659
дата надходження 16.11.2017
дата закладки 16.11.2017


Осіріс

Між нот дощу

                   

Між  нот  дощу  проллюся  восени,
Прозірним  смутком  замаївши  поле.
Провинний  перед  гаєм,  без  вини,
Зігрію  серцем  віття  захололе.

Накину  на  оголений  дубок
Світила  пломінь,  що  пропік  хмарину.
Вітрисько  спеленаю  у  клубок,
В  колисочці  з  опалого  цитрину.  

Присплю  його  так,  ніби  немовля,
Німим  мотивом  трепетної  тиші…

З  останнім  відголоском  журавля,
Душа  розтане  у  мінорній  виші.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760271
дата надходження 13.11.2017
дата закладки 13.11.2017


Михайло Гончар

Осінь створена Поетом

Глузують  з  мене  ямби  і  хореї:
"Доволі  вже  -  своє  ти  відспівав!  
До  біса  все  в  останній  день  Помпеї.  ..
Допий  чарчину  -  досить  вже  октав!"

Ну  що  ж,глузуйте!  -  Якось  обійдуся.  
Я  зможу  і  без  ритмів  на  одній  струні.
Заплачете,  а  я  ще  посміюся,  
Коли  із  прозою  домовлюсь  навесні.  

Між  іншим  є  ще  анапест  і  дактиль  -
Більш    толерантні  і  підуть  на  компроміс,  
І  знову  заживемо  по  контракту,  
Або  на  віру  без  образ  і  сліз.

І  стануть  в  чергу  знов  до  мене  музи.
Для  них  завжди  знайдеться  хліб  і  сіль.
От  тільки  зараз  вижну  кукурудзи  
І  знову  сяду  за  письмовий  стіл.

Тож  не  знущайтесь  -  є  ж  бо  конкуренти  -
Он  проситься  Олександрійський  вірш...
Вертайтеся  без  сміху  й  сантиментів.
Всі  знають  -  у  гурті  і  борщ  смачніш.  

О,осінь,  осінь!  Я  в  твоїх  тенетах.
І  хоч  дощі,вітри,нема  тепла  -
Ти  для  поезії  придумана  Поетом!  
Люблю  тебе  якою  б  не  була.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760207
дата надходження 13.11.2017
дата закладки 13.11.2017


Віталій Назарук

МИГДАЛЕВЕ ВОЛОССЯ

Грієш  ти  мене  теплом  рожевим,
Це  тепло  знаходиться  в  тобі.
Із  волоссям  ніжно-мигдалевим,
З  поглядом,  де  очі  голубі.

І  довкола  мене  чисте  небо,
Лиш  блакить  відбита  у    очах…
В  них  я  відчуваю  долі  щебет,
Погляд    їх  я  бачу  при  свічах.

Чарівнице,  із  очима  неба,
Де  озерна  сяє  голубінь...
Нам  ще  жити  і  кохатись  треба,
Дочекатись  весняних  цвітінь.

А  тоді  візьмемося  за  руки
І  удвох,  як  в  молоді  роки…
Ми  підемо  знову  через  луки,
Квіти  пригорнувши  до  щоки.

Не  змінили  колір  твої  очі
І  волосся  мигдалеве  теж.
Часто  прокидаюсь  серед  ночі,
Наче  ти  в  саду  на  мене  ждеш.

І  біжить  по  тілу  тепла  хвиля,
Це  рожеве  вигране  тепло.
І  збирає  у  кулак  зусилля,
Що  навіки  в  серці  залягло.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760069
дата надходження 12.11.2017
дата закладки 12.11.2017


Серафима Пант

Дай мені змогу побачити титри до сну

Дай  мені    право  назватися  не  ідеальною,
Дай  мені  змогу  себе  у  собі  віднайти  –
Буду  найбільшою  світу  очей  твоїх  тайною:
Вмію  палити  і  зводити  знову  мости.

З  берегом  берег  поєднані  водами  пристрасті  –  
П’ють,  захлинаючись,  спраглі  в  мандрівках  серця.
Їх  не  спинили  у  пошуках  болі    та  відстані,
Тільки  не  знають  –  кінцева  зупинка  ось  ця.

З  мосту  стрибаю  у  воду  бурхливу  взаємності:
Не  самогубство  –  трима  еластичний  канат.
Я  надберу  у  долоні  любові  й  натхненності,
Щоб  окропити  вздовж  річки  окрилення  сад.

Права  на  вибір  не  прошу  –  завжди  його  матиму.
Ним  заміновую  відступ.  За  мною  не  йди!
Зви  це  як  хочеш:  упертістю,  дурістю,  фатумом.
Не  дозволяю  наземно  трапляти  сюди.

Знову  стою.  Банджі-джампінг  постійний  виснажує.
Я  не  спинюся,  хоч  важко  цю  ношу  нести.
Йдуть  подорожні  –  оазою  стануть  насадження,
Зрошені  щастям  і  болем  кохання  води.

Дай  мені  мочі  –  я  ледве  тримаюсь  за  поручень.
Часу  до  вибуху  менше,  і  меншає  сил.
Ти  лиш  чекаєш  у  річці  з  піраньями  –  боляче.
Знаю,  впіймаєш,  якщо  не  розкрию  я  крил.

Крила  розправлю!  Природою  птаха  наділена,
Та  не  у  вись  від  вогню  –  я  до  тебе  шугну.
Крапля  остання  ти  саду  квітучого  втілення.
В  серця  свого  віднесу  тебе  вічну  весну...........

Дай  мені  змогу  побачити  титри  до  сну.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759884
дата надходження 11.11.2017
дата закладки 11.11.2017


Яна Бім

Внутрішнє бурмотіння (думки 3)

Таке  собі  внутрішнє  бурмотіння  з  приводу  чогось,  або  і  без  нього,  дещо  з  часів  модераторства  в  неактивній  групі))

Людині  можна  багато-що  заборонити,  але  заборонити  мріяти  собі  не  в  силі    й  сама  людина.
**********************
Якщо  сумніваєтесь  подзвонити  чи  ні  –  краще  видаліть  номер.
************************
Переконання,  що    кохання  врятує  світ  –  не  врятує  одну  людину  від  самотності.
*****************************
Те  що  холодно  надворі  –  то  не  біда.  Холод  у  душах  –  ось  лихо.  І  на  відігріти  чаєм  з  медом.  Часом,  навіть  іншим  душевним  теплом  не  розморозити.  Як  же  важко  тій  людині  жити  з  тією  вічною  мерзлотою  у  грудях...  А  з  мерзотою  жити  ще  важче.
*****************************
Хто  ж  спить,  коли  натхнення  пише...
****************************
Хамелеони  для  захисту  змінюють  колір  шкіри.  Політичні  хамелеони  змінюють  саму  "шкіру".  Не  легко,  мабуть,  старатись  при  будь-якій  владі  бути  при  владі.  
***************************
Не  залишив  сліду  ні  в  моєму  житті,  ні  в  серці,  ні  в  долі...  проте  в  пам'яті  і  у  душі  наслідив,  що  й  не  прибереш...
****************************
Кожна  історія  кохання  має  своє  щастя  і  свою  журбу,  це  нормально...  Зле,  коли  ви  обоє  називаєте  вашу  історію  кохання  бідою...  
*****************************
Не  варто  псувати  собі  настрій,  а  тим  більше  життя,  через  те,  що  на  вас  не  так  глянули,  не  вірно  подумали  про  вас,  чи  зле  сказали...  не  варто  нервувати  через  випадкових  людей  -  за  мить  вас  забудуть,  тож  і  ви  -  не  звертайте  уваги...  не  варті  вони  того.
*****************************
Завжди  дивувало,  як  люди  заповняють  анкету  на  знайомство,  чи  пишуть  про  пошук  жінки  чи  чоловіка,  а  далі  список  вимог:  вік,  вага,  ріст,  колір  очей  та  інші  параметри...  Смішно  трохи:)  Наче  у  кохання,  щастя  і  випадку  є  параметри…
****************************
Людина  без  віри  –  свічка  без  вогню.  (можливо  це  не  лише  моє))))

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759810
дата надходження 11.11.2017
дата закладки 11.11.2017


Радченко

Калейдоскоп пройдешніх днів (акро)

[b]К[/b]алейдоскоп  пройдешніх  днів    —
[b]А[/b]корди  спогадів  яскраві.
[b]Л[/b]истає  вітер  книгу  снів,
[b]Е[/b]скізи  мрій  забуті,  давні.
[b]Й[/b]мовірно  сум  їх  обрамля,
[b]Д[/b]авнішній  сум,  та  не  пройдешній.
[b]О[/b]зветься  тихо,  десь  здаля,
[b]С[/b]покійний  надто,  не  тутешній.
[b]К[/b]артати  марно  знов  себе,
[b]О[/b]брази  згадувати  смішно.
[b]П[/b]роходять  дні,  минає  все,

[b]П[/b]рокльони  посилати  грішно.
[b]Р[/b]іка  життя  в  осінню  тиш
[b]О[/b]горнута  і  легко,  й  ніжно
[b]Й[/b]  на  березі  густий  спориш
[b]Д[/b]рімає  затишно  і  втішно.
[b]Е[/b]кстравагантність  й  дивний  шарм  —
[b]Ш[/b]аблонності  не  зна  природа.
[b]Н[/b]езмінне  лиш  минуле  й  нам
[b]І[/b]з  ним  нелегко.  Як  заброда
[b]Х[/b]овається  не  знамо  де,

[b]Д[/b]о  нас  у  спогади  приходить,
[b]Н[/b]астирно  в  світ  свій  знов  веде
[b]І[/b]  ми,  затамувавши  подих,
[b]В[/b]  минулім  знайдемо  себе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759798
дата надходження 10.11.2017
дата закладки 11.11.2017


Осіріс

Пейзаж у стилі лофт

   

Уярмляючи  простір  силами,  
Понад  мідною  квіткою  ружі,
Веселкує  метелик  крилами
У  облізлому  сріблі  калюжі.

Шпориша  дротянисті  локони,
Нанизавши  роси  краплини,
Павутиння  мотають  в  кокони,
Що  тиранить  волошок  стеблини.  

Сонце  плавить  в  світанках  темряву,
Ріже  обрій  хмарин  пір’їною.
Умиває  безсоння  кіптяву,
Веремією  солов’їною.

В  арматуру  гілляччя  ржавого,
Сталь  упаяно  гострого  листя.
Сонях  тінню  стовпа    безглавого,  
Полуниць  батогує  розхристя.

На  бетоні  ставища  вилами
Вітер  дряпає  хвилі  дужі…
Веселкує  метелик  крилами,
В  стилі  лофт  понад  злитком  ружі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759436
дата надходження 08.11.2017
дата закладки 09.11.2017


Осіріс

Світанкові морени

       
Ранок  ходить  по  кімнаті,
Перебором  світла  струнок.
Тіні  гілочок  пихаті,
Ладять  на  стіні  малюнок.

Ось  хвилюється  у  вітрі
Щогла  серед  океану…
Лист  ковзнувши  по  палітрі  -
Білку  дряпає  неждану.

Кущ  жасмину,  мов  цунамі,
Поглинає  шафи  глянець…
Сонях  в  чималій  панамі
Глухо  спить.  Як  мексиканець.

Щупальці  морського  спрута,
Хмелю  корчаться  лозою...
Лійка  у  садку  забута,
Витріщається  козою.

«Це  реальність,  чи  видіння?»  -
Не  збагну  ніяк  з  просоння.
І  псує  усе  творіння
Кіт,  що  сів  на  підвіконня.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758772
дата надходження 04.11.2017
дата закладки 09.11.2017


rutzt

Цей вечір ніби створений для мене…

Цей  вечір  ніби  створений  для  мене,
І  ці  зірки  –  живий  небесний  шрот,
І  простір,  що  ховає  незбагненне,
Яке  у  нього  кинув  Саваот.
І  ці  дерева,  втомлені  і  тихі,
І  ці  вогні  блукаючі  шляхів,
І  мандри  думки  у  краї  утіхи,
Та  радості  без  дна  і  берегів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759220
дата надходження 07.11.2017
дата закладки 08.11.2017


Вадим Димофф

Прозорий трунок ранньої весни…

Прозорий  трунок  ранньої  весни
Вже  напуває  мовчазні  дерева.
Хоча  вітри  дзвенять  ще  кришталево,
У  срібнім  камертоні  далини.

Сусідський  кіт,взірзевий  дотепер,
Вже  десь  почав  найпершу  серенаду...
Солодка  ж  млість  передчуття  розради
Згадала  спадок  лицарських  манер...

В  повітрі  пахне  пролісками.  І,
Над  юрбами  змарнілих  перехожих,
Летить  Любов,  на  Божий  усміх  схожа,
В  небесному  звабливому  вбранні...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720161
дата надходження 25.02.2017
дата закладки 05.11.2017


Елена Марс

Пробач мене, Любов

Жива  в  моїй  душі  така  надія:
Позбавитись  всіляких  протиріч.
Шкода,  що  не  навчилася,  не  вмію
Сумнівне  виливати  в  темну  ніч.

Щоб  зранку  прокидатися  -  новою.
Щоб  впевненим  відчувся  кожен  крок.
Хоч  дружній  ранок  з  мутною  імлою,    
Але  -  мудрець,  Не  злий  його  пророк...  

Чому  ж  оте  осяяння  приходить
Так  рідко?..  Все  життя  -  на  терезах.
...  Складна  людини  внутрішня  природа,
Частіше  шлях  до  мрій  вбиває  страх.

А  хочеться  відкинути  сумнівність
Й  довіритися  мріям...  "Гей,  агов!.."  -
Зовуть  мене  відлунням...  Тільки  відстань
Не  меншає...  Пробач  мене,  Любов...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758483
дата надходження 03.11.2017
дата закладки 03.11.2017


Олена Жежук

Знайти себе…

Опало  листя.  Холодно.  Стоять
Оголені  й  обвітрені  дерева.
І  п'є  земля  барвисту  благодать,
Що  вчора  золотила  обрій  неба.

А  небо  плаче,  як  горить  земля,
Про  щось  шепоче  листя  в  круговерті.
В  цей  час  печалі  в  пісні  журавля
Знайшла  
                     себе  я
                                 в  справжності  
                                                                         відвертій...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756725
дата надходження 23.10.2017
дата закладки 03.11.2017


Наташа Марос

ОХРИСТА…

Загуляла  з  дощами  охриста,
Упилася  туманом  в  рову
І  своє  жолудеве  намисто
Розгубила  у  мокру  траву...

І  включала  музики  на  повен,
Аж  у  сні  ворушилась  зима;
І  хитала  примерзлий  вже  човен,
Наче  розуму  в  неї  нема...

Ще  стриптиз  танцювала  з  вітрами,
Довгі  коси  вплітала  в  гілля...
І,  весела,  не  спала  до  ранку,
Аби  тільки  гуляла  земля...

Гей  ти,  Осене,  п'яна  чаклунко,
Годі  пити  вино  молоде,
Забирай  вже  свої  подарунки
І  ховайся,  бо  холод  іде...

Лиш  сміється  -  нічого  не  чує,
Мочить  ноги  в  пошерхлій  воді,
Бо  гарячку  її  полікує
Повний  місяць  в  часи  сновидінь...

Заховає  в  останньому  листі,
Приколише  змарнілу  й  тоді
У  її  жолудевім  намисті
Дуже  солодко  спиться  рудій...

                   -              -              -

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758496
дата надходження 03.11.2017
дата закладки 03.11.2017


Валя Савелюк

ВІДБИТОК

…золото  і  вісон:
намалювала
на  глянцевій  білій  поверхні
хату  на  троє  фасадних  вікон…

…у  години  вечірні,  
коли  світло  вмикається  у  приміщенні  –
відбивається  хата  моя  у  площині
віконного  скла  міської  кухні…

а  за  склом  –  розсипами  дрібні,  
як  далекі  зірки  і  планети,  міські  вогники  і  вогні

за  відповідної  відстані,
під  ретельно  дібраним  спрямуванням  зору,
дивлюся  через  відбитий  у  склі  
малюнок  прозорий  
на  окремий  вогничок,  що  знадвору:
треба  мружитись  і  пригинатись  мені,
щоб  опинився  вогничок  
як  ніби  у  крихітному  вікні
хатини,  що  намальована  
на  протилежній  глянцевій  білій  поверхні

...зникає  у  чорному  завіконні
біле  глянцеве  тло,
і  ніби  в  моїй  ожилій  хатині  –
горить  світло…

як  і  було  –
затишно…  тепло…

02.11.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758361
дата надходження 02.11.2017
дата закладки 02.11.2017


rutzt

Я мушу бути

Я  є.  Я  є.  Я  мушу  бути,
Якщо  уже  прийшов  на  світ,
В  годину  радості  чи  скрути
Живу.  Творю.  Стираю  піт.  
Я  кроками  дзвоню  у  вічність,
І  сам  на  вічність  ту  кричу,
Нудьги  ламаю  канонічність,
Деру  на  клапті  днів  парчу.
Ні,  я  не  стану  сірим  пилом,
Не  змиюсь  порухом  води,
Моя  душа  тече  чорнилом,
Даючи  іноді  плоди.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758297
дата надходження 01.11.2017
дата закладки 01.11.2017


Наталя Данилюк

Останні барви осені

Останні  барви  осені  –  скупі,
Так  мало  в  них  експресії  і  блиску…
Вже  золотень  дистанцію  пробіг,
Підвівши  за  собою  жирну  риску.

Ні  звуків,  ні  вібрацій,  ні  тепла,
Лиш  де-не-де  ще  гупають  ранети,
Лише  густа  передзимова  мла
І  листя  обгорілі  трафарети.

І  сухозлітка  вранішніх  калюж  
З-під  подиху  осіннього  морозу.
О  листопаде,  увійди  й  поруш
Цю  атмосферу  сонну,  безголосу!..

Коли  душа  –  розтрощене  вікно,
В  яке  надривно  завиває  осінь,
Коли  слова,  як  вимерзле  зерно,
А  ти  ще  й  досі  плодоносиш,  досі…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758048
дата надходження 31.10.2017
дата закладки 31.10.2017


Дантес

Я не вірю потустороннім

Я  не  вірю  потустороннім,
Хай  уважні  вони  і  чуйні:
В  них  цукерочка  на  долоні,
А  між  пальцями  -  шип  отруйний.

З  Боголюбського  і  понині
Не  міняють  вони  натури:
Лізуть  в  Неньку  сусідські  свині,
Загорнувшись  в  ведмежу  шкуру.

Не  стосується  нас?  Так  знайте:
Кожен  ранок,  в  обід  і  в  вечір
Лізе  ворог  на  наші  сайти,
Тільки  шкури  тепер  -  овечі.

Голосочком  невинним  блеють,
Щиро  так  заглядають  в  очі,
Рецензують  медком-єлеєм,
От  і  тануть  серця  дівочі.

Привічають  лихих  данайців,
Ледь  не  моляться  на  гостинці...
(Льова  Троцький  ще  насміхався
Над  наївністю  українців)

І  везе  нам  троянська  кляча,
Що  брехливі  в  нас  журналісти,
Що  майдани  у  нас  проплачені,
А  на  Сході  -  самі  садисти.

Що  по  дітях  стріляєм  "градом",
Що  затуркані  і  пропащі,
Бо  така  в  нас  злочинна  влада...
І  виходить,  що  їхня  -  краща.

Гени  пальцями  не  розтерти,
Ворог  хитрий  і  поки  сильний.
Будьмо  мужні  і  будьмо  вперті.
А  найперше  що  -  будьмо  пильні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670013
дата надходження 03.06.2016
дата закладки 31.10.2017


Ярослав К.

Душа может стать и светлее и чище

Навеяно  двумя  последними  катренами
стихотворения  Елены  Марс

"Как  жаль,  что  с  годами  так  портятся  души".

Здесь  приведены  два  последних  катрена,
надеюсь,  я  не  вырвал  их  из  контекста.


...  Как  жаль,  что  с  годами  так  портятся  души.
В  них  мало  чего  остаётся  из  детства...
Они  обретают  такое  "наследство",
С  которым  никто  не  становится  лучше.
   
Не  станет  душа  ни  светлее,  ни  чище.
Молись  -  не  молись  -  бесполезное  дело.
Коль  лучшее  что-то,  с  годами,  истлело,
Всё  то,  что  осталось  -  зола,  пепелище.

Полный  текст  на  страничке  Елены  Марс  по  адресу:

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751944
Надеюсь  на  понимание  автора  оригинала.


Когда  мы  под  вечер  купаем  младенца,
То  делаем  ванночку  часто  на  травках,
Потом  заворачиваем  в  полотенце,
Какой  ангелочек!..  А  запах...  А  запах!..

Потом  человек  потихоньку  взрослеет,
Конечно,  приходится  чаще  купаться,
Теперь  ему  надо  водичка  теплее,
И  дольше  приходится  там  бултыхаться.

Однако,  чуть-чуть  потрудившись  мочалкой,
Выходит  он  всё-таки  чистым  из  ванной,
И  времени,  чтобы  помыться  -  не  жалко,
Иначе,  и  потный  он  будет,  и  грязный.

Вот  так  и  души  свет  со  временем  меркнет,
Грехов  набирается  больше  и  больше.
Когда  ж  человек  обращается  к  церкви,
То  каяться  тоже  приходится  дольше.

Ведь  церковь  -  такая  духовная  баня,
Где  можно  от  грязи  духовной  омыться,
А  чистосердечное  покаянье
Последнего  грешника  делает  чистым.

Давайте  мы  вспомним,  хотя  бы,  Закхея*  -
Он  полсостояния  выделил  нищим,
Обиженным  он  возместил  все  потери,
И  стала  душа  и  светлее,  и  чище.

Да  что  говорить,  и  последний  разбойник**,
Что  приговорён  был  с  Христом  на  распятье,
Одну  лишь  молитву  смог  к  Богу  промолвить,
И  Он  его  с  радостью  принял  в  объятья.

Молитва  от  сердца  -  великое  дело,
Она  бесполезна  -  когда  лицемерна,
Когда  всё  живое  настолько  истлело,
Что  не  замечаешь  ты  собственной  скверны.

Христос  говорил,  чтобы  были,  как  дети,
За  наших  грехов  не  держались  "наследство."
И  чтобы  последовать  этим  заветам,
Есть  исповедь  в  храме  -  вернейшее  средство.

И  если  на  сердце  зола,  пепелище,
То  это  внутри  ощущается  голод,
Духовной  его  утолять  надо  пищей,
Ведь  это  зовёт  нас  Божественный  Голос...


*Евангелие  от  Луки,  гл.  19  (1-10)
**Евангелие  от  Луки,  гл.  23  (41-43)

На  иллюстрации  обращение  мытаря  Закхея.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756109
дата надходження 19.10.2017
дата закладки 30.10.2017


Лія Лембергська

Таїнство ночі

Лунко  бруківкою  цокає  вечір,
Хвацько  з  пітьмою  у  танці  кружляє...
Паморозь  шаллю  кидає  на  плечі...
Нічку  ревниву  втіша,  обіймає...
Місто  дрімає,  лиш  ратуша  сонна,
Сумно  зітхнувши,  рахує  літа...
В  неба  покоях  іскристо-бездонних
Зірочці  місяць  косу  запліта...
Листя  вже  спить,  потомившись  від  танців...
Солодко  снить  запальную  весну...
"Па"  свій  останній  кружлятиме  вранці...
Потім  під  ковдру  приляже  ясну...
Стихло  усе...  заколисане  снами...
Лише  спів  Ангелів  тихо  бринить...
Завтра  прокинеться,  вмите  дощами,
Місто  моє...  
     а  сьогодні...  
           тсссс...  спить....

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757765
дата надходження 29.10.2017
дата закладки 30.10.2017


Осіріс

Безвітря

                         
Шепоче  листопад  у  глушині,
Стікаючи  в  безвітрі  до  коріння.  
У  мли  дубок  вимолює  прозріння.
Дарує  клин  свій  лемент  вишині.

Котом  осока  лащиться  до  ніг,
По  зрадницьки  кахикає  сухотно.
Скрадає  кураїна  безтурботно
Недовгочасний  заячий  барліг.  

Маслина  вводить  у  блаженства  транс,  
Пахучих  грон  бурштиновим  сузір’ям.
Хизується  фазан  коштовним  пір’ям,
Наспівуючи  гикавки  романс.

Метеликами  ліпиться  на  корч,
Грибів  цибатих  крейдяна  ватага.  
Їх  мухомора  гніває  засмага,
Що  козириться  з-під  галуззя  сторч.
 
А  на  горбочку,  в  теплім  промінці,
Лисиця  Осінь  мружиться  лукаво…
Скубне  шерстини  вітерець  ласкаво,
Затисне  павутинням  у  руці.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756569
дата надходження 22.10.2017
дата закладки 22.10.2017


Олекса Терен

ОСIННIЙ ЛIС

Почуйте,  як  падає  листя
"Дощем"  у  пожовклу  траву,
Збирайте  цi  звуки  з  грибами
Вiзьмiть  неба  синь  голубу...
Вiзьмiть  шепiт  трав  пiд  ногами  ,
Вплетiть  сонця  промiнь  мiж  крон  ,
Несiть  цю  палiтру  до  дому
Потрапте  до  звукiв  в  полон.
У  пам"ятi  все  закарбуйте,
Поставте  в  якийсь  закутОк,
А  потiм  ,  як  буде  потреба  ,
Розпутайте  звукiв  клубок.
Згадайте,  замруживши  очi  ,
Що  листя  шептало  для  вас  ,
Коли  у  прощальному  вальсi
Воно  вiдмiряло  ваш  час.

Несiть  цю  палiтру  до  дому
На  спомин  про  те  ,  що  було
Нехай  вас  зимовими  днями
Зiгрiє  цих  звукiв  тепло.

22.10.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756571
дата надходження 22.10.2017
дата закладки 22.10.2017


ptaha

…І настане осінь

Німий  сезон.  Поезії  ні  краплі:
Душа  волога,  та  іще  не  час.
Стомився  виноград,  вином  набряклий,
Чекати,  доки  з’явиться  Мідас.

А  хтось  уже  гілок  торкнувся  клена  –  
І  він  стоїть  черлено-золотий.
І  тінь  чиясь  майнула,  мов  крізь  мене,
Залишивши  монетами  сліди.

Прокляття  силу  не  збагнеш  одразу  –  
Чеканить  промінь  жилки  на  листках.
Цей  дар  богів  не  кращий  за  проказу.
Покайся,  царю.  Понесе  ріка

Лелітки  літа.  І  настане  осінь.
І  клен  зітхне,  зронивши  жовтий  лист.
Не  золота  –  дощу  душа  попросить
І  щоб  краплини  римами  взялись…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756467
дата надходження 21.10.2017
дата закладки 22.10.2017


Окрилена

Гойдалка

[img]https://i04.fotocdn.net/s23/56/public_pin_l/249/2580346935.jpg[/img]
Це  природно,  що  дощі  готичними
вп’ялись  вежами  у  неба  лазурит.
Ми  йдемо  промоклими  узбіччями,
час  як  листя  під  ногами  шарудить  .

Хочеш,  я  мовчатиму?  І  диханням
збавлю  чорноту  у  стінках  шкарлупин,
у  яких  ми  сховані  горіхами
доки  терпко  і  туманно  править  сплін.

Сторожко,  багрянцево  і  вітряно,
по-осінньому  рецептори  гірчать.
Світ,  неначе  гойдалку  розхитано
від  васабі  жовтня  у  Твоїх  очах.
[img]http://proxy10.media.online.ua/uol/r2-9732b662a0/57e2c42187257.jpg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756209
дата надходження 19.10.2017
дата закладки 20.10.2017


макарчук

Можна власну душу не бруднити

В  усі  часи  можливість  є  в  людини
Своєю  честю  не  крутить,  як  дишлом.
Це  страшно,  вистрілять  якщо  у  тіло,
Коли  стріляють  в  душу  -  ще  страшніше.

То  не  біда,  коли  летять  прокляття  -
Той,  хто  прокляв,  за  це  в  стократ  отрима.
Погано,  меч  коли  по  рукояття
Якась  мерзота  всаджує  у  Віру.

Не  можна  чистим  все  життя  прожити:
Не  вистачить  ні  одягу,  ні  хисту.
Та  можна  власну  душу  не  бруднити
Й  не  дати  вбити  віру  щиру  й  чисту.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756191
дата надходження 19.10.2017
дата закладки 19.10.2017


Яна Бім

Дощем заплакала зима

Ти  спиш  собі  спокійним  сном,
А  за  вікном,  а  за  вікном  –
Зима  вмивається  слізьми  –
Є  ти  і  я,  не  –  ми,  не  –  ми...

Усе  пройшло.  Усе  –  прощай!
Що  не  здійснилось  –  вибачай...
Дружби  мені  не  пропонуй  –
Совість  почуй,  совість  почуй.

Для  мене  пустка  навкруги...
Не  вороги,  не  вороги,
Але  так  склалось,  що  до  віку
Звезла  весна  із  мого  ліку.

Дощем  заплакала  зима  –
Є  тільки  я,  а  нас  нема...
Є  тільки  ти  і  бачиш  сни,
Але  у  них  не  ми,  не  ми... 18.02.09.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387640
дата надходження 25.12.2012
дата закладки 19.10.2017


Андрей Кривцун

Жёлтые слёзы осени

Жёлтые  слёзы  осени
Падают  целый  день.
Тучи  дождями-косами
Возятся  по  земле.
Вечером  незаметно  так
Слизан  ещё  кусок
Света  (давно  не  светлого)  -  
Ближе  стал  зимний  сон…

Жёлтые  слёзы  осени
Капают  на  траву  –  
Ту,  что  покрылась  проседью
Инея  поутру.
И  обнимает  крыльями
Птица-печаль  меня.
Всё,  что  недолюбили  мы
Вдруг  вспоминаю  я.

14  октября,  2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755993
дата надходження 18.10.2017
дата закладки 18.10.2017


Nino27

Неспокій…

[b][i]Неспокій    на    душі
і    день    холодний    хмуриться,
Щось    в    осені    засмучена    пора...
У    небі    сірому
ворони    крячуть,  журяться,
Ще    літнього    шукаючи    тепла.
Ви    ж  мудрі    ворони,
прадавню    правду    знаєте  -
Чом    додаєте    серденьку    жалю?
Облиште,  ворони,
даремно    там    шукаєте...
Стою    в    сльозах...
Теж    літечко    люблю.[/i][/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755896
дата надходження 18.10.2017
дата закладки 18.10.2017


rutzt

Звична, як вічність, історія…

Звична,  як  вічність,  історія:
Хмари  півнеба  обклали,
Місяць  рахує  калорії,
Схуднути  хоче  надалі.
Тихо  складається  фабула,
Блимають  світлом  оселі,
Ходить  двірник  мов  сомнамбула,
Жовтень  змітає  з  панелі.
Туї  застигли  у  готиці,
Вітер  бурмоче  промову,
Час  зупинивсь  і  не  котиться,
Певне,  йому  тут  чудово.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755836
дата надходження 17.10.2017
дата закладки 17.10.2017


Akimova

Прованс

Там,  в  Провансе,  на  юге  Франции
Солнца  трепетные  лучи
По-особому  преломляются,
Не  мучительно  горячи.

Терракотой    и  нежной  охрою
Разливается  мягкий  свет.
И  умчавшеюся  эпохою
Бархатистый  оставлен  след.

Там  художника  сумасшедшего
Гениальность  хранит  земля,
В  желтизну  облаков  ушедшую
И  в  лавандовые  поля.

И  возносят  к  чему-то  высшему
Из  далёкого  далека
Над  кроватью  пастелью  выцветшей
Балки    старые    потолка.
………………….

Там  и  луны  другие  –  тёплые,
Не  одна  над  Арлем  луна.
Приезжают  в  Прованс  влюблённые.
Я  влюблённая,    но    одна...

Потому  и  гляжу  я  издали,
Потому  и  заказан  путь,
Потому  и  стихи  не  изданы.
Потому  всё...    когда-нибудь…

[i]2017[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755293
дата надходження 14.10.2017
дата закладки 17.10.2017


гостя

Ліричний… відступ…



Одна  хвилина  тиші…
Й  синій  мох
Згортає  панораму  твого  міста…
І  це  уміння  плакати  удвох,  
Цей  сплін  вогню-
 лише  ліричний  відступ

На  фоні
Абсолютної  пітьми.
(по  контурах  душі  спливають  свічі)
Цілющий  мед  на  квітах  бузини
Спотворює  реальність.  
   Беатріче,

Де  вихід
З  підземелля,  і  де  вхід?
Таємний  орден  збирачів  у  зграю.
Тримай  ці  береги,  бо  гусне  лід
На  перестінках  
   сонячного  раю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755705
дата надходження 16.10.2017
дата закладки 17.10.2017


Наталя Данилюк

О часе, пригальмуй на хвильку біг…

О  часе,  пригальмуй  на  хвильку  біг,
І  блискавично  не  лети  повз  мене!..
Вже  світлофорить  осінь  вздовж  доріг
Багряним,  теракотовим,  зеленим.

Ще  ніби  вчора  літо  провела,
А  нині  жовтень  перетнув  екватор.
Чомусь  так  мало  справжнього  тепла,
Зате  леткого  блиску  забагато

У  вулику  людської  суєти,
Де  нерви  не  живі,  а  синтетичні!..
Цей  світ  давно  з  наукою  «на  ти»,
А  що  душа?  Як  нетрі  фантастичні  ─

Непроходима  хаща,  глухомань,
Де  що  не  крок  –  сліпі  космічні  діри…
Як  часто  між  земних  поневірянь
Людині  бракне  спокою  і  віри,

Щоб  осягнути  серцем  глибочінь,
Просканувати  поглядом  висоти
І  підібрати  кодові  ключі,
Й  замки  небесні  позривати  всоте…

І  духом  життєдайної  весни
Наповнити  кожнісіньку  судинку,
Допоки  час  тебе  не  розчинив
В  галактиці,  мов  зоряну  пилинку.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755456
дата надходження 15.10.2017
дата закладки 15.10.2017


Галина_Литовченко

Задощило, розверзло, залистопадило…

(З  карпатських  замальовок)  

Задощило,  розверзло,  залистопадило,
розкотились  із  базарів  кавуни,
вбралось  в  бісер  павутин  осіннє  прядиво,
з  полонин  повзуть  в  долини  табуни  
сірих  хмар,  таких  обвітрених,  насуплених
на  вчорашній  чи  на  завтрашній  вже  день.
Зирить  дуб  старий  у  сивий  простір  дуплами,
дістає  мізки  нав’язлива  міґрень.
Пелюстки  капустелян  в  траві  згубилися,  
дощ  розмив  старе  каміння  на  соші.  
Я  в  плащі  з-під  парасольки  роздивилася  
сум  у  горах.  Те  ж  відчула  і  в  душі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755443
дата надходження 15.10.2017
дата закладки 15.10.2017


Галина_Литовченко

Сонце сховалось за річку…

(З  карпатських  замальовок)

Сонце  сховалось  за  річку,  
щулиться  обрієм  день,
вечір  запалює  свічку,
гори  співають  «Марічку»
і  про  смерічок  пісень.
Місяць  на  голос  трембіти
робить  невпевнено  крок.
Вже  скористалася  літом  
нічка,  проворна  кобіта,
й  намолотила  зірок.
Ними  засіяла  хмари,
наче  ґаздиня  ріллю.
Із  полонини  отара
тюпки  біжить  до  кошари.
Хлопцям  на  руки  зіллю.
Чиста  з  потоку  водиця
втому  здолає  умить
і  чабанові  присниться
ніччю  розкішна  копиця.
Мила  під  зорями  спить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755442
дата надходження 15.10.2017
дата закладки 15.10.2017


Галина_Литовченко

З карпатських замальовок

***
Скинула  хмара  зайву  вологу,
день  у  сльоті.
Всякій  погоді  дякують  Богу,
землі  святі.
Ринули  з  гір  під  ворини  потічки  –  
бистра  вода.  
Жінка  у  шибці:  коси  без  стрічки  –  
немолода.
Вже  спорожніли  гнізда  лелечі  –  
в  вирії  птах.
Хустка  з  вігоні  кутає  плечі  –  
діти  в  світах.
Виткала  в  скриню  всім  по  вереті  –  
плетиво  з  дум.
В  синіх  Карпатах  холод  на  злеті,
глипає  сум.
З  вулиці  вікна  дощ  помережив,
висне  туман.
Поміж  садиб  розпливаються  межі  –  
царство  оман.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755307
дата надходження 14.10.2017
дата закладки 14.10.2017


гостя

Бентежна… відстань…


Десь  на  червоній  
Лінії  вогню
Палають  маки  приворотним  цвітом.
Безпечна  –  відстань  пострілу…  в  меню  –
Черства  скоринка
     бабиного  літа.

Навчи  прощатись
Сонячно,  коли
Огорне  місто  темрява  суцільна.
Не  бійся  обпектися!  розділи
Цю  поминальну
   трапезу  вечірню.

Відвертий  танець  
Відчаю.  Тоді
Вплети  в  зелені  коси  срібні  нотки.
…  бентежна  відстань  –  кола  по  воді.
…  малина  
   до  опівночі  солодка

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755061
дата надходження 12.10.2017
дата закладки 13.10.2017


Хлопан Володимир (slon)

Петрова брама

Чи  є  хто?!  
Петре,  поспішай  до  брами!
І  не  кажи,  що  загубив  ключі
Багато  нас.  
А  ще  ж  ідуть  за  нами
таких,  як  ми  солдатів,  
тисячі

Не  гоже,  кажеш,  берцями  до  раю?
То  ж  Ваша  воля?!  
Так  воно  вже  є,
що  на  війні  солдат  лишень  стріляє
а  Бог,  відомо,  кулі  роздає

Ти  підкажи  -  
куди  до  Михаїла?
Де  воїнства  небесного  комбат?
Туди  рушаймо!  
Хлопці,  полетіли
Там,  що  не  ангел  -  
як  і  ми  
солдат!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754983
дата надходження 12.10.2017
дата закладки 12.10.2017


majra

Я неминучість осені приймаю

Я  неминучість  осені  приймаю,
Вона  тихенько  стукає  в  вікно.
А  я  гостинно  двері  відчиняю,
Так  є...  так  буде...  так  було  давно.

Вона  приносить  ягоди  калини,
Багряне  листя  і  погожі  дні.
А  я  рахую  золоті  хвилини,
Так  щедро  подаровані  мені.

Сплету  вінок  кленовий,  мов  корону,
Коралі  з  горобини  одягну.
З  лози  зніму  я  виноградні  грона,
Вклонюсь  землі  і  неба  досягну.

На  мить  затихне  вітер  в  верховітті,
В  осінніх  барвах  сонце  розцвіте!
Як  просто  й  геніально  жить  на  світі,
Все  геніальне,  як  завжди  -  просте!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754895
дата надходження 11.10.2017
дата закладки 12.10.2017


Евгений Познанский

СВЯТОШИНЫ ВОРОТА

Ох,  суровые  ветры  с  Днепра  налетели,
По  окрестным  лесам  скрип  деревьев  да  стон,
Дремлет  братия  вся  по  пещерам  и  кельям,
Спит,  вкушая  короткий  монашеский  сон.

И  такая-то  ночь  эта  вышла  лихая,
Волк  не  всякий  теперь  на  добычу  пойдёт,
Но,    обитель    святую  свою  охраняя,
Как  всегда  брат-привратник  стоит  у  ворот.

Ни  со  зримым  врагом  не  страшится  он  встречи,
Ни  с  бесплотным,    хоть  видели  тут  и  таких,
Черной  рясой  простой  лишь  окутаны  плечи,
Хоть  кольчуга  и  явно  привычней  для  них.

Был  при  постриге  он  наречен  Николаем
Он  охотно  несёт  самый  тягостный  труд,
Но  нередко  былое  его  вспоминая
Братья  князем  его    всё  зовут  и  зовут.

Он  принял  добровольно  монашества  ношу
И  от  титула  князя  легко  он  отвык,
И  приятней  когда,  как  ребенка,  Святошей
Называет  его  добрый  инок  старик*.

Да,  такой  он  и  был.  Мальчик  тихий,  хороший,
Не  любивший  кровавых  охот  да  забав,
Потому-то  его  звали  с  лаской:  Святоша,
Хотя  полное  имя  ему  Святослав.

Княжич  знал:    Святослав  имя  предков  великих**,
Побеждавших    огромные  орды  врагов,
Кто  для  русской  земли  был  надежной  защитой,
О  которых  гремят  песни  всех  гусляров.
 .
И  тогда  он  мечтал,  хоть  и  мягок  был  правом,
Как  однажды  дружину  он  сам  поведёт,
Как  сравняется  с  предком  своим,  Святославом,
Как  прославит  его  за  победы  народ.

Хоть  в  ученье  добился  больших  он  успехов,
И  за  книгой  порою  сидел  до  утра,
Но  пьянил  мальчугана  звон  сладкий  доспехов,
Меч  тяжелый  казался  желанней  пера.  

Но  как  вырос  Святоша,  сам  став  Святославом,
И  воссел  на  уделе  врученном  отцом,
То  увидел,  в  каком  хороводе  кровавом
Заплясала  земля  в  ослепленьи  своём.

Полюбили  свои  со  своими  же  драться,
Где  походы  былые?  Они,  точно  сон,
А  от  половцев,  злобных  степных  сыроедцев
От  Рязани  до  Луцка  плач  горький  да  стон.

И  когда  страшных  бед  переполнена  мера,
Межусобная  брань  всех  бросает  на  всех,
Остаётся  одна  Православная  вера
И  души,  и  народа  последний  доспех.

Озверелых  и  диких  она  примиряет,
Вечных  истин  Христовых  растит  семена,
Не  того  ль  против  церкви  всегда    выступает
В  самых  разных  личинах  один  сатана.

И  понял  юный  князь:  в  правде  Бог,  а  не  в    силе,
Пусть  кто  хочет  берёт  княжий  меч  да  печать,
То,  что  братья  мечём  да  вином  погубили,
То  молитвой  и  словом  он  будет  спасать.

Пусть  его  не  поймут  даже  братья  родные,
Он  простит  все  ошибки  и  споры  родным,
Но  пойдёт  непременно  в  великий  град    Киев,
Но  не  к  князю,  а  прямо  в  пещеры,  к  Святым.

Пусть  соперник  спокойно  владеет  уделом,
Он  теперь  себе  путь  избирает  иной.
Оставалась  казна.  Что  бы  с  нею  мог  сделать,
Князь  обычный,  владыка  суровый  земной?
   
Мог  потратить  на  терем,  роскошный  и  шумный,
Где  коварны  советы  и  буйны  пиры,
Мог  потратить  на  войны,  где  в  битвах  безумных,
Братья  в  братьев  вонзают  свои  топоры.

Но  в  пещеры  идя,  чтобы  там  подвязаться,
На  обитель  Святоша  казну  отдает,
И    тогда  на  внесенные  князем  богатства
Началось  возведение  главных    ворот.

Славно  зодчие  камни  уже  положили,
Над  воротами  ж  сверху  Святой  божий  храм.
Путь  закроют  ворота    любой  темной  силе,
Будет  вход  для  друзей  и  препона  врагам.

И  пусть  буря  и  ночь  но  при  этих  воротах
Он  служение  с  радостью  чистой  несет.
О  душе  и  о  ближних  теперь  лишь  забота,
Он  создатель  и  страж  монастырских  ворот.

Тех  ворот,  что  для  доброго  –  к  вере  дорога,
От  врага  ж  для  обители  лучший  заслон;
Он  откроет  любому,  кто  верует  в  Бога,
Кто  страдает  телесно,  кто  мира  лишён.

И  пускай  вся  земля  темнотою  объята,
Пусть  грозит  нам  орда,  всюду  царствует  ложь,
Но  в  пещерах  Святых  тебя  примут,  как  брата,
Здесь  ты  самую  лучшую  помощь  найдёшь.

Здесь  молитвы  святых  снимут  грусть  и  заботы,
А  от  хворей  телесных  целитель  даст  трав…
Но  врагу  не  прорваться  сквозь  эти  ворота,
Брат  Святоша  на  страже,    всё  ж  он  Святослав!
Святой  Преподобный  Николай  Святоша  -  один  из  правнуков  Ярослава  Мудрого.  Родился  около  1080  г.  Княжил  в  Луцке.  Ещё  молодым  человеком  постригся  в  монахи,  став  иноком    в  Киево-печерского  монастыря.  В  монастыре  среди  прочих  послушаний    был  и  привратником  при  воротах  обители.  Возведение  главных  ворот  с  надвратной  церковью  во  имя  Пресвятой  Троицы  было  осуществлено  на  средства,  пожертвованные  самим  Святошей.  Выступал  как  миротворец,  содействовавший  прекращению  княжеских  междоусобиц.  Скончался  14  октября  1143  года.  Канонизирован  Православной  церковью.  Кроме  14  октября  днём  памяти  его  является,  также  и  сегодняшний  день,  11  октября,  когда  празднуется  Собор  всех  преподобных  Киево-печерских  отцов,  в  ближних  пещерах  почивающих.
**Имя  Святослав  носил  не  только  отец  Святого  Владимира  великий  полководец  Святослав,  но  и  родной  дед  Святоши,  один  из  сыновей  Ярослава  Мудрого,  первый  из  древнерусских  князей  победивший  половцев.  В  честь  него  мальчик,  скорее  всего,  и  был  назван.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754849
дата надходження 11.10.2017
дата закладки 11.10.2017


Олена Жежук

Іде дівча босеє по росі…

Іде  дівча  босеє  по  росі,
А  червоний  місяць  у  тій  косі,
І  ще  ранок  півнями  не  співав,
І  ще  сон  повік  твоїх  не  знавав.

Місяць  стежку  вузькую  освітив.
А  хто  ж  твоє  личенько  засмутив?
А  хто  ж  білі  рученьки    цілував?
А  хто  ж  стан  дівочий  не  шанував?

Не  було  ні  зливи,    ані  грози,
Чому  ж  в  лузі  плачуть  так  берези́,
Похилились  трави  на  зелен  став,
Смутком  вечоровим  туман  упав.

Якби  ціну    знала  своїй  красі,
Не  студила  б  ніженьки  у  росі.
Сповивала  б    віченьки  зорями,
Душа  й  серце  не  були  б  хворими.

Ішло  дівча  босеє  по  росі,
А  червоний  місяць  у  тій    косі…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672342
дата надходження 14.06.2016
дата закладки 10.10.2017


Ніла Волкова

Осіння зустріч

Під  акорди  артрозного  болю
У  сюїті  вітрів  і  дощів,
Все  ж  радію,  зустрівшись  з  тобою,
Пані  Осінь,  в  багрянім  плащі.

Клавікорди  твої  й  парасолі
І  червоне  жабо  із  плющу  –  
У  пухнастім  хмарок  ореолі…
Я  тобі  всі  хвороби  прощу!


2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754710
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 10.10.2017


OlgaSydoruk

Твоя правда – моё знамя…

Когда  в  небе  зажигают  
Голубые  фонари,
А  к  Морфею  уплывают
Золотые  корабли,..
Прочитай    -  мои  страницы…  
Полюби    -  мои  холсты…
Для  тебя  -  перо  жар-птицы!..
И  огонь  святой  свечи…
Мотылёк  летит  на  пламя,
Обжигается  крыло…
Твоя  правда  –  моё  знамя…
Остальное  –  всё  равно…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754702
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 10.10.2017


*SELENA*

Свята тінь

Мамо,  
мене  ти  навчила
В  непролазних  стежках  –
Не  топтати  калину,
У  ятристих  вітрах  –
Не  повзти  на  колінах...

«За  розкутими  мріями,
За  лелеками  –  ввись…
Та  у  відчаї  лютому
Доню  ти  не  зігнись  –

Бо  немає  від  себе  утечі  
На  розпуття  
олжистих  
світів,
Не  ступи  
на  поріг  самозречі,
Не  зрони  
в  світ  блаженний  ти  гнів:

Бо  нема  
від  гріхів  сих  спокути
Бо    немає  
назад  вороття  –
Ти  іди,  
хоч  вітрища  у  груди,
Хоч  ворони  зустрічні  
сичать»

Мамо,  
мене  ти  навчила
Садити  калину
Любити  ніжнінь    солов’я…
Й  шляхами  неспинно
Свічиться  молитва  Твоя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628859
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 10.10.2017


Vita V-D

Томлюсь.

[b][i]Живу  в  краю,  вподобаному  Богом.  
Томлюсь...  Він  недолюблений  людьми.
Благаю  Всесвіт,  щоб  прогнав  тривогу,
Молюсь,  щоб  вийти  швидше  із  пітьми.  
Б'юсь  об  буття,  покрите  сірим  смогом,  
Щоразу  захлинаючись  слізьми.
Втішаюся  щоденним  монологом
Й  ідеями,  що  топчуть  чобітьми.  



[/i][/b]

"Мотанка  з  перцем.  Київщина"  художник  Марта  Пітчук.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754587
дата надходження 09.10.2017
дата закладки 10.10.2017


Адель Станіславська

Янголине

Янголині  тонкі  рамена
знемагали  від  пресу  днів,
під  людського  життя  знаменом
у  безкриллі  поміж  снігів,
межи  криги,  вогню,  знемоги...
Босі  ноги  місили  твань  -
не  було  бо  рівніш  дороги,
як  стежками  тяжких  стенань,  
і  по  тім'я  мілкіше  броду,
і  м'якіше  шпильок  стерні...
Ти  якого  сімейства-роду?-  
Деренчало  в  найтихшім  сні...
Янголині  дрібні  рамена
підпирали  стовпи  небес,
по  котрих  струменів  черлено
піт  Того,  що  колись  воскрес...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754487
дата надходження 09.10.2017
дата закладки 09.10.2017


Серафима Пант

Ця осінь

- Ти  плачеш?
- Та,  ні,    –    то  все  осінь.
Сльозиться  нахмурене  небо,
Лист  долу  летить  та  голосить:
- Не  треба!  Не  треба!  Не  треба!
Не  треба  
                               дощами  збивати
В  відрізки  спіральні  маршрути  –
Вицокують  бризки  стакато:
- Забути!  Забути!  Забути!
Забути                      
                               про  пестощі  вітру,
Проміння  обійми  тремтливі,
Наснагу,  теплом  оповиту,
Не  в  силі!  Не  в  силі!  Не  в  силі!
Не  в  силі  
                                 здолати  тяжіння:
У  прожилку  долі  –  волога.
Злітають  униз  обважнілі  –
Тривога...Тривога...Тривога...
Тривога  
                                 у  дугах  калюжі
Луною  здіймається  наче  –
Дощ    човники  топить  байдуже.
Все  плаче....  Все  плаче.....Все  плаче.....
- Ти  плачеш?    Замерзла?  Не  треба!
Минуться  і  холод,  і  сльози.

