Знаков твёрдых пух
простели под вьюк
полный снежных вьюг,
ураганов.
И поклажу ту
на своём горбу
пронеси вокруг
трёх титанов.
Первый столп был лит
из гранитных плит,
словно монолит
истуканом.
Был второй как жесть,
панцирь или шерсть,
как девичья честь
Роксоланы.
Третий словно пух
птичьих вздутых брюх,
как ищейский нюх
добермана.
Был четвертый столп
собственным горбом
и вот только он
стал курганом.
OSAlx2о19-12
Лян Кай. Бессмертный
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009955
дата надходження 31.03.2024
дата закладки 31.03.2024
Обнимите меня покрепче!--
Как обнимают воздух…
Меня уже нет ,.. но вечер
Так упоительно тих.
Я Вам оставил записку и голубые розы
Мне горько без Вас как и прежде,
Но уже хорошо без них
Если окно открыто
И капли горят на стеклах
Значит гроза отшумела
И свежестью пахнет двор
Не надо держать обиду
Обида --- удел неумелых
Мы были добры друг к другу
А чувства не ставят в укор
Может не в этой жизни,
Если конечно их больше
Нам будет дано ответить
Или же распознать
Откуда приходит счастье?
Зачем все кончается смертью?
И что остается после,
Дней занесенных в тетрадь…
26.05.2018
рисунок маркером 0.1
бумага для печатных машинок
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009188
дата надходження 22.03.2024
дата закладки 23.03.2024
Прості люди живуть простими думками. Зазвичай, несподівана увага до них великих світу цього – вже не аби яка подія. Тим більш, Бог. Ми не бачимо Його очима, не відчуваємо так, як подружжя відчуває одне одного: дотик, подих, голос, або навіть нічне сопіння. Знаємо, що Бог є у кожній хвилині нашого життя. Віримо, що не тільки моє ім’я, але й по-батькові Він ніколи не плутає. Жартую. Але ж, не плутає? Та раптом щось трапляється і Його близькість стає реально відчутною. Крім віри «вмикається» якийсь додатковий, невідомий анатомам орган (мабуть, Творець його таки передбачив) і ти розумієш, що Всевишній не відкладає наше близьке знайомство на потім, не височіє над нами, а просто проживає з нами, зі мною моє життя, розв’язує мою проблему, як зараз модно казати, он-лайн. Це унікальне почуття. І що там увага великої але смертної людини? Він перед Всевишнім така ж порошина, але величається над натовпом, не помічає тих, хто плутається під його лакованими черевиками і не знає, як то зійти зі створено власними руками п’єдесталу, зрівнятися з «безпородним натовпом», ба, навіть кожного дня опікуватись не своїми, а чужими життєвими проблемами. А Бог такий. І як добре, що настає момент усвідомлення цього. Єдине «але» - це стається під час доволі непростих іспитів, які належить скласти кожній віруючій людині. 2014 рік став для моєї родини найважливішим роком усвідомлення.
Моя сім’я складається з чотирьох «я». Разом ми вже понад 20 років. Це стосується мене і дружини, бо діти трохи молодші цієї ювілейної дати. Отже, за винятком особливих подій, ми не відчували реальної присутності Бога у нашому житті. Щодня дякували Йому за все, знаючи, що це справедливо й правдиво. А так, щоби до мурашок на шкірі – то й ні. Деякі тимчасові потрясіння час від часу ставили на коліна. У кого не було подібних моментів? Аж раптом прийшла війна. Вона все наближалася до міста і, дбаючи про життя (більше про душевний стан) наших дітей, ми відправили їх у молодіжний табір. Дякувати Богу і Церкві, для дітей зі Сходу були створені умови, за яких ми змогли утримувати нащадків якнайдалі від війни доволі довго. Між тим, у червні небезпека перемістилася з передмість у житлові квартали Донецька. Ні, раніше, мабуть у травні, коли діти були з нами, ми з вікон могли бачити відблиски від гранатних розривів, коли у центрі штурмувалася військова частина, а звуки бою чулися, наче це відбувається десь поруч. Ну то таке… У липні вперше ракети залпової системи «Град» впали безпосередньо на наш мікрорайон. Того дня, побачивши з балкону розриви, я побіг подивитись, чи не потребує хто допомоги, бо у приватному секторі загорівся один із будинків. Майже добігши туди, змушений був повернутись, тому що ракети посипалися за моєю спиною. Озирнувшись, я побачив, як одна з них поцілила у сьомий поверх сусіднього з нашим будинком. Інші падали теж десь навколо, тільки не було видно, куди саме вони влучали.
