Крилата: Вибране

НАДЕЖДА М.

Мотив кохання…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VcCwGCJcqYA[/youtube]


Зроблю  тобі  хороший  настрій,
Його  в  конверті  перешлю.
І  намалюю  ніжні  айстри..
Ти   ж  пам"ятаєш,  їх  люблю?

Ще  покладу  промінчик  сонця,
(Щоб   айсберг  в  серці  розтопить)
Нехай  зайде  в  твоє  віконце,
Можливо,  зможеш  полюбить.

Хіба  душа  твоя  в  тім  винна,
Яку  тримаєш  на  замку?,
Твої  думки,  немов  хмарина,
Неначе  світ  весь  у  димку.

Пробийсь  руками  крізь  тумани,
Зніми  з  очей  всю  пелену.
Загой  надумані  всі  рани,
Згадай   єдину  ту,  одну.

Для  серця  не  видумуй  муки,
Життя  коротке,  не  гніти.
Послухай..  чуєш  ніжні  звуки?
На  зустріч  музиці  іди!!!..

У  цій  чуттєвій  заметілі,
Відчуєш,  що  не  даром  жив,
Коли  мурашками  по  тілі,
Звучить  кохання  цей  мотив


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835882
дата надходження 18.05.2019
дата закладки 18.05.2019


Witer

Світло й радість….

Пів  тисячі  віршів  тобі  у  всесвіті  лунають
Та  тисячі  прмовлено  гарячих,  щирих  слів
О  незбагненна,  й  так  буває  що  кохають
Сильніше  рук  —  торкаються  тебе  мої  думки

Ти  світло,  радість  ти,  у  вічність  —  ти  доро́га
Чарі́вну  музику  твоя  душа  несе
Ти  дивовижне  твориво  Творця,  дарунок  ти  від  Бога
Нехай  найвище  почуття  —  кохання,  із  тобою  буде  все!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833617
дата надходження 26.04.2019
дата закладки 27.04.2019


НАДЕЖДА М.

Заходить вечір непомітно в хату…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Mlc6P1JWdVQ[/youtube]

Заходить  вечір  непомітно  в  хату,
А  за  вікном  туману  полотно.
Ледь-ледь  відчутно  терпкий  запах  м"яти.
Я  вечір  виглядаю  вже  давно.

Його  я  запросила  на  розмову:
Гостинність  і  повага,  теплий  чай.
Все  це  в  розмові  буде  допомога.
І  більш  нічого..Прошу,  вибачай.

Як  завжди  подивились  очі  в  очі.
Він  ненароком  нібито  зітхнув.
Здається,  що  далеко  так  до    ночі,
А  вечір    так  солодко  позіхнув...

Ну  що  сказать?   Не  так  усе  й  погано,
От  тільки  ночі  довгі   весняні.
А  інше   все  -  за  сімома  замками,
Настояні на  м"яті,  духмяні.

Так  хочеться  сказати  йому  більше,
Та  я  минаю  те,  що  головне.
А  за  вікном  стає  усе   темніше...
Та  бачу,  вже  не  слухає  мене.

Заснув   сердега.....Щось  йому  вже  сниться,
Під  монотонну  розповідь  мою..
Чому  ж  мені  до  ранку  все  не  спиться?
Шукаю  в  тім  причину  й  не  збагну..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832824
дата надходження 15.04.2019
дата закладки 15.04.2019


Witer

Сонце

Пекуче  сонце  -  ніжні  промені  свої  подарувало
А  небеса  подарували  глибину  й  блакить
Я  чув  як  твоє  серце  радісно  співало
Я  дякую  за  казку,  за  неповторну  мить

Твоє  вбрання,  мов  зорями  вночі  ясніло
Троянд  мільйони  аромат  я  відчував
Твій  дотик  -  і  душа  завмерла  та  зімліла
В  очах  невидимий  вогонь  палав

Чи  можна  доторнутися  до  сонця  й  далі  жити?
Чи  можна  небеса  тримати  у  руці?
Чи  можна  у  вогні  горіти  та  радіти?
Все  це  даруєш  дивовижна  ти!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831665
дата надходження 04.04.2019
дата закладки 05.04.2019


Witer

За тобою

Від  смутку  за  тобою  —  сьогодні  серце  розривалось
Шукав  тебе́,  ширяв  мов  вітер  —  але  годі  віднайти
Твоє  обличчя  —  сонце,  десь  за  обрієм  сховалось
Лише  вогнем  печуть  думки

О  мила!  В  уяві  я  до  тебе  доторкнуся
І  твої  руки  ніжні  до  уст  гарячих  піднесу
Чарівна,  дивовижна!  Геть  до  небес  з  тобою  піднесуся
Любов  моя  —  прошепочу

Не  стала  ні  на  краплю  менше  ти  мені  —пекуча
Я  й  зараз  біг  би  за  тобою,  й  зранку,  й  ввечір,  й  уночі
Із  миті  першої  —  твоя  любов  яскрава,  неосяжна  та  мов  сад  квітуча
Та  незбагненні  розумом  глибини  є  очей  твоїх

Відчуй  цей  спів,  ці  за  тобою    хвилювання
Природа  вся  навколо  —  вітання  мо́є  принесе
Ти  казка  є,  та  чудом  є  твоє  кохання
Я  дякую:  воно  завжди  було,  і  буде  все!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829793
дата надходження 20.03.2019
дата закладки 21.03.2019


Любов Вишневецька

Беда.

Любимый  был...  моей  отравой.
Непоправимою  бедой.
Не  заживающею  раной...
И  путеводною  Звездой.

-  Ох,  знать  бы  все  мне  это  сразу,
То  не  пошла  тогда  на  бал!..
Одной  единственною  фразой
Мое  сердечко  разорвал.

С  такою  горечью  полынной
Душа  моя  обречена...
Как  будто  сохнет  куст  жасмина...
Когда  есть  рядышком...  волна.

Касаюсь  легкою  пушинкой  
Во  сне  к  нему...  своей  мечтой.
Затерянною  половинкой...
Не  высыхающей  слезой.

                                                           10.03.2019  г.

Фото  из  инета.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828455
дата надходження 10.03.2019
дата закладки 10.03.2019


Witer

Твоя любов

Любов  твоя́  —  не  має  меж
Бо  ти  —  казкова  королева
Й  троянда  ти  квітуча  теж
І  ти  вода  —  цілюща,  кришталева

Весняне  сонце  тепле  —  та́кож  ти
Всі  барви  світу  в  то́бі  пробувають
Мелодії  чарі'вні  —  ти  здатна  принести́
Усмі'шки  на  обличчях  —  від  тебе  розквітають

Пахмурий  —  сонячним  стає    від  тебе  день
Та  справжнє  щастя  на́вколо  ширяє
Зливає  надмір  Бог  благословень
На  тих,  хто  поруч  із  тобою  пробуває

Рікою  про  любов  течуть  тобі  вірші'
Та  дивовижний  настрій  до  вершини  підіймає
Тому  причина  тільки  —  ти
Бо  неймовірно  гаряче  тебе  кохають!!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824613
дата надходження 08.02.2019
дата закладки 08.02.2019


Witer

Сонце

Ти  —  сонце,  бо  даруєш  й  світло,  і  тепло́,  й  надію
Та  поруч  із  тобою  —  навіть  із  каміння  б'є  жива  вода
Все  квітне  біля  тебе,  буяє  силою  та  зеленіє
Ти  є  —  любов  сама!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823714
дата надходження 01.02.2019
дата закладки 01.02.2019


Witer

Три слова

Я  мріяв  тисячу  вірші́в  тобі,  о  квітко,  присвятити
Палкі,  пекучі,  пристрасні  слова  знайти
Але  не  вийшло  намір  свій  зробити
Бо  муза  і  натхнення  поруч  не  завжди́

Або,  що  вже  написано  —  у  книгу  сформувати
Ти  в  вечір  тихий  прочитаєш  та  збагнеш
Як  сильно  може  хтось  тебе  кохати...
Але  обставини  забороняють  й  це  здійснити  теж

Я  думав  —  сотні  слів  при  зустрічі  сказати
Що  є  у  серці,  в  глибині,  та  у  самій  душі
Але  кохання,  що  не  має  меж,  можливості  лишає  промовляти
Душа  горить  —  та  стримані  уста  мої

В  багатослів'ї  не  минути  і  гріха,  та  все  одно  вірші  мої  лунають
І  хай  багато,  про  що  мріяв  —  не  зроблю'
Нехай  короткий  вислів,  із  глибоким  змістом  —  зігріває
Три  слова  тільки:  я  тебе  люблю!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822150
дата надходження 21.01.2019
дата закладки 22.01.2019


Witer

Зимовий день

Зимовий  день  —  яскравим  сонцем  зустрічає
У  розпалі  зими  дарує  променів  тепло
Я  аромат  душі  твоєї  відчуваю
Бракує  тільки  погляду  чарі́вного  твого

Та  не  сумую  зараз  я  ,  сміюся
Любов  дарує  світлі,  дивовижні  почуття
Я  в  будь—яку  хвилину  до  тебе  доторкнуся
Думками  —  так,  немов  із  ніжністю  рука

О  незбагненна,  й  так  в  житті  буває
Моя  любов  —  доповнює  твою́
Твоя  мелодія  в  моєму  серці  струни  зачипає
А  ти  мої  думки  читаєш,  навіть  і  коли  мовчу

Почуй,  як  мо́є  серце  сильно  б'ється
Не  через  те,  що  незабаром  вже  весна
Любов  моя  —  немов  ріка  до  тебе  ллється
О  мила,  незрівнянна,  чарівна́!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821950
дата надходження 19.01.2019
дата закладки 19.01.2019


Володимир Кепич

Опівночі

Я  йду,  і  тінь  місяця  бреде,
Не  хоче  самого  облишити.
До  річки  мене  ніччю  веде,
Туди  гріхи  хочу  скришити.

Місяцем  срібна  тече  річка,
Каміннями  дно  у  грі  хвиль.
Видніє  макіяж  міста  личка,
Кольорових  вогників  стиль.

31  січня  2015  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821752
дата надходження 17.01.2019
дата закладки 17.01.2019


Witer

Сумую

Сумую  дуже  за  тобою,  й  слів  немає
Бракує  те́бе  —сонця,  променів  твоїх  та  дивовижного    тепла
Немов  те  дерево,  що  без  води  в  пуселі  —  засихаю
Без  тебе  мучиться  моя  душа...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821575
дата надходження 16.01.2019
дата закладки 16.01.2019


Микола Серпень

Вишиванка

Що  для  кожного  є  вишиванка?
Чи  то  образ  такий,  як  калина,
Чи  ознака  то  наших  світанків,
Чи  то  просто  -  душа  України?!

І  ні  що  не  докажеш  тут  «ваті»,
З  нею  скептики  наші,  як  в  ділі...
Коли  "вата"  нас  прагне    вбивати-
Вишиванки  найперші  в  прицілі.

То  наш  символ  святий  в  Україні,
Ми  його  бережемо  недремно.
Їм  затямить  потрібно  віднині:
Ми  своїм,  вільним  шляхом  ідемо!

В  ній  і  код  генетичний  відбився,
І  відбилась  в  ній  наша  душа.
Там  наш  ранок  росою  умився,
Й  за  майбутнім  у  світ  вируша!

Вишиванку  надівши  на  себе,
Кожен  з  нас  ніби  крила  надів  -
Відчуває  безкрайність  він  неба,
Й  силу  золота  спілих  хлібів!

14.01.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821309
дата надходження 14.01.2019
дата закладки 14.01.2019


Микола Шевченко

Пісня про сколіоз

Посилання  на  пісню:


https://soundcloud.com/mykola-shevchenko/psnya-pro-skoloz

текст:
Я  втікав  завжди  від  себе,
скільки  себе  памятаю,
я  ховався  за  примарні  парадигми.
А  оце,  ураз,  побачив,
що  колами  все  кружляю,
та  щоб  легше  було  бити
батогами  -
спину  вигнув!

Приспів
Ох,  цей  вигин  спини  -
ти  кружляння  спини!
Ти  ж  хотів,
 щоб  лишень  від  утіх,
такий  у  милої  був.
Та  цей  вигин  спини
неможливо  спинить,
коли  ти  її  сам  і  зігнув.

Різко  став  до  стіни  -
аби  вирівняти
вигин  спини.
Але  впала  стіна  -
ось  тобі  й  на!
Та  з  чиєї  ж  вини
в  мене  вигин  спини?
свердлить  думка  одна  -
все,  хана!

Приспів
Не  варто  прогинатись  під  
мінливий  цей  світ.
Хоча  чекати,  що  він  сам  -  теж  не  фонтан...
Та  якщо  ти  не  вуж,  не  кішка,
і  не  амеба  -  знай!
Ніколи  свою  спину  не  згинай!
Спина  -  не  завжди  пружина,
ти  за  нею  стеж,
бо  зігнувши  -  може  вже  й  
не  розігнеш...
30.12.18

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820002
дата надходження 03.01.2019
дата закладки 05.01.2019


Witer

Видіння ночі

Серед  зимових  сірих  хмар—яскраве  сонце  посміхнулось
Та  дарувало  крихітку  весняного  далекого  тепла
Й  хоча  зима  надовго  простягнулась
Картин  чудових  й  краєвидів  і  вона  повна́

В  небеснім  морі  наді  мною  птах  ширяє
Його  політ  є  вищій  від  людсько́ї  марноти
Душа  моя  невпинно  все  кохає
Й  міркує,  де  є  мила  ти?

В  видінні  ночі  ти  на  мить  з'явилась
Немов  вогнем  палали  очі  чаріні́  твої
А  серце  потім  й  далі  сильно  билось  й  билось
До  но́вої  ранкової  пори....

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819757
дата надходження 01.01.2019
дата закладки 01.01.2019


Witer

Твоє ім'я

Твоє  ім'я  я  довгий  час  не  знав
Та  тільки  —  Дивовижна,  мо́є  серце  промовляло
Вогонь  кохання  в  душі  раптово  запалав
І  миті  із  тобою  неймовірно  мало

Я  думав,  що  Надія  —  це  твоє  ім'я
Бо  все  надіявся,  що  ти  не  зможеш  промовчати
Яка  дале́ка  ти,  та  надзвичайно  водночас  близька́
Не  припиняю  і  радіти  й  сумувати

Натхнення—  може  це  ім'я  твоє́?
Ти  надихаєш  жити  і  творити
Насправді  біля  тебе  квітне  все  й  у  кольорах  росте
Лишається  і  дивуватись  й  мліти

Я  знаю  —  Радість,  це  твоє  ім'я
Від  зустрічі,  та  навіть  від  думок  про  тебе  цілий  час  радію
Піднесення  дарує  погляд  твій,  та  посмішка  твоя
І  знов  потратпити  у  казку  мрію

Пройшов  вже  час,  я  зрозумів  хто  ти
Твоє  ім'я  звучить  —  Кохання
Тому  для  мене  королева  ти  краси
Й  Надія,  й  Радість,  і  Натхнення,  й  Сподівання

Збагнути  не  зумію  я,  нажаль,    душі  твоєї  глибину
Коротке  бо  і  скоротечне  у  людей  життя
Але  відчуєш  ти,  що  я  тебе  люблю
Насправді  —  Щастя  —  ось  твоє  ім'я!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819376
дата надходження 29.12.2018
дата закладки 30.12.2018


Lana P.

ЛІТЕРАТУРНОМУ ГЕРОЮ

Для  Вас  писатиму  вірші,
Величну  подарую  оду,
Щоб  відчували  насолоду
У  кожній  букві,  для  душі.

Словами  заплету  вінок,
І  закодую  серцем  фразу,
Щоб  Ви  не  збилися  ні  разу
Від  прочитань  моїх  думок.

Переспіваю  пісню  зір,      
Літературний  мій  герою.
Глибокі  почуття  рікою
У  нотах  виллю  на  папір.          8/12/18

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816823
дата надходження 08.12.2018
дата закладки 09.12.2018


Променистий менестрель

П'ятнадцять в храм східець

                     *        *        *

П'ятнадцять  в  храм  східець
Маленькій  Марії
Приборкати  –  сили  небесні  змогли.
В  святилище  вве́ли,  закрита  ще  мрія,
З  очищення  стільки  ще  буде  молитв.

Ще  людство  чекали  Спасителя  дії,
А  Діву  Марію  вели  до  мети...

04  грудня  2018р.                                                  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816283
дата надходження 04.12.2018
дата закладки 05.12.2018


Осіріс

Просто осінь

                                 

Печалиться  осінь  єдиним  листом  на  березі,
Під  блюз  елегантний  теплінню  німого  проміння,
Що  плине  за  обрій  у  хмар  діркуватім  ковчезі,
В  полоні  вітриська  позбувшись  канатів  тяжіння.

Відгомоном  чванства    давно  зубожіла  діброва,
Опалим  покровом  шурхоче  у  яр  босоного.
Гойдає  на  косах  зазимки  верба  мармурова
Над  люстром,  прихриплим  кугою,  ставка  вороного.

Зриваються  ноти  дрібною  моквою  під  ноги,
Щоб  вальсом  серпанку  на  ранок  впокоїти  ниву…
Заклякло  дивлюся  у  небо  не  маючи  змоги,  
Сльозу  дощовиці  змахнути  із  вії  тужливу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815445
дата надходження 27.11.2018
дата закладки 28.11.2018


Галина Брич

ПРИРЕЧЕНА НА ЩАСТЯ

Передумаю  і  перепла́чу,
Все  я  сте́рплю  і  переболію.
Крізь  негоду  веселку  побачу.
Геть  апатію,  сум,  безнадію!

Стріну  щастя  в  росинках  ранкових
На  колючих  листках  молочаю,
У  серпанках  легких  вечорових.
Щастя  –  в  пісні  від  краю  до  краю,

У  сніжинках  на  теплій  долоні,
Ясних  зорях  ген  на  небозводі.
Щастя  –  усмішка  сина  чи  доні.
Щастя  –  стати  комусь  у  пригоді.

Я  на  щастя  приречена,  люди!
На  врожай  ним  я  землю  засію  –
Хай  у  кожного  з  вас  воно  буде!
Геть  апатію,  сум,  безнадію!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815021
дата надходження 24.11.2018
дата закладки 24.11.2018


Witer

Кохаю

Красо́ти  світу  —  око  помічає
Лише  тому,  що  у  душі  любов  живе
Як  сонце  сходить  і  зірки  палають
Як  квітне  все,  і  тихо  вітер  дме

Та  звуки,  ко́трі  вухо  чує  —  та́кож  надзвичайні
Немов  оркестр,  що  із  тисяч  тисячі  митців
І  голоси  людей,  і  шум  річо́к,  і  шепіт  у  полів  безкрайніх
І  шурудіння  листя,  і  пташиний  спів

Все  це  навко́ло  —  тільки  через  те,  що  я  кохаю
Тому,  що  десь  живеш  і  відчуваєш  це,  о  незрівнянна  —  ти
Уява  ще  додасть  яскравих  кольорів,  й  вірша́ми  оспіваю
Тебе'  —  найдивовижну  квітку  на  землі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814597
дата надходження 20.11.2018
дата закладки 21.11.2018


Witer

Кохаю

Красо́ти  світу  —  око  помічає
Лише  тому,  що  у  душі  любов  живе
Як  сонце  сходить  і  зірки  палають
Як  квітне  все,  і  тихо  вітер  дме

Та  звуки,  ко́трі  вухо  чує  —  та́кож  надзвичайні
Немов  оркестр,  що  із  тисяч  тисячі  митців
І  голоси  людей,  і  шум  річо́к,  і  шепіт  у  полів  безкрайніх
І  шурудіння  листя,  і  пташиний  спів

Все  це  навко́ло  —  тільки  через  те,  що  я  кохаю
Тому,  що  десь  живеш  і  відчуваєш  це,  о  незрівнянна  —  ти
Уява  ще  додасть  яскравих  кольорів,  й  вірша́ми  оспіваю
Тебе'  —  найдивовижну  квітку  на  землі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814597
дата надходження 20.11.2018
дата закладки 20.11.2018


Lana P.

ЗОРЯНІ ВЕЧОРНИЦІ

Сузір’я  нахилилось  до  лагуни,
Сплітаються  в  танку  рибальські  шхуни  —
Цілуються  носами,  без  пручання,  —
Музичними  акордами  звучання.

Таємний  світ  маскується  в  палітрі,
Шовковий  бриз  гойдається  в  повітрі,
В  кущах  цвіркун,  прихований  від  зору,
Засюркотав  мелодію  бадьору.

Пітьма  забрала  сумніви  й  тривогу,
Тропічний  місяць  освітив  дорогу  
У  блискітках,  що  глипають  з  водиці,  —
На  зоряні  зібрались  вечорниці.                              15/09/18

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814500
дата надходження 19.11.2018
дата закладки 19.11.2018


Галина_Литовченко

ЛІТО У СЕЛІ


Стелиться  ранок  тихенько  повійкою,
викупав  тихі  левади  росою.
З  яру  туман  вихиляється  змійкою
в  напрямку  звичному  до  водопою.

Гріє  проміння  горища  під  бляхою,
пестить  заквітчані  мальви  за  тином.
Котик  хвостом  на  осонні  помахує,
мати  в  колисці  гойдає  дитину.

В  небі  хмарин  білосніжна  флотилія  
плине  блакиттю,  вітрильники  наче.
Літо  в  селі  –  споконвічна  ідилія.
Жаль  мені  тих,  хто  це  диво  не  бачив.

(На  фото  картина  мого  земляка  Заслуженого  художника  України  Юрія  Пацана)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813911
дата надходження 15.11.2018
дата закладки 15.11.2018


Witer

Троянда….

Осінь  в  руках  своїх  владу  тримає
Картини  малює  у  ду́шах  людськи́х
Щасливий  є  той,  хто  у  осінь  кохає
Хто  бачить  усе  в  кольора́х  золотих

А  вітер  не  може  без  тебе  летіти
Неначе  повітря  для  нього  ти  є,  і  вода
Він  мріє  в  полях  із  тобою  кружити
Для  нього  насправді  ти  є  чарівна'

Й  при  світлі  зіро́к  —  в  очі  дивиться  й  мліє
І  твій  аромат  чує  він  навіть  в  сні
Думки  підбадьорюють  й  спогади  гріють
Жива  ти  троянда  у  нього  в  душі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811488
дата надходження 27.10.2018
дата закладки 28.10.2018


Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Художниця з народу

Проста  це  жінка  із  села
І  малограмотна  була,
Та  мешкала  в  сільській  хатині,
Але  дар  мала  дуже  дивний.
Хоч  академій  не  кінчала,
Зате  так  гарно  малювала,
Природні  фарби  завжди  брала,
Чудові  квіти  зображала,
Птахів  казкових  дивне  царство,
Оце  й  усе  її  багатство.
Але  прийшло  таки  визнання,
Захоплювались  всі  талантом,
Їй  подарованим  від  Бога.
Важкою  була  та  дорога
З  сільської  хати  до  олімпу
Простої  жінки  з  України,
Талант  пробив  все  ж  таки  мур
Для...(  Катерини  Білокур).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806453
дата надходження 13.09.2018
дата закладки 13.09.2018


Witer

Твій вітер

Твій  вітер  —  за  далекими  гора'ми
Але  говорить  із  тобою,  ніби  поруч  ти
Сумує  за  очима,  та  за  теплими  руками
Й  не  може  стримати  гарячих  слів

О  квітко,  він  собі  вже  не  належить
Частину  серця  він  віддав  тобі
Хоча  чудово  розуміє  свої  ме'жі
Та  квітнеш  ти  в  його  душі

Він  тисячу  вірші́в  тобі  готовий  присвятити
Й  трояндами  стежину  всипати  твою'
Не  просто  це  слова,  щоб  здивувати,  й  говорити
Почуй  його,  шепоче  він  —  «люблю!»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803444
дата надходження 17.08.2018
дата закладки 22.08.2018


Witer

Юнак та зірка

Один  юнак  в  вечірню  по́ру  небом  милувався
Спостерігав  за  сяйвом  тисяч  тисячі  зірок
Не  думав  він  ,  й  не  сподівався
Що  віднайде  таємний,  чарівни́й  зв'язок

Посеред  неба  всьо'го,  вкритого  зірками
Помітив  він  одну,  на  перший  погляд  ніби—то  просту
Але  торкнулася  вона  його  своїми  променя'ми
А  він  помітив  в  ній  —  безмежну  глибину

«О  зоре  ясна,  я  дивлю́сь  на  те́бе  вже  роками
Та  стільки  літ  під  тво́їм  світлом  я  хожу'
Та  зараз,  поміж  іншими  зірками
Вмить  тво'є  світло  знахожу'

Що  сталося?  Придумав  я,  чи  справді  ти    світила
Але  тепер  чекаю  сонця  за'ходу,  кінцевого  моменту  дня
Щоби'  скоріше  ніч  у  сво́ю  владу  заступила
Я  вийду,  та  промовлю  —  «Де  далека  ти  моя?»