- Так,  плачу.  Я  плачу  із  небом  –  
Всередині  мене  ця  осінь.
Ця  осінь...  Ця  осінь...  Ця.......осінь

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753607
дата надходження 04.10.2017
дата закладки 04.10.2017


rutzt

Мені наснилась осінь…

Мені  наснилась  осінь:  жовкне  зілля,
Гучні  дощі  якесь  святкують  свято,
Прийшли  думки  неначе  із  підпілля
І  нумо  сутність  Всесвіту  шукати,
Труситися,  відчувши  незбагненне,
Не  віддаючи  знайдене  нікому:
Це  просто  світ,  який  буде  й  без  мене,
Це  просто  я,  що  є  і  досі  в  ньому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753542
дата надходження 03.10.2017
дата закладки 03.10.2017


Людмила Пономаренко

Натхнення

Похилий  вік,  який  похилий  вік…
Уже  й  сама  мов  тин  ,  що  похилився…
Та  день  новий  знов  кличе    на  поріг,
Де  ранок  щедрим  сонечком  упився.
Знов  дивовижею  здається  білий  світ,
І    спориші,  й  ромашки,  що  край  ниви…
Всміхнеться,  наче  скине  четверть  літ:
«  Хіба  ж  не  диво?    Достеменне  диво…»
Веде  розмову  з  вишнею  старою,
З  жоржинами,  що  квітнуть  край  воріт,
Немов  і  не  лишалась  сиротою,
Немов  і  досі  з  нею  увесь  рід.
Де  стежці  вузько    витись  повз  садок,  
Її  город  в  буянні  стиглім  літа.
На  смужечках  прополених  грядок
Вирує  зелень,  сонечком  зігріта.
Там  соняшник  торкається  руки
І  чорнобривців  квіт  милує  око,
І  бурячків  шикуються  рядки,
І  диньки  налились  медовим  соком.
Мов  пух  кульбаби,  десь  згубився  лік
Її  рокам  в  щоденному  натхненні,
І    десь  беруться  сили,  хоч  й  малі,
На  дивну  творчість  у  житті  буденнім.
Дозріє    день    у  літньому  теплі,
Де  по  межі    рясніють  трави  в  цвіті…
І  вклониться  вона  своїй  землі,
Що  та  тримає  ще  її  на  світі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753420
дата надходження 02.10.2017
дата закладки 02.10.2017


rutzt

Ліхтар і вітер. Світла колисання.

Ліхтар  і  вітер.  Світла  колисання.
Старий  пергамент  з  пилом  днів  колишніх.
Я  вічність  пізнаю  через  Писання,
Без  слів  порожніх,  пафосних  і  лишніх.
Пішов  сусід.  Давно  уже  гуляє.
(у  нього  ніч  і  вулиця  –  кумири)
А  в  мене  тих  кумирів  і  немає,
Я  замінив  їх  на  питання  віри.
Нащо  мені  ота  земна  мінливість?
Дзвін  золота  обернеться  луною.
Я  пізнаю  і  сподіваюсь:  милість
Тепло  долонь  тримає  наді  мною.


P.S.  

За  Лютером  людина  може  бути  врятована:
-  sola  scriptura  -  "лише  через  Писання";
-  sola  fide  -  "лише  через  віру";
-  sola  gratia  -  "лише  через  милість"
(за  матеріалами  журналу  "Вокруг  света"  №10  2017  р.  (стор  96,  кому  цікаво)).

P.P.S.  Ні,  я  не  протестант.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753388
дата надходження 02.10.2017
дата закладки 02.10.2017


Крилата

РУБАЇ

Нагими  в  світ  приходять  в  Сомалі
І  в  Англії  –    прості  та    королі.
І  скільки  б  дібр  не  мав  ти  на  столі,  
Все  лишиш,  як  підеш  за  пруг  землі.
                                                   ***
Якщо  в    нутро  пустив  ти  щось  мутне,
Неправда    правду    у  тобі  хитне.    
Не  зволікай,  а  вимий    все  дурне,
Допоки  зло  тебе  не  проковтне.
                                                   ***
Не  гни  калину,  не  ламай  вербу.
Зі  світом  грай  лише  у  чесну  гру.
Чужому  списа  не  точи      ребру.
Лише  любов  дає  життя  добру.
                                                   ***
Як  друга  біль  ухопить,  запече,  
Підстав  йому  тоді  своє  плече,
Тягни  його  із  з  темності  печер
І  будеш  в  царстві  Божім  паничем.
                                                   ***
Одне  гніздо  собі  пташина  в’є.
Поживу  їй    Господь  щодня  дає.
Не  клей  до  рук  оте,  що  не  твоє.
Бо  за  таке  нещадно  доля  б’є.
***
До  вирію  птахи  летять  ключем,
Щоб  їх  зима  не  стисла  обручем.
Як  ти  ідеш  у  край  чужий  з  мечем,
Чекай,  що  торт  відплати  Бог  спече.
***
Якщо  в  своїй  душі  ти  сієш  зло,  
Ростиш  його,  мов  дощ  і  ґрунт  зело,
Ним  пригощаєш  ближніх  –  то  воно
Й  тебе  поглине,  наче  ніч,  вікно.
***
Не  плач,  що  бідний,  білий  світ  не  нудь.
В  житті,  що  можеш,  сам  собі  здобудь.  
І  сій,  і  жни,  долаючи  свій  путь.
Людиною  у  першу  чергу  будь.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752985
дата надходження 30.09.2017
дата закладки 30.09.2017


Леся Геник

Не твоє

А  хтось  тобі  не  повірить,  як  станеш  комусь  казати,
що  не  хотілося  й  близько  підходити  до  гармат.
Найперше  тому,  що  справді  не  вмієш  із  них  стріляти,
а  потім  і  те,  що  зовсім,  ну  зовсім  ти  не  солдат.

Немає  в  тобі  й  на  йоту  від  воїна  запального
жадання  летіти  спрагло  у  найголоснішу  рать,
та  сталося  так,  що  треба  ступити  на  цю  дорогу,
де,  як  би  було  не  важко,  приходиться  воювать.

Де  марно  зловити  спокій  і  день  оповити  миром.
Сказати  нарешті:  "Годі!  Від  нині  усе  о'кей!".
Бо  вже  з-поза  ночі  знову  шикуються  командири,
виношуючи  у  серці  побоїще  гомінке.

І,  певно,  тому  у  світі  цьому  так  багато  справді
отих,  що  воюють  вперто,  не  вміючи,  далебі,
бо  іншого  би  хотіли,  тай  іншого  зовсім  варті,
але  той,  хто  вміє,  никне,  ще  й  шкодить  весь  час  тобі...

12.09.17  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753012
дата надходження 30.09.2017
дата закладки 30.09.2017


Наталя Хаммоуда

Намалюю…

НАМАЛЮЮ...
Я  тобі  намалюю  світанок  яскравий-яскравий,
Той,  де  сонце  з-за  пагорба  тихо  торкає  дахи,
Там  де  ллється  проміння  з  небес  позолотою  в  трави,
І  так  голосно  в  чубах  дерев  метушаться  птахи.

Я  тобі  намалюю  село,  а  над  ним  синє  небо,
Ліс  і  стадо  корів,  що  додому  з  пасовиська  йдуть,
Наше  місце,  де  вперше  тебе  пригорнув  я  до  себе,
У  тих  вербах,  що  косами  впали  в  ріки  каламуть.

Я  тобі  намалюю,  як  в  плесі  гойдається  повня*,
І  сльозинку  від  щастя,  що  в  тебе  бринить  на  щоці.
Я  осиплю  полотна  свої  злàтом  щедрого  жовтня,
А  у  той  падолист  ми  крокуєм  -рука  у  руці.
28/09/2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752680
дата надходження 28.09.2017
дата закладки 28.09.2017


rutzt

Коваль

Я  цвях  гострив.  Робота  не  тяжка,
Настільки  примітивна  –  учень  зможе,
Стирала  піт  замащена  рука,
І  місяць  у  вікно  дививсь  вороже.
Він  знав  для  чого  плід  моїх  трудів,
Тому  і  не  приховував  емоцій,
Палав  червоним  неприкритий  гнів
Та  вітер  застигав  на  кожнім  кроці.
А  я  гострив.  Для  мене  то  був  хліб,
А  не  забава  зовсім,  не  спокуса,
Залізна  крапка  до  віджитих  діб  
Якогось  хлопця.  Кажуть,  що  Ісуса.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752216
дата надходження 25.09.2017
дата закладки 26.09.2017


Владимир Зозуля

Анатомия любви

Любовь  наш  код.  Во  тьме  веков
Она  не  знает  чувств  и  слов,
Но  в  проявленьи  естества,
Она  –  и  чувства  и  слова…



–  Любимая…  сгорев,  звезда,  
В  Ничто  упала…  в  Никогда…
И  всё  вокруг  накрыла  тень,
От  Никогда  –  Ничто  –  Нигде.

Любимая…  во  тьме  звезда  
Любви  угасла  навсегда.
Её  прервался  алый  свет.
Того,  что  было  больше  нет.

Нет  ни  надежды,  ни  огня,
И  нет  тебя…  и  нет  меня…
Есть  только  Тишина…  и  тьма
Её  –  нема’,  нема’,  НЕМА’!

Любимая…  звук  –  это  бредь,
Безмолвие  разлила  смерть,
И  только  вечности  часы
Я  слышу…  сквозь  безмолвья  зыбь  –

Мгновенья  падают  в  века,
Молчанья  нота  высока!..
Любовь  иллюзией  была,
Она  умолкла,  умерла,

Ее  развеялся  туман,
Реальность  –  смерть,  
Любовь  –  обман.
Зови  её,  иль  не  зови,
За  гранью  смерти  нет  любви.

Бессильно  жизни  божество,
И  мне  не  слышен  зов  его…


–  Любимый...  вне  –  слова  пусты,
Я  –  этот  зов,  я  –  это  ты,
Вовне  напрасно  не  смотри,
Я  не  снаружи,  я  внутри.

Я  –  божий  глас,  я  –  божья  дщерь,
Меня  услышь,  в  меня  поверь,
И  этой  верою  храня,
Спаси  себя…  спаси  меня…

Любимый  мой,  не  отрекись!
Из  жизни  в  смерть,
Из  смерти  в  жизнь,
Прольется  тьма,  угаснет  свет,
Но  чувству  ты  не  скажешь  –  нет.

Любимый  мой,  не  отрекись!
Из  тьмы  на  свет,
Из  бездны  ввысь,
Летят  и  падают  слова,
Любовь  зовёт!  Она  жива!

Мольбою  губ,  стенаньем  рук,
Я  разрываю  смерти  круг,
Я  –  Свет,  Я  –  Воздух,  Я  –  Вода,
Любимый  мой,  ты  слышишь?!

–  Да!



Да…  жизнь…  она  наш  общий  дом,
Где  мы  рождаемся,  живём…
И  умираем…  чтоб  опять
Рождаться,  чувствовать,  желать…

Но  дом  не  может  быть  без  стен,
Любовь…  она  всегда,  везде,
Как  вечный  камень,  как  стена,
Краеуго’льна!
Основна’!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746308
дата надходження 16.08.2017
дата закладки 26.09.2017


Михайло Гончар

ЗАВЕРЕСНІЛО…

"Засентябрило  за  окном..."
     (Небылова  Е.)

Завересніло  за  вікном,
Завересніло,
Війнула  осінь  холодком
Зніяковіло.

Яка  весна  у  нас  була  -
Оркестри  грали.  
А  скільки  літо  нам  тепла  
Подарувало!

Летять  журавлики,летять
Туди  де  літо.
Почнеться  скоро  листопад,
Як  завжди  в  світі.

Минула  молодість,немов
У  сні  солодкім,
Та  досі  ще  живе  любов
В  житті  короткім.

Завересніло  за  вікном,
Настала  осінь,
Душі  ж  наповненій  теплом,
Не  страшно  зовсім...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751099
дата надходження 18.09.2017
дата закладки 18.09.2017


majra

Дорога до раю

Я  вітра  у  полі  завжди  доганяла...
Сьогодні  у  долі  ще  раз  запитала:
-  Чи  обрій  далеко,  чи  вірна  дорога?
Іти  так  нелегко,  на  серці  тривога...

-  І  сонце  вже  низько  і  хмари  кочують,
Ногам  дуже  слизько,  і  люди  не  чують...
Чи  фініш  вже  близько,  чи  ще  половина?
І  що  я  сьогодні  зробити  повинна?-

У  відповідь  чую  -  Нічого  не  треба,
-  Ти  просто  забула  дивитися  в  небо!
Мабуть,  розучилася  бути  собою,
Ти  жити  втомилась,  і  дружиш  з  журбою.-

...Така  була  щира  й  правдива  розмова  -  
Цілющий  бальзам  і  роса  світанкова!
Я  слухала  серцем,  душею  вбирала!..
Чому  ж  я  раніше  цих  істин  не  знала?!.

Хоча  все  так  просто,  і  добре  відомо  -
Люби  білий  світ!  і  себе  в  світі  цьому!
І  стане  все  легко,  і  все  зрозуміло.
Чому  так  раніше  я  жити  не  вміла?

-  Подякую  щиро  на  доброму  слові!
-  Іди  собі,  з  миром,  до  щастя  й  любові!
-  Я  ще  раз  спитаю  -    чи  ж  буде  взаємно?
-  Дорога  до  раю  у  серці  твоєму!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750711
дата надходження 15.09.2017
дата закладки 15.09.2017


rutzt

Минуть мільйони років…

Минуть  мільйони  років,
Зникне  все,  що  було:
Місяця  тихі  кроки
І  перманентне  зло,
Зникнуть,  нарешті,  люди,
Різноголосся  вир,
Битиме  вітер  в  груди
Залишки  давніх  гір.
А  як  небес  не  стане,
Щастя,  кохання,  мрій,
Слово  тоді  вустами
Видихне  світ  новий.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749928
дата надходження 09.09.2017
дата закладки 15.09.2017


Ольга Ашто

Спящий режим?

 Cпящий  режим.    Я  в  него  не  входила,  вроде…
Что  за  дела?  Тишина,  не  слыхать  ни  звука…
Хей,  пустота!  Что  ты  думаешь  о  природе
Лишних  вещей,    дефиците  чугунных  люков?
/Кто-то  крадет  регулярно/.  Зияют  дыры.
Вот  ты  откуда  приходишь  –  из  чрева  мира!
И  со  словами:  "Я  так,  ненадолго.  Честно!"  -
Распространяешься  лихо  и  повсеместно:
Вмиг  заполняешь  свободные  промежутки-
Годы,  кварталы,  декады,  недели,  сутки.
Враз  поглощаешь  квадратные  метры,  акры,
Ци  вытекает  в  тебя  из  сердечной  чакры…
Что  это?  Кварц!  Да  еще  –  повезло  –  зеленый.
…И  проступили  вокруг  -  зашумели  клены,
Следом    –  хрущи  зазвенели  в  кленовых  ветках.
Не  в  этот  раз!  Просчиталась!  Adios,  детка!
Спящий  режим    –  из  него  убегаю  в  лето.
…Надпись  на  люке:  
.Конец  пустоте.  
.Vendetta.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750477
дата надходження 14.09.2017
дата закладки 15.09.2017


Хлопан Володимир (slon)

МОЯ ОСІНЬ…

світяться  мов  горять
тихо  палають  клени
осене  ти  моя
заговори  до  мене!

відповідь  дай  
відкіль
осене  моя  рання
серце  тривожить  біль
тиха  печаль  безкрайня?

теплі  ще  вчора  дні
заполонили  зливи
звідки  
скажи  мені
в  скронях  тумани  сиві?

ніби  розлогий  сум
бавить  мої  тривоги:
десь  я  згубив  весну  
радісну  босоногу

де  сподівань  -  за  край
мрій  -  до  самого  неба
осене,  зачекай!
не  поспішай
не  треба

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750536
дата надходження 14.09.2017
дата закладки 15.09.2017


Ем Скитаній

світанкові терези (віршування в окупації)

що  мовити  мені
ти  можеш  наостанок
допоки  я  ще  тут,
на  терезах  буття
і  поки  ще  мій  час
стрічає  цей  світанок,
де  лотосом  цвіте
манливе  майбуття

і  доля  цуценям,
допитливим  і  смілим,
попереду  біжить
між  квітів  у  степах,
лякаючи  мурах,
метеликів  і  бджілок
і  сині  небеса
освячують  мій  шлях

де  змори  ще  нема,
розчарувань  і  болю
і  де  крилатий  кінь
п"є  воду  з  джерела
натхнення  і  кохань
і  вітер  -  пісня  волі!
і  відгуком  радінь
у  хвилях  ковила

і  жайворовий  спів
між  обріями  лине,
кульбабових  зонтів
веселий  переліт,
де  баби  кам"яні
тримають  небо  синє
несхитні,  мовчазні
у  крихкості  століть...

...щось  мовиш  ти  мені
розхитуєш  неспокій,
неначе  другий  я
у  озовах  завис
і  з  посміхом  кривим
рахуєш  тихі  кроки
і  сходами  ведеш,
спускаєся  униз

у  темінь,  в  холод  зим,
в  густі  тумани  сиві,
в  нікуди,  у  ніщо,
у  безмір,  в  небуття,
де  чути  лише  сміх
 і  крики  зла  у  зливі,
яка  зливає  бруд
іржу  в  моє  буття

і  загадкою  ти
зачинений  в  мовчанні
у  обрисах  руїн
розхитаних  світів
у  розсвіт  наче  тінь
спадаєш  на  заклання
і  сипле  прахом  час
з  розбитих  терезів...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717012
дата надходження 08.02.2017
дата закладки 10.09.2017


Валентина Ланевич

Зачепилася тополя вершком за хмарину.

Зачепилася  тополя  вершком  за  хмарину,
Дрібно  листячко  тріпоче  у  лиху  годину.
Дужий  вітер  розігрався,  шарпає  небогу,
Нахиляє  стан  тоненький  на  в’юнку  дорогу.

Та  дорога    біжить  степом,  де  стоять  кургани,
Височіють  свідки  сиві  звитяжної  слави.
Калинонька  червоніє  стиглими  плодами,
Наливають  грона  кров’ю,  гірчать  полинами.

Стійко  бились  козаченьки  за  волю  народу
І  до  ніченьки  глухої,  і  до  сонця  сходу.  
Не  один  упав  убитий,  обійняв  земельку,
Віддавав  життя  із  честю  за  Вкраїну-неньку.

05.09.17

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749395
дата надходження 05.09.2017
дата закладки 06.09.2017


Олекса Удайко

ПРОШЕД ВОДУ АКИ СУШУ

[youtube]http://youtu.be/hAPvxxY1m4k[/youtube]

     [i]Я  ненавижу  ваших  мертвых.  Всех  сразу.  Даже  молодых.
     Я  ненавижу  ваши  слезы.  И  ваших  матерей  седых.
     Я  проклинаю  вас  навеки  за  ваши  подлые  дела,
     За  то,что  Родина  когда-то  у  нас  одна  на  всех  была!
     Вы  не  славяне,  вы  -  холопы!  Зверьё,  отъявленная  мразь!
     Под  польской  плетью  "незалежность"  у  вас,  как  видно,  завелась.
     Она  зудит  у  вас  под  кожей,  зовёт  в  неведомую  даль,
     Туда,  куда  вас  вел  Бандера,  и  вся  эсэсовская  шваль.
     О,  вы  -  панове,"западенцы"!  И  вам  претит  наш  русский  дух.
     О,  как  немецкие  словечки  ласкают  вам  ваш  нежный  слух!
     Хотите  жрать  и  улыбаться,  убийцы  женщин  и  детей?!
     Хотите,  гады,  размножаться,  плодя  породистых  чертей?!
     Коричневой  чумы  отродье,  вам  от  суда  не  убежать,
     Вам  в  Новороссии  придется  в  могилах  общих  полежать!
     Я  ненавижу  даже  мертвых!  Я  ненавижу  вас,  живых,
     И  ваших  жен.  И  ваших  братьев.  И  ваших  матерей  седых.

                                                                                                         Алеся  Пономарева[/i]

                                                                         *  *  *
       Такий,  з  призволення  сказати,  твір  було  опубліковано  вчора
на  титульній  сторінці  нашого  клубу.    Для  чого  –  відомо  лише
організаторам  сайту!  В  кожному  разі  хотілось  сказати  свою  
думку-відповідь.  Звичайно,  мовою  оригіналу.

                                                                       [b]  *  *  *  [/b]
[i][b]Мне  жаль  Вас,  милая  Алеся!  Вы  –  жертва  Путина  письма,
Что  на  Донбассе  куралесит…  Как  кот,  напакостил  весьма!
Но  Вы,  младая  поэтеса,  ужель  не  можете  читать,
Чтоб  донести  градàм  и  весям,  что  есть  добро  и  кто  есть  тать.

Историю,  что  Вас  постарше,  понять,  видать,  Вам  не  дано,
Но  кто  и  чем  поля  нам  пашет,  увидьте,  выглянув  в  окно!
Кто  звал  вас,  танки,  смерчи,  грады?  И  чьи  войска  воюют  здесь,
Рассказывать  уж  Вам  не  надо!  Воочью  убедитесь  днесь…

Прошед  воду́    и  яко  сушу,  и  три  жестокие  войны,
Народ  не  хочет  больше  слушать  об  искуплении  вины!
Вина,  как  видно,  уж  не  наша…  Ваш  “милостивый”  государь
И  необузданная  раша  свершили  в  спину  нам  удар.

Вы  –  чудь,  моксель  иль  угро-меря,  а  мы  –  майдановский  народ.
Нас  по  достоинствам  уж  мерят,  а  вами  правит  ваш  урод!
И  видно  –  вас  снедает  зависть,  что  вы  не  можете  нести
Славян  и  руссов  гордо  знамя.  Вам  бы  волков  в  тайге  пасти!

Вам  дела  нет  до  наших  братьев,  гарячих  материнских  слез…
Не  лучше  ль  вам  домой  убраться,  забрав  -  на  память  -  трупный  воз.
Не  то,  мы  сами  грузом  двести  отправим  вас  восвояси́…
Глотайте  путинские  “Вести”...  Из  Украины  ж  –  гой  еси!
[/b]
30.09.14[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526789
дата надходження 29.09.2014
дата закладки 05.09.2017


Віталій Назарук

УКРАЇНА

Переберіть  усю  земну    красу,
Постійте,  роздивіться  житнє  поле,
Чи  зранку  луг  одягнутий  в  росу,
Прислухайтеся  в  крик  пройнятий    болем.

Відчуєте  на  мить  у  серці  щем,
Відриєте  в  житті  для  себе    нове.
Негода  знову  полосне  дощем
І  змиє  бруд,  залишить  все  святкове.

Побачите  яка  у  нас  краса,
Вона  свята  народу  і  нетлінна.
Тут  самі  сині  в  світі  небеса
І  ця  земля  зоветься  –  Україна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749110
дата надходження 04.09.2017
дата закладки 04.09.2017


Михайло Гончар

ОБЕРЕЖНО! - СЛОВО!

Від  багнета,ножа,чи  іржавого  цвяшка
Раптом  рану  дістанеш  під  скрегіт  зубовний  -
Все  мине,заживе  -  це  не  так  вже  і  страшно,..
Тільки  рана  від  слова  -    невиліковна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749134
дата надходження 04.09.2017
дата закладки 04.09.2017


ацеа

Шматочок щастя

Привиділось:  в  благесенькій  сорочці
На  переході  гамірних  віків
Жебрак  прохав  малесенький  шматочок
Покласти  щастя  в  пригорщі  тремкі.

Весна  минала  і  минало  літо,
А  потім  жовтень  стигло  мерехтів,
Та  люди  йши,  відчужені  й  осліплі,
Здійнявши  брязкіт  круглих  мідяків.

На  брамі  літ  в  золоченій  лівреї,
Немов  життям  нацькований  лакей,
Пан  Листопад  притрушував  алеї,
Й  ховались  ближні  в  затишок  осель.

Вже  жебраку  роки  зігнули  спину,
Й  він  восковою  свічкою  згасав,
А  срібний  січень  тисячі  сніжинок
В  пусті  долоні  щедро  насипав.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633984
дата надходження 07.01.2016
дата закладки 30.08.2017


ацеа

Прийшла пора, Спасителю, зійти

Прийшла  пора,  Спасителю,  зійти
Тобі  з  небес  на  цю  лукаву  Землю,  
Бо  фарисеїв  знову,  хоч  гати
Донесхочу  глибоководні  греблі.
З’явись  між  нас  без  знаків  і  предтеч,
Прискор  годину  помсти  і  розплати,
Бо  знову  Каїн  взяв  у  руки  меч,
Й  стоїть,  як  тать,  за  спиною  у  брата.
Прийди  в  юдоль  печальну,  в  світ  людей,
Він  вже  хреста  Голгофського  не  гідний,
І  подивись  на  Юдиних  дітей,
Що  кров  святих  вимінюють  на  срібло.
Згаси  вогонь  спаплюжених  зірок!!!
Не  рятувати  час  прийшов  –  карати,
І  втретє  –  НІ  –  Апостол  і  Пророк
Зі  слів  твоїх  вже  не  напишуть  правди.
Зітри  все  в  порох!  Наскрізь  в  Землю  цю
Врослось  гріха  нев’януче  коріння,
І  сатани  титановий  ланцюг
Скував  свідомість  кожного  створіння.
Зійди,  Христе,  в  палаючім  огні,
Хай  трубний  глас  архангельський  лунає,
І  перед  тим,  хто  душу  сатані  
Віддав  –  закрий  блакитне  Царство  Раю.

Замкни  небес  чертоги  осяйні!
Не  можна  вбивцям,  юдам  й  фарисеям
Сквернити  храм  обителі  Твоєї!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634190
дата надходження 08.01.2016
дата закладки 30.08.2017


ацеа

Я дивлюсь у вікно

Я  дивлюсь  у  вікно.  Розтривожений  березнем  вітер
Рве  соснові  верхівки  і  кидає  шишками  вниз.
Випадково  прорвавшись  крізь  хмари,  дощами  сповиті,
Промінь  сонця  погладив  обличчя,  як  мама  колись.

Я  дивлюсь  у  вікно.  Десь  за  ним  простелились  дороги,
Сяють  вікна  будинків,  хтось  любить,  а  хтось  розлюбив.
Розімліла  у  мріях,  змовка  на  хвилинку  тривога,
І  душа  розправляє  обшарпані  залишки  крил.

Полетіти  увись?  Чи  уже  не  зриватись  нікуди?
Середини  немає,  нема!  Або  верх,  або  низ!
Лише  совість  і  думка…най-найсправедливіші  судді,  
І  мій  вирок  –  мені  –  наді  мною  питально  провис.

Я  дивлюсь  у  вікно.  Вітрувієва  диво-людина,
Я  дивлюсь,  аж  допоки  не  блимне  Полярна  зоря.
Так  пекельно-спекотно  мені,  так  морозно  і  зимно,
Ще  й  чомусь  похилився  в  жалобі  вогонь  ліхтаря…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654502
дата надходження 25.03.2016
дата закладки 30.08.2017


Артур Сіренко

На краю

                           «Ах,  тут,
                               На  краю  Батьківщини,
                               Пив  я  вино.
                               Неначе  сьорбав
                               Осад  печалі…»
                                                             (Ісікава  Такубоку)

                                     Тезці  і  побратиму,  
                                     людині  і  повелителю  блискавок.  Щиро.  

На  краю  Батьківщини
Там  –  на  кресах,
Де  вітер  залізний
Лишає  присмак  вина
У  кожному  ковтку  подихів,
На  межі  Вітчизни,
Дідизни,  чужим  глитаєм  шматованої,
Ми  пили  вино:
Гірке,  полинове:
Щодня  повітря  ковтаючи
Навпіл  з  димом-саваном:
На  кресах
Моїх  степів  синьооких
Зазирав  у  душі  наші  бурлацькі
Час  оком  відьми  кипчацької,
Босоркані  волохатих  номадів,
Оком  камінної  баби  сарматів-кобилоїдів.
Там,  під  небом  китайської  порцеляни,
Що  тріскалась  
Мереживом  Арахни-злодійки,
На  кресах  Вітчизни  
Лезом  ножа  з  ран  своїх  виймаючи  скалки
Епохи-потворки,
Ми  пили  вино
Зрадливої  жінки-осені,
У  вени  вбираючи
Воду  ріки  мідної,
І  несли  вулики
Бджіл  гостродзьобих  –  
Туди  –  за  піраміди  чорні.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748267
дата надходження 29.08.2017
дата закладки 30.08.2017


Тетяна Луківська

Відстані…роки… і пережите (презентація лірики)

Хочеш  сказати  -  скажи!  
Друзі,  запрошую  вас  на  прогулянку  морськими  хвилями!
Моя  поезія  ожила  для  вас  сонячним  промінням  на  водах  Балтики!
Завдячую  героїні  обкладинки  моєї  першої  поетичної  збірки  Наталії  Князь.  Вона  повернулася  до  місця,  де  було  створене  фото  для  моєї  книги,  щоб  щиро  і  душевно  озватися  словом.  Окрема  вдячність  OlaNeya  Project  за  створення  такого  незвичайного  відеоряду.  
Тож  приєднуйтеся  до  зізнань,  щоб  відірватись  на  мить  від  буденності  і  поринути  у  звучання  поезії  в  колаборації  з  мелодією  моря.  
[youtube]https://youtu.be/YJvs0_Adx5Q[/youtube]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748285
дата надходження 29.08.2017
дата закладки 29.08.2017


Світлана Моренець

ЯКЩО ЗАВТРА – ВІЙНА


Подаю  ще  один  із  віршів  Олександра  Моренця.


Що  робитимеш  ти,  якщо  завтра  –  війна?
Ні,  не  та,  що  АТО,  десь  далеко  на  сході,
а  твоя  вже  війна,  як  чума  нищівна,
коли  кулі  свистять  у  ТВОЄМУ  горо́ді?

А  орда  –  незчисленна  й  сильніша  стократ.
Утечеш  від  страху́  чи  впадеш  на  коліна?
Чи  як  воїн  затиснеш  в  руках  автомат
і  життя  віддаси  за  свою  Україну?

Якщо  завтра  війна  –  переможе  любов
до  родини  і  ближніх,  до  рідного  краю.
За  свободу  завжди  проливалася  кров,
і  [i]ніколи  рабів  не  пускали  до  раю.[/i]

                                         21.06.2017  р.

Автор  –  Олександр    Моренець.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738713
дата надходження 21.06.2017
дата закладки 29.08.2017


Окрилена

Батистове

[img]http://s5.favim.com/610/52/Favim.com-kees-smans-www.waterdropfineart.com-dandelion-dandelion-seed-472382.jpg[/img]
Належати  серпню  
і  Сонцю  нести  уклін
за  лоскіт  батисту  
рожевої  айстри,
за  роси  на  віях  
пухнастих  її,  коли
смугасті  дощі  
вимальовують  настрій.

Належати  хвилям  
і  пестити  береги,
пісок,  наче  цукор  
на  мокрий  окраєць
із  хліба  насипати.  
Дотики  дорогі,
коли  їх  у  себе  
крізь  шкіру  вбираєш.

Скоритися  Борхесу.  
Хмари  його  химер
ховати  в  кишені,  
де  мушлі  колючі.
За  серпнем  іти,  
чекати  осінніх  прем'єр    
і  Того,  хто  в  серце  
самісіньке  влучив.
[img]https://onlyart.org.ua/wp-content/uploads/2013/10/9820_0b51.jpeg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747776
дата надходження 25.08.2017
дата закладки 28.08.2017


Ліна Ланська

НЕДО…



Знудило...певно  від  присмаку  меду
В  кожному,  болем  народженім,  слові.
Бал  НЕДОрим,  -  у  набридлій  любові
Знову  загрузло  приречене  НЕДО...

Все  йому  муляє,  як  не  харизма,
То  безталанності  мовні  ознаки.
Десь  же  зимують  омари,  чи  раки,
Доки  не  виловлять,  хай  і  запізно.

НЕДОсмакує,  -  закинуть  подалі,
Хто  розбереться,  де  кращі,  де  гірші?
Завтра,  як  вежі,  піднімуться  інші
Крутяться  ж  рими,  як  НЕДОпедалі.

Гострі,  як  лезо,  бо  колють,  як  шило,
Цвяхи  вбивають!..  коли  вже  залишать
Нівечить  душі  отим  НЕДОвіршем?
Господи,  дай  мені  хоч  НЕДОсили

Витерпіть  згіркле,  скалічене  схоже,
Словоплетіння  хай  непоказного,
НЕДосконалого,  сірого...МОГО!
Серцем  малюю,  не  вміючи,  Боже!

Знудило  вже,  чи  ще  знудить,  не  знаю.
Що  не  напишеш,  назвуть  бур"янами,
Зріжуть  під  корінь,  посіяне  нами,
НЕДОдивившись,  -  стежина  до  Раю
Онде,  над  прірвою  щулиться,  скраю.

26.08.17

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748045
дата надходження 27.08.2017
дата закладки 27.08.2017


Надія Позняк

Липневе


           ***
Цей  день  як  день.
А  липа
відцвіла…
Нас  вулиця  
зловила  розпашіла.
Чому  ж  мені  
не  вистача  тепла,  
якщо  хлюпоче  сонце  
небосхилом?

Іще
не  опадає  жовтий  лист,
а  квінтесенція  
думок  тривожних  -  
на  глибині
між  потім  і  колись.
Перебіг  часу  -  
плин  ріки.  
І  схоже,

та  ностальгія  вже  
крізь  нас  тече,  
мов  проза  
від  Харукі  Муракамі*.
Торкнись  мене  –  
відчуй
таємний  щем!  –
і  обніми  
гарячими  руками.

.......................................................
*Харукі  Муракамі  -  японський  письменник  і  перекладач.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747724
дата надходження 25.08.2017
дата закладки 25.08.2017


АРИНА ЛУГОВСКАЯ

Сашуня

 Червень    1948-го.  Велике  село,  розташоване  хуторами  на  високих  пагорбах,  поміж  яких  у  ставках  виблискує  дзеркалами  вода.  Перша,  Друга  ,  Третя  ланка,  Кружалі,  Жорники,  Тернова  та  Гуки.  А  у  воді  віддзеркалюються  круті  схили.  У  кожного  ставочка  назва  -  Панський,  Попівський,  Болота́,  Великий,  Колгоспний,  Малий  низ,  Круглий,  Новий.  Тільки  два  старих  обмілілих  ставочка,  що  передували  Болота́м,  не  мали  назви.  Їх  може  хтось  знав  зі  старих,  а  чи  забули...
   У  цій  мальовничій  місцині  було  затишно.  Ані  війна  сюди  не  дійшла,  ані  совєтські  кати.  Навіть  назва  Протопопи  нікого  не  дратувала.  Поміж  люди  село  звалося  Попами.  Перевага  віддаленості  од  шляхів.  Та  колгосп  таки  був.  "Красний  Луч".
   Варка  народила  Тетянку,  а  через  півтора  рочки  і  Сашка.  Хто  був  батьком  ніхто  надто  не  цікавилися.  Безбатченків  жінки  тоді  родили  багато,  такі  часи.    Перешіптувалися  собі  стиха.  Чоловіків  повернулося  з  війни  усього  четверо  на  всю  Другу  ланку.  У  півсотні  дворів  самі  діти  та  жінки.  Хлопці  з  12-13  років  працювали  скотарями,  пастухами,  або  у  стайні  біля  коней.  Троє  старих  дідів  чоловіками  не  вважалися.  Старша  Варчина  дівчинка,  Оленка,  народилася  у  39-у,  коли  ще  чоловік,  Павлік,  був  живий.  Він  загинув  у  сороковому  на  пожежі,  як  спалахнув  тік.  А  ці  повоєнні  надбані  ,  наче  вкрадені,  діточки  були  подаруночком.  Ніхто  не  засуджував,  лише  заздрили  ті,  кому  так  і  не  судилося  стати  матерями.  Працювала  Варка  тяжко.  Од  ранку  порала  своє  хазяйство  -  свиня,  курочки,  вуті,    кізка  з  козенятами,  город.  Усім  нарубати  й  зробити  мішанку,  вуті  вигнати  до  ставку.  Потім  у  ланку  до  спеки,  пообіді  поверталася  на  годинку  покормити  дитину  і  знов  йшла  до  вечора.  Приходила  втомлена  й  інколи  плакала,  прихилившись  плечем  до  стіни  біля  печі  й  сховавши  лице  у  натруджені  великі  руки.  Оленка  гладила  материну  спину,  Тетянка  смикала  за  подол,  а  Сашка  тягнув  до  неї  маленькі  ручки  й  гуликав,  просячи  їсти.  Брала  на  руки  дитину  й  починала  кормити,  сидячи  на  ослінчику,  Тетянка  притулялася  і  дивилася  як  малий  присмоктувавсь  до  грудей.  Одтак  витре  сльози  й  посміхнеться...
   Оленка  зранку  йшла  разом  із  мамою  допомагати  Домашці,  сестрі,  що  втратила  пальці  ще  дитиною,  видоїти  та  вигнати  у  череду  корову  та  верталася  гледіти  малих,  готувати  попоїсти,  вирвати  бур"яни  та  кинути  свині,  аби  не  рознесла  підгнилу  загородь  і  не  зрила  городину.  Інколи  брала  Сашка  на  руки  й  односила  до  бабуні  на  Третю  ланку,  а  сама  бігла  до  ставка  поборсатися  у  воді  з  такою  ж  малечею,  що  нянькувала,  купала  Тетянку.  Одразу  після  ставка  бігла  за  Сашком  і  приводила  бабуню  аби  та  помагала    їй  прибратися  у  погрібі  та  ямі,  куди  закладали  картоплю  і  буряки,  мити  діжки  .  Бабуня  вчила  варити  борща.  Покручені  руки  бабці  боліли  і  Оленка  запарювала  солому  й  обкладала  їх  "паренкою".  Наприкінці  літа  баби  Гані  не  стало.  
   Взимку  померла  Оленка.  Кашляла  сильно,  у  гарячці  говорила  щось  швидко  та  незрозуміло,  поривалася  кудись  іти...  Варка  привезла  лікаря,  він  сказав  "Кір"...  Поболіли  й  Тетянка  з  Сашком  та  швидко  одужали.  Горе  шматувало  Варку.  Сльози  текли  по  зчорнілому,  скам"янілому  обличчу.  Діти  горнулися  і  вона  притуляла  їх  до  себе  слабкими  руками,  з  яких  весь  час  щось  вислизало.  
   Посуха  1949  року  була  страшною.  Городина  посохла.  Картоплю  копали  серед  літа  попечену.  Вціліла  квасоля,  що  посадили  понизу,  її  було  рясно.  Капустини,  поїжені  комахами,  були  схожі  на  страхіть    понівеченими  листами  і  мама  їх  повиривала,  аби  діти  не  лякалися.  Подіставала  діжки  і  наносила  води  поїти  худобину.  Вода  зігрівалася  на  сонці  і  ввечері  Тетянка  купала  Сашка  і  милася  сама.  Одного  разу  ніжка  ковзнула  по  мокрому  ослінцю  і  дитина  сторч  пішла  під  воду...
     Чи  є  та  міра,  якою  можна  виміряти  горе  мамине?!.
     1954  рік.    Сашуня  прибігає  та  кричить  "Тітко  Домахо,  мама  зве,  кричить  дуже!"  "Ой,  батечку,  біжи  до  Ульки,  скажи  нехай  збирається!"  "Тітко  Уляно,  тітка  Домаха  наказала  збиратись!"  Улька  спокійно  подивилась  на  дитину  і  відклала  прядиво.  "А  йди  до  діда  Федьки  по  мед,  скажи  посолодити  аби  дитині  було  солодко  жити..."  Сашко  мчить  до  пасічника.  Дід  відчинив  двері  і  приклав  пальця  до  вуст.  "Пішли,  малий,  посолодимо..."  Сашко  здивувавсь  і  йшов  за  дідом  навшпиньки  повз  труну,  у  якій  лежала  баба  Оксана,  до  столу  та  сів  на  лаву  і  боявсь  поворухнутися.  "Бач  як...  один  вмира,  другий  народжується...  Таке  життя...  Посолодимо  дитинчаті...  от,  малий,  бери  мед,  от  окраєць.  Молоко...  Рости  скоріш,  помічник,  мамине  щастя."  Всміхавсь  у  сиві  вуса,  гладив  по  голові  Сашка.  Його  сини  усі  загинули  і  вони  з  бабою  дуже  тужили  за  дітьми.  Бо  й  онуків  не  встигли  ім  народити.  Сашко  ласував  медом  і  дивився  на  труну,  звідки  була  видна  лише  хустина  та  ніс  небіжчиці.  "От  би  мені  такого  онучка",  всміхавсь  дід...  Ввечері  Улька  повела  хлопця  додому,  бо  в  нього  від  тривоги  вже  тремтіла  щелепа.  "Нянькувати  будешь?  Сестричка  в  тебе  тепер.  Ой,  бідна  дитина...  Двоє  старшеньких  Бог  прибрав,  а  от  знов  подарував  маленьку.  Гарненька,  білоголова,  наче  кульбабка.  В  кого  це  вона..."  Та  й  прикусила  язика.
   Усю  зиму  мама  ледь  ходила.  Дитину  грудьми  не  кормила,  добре  хоч  кізка  негуляна  зосталась  та  трохи  доїлася.  Заводили  її  за  припічок  аби  мама  не  виходила  доїти  на  холоднечу.  Домаха  привезла  звідкілясь  бабу,  що  пожила  в  них  з  тиждень,  щось  варила  й  поїла  Варку,  поставила  ікону  у  куток  де  завжди  стояла  свічка  і  ввечері  ставала  на  коліна  та  молилася  пошепки,  тільки  вуста  зрепані  зморшками  лопотіли.  А  коли  збиралася  від"їздити  наказала  Сашкові  маму  жаліти  та  берегти.  "Одужає  ,  та  вже  такою  здоровою  не  буде...  Тож  підсобляй  матусі.  Вже  хлоп"яга  величенький.  Гарна  жіночка...  Вродлива.  Нехай  Бог  дає  родині  долі  легкої."
     Варка  пожвавішала,  коли-не-коли  й  заспіває...  Посміхалася  до  малої  і  казала  :  "Ніночко,  цукерочка,  твоя  матуся  одужує!  Сашуню,  дивись,  вона  так  гарно  сміється!  Діточки  мої  ріднесенькі...  "
   Навесні  тітка  Домаха  привела  до  двору  теличку  "Дивись  гарно  за  нею,  Сашуню,  дбай.  Вона  ласкава,  тож  і  корівкою  буде  спокійною  і  справною.  Поможи  мамі,  синку,  на  ланку  їй  тепер  не  можна,  трохи  легше  робити  буде  на  току.  А  там  побачимо..."  Так  у  малого  закінчилося  дитинство,  бо  і  теличка  з  кізкою  на  ньому,  і  свиня,  і  вуті,  і  Ніна...  Бувало  набігається  поміж  ними,  ввечері  падає  снесилений.  Мама  дивиться  на  змученого  хлопця  і  плаче,  гладячи  білий  чуб.  Так  і  проходило  літо.  Ніна  любила  ховатися    і  гратися  тихенько  кониками,  що  різав  з  деревини  пасічник,  ляльками,  що  Сашко  в"язав  із  трави,  гудзиками,  які  мама  зв"язувала  вервечками  аби  дитина  не  ковтнула.  Бува  Сашко  кличе  її,  а  вона  не  виходить  поки  брат  не  починає  голосно  плакати.  Тоді  й  собі  рюмсає  і  виходить  зі  сховки.  "Не  ходи  до  поля,  Ніночко,  заблукаєш,  вовки  з"їдять...    Пішли,  перепнемо  теличку...  Скоро  мама  прийде,  будемо  картоплю  копати,  моню  пити...  Давай  кізку  напоїмо,  вона  також  водичку  любить...  Ой,  замазюка  яка  в  мене  Ніночка,  пішли  вмию  тебе...  Не  їж  землю,  вона  кака..."
   Восени  Сашка  привели  до  школи.  Йти  було  далеченько,  аж  до  контори  на  Кружалі.    У  колгоспі  виписали  дитині  штанці  та  взуття.  У  селі  з"явивсь  перукар,  що  приїздив  раз  на  місяць  до  клубу,  тож  Сашка  водили  стригтися.  "Такий  красень  наш  Сашуня!  Дивись,  Ніночко,  братик  вчитися  йде,  не  заважай  йому,  будь  слухняною.  От  виросте  й  буде  військовим,  як  оті  дяді,  що  приїздили  на  велиииких  машинах  купатися  до  ставочка.  Красень  який...  Господи,  дай  дітям  долі!"  Віддала  Варка  і  Ніну  до  ясель,  що  прибудували  до  школи  ще  торік,  але  працювати  почали  вони  лише  перед  вереснем.  То  можна  мовити,  що  діти  обидва  пішли  до  школи.  Раніше  мамі  вставати,  самій  хазяйство  порати...  Та  Варка  була  рада  -  дитина  виросла,  буде  вчитися.  Іноді  так  замріювалася  про  майбутнє  Сашка,  що  ледь  встигала.  
   


   "Сашуню,  чекай,  я  з  тобою!"  Ніна  бігла  за  братом  у  куряві,  що  піднімала  череда.  "Ніночко,  лишайся  вдома,  сьогодні  спекотно!  Тобі  знов  голівку  напече!  Мама  буде  мене  лаяти!  Як  побачиш  мене  он  тааам,  то  приходь,  тільки  у  бутуль  води  собі  візьми.  Не  плач,  курочок  накорми,  у  діжі  зерно,  та  водички  їм  налий.  І  не  заглядай  у  колодязь,  бо  ще  впадеш.  Тітко  Зіня,  подивіться  за  малою,  мама  на  базарь  поїхала!  Бо  мені  з  чередою...  Спала  б  ще,  чого  підскочила  рано..."  "Йди  до  мене,  дитино,  йди,  як  мама  приїде,  канафет  привезе,  підеш  додому.  Осюдочки  сідай,  снідати  будемо,  дядько  зяйця  впіймав  у  городі  ,  усю  капусту  зточив,  бісів  син...  Тож  смачниий-смачний  зяяць...  їж,  мала,  їж...  худенька,  як  трісочка...  ох  і  біляві  ви  з  братом!  В  кого  ж  ви  такі,  наче  кульбабки..."  


   "Мамо,  вставайте,  Красуля  телиться,  щось  вона  того,  мукає  сильно.  Я  мабуть  до  Щуки  піду,  позву..."  "  Йди,  синку,  поспитайся!  Не  подобається  мені  це...  ой,  не  подобається..."
   Корова  привела  двох  телят.  Одне  здохло  надвечір  наступного  дня.  А  бичок  зіп"явсь  на  ноги  швидко,  ріс  довгоногим,  але  дуже  вередливим.  Ох  і  намучивсь  Сашко.  У  череді  пастись  не  любив,  тікав,  задере  хвоста  і  мчить  кудись,  наче  навіжений.  То  у  города  вскочить,  то  загубиться  у  траві,  що  виросла  така  висока,  що  і  корівка  ледь  видніється.  Ніна  бігала  з  Сашком  і  часто  втішала  брата,  який  плакав  од  неприємностей  з  тим  скаженим  бичком.  Врешті-решт  мати  принесла  цеп  і  його  прип"яли  за  двором.  Але  бичок  і  кілок  вирвав,  і  цеп  затягнув  кудись.  Пригнала  ввечері  Домаха  аж  з  іншого  краю  села,  казала,  що  дуже  напакостив  по  городах.  Врешті  бичка  забрали  у  колгосп  і  пустили  до  літнього  табору.  Варка  жаліла  Сашка.  "Синочку,  ну  чого  ти  такий  сумний...  важко  тобі...  Не  переймайся,  якось  буде.  Голова  казав,  що  дасть  нам  на  заміну  іншого.  Не  приведи  Осподь,  що  скойться  з  тобою..."  І  перехрестилася.  "Мамо,  коли  це  ви  така  божа  стали?.."