До палаючого помешкання вже доїхали пожежники, тож я й повернув назад. Коло школи – сусідка з пакетом абрикос у руках. Збирала плоди під деревом, коли метрах у двадцяти від неї розірвалася одна із «цигарок». Як вціліла? Бог знає. На той момент ми вже майже не виходили із молитовного стану, отак постійно молячись то за всю країну одразу, то за людей, які можуть потрапити під обстріл. У той день від осколочного дощу загинуло п’ятеро чи шестеро людей у нас на мікрорайоні. Двох із них я і знайшов під школою, повертаючись додому.
А потім подарунки з неба стали прилітати частіше. Я дивувався, наскільки сміливо на це відреагувала дружина. Без паніки, по моїй команді, вона перебігала із кімнати, що мала вікна, у коридор і ми там залягали на підлогу. Шість секунд від звуку пострілу до розриву ракети. І кожного разу шелестіння крилець ракети, здавалося, точно наростає у нашому напрямку. А що у голові? Без всяких крилатих зворотів, найчастіше тільки одне слово: «Господи!!!» і тому слові все, що ми могли Йому сказати, якби мали час. Постріл-шелестіння-вибух-постріл-шелестіння-вибух… Один повний залп «Граду» складається з сорока ракет. На щастя, залпи ніколи не були повними. Але отвори, пороблені смертоносною зброєю ми бачили з усіх боків від будинку. Там поорані городи, там повалені дерева, там знесений дах електропідстанції і таке інше.
На випадок руйнації квартири ми мали спаковані у рюкзак найнеобхідніші речі, воду, ліхтарик. Благо, було літо, то й вікна ми ніколи не зачиняли, щоб не повилітали скляні пакети. Одного разу, коли заряд грякнув зовсім близько, у коридор увірвалася пилова хмара, а разом із тим і дзвін битого скла. Ну все, подумав, розтрощило найбільше і найдорожче скло у квартирі. Та виявилось, що від струсу відкрилася кришка бару на шафі і тією кришкою розбило порцелянову статуетку на столі. Все частіше коротка молитва: «Господи!!!», лунали не тільки вдень, але і вночі, коли ми, як треновані солдати у повній темряві вилітали у наш коридор. І тоді я переконав Оксану поїхати подалі від Донецька.
Жити у власній квартирі стало неможливо через безперервну стрілянину. Я перебрався до тестя у центр міста, щодня забігаючи додому полити квіти і перевірити цілісність помешкання. На дев’яти поверхах нашого будинку було порожньо, бите скло валялося на сходах. З усіх сусідів лишилися тільки літні люди у двох чи трьох квартирах. Йдучи на квартиру, я молився за кожний крок, весь час шукаючи западинки, куди можна впасти у випадку обстрілу. Сходами піднімався бігом, бо який не який захист могли дати тільки стінки ліфтової шахти. Ох, як нас навчили молитися люди зі зброєю. Не взагалі «за все лице землі», а конкретно за цю секунду, за цей крок.
Трохи побувши вдома, швидко йшов на тролейбус. Не любив автобусний маршрут №32, хоч він був зручнішим. Він проїжджав повз місця, де було неприємно знаходитись, де реалії життя просто гнітили. Та одного дня через втому вирішив почекати тридцять другий і скоро дочекався. У жовтому «Богданчику» нас було шестеро-семеро. Їду та й молюся, як звичайно. На повороті з Куйбишева на Хмельницького пасажирка попросила зупинити. Секунди три, може чотири тієї зупинки і рух у бік площі Бакинських Комісарів. Далі просто як у кіно. Перед самим кільцем, метрах у шести десяти перед автобусом характерний «градівський» вибух. Пил, дим, тролеї розлітаються на всі боки. Водій став на перехресті, безсумнівно ступорнув від несподіванки. Всі пасажири залягли, крім одного, який почав приводити до тями водія і командувати: «Повертай праворуч! Відходимо з-під обстрілу!» Лежу, спершися на лікті, молюся тихо, а за вікнами сиплються «огірки», як з кошика. Водій взяв себе в руки і виконував всі накази мужнього чоловіка. А у тих наказах нецензурних слів було більше, ніж літературних. На цьому тлі ще чулася голосна молитва жінки, що лежала біля передніх дверей. Молитва і мат – два протилежні світи в одному просторі.