Й  у  відповідь  зоря'  проміння  посилає
Вона  здалека  бачить  юнака,  з  своє́ї  висоти
Так  сталося,  що  і  вона  вже  відчуває
Чарівну  силу,  та  на  зустріч  хоче  йому  йти

А  він  про  неї  —  кожен  день  свій  мріє
Й  оди́н  за  о́дним  пише  їй  вірші'
Милується,  наблизитись  воліє
Вогонь  палає  у  його  душі

«О  зоре  мила,  серце  мо́є  підкорила
Й  не  на  мить  не  можу  спокій  віднайти
У  то́бі  неповторна  є  краса,  та  дивовижна  сила
Та  як  до  те́бе  можу  підійти?

Ти  у  високім  небі—  там  твоя'  оселя
Я  ж  на  звичайній,  на  простій  землі
Хай  вийду  на  найбільші  гори,  на  найвищі  скелі
Пробач.....    не  зможу  досягти

Ти  світло  сво́є  дивовижне  всім  даруєш
Я  можу  тішитись  й  радіти  без  кінця
Своїм  кохання  підіймаєш  та  лікуєш
За  все  хвала  хай  лине  до  Творця!

Та  навіть  я'кщо  світло  тво́є  в  день  якійсь  загасне
Я  буду  пам'ятати  про  вогонь  твій  та  тепло'
Ти  будеш  все  одно  для  мене  —  зо'ря    дивовижна,  ясна
Й  ще  тисячу  віків  я  буду  бачити  його!»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802966
дата надходження 13.08.2018
дата закладки 13.08.2018


Witer

Зустріч

З  тобою  зустріч  —  мов  ковток  води  в  пустелі
Твій  погляд  —  сили,  свіжості  дає
О  твої  очі  —  радісні,  веселі
Ніколи  не  збагну  —  вони  безкраї  є

Твій  дотик  —  ніби  мати  ніжними  руками
Торкаєшся  до  серця  та  душі
Твої  обійми  —  казка  з  незкінченними  тома́ми
Читати  ко́тру  хочеться  всі  ночі  й  дні

Твоє  волосся  —  коханням  пахне  й  літом
А  руки  тво́ї  —дивовижні  пелюстки
Ти  сповнена  уся  чарівним  квітом
Я  на  колінах  би  стояв  та  обіймав  цю  квітку  дивної  краси

Твоя  любов  —  як  сонця  жар  —  пекуча
Спинити  може  серця  і  биття
Але  мов  річка  лагідна,  та  мов  гроза  весною  —  неминуча
Твоя  любов  —  продовжує  життя

Не  зможу  вдячності  слова́  я  підшукати
Найбільше  чудо  ти  в  моїм  житті
Я  хочу....  буду  те́бе  надзвичайно  так  кохати
О  мила  квітко  —  королева  почуттів!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797043
дата надходження 25.06.2018
дата закладки 25.06.2018


Леся Геник

Коли обганяєш вітер…

коли  обганяєш  вітер
попереду  б'є  гроза  
приходиться  розуміти  
всі  "проти"  і  кожне  "за"  
на  тій  непростій  дорозі
котрою  тепер  ідеш
розчинений  у  тривозі
розхлюпоний  з-поза  меж
очікувань  і  розтрачень
залюблень  і  всестрахів
шукати  в  собі  означень
того  що  давно  хотів
зробити  а  чи  сказати
допоки  проз  хмари  день
допоки  з  твоєї  хати
дорога  у  даль  веде
а  ти  обганяєш  вітер
по  ній  ідучи  у  світ
змагаючи  з  віщих  літер
зложити  собі  отвіт
бодай  би  один  єдиний
на  захист  упертих  "за"  
допоки  на  плечі  рине
остання    твоя  гроза

14.06.18  р.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795942
дата надходження 17.06.2018
дата закладки 17.06.2018


ГАЛИНА КОРИЗМА

УБИЛИ

Убили  ординці  хлопчину...
Йому  лише  двадцять  було.
Ой  людоньки!  Лишенько,  сину...
Вже  вирій  бере  під  крило.  

А  очі  -  все  в  небо,  і  в  небо...
Завмерли  і  снять  про  весну.
Якого  страждання  ще  треба,
Щоб  вбити  дитину  оцю?

Щоб  кулями  груди  розп’яти?
Зламати  у  скрипці  струну?
Зеленого  дуба  зрубати?
Знівечити  долю  чужу?

Забрати  у  матері  сина?
Кровинку  від  серця  урвать?
Це  сонечко,  що  золотило?
Цю  Божого  роду  печать.  

Цю  пісню,  що  линула  дзвінко!
Замовкли  навіки  уста.
Я  плачу...  Не  мій,  але  гірко...
Хай  проклята  буде  війна!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791322
дата надходження 12.05.2018
дата закладки 13.05.2018


Шон Маклех

Крейдяне лезо

                           «На  крейдяних  бескидах  часу
                               Їм  також  зустрічаються  леза…»
                                                                                               (Пауль  Целан)

Нанизую  сонця
На  ниточку  майбутнього:
Доречне  космічне  намисто
На  шиї  Кібели-Галактики,
А  крейдяні  скелі
Моїх  островів  кельтських
Як  леза:
Ріжуть  плоть  волоцюги  Часу.
Мені  колись  дарували  Вічність,
А  я  запхав  її  до  кишені
Мого  пінджака  твідового.
Вони  досі  там  валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою  бородатий  Бог
Витирав  своє  чоло  втомлене.
Мені  колись  дарували  безсмертя:
Якась  дівчина  
З  Країни  Вічної  Юності,
А  я  його  наче  плащ  чорний
Повісив  собі  у  хаті  на  вішалку,
І  пішов  пити  чай  заварений
На  пічці  вогню  предковічного  –  
На  грані  вогню  Всесвіту,
Що  досі  у  грубці  моїй  палає.
Розкажіть  мені  
Про  Тір  на  н-Ог*  казку,
Бо  я  по  землі  Ерінн**  сивої
Тинятися  вже  втомився,
Черевиками  своїми  дірявими  докучило
Мені  топтати  каміння  Тір  Конайллу
(Їм  же  боляче).
Мені  колись  дарували  пісню:
Ту  –  заборонену,  ту  –  недоспівану,
Що  люди  Фір  Болг***  собі  мугикали
Над  скелями  своїми  останніми,
Свою  землю  назавжди  втративши.
А  я  ту  пісню  собі  в  серце  голкою,
Так  і  ходжу    з  болем  навпомацки
По  землі,  де  верес  цвіте-заколисує
Мертвих  дітей  моєї  пам’яті.  

Примітки:
*  -  у  нас  в  Ірландії  цю  країну  чи  то  острів  називають  Tír  na  nÓg  або  Tír  inna  n-Óc.  Мені  туди  давно  вже  час.  Щось  я  тут  з  вами  забарився…  
**  -  можете  писати  Ерінн  з  однією  літерою  н  –  я  не  ображуся.  У  нас  пишуть  Éirinn.
***  -  тільки  не  кажіть  мені,  що  це,  мовляв,  «народ  мішків»  -  це  неправда.  Це  вигадки  якогось  монаха…  Це  народ  (бога)  блискавки.  
Ще  примітка:  у  нас  в  Ірландії  скелі  складаються  з  пісковиків,  базальтів,  гранітів,  вапняків.  А  крейдяні  –  це  там  –  в  країні  Албанах…  Що  теж,  зрештою,  кельтська…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791181
дата надходження 10.05.2018
дата закладки 12.05.2018


Witer

Слова любові є прості

Я  більшого  не  зможу  і  додати
Слова  любові  надзвичайно  є  прості
Даєш  ти  змогу  чудо  відчувати
В  твоїх  очах  —  безмежна  глибина  душі

І  сонця  світло  не  зрівняється  з  тобою
В  тобі  найдивовижніше  тепло́
Я  Богу  дякую  за  дар  —  із  квіткою  зустрітись  польовою
Тобі  я  дякую  за  все,  що  відбуло́сь

Усі  слова  мої  —це  крапля  в  океані  цілому  кохання
Я  знов  шукати  буду  те́бе  і  до  те́бе  йти
Й  ніякі  не  знайду́  я  порівняння
Любов  цю  серцем  можна  тільки  осягти!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790280
дата надходження 04.05.2018
дата закладки 04.05.2018


Witer

Слова любові є прості

Я  більшого  не  зможу  і  додати
Слова  любові  надзвичайно  є  прості
Даєш  ти  змогу  чудо  відчувати
В  твоїх  очах  —  безмежна  глибина  душі

І  сонця  світло  не  зрівняється  з  тобою
В  тобі  найдивовижніше  тепло́
Я  Богу  дякую  за  дар  —  із  квіткою  зустрітись  польовою
Тобі  я  дякую  за  все,  що  відбуло́сь

Усі  слова  мої  —це  крапля  в  океані  цілому  кохання
Я  знов  шукати  буду  те́бе  і  до  те́бе  йти
Й  ніякі  не  знайду́  я  порівняння
Любов  цю  серцем  можна  тільки  осягти!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790280
дата надходження 04.05.2018
дата закладки 04.05.2018


Witer

Тихій вечір

Вже  тихій  вечір,  день  завершення  сягає
На  небі  перша  раптом  з'явиться  зоря
А  може  все  вона  чекає?
Сьогодні  не  летять  його  слова

Пробач  мене,  о  пташко,  за  мовчання
Любов  палати  може  і  без  слів
Але  напевно  в  серці  буде  сподівання
Може́  не  встиг  сказати  щось,  але  хотів

Нехай  торкнеться  те́бе  вечір  теплою  рукою
Та  сповнять  радістю  у  зорях  небеса
Я  непомітно  буду  із  тобою
Я  не  скажу—але  відчуєш  ти  сама

Хай  ніч  зітре  весь  сум,  турботи,  втому
В  солодку  казку  сни  нехай  несуть
І  ти  мені  з'явись,  будь  ласка,  у  одному
Тебе́  кохають  й  спогади  з  тобою  бережуть!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790163
дата надходження 03.05.2018
дата закладки 03.05.2018


Світлая (Світлана Пирогова)

Цвістиме знову яблуневе диво

Коли  проб*ється  перший  промінь  вранці,
А  яблунька  рожевим  зацвіте,
Твоє  обличчя  вкриється  рум*янцем,
І  серце  ніжно  спогад  обплете.

Я  поруч  буду  на  світанку,  поруч,
Бо  ніч,  мов  мара  смутку,  пропаде.
І  сумніви  згорять  в  огні  на  порох,
Я  хвилюватиму,  як  мюскаде.

Цвістиме  знову  яблуневе  диво,
І  таємниць  розкриється  сезам,
Бо  у  житті  усе  для  нас  можливо,
Якщо  в  душі  любові  чистий  храм.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789114
дата надходження 26.04.2018
дата закладки 26.04.2018


Сіроманка

"РАДІЙ, НЕВІНЧАНА ЦАРИЦЕ…" (Невідома українська Марійська поезія)

[color="#ff0000"][b]З  рукопису  авторського  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!"[/b][/color]
[color="#ff0000"][i](Відома  та  невідома  Марійська  поезія  України  та  українського  закордоння)[/i][/color]

Працюючи  понад  30  років  у  Львівському  музеї  історії  релігії,  зокрема  в  Інституті  релігієзнавства,  маю  змогу  вкладати  авторську  антологію  поезії,  присвяченій  Богородиці,  яка  дістала  назву  [color="#ff0000"][b]"Марійська  поезія"  [/b][/color]-  на  основі  заборонених  радянською  владою  релігійних  видань  та  календарів  20-70-их  років  минулого  століття,  що  знаходяться  у  Фондах  нашого  музею.
Робота  вже  майже  завершена,  готуються  відомості  про  авторів  перед  макетуванням  книжки.  Ця  робота  триває  уже  третій  рік  -  і  дала  не  тільки  творчу  насолоду  від  високопрофесійної  Богородичної  поезії,  а  й  великий  імпульс  для  пошуків  і  джерело  для  власних  письменницьких  проектів.
Антологія  має  6  розділів,  перший  із  них  [color="#ff0000"]"ЄДИНОЧИСТА  І  БЛАГОСЛОВЕННА..."[/color]  друкувати  не  буду,  бо  це  розділ  хрестоматійних,  себто  відомих  українських  авторів.
Отож,  почну  з  розділу  ІІ[color="#ff0000"]  "РАДІЙ,  НЕВІНЧАНА  ЦАРИЦЕ..."[/color],  де  вміщені  невідомі  українські  автори.

[color="#ff0000"][b]Олег  Стюарт*

Ликуй,  Княгине![/b][/color]
Ликуй,  Княгине  світлих  зір,
Земель  і  вод,  життя  і  мріє!
До  Тебе  свій  підносим  зір
І  кличем:  Радуйся,  Маріє!
Поглянь,  Пречиста,  із  висот
На  український  свій  народ!

На  наших  землях  кров  і  мста,
Ірод  засів  в  Твоїй  столиці,
І  знов  Пилат  розп’яв  Христа,
І  сповнив  учнями  в’язниці.
І  з  тюрем  кличуть  голоси:
Спаси,  Маріє,  нас  спаси!

Почуй  слова  тривожних  уст,
Що  шлють  сини  Тобі  і  доні,
Щоб  сяли  Київ,  Львів  і  Хуст,
Як  перли  на  твоїй  короні.
Поглянь,  Маріє,  на  наш  край
І  Україні  волю  дай!

[i]*Олег  Стюарт  –  одне  з  творчих  псевдо  Теодора  Курпіти
«Калєндар  української  Родини»1950,    ст.  59.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Теодор  Курпіта

Ave![/b][/color]
У  розцвіті  рожевім  трави
І  синя  флейта  –  небеса.
Немов  чернець  стою  я  сам
Із  піснею  на  серці:  Ave!

За  мною  полум’ям  заграви
Вечірні  блимають  вогні
І  в  фіолетній  тишині
Несеться  дзвона  срібне:  Ave!

Прийми  із  серцем  нелукавим
Мене,  Маріє,  під  покров.
Тобі  жертвую  душу,  кров
І  серця  свого  тихе:  Ave!

Дозволь  в  Твої  ступити  лави
Відважних,  смілих,  чесних  слуг
І  в  час  незгоди  і  наруг
Тобі  співати  вічно:  Ave!
[i]«Дзвони»,  Львів  1937,  ч.5.  с.171    [/i]

 [color="#ff0000"][b]Ольга  Сиротинська

В  день  Успення  Пречистої  Діви  Марії[/b][/color]
На  золотих  крилах  ангелів  ясних
Між  срібні  зорі,  в  край  неба  красний
З  цього  провалля  смутку,  сліз  і  болів,
Та,  що  була  нам  всім  провід-зорею,
Взнеслась  на  віки  тілом  і  душею
В  край  вічний  щастя,  радости  і  волі.

Засумували  води  Йордану,
Імлою  смутку  вкрився  ліс  Ливану;
Прибравсь  в  жалоби  паполоми  чорні.
Ллють  сльози  горя  вірнії  синове,
Бо  хто  ж  то  нині  під  крилом  любови
Так,  як  Пречиста  їх  усіх  пригорне?

А  часи  люті;  ворог  так  шаліє;
В  серцях  згасає  віра  і  надія…
І  холод  тиснеться  повільним  ходом…
Не  опускай  нас,  о  Мати  Пречиста!
Крізь  життя  темні  дороги  імлисті
Будь  нашим  сонцем  і  нашим  проводом!

Бо  нам  так  важко,  бо  нам  так  сумно;
Життя  на  світі  наче  чорна  трумна,
Гробова  студінь,  здається,  кругом  віє…
Як  на  нас  вдарять  лютії  морози,
Як  спадуть  тучі  й  горя-болю  сльози,
Не  опускай    нас,  о  Мати  Маріє!

Не  бійтесь,  діти,  хоч  я  між  зорями
Царюю  нині,  то  завжди  я  з  вами
І  помагати  буду  вам  невпинно,
Чи  в  щастю-долі,  чи  в  смуткуі  горю,
Для  вас  повік  я  –  та  Провідна  Зоря,
Лиш  дайте  серце  ви  мені  невинне!
[i]«Наш  Приятель»,  Львів  1924,  число  8,  ст..106.[/i]

                                           [color="#ff0000"][b]М.-ч.
Чистая  Діво!  [/b][/color]
Чистая  Діво,  Царице  Мая,
Роже  цвітуча,  перло  святая,
Тобі  на  честь  ми  пісню  співаєм,
З  всіми  святими  враз  величаєм.

Діво  Пречиста,Мати  Ласкава,
Що  володієш  в  блиску  і  славі,
До  Тебе  просьби  наші  підносим,
Для  Підкарпаття  доленьки  просим.

Ми  –  руські  діти,  Ти  –  наша  Мати,
Не  дай  нам  духом  підупадати,
Захорони  нас  від  злої  долі.
Не  дай  попасти  в  ярмо  неволі.

Діво  Маріє,  Тобі  з  поклоном
Пісню  співаєм  сердечним  тоном;
Благослови  нас,  встався  за  нами
В  Того,  що  править  всіма  віками.
[i]«Благовістник»,  Ужгород  1937,  число  5,  ст.17.
[/i]
                     [color="#ff0000"][b]Марія  Я.Мятка

Маївка[/b][/color]
Пречиста  Діво,
радій,  радій:
ввесь  світ  хвалу  шле
красі  Твоїй!

Ось  в  кожен  теплий
травневий  день
гуде  молебень
з-поміж  вишень!

Гудуть,  співають
в  яснім  теплі
хрущі,  -  і  діти,  -  
й  бджілки  малі.

І  гомонить  скрізь
пташиний  спів
з  гаїв  зелених,
з  шумких  степів.

А  в  кожен  вечір
лунає  дзвін  –  
і  в  храм  твій  люди
йдуть  на  поклін.

І  зорі  сяють
красі  Твоїй…
Пречиста  Діво,
радій,  радій!
[i]«Християнський  голос»  1952,  число  21,  ст.3.[/i]

                                 [color="#ff0000"][b]Ю.  Паломник

                                                       Гимн  Марії
[/b][/color]                  Освяти,  о  Пречиста,  мій  дім
і  всіх  тих,  що  живуть  у  цім  домі:
тих,  що  пориви  в  них  молоді,
тих,  що  в  старості  чають  на  поміч.

І  кімнату  мою  освяти:
і  ці  вікна,  і  стіни,  і  двері,
і  той  стіл,  на  якому  застиг
недокінчений  гімн  на  папері…

І  мене  освяти  за  столом
у  найбільшім,  найтяжчім  зусиллі:
серце  грає  Тобі,  о  Маріє,  псалом,
я  ж  у  вірш  його  вкласти  не  в  силі…  
[i]«Поступ»1969,  число  22,  ст.7.
[/i]
                                                                                                                                                                                                                     [color="#ff0000"][b]  
Олена  Печеніг

Мати  Божая…[/b][/color]
Мати  Божа  йшла  та  долинами
Широчезними  та  з  тернинами.
«Земле,  земленько  многогрішная!
Сестро,  сестронько  неутішная!
Я  печалі  твої  рукавом  ізітру,  -
Квіт-пахуч,  зілля-сад  ізсаджу  між  журу.
В  табуни,  у  бистрі,  ой  зберіться,  вітри,
Покотіться  сюди  із  крутої  гори!
Рознесіть.,  розсадіть  молоді  паростки  –  
Хай  зів’яне  печаль,  де  зростуть  ці  квітки.
Хай  росою  сльоза  зсохне  з  променем  дня;
Хай  же  плаче  Душа  лиш  одна,  лиш  Моя…».
Мати  Божа  йшла  та  долинами
Широчезними  та  з  тернинами.
Мати  Божая  –  Радість  соняшна,
Охороннице  наша  горішня!
[i]«Дзвони»  1932,  число  2,  ст.81.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Ірка  Трусь

Марія[/b][/color]
                         В  смарагдовій,  довгій  сукні,
Густо  тканій  звіздочками  –  
Йшла  Марія  полем,  лісом,
Йшла  дібровами,  гаями.

Ліс  шумить  ніжну  молитву,
Шепчуть  тихо  щось  діброви:
-  Пригорни  нас  всіх.  Маріє,
Хорони  нас  під  покрови.

Пісню  матінці  співають
Пташенята  всі  і  квіти  –  
Так  солодко,  милозвучно,    
Ось  послухайте  лиш,  діти!,  -  

Треба  серденька  вам  мати,
Як  лелії  сніжні,  чисті,
А  тоді  і  ваша  пісня
Мила  буде  теж  Пречистій.
[i]«Наш  Приятель»  1934,  число  11-12,  ст.12.
[/i]
[color="#ff0000"][b]П.Штокалко

                   Діти  Марії
[i](з  уст  народа)[/i][/b][/color]
По  райських  стежечках  іде
Марія  Божа  Мати,
Гурток  дітей  малих  веде
В  садочку  забавляти.

У  них  одежа  мов  би  сніг,  -  
Її  Марія  шила,  -  
Несесь  дівочий  тупіт  ніг,
Мигтять  ангельські  крила.

Розкішний  довкруги  садок,
У  стіп  пахучі  цвіти,
Ягідки  клоняться  з  гілок,
Їх  рвати  хочуть  діти.

Пречиста  Діва  все  спішить,
Гіллячки  пригинає,
Ягідки  рве  і  в  тую  ж  мить
Ягідки  кожен  має.

Лящить  дітвори  срібний  сміх
Йде  гомін  від  забави,
Глядить  на  діточок  усіх
Марії  зір  ласкавий.
[i]«Наш  Приятель»  1924,  ч.5,  с.73.[/i]
                                                                                                                                                                                                         [color="#ff0000"][b]
Євгенія  К-івна

Поклін[/b][/color]
 Склонило  Сонце  русу  головку
В  поклін  найнижчий  аж  до  землі
Та  в  перлоцвіти,  срібні  намиста
Прибрало  землю  в  привіт  Її.

Склонилось  Сонце  в  поклін  найнижчий
Молиться  тихо  природа  вся:
                 -  Радуйся  Діво  благословенна,
О  Непорочно  За-ча-та-я!..
[i]«Місіонар»,  Жовква  1935,  ч.12,  с.273.
[/i]
[color="#ff0000"][b]І.  Сендецький

[/b][b]Розбитий  човен[/b][/color]
На  синім  морі  човен  розбитий…
Сном  оповитий
пливу  в  човні…
Хвилі  вдаряють  і  заливають,
в  шалі-розпалі  човном  хитають.
Горе  мені!

Але  ось  руку  хтось  простягає,
мене  спасає.  
Дивлюся  я:
Пречиста  Мати,  Скарб  благодати
подала  руку,  щоб  рятувати
своє  дитя.

І  сльози  кануть.  Сила  любови
здійма  окови
з  серця  в  огні.
А  Божа  Мати  зайшла  в  палати,
щоб  своїм  словом  в  Сина  благати
щастя  мені!
[i]«Календар  Доброго  Пастиря»  1950,  ст.53.
[/i]

[color="#ff0000"][b]М.Щ.[/b][/color]

[color="#ff0000"][b]Мати  Милосердя[/b][/color]
Вона  полями  йшла
В  рожевій  ранку  млі,
Вкраїнських  рук  діла
Оглянуть  на  землі.
Схилив  головку  цвіт,
Колосся  пало  ниць
Дивіть,  дивіть,  дивіть!  –  
Роздався  голос  птиць.
Схилив  головку  цвіт,
Дорогу  Їй  стелив.
Дивіть,  дивіть,  дивіть!  –  
Привіт  ланами  плив.
Вона  так  тихо  йшла,
Так  плиламоветер…
Аж  щось  ось  там  найшла,
Де  видний  лан  тепер…
Схилилась  як  лоза,
Що  з  вітромйде  у  бій;
І  канула  сльоза
Її  гаряча  з  вій.
І  тихий  плач  без  слів
Озвався…  ріс  і  ріс;
В  нім  жаль  і  біль  рабів
До  неба  вітер  ніс.
Замовкли  голоси,
Замовк  ланів  привіт:
Між  каплями  роси
Багрів  кровавий  піт…
Вона  зібрала  кров
Як  дорогий  алмаз,
А  сльози  лились  знов
З  очей  Їй  раз-у-раз.
І  скоро  вже  ішла
Полями  в  ранку  млі.
Бо  скарб  вона  знайшла
Великий  на  землі.
[i]«Наш  приятель»  1922,  ч.  2.,  ст.27.[/i]
                                                                                                                                                                                                             [color="#ff0000"][b]
Автор  невідомий
[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]А  як  прийде  той  місяць  май[/b][/color]
А  як  прийде  розкішний  май,
Цвітучий  май  чудовий,
Вбереться  в  цвіт  діброва,  гай,
В  килими  луг  шовковий;
Як  соловій  струмом  пісень
Затьохкає  й  принишкне,
І  як  теплом  на  сад  вишень
Легенький  вітер  дихне;
Як  в  тихім  сні  листки  беріз
До  долу  схилять  віти,
Як  серед  рос,  дрібоньких  сліз,
Заснуть  пахучі  цвіти;
І  як  обгорне  душу  жаль
За  ясним  днем,  красою,
Навіє  сум  важку  печаль
І  грози  неспокою;
То  я  тоді  у  хвилю  ту,
Забувши  земське  горе,
З  мольбами  тихими  піду
До  Тебе,  ясна  Зоре!
[i]«Місіонар»,  Жовква  1908,  с.141.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]Не  дай,  Маріє…[/b][/color]
 …А  як  звалить  мене,  знеможе
Тягар  житейських  мук,  терпінь,
Скує  мене  в  ярмо  вороже
Нетями  сонна,  чорна  тінь:
Не  дай  в  безсилля  впасти  плінь…

Не  дай  знеможеному  в  бою
Соромно  впасти  на  шляху,
Бо  я,  Маріє,  все  з  Тобою
Надії  віри  повен  йду,
В  побіди  силу  йду  до  бою.
[i]«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1926,  с.128.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Дмитро  Николишин[/b][/color]

             [color="#ff0000"]  [b]  Божий  мир.[/b][/color]
Ти  добру  частку  вибрала,  Маріє:
вогнем  буття  захоплення  німе;
воно  в  жарі  кохання  не  зотліє,
ні  буревій  холодний  не  розвіє,
ні  хитрий  друг  його  не  відніме.