   "Поїдеш  до  міста,  дзвони  до  контори.  Голова  казав,  що  можна.  До  зими  пошта  відкриється,  як  що,  телегряму  даси.  Не  нервуйся,  он,  щелепа  двигтить...  Ніно,  доню,  а  принеси  ще  яблук.  Картопля,  морква,  цибуля,  отут  о  часник,  сало  у  іншому  оклунку.  Та  ти  в  мене  ніде  не  пропадеш.  Дякую,  Осьподь,  за  сина...  усім  би  таких  синів...  Бережися  у  місті,  там  усяке  бува.  Гроші  зашила  у  кишені.  Оці  тобі  на  ахтомати,  там  така  смачна  солоденька  водичка,  пила  б  і  пила!  А  отута  кухвайка,  новенька.  Може  тобі  згодитися..."  Сашко  дивився  на  посивілу  маму  і  Ніну  з  сумом.  Дуже  хотілося  їхати,  та  так  боявся  їх  лишити.  "Вчися,  синку,  вчися  і  лишайся  у  місті.  А  ми  туто  не  пропадемо.  Я  тепер  у  садочку  кладову  прийняла,  грошей  досить,  як  приморозить,  свиню  заріжемо.  Мабуть  я  знов  кізку  заведу...  Щось  мені  сумно  без  корівки...  Гусі    величенькі,  буду  тобі  передавати  з  машиною,  зустрінеш.  "

   "Ніночко,  приїзди  з  мамою,  мені  кімнату  дали,  а  розписуватимемось  ми  через  тиждень.  Валя  така  гарна..."  Сашко  кричав  у  трубку,  хоча  було  добре  чути.  Військова  форма  дуже  пасувала  хлопцю.  Гарна  вдача  і  м"які  риси  подобалися  людям.  І  в  армії  йому  поталанило  з  командиром.  Залишив  його  працювати  водієм  у  частині  опісля  служби.  А  тут  і  Валя...  Як  побачила  його,  кинула  свого  нареченого.  У  їдальні  кращі  кусені  йому,  така  мила  дівчина!
   Мама  з  Ніною  приїхали  пообіді.  Сашко  зустрічав  їх  з  поїзда  на  військовій  машині.  Мама  розчулилася,    Ніна  сміялася  і  терлася  щокою  об  плече  брата-красеня.  Оклунки  були  такі  важкі,  що  Сашко  ледве  піднімав.  "Мамо,  як  ви  такі  важезні  сумки  дотягли...  Вам  же  не  можна..."  "Нічого,  синку,  голова  допоміг,  машиною  довезли,  ще  й  посадили  на  потяг,  то  ми  не  напружилися"  Мама  сміялася  і  плакала.  "От  приїдемо,  познайомлю  з  Валею.  Вона  зараз  на  роботі,  я  назавтра  вдома,  відпустили  мене  на  два  дні.  Тож  весілля  буде  як  у  людей."  
   "Не  одружуйся.  Вона  нещира.  Не  ламай  життя.  Бо  вона  тобі  зламає.  Я  таких  знаю..."  Сашко  сидів  червоний  і  розлючений.  ""Я  вирішив,  мамо,  я  обіцяв!  Я  не  можу  збрехати!"  "Ти  не  уявляєш..."  "А  ти  нас  од  кого  народила?  Думаєш  нам  було  як?..  "  Варка  заплакала.  Ніна  підскочила  і  почала  втішати  маму.  Повернулася  до  брата  і  гірко  сказала  :  "Може  ти  і  обіцяв...  Тільки  мами  не  ображай.  Вона  поганого  не  скаже...  А  Валя  твоя...  тільки  ти  один  не  бачиш  яка  вона...  І  батько...  хто  б  не  був,  а  народила  нас  мама,  і  виростила  вона.  Тож  тобі  буде  соромно.  Не  плачте,  мамо,  він  сліпий.    Нехай  одружується.  Часом  утне  дурницю,  а  тоді  картається..."  "Пробачте,  мамо,  пробачте,  я  не  хотів  Вас  образити,  воно  саме  вирвалось  якось...  Ви  ж  нас  ніколи  не  вдарили,  а  я  ...  пробачте,  мені  так  соромно...  Але  я  не  можу  так,  я  люблю  її,  не  можу  жити...  серце  рветься,  як  бачу  коли  вона  іншим  усміхається.  Як  случиться,  так  і  буде..."  "Твоє  життя  ,  синку,  а  коли  що...  в  тебе  родина  є."

   "Мамо,  мамо,  в  мене  донька  народилась!  Біленька,  гарненька,  на  Вас  схожа!  Через  тиждень  Валю  випишуть,  приїздіть!  Онуку  побачите!"

   "Що,  Ніночко?  Коли  забрали?  В  яку  лікарню?  Я  їду!Зараз  же!"
   Ховали  маму  у  суботу.  Тітка  Домаха  побивалася  за  єдиною  рідною  сестрою.  Ніна  стала  мовчазною.  Ані  сльозинки,  ані  зойку.  "Рак,  Сашуню.  Так  швидко,  двох  тижнів  не  протягнула...  Так  мучилася...  Спочатку  худнути  стала,  а  потім  заболіло.  Куди  тільки  не  возили,  голова  машину  дав  на  два  дні.  Навіть  сам  приїздив.  Та  лікарі  сказали,  що  запізно.  Як  Валя,  як  Лєночка?.."  "Я  пішов  од  Валі..."  Ніна  подивилася  на  брата  і  заплакала,  чим  далі,  то  сильніше,  поки  не  перейшла  на  крик.  Тітка  налякалася,  почали  кликати  лікаря,  що  прийшов  дати  посвідку.  Ледве  заспокоїли.  Опісля  поховання,  вже  зовсім  темно  було,  у  хату  постукав  голова.  Зайшов  блідий,  змучений.  "Пробачте,  діти..."  "Сідайте,  Федоре  Тимофійовичу!  За  що  вас  пробачати,  ви  й  так  нам  стільки  допомагали..."  "Пробачте...  не  міг  я...  а  тепер  вже  можна,  бо  її  нема...  Я  батько  ваш...  так  сталося..."
   "Коли  сказав  батько,  що  пора  одружились,  я  зрадів,  кажу  що  в  мене  і  дівчина  на  прикметі  є,  а  він  каже,  в  нас  свої  прикмети.  Так  і  одружили  на  Стефі.  А  вона  спочатку  тиха  була,  а  потім  як  чортиця  стала.  І  Варя  заміж  пішла  за  Павліка.  Думав,  що  це  й  усе.  А  Павло  пізніш  згорів  на  току.  Варя  лишилась  із  дитиною,  тоді  війна...  Як  повернувся,  думав  -  от  можна  життя  спочатку,  а  мене  у  голови...  Коли  почав  казати  Стефі,  що  не  любив  її  ніколи,  вона  оскаженіла,  кричала,  що  згубить  любу́,  про  кого  що  почує...  Так  от  ми  життя  крадькома  і  прожили...  Дуже  я  вас  любив.    Життя  б  віддав..."
   Помер  батько  через  два  роки.  Серце.  Сашуня  знов  одружився.  Народилась  дочка  од  щасливої  лю́бої  жінки.  Життя  текло  спокійно,  у  достатку.  Усі  були  роботящі.  Ніну  заміж  віддав  за  гарного  й  спокійного  хлопця.  Вона  також  має  дочку.  Брату  й  сестрі  вже  74  і  68.  У  Ніни  болять  ноги,  вже  й  несила  корову  де́́ржали,  а  звичка  не  дає  все  кинути.  Вони  дуже  дружні.  Сашуня  так  і  залишивсь  Сашунею.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747616
дата надходження 24.08.2017
дата закладки 24.08.2017


Іванюк Ірина

Тисяча років без сну


Тисяча  років  без  сну,-
поміж  малим  і  великим,  
серед  мовчання  і  крику,-
перед  стіною  з  дощу...

Тисяча  років  без  крил,-
поміж  убогістю  й  дивом,
серед  війни,  серед  миру,-
перед  каскадом  вершин...

Тисяча  років  один,-
міряєш  дні,  мов  пустельник,
як  безпритульний  в  оселі,-
перед  всевладдям  причин...

Тисяча...  Раз  -  і  вже  пил!
Крила  згубив,-  хто  в  тім  винен?
Чи  за  плечем...  правим?...  лівим?...
Серце  -  єдине  з  мірил!

21.08.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747307
дата надходження 22.08.2017
дата закладки 22.08.2017


уляна задарма

Август. Из фотоальбома.

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746389

...овец  в  помине  нету  -  синее  
пустынно  небо:  спит  Пастух...  
Стоит  жара  невыносимая.  
И  август  -  яркий,  как  петух,  
бежит  сквозь  город  позолоченый,  
где  зайцев  -  ну-ка,  посчитай)-  
как  безбилетных,  так  и  солнечных  
везет  пылающий  трамвай  

Застыло  солнце  карамельное  -  
пчелою  в  капле  золотой  
Жарой  расстрелянный  бездельник  вон  
с  горящей  в  темени  дырой,  
уже  растерянно  внимающий  
как  Ангел  стал  дудеть  в  трубу,  
лежит  -  как  будто  отдыхающий  
на  белом  пляже  в  Малибу.  

И  мозг  фиксирует  старательно:  
1.  Арбуз,  аллея,  шум,  базар.  
2.  На  костылях  в  толпе  солдатики.  
3.  MacDonalds,  "Пиво",  суши-бар...  
4.  Жара,  плывущая  над  городом.  
5.  Оса  над  крошками  халвы  
6.  Девицы,  ноги,  лето..."Скорая"  

что  слишком  поздно...  Да...  Увы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746771
дата надходження 19.08.2017
дата закладки 19.08.2017


уляна задарма

Серпень. Із фотоальбому.

Пастуше,  всі  твої  баранчики
розбіглись  небом  -  хто  куди...
Палає  місто  помаранчево,
фата-морганить  без  води:
чорти  в  розетки  пхають  пальчики...
Стрибає  пульс.  Танцюють  зайчики.
Пливуть  трамваї  крізь  меди...

Застигло  сонце  поцукроване,
немов  бджола  у  бурштині.
І  перехожий,  поцілований
теплом  у  тім'я,  мов  у  сні,
асфальту  твердь  не  відчуваючи,
примарну  чуючи  трубу,
лежить,  немов  відпочиваючий
на  білім  пляжі  Малібу...

Фіксує,  хоч  уже  не  дивиться:
1.  Шалена  спека.  Серпень.  Сіль.
2.  Солдатик  в  натовпі  на  милицях.
3.  "  Пивна"  ,  MacDonalds,  "Кури  -  гриль".
4.  Ліхтарний  стовп,  "підлитий"  песиком.
5.  Засмаглі  литки  пишних  краль.
6.  Політ  бджоли  над  м'ятим  персиком.
7.  "Швидка",  що  спізниться,  на  жаль...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746389
дата надходження 16.08.2017
дата закладки 19.08.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. «…А НАШ ВОЛОХ СІНО КОСИТЬ» (Старожитній обряд обжинкового «весілля»)

[i]Сьогодні[b]  І  Спас  -  Маковій.[/b]  З  Першим  Спасом  в  Україну  приходили  жнива  і  народні  обряди,  пов'язані  з  ними.На  Маковея  в  Україні  святили  букети-маковійки  і  мед,  бо  це  і  Медовий  Спас,  і    Спас  на  Воді,  бо  ще  сьогодні  освячують  криниці  та  водойми.Пропоную  читачам  Клубу  Поезії  етнографічні  замальовки  староукраїнського  Обжинкового  весілля  і  ті  легенди  та  міфи,  що  його  супроводжували.[/i]

[b]З  АРХІВУ  ЛЬВІВСЬКОГО  РАДІО
[/b]
запис  у  студії  Львівського  радіо,  автор  сценарію  і  ведуча  Ірина  Вовк,
редакція  музичних  програм,  ред.  М.  Кінасевич*


[b][i]Сидить  Ведмідь  на  копі,  дивується  "бороді":

 -Ой  диво  мені  
Об  тій  бороді!
 
Ой  чия  ж  то  борода  красним  шовком  увита,
 Сріблом-злотом  улита?  

-Іванова  борода...[/i]
[/b]
Як  тільки  поверне  Велика  Ведмедиця  старого  Воза  у  свій  «зоряний  барліг»  -  
у  центральне  сузір'я  Пасіки,  де  смокче  у  сні  медову  лапу  її  Мала  донечка,  прокряче  над  Землею  небесний  Ворон  і  накаже  людям  [b]«завивати  бороду»  Цапу...[/b]
Як  тільки  промине  у  старожитньому  календарі  найдовший  день  року,  -  літне  сонцестояння  -  знай:  Купайло  Іван  вже  пильнує  перший  покіс,  клепає  косу  і  навчає  її  мелодії  косовиці:

[i]«Вийшли  в  поле  косарі
Косить  ранком  на  зорі...
Приспів:
Гей,  нуте  косарі,  
Бо  не  рано  почали,
 Хоч  не  рано  почали,  
Так  багато  утяли.

 До  обіда  покосили,
 Гострі  коси  потупили...
 Приспів.

По  обіді  спочивали,  
Гострі  коси  поклепали...  
Приспів.

Увечері  холодком
Йшли  додому  всі  рядком...
Приспів.

А  в  стоги  як  поскладаєм,  
То  добряче  погуляєм!
Приспів».[/i]

Так  приглядаючись  до  ранкового  і  вечірнього  Неба,  взиваючи  до  мерехтливих  богів  Зодіаку  [b](Ведмедиці,  Ворона,  Цапа  чи  Кози)[/b]  справляв  слов'янський  люд  магічний[b]  жнивний  обряд  -  свято  Овсяни  Великої:
[/b]
[i]«На  Овсяни-овсяниці
вийшли  жаги  в  поле  жниці».[/i]

Жали  жниці  зернисте  поле  і  низько  кланялися[b]  Годувальниці  Світу,  Землі  –  Берегині  та  богині  Ладі,[/b]  а  косарі  косили  соковиту  траву  і  вдячно  схиляли  голову  перед  єдиним  «трудовим  богом»  слов'янського  пантеону,  богу  землеробів  та  скотарів  –  Велесом.
[b][i]«Се  тобі,  о  Волосе,  боже  наш,  офіруєм  і  кланяємось,  що  беріг  нас  через  літо  у  здоров'ї  та  достатку,  та  рятував  від  вогню,  води,  мору  та  усіх  ворогів».
[/i][/b]
Пам'ятка  епохи  Велеса  -  [b]«Велес  книга»  [/b]розповідає:
[b][i]«Влесо  научив  землю  орати  прадідів...  і  зерно  сіяти...  і  збирати.  Так,  бо  шукали  тії  прадіди  огнищанами  стати  і  бути  землетрудичами».
 [/i][/b]
[b]Велес,  або  Волос,[/b]  жив  на  Світлому  Ранковому  Небі.  На  Україні  небо  називали  «Жаром».  А  Небо  бога  Вола  –  [b]«Волосожаром».[/b]  Бога  Жаркого,  Промінного  Неба  народна  уява  малювала  у  вигляді  вола,  чи  бика-тура,  тому  Волоса,  по-простому,  називали  Туром.
   У  космоміфології  древніх  слов'ян  Волосожар-Тур  був  богом  Ранкового  Неба  і,  водночас,  богом  Сонця.  В  період,  коли  слов'янський  світ  пізнав  сузір'я  Тельця,  себто  Тура,  у  цьому  сузір'ї  підіймалося  Сонце  Весняного  Рівнодення.  Сонце  сузір'я  Тельця-Волоса-Тура  на  той  час  (IV—III  тис.  до  Р.  X.)  вважалося  наймогутнішим  з  усіх  Зодіакальних  Сонць,  а  саме  сузір'я  Волосожару  -владикою  Зодіаку.
Найпочеснішим  іменем  старожитнього  Сонця  було  ім'я  «Яр-Тур»  -«Сонце-Бик»:

[b][i]«то  бо  сонце  наше,  що  світить  на  доми  наші,  -  вимальовує  «Велескнига»  свого  улюбленого  бога,  -  і  перед  його  лицем  блідне  лице  огнищ  домашніх...
І  речемо  йому  ім'я  огнебоже  і  йдемо  трудитися,  як  Влесо  велів  усякому  мужу,  що  чинен  є,  трудитися  на  хліб  свій».
[/i][/b]
На  честь  Сонячного  Бика  в  однойменному  сузір'ї  Зодіаку  справляли  наші  пращурі  свято  Овсяни  Малої:

[i]Як  на  Яра-бокогрія
Тур  овес  у  землю  риє...[/i]

       Неважко  здогадатися,  що  [b]на  Ярів  день[/b],  день  Яр-Тура,  приймала  Земля  разом  із  ласкою  весняного  Сонця  і  перше  зерно  -  посів  майбутнього  врожаю.
Отак  чекали  русичі  -  орачі  -  землетрудичі  на  свята  двох  Овсян:  перше  -весною,  а  друге  -  восени.  Одне  при  Плузі  та  Бороні,  друге  -  при  Косі  та  Серпі.  І  обидва  під  знаком  Неба  бога  Вола.
     Проте  давні  землетрудичі  помічали,  що  «Сонячний  Бик»  закликає  їх  на  поле,  а  «Місяцеріг»  та  «зоряна  «Ключниця»  завертають  назад  додому.  Ранкове  Небо  знаменує  початок  роботи,  а  Вечірнє  -  кінець...

[i]«А  вже  сонце  заходить,
А  місяченько  сходить.
Женці  вже  дожинають,
Стигле  жито  кінчають.
Котився  вінок  з  лану
Попід  самую  браму».
[/i]
У  народі  кажуть:  [b][i]«кінець  -  ділу  вінець».[/i]  [/b]Отож  ішли  женці  та  косарі  додому  не  з  порожніми  руками,  а  з  обжинковими  вінками  -  символами  Сонця,  а  у  співах  зверталися  вже  до  бога  Вечірнього  Неба  -  владики  Місяця:  «засвіти,  місяченьку  із  рога,  щоби  нам  була  видна  дорога...».

[i]«Ой  Місяцю,  місяченьку!
Освіти  нам  доріженьку,
жеби  ми  сьмо  не  зблудили,
вінойка  не  згубили.
Бо  наш  вінойко  красний,
мов  теє  сонце  ясне,
іще  вищий  від  плота,
іще  дорожчий  від  злота,
іще  вищий  від  горі,
ще  ясніший  від  зорі».[/i]

Владика  Місяць  мав  на  небі  побратима,  бога  Перуна,  що  керував  Блискавками  та  Громом,  усіма  вогнями  Темряви.
У  війні  за  корону  Неба  -  Зодіака,  сузір'я  Перуна-Стрільця  озброїлось  проти  Велеса-Тельця...

[i]«А  хто  ції  ключі  знайде  
той  собі  на  престол  зійде.
 А  Перунько  ключі  знайшов  –
та  й  собі  на  престол  зійшов».[/i]

Під  покровительством  Місяця  метнув  Перун-Стрілець  у  Волоса  вогненну  стрілу.

[i]«Зачорніла  Чорная  гора
Що  не  зродила  жито,  пшеницю,
Але  зродила  жемчужну  траву,
Жемчужну  траву,  золоту  росу...».

**  *
«А  ви,  косарі,  косіте,
 Коня  у  траві  знайдіте,  -
Чи  то  коня  вороного,  
Чи  молодця  молодого...»[/i].

***
[i]"Коню  ж  мій  сивий,
 будь  ми  щасливий.
 Поїдемо  ж  ми  у  чистеє  поле,
 В  чистеє  поле,  під  темний  лісочок
 За  Чорним  Туром,  за  грубим  звіром...

Та  як  надибав  Чорного  Тура,
 Чорного  Тура,  грубого  звіра:  
У  сніпок  Стріла  не  долітає,  
І  тугий  Лучок  не  достріляє,  
Ясна  шабелька  не  дорубає,  
Та  й  сивий  коник  із  ніг  спадає.

Гордий  молодець  зі  страху  вмліває,
 А  Чорний  Турець  до  него  промовляє:
Гордий  молодче,  не  бійся  мене!
 Не  бійся  мене,  заб'єш  ти  мене,
Поїдеш  ж  ти  в  неділю  раненько,
 Тогди  ж  ти  мене  та  постріляєш,
 Яснов  шабельков  та  й  порубаєш,
 А  за  славоньку  Панну  дістанеш»!
[/i]
Поцілить  Стріла  Перуна  у  Чорного  Тура  -  і  поєдинок  завершиться  Зливою  на  щастя,  на  статок  та  плодючість  Землі:  

[i]«Ой,  дощику-поливайчику,  поливай,  поливай,
 та  нашої  сторононьки  не  минай,  не  минай.
 Скриплять  наші  воріточка  на  мороз,  на  мороз.  
Горять  наші  білі  личка:буде  дощ,  буде  дощ.

-  Чи  не  вийшла  темна  хмара  з-за  темного  лісу?
-  Ой  не  вийшла  темна  хмара  з-за  темного  лісу,
тільки  вислала  дрібен  дощику  та  й  буйного  вітру.

Повійте  вітри,  по  чистому  полю  Рано,  рано!
Несіте  вісті  пану-господарю,
 що  його  жниці  жито  пожали,  
жито  пожали,  у  копи  склали.

Ой  часті,  часті  на  небі  зорі,
 а  ще  частіші  на  полі  копи.  
Широкий,  високий  на  небі  місяць,
 ой  ширші,  вищі  на  тону  скирти».[/i]

Щойно  зійде  Перун  на  небесний  престол  у  володіннях  Місяця-князя,  як  Велес  загубить  корону  «бога  Сонця»  і  тікатиме  з  Неба  на  Землю,  гнаний  Блискавкою  та  Громом.

«У  нас  нині  війна  була:
усі  поля  звоювали
і  все  жито  у  полі  зжали
в  полі  зжали  та  в  копи  зібрали...».

У  народі  подейкують,  що,  втікаючи,  хитрий  та  спритний  Велес  поцупив  з  Неба  для  жителів  Землі  зелену  траву,  зерно  та  худібку,  а  ще  вогонь  для  їхніх  осель.  Тому  то  вдячний  слов'янський  світ  щоранку  благав  доброго  бога:

[b][i]«Молимо  Влеса  -  отця  нашого,
хай  потягне  в  небі  ко  многості
суражів»  -    себто  зелених  трав  та  їстивних  зел.
[/i][/b]
Благав  -  хоч  і  знав,  що  прирікає  Велеса  на  трагічну  кончину.  За  свою  прихильність  до  людей  поплатиться  Велес  власним  добробутом  та  безпекою.  Блискавка  Перуна  зажене  його  під  Землю,  а  день  Овсяни  Великої  стане  [b]прощальним  «Велес-днем»[/b].
[i]«Як  ішов  бог  дорогою,
а  за  ним  господар  іде,
в  руках  шапочку  смиче,
до  себе  бога  кличе:

-  Та  ж  до  мене,  боже,  до  мене,
 та  з  густими  снопами,
та  з  частими  копами.
 У  мене  точки  великі,  
переплетини  високі,
 є  де  снопи  ставити,
 є  де  скирти  класти...».[/i]

Магічним  закляттям  перетворить  Перун  Велеса  [b]на  Змія[/b].  Зате  верткий  Змій  заховає  під  Землею  від  всюдисущого  ока  Перуна  безцінний  скарб  -  живородну  Писанку.  Писанка  дісталася  богові  в  обмін  на  жону  Громовержця  -  Веселку,  яку  Велес  завбачливо  теж  потягнув  за  собою...

«Що  то  в  полі  шумить-гримить?
Веселий  посол  іде,
веселі  вісті  несе
для  славного  для  господаря…».

…Що  в  тій  [b]Писанці[/b]  зелена  трава,  наче  парость  нового  життя,  і  приплід  худібки,  і  зерно  майбутнього  врожаю:  
[i]є  де  богові  сидіти,
 своє  добро  глядіти:
 перше  -  житнє,
 друге  -  яре,
 а  третє  -  пшеничне![/i]
Тут,  у  підземному  Сході  терпеливо  чекатиме  [b]Велес-Змій[/b]  на  весну,  а  тоді  покине  він  царство  Темряви,  вийде  на  білий  Світ  -  і  винесе  людям  коштовну  Писанку.  А  то  ще  по  добрій  волі  перетвориться  собі  на  Вола  і  покірно  волочитиме  Плуга  і  ритиме  Рогом  весняну  Землю.  Тоді  люди  навздогін  йому  скажуть:
[b]«не  зламай  ріг
об  весняний  пиріг»...
[/b]
А  поки  що,  погляньмо  на  поле:

[b][i]«А  наш  Волох  сіно  косить,
а  Волошка  їсти  носить:
ой  дай,  Боже,  докосити,
 щоб  їсти  не  носити».[/i][/b]

*  *  *
[b][i]«Ой  не  коси,  бузьку,  сіна,  
бо  росиця  по  коліна...
 нехай  тая  чайка  косить,  
що  великий  дзьобик  носить».[/i][/b]

[b]Жнивує  Волох,[/b]  витирає  піт  з  чола  і  дослухає,  як  то  «Ворон  скрекоче,  коли  їсти  захоче»,  полуднує  з  ним  у  серпневу  спеку,  дорікає  небесному  «Жарові»  і  прикликає  до  себе  перунові  «горобині  ночі  з  дощами  громавими  та  буревіями  жвавими»  -  такими,  що  і  птахам  спати  не  дають:

-...а  наша  журавка  малейка
піймала  того  горобейка,  вечерю  варила
у  бога  просила:

-Пошли,  боже,  Веселку  
од  полудня  до  вечерку  
на  веселу  на  справоньку,  
тобі,  боже,  на  славоньку.

*  *  *
Запрягаймо  воли,
їдьмо  до  діброви
 сосну  витинати,
 копу  підпирати.

Там  зозулька  кує,
копойки  рахує  -не  злічить!
Гей,  милий  боже,
 хто  їй  допоможе?  Не  злічить!

А  в  лісі  ожиночки,
 а  у  нас  обжиночки,
 обжали-сьмо  зараня  —
 заріжте  нам  барана!

А  баран  рогатий  –
 а  наш  пан  багатий...

Дожинаючи  ниву,  женці,  надоумлені  Волохом,  залишали  на  полі  охапку  стебел  з  колосками  -[b]«Цапові  на  бороду!»[/b]
Бо  за  повір'ям,  той  [b]Цап  (чи  то  Баран,  а  чи  Коза)[/b]  -  не  що  інше,  як  душа  ниви,  котру  переслідують  завзяті  женці,  а  вона  втікає  від  них,  шукаючи  останнього  притулку.

«Ой  чиє  ж  то  Козеня,
що  задрало  хвостеня,
по  полю  біжить,
аж  земля  дрижить».

Отож,  первісно,  в  епоху  старожитності  [b]«завивали  бороду»  Цапові[/b],  щоб  і  на  той  рік  вродила  нива,  щоб  не  перевівся  на  ній  польовий  дух:  виплітали  з  колосся  китицю,  прикрашали  її  квітами,  та  пригинали  низько  до  землі.  Траву  навколо  «бороди»  пололи.  А  саму  «бороду»  виминали  і  зерном  з  неї  трусили  по  ниві.

«Бороду  пололи,  ручки  покололи  –
потрясіте  мучки  на  колені  ручки».

До  Цапиної  «бороди»  промовляли:  

-  Роди,  Боже,  на  всякого  долю,  
лише  не  роди  у  житі  куколю!

Парубки  пролазили  через  ту  [b]«бороду»,[/b]  аби  бути  багатими,  а  молодиці  ворожили  «при  бороді»  на  врожай,  кидаючи  назад  себе  серпа:  як  серп  падаючи,  вдариться  гострим  кінцем  -  поведеться  зерно  у  господі,  а  як  тупим,  або  держаком,  то  тоді  прощайся  з  Цапом.
Любили  древні  слов'яни  цю  божу  тварину,  оточували  її  священними  ритуалами,  а  [b]Цапові  роги  [/b]вважали  символом  святості.  Себе  ж  наші  предки  називали  «пастушим»  народом,  позаяк  кожен  огнищанин  тримав  у  своєму  дворі  цапа,  барана  чи  козу.  А  в  кожній  господі  «у  божому»  куті  через  зиму  спочивав  останній  вижатий  сніп  жита,  де  покоївся  [b]Дух  польового  Діда  -  Дідух.
[/b]
«А  в  снопі  у  Дідуху
спить  Коза  у  кожуху»  -

передавали  з  уст  в  уста,  з  покоління  в  покоління,  від  старого  до  малого  таємничу  легенду  про  те,  що  священна  Коза  вигодувала  грізного  бога  [b]Вечірнього  Неба  -  Перуна[/b],  від  якого  нібито  походять  скіфи.
Перун  -  Вогонь  Темряви  неодмінно  супроводжував  [b]Місяця[/b]  -  верховного  Світила,  Предка  Духа  українського  народу.  Отож,  [b]житній  Дідух[/b]  став  постійним  атрибутом  Місяця.
Народна  уява  поєднала  Місяця  з  Дідухом  за  ознакою  «козиного  рога»...  Погляньте:  на  покуті  -  «Дідух»,  а  Дідуха  випинається  Козиний  Ріг,  а  з  Рога  Кози  піднімається  Місяцеріг.
До  речі,  пригляньмося  до  серпа,  без  якого  і  жнець  -  не  жнець  (а  хай  йому  грець!),  то  ж  справжнісінький  Місяць-Молодик,  що  зійшов  з  Неба,  аби  і  Дідові  Онуки  «пізнали  тої  науки»:

«А  ми  жито  ізжали,
щоб  на  той  рік  діждали:
скільки  на  небі  зірочок,
стільки  на  полі  копичок».

Онуки  [b]«Духа  Діда»[/b]  пам'ятали  з  якого  вони  племені-роду.  Українці  з  давніх  давен  світили  свічу  [b]проти  Місяця[/b]:  «Це  -  предок  Дідух,  а  зірки  -  то  рідня  його»,«Онде  Цап  на  полі  басує  з  цапенятами».
Онде...  он...  ген  -  там,  на  окраїні  поля  збиралася  купно  вся  [b]Дідухова  родина[/b],  парувалися  [b]Цап  з  Козою[/b].  Женці  ставили  біля  «бороди»  [b]сніп[/b]  -  осталець  і  поминали  предків  окрайцем  хліба,  дрібкою  солі  і  ковтком  води:

«Оце  тобі  «борода»  -
хліб,  сіль  і  вода!»

*  *  *

-  Ой  чия  ж  то  борода
 мочулами  увита,  
а  смолою  улита?..

 Василева  борода!

Україна  поминала  свого    [b]Божого    Пращура[/b]    на  ім'я  [b]Василь.[/b]  Україна  вимовляла  звучні  імена  священного  пантеону:  [b]Купайло...  Іван,  а  Місяць...  Василь,  [/b]значить  «Той,  що  найвище!»,«Той,  що  в  силі!».
Україна  величала  свого  Бога  [b]«Ясен  Княжичем»[/b]  і  вінчала  жнивним  вінцем  його  з[b]  Княгинею  -  Ясною  Зорею[/b].  Україна,  осяяна  шлюбною  злукою  небесних  світил,  справляла  [b]обжинкове  весілля.
[/b]
[i]«Завийся,  наш  вінче,  завийся,
а  ти,  Молод-Дівче,  відкрийся...

Було  тобі  жита  хутенько  не  жати,
 було  тобі  з  літа  ще  рік  дівувати,
 а  ти  не  пождала  -все  жито  пожала,  
мов  зіронька  ясна  -
[b]Княгинею  стала![/b]»[/i]
*  *  *

[b]С  Ц  Е  Н  А  Р  І  Й  
 "О  Б  Ж  И  Н  К  О  В  О  Г  О    В  Е  С  І  Л  Л  Я"
[/b]
[i]([b]Обжинкова  громада[/b]  вибирала  з-поміж  косарів  і  жниць  найкращих,  найвродливіших,  молодих,  ще  й  закоханих!Так  народжувалась  [b]Княжа  Пара[/b]):  
[/i]
 «-  Вибираймо  Дозорця,
 що  косив  ще  за  сонця,
 а  тепер  не  косити,  
тільки  Діда  носити.

-Наш  Дозорець  складненький,
 наче  місяць  ясненький»!

[i]([b]Обжинкова  громада[/b]  з  [b]Княжою  Парою[/b],  що  тримає  [b]обжинковий  вінок[/b],  перед  ворітьми  [b]Господарів  [/b]співають  обжинкової):[/i]

[i]«-Відкрий,  панотче,  ворота,  
а  наш  віночок  з  золота.
 Відкрий,  панотче,  нам  брами,
 а  мані  віночка  з  перлами.
 Відкрий,  панотче,  кватирку,
А  наш  віночок,як  зірка!  
Відкрий,  панотче,  віконце,
 а  наш  віночок  як  сонце!»
 [/i]

-Ой  одчини,  наш  паночку,  новий  двір
несем  тобі  віночка  на  розвід
Не  з  золота  вінок  витий,
а  з  густого  жита
ще  із  колосистого,
ще  із  ядренистого...

-  Принеси  ми  полон
ізо  всіх  сторон:
і  з  гір,  і  з  підгір'я
на  господарське  подвір'я».

-Дав  Пан  Біг  пожати,  нового  врожаю  надбати...  

-Дай,  Боже,  повозити
 з  поля  до  обори,  
з  обори  до  стодоли,
 з  стодоли  до  комори,
 з  комори  на  ниву
у  щасливу  годину!

[i]([b]Князь[/b]  з  [b]Дідухом[/b]  у  руках):[/i]

-Як  ти  мене,  Господарю,  збережеш,
то  на  той  рік  ізбереш,
із  кожного  мого  колосочка,
виросте  житечка  повна  бочка.

 [i]([b]Княжа  Пара[/b]  віншує  [b]Господарів  [/b]іменем  [b]Купала  [/b]-  бога  жнив  і  достатку):
 
[/i]
-Ходив  Бог  по  полю,  загубив  корону.
А  женички-жали,  корону  підібрали.
Судив  Бог  пожати  –  
суди  поживати,  
в  користі  і  в  радості
в  доброму  здоров'ї!

-Дай  же  вам,  Боже,
 на  току  стогами,  
а  в  діжі  -  підходом,  
а  у  печі  -  ростом,  
а  за  столом  ситтю!

-Суди,  Боже,  осені  діждати,
 дочок  віддавати,
 синів  оженити,
 пива  наварити  -
і  нам  погуляти!

-Нате  ж  вам  вінець
А  нам  дайте  на  танець...

[i]([b]Господарі  [/b]супроти  [b]Княжої  Пари)[/b]:[/i]

-Ой  ясно,  де  ясне  сонце  сходить,
а  ще  ясніше,  де  наша  пані  ходить,
а  ще  там  ясніш,  де  наш  господар  ходить,
 
в  правій  рученці  золотий  кубок  носить,
своїх  женчиків  на  медівойку  просить:
Наливай-но,  господине,  золотую  чару,
 Повінчай-но,  господине,  молодую  пару!

 [i](Дар  [b]Господині  [/b]-  «ясної  пані»):[/i]

-Я  вас  віншую  зерном  яблочним  –
чистим  коханням,  ще  й  пожиточним,
щоб  з  того  зерня  древа  зростали,
 щоб  ваші  яблуні  яблука  мали.

[i](Дар[b]  Господаря  [/b]-  «ясного  пана»:)
[/i]
-Я  вас  віншую  зерном  пшениці,  
щоб  ви  діждали  з  нього  сториці,  
пшеничне  зерня  -  окраса  поля,
най  з  нього  зійде  статок  і  воля.

 [i](Дар  за  дар!  [b]Голос  Княжої  Пари)[/b]:[/i]

-Майся,  мов  злото,  добра  господо,
 Хліба  і  солі  вашому  роду!

[b][i](Голос  Господарів):[/i][/b]

-На  доброму  слові  гуляйте  здорові,
аби  у  достатку  зростали  і  до  шлюбного  віна  дістали.
[i]
([b]Княжа  Пара  з  Господарями[/b],  тримаючи  обжинковий  вінок  заводить  
«вінчальний»  танок):  [/i]

[i]«Зеленеє  жито,  зелене  -
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  женці  жнуть.
 хорошії  гості  в  хату  йдуть.
 Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  за  селом,
 хорошії  гості  за  столом.
Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.  
Зеленеє  жито  при  межі,
 хорошії  гості  від  душі.  
Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  ще  й  овес,
 тут  зібрався  рід  наш  увесь»![/i]

[i][b](Господарі[/b]  з  [b]Княжою  Парою  [/b]супроти  челяді):
[/i]
-А  чи  повна  наша  горіхова  чаша,  
хмільним  питвом  наливана?
-А  так  повна,  не  проллється,  не  сколишеться!

-А  чи  повно  д'долу,  
зерна  -  у  стодолу  
воловозом  понавезено?
-А  так  повно,  не  пройдеться,
 не  об'їдеться!

 [i]([b]Господиня[/b]  до  челяді):[/i]

-  То  прошу  громаду  із  Дідом  у  хату!
 В  мене  -  двори  метені,
а  столи  -  застелені,
 а  кубки  -  наповнені,  
пирогів  напечено,  
і  медів  насичено,  
і  каші  наварено...

[i]([b]Господар[/b]  до  челяді):[/i]

-Садіть  Діда  на  покуті  -  на  покуті  та  й  на  злоті,  
лишіть  Діда  при  барильці  -  при  солодкій,  при  медівці
 будем  Діда  частувати  та  медівку  попивати...

[i][b](Господиня[/b]  до  челяді):[/i]
-Пийте,  женчики,  пийте,  лиш  мені  чарочок  не  побийте!

Частуватиме  господиня  Діда,  а  разом  з  ним  і  всю  обжинкову  челядоньку  ліпленими  пирогами  -  обрядовою  стравою  наших  предків.  Пиріг  в  українців  -символ  [b]Божого  Пращура  Місяця-Дідуха,  [/b]а  йому  наш  народ  зобов'язаний  своїм  хлібом  насущним.  Начинкою  до  пирогів  служитиме  картопля  і  сир,  квасоля  й  горох,  капуста  й  морква,  м'ясо  і  риба,  вишні  й  слива,  яблука  й  груші...  А  чи  вгадає  хто,  який  найдавніший  пиріг  виліпила  Господиня-Україна  на  свято  Овсяни  Великої?..  Мабуть,  що  вівсяний,  адже  овес  дав  назву  обжинковому  святу:  «ой,  овсень!»  -  і  цей  дикорослий  хлібний  злак  із  солом'яним  стеблом  та  бронею  замість  колосся  слугував  старожитнім  землеробам-орачам  ще  задовго  до  пшениці.  За  народним  повір'ям,  з  вівса  виродився  овсець,  який  живив  українців  від  роду  до  роду,  тому  і  назвали  овсець  -  житом.  А  пшениця  -  «ця,  що  дає  пшоно»,  «колосяна  цариця»  до  наших  днів  символізує  Місяць  умовні,  і  разом  з  тим  -  небесну  Праматір,  що  дарує  людям  вогонь  і  воду.  Паляниця  з  часником  (зубчики  частину  -  то  фази  Місяця)  -  жертовна  подяка  веселого  люду  щедрій  Матері  Неба.

[i]«З  жита  та  пшениці  -  гарні  паляниці,
Всіх  ми  почастуєм,  ще  і  затанцюєм.
Їжте  молодці  з  медом  паляниці,
 Хлопцям  та  дівчатам  –  пиріжечки  з  маком.
А  старій  Тетяні  ще  й  млинці  в  сметані,  
-Весело  гуляйте,  нас  не  забувайте»![/i]

Та  і  як  забути  веселу  вдачу  українського  народу,  який  споживав  млинці  та  вареники,  пампушки  та  галушки,  а  в  цей  час  піднімав  очі  до  Неба  і  молився:  
[b][i]«Місяцю,  наш  Боже,  а  хто  ж  нам  допоможе,  хто  нам  буде  богувати,  коли  Тебе  не  видати».[/i][/b]

Звісно  хто...  Від  Овсяни  Великої  до  Різдва  Світу,  від  обжинок  до  коляди  стоятиме  на  покуті  [b]Житній  Дідо,[/b]  споживатиме  з  усім  родом  кашу  -  древню,  як  і  він  сам,  і  зоряними  вечорами  шепотітиме  онукам  про  побореного  могутнім  Перуном  свого  божественного  Родича,  доброго  Вчителя  рільників  -  [b]Велеса[/b]:
[b][i]«...  зайняли  ми  землю  нашу  і  орали...»[/i]
[/b]
[i]«Бачиш,  золото-огонь,
скаче  в  небі  злат-комонь...
На  комоні  тім  Велесо
переплив  небесне  плесо
і  приніс  до  нас  з  небес
 жито,  просо  та  овес.  
І  сказав  Велесо  внуку:
 -  Щоби  мати  дужу  руку,
 вчися  труду  бо  дано
 люду  сіяти  зерно.
 Сій  зерно,  і  будеш  з  татком
 мати  хатку  у  достатку.  
Той  достаток  -  дар  небес:
жито,  просо  та  овес".[/i]

Прислухаються  онуки  до  голосу  Житнього  Діда,  а  там,  незчуються,  як  навесні  випускатимуть  Польового  Духа  на  Ниву:  
[b][i]«А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
 ой  Дід,  Ладо,  сіяли,  сіяли...»[/i][/b]
А  потім  ласуватимуть  з  Дідом  як  у  старі  добрі  часи  -  просянкою,  вівсянкою,  гречанкою  -  що  кому  до  вподоби,  і  звична  усім  каша  стане  свідком  епохи  «Велес  книги»  та  русинів-орачів:

[b][i]«...  зела  бо  знали  і  творили  сосуди  печені  в  огнищах,  а  були  гончарі  добрі...  І  з  гончарних  горшків  споживані  просини  з  бараниною...  А  торгували,  міняючи  скот,  шкури  і  товщі  на  срібні  кола  і  питва  поживні  в  шкурах...
І  життя  наше  в  тій  порі  було  багате  і  мирне».
[/i][/b]
...  Заходить  сонце  над  «втраченим  раєм»,  над  старожитньою  і  новою  Україною,  заходить  зморене  Осіннє  Сонце  -  Світовид  -  беззбройний  старець,  що  став  мудрим  мудрістю  сонцеликих  «братів»  своїх  і  привласнив  собі  обличчя  Велеса,  Перуна,  Лади,  а  ще  жіночого  божества  плодючості  на  імення  Мокош  з  рогом  достатку  у  руці.
А  на  Зоряне  Небо  виходить,  як  на  велетенське  пасовище  сузір'я  Волопаса.  Паси,  о  Воле,  своє  мерехтливе  «стадо»,  пильнуй  заповітних  Козу  і  Барана,  оберігай  душі  предків  наших,  що  світять  нам  зорями  з  вирію.
Ми  влаштуємо  тобі  учту,  найпишнішу  з  усіх  жертовних  учт  -  у  хаті  Господарів,  поруч  з  Князем  і  Княгинею  на  святому  посаді  сядуть  укупі  Волопас  з  Боговицею*,  яка  «зібгає  своєму  небесному  повелителю  офірний  коровай  на  ознаку  свого  пристрасного,  самозреченого  кохання.  І  буде  коровай  уподібнений  до  сонця,  і  пишатиметься,  як  молода  на  весіллі,  і  буде  хліб  коровайний  барвитись  черленим  вином,  як  тіло  і  кров  найближчої  спільноти,  родини,  що  злилася  воєдине.

[b]О  Б  Р  Я  Д    В  Ш  А  Н  У  В  А  Н  Н  Я      К  О  Р  О  В  А  Ю    ТА    
                                       Д  І  Ж  І  [/b]

[i]([b]Господиня[/b]  перед  [b]Короваєм[/b]):
[/i]
-  Ой,Раю  ж  ти  мій,  Раю  –
Пшеничний  короваю:  
З  семи  криниць  водиця,
З  семи  снопів  пшениця.
 
[i]([b]Господар[/b]  з  [b]Короваєм[/b]  у  руках):[/i]

-Несемо  тебе,  короваю,
як  сонце  високе  над  гаєм.
Щоб  вився  по  небокраю,
як  душа  по  небеснім  раю!
Щоб  плив,  як  те  сонце  по  водиці,
Щоб  ніс  нам  радість  до  світлиці!

[i][b](«Коровай  на  Посаді»[/b]  -на  віці  від  діжі  -
[b]Господарі  [/b]та  [b]Княжа  Пара[/b],  тримаючись  за  рушник,  ходять  довкола  діжі):
[/i]
-Рости,  короваю,
Ще  вище  від  гаю,
як  душа  до  раю,
Як  рибонька  по  Дунаю.

([i][b]«Коровай  на  Престолі»[/b]  -  [b]Господарі  [/b]підносять  віко  з  Короваєм  над  головами,а  [b]Княжа  Пара  [/b]проходить  через  «коровайні»  «Престольні  Ворота»):[/i]

-Щоб  наш  коровай  ясен  бив,
 Щоби  рід  наш  весь  весел  жив.

[i]([b]Княгиня[/b]  до  [b]Князя  [/b]в  «Воротах»):  [/i]

-Був  єси  наречений,
   а  став  тепер  сужений!

[i](Обжинкова  челядь,  прощаючись  з  хатою  Господарів  
частується  короваєм):
[/i]
-Пий,  наш  Споришу,  вино  черлене,
 Боже,  сій  споро  на  той  рік  і  в  мене.
 Дай,  Боже,  споро  росту  діждати,
 Росту  діждати  -  жито  пожати,  
Совоньку  нагнати...

А  нам  совоньки  не  треба,
 А  нам  треба  дитятко,  
Щоб  частенько  плакало,
 Матір  накликало,
А  ми  його  колисали  —
 Свій  вік  вікували...


 [b]ВІДРОДИТИ  СТАРОЖИТНІ  ОБЖИНКИ  ДОПОМОГЛИ:
[/b]
[b]Стешенко  І.  [/b]Історія  української  драми  -  У  віснику  «Україна».  -  К.,  1907.
[b]Воропай  Олекса.  [/b]Звичаї  нашого  народу.  Етнографічний  нарис.  -  Мюнхен:  Українське  видавництво,  1966,  т.  II.
[b]Знойко  О.П.[/b]  Міфи  Київської  землі  та  події  стародавні.  -  Київ:  «Молодь»,
1989.
[b]«Велес  книга».  [/b]Літопис  язичницьких  жерців  IX  ст.  у  ж.  «Дніпро»,  1990,  №  4.  
[b]Золотослов.  [/b]Поетичний  космос  Давньої  Русі.  -  Київ:  «Дніпро»,  1988.
[b]Українські  народні  пісні.[/b]  Календарно-обрядова  лірика.  Упорядник  Олексій  Дей.  -  Київ:  «Художня  література»,  1963.
[b]Календарно-обрядові  пісні.  [/b]Упорядник  Олена  Чебанюк.  -  К.:  «Дніпро»,  1987.
[b]Жниварські  пісні.  [/b]Упорядник  Олена  Чебанюк.  -  К.:  «Музична  Україна»,  1990.


[i][b]*Боговиця  -  Телиця,  Корова:[/b]  божественна  дружина  бога  Вола,  символ  жертвеності  у  слов'ян.  Життєлюбні  слов'яни  не  визнавали  кривавих  жертв,  тому,  на  відміну  від  арійців,  приносили  в  офіру  Сонцю  не  саму  корову,  а  її  подобу  –  коровай

**  Сценарні  матеріали  [b]«Обжинкового  весілля»  [/b]обжиті  у  театральному  дійстві  спільно  з  акторами  театру  ім.  М.  Заньковецької:  н.а.України  Григорієм  Шумейком  та  з.а.України  Іриною  Швайківською    і    Молодіжним  Експериментальним  Театром  Аматорів  «МЕТА»  у  1991році  з  нагоди  приїзду  до  Львова  делегації  канадських  українок.

[/i]
[b]*У  програмі  Львівського  радіо  «Музичне  коло»,1991.Архів  Львівського  Радіо.
[/b]

За  виданням"  Ірина  Вовк.[b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь"[/b].  -  Львів:Сполом,2015.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746034
дата надходження 14.08.2017
дата закладки 14.08.2017


Світла (Імашева Світлана)

Понад світом Рай-дерево розпустило гілки (балада)

                                                                                             ************
                                     Чи  примарилось  матері,  чи  наснилось-таки:
                                     Понад  світом  Рай-дерево  розпустило  гілки,
                                     Що  веселки  торкається  його  крона  густа,
                                     А  коріння  до  серця  землі  пророста.

                                     Срібне  листя  поблискує  й  дивоцвіти-квітки,
                                     Поміж  вітами  пишними  -  невідомі  птахи:
                                     Так  сумують  невтішно,  хоч  навколо  краса,
                                     Тихо  скапують  з  листя  чисті  сльози-роса.

                                     Вітер  роси  визбирує,  а  птахи  гомонять:
                                     -  Знов  до  Дерева-  Вирію  рідні  душі  летять,
                                     Що  скінчились  їх  клопоти  і  тривоги  земні,
                                     Полягли  наші  хлопці  на  війні,  на  війні...
                                         
                                     І  вчувається  матері:  щось  голосить  здаля,
                                     Білі  птахи  спустилися  на  розлоге  гілля,
                                     А  до  жінки  скривавлені  тягне  крила  один,
                                     Пильно  в  очі  їй  дивиться  -  рідний  син...

                                     -Я  летів  сюди,  матінко,  у  тумані-імлі
                                       Із  далекої,  грішної,  дорогої  землі,
                                       Що  її  до  останку  я  у  бою  захищав
                                       І  від  міни  ворожої    в  чистім  полі  упав...

                                       В  чистім  полі  роздольному,  у  Донецькім  краю,
                                       Боронив  я  від  ворога  Україну  свою.
                                       Наша  правда  -  від  Господа:  ми  на  нашій  землі,
                                       Тож  Всевишнім  нам  велено  -  рятувати  її.

                                     І  жахнулася  мати      від  реальності-сну,
                                     І  молилась  Всесильному,  й  проклинала  війну...
                                     Рідну  хату  покинула,  коли  світ  заяснів,
                                     Білим  птахом  полинула  -  до  синів...

                                       Понад  світом  Рай-Дерево  розпустило  гілки...

                                       

                                       
                                   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746019
дата надходження 14.08.2017
дата закладки 14.08.2017


Еkатерина

Salvia divinorum

[b]Холодно,  вітровіє,  пре  з  кладовища  темінь,  перелягло  верем'я,  давить  труйна  шальвія…    Глечик  салвінорину,  де  ти  взялась  під  тином?  Як  ти  вросла  в  дротини  посеред  туї  й  крину  згнилої  загорожі  Чорного  гробовища?
Вище  хрестів  похилих  лілик  хрестатий  свище,  зойка  китайцем  білим  понад  зотлілим  тілом  тих,  що  себе  забули,  тих,  що  пішли  в  минуле  посеред  метадону:
- Доню!
- Сино́нько!
- Доню!
Сморід  чумного  горя,  страднопсихічнохворий  позирк  батьків  суворих,  Салвіє  Дивенорем,  ти  переймаєш  духом  дивних  чадних  ефірів!  Ти  –  літургія  смерті  лобурів  слабосильних,  вирій  драпних  вампірів  та  астронавтів  ласих  мерклим  своїм  бадиллям  в  пелени  уп'ялася…
Та  відчепись,  лип'явко,  памороч  летаргійна![/b]




Ілюстрація:  https://www.zamnesia.com/content/389-history-of-salvia-divinorum

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745689
дата надходження 11.08.2017
дата закладки 14.08.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.08.2017


Света Андроник-Шимановская

Это ли не любовь

Небо  ручной  работы  
чисто  и  безупречно.
Россыпь  блестящей  пудры
на  вороном  холсте.
Неосторожен  Кто-  то,  
белым  мазок  -  и  Млечный…
Сонные  краски  утра.
Матовость.  Полутень.

Росы  -  и  чисты  кисти,
зыбки  следы  рассвета,
в  серой  сирени  неба
пламенный  ореол.
Мягче  и  золотистей
утро  в  объятьях  лета.
В  каплях  росинок  стебель,
в  зелени  -  богомол.