Я вертів в руці телефон. Вчасно подумав, що дзвонити дружині, щоб смертельно перелякати її не варто. Подзвонив близькій людині у Київ: «Хочеш колись побачити брата, молись!». А у слухавку вривається «музика» війни. Були то хвилини чи секунди… Мабуть, хвилини. І того разу, здається, розрядили повний залп. Ми вже від’їхали на небезпечну відстань, а ракети все сипалися і сипалися. Божі Ангели стерпіли ненормативну лексику робочої людини, захистивши наш автобус від ураження. І та жіночка, що за якісь секунди до початку «замісу» попросила зупинити маршрутку, згадується як Божа посланниця. Справді, якби не вона… Якби Бог не поставив кожного на належне місце, перша ракета була би для нас і останньою.
Через кілька днів я виїхав з небезпечного Донецька, проте, на початку жовтня туди повернулися дружина з сином. Училище мого сина розпочало навчальний рік. Як я не сподівався на благополучне їхнє життя у місті, пережили і вони моторошні хвилини життя, де явне втручання Бога стало для нас черговим досвідом віри.
Тільки-но опинившись під «захистом» стін на нашому дев’ятому поверсі, Оксана подивилася у вікно на вулицю, якою йшла додому. У той момент вогняний смерч впав на тротуар. Вона бачила, як розлітаються у падінні двоє слюсарів ЖЕКу. Безжальні ракети безупинно вистрілювалися, накриваючи наш мікрорайон. Дружина подзвонила, щоби я молився, бо у цей же час син мав повертатися з училища. Це і мене повернуло до реалій, від яких у Дніпропетровську вже почав трохи відвикати, роблячи перерви у молитві. Безсумнівно, я заспокоївся лиш коли дізнався, що син повернувся додому, обстріл припинився, але ж… Тоді там були інші жертви. І кілька днів по тому, коли в інтернеті з’явилася світлина, на якій з магазину вивозять тяжко поранену жінку, а за задньому плані… Оксана і мій син Ярослав. Що це таке? Хіба не прояв персональної Божої уваги до двох «піщинок» у всесвіті? Тільки Він і ніхто інший причетний до нашого благополуччя тепер і всі попередні дні. Далі, хто би не допомагав нам налагодити мінімальний добробут у чужому місті, це також наш вірний Господь, у діях цих людей, у співпадінні обставин, в сприятливих умовах, невипадкових випадковостях – всюди і скрізь Той, Хто дав більше, ніж трохи Своєї уваги. Та ще й Сина у жертву за нас і чудесне місто, якого ми не бачили, але віримо, що воно готове прийняти нас, бо то Сам Бог любить нас. Любить мене. Чуєте? Мене! Скажіть ці слова впевненіше. Це також і ваша привілея – бути улюбленим Божим дитям.
23.12.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547209
дата надходження 28.12.2014
дата закладки 13.03.2024
Прости мене, Господи, бовдура...
Ібо кишать в мені мишлєнія окаянні
о битіє... і незримом таїнстві соплітєнія
Всього сущого і несущого
Так все осто... гидло, Господи :
Тупоглаві мудреці,
Сліпі очевидці,
Криворукі умільці,
Здраві каліки,
Лживі правдоруби...
Що діють чєловєчєству на пагубу
Низпошли їм благомисліє
у черепні порожнини...
Доки повний ще життєвої снаги
мій нікчемний пуп'янок надії,
що настане прозрєніє одного дня,
(як по писанію)
всім душам заблудшим...
І почув я глас, що лунав
звідускрізь :
Ану пішов геть
із храму!!!
із храму!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008219
дата надходження 12.03.2024
дата закладки 13.03.2024
Я утверждаю, что у Бога есть основанье -
просто быть.
И как бы было не убого сие невежество
гласить,
осмелюсь повторить: у Бога есть основание
любить,
кого любить нельзя, л ю б о г о
есть основание любить.
И может быть меня полюбит,
тот, кто любого..., может быть.
И я, быть может, полюблю такого,
кто сможет и меня любить.
Я утверждаю, что меня, такую,
не каждый может полюбить.
Но если вдруг полюбит всуе,
он сможет вровень Богу быть.
OSAlx2о19-11
дэвид линч
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007066
дата надходження 29.02.2024
дата закладки 29.02.2024
От яка-така красота,
Коли вдома нема кота....
Не розбудить о п'ятій ранку
Із вимогою свого сніданку,
Не попросить з-під крану води:
Не таку ви налили сюди.