Воно  в  душі  зростить  і  скріпить  віру
в  могутній  світ  краси  живих  ідей;
із  серця  струн  дзвінку  збудує  ліру
й  сотати  буде  з  неї  пісню  щиру
про  сон  життя,  невгадну  для  людей.

Воно  самотній  шлях  устелить  квіттям,
освітить  сяйвом  кременисту  часть,
жар  соняшний  відхилить  верховіттям
рясних  алей  і  снам  –  химерним  дітям
уяви  –  творчий  зміст  і  тривок  дасть.

Воно  тобі  у  дні  борні  поможе
переплисти  зрадливий  світа  вир;
сичання  заздре  заглушить  вороже,
пахучий  щастя  цвіт  у  серце  вложить,  -
воно  віллє  у  душу  Божий  мир!
16.  ІV.  36

[i]«Калєндар  родини»,  Львів  1936.,  с.3.

[/i]

з  рукопису  антології  Марійської  поезії  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!",2018.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789128
дата надходження 26.04.2018
дата закладки 26.04.2018


Witer

Ти сонце

О  сонце,  неможливо  цей  вогонь  згасити
Невидимо  горить,  дарує  радість  й  полум'яний  жар
Хай  буде  важко  і  нехай  буду  горіти
Полон  солодкий  почуттів  твоїх,  полон  найдивовижних  «чар»

Я  думав  стриматись  сьогодні  й  не  писати
Але  краса  твоїх  очей...
Ні,  перед  нею  не  встояти
Ти  сонце  і  твоя  любов  пече!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788448
дата надходження 21.04.2018
дата закладки 22.04.2018


Сіроманка

Ірина Вовк. "ГАЇВЧАНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ В ГАЛИЧИНІ"

[color="#ff0000"][b]Великдень  [/b]–  цілковита  перемога  весни  над  зимою,  життя  над  смертю.  Це  одне  з  найбільших  після  Різдва  Христового  свят  у  християнській  релігії,  яке  називають[color="#ff0000"]  [b]Пасхою.[/b]  [/color]В  цей  день  на  світанку  наші  предки  прямували  до  церкви.  У  старій  Галичині  на  Великдень  спочатку  відбувалася  служба  Божа,  під  час  якої  виносили  святу  Плащаницю.  Присутні  християни  з  хоругвами  і  співом  обходили  навколо  церкви.  Зі  сходом  сонця  церковний  хор  починав  співати[i]  “Христос  Воскрес  із  мертвих...”.[/i]  Обзивалися  три  дзвони,  сповіщаючи  про  те,  що  пора  нести  паску  для  освячення.  Традиційно  до  кошика  клали  паску  або  «бабку»,  сир,  масло,  домашні  ковбаси,  яйця,  писанки,  хрін,  сіль,  паску,  заквітчану  барвінком.  Після  освячення  великоднього  кошика  сім’я  прямувала  додому.  Урочисто  сідали  до  столу.  Освячене  яйце  розрізали  на  частини  –  скільки  було  людей  за  столом.
[b]Христос  Воскрес!  [/b]Радіє  світ  приходові  весни,  пробудженню  життя,  з  дзвіниць  церковних  передзвонюються  голосні  та  мелодійні  дзвони.  Із  барвистими,  ошатними  кошиками  до  церкви  прямує  гурт  людей,  щоб  поклонитися  Христові.
Слова  “Христос  Воскрес!”  мають  велику  силу  у  народній  уяві.  Згідно  з  легендою,  від  дня  свого  воскресіння  Спаситель  посадив  у  підземелля  (під  скалою,  де  був  його  гріб)  головного  сатану  і  наказав  йому  гризти  12  залізних  ланцюгів,  12  залізних  дверей  та  12  залізних  замків,  Якщо  сатана  перегризе  все  це  від  одного  Великодня  до  другого  –  тоді  буде  кінець  світу.  Сатана  спочатку  перегриз  замки,  потім  двері,  і  ось-ось  перегризе  останній  ланцюг.  У  цей  момент  заспівали  люди  [i]“Христос  Воскрес!”[/i].  Всі  замки,  двері  і  ланцюги  знову  відновилися,  і  нечистий  мусів  починати  все  спочатку.  А  якщо  настане  такий  час,  коли  люди  перестануть  співати  “Христос  Воскрес!”,  тоді  сатана  перегризе  останній  ланцюг  і  буде  кінець  світу.


Пополудні,  після  великодньої  трапези,  розпочиналися  молодіжні  забави.  Молодь  збиралася  біля  церкви  водити  [b]ГАЇВКИ  (ГАГІЛКИ,ЯГІЛКИ)[/b].  [i]Гаївки  [/i]–  обрядові  весняні  пісні  у  супроводі  дівочих  хороводів.  Вони  є  невід’ємною  частиною  християнської  культури,  хоча  виникли  ще  в  далекі  язичницькі  часи.  День  воскресіння  природи  у  наших  пращурів  був  святом  зустрічі  [b]Гайбога[/b]  і  [b]богині  Гаї[/b].  В  цей  день  у  священних  гаях  понад  річками,  де  стояли  зображення  кумирів,  яким  поклонялися  наші  предки,  молодь  співала  гаївки.  Поруч  із  зображеннями  кумирів  ставили  квіти,  рушники  та  писанки.  Традиції  Великодніх  забав  та  тексти  гаївок  передавалися  із  покоління  в  покоління.  В  дохристиянських  гаївках  відтворювався  процес  посіву,  саджання  в  землю  всякого  зела,  його  росту  та  збирання  врожаю.  У  християнських  традиціях  гаївки  відображають  радість  весни  та  Воскресіння  Христового.
З  давніх  часів  на  Великдень  дітвора  в  Галичині  бавилася  в[b]  [i]“жмурки”,  “гойданку”,  “млинець”,  “лавку”[/i].[/b]  Особливо  полюбляли  гратися  в  [i][b]“цоканє”  [/b](биття  яєць)[/i].  Той,  кому  вдалося  розбити  яйце  суперника,  забирав  його  собі.  Парубоцькі  ігри  [b]([i]“піп”,  “чорт”,  “харлай”,  “бити  лупака”,  “довгої  лози”,  “шила  бити”,  “кашу  варити”  та  ін.)[/i][/b]  показували  змагання  у  спритності,  швидкості  і  силі.  У  дівочих  ([b][i]“кострубонька”,  “мак”,  “кривий  танець”,  “жельман”,  “подоляночка”,  “шум”,  “вербова  дощечка”)[/i]  –[/b]  випробовувалися  художні  здібності  учасниць,  вміння  танцювати  та  співати,  перевтілюватися  в  певний  художній  образ.  Зустрічаючи  весну-красну,  вимощували  руками  дощечку,  виспівуючи  при  цьому  “Вербовую  дощечку”  вітали  її  жученьковою  музикою  [i](“А  в  нашого  жученька”)[/i],  [b][/b]загравали  з  хлопцями  (“Коло  млина  долина”).    Старожили  пам’ятають,  як  ще  до  середини  40-х  років  місцеві  парубки  в  центрі  села  монтували  гойдалки-“колиски”,  на  яких  впродовж  Великодніх  свят  колисали  дівчат.  

Дуже  цікаво  укладати  гаївчаний  етнофольклорний  матеріал,  залучаючи  все  нові  посилання  і  анотації  –  від  давніх,  класичних  текстів  веснянок  (дохристиянських  і  християнських),  зібраних  ще  наприкінці  ХІХ  століття  відомими  українськими  етнографами,  на  яких  базується  така  наука  як  етнофольклористика,  і  першоджерельні  записи  яких  стали  невід’ємною  складовою  українського  великоднього  народного  гуляння.  Що  вже  написано  авторських  сценаріїв  і  радіопрограм,  от  як  [b][i]«Буде  Горі  красно»,  «На  Великдень  дзвони  грають»,  «Весна  іде  назустріч  нам»,  «Бенкет  весна  справляє»[/i][/b]  -  і  все  ж  ця  тема  невичерпна,  бо  щоразу  можна  подати  її  під  новим  кутом  зору.  
Пам’ятаю  1988  рік  у  Шевченківському  гаю  у  Львові,  коли  тодішня  молодь  усіх  молодіжних  неформальних  спільнот  вийшла  на  перші  Великодні  Гаївки,  убрана  в  рідні  українські  строї,  і  співала  забуті  «бабцині»  веснянки,  і  водила  хороводи,  і  палила  опудала  [b]«Зими-Марени»[/b]  та  [b]«Коструба»[/b]…Солодка  доба  весняного  пробудження  і  нашої  юності!..
[/color]

[i](ТЕКСТИ  ГАЇВОК  ЗАХІДНОЇ  УКРАЇНИ)[/i]


[color="#ff0000"][b]КРИВИЙ  ТАНЕЦЬ*[/b][/color]
Ми  кривого  танця  йдемо,
Ми  в  нім  кінця  не  знайдемо.

Ані  кінця,  ані  ладу,
Не  пізнати  котра  ззаду.

Ти,  сивая  зозуленько,
Закуй  же  нам  веселенько.

Ти  тоді  нам  закувала,
Як  панщина  панувала.

А  тепер  ти  вже  не  куєш,
Бо  панщини  вже  не  чуєш.

Ми  кривого  танця  йдемо,
Ми  в  нім  кінця  не  знайдемо!

[i](Дівчата  водять  «Кривого  танця»  змійкою,  тримаючись  за  руки.  «Змійка»  ходить  зигзагами  та  заплутує  коло,  потім  з  кінця  розплутує  його).[/i]


[color="#ff0000"][b]ВЕРБОВАЯ  ДОЩЕЧКА,  ДОЩЕЧКА[/b][/color]
Вербовая  дощечка,  дощечка,
Ходить  по  ній  Насточка,  Насточка.

На  все  поле  леліє,  леліє,
Звідки  милий  приїде,  приїде.

Звідки  милий  приїде,  приїде.
Щось  Насточці  привезе,  привезе.

Червонії  чоботи,  чоботи,
Косівської  роботи,  роботи.

А  в  Косові  роблене,  роблене,
А  у  Львові  ношене,  ношене.

Як  Насточка  бувала,  бувала,
Вся  діброва  палала,  палала.

Ідіть,  дівки,  гасити,  гасити,
Цебром  воду  носити,  носити.

Скільки  в  цебриці  водиці,  водиці,
Стільки  в  дівках  правдиці,  правдиці.

Скільки  в  цебрі  дощечок,  дощечок,
Стільки  хлопцям  болячок,  болячок.

Скільки  в  решеті  водиці,  водиці,
Стільки  в  хлопцях  правдиці,  правдиці.


[b]А  ВЖЕ  ВЕСНА  СКРЕСЛА,  ТРАВИ  ЗЕЛЕНІЮТЬ[/b]
А  вже  весна  скресла,  трави  зеленіють,  трави  зеленіють,
А  на  Закарпаттю  могили  чорніють.


Чорніють  могили,  піском  висипані,  піском  висипані,
Там  лежать  герої,  що  за  волю  впали.

Що  впали  за  волю,  не  було  ріжниці,  не  було  ріжниці:
Жінки  брали  коси,  мужчини  рушниці.

Молоді  дівчата  рани  завивали,  рани  завивали,
Молодих  героїв  в  шпиталь  відправляли.

А  в  тому  шпиталю  –  ріжними  ліками,  ріжними  ліками...
Не  один  заплакав  гіркими  сльозами.

Не  одная  мати  питає  ворожки,  питає  ворожки:
"Чи  скоро  повернесь  синочок  з  дорожки?"

[b]Не  одная  жертва  за  Вкраїну  впала,  за  Вкраїну  впала  –
Слава  Україні!  Всім  героям  слава!
[/b]

[color="#ff0000"][b]А  МИ  ПРОСО  СІЯЛИ…*[/b][/color]
–  А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
Ой  дід-ладо,  сіяли,  сіяли.

–  А  ми  просо  витопчем,  витопчем.
Ой  дід-ладо,  витопчем,  витопчем.

–  А  чим  же  вам  витоптать,  витоптать,
Ой  дід-ладо,  витоптать,  витоптать?

–  А  ми  коней  випустим,  випустим,
Ой  дід-ладо,  випустим,  випустим.

–  А  ми  коней  переймем,  переймем.
Ой  дід-ладо,  переймем,  переймем.

–  А  чим  же  вам  перейнять,  перейнять,
Ой  дід-ладо,  перейнять,  перейнять?

–  Ми  шовковим  поводом,  поводом,
Ой  дід-ладо,  поводом,  поводом.

–  А  ми  коней  викупим,  викупим,
Ой  дід-ладо,  викупим,  викупим.

–  А  чим  же  вам  викупить,  викупить,
Ой  дід-ладо,  викупить,  викупить?

–  А  ми  дамо  сто  рублів,  сто  рублів,
Ой  дід-ладо,  сто  рублів,  сто  рублів.
–  Нам  не  треба  й  тисячу,  тисячу,
Ой  дід-ладо,  й  тисячу,  тисячу.

–  А  ми  дамо  дівчину,  дівчину,
Ой  дід-ладо,  дівчину,  дівчину.

–  А  ми  її  візьмемо,  візьмемо,
Ой  дід-ладо,  візьмемо,  візьмемо!

[i]*Записано    В.  Когут.  у  с.  Білоголови  Зборівського  р-ну  Тернопільської  обл.  від  Липак  Климентини,  1934  р.н.  .
[/i]


[color="#ff0000"]  [b]А  НАШ  ЖУЧОК*[/b][/color]
А  наш  жучок  дуже  ладний,
А  на  жучку  жупан  гарний/
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  пан  Біг  допоможе.

А  на  жучку  поясики,
Зав’язані  черевики.
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  пан  Біг  допоможе.

А  на  жучку  є  свитина
І  червоная  хустина.
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  пан  Біг  допоможе.


[color="#ff0000"][b]ХОДИ  ЖУЧОК  ПО  ДОЛИНІ[/b]
(гаївка-гра)[/color]

Ходи  жучок  по  долині,  
А  Жучиха  по  дервині.
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  Господь  допоможе.

А  у  того  Жученяти  
Та  сонечко  в  рученяті.

А  наш  Жучок  —  як  пан,  як  пан,
Купив  собі  жупан,  жупан.

А  наш  Жучок  невеличкий,
Купив  собі  черевички.

На  Жукові  жупанина,
Бо  наш  Жучок,  як  дитина.

А  хто  хоче  Жучка  грати,
Мусить  йому  паски  дати.
[i]
*Записано.  від  Павла  Лозинського  (1910  р.н.)  у  с.  Хоросно  Пустомитівського  р-ну  Львівської  обл.
 
[/i]
[color="#ff0000"][b]А  ВЖЕ  ВЕСНА  СКРЕСЛА,  ЩО  ТИ  НАМ  ПРИНЕСЛА?      [/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Дівчата:[/b][/color]
А  вже  весна  скресла,
Що  ти  нам  принесла?      (2)

А  я  вам  принесла
Парубоцьку  красу.      (2)

Парубоцька  краса  
В  болоті  мочена.      (2)

В  болоті  мочена,
У  калюжі  прана.      (2)

У  калюжі  прана,
На  терню  сушена.      (2)

На  терню  сушена,  
У  хліві  схована.      (2)

[color="#ff0000"][b]Хлопці:[/b][/color]
А  весна-весною.
А  дівка-дівкою.      (2)

Ходить,  світом  нудить,
Спідницею  крутить.      (2)

Крутить,  щоб  видати:  
Хочеться  віддати.      (2)

Дома  не  сидіти,
В  дівках  не  сивіти.      (2)

Покрить  головоньку,
Не  буть  дівчиноньков.      (2)

Дранов  нагавицев,
Стати  молодицев.      (2)

[b][color="#ff0000"]ОЙ  ПИТАЛА  МАТИ  ДОЧКИ,  ЧИ  САДИЛА  ОГІРОЧКИ[/color][/b]

Ой  питала  мати  дочки,  чи  садила  огірочки  –
 То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

Ой  садила-підливала  на  пень  фартух  розірвала  –
То  сію-звиваю,  то  чію-звиваю…

Ой  питала  мати  дочки,  чи  полила  огірочки  –  
То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

Ой  садила-підливала  на  пень  фартух  розірвала  –
То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

Ой  питала  мати  дочки,  чи  вже  в  бочках  огірочки
То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

[color="#ff0000"][b]БІЛА  ХУСТИНА  НА  ШТИРИ  РОГИ*[/b][/color]
Біла  хустина  на  штири  роги,
Кого  я  люблю  –  стелю  під  ноги.

–  Іди,  миленький,  досередини,
Най  ся  миленька  за  тобою  дивить.

Біла  хустина  на  штири  роги,
Кого  я  люблю  –  стелю  під  ноги.

–  Іди,  миленька,  досередини,
Най  ся  миленький  за  тобою  дивить.


[color="#ff0000"][b]БЛАГОСЛОВИ,  МАТИ!
Благослови,  мати,
Весну  накликати!
Весну  закликати,
Зиму  проводжати!

Весну  закликати,
Зиму  проводжати!
Зимочка  –  в  возочку,
Літечко  –  в  човночку.
[/b][/color]

[i]*7  Записано  від  фольклорного  колективу  у  с.  Почаєвичі  Дрогобицького  р-ну  Львівської  обл.[/i]

[color="#ff0000"][b]ДЕСЬ  ТУТ  БУЛА  ПОДОЛЯНОЧКА[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Десь  тут  була  подоляночка,
Десь  тут  була  молодесенька,
Тут  вона  впала,  до  землі  припала,
Личка  не  вмивала,  бо  води  не  мала.

Ой  встань,  встань,  подоляночко,
Обмий  личко,  як  ту  шкляночку,  
Возьмися  за  боки,  покажи  нам  скоки,
підскочи  до  раю,  бери  ту,  що  скраю.

[i](Дитячий  гурт  водить  хоровод  і  співає.  Посередині  гурту  «Подоляночка»  імітує  різні  дії:  припадає  до  землі,  вдає,  ніби  вмивається,  скаче,  «узявшись  за  боки»  і  вибирає  ту,  «що  скраю»).
[/i]

[color="#ff0000"][b]ТРАВКО-МУРАВКО…*[/b][/color]
Травко-муравко,
Чом  ти  чорна,  не  зелена?      (2)

Чи  тя  коні  притоптали,  притоптали,
Чи  тя  гуси  вискубали?            (2)

Мене  коні  не  доптали,  не  доптали,  
Мене  гуси  не  скубали.            (2)

А  на  мені  паняночки,  паняночки
Виводили  гагілочки.                (2)

Червоними  чобітками,  чобітками,
Золотими  підківками.              (2)
[i]
*  Записано  від  Греви  Анни  у  с.  Розжалів  Радехівського  району  Львівської  області.
[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ,  ВОРОТАР-ВОРОТАРЧИКУ[/b]
(гаївка-гра) [/color]
[i](Дівчата  стають  парами,  тримаючись  за  руки.  Перша  пара  піднімає  руки,  утворюючи  "ворота",  і  всі  проходять  попід  ними.  Пройшовши,  кожна  пара  і  собі  піднімає  руки,  пропускаючи  тих,  що  позад  неї.  Так  ідуть  «крізь  ворота»  і  співають).[/i]

–  Ой,  Воротар-воротарчику,  відчини  нам  воротонька!
–  А  що  там  за  пан  іде,  а  що  ж  там  за  дар  везе?

–  Веземо  тобі  в  дари  та  всі  пчолоньки  ярі.
–  За  дари  не  маємо,  за  дари  не  приймаємо.
–  Веземо  ти  дівоньку  та  в  рутянім  віноньку.
–  То  за  дари  маємо,  за  дари  приймаємо!

[color="#ff0000"][b]ЯГІЛ-ЯГІЛОЧКА*[/b][/color]
Ягіл-ягілочка,
Ягілова  дочка
Устала  ранесенько,
Вмилася  білесенько.

Ягіл-ягілочка,
Ягілова  дочка
Головоньку  чесала,
Квітами  ся  вбирала.

Ягіл-ягілочка,
Ягілова  дочка
Ой  на  вулицю  вийшла
Та  як  зоря  зійшла.

[i]*9  Записано.  від  фольклорного  колективу  у  с.  Почаєвичі  Дрогобицького  р-ну  Львівської  обл.
[/i]

[color="#ff0000"][b]ХОДИТЬ  КУПСА  ПО  РИНОЧКУ*[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ходить  Купса  по  риночку
Та  й  купує  писаночку.
Куп  си,  куп  си,  уродливий,
Куп  си,  куп  си,  чорнобривий,
Куп  си,  куп  си,  будеш  мати,
Що  дівчині  дарувати.

[i](Писанку  кладуть  на  якесь  підвищення  –  камінь,  горбочок  чи  купину.  Навколо  неї  ходять  хлопці  з  піднятими  топірцями  й  пильно  стежать,  щоб  хтось  її  не  вхопив.  Однак  знаходиться  відважний  і  хапає  писанку.  Хлопці  стараються,  щоб  смільчак  не  утік.  Але  коли  він  зуміє  вирватися  з  кола,  то  писанка  його.  Тепер  хтось  кладе  другу  писанку  –    і  гра  продовжується).

*Записано  у  с.  Крушельниця  Сколівського  р-ну  від  Ф.  С.  та  О.М.  Корчинських.[/i]

[color="#ff0000"]
[b]ТАМ  НА  СТАВІ,  НА  СТАВОЧКУ*[/b][/color]
Там  на  ставі,  на  ставочку
Там  плаває  сім  качочок.

Одна  другу  доганяє,
Кожна  свою  пару  має.

Та  дівчина  зажурилась,
Свою  пару  загубила.

Обізвався  Господь  з  неба:
–  Тобі  пари  ще  не  треба.

Обізвався  Господонько:
–  Не  журися,  дівчинонько.

Я  за  всіх  вас  пам’ятаю
І  для  тебе  пару  маю.

Там  у  лісі  є  дубочок,
Там  стоїть  твій  парубочок.

Йшла  дівчина  до  дубочка,
Натрапила  парубочка.

–  Ой,  дівчино,  де  ж  ти  росла,
Що  до  мене  сама  прийшла?

В  чім  тя  мати  викупала,
Що  мені  ся  сподобала?

Чи  в  барвінку,  чи  в  шалвії,
що  за  тобов  серце  мліє.

–  Ой  ти,  милий,  в  чім  купався,
 що  ти  мені  сподобався?  

–  Скупався  я  в  панській  рожі,  
аби  був  я  хлопець  гожий!

[i]*Записано  від  Катерини  Сусь  (1940  р.н.)  у  с.  Стільсько  Миколаївського  р-ну  Львівської  обл.[/i]

[color="#ff0000"][b]МИ  ГОЛУБКУ  УЛОВИЛИ*[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ми  голубку  уловили,
Всі  довкола  обступили.
Ти,  голубко,  чого  тужиш,
Вибирай  си,  кого  любиш?

[i](Дівчата  і  хлопці,  взявшись  за  руки,  ідуть  з  піснею  по  колу.  В  середині  кола  стоїть  дівчина  –  Голубка.  Після  закінчення  куплету  вона  вибирає  собі  з-поміж  хлопців  коханого.  При  повторенні  пісні  вже  хлопець  вибирає  собі  Голубку.  Таким  чином  створюється  друге  коло,  яке  рухається  в  протилежний  бік.  Після  кожного  повторення  всі  зупиняються  і  з  початком  пісні  ідуть  в  протилежний  бік).
[/i]

[color="#ff0000"][b]ОЙ  ЗАЦВІЛИ  ФІЯЛОЧКИ[/b][/color]
Ой  зацвіли  фіялочки,  зацвіли,
аж  ся  гори  з  долинами  покрили.

Збирала  їх  Марусенька  знизенька,
а  за  нею  їй  батенько  зблизенька.

–  Не  ходи  ти,  мій  батенько,  за  мною,
не  люба  ми’  бесідонька  з  тобою.