Август.  Вино  и  груши,
мёд  на  губах  и  пальцах,
медь  на  щеках.  Ни  тени.
Зной.  Акварельный  дым.
Солнце  -  в  макушку.  Душно.
Пульс,  словно  биты  сальсы.
Полдень,  и  в  наблюденьях
Огненный  Серафим…

Пролиты  краски.  Дождик.
Тучи  –  гонцы  с  востока.
На  полотне  лазурном
радуги  семь  цветов…
Как  же  Велик  Художник!
Создана  Им  так  тонко
Мира  архитектура.
Это  ли  не  любовь?

(почти  безглагольное)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745916
дата надходження 13.08.2017
дата закладки 13.08.2017


Олена Вишневська

тихше…

[i]У  кожному  мовчанні  своя  істерика
/Рінат  Валліулін/[/i]


Гупає  в  скронях  сонце.  Під  серцем  -  тиша.
Плаче  надривно  скрипка,  як  немовля.
Тихше,  маленька,  тихше,  бо  ти  сильніша
З  кожною  тишею,  що  на  тобі  -  петля.

Душить  і  душить  змій  мовчазних  істерик,  
Жадібно  пестить  пальці,  як  материк
Лиже  солоне  море.  І  на  папері
Вкотре  німіє  без  пунктуацій  крик.

Що  тобі,  леле?  Правди  шукаєш?  Тісно
Їй  у  полоні  тіней,  химер  і  зла.
Падають  зорі  сяйвом  примарних  істин.
Падають  зорі.  А  долетять  -  зола.

Все,  що  минуло,  також  впаде  за  обрій:
Дотики  слів,  усмішка  і  порух  вій...
Мабуть,  в  цей  час  любити  -  уже  хоробрість.
Тихше,  маленька.  Тихше...  Бо  він  -  не  твій.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745879
дата надходження 13.08.2017
дата закладки 13.08.2017


Ліна Ланська

ЗБИРАВСЯ СНІГ


Збирався  сніг...  мені  здавалось,  -  літо.
Тополі  у  весільному  вбранні,
І  квіти  скрізь,  такі  яскраві  квіти
Серед  дощів  всміхалися  мені.

Збирався  лютий,  звісно  що  не  місяць,
А  холод,  скрижаніло,  цілував,
Допоки  душу  біль  і  сумнів  місять.
Таке  буває  іноді,  бува...

Збирався  сніг  завчасно,  захурделив
Нахабний,  долу  нахилив  кущі  .
Тріпочуть  крильця,  змучений  метелик,
Гукає  сонце,  -  тільки  лід  тріщить.

Збирався  політати,  у  пухнасте
Упасти  ліжко,  -  на  листочку  он.
Тепер  же,  молить,  хоч  би  не  пропасти,
Бо  для  біди  немає  перепон.


11.08.17.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745885
дата надходження 13.08.2017
дата закладки 13.08.2017


Той,що воює з вітряками

Хроніки Луганди

Лугандони  вибили  йому  всі  зуби  
По  одному  на  кожну  з  областей  
(  Не  оминаючи  звісно  і  Криму  )  
А  позаяк  областей  в  країні  
Все-таки  менше  аніж  у  нього  було  зубів  
То  "зайвих"  сім  списали  на  стихію  
Мовляв  вибач  превелебний  переборщили  
А  тепер  священнику  можеш  іти  
Правити  літургії  своєю  пастушою  мовою  
На  своїй  рідній  "материковій  "  Україні  
Доки  там  ще  не  розквітли  знамена  островів  
Наших  новонароджених  республік  
І  панотець  пішов  важко  боязко  щулячись  
(  Наостанок  пустили  пару  куль  над  головою  
Просто  так  щоб  полякати)  
Пішов  стискаючи  дерев*яний  натільний  хрест  
Великий  архиєрейський  забрали  
Коли  вищипували  бороду  бо  ж  був  срібний  
А  дерев*яним  піп  хай  собі  бавиться  
Раптом  хохляцький  бог  його  порятує  
(На  дерев*яному  Ісус  не  фартовий  
Його  не  закладеш  у  ломбарді  
Не  виміняєш  у  знайомих  бариг  
І  не  переплавиш)  
Панотець  ішов  жадібно  вдихаючи  
Волошкове  небо  
І  столочену  золотавість  полів  
Ковтаючи  міські  провулки  
І  зелені  посадки  
Сміявся  і  плакав  плакав  і  сміявся  
Бо  знав  що  Слово  -  то  зброя  
Слово  -  то  дар  
Його  не  візьмеш  на  понт  
І  не  злякаєш  автоматними  чергами  
І  нарочитим  смиканням  затворів  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745655
дата надходження 11.08.2017
дата закладки 11.08.2017


A.Kar-Te

Там, где клевер взрос…

Тихая  река
Множит  облака
Зеркалом-водицею...

Шалость  ветерка
Отдохнет  пока
У  гнездовья  с  птицею...

Ивушки  рука  
В  нежности  легка
К  берегу  высокому...

А  трава  росой,
Как  дитя  слезой  -
К  небу  синеокому...

Играми  стрекоз
У  твоих  волос,
Утро  просыпается...

Там,  где  клевер  взрос,
Там,  где  запах  грёз  -
Новый  день  рождается...



(фото  с  инета)






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745644
дата надходження 11.08.2017
дата закладки 11.08.2017


yaguarondi

Передкурличні дні

Небесного  дерева  стогнуть  гілки,  обтяжені  хмарою  сірою.
Лелеки  встромили  дзьобаті  голки  у  вишивку  стежки  до  вирію.
Розгублений  сад  пише  зжовклі  листи  промінням  рудої  чорнильниці
Лелекам:  спішіть,  вам  ще  треба  пройти  негоди  повітряні  митниці...
Якісь
Сумні  
Передкурличні  дні...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745318
дата надходження 09.08.2017
дата закладки 09.08.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.08.2017


гостя

Не маки…цвітуть…



Зупини  цю  печаль,  
Що  так  легко  тече  з  під  коліс…
Мить  за  мить…  крок  за  крок…  золоті  херувими  Верони.
Не  питайся,  чому  на  бігбордах  -  засніжений  ліс...
Ілюзорність  доріг…    
   і  безглуздість  твоєї  корони

На  первісних  снігах…
Утопічні    пісні  солов”я
Так  співзвучні  чомусь  з  ритмом  танцю  звіриної  зграї…
Не  жалій  мене…  ні!  я  давно  вже  забула  ім”я
І  вагомі  причини
   цієї  крихкої  печалі…
 
Просто  бродить  вино…
Просто  змінює  сонячний  день
Нас  в  нічній  прохолоді,  застиглих  в  кришталиках  часу…
…то  не  маки  цвітуть  –  то  палають  міста  одкровень
На  сипучих  пісках  
   десь  обабіч  центральної  траси

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744834
дата надходження 05.08.2017
дата закладки 05.08.2017


Відочка Вансель

Розчини в мені сум

Розчини  в  мені  сум.  Гарно  так.  Ніби  мед  в  філіжанці.  
Подаруй  мені  Космос.  Цілий.  І  постав  в  ньому  браму.  
Подаруй  ще  сьогодні.  Прокинемось  вдвох  завтра  вранці  
У  будиночку  нашім.  І  сходимо  потім  до  храму.  

Подаруй  мені  час.  Лиш  мені.  Вечір.  Ніч.  І  розмови  
Наші  вдвох.  І  мовчання  на  двох.  І  на  двох  одна  тиша.
І  закохуйся  в  мене  сьогодні,  і  вчора,  і  знову.  
І  я  знаю  :нікому  й  хвилини  мене  не  залишиш...    
Ти  словами  й  зірками  для  мене  молитви  напишеш...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744585
дата надходження 03.08.2017
дата закладки 03.08.2017


Світла (Імашева Світлана)

БЛАГОСЛОВЛЯЮ

                                                                                                       ***************
                                                       А    перше  Слово  -  краплею  дощу

                                                       Зросило    лоно    юного  світання...

                                                       Вселенський  хаос  і  Раїну  цю  -

                                                       Люблю  востаннє...

                                                       Віки  світали    й  поночіли  дні  ,

                                                       Мінялись  маски,  полином  -  минуле...

                                                       Те  слово-біль    кричало  у  пітьмі,

                                                       А  ви  -  не    чули...

                                                       Що  перше  Слово  -  спалахом  в  мені,

                                                       Останнє  -  відболить  за  небокраєм...

                                                       Гучати  знов    надірваній  струні  -  

                                                       Благословляю...

                                                     

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744521
дата надходження 02.08.2017
дата закладки 02.08.2017


Світла (Імашева Світлана)

ЛЕГЕНДА про Дівочі гори

                                                                                 
                                                                                                                 **************
                                                                           Понад  Россю  ясною      височать  дві  гори,
                                                                           Плине  Пам'ять  рікою    із  правіччя  пори.
                                                                           Що  зелена  і  пишна  -  то  Дівоча  гора,
                                                                           Буйноквітная  вишня  щовесни  тут  цвіла.
                                                                           Поряд  з  нею  буяє    друга  круча-гора,
                                                                           Це  -  Пастушка...  І  сяє  понад  ними  зоря...

                                                                           З-попід  чорної  тучі    задвигтіли  громи,
                                                                           З-понад  синьої  кручі    били  вітри  крильми...

                                                                           У  часи  ті  прадавні    городище  було:
                                                                           Мужні  ратаї  славні  -  дружне  плем'я  жило.
                                                                           Тут  дівчина  зростала    чорноброва  ота,
                                                                           Що  Пастушкою  звали,  -  сирота-біднота.
                                                                           Лиш  на  вроду  багата    і  на  вірну  любов:
                                                                           Коваля  покохала  -  в'яло  серденько  знов...

                                                                           Але  слава  по  світу    швидше  вітру  літа:
                                                                           Мріє  хан,  щоб  кохала    його  сирота.
                                                                           Присила  злото-срібло    весняної  пори,
                                                                           Та  огидні  дівчині    ті  коштовні  дари.
                                                                           І  тоді  городище    облягли  вороги:
                                                                           Все  спалити  і  знищить,    всіх  рубать  -  до  ноги.

                                                                           Враз  на  гору  зелену    та  Пастушка  ступа,
                                                                           Засіяла  зорею:  -  Я  до  хана  прийшла...
                                                                           Буду  хану  рабиня,  тільки  спокій  нам  дай:
                                                                           Не  паліть,  не  плюндруйте  рідну  землю  -  наш  край.
                                                                           Хан  ступив  до  дівчини  -  відсахнулась  вона,
                                                                           З  кручі    в  урвище  лине  -  й  розкололась  гора.

                                                                         Вдарив  грім  -  і  на  місці,  де  те  військо  було,
                                                                         І  не  сто,  і  не  двісті    ворогів  полягло.

                                                                         А  над  чистою  Россю    від  тієї  пори
                                                                         Вмиті  срібними  росами    височать  дві  гори.
                                                                         Що  зелена  і  пишна  -  то  Дівоча  гора,
                                                                         Друга  круча  -  Пастушка,  а  над  нею  -  зоря.
                                                                         
                                                                         І  у  ночі  серпневі    можна  чути  усім,
                                                                         Як  лунає  сталевий    молотків  передзвін,  
                                                                         То  коваль  клепа  зброю  -  рідний  край  боронить,
                                                                         А  зоря  над  горою    все  палає-горить.
                                                                         То  спалахує  яро  -  й  з  кручі  котиться  знов...
                                                                         Так  легендою  стала    вічна  чиста  любов.
                                                                         
                                                                           

                 
                                                                           
                                                                           
                                                                           

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743987
дата надходження 29.07.2017
дата закладки 29.07.2017


stawitscky

Я усоте, втисячне повторюю

Я  усоте,  втисячне  повторюю  –
Істини,  невігласе,  не  руш!
Рідна  мова  мітить  територію
Кревної  спорідненості  душ.

Під  її  високими  знаменами
Віри  споконвічної  оплот,
Дух  пульсує,  наче  кров  у  венах,
Велета  із  іменем  народ!

Як  молитві  у  святому  храмі  я  
Тільки  їй  передаю  права
Щиру  вдячність  прошептати  мамі,
І  коханій  пристрасні  слова.

Нивою  родючою  колисана,
Виплекана  вольністю  небес
Подолала  всі  смертельні  присуди,
Щоб  і  ми  не  зрадили  себе.

Я  гортаю  сторінки  історії  –
Серце  пропікають  біль  і  гнів:
Скільки  їх  безжально  переорано  –
Доль  найкращих  дочок  і  синів.

Що  шматали  пута  резервації,
Натовпи  єднали  у  коші,
Рідну  мову  оберегом  нації
Прагнули  навіки  залишить.

Знов  палають  факели  на  обрії.
Ще  удатніш  в  першому  ряду  
Рідна  мово,  мітиш  територію
Кревної  спорідненості  душ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743418
дата надходження 25.07.2017
дата закладки 25.07.2017


Окрилена

Чи говорили колись з Вами вІрші?

Чи  говорили  вІрші  колись  з  Вами?
А  пульс  тривожний  відчували  у  рядках,
далеко  від  очей  лишали    гамір,
аби  вдихнути    волю  і  прогнати  страх?

Коли  хвилююче  було  найбільше  ,
і  хто  стрічати  з  ними  сонце  полюбив?
За  зцілення  Ви  дякували  вІршам,
коли  урешті  втихомирювався  біль  ?  

А  Ви  читали  вІрші  як  молитву,
коли  здавалося,  що  поруч  Херувим,
неначе  мантру  промовляє  світлу,  
і  кожне  слово  було  колом  рятівним?

А  папороть  цвіла  поміж  хребцями
і  плавно  розтікалась    хною  по  спині,
коли  здіймалось  ніжності  цунамі
потоки  неслися  за  межі  часові?
 
Чи  говорили  колись  з  Вами  вірші?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743087
дата надходження 22.07.2017
дата закладки 22.07.2017


Крилата

Загадки для дітей

1.  Якщо  вам  треба,  діти,    дослідити
Щось  менше,  ніж  зернина  зі  снопа,
То  можете  тоді  собі  купити
Предмет  зі  скла,  що  звем  його  …

2.  Струм  у  дроти  не  дали́?
Вечір,  ніч    із  чорних  хмар?
Страх  не  пхай  до  голови,
Витягай  тоді    …
 Можна  теж    іще  під  нічку
Запалить  воскову  …  .  
Її  добре  закріпити,  
Щоби  лиха  не  вчинити.

3.  Якщо  є  таке  щось,  друже,  
Що  не  вхопить  око,  
А  побачить  треба  дуже,  
То  візьми    …  

4.  Як  без  дозволу  хтось,  брате,
Ломиться,  неначе  слон.
Хоче  щось  украсти  з  хати,  
Витягай  свій        …..
Ти  ж  не  ринва  дощова.
Набирай  скоріш  ...  .
                                                                                     (Телефон,  102)

5.  Як  горить  щось,  повно  смогу,  
Дим  заходить  до  судин,  
Викликай  тоді  підмогу
І  дзвони  на  …

6.  Коли  ти  бачиш,  б’ються  люди,
Тіла  кидають,  мов  дрова,  
Ти  слізні  не  розводь  етюди,  
Дзвони  швиденько  на  …

7.  Як  хтось  зомлів,  лежить  без  руху,
Упав,  побивсь  -  очей  не  три,
Свій  телефон  виймай,  щодуху
На  ньому  набирай    …

8.  Газом  чути,  що  аж  гай  –    
Двері,  вікна    відчиняй,
Вибігай  мерщій  з  квартири
І  дзвони  на  ..
17.07.17                    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742372
дата надходження 17.07.2017
дата закладки 17.07.2017


гостя

…хто я?… хто ти?



Занедбаного  серця
Дика  тундра
Настояна  на  сонячних  медах.
Тріщить  по  швах  таємна  Джомолунгма.
Біжить  вода…

Легким  бальзамом  
Плавиться  на  рани.
Вібрує  чорний  місяць  на  стерні…
Хто  я  на  цих  мереживах  туману?
Хто  ти  мені?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742038
дата надходження 14.07.2017
дата закладки 15.07.2017


Валя Савелюк

ДОБРОБАТИ

«Добробати»  –  
розповсюдилося  нещодавно
у  мові  нашій
таке  сучасне  слівце…

добробати  –  хто  це?…

і  чого  злякалася  влада,
що  добробати  –
владу  можуть  у  влади  забрати:
владу-гроші…
і  на  всіх  перехрестях  до  ладу-без  ладу
різномасті  підтирачі  (їх  багато,
кожній  владі  підтирачів  не  позичати)  –
істерично  знялися  кричати:
добробати!  –
злі-нехороші,
треба  їх  нищити-пресувати,
народ  рятувати!

влада-гроші…

і  люмпен-народ
охоче  пого́дився  забувати
як  добробати
голіруч  стали  під  «гради»-гармати
його  від  навали  ординської
захищати

о,  народе!
влада  майстерно  уміє  брехати,
а  ти…
хто  у  такому  разі  ти,  що  погоди́вся
так  легко  і  швидко  
Героїв  своїх  забувати?

воскресла  у  добробатах
самосвідомість  істинного  Народу  –
перелякала  орду
і  підординців  усіх  мастей,
що  укладають  віддавна  з  ордою
підкилимні  продажні  угоди

і  нині,  і  прісно…
угоди  з  ордою  складають  –
прагматично-вигідно  
Україну  орді  продають
…підклада-ють

добробати  –
заважають  «добро́діям»  
із  ординцями  торгувати…

історичний-панічний  страх
перед  ордою  –  у  толерантних  головах
і  солоденька  брехня  
на  посинілих  єлейних  устах

то  хто  ж  такі  добробати,
яким  влада  конче  не  рада,
із  якими  бореться  влада?
на  догоду
«історичним  друзям»  і  «масі»  народу?
(і  самій  собі  на  догоду)

добробти  і  є  Народ,
що  вийшов  зо  сну,
як  Зернина,  відчув  на  Майдані  весну…

а  влада  –  не  рада,
бо  для  кожної  влади
народ  –  це  стадо:
під`яремна  худоба,
маса,  позбавлена  прав  і  свобод  –
отаким  потрібен  владі  народ:
"даєш!
владі  -  владу  без  меж!"  -
і  "толерастам"  теж

…то  хто  ж  такі  добробати?  –

ні,  
це  зовсім  не  ті,  що  охочі  волати  
про  славу  нації,
а  чинять  криваві,  оплачені  ворогом,  провокації…

добровольці  –  живе  зерно,
що  проклюнулося  до  со́нцесхо́ду  –

"добробати"  і  є  Народ,  Дух  Народу…

невмирущий,  Богом  натхненний  Дух

а  
баригами  люмпенізована
«маса  народна»,  
вічно  заспана  і  голодна  –
тупий,  занесений  проти  Народу  –  масивний  обух…

02.09.2015

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603632
дата надходження 02.09.2015
дата закладки 14.07.2017


Елена Марс

Любишь, я знаю

Любишь,  я  знаю.  К  чему    эта    глупость  прощаний?..
Не    обрекай,    и    себя,    и    меня,    на    тоску...  
Да,    не    давали    друг    другу    мы    клятв  -  обещаний,  
Да,    не    варились  мы    в    жизни    в    едином  соку.

Да,    не    мои    тебя    губы    утрами    целуют,
Да,    не    мои    тебя    руки    ласкают    в    ночи...
В    храме    для    нас    никогда    не    споют...  "Аллилуйя..."
Всё    же    прощаться    не    вижу    каких-то    причин.

Будь    со    мной...  мысленно...    рядом    -    как    ангел-хранитель,
В    каждом    мгновении    -  праздником    тихим    моим...
Мы    уже    связаны    тонкой    невидимой    нитью    -
Чувством    прекрасным    и    самым    желанным    таким...

Знаю,  в    нём    много    болезненных    есть    ощущений...
В    жизни,    увы,    невозможно    без    боли    совсем.
Всё    же    во    мне    не    найдётся    и    капли    сомнений,
В    том,  что    ты    стал    для    меня    неожиданно...  всем...

Всем,    что    так    нужно    для    бренной    сумятицы    жизни  -
Воздухом,    светом    и    даже    рожденным    стихом.
Не    обещай,    что    любить    меня    будешь...  до    тризны!..
Просто    мечту,    я    прошу,    не    руби    топором.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741776
дата надходження 13.07.2017
дата закладки 13.07.2017


*Svetlaya*

мій янгол знову хмари розмальовує…

ти  виснажив  усі  мої  думки...
їх  отруїв  пекельними  чорнилами...
поставив  в  серці  рядно  крапочки...
а  я  і  досі  (як  не  дивно)  з  крилами...

а  літо  сяє  сонячним  теплом...
відгомін  в  спів  пташиний  перетворює...
і  промінь  сонця  пада  на  чоло...
мій  янгол  знову  хмари  розмальовує...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739729
дата надходження 28.06.2017
дата закладки 11.07.2017


Світла (Імашева Світлана)

Ці виноградні грона бурштинові…

                                                                                                             ********
                                                                       Ці  виноградні  ґрона    бурштинові
                                                                       В  вінку  зелено-росянім    мовчать.
                                                                       Спадають  тихо    тіні  вечорові
                                                                       На  рясно-кучеряву  благодать.

                                                                       Паде  роса  -  і  щось  тепліє  в  грудях,
                                                                       Малює  літо  ніжну  акварель...
                                                                       Вечірні  згуки  сутінками  блудять
                                                                       Між  сонних  заколисаних  осель.

                                                                     Цей  дивний  Світ,  отінений  журбою,
                                                                     Цей  сплеск  таланту  Вічного  Творця,
                                                                     Що  хвилями  небесного  прибою
                                                                     Вихлюпує  й  нуртує  без  кінця...

                                                                     Я  вся  у  нім,    хоча  могла  й  не  бути:
                                                                     Дарунок  -  вибір  вічного  Життя.
                                                                     Це  щастя  -  рідне  Слово  серцем  чути,
                                                                     І  жити,  і  любить  -  до  забуття.
                                                                     

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741214
дата надходження 09.07.2017
дата закладки 09.07.2017


Наташа Марос

ЖЕБРАЧКОЮ…

Не  питай  мене  сьогодні  про  дощі,
Бо  і,  справді,  я  не  знаю,  що  сказати  -
Моя  осінь  у  старенькому  плащі
Замітає  мокре  листя  біля  хати...

Не  нагадуй  мені  більше  про  літа  -
Я  сама  вже  заблудилася  у  часі.
Не  запитуй  -  моя  відповідь  проста:
Розгубила  давні  мрії  всі,  зірчасті...

Не  блукай  в  моїй  душі,  в  моєму  сні
І  не  вгадуй,  як  минуле  прожилося  -
Все  одно,  те,  що  наснилося  мені,
Не  озветься  в  твоїм  серці  відголоссям...

Не  приховуй  за  лаштунками  зі  зла
Хитромудрі  і  нав'язливі  повчання,
Бо  так  легко  в  свою  осінь  я  зайшла,
Добровільно,  своєчасно,  без  вагання...

Не  чаклункою  з'явилась  у  світи,
А  жебрачкою...  в  очікуванні  дива...
І  до  Господа  звертаюся:  "прости"...
Знову  дощ  пішов...  О,  ні  -  цілюща  злива...

Не  питай  мене  сьогодні  про  дощі...

                       -          -          -

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699185
дата надходження 07.11.2016
дата закладки 09.07.2017


Леся Shmigelska

ДОРОГА ДО ЩАСТЯ


А  жінці  для  щастя  багато  не  треба,
Лиш  поруч  надійне  відчути  б  плече.
Відтак  –  незахмарене  війнами  небо,
Побувши  між  зорями  –  прагнути  ще…
Торкатися  висі  з  коханим  у  парі,
Блукати  Шляхами  Молочними  вдвох…
Ти  чуєш  цей  шепіт,  небесний  звіздарю?
За  нас  певно  молиться  нині  сам  Бог.
І  хай  не  погаснуть  галактики,  люди,
Хай  пісня  не  тихне  ота,  з  піднебесь.
Без  нас  цей  Усесвіт  лиш  крихтою  буде,
А  з  нами  він  –  ціла  планета,  увесь.
І  так  буде  завтра,  і  так  буде  далі  –  
Померкнуть  огні  від  щасливих  очей.
Напишуть  вірші  мандрівні  менестрелі
Про  нині,  про  вічність,  про  космос  оцей.
…А  жінці  за  щастя  б  ввесь  світ  обійняти,  
Спинити  пожарища,  війни,  біду…
Ти  чуєш,  Плането,  я  –  жінка,  я  –  мати,
Про  щастя  не  мрію  –  до  нього  іду…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741183
дата надходження 08.07.2017
дата закладки 08.07.2017


Віталій Назарук

НЕДОСПАНІ НОЧІ

Бродили  стежками,  нам  зорі  світили,
А    Місяць  за  хмари  ховавсь.
Життя  ми  любили  і  ночі  любили,
Коли  соловей  заливавсь.

Пр:  Тепер,  як  не  спиться,  то  бачаться  зорі
І  чуються  ті  солов’ї…
І  сняться  мені  знов  недоспані  ночі,
Недоспані  ночі  мої…

Аж  серце  лоскоче  той  спомин  часами
І  пахне  волосся  твоє.
І  навіть  громи  не  лякають  басами,
Хоч  ніч  блискавиці    снує.

Пр.
Дивлюся  на  небо,  немов  в  твої  очі,
Хоч  чуб  вже  давно  в  сивині.
І  згадую  я  ті  недоспані  ночі,
Що  зорі  скидали  мені…

Пр.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740625
дата надходження 05.07.2017
дата закладки 05.07.2017


Наталя Данилюк

Доторк

І  торкнеться  до  мене  уперше  земний  чоловік,
У  якого  в  очах  мерехтить  перламутрова  хвоя,
І  притулить  долоню  свою  до  тремтливих  повік,
І  від  доторку  сего  забудуся,  де  я  і  хто  я…

І  трава  оживе  під  ногами,  волога  й  густа,
І  в  аркані  зійдуться  над  нами  старі  осокори.
«Я  не  згуба  тобі,  чоловіче,  я  древня  вода,
Що  з  правіку  тече  й  напуває  смарагдові  гори».

І  торкнеться  до  мене  удруге  і  скаже:  «Бери,
Ці  реліктові  храми  тобі  залишаю  у  спадок…».
І  сплетуться  між  нами  всі  запахи  і  кольори,
І  солоною  цівкою  піт  побіжить  між  лопаток.

І  гірським  полонинам  забракне  п’янкої  роси,
Щоби  спрагу  мою  втамувати  й  вогонь  загасити…
І  зіллються  між  нами  вібрації  і  голоси,
І  почнуть  мироточити  пальців  його  сталактити.

І  торкнеться  до  мене  утретє  земний  чоловік,
І  промовить:  «Ти  згуба  для  мене,  ти  лік  мені,  жінко,
Бо  коли  я  торкаюсь  пелюстя  тремтливих  повік,
Твої  очі  стікають  в  долоні  небесним  барвінком…».

І  в  гортані  його  застрягають  солодкі  слова,
Перестиглими  сливами  тріскають,  скапують  в  душу…
«Я  трава,  чоловіче,  я  дика  шовкова  трава,
На  фісташкових  віях  росу  передсвітню  ворушу».

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739407
дата надходження 26.06.2017
дата закладки 26.06.2017


Крилата

Люблю цей дощ

Люблю  цей  дощ  із  пахощами  м’яти,
Цей  ліс,  укритий  сірим  полотном.
Нагуслих  хмар  не  важені  карати
Над  озером,  повитим  тихим  сном.

Люблю  ці  трави,  вимиті  начисто,  
Подзьобані  калюжами  шляхи,
Цю  акапель  дощу,  що  лине  містом,
І  вводить  в  транс  долини  і  верхи.

Люблю  птахів  приглушене  співання,
Дворів  дрімотних    мокру  наготу
І  митей  надкосмічне  римування,
Їх  чисту  недоторкану  цноту.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739126
дата надходження 24.06.2017
дата закладки 24.06.2017


Любов Ігнатова

Вербовий затишок

Наливсь  медами  місяць  —  роздобрів,
Ліниво  котиться  між  зорями  до  ранку.
Із  берега  за  зграйкою  човнів
Спостерігає  вітрова  коханка  —

Гнучка  верба,  схилившись  до  води,
Купає  в  прохолоді  довгі  коси...
А  я  приходжу,  зранена,  сюди,
Коли  у  душу  зазирає  осінь,

Коли  голосять  в  тузі  журавлі
І  дощ-в-мені  налагоджує  скрипку,
Щоб  виплакати  всі  свої  жалі
Вербі  і  вітру,  місяцю  і  рибкам.

Щоб  причаститись  співом  солов'їв,
Ввійти  у  чароспокій  вечоровий
І  віднайти  крилатість  своїх  снів,
Де  ти  і  я,  і  затишок  вербовий...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738541
дата надходження 20.06.2017
дата закладки 20.06.2017


Надія Позняк

На прозорій тарелі неба…

На  прозорій  тарелі  неба  
білопінно  хмарки  лежать.  
Ми  з  тобою  -  зелені  стебла,  
нам  з  тобою  тут  доживать.  

Хоч  дивись,  не  дивися  вгору,  -  
тільки  й  віри,  що  там  -  любов,  
там  гаптують  від  сонця  штори…  
Тут  земля  приготує  схов.  

І  на  цьому  відрізку  часу  
зеленій,  зеленій,  немов  
ми  з  тобою  -  трава  на  трасі,  
а  насправді  ми  є  любов.

     травень  2017


Фото  від  Надії  Позняк

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736076
дата надходження 02.06.2017
дата закладки 20.06.2017


Олеся Лісова

Розбуди мене вранці…

Ти  мене  розбуди
Коли  перші  промінчики  сонця
Первоцвітами  ляжуть    на  наші  заспані  шибки,
Я  біленьку  фіранку  відсуну  із  свого  віконця
Подивлюсь  чи  проснулись  в  моєму  садку  нагідки.

Чи  вже  мальви  князівни  умили  свої  оченята
І  розсипали  роси,а  ті  задрімали  в  цвіту,
А  згасаючі  зорі  летіли  на  руту  і  м’яту
Рум’янковим    нектаром  ,манивши  осу  на  льоту.

Чи  духмянії    груші  гіллям  подих  літа  зловили
Та  його  прихистили  і  золотом    впали  в  траву,
Ароматом    медовим    вони    їжачка  розбудили,
Той  так  солодко    спав  і  лиш  бачив  небес    синяву.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738584
дата надходження 20.06.2017
дата закладки 20.06.2017


Олена Вишневська

Доброго ранку, моя перелітна пташко

Доброго  ранку,  моя  перелітна  пташко!
Як  подолала  свій  шлях  /крізь  тумани/  сюди?
Спека  така  неможлива,  що  й  дихати  важко.
Душать  у  грудях  солоні  краплини  води.

Не  зупиняйся:  немає  ні  хліба,  ні  злата.
/Точать  на  мене  завбачливо  будні  ножі./
Все,  що  зуміла  б  тобі  я  сьогодні  віддати  –  
Подих  і  руку,  допоки  дійдемо  межі.

Краще  лети!  Вбережи  свої  крила  від  клітки.
Тут  не  вітають  свободу  і  вільний  політ.
Точаться  війни.  Стріляють  гармати  у  свідків.
І  по  периметру  правди  –  оголений  дріт…

Не  побороти  супротив  земного  тяжіння:
Небо  –  твоє,  та  не  може  належати  нам...
Просто  лети,  повертаючись  у  сновидіння
/Будемо  тіням  давати  свої  імена/.    

Просто  лети!  Подолай,  моя  пташко,  кордони!
Бачиш,  де  лінія  дотику  неба  й  землі:
Там  зовсім  інші  /до  нас  небайдужі/  закони.
Там  навіть  нашій  любові  серця  замалі…  


[i]/колись/[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738424
дата надходження 19.06.2017
дата закладки 19.06.2017


Владимир Зозуля

Не бойтесь полночи

Полночь  зевала  сонно,
Или  вздыхала  просто.
В  доме  гасили  окна
И  зажигали  звёзды.
Мир  был  ночною  тенью,
Прямоугольно  сужен  –  
Окнами  в  наважденье,
Окнами  в  чьи-то  души.
Узость  око’н  бездонна,
В  ней  –  окоёмы  неба.
Можешь  –  черпай  ладонью,
Страшно?–  Зажмурься  слепо.
Только  не  запирайся,
Не  засыпай  так  рано,
Только  не  отстраняйся
Толстой  оконной  рамой.
Тягостно  и  покорно,
Не  уставай,  не  надо,
Или  я  брошу  в  окна
Камни  слепого  взгляда
И  отыщу  там  где-то,
В  ваших,  разбитых  настежь,
Окнах  –  осколки  света,
Жизнях  –  осколки  счастья.
́

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737595
дата надходження 13.06.2017
дата закладки 13.06.2017


Людмила Пономаренко

За якою межею…

                                                                                                         Подрузі                                          
За  якою  межею,  за  яким  небосхилом  і  де
Зупинились  твої,  не  запалені  сонцем  світанки?
Тільки  час  невблаганний  монотонно-байдуже  іде
Крізь  химерність  надій,  доль  людських  непрості  витинанки.

Десь  в  куточках  душі  пам’ять  сміхом-дзвіночком  лунає,
Твоїм  голосом  вітер  зронить  спогад  у  серце  моє
З  ілюзорністю  віри,  що  розлук  на  землі  не  буває,
І  прихильності  світлом,  що  між  давніми  друзями  є.

Буду  грітися  ще  в  твоїй  посмішці      й    щирім  вітанні
І  невчасності  докір  відчувати,  як  втрати  сумні,
І  молитися  тихо  в  земному  без  тебе  світанні
З  почуттями  подяки,  що  ти  стрілась  в  дорозі  мені.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735313
дата надходження 27.05.2017
дата закладки 27.05.2017


гостя

Ріки медові…



Постіль  стели  мені  –
Чистий  арктичний  сніг.
Квіти  збирай  мені  –  пряні  альпійські  луки.
Випий  мене,  вітре…  сонячний  оберіг,
Щастя  циганське  –
     з  рук  у  найперші  руки.

Йди,  сіроманцю,  
На  спалах  готичних  вій.
Серце  навпіл  (власне,  знати  тобі  не  конче)
Грай  же,  сліпий  заклинателю  древніх  змій.
Ріки  медові…
     я  засинаю,  вовче…


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734400
дата надходження 21.05.2017
дата закладки 21.05.2017


Іванюк Ірина

Все, як і колись…


Падало  сонце,  видивом  мінилося.
Все,  як  і  колись...  Чи  то  тільки  наснилося?

Ось  небо,  як  тоді,  -  аквамаринове...
Соловейчине,  рідне,-  до  душі,-  дитинне...

Тільки  от...  Чи  мій?  Чи  це  той  соловейко?
Постарів  ти,  либонь,  облітавши  земельку...

Сонце  котиться  в  ніч,  а  на  ранок  займається...
Соловейковий  спів  духом  світу  вертається.

19.05.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734195
дата надходження 20.05.2017
дата закладки 20.05.2017


уляна задарма

…з невіршів 2

Травень,  сімнадцяте.  Ранок.  Квадрат  вікна.
Поверх  -  дев'ятий.  Дорога.  Дроти.  Стіна.
Сонце  танцює  -  і  знаки  химерні  на
звичних  предметах  вібрують  -  горять  незвично...

Сонячні  "па"  на  естраді  мого  стола...
Радіохвилі  з  незмінними  бла-бла-бла...
Де  ти  взялася,  дурненька  мала  Бджола,
в  світі,  що  пахне  не  медом...

                   ...в  кращому  випадку  -  хрустом
цупких  папірців,чи  парфумами  NINO  RICCI

Безладом...  Блазнями  (  їхні  серця  -  картон),
вчасно  не  вжитими  "  Вірю",  "чекаю",  "оммм..."
Цвіт  на  шпалерах  -  повір  -  то  лише  фантом.
Та  позаяк  ти  вже  тут  -  то  побудь  ласкава:

В  мене  є  кілька  хвилин  -  випий  зі  мною  кави

звісивши  лапки  з  відчиненого  вікна,
спостерігаючи:  травень,  трамвай,  весна,
ранок,  жебрак,  лімузин,  світлофори,  фари...
Поміж  новин,  хмародерів,  дахів,  дротів,
снайперських  куль  і  палаючих  літаків

в  сонячне  небо  пливуть  невагомі  хмари
,

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734062
дата надходження 18.05.2017
дата закладки 19.05.2017


Виктория Роше

Дочери из "Маленьких стихов"

II

Я  бодрствую,  а  ты  во  власти  сна.
На  трикотажной  розовой  пижаме
Прикреплен  бантик.  И  его  краями
Твоя  щека  слегка  раздражена.  
Я  ленту  двигаю  и  думаю  о  том,  
Что  ничего  нежней  нет  этой  кожи,  
Которая  в  одно  мгновенье  может
Быть  исцарапанною  шелковым  бантом.


IV

Такая  нежность  есть  в  твоих  руках,
Когда  они,  как  лепестки  жасмина,
Ложатся  мне  на  шею  и  плечо.
Ты  так  мала,  что  до  сих  пор  еще
Мое  письмо  к  тебе  не  слишком  длинно,
Но  так  прекрасна  -  что  в  стихах  оно...



VIII

Я  знаю:  ты  всю  ночь  растила  себе  ресницы.
Гладкие  черные  полосы  стригла  на  нежные  волосы.  
Проснулись.  У  всех  у  нас  лица  как  лица,  
А  ты,  мастерица,  глаза  себе  сделала  взрослыми.


XIII

Сколько  лет  тебе?  -  Одно  лето.
Сколько  зим  тебе?  -  Ни  одной.  
Я  недавно  родилась  в  семье  поэта,  
Чтоб  поэт  записывал  за  мной.  


Все  мои  агушки-потягушки
Он  усердно  превращает  в  стих.  
Мне  поэт  показывал  игрушки,  
Я  внимательно  таращилась  на  них.  


У  лягушки  кожаные  лапки,  
Мне  понравился  их  пёстренький  узор.  
А  поэт  писал  в  своей  тетрадке
Что-то  про  "невыразимый  взор".

XVI

Ты  на  моих  руках,  но  между  нами  есть
Преграда  в  виде  книги,  что  прочесть
Мне  хочется  быстрее.  Я  листы
Верчу  одной  рукой,  покуда  ты
(Мне  верить  хочется)  надумываешь  спать.
Я  забываюсь  на  примерно  пять
Исполненных  поэзией  страниц,
А  после  думаю  увидеть  пух  ресниц
Опущенных,  открытый  в  дрёме  рот,
Но  ты  глаза  таращишь  в  переплет…
Вот  так  с  тобой,  мой  маленький  зверёк,  
Прочли  Набокова  мы  –  вдоль  и  поперёк.


XVI

Уснула  рядом.  Я  тебя  как  хлеб,  
Отставив  далеко,  несу  к  кроватке,  
Кладу  в  нее,  как  в  печь,  чтоб  в  ней
Ты  подрумянилась  еще.  Но  сладкий
Твой  запах  так  манит,  что  я  разок
Прикладываюсь  к  мускусной  головке
И  отрываясь,  вижу  твой  глазок.  
(Когда  бы  говорил,  сказать  бы  смог,  
Что  пекарь  я  пусть  нежный,  но  неловкий.  )


XXIX

Сон  глубже  проникает  –  так,  
Что  отпускаешь  вдруг  
Тугую  соску  изо  рта,  
Как  свечечку  из  рук.


XXXIV

Почти  стоишь,  Венера  в  ползунках,  
И  наряжаешься  по  пасмурной  погоде.  
Ты  -  тайна  маленькая  о  семи  замках,  
О  капюшоне  и  о  сладкой  морде.


XLIV
Отселяю  доченьку  в  комнату  свою.  
Плачу,  будто  доченьку  замуж  отдаю.
Прячу  ее  кофточки,  шортики  в  комод.  
День  придет  -  и  доченька  от  меня  уйдет.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194950
дата надходження 10.06.2010
дата закладки 18.05.2017


Крилата

ЩО, ДЛЯ ТЕБЕ, ХЛОПЧЕ, УКРАЇНА?

 (дитячий)
Що  для  тебе,  хлопче,  Україна?
Руки  мами,  батьківські  коліна.
Це  земля  прародичів  чудова,  
Де  тепло  сердець  і  рідна  мова.

Дзвони  храму  у  неділі  й  свята,  
Босі  ноги  у  траві,  де  м’ята,
Сад,  улітку  плодом  густо  вкритий,  
Ліс-чаклун,  хмарками  оповитий.

Це  карпатські  буки  і  смереки,  
Рій  бджолиний  і  гніздо  лелеки.
Золотом  налитий  в  полі  колос,
Соловейка  в  надвечір’я  голос,

Що  облюбував  собі  калину,
Біла  хата,  мальви  біля  тину.
Це  сорочка,  вишита  нитками
В  кольорах  веселкової  гами.

Літописець-дуб  і  плющ  повзучий,
Чорне  море  і  Дніпро  ревучий,  
Що,  неначе  сич,  в  негоду  виє,
Місто  Лева  і  столиця  Київ.

Однокрайці,  що  швидкі  до  праці,
Дух  упівців  і  холодноярців,
Посівів    любові  сходи  пишні,
Край,  мені  дарований  Всевишнім.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733734
дата надходження 16.05.2017
дата закладки 16.05.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. НЕПРОМИНАЛЬНІСТЬ

(У  студентські  часи,  навчаючись  кілька  місяців  у  Оломоуцькому  та  Празькому  університетах,  мені  в  око  потрапили  чеські  поминальні  клепсидри  –  великі  аркуші  рукописних  некрологів,  виставлених  перед  будинками  на  вулицях,  з  обов’язковими  ритуальними  живими  червоними  трояндами,  переламаними  і  обвитими  чорними  стрічками,  з  незмінним  надписом,  що  рівнозначний  українському  «Вічная  пам’ять»  -  [i]«Кdo  byl  milowan,  neni  zapomenout»[/i],  що  в  перекладі  звучить:  
[b][i]«Хто  був  коханим,  не  є  забутим»![/i][/b])

Як  проминальність  цю  нам  відбути  –
«хто  був  коханим,  не  є  забутим»…
Не  є  забутим,  не  є  пропащим
Все  те,  що  рідне,  все  те,  що  наше.
                 Тож,  а  чи  бути,  а  чи  не  бути  –
                 «хто  був  коханим,  не  є  забутим».

Життя  минуще  –  нетлінні  тру́ди  –
«хто  був  коханим,  коханим  буде».
Душа  нетлінна,  як  колисанка:
Біла  сорочка  та  й  для  Іванка…
                 Обітованні  і  в  криптах  рути  –
                 «хто  був  коханим,  не  є  забутим».

…О  шквали  бранні,  на  списах  –  груди  –
Хто  був  коханим,  коханим  буде…
Сочить-ятриться  незгойна  рана  –
Хтось  був  «коханий»,  була  «кохана»…
               І  в  день,  і  в  темінь  їх  окрик  чути:
             «Хто  був  коханим,  не  є  забутим»!

Є  і  по  смерті  в  тім  насолода  –
Земля  кохана,  кохана  врода…
З  очей  спадає  луда  облуди  –
Хто  був  коханим,  коханим  буде!

Усі  кохані  в  часи  прощальні  –
[i]Непроминальні,  непроминальні…[/i]
               Усім  жаданим  –  жаданим  бути  –
               «хто  був  коханим,  не  є  забутим».

[i](Зі  збірки  громадянської  лірики
"Непроминальність,  або  Енколпіони  для  душ".  
-  Львів:Сполом,2017)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732540
дата надходження 09.05.2017
дата закладки 11.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. ЕПІТАФІЯ

[i]«Тебе  нема  –  і  серцю  тужно.
Думки  летять  в  країну  мрій.
Минає  день  за  днем  байдужно
І  гасне  чар  моїх  надій.

Прилинь  до  мене  на  хвилиночку,
Голівоньку  схили  на  грудь,
І  в  тихих  пестощах  кохання
Про  все  забудь,  про  все  забудь.»[/i]
[i](Ще  змалечку  наспівувала  мені  мама  своїм
дзвінким  сильним  голосом  ретро-танго  30-их  років
[b]"Прилинь  до  мене"[/b]  на  слова  і  музику
 Ярослава  Янівського  з  присвятою  моїй  бабусі  
Марії  Стасів-Вовк.  Первісно  "Епітафія"  призначалася
їй...  Тепер  уже  й  мами  нема...  
Сьогодні,  у  цей  дощовий  травневий  день,  
їй  виповнилося  б  81...)
[/i]
Прилинь  до  мене,  радосте  моя…
Літа  між  нами  плинуть  течією,
А  серцю  тужно  дотиком  єлею,
Коли  на  мить  приходиш  ти  здаля.

Минають  дні,  байдужні  до  біди…
Твої  сліди  –  прочинене  віконце…
Коли  зайде  і  в  нас  вечірнє  сонце,
ти  хоч  листочком  пізнім  упади…

Коли  промінчик  щастя  догорить
І  розітне  крило  прощальне  тишу  –
Тебе  на  грудях  ласкою  вколишу:
Моя  лебідко,  що  тобі  болить…

А  мить  щемить  –  летить  і  квилить  час  –
І  ронить  наша  пам'ять  сльози-перли
На  пестощі…  на  те,  що  ми  не  вмерли,
Коли  між  нас  уже  немає  нас.

«Мене  нема»,  –  голівоньку  схиля,
І  гаснуть  чари  млою  безнадії…
…В  мені  воскресни  знадою  лелії  –
Прилинь  до  мене,  радосте  моя…

[i](Зі  збірки  "Самоцвіти  сокровення"  -  Львів:Логос,  1997)
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732400
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 11.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. ІТАЛІЙСЬКА ШКОЛА ЖИВОПИСУ "ПЛАЧНА МАРІЯ МАГДАЛЕНА"

[i]На  Третю  неділю  по  Пасці  згадуємо  
       [b]Мироносиць[/b][/i]

О  Магдалено,  ти  є  грішниця,
Ти  просто  жінка,  ти  -  як  всі.
Твій  плач  мине,  і  ти  утішишся,
І  очі  вмиєш  у  росі.
Христос  воскрес!..  Неси  Тіберію
На  добру  вість  святе  яйце.
Він  вп'ється  в  нього,  як  в  імперію,
А  ти  не  знатимеш  про  це.
На  тебе  вже  давно  направлені
Усі  прокажені  ножі,
Коли  летить  каміння  праведне,
Ніхто  не  скаже:  поможіть!
Піски  гуляють  над  пустелею
І  бродить  скрізь  нечиста  плоть,
а  над  Небесною  Оселею
Воскресле  сіється  тепло.
А  над  тобою,  над  повією,
Снує  життя  чудни́й  килим  -  
Ти  повертаєшся  Марією
В  далекий  свій  Єрусалим.
І  припадає  плем'я  хамове
До  ніг  твоїх,  а  із  небес
Спадає,наче  гілля  пальмове,
Стозвукий  глас:  "Христос  воскрес"!

[i](З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731645
дата надходження 03.05.2017
дата закладки 11.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "АMORI VITAM IMPENDERE"

[i]“Amóri  vítam  impendére”
[b]«Життя  присвячую  любові»[/b]
Аполлінер[/i]

«Amóri  vitam…    vítam  impendére…»  -
 рука  Старої  і  Нової  ери…
Пульсує  серце  в  камені  печери:
«аmori  vitam…    vitam  impendere…».
Пощерблені  мечі  і  кавалери  –  
«аmori  vitam…    vitam  impendere…».
Троянди  тлінні  на  осінні  сквери  –  
«аmori  vitam…    vitam  impendere…».
На  імена  опалі  і  на  квіти
Благає  «Господи!»  рука  -  «аmori  vitam…».

Благає  Господа  рука,  а  гук  гукає,
пощо́  гукає  і  кого  шукає
в  печерній  чорноті,  в  палкій  покорі:
«O  sóli  Deo  Glória  amóri…».
Країнами,  епохами,  віками
пульсує  серце,  бо  воно  ж  не  камінь,
блукає  серце  –  в  Лету  кануть  лі́та  –  

опалим  іменам  і  квітам  –  «vita»!

Зникаю  у  Садах  Семираміди,
плекаю  квіти  для  малої  Іди,
згораю  Оком  Гора  до  Ісіди
і  опадаю  пилом  з  піраміди  –  

я  там  блукаю  –  квіт-ім'я  шукаю
  і  не  знаходжу.  І  назад  вертаю…

«Аmóri  vítam…    vítam  impendére…»  -  
Любові  псалм…  Смичок  Аполлінера!
На  келії  і  на  соборні  стіни:
«Моя  любове…»  -  перша  скрипка  Ліни!
Нестямне  соло:  «soli  De…»  -  отямиш  –  
«люблю…
за  мене  не  виходьте  заміж».*
Мінорний  втор…  Собор  святого  Віта  –  
і  дзвін  як  камертон:  «аmóri  vítam».

Благословен  єси  квітковий  хист,  
Щербатий  меч,  осінній  падолист
рукою  тої  ж  вицвілої  ери:
«аmori  vitam…    vitam  impendere…»  -
Благає  Господа  рука,  а  гук  гукає,
в  пітьму  гукає  і  в  пітьмі  шукає:
далекий  мій…  
  утрачений…  
люблю!  –  
І  пелюстки  гублю…
       гублю…
гублю...

...Пульсує  серце  твердо,  наче  камінь:
"Ж  и  т  т  я
п  р  и  с  в  я  ч  у  ю
Л  ю  б  о  в  і".
Amen.

*За  поезією  Ліни  Костенко.