І пісні не захоче волати,
Невдоволено харч загортати,
Він не буде терпляче чекати
За обідом від кожного "плати",
Не проскаче конем по хаті,
Ніби в нас тут кошаче паті,
Від нудьги, як набридне все,
В ліжко іграшку не принесе....
Прибирати забудеш втому,
І збирати по всьому дому
Старі кігті і вуса, вовну, –
Від кота її в домі повно.
На гостей кіт не стане шипіти...
Уціліють кімнатні всі квіти...
Ні сюрпризів, ні збитків в оселі,
Тож чому всі сумні-невеселі?
От яка-така красота,
Коли вдома ти маєш кота!
З ним зігрієшся посеред ночі:
Заспокоїть, приспить, замуркоче,
Ще й подивиться щиро в очі:
Можеш гладити, скільки хочеш.
За обідом до нас підійде,
Чемно лапки на стіл покладе,
Ніби знає: він більше, ніж кіт,
Бо живе з нами вже стільки літ!
За сто кроків почує тебе,
І зустріне завжди, й проведе,
А як щиро тобі він зрадіє,
А як тихо він слухати вміє,
Цінувати сім’ю і дім,
Довіряти домашнім всім.
Наш веселий, смішний чарівник,
Він з’явився – і смуток десь зник.
Інспектує він кожен твій крок:
То зі столу вкраде огірок,
Понадкушує диню й кавун,
Отакий він чудний, наш мейкун,
Він наповнює всі наші дні;
Замаскується десь на вікні
Чи розляжеться десь на дивані,
Мов розніжена леді чи пані.
Завжди поруч, і повний контроль,
Мабуть, знає й від компа пароль.
Він такий, аж захоплює дух,
Просто кіт – це найкращий твій друг!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904270
дата надходження 10.02.2021
дата закладки 16.11.2023
Ты плачешь, Пьеро,
я вижу бессильные слёзы,
нет, мир не смешон
и, пожалуй, что в этом ты прав.
И это правдивей,
чем корчить смиренные рожи
и манной небесной
всё, то что упало с небес, называть.
И это правдивей,
чем плач поэтической лиры:
остуженным голосом
к божьему праву взывать.
И это счастливее,
ражее,
велеречивей,
чем несчастливо молчать.
OSAlx 2о21-о9
Витольд Войткевич Одинокий Пьеро 1907 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996774
дата надходження 23.10.2023
дата закладки 23.10.2023
Бог — у православній рясі,
Бог — у пасторському костюмі,
Бог — у мусульманських шатах,
Бог — в католицькій ажурній митрі,
Бог на журналі чи на плакаті,
Бог у відтінках, що відбиваються важко
од космічного Його вінця;
Бог, який часто
спільного з Богом нічого не має,
Бог, оббрьоханий вище тіари багном,
Володар, якого не помічають мільйони,
ВІН, чим далі, тим більше незрозумілий,
фальшивий настільки, що хочеться відвернутись
і помандрувати до крихітної буддистської пагоди,
в якій взагалі ніяких богів,
а зовні тиша, гори і небо...
Слава Богу, що Він
залишається з нами,
зі мною,
Господь!
16.09.2023.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994045
дата надходження 16.09.2023
дата закладки 29.09.2023
1
Коли мечам давали імена
і відсікали голови драконам,
історія ця відбулась страшна,
багряна, як Святий Грааль під гроном.
Брат у Христі оповідав мені
по вечорах рядки її сумні.
Жив лицар десь на світі. Мав коня
і зброю. Ще — одну Прекрасну даму,
перед якою подумки спиняв
він сотні ворогів, один за браму
виходячи на відчайдушний бій,
вона ж була за спиною в стрімкій,
високій вежі. Наче трубадур,
складав для неї мрійні він канцони.
Але ніколи не сягав за мур
бажаннями. Дзвінкі лунали гони
того, хто нею володів і вів
за звірем слуг, мисливців і хортів,
господаря, що полював, жадав
з сусідом воювати, розважався.
Йому васалом був той лицар. Знав,
що сюзерен є Бог, і не вагався,
коли доводилося борг слуги
сплатити, окровити квіт, сніги.
Насправді, всі ми — тільки пелюстки,
крижинки, приски, що стрибають з ватри
у пошуках притулку. Та важкі
долоні Долі вміють нас тримати
і не дозволять відмінити те,
що Провидіння прорекло святе...