Ой  зацвіли  фіялочки,  зацвіли,
аж  ся  гори  з  долинами  покрили.

Збирала  їх  Марусенька  знизенька,
а  за  нею  їй  матінка  зблизенька.

–  Не  ходи  ти,  моя  мамцю,  за  мною,
нелюба  ми’  бесідонька  з  тобою.

Ой  зацвіли  фіялочки,  зацвіли,
аж  ся  гори  з  долинами  покрили.

Збирала  їх  Марусенька  знизенька,
а  за  нею  їй  миленький  зблизенька.

–  Ой  ходи  ж  ти,  мій  миленький,  за  мною,
люба  мені  бесідонька  з  тобою.

[i]*    Записано  у  м.  Дрогобичі  від  Л.В.  Кикавець.
[/i]

[color="#ff0000"][b]ОЙ  У  ЛЬВОВІ  РАНО-ЗРАНКУ*[/b][/color]
Ой  у  Львові  рано-зранку
Ходять  хлопці  по  ярмарку.

Один  хлопець  конем  грає,
А  на  руці  перстень  сяє.

А  на  руці  перстень  сяє,
Із  кишені  хустка  має.

Із  кишені  хустка  має,
Він  до  скрипки  промовляє:
–  Скрипко  моя  золотая,
Струни  мої  шовковії!

А  сьогодні  на  ярмарці
Заграйте  ми  штири  танці.

Бо  дівчина  моя  ходить,
Сама  перша  танець  водить.

[i]*  Записано  у  с.  Грусятичі  Жидачівського  р-ну  від  Г.І.  Бесараба.[/i]


[color="#ff0000"][b]ОЙ  У  ПЕРЕПІЛКИ  ТА  ГОЛІВКА  БОЛИТЬ[/b]
(гаївка-гра)[/color]

[i](У  колі  «перепілочка»  імітує  все,  про  що  співається  у  гаївці.  Врешті  у  гру  вступають  парубки  –  «старий»  і  «молодий»).
[/i]
Ой  у  перепілки  та  голівка  болить.

Приспів:
Ти  ж  моя,  ти  ж  моя  перепілочка,
Ти  ж  моя,  ти  ж  моя  сизокрилая!

Ой  у  перепілки  та  плечиці  болять.
Ой  у  перепілки  та  рученьки  болять.
Ой  у  перепілки  та  колінця  болять.
Ой  у  перепілки  та  спинонька  болить.

Ой  у  перепілки  та  старий  чоловік.
Із  комори  йде  і  нагайку  несе.
Нагайку  несе,  бородою  трясе.
А  у  перепілки  молодий  чоловік.
Із  базару  йде,  черевички  несе.


[color="#ff0000"][b]ОЙ  ПОСАДИМ  ГРУШЕНЬКУ[/b][/color]
Ой  посадим  грушеньку  –  
Гай  буде,  гай.
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)

Ой  виросте  грушенька  –  
Гай  буде,  гай.
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)

Ой  паліє  грушенька  –
Гай  буде,  гай!
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)

Ой  рясніє  грушенька  –  
Гай  буде,  гай!
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)


Ой  потрясем  грушеньку  –  
Гай  буде,  гай!
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)


[color="#ff0000"][b]ОЙ,  ДАНЧИКУ,  БІЛОДАНЧИКУ![/b][/color]
Ой,  Данчику,  Білоданчику!
Поплинь,  поплинь  по  Дунайчику,
Росчеши  косу  русу,
І  чорненькі  брівця:
Ти  возьмися  за  під  боки,
Покажи  свої  скоки,
Ти  возьмися  за  під  вижки,
Шукай  собі  товаришки,
Вибери  собі  другу
З  калинового  лугу.

[color="#ff0000"][b]ОЙ  НЕ  ХОДИ,  КАЧУРО́НЬКУ,  В  ГОРОХО́ВІМ  ВІ́НКУ[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ой  не  ходи,  качуроньку,  в  гороховім  вінку,  в  гороховім  вінку,
Вибирай  си,  качуроньку,  щонайкращу  дівку,  щонайкращу  дівку.

Не  казала  мені  мати  кралі  вибирати,  кралі  вибирати.
А  казала  мені  мати  сиротоньку  взяти,  сиротоньку  взяти.

–  Теши,  сину,  ясенину  –  буде  добре  клиння,  буде  добре  клиння.
Бери,  сину,  сиротину  –  буде  господиня,  буде  господиня.

–  І  та  файна,  і  та  файна,  і  та  непогана,  і  та  непогана.
Межи  ними  Марусенька  як  намальована,  як  намальована!

[i](У  дівочому  колі  ходить    підліток-«качурик»  у  «гороховім»  вінку  і  під  час  співу  надивляється  собі  «найкращу  дівку».  Коли  спів  завершується  пара  покидає  коло.  Гаївка  починається  спочатку  уже  з  іншим  «качуриком»).
[/i]

[color="#ff0000"][b]ОЙ  НА  ГОРІ,  НА  ГОРБОЧКУ*[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Ой  на  горі,  на  горбочку
Стоїть  церква  на  видочку.

Коло  неї  ростуть  квіти,
Ходять  старші,  ходять  діти.

Ходять  хлопці  і  дівчата,
Українські  соколята.

Хоч  ягілка  невесела,
Заспіваймо,  міста,  села.

Най  почують  з  могил  тії
Стрільці  наші  січовії.

Най  воскресне  Україна,
Сріблом-злотом  замаїна.

Най  приведе  за  собою.
За  рученьку  добру  долю.

Нарід  її  привітає,
"Ще  не  вмерла  заспіває".

Най  почують  усі  люди,
Що  колись  весело  буде.

Ще  не  вмерла  тая  слава,
Що  сімсот  літ  в  степу  спала.[/color]
[/b]
[i]*Записано  у  с.  Нем’яч    Бродівського  р-ну  Львівської  обл.  від  Олійник  Олени,  1927  р.н..  Нотна  транскрипція  М.  Вовк.  Варіант  записів  із  Козівського  р-ну  Тернопільської  обл..
[/i]

[color="#ff0000"][b]ДЕСЬ  ТУТ  БУЛА  ЦАРІВНА**[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Десь  тут  була  царівна,  царівна,  царівна,
десь  тут  була  царівна,  царівна  молода.

Царівно,  бійся  відьми  злої,  відьми  злої,  відьми  злої,
царівно,  бійся  відьми  злої,  відьми  злої.

Аж  тут  прийшла  та  відьма  зла,  відьма  зла,  відьма  зла,
вона  царівну  приспала,  приспала,  приспала.

Аж  ось  прийшов  царевич,  царевич,  царевич,
аж  ось  прийшов  царевич,  царевич  молодий.

І  поцілунком  розбудив,  розбудив,  розбудив,
і  поцілунком  розбудив  царівну  молоду.

І  всі  кричали  «слава»,  «слава».  «слава»,
І  всі  кричали  «слава»  тій  парі  молодій!

[i](Гаївка-гра  виконується  з  дійовими  особами  в  колі  –  на  початку  «царівна»,  потім  «відьма»,  а  далі  «царевич»  -  вони  ілюструють  усе  те,  про  що  співається  у  гаївці).
[/i]
[color="#ff0000"][b]ВЖЕ  ДЗВІНОЧОК  КЛИЧЕ  НАС…**[/b]
(гаївка-руханка)
[/color]
Вже  дзвіночок  кличе  нас:
До  забави  час,  час,  час.
Затанцюймо  раз,  два,  три,
Заспіваймо  –  я  і  ти.

Рученьками  хлоп,  хлоп,  хлоп,
Ніженьками  топ,  топ,  топ.
Вліво  –  раз,  вправо  –  два,
В  нас  забавонька  нова!

[color="#ff0000"][b]ГЛЯНЬТЕ,  ДІТИ,  ГЛЯНЬТЕ,    ЛЮБІ…**[/b]
(гаївка-гра)
[/color]
Гляньте,  діти,  гляньте,  любі  –  
Щось  сидить  там,  у  норі…
Довга  в  нього  борода
І  велика  голова…

Гляньте,  діти,  гляньте,  любі  –  
Щось  там  вилізло  з  нори…
Довга  в  нього  борода
І  велика  голова…

[color="#ff0000"][b]«КУ-КУ»,  «КУ-КУ»,  ЧУТИ  В  ЛІСКУ…**[/b]
(гаївка)
[/color]
Ку-ку,  ку-ку,  чути  в  ліску,
Ходім  співаймо,  радо  вітаймо
Божу,  Божу,  Божу  весну.

Ку-ку,  ку-ку,  птичко  мала.
Ти  нам  співала,  правду  сказала,
Зникла,  зникла,  зникла  зима.

Ку-ку,  ку-ку,  чути  в  ліску.
Гаєм-поточком,  бором-лісочком
Голос,  голос,  голос  гуде!

[color="#ff0000"][b]-ХРИСТОС  ВОСКРЕС!
-ВОІСТИНУ  ВОСКРЕС!
[/b]
[/color]

[i][b]**Мамині  гаївки,  співані  з  голосу  Вовк  Лідії-Надії  Михайлівни  (Львів,  1936  р.н.)[/i][/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786597
дата надходження 08.04.2018
дата закладки 08.04.2018


Віктор Ох

ЯК ВИШИВАНКА – УКРАЇНА (V)

Слова  ̶  Ніна  Третяк  
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=9gAnl1yEnrU[/youtube]
--------------------
Як  вишиванку  одягаю  –  
Мамину  ласку  відчуваю.
У  ній,  простій,  –  скарби  безцінні  ,
У  ній  –  молитва  України.
З  любов’ю  мама  вишивала,
До  нитки  нитку  підбирала.
На  щастя,  долю,  на  кохання  
Благословляла  вишивання.

   Приспів:
       Ой,  вишиванка,  вишиванка,
       Найкраща  в  світі  одяганка.
       Синам  і  дочкам–всій  родині  –  
       Як  вишиванка–Україна!

Як  вишиванку  одягаю–  
Коріння  роду  відчуваю.
Свою  глибинність  і  породу,
Незламний  дух  свого  народу.
На  вишиванці  сонце  грає,
Та  вишиття  не  вицвітає,
Як  оберіг,  як  одкровення  ,
Як  мамине  благословення.

Приспів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785907
дата надходження 03.04.2018
дата закладки 04.04.2018


Патара

Жінка що вірить в дива

Жінка  що  прагне  любові,
Нею  і  марить,  і  снить,
Ніжність  плекає  у  слові,
Вічністю  сповнює  мить.
Жінка  в  очах  у  якої
Запросто  вміститься  світ,
Душу  господнього  крою
Носить  уже  стільки  літ.
Диву  дивуються  люди:
Чом  вона  заміж  не  йде?
Скільки  чекати  ще  буде  
Те,  що  не  знайде  ніде?
Жінку  цю  не  зрозуміє
Той,  хто  в  житті  не  любив,
Зрадив  колись  своїй  мрії
І  не  чекав  більше  див.
Жінку  цю  переконати
В  тім  що  вона  не  права
Не  намагайтеся  навіть.
Жінка  ця...  вірить  в  дива.



 

 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785168
дата надходження 30.03.2018
дата закладки 30.03.2018


Шон Маклех

Те, що існує

                                             «Мертва  лава,
                                                 Схололі  зорі,
                                                 Вугіль  та  діамант
                                                 Чи  раптові  народини
                                                 Метеорів…»
                                                                                   (Шеймас  Гіні)

Те,  що  існує
(Бодай  на  мить)
Снить,
А  буття  колюче  наче  ожина
І  таке  ж  темне  –  до  синяви,
А  буття  наче  дзвін  голосне,
Наче  темрява  незбагненне,
Наче  небуття  довершене.  Наче.  
Те,  що  існує
Перевтілюється-перетворюється:
Дерево  стає  каменем,
Камінь  –  піском,  живе  –  мертвим,
Мертве  –  живим,  пісня  –  мовчанням,
Метеор  –  спогадом,  Я  –  порожнечею,
Порожнеча  –  душею.  Все.  Перевтілюється.
І  може  навіть  в  святого  Колум  Кілле  
Синя  борода  виросте,
Бо  всі  ми  лише  метеори
У  цій  забаві  перевтілень  Неба:
Перевтілень  нескінченності
У  скляну  кулю  алхіміка,
Яку  ховає  до  шухляди  
Нікчема  монах  на  ім’я  Неминучість.
До  шухляди  зробленої
Зі  зрубаної  берези  –  
З  дерева  плачу.
Якщо  вже  так  вам  хочеться
Витесати  мені  плаху  або  домовину,
То  змайструйте  її  з  берези
І  прикрасьте  лохиною.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784028
дата надходження 23.03.2018
дата закладки 24.03.2018


М.С.

Ти сидиш на своєму дивані.

Ти  сидиш  на  своєму  дивані,
Мені  дивишся  прямо  у  очі.
Карі  в  Тебе  вони,  незрівнянні,
Потонути  у  них  дуже  хочу.

Голос  Твій  я  хотів  би  почути,
Лиш  живий,  а  не  той...  в  телефоні.
І  від  інших  людей  відпочити,
У  матусі  природи  на  лоні.

Доторкнутись  до  ніжної  шкіри,
По  звабливих  пробігтися  формах.
Не  діждусь,  певно,  тої  я  миті,
Щоб  зробити  це  вже  було  можна.

Свіжим  сіном  встелити  нам  постіль,
Ніжно,  ніжно  Тебе  обійняти.
У  цілунках  забути  про  Сонце,
І  кохати,  кохати,  кохати.

Біля  річки  удвох  прогулятись,
І  росу  позбивати  у  полі.
Та  на  жаль,  я  Тебе  тільки  бачу,
На  світлинах  в  своєму  смартфоні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783767
дата надходження 22.03.2018
дата закладки 22.03.2018


Ганна Верес

Весняне

То  не  клаптик  неба  ліг  до  ніг  –
Пролісків  синенькі  оченята,
Мов  святий  для  лісу  оберіг,
Без  якого  ні  весни,  ні  свята.

Ті  дарунки  неба  для  весни
Принесли  вівсяночки  на  крилах,
Співом  своїм  дивно-голосним
Шлях  для  неї  широко  відкрили.

Вже  налився-набубнявів  клен,
Розродились  котиками  верби,
Кожен  з  них  пухкенький,  мов  тюлень,
Та  не  льоду  –  сонечка  їм  треба.

Ще  земля  не  хоче  парувать,
Хоч  теплу  давно  вона  радіє,
А  коли  проклюнеться  трава,
Трударі  вже  візьмуться  до  діла.
22.02.2018.

Ганна  Верес  (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782192
дата надходження 14.03.2018
дата закладки 14.03.2018


М.С.

А сьогодні вже справжня весна.

А  сьогодні  вже  справжня  весна,
Так  раптово  теплом  потягнуло,
Із  дахів  потекла  вже  вода,
І  морозу,  як  ніби  й  не  бу́ло.

Через  день,  через  два  ручаї,
У  великі  зберуться  потоки,
Оживуть  і  поля,  і  гаї,
І  пташиний  почуємо  тьохкіт.

Перше  свято  скоро  весни,
Що  ж  коханим  своїм  дарувати?
Первоцвіти  якраз  підійшли,
Але  краще  нам  їх  не  зривати.

На  галявину  краще  піти,
І  на  пам'ять  зробити  світлину,
Нам  природу  всім  слід  берегти,
Щоб  зосталась  і  внуку,  і  сину...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780662
дата надходження 06.03.2018
дата закладки 06.03.2018


Witer

Зима скувала…

Зима  морозом  нібито  уста  мої  скувала
Мовчу,  і  не  летять  тобі  вірші
Але  моя  любов,  яка  одного  разу  запалала
Так  само  сильно  гріє  у  душі

Так  само  серце  від  думок  про  тебе  сильно  б’ється
Так  само  сни  про  тебе  довго  в  пам’яті  живуть
Фантазія  й  уява  –  мені  реальністю  здається
І  кожну  мить  з  тобою  –  ніби  скарб  я  бережу

Напевне  за́вжди  буду  дивуватись
Яка  глибінь  твоїх  очей  й  краса
Не  зможу  я  сповна  намилуватись
В  них  сонця  сила  й  нескінченна  в  них  весна!...

Ти  вчора  бу́ла  мов  троянда  –  ніжно–пелюсткова
Твій  аромат  –  за  сотні  миль  зворушує  серця
У  тобі  щастя  –  мов  мелодія  ранкова
О  квітко  дивовижна,  ти  дарунок  від  Творця!

На  все  життя  тобою  можна  захопитись
Твій  погляд  –  нових  сил  і  радості  дає
Хай  за́вжди  із  тобою  буде  Бог,  про  це  буду  молитись
Той  хто  тебе́  кохає    –  вже  щасливий  є!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780237
дата надходження 04.03.2018
дата закладки 04.03.2018


Наталя Данилюк

А дід пішов…

А  дід  пішов  за  обрії  орати,
Мов  не  на  вічність,  а  на  день  чи  два…
Розгріб  турботи  звичні  біля  хати,
Із  вилами  пройшовсь  біля  хліва.

Напхав  у  ясла  сіна,  щоб  корова
Під  вечір  не  урвала  молока.
Поправив  у  печі  тоненькі  дрова  –
Й  рудий  огень  урізав  гопака!

В  думках  розклавши  наміри  по  буднях,
Поворкотів,  що  молодь  вже  не  та,
Що  їм  би  тільки  спати  до  полудня,
І  усміхнувся…  Ох,  літа-літа.

Бо  що  йому,  старому,  ждати  смерті,
Якщо  життя  тримає  на  плаву?
Ще  сили  є,  аби  кути  підперти.
А  молоді́?  Нехай  ще  поживуть.

Отак  собі  у  роздумах  і  праці
Провадив  день  старенький  чоловік…
А  світ  гудів  мільярдами  вібрацій,  
Які  зливались  ув  один  потік.

Зима  лежала  біла  і  кудлата,
Коли  побрів  за  овид  сивий  дід…
І  вікнами  заплаканими  хата
Йому  охрипло  застогнала  вслід.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780135
дата надходження 03.03.2018
дата закладки 04.03.2018


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.03.2018


Шон Маклех

Зелений плащ волоцюги

               «Шістьох  я  побачив  навпроти  опочивальні.
                   Вони  мають  золоте  волосся  і  зелені  плащі,
                   Що  скріплені  зі  споду  оливними  фібулами.»
                                                                         (Скела  «Руйнування  Дому  Да  Дерга»)

Я  хотів  би  сьогодні  (дивлячись  у  синяву)
Або  в  майбутньому,  або  в  минулому
Покласти  до  кишені  іграшку-сонце
І  босими  ногами  йти  легкою  ходою
Узбіччям  Галактики  (де  порожньо),
(Де  настільки  порожньо,  що  здається,
Що  це  не  простір,  а  шмат  Нірвани,
Що  це  не  я,  а  бородатий  Будда,
Що  це  не  Галактика,  а  Дерево  Бодхі,
На  яке  повісили  зірки-ліхтарики).
Я  хотів  би  вчора  (споглядаючи  тіні)
(Серед  тихої  години  минувщини)
Погладити  кудлатого  кота-муркотайла,
Якого  чомусь  господар  назвав  Часопростір
(Мур-мур  серед  мурів  –  пісня  Вічності),
І  хвіст  який  тягнеться  в  нескінченність,
А  ви  казали,  що  Всесвіт  –  це  м’ячик
Яким  бавляться  діти-монахи
У  кляшторі  Вічної  Невчасності.
Я  хотів  би  завтра  (слухаючи  годинник)
(коли  воно  ще  не  стало  «сьогодні»)
Зрозуміти,  що  вода  прозора  –  
Її  так  багато  у  Всесвіті  (такому  закрученому)
І  трохи  в  моєму  горнятку  (кава),
Що  здається  –  навіть  мені  –  Неприкаянному:
Все  наповнює  аромат  свіжості
І  сама  Порожнеча  –  це  флуктуація  свіжості
(Сопілка,  що  грає  сама  по  собі).  
А  ви  думали,  що  я  апостол
Якоїсь  дивакуватої  віри:
О,  як  ви  помилялися.  Як…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780053
дата надходження 03.03.2018
дата закладки 03.03.2018


Юхниця Євген

Зупинився, кликав мрію і чекав

На  Берлін  в  автосалон  у  неголодному  сторіччі
Назбирав  Макар  грошей  на  оригінальний  «Майбах».
Пів  житття  він  уявляв,  як  паркує  на  узбіччі
Тільки  в  нього,  неповторну-нешаблонну  автобайку!
...Й  ось  -  в  салоні  !  ...Й  розуміє,  що  й  оце  –  авто́  -  як  всі...
Ті  ж  колеса  ...ще  блискучі  до  грунтівки  на  Хмельницький.
Ті  ж  мілки  бічні  люстерки.  А  коли  водійськи  сів  -
Не  знайшов  там  мрій  благанних,    щонічни́х-десятирічних.

...Рік  уже  в  берлінськім  барі,  накопичене  –  спускає.
З  нього  втричі  беруть  меньше,  і  спочатку  умовляли,
Що  зневіра  в  чомусь  –  привід  роздивитися  принаймі
Інші  їздалки,  чи  яхти,    що  зійшли  на  п,єдестали...
...Та  Макар  в  куточку  бару  кликав  мрію,  і  чекав,
Поки  те,  що  уявлялось  –  закермує  до  кутка́.

03.03.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780011
дата надходження 03.03.2018
дата закладки 03.03.2018


Юхниця Євген

В наручниках приличья

Боль  притупляется  -  любая,
Когда  ...надолго  иль  навечно.
Украв,  уходят  расхлебаи
С  инструкторами  скоротечий.
...А  ты,  в  наручниках  приличья
С  расколотым  бетонным  сердцем
Поёшь,  раскрывшись,  о  двуличьи
Любви,  мечты  и  грёз  важнецких.

02.03.2018г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779841
дата надходження 02.03.2018
дата закладки 02.03.2018


Сіроманка

Ірина Вовк. "СОТНІ, ЩО ЙДЕ У НЕБО…"

   [b][i]По  Небесній  Сотні  9  днів
[/i][/b]
…Не  гасне,  не  вмира  –  витає  Дух  Свободи,
На  Світло  наверта,  де  ве́рші  голубі…
Вкраїнці  –  не  раби!..  Ми  –  правнуки  народу,
що  волю  здобував  в  кривавій  молотьбі.  

Ярій,  душе  моя  –  бо  буде  бій  кривавий,
Утишся,  не  щеми,  вселенськая  журо!
Підуть  з  життя  Сини…  Умруть  не  ради  слави,
А  за  Любов  святу,  що  серце  вберегло.

…Почезне  тіло  враз,  спаде  з  очей  омана,
Окропить  весь  Майдан  кривавая  яса  –  
Сто  змовлених  «прощай»,  та  Смертю  Смерть  попрана,
Сто  криків,  сто  зітхань  розірвуть  Небеса.

Спасенна  та  земля,  де  впала  кров  невинна.
На  сум  родинних  хат  зійде  Душа  Жива.
«Батьки…  Сини…  Брати…»    -  і  мовкне  Україна…
І  молиться  з  небес  Пречиста  Покрова.  


[i]28  лютого  2014,  на  дев'ятий  день  по  Кривавому  Майдані

[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777708
дата надходження 18.02.2018
дата закладки 18.02.2018


Наталя Данилюк

Прошу, прийди… (закликання весни)

Прошу́,  прийди  полоскотати  нерви
Зарозумілій  тітоньці-зимі,
Бо  вже  душа  вичерпує  резерви,
Очікуючи  життєдайних  змін…

Бо  вже  крило,  обшарпане  вітрами,
Забуло  смак  дзвінкої  висоти.
О,  ці  скупі  холодні  панорами
І  цей  полинний  присмак  гіркоти!..

Прийди  й  поруш,  розколихай,  роздмухай,
Перетряси  крізь  сито,  як  муку́.
Вже  нишком  наслухаю  краєм  вуха
Твою  джерельну  музику  п’янку!

Вже  чую  запах  пролісків  у  лісі,
Хоч  березня  не  видно,  та  дарма,
Відхлипує  бурульками  на  стрісі
Капризна  і  ображена  зима.