[i](Зі  збірки  "Самоцвіти  сокровення".  
-  Львів:Логос,1997)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732856
дата надходження 11.05.2017
дата закладки 11.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. КАРТИНА ПАВЛА МЕРВАРТА "ПОТОП"

[i](Париж.1881р.)[/i]  
ЛЬВІВСЬКА  КАРТИННА  ГАЛЕРЕЯ

[i]«…Ной  мав,  окрім  трьох  синів,  ще  й  доньку  –  Сару.  Вона  покохала
молодого  пастуха  Еммануїла.  Коли  батько  повідомив  її,що  всі  люди
загинуть  у  хвилях  всесвітнього  потопу  і  врятуються  тільки  члени
його  родини,  Сара  відмовилася  сісти  у  ковчег  і  залишилася
разом  з  коханим.»
(З  апокрифа.Легенда  до  картини)[/i]

[b]І.  С  А  Р  А[/b]
Призви  мене,  призви  і  не  пускай…
Мій  муже  смертний,будь  мені  опорою.
Я  ради  тебе  свій  покину  рай
І  теж  загину  смертю,  навіть  скорою…
Утішся  тим,  що  в  тебе  на  руках
Дано  мені  злучитись  із  водицею.
Не  розпачай…  Відкинь  панічний  страх…
Я  в  темінь  одізвусь  тобі  жар-птицею.
…І  скільки  б  там  води  не  прибуло,
Не  проклинай  в  пекельнім  стоголосію
І  не  благай,  щоб  чару  пронесло,–
Дочасно  нам  не  випити  амброзію…
Не  досконала  вічність  у  богинь,
Коли  вівтар  жертовності  відпущено…
Призви  мене,  призви  і  не  покинь  –
Ми  у  воді  очистимося  душами,
Поборемо  падучих  тіл  напасницю,
Приймемо  смерть,  як  свій  останній  злет,
Дарма,  що  ані  в  кольорі,  ні  в  пластиці
Цю  мить  не  закарбують  води  лет…

…Як  рухне  туч  склепіння  непрозоре,
Як  здибиться  над  нами  неба  край,
Як  зімкнеться  над  нами  грізне  море  –
Призви  мене…  призви  –  і  не  пускай.

[b]ІІ.  Е  М  М  А  Н  У  Ї  Л[/b]

Мені  у  руки,  Саро,  прихились…
Надлюдську  волю  являть  мої  руки!
У  валі  смертоносної  розлуки
Ти  о  плече  мужиче  обіпрись…
Благаю  небо  я  не  о  спасінні  –
Німа  до  сліз  потопу  течія…
Узри  мене  у  світлім  воскресінні  –
Ти  ще  пливтимеш…першим  піду  я…
Волію  Божий  суд  зустріти  сто́я,
Вслухаючи  твоє  «еммануї…»:
Могучий  Ягве,  Сара  –  донька  Ноя,
Карай  мене,  але  врятуй  її  !
Вона  невинна…  Я  –  першопричина
Її  прощальних,  передсмертних  мук…
Коханих  членів  паросте  живильна,
Мені  в  єднанні  прихились  до  рук!

...Як  божий  смерч  найвищу  хвилю  здійме
І  стан  мій  скам'яніє  у  мольбі,
Я  призову  тебе  в  свої  обійми  –
Останній  світ  в  очах  моїх  –  тобі!

[i](Зі  збірки"Самоцвіти  сокровення".
 -  Львів:Логос,1997)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732691
дата надходження 10.05.2017
дата закладки 10.05.2017


Шон Маклех

Запах вересу

Старий  ірландський  божевільний  сад
Коріннями  вростає  в  порожнечу,
Глухим  дольменом  нависає  над
Минулим  та  майбутнім,  і  малечу
Журливо  кличе  на  грушкИ  і  виноград.
Ти  не  втомився?  Відпочинь  хоча  б,
Послухай  вітру  стогін,  осені  журбу,
Торкнись  долонею  холодного  каміння
Ти  знав  лише  поразки  й  боротьбу,
Чув  моря  шум  і  чайок  голосіння,
Тепер  спочинь  –  ще  встигнеш  випити  води,
Піти  болотами  нечутною  ходою,
Розтанути  у  гіркоті  нічної  мли,
Лягти  під  вересом  чи  під  вербою  молодою,
Землею  стати  чи  пірнути  в  глибину
Старого  пагорбу,  де  тихо  сплять
Прозорі  привиди  синів  Богині  Дану
Чекаючи…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 09.05.2017


Петро Кожум'яка (Ян Укович)

Скляна мелодія (Прозорий світ Шон Маклех)

На  кораблі  скляному  я  пливу
Прозорому  –  як  сниво  наяву,
Пливу  –
На  острів  кришталевий:  диво  скла:
Прозорий  світ:  туман,  роса,  імла
Забарвлюють  прозорість  в  колір  молока,
Крізь  скелю  скла  світ  місяця  торка.
І  срібло  осені  у  цей  спокійний  час
Від  острова  майстрів  та  пастухів
Як  місячна  доріжка
Пливу  –
В  скляні  вітрила  дме  вітрів  двоспів,
Жене  думки  вперед  вітрильник-ліжко…

Під  дном  скляним  пливуть  стада  почвар
З  глибин  несуть  свій  споконвічний  дар  –
Забути.
І  примарний  вітер-вечір.
Сирою  ковдрою  на  плечі
Накрила  й  хвилею  пітьма.
Скляним  веслом  солона  гіркота,
Як  поцілунок  вічності-спокути.

Гірке  моє  теперішнє  життя,
Прозоріший  за  скло  -  це  я  –
Прозоріший  від  вітряного  дня,
Прозоріший,  аніж  Ірландія  моя...

І  серед  простору  залишусь  мандрівцем
Такого  синього  і  синім  ялівцем
Я  проросту  серед  камінної  землі
Ірландської  віршами
У  склянім  житті,
В  прозорій  славі
Кидати  буду  у  «цвяховану  блакить»  -
Бо  зорі  цвяхи,  хай  не  зовсім  золоті,
А  десь  іржаві...

На  каменях  скляних,  нехай  щомить
Дзвенять  (бо  скло)  і  музика  скляна  звенить
Шляхами  скла  й  прозорості  вина
Скляна  мелодія  моя  луна...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732571
дата надходження 09.05.2017
дата закладки 09.05.2017


Шон Маклех

Прозорий світ

                                           «...І  вільних  відьом  в  світі  вже  нема
                                                     Цих  леді  гідних  –  ні  мітли,  ні  сліз...»
                                                                                                                 (Вільям  Батлер  Єйтс)

                                 Згідно  давніх  ірландських  легенд  потойбічний  світ  
                                 розташований  на  скляному  острові,  де  все  прозоре...  

На  кораблі  скляному  я  пливу
Прозорому  –  як  сниво  наяву,
Пливу  –  
На  острів  кришталевий:  диво  скла:  
Прозорий  світ:  туман,  роса,  імла
Забарвлюють  прозорість  в  колір  молока,
Крізь  скелі  світло  місяця  до  нас  
Пливе.
І  срібло  осені  у  цей  спокійний  час
Від  острова  майстрів  та  пастухів
Пливу  –  
В  скляні  вітрила  дме  вітрів  двоспів,
Під  дном  скляним  пливуть  стада  почвар
Що  з  тьми  несуть  нам  споконвічний  дар  –  
Забути.  І  примарний  вітер-вечір.
Скляне  весло.  Нам  ковдрою  на  плечі
Лягла  пітьма.  І  моря  хвиль  солона  гіркота
Гіркіша,  ніж  моє  теперішнє  життя,
Прозорим  стану  я  –  
Прозорішим  від  вітряного  дня,
Прозорішим,  аніж  Ірландія  моя...  
І  серед  простору  залишусь  мандрівцем
Такого  синього  і  синім  ялівцем
Я  проросту  серед  камінної  землі
Ірландської  і  зоряні  вірші
Кидати  буду  у  «цвяховану  блакить»  -  
Бо  зорі  цвяхи,  хай  не  зовсім  золоті,
А  десь  іржаві...  На  скляній  траві,
На  каменях  скляних,  які  щомить
Дзвенять  (бо  скло)  і  музика  скляна
Шляхами  скла  й  прозорості  вела...    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731314
дата надходження 01.05.2017
дата закладки 09.05.2017


Денисова Елена

Я слухаю мелодію дощу

Я  слухаю  мелодію  дощу,  
збираю  в  пригорщу  його  прозорі  ноти  
і  знов  натхнення  відчуваю  дотик,  
слова  у  чистих  водах  полощу.  

Так  тихо...  Тільки  крапель  перестук  
викреслює  по  склу  шляхи  зміїсті...  
Впадає  в  ніжний  сон  принишкле  місто  —  
чарує  заколисуючий  звук.  

Не  хочу  я,  щоб  дощик  цей  ущух  —  
Нема  ніжніше  пісні  дощової.  
Струмує  блюз  із  хмари  воскової...  
Я  слухаю  мелодію  дощу.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732558
дата надходження 09.05.2017
дата закладки 09.05.2017


Світла (Імашева Світлана)

І прощання, і воскресіння…

                                                                   *******************

                                             В'яне-гасне  печаль  осіння:
                                                                         За  очима  вікОн  -  зима...
                                           Це  сопранове  голосіння  -  
                                                                         Чи  прощання,  чи  воскресіння,
                                           Де  повернень  уже  нема.

                                           Відпливло,  відлетіло  з  листом
                                                                           Яре  літо  тривог  земне...
                                           Прохолодно-прозоро-чиста,
                                                                           Під  мелодію  срібну  Ліста,-
                                           Ця  зима  не  мине  -  мене...

                                           Не  минає,  о,  не  минає,
                                                                             Як  незмінна  є  ночі  тьма.
                                           І  тебе,  як  життя,  чекаю,
                                                                               Твій  пронизливий  дотик  знаю,
                                           О  володарко,  о  Зима...

                                           В'яне,  в'яне  печаль  осіння  -  
                                                                             Пригасає  сердець  биття...
                                           Це  сопранове  голосіння,
                                                                             Це  прощання  -  і  воскресіння,
                                           Це  повторення  -  і  життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697723
дата надходження 31.10.2016
дата закладки 08.05.2017


Елена Марс

Чари її - на поверхні, у кожному слові

Кажеш  -  чаклунка?  Можливо  й  від  чарів  щось  є...
В  душу  її  -  через  лірику  ти  закохався...  
В  віршах,  натхненно,  її  не  ховаючи  ллє  -
Стрімко,  немовби  ту  воду  джерельну  крізь  пальці.  

Гола...  і    вільна    від    всього  в    стихії    своїй.
Може,  часом,  і  занадто    буває    відверта
В  сонячнім  світі,    іще    не    померлих    надій...
Вся    на    виду  -  як    картина    жива    на    мольберті.

Мрії  -  неначе  те  листя,    що  вітер  несе...
Осінню  їх  відриває  від  себе  свідомо...
Ні,  не  шкода  їй  таких,  де  не  бачиться  сенс.
В  пору  весняну  -  оновлена  мріями    знову.

Весни  в  ній  юність  пробуджують  -  зрілу,    п'янку!..  
Ти  відчуваєш...  бажаючи  випити  все  це!..  
Мариш,  жадаєш...  бо  мріяв  про  саме  таку!..
І  закохався...  стихійно  у  неї  всім  серцем!..  

Кажеш  -  чаклунка...  і  досі?    Як  хочеш,  нехай!..  
Чари  її  -  на  поверхні,    у  кожному  слові...
Любиш?  -  люби,  тільки    душу    її    не    карай  -
Світлу,  прозору    й    водночас  таку    загадкову...

Душу,  в  якій  так    багато  до    тебе  любові...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732445
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 08.05.2017


Леся Shmigelska

ЯНГОЛУ…

***
Мій  пораднику,  Янголе  світлий,  додай  мені  сил,
Щоб  іще  раз  у  небо,  а  там  –  я  віддам  тобі  крила…
Наблагаю  у  Господа  вітру,  а  ти  попроси,
Аби  зірка,  ота,  що  між  хмар  –  нашу  путь  освітила.
Мій  заступнику  лагідний,  знаю,  шляхи  нелегкі,
Та  обоє  здолаємо  скруту  –  на  те  ми  у  парі.
Пахнуть  травнем  і  тихою  звабою  трави  вогкі,
Клуботять  в  розпогоджену  тишу  дими  кучеряві.
Ти  намолиш  мій  досвіток,  вірю,  засвітиться  день
І  трембіта  розбудить  ще  снігом  забілені  гори.
Бачиш,  щастя  сьогодні  отими  стежками  іде,
На  котрих  нам  судилося  брати  початок  учора.
…Кажуть,  є  десь  заобрії,  далі  –  немає  межі,
Посивілі  тумани  уклалися  поза  світами…
Знов  народяться  ангели,  будуть  писатись  вірші  -
Та  не  нами…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732363
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 08.05.2017


Res

IV

1

С  благодарностью  Эдварду  Мунку  за  Крик


2

Младенец  спит,  ему  пока  всё  внове,
над  ним  звезда  горит  как  напоказ,
и  мысль  о  ней,  оформленная  в  Слове,
из  темноты  высвечивает  нас.
Звезда  горит  и  в  образе  знакомом  
младенцу  спящему  является  сейчас,
чтоб  этот  свет,  его  спасённый  словом,
дошёл  сквозь  тьму  до  каждого  из  нас.


3

Не  по  жёлтой  пустыне,  по  белой
мы  бредём,  на  трамваях  ездочимся,
по  кривым  параллелям  без  дела
до  сходимости  в  точке  предела,
где  вселенная  в  детской  песочнице
дворовой  детворой  отшумела.

В  день  седьмой,  в  месяц  дальний  от  лета,
в  час  мучительный  для  Богородицы,
как  у  ночи  за  пазухой  где-то,
мы  стоим,  как  два  апологета
на  снегу,  в  предрассветной  сукровице  
утонув,  словно  лучше  сюжета
нет,  чем  ждать  воплощения  Троицы
от  любви,  человека  и  света.  

Словно  нужно  во  что  бы  ни  стало
сделать  шаг,  как  бы  ни  было  боязно,
и  по  белой  воде  три  квартала
по  Вселенной  пройтись  до  вокзала,
и  уехать  из  этого  пояса
в  те  края,  где  тепло,  где  осталось
до  спасения  самая  малость,
и  нестись,  и  нестись  вместе  с  поездом
в  бытия  леденящую  талость.

И  не  будет  ни  боли,  ни  страха
на  предельной  для  смертного  скорости,
потому  что  всегда  после  мороси
снег  приходит  как  семя  от  семени,
и  последняя  с  тела  рубаха
на  за  нами  бегущие  поросли
упадёт  полотном  свежей  зелени,
чтоб  от  края  до  края  расстелены
были  новые  вёсны  с  размахом.    

И  на  нас  из  космической  бездны
из  того  бытия,  где  не  тесно,
льётся  свет,  через  тьму,  сквозь  миры,
ощущаемый  даже  телесно
для  несущихся  в  тар-тарары,
потому  что  нет  ночи  беззвездной
вне  пределов  земной  мишуры.  

А  сегодня  так  ясно  и  прочее  
несущественно  до  той  поры,
пока  все  мы  –  волхвы  одиночества,
и  Звезда  убедится  воочию,
что  Земле  оставляя  дары,
мы  уходим  не  по  многоточию,  
чтоб  сбылось  слово  в  слово  пророчество,
и  пустыней  не  стала  песочница
для  играющей  в  ней  детворы.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732353
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 08.05.2017


Res

V

1

C  благодарностью  Климу  за  7  дней


2

Младенец  спит  от  плоти  и  от  крови
его  на  небе  новая  зажглась
Звезда,  чей  свет  являет  в  каждом  Слове
судьбы  наброски,  пишущие  нас.
Звезда  горит  в  том  космосе  ледовом,
где  сгинет  всё,  и  наш  затихнет  глас,
и  в  той  тиши  мы  станем  только  Словом
любви,  что  люди  слышали  от  нас.    


3

Снег  идёт  на  ощупь,  слепо,
так  давай  же  наугад
слепим  образы  вертепа,
потому  что  мир  –  театр!

Снизу  –  сено,  в  сене  –  овцы,
справа  –  стойло,  слева  –  стог,
сидя  –  дева,  стоя  –  Йосиф,
сверху  –  ангел,  в  яслях  –  Бог,

выше  –  небо,  под  –  пещера,
над  –  как  в  центре  мирозда-
ния  виснет  яркой  сферой
Вифлеемская  звезда.

Перед  входом  –  трое  старцев,
ларь  у  каждого  в  руках,
и  на  всём,  на  каждом  кварце,
на  царях,  на  пастухах,

на  скоте,  на  деве  с  мужем,
и  на  Том,  чья  плоть  и  кровь
будет  роздана  на  ужин,
потому  что  Он  –  любовь,

на  под-,  над-,  без-  и    дозвёздном
мире  правды,  мире  лжи,
на  таком,  каким  он  создан,
снежный  саван  возлежит,

превращая  всё  в  пустыне
нашей  в  холод  бытия,
словно  Бог  отец  о  Сыне
плачет.

Значит,  ты  и  я  
в  том  вертепе  были  тоже,
значит,  видим  я  и  ты,
прикасаясь  к  снегу  кожей,
свет  Рождественской  Звезды.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732351
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 08.05.2017


Res

VI

1

С  благодарностью  Джиму  Моррисону  за  Lovestreet


2

Младенец  спит,  и  свет  у  изголовья
его  являет  третью  ипостась  -
так  всё,  что  нами  выражено  в  Слове,
в  природе  воплощается  для  нас.
Звезда  горит,  как  оберег  любови,
как  будто  в  душу  встроенный    компас,
и  надо  так  заботиться  о  Слове
чтоб  и  оно  заботилось  о  нас.


3

Здесь  в  городе  зимою  нет  воды,
снег  падает  на  голову,  как  пепел,
но  ангелы,  достав  свои  дуды,
наигрывают  на  ухо  прохожим
мелодии  о  радости  и  свете,  
и  все,  кто  улыбаются,  похожи,
на  тех,  кто  ночевал  тогда  в  вертепе.

Здесь  мы  с  тобой  при  жизни  мертвецы,
не  знающие  блага  покаянья,
здесь  снег  скрывает  раны  и  рубцы,
и  памяти  сжимающейся  ужас,
но  скорбь  не  увеличивает  знанья,
вот  почему  собаки,  овцы  и
Звезда  остались  ночевать  снаружи.

Под  снегом  каждый  дом  иконостас,
и  даже  пошлость  здесь  великолепна,
и  всё  вокруг  нерукотворный  спас
укутывает  -  с  этих  полотенец
глаза  в  глаза  с  восставшими  из  пепла
прохожими  встречается  младенец,
чья  плоть  ещё  от  духа  не  окрепла.

Здесь  каждому  по  праву  рождества
дарован  снег  -  плюс  это  или  минус
никто  ещё  не  знает,  но  едва
есть  место  в  остывающей  Вселенной,
где  также  столь  изысканная  милость
нам  явлена  улыбкой  божества
на  фоне  белоснежности  степенной.

Здесь  в  городе  пустыня,  и  песок
в  лицо  летит  с  любого  перекрёстка,
но  если  параллели  поясок
пятидесятой  стянется  потуже,
в  него,  как  в  щель  на  треснувшей  известке,
войдёт  Иосиф,  шлёпая  по  лужам
с  беременной  Марией  на  повозке.  

Здесь  всё  не  как  в  обычных  городах,
здесь  мы  с  тобой  участники  библейских
событий,  где,  как  прежде,  терпит  крах
творение,  как  замысел  того,  чью  
плоть  чистит  от  рождения  до  блеска  
зима,  и  отступает  всякий  страх
когда  снежит,  в  особенности  ночью.

Здесь  собственного  узрит  всяка  тварь
Создателя,  лежащего  в  пеленке,
глазами  ангелов,  поющими  тропарь,
Гаспара,  Мельхиора,  Валтазара,
Марии  и,  стоящего  в  сторонке,
Иосифа,  всех  пастухов,  и  паром
на  ясли  дышащих  осла,  телёнка…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732206
дата надходження 07.05.2017
дата закладки 08.05.2017


Res

VII

1

С  благодарностью  БГ  за  Серебро


2

Младенец  спит,  Звезда  на  небосклоне
всё  ярче,  близок  предрассветный  час,
и  кажется,  что  всё,  что  высказано  в  слове,
сжимается  до  двух  –  помилуй  нас!
Звезда  горит,  в  её  извечном  зове
нам  нужно  жить,  не  опуская  глаз
идти,  и,  свет  усиливая  в  слове,
ждать,  что  оно  замолвится  за  нас.


3

Свой  путь  из  Назарета
мы  держим  в  Вифлеем,
рождественского  света
Звезды  достанет  всем,
и  каждому  по  вере  
отпустится  чудес.
Путь  к  Богу  –  путь  к  пещере,
где  прячут  под  навес

домашний  скот,  а  рядом
в  кормушке  у  него,
под  неусыпным  взглядом  
спит  тот,  чьё  рождество
не  менее,  чем  чудом
никак  назвать  нельзя,
спит  сладостно,  покуда
Звезда  за  ним,  скользя

по  горизонту  плавно
следит,  и  нежный  свет
настолько  льёт,  что  равных
ей  в  этом  свете  нет.
И  осветив  просторы
вокруг,  чтоб  мы  дошли,
свет  заполняет  поры
зияющей  души.

И  посреди  пустыни
нам  некуда  свернуть  -
звезда  Anno  Domini
высвечивает  путь.
От  самой  Поднебесной
до  Южного  Креста
она  укажет  место
Рождения  Христа.

И  чувствуем  мы  оба,
что  третий  между  нас,
и  зной,  и  дрожь  озноба
он  делит  каждый  час.
И  потому  нет  страха,
что  мы  сойдём  с  пути,
идущие  от  праха
Адамовой  кости.  

Из  тьмы  тысячелетий,
из  добиблейской  тьмы
мы  вышли,  и  на  свете
нет  грешнее,  чем  мы.
Давай  же  по  дороге
простим  своим  врагам,
и  к  ближним  больше  строги
не  будем  так,  чтоб  нам

путь  был  быстрей  и  легче
без  ноши  за  спиной.
И  глядя  в  холод  млечный
над  снежной  белизной,
увидим  как  в  зените
Рождественской  Звезды
серебряные  нити
прядутся  с  высоты,
 
а  снег  сшивает  ткани
серебряных  высот,
и  свет  Звезды  глотками
Земля,  как  воду,  пьёт.
И  крестные  страданья,
и  Гефсиманский  сад
озарены  сияньем
в  сто  тысяч  снежных  ватт.

И  мир  настолько  ясно
Звездою  освещён,
что  даже  спящий  в  яслях
всё  видит  от  времён
Адама  до  Голгофы,
и  так  светло  под  ней,
что  даже  эти  строфы  
и  те  ему  видней.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732205
дата надходження 07.05.2017
дата закладки 08.05.2017


Людмила Пономаренко

Весняна мить

В  бузковім  цвіті  ніжність  фіолету
Замішана  весною  на  красі…
І  обриси  садів  немов  замети
В  яскравій  зелені,  в  незайманій  росі.

А  за  городом  –  луг  в  цвітінні  пишнім,
Кульбаби  й  смолки  –  хоч  на  полотно…
І  по  межі  рядком  –  весняні  вишні
Летять  хмарками  з  вітром  заодно.

У  плесі  ставу  голубіє  небо,
В  люстерці  вод  верба  плете  косу…
Здається,  в  мить  оцю  більше    не  треба,  
Крім  щастя  проживати  ту  красу,

Милуючись  картин  весняних  плином,
Скидаючи  з  душі  вагомість  літ,
Згадати,  мов  перед  одвічним    дивом,  
Навіщо  всім  даровано  цей  світ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730615
дата надходження 26.04.2017
дата закладки 02.05.2017


Владимир Зозуля

Тебе, далёкая женщина

Угаснет  тихо  день  весенний…
И  ночь,  как  черная  вдова,
Придет  ко  мне…  и  лягут  тени
На  стены…  чувства…  и  слова.
Плеснётся  зыбко  темный  глянец
В  глазах,  как  мертвая  вода,
И,  испугавшись,  не  заглянет,
Любовь  в  них  больше  никогда…
И  всё  покажется  случайным,
Как  немота  и  легкий  бред,
А  ты  окажешься  печально
Далекой,  словно  звездный  свет…
Мы  будем  полностью  свободны:
Я  от  тебя…  ты  от  меня…
И  в  ночи  темноте  холодной  
Я  не  зажгу  тебе  огня.
От  близости  не  оробею,
И,  странной  нежностью  томим,
Остывших  пальцев  не  согрею
Тебе  дыханием  своим.
Не  вздрогну  в  поцелуя  ласке
От  наслажденья  вкусом  губ,
И,  побужденный,  алчный,  страстный,
Не  стану  неуклюже  груб…  
А  ты  не  скажешь:  нет…  не  надо  –
От  чувства  голосом  глухим.
И,  тень  смущенья  пряча  взглядом,  
Не  снимешь  платье…  и  чулки.
Не  отзовется  стоном  бездна,
И  ,  замыкая  в  темный  круг,  
Не  сдавят  душу  страстью  тесной
Объятья  наших  жадных  рук.
Не  будет  со-проникновений…  
Не  закружится  голова……..
…………………………….
……………………..
……….
А  будет  ночь…  и  лягут  тени…
На  стены…  чувства…  и  слова.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731380
дата надходження 01.05.2017
дата закладки 01.05.2017


Luchina

Йде світанок…. (феєрія)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=V8mr-TIpMdg[/youtube]
Йде  світанок...
Для  рудоволосої
у  шафранову  
шаль  заплете
таїну  її.  
Не    розголошує,
 бо  у  ній    
є  бажання  про,  те
щоб  ширяти  
у  світі  широкому  
і  вбирати  у  себе  блакить,
наближатись  
маленькими  кроками
до  зернини,  
що  в  колосі  спить
Може,  Ти  
народилася  пташкою
у  польоті  смакуєш  життя,
що  іти  по  землі    
Тобі  важко  є
затісним  видається  взуття?
Може  станеш  
навшпиньки  і  гордою
наче  стрілами  -  
вгору  і  вниз?


Цвіркунець  конюшину    погойдує
і  лоскоче  веснянками  ніс...
[img]http://img0.liveinternet.ru/images/attach/c/11/116/274/116274476_4239794_111111111111111111.jpg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726862
дата надходження 02.04.2017
дата закладки 30.04.2017


Надія Позняк

Думай про все хороше…

                   ***
Думай  про  все  хороше,
пиши  позитивні  вірші,
це  порятунок,  може,
в  холодній  кімнатній  тиші.

А  невловиме  его,
занурення  в  себе  мовчки,
плавиться  в  дивний  легіт
прощання  живих  листочків.

Як  непідробно  плаче
жоржини  слаба  пелюстка!..
Осінь  тремтить  гаряча,
призахідне  сонце  гусне.
  
Вечір  гірчить  ковточком
печальних  відтінків  чаю.
Пишеш  о  третій  ночі
про  те,  що  в  собі  втрачаєм.        

                                                   вересень  2016                

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691900
дата надходження 01.10.2016
дата закладки 28.04.2017


Надія Позняк

Все. Не окликнути:"Ма!"

       ***
Все.  Не  окликнути:"Ма!".
В  мене  тепер  зима:
протяги  та  заметілі...
Я  без  вітрил,  керма.
Сум  розлила  сурма.
Сльози  гарячі,  спілі.

Буде  так  холодно  ще!
Літо  стече  дощем,
докори  задекорує...
Думи  мої  плющем
в*ються.  Пече.  Ключем
в  серці  стиха...нуртує.

І  не  сказати  про  те,
як  я  люблю  тебе.
Тут  снігопад  розкосий.
І  оглядаюся:  "Де?
Де  ти?"  А  сніг  мете...
білим  від  абрикоси.

26  квітня  2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730793
дата надходження 27.04.2017
дата закладки 27.04.2017


Вікторія Т.

… І страшно

Під  ліхтарями  —  тепло,  непорушно,
немов  у  ваті.
Культі  асфальту  втоплені  у  тінях
і  ніздрюваті.
Поснули  люди.  Блякла  скатертина  —  
в  нерівних  складках.
Слідкує  тиша.  Скніє  недопите
вино  в  карафках.
Життя  застигло  в  спазмових  обіймах
чужої  форми  —
в  рідких  зірках,  кошлатому  тер’єрі,
деревах  чорних.
Навкруг  стоять  істоти  без  обличчя,
мовчать  уважно.
...Тривожно  між  пришельців  незнайомих  —
і  страшно.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730724
дата надходження 27.04.2017
дата закладки 27.04.2017


Елена Марс

Маме

Седина  на  твоих  висках.
Ты  чуть-чуть  постарела,  мама.
Столько  боли  в  твоих  глазах.
Расстояние  –  между  нами.

Нелегко  тебе  без  меня.
Столько  лет  мы  уже  в  разлуке
И  дороги  уже  манят
Ставших  взрослыми  твоих  внуков.

Ты  не  нянчила  крох  моих,
Наблюдая  за  их  взросленьем.
Ты  молись,  ты  молись  за  них!
Мне  молитвы  –  как  утешенье…

Седина  на  твоих  висках,
А  глаза  –  синева  морская!
Ты  приходишь  ко  мне  во  снах
Всё  такая  же  молодая…

Ты  живи,  ты  живи,  мой  свет,
Согревая  меня  любовью!
Никого  мне  дороже  нет!
Моё  сердце  всегда  с  тобою…

Как  же  хочется  встречи  нам.
Друг  по  другу  мы  так  скучаем!
По  утрам  и  по  вечерам
Я  в  душе  тебя  обнимаю.

Ведь  и  мне  без  тебя  –  тоска.
Время    быстро    так    пролетает,
Но  дорога  всегда  легка
В  этот  город,  где  ты,  родная...


12  сентября  2011  г.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730732
дата надходження 27.04.2017
дата закладки 27.04.2017


Денисова Елена

Обречённость

Темны  и  запутанны  города  сны.
Нелепы  ночные  гримасы  проспектов.
Не  верит  он  в  чудо  воскресшей  весны,  
не  ждёт  исполненья  наивных  прожектов.

Натянуты  жилы  его  проводов,
по  ним,  словно  кровь,  ток  струится  по  венам.
Истоптаны  улицы  сонмом  шагов,
пронизаны  взглядом  пустых  манекенов.

Дома  с  безразличием  смотрят  во  мглу.
темнеют  скелеты  заброшенных  строек.
Луна,  нанизавшись  на  шпиля  иглу,
Следит  за  районами  как  параноик.

Свивается  в  кольца  змеиные  смог,
к  утру  по  дворам  неспеша  расползётся...
Промчит  мимо  города  единорог
и,  фыркнув  презрительно,  вдаль  унесётся.



Иллюстрация:  Рут  Сандерсон  "Единороги"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730750
дата надходження 27.04.2017
дата закладки 27.04.2017


Денисова Елена

Під зоряним наметом

Темна  нічка  землю  шаллю  вкрила.  
А  по  ній  —  сріблястих  зір  стіжок.  
Ми  удвох  під  цим  зірковим  пилом  
На  тоненький  дивимось  ріжок.  

Соловей  співає  про  кохання,  
Почуття  у  душах  —  в  унісон.  
Час  сплива  у  ніжному  мовчанні.  
Ніч  травнева  —  світлих  мрій  сезон.  

Яблуневі  квіти  пахнуть  медом...  
Ти  мене  міцніше  пригорни.  
Ми  удвох  під  зоряним  наметом,  
де  кружляє  музика  весни.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730655
дата надходження 26.04.2017
дата закладки 27.04.2017


Ірина Кохан

Я не була

Я  не  була  морфемою  життя.
Твого  життя.  Напевно  і  не  буду.
Холодний  дощ,  мов  квазікаяття,
Змива  потроху  із  душі  полуду

І  засинає  спомином  на  склі
Про  незабуте,  виплакане  вчора.
Інтрада  смерті  чується  в  імлі,
Вмирає  щемно  у  мені  покора.

Я  не  була.  Чи  ти  не  захотів...
Тепер  слова,немов  могильні  плити,
Німі  й  важкі.  То  схимники  степів.
Словами  душу  вбиту  не  зцілити.

Тепер  невпинно  потяги  мовчань
Із  пункту  "Ми"  до  станції  "Колишні"
Нестимуть  рештки  снів  і  сподівань
У  весни  ті,  де  білим  цвітом  вишні

Зустріла  нас  украдена  любов.
Пізнали  смак  отруйного  оршаду.
Я  не  була.  То  чи  воскресну  знов?
Розп'яттям  душ  сплатили  ми  за  зраду...
..............................................
Я  не  була.  Напевно  і  не  буду...

*Інтрада  -  невелика  інструментальна  п'єса,  що  виконує  функції  вступу  до   якоїсь  урочистої  церемонії.
*Оршад  -  напій  з  мигдалевого  молока.

22.05.2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730353
дата надходження 24.04.2017
дата закладки 24.04.2017


Mustang

Льотра

Никогда  ещё  май  не  бывал  также  близок  к  провалу  
Обещанья  весны  кроет  корка  прозрачного  льда
Эта  льотра-зима  переносит  страданья  помалу  -
То  туда,  то  сюда  

То  туда,  то  сюда  -  так  колеблется  маятник  неба
Кому  вечность  -  за  миг,  кому  миг  -  ни  за  ломанный  грош
Это  истовый  кайф  -  когда  быль  превращается  в  небыль  
Не  поймал  -  не  поймёшь  

Не  поймал  -  не  поймёшь,  почему  я  немного  не  в  духе
Жизнеед  жизнелюба  не  вычислит  по  номерам  
Это  льотра-зима  отпускает  весну  на  поруки  -  
Та  идёт  по  рукам  

Та  идёт  по  рукам,  словно  истина,  бита-избита
До  меня  добирается  в  ссадинах  и  синяках  
Обними  и  усни,  кострома*,  моя  речь  посполита
Мой  гопак  тапака  

Мой  гопак  тапака  -  это  танец  любви  и  печали  
На  подносе  судьбы  ,  как  по  тонкому  крохкому  льду
Пока  льотра-зима  атмосферные  вехи  качает  
Я  к  тебе  не  дойду



Я  к  тебе  не  дойду
То  туда,  то  сюда
Не  поймал  -  не  поймёшь...



-----

*Кострома  —  сезонный  мифологический  персонаж,  являющийся  воплощением  весны  и  плодородия.






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730211
дата надходження 23.04.2017
дата закладки 24.04.2017


Наташа Марос

НОЧНОЙ МИРАЖ…

Спокойной  ночи,  прошепчу,  погасли  свечи,
День  догорает  за  окном,  а  ночь  -  не  вечер,
Она,  шальная,  ослепит  и  сон  прогонит,
Закутав  холодом  в  своём  пустом  вагоне...

Где  только  шорохи  в  миру,  а  свет  не  виден,
Красиво  было  в  том  пиру,  зачем  обидел...
И  снова  тихо  отболел  уютный  вечер,
А  ты  сказал,  что  под  Луной  ничто  не  вечно...

И  счастье  молча  улетело  синей  птицей,
А  дни  обычные  за  мною  -  вереницей...
И  нет  свечей,  они  давным-давно  сгорели  -
Безумный  мир,  холодный  воск,  года-качели...

Где  никогда...  Нет,  никогда  уже  не  буду,
Поглощена  я  суетой  обычных  будней...
Поговорить  бы,  но...  до  боли,  одиноко,
Смывает  время  мои  годы  так  жестоко...

Ночной  мираж...  А  где-то  новые  метели
Ведут  мелодию,  что  с  нами  не  допели...
И  не  зажечь,  увы,  расплавленные  свечи,
Рыдает  ночь  всё  потому,  что  ночь  -  не  вечер...

                                   -              -              -



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729647
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 20.04.2017


Валентина Ланевич

Захова ніч зорі за хмарний сувій.

Щось  бубнить  телевізор  в  кімнаті  пустій,
Заглядає  мій  страх  за  відхилену  штору.
Заховала  ніч  зорі  за  хмарний  сувій,
Не  бажаю  я  долі  своєї  повтору.

Крутить  пам’ять  колеса  минулих  подій,
Де  змілілий  здобуток  -  лише  оригамі.
За  любов  у  душі  стало  лячно  самій,
Зло  штурмує  життя,  наче  берег  цунамі.

Клякне  хрипами  в  грудях  задавлений  крик
І  для  серця  тепла  ставить  він  перепони.
Хто  топтатись  по  душах  підковами  звик,
Не  спиняє  таких  ні  добро,  ні  прокльони.

20.04.17

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729555
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 20.04.2017


Валя Савелюк

СОНЯЧНА ТІНЬ

рого́зу  паростки-сходи
здійняли  і  націлили  
зелені  стріли  

на  рельєфній  текстурі  води  –
сонячна  тінь  –  смуга  живого  вогню
міниться,  мов  сипонув  хто  
блешень  пригоршню:
повивертали  до  сонця  боки  
хвилі,  як  окуні-карасі  –
сяють  пасмугою  зірки,
як  силует  галактики  
у  відкритому  космосі

сонячна  тінь:
розмоталося  колесо,
і  пасмом  живого  вогню,  
як  на  контрастне  тло,
лягло  
на  озерне  плесо  –
карасями-іскрами  попливло,
мерехтить  і  грає
силуетом  галактики  довготелесим,
як  ідальго  на  малюнку  Пабло  Піка́ссо
(…чи  Пабло  Реме́діос  Пікассо́…)))

19.04.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729480
дата надходження 19.04.2017
дата закладки 19.04.2017


Радченко

Сльозоточили скрижалі

На  Сході  навіть  у  Великдень  тиші  не  було.
Невже  в  душі  святого  нічогісінько  немає?
Чи  мало  ще  небесних  сотень  в  землю  полягло?  —
Смерть  у  цупкі  обійми  убієнних  знов  приймає.
Не  зможуть  на  могили  рідних  тисячі  прийти  —
Розбиті  цвинтарі  у  селах  майже  опустілих.
Не  хочуть  можновладці  мудрості  в  собі  знайти:
Єдиний  вихід  —  зупинити  звірів  скаженілих.
Так,  не  людей,  а  звірів,  що  чекали  влучний  час
Й  заради  фікс-ідей  розшматували  Україну,
І    брешуть  підло  всім,  що  хочуть  врятувати  нас,
Вбиваючи,  калічачи,  лишаючи  руїну.
Від  чого  рятувати?  На  своїй  живем  землі,
Уміємо  і  працювати,  і  пісень  співати.
Від  того,  що  у  путінськім  придумали  Кремлі
Так  боляче  й  на  гавкіт  їхній,  чесно,  нам  плювати.
На  Сході  навіть  у  Великдень  тиші  не  було...
Поранених  й  скалічених  вивозили  в  шпиталі.
І  дзвони  гірко  плакали  за  вбитими  й  пекло
В  серцях.  Й  Завіту  вічні  сльозоточили  скрижалі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729363
дата надходження 18.04.2017
дата закладки 18.04.2017


Ніна Третяк

Великий день хай совість нам пробудить

Вчинила    тісто.  Від  думок  затісно.
Зіжмакався  папір.  Згасає  день.
Гасає  вітер  срібний  передмістям.
Зітліє  час.  Розсиплеться,  як  пень.

Та  ще  є  трохи  часу.  Ворон  кряче.
Озвався  соловей  –  співців  соліст.
Півсвіту  плаче,  а  півсвіту  скаче  –  
Такий  життя    непересічний  зміст.

Пир  на  весь  мир  у  нас.  Під  канонаду.
Заплющим  очі  –  і  не  бачим  кров…
Що  ж,  часу  мій,  дожив  до  гріхопаду,
До  божевілля,  часу  мій,  дійшов!

А  чи  тебе,  як  і  мене,  судомить?
Продовжуються  оргії  гучні…
На  ранок  телевізор  повідомить
Про  те,  що  маєм  втрати  незначні…

Вчинила  тісто.  Добра  паска  буде.
Великдень  пошаную  між  людьми.
Великий  День  хай  Совість  нам  пробудить
Христос  Воскрес!  А  чи  воскреснем  ми?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728742
дата надходження 14.04.2017
дата закладки 16.04.2017


alfa

Літо іще не згасло…

Літо  іще  не  згасло,
Ну,  а  вона  вже  невпинно
З  листя  склада,  як  із  пазлів,
Долі  строкаті  картини.

Ніби  з  обгортки  журналу
Законодавиця  моди,  –
В  ній  поєдналися  вдало
Пристрасть,  кокетство  і  врода.

Легко  всіх  вводить  в  оману,
Хай  порадіють  всує,  –
І  заграє  із  туманом,
І  з  вітерцем  фліртує…

Парк  від  її  поцілунків
Аж  спалахнув  барвисто…
Осінь  –  руда  пустунка
Бродить-гуляє  містом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605902
дата надходження 11.09.2015
дата закладки 12.04.2017


alfa

Елегія

[i]День  якось  знітився,  потух
Під  зливами  осінніми.
Спадає  ніч  на  мокрий  брук
І  обростає  тінями.
Твій  дім,  задивлений  у  сквер,
Балкон  з  каріатидами,
Зашерхлі  сутінки  портьєр.
В  кімнаті  хтось  ледь  видимий
Легенько  зі  щоки  сльозу
Змахнув  рукою  кволою…
А  з  вікон  тихо  ллється  сум,
Озвучений  віолою...[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606306
дата надходження 13.09.2015
дата закладки 12.04.2017


Валя Савелюк

БУЛЬБАШКИ

мильні  бульбашки  –
виникають  нізвідки,  
ні  з  чого  –  
брунькою
набухають  між  хрестовини
упоперек  і  уздовж  розтятого
і  на  боки́  заломленого
кінчика  житньої  соломини  
 
так  
виникають  вірші  –
менші-більші,
твої-мої  –
барвистою  сферою  
на  хрестовиднім  краю
уяви  –  у  субстанцію
потаємну  душі,
як  у  мильний  розчин,  вмоченої  

лише  
ефекту    інтерференції
завдяки
робляться  видимі  оку
тришарові  тонесенькі  стінки  
мильної  бульбашки  –
обережний  окремий
теплий  видих  легень  людських,
обмежений  чарівливими
переливами  барв  
водно-мильної  плівки:
позитивною  кривизною  сфери  –
розплітається  світло  на  всі  кольори
і,  легша  від  атмосфери,  весе́лкова  красота
у  піднебессі-висі
вита  –
як  у  відкритому  космосі  
барвиста
наша  планета…  

…людина  –  
Духом  Божим  натхненна  
мильна  бульбашка,
переливчасто-нетривка…

краплина  внутрішнього  Тепла  
у  сфері  відбитого  зовні  Світла

…у  безпечній  умовній  плівці
лечу  кудись,  як  усі  ми,
над  лісами-полями  –  
сонячні  промінці
на  барви  і  кольори
сплітають  і  розплітають  
чутливі  пальці…
відсторонено  
до  само-полону
захоплена  чарами  світло-гри  –
непомітно  холону…

…холону

неба  відкриті  обійми  –  прозорий  натяк:
зростає  внутрішній  тиск…  слабне  зовнішній  натяг…

вітерець  випадковий  дмухне
і  –  
у  царстві  Твоєму  небесному
поклич  на  ймення  мене  

пом`яни…  

весни
кольорами  квітневими  –
ніжни-ми  

10.04.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728154
дата надходження 10.04.2017
дата закладки 10.04.2017


Елена Марс

Лірика ваша неначе від інших світів

Лірика    ваша  -  неначе    від    інших    світів...
Слово  за  словом  -    рядочки  летять  з  потойбіччя...  
Часом  це  ніби-то  вітер  холодний  в  обличчя...  
Скільки    дарує  душі  він  моїй  почуттів!..

Часом,    здається,  проміння  голубить  мене...  
Ніжиться  серце,    купаючись  в  сонця  обіймах...  
Скільки  знаходжу  краси  божевільної  в  римах!..  
Сум  і  любов,    і  відвертий  хвилюючий  щем...  

Хто  ви,    Поете?  Можливо,  дарунок  Небес?  -
Байдуже...  Вас,  все    життя,  називатиму  -  Геній!..
В  вашу  поезію  я  закохалась  -  шалено!..
Ніжну  -  як    квіти    і    гостру  -  як    тисячі    лез...

В  кольорі  лілій    рожевих*  мандрує  мій    сум...
Ніби  в  собі  відчуваю  ваш  пристрасний  голос...
Ви    проросли    вже    у    серці    моєму  -  мов  колос
Й    словом  моїм  відійшли...  крізь  любов  моїх  дум...


06.04.2017  р.
"Запах  розовых  лилий"    В.  З.  
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727296

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727597
дата надходження 07.04.2017
дата закладки 07.04.2017


Владимир Зозуля

Запах розовых лилий

Мне  от  Блока  в  бокале  аи
Чувства  странные  плыли.
И  Моне  мне  писал  о  любви  –  
Цвета  розовых  лилий.

То  ли  с  Данте,  а  может,  с  Золя,
Размышляя  о  Боге,
Средь  берез  вечерами  гулял
Я  по  звездной  дороге.

И,  как  будто,  запасы  полня,
До  наивного  просто,
Серебром  осыпались  в  меня
И  березы  и  звезды.

Но,  что  было  от  Бога  во  мне
И  от  звездного  ветра,
Не  жалея,  как  солнца  в  окне,
Я  раздаривал  щедро.

Я  так  жизнь  беззащитно  любил,
Так  беспомощно  верил,
Что  порой  выбивался  из  сил
В  неозначеной  мере…


Так  за  что  же  безбожно  кляня  –
Тяжело  и  устало,
Жизнь  меня  –  неземного  меня
Приземлила,  связала.

И  такому  земному  уже,
Так  цинично  и  метко,
На  последнем  судьбы  этаже
Уготовила  клетку?-

Где  в  душе  моей  только  одна
Птичья  мысль  –  о  свободе!  
Где  мешает  решётка  окна
Разогнаться  в  полёте.

Где  с  разбегу  о  сталь  головой,
Я  –  тоску  свою  вылив  –
Издаю  этот  стон  горловой
Цвета  розовых  лилий.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727296
дата надходження 05.04.2017
дата закладки 07.04.2017


Олена Вишневська

Написала б тобі

[i]Написав  би  тобі...Але  ж  ти  не  читаєш  листи,
Не  заглянеш  ні  разу  у  нетрі  поштової  скриньки.
Я  для  тебе  красиві  слова  намагаюсь  знайти,
А  на  аркуш  лягають  лиш  плями  чорнильної  синьки.

/Олександр  Яворський/
[/i]


Написала  б  тобі...  Та  пустим  залишився  б  конверт.
Зміг  би  ти  прочитати  листа,  у  якому  без  літер
Біле  поле  незаймано-чисте  і  тільки  на  чверть
Того  аркуша  тінь  поцілунків,  журбою  сповитих?

Як  зібрати  свої  почуття  й  одягнути  в  слова?
Скільки  раз  намагалася,  стільки  ж  терпіла  поразки:
Рвалась  думка  з  півоберту,  наче  тонка  тятива
Під  невмілими  пальцями  -  я  поставала  без  маски.

І  сміялася  правда  у  вічі  мені,  як  дощем
У  натягнутих  струнах  бриніла  печаль  безголоса:
"Що  ж  ти,  мила,  до  нього  крізь  темінь  -  і  ще,  й  знову  ще?
В  полі  трави,  що  були  за  постіль,  зібрали  в  покоси."

Що  про  мене?  Вмістилася  б  сповідь  в  хвилину,  проте
В  нас  немає  і  тої,  тому  у  чорнильному  морі
Я  шукаю  слова,  та  тобі  не  напишу  про  те,  
Як  хворіє  есе  в  мені  /наше/  між  тисяч  історій...



З  вдячністю  автору  за  хвилю  натхнення:  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727161

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727466
дата надходження 06.04.2017
дата закладки 06.04.2017


Людмила Васильєва (Лєгостаєва)

Жінки і Біблія (вінок сонетів)

                                                       І
У  книзі,  де  пожовклі    сторінки,
У  книзі  про  початок  цього  світу,
Замислимось,  читаючи    рядки,
І  навчимось  по  справжньому  любити.

Любити  так,  як  любить  Бог-Отець
Свої  створіння,  не  лише  людину.
Зібрати  на  землі  в  одну  родину
Їх  прагнув  наполегливо    Митець.

Шість  діб  старанно  Всесвіт  будував,
Задля  життя  єдиної  системи.
Щоб  кожен  своє  місце  в  ній  зайняв
Випробував  складні  закони,  схеми.

Що  діялось  і  як  все  склалось  в  світі
Старого  і  Нового  Заповітів?
                                                 ІІ
Старого  і  Нового  Заповітів
З  єднались  книги  в  Біблію  одну,
Щоб  донести  нам  всі  важливі  миті.
Дав  Бог  Адаму    Єву    чарівну.

О  Єво,  Єво!  Перша  в  світі  жінка!
Хіба  тебе  Творець  не  покохав
Іще  до  того,  як  Адаму  дав?
І  це  найпотаємніша  сторінка!

Хіба  не  вклав  з  великою  любов'ю  
В  твій  образ  ,  Єво,  світу  всю  красу?
Чи  не  у  тебе  вклав    міцне  здоров’я
Щоб  ти  планету  населила  всю?

Та  після  Єви  в  книзі  на  віки
Розмиті  ваші  постаті  жінки.
                                         ІІІ
Розмиті  ваші  постаті  ,  жінки  –
Доньки  Адама,  ви  ж  були  у  світі?
Не  райський  сад  навколо  –  навпаки  –
Пустеля:  ні  дерев    тобі,  ні  квітів!

З  гріхопадінням  зачинився  Рай
І  Єву  винуватицей  зробили,
А  чи  боротись  їй  зі  злом  по  силі?
Ти,  чоловіче,  в  змія  запитай!

Та  плакав  Бог,  як  Батько  і  творець,
За  дітьми,  що  від  нього  віддалились,
Які  були  роботі  всій  вінець!
Чому  ж,  чому  ж  не  оцінили  милість?

Адам  і  Єва  і  їх  перші  діти
Немов  туманом  давнини  укриті.
                                                     IV
Немов  туманом  давнини  укриті  
Людей  найперших  на  землі  сліди,
Потопом  руйнівним  дощенту  змиті,
Заховані  під  товщею  води.

Страждав  Господь,  свою  наславши  кару
На  світ,  який  з  любов'ю  будував.
Та  бач,  помилка.  Недорахував.
З  усіх  істот  лишилося  по  парі.  

О  жінко  Ноя,Єви  пра-донька!
Історія  ім'я  твоє  не  впише  
У  Книгу  Книг  ,  чи  ти  була  жорстка
Чи  навпаки  –  любила  спокій,  тишу?

Від  тебе  вже  пішли  у  цім  житті
Спокусниці,  рабині  і  святі.
                                           V
Спокусниці,  рабині  і  святі.
Господь  не  з  вами  заключив  угоду,
Але  без  вас  було  б,  як  не  крути
Життя  пісним,  без  свят,  без  нагороди.