2
Той ранок був, як інші. Тільки крик
його спотворив звідкілясь жіночий.
І тіло впало людям біля ніг
у білій пошматованій сорочці.
Каштанове волосся по щоках
текло, і бив крізь нього вкляклий жах.
Дружину той володар задушив.
А наш герой затримався в поході
і повернувся через сорок днів,
коли душа вже не в земній природі
хоча б дотично і в духовний світ
вже потрапляє, як дозрілий плід.
Наш лицар спрагло помсти зажадав.
А помста безпорадна, браття, сестри!
Вона — як Правди тінь. Немає прав
у помсти, відділяють милі й верстви
її від справедливості Творця,
перед Яким не підніму лиця...
Хазяїна безумний підстеріг,
коли навколішки перед розп’яттям
злочинець плакав, впав Тому до ніг,
Кому всі мантії — в воді латаття,
і з ним вчинив так само, бо не мав
простити сили... І просякла тьма
маєток той і замок, а з тих пір
на чорному коні, як хижий звір,
хтось в обладунках темних мов смола
чатує в цих місцях! Добра і зла
межі він геть поплутав... Чи за нього
на Небі молиться хоча б вона?..
28.09.2023.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994995
дата надходження 29.09.2023
дата закладки 29.09.2023
Я дурний! Я згинув за кохання!
Як побачив я оту красу,
сила волі кинула остання
і дарунок я вже їй несу.
В неї очі... Бачили б ви диво!
Я іще здаля в них потонув!
О, яка ж вона... Яка ж вона красива!
Як поглянув - дихати забув!
Все забув! Ім'я своє, адресу
і ту панну, що подобалась матусі...
Навіть апетит мій зник від стресу!
Цілий день живу на Божім дусі.
Як магніт, вона мене манила
й я, немов оте сліпе теля...
Я ж не знав, що то моя могила
і втікала із-під ніг земля...
Я з поклоном, я ж із серцем чистим!
Навіть думки задньої не мав.
А вона вхопила, стала гризти -
Так у неї в лапках і сконав.
Я той образ, світлий і коханий,
назавжди поніс у небуття.
Кажете, у вас душевні рани?
А мене позбавили життя...
22.09.22.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994259
дата надходження 19.09.2023
дата закладки 20.09.2023
багряне Сонце колесом униз
ось-ось торкнеться виднокола степу
і вже йому на цьому місці злету
не бачити згорить неначе хмиз
навкруг заграва вітер чи мороз
із огляду на осінь швидше вітер
а ми під ними нетямущі діти
яким ще мало дечого вдалось
із хмар покійник Місяць постає
шумлять дерева на його прикраси
як обмаль в нас як обмаль сил і часу
зоставити у вічності своє
***
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994177
дата надходження 18.09.2023
дата закладки 20.09.2023
Росла кульбаба при дорозі,
Звичайна квітка польова.
Зоріла цвітом золотистим
Її кругленька голова.
Росла, росла вона, дозріла,
Та й побіліла, посивіла.
Взяли вітри той скромний цвіт,
І понесли у білий світ...
Отак і я живу на світі,
Вже побіліла голова...
І полетіли в світ широкий
Мій сміх, і думи, і слова.
Нехай стебло моє затопчуть,
Нехай мій корінь перетруть:
Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть...
І хоч давно я постаріла,
Знову пишу своє щодня,
І викладаю в інтернеті,
Й в клубі поєзій усе я,
І є ще люди, що читають,
І своє пишуть теж бува,
Своє і їхне я читаю,
Й за них радію, й себе я...
Я стала схожа на кульбабу,
Та не сумую, звісно, я...