Тож  на  медове  сонце  не  скупися,
Бо  зачекавсь  на  нього  білий  світ!
Скрипить  у  полі  срібна  колісниця  –
Вантажить  лютий  клунки  снігові.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776793
дата надходження 13.02.2018
дата закладки 13.02.2018


Світлана Моренець

ДВОМА РЯДОЧКАМИ - 3

***
Буває  й  сильний,  а  не  тільки  кволі,
зламається  в  невідворотних  жорнах  долі.

***
Не  зміниш  долю  люттю  і  злобою,
якщо  вона  й  знущалась  над  тобою.

***
Бездумно  ліпиш  іншому  тавро  –
до  тебе  швидко  вернеться  воно.

***
Зачепиш  ненароком  друга  гідність  –
побачиш,  на  яку  він  здатний  підлість.

***
Ні  сан  високий,  ні  великі  гроші
не  куплять  репутацію  хорошу.

***
Чим  вищої  вершини  досягаєш  ти,
тим  болячіше  буде  з  неї  падати.

***
Лиш  та  душа  світліші  вдіне  шати,
що  вміє  людям  помилки  прощати.

***
Тим,  хто  отримав  дар  –  кохати,
підвищено  тариф  розплати.

                                         5.02.2018  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775258
дата надходження 05.02.2018
дата закладки 05.02.2018


Witer

Королева

Я  бачу  те́бе  зовсім  не  такою
Для  ме́не  –  королева  ти,  в  реальності  і  у  фантазії  моїй
У  тілі  грація,  із  неповторною  красою
Мистецтва  витвір  -  кожен  рух  є  твій

Я  дозволяю  со́бі  те́бе  уявляти
В  розкішному  вбранні,  й  при  полум’ї  вогню
І  мрія  є  -  з  тобою  танцювати
Тримати  міцно  й  ніжно  руку  й  талію  твою

В  твоїх  очах  –  чи  проти  них  можливо  устояти?
В  них  дивовижна  й  незбагненна  глибина
Поди́влюся  -  і  може  мови  дар  відняти
Шедевр,  картина  неосяжна  та  проте  жива

Тепло  руки  твоєї  –  перехоплює  дихання
Весна  і  сонце  вмить  буяє  у  душі
В  тобі  самій  є  джерело  кохання
Тому  про  тебе  пишуться  самі́  вірші

Твоя  душа  –  із  всесвіту  усього  глибиною
Поради  тво́ї  –  надихають  далі  йти
З  тобою  поруч  –  мов  з  криницею  води  живої
Один  ковток  –  і  повний  сил  нових  
 
О  дивовижна!  Я  не  тільки  все  це  уявляю
Реальності  й  фантазії  де  є  межа?
Такою  бачу  я  тебе́,  ти  є  такою  –  знаю
Ти  витвір,  чудо    є  Величного  Творця!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773437
дата надходження 26.01.2018
дата закладки 26.01.2018


Сіроманка

ДРУГИЙ СВЯТВЕЧІР або «ГОЛОДНА КУТЯ». ВОДОХРЕСТЯ

Напередодні  Водохрестя  святкує  Господиня-Україна  [color="#ff0000"][b]«Голодну  Кутю»[/b],  [/color]так  як  і  на  [color="#ff0000"][b]Святвечір  [/b][/color]удень  українська  спільнота  нічого  не  їсть  –  постить.
Сяде  за  [color="#ff0000"][b]«другу  Свят-  Вечерю»[/b][/color]  лише  тоді,  коли  засяє  вечірня  зоря.  Подасть  на  стіл  пісні  страви  –  смажену  рибу,  вареники  з  картоплею  чи  капустою,  гречаники  на  олії,  кутю  та  узвар.
По  вечері  діти  проганятимуть  Кутю:  вибігатимуть  з  хати  і  паліччям  битимуть  знадвору  в  причільний  кут  –  
[color="#ff0000"][i]
[b]«Тікай,кутя,із  покуття,  а  узвар  –  іди  на  базар,
Паляниці,  лишайтесь  на  полиці,
А  Дідух  –  на  теплий  дух,  щоб  покинути  кожух»![/b][/i]
[color="#ff0000"][/color][/color]
Уже  геть  увечері,  як  стемніє,  Господарі  виносять  з  хати  дідуха  і  палять,  пускають  «на  теплий  дух».  Горить  дідух,  а  з  ним  втрачає  сили  люта  Зима…
На  Голодну  Куту  біля  церкви    святять  воду.  Глечики  з  водою  квітчають  сухими  васильками,  аби  «Бог  милував  від  злої  напасті».  Вода,  освячена  в  надвечір’ї  Богоявлення  –  «вечірня  вода»  за  народним  повір’ям  «згідлива  на  всяке  лихо».
Після  вечері  сім’я  кладе  свої  ложки  в  одну  миску,  а  зверху  –  хлібину  («най  хліб  ся  родить»).  А  чия  ложка  вночі  «сама  перевернеться»,  той  помре.
Дівчата  на  Голодну  Кутю  ворожать:  збирають  зі  столу  ложки  після  вечері  і  йдуть  на  поріг  тарабанити  ними,  «де  пес  забреше,  туди  заміж  піду»!
Господиня-Україна  в  цей  вечір  щедрує:

[color="#ff0000"][b][i]«-  Пане  господарю,  чи  спите,  чи  чуєте,
Чи  дома  ночуєте?
Чи  скажете  щедрувати,  свій  дім  звеселяти?
*[/i][/b]
[/color]
«Ой  на  леді,  на  Йордані
Святять  воду  три  янголи.
Йордан  воду  розливає.
Ворон  –  коні  напуває.
Там  орися  біль  білила,
Рум’янеє  личко  мила,
До  місяця  говорила:

-  Ой  місяцю,  місяченьку,
Освіти  ми  криниченьку,
Ой  нема  ким  дати  знати
Їдь,  батеньку,  біль  збирати.
Батенько  ся  відмовляє:
«Я  не  піду,  не  поїду,
В  мене  сани  не  складані,
Ворон-коні  не  ковані».

-  Ой,  місяцю,  місяченьку,
Освіти  ми  криниченьку,
Ой  нема  ким  дати  знати
Їдь,  братічку,  біль  збирати.
Братічок  ся  відмовляє:
«Я  не  піду,  не  поїду,
В  мене  сани  не  складані,
Ворон-коні  не  ковані».

-  Ой,  місяцю,  місяченьку,
Освіти  ми  криниченьку,
Ой  нема  ким  дати  знати
Їдь,  миленький,  біль  збирати.
Милий  ся  не  відмовляє:
«А  я  піду,  я  поїду,
В  мене  сани  поскладані,
Ворон-коні  поковані  –  
Буде  Христа  на  Йордані»!

Ще  за  тиждень  перед  Водохрестям  парубоча  громада  прорубувала  на  річці  ополонку,  випилювала  з  льоду  великий  хрест,  ставила  його  над  ополонкою  і  обливала  буряковим  квасом,  аби  був  червоним.  Біля  хреста  будувала  льодяний  престол,  оздоблювала  аркою  ялинкових  та  соснових  гілок  «царські  врата».
«Опівночі  з  18  на  19  січня  вода  в  ріках  хвилюється,  то  за  повір’ям  «нечиста  сила»  проти  «чистої»  бунтує,  а  заправляє  тою  «нечистою»  сам  Водяник,  «бісів  батько»,  що  зимує  під  льодом,  тоді  як  всякій  добрій  людині  відомо,  що  звичайні  собі  чорти,  ось  ті,  що  повсюди  ведуться  у  хрещеного  люду,  морозу  бояться  і  на  зиму  з  рік  вибираються…  А  щоб  вигнати  Водяника  треба  найняти  молебень  і  відслужити  над  ополонкою  водосвятіє».*
Ранком  -  «на  Йордан»  (за  християнським  календарем  «на  Богоявлення  Господнє»)    -  у  церкві    -  богослуження.  По  службі  Божій  весь  народ  іде  на  річку  до  хреста.  Попереду  дерев’яний  церковний  хрест  несуть  і  хоругви,  хор  співає  «Голос  Господній…»,  за  хором  –  священик  прикладає  золотий  хрест  до  чола.
«Після  недовгої  відправи  священик  занурює  в  ополонку  хрест,  а  хор  в  цей  час  гримить  «Во  Йордані  крещающуяся  Тобі,  Господи…».  Хрест  у  воді  –  для  «нечистої  сили»  погибель,  тому  всі  чорти  вистрибують  з  річки,  а  з  ними  і  сам  Водяник,  і  перебувають  на  землі  до  того  часу,  аж  поки  котра  з  жінок  не  прийде  до  ополонки  білизну  прати.  Коли  брудна  білизна  опуститься  у  воду,  то  разом  з  нею  попірнають  і  всі  чорти,  що  на  землі  мерзли.  Тому  бабусі  колись  не  дозволяли  своїм  невісткам  прати  білизну  ще  цілий  тиждень  по  Йордані,  щоб  більше  вигибло  нечистої  сили  від  водосвятських  морозів».*
Коли  вже  воду  освячено,  люди,  що  оточили  річку  барвистим  колом  розступаються,  підходять  до  ополонки  і  черпають  глечиками  воду.  «Водицю-Йорданицю»  бережуть  через  увесь  рік,  бо  то  жива  вода,  а  п’ють  її,  «аби  хвороби  не  боятися  і  міцнішими  бути».
Хлопці-молодці  купаються  в  ополонці,  а  дівчата  щедрують:

[i]«Йордан,  Йордан,  Йорданиця,
Там  Пречиста  воду  брала,
Своє  дитя  напувала».
[/i]
Дівчата  вмиваються  в  «йорданській»  водиці,  «щоб  були  рум’яні  лиця».  Господиня-Україна  веде  українських  дівчат  до  ополонки,  «аби  сі  умили  та  красно  налили».
Після  обряду  водосвяття  та  пов’язаних  з  «йорданською»  водою  ритуалів,  люди  вертають  до  своїх  осель.  Священик  ходить  по  селу  і  кропить  святою  «водицею-йорданицею»  кожну  оселю,  «щоб  до  людей  у  двір  приходило  тільки  щастя,  щоб  обминали  їх  нечисті  сили  зла».**

Вертаючи    до  хати,  ворожать  на  погоду:  якщо  на  Водохрестя  день  ясний,  сонячний,  то  хліба  на  цей  рік  будуть  чисті.  Коли  ж  понурий,  або  небо  плаче  хмарами  –  у  хлібі  буде  багато  «сажки»  («зони»).  Якщо  на  Водохрестя  дерева  покриті  памороззю,  то  навесні  у  відповідний  день  тижня  треба  сіяти  ярину:  «вродить,  як  гай»!
Ладнається  святочний  обід.  Перед  обідом  п’ють  свячену  воду.  Між  людей  ходить  таке  повір’я,  що  в  день  Водохрещ  вода  перетворюється  на  вино:

[i]«Зажурилися  буйнії  гори,
Що  не  зродили  жито,  пшеницю,
Але  зродили  зелене  вино.

Гречная  панна  його  стерегла,
Та,  стережучи,  спати  лягла.
Гей,  десь  узялися  дрібні  пташеньки,
Та  й  обдзьоба́ли  зелене  вино.[/i]

[i]-  Ей,  гиля-гиля  білі  пташеньки,
Не  обдзьобуйте  зелене  вино,
Бо  мені  треба  вина  багато.

[color="#ff0000"]Маю  сестрицю  –  на  відданицю,
Маю  братічка  –  на  оженічку.
Сама  молодая,  зарученая,
Аж  до  Галичі,  за  поповичі».[/color]
[/i]
А  Господиня,  галицька  Україна,  несе  обід  Господарю  і  своїм  діточкам,  і  прощається  з  зимовими  святами  під  величальні  пісні  останніх  щедрувальників:

«Гей,  ти,  пане-господарю,
Щасти,  Боже,  із  Йорданом,
Із  водицев,  із  царицев,
З  усім  домом,  з  усім  добром,
І  з  твоєю  дружиною,
І  з  твоєю  челядою,
І  з  синами-соколами,
Та  й  із  чічками-дочками…
Господарю,  наш  владарю,
Щасти,  Боже,  із  святами  –  
І  з  роями,  і  з  ланами,
І  з  сусідами-панами…
І  з  Господом,  Христом  Богом,
На  здоров’я,  на  літ  много!

Христос  ся  хрещає!
В  ріці  Йордані!

[color="#ff0000"][b]Що  ми  казали,  аби  так  і  сталось  і  вам,  і  нам,  і  сему  щасливому  двору,  і  всему  божому  миру  посполу.  Най  вам  святиться,  веселиться  свята  Йорданська  водиця,  як  нині,  і  в  рік,  і  від  року  в  рік,  і  на  цілий  вік![/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]-Дай,  Боже!»
[/b][/color]
[i]
Тут  і  надалі  *  позначені  цитати  з  «Різдвяних  святок»  Матвія  Номиса.

**Зі  збірки  Д.Павличка  «Ой  радуйся,земле!»  -  К.  :  «Веселка»,1990.

Автентичні  фольклорні  тексти  узяті  з  видання  Михайла  Москаленка  «Золотослов.  Поетичний  космос  Давньої  Русі».  –  К.:  «Дніпро»,1988.




[i][/i][/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772015
дата надходження 18.01.2018
дата закладки 18.01.2018


Сіроманка

Ірина Вовк. "СТАВАЙ, ДІДУХ, НА ПОКУТІ" (етноміфологія Зимових свят)

[i]«Мати  Сина  виряджала,
Місяцем  підперезала,
А  Зорею  застібнула,
А  Долею  обгорнула:

-Стрінь,  Боже,  ти  моє  Дитя,
На  високім  порозі,
У  великій  дорозі».
[/i]
Роде  наш,  вслухайся:  то  співає  Мати-Берегиня  колискову  новонародженому  Сонцю,  виряджаючи  його  в  далеку  дорогу  по  Зодіакальному  Небу.

[i]«Межи  трьома  дорогами,  рано-рано,
Межи  трьома  дорогами,  ранесенько.
Там  здибався  князь  з  Дажбогом,  рано-рано,
Там  здибався  князь  з  Дажбогом,  ранесенько.

-Ой  ти,  Боже,  ти  Дажбоже,  рано-рано,
Зверни  ж  мені  з  доріженьки,  ранесенько.
Бо  ти  Богом  рік  од  року,  рано-рано,
Бо  ти  Богом  рік  до  року,  ранесенько.
А  я  князем  раз  на  віку,  рано-рано.
А  я  князем  раз  на  віку,  ранесенько.
Раз  на  віку  в  неділеньку,  рано-рано,
Раз  на  віку  в  неділеньку,  ранесенько».[/i]

Спалахує  Вечірня  Зоря-вістунка,  розносячи  по  всій  старожитній  Україні-Русі  знаменну  подію:  щойно  (вночі  на  25  грудня)  Годувальниця  Світу,  Берегиня-Лада  породила  Даж-бога,  зимове  новорічне  Сонце  і  Воно  вже  ввійшло  у  володіння  сузір’я  Стрільця-Перуна.
Радіє  Мати,  радіє  і  Батько  –  древній  Сварог-Зодіак  появі  Сина-Сварожича,  і  на  його  честь  святкує  Небесна  Родина  укупі  з  усім  слов’янським  світом  Різдво  протягом  12  священних  ночей  (з  25  грудня  по  6  січня  за  старим  стилем),  сповняючи  магію  єднання  Неба  і  Землі,  прилучаючи  нові  покоління  до  заповітних  міфів  та  легенд  їх  далеких  предків.
Бо  інакше,  як  розповісти  людям,  що  12  різдвяних  ночей  –  це  12  космічних  епох  творення  Світу,  кожна  з  яких  тривала  (за  уявленням  етрусків)  1000  років.  А  число  12  відповідає  божественним  сузір’ям  Сварога-Зодіаку,  кожному  з    яких  Господиня-Русь  готувала  жертовну  страву.  А  коли  Господар  у  ролі  хатнього  жерця  виходив  з  хлібом  на  двір  і  обертався  на  місці  супроти  годинника,  то  тим  самим  виконував  ритуал  сонячного  культу,  бо  так  летить  через  усі  12  сузір’їв  Зодіаку  Дажбог-Сварожич…
Славить  старожитній  світ  Новонароджене  Сонце  і  його  люблячу  Матір,  Зорю-Берегиню,  що  оберігає  людей,  посилає  їм  мир  і  злагоду.  У  Матері  Сонця  багато  імен,  що  свідчить  про  щедрість  її  натури,  а  ще  про  ті  образи-символи,  у  якихз’являлася  богиня  слов’янській  людності.  На  свято  Різдва  Світу  виходила  вона  на  простори  Неба  яскравою  Зорею-«Колядою»  (від  наймення  «Кала»  чи  «Колєта»  у  давніх  шумерів,  бо  ж  Небесним  світилам  поклонялися  усі  розвинені  цивілізації  Стародавнього  світу)…
Символом  Звізди-Коляди,  а  отже,  Матері-Берегині,  що  заховала  Землю  під  свій  небесний  покров,  рятуючи  від  нищівного  проміння  палючого  Сонця,  стала  восьмикутна  зірка  колядників.  Вона  ще  й  досі  зорить  нам  у  хаті  у  ніч  під  Різдво.

[i]«Ішла  Коляда  та  й  по  вулиці,
Та  й  по  вулиці,  по  метелиці.
Прийшла  Коляда  на  тисовий  двір:
-А  чи  спиш,  чи  лежиш,  пан-господарю?
А  коли  ж  ти  спиш,  то  здоровий  спи,
А  коли  не  спиш  –  відчини  вікно,
Відчини  вікно,  подивись  у  двір!
На  твоїм  дворі  та  й  що  діється:
Ходили-гуляли  колядники,
Коляда,  Коляда!
Та  й  приходили  на  багатий  двір.
Двір  господаря  –  на  семи  стовпах,
Стовпи  точені,  позолочені.
На  самім  дворі  –  тереми  стоять:
Як  у  першому  –  тепле  сонечко,
В  другім  теремі  –  світлий  місяць-пан,
В  третім  теремі  –  часті  зіроньки.
Тепле  сонечко  –  господинечка,
Місяченько-пан  –  господаренько,
Часті  зірочки  –  малі  діточки».[/i]

Зоря-Коляда  скликає  за  спільний  стіл  Господаря,  Господиню,  малих  діточок.  Усіх  земних  і  небесних  родичів  на  Різдвяну  Вечерю.  На  честь  Небесної  Сім’ї  вечеряє  земна  родина.  За  легендою,  в  ніч  під  Різдво  Світу  сходять  на  Землю  з  небесних  райських  лук  Сварога-Зодіаку  душі  померлих  предків.  Народ  називає  їх  «святками»  і  шанує  на  рівні  з  богами.
Сьогодні  вони  при  нас  за  святвечірнім  столом,  добрі  духи  –  хоронителі  роду,  що  несуть  у  нашу  хату  цілунок  богині  Лади  і  дари  її  Сина  –  «Дай-бога».  Ми  частуємо  їх  обрядовою  їжею  –  кутею  і  запалюємо  священний  вогонь  з  12-ти  полін,  аби  так  палало  Сонце  в  усіх  12-ти  сузір’ях  Сварога-Зодіаку.  А  потім  збираємо  їм  у  далеку  дорогу  вираю  їстівну  офіру-коляду,  а  вони  у  гомінливих  масках  ряджених  колядників  щедро  посівають  світлицю  зерном,  віншуючи:
[i]
«Зароди,  Боже,
жито-пшеницю
на  всяку  пашницю:
корінь-коренистий,
колос-колосистий.
З  колоса  –  жменьку,
зі  снопа  –  мірку,
з  копички  –  візок,
А  з  візка  –  стіжок».[/i]

Віншують  від  «Світлого»  Вечора  до  Вечора  «Щедрого».  Коли  Дажбог-Сварожич  увійде  в  центральні  «зоряні  ворота»  Стрільця-Перуна,  народиться  Місяць-Молодик  і  старий  Сварог  святкуватиме  ще  один  Щедрий  вечір  –  1  січня  (за  старим  стилем).  Сварог-Зодіак    «розщедриться»  так,  що  подарує  землянам  дарунок  із  чистого  золота  –  «Золотий  Плуг».

Погляньте  цікавими  очима  в  цей  вечір  на  високе  зоряне  склепіння  і  ви  неодмінно  побачите,  що  сузір’я  Плуга-Оріона  немовби  «лежить»  над  горизонтом  і  Плуг  ось-ось  впаде  з  Неба  на  Землю.  Тому  і  вечір  називається  Щедрим,  що  приніс  слов’янину-землеробу  найважливіше  знаряддя  праці;  отож  і  назвався  наш  предок  «ру-сином»,  «сином  бога  Сонця»,  бо  з  прароду    став  при  Золотому  Плугові  орачем!
Так  відзначив  Сварог-Зодіак  народини  Місяця-Молодика,  якого  народ  нарече  «Василем»  і  на  його  честь  приготує  на  щедрий  Вечір  пироги  рогаті,  як  і  він  сам:

[i]«Свята  Василля  діжу  місила,
Пироги  пекла  букатії,  рогатії».
[/i]
Укине  пироги  в  борщ,  такий  же  тьмяний,  як  небо  вночі.
Український  народ  уявляв  собі  Місяця-Молодика  в  образі  ясноликого  «пана  Василя»,  що  воскрес  щойно  із  Духа  Діда  –  Дідуха.  А  що  приходив  «пан  Василь»  не  один,  а  з  Золотим  Плугом  та  «святками»  в  масках  ряджених  посівальників,  то  господарі  зарані  (ще  з  осені)  готували  йому  житло:  сніп  необмолоченого  жита,  що  стояв  усі  12  священних  ночей  у  святому  куті  –  «на  покутті».

[color="#ff0000"][b][i]«Ставай,  Дідух,  на  покутті,
На  покутті,  та  й  на  злоті,
Будем  тебе  частувати,
Мед-горілку  попивати».[/i][/b]
[/color]
Дивився  Місяць-Молодик  з  небесних  лук  бога  Сварога,  дивився  Дідух  з  покуття,  як  ходили  люди  на  Щедрий  Вечір  за  плугом,  промовляючи  магічні  слова,  аби  дістати  за  минулий  рік  прощення,  а  на  майбутній  благословення.  Дивився  Дідух,  невмирущий  Дух  Прадіда  нашого,  як  святкують  на  Землі  його  іменини,  -  і  сумував  за  полем,  залитим  сонцем,  за  рікою,  що  вийшла  з  берегів,  за  предковічним  буйно  зеленим  лісом…

Українська  загадка  каже:

[i]«З  бородою  народився,
Богу  вгодився,
А  святим  бути  не  може…».
[/i]
Як  добре  подумаєте  –  зметикуєте,  що  то  –  Цап  (чи  Козел).  Проте  загадка  не  зовсім  права:  у  давніх  слов’ян  Місяця-Молодика  порівнювали  з  Цапом,  бо  Місяць,  як  і  Цап,  був  «рогатим».  А  роги  у  старожитньому  світі  завжди  були  символом  святості.  Отож,  про  Місяця  казали:  «Он  де  Цап  на  полі  басує  з  цапенятами»,  або  «  Місяць  –  Цап,  а  зірки  –  то  його  рідня».
За  слов’янським  міфом,  була  у  «небесного  Цапа»  земна  дружина  –  Коза,  що  вигодувала  Стрільця-Перуна.  Коза  щедро  розливала  своє  молоко  і  богам,  і  людям,  не  даремно  ж  давні  слов’яни  називали  себе  «козиним  народом»,  або  «народом  пастухів».  Коза  стала  для  пращурів  наших  священною  твариною,  а  що  надто  вона  полюбляла  пасовища,  то  про  неї  в  народі  казали:

[i]«Коза  –  Душа  Ниви  у  подобі  тварини,
що  всеньке  літо  пасеться,
а  на  осінь  рогами  б’ється».
[/i]
Ото  «Житня  Коза»  через  весну  зеленіє,  через  літо  спіє,  на  осінь  паліє,  а  на  зиму  за  Дідухом  мліє!
Як  угледить  Коза  з  поля  завзятих  женців,  так  і  тікатиме  від  них  аж  до  останнього  снопа  і  в  ньому  житиме  через  усю  зиму.  А  тільки-но  ввійде  до  хати  господарів  Місяць-Молодик  чи  то  «Цапом  рогатим»,  чи  «Василем  багатим»  з  «золотим  плугом»  у  руках,  звеселиться  Коза,  стрепенеться  Душа  Ниви  дзвінкою  піснею  орачів  та  сівачів:

[color="#ff0000"] [b][i]„Добрий  вечір  вам,
чи  ви  раді  нам?
Ми  не  самі  йдем,
ми  Козу  ведем...

Де  Коза  ходить,  
там  жито  родить".[/i][/b]
[/color]

*
[i]«-  Ой  Див,  Див  та  Ладо,
Та  повідай,  Козле,  правду!
-А  ми  просо  сіємо,  сіємо,
Ой  Див,  Ладо,  сіємо,  сіємо»…[/i]
І  битиме    Коза  рогами  довкола  Новорічної  верби,  смереки  чи  сосни,  що  в  часи  старожитні  символізувала  Прадерево  Світу,  з  корінням  захованим  глибоко  під  землею,  а  кроною  розкиданою  геть  по  всій  Зоряній  Галактиці,  і  чекатиме  Коза  першої  борозни  на  святі  Овсяни  Малої  :
[i]«Ой  у  борі,  борі
Там  сосна  стояла,
Зелена,  кучерява,
Ой  овсень!
Їхали  бояре,
Та  й  сосну  зрубали,
Дощечки  пиляли,
Мостики  мостили,
Сукном  застеляли,
Цвяхом  забивали.