Купляли  вас,  міняли  на  овець,
А  ви  терпляче  ставились  до  того,
І  лиш  вночі  зверталися  до  Бога,
Щоб  тим  стражданням  вже  прийшов  кінець

Безплідні  Сара,  Лія  і  Рахіль,
Щоб  рід  ваш  на  землі  не  перервався
Своїх  рабинь  поклали  у  постіль
Чоловікам.  Чи  хтось  з  них  відмовлявся?

Жінки,  що  не  корилися    природі,
Лукавий  якнайбільше  вам  нашкодив.
                                                       VI
Лукавий  якнайбільше  вам  нашкодив,
Жінки  біблійні,  змієм  в  душу  вліз
Щоб  вами  спокусити    всі    народи,
І  шкереберть  світ    покотився  вниз.

З’явилися    гетери  і  блудниці,
Наложниці,  спокусниці  царів,
Закон  жінкам  коритися  велів
І  не  тримати  в  голові  дурниці.

Єдина  ціль  –  народження  синів,
Безплідна  жінка  –  то  сім'ї  прокляття,
Зверталися    до  магів  –  чаклунів,
Вимолювали  бажане  зачаття.

Природна  хитрість  їм  була  в  нагоді
Та  Божий  дар  жіночності  та  вроди.
                                                     VII
Та  Божий  дар  жіночності  та  вроди
У  тебе  звідки,  юна  Суламіфь?
Завжди  царі  купляли  насолоду,
Та  Соломон    вчинити  так  не  зміг.

Він  як  юнак  у  тебе  закохався,
Хоч  мав  гарем  із  кількасот  жінок.
З  тобою  він  піднісся  до  зірок
І  в  місячному  сяйві  обвінчався.

Лиш  донька  виноградаря  і  цар..
Нектар  солодкий  –  піснь  пісень  послухай
Таке  кохання  незрівнянний  дар,
Відкрий  же  душу,  і  вуста,  і  вуха.

Твій  образ,  що  оспівують  святі,
Став  провідним  для  істини  в  житті.
                                         VIII
Став  провідним  для  істини  в  житті
До  світла  потяг,  тобто  до  свободи,
Хтось  прагне  Бога  справжнього  знайти,
Аби  переписати  з  ним  угоди.

Хтось  в  каятті  даремно  гає  час,
Бо  сам  з  собою  вже  давно  не  щирий,
А  хтось  піддався  нападам  зневіри,
І  в  тих  очах  надії  вогник  згас.

В  що  віриш  ти,  знервовано  людинко?
У  те,  що  вік  короткий    ти    живеш?
Що  ні  машин,  прикрас  або  будинків
З  собою  до  могил  не  забереш?

А  поки  ти  занурилась    в  думки,
Здіймались  в  небо  дві  легкі  руки.
                                           IX
Здіймались  в  небо  дві  легкі  руки,
Мов  дві  змії    над  світом  чаклували…
Ти  танцювала,  рухи  всі  прудкі,
Юдіфь  вдовиця  ворога  втішала.

Услід  тобі  неслись  плітки,  плітки,
Мов  ця  вдовиця    гірша  ніж  блудниця,
Та  коливалась    в  такт  танку  спідниця,
І  оголяла  стегна    і  литки.  

Все  ближче,  ближче  ворог  Олоферн,
Вже  розпалились  хіть  його  й  жадоба.
Ще  мить,  Юдіфь,  і  цей  олігофрен
Зарізаним  впаде  мов  та  худоба.

Жіночій  спосіб  ворога  здолати  –
Молитися  чи  просто  танцювати.
                                                     X
Молитися      чи  просто  танцювати
Доньок  навчали    у  літах  жінки:
Від  молитов  спасіння  можна  мати,
За  танець  –  догодять  чоловіки.

Донька  Іродіади  -  Соломія
Найкраще  цю  науку  сприйняла
Що  робиш  ти,  спокуснице  мала?
Твоїм  танком  хтось  робить    чорні  дії.

Навіщо,  Соломіє,  тобі  дар
Для  дівчини  жахливий  і  кривавий?
Та  виконав  її  бажання  цар  :
На  блюді  голова  –  в  промінні    слави!

З  тих  пір,  як  Соломія  йшла  в  танки
Вмить  замовкали  всі  чоловіки.
                                                     X  I
Вмить  замовкали  всі  чоловіки,
Як  чули  слово  Вчителя  –  Месії,
Він  все  старозавітне  навпаки
Відкинув,  передрік  нові  події.

Він  і  без  слів  читав  серця  людей,
Його  прихід  означила  комета  –  
Син  столяра  –  Ісус  із  Назарета-
Вчиняє  ж  так,  немов  не  іудей.

Лікує  у  суботу,  п'є  вино,
Блудницю  захищає  і  вдовицю…
Він  каже,  що  із  нами  був  давно,
Що  світ  новітній  вірі  підкориться.

Від  цих  новин  німіли    всі  Пілати,
І  війни  зупинялись  розпочаті.
                                                     X  I  I
І  війни  зупинялись  розпочаті,
Коли  за  справу  бралися  жінки,
Вони  молились  –  чула  Божа  Мати,
І  діставались  ворогу  вінки.

Вона,  Марія,  всім  дала  надію,
Що  син  її  не  просто  так  прийшов,
Що  він  приніс  нам  у  серця  любов,
І  згине  зло,  яке  лукавий  сіє.

Славетно  Діво,  в  Небесах  радій,
Ти  на  землі  була  взірцем  святої,
Заступнице  жіночих  наших  мрій,
Бо  не  рахуєш,  скільки  хто  накоїв.

Та  на  жінок,  як  і  тоді,  і  нині
Чому  ж  цей  світ  поклав  свої  провини?
                                                 X  I  I  I
Чому  ж  цей  світ  поклав  свої  провини
На  дочок  Єви,  праонук  Юдіфь?
Ми  людства  навіть  більша  половина
Чи  на  знаннях  про  це  секретний  гриф?

Чому  віками  нас  в  страху  тримали,
Чи  ми  не  рівня  вам,    чоловіки?
Та  хто  вас  надихав  усі  роки,
Що  б  ви  свій  рід  і  землю  захищали?

Самі  питання  ,  їм  нема  кінця:
Віки    жінки    були  немов    ізгої?
Ви  кажете,  це  рішення  Творця?
Брехня,  це  ваша  вигадка  ,  ковбої!

Ця  змова  чоловіча  є  й  понині:
Тягар  гріхів  –  лиш  на  жіночі  спини!
                                                 X  IV
Тягар  гріхів  –  лиш  на  жіночі  спини…
Хіба  ми  безсловесні  віслюки?
Чому    це  чоловіче  діло  –  війни,
Жіноче  ж  хата,  діти,  рушники?

Звичайно,  що  жилось  вам  так  привільно,
Хотіли  мали  декілька  жінок,
Роти  нам  закривали  на  замок,
І  навіть  били  і  брали  насильно.

Мов  женоненависники  писали
Старий,  а  потім  Новий  заповіт,
Законом  це  із  легкістю  назвали,
Але  Закон  –  любов  на  цілий  світ!

Бог  не  хотів,  щоб  плакали  жінки
У  книзі,  де  пожовклі  сторінки.
                                           X  V
У  книзі,  де  пожовклі  сторінки,
Старого  і  Нового  Заповітів
Розмиті  ваші  постаті  жінки.
Немов  туманом  давнини  укриті.

Спокусниці,  рабині  і  святі.
Лукавий  якнайбільше  вам  нашкодив,
Та  Божий  дар  жіночності  та  вроди
Став  провідним  для  істини  в  житті.

Здіймались  в  небо  дві  легкі  руки,
Молитися  чи  просто  танцювати
Вмить  замовкали  всі  чоловіки,
І  війни  зупинялись  розпочаті

Чому  ж  цей  світ  поклав  свої  провини
Тягар  гріхів  –  лиш  на  жіночі  спини?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726822
дата надходження 01.04.2017
дата закладки 04.04.2017


Ніна Третяк

Живи

Живи  із  радістю  і  миром.
З  людьми  і  Богом  говори.
Не  сотвори  собі  кумира
І  лже  -  творця  не  сотвори.
Комп’ютерна  епоха  тисне,
Мізки  розплавлені  димлять.
А  місяць  коромислом  висне
І  зорі-світочі  –  не  сплять.
З  пітьми  народжується  світло
І  знову  входить  у  пітьму.
І  якось,  пробудившись  світком,
Відсунеш,  як  полуду,  тьму.
І  схаменешся,  і  прозрієш,
Прикличеш  Cлова  оберіг.
Здіймешся  духом,  перетлієш
І  упадеш  йому  до  ніг.
Повстане  Слово  із  руїни,
Переболить  в  собі  журу,
Вустами  вимовить  дитини:
Ти  не  помреш.  Я  не  помру…
Живи.  Життя  –  не  животіння,
Не  витівка  якась  пуста.
В  собі  не  загаси  світіння  
Від  пуп’янка  і  до  хреста.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727174
дата надходження 04.04.2017
дата закладки 04.04.2017


Ніна Третяк

Весна

 
Весна.  Така  у  неї  благодать,
Така  жіноча  вдача  загадкова,
Що  запросто    її    не  розгадать  –
І  думаю  про  неї  знову  й  знову…

Птах  невгамовний  налаштує  альт,
За  ним  сопрано  душу  залоскочуть.
Трава  натхненно  пробива  асфальт  
 І  не  боїться,  що  колись  затопчуть.

Високий  берег  вищає  теплом.
Тремтливі  води  грають  променисто.
Лани  сріблясті  мружаться  зелом,
Вдягнувши  рос  краплинчасте  намисто.

Пробуджується  жвава  комашня.
Лаштує  бусол  дім  на  високості.
Життя-таки  –    велика  метушня  –  
І  ми  у  нім  –    господарі  і  гості!

Вбираєм    в  себе  пахощі  і  звук,
Природи  перемінливі  оздоби…
І  щось  залишим  з  голови  і  рук  –  
Та  тільки  б  не  руїни  і  озлоби.

Все  кличе  до  життя.  Горить  життям
Давно  відкритий  світ  і    не  відкритий.
І  час  старий  обернеться  дитям,
Сльозою  Богородиці  умитий.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726735
дата надходження 01.04.2017
дата закладки 02.04.2017


Ніна Третяк

Поведи мене, мамо


Поведи  мене,  мамо,  в  далекі  луги,
Де  квітчається-грається  зваба  весняна,
Де  ні  сліду  не  видно  людської  ноги  –  
Тільки  луг  доокруг,  тільки  вільгість  духмяна.
Я  ще  зовсім  мала.  Золотиста  бджола
Примостилась  кульбабці  на  сонячні  груди.
П’ю  із  нею  нектар  запашного  тепла,
П’ю  любові  нектар,  що  витає  повсюду.
Ще  не  знаю,  що  п’ю…Метушусь,  як  бджола,
Зачаровано  зелень  і  синь  обіймаю.
Я  ще  мало  на  білому  світі  жила.
Мало  знаю.  Та  серцем  палким  відчуваю:
Як  земля  розімліла  від  щастя  співа,
Як  приємно  і  щемно  в  руках  кругоплину!
Пробудились  незрілі-невмілі  слова,
Що  колись  підростуть  і  між  люди  полинуть…
Десь  на  денці  дитинства  мого  береги,
Тільки  спогад  годинником  сонячним  тенька.
Поведи  мене,  мамо,  в  далекі  луги,
Хай  я  трішечки-трішки  побуду  маленька.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726892
дата надходження 02.04.2017
дата закладки 02.04.2017


гостя

До півнів…



Тепер  –усе!  
Ми  знову  в  горах,і
Ти  розумієш,  час  -  не  кращий  лікар…
Лиш  антидепресант…  дзвенить  в  мені
Мій  персональний,  
   мій  жорстокий  вікінг.

Сповзає  з  гір…
Впускає  пазурі
У  манускрипти  вимолених  літер.
Дракар  на  дні…  на  дні!  і  спам  снігів
В  твої  долоні
     вклав  бродячий  вітер.

Полярний  шлейф  
Упав  на  килими.
Та  виграш  –мій!  (я  обираю  решку)
Цей  блиск  дукатів,  зір,  дзеркал,  і  ми
До  півнів  
 переписані  на  флешку…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718950
дата надходження 18.02.2017
дата закладки 02.04.2017


Олег Шкуропацкий

Геометрия стрекозы

Дети  вслед  за  предками
прыгают  преданно
увидев  стрекозиную  геометрию.

Стрекоза,  стрекоза,
а  в  каком  конструкторском  бюро
сконструировали  твоё  вафельное  крыло,
и  твой  хрустящий  фюзеляж
на  котором  не  стыдно  прилететь  в  Париж
или  на  лазурный  пляж.

Преподаватель  берёт  транспортир  
в  свои  тонкие  длинные  музыкальные  руки,
измеряет  угол  стрекозиных  конструкций,
вычисляет  их  синус,
записывает  цифру  и  показывает  сыну.

-  Эта  цифра,  сынок,
есть  число  стрекозы,
не  путать  с  числом  козы,
это  две  совершенно  разные  цифры,
которые  не  придумала  церковь
и  не  выдумал  Люцифер.

-  Что  ты,  папа,
эта  закорючка,
всего  лишь  закорючка,  а  не  стрекоза.
Перестань  морочить  мой  разум,
папа,  разуй  объективней  глаза.

                 *            *            *

А  живая  стрекоза,
смотрит  кассетными  бомбами  глаз,
и  миллионы  детей  в  её  глазах,
бегают,  словно  газели,
на  которых  стрекозы
миллионы  лет  глазели
из  зарослей  изумрудной  зелени.

Стрекоза,  стрекоза,
а  какой  у  тебя  котангенс  -
спрашивают  девочки  и  кружатся  в  танце,
словно  па-де-испанки.

Мальчишки  бегают  за  ней
с  логарифмической  линейкой,
и  каждый  из  них  маленький  Линней.

Похожая  на  Монну  Лизу,
ловит  стрекозу  директриса,  
за  тонкую  бесконечную  биссектрису,
и  вместе  со  всем  классом
собирает  рассыпанные  в  траве  пазлы.

                 *            *            *

Стрекоза,  стрекоза,
почему  ты  такая  абстрактная?
Неужели  ты  вспорхнула
из  философского  трактата,
где  сидела  на  плече  у  рассудочного  Канта?

И  вообще,  почему  твоя  прозрачная  личность
вся  такая  геометричная,
состоящая  из  фигур,
начерченных  на  доске  лазури
химическим  карандашом  культуры.

-  Не  знаю  -  отвечает  стрекоза  -
может  потому,
что  геометрия  не  ведает  зла
и  солнца  эвклидовый  круг
мой  лепший  школьный  товарищ  и  друг.

На  уроках  Природы
я  с  ним  сидела  за  одной  партой
со  времён  неправильного  Апартеида
и  правильной  патриархальной  Спарты.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726813
дата надходження 01.04.2017
дата закладки 02.04.2017


гостя

Свято… в горах…



“Де  таємні  стежки,
Що  впускають  примару  таку?”
Твоє  місто  мовчить,  мертве  місто  опісля  облоги.
…Свято  в  горах.  Гуцулонька  Ксеня  в  новому  вінку.
Подорожнику,  зникни  із  ран
     та  тримайся  дороги.

Хай  нестерпно  пече!  
Хай  волає  в  полоні  оман
Ця  мінлива  душа  на  знімальних  містках  Бертолуччі.
…  аби  завтра,  вливаючись  легко  в  ранковий  туман
Лиш  одними  очима
     цинічно  промовити  “скучив”

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725517
дата надходження 25.03.2017
дата закладки 25.03.2017


Іванюк Ірина

Ніневія. Тривожне місто снів. .

Ніневія.  Тривожне  місто  снів...
Чи  то  провин?  Небажаних,  нежданих...
Наснився  Йона,  блідно-мовчазний:
Невидимі  не  раз  попереджали...

Ніневія.  Мій  привид,  місто-страх...
І  серце  щось  зривається  од  крику!
Пильнує  вхід  при  храмових  дверях
душа  моя  -  стара  диякониса...

Лиш  сорок  днів,  чотириста  ночей,
щоб  відмолити,  відкупити  втрату...
Омий  мене  в  Йордані,  Єлисей!
Ніневію  возроджу  непрокляту!

12.03.2017р.

Бог  послав  пророка  Йону  в  Ніневію.  Коли  Йона  оголосив  про  знищення  міста  через  40  днів:  "повірили  ніневітяни  і  оголосили  піст  і  понатягали  веретища,  від  найбільшого  до  найменшого".  Цар  Ніневії  наказав  народу,  щоб  усі  чимдуж  взивали  до  Бога  і  щоб  кожен  покинув  свою  нікчемну  поведінку.  "Хто  зна,  чи  Бог  не  роздумає  й  не  відверне  від  нас  свій  гнів,  то  ж  ми  й  не  загинемо".  "  Побачив  Бог,  що  вони  відвернулись  від  своєї  нікчемної  поведінки  і  роздумав  щодо  лиха,  яке  погрожував  їм  учинити"  (книга  Йона  3,5.8-10,  Старий  Завіт)

Єлисей-  ізраїльський  пророк,  який  іменем  Бога  зцілював  проказу.

Диякониса-  служителька  у  грецькому  храмі,яка  пильнувала  церковні  двері,  куди  входили  і  виходили  жінки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725363
дата надходження 24.03.2017
дата закладки 24.03.2017


Елена Марс

Это выше любви!

От  любви  (а  была  ли  она?..)  
До  разлуки  -  единственный  шаг.
Не  была  я  в  тебя  влюблена.  
Это  выше  любви!  Это  выше  любви!  
Для  меня  ты  -  в  пустыне    маяк!..

Восхищаясь  души  глубиной,
Где  читаются  грусть  и  мольба,
Выпиваю  -  строку  за  строкой...
Это  выше  любви!  Это  выше  любви!
Это  в  сердце  -  стихами  стрельба!..

Для  меня  твой  волнующий  слог  -  
Как  весенний  холодный  родник,
Что  в  душе...  оставляет...  ожог...
Это  выше  любви!  Это  выше  любви!
Это  сердца  восторженный  крик!

Не  люблю  -  восхищаюсь  тобой!..
Вознося  твой  талант  до  небес,
Упиваюсь...    его...  чистотой...
Это  выше  любви!  Это  выше  любви!
Это  что-то...  из  мира...  чудес...

Ты  ведь  Гением  стал  для  меня
И  останешься  век  таковым!..
Ведь  единожды  душу  пленя
Чем-то  большим  любви,  чем-то  большим  любви,
Стал  поэтом...  моим...  роковым.

И  в  разлуке  не  хватит  ни  лет,    ни  воды,  
Чтобы  гения  стёрлись  из  сердца  следы...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725229
дата надходження 24.03.2017
дата закладки 24.03.2017


Лавинюкова Тетяна

КОРАБЛИК

 Мій  кораблику  із  трі̀ски,
парус  твій  –  листок  берізки,
а  на  щоглу-сірничок
сів  метелик-морячок.
Плинь,  кораблику,  струмками
між  зеленими  лужками!
Друзям  у  далекий  край
добру  звістку  передай:
Вже  Весна-красна  настала,
крига  скресла  і  розтала,
в  небі  –  жайворонка  спів,
в  лісі  пролісок  розцвів!

©  Т.Л.  (Тетяна  Лавинюкова)  2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725281
дата надходження 24.03.2017
дата закладки 24.03.2017


Валя Савелюк

ТІНЬ

летить  птах:
тінь  його  ковзає-лине  
по  будинках-дахах,
по  траві-деревах,  
по  машинах-дорогах-стежках,
по  людських  головах…

…недотичність  у  дотиках

20.03.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724528
дата надходження 20.03.2017
дата закладки 20.03.2017


Радченко

Весні сумується

Задощило.  Весні,  ой,  сумується
І  вона  день  за  днем  тихо  плаче,
Бо  її  сум  ніяк  не  вгамується,
Біллю  каркання-крик  воронЯче.
В  серці  ранами  рваними  відгуки,
У  душі  —  бісовське  зле  сум'яття;
Безнадія  раптовим  їй  вироком
І  одвічне,  як  світ  наш,  прокляття.
А  війна,  як  і  смерть,  без  обличчя.
За  живих  душі  мертвих  теж  моляться,
Сумно  дивляться  із  потойбіччя...
Віра  їм  із  надією  вклоняться.
Сині  Вкрайни  заплакані  очі
І  ковил  сивини  густо  плямами,
А  Тараса  слова  всі  пророчі:
Україна,  що  вкрита  вся  шрамами
Не  впаде  на  коліна  ніколи,
Не  опустить  у  відчаї  голову.
Навпіл  ворог  її  не  розколе  —
Перед  дітьми  не  матиме  сорому.
І  сьогодні  Донбас,  мов  у  пеклі,
Бо  за  ним  і  рушник,  й  чорнобривці.
За  життя  йдуть  бої  там  запеклі  —
Гру  смертельну  ведуть  братовбивці.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724548
дата надходження 20.03.2017
дата закладки 20.03.2017


Віталій Назарук

ЖУРАВЛІ ПОЛІССЯ

Між  ожин  на  узліссі
Що  лягли  до  землі,
Прикрашають  Полісся
В  болотах  журавлі.

Поміж  трав  соковитих
У  високих  мохах,
Прилітає,  щоб  жити,
На  Полісся  цей  птах.

Де  берізки  й  осики,
Де    густий  очерет.
Кумкіт  творять  «музики»
У  свій  шлюбний  бенкет.

Де    бере  свій  початок,
Загадковий  струмок,
З  журавлями  на  чатах
По  долинах  річок.

Тут    болото    в  тумані,
Тут  холодна  роса,
Журавля  сюди  манить
Неповторна  краса.  

Зустрічає  Полісся,
Наче  сина  свого,
Тут  коріння  пташине  -
Батьківщина  його.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724143
дата надходження 18.03.2017
дата закладки 18.03.2017


Патара

Непрохані гості

Він,  вона  і  парасоля,
Дощове  вечірнє  місто.
Нині  так  співпали  ролі
За  сюжетом  і  за  змістом.
Проганяє  дощ  із  вулиць
Тих,  хто  змокнути  не  хоче.
Ці  ж  про  час  і  дощ  забули,
В  гості  забрели  до  Ночі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723939
дата надходження 16.03.2017
дата закладки 16.03.2017


Радченко

Жисть

Яка  безвихідь...  А  колись
Так  слізно  плакався  сусідам:
Хіба  у  мене  з  нею  жисть?
Хай  сам  би  жив,  якби  то  відав,
Що  будемо  ми  жить  в  гризні,
Що  дорікати  завжди  буде:
"Нажрався,  гірший  ти  свині,
Чому  не  жити  нам,  як  люди?".
Ну  не  хотів  рубать  дрова  —
Вона  так  вміло  це  робила.
Город  скопати?  Дивина  —
Вона  ж  не  баба,  а  кобила.

Яка  безвихідь...А  тепер
Сусідам  плачеться  так  слізно:
Чому  вона,  не  я  помер  —
Провини  біль  прийшов  запізно.
Я  тільки  зараз  зрозумів
Яка  Катруся  гарна  жінка.
Я  б  і  скопав,  й  дрова  —  без  слів.
Не  п'ється,  як  колись,  горілка.
Не  бачив  я  чи  не  хотів,
Як  гірко  плакало  кохання.
Яка  безвихідь...  й  марність  слів
І  тиші  болісне  мовчання.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723861
дата надходження 16.03.2017
дата закладки 16.03.2017


Світлана Моренець

ОДПЛАЧ В МЕНІ, МІЙ БОЖЕ!. .

[i]"Єдиний  Боже!  Все  обсіли  хами.
Веди  мене  шляхетними  шляхами.
І  не  віддай  цим  людям  на  поталу  –
вони  вже  іншу  віру  напитали.
Одплач  в  мені,  одплач  і  одболи,  –
вони  ж  моїми  друзями  були!"[/i]
Ліна    Костенко


Подяка  Небу  –  не  добили    [i]"хами".[/i]
Зцілюсь  я!  І  [i]шляхетними  шляхами[/i]
ітиму,  як  велиш,  а  отже,  Боже,
в  болото  зіштовхнуть  –  ніхто  не  зможе!

Тим  більше,  мстиві  жовчні  "однодумці",
що  не  простили  власну  думку  жінці.
Не  треба  ворогів.  За  різкість  в  слові,
є  друзі,  що    втопить  –  завжди  готові!

Затерпнувши  у  здивуванні  й  горі,
молилась.  А  гуру́,  неначе  хворі,
мов  "дах  зірвало"  з  люті  до  безтями,
все  рили...  (  та  туди  й  звалились!)  яму.

А  жаль,  що  піддалися  гніву  й  блуду.
У  час  біди    –  не  місце  сварам,  бруду.
...Їм  гріх  той  невідмолений  нести.
[i]Одплач  в  мені,[/i]  мій  Боже!..  І  прости...


Друзі,  вельмишановні  читачі!  Через    певні  обставини,  якийсь  час
(надіюсь,  недовгий)  я  не  зможу  заходити  на  сайт.  
До  зустрічі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723626
дата надходження 15.03.2017
дата закладки 15.03.2017


Олена Вишневська

…звуками падати в тишу…

Все  перемелеться,  невідворотне  відбудеться.
Нас  розіграють  уміло,  неначе  етюди.  Ця
Партія  ще  недописана:  нотами,  струнами,
Клавішами,  барабанами  в  серці  пульсує.  Ми

Все  обірвемо,  натиснемо  /рухи/  на  паузу.
Навіть  без  дотику,  чуєш,  зашкалює  градус  у
Першому  такті.  А  скільки  їх,  Боже,  відміряно?
Скільки  не  зібрано?  Скільки  даремно  намріяно?

Перетасуються  карти  в  колоді  –  ми  звуками
Будемо  падати  в  тишу  і  подихи  слухати.
Тільки  без  дотиків…  Тягнуться  пальці  до  музики.
Просто  зіграємо.  Слово  зав’яжемо  вузликом.

В  сутінках  небо  /приручене/  вляжеться    ковдрою,
Рухи  -  у  погляди.  Станемо  піснею  довгою.
Все  перемелеться.  Невідворотне  відбудеться.
Все,  що  насправді  не  сталось,  /в  мені/  не  забудеться…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723489
дата надходження 14.03.2017
дата закладки 15.03.2017


Іванюк Ірина

Лягала мла туману на плече,

Лягала  мла  туману  на  плече,
казала  падати  разом  у  сиву  вічність...
Ну  а  на  ранок  знову  замете,-
День  заблука  у  власних  протиріччях...

Він  кликав  сонце  з  краю  сновидінь
і  про  весну  вірші  писав  струмками...
Ну  а  на  ранок  знову  заметіль,-
а  він  один  з  лякливими  птахами...

І  та́к  тулив  пернатих  до  грудей,
мовляв:  "Ще  трішки  мусим  зачекати..."
Ну  а  на  ранок  стрітенські  мости
взялись  майстри  із  срібних  вод  кувати...

Лягала  мла  туману  на  плече,
казала  падати  разом  в  шовки  перлові...
Ну  а  на  ранок  сонечко  зійде,
зігріє  світ  в  нескореній  любові.

11.02.2017р.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717631
дата надходження 11.02.2017
дата закладки 14.03.2017


A.Kar-Te

Отлетела осень журавлями…

Отлетела  осень  журавлями..,
Отгорела  золотым  костром...
Разве  то,  что  было  между  нами,
Нынче  назову  забытым  сном?

Снежная  метель  укрыла  крыши,
Пала  белизною  во  дворе...
Как  же  о  тебе  скажу  я  "бывший",
Если  думы  живы  о  тебе?

Снег  идет  легко  и  так  беспечно,
И,  похоже,  он  не  даст  ответ...
Разве  оброню  я  "бессердечный",
Если  ты  тепла  оставил  след?

Если  нынче,  завернувшись  пледом,
За  тебя  судьбу  благодарю..,
Согреваясь  бесконечным  светом
Твоего  стыдливого  "люблю".




(иллюстрация  с  инета)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701034
дата надходження 17.11.2016
дата закладки 12.03.2017


Serg

Я хотів запалити свічку…

Співзвучне  до
Шон  Маклех:  "Коли  свiчка  гасне"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273

         «Націю  не  можна  відродити,  
         якщо  її  правителі  не  мають  високої  моралі.»
         (Г.  Гейне)

Я  живу  там  де  сіль  -  на  рану,
Замість  хліба  -  печалі  спів,
І  щоранку  я  п'ю  не  каву,  -
Баговиння  безсонних  снів...
Я  хотів  запалити  свічку,
Не  ліхтар  і  не  смолоскип,
Й  перейти  цю  безглузду  річку,
Що  змиває  мій  генотип,
Та  глухі  і  сліпі  тирани
Заховали  надії  пліт
І  звели  до  небес  паркани...
Серед  душ  я  шукаю  світ
Де  без  костура  й  не  навмання
По  дорозі  у  ясний  день
Я  би  йшов  до  свого  кохання
Поміж  радість  палких  натхнень!

21.04.2013

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686355
дата надходження 29.08.2016
дата закладки 12.03.2017


гостя

Спориш…



Тримай  мене…
Я  все  іще  боюсь.
На  відстані  джерел  згортаю  смуток.
Прадавні  вишні  квітнуть  у  раю.
Едемська  ніч
     настоює  отруту

На  білосніжній
Простині  снігів,
На  прохолодних  контурах  емалі.
Я  друзів  відділю  від  ворогів
На  бездоганній  
   матриці  печалі.

І  -  розридаюсь…  
Бо  лише  спориш,
Цвіте  спориш  на  східцях  мого  дому.
Розподіл  душ.  А  ми  з  тобою  лиш  
Дві  постаті
     на  лінії  розлому…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722937
дата надходження 11.03.2017
дата закладки 11.03.2017


Любов Ігнатова

Я колись промину

Я  колись  промину,  як  минає  осіннєє  листя,
Як  минають  сніги,  теплі  леготи  і  первоцвіт,
Як  мина  колискова  у  тихій  порожній  колисці,
Як  минають  зірки,  що  завершують  дивний  політ.

Я  колись  промину.  Що  залишу  на  згадку  про  себе?
Материнську  любов  у  якій  променіє  душа?
Вірші  —  бризки  думок,  подаровані  милістю    неба?
Росянисті  сліди  у  пухнастих  м'яких  споришах?

Я  колись  промину.  Все  минає  на  нашій  планеті.
Ви  не  плачте  за  мною,  а  краще  співайте  пісень,
Щоб  душа  моя  вічна  всміхалась  щасливо  на  злеті,
Щоб  летіла  не  в  ніч,  а  у  сонячний  лагідний  день...





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697921
дата надходження 01.11.2016
дата закладки 06.03.2017


Радченко

Как-то всё по-иному

Ночью  как-то  всё  по-иному:
Мысли,  чувства,  отсчёт  минут...
Тишины,  чуть  тревожной,  омут
И  себе  самому  не  лгут.
Можно  быть  до  слёз  откровенным
И  простить  себя  и  других,
И,  как  в  детстве,  быть  легковерным,
И,  забыть  об  обидах  злых.
На  полвека  вдруг  стать  моложе,
Улыбнутся  первой  любви
И  понять,  что  стало  дороже
Всё,  что  мы  сберечь  не  смогли.
Всё  над  чем  мы  с  тобой  смеялись,
В  сердце  трепетно  бережём
И  признаться  себе  боялись  —
Ради  этого  и  живём.
Ночью  как-то  всё  по-иному:
Ближе  прошлое  и  родней.
"Всё  проходит",  как  аксиому
Принимаем  мы  все  трудней.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721967
дата надходження 06.03.2017
дата закладки 06.03.2017


Осіріс

Голос тиші

                   

У  голосі  тиші  –  потемку  зітхання.
П’янка  прохолода  минувшої  днини,
Що  млою  присівши  на  сіна  ряднини,
Плекає  кульбабки  легке  коливання.  

У  голосі  тиші  –  ріки  переливи
Під  місяця  срібно-німою  ходою,
Де  зорі  між  плес  дріботять  чередою,  
Серпанкам  куйовдячи  вимоклі  гриви.    

У  голосі  тиші  –  дощу  обіцяння,
З  озону  пахучо-чаруючим  трунком,    
Що  обрій  мережить  грімниць  візерунком
І  губить  жаріні  в  траву  покаяння.

У  голосі  тиші  мелодія  саду,  
Займається  поступом  юного  ранку…
Той  нічку,  голублячи  ніби  коханку,
Обачно  таїть  межи  лоз  винограду.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721876
дата надходження 06.03.2017
дата закладки 06.03.2017


Ніна Третяк

Віват, весні!

Яке  тепло!  Ну  справжнє  літо,
Хоча  весна  у  сповитку.
Ще  не  проснулись  первоцвіти,
Не  закружляли  у  танку.
Не  зумкає  бджола  бентежно,
Не  заціловує  квітки.
Промінчик  сонця  обережно  
Торкає  пальчиком  бруньки.
П"є  воду  спрагло  із  калюжі,
Вітрець  грайливий  перейма
І  на  берізку  око  мружить,
Бо  красивішої  нема!
Ще  більше  сонця,  більше  миру  
У  благодатній  стороні.
Лелеки  прилетять  із  виру
І  закричать:  "  Віват  весні!"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721764
дата надходження 05.03.2017
дата закладки 05.03.2017


Елена Марс

Портрет женщины ( поэтессам и не только)

Роковая  она?    -  Возможно...  
Может  ведьма?    -  На  три  процента...  
И  простая  она...    и  сложная...  
Для  кого-то  -  вообще  бесценна...  

Тот,    кто  знал  её  -  не  забудет,  
Вспоминая  о  ней  всю  вечность,
Улыбаясь  её    причудам,
И,  быть  может,  желая    встречи...

...Как  целует,    смеётся,    плачет...
В    ней    так    много    всего    таится!..
Неразгаданная    задача
И    разгадке    уже    не    сбыться.

А    она,  как    и    раньше,  курит...
И  такая  же  -  кофеманка...
Вроде    всё    у    неё    в    ажуре,
Но,  по    сути,  ажур  -  огранка...

Одевает    порою    маску
Неприступной    и    гордой    леди,
А    внутри  в  ней  так    много  ласки,
Не    раздаренной    сердцеедам...

Не    потерпит...  кого    попало,
По    утрам...  находить    в    постели...
Не    об    этом    она    мечтала...
Не    такого    она    хотела...

В    ней    другие    живут    печали,
Хоть    в    замужестве    многолетнем...
Ей    так    важно,  чтоб    понимали...
И  на  свет  отвечали  -  светом...

Не    пытались  её  настроить,
Как    гитару...  Другие    струны...
Не    пытались    её    неволить,
Ранив    сердце  её  бездумно.

В  ней  любовь  -  к    своему    пространству,
Где    счастливая  -  в    каждой    строчке...
Пусть    зовут    это  -  графоманством,
Что    волнует    её...  не    очень.

Где    стихами  своими  дышит  -
Там    пропитано    всё    покоем...
Там  ничей  ей  упрек  не  слышен,
Там    комфортно    ей    быть    собою...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721606
дата надходження 04.03.2017
дата закладки 04.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА: ЕПІЛОГ

ЕПІЛОГ

(I  вже  це  не  похiдний  покой  Гетьмана,
а  знову  його  розкрита  могила,
де,  біля  Чорного  Каменя,  двi  душi  -  
Марiїна  та  Iванова  –  
стрінулися  
через  триста  лiт  
по  всiх  цих  
подiях.)

Марiя

…Ти  вiдспокутував  спокуту.  
Усе  земне  тобi  забуто.  
Прощений!  Чистий,  як  огонь!  
Iване,  з  тебе  кару  знято  -  
Ти  чуєш  дзвiн?  -  На  небi  свято,  
На  небi  паска  i  весна,  
Бо  кається  душа  земна.  

Тобi  одкрито  путь  до  раю.  
Там  вiчний  спокiй.  ВІН  -  чекає...  
Летiм  -  там  я  тебе  кохаю...

Мазепа  

Марiє,  не  можу  летiти.  
I  справа  не  в  тiм,  що  не  смiю...
Народ  сей  -  довірливі  дiти:  
Ридають  з  дрiбниць  i  радiють.  

З  тобою,  голубко,  полинуть  
В  безжурнiї  райськi  краї  -  
То  вище  блаженство,  та  кинуть...  
Як  можу  покинути  їх?

Марія

Вони  прокляли  тебе,  Йване!

Мазепа  

Хiба  ж  то,  Марiє,  вони?  
То  слово  чуже  i  погане  
На  них  напустило  мани́.  

Здiйсниться,  нехай  навiть  згодом  -  
Вкраїнцi  ще  стануть  Народом!  
Заграють  копита  з  Великого  Степу  
I  вершники  кли́кнуть  Мазепу.  
Самi  зрозумiють  i  втямлять,  
Куди  я  їх  кликав  ТОДI...  
В  їх  жилах  дрiмаюча  пам'ять  -  
Як  рана  у  мене  в  грудí.  

Мiй  борг  поверну  неоплатний,  
I  мрiю  здiйсню  чарiвну  -  
I  труд  свiй  заве́ршивши  ратний,  
Я  сном  немовляти  засну.  

...Чи  стрiнеш  свойого  Iвана  
У  Божому  тихiм  раю?  

До  нiг  твоїх  схи́лю,  кохана,  
Я  голову  сиву  мою...  

I  бiльше  нiколи  не  буде  
Розлука  мiж  нас,  як  межа.  
Забуду  я,  хто  такі  -  люди,  
Земля  менi  стане  чужа.  

Й  розтане,  як  в  небi  пiр'їна,  
В  туманах  вишневих  
моя  
Україна.

(На  схід  сонця  сiрiє.  
Спiвають  першi  пiвнi.  
Промiнь  гасне,
все  зникає.
Кiнець.)

м.  Київ  
1990  р.  
Валентина  САВЕЛЮК

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289536
дата надходження 30.10.2011
дата закладки 04.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява дев’ятнадцята) ЗВІСТКА

ява  дев’ятнадцята

ЗВІСТКА

(Гетьман  щойно  повернувся  до  свого  стану  
з  польської  Бiлої  Криниці,  де  восприйняв  
із  Святого  Купелю  
онучку  княгині  Дольської.  
До  його  похiдної  резиденцiї  увiходить  Дем'ян.  
Вiн  прибув  iз  Батурина.)

Дем'ян  

Я,  Гетьмане,  вже  тут  два  днi...  
Сказати  велено  менi,  
Що  тихо  все  в  Батуринi`.  
Що,  дякувати  волi  Божiй,  
Нiхто  нас  поки  не  тривожить,  
В  усiх  iсправно  йдуть  дiла...  

...Були  iз  Києва  прислали,  
Що  матка  ваша  захворали,  
Та,  Боговi  за  те  хвала,  
Ускоростi  iз  ложа  встали...  
З  Москви  оказiя  була  -  
Цидула  важна  тут  одна  
До  вас  з  пiсьмом  Головiна...  
Оце  i  все...  
Хоча...  
Ну-да...  
Ще...  приключилася  бiда...  
Панянка  вмерла  молода...  
Хай  там  їй  царствiє  небесне,  
А  тут  нехай  пером  земля.
Уже  не  вернеш  звiдтiля  -  
Хоч  слiдом  вмри,  то  не  воскресне...  

Один  обман,  а  не  життя.  
Увесь  Батурин  спiвчуття  
Батькам  виказує  за  нею...

Мазепа  

Чия  панянка?..

Дем'ян  
(пiсля  тяжкої  паузи,  та  зiтхань)  

Кочубея...
Я  гнав  коня  …  гадав  успiю...

Мазепа  

Котора?!!

Дем'ян  

Гетьмане...  
Марiя...

(За  мить-другу  у  Мазепи  на  виду  вiдбився  
непогамований  бiль,  наче  йому,  неждано-негадано,  
зо  спини,  нанесено  смертельного  удару  в  самiсiньке  серце.  

Вiн  ледь  чутно  застогнав  i  похилився  сивою  головою  на  руку.  

Свiтло  поволi  гасне.  Дем'ян  зникає.  Зникає  все.  Тiльки  Мазепа  
у  променi  залишається  сидiти  нерухомо.  Звiддалiк  вчувається  спiв  церковного  хору:  «Прийми,  Господи,  усопшу  душу  раби  твоєї,  Марiї».  
Чути  поминальнi  дзвони.  Голос  читає  заупокiйну,  дзвони  i  церковний  спiв  наростають  i  могутнiм  потоком  падають  -  це  страждання  Гетьманове  стає  таким  нестерпним!  

Враз  усе  обривається,  натомiсть  звучить  нiжна  мелодiя.  Немов  туман,  з'являється  із  темряви  прозора  постать  у  бiлому  -  це  душа  Марії.  У  неї  розпущенi  довгi  коси,  ледь  в'ються,  на  головi  вiнок.  У  правицi  вона  має  гiлочку  бiлої  лiлеї  -  знак  чистоти,  святості  i  непорочностi.  Постать  наближається  до  Мазепи,  схиляється  над  ним,  торкається  його  сивин  -  заспокоює.)

Голос  Марії  

Буде  мороз  чи  спека  -  
Плакать  нема  потреби.  
Я  вже  вiд  вас  далеко,  
Я  вже  вiд  вас,  як  небо.  
Я  вже  приходила  в  квiтнi,  
Я  вже  зазнала  муки  -  
Всi  ви  тут  перелiтнi,  
I  не  тривкi,  як  звуки.  

Думаю,  що  не  буде  
I  на  копУ  бiди...  
Дивiться  на  себе,  люди,  
Як  верби  на  край  води.  

...I  ти  не  журись,  не  треба,  
Не  завдавай  жалю,  
Тобi  я  i  звiдти  -  неба,  
Хоч  крихiтку,  та  прихилю`...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289534
дата надходження 30.10.2011
дата закладки 04.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява вісімнадцята) ПОХІД НА ВОЛИНЬ

ява  вісімнадцята

ПОХІД  НА  ВОЛИНЬ

Кобзар

Батурин  спить.  

Далеко  ще  до  свiту.  
Пообiймались  верби,  наче  дiти.  
I  мiсяць  уповні́,  як  срiбна  пава,  
Гойдається  на  хвилях  серед  ставу.  

Щось  про  своє  столiтнiй  дуб  рипить...  
Батурин  спить.  

...А  неба  темно-синi  оксамити  
Сiяють  зорями,  як  росами,  увитi  -  
Аж  криницям  в  зiницях  мерехтить!  

Шлях  на  Волинь  серед  полiв  блищить...  
Батурин  спить.  

Вкраїна  спочива  -  велична  мить.  

Почиє  свiт  на  крилах  сновидiнь...  
Хiба  що  десь  спросоння  форкне  кiнь  
I,  мов  струна,  вуздечка  забринить,  
Чи  злякано  осика  затремтить  -  
А  то  все  тихо.  
Тихо,  тихо,  цить  –
 
Батурин  спить...  

I  так-но  у  Мазепинiм  покої  
Ще  свiчка  слі́пає  -  ускорiм  догорить.  
Як  сивий  сич,  Мазепа  сам  сидить,  
На  руку  похилившись  головою:  
Чолом  печаль  оре  глибокий  слiд  -  
Уже  й  свiтатиме.  Удо́світа  -  похiд.  

I  хоч  не  на  вiйну,  та  проводжати  
Аж  за  Батурин  вийдуть  -  кого  мати,  
Кого  дружина,  а  кого  -  кохана...  
Лише  за  Гетьманом,  немов  за  бусурманом,  
Нiхто  не  вийде  вдосвiта  на  шлях,  
На  грудях  не  заб'ється,  наче  птах,  
Не  припаде  з  плачем  до  стремена́,  
Бо  мати  -  в  Києві,  на  цвинтарi  жона,  
А  Кочубеївна...  
Немов  свiччаний  пломiнь  
Її  любов  Мазепа  не  вберiг.  
Якби  прийшла  -  упав  би  їй  до  нiг  
I  запалав  би,  як  снiпок  соломи  -  
Аби  простила  зраду  несвiдому,  
Аби  лиш  скрес  у  гордiм  серцi  лiд!  
Та  вже  не  скресне.  
Досвiт.  
У  похiд!  

Зале́дь  сiрiє  схiд  окрайцем  неба,  
Чiткiшають  верхи́    щербатих  веж.  
Кiнь  пiд  сiдлом.  Пора  тiка́ть  од  себе.  
Тiкай-тiкай...  од  себе  не  втечеш.  

Бо  скрiзь  наздожене  печаль-гризота,
Їй  не  вiдоме  iснування  меж.  
У  душу  серця  всмокчеться  сторото  -  
Од  неї,  як  од  себе,  не  втечеш.  

Печаль  п'явка́,  печаль,  то  ненаси́та.  
Їй  ви́грашки  усi  земнi  путi.  
Не  розiб'ють  її  об  шлях  тугi  копита  -  
Ти  з  нею  всюди,  скрiзь  на  самотi.  

Печаль  стожа́ла,  
по  сто  раз  -  стокри́ла.  
Куди  не  кинься  -  слiдом,  як  мана́,  
Iтиме  на́глядцi  до  самої  могили  
I  душу  осушатиме  до  дна.  

То  не  спасуть  тебе  суворi  далi,  
Не  порятує  анi  глиб,  нi  вись.  
Єдиний  спосiб  збутися  печалi  -  
Не  боронитися.  
Змирись  i  впокорись:  
Вона  тобi  напоїть  трунком  жили,  
Щоби  розкiшно  ві́дчаю  цвiсти.  
Опустиш  крила,  далi  втратиш  крила,  
І,  врешті  решт,  збагнеш:  вона  -  це  ти.  

Прийми  ж  її,  як  данiсть,  без  вагання.  
Печаль  -  це  пiслямова  до  кохання,  
Яке  ти  не  зумiв  уберегти.  
Од  неї  не  втекти.  
Вона  -  це  ти.  

...Прощай,  Батурине!  В  дорогу!  
Знялася  пiсня  в  височінь  
I  ге-е-ен  полинула  до  Бога  -  
А  вiйсько  шляхом,  на  Волинь.  

Гарцують  конi  нетерплячi,  
Як  на  цимбалах  -  вудила́  !  
Рiшать  державнії  дiла  
Знялось  в  похiд  вiйсько́    козаче  
З  сiдим  пророком  па  чолi  -  
Напрочуд  спритним  у  сiдлi.  

Видать  здалеку,  що  то  воїн,  
Поваги  й  почестей  достоїн:  
Удався  зростом,  вийшов  станом,  
Умом  багатий,  серцем  теж  -  
Хiба  природу  обiйдеш,  
Як  сотворила  отаманом?  
Як-но  ще  зернятком,  в  рiллi,  
Йому  вже  визначено  долю  -  
Вернуть  заярмленiй  землi  
Звитяжну  славу  й  вольну  волю?  

Чи  хто  змiнити  долю  може?  -  
Героя  серце  -  в  ру́ці  Божiй.  

...Мазепа  тайнi  вiстi  має,  
Тому  на  захiд  поспiшає,  
Вiдкiль  Стані́слав  ля́дський  басом  
Давно  вже  зирка  на  Петра  -  
То  скористатись  слушним  часом  
Настала  Гетьману  пора.  

Пора  закручувати  справу,  
Щоби  гуртом  шукать  управу  
Проти  московського  царя.  

Iван  Вкраїну  на  поталу  
Не  дасть  Петровi,  що  помалу  
Гетьма́нщинi  вчиняє  шкоду,  
Законних  позбавляє  прав:  
Богданом  складену  угоду  
Про  сувереннiсть  двох  держав  
Цар-самодержець  потоптав.  

Мазепа  рушив  у  дорогу  
Шукать  проти  Петра  пiдмогу.  
А  там:  чи  пан,  а  чи  пропав...  

«Авжеж,  хотiлось  би,  щоб  "пан"»  -  
Всмiхнувсь  думкам  своїм  Iван.  

Над  ним  хоругви  виграють  -  
Це  Бог  благословляє  путь.

...Заходить  по́лудень  поволi,  
Пiдбилось  сонце  в  височiнь,  
Враз  серед  шляху  в  чистiм  полi  
Майнула,  наче  хустка,  тiнь  -  
Пiд  Гетьманом  спiткнувся  кiнь,  
Спинивсь  зненацька,  наче  врiс,  
Рвонув  i  зо́палу  понiс!  

Хоч  вершник  цей  не  знає  стра́ху  -  
Вiн  зупинить  з  їдного  маху  
Мiг  лет  сполоханий  коня  -  
Та  Йван  його  не  зупиня,  

Бо  серце  обгорнула  туга,  
Незрозумiла,  мов  у  снi:  
Вiн  бачить,  як  розді́лом-лугом  
Проворно  й  плавно,  як  в  човнi,  
Прошкує  серед  трав  черниця...  

Така  легка́  -  iде,  мов  сниться...  
Високостана,  блiдолиця...  

Мазепа  з  подиву  нiмiє:
-  Невже?..  
Та  буть  того  не  може!  
Вiдкiль?!.  -  але  ж  яка  похожа...  

До  нiг  їй  хилиться  трава  -  

Тi  ж  рухи...  плечi...  голова...  
Таки  Марiя!  -  Боже  правий!  
Її  хода!  її  постава!  
З-пiд  хустки  -  двi  коси,  як  змії.  
-  Марiє!  Звiдки  тут?!  Марiє!  

Кобзар

Вона  ж  не  чує,  не  спинилась.  
Мазепа  осадив  коня,  
За  мить  єдину  долу  скочив,  
Продерся  через  верболiз  
I  кинувся  наперерiз  -  
Черницю  наздогнати  хоче!  

Кiнь  схарапуджено  хропiв...  

Догнав  i  наче  остовпiв:  
 
Мазепа

Вiдкiль  ти  тут?!.  Верхом  пiв  дня!..  
Вiдкiль  ти  тут?..  Скажи  на  милiсть!..    

Кобзар

Черниця  ж  навiть  не  знiтилась  
I  так  байду́же  подивилась,  
Що  Гетьман,  як  трава,  поник,  
І  мовби  проковтнув  язик,
Зробивсь,  мов  скеля  безгомiнний.
I  впав  до  нiг  їй,  на  колiна,  
Готовий  каяться,  вини́ться  -
Та  враз  розтанула  черниця,  
Лиш  злякана  перепелиця  
Навтiч  пустилася  з-пiд  нiг.  