Зорію я і знов радію,
Що я в цім світі не одна:
Є в мене діти і онуки,
Уже й правнуків маю я,
Хоч важко жити, не сумую,
Дякую Богу, що жива!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992627
дата надходження 30.08.2023
дата закладки 30.08.2023
Передумови щастя, так само, як і нещастя, знаходяться в нас самих. Зовнішні обставини навряд чи відіграють тут важливу роль. Ні походження, ні матеріальний статус, ні професійні здобутки для жінки не мають такого значення, як жіночність характеру. Звичайно, якщо жінка хоче бути щасливою, і не підміняє жіноче щастя сурогатами типу «реалізована», чи «самодостатня». Самореалізація – річ потрібна, корисна й важлива. Але жіночого щастя замінити не може. Кількість по-жіночому нещасливих у наш час – незаперечне тому підтвердження. У гонитві за самореалізацією і самодостатністю ми, жінки, забули, що щастя – це поняття парне. Тут будь-яке «само…» - програшний варіант. Як би ми не опиралися, як би не протестували, а Всевишній творив жінку з ребра чоловіка. Для чоловіка. Якщо відкинути внутрішні протести й обурення й подивитись на ситуацію незамуленим емоціями оком, в ній можна знайти багато цікавого й захоплюючого, як багато воістину чудесного є у всіх проявах нашого Творця. Мене надзвичайно хвилює процес співставлення чоловічого й жіночого характеру. Те, як певні жіночі риси (ні, не протиставляються!) доповнюють чоловічі, неймовірно цікаво спостерігати. Виявляється, риси наших характерів у ідеалі (тобто, у задумі Божому) стовідсотково парні, вони не тільки доповнюють одна одну, вони підживлюють, підтримують, плекають і жіночність, і мужність в нас. Силу доповнює ніжність. Інакше, де і навіщо потрібна була б ця сила? А що доповнює чоловічу гідність? Як добре, що наша мова дещо відстала у метаморфозах сучасності від російської. Там словосполучення «чоловіча гідність» – (рос.) «мужское достоинство» – не просто втратила початкове значення, а й набула прямо протилежного. Знакова заміна! Те, що несло в собі зерно найвищих чеснот людської особистості, зерно криштальної моральної чистоти, почало вказувати на статевий орган. Чим не віртуальній образ сучасності?
Скажете, я жорстко суджу? Тоді давайте задамося питанням: чи хотіла би я мати поряд чоловіка, позбавленого гідності? (Може, хтось собі питань таких не ставить, але, сподіваюсь, він і есе моїх не читає.) Поряд з чоловіком, що має власну гідність, може стати жінка, що наділена рисою-доповненням. Якщо таких жінок нема, гідність атрофується, їй доповнюватись нічим. Екскурс у не таку вже й давню історію допомагає знайти рису жіночності, що доповнює чоловічу гідність. Це – жіноча цнота. Розумієте тепер, чому у російській мові відбулась така знакова заміна? Як філолог за освітою можу сказати: коли зникає предмет, явище, дія, слова, якими вони позначались, виходять з ужитку, або починають означати щось істотно інше, як у випадку із «чоловічою гідністю». Де і коли гідність, як якість характеру сильної статі, настільки вийшла з ужитку, що словосполучення змінило значення? Ось вам відповідь: чоловіча гідність почала атрофуватись тоді, коли жінки почали втрачати цноту.
Що характерно, більшість із тих, кого я насмілилась запитати, що таке цнота, знайшли на моє питання відповідь (як би це м’якше сказати) суто фізіологічну. Навіть, даруйте, гінекологічну. Для них цнота – це наявність у організмі дівчини того невеличкого шматочка плоті, що фізично відрізняє її від жінки. Сумно! А ще гірше те, що всі, кого я питала, супроводжували свої відповіді посмішками. Не сором’язливими. Скептичними. Я і сама, розмірковуючи над жіночою цнотою, ловлю себе на певному скепсисі. Якби не дійшла висновку, що від неї залежить чоловіча гідність, писати б не ризикнула. А, оскільки таки ризикнула, то давайте розставимо всі крапки над «ї».
Про фізичну сторону цноти говорити найпростіше, бо це всі розуміють. Ні для кого не є секретом, що цнотливе життя будується на відмовах. Перш за все, на відмові від позашлюбних зв’язків і статевих контактів до шлюбу. Розумієте тепер мій скепсис? Багато ви знаєте пар, що аж так собі відмовили? І справа навіть не в поодиноких випадках «зальотів» чи «походів наліво». Справа в тому, що масовість, відкритість цих походів і зальотів перейшла у нову якість – змінились наші переконання щодо доцільності цнотливого життя. Поступово фізична цнота, що була від початку необхідною умовою шлюбу, перейшла у розряд бажаних чеснот. («Я хотів би, щоб моя майбутня дружина була незайманою, але це – не радикально важливо») Потім – у категорію пережитків минулого. («Ну, подумаєш, не дівчина! Кого це в наш час цікавить!») А тепер навіть – у перелік речей для шлюбу не тільки небажаних, але й шкідливих. («Тебе ще й досі ніхто не схотів? А мені ти навіщо здалася!»). Для мого покоління – це здача моральних позицій, для більш молодого – логіка сучасного життя. Для їх дітей – це буде генетична інформація на рівні підсвідомості. Тоді інших засобів боротьби зі СНІДом, ніж презерватив, не залишиться. І цю боротьбу людство програє.