-А  кому  ж  там  їхать,
Їхати  мостами?
[color="#ff0000"][b]-Їхать  Овсеньо́ві
Та  Новому  року»!
[/i][/b][/color]
Пронесуть  бистроногі  коні  сосновими  мостами  Новий  рік  і  піднімуть  до  Неба  білу  віхолу.  Тоді  ж  озирнеться  прощально  новорічне  Сонце  на  остання  зорі  в  сузір’ї  Стрільця-Перуна  і  Годувальниця  Світу-  Лада  сповиє  останнє  немовля  –  животворну  Воду-Лелю.  Тоді  слов’янський  люд  рубатиме  на  річці  ополонку  і  рядитиме  Водосвяття  (6  січня  за  старим  стилем).  Від  цього  дня  на  устах  в  усіх  буде  наймення  богині  Води,  а  п’ятий  день  на  тижні  –  стане  святим  днем  її  творчої  праці.

[i]«Ой  на  річці,  на  бистринці,
Плинуть  листи  написані:
-Господинейко,  одчиняй  двері,
Маєш  гостойки  в  свойому  дворі.
Одчиняй  двері  все  тисовії,
Стели  килими  та  все  новії,
Маєш  гостойки  вельми  світлії.

До  тебе  йде  свята  П’ятінка,
Дарує  тебе,  як  та  матінка.
В  комори  іде  замиканії,
Одчиня  скрині  мальованії.
У  одну  кладе  тонке  прядиво,
У  другу  кладе  біле  полотно,
У  третю  кладе  добреє  сукно.

Свята  П’ятниця  дари  дарувала,
Бо  господинею  мудрою  була,
Що  у  п’ятницю  кужіль  не  пряла,
Хустя  не  прала,  в  золу  не  клала»[/i]

У  народі  кажуть,  що  на  саме  Водосвяття  і  опісля,  щоп’ятниці,  на  можна  прати  на  річці  білизну,  бо  в  цей  день  божа  Леля  творить  «живу»  воду  і  змагається  з  брудною  талою  «мертвою»  водою  –  Мореною  .  А  відтак,  хто  перешкодить  Лелі,  той  накличе  на  себе  її  гнів.  Господиня-Україна  назове  Лелю  «Меланкою,  вродливою  панянкою».
«Меланка,  вродлива  панянка»  скликатиме  з  рідних  осель  розчулені  душі  «святок»і  накаже  їм  збиратися  узворотню  дорогу  на  небесні  луки  бога  Сварога.  О,  на  тих  райських  луках  є  де  розвернутися  Золотому  Плугу!  Там  теж  святкуватимуть  Овсяну.  А  щоб  добрим  був  урожай,  земляни  проводжатимуть  своїх  родичів  «Голодною  Кутею»:  з  пшеничного  зерня,  мовляв,  не  перевелося    ще  у  нас  «сій»-зерно;  маку  –  пам’ятаємо  про  тих,  що  сплять  сном  солодким,  вічним;  і  меду  –  живемо  у  статку,  «з  медом  по  вінця»!  А  що  у  нас  «голодна  кутя»  -  не  здивуйте,  бо  після  багатих  та  довгих  свят,  то  ваша  послідня  їжа…
І  не  здивують  «святки»,  подякують  Господарю  за  шанування,  а  його  Господині  –  за  частування,  а  їх  діточкам  –  за  дзвінке  щедрування:

[i]«Ой  над  Дунаєм,  над  береженьком
Стоїть  там,  стоїть  світлонька  нова,
Світлонька  нова,  гей,  оріхова.
А  в  тій  світлоньці  сама  ґаздиня.

Ой  знати,  знати,  що  за  ґаздиня,
В  неї  челядка  вся  в  золоті  ходить,
В  неї  коники  все  воронії,
В  неї  возики  все  кованії.

А  в  тій  світлоньці  саме  столове.
Поза  столове  видять  особе,
Все  ремісники,  самі  шевцове.
Ой  ладять,  ладятьчервін-сап’янець
Ой  ґаздиненці,  преясній  Пані.

На  Дунаєчку,  край  бережечку
Преясна  Пані  там  чаші  мила.
Гей  мила,  мила  та  й  говорила.

-Гей,  чаші  мої  горіховії!
Гей,  чаші  мої  дрібні,  злотії!
Не  буду  ж  я  вас  так  дуже  мити,
Бо  буде  із  вас  Пан  ясний  пити.[/i]

*
[i]
-Уставай,  Муже,
Не  спи  байдуже,
Дали  нам  свята
Добра  багато  –  
Будемо  жити,
Добро  ділити!
[/i]
Посвітліють  від  щастя  за  нащадків  своїх  душі  предків  –  «  святок»  і  знову  засяють  на  Небі  зоряні  світила,  поселені  на  усіх  12-ти  сузір’ях  Сварога-Зодіаку.

З  авторських  матеріалів  [b][i]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:Зима"  [/i][/b]
(у  рукописі,1996)


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769444
дата надходження 03.01.2018
дата закладки 03.01.2018


Witer

Повсюди я бачу тебе

Чи  падає  сніг,  чи  б’є  хуртовина
Чи  ллють  за  дощами  дощі
Чи  сонце  у  небі  пали́ть  мов  жарина
Чи  тиша  стоїть  навкруги

Повсюди  я  бачу  тебе,  о  чарівна
Та  погляд  очей  всюди  твій
Ти  є  дивовижна  для  мене  царівна
Жіночість  й  краса  у  тобі

Мов  сонце  ранкове  щодня  ти  приходиш
В  думках  потаємних  та  снах
Зустрінеш  на  мить  і  знову  проводиш
Залишиться  сум  у  очах

Хвилюючий  стан  твій,  хвилюючі  рухи
Мов  деревце  ніжне,  гнучке,  молоде
Тендітна  рослина,  мелодії  звуки
Волосся  твоє  золоте

Не  тільки  вірші  би  тобі  написати
Віддати  би  силу  своїх  почуттів
Це  є  неможливе  -      тебе  не  кохати
Ти  сонце  в  моєму  житті!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768683
дата надходження 29.12.2017
дата закладки 29.12.2017


Світлана Моренець

ПАМ'ЯТАЙМО!

Сміливий  мій  народе,  мирний,  гордий,
хоч  гноблений  століттями  як  раб!
Споконвіків  тебе  вбивали  орди,  
ти  ж  воскресав  із  попелу  стократ.
Мечами  не  здолавши  непокору,
продумали  дияволи  Кремля
пекельно-вбивчий  план  голодомору.
Такого  зла  не  знала  ще  земля,
бо  нація,  пісенна  і  весела,
конала  в  муках...  Впали  хоругви...
І  смерть  невтомна  скошувала  села,
заповнюючи  трупами  рови.
Примарами  брели  голодні  тіні
по  землях,  плодовитих,  як  в  раю,
вмирали  тисячами  попідтинню
в  обкраденім  до  зернятка  краю.

Тож  помолімось  всім  народом,  браття,
тяжку  скорботу  виливши  в  сльозах,
і  пом'янімо  незчисленні  втрати,
кого  здолав  голодний  смертний  жах:
тих  діточок,  що  в  муках  помирали
чи  не  змогли  з'явитися  на  світ,
чим  рід  козацький  давній  перервали,  
весь  українства  винищений  цвіт.

Не  забуваймо,  хто  несе  нам  лихо  –
від  голоду  а  чи  від  "градів"  смерть!
...  А  свічі  пам'яті  горять  у  вікнах  тихо
і  в  серці,  сповненому  болем  вщерть...

                                                 25.11.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762199
дата надходження 25.11.2017
дата закладки 25.11.2017


Відочка Вансель

В селі Сімер, в Закарпаттю (файна співанка)

В  селі  Сімер,  в  Закарпаттю.  
Файна  дівка  в  файнум  шаттю
У  суботу  шлаяр  вділа.  
Свальбу  мала...  Лем  ревіла.

-Шо  ся  стало?  Ты  як  ружа!  
-Вубралі  чужі  мі  мужа...
Прийдуть  друшки,  поспівавуть.  
Я  ся  сміву...  Най  не  знавуть.  

В  нього  коні,  вун  багатий.  
Сто  перин...  На  них  лежати  
Буду  як  сама  цариця...
Сльози  мої  як  водиця...  

Я  ще  ниґда  не  любила.  
Бо  ня  мамка  не  пустила
До  Іванка...  Бо  він  босий.  
Такий  бідний...  Зріжу  коси,

З  них  пошиву  му  топанкі.  
Передам  через  ціґанку.  
Зняла  шлаяр,  одрізала.  
-Я  ся  йшы  не  ціловала...  

Іде  свальба  долу  селом.  
Чому  плаче  наречена?  
Дружки  заздрять.  Пребагатий!  
Шо  юй  в  серці?..  Кому  знаті?..  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762140
дата надходження 24.11.2017
дата закладки 25.11.2017


НАДЕЖДА М.

Підлість… ( за твором Крилатої)

За  твором  Л.  Крилатої
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761763

Заздрість  часом  страшніша  ,  ніж  куля.
Вона  б’є  непомітно,  та  влучно,  
Душу  разить,  мов  око  цибуля,
Тіло  в’яже  підступно,  беззвучно.
-------------------------------------

Пам"ятай,  щоб  ти  не  робив  за  спиною  у    людей,
ти  робиш  це  на  очах  у  Бога.
____________________________-

Хіба  відчуєм  якось  заздрість?
Яка  вона  бува  на  смак?
Це  -  антитеза  слову  щедрість  (душі)
Вона    без  будь-яких  ознак.

Йому  синонім  -  слово  підлість.  
Тут    дуже  схожість    є  однак:
Втрачають  люди  людську  гідність.
Та  бумеранг  віддасть  все  взнак.

Прощення  просять  часто  в  Бога,
А  роблять  підлість  на  очах.
Чому  бува  душа  убога,
Несе  цю  ношу  на  плечах?
-----------------------------------
Щедрість  душі  -  доброта,  добрість,  тепло,  доброзичливість  (  синоніми)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761844
дата надходження 23.11.2017
дата закладки 23.11.2017


Сіроманка

МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА в матеріалах 1890-их-1940 років. (Продовження9)

[color="#ff0000"]Штрихи  до  портрета  МАРІЇ  ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
(Марія  Заньковецька  у  відгуках  і  витягах  з  рецензій)[/color]

Зі  статті  О.БОРЩАГІВСЬКОГО  [b]«Артистка-громадянка»[/b]:

С.67  «Марія  Костянтинівна  зробила  дуже  багато  для  зростання  й  існування  "мандрівного"  українського  театру.  Десять  довгих  років  –  з  1883  до  1893  –  лежала  заборона  на  влаштування  українських  вистав  у  межах  київського  генерал-губернаторства  Дрентельна.  Величезна  частина  України  –  Київщина,  Полтавщина,  Чернігівщина,  Поділля,  Волинь  –  перестала  існувати  для  українського  театру.  І  Заньковецькій  належить  далеко  не  остання  роль  у  тій  «облозі»  Києва,  про  яку  докладно  говорить  у  своїх  спогадах  Микола  Садовський.
Не  один  раз  в  Одесі  і  в  ряді  інших  міст  Марія  Костянтинівна  домагалась  скасування  наказу  міністра  внутрішніх  справ  графа  Толстого  від  22  липня  1884  року,  що  виголошував:

[i]«  …поставити  за  обов’язок  всім  трупам  ставити  нарівні  з  малоруськими  п’єсами  однакову  кількість  актів  руських  п’єс…».
[/i]
І  тільки  згодом  за  допомогою  зв’язків,  які  мала  Заньковецька,  при  активному  протесті  найзначніших  українських  труп  (зокрема,  скарга  Саксаганського  1891  року)  поступово  втрачає  значення  і  силу  наказ  міністра  і  частково  касується.  1897  року  Марія  Костянтинівна  робить  доповідь  про  український  театр  та  проблеми  його  «нежиттєвого,  мертвотного  і  шаблонного»  репертуару,  зумовленого  численними  мовними  заборонами  царського  уряду,  на  І  всеросійському  з’їзді  сценічних  діячів,  організованому  в  Москві.
Прекрасна  і  чутлива  людина,  Заньковецька  завжди  була  душею  того  театру,  де  працювала,  користувалася  величезною  любов’ю  всього,  особливо  низового,  допоміжного  персоналу.  Вміла  розрізняти  людські  «душі»,  відгукуватися  на  горе  кожного  і  допомагати,  витягати  з  біди  друзів,  знайомих,  а  часто  і  випадково  зустрінутих  людей.
Особливої  уваги  заслуговують  зусилля  Заньковецької,  вжиті  до  визволення  з  ув’язнення,  з  заслання  деяких  її  знайомих  і  близьких  (Карпенка-Карого,  брата  дружини  Миколи  Лисенка).  Ось  уривок  з  листа  Ольги  Лисенко  [i]«Дорогій,  милій  Марії  Костянтинівні».
[/i]
[i]«Чи  не  маєте  Ви  змоги  допомогти  мені  визволити  брата…  У  Вас,  мабуть,  найдуться  впливові  люди,  які  могли  б  для  Вас  щонебудь  зробити,  я  вірю;  адже  вп’яте  відмовляють…».  І  далі:  «Коли  б  треба  було  неодмінно  взяти  на  поруки,  Ви  виявились  би  його  родичкою  і  просили  б  взяти  його  на  поруки  собі.  Потім  би  Ви  його  послали  до  мене,  але  хоч  би  звільнити,  можливо,  вони  іншій  особі  і  віддали  б.  Маріє  Костянтинівно,  голубонько,  Ви  вибачте  мені,  що  говорю  з  Вами  так  одверто  й  прошу  Вас  такого,  яке  я  не  в  кожного  б  відважилась  попросити…».[/i]

І  справді  з  такими  листами  зверталися  до  небагатьох.  До  тих,  хто  розумів  людське  горе,  глибоко  ненавидів  устрій  насильства  і  феодальної  реакції,  хто  вмів  допомагати  друзям,  ризикуючи  власним  добробутом.  До  таких  рідкісних  людей  належала  Марія  Костянтинівна  Заньковецька.
Про  це  говорив  на  25-літньому  ювілеї  сценічної  її  діяльності  талановитий  комедійний  актор,  в  минулому  робітник-гравер  І.  Загорський,  що  не  раз  за  час  своєї  праці  в  театрі  просив  допомоги  і  підтримки  в  Заньковецької.

[i]«…  Як    про  людину  і  товариша  по  сцені,  можу  сміливо  сказати,  співчутливішу  за  неї  я  мало  зустрічав,  у  неї  нема  різниці  між  першим  актором  і  хористом.  На  моїх  очах  захворів  на  сухоти  хорист  Селецький,  якого  вона  понад  рік  тримала  у  себе  на  хуторі.  Потім  на  її  ж  руках  помер  другий  хорист  –  Поляков.  Взагалі  скажу,  що  я  знаю  багато  фактів  її  співчуття  і  варто  тільки  кому-небудь  заявити  їй  про  свою  нужду  і  горе  –  і  вона  зараз  же  допоможе».  (  «Київська  мисль»,15  січня  1908).
[/i]
С.74    Особиста  трагедія,  повне  гіркоти  і  чвар  сімейне  життя  з  Миколою  Садовським,  що  завдав  їй  багато  горя,  фізична  недуга,  довгий  час  цілковитий  розрив  із  рідними  лише  загартовували  мужність  Заньковецької,  підсилювали  любов  до  людей,  що  її  оточували,  стимулювали  бажання  робити  життя  друзів  і  товаришів  радісним  і  щасливим.  Ні  особисте  життя,  ні  театральні  каверзи  і  плітки,  і  наклепи,  які  в  ті  часи  не  обминали  навіть  таких  акторів  як  Заньковецька,  не  могли  звести  її  з  цього  вірного  шляху,  яким  сміливо  і  здебільшого  одинцем  пробиралася  вона.  Цей  «гуманізм»  не  був  звичайною  «філантропією»,  піклування  її  було  скероване  саме  на  допомогу  покривдженим,  хто  потребував  підтримки,  всім  тим,  кого  насамперед  можна  було  зачислити  до  «паріїв»  тогочасного  суспільства».
Ще  кілька  слів  про  Заньковецьку-людину.  У  1915  році  до  Заньковецької  прийшов  один  біженець  з  Галичини.  Гаряче  просив  помогти,  бо  він  тяжко  бідує.  Ну,  словом.  Довго  говорити,  а  коротенько:  Заньковецька  майже  останні  гроші,  не  будемо  говорити  скільки  (досить  крупні  суму)  віддала  цій  людині.  Він  подякував  і  пішов.  М.Устенко  (був  тоді  такий  молодий  актор)  ще  почав  казати:
 
[i]«Мамочко!  (так  майже  вся  молодь  називала  Заньковецьку)  …навіщо  ви?  Може  він  і  бреше».  
–  «А,  мовчи,  що  ти  тямиш!»,  -  відповіла  Заньковецька  і  рвучко  вийшла  з  хати».[/i]

ДАЛІ  БУДЕ

[color="#ff0000"]За  машинописом  сімейного  архіву  Дмитра  Николишина.  «Марія  Заньковецька  (Матеріали)».  –  Львів,1947р.[/color]

[color="#ff0000"][b]УВАГА![/b]

www.zankovetska.com.ua/repertoire/main_stage/marija-zankovecka.html

Зараз,  у  ці  хвилини  у  Львівському  Театрі  ім.  Марії  Заньковецької  відбуваються  хвилюючі  події:  прем’єрою  другої  постановки  п’єси  Івана  Рябокляча  «Марія  Заньковецька.  Нескорене  серце»  (перша  постановка  відбулася  у  далекому  1972  році)  Театр  святкує  своє  творче  100-ліття.  
У  першій  постановці  п’єси  роль  Марії  Костянтинівни  Заньковецької  виконала  (тоді  ще  засл.  арт.  УРСР  Лариса  Кадирова).  В  інтерв’ю  Лариса  Кадирова  назвала  цю  роль  «золотою»  у  своїй  мистецькій  скарбниці,  адже  в  цій  ролі  довелось  їй  виходити  до  глядача  понад  600  разів.
Відзначити  ювілей  заньківчан  хочу  знахідкою  –  у  сімейних  архівах  збереглася  театральна  програмка  1972  року  з  переліком  дійових  осіб  першої  постановки  вистави  «Марія  Заньковецька».  Хочу  видрукувати  її,  аби  теперішні  читачі  знали  про  старше  покоління  знаменитих  нині  акторів,  багатьох  з  яких  уже  нема  серед  нас!  (Не  здивуйте,  коли  побачите  деякі  ознаки  минулої  для  усіх  нас  епохи,  а  саме  йдеться  про  титули  акторів  –  н.а.  СРСР  та  лауреат  Державної  премії  СРСР,  на  зміну  якій  прийшла  Національна  премія  ім.  Т.Шевченка)[/color]

[b]І.  Рябокляч
МАРІЯ  ЗАНЬКОВЕЦЬКА  (Нескорене  серце)[/b]
Драма  на  3  дії

[b]Режисер-постановник[/b]  –  Олекса  Ріпко

[b]Художник[/b]  –  з.д.м.  України  Мирон  Кипріян

[b]Консультант[/b]  -  н.а.  СРСР,  лауреат  Державної  премії  СРСР,  лауреат  Державної  премії  УРСР  ім.  Т.Шевченка  Борис  Романицький

[b]Музичне  оформлення[/b]  -  Дмитра  Іванюка

[b]Асистент  режисера  [/b]–  з.а.  УРСР  Федір  Стригун

[b]Помічник  режисера  [/b]–  Зоя  Коноваленко

[b]Дійові  особи  та  виконавці:[/b]

[b]Заньковецька  М.К.[/b]  –  з.а.  України  Лариса  Кадирова.

[b]Кропивницький  М.Л.[/b]  –  н.а.  УРСР  В.Максименко

[b]Садовський  М.К.[/b]  -  з.а.  УРСР  Федір  Стригун

[b]Саксаганський  П.К.[/b]  –  В.Коваленко

[b]Старицький  М.П.  [/b]–  з.а.  УРСР  Б.Антків,  С.  Максимчук

[b]Адасовський  К.К.,  батько  Заньковецької[/b]  -  н.а.  СРСР,  лауреат  Державної  премії  СРСР,  лауреат  Державної  премії  УРСР  ім.  Т.Шевченка  Б.  Романицький;  М.Біловодський

[b]Марія  Василівна,  її  мати[/b]  –  н.а.  УРСР  Л.Кривицька;  з.а.  УРСР  Г.Босенко;  н.а.  УРСР  В.Полінська

[b]Хлистов  С.М.,  її  чоловік[/b]  –  Б.Козак,  Б.Ступка.

[b]Горпина  Захарівна,  тітка  Хлистова[/b]  –  н.а.  УРСР  Н.Доценко,  Т.Колесник.

[b]Єсипов  І.В.,  генерал  [/b]-  н.а.  СРСР,  лауреат  Державної  премії  СРСР  В.Яременко;  з.а.  УРСР  А.Тимошенко

[b]Іда  Гаврилівна,  його  дружина[/b]  –  Г.Шайда

[b]Троян,  актор  [/b]–  Б.Ступка,  Є.Федорченко,  В.Заярний

[b]Барська,  актриса  [/b]–  О.Журавльова,  О.Піцишин,  М.Телішевська

[b]Стасов[/b]  –  з.а.  УРСР  О.Гринько

[b]Суворін,  критик[/b]  –  Б.Мірус,  С.Максимчук.

[b]Погожев,  представник  дирекції  імператорських  театрів  [/b]–  Б.Кох,  П.Голота.

[b]Дрентельн,  київський  генерал-губернатор[/b]  –  В.Розстальний,  В.Сухицький.

[b]Полковник[/b]  –  з.а.  УРСР  А.Тимошенко,  В.Сухицький,  Ю.Брилинський.

[b]Поліцмейстер[/b]  –  н.а.  УРСР  В.Аркушенко,  П.Бенюк.

[b]Лірник  [/b]–  В.Глухий,  К.Губенко.

[b]Хлопчик[/b]  –  Н.Міносян,  І.Шик.

[b]Городовий[/b]  –  А.Кириленко,  Л.Рега.

[b]Ад’ютант[/b]  –  В.Бероєв,  Є.Козак.

[b]Студенти,  молодь,  службовці  театру[/b]  –  артисти  театру

На  фото:  Сцена  з  вистави  "Марія  Заньковецька"  (1972):
Марія  Заньковецька  -  з.а.  УРСР  (в  часі  н.а.України)  Лариса  Кадирова.
Стасов  -  з.а.  УРСР  (в  часі  н.а.  України)  Олександр  Гринько  (батько  чоловіка).

[color="#ff0000"]За  програмкою  «Театральний  Львів»,  7  листопада  1972  року
(З  сімейного  архіву).
[/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759925
дата надходження 11.11.2017
дата закладки 12.11.2017


Ol Udayko

ТАКЕ БУТТЯ СТАРОГО БЕЗПОРАДНЕ

     [i]  ...правдива  історія  про  собаку[/i]
[youtube]https://youtu.be/9IVnvFADJuw  [/youtube]

[i][b]Т[/b]  ака  історія:  раз  песик  приблудився...
[b]А[/b]  звідки?..  Чи  не  впав  негадано  з  небес!    
[b]К  [/b]ому  ж  то,  як  не  нам,  двоногим,  пробудитись?  
[b]Е[/b]-х!  Що  за  люд!  Чуттів  і  милосердя  
                                                                                                             [b]  без…[/b]
[b]Б[/b]  уло  б  не  сумно  так,  якби  не  журні  очі
[b]У[/b]  пса,  що  плентався,  немов  трамвай  в  депо…  
[b]Т[/b]  ак  почались  його  безрадісні  то  ночі,
[b]Т[/b]  о  дні  собачого  труда  в  смітиськах,  
                                                                                                               [b]  по[/b]
[b]Я[/b]  ких  він    їжі  задля  ревно  шпортав  –
[b]С[/b]  обі  шукав,  клянучи  ницість  людських    зрад…  
[b]Т[/b]  а  швидко  постарів  через  життєві  корпи
[b]А[/b]  як  він  був  життю  тому  і  дружбі  
                                                                                                               [b]рад[/b]!
[b]Р[/b]  аз  зо́чив  він  вгорі  не  небо,  а    колеса...
[b]О[/b]  так  у  пса  життя  й  закінчилось  сумне…
[b]Г[/b]  осподня  кара  чи  феєрія  небесна?
[b]О[/b]!  Як  те  знать?  Та  кара  вбивцю  не  ми-    
                                                                                                                 [b]не[/b]…

12.11.2017[/i]
_________
[b]Примітка[/b].  [i]На  фото  автора  героїня  цього  твору,
що  приблукала  до  двору  1.5  роки  тому,  та  загинула
під  колесами  "вельможного"  джипа  неподалік  дому.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760028
дата надходження 12.11.2017
дата закладки 12.11.2017


Відочка Вансель

Мудрість як ніжність в тактильному голоді…

Ніколи  не  наділяйте  людей  властивістю  вибирати  Вам  настрій.  Це  там  само,  ну...  Ніби  підсунути  Вам  якусь  сукню,  бо  вона  дешевша.  Але  чи  гарна  настільки,  щоб  підійти  Вам?