Iван  отямиться  не  встиг,  
Як  та  одбiгла,  стрепенулась  
I  ластiвкою  обернулась  -  
Шубовсть  у  небо,  як  у  воду,
I  зникла  в  сторону  походу...  

...Iван  пiдвiвсь,  
гойднувсь,  як  п'яний.  
Хтось  обiзвавсь:  -  Живi,  ГетьмАне?..  
Оглянувсь:  Орлик  недалечко  
Коня  тримає  за  вуздечку.  

Йшла  обертами  голова,  
Тiльки  й  спромiгся  на:
-  Дива-а...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289338
дата надходження 29.10.2011
дата закладки 04.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява сімнадцята) ПЛАЧЕ РОСА – БЕЗ ГОЛОСА…

ява  сімнадцята

ПЛАЧЕ  РОСА  –  БЕЗ  ГОЛОСА…

Кобзар

…І  потягнулися  днi,  
Наче  отара  –  
ОдинАковi  i  сумнi.

Марiя  (подумки)

Любов,  як  свiчка...  
що  горить,  та  плаче.  
А  лиш  дмухнеш  –  
вона  одразу  вмре.  
Козаче  мiй,  
далекий  мій  козаче,  
за  серце  туга,  
як  мороз  бере.  

Було  довкола  нас  з  тобою  лiто  -  
був  пишний  цвiт  
i  розмаїтий  свiт...  
Рiлля  
нiмує  там,  де  грало  жито  
і  журавлят  
тривожно-затяжний  полiт.  

Скажи  ж  менi,  
нащо  гартують  крила  
отi  сумнi,  
мов  янголи,  птахи?  

Як  рано  їм  верба  нашепотiла  
захмарну  путь  
за  всi  людськi  грiхи...
За  хмарами  означенi  шляхи.  
Яка  їх  доля  
невблаганно  кличе?  
Мов  журавля,  
душа  моя  кигиче,  
до  раю  плаче,  
та  тяжкi  грiхи.  

...З  чиїх  намов  
церковний  паламар  
на  вiвтарях  свiчки  завчасу  гасить?  
Верба  нашiптує  дорогу  понад  хмар  --  
прощай,  прощай  
життя  мого  
окрасо.

Мазепа  
(Лист  I  )

"Моє  серденько,  
мiй  трояндовий  квiте,  
серцем  на  те  болію,  
що  не  далеко  ти  од  мене,  
а  я  не  можу  очей  твоїх  
і  личенька  білого  
бачити;  

Через  сеє  пiсьмечко  
кланяюся  
і  цілую  тебе,  
любляче".

Марiя.  

Я  люблю  Вас  далеко  –  де  спокiй.  
Супокiй.  Де  сонети  свiчІ.  
Я  не  вдарюсь,  як  птах  одинокий,  
Об  шибки  ваших  вiкон  вночi.  

Не  стривожу.  Така  вже  я  добра,  
Хоч  до  рани  мене  прикладiть...  
Горошиною  сонця  за  обрiй  -  
закотилася.  Там  догорiть.

Мазепа  
(Лист  2)  

"Моє  серденько,  
зажурився,  
почувши  од  дівчини  таке  слово,  
що  Ваша  Милiсть  
сердиться  на  мене,  
бо  Вашу  Милiсть  
при  собi  не  затримав,
але  одіслав  тоді  додому;  
уваж  сама,  
що  б  з  того  виросло.  
Перше:  
твої  родичi  
по  всьому  світу  розголосили  б,  
що  взяв  у  них  дочку  
уночі  
силою  
і  тримає  у  себе  
замість  наложниці.  

Другая  причина:  
державши  Вашу  Милiсть  у  себе,  
я  не  зміг  би  нізащо  витримати,  
да  i  Ваша  Милiсть  також;  
і  мусили  б  ми  
мiж  собою  жити,  
як  чоловік  і  дружина,  
а  потім  
прийшло  б  
неблагословіння  од  церкви  
і  наказ,  
щоби  нам  розійтися.
Куди  ж  би  мені  тоді  подітися?  
Та  й  Вашу  Милість  жаль,  
щоб  потом  
на  мене  не  плакала".

Марiя  

Ви  йшли  -  як  Бог.  
I  срiбний  нiмб  Вам  голову  вiнчав,  
Я  вслід  би  кинулась  -  
Та  стала,  вкопана,  мов  камiнь.  
А  моє  серце,  як  з  колиски  дитинча,  
Схопилось  босе  i  потюпало  за  Вами.  

Ви  йшли  -  як  Бог.  
I  сiрий  шлях  стелився  Вам  до  нiг,  
Мов  хтось  розмотував  
сувiй  простого  краму.  
А  моє  серце  –  чи  спинить  нiхто  не  мiг?!  -  
Збивало  пальчики,  так  тюпало  за  Вами!  

Та  де  йому  за  Вашою  ходою?  
Ви,  наче  Iстина,  -  куди  там  наздогнати...  
Впаде,  заблудиться,  i  вiчно  сиротою  
У  чужi  вiкна  буде  заглядати.  

Ви  йшли  -  як  Бог.  
I  срiбний  нiмб  Вам  голову  вiнчав.  
Я  вслід  би  кинулась  -  та  стала,  
вкопана,  мов  камiнь.  
А  моє  серце  –  нерозумне  дитинча  -  
Схопилось  босе  i  потюпало  за  Вами…

Мазепа  
(Лист  3)  

"Моє  сердечне  кохання!  
ПрОшу  i  дуже  прОшу,  
знайди  змогу  
зі  мною  побачитися
для  усної  розмови;  

Коли  мене  любиш  –  
не  забувай  же,  
Коли  не  любиш  –  
не  споминай  же!  

Згадай  свої  слова:  
що  любити  обіцяла,  
навіщось  же  мені  
й  рученьку  біленьку  подала.  

I  повторно  
i  постокротно  прошу,  
назнАчи  
хоть  на  одну  хвилину,  
коли  маємо  iз  тобою  видiтися  
для  спільного  добра  нашого,  
на  яке  сама  ж  раніше  
сподівалася.  

А  заки  побачимось  –  
пришли  намисто  
з  шиї  своєї,  прошу..."

Марiя  

…Життя  рiзноманiтне  i  складне:  
Є  в  ньому  всього  –  i  чеснот,  i  бруду.  
Пройдуть  роки  –  забудеш  ти  мене,  
А  я  тебе  нiколи  не  забуду.  

I  бiль,  i  радiсть  –  все  колись  мине.  
Переживем  i  славу  i  огуду.  
Пройдуть  роки  –  згадаєш  ти  мене,  
А  я  тебе  нiколи  не  забуду.  

Нехай  у  жертву  ти  принiс  мене  
Людськiй  необережностi  i  суду  –  
Пройдуть  роки  –  забудем  все  земне,  
А  я  i  ТАМ  про  тебе  не  забуду!

Мазепа  
(Лист  4)  

"Моє  серденько!  
Уже  ти  мене  iзсушила  
красним  своїм  личком  
i  своїми  обіцянками.  
Посилаю  тепер  
до  Вашої  Милостi  
Мелашку,  
шоб  про  все  
домовилася  з  Вашою  Милiстю;  
не  стережися  її  нi  в  чому,  
бо  вона  
вірная  Вашій  Милостi  i  мені  
в  усьому.
 
Прошу  i  дуже  прошу,  
до  ніжок  
Вашій  Милості  прихилившись,  
моє  серденько,  
прошу,  
не  одкладай  своєї  обітниці..."  

Марiя  

…Я  пiду,  
як  у  землю  вода:  
Так  природно,  i  так  поцейбiчно.  
Хтось  прицмакне  –  така  молода!  
Хтось  зажуриться  –  всi  ми  не  вiчнi...  

Я  пiду  –  
наче  встану  з-за  столу,  
Не  прощаючись,  вийду  iз  зали:  
Ви  мене  не  любили  нiколи!  
Ви  нiчого  менi  не  прощали.  

Дзиґарi  мою  пiвнiч  відбили  -  
Я  одчиню  тихесенько  дверi...  
Ви  ніколи  мене  не  любили  –
Я  чужа  на  цiй  пишнiй  вечерi.  

Там,  у  сiнях,  неначе  в  печерi:  
Все  темнiш  i  темнiш  з  кожним  кроком.  
Обережнiш!  не  рипнули  б  дверi,  
Не  злякати  б  кого  ненароком!..  

Темно  й  тiсно  у  цiй  комiрчинi  –  
Чи  вернутись  до  свiтла  iзнов?..  
Та  менi  вже  нiхто  не  вiдчинить  –  
нi  Надiя,  нi  Вiра,  
нi  Ви  –
нi  Любов...

Мазепа  
(Лист  5)  

"Моє  серце  кохане!  
Сама  знаєш,  
як  я  сердечно  люблю  Вашу  Милість.  
Iще  нiкого  в  світі  не  любив  так:  
мої  тоє  щастя  i  радість  були  б,  
щоб  нехай  їхала  та  жила  у  мене,  
тiлько  ж  я  зважав,  
який  кінець  з  того  може  бути.
А  тим  паче  при  такій  злостi  
і  заїдливостi  твоїх  родичів.

Прошу,  моя  любонько,  
не  одміняйся  нi  в  чому  до  мене,  
якщо  вже  неєдинократ  слово  своє  
і  рученьку  давала.
А  я  взаємно,  
поки  жив  буду,  
тебе  не  забуду..."


Марiя  

…Княгиня  в  бiлих  горностаях  
Невiдворотною  ходою  
Напівлетить-напiвступає  
За  ким?  –
За  мною?  
За  тобою?  

В  її  очах  така  безодня,  
Таке  бездоння  голубе!  
Кого  вiзьме  собi  сьогоднi?  –  
Може  мене.  
Може  тебе.  

Княгине  в  бiлих  горностаях!  
Прийшла  збирать  податки  з  душ?  
Ти  ж  бачиш,  я  його  кохаю,  
Мене  вiзьми  –
його  
не  руш...


Мазепа  
(Лист  6)  

"Моє  серденько,  
Не  маючи  вістей  
про  справи  Вашої  Милостi,  
(чи  вже  перестали  Вашу  Милiсть  
мучити  i  катувати?)  
мушу  виїхати  на  тиждень  у  певні  місця.  
Посилаю  Вашій  Милостi  
через  Карла  од'їздного  гостинчика,  
якого  прошу  завдячно  прийняти,  
а  мене  
в  неодмінній  любовi  своїй  
зберігати..."

Марiя  

Провiяне  i  зiбране  в  пiдситок,  
Через  гайок,  де  бавиться  ручай,  
Я  до  млина  своє  принесла  жито:  
-  Гей,  Бiлий  Мельнику!  виходь-но  та  стрiчай.  

Вусатий  i  косматий,  як  пустельник,  
Примружив  очi  –  до-о-овго  впiзнає...  
-  Оце  i  все?  –  всмiхнувсь  нарештi  Мельник.  
-  Де  ж  вiзьмеш  бiльше?  -  Забирай,  що  є...  

...Ще  дотлiвало  десь  на  стернях  горно  
З  цеберки  синiм  присмерком  залите  -
Як  два  воли,  боками  терлись  жорна  
І  перетерли  в  порох  моє  жито.  

Все  позмiтав  i  визбирав  ретельно.  
Як  мiсяць  сходив,  наче  порятунок,  
З'явивсь  у  чорних  дверях  Бiлий  Мельник  
І  простягнув  через  порiг  нужденний  клунок.  

Як  немовля,  той  клунок  я  приймала.  
Десь  рипнуло,  а  вiн  сказав  якраз:  
-  Щоб  коровай  спекти  –  цього  замало,  
Хай  розчиняють  пампушки  
на  парастас...

Мазепа  
(Лист  7)  

"Моє  серденько!  
Тяжко  і  боляче  на  серці  в  мене,  
що  сам  не  можу
З  Вашою  Милiстю  
обширно  поговорити.  
Що  не  маю  змоги  
відраду  Вашій  Милостi  
в  теперішній  печалі  учинити.  

Про  будь  яку  потребу  
Вашої  Милостi  до  мене  –  
скажи  цій  дівчині  до  остатку.  

Коли  вони,  прокляті  твої,  
тебе  цураються,  --
іди  в  монастир.  
А  я  знатиму,  
як  на  користь  Вашої  Милості  
чинити.  
Чого  треба,  i  повторно  пишу,  
ознайом  мене,  Ваша  Милiсть..."

Марiя  

Рипить  ярмо.  Немов  двi  сивi  хмари  
Поволi,  повагом,  ступають  два  воли.  
Спокон  вiкiв,  у  споконвiчнiй  парi  
Тягнули  плуга  i  в  сьогоднi  притягли.  

Поперед  ними  –  дзвонять  косовицi!  
За  ними  -  чорна,  мов  полив'яна,  рiлля.  
А  над  рiллею  –  нетутешнi  птицi,  
Двi  славнi  птицi  –  звiдкись,  звiддаля.  

А  Простiр,  що  мiняє  днi  i  ночi,  
Лемiш  стирає  -  ге-е-ен  ще  до  Могили!..  
I  хоч  пташки  про  гарне  щось  туркочуть  -  
Та  в  однiєї  ширший  розмах  в  крилах.  

...I  йдуть  воли  по  волi  Батька  й  Сина,  
І  квилить  птиця,  та,  що  слабша  на  крилi,  
і  кружеляє  згублена  пiр'їна,  
І  западеться  у  полив'янiй  рiллi...

Мазепа  
(Лист  8)  

"Моя  сердечна  кохана!  
Тяжко  зажурився,  
почувши,  що  тая  катувка  
не  перестає  
Вашу  Милiсть  мучити,  
як  i  вчора  те  учинила;  
я  сам  не  знаю,  
що  з  нею,  гадиною,  чинити;  
То  моя  біда,  
що  з  Вашою  Милiстю  
слушного  не  маю  часу
про  все  переговорити.

Більше  од  жалю  не  можу  писати.
Тільки,  щоб  воно  там  не  сталося,  
а  поки  жив  буду  -  тебе  сердечно  любити  
і  зичити  всього  добра  не  перестану,  
і  повторно  пишу  -  не  перестану,  
на  злість  моїм  i  твоїм  ворогам..."

Марiя  

Дойшла  уже  до  краю  –  до  одчаю:  
За  все  тебе  люблю.  За  все  прощаю.  
Я  так  тобою  ницо  дорожу  –  
Прощаю  все:  i  зраду,  i  олжу...  

О  Мудросте!  Порадь  менi  пораду.  
Навчи,  як  не  прощать  олжу  i  зраду.  
Отямся,  серце  збожеволене  моє!  
А  серце  мовить  –  i  на  сонцi  плями  є...

Мазепа  
(Лист  9)  

"Моя  сердечна  кохана!  
Бачу,  що  Ваша  Милiсть  
в  усьому  одмінилася  
своєю  любовiю  колишньою  
до  мене.    
Як  собі  знаєш:  
аби  потім  
за  тим  не  шкодувала;    


Пригадай  тiльки  слова  свої,  
під  клятвою  мені  данії,  
тоді,  коли  виходила  
з  покою  мурованого  од  мене,  
коли  дав  я  тобі  перстень,  
над  котрий  ліпшого,  
дорогшого  в  себе  не  маю:  

вже  хоть  як  воно  там  буде,    
а  любов  межи  нами  не  одміниться,
ти  казала…"

Марiя  

Любов  не  вiчна.  
Так,  любов  не  вiчна.  
Любов  проходить,  
як  проходим  ми.  
Вона,  як  рiчка  –  
стрiмголова  рiчка,  
і,  як  трiсками,  
бавиться  людьми.  

Любов,  як  повiнь  –  
схлине  i  нахлине.  
Затягне  в  вир,  
на  мiлину  приб'є...  
Любов  минуща,  
як  сама  людина,  
Любов,  як  сонце,  
що  не  в  кожнiм  є.  

Любов  правiчна  
i,  як  рай,  прекрасна.  
Любов  як  зЕло,  
що  гранiт  проб'є.  
Любов  конечна  –  
але  й  сонце  згасне!  
А  поки  згасне  –  
благодать,  бо  є...  

Любов  як  рiчка,  
що  безмежно  плине  
(недавно  –  
соромливе  ручая...)  

Любов  така,  
яка  душа  в  людини:  
не  плач  на  неї  –  
суть  вона  
твоя.

Мазепа  
(Лист  10)  

"Бодай  того  Бог  з  душею  розлучив,  
хто  нас  розлучає.  
Знав  би  я,  як  над  ворогами  помститися.  
Тiльки  ти  мені  руки  зв'язала.  

Я  з  великою  сердечною  печаллю    
жду  од  Вашої  Милостi  вістей,  
а  в  якім  ділі  -  сама  добре  знаєш.  

Прошу  тебе  дуже,  
дай  мені  чим  швидше  відповідь
на  сеє  моє  писання,  
моє  серденько.."

Марiя  

Перетлiй  i  вичахни.  -  Допоки!  
Вiн  глухий,  молись  чи  не  молись,  
Одкаснись  вiд  нього,  одсахнись  –  
Вiн  лихий,  пiдступний  i  жорстокий!  

I  не  простягай  йому  крила  -
Вiн  земний,  немов  гранiтна  брила.  
Вже  любов  його  здiймала  й  не  зняла  -
Тiльки  марно  поламала  крила.  

Перетлiй  i  вичахни.  Навiки!  
Як  жебрачка,  не  молись  пiд  плотом.  
Це  кумир  -  глухий  i  многоликий.  
То  не  нiмб  -  то  чиста  позолота...

Мазепа  
(Лист  11)  

"Моя  сердечна  кохана,  
Наймиліша,  найлюбіша  Марiє!  
Раніше  смерті  на  себе  сподівався
Чим  такої  в  серці  Вашому  одміни.  

Згадай  тільки  свої  слова,  
Згадай  присягу  свою,  
Згадай  свої  рученьки,
Які  мені  неоднократ  давала:  
Що  мене,  хоть  будеш  зі  мною,  
Хоть  не  будеш  -  до  смертi  любити  обіцяла.  

Згадай  нарешті  любу  нашу  розмову  
Коли  була  у  мене  в  покоях:  

«Нехай  Бог  неправедного  карає,  
А  я  -  хоч  любиш,  хоч  не  любиш  мене  -  
До  смертi  тебе  любити    
I  сердечно  кохати  не  перестану,  
На  злість  моїм  ворогам»,  -  казала.  
Прошу  і  дуже  прошу  тебе,  моє  серденько,  
Яким  завгодно  чином
Знайди  можливість  побачитися  зі  мною,
Бо  маю  знати,    
Що  нам  з  Вашою  Милiстю  далі  чинити.

Боюсь,  більше  не  буду  ворогам  своїм  терпiти  
І  остаточну  помсту  вчиню,  
А  яку  -  сама  побачиш.  

…Щасливішi  мої  пiсьма,  
Що  в  рученьках  твоїх  бувають,  
Аніж  мої  бідні  очi,  
Що  тебе  не  оглядають..."

Марiя  

Як  умру  -  всiх  чекає  ця  проза,    
На  могилi  -  кому  б  не  прийшлося,  
Посадiть  менi  кущ  верболозу  -
Срібно-крилий,  як  в  нього  волосся.  

...Вся  земля  менi  стане  труною,  
А  душа  перекинеться  в  дзвiн...  
Верболiз,  як  потягне  весною,  
ПосивІє,  i  стане  як  вiн.  

I  не  треба  менi  нiчого:  
Нi  жалю,  нi  зiтхань,  анi  слiз...  
Хай  за  мене  помолиться  Богу  
Срібно-сивий,  як  вiн,  верболiз...

Мазепа  
(Лист  12)  

"Моя  сердечно  кохана  Марiє!  
Уклін  мій  віддаю  Вашій  Милостi,  
Моє  серденько.  
А  при  поклоні  
Посилаю  Вашій  Милостi  гостинця  -  
Книжечку  i  обручик  дiаментовий;  
Прошу  тоє  завдячно  прийняти,  
А  мене  в  любовi  своїй  неодмiнно  ховати;  
Нехай  дасть  Бог  з  кращим  привiтати.  

А  за  тим  цілую  уста  кораловi,  
Ручки  біленькiї,  
Моя  любцю  коханая..."

Марiя  

Ну  що  ж  iще  сказать  тобi,  
єдиний?  
Iди.  
Дороги  нашi  розiйшлись.  
Я  зцiплю  в  серцi  крик  той  лебединий,  
Де  бiль  i  жаль  у  вiдчаї  злились.  

Над  розум  почуттiв  стихiйна  сила!  
Я  шугону!  Рвонусь  в  безумну  вись  –  
Свiдомо  у  польотi  згорну  крила  
I  в  землю  каменем!  -
Iди.  
Не  оглянись.

(*Листи  Гетьмана  Мазепи  –  Бантиш-Каменський,  «Малоросія»;  мова  листів  осучаснена  автором)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289123
дата надходження 28.10.2011
дата закладки 04.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява п`ятнадцята) КОСА І КАМІНЬ

ява  п`ятнадцята

КОСА  І  КАМІНЬ

(Марiя  повернулася  до  батькового  двору,
 а  там  на  неї  вже  чекають  Кочубеїха,  Кочубей,  двiрня,
 i  сусiдськi  молодицi,  що  позбiгалися  на  ґвалт  Кочубеїхи.)

Кочубеїха  
(накидається,  як  кібець  на  голубку)  

Ти  де  була?

Марiя  

Була,  де  хтiла.

Кочубеїха  

Як  ти  ослухаться  посмiла?!

Марiя  

А  я  вам,  мамо,  не  теля,  
Що  зась  йому  за  плiт  i  годi.  
Я  не  зловилася  на  шкодi  
I  не  вчинила  зла  нiкому,  
Що  ви  мене,  як  татя,  з  дому  
Не  випускаєте.  Як  бранку  
Тримаєте  у  цiй  в'язницi.  
То  вже  пришийте  до  спiдницi,  
Чи  варту  виставте  на  ґанку...

Кочубеїха  

Цить,  безсоромнице!  
Блуднице!  
Ти  де,  негiднице,  була?!

Марiя  

Де  я  була  -  вже  там  немає...

Кочубеїха  
(до  Кочубея)  

Ти  чуєш,  як  одповiдає?!  
(до  Марії)

Он,  грiховоднице,  якої  
Ти  серед  ночi  завела!  
То  це  ти  жебрати  пiшла  
У  тi  мурованi  покої?  
Ти  осоромила  наш  рiд!  
То  що,  вхопивсь  за  тебе  дiд?  
Узяв?  
Попользував  i  кинув?  

Ану  ходiм  в'язать  хустину  
I  косу  розплiтати...

Марiя  

Нi!!!

Кочубеїха  

Ще  не  принесла  в  пеленi?  
Ну,  то  тепера,  як  скотину,  
Я  стерегтиму  без  упину  
Тебе  недремно  день  при  днi  –  
Посмiй  лиш  визирнуть  менi!  

...I  замiж  випхну  за  вдiвця  
При  першiй  лiпшiй  же  нагодi  -  
Як  ще  знайдеться  дурень  де,  
Що  тебе  сватати  прийде...

Марiя  
(благально)  

За  Гетьмана  оддайте,  
мамо!  
Вiн  сватав...  
I  якраз  вдiвець...

Кочубеїха  

Нiзащо!  Вiн  у  Божiм  храмi  
Приймав  тебе.  Вiн  твiй  отець!  
Про  нього  i  забудь  навiки  –    
Не  буде  батько  чоловiком,  
I  я  не  допущу  грiха...

Марiя  

Ви  як  могила  та  глуха,  
Ви  як  могила  невблаганна!

Кочубей  

Забудься,  дочко,  про  ГетьмАна,  
і  викинь  геть  iз  голови...

Марiя  

Чого  уїли  в  нього  ви?!

Кочубеїха  
(обурено)  

Чим  я  тут  голову  морочу?!  
(до  двiрнi)  

А  ну,  берiть  її  хутенько  
Й  тягнiте  волоком  до  хати,  
Хай  тiльки  спробує  брикати...  

(до  Марiї)  
Все  буде  так,  як  я  захочу!

Марiя  

Все  буде  так,  як  скаже  Бог...

Кочубеїха  

Я  проклинаю  вас  обох!

Марiя  

Давно  вже  проклясти  хотiли.  
Ну,  що  ж,  то,  мабуть,  добре  дiло  
Як  доньку  проклинає  мати...

Менi  бiльш  нiчого  втрачати.  

Хоч  будете  тортурувати,  
Та  врешті  мусите  зізнати  -
Нічим  Марії  не  зламати:

Хай  сила  скрешиться  на  силi  –  
я  буду  з  ним.  Або  в  могилi.

Кочубеїха  

Дарма!  Могила  –  не  тюрма!
Від  того  сорому  нема.  
Ти  собi  вибрала  
сама.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288905
дата надходження 27.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява п`ятнадцята) КОСА І КАМІНЬ

ява  п`ятнадцята

КОСА  І  КАМІНЬ

(Марiя  повернулася  до  батькового  двору,
 а  там  на  неї  вже  чекають  Кочубеїха,  Кочубей,  двiрня,
 i  сусiдськi  молодицi,  що  позбiгалися  на  ґвалт  Кочубеїхи.)

Кочубеїха  
(накидається,  як  кібець  на  голубку)  

Ти  де  була?

Марiя  

Була,  де  хтiла.

Кочубеїха  

Як  ти  ослухаться  посмiла?!

Марiя  

А  я  вам,  мамо,  не  теля,  
Що  зась  йому  за  плiт  i  годi.  
Я  не  зловилася  на  шкодi  
I  не  вчинила  зла  нiкому,  
Що  ви  мене,  як  татя,  з  дому  
Не  випускаєте.  Як  бранку  
Тримаєте  у  цiй  в'язницi.  
То  вже  пришийте  до  спiдницi,  
Чи  варту  виставте  на  ґанку...

Кочубеїха  

Цить,  безсоромнице!  
Блуднице!  
Ти  де,  негiднице,  була?!

Марiя  

Де  я  була  -  вже  там  немає...

Кочубеїха  
(до  Кочубея)  

Ти  чуєш,  як  одповiдає?!  
(до  Марії)

Он,  грiховоднице,  якої  
Ти  серед  ночi  завела!  
То  це  ти  жебрати  пiшла  
У  тi  мурованi  покої?  
Ти  осоромила  наш  рiд!  
То  що,  вхопивсь  за  тебе  дiд?  
Узяв?  
Попользував  i  кинув?  

Ану  ходiм  в'язать  хустину  
I  косу  розплiтати...

Марiя  

Нi!!!

Кочубеїха  

Ще  не  принесла  в  пеленi?  
Ну,  то  тепера,  як  скотину,  
Я  стерегтиму  без  упину  
Тебе  недремно  день  при  днi  –  
Посмiй  лиш  визирнуть  менi!  

...I  замiж  випхну  за  вдiвця  
При  першiй  лiпшiй  же  нагодi  -  
Як  ще  знайдеться  дурень  де,  
Що  тебе  сватати  прийде...

Марiя  
(благально)  

За  Гетьмана  оддайте,  
мамо!  
Вiн  сватав...  
I  якраз  вдiвець...

Кочубеїха  

Нiзащо!  Вiн  у  Божiм  храмi  
Приймав  тебе.  Вiн  твiй  отець!  
Про  нього  i  забудь  навiки  –    
Не  буде  батько  чоловiком,  
I  я  не  допущу  грiха...

Марiя  

Ви  як  могила  та  глуха,  
Ви  як  могила  невблаганна!

Кочубей  

Забудься,  дочко,  про  ГетьмАна,  
і  викинь  геть  iз  голови...

Марiя  

Чого  уїли  в  нього  ви?!

Кочубеїха  
(обурено)  

Чим  я  тут  голову  морочу?!  
(до  двiрнi)  

А  ну,  берiть  її  хутенько  
Й  тягнiте  волоком  до  хати,  
Хай  тiльки  спробує  брикати...  

(до  Марiї)  
Все  буде  так,  як  я  захочу!

Марiя  

Все  буде  так,  як  скаже  Бог...

Кочубеїха  

Я  проклинаю  вас  обох!

Марiя  

Давно  вже  проклясти  хотiли.  
Ну,  що  ж,  то,  мабуть,  добре  дiло  
Як  доньку  проклинає  мати...

Менi  бiльш  нiчого  втрачати.  

Хоч  будете  тортурувати,  
Та  врешті  мусите  зізнати  -
Нічим  Марії  не  зламати:

Хай  сила  скрешиться  на  силi  –  
я  буду  з  ним.  Або  в  могилi.

Кочубеїха  

Дарма!  Могила  –  не  тюрма!
Від  того  сорому  нема.  
Ти  собi  вибрала  
сама.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288905
дата надходження 27.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява чотирнадцята) ВОСТАННЄ

ява  чотирнадцята

ВОСТАННЄ

(Мазепа  у  своєму  покої.
 Зодягнений  по  домашньому,  
щось  читає.  Коли  несподiвано  
у  передпокої  зчиняється  метушня)

Мазепа  

Дем'яне,  
що  там  за  подiя?  
(як  для  гостей  –  
то  пiзнiй  час...)  

(входить  розгублений  Дем'ян)

Дем'ян  

Панянка...  Гетьмане...  Марiя...  
Прийшла  –  i  хоче  бачить  вас...  
Сама  прийшла  –  їй-бо  дива!  
Блiда  i  в  чорнiм,  як  вдова...

Мазепа  

Марiя?!  
Господи,  Марiя!..  
Проси!  Стривай!  
Зустрiну  сам!  
(...щось,  видно,  трапилося  там  
недобре...  
справжня  веремІя...)

(Гетьман  поспiхом  іде  до  дверей,  
та  вони  одчиняються  i  на  порозi  постає  Марiя.)

Мазепа  

Марiє!..

Марiя  

Гетьмане!  Iване...

Мазепа  

Так  темно,  пiзно  –  ти  сама?

Марiя  

Сама.  Прийшла  у  чiм  була...  
Я  з  дому,  Гетьмане,  втекла.  
Там  скоро  кинуться  за  мною  -  
Та  не  вернуся  я  до  них!  
I,  зарікаюсь  головою,  
Що,  як  на  те  поверне  дiло,  
То  тiльки  бездиханне  тiло  
Вiзьмуть  вони  з  цього  покою!  

Мої  слова  твердiшi  крицi*  -  
Я  не  зумiю  впокориться!

Мазепа  

Ходiмо,  серце,  сядь  сюди.  
Дем'яне,  дай  хутчiй  води!  
Та  ж  ворушися!  
(до  Марiї)  

Боже  правий,  
Ти,  як  в  пропасницi,  тремтиш...

Марiя  

Не  хочу  я  води,  облиш...  
Я  в  повнiм  здравiї  й  умi.  
Iване,  ми  удвох,  самi  
Повиннi  те  перерiшати,  
Що  нам  на  зло  вчинила  мати.  
Вона  не  хоче  чути  й  знати  -  
Кричить,  i  лає,  i  клене,  
Погрожує  згубить  мене,  
Аби  за  тебе  не  оддати.  

Нема  нiчого,  крiм  могили,  
Що  би  нас  з  нею  замирило!

Мазепа  

Марiє,  серденько  моє,  
Як  ти  завчасу  поспiшила...  
У  мене  лiпший  задум  є...  
Не  завжди  силою  на  силу  
Ступають,  лишенько  моє.  
…Твоя  би  охолола  мати  –  
Тодi  б  ми  вiдновили  знову  
При  лiпшiм  настрої  розмову.  

Я  мiг  би  досягти  мети  –  
І  їх  обох  перетягти  
На  нашу  сторону.  А  ти  
Чому  мене  не  сповiстила,  
Рiшившись  з  дому  утекти?

Марiя  

Ти,  Йване,  матiр  знаєш  мало:  
Iще  такого  не  бувало,  
Щоб  по  її  не  вийшло  в  чiм  -  
Вона,  як  той  вiслюк,  затята,  
Їй  байдуже,  чия  б  то  хата  -  
Бо  верх  завжди  буде  за  нею,    
Спитай  у  батька,  в  Кочубея...  
Вiн  їй  перечити  не  смiє:  
Що  вона  скаже  -  те  вiн  дiє,  
Чи  хоче  того,  а  чи  нi.  
Вона  спiткнулась  на  менi,  
Бо  я  ослухаться  посмiла  -  
Зате  вона  мене  уїла...  

Хоч  на  колiна  стань  -  одначе  
Вона  свою  не  змiнить  вдачу.

Мазепа  

Голубко,  я  ж  би  її  вмовив  -  
Велику  силу  має  слово  
Й  вагомi  доводи  ума...  
Подумай,  горлице,  сама,  
Що  iншої  путі`  нема,  
Нiж  миром,  ладом  i  без  шкоди  
Урешті  решт  дiйти  до  згоди...

Марiя  

Ти  з  нею  згоди  не  дiйдеш,  
На  неї  слово  не  впливає,  
Вона...  -  та  я  не  добираю  
Куди...  до  чого  ти  ведеш...  

Я,  Йване,  хитрувать  не  вмiю,  
Скажи  ж  відверто  -  так  чи  нi?  
Ти  розлюбив  свою  Марiю  
I  хочеш  одказать  менi  
У  прИхистку,  у  порятунку?  

Ти  одступаєшся,  похоже...

Мазепа  

Марiє,  мiй  солодкий  трунку,  
Так  навiть  думати  негоже!  
Чи  ж  серце  Гетьманове  може  
Останню  стратити  надiю  
І  одректися  од  Марiї?  

Моє  негадане  кохання,  
Якби  ти  знала,  що  то  є,  
Коли  для  серця  настає  
Любов  беззахисно  остання...  

Коли  в  душi,  мов  серед  степу,  
Ударить  великодний  дзвiн,  
Аж  стрепенешся  –  звiдки  вiн?!  
Облиш,  то  видалось,  Мазепо...  

Та  враз  –  готове  до  причастя  -  
Стенеться  серце,  мов  крило,  
І  сльози  забринять  од  щастя,  
Що  дивом  Божим  забрело  
В  повите  сутiнком  житло.  

Печалi  i  зловiснi  сни  
Сахнуться,  наче  кажани,  
І  ластiвками  по  оселi  
Запурхають  думки  веселi,  
І  защебечуть  солов'ї  
Над  рани  тлiючi  твої.  
I  мрiї,  як  волошки  в  житi,  
Воскреснуть,  росами  умитi...  

Ти  й  сам  воскреснеш,  оживеш,  
І  попливеш  на  чари  м'яти  –  
Захочеш  плакати,  спiвати,  
І  завмирать,  а  не  вмирати,  
Аж  поки  в  обiймах  не  вмреш.  

I  хоч  здоровий  глузд,  як  тiнь,  
На  крилах  здiйметься  сумнiнь,  
І  холодом,  як  грiзна  зброя,  
Зависне  враз  над  головою  
Й  на  мить  якусь  вгамує  кров  -  
Дарма!  Бо  вiдчай  i  любов  
Її  розбурхають,  як  воду,  
Що,  всi  порвавши  перешкоди,  
Потрiйно  з  силою  летить,  
Щоб  пiдхопити,  закрутить,  
І  нЕсти,  й  бавиться,  й  губить...  

Та  й  смерть  не  застрашить  i  не  умовить,  
Зректися  від  останньої  любовi.  
Бо  смерть  –  то  неочІкувана  гостя,  
Вона  однак  госпОди  не  мине...  
Твоя  ж  любов,  що  вибрала  мене  –  
Це  найостаннє  благо  сього  свiту!  
Це  вистражданий  в  сумнiвах  вiнець!  
Допоки  є  вона,  допоти  сивий  жнець  
На  стернІ  не  впаде,  а  буде  жати,  
жити...  

Ти  iще  зможеш  полюбити,  
а  я,  Марiє,  нi  i  нi!  
Чекать  бiльш  нiчого  менi.  
Повiр,  моє  сумне  кохання,  
Ти  сонце,  що  зiйшло  востаннє.  
I  як-но  я  ще  хочу  жити,  
Якоїсь  досягти  мети,  
То  це  усе,  Марiє,  -  ти!  

Менi  бiльш  нiчим  дорожити,  
Менi  бiльш  нiкуди  iти...

Марiя  

Iване,  чом  же  ти  не  хочеш,  
Щоби  я  в  тебе  зосталАсь?..  
Невже  ти  можеш  буть  несмiлим?  
Зiзнайся,  що  тебе  страшить?..  
Двоє  сердець,  що  полюбили,  
Єдино  разом  можуть  жить  –  
Я  iншого  й  не  зрозумiю,  
I  не  вiзьму  собi  в  тямки...

Мазепа  

Моя  розумнице,  Марiє,  
Твоєї,  серденько,  руки  
Добитися  Iван  зумiє.  

Аби  лиш  ти  мене  кохала  
І  трохи  часу  зачекала...  

То  ти  довiришся  умовi  
І  вЕрнешся  назад  до  дому?  
Клянусь  тобi  на  кожнiм  словi  -  
Я  не  оддам  тебе  нiкому.  

Нiхто  не  зможе  розлучить  
Нас  доти,  доки  будем  жить.  

Згодися  на  мою  пораду  
Й  повiр,  я  зможу  дати  раду  
І  вскорiм  дiло  замирить.

Марiя  

…Тобi  перечити  не  смiю,  
Бо  мiй  закон  єдиний  -  ти.  
Та  вдруге  вже,  мабуть,  Марiї  
У  цi  покої  не  ввiйти...  

Прощай,  мiй  Гетьмане,  довiку.  
Востаннє  палко  пригорни.  
За  мною  дверi  зачини,  
Немов  труни  дубове  вiко.  
(роззирнувшись)  

Чого  це  я  сюди  прийшла?..  
Мов  щось  шукала  
й  не  знайшла...  
(йде  до  дверей)

Мазепа  

Марiє,  
зачекай,  зажди...

Марiя  

Я  буду,  Гетьмане,  завжди  
Любить  тебе.  Кохать  до  скону  
В  законi,  а  чи  без  закону...  
Та  Бог  з  ним...  прощавай.  Пiду.

Мазепа  

Чекай,  зодягнусь  –  проведу...

Марiя  

Тобi  не  варто  проводжати,  
Ще,  не  дай  Бог,  заскочить  мати,  
Здiйметься  крик  на  всю  округу...  
Пiду  сама.  Проз  сад  –  мов  з  лугу  
ВернУся  нишечком  до  ґанку...

Мазепа  

Дем'яне!  
(входить  Дем'ян  )  

Проведи  панянку...  
(до  Марiї  )  

Марiє,  то  чекай  вiстей  
І  знай,  що  я  не  одступлю,  
Бо  понад  все  тебе  люблю.

(Марiя  i  Дем'ян  виходять.  Дверi  за  ними  зачиняються.  
Темно,  як  у  трунi.  Призвичаївшись  до  темряви,  
Марiя  ступає  кiлька  крокiв,  зупиняється,  
озирається  назад.)

Марiя  

Я  б'ю  чолом  тобi  до  самих  нiг!  
Останнiй  мiй  непогамовний  жалю.  
Живцем  до  Бога  рвусь,  щоб  вiн  тебе  вберiг  –  
Прощай  навiк.  Прощаюсь  i  прощаю.  

Цiлую  в  снiг.  В  срiблястий  сивий  снiг.  
В  завiю,  в  хугу...  Незбагненний  раю!  
Я  б'ю  чолом  тобi  до  самих-самих  нiг  –  
Прощай  навiк.  Прощаюсь  i  прощаю.  

Благословляю  твiй  далекий  свiт.  
Далекий  i  чужий!  благословляю.  
З  тобою  мить.  Без  тебе  -  лiт  i  лiт.  
Прощай  навiк.  Прощаюсь  i  прощаю.  

Я  тiнь  твоя,  а  сонце  вмить  зайшло:  
Метаюсь,  кличу,  мерхну  i  щезаю!  
А  ти  ж  тепло  моє,  а  ти  ж  моє  крило...  
Прощай  навiк.  Прощаюсь  i  прощаю.  

Я  тiнь  твоя.  Я  прах  твоїх  дорiг.  
Зигзицею,  невiднайдЕнний  раю,  
Росою  ярою  впаду  тобi  до  нiг  –  
Прощай.  
Навiк  прощаюсь.  
I  прощаю.


(*криця  -  тут,  кремінь)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288904
дата надходження 27.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява тринадцята) ЩО Є ЛЮБОВ?

ява  тринадцята

ЩО  Є  ЛЮБОВ?

Кобзар

Гойдає  вiтер  люльку  на  калинi  -  
В  нiй  спить  листок,  неначе  немовля.  
Туман  чiпляється  подолом  за  гiлля  
I  осiда  на  нiм,  краплина  по  краплинi.  
Ростуть  i  важчають  цi  перли  сiро-синi,  
Як  матiр-божi-сльози  звiддаля  
Прозоро  виснуть.  Пересичена  земля  
Приймає  їх  -  перлина  по  перлинi...

(У  саду  Марiя  несподiвано  зустрiчає  Черницю.  
Глибшають  сутiнки.)

Марiя  

Ти  хто?  
I  що  тут  пiзно  робиш?


Черниця  

Тебе  чекаю.

Марiя  

Звiдки  ж  ти  дiзналась,  
Що  я  прийду  сюди?  
Я  i  сама  не  знала,  
А  просто  вийшла  випадково  
I  зайшла...

Черниця  

А  що  тут  дивного?  
Я  все  про  тебе  знаю  
I,  навiть  те,  що  взнати  доведеться  
Тобi  ще  згодом.

Марiя  

Справдi?  Хто  ж  ти  є?..

Черниця  

Я  –  твоя  доля.

Марiя  

А-а...  та,  що  снилась...

Черниця  

Так,  саме  та.

Марiя  

То  ти  у  мене  невесела,  бачу...

Черниця  

Яка  не  є,  Марiє,  а  твоя.  
І  я  тебе  вiдмовити  б  хотiла  
од  цого...  як  тобi  сказать?..  
пустого  дiла,  
що  ти  замислила...

Марiя  

А  звiдки  ти?!.  ага...  
І  що  ж  менi  тепер,  скажи,  робити?

Черниця  

Покiрно  жити.

Марiя  

Так  просто?  Покiрно  жити?  
Жить  без  нього?!

Черниця  

Звичайно.  Просто.  Жить.  
І  що  такого?

Марiя  

Та  я  ж  люблю  його!..  
Хоч  ти,  мабуть,  не  знаєш,  
Що  це  таке  –  невИгойна  любов!

Черниця  

Любов  –  це  Бог.

Марiя  

Любов  –  це  фiлософiя  i  вiра!  
А  Бог  –  є  Істина  любовi.  
Виходить,  що  любов  –  це  путь  до  Істини.  
I  путь  єдина.  

Як  може  возлюбити  ближнiх  той,  
У  кого  серце,  як  листок  у  бруньцi,  
Не  випросталось  ще  i  не  спiзнало,  
Що  десь  є  небо,  свiтло,  
сонячне  тепло...  
Коли  воно  любовi  не  вiдчуло,  
Не  рвалося  й  не  плакало  вiд  щастя,  
Не  трепетало  i  не  завмирало  
В  любовi  до  єдиного,  до  того,  
Що  сам  -  як  свiт,  що,  може,  згодом  стане  
Прообразом  до  поняття  «людина»...

Черниця  

Ти  богохульствуєш...

Марiя  

Та  нi...  я  думаю...

Черниця  

Iсус  нас  научав  любити  ближнiх,
I  сам  тих  ближнiх  -  Богом  бувши  -  возлюбив,  
I  постраждав  за  них,  розп'ятий  на  хрестi...

Марiя  

Iсус  -  є  Бог.  
А  Богу  все  доступне.  
Він  сотворив  нас  за  подобою  своєю  
Але  не  рiвними  в  можливостях  Собi.  

Вiн  розум  дав,  а  поняття  не  дав  нам.  
I  ми  йдемо  по  замкненому  колу  
I  спотикаємося  там,  де  спотикались  
Вже  тисячi  i  тисячi  до  нас.  

Любов  -  це  слово,  може  навiть,  звичне,  
Та  до  тих  пiр  у  сутi  недоступне,  
Допоки  не  оселиться  у  серцi,  
Допоки  ми  душею  не  побачим,  
Що  то  таке  насправдi  є  «Любов»!  
Але  словами  
Довiку  не  зумiєм  передати  
Нi  вiдчуття,  нi  iстинного  смислу  
Того,  що  звично  називаємо  любов'ю.  

Це  наче  свiтло  -  i  його  не  можна  
Нi  роздивитись,  нi  торкнутися  руками.  
Воно  iснує  в  нас  i  поза  нами.  
Це  щось  таке  як  небо,  як  вода,  
Як  вiтер  i  як  промiнь  сонця...  

То  хiба  може  буть  любов  грiхом,  
Якщо  Любов  i  Бог  -  Бог  i  Любов  -  єдине?..

Черниця  

До  чого  ти?

Марiя  

До  того,  
Що  Боговi  противним  є  перелюб,  
А  не  любов  -  пречиста  i  свята:  
Коли  душа  i  молиться  й  спiває,  
I  в  Бога  просить  лиш  благословiння  
Для  двох  сердець,  щоб  злитись  воєдино?  
Невже  це  грiх?  Скажи,  невже  це  грiх?  
Хiба  не  бiльший  грiх  i  не  наруга,  
Коли  перед  вiнцем,  а  себто  перед  Богом,  
Я  скажу  «так»  тому,  який  нелюбий,  
I  буду  все  життя  йому  брехати  -  
йому  i  Боговi!  -  
Дiлити  з  ним  у  шлюбi  
I  хлiб  i  ложе?  I  родитиму  дiтей,  
Вважатимусь  частиною  одного  –  
Одного  з  ним,  але  частиною  його  
Повiк  не  буду,  бо  не  зможу  стати,  
Бо  я  не  є  така!  Хiба  це  буде  
Угодно  Богу,  що  читає  у  серцях?

Черниця  

Ти  будеш  вiрна.

Марiя  

У  чому  ж  вiрна?  
В  лукавствi?  У  брехнi?

Черниця  

У  законi...  

Любов  грiховну  вигадали  люди,  
I  я  з  тобою  сперечатися  не  буду,  
Бо  я  не  знаю  лЮдської  любовi,  
Що  народилася  в  непОслуху,  грiховi  -  
Вона  скороминуща  i  земна.

Марiя  

Та  й  ми  ж  бо  i  земнi,  й  скороминущi...

Черниця  

Тiла  земнi  у  вас,  а  душi  вiчно  сущi.

Марiя  

То  i  любов  же  суща  iспокон:  
Це  Божа  Iстина,  Євангельський  Закон!

Черниця  

Христос  прийшов  на  землю,  щоб  спасти...

Марiя  

Христос  прийшов  на  землю  Людським  Сином,  
Мабуть,  не  випадково.  А  для  того,  
Щоб  зрозумiти  нас  як  Рiвний  рiвних.  


Вiн  мiж  людей  Сам  як  людина  жив  -  
I  дихав,  i  моливсь,  i  їв,  i  пив...  

Осмисливши  людей  i  лЮдський  свiт,  
Вiн  залишив  нам  БлаговІсний  Заповiт.  

Вiн  сам  вiдчув,  що  то  таке  -  спокуса,  
Бо  сатана  Iсуса  спокушав,  
I  вистояв  Iсус.  То  є  надiя,  
Що  кожен  сущий  вистоять  зумiє...  

Не  вбий.  Не  укради.  Не  учини  перелюб.  
Щоби  сказати  «цього  не  роби!»,  
Потреба  сталася  навiч  узрiти,  
Й  побачити  -  наскiльки  то  огидно!  

Христос  прийшов  пiзнати  нас  такими,  
Якi  ми  є  -  щоб  потiм  вже  навчати,  
Якими  бути  нам,  i  як  нам  жити,  
I  тим  спасти  нас  -  мукою  своєю  
Вiн  iскупив  грiхопадiння  перед  Богом  
I  смертним  дарував  безсмертнi  душi.  

...Якби  Iсус  був  жiнку  покохав  -  
Земну,  прекрасну,  чисту  як  молитва  -  
То,  певно,  Вiн  сказав  би,  що  любов  -  
Прекрасна,  чиста,  iстинна  -  не  грiх,  
А  жити  з  нЕлюбом  -  то  грiх,  i  то  перЕлюб!

Черниця  

Марiє,  я  молитися  за  тебе  
Недремно  буду  -  може,  Бог  простить,  
Тобi,  як  нерозумному  дитятi,  такi  ось  мислi.  
А,  може,  
Вiн  тобi  одкриє  серце  
I  ти  Його  воiстину  приймеш...  

Бувай,  Марiє.  Мир  тобi  в  усьому.  
Але  повiр,  неварто  йти  iз  дому  -  
Все  буде  так,  як  має  буть.  Нiкому  
Нiчого  ти  уже  не  доведеш.  
Лиш  осоромишся  навiки...

Кобзар

...I  пропала.  Як  сон.  
Мов  стоячи  Марiя  спала,  
Бо  що  це  тралилась  за  дивна  дивина  -  
Сама  з  собою  сперечалася  вона...  

На  мить  Марiя  розгубилась  -  
Цей  сон-розмова  наяву...  
Ступила  крок  i  зупинилась:  

Марія

Куди?  До  шляху  через  сад?  
Чи,  може,  все-таки  назад?..  

Упокоритися?..  Змиритись?..  
Зректися  -  i  покiрно  жити?..  
Вбиратись  пишно,  їсти  сито?..  
Минатимуть  бездумно  днi,  
Роки  -  а  там  i  по  менi...  

Але  ж  -  Iване!  милий  свiте!  
Врятуй  од  вiтру,  як  свiчу!  
Не  можу  я  покiрно  жити,  
Не  хочу  з  горя  умирати  
В  юдОлi  рОзпачу  й  плачу`!  
Я  вирвусь  за  iржавi  грати  
Умов  і  звичок.  Я  втечу  
До  тебе,  до  твого`  покою  
I,  наче  сонце  за  горою,  
Сховаюсь,  серце,  за  тобою!  

Врятуюсь.  I  жорстока  мати  
Мене  не  буде  катувати,  
Бо  вже  не  зможе  повернути.  
Я  розiрву  старезнi  пута!  
I  як  на  мене  -  то  не  важить  
I  дещицi,  що  люди  скажуть:  
Чи  схочуть  того,  а  чи  нi  -  
А  будуть  заздрити  менi.  
Нехай  таємно,  несвiдомо,  
I  навiть  попри  власну  волю...  