Відсутність душевної цноти діагностувати важче. Тут оглядом у гінеколога не відбудеш. Але один симптом таки є. Це – хтивість. Порожнечу, що з’являється у душі людини, чи у ментальному просторі суспільства з втратою цнотливості заповнює хтивість. З огляду на цей симптом, ми з вами живемо у серйозно хворому соціумі. Нас щодня атакує хтивість. У анекдотах, фільмах, моді, манерах, літературі тощо. Від неї вже неможливо відвернутись, - вона навкруги. Очі затулити неможливо, бо ризикуєш так і ходити замружившись. «У нас, - каже один мій розумний товариш, - ще тільки абортів на сцені не показували, а звідки дітки беруться і як їх роблять вже й у мультиках намалювали». Зрозумійте мене правильно, я не проти розповісти дитині, звідки беруться діти. Я не проти читати книги про любов і дивитись фільми про стосунки між чоловіком і жінкою. Я проти хтивості і всіх «культурних надбань» нею спотворених. Нещодавно дивилась жіночу телепередачу зі стилістом Ромою Мідним. Він розповідав переважно дамській аудиторії про таку пікантну деталь гардеробу, як колготки. Коли дійшло до колготок в сіточку, стиліст був категоричний: «Такі речі доцільні тільки у публічному домі». Ведуча спробувала сперечатись: «Ну, не так вже радикально! А якщо я схочу вдягнути їх куди інде?» - «Саме так радикально, - відповів знавець, - ви, звичайно, можете вдягнути це куди схочете, але повинні пам’ятати, що виглядаєте, як повія». – «Отакої! – Подумки аплодувала Ромі, - молодий чоловік може перед численною жіночою аудиторією відстояти свій авторитет стиліста і змусити себе слухати і поважати навіть у такій мізерії, як колготки. Чому ж ми, батьки, настільки втратили себе, що не можемо пояснити своїм дітям, що статеві стосунки – це не спосіб зняти напругу, не засіб для здорового існування організму і не реалізація певного роду фізичних потреб?» Що заважає шкільним вчителям говорити про це дітям, що заважає церкві на повний голос заявити це суспільству? Гадаєте, питання – риторичне? Помиляєтесь! Є на нього цілком конкретні відповіді.
Я – не матеріаліст. Тому знаю, що коріння всіх наших проблем, як фізичних, так і душевних, лежить у площині нашого духу. Саме духовне переродження дало такі нищівні результати на рівні культури, моралі і фізичного стану суспільства. Якщо уважно аналізувати перелік гріхів, можна знайти коріння всіх наших проблем. А ми не те, що втратили цей перелік, ми, нажаль, втратили саме розуміння гріха. Ми самі не хочемо знати й дітям своїм сказати боїмось, що статеве життя поза шлюбом – то гріх. А кара за гріх – смерть. І не треба думати, що, якщо ми за цей гріх негайно не померли, то й кари уникнути можна. Та я не священик у церкві, щоб карами читача лякати. Я досліджую жіноче щастя. Без розуміння, що хтивість – гріх, без каяття немає цноти. Не як фізичної складової дівочого організму, а як риси характеру справжньої жінки, створеної Богом для щасливого подружнього життя. А немає цноти, то немає й чоловічої гідності. Саме тієї якості, без якої нема по-справжньому чоловічого характеру. Чоловік, що має гідність не може існувати за рахунок жінки, не може перекладати відповідальність за сім’ю, дітей, державу на плечі жінки. Без гідності чоловіка немає повноцінної сім»ї, повноцінної держави. А чоловіча гідність не існує без жіночої цноти. Повернеться цнота – відродиться гідність. Чому саме в такому порядку? Тому що, вступати у позашлюбні стосунки, чи ні – вирішує жінка.
Так і чую ваші заперечення: все це, мовляв, теорія. А як на практиці пояснити доньці, що надивилась сучасних фільмів, реклами, наслухалась подружок, що цноту потрібно берегти? Чим аргументувати? І як розповісти про це сину, що ступив у пору статевої зрілості? Я не перестаю дякувати Богу за той день, коли я вперше відкрила Біблію! У ній є відповіді на всі життєві питання. Зараз я спробую розповісти вам це так, як розповідала своєму дорослому сину, а згодом і хрещеній доні.