Заберіть  у  людей  право  вирішувати,  хто  Ви.  Назавжди.  Скажуть,  що  Ви  бездарні  -  і  Ви  в  це  повірите.  Скажуть,  що  Ви  негарні  -  і  Ви  в  це  повірите.

Немає  в  світі  мірок  краси  і  іншого.  Окрім  Божих  заповідей.  Інше  -  це  вигадки  людей.  Це  чиїсь  окремі  виміри  власного  бачення  стандартів.

Будьте  мудрими.  Це  не  знання.  Мудрість  не  є  обов'язковою  навіть  в  шкільній  програмі.  

Та  мудрість  -  як  ніжність  в  тактильному  голоді.Ніби  і  можна  без  неї  обійтись.  Та  чи  потрібно?  
Її  треба  відчути  і  зрозуміти,  що  вона  як  поцілунок  від  коханої  людини.  
Хто  б  Вам  і  що  не  сказав  -  знайте  :це  забере  чи  підніме  Вам  настрій.  Це  може  тривати  хвилину.  Може  цілий  день.  
Це  може  стати  дороговказом  на  місяць.  А  потім  і  далі...  

Це  не  потрібно  Вам...  Наділяти  людей  властивістю  виміру  вашої  особистості.  Вашого  такого  прекрасного  дня.  Вашого  життя...  
Це  їхнє  бачення  світу.  Тільки  їхнє.  
Пам'ятайте,  що  Ви  найкращі.  І  в  вас  все  вийде.  

Немає  в  світі  повторення  Вас.  
Станьте  мудрими.  Слухайте  себе.  Це  Вам  потрібно.  Це  ніби  ніжність  в  тактильному  голоді...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757536
дата надходження 28.10.2017
дата закладки 28.10.2017


Сіроманка

З сімейного архіву: ДМИТРО НИКОЛИШИН. "МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ"

[color="#ff0000"]  [i]Видруковуючи  сімейні  машинописні  архіви  діда  свого  чоловіка,  Дмитра  Николишина,  зокрема  "МАРІЯ  ЗАНЬКОВЕЦЬКА.  (МАТЕРІАЛИ).  -  Львів,1947р.),  хочу  познайомити  читачів  сайту  Клубу  Поезії  з  самим  ДМИТРОМ  НИКОЛИШИНИМ,  тим  паче,  що  сьогодні  його  133-я  річниця  народження.  Отож,  хто  він  -  дізнаєтеся  від  нього  самого...  

Надалі  я  ще  не  раз  звернуся  до  його  Світлої  Пам'яті,  бо  хто  ж,  як  не  близькі  та  рідні,  розкаже  людям  про  надбання  Людини-подвижника,  земної  могили  якої,  на  превеликий  жаль,  не  залишилося!  14  грудня  1950  року  він  загинув  у  застінках  Львівської  тюрми  на  Лонцького  як  в'язень  сталінського  режиму.[/i][/color]

[color="#ff0000"]М  О  Я          А  В  Т  О  Б  І  О  Ґ  Р  А  Ф  І  Я[/color]

               [i]Я  народився  28  жовтня  1884  р.  в  Іванкові,  недалеко  Збруча,  в  борщівському  повіті,  тепер  район  Скала  подільська,  тернопільської  области,  під  сільською  стріхою.  Мій  батько  називався  Василь  (помер  1934  р.),  а  мама  –  Варвара  з  Гарасимових  (померла  1885  р.)
               Початкову  науку  побирав  я  в  селі  й  один  –  останній  рік  у  сусідній  Скалі  над  Збручем,  ґімназійну  –  нижчу  –  в  Станиславові,  вищу  в  Коломиї,  де  і  склав  іспит  зрілости  1906  р.  Того  ж  року  вписався  на  філософічний  виділ  німецького  університету  в  Чернівцях  і  посвятився  студіям  української  мови  і  літератури  (під  кермою  професора  Степана  Смаль-Стоцького)  та  клясичної  філології  й  історії;  попри  те  відвідував  виклади  ґерманістів  (німецької  й  анґлійської  мови)  та  філософії.
             Весною  1910  р.  покінчив  університетські  обов’язкові  студії  й  у  вересні  того  ж  року  почалась  моя  учительська  практика  в  українській  ґімназії  у  містечку  Вижниця  над  Черемошем  на  Буковині;  по  році  перенісся  до  такої  ж  ґімназії  в  Коломиї.  
               У  вересні  1911  р.  я  одружився  з  Наталею  Молодіївною,  народною  учителькою,  дочкою  убогої  міщанської  родини  в  Коломиї.
                 Учительський  іспит  у  Чернівцях  почав  я  весною  1914  р.,  а  закінчив  –  через  війну  –  щойно  в  листопаді  1918  р.
                 При  війську  служив  тільки  як  ополченець  вісім  місяців  під  час  першої  світової  війни,  в  році  1915.
               В  Коломиї  в  державній  ґімназії  учителював  я  до  1930  р.  Того  року  (відомого  з  польської  пацифікації  українців  у  Галичині)  мене  спенсіонували;  тоді  я  перенісся  на  постійне  до  приватної  ґімназії  товариства  „Рідна  Школа”;  там  учив  аж  до  кінця  шк.  року  1939/40,  коли    ґімназію,  вже  за  радянської  влади,  перетворено  на  десятирічку.  В  шк.  році  1940/41  приділено  мене  до  двох  инших  десятирічок  –  купецької,  коло  міського  цирку,  і  єврейської  в  колишній  школі  барона  Гірша.  Крім  того  від  осені  1939  р.  вчив  я  у  вечірній  школі  для  дорослих  української  мови  й  літератури  (більшість  слухачів  були  жиди,  абсольвенти  колишньої  польської  ґімназії,  в  якій  не  вчили  української  мови,  і  тепер  вони  мусіли  її  доповняти  у  власному  інтересі),  а  весною  1941  р.  викладав  українську  граматику  на  учительських  педаґоґічних  курсах.  За  німецької  окупації  вчив  я  тих  самих  предметів  у  реактивованій  клясичній  ґімназії,  від  грудня  1941  до  березня  /23/  1944  р.
               У  громадському  житті  брав  я  участь  як  безпартійний  педаґоґічний  та  освітний  діяч  у  товаристві  „Рідна  Школа”  (був  навіть  через  чотири  роки  головою  філії  чи  пак  кружка,  а  через  чотири  заступником  голови)  та  міщанських  читальнях  „Просвіти”  в  Коломиї.  Крім  того  від  грудня  1916  року  працював  у  драматичних  гуртках  то  як  актор,  то  як  дириґент  хорів  і  орхестри,  то  вкінці  як  провідник  гуртка.
Був  теж  довгі  літа  дириґентом  міщанського  церковного  хору;  виступав  з  ним  на  популярних  концертах  „Просвіти”,  а  то  й  давав  самостійні  світські  концерти.
               Після  відступу  Червоної  Армії  в  липні  1941  р.  й  зайняття  Коломиї  мадярами  український  місцевий  провід  –  Головна  Управа,  до  якої  я  не  належав  –  вложила  на  мене,  як  на  учителя  української  мови  й  письменника,  обов’язки  формально  начального  (з  уваги  на  вік),  а  фактично  то  технічного  (мовного)  редактора  місцевого  часопису  „Воля  Покуття”,  хоча  фаховим  журналістом  я  ніколи  не  був  і  публіцистикою  не  займався.  Німці,  що  прийшли  до  Коломиї  на  місце  мадярів  у  серпні  того  ж  року,  зразу  поклали  на  часопис  свою  важку  руку  –  до  речі,  нічим  його  не  підпомагаючи,    -    а  зимою  1942/43  перенесли  редакцію  до  Львова.  Тоді  й  покінчилися  мої  „редакторські”  обов’язки.  Підкреслюю:  відповідальним  редактором  я  не  був  і  часопису  не  підписував,  а  також  не  мав  ніякого  впливу  на  його  ідеолоґічний  напрямок.  Під  тодішнім  режимом  він  не  був  навіть  можливий.
               Крім  того  був  я  від  осені  1941  р.  через  зиму  до  весни  1942  референтом  культурно-освітньої  праці  при  Українському  Окружному  Комітеті.  Та  в  тому  часі  Комітет  був  щойно  у  стадії  орґанізації  й  фактично  праці  на  культурно-освітній  ділянці  не  було.  
               В  березні  1944  р.  прийшла  тямущими  головами  давно  передбачена  німецька  катастрофа.  Та  місцеві  чинники  мабуть  самі  не  уявляли  собі  розмірів  тієї  катастрофи;  через  те  взялися  евакуювати  громадян.
Евакуаційна  хвиля  несподівано  захопила  й  нас:  дня  24  березня  ми  з  жінкою  та  дочкою  Оксаною  покинули  Коломию  з  усім,  що  надбали  літами  невсипущою  працею.  Старші  діти:  Роман  був  на  самостійному  становищі  в  Державному  Банку  й  мусів  з  ним  від’їхати,  а  Ірина  була  вже  замужем.  Ми  троє  перебували  спершу  на  Лемківщині  в  селі  Верховні  Великій  (урядово:  Верхомлі),  яке  призначили  для  коломиян.  Ле-жало  воно  на  етноґрафічній  границі  над  Попрадом  як  останнє  лемківське  село  на  заході  української  землі  по  північному  боці  словацької  границі.  Там  мали  ми  нагоду  ближче  зазнайомитися  з  тим  найдальше  на  захід  висуненим  племенем  українського  народу.  „Бідне  та  гідне  плем’я”.  Та  вже  в  серпні,  після  появи  погрозливих  оповісток  польської  підпільної  військової  орґанізації,  звернених  проти  лемків,  що  передержували  по  своїх  хатах  українців  зі  сходу,  нас  усіх  забрано  на  Словаччину  до  табору  в  Оремовому  Лазі.  Звідтіль  при  кінці  вересня  перевезено  нас  несподівано  до  переходового  табору  робітників  зі  Сходу  у  Штрасгофі  недалеко  Відня.
               В  часі  тої  мандрівки,  в  якій  доводилося  ночувати  й  на  возі,  й  під  возом,  на  підсінню,  в  стодолі,  а  то  й  під  голим  небом,  втратили  ми  Оксану,  яка  з  часом  попала  щасливо  до  швейної,  чи  до  трикотажної  фабрики  в  Гартмансдорфі  коло  Хемніц  у  Саксонії.  В  таборі  нас  із  жінкою  зареєстровано  як  фізичних  робітників,  як  зрештою  всіх,  що  їх  доля  загнала  в  той  немилий  табор;  мене  позначено  числом  1517484,  а  жінку  1517640,  і  скоро  вислано  з  одним  транспортом  до  другого  подібного  табору  „робітників  зі  Сходу”  у  Ноймюнстер  на  північ  від  Гамбурґа.  Після  двох  тижнів  нездужання  в  таборовому  шпиталі  вдалося  нам  –  завдяки  катастрофальному  налетові  анґлійців  на  табор  –  видістатися  з  нього  й  попасти  до  Гартмансдорфу,  до  дочки.  В  тій  місцевості  попав  я  до  фабрики  електромеханічних  споруд  і  там  я  працював  від  грудня  1944  р.  до  13  квітня  1945  р.,  тобто  через  зиму,  до  упадку  націстичної  влади.
               Дня  14  квітня  заняли  Гартмансдорф  американці  і  були  в  нім  до  13  червня.  Дня  14  червня  прийшла  на  їх  місце  Червона  Армія.
               Ми  з  жінкою  й  дочкою  з  розмислом  залишилися  на  місці,  хоч  мали  час  і  змогу  відійти  з  американцями.  В  нас  жевріло  бажання  вернутися  знову  до  Рідного  Краю  й  віддати  свої  сили  для  праці  в  користь  рідного  народу;  з  того  приводу  я  двічі  відклонив  пропозицію  приняти  німецьке  громадянство  й  залишитися  в  Гартмансдорфі  на  все.  Та  радянська  адміністрація  задержала  нас  на  місці  ще  цілий  рік:  мене  як  перекладача  спершу  в  місцевому  громадському  Управлінні,  опісля  при  демонтажі  двох  фабрик  /по  черзі/,  а  Оксану  як  художню  малярсько-рисувальну  і  співочу  силу  для  потреб  командатури  в  Гартмансдорфі,  потім  ще  й  у  Бад-Лявзику.
               Демонтажні  роботи  покінчилися  в  перших  днях  червня,  і  20  чер-вня  1946  р.  ми  від’їхали  з  Гартмансдорфу  із  транспортом  здемонтованих  машин  у  межі  Радянського  Союзу.  Їзда  тривала  три  тижні,  так  що  ми  щойно  в  половині  липня  опинилися  у  –  Львові.  Инакше  й  годі  було.  Оксана    -  студентка  львівської  Музичної  Консерваторії  в  рр.  1938  –  1940    /яка  своїми  прилюдними  виступами  будила  великі  надії,  і  на  конкурсі  з  творів  Чайковського  1940  р.  здобула  першу  нагороду,  та  –  на  жаль  –  через  несподівану  грудну  недугу  мусіла  перервати  улюблену  науку  співу/  склала  з  успіхом  вимаганий  після  перерви  іспит  і  записалася  знову  до  своєї  школи.  Для  нас  із  мамою  залишилося  тільки  попіклуватися  нею,  щоб  вона  могла  без  перешкоди  осягнути  свою  мистецьку  ціль.  З  тою  думкою  ми  й  залишилися  у  Львові.  /Первісно  ми  думали  вертатися  до  Коломиї./    На  те  вплинула  ще  й  та  обставина,  що  до  Коломиї  не  було  чого  їхати:  власну  хату  при  вул.  Дідушицьких  знищило  нам  ґетто,  а  з  мешканням  у  місті  пропало  все  наше  устаткування  й  ціла  моя  неоцінена  бібліотека  з  численними  унікатами    /книжки  з  бібліотеки  продавано  на  ринку..../.  Поновити  наукову  й  по  змозі  літературну  працю  в  нових  умовинах  можна  було  тільки  в  культурному  осередку;  таким  осередком  для  нас  залишився  Львів.
               Та  тут  висунулася  клопітлива  проблема,  де  найти  приміщення.  Перші  кілька  тижнів  перебули  ми  в  гостинному  домі  незабутньої  артистки  Стефи  Стадниківни-Гелясової;  добра,  яке  вона  вчинила  нам  з  власної  понуки  в  перший  день  нашого  побуту  в  чужому  для  нас  місті,  ми  не  забудемо  ніколи.  Її  благородна  пропозиція  виявилася  в  тодішніх  умовинах  справжньою  саможертвою...
               Пізніші  немилі  клопоти  з  приводу  приміщення  зняла  з  нас  відома  письменниця  Ірина  Вільде  тим,  що  віддала  нам  до  диспозиції  одну  кімнату  в  своїй  домівці,  і  ми  перебралися  туди  в  останній  вечір  1946  року.
               Залишалася  проблема  засобів  прожитку.  Спершу  думалось  мені  активізуватися  як  письменник.  Так  от  перша  спроба  з  життєписом  
М.  Заньковецької  –  зладженим  весною  й  літом  1947  р.  за  доступними  мені  джерелами  –  не  вдовольнила  редактора  Видавництва.  Я  зрозумів,  що  там  мені  нічого  шукати.  Тому  звернувся  до  шкільництва.  Справа  видання  клясичної  бібліотеки  при  університеті  ім.  Івана  Франка,  яка  спершу,  здавалося,  заповідалася  добре,  застрягла  на  мілині.  От  я,  видужавши  дещо  з  помітної  перевтоми  –  наслідків  переживань  останніх  років  –  взявся  шукати  місце  викладача  при  якій-будь  школі.  І  від  вересня  1947  р.  став  я  викладачем  анґлійської  мови  при  Медичному  Інституті    /кафедра  іноземних  мов/,  а  коли  там  під  час  літніх  ферій  наступили  поважні  редукції,  перенісся  на  запропоновану  мені  посаду  учителя  німецької  мови  на  такій  же  кафедрі  при  Педаґоґічному  Інституті.  В  цьому  поміг  мені  богато  проф.  Михайло  Рудницький,  керівник  кафедри  іноземних  мов  при  університеті.  Там  я  тепер  працюю.
                                                           _    _    _    _    _    _    _    _    _    _    _    _    _    _    _    _
               
               Літературну  діяльність  почав  я  ліричними  –  як  звичайно  буває  –  спробами  1902  р.,  яким  дав  заголовок  [b]„Первоцвіти”[/b].  Перші  друковані  вірші  появилися  в  черновецькій  „Буковині”  1907  р.,  а  перша  лірична  збірка  п.з.  [b]„Хвилини”[/b]  в  Коломиї  1919р.  Пізніше,  в  1936  р.,  надрукувало  в-во  „Ізмарагд”  мої  сонети  [b]„Світанки  й  сутінки”,[/b]  а  [b]„Смолоскипи”[/b],  1937  р.,  [b]„Листопадову  симфонію”[/b].  В  загальному  віршів  друкував  я  мало.  Повна  й  упорядкована  збірка  лірики  п.з.  [b]„Хвилини”[/b],  а  з  нею  дещо  епічних  та  сатиричних  творів,  пропала  в  часі  останньої  заверюхи.
               Підо  впливом  театру  та  драматичної  літератури  з’явилися  в  мене  скоро    /вже  в  1904  р./    спроби  драматичного  діялоґу.  В  1910  р.  взяв  я  участь  у  драматичному  конкурсі  Галицького  Краєвого  Виділу  драмою  „Розладдя”  і  здобув  третю  нагороду.  Був  то  мій  дебют  у  драматичному  письменстві”.      
               Від  1918  р.  віддав  я  більше  часу  драматичному  мистецтву  й  написав  низку  драматичних  творів.  З  них  частина  появилася  друком:[b]  „Маєві  акорди”,  „Тайна”,  „Артисти”,  „Мати”,  „Самсон”,  „На  становищі”,  „Королівна”,  „Ірод  Великий”;  підкреслені  твори  були    /укупі  з  „Розладдям”/  [/b]  багато  разів  на  професійній  або  на  аматорській  сцені;  а  недруковану  картину  [b]„Синя  квітка”[/b]  спопуляризував  у  Західній  Україні  театр  Йосипа  Стадника  в  рр.  1937-1938.  Инші  твори  залишилися  в  рукописах,  між  ними  цикль  [b]„У  вирі  молодощів”[/b]  /п’ять  драм  із  наймолодших  літ,  які  разом  творять  сценічну  повість/,  цикль  [b]„Марта”[/b]  –  з  життя  відомої  української  письменниці  Уляни  Кравченко,  в  яке  уві-йшла  й  частинка  життя  великого  Каменяра  Галичини;  друга  частина  циклю  п.з.  „Підводні  скелі”  здобула  першу  нагороду  на  літератур-ному  конкурсі  1943  р.,  а  четверта  п.з.  „Борвійні  хвилі”  була  відмічена  на  драматичному  конкурсі  1937  р.    Вкінці  невеликий  цикль    /дві  дра-ми  й  епілоґ/    п.з.  [b]„На  закруті”[/b]  –  історія  міщанської  родини,  з  якого  перша  частина  –  [b]„Братня  колотнеча”  [/b]була  теж  нагороджена  1943  р.  Друга  частина  п.з.  [b]„Повінь”[/b]  повстала  в  часі  війни,  а  а  епілоґ  уже  на  еміґраційній  мандрівці.  Тоді  ж  із’явилася  драма  [b]„Два  світи”[/b]  та  картина  [b]„Волошки”[/b].  Вкінці  –  вже  у  Львові  –  написав  я  комедію  п.з.[b]  „Модний  паша”[/b]  –  з  сучасного  побуту.
               З  вичислених  довоєнних  драм  три  були  нагороджені    /в  ріжних  часах/,  а  дві  відмічені.
               Крім  того  зладив  я  низку  перекладів  драматичних  творів  із  ріжних  мов:  з  грецької[b]  „Елєктру”  Софокля[/b];  з  німецької  [b]„Торквато  Тассо”  Ґетого[/b],[b]  „Ева  в  вечеровій  сукні”  Ніко  Досталя  й  „Пасхальна  драма  в  Обераммерґау”[/b];  з  французької[b]  „Витівки  Скапена”  Молієра[/b]  та  [b]„Моя  родичка”  Г.  Мейляка[/b];  з  анґлійської  [b]„Пані  Бельмонту”  Ервіна.  [/b]За  переклад  „Торквата  Тасса”  побрав  я  вже  був  навіть  гонорар  від  „Українського  Видавництва”,  але  воєнні  дії  друк  припинили.  Де  рукопис,  не  знаю...
               З  прозових  праць  згадаю  в  першу  чергу  популярно-наукову  розвідку  про  [b]„Козаччину  у  Шевченка”[/b],  що  появилася  в  ювилейному  1914  р.    /дещо  скорочено/    в  „Звіті  Дирекції  коломийської  ґімназії”  за  шк.  рік  1913/1914  п.з.  [b]„Погляди  Шевченка  на  Козаччину”[/b].  Зокрема  використав  я  її  широко  у  „Вступі”  до  [b]„Історичних  поем  Т.  Шевченка”,[/b]  що  вийшли  першим  виданням  1914  р.,  а  другим,  повнішим,  1921  р.  Обидва  видання  появилися  як  перший  випуск  Видавництва  „Загальна  Книгозбірня”,  заснованого  мною  саме  1914  р.
               В  тому  ж  видавництві  надрукував  я  вже  після  першої  світової  війни  переклади  з  латинської  мови:  [b]Саллюстія  „Змова  Катиліни”  [/b]та  [b]Ціцерона  „Промови  проти  Катиліни”,[/b]  обидва  з  просторими  історично-літературними  вступами  та  річевими  поясненнями.  Згодом  започа-ткував  я  новий  переклад  Овідієвих  „Перемін”  і  видав  там  дві  перші  пісні;  та  залишив  її,  не  найшовши  зрозуміння  для  свого  розміру  вірша  в  наших  критиків.  Видав  також  переклад  [b]„Олінтийських  промов”  грецького  промовця  Демостена.  [/b]/Мав  то  бути  початок  усіх  промов  Демостена  проти  Пилипа  Македонського./
               Зокрема  згадаю  свою  принагідну  граматичну  невелику  працю  п.з.
[b]„Недостачі  української  письменницької  мови”[/b],  зладжену  в  1923  р.  з  приводу  непередуманої  правописної  реформи  в  Галичині  на  початку  того  ж  року.  Видана  1923  року,  вона  викликала  доволі  жваву  й  цікаву  дискусію,  не  змінивши  зрештою  нівеляційної  хвилі  часу,  яка  збала-мутила  навіть  тямущих  граматиків.
               З  инших  прозових  писань  згадаю  низку  промов  і  рефератів,  що  добігали  числом  до  трицятки  /28/;  з  них  чотири  були  надруковані  /про  Шевченка,  Шашкевича,  Федьковича  й  А.  Чайковського/  в  Галичині,  одна  /про  Шевченка/  на  Буковині.
               З  автобіоґрафічних,  не  позбавлених  подекуди  ширшого  інтересу,  додам  „Записки”  з  1907  і  1917  року,  описи  мандрівок  /одна  „З  Красноїлі  в  Буркут”  –  в  „Колом.  Вістях”  1927  р./,  тощо.
               Вже  на  еміґрації,  спонуканий  відозвою  празького  Музею,  зладив  я  ширшу  автобіоґрафію  п.з.  „Дещо  про  себе”,  з  приводу  скінченого  60-ліття.
               [color="#ff0000"]У  Львові  написав  я  згадану  вже  джерельну  життєписну  повість  п.з.  „Марія  Заньковецька”.[/color]
Крім  того  зладив  переклад  з  анґлійської  мови  романтичних  повісток[b]  А.Т.  Уайт  п.з.  „Пропащі  світи”.[/b]  Змістом  тих  повісток  є  археоло-ґічні  розкопки  від  найдавніших  часів  по  розкопи  в  Мексику.
               Оце  в  загальному  білянс  моєї  праці  пером.
               Дещо  з  того  надбання  під  час  останньої  заверюхи  загубилося  і  може  й  на  все  пропало  /нпр.  деякі  циклі  лірики,  сатири  й  ліросатири,  драматична  поема  [b]„В  Різдвяну  ніч”,  цикль  „На  закруті”,  переклад  „Елєктри”  й  „Ева  в  вечеровій  сукні”,  „Записки”  з  1907  і  1917,  всі  промови  й  реферати/.[/b]
               Виснажлива  праця  в  школі  та  зв’язані  з  нею  доповняльні  студії  анґлійської  й  німецької  мови  просто  виключають  всяку  свіжу  творчу  працю;  можливі  щонайвище  перекладні  вправи  з  тих  мов.
               Моя  автобіоґрафія  була  б  неповна,  якби  я  не  згадав  про  свою  довоєнну  редакторську  й  видавничу  працю  в  [b]„Загальній  Книгозбірні”[/b].  Звісно,  намічена  мною  мета  так  і  залишилася  незреалізованою  мрією.  Все  ж  таки  в  найтяжчу  переходову  добу  нашої  історії  зредаґував  я  й  видав  у  ній  поверх  30  випусків  літературного  /майже  всі  поезії  Уляни  Кравченко/  й  популярно-наукового  змісту  –  як  „Загальні  основи  музики”  Людкевича  та  „Вселенна”  Раковського.
               Вкінці  згадаю,  що  працюючи  зі  своїм  хором,  я  написав  для  нього  кілька  пісень  для  літурґійних  потреб.
               Оце  і  все.[/i]

[color="#ff0000"]Львів,  у  день  Різдва  Христового  1949  р.
                                                                                                                 
[b]Дм.  Николишин[/b].
[/color]
   
[color="#ff0000"](За  машинописом  сімейного  архіву  ДМИТРА  НИКОЛИШИНА).[/color]

У  переліку  зшитків  сімейного  архіву  "МОЯ  АВТОБІОГРАФІЯ"    значиться  [b]під  №33[/b].

На  фото:  портрет  Дмитра  Николишина  руки  художника  Ярослава  Лукавецького.  Львів,1930р.  (Знаходиться  в  нашій  сім'ї).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757551
дата надходження 28.10.2017
дата закладки 28.10.2017


Ярослав К.

Грустно без Ваших стихов

Мне  грустно  без  Ваших  стихов,
И  нет  их,  мне  кажется,  краше...
Хорошие  есть,  но...  не  Ваши,
Не  те...  что  читать  я  готов...

Не  те...  что  без  лишних  мазков...
Не  те...  что  без  сложных  сюжетов,
Как  модно  у  многих  поэтов,
С  идеей  за  сотней  замков...

Тоскливо  без  Ваших  стихов,
Где  тоненькою  паутинкой
Витает  меж  строчек  грустинка,
Собой  обвивая  Любовь...

Мне  грустно  без  Ваших  стихов,
Порой  вдохновлять  меня  ставших...
Хорошие  есть,  но...  не  Ваши...
А  Ваши...  пока  что  без  слов...


Фото  из  интернета.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754508
дата надходження 09.10.2017
дата закладки 09.10.2017


НАДЕЖДА М.

ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

Три  складових  життя  у  кожнім  серці.
Це  -  наші  потаємні  почуття,
Як  оберіг  в  життєвій  круговерті..
Тримають  лиш  вони  серцебиття.

НАДІЯ,  ВІРА  І  ЛЮБОВ  -    нам  допоможуть.
У  скрутний  час  ми  молимось  до  них.
І  віримо,  надіємось,  що  зможуть
Підтримать  дух,  що  ніби  уже  зник.

Хай  в  кожнім  серці    не  зникають  ВІРА  І  НАДІЯ.
ЛЮБОВ  хай  окриляє  кожну  мить.
І  вірю,що    здійсняться    ваші  мрії,
Якщо  оці  жінки  у  вашім  серці  будуть  жить.
------------------------------------------
Вітаю  всіх  зі  святом  ВІРИ,  НАДІЇ,  ЛЮБОВІ.
Будьте  щасливими!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752975
дата надходження 30.09.2017
дата закладки 30.09.2017


Ганна Верес

Моя любове, я до тебе лину

Моя  любове,  я  до  тебе  лину
На  крилах  мрій,  що  виткали  слова,
Через  роки  між  журавлиним  клином
Пташиною  я  буду  пропливать.

Не  розгублю  в  польоті  свої  сили,
Хай  виллються  у  світлі  почуття,
Котрі  б  вогонь  надій  не  загасили,
Щоб  не  сіріло  маревом  життя.

Моя  любове,  виткана  із  квітів,
У  краплях-кришталях  ранкових  рос,
Давно  вже  на  крилі  своєму  діти,
А  ти  жива  і  в  спеку,  і  в  мороз.

Я  запрошу  весну  у  свою  душу,
Позичу  в  сонця  віри  і  тепла,
Любов  мою  ніщо  вже  не  задушить,
Якою  б  доля  в  мене  не  була.
20.06.2016.


Ганна  Верес  (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752706
дата надходження 28.09.2017
дата закладки 28.09.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "БЛУКАЮЧИМ"

[b][i]„Я  до  тебе  прийду  і  змовкну,
і  нічого  тобі  не  скажу  ...  „[/b]
(Василь  Стус)
[/i]
...  ще  хвилинку,  ще  хвилечку  зважу  –  
я  нічого  тобі  не  скажу  –  
травень  вижухне,  жовтень  пожовкне  –
я  до  тебе  прийду  ...      і  змовкну  ...

Недомовлене,
недосказане  –
ми,  немов  би,  сонця
над  оазами.
Над  квітучими  –
світло  сіється,
(а  над  кручами  вихри  віються!).
Як  закрутить  вже  –
не  розкрутиться,
що  судилося  –  
те  і  збудеться!
Не  відбудешся,  не  відмолишся  –
лиш  пожухлим  стерням  
поколешся  ...
А  поколешся  –  крівця  чорная!
(Бурлакам  земним  воля  вольная)!
Воля  вольная  –  
світ  незайманий,
(доки  світу  край  –
не  займай  мене)  ...

Ми  іще  чужі  –
ми  не  знаємось,
на  земній  межі
повінчаємось  ...
(Бурлакам  земним  Доля  зблу́диться:
що  судилося  –  те  і  збудеться  !..

І  не  край  мене  ...    не  розважуй  –
я  нічого  тобі  не  скажу  ...)  ...

На  межу  твою,
на  пожовклу  –
я  до  тебе  прийду  ...
і  змовкну  ...

[i](Зі  збірки  [b]"Семивідлуння"[/b].  -  Львів:Каменяр,2008)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750258
дата надходження 12.09.2017
дата закладки 12.09.2017


Ганна Верес

Ваш син… пропав…

 «Ваш  син…  пропав,

Десь  безвісти  ізник,»    –

Ця  звістка  всіх,  мов  до    землі  прибила,

Ніхто  не  знав,

Що  трапилось  із  ним:

В  полоні,  чи  ворожа  куля  вбила.

Страшна  і  вбивча

З  фронту  новина

Усю  рідню  мов  паралізувала.

Проклята  тричі

Буде  хай  війна…

Чому  над  ними  доля  глузувала?

І  зморшка  ріже

Батькове  лице,

Із  жертвою  погодитись  як  знову?

Як  мамі  рідній

Пояснити  це

Та  чи  й  потрібна  їй  оця  розмова?

Війна  –  то  жах,

Калічить  і  вбива…

Цій  матері  того  не  зрозуміти,

Адже  вона

Тепер  напівжива,

Бо  найдорожча  втрата  –  її  діти!
10.09.2014.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750282
дата надходження 12.09.2017
дата закладки 12.09.2017


Відочка Вансель

Відчуй життя на смак

Відчуй  життя  на  смак.  Досконало.  В  його  не  досконалості.  В  радості,  зраді,  болі,  обману,  сльозах.  

Все  це  відчучай  повністю.  

Навчитися  все  тримати  відпускаючи.  

Розбиватися  на  тисячу  найдрібніших  шматочків.  Потім  зрозуміти,  що  таке  фантастика.  

Коли  ці  шматочки  із  найбіднішим  віддзеркаленням  в  найменшому  і  викривленому    впіймають  сонячного  зайчика  і  перетворяться  в  цілісність.  

Ти  потрібен  Всесвіту  таким,  яким  ти  є  зараз.  З  твоїми  шрамами  і  помилками  в  мільйон  арів.  

Ти  просто  потрібний.  

Ти  просто  потрібна.  

Все,  що  стається  з  тобою  -  все  це  потрібно  для  тебе.  


Написати    для  одного  читача.  Якщо  він  схоче  тебе  прочитати.    Або  не  прочитає  ніхто.

Це  ж  твоя  розмова  з  Всесвітом.  

Коли  ти  відчуваєш  біль  і  розчарування  -  це  ж  прекрасно.  Ти  не  закрився  від  Всесвіту.  Ти  маєш  пропустити  все  через  себе.  

До  одного  міліметру  своєї  душі  і  тіла.  

Значить,  ти  просто  живий.  

І  не  приймай  порад,  що  ти  заслуговуєш  тільки  на  краще.  

Ти  заслуговуєш  на  всі  смаки  життя.  

Забудь  про  гальма.  Сама  призначай  собі  розмір  крил.  

Слухай  себе.  Якщо  хтось  диктує  твою  правильність  життя.  

Торкайся  душі  людини.  І  впускай  її  в  свою.  

Це  не  залежить  від  вікових,  соціальних  і  будь-яких  критеріїв.  

Це  вигадали  люди,  які  нічого  більше  не  можуть  вигадати.  

Які  хочуть  засунути  тебе  в    стандартну  клітку.  Вибач.  Та  вони  її  навіть    не  будують.  

Вони  хочуть  тебе  зробити  щасливим.  Схожим  на  мільярди  нещасних.  

Смійся.  Ніби  це  останній  день.  

Плач.  Ніби  вимер  весь  світ.  Коли  він  йде.  Значить,  в  цьому  світі  ти  знайшла  його.  Ти  побачила.  Ти  відчула.  

Закохайся  так,  ніби  на  Землі  ще  не  було  кращого.  Ніби  ніколи  і  не  буде.  

Не  треба  мінятися.  Страшно  ставати  схожою  не  на  себе.  

Екзальтуй.  

Зачиняйся  від  себе.  Народжуйся  заново.

Чекай  кохання.  Кохай.  Це  відчувається  на  відстані  в  мільйони  кілометрів.  

Просто  живи.  

В  тире,  що  між  датами  народження  і  смерті  ти  маєш  право  вписати  свій  сценарій.  

Тільки  свій.  Правильний.  

Слухай  себе  і  довірся  Богу.  

Зцілюйся.  Зцілення  включає  в  себе  біль.  

Живи  живим.  

P.  S.  
З  цієї  хвилини  всі  твої  бажання  матимуть  здатність  збуватися...  




 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747313
дата надходження 22.08.2017
дата закладки 22.08.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. «СВЯТА МОКРИНА ОСІНЬ ПРИНОСИТЬ» (обрядовий календар осінніх свят)

[b]ПЕТРА  І  ПАВЛА  (12  липня  за  н.  ст.)
[/b]
"Святий  Петро  за  плугом  ходить,
Святий  Павло  волоньки  водить,
А  сам  Господь-Бог  пшеничку  сіє,
А  святий  Ілля  заволочує".

До  свята  Петра  й  Павла  готувалися  колись  в  Україні  як  до  початку  жнив,  звідси  і  пішло  народне  повір'я,  що  справа  святих  «побратимів»  -  жито  зажинати.  Білили  хати,  оздоблювали  рушниками  стіни,  вбирали  подвір'я.
Ранком,  звичайно,  всі  йшли  до  церкви.  Дівчата  вбирали  свої  голови  вінками.
Вертаючи  з  церкви,  люди  розговлялися  мандриками.  Мандрики  -  це  плесканки,  печені  з  пшеничного  тіста,  яєць  і  сиру,  або  всілякою  начинкою.  Сама  назва  походить  ніби  від  того,  що  мандруючи  світом,  Петро  з  Павлом  живилися  «мандриками»,  наповняючи  їх  «чим  Бог  послав».
У  цей  день  зозуля  перестає  кувати.  Селяни  кажуть,  що  вона  мандриками  подавилася,  бо  ж  украла  у  святого  Петра  одну  мандрику  та  й  за  це  її  Бог  скарав.

Мандруючи,  Бог  з  Петром  людей  парують:
«...  ідуть  вони  в  жнива  -  сонце  пече  їх,  а  жито  стоїть,  як  стіна.  Те  жито  дівка  жне  так,  що  й  голови  не  піднімить.
-Боже,  поможи  тобі,  дівко!
Підняла  голову,  подякувала  -  та  й  далі  жне.  Пішли  вони  на  другу  ниву,  а  там  під  копою  в  холодку  дівка  спить,  аж  хропе.  Подивилися  на  неї  -  та  й  далі...  На  стежці  стоїть  одпряжений,  а  під  возом  спить  парубок  -  нап'яв  собі  холодок  з  ковдри  та  й  спить.
Хотів  святий  ціпком  оперізати,  а  Бог  каже:
-Не  займай,  Петре,  ходім!
...  Зайшли  в  пшеницю  -  як  ліс  пшениця  стоїть:  парубок  жне  її,  пече  його  сонце,  а  він,  знай,  жне.
-Боже,  поможи  тобі,  хлопче!
Підняв  голову,  подякував  —  та  й  далі  жне.  Петро  й  каже  до  Бога:
-Спаруй,  Боже,  цього  парубка  та  оту  дівчину,  що  жито  жне.  І  тих  ледацюг  спаруй...
А  Бог  на  теє:
-Старий  ти,  Петре.  Не  тямиш,  що  кажеш.  Як  тих  ледацюг  спарувати,  то  вони  й  з  голоду  помруть.
Так  воно  буває  в  світі:  як  чоловік  роботяга,  то  жінка  ледащо;  а  як  жінка  моторна,  то  чоловік  вайло».
(За  Олексою  Воропаєм  «Звичаї  нашого  народу»)

[b]МОКРИНИ  (1  серпня  за  н.  ст.)[/b]

«Свята  Мокрина  осінь  приносить!»
Останній  день  літа:  яка  погода  на  Мокрини,  така  й  буде  осінь.

«Як  на  Мокрини  дощ  -  то  оріхи  вимокають,
а  як  сухо  -  то  бджоли  повилітають».

[b]ПРОРОКА  ІЛЛІ  (2  серпня  за  н.  ст.)[/b]

За  народною  міфологією  Ілля  є  наступником  громовержця  Перуна:
«Грім  гримить,  то  Ілля  по  небесному  мосту  в  огненній  колісниці  йде»
«До  Іллі  хмари  ходять  за  вітром,  а  після  Іллі  -  проти  вітру».

Народна  легенда  роз'яснює:  коли  біси  повстали  проти  Бога,  то  Бог  наказав  Іллі  прогнати  нечисть.  З  того  часу  ганяється  Ілля  за  бісами  і  пускає  в  них  огненні  стріли-громи  і  блискавки.
А  між  тим  пророк  Ілля  засіває  озимину:
-  Сій,  Ілля,  озимий  засів!

«Ходить  Ілля  на  Василя,
Носить  нугу  житяную,
Куди  махне  -  житом  пахне...»

...  І  збирає  ярину,  аби  випекли  з  неї  хліб  насущний:
«На  Іллі  новий  хліб  на  столі!»


[b]ПАЛІЯ  -  «ПАЛИКОПИ»  (9  серпня  за  н.  ст.)[/b]

«...Вже  наш  Палій  за  копою  сів!»

У  цей  день  селяни  моляться  святому  Пантелеймону  і  перед  його  образом  свічку  ставлять.  Існує  повір'я,  що  хто  не  шанує  Палія,  тому  він  «копи  палить».  
Так  і  пристало  до  святого  прізвисько  «Паликопи».


[b]МАКОВЕЯ  –  І  «СПАСА  НА  ВОДІ»  (14  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
У  старі  часи  сходилися  в  цей  день  хрещені  до  річки  -  святити  воду.  Хворі  на  пропасницю  купалися  в  річці,  бо  на  Маковея  -  вода  цілюща.
Пізніше,  святити  воду  несли  до  церкви,  а  при  воді  квіти  ще  й  мак.  Весною  мак  розсівали  на  городі,  а  сухі  квіти  на  Благовіщення  дівчата  вплітали  у  коси,  щоб  «волосся  з  голови  не  випадало».
На  Маковея  ласували  «шуліками»:  пекли  коржі,  ламали  на  дрібні  шматочки  в  макітру  і  заливали  медовою  ситою  та  розтертим  маком.
«Маковея»  за  те,  що  зцілює  водою  називають  «Мокрим  Спасом».  У  народі  знають,  що  «Маковей»  -  знахар,  зцілює  не  тільки  водою,  а  й  маком-відюком»:  дівки-чарівниці  освятять  «відюк»,  обсиплють  ним  хату,  -  і  всі  вроки  та  хитрощі  відьми  пропадуть  безслідно.

«Мокрий  Спас  -  маку  й  меду  припас.
Маковій  від  злих  духів  спас!»

[b]ІІ  СПАСА  -  «ЯБЛУНЕВОГО»  (19  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
У  день  Преображення  Господнього,  або  Спаса,  до  церкви  несуть  яблука,  груші,  мед  і  обжинкові  вінки,  а  ще  жмут  колосся,  що  імітує  «Цапову  бороду».  Хрещений  люд  позичив  її  у  міфічної  тварини,  що  живе  на  ниві  і  ховається  в  Дідуху,  а  натомість  наділив  нею  достойного  Спаса.
Тому  на  запитання:
-  Ой  чия  ж  то  борода
чорним  шовком  увита,
сріблом-золотом  улита?  -
правовірні  відповідали:

-Дідухова...  обжинкова,
а  окраса  —
то  від  Спаса!

У  давнину  до  Спаса  не  ласували  садовиною,  бо  то  -  гріх,  чекали  на  свято,  два  тижні  постили...
Вернувши  з  церкви,  родина,  звичайно,  врочисто  сідала  за  стіл  і  розговлялася:  споживали  яблука  з  медом  і  запивали  виноградним  або  яблуневим  вином  -  «щоб  садовина  родила».
На  Спаса  родина,  зібрана  за  святковим  столом,  згадувала  померлих:  так  ось  чому  у  Спаса  окраса  із  «чорного  шовку»  бо  це  «страсний»  Спас!  За  народною  міфологією  -  це  останній  перед  Різдвом  вихід  померлих  на  світ  -  на  Страсний  Четвер,  на  Зелені  Свята  і  на  Спаса.
«Страсного»  Спаса  за  його  піклування  про  садовину  називали  «яблучним».  З  часу,  коли  обтрусять  яблука  з  садів,  чекали  перших  приморозків:
«Страсний  Спас  -  яблука  освятив».
Від  Спаса  починали  копати  бараболю:  розкладали  вогнище,  пекли  картоплю  і  гріли  руки  -  «щоб  не  мерзли  зимою».  
Кажуть  у  нас:  «Прийшов  другий  Спас,
держи  вже  й  рукавиці  про  запас,
починай  копати  бараболю,
а  яблука  й  грушки  ласуй  вволю!»


[b]І  «ПЕРША  ПРЕЧИСТА»  (28  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
«Перша  Пречиста»  -  свято  Успіння  Пресвятої  Богородиці.  На  «Першу  Пречисту»  дівчата  визбирають  «за  Спасом»  садовину:

«Пречиста  по  груші  ходила,
Пречиста  мішок  загубила,
А  Спас  йшов  -мішок  знайшов».
-  Спасику,  батьку,  
Віддай  мій  мішочок,
Не  буду  ходити  у  твій  садочок.

Лище  досівають  «за  Іллею»  озимину,  а  після  свята  звільняються  від  роботи  на  полі.  Господарі,  що  мають  відданиць  і  парубків,  готуються  до  весілля:
-  Прийшла  Перша  Пречиста  -  стає  дівка  речиста!  

…«Перша  Пречиста  жито  посіває...».

[b]ІІІ  «КОНОПЛЯНИЙ  або  ПОЛОТНЯНИЙ  або  ГОРІХОВИЙ»  СПАС  
(29  серпня  за  н.ст.)[/b]

«Третього  Спаса»  в  українській  народній  традиції  святкують  на  честь  ікони  «Нерукотворного  образу  Христа-Спаса»,  або  як  в  народі  кажуть  «Спаса  на  полотні».
На  «Третього  Спаса»  справляли  обряд  «Обжинкового  весілля»  -  завершували  обжинки,  несли  додому  обжинкового  Дідуха,  пекли  короваї  з  нового  врожаю,  сіяли  озимину  та  збирали  горіхи.  

«Конопляний»  Спас  -  хліба  припас.
Ткати  полотно  благословив.  
Гриби,  ягоди,  зіллячко  освятив,  
То  свято  Богородиці  і  всіх  див.

[b]«ГОЛОВОСІКА»  (11  вересня  за  н.  ст.)
[/b]
Свято  Всічення  Голови  святого  Пророка  Предтечі  й  Хрестителя  Господнього  Івана,  або,  кажуть  у  народі,  Головосіка.
У  цей  день  не  варять  борщу  і  це  єдиний  раз  протягом  цілого  року,  -  коли  гріх  їсти  борщ.  Віруючі  люди  на  «Головосіку»  не  беруть  у  руки  ніж,  навіть  хліб  ламають  руками.  Ані  рубають  сокирою,  ані  пиляють  пилою...


[b]«СЕМЕНА»  -  (14  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Преподобного  Симеона  Стовпника  і  матері  його  Марфи  -  в  народі  «Семена».
Від  «Семена»  стара  Україна  прилаштовувала  у  хатах  свої  верстати  і  починала  ткати  полотно.  Бралися  до  роботи  усі  майстри:  столярі,  стельмахи,  бондарі...
В  ніч  проти  «Семена»  засвічував  древній  Київ  свічки  і  святкував  «Весілля  Свічки».  В  таку  ніч  збирали  останній  цвіт  зі  святоянівського  зілля.  

[b]«ДРУГА  ПРЕЧИСТА»  (21  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Різдва  Пресвятої  Богородиці.  З  ним  пов'язані  усі  жіночі  надії  -  день  Рожениць,  коли  жінки,  в  яких  немає  дітей,  справляють  обід  і  годують  бідних  «щоб  молилися  Богородиці  за  її  діти».
В  цей  час  на  Україні,  звичайно,  йдуть  дощі,  а  тому  й  кажуть:

«Друга  Пречиста  дощем  поливає!»


[b]«ЗДВИЖЕННЯ»  (27  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Воздвиження  Чесного  і  Животворного  Хреста  Господнього...
...  Наступають  холодні  дні  і  птахи  відлітають  до  вирію.  Вирій,  за  народною  уявою,  -  це  тепла  країна,  де  ніколи  не  буває  зими  і  де  живуть  тільки  птиці  і  гади:  птиці  в  долинах,  гади  -  на  горбах.
Першою  до  вирію  летить  зозуля,  бо  вона  є  ключницею:  «У  неї  золотий  ключ  від  тієї  країни».

«На  Здвиження  земля  движеться  ближче  до  зими».


[b]«СВЯТА  ПОКРОВА»  (14  жовтня  за  н.  ст.)
[/b]
Покровителька  Запорізької  Січі  -  Покрова  Пресвятої  Богородиці.  
Існує  переказ,  що  після  зруйнування  Січі,  козаки,  що  пішли  за  Дунай,  взяли  з  собою  і  образ  Запорозької  Покрови:  

«...  а  срібло-золото  на  три  части  паювали:
...  на  святую  Січовую  Покрову  давали  -
щоб  за  їх,  встаючи  і  лягаючи,
Милосердного  Бога  благали».

У  народі  Покрова  -  покровителька  відданиць,  а  тому  дівки  до  неї  молилися:
«Свята  Мати-Покровонько,  
покрий  мені  головоньку,
щоб  я  була  жіночкою,
щоб  жилось  мені  з  лихвою
та  із  муженьком  любеньким
і  з  дитятком  малесеньким...».

Господарі  примічали  погоду:  якщо  на  Покрову  вітер  віяв  з  півночі  -  на  холодну  зиму  і  великі  сніги,  а  як  з  півдня  -  на  теплу  й  сльотливу.  


[b]«ДМИТРА»  (8  листопада  за  н.  ст.)
[/b]
«У  святого  Дмитра  труба  із  срібла...
А  як  затрубив  ще  й  святий  Дмитро,
Тай  покрив  зимков  усі  гори  біло»...

З  уваги  на  недалекі  пилипівчані  запусти  сезон  сватання  завершується:  незасватані  дівки  вважають  рік  втраченим  і  з  цього  приводу  у  народі  жартують:  «До  Дмитра  -  дівка  хитра,  а  по  Дмитрі,  хоч  комин  витри».  На  що  кмітливі  лукавиці  відповідають:  
«До  Дмитра  була  м  хитра,  а  по  Дмитрищі  -  я  ще  хитріша!»

«А  Дмитро  зиму  у  гості  просить»!.

[b]«ТРЕТЯ  ПРЕЧИСТА»  -  ВВЕДЕННЯ  (4  грудня  за  н.ст.)  
[/b]
«Третя  Пречиста  йде  –  зиму  за  руку  веде».
Третя  Пречиста  розпочинає  народний  календар  Зими,  отож  про  неї  восени  згадувати  ще  рано,  проте  пам’ятати  треба,  адже  без  неї  перелік  Спасів  і  Пречистих  українського  народного  календаря  був  би  неповним.


***
Святий  [b]ПЕТРО  [/b]за  плугом  ходить
Святий[b]  ПАВЛО[/b]  волоньки  водить,
А  сам  Господь-Бог  пшеничку  сіє,
А  святий  [b]ІЛЛЯ  [/b]заволочує...
Сій,  Ілля,  озимий  засів!
(Бо  вже  [b]ПАЛІЙ[/b]  за  копою  засів).

[b]МОКРИЙ[/b]  Спас  -  маку  й  меду  припас,  
[b]МАКОВІЙ