Ти  ж  не  одступишся  од  мене?  
Не  оддаси  мене  нарузi?  
Громада  ж,  родичi  i  друзi  -  
Якщо  вони  мене  зневажать,  
Якщо  лихе  про  мене  скажуть  -  
Нехай!  Хай  знають,  що  Марiя  
Понад  усе  кохати  вмiє!  

(Рiшуче  ступає  уперед  -  стежкою  до  дороги,
 i  не  озирнувшись  на  батькiв  двiр.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288677
дата надходження 26.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява дванадцята) НЕПОСЛУХ

ява  дванадцята

НЕПОСЛУХ

Кобзар

Опiсля  сварки,  як  опiсля  пожару́:  
Вiдшаленiв  огонь,  вiдгув  i  вiдсвистів,  
Усе  забрав  –  червоно-чорним  пта́хом  
Пронiсся  хижо  над  запалим  дахом  –  
Шугнув  до  неба  i,  мов  яструб,  полетiв.  

I  залишилося  потворне  пожари́ще,  
Похмуре  й  дике,  наче  кладови́ще,  
Старе  й  занедбане,  з  руїнами  хрестiв.  

...Ще  часом  десь  спiзнiла  iскра  зблисне,  
Ще  десь  щось  трiсне,  десь  спроквола  свисне...  
Струмує  дим  з-пiд  обгорiлих  дров,  
Як  на  побоїщi  пролита  щойно  кров  
парує.  
Хатнiй  дух,  немов  душа,  -
Умиротво́рено,  спокiйно,  межи  дiлом  
Прощається  з  житлом  людським,  як  з  тiлом,  
Усе  довкола  з  жаху  онiмiло,  
Усе  принишкло:  тихо,  тихо,  ша...  

...Марiя  никає  сновидою  по  дому,  
Як  пожари́щем,  чи  по  цвинтару  старому,  
Не  взмозi  й  слова  мовити  нiкому:  
Усе  зробилося  нараз  немиле,  
І  якось  чудно  так  оддаленіло,  
Пропало,  наче  в  ирiй  одлетiло  -
Мов  загубилося  в  сiдому  полинi,  
А  чи  розтануло,  як  привид,  в  тумані́...  

Ще  серце,  мов  пiдбита  чайка,  квилить...  
Та  Кочубеїха  сичить,  немов  живиця  
У  полум'ї  неви́гасної  лютi.  

Марiя  нiмо  упоко́рилась  спокутi  
І  гасне  мовчки,  як  досві́тня  зiрка,  -  
Яка  печаль  на  смак  терпка  i  гі́рка...

Марiя  

Обсiли  серце  невсити́мi  птицi,  
Гамують  спрагу  –  кров  солону  п'ють.  
А  в  серцi,  що  в  замуленiй  криницi,  
Знялася  з  дна  печаль  i  каламуть.  
Гай-гай,  за  обрiй  забирайтесь,  птицi,  
Хай  беззворотна  буде  ваша  путь.  
Нема  живого  мiсця  в  тiй  криницi,  
Лиш  бiль  i  жаль,  печаль  i  каламуть...  

...О,  доле  зла!  О,  згорблена  чернице...  
То  ж  не  дарма  являлася  менi  
Жебрачкою-черницею  ввi  снi...  

Розбилося  життя  нараз,  як  жбан:  
Кому  й  навiщо  це  череп'я  нице?  
О  доле,  о  безпро́свiтна  темнице!  
О  Господи!..  –  а  як  же  там  Iван?..  

Образився?..  –  зневажили  Гетьма́на...  
Вiдрiкся?  Сердиться?..  Хоч  слова  б  од  Iвана...  

Зигзицею  припасти  до  грудей!  
Забути  все  –  забути  цих  людей!  
Батькiв!  що  наче  ворiженьки  злiї  
Позбиткувалися  над  волею  Марiї,  
Життя  перевернули  в  темну  нiч...  

Я  їм  дочка,  але  не  їхня  рiч,  
Що  захотять  -  у  красний  кут  поставлять,  
а  нi  -  то  як  непотрiб,  кинуть  в  пiч!  

Московський,  бачте,  князь
У  невістки  мене  обрав...
І  що  ж?...

Хто  дав  їй  право,  хай  вона  i  мати,  
Моїм  життям  так  легковажно  гендлювати?  

Iван  їм  не  вгодив  –  чи  вiн  у  них  що  крав?  
Та  ж  як  заведено  в  людей  –  сватiв  заслав...  
I,  як  на  те  пiшло,  то  Йван  просив  руки  
Не  батька  й  матерi,  а  їхньої  дочки,  
Чому  ж  тодi  моя  побожна  мати  
Мене  у  сiни  виставила  з  хати  
І  згордувала  навiть  запитати,  
Чи  хочу  я  за  Гетьмана  iти?..  

Чи  ж  знав  Iван,  що  може  покохати  
Ту,  що  приймав  iз  Купелю  Святого.  
Це  так  судилося,  i  не  вкрунеш  од  того.  
(О  Господи,  непослух  мiй  прости!)  

З  Iваном  бути  -  присягала  Богом  
I  буду  з  ним,  або  умру  без  нього.  

...Нехай  вже  лiпше  мати  прокляне,  
Чим  ти  зречешся,  Господи,  мене...  
Ти  бачиш  Сам  -  я  змушена  тiкати  
До  того,  хто  для  мене  батько  й  мати.  

Пiду  вiдсiль,  не  вернуся  до  хати,  
Де  пахне  порохом.  I  прахом!  
Де  тiнi  шамкають  солому.  
З  безоднi  горя,  з  прiрви  страху  -  
Пiду  iз  дому...  
Де  образи́,  як  лицемiри,  
З  мойого  серця  смокчуть  втому.  
В  пречистий  свiт  моєї  вiри  -
Пiду  iз  дому.  
Одчиню  дверi  -  і  по  тому.  
Пiду.  Залишу  все,  як  є...  
Втечу  з  чужого  мого  дому  
У  серце  любляче  твоє!

(Марiя  бере  опинальну  хустку,
 непомiтно  виходить  з  хати.  
А  там  через  двiр  до  саду,  щоб  до  дороги...  
У  саду  пiзня  осiнь.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288675
дата надходження 26.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява одинадцята) СВАТАННЯ

ява  одинадцята

СВАТАННЯ

Кобзар

Спечи  менi,  доле,  хлiба  
З  ярої  муки,  
Зашлю  сватiв  до  дiвчини  
Просить  рушники.

Пiшли  свати,  пани-брати,  
По  битому  шляху,  
Благослови,  сива  доле,  
Жениха-невдаху.

Увійшли  свати  до  хати  
Та  й  стали  казати:  
-  У  вас  товар  -  у  нас  купець,  
Будем  торгувати...

Ввiйшли  свати,  рядком  сiли  
На  дубовiй  лавi,  
Одказала  сватам  мати,  
Що  не  бути  справі.

Ввiйшли  свати,  рядком  сiли  
Попiд  образами,  
Умилася  дівчинонька  
Дрiбними  сльозами.

...Як  вертали  манiвцями,  
Бо  була  причина,  
Заплакала,  затужила  
Молода  дiвчина:

-  Не  захтiла  мене,  мати,  
За  люба  оддати,  
То  прийдеться  тобi  скоро  
Мене  наряджати.

То  прийдеться  тобi,  мати,  
Рушники  в'язати,  
Тим  сватам,  що  будуть  яму  
На  мене  копати.

А  як  буду,  стара  мати,  
У  трунi  лежати  -  
Не  забудь  весiльну  хустку  
Менi  в  руки  дати.

Ой,  мати,  мати,  
Як  тяжко  вмирати,  
А  ще  тяжче  без  любого  
Вiку  вiкувати...

...Немов  свахи  весiльні  мливо,  
Не  поспiшаючи,  дбайливо  
(...нехай  подихає  мука,  
то  буде  пІдмолодь  пухка`...)  
Пересiвають  терпеливо  
Проз  найгустiше  в  свiтi  сито,  
На  коровай  щоб  замiсити,  -  
То  з  неба  так  чиясь  рука  
Вже  третiй  день  од  ряду  сiє  
Свою  дрiбнесеньку  сльоту  
На  ризу  саду  золоту.  

Крiзь  шибку  дивиться  Марiя  
На  ту  осiнню  сумоту:

Марiя  

...Вже  он-де  лущаться,  тьмянiють  
На  банях  осенi  хрести...  

Три  наче  постатi  темнiють  –  
До  двору?..  
З  хлiбом?!  
СтаростИ!!.  

Кобзар

Ввiйшли.

Кочубеїха  

Марiє,  вийди  в  сiни!

Кобзар

Марiя  й  вийшла,  як  чудна`.  
Наразі  стала,  мов  камiнна,  
А  потiм  впала  на  колiна,  
Немов  пiдкошена  вона.

О-о-о...  Щиро  так  молитись  вмiють  
Лиш  непорочнiї  вуста!..

Марiя  

Маріє,  Дiво  Пресвята!  
Не  одкаснися  од  Марiї...  

Молю!  Благаю!  Божа  Мати,  
Ти  маєш  все  про  мене  знати  -  
Як  завинила  в  чiм,  прости!  
Та  заступись!  Та  захисти!  
Це  од  Iвана  старости!..  
Нехай  їм  не  одкаже  мати,  
А  рушники  велить  подати!  
Поститись  буду  всi  пости  
I  Твого  Сина  прославляти...  

О  Богородице,  ввiряю  
До  рук  твоїх  мою  судьбу  -
Почуй  покiрную  рабу,  
Спаси  i  заслони  -  благаю!..  


Кобзар

Та  -  
Вмовкли  голоси  в  свiтлицi.  

Марiя  скочила  з  колiн  -  
Вчинились  дверi,  впав  заслiн,  -  
Чи,  може,  сон  жахливий  сниться?..  -
Без  рушникiв  пiшли  свати...

Марiя  
(розпачливо)  

За  вiщо?  
Го-о-осподи  святий...

(Невдозi  Марiя,  немов  сновида,  входить  із  сiней,
 безтямно  дивиться  на  Кочубеїху)

Марiя  

Катувко!  Що  ви  наробили?  
За  що  Марiю  погубили?!  

Чого  впилися,  мов  упир,  
I  долю,  як  горня,  розбили?  
Немилосердні,  чим  же  я  
Так  перед  вами  завинила?  

Для  вас  дорогшi  забобони  
За  рiдну  доньку?!  Знайте  ж  бо  -  
Я  буду  з  ним  i  без  закону!

(Хоче  вийти  з  хати,
але  Кочубеїха  кидається  до  дверей)

Марiя  

Зiйдіть  з  дороги,  мамо,  геть...
Iз  двох  їдне:  
Iван  чи  смерть!

(Простоволоса  i  в  однiй  сукнi  
Марiя  нерухомо  стоїть  у  саду.
Туди  ж  сатаною  влiтає  Кочубеїха,  
вона  розгнiвана,  аж  червона.)

Кочубеїха  

Я  бачу,  дiвко,  ти  здурiла!  
Чи  обпилася  дурману?  
А  чи  на  тебе  злу  ману  
Нечиста  напустила  сила?!  
Та  лiпше  б  я  лягла  в  труну  
В  той  день,  коли  тебе  вродила!  

Таке  верзеш,  немов  на  муках!  
Та  лiпше  б  я  тебе,  гадюко,  
У  першiй  купелi  втопила,  
Чи  в  сповиточку  задушила!  

Ти  бач,  якi  пiшли  дiла?  
Оце-то,  Любко,  дожила!..

Марiя  
(над  силу)  

Чи  добрим  побитом,  чи  злим,  
А  буду,  мамо,  я  за  ним.  
Як  нi  -  то  тут  i  посивІю,  
Навiк  зостануся  в  дiвках.  
Хрестом,  що  ось  ношу  на  шиї,  
Заприсягнусь,  що  буде  так.  

I  навіть  не  дивіться  косо  -  
Чи  вiн  мою  розпустить  косу,  
А  чи  залишиться  вона  
Заплетена.  I  сивина  
Її  прикрасить,  як  вiнець.  

Люблю  Мазепу  -  i  кiнець!  

Люблю  без  тями  i  без  краю,  
Люблю  його,  люблю,  кохаю!  
Без  нього  сохну  i  вмираю,  
Як  гине  квiтка  без  води.  

Благословіть  щасливу  долю,  
А  коли  хочете  бiди  -  
То  прокляніть.  З  лихої  волi  
Не  скоро  прийде  вiн  сюди.
 
Та  зважте,  що  ми  з  вами,  мамо,  
Вiднинi  станем  ворогами:  
Я  буду  плакати  ввесь  вiк  
На  те,  що  ви  мене  вродили  
У  той  лихий  проклятий  рiк,  
I  хоч  красою  надiлили  
Та  безталанною  зробили...  

Кочубеїха  

Це  ж  встид  який!  А  грiх  од  Бога!  
Та  й  од  людей  великий  страм!  
Дочку  за  сивого,  старого,  
Отця  хрещеного  -  не  дам!

Марiя  
(над  силу)  

Не  оддасте?  -  пiду  сама:  
Без  нього  все  менi  тюрма.

Кочубеїха  

Пiдеш  сама?!  I  то  посмiєш  
Отак  зневажити  свiй  рiд?..  
Ти  збожеволiла,  Марiє!  
Отямся!  Вiн  же  сивий  дiд!  

(руки  в  боки  i  голосно  регоче.
 Крiзь  смiх.)  

Нащо  йому  таку  жону?  -  
Хай  лiпше  вибира`  труну!  

(уважно  приглядається  до  Марiї)  

Чи  вiн  тебе  причарував?..  
Давно  казали  добрi  люди,  
Що  вмiє  напускать  полуди  
Й  варить  питво`  з  вiдьомських  трав...  

Навчився  у  ляхiв  спокусiв  
Той  чорнокнижник  сивовусий!  

Цур-пек  йому!  Перехрестись!  
Молися  Богу  i  постись...  
(грiзно)  
То  ти  одкинешся  од  нього?!

Марiя  

Хутчiй  розстануся  з  життям.

Кочубеїха  

Чом  ти  не  вмерла  ще  дитям!  

Договорились  у  садочку  –  
Дурна,  ще  й  потурала  вам!  
Та  швидше  я  позбудусь  дОчки,  
А  за  Мазепу  не  оддам  
На  втiху  й  радiсть  ворогам!  

Тебе  ж  роздягну  до  сорочки  
I  зачинятиму  в  льоху!..  

Кобзар

В  отвiт  нi  слова.  Певно  мовчки  
Молилась  Богу  й  жениху…

Кочубеїха  

...То  ти  одкинешся  од  нього,  
Чи  ми  -  навiки  вороги?!

Марiя  

Я  вже  про  те  сказала,  мамо...

Кочубеїха  

Чекай  же,  приведуть  до  тями  
Тебе  в  конюшнi  батоги!  

Я  швидко  заладнаю  справу,  
Й  на  вас  обох  знайду  управу!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288439
дата надходження 25.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява десята) ОСІННІЙ СУМ

ява  десята

ОСІННІЙ  СУМ

(Сiра  осiння  днина.  Марiя,  зодягнена  по-осiнньому,  
входить  до  саду  i  несподiвано  застає  там  дiвчинку,  
рокiв  шести,  у  довгiй  бiленькiй  сорочечці,  босонiж...  
Та  закрилася  рукавом  i  плаче.  В  руцi  тримає  
кiлька  зiв'ялих  квiток.  Марiя  присiдає  до  неї  
навпочiпки.)

Марiя  

Ти  хто?..  Чого  так  гiрко  плачеш?  
Чи  заблукала  у  саду?  
Не  плач  -  поправим  ту  бiду,  
Все  буде  добре,  от  побачиш...  
Я  стежечку  в  травi  знайду  -
Тебе  до  мами  одведу...  
Признайся,  серденько,  чия  ти?  
Чом  ти  не  хочеш  розмовляти?  

Не  плач,  а  то  й  собi  заплачу,  
Хоч  маю  не  плакси́ву  вдачу...

Дiвчинка  

У  мене  матiнки  нема,  
Немає  в  мене  тата,  
Анi  сестри,  нi  брата,  
Нi  доми,  анi  хати  -  
Лиш  мачуха  сама,  
Сердита  i  лапа́та,  
Гряде  мене  приспати...  

Її  зачувши  хист  
I  звiддалеку  свист,  
Сумує  падолист  
I  припадає  долi...  
Зiв'януло  життя  -  
Я  лиш  передчуття,  
Я  тiльки  вiдбиття  
Цiєї  туги  й  болі...  

У  рідномому  саду  
Я  квiтiв  не  знайду,  
Бо  вже  поснули,  кволi,  --  
Кiнчається  життя:  
Я  лиш  передчуття,  
Покiрне  вiдбиття  
Цiєї  туги  й  болi...

Марiя  

Гiрких  не  треба  дум,  
Ти  хто?..

Дiвчинка  

Осiннiй  Сум  
У  тумановiй  льолi...  

Я  немовлям  була  
Як  рожа  тут  цвiла  -  
А  де  тепер  та  рожа?  
Чи  цi  ось  пелюстки,  
Що  липнуть  до  руки,  
Ота  царiвна  гожа?!  

Збувається  пора  -  
Од  царського  шатра  
Вже  тiльки  ребра  голi...  
Марнується  життя  -  
Я  лиш  передчуття,  
Печальне  вiдбиття  
Цiєї  туги  й  болi...  

(I  вже  то  не  дiвчинка,  
а  лише  пасмо  туману  i  луна  звіддалік)
 
Твоєї  долi...  долi...  

(Осiння  днина  гасне.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288438
дата надходження 25.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява дев`ята) СУПЕРЕЧКА

ява  дев`ята

СУПЕРЕЧКА

(Мазепа  заїхав  до  Кочубеїв,  
щоби  при  нагодi  переговорити  за  свою  справу...  
Та  момент  виявився  невдалим,  балачка  не  складалася.  Тону  їй  задавала  Кочубеїха).

Кочубеїха  
(уїдливо)  

...Марiя  акурат  на  часi,  
Та  й  я  зрадiла  б  добрiй  свасi...  
То,  може  б,  ви  нам  пособили  
Владнать  таке  потрiбне  дiло  -  
Марiю  до  ладу  засватать,  
Бо  ж,  як  не  як,  хрещений  тато...  

Чом  мовчите?  Чи  загордились?  
Щось  ви  до  нас  перемiнились:  
Все  мимо  двору,  мимо  саду  -  
Чи  де  знайшли  собi  принаду  
Та  гаєте  в  обiймах  час,  
Що  нiколи  й  провiдать  нас?..

Мазепа  

Державнії,  кумо,  дiла...  
А  де  Марiя?

Кочубеїха  

В  сад  пiшла.

Мазепа  

Хотiв  би  я  її  побачить,  
Хрещений  батько  «як  не  як»...


Кочубеїха  
(уїдливо)  

Вони  якраз  невдусi,  плачуть...  
Ввiгнали  в  пальчика  будяк...  
Дiвоцьких  слiз  -  солодкий  смак!  
Нехай,  то  за́бавка  пуста,  
Дасть  Бог,  сльозами  й  глупота́  
З  голiвки  ви́тече  у  них...

Мазепа  

Щось  скоїлось?..

Кочубеїха  

Нiчого,  куме...  
Не  до  смаку  прийшовсь  жених.  
(сердито)  

Князь  Меньшиков!  прислать  готов  сватів,
Її  в  Москву  -  для  сина  висватать  схотів!...

Сказала,  що  зiйде  iз  дому,  
А  рушникiв  не  дасть  нiкому.  
То  вже  прийдеться  жениха  
Самому  вам  шукати  їй  -  
Духовнiй  донечцi  своїй.  

...Вона  мене  зживе  зо  свiта  -  
Псує  дiвок  ота  освiта!  
Тепер  їй  подавай  пiїта  
Не  iнше.  А  все,  куме,  ви  
Вбивали  їй  до  голови  
Якiсь  ненужнiї  думки:  
Вашi  пiснi,  вашi  книжки  -  
Псуються  од  книжок  дiвки́  !  

...Пiду  гукну  її  до  хати,  
Чи  зайва  я,  щоб  розмовляти?

Мазепа  

Якщо  Марiя  справді  плаче,  
Щось,  видно,  трапилось,  одначе...  
То  лiпше  б  я  пiшов  до  саду  
I  може  б  чим  тому  зарадив...

Кочубеїха  

Велика  цяця  -  не  iначе!  
Не  вмре,  нехай  собi  поплаче!  
Минулись  безтурботнi  днi  -  
Стрiчайтесь  з  нею  при  менi,  
Бо  поки  я  Марiї  -  мати,  
То  мушу  все  про  неї  знати.  

(виходить,  чути  як,  гукає)  
Марiє!  Ху́тко  йди  до  хати!  
В  нас  гостi!  Твiй  "хрещений  тато"!  

(повертається,  западає  мовчанка.  
По  якiмсь  часi  входить  Марiя  -  видно,  що  плакала.  
Мазепа  пiдводиться,  ступає  до  неї,  бере  її  руки  у  свої)

Марiя  

День  добрий  вам...

Мазепа  

Що  «добрий»  -  бачу...  
Чого  ти,  пташко  моя́,  плачеш?

Марiя  

Хiба  вам  не  сказали  мати?  
За  москаля  мене  оддати  
Хотять,  
аби  позбути  з  дому!  
Я  не  вгодила  тут  нiкому...  

Втоплюсь  з  одчаю  i  жалю́  -  

(закриває  обличчя  рукавом  вишиванки)  
Я  iншого  давно  люблю...

Кочубеїха  

От  безсоромниця,  та  й  годi!  
I  як  тобi  розкрився  рот  
Таке  при  матерi  казати!

Мазепа  

(напівобернувшись  до  Кочубеїхи)  
Кумо,  чекайте  на  сватiв!  

(до  Марії)  
Хай  буде  так,  як  Бог  схотiв...  

(цiлує  Марiї  руки,  бере  шапку,  виходить)

Кочубеїха  
(кинулась  до  вiкна)  

О!-О!  -  як  вихор  полетiв!  
(сама  до  себе)  

Вiн  хитрий,  та,  мабуть,  не  знає,  
З  ким  цього  разу  справу  має...  
(до  Марiї)  

Я  вас,  голубчики,  за  шкоду  
Вмить  виведу  на  чисту  воду!  
Все  буде  так,  як  скажу  я  -  
Вже  ж  воля  збудеться  моя!  

...Ти  бачиш,  як  вони  щебечуть...  
Сиди  у  хатi  кожен  вечiр!  
Не  дай  Бог  зло́влю  за  порогом  -  
Як  курцi,  поламаю  ноги!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288211
дата надходження 24.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява восьма) ЗА ПЕРЕЛАЗОМ

ява  восьма

ЗА  ПЕРЕЛАЗОМ

Кобзар

Минула  нiчка  недоспана  -  
Немов  провiсника,  Дем'яна  
Жде  Кочубеївна  щомить,  
Бо  вiн  їй  передати  має  
Усе,  що  Гетьман  повелить.  

У  грудях,  наче  скрипка  грає,  
Немов  огонь  палахкотить:  
Марiя  радiсно  зiтхає,  
До  раю  думкою  летить.  
Їй  Гетьман  перекаже  -  де  
Вона  з  ним  бачитись  буде́  !  
О,  як  поволi  час  iде...  

А  серце,  мов  троянда,  в'яне  -  
«Iване!  Гетьмане!  Iване...»  

...всьому  свiй  день,  всьому  свій  час,  
Що  наше  -  не  уни́кне  нас:  
Жада́на  вiдбулася  стрiча,  
При  тихих  зорях,  як  при  сві́чах,  
Любові  сонцеликий  птах  
Знайшов  приту́лок  у  серцях...  

Та  Доля,  мов  черниця  строга,  -
Встелила  те́рнами  дорогу...  

А  втім,  людина,  мавши  волю,  
Свою  змiнить  спроможна  долю.  
Бо  тим,  хто  повстає  за  себе  
Прихильно  спiвчуває  Небо...

...Марiя  сумнiву  не  знає,  
Бо  Йвана  над  усе  кохає:  
I  сенс  для  неї  у  життi  -
У  спiльнiм  з  Гетьманом  путi.  

Хоча  непевнi  вiдчуття  
Їй  душу,  наче  сни,  тривожать  -  
Вона  їх  розгадать  не  може  
I  зрозумiти  до  пуття...  
То  знов  при  зустрiчi  Марiя  
Спiшить  прискорити  подiї:

(Марiя  i  Гетьман  за  садом,  
там,  де  перелаз)

Марiя  

Iване,  засилай  сватiв,  
А  там  -  хай  буде  вже,  як  буде  -  
Не  знаєм,  що  за  чим  гряде...  
Та  ця  любов  не  перебуде,  
Така  любов  не  перейде,  
Як  свiтло  мiсяця  блiде...  

Завваж,  моя  сердита  мати  
На  лихо  стала  помiчати,  
Що  я  не  так  люблю  тебе...  
Вона,  мов  кiбець  заскубе,  
I  душу  вийме,  як  з  курчати,  
Сьогоднi  мало  не  плачем  
Менi  вдалося  вийти  з  хати...

Мазепа  

Марiє,  ти  моє  життя...

Марiя  

Нема  нам,  любче,  вороття.  
Повiк  укупі  бути  нам  
На  зло  недолi  й  ворогам...

Мазепа

...щоб  на  рушник  весільний  стати  -
Я  мушу  дозволу  спитати  -
На  шлюб  наш  -  у  московського  царя...  
...і  на  вінчання  
маю  дозволу  просити  
В  московського  ж  митрополита:
А  ми  з  тобою  -  "у  духовному  родстві"...

Марiя  

...твій  шлюб  
і  для  царя  так  пильно  важить?

Мазепа

...твої  ж,  без  дозволу  того́,
московського  -
одкажуть...

Нерозрішимая  задача…

Марія

Я  все  життя  на  них  пропла́чу!  

Нехай  вони  мене  скарають,  
Нехай  зо  свiту  iзживуть!  -  
Вони,  Iване,  ще  не  знають,  
Який  вогонь  палає  тут!  

Моїм  словам  за  свідка  -  Бог!  
До  смертi  бути  нам  удвох!  
А  нi  -  то  в  мене  стане  сили...  

Заприсягнутися  готова
Перед  людьми  і  перед  Богом:
Не  маю  третьої  дороги,
Лиш  двi:  до  тебе  чи  в  могилу!

Мазепа  

Марiє,  мій  коханий  світе,
Життя  велике  i  складне...  
Послухай,  горлице,  мене:  
Крiм  тебе  й  батькiвського  краю  
Дорогшого  в  життi  не  маю.

Нiчим  я  так  не  дорожу  
I  нi  про  що  я  так  не  дбаю,  
Бо  врiвень  з  честю  стережу...  

Що  срiбло,  злото  й  дiаменти?  -
То  все  минучості  моменти.  
Життя  -  короткоплинна  мить:  
Воно  нуртує  i  шумить...  
Пiдхопить  i  несе  без  зиску
Й  на  берег  викине,  як  тріску.  
Спливе  i  зникне  без  слiда,  
Як  межи  пальцями  вода...  

Нi  з  чим  приходимо  сюди,  
Живем:  караємось,  караєм,  
Страждаєм,  любимось,  вмираєм,  
I  повертаємо  туди,  
Вiдкiль  приходили  -  до  Бога,  
Не  взявши  в  путь  собi  нiчого.  
Нажите  все  залишим  тут  
Для  інших,  що  по  нас  прийдуть...  
Вони  ж  своє  протопчуть  коло  -  
І  не  скінчиться  це  нiколи:  
Спокон  i  до  страшного  суду  
Не  зрушаться  і  кроком  люди...  
Бо  все  земне  є  суєта.  

Але  людина  має  душу!  
Безсмертну  i  навiки  сущу.  
А  що  для  вiчностi  лiта?  
Умовність.  Вигадка  пуста.  
Як  пес,  чатує  пильно  час  
Лише  тілесних,  смертних  нас...  

Душа  -  в  безсмертiї  вита,
У  неї  вища  є  мета...  

(пiсля  паузи)  
Марiє,  я  прожив  немало,  
Мене  життя  не  шанувало.  
Я  знав  i  радiсть,  i  бiду,  
Любов  i  пристрасть  молоду.  
Я  все  на  довгiм  вiцi  мав:  
I  умирав,  i  воскресав,  
Був  i  всесильним,  i  безсилим,  
Дививсь  не  раз  на  дно  могили...  
Я  знав  пiдступнiсть,  бачив  зраду,  
Земля  виходила  з-пiд  нiг  -  
Та  Бог  чомусь  мене  берiг,  
Ще  й  доручив  менi  громаду...  

Марiє,  я  тебе  кохаю,  
Тому  й  повiдаю  тобi,  
Що    Боговi  лише  ввiряю  -  
І  сувмніви  мої,  і  біль  -
У  мене  є  послiдня  цiль...  
Нiчого  вищого  нема,  
Про  неї  сам-один  я  знаю...  

Вкраїна  -  це  моя  тюрма,  
В  ній,  наче  в'язень  знемагаю.  
Неспла́тний  борг  на  серцi  маю  -  
Звiльнить  з  московського  ярма  
Цю  землю  -  з  краю  i  до  краю.  

Марiє,  але  я  вважаю,  
Що  станеться,  як-но  програю:
Я  сам  -  i  я  на  все  готов!  
Мене  нiкому  не  зiгнути  -  
Вкраїна  вiльна  має  бути!  

А  ти?..  твоя  свята  любов?..  

Марiє,  сам  не  йму  я  страху,  
Прийдеться,  то  зiйду  на  плаху  
I  гiдно  стану  над  юрбою...

Марiя  

I  я,  Iване,  за  тобою...

Мазепа  

Нiзащо!  То  встокрот  бiда!  

Моя  лебiдко  молода,  
Та  ж  камінь  треба  в  грудях  мати  -  
Твоїм  життям  ризикувати!  

Мiй  нiжний,  мiй  рожа́ний  квiте,  
Тобi  ще  тiльки  жити  й  жити  
У  щастi,  в  любощах,  добрi...  
Мені  ж  судилося  ступити  
безо́глядно  за  той  порiг,  
А  там:  Вiкторiя  чи  ґрати  -  
Самому  Господу  рiшати...

Марiя  

...Iване,  сивий  волос  маєш,  
А  про  любов  так  мало  знаєш...  

Та  я  за  тебе,  як  за  вiру  -  
На  лобне  мiсце  й  на  офiру!

Iване,  я  твоя  частина:  
Роздiлять  нас  -  i  я  загину.  
Бо  ми  одно,  одно-єдине!  
Тим  паче,  у  скрутну́    годину  
Як  тiнь,  тебе  я  не  покину.  

Ти  ж  сам  сказав:  життя  -  це  мить.  
Нехай  воно  собi  шумить...  

Але  існують  поняття  
Важнiшi  й  за  саме́    життя!  

Напраснi  всi  твої  одмови  -  
Життя  не  більше  од  Любовi...  

За  мене  твiй  даремний  страх.  
Я  вiльна  в  помислах,  як  птах,    
То,  мов  на  сповiдi,  кажу:  
Життям  я  менше  дорожу,  
(тим  паче  -  ситою  судьбою)  -  
Чим  щастям  бути  за  тобою.  

Iване,  я  натура  вперта,  
I  в  мить  їдну  з  тобою  вмерти,  
В  покої  чи  на  браннiм  полi  -  
Та  я  такiй  завиднiй  долi  
Завдячне  поклонюсь  до  нiг!..  

Якби  то  ти  збагнути  мiг...  

Чи,  може,  ти  мене  не  любиш?  
То  так  ув  очi  i  кажи...

Мазепа  

Кохаю,  серце...

Марiя  

Поготі́в!  
Iване,  засилай  сватiв.

Мазепа  

Марiє,  пропадеш  за  мною...

Марiя  

То  ще  побачим:  так  чи  нi,  
Без  тебе  ж  -  не  життя  менi.  

Будем  удвох,  то  до  пропа́стi  
Ще  встигнемо  пожити  в  щастi,  
А  як  не  будемо,  то  мушу  
Дарма  занапасти́ти  душу.

Мазепа  

Це  ти,  Марiє,  жартома?..

Марiя  

Iване,  я  страшусь  сама  
За  себе,  а  встокрот  за  тебе...  
Але  завсiди,  любий,  слiд  
До  щастя  йти  -  краєчком  бiд.

Мазепа  

Яка  ти  розумом  метка́  !

Марiя  

Люблю  тебе,  тому  така.

Кобзар

Ще  довго  сад  проз  нiмоту  
Наслу́хував  розмову  ту,  
Як  межи  янголами,  любу,  
I  вiрить  не  хотiв  у  згубу.  

Вже  й  нiч  пiдкралася  поволi  -  
Вступила  у  свої  права,  
Поснули  квiти  i  трава...  

А  на  Небесному  Престолi  
Рiшались  двi  печальнi  Долi.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288209
дата надходження 24.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява сьома) ПОЗАВТРIМ

ява  сьома

ПОЗАВТРIМ

Кобзар

Лиш  сме́рклося,  Марiя  з  дому,  
Як  тiнь,  майнула  тихо  в  сад:  
Чи  хто  гукнув  її  назад?!  

Марія

О,  Господи!..  та  наче  б  нi...  
То  показалося  менi...  

Удень  тут  все  таке  знайоме,  
А  зараз  -  все  таке  вороже...  
О,  Боже!..  
Зашарудiло  щось  в  кущах!  
Хтось  причаївся!..  
Хто  це?..  
Стра-а-хххх...  

Та  не  лякай  мене,  небоже,
Хіба  я  чим  тебе  тривожу?..

По  темнiм  небi  пiзнi  хмари  
Пливуть  нечутно,  як  примари,  
Таємно  шепчуться  гiлки,  
Та  з  о́судом  кивають  в  спину  
Й  сучка́ми  ловлять  за  хустину  –  
В  гнiздечках  вимерли  пташки...  
А  кицька  –  вдень  руда  й  проворна  –  
Здича́вiла  i  стала  чорна,  
Ще  й  перебiгла  (хтось  наврочив)  
Знайому  стежку,  тiльки  очi  
Враз  засвiтились,  як  свiчки...  

Кобзар

Марiя,  нi  жива,  нi  мертва,  
До  перелазу  стрiмголов  
Летить  –  там  жде  її  любов!..  

А,  може,  там  нiхто  й  не  жде?..  

Марія  

Я  вмру!  якщо  вiн  не  прийде́  !

Мазепа  (притишено)

Марiє...

Марiя  

Гетьмане!  Iване...  
(ховається  у  нього  на  грудях  
од  того  страху́    )  

коханий  мій...

Мазепа  
(розгублено)  

Моя…  кохана...

Марiя  
(вiдсторонюється)  

Чом  не  приходили  до  нас?..

Мазепа  

Хотiв  позбутися  тривоги...  
В  моїх  лiтах...

Марiя  

Неначе  Бога,  
Я,  Гетьмане,  чекала  вас!  
І  прислухалась  до  дороги  
Щодень,  щонiч,  що  божий  час...  
Усю  весну  i  цiле  лiто.  

А  якось  видало  менi,  
Що  скаче  вершник  на  коні,  
І  дрiбно-дрiбно  б'ють  копита  –  
Все  ближче,  ближче  кожну  мить  –  
До  двору  нашого  летить!  

Я  при́тьмом  вискочила  з  хати,  
Аби  вас  першою  вiтати  –  

Аж  то  в  дворi  гарцює  злива,  
Така  пiдступна  i  зрадлива!  
Густа,  як  у  засі́ку  жито,  
Й  двигтить  об  землю,  мов  копита...  

Я  не  могла  прийти  до  тями,  
І  затужила  геть  за  вами.  

Вже  думала,  не  дочекаю,  
Щоб  вас  побачити  iзнов!  

Мiй  Гетьмане!  я  вас  кохаю...  
До  складиру́к  така  любов!

Мазепа  

Марiє,  серце,  
я  старий...

Марiя  

Не  наговорюйте  на  себе!  
I  не  кажiть  менi  про  те…  
Такi  думки  –  то  все  пусте.  
Я  вас  люблю,  клянуся  небом!

Мазепа  

Марiє,  
я  ж  увесь  сiдий...

Марiя  

Та  то  вам,  Гетьмане,  здалося!  
То  срiбло  мiсячне  вплелося  
У  ваше  смоляне́    волосся...

Мазепа  

В  лiтах  я...  в  присмерку...  
в  жалю́...

Марiя  

Мiй  Гетьмане,  
я  вас  люблю!..

Мазепа  

I  я  люблю́    тебе...  
о,  Боже!..


Марiя  

Вiн  знає,  що  таке  любов,  
І  Вiн  нам,  Гетьмане,  поможе...  
Хай  небо,  луг,  i  там  –  рiка  
Потвердять,  що  моя  рука  
Їдному  вам  належать  може!

Мазепа  

Марiє,  що  ж  менi  робити?  
Я  безпорадний,  як  дитя...  
Не  смiю  я  тебе  любити!  
Вже  скiльки  там  того  життя  
Менi  зосталося  дожити...

Марiя  

Напраснi  цi  печалi  вашi:  
Вже  скiлько  буде  –  стiлько  й  наше...  

(десь  неоддалік  ґерелицею  ідуть  дівчата,  
і  розлягається  пісня:)  

Злiталися  бiлi  птицi  
До  твоєї  хати,  
Опускались  на  подвiр'я,  
Пшона  поклювати.  

Тi  клювали,  тi  ходили,  
Третi  пили  воду.  
Задивлялись  дiвки  гожi  
На  козацьку  вроду.  

Вже  й  чимало  назлiталось,  
Все  пшоно  зiбрали  -  
Грали  в  дворi  веселої  
I  сумної  грали.  

А  як  став  ти  на  порозi,  
Щоб  вiтати  милу,  
Сполохалась  бiла  зграя  
I  знялась  на  крила.  

Б'ється  зграя!  Рветься  в  небо!  
Тiльки  пiр'я  лине.  
Набилося  того  пiр'я  
Тобi  у  чуприну...  

Не  журися,  мiй  соко́лю,  
Що  чуприна  бiла  -  
Лiтам  твоїм  пшона  всиплю,  
Стiльки  того  дiла!  

Позбираю  біле  пiр'я  
Та  й  наб'ю  перину!  
Заплуталось  моє  серце  
У  бiлу  чуприну...

Мазепа  

Марiє,  серце,  вже  пора,  
Бо  пiзно.  Кинеться  шукати  
Тебе  стривоженая  мати,  
Ходімо,  проведу  до  хати.

Марiя  

Та,  Гетьмане,  я  мушу  знати:  
Ми  будем  бачитися  з  вами?

Мазепа  

Марiє,  
дай  прийти  до  тями...

Марiя  
(розпачливо)  

Без  вас  –  усе  менi  тюрма!..

Мазепа  

Та  вже  ж,  голубонько,  нема  
Для  мене  на  цiм  свiтi  щастя,  
Окро́ми,  як  твоя  любов...

Марiя  

Коли  ми  стрiнемося  знов,  
І  де,  
Ясновельможний  пане?..

Мазепа  

Про  все  перекажу́    Дем'яном.  
Ходiм...

Кобзар

Провiв  аж  до  двора.  
Поцiлував.  I  через  сад  
Вернувся  стежкою  назад...
Побрiв  поволi  до  дороги  –  
Як  пiсля  доброго  вина  
Зробились  неслухнянi  ноги  
І  заплiтались  об  траву.  

Поник  Мазепа.  Наче  з  бою  
Бреде  без  стежки  навмання  –  
Позбувшись  волi  i  коня,  
Вертає  пiшим  до  покою...  

Ще  й  заблукав  посеред  трав  –  
Цей  бiй  вiн  сам  собi  програв...  

...Безумнi  i  щасливi  мрiї  
Заплутались  в  сумнi  думки,  
Пекучий  жар  у  грудях  тлiє  –  
Розбилось  серце  на  скалки́  
І  запалало,  як  свiчки,  
Пред  чистим  образом  Марiї!

Марiя  
(сама  у  дворi)  

В  душi,  як  великодний  дзвiн  –  
Вiн-н-н!..  Вiн-н-н!..  Вiн-н-н!..  
Густу,  як  нiч,  печаль  згойдну́в  –  
Був-в-в!..  Був-в-в!..  Був-в-в!..  
У  бе́зладi  свавiльних  дум  –  
Сум-м-м!..  Сум-м-м!..  Сум-м-м!..  
Лякає  привидом  буде́ннь  -  
День-нь-нь!..  День-нь-нь!..  День-нь-нь!..  

Вiн-н-н!..  Був-в-в!..  Сум-м-м!..  День-нь!..  

Він-н  -  сон-н  
Він-н  -  сон-н...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287926
дата надходження 23.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява шоста) ЦИДУЛКА

ява  шоста

ЦИДУЛКА

(Покой  Мазепи.
 Дем'ян  заходить  з  докладом.)

Мазепа  

Дем'яне,  ти  однiс  гостинцi  
до  Генерального  Суддi?

Дем'ян  

Однiс,  а  як  же.  Повелiли  
Низенько  кланятися  вам,  

(дещо  повагавшись)
і…  несподiванеє  дiло  
Одне  ще  виявилось  там...

Мазепа  

Яке?

Дем'ян  

Як  йшов  назад,  то  їхня  до́чка,  
Мене  гукнула  iз  садочка...  

(подає  цидулку)  

Пообiцявсь,  що  так-но  вам  
Осьо  цидулку  передам...

(Дем'ян  виходить.  
Мазепа  розгортає  i  читає.)

Мазепа  

«Вельмишановний  пане  Йване,  
Чом  не  буваєте  у  нас?..  
Позавтрiм,  у  вечiрнiй  час,  
Я  вельце  буду  ждати  вас  
За  садом,  там  де  перелаз.  
Приходьте  ледве  одсiрiє...  
З  цим  –  Кочубеївна.  
Марiя.»

Мазепа  
 
Оце-то  дивна  новина́  !  
Чого  зове  мене  вона?..  

А  може  це  якась  омана,  
Щоб  осоромити  Гетьма́на?..  

Чи  лихо  скоїлось  яке,  
То  справдi  зве  на  допомогу?  

Кобзар

...а  серце,  п'яне  i  стрімке́  !  
Уже  летить  на  ту  дорогу:
За  сад,  туди,  до  перелазу…

Мазапа

...Ми  там  були  їдного  разу,  
Десь,  може,  позатого  лiта:  
Вона  собi  збирала  квiти,  
А  я  таке  щось  споминав,  
Що  сам  собою  захопився,  
Й  не  спомнився,  як  опинився  
За  тином  їхнього  садка  –  
Там  далi  луг...  за  ним  рiка...  
Як  тiшилось  моє  дiвча,  
Що  ми  забрались  так  далеко...

Голос  Марiї  

Дивíтесь!  он  мої  лелеки  
малих  годують  лелечат...

Мазепа  

Чому  твої?

Голос  Марiї

А  ми  знайомi!..

Мазепа  

Сама  до  річки  ходиш  з  дому?

Голос  Марiї  

Я,  пане  Гетьмане,  люблю  
І  добре  знаю  всю  округу  –  
Гуляючи  по  цьому  лугу,  
Вiнки  з  квiток  собi  роблю...

Мазепа  

Марiє,  може  би  подругу  
Яку  собi  ти  завела?..

Голос  Марiї

А  я  таку  «подругу»  маю  –  
Я  з  вами  в  мислях  розмовляю...

Мазепа  
(повертається  в  реальнiсть)  

...Позавтрiм  жде  мене  вона  –  
це  справдi  дивна  новина...  

(в  сторону  дверей)  
Меласю!  

(входить  дiвчина)  
Погукай  Дем'яна...  

(входить  Дем'ян)  
Дем'яне,  завтрiм  десь  iзра́на,  
Суддисi  меду  однесеш...  
I  як-но  знов  побачиш  панну,  
Скажи,  домовлено  про  все...

Дем'ян    

Зроблю́,  Ясновельможний  пане...

Мазепа  

Сiдлай  коня  менi,  Дем'яне!

Кобзар

Гарячий  кiнь  в  широкiм  полi  –  
Аж  зорi  креше  з-пiд  копит!  
Настрíчу  долi  чи  недолi  
Мазепа  вихором  летить!  

Якась  невiдома  шептуха  
Йому  нашiптує  до  вуха:  
«Поза́втрiм,  
там,  
де  перелаз,  
Прийде  любов  останнiй  раз  
До  твого  серця,  як  по  воду,  
Нi  в  чiм  не  вíдаючи  броду...  
Прийде  неви́гойне  кохання  –  
Та,  Гетьмане,  це  не  останнє  
В  життi  твоїм  випробування...»  

Iван  пришпорює  коня,  
Що  й  так  летить  вже  навмання  –  
Зустрiчний  вiтер  дме  у  груди,  
Та  пломiнь  в  серцi  не  остудить,  
Бо  вже  -  лети  чи  не  лети  –  
Дарма,  не  встигнеш  утекти...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287924
дата надходження 23.10.2011
дата закладки 03.03.2017


Валя Савелюк

КОЧУБЕЇВНА (ява п`ята) СОН

ява  п`ята

СОН

(Двiр  i  свiтлиця  Кочубеїв)  

Кобзар

Минуло  днiв  з  тих  пiр  чимало.  
Води  чимало  утекло.  
Весiлля  Теклi  одгуляли  –  
село,  як  пасiка,  гуло.  
Вже  Текля  –  справжня  молодиця,  
в  очiпку  –  писарю  жона!  
А  Кочубеївна  сумна  
Живе,  немовби  для  годиться...  
Як  тiнь  по  саду  сновигає  -  
Чи  долi  там  собi  шукає?  

То  йде  у  двiр,  то  з  двору  в  хату,  -
Там  вiзьме  книжечку  читати,  
Що  їй  Мазепа  передав…  
А  то  в  подушку  порида,  
Щоби  не  чула  часом  мати,  
Бо  знову  стане  приставати,  
Розпитувать,  чого  блiда,  
Чи,  боронь  Боже,  не  хворiє?  
А  що  їй  може  одказати  
На  те  закохана  Марiя?  

Щоденно:  до  пiзна  од  рана  
Вона  в  саду  чекає  Йвана,  
А  вiн  не  їде  i  не  йде  
Уже  котрий  відто́ді  день.

Марiя  

Чого  вiн  перестав  до  нас  
Приходити  од  часу  час?

Кочубеїха  

Хто  –  вiн?  Про  кого  ти  питаєш?  
Чи  не  Чуйке́вичiв  Степан?

Марiя  

Та  нi,  я  кажу  -  пан  Гетьма́н...

Кочубеїха  

Ти  iнтерес  до  нього  маєш?..


Кобзар

На  тiм  Марiя  замовка,  
Тiльки  засмучена  рука  
Печально  книжечку  гортає...  

З  весни  не  бачились  вони.  
А  вже  повiсма  сивини  
Вплiтає  серпень  в  коси  гаю  -  
Марiя  Гетьмана  чекає.  
Вона  ввiряє  тiльки  Богу  
Свою  тернистую  тривогу.  
Як  свiчка,  мерхне  i  смеркає  
В  долонях  бе́звiсти  й  одчаю.  
…Читаючи  на  нiч  псалтир,  
Подумує  про  монастир...

I  вiщий  сон  їй  знову  сниться:  
Мов  увіхо́дить  в  двiр  до  них  
Старенька  згорблена  Черниця  
І  мовить  слово  зауче́не:  
«Возра́дуйся!  Ти  наречена.  
I  Бог,  Марiє,  твiй  Жених...»  

Та  й  возлагає  їй  на  плечi  
Принесене  вбрання  чернече.  

I  вже  Марiя  бiлолиця  
У  чорнiм,  
Бо  й  сама  черниця,  
Та  полишивши  батькiв  двiр  -
Іде  босонiж  в  монастир  
Проз  вижате  серпами  поле:  
Стерня  їй  ноги  босi  коле...  

Аж  навпростець,  по  тiй  стернi,  
Летить  Мазепа  на  конi!  
Веселий,  радiсний  з  лиця  –  
Палають  очi,  як  сонця́  !  
Вiн  подає  Марiї  руку  
Й  веде  у  церкву,  до  вiнця  -  
З'єднатись  волею  Творця,  
Забувши  горе  i  розлуку.  

I  вже  вони,  як  голуби,  
Покiрнi  Божiї  раби  
Стоять  перед  вiнцем  у  парi  
В  пахучiй  ла́дановiй  хмарi  –  
Церковний  хор  для  них  спiва  
Псалмів  Давидових  слова:  
«Благослови,  небесний  Отче...»  
Марiя  опускає  очi,  
Жених  цiлує  у  чоло,  
В  уста  поцiлувати  хоче...  

Враз  щось  завило!  Загуло!  
Мазепа  зник  -  як  не  було!  
Лиш  хтось  прокляття  їм  бурмоче...

...Сама  Марiя.  Свiчка  плаче,  
Стiкає  воском  по  руцi  –  
Нараз  вона  iз  жахом  бачить,  
Як  з  трун  пiдводяться  мерцi!  

…Чось  Iскра  з  Кочубеєм  тут,  
Серед  мерцiв  i  того  чаду,  -
Царю  московському  за  зраду  
Безбожно  Гетьмана  клянуть!

(Такi  якiсь  нiкчемнi  й  ницi,  
І  скачуть,  наче  двi  блощицi...)  

...Марiя  в  чорнiм,  як  вдовиця,  
Мiж  мертвих  –  Боже,  борони!  –  
Та  ж  то  не  в  церквi,  а  в  каплицi  
Вiнчались  з  Гетьманом  вони!..  

...Аж  все  те  зникло,  провалилось,  
І  вже  Марiя  опинилась  
Бiля  камiнної  стiни:  
Хтось  одчиня  важе-е-енну  браму,  
Вона  вступає  в  стiни  храму  
І  гасне,  як  сумна  зоря,  
У  сутiнках  монастиря...

...Проснувшись  вдосвiта  зо  сна  
Марiя  думає,  сумна:  

Марія

Це  моя  доля  –  та  Черниця,  
Вона  менi  на  лихо  сниться,  
Видать,  повiк  не  бути  з  ним,  
Коханим  Гетьманом  моїм...  

Такi  думки,  то  чиста  згуба...  

А  може,  я  йому  не  люба?..  
А