Книга Буття описує безгрішний період людства буквально кількома реченнями, а все решта – розповідь про наслідки гріхопадіння. Те, як ми живемо зараз, це теж – наслідки. Вчинок перших людей призвів до того, що наше життя і земля – прокляті. Процеси старіння, смерть, хвороби, необхідність у поті чола здобувати хліб і пологи в муках, - все це наслідки прокляття. Серед них є й ще один, важливий у нашому контексті: «До чоловіка потяг твій, - каже Бог Єві, - і він пануватиме над тобою». Таким чином, панування чоловіка над жінкою – це не результат творіння, це – результат прокляття. У подружньому житті це панування набуває цілком конкретного сенсу. Саме чоловік, у поті чола здобуваючи хліб, несе відповідальність перед Богом за дружину і дітей. І цим компенсується потяг до нього жінки. Наша прив’язаність до своїх чоловіків – річ у нашому світі закономірна. Але то – у шлюбі! Залежність же виникає у момент першого статевого контакту у будь-якому випадку. Жінки реагують на це по-різному. Хтось приймає і намагається укріпитись поряд з цим чоловіком. Якщо пара не в шлюбі, відкривається сезон полювання. Не буду розповідати вам історії про те, як жінки на чоловіків полюють, таких історій навкруги – море. Наші мужчини скоро навіть фізично будуть зашуганими виглядати. Буває й інший варіант: жінка намагається позбутися некомфортної залежності, змінюючи партнерів. І таких історій вистачає. Жінка, що скуштувала залежності від чоловіка поза шлюбом, чи у невдалому шлюбі, все частіш обирає незалежність. Але треба розуміти, що кожен такий вибір – всупереч жіночій природі.
- А якщо я вступлю у шлюб, не перевіривши, чи підходжу чоловікові… ну, у ліжку, а потім виявиться, що не підходжу? - Соромлячись, запитала мене моя хрещена доня.
Я сміялась. Це ж треба так дітям голови заморочити! За піввіку життя я жодного разу не бачила, щоб двоє, що люблять і шанують один одного, не змогли у ліжку якось домовитись. А щоб перевірити, чи варто стосунки з дружніх, приязних у шлюб переводити, Господь дав нам такі чудові, трепетні речі, як обійми й поцілунки.
- Знайомся, спілкуйся, товаришуй, знаходь спільне, - радила я своїм малим, - а як почнеш про шлюб думати, обійми, поцілуй – і відразу відчуєш, твоя людина, чи ні. Якщо ж схочеш ліжком перевірити, знай, що потрапляєш під прокляття «до чоловіка потяг твій, і він пануватиме над тобою». Біда прокляття ще й в тому, що воно спотворює реальність. Людину, з якою вступив у настільки близькі стосунки, значно важче оцінювати адекватно.
Я очікувала, що мої діти почнуть сперечатись зі мною, мовляв, зараз ніхто так не живе, усі займаються сексом перед і поза шлюбом – це норма, це природно. Але – ні! Вони не сперечались. Аргументи у мене були вагомі: щастя, гідність. Всім хочеться щастя! Жіночого щастя не буває у шлюбі з чоловіком, позбавленим гідності. А гідності нема без цноти. І вихід у нас один – не грішити ні у своїх, ні у чужих ліжках.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398397
дата надходження 05.02.2013
дата закладки 05.08.2023
Роки́, думки́ і вчинки - все не те:
горів, палав, палив, то тлів, то тух;
вистави, драми, цирк і варʼєте -
забив, забув про те, що дав Пастух.
Жахав, журився, жалив і жеврів,
топив, тонув і танув, був металом,
світив, святим світився, та не грів!
Стояв стоїчно... та мене не стало...
Чому промерз, завмер і скамʼянів,
прогнив, усох і вицвівши протрух
й об шати білосніжні повстяні
я витер ноги там, де спав Пастух?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983179
дата надходження 14.05.2023
дата закладки 12.07.2023
Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975513
дата надходження 01.03.2023
дата закладки 02.03.2023
не бути здобиччю – не бути і хижаком,
бути вітром у цій,
коли неминучою стала уже – погоні,
обтічно-стороннім
незалежним повітря рухом,
чи на стежці – розсипчастим,
не утрамбовуваним піском…
не буть лялькою
мотузяною
чи олов`яним солдати-ком…
21.06.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673589
дата надходження 21.06.2016
дата закладки 21.06.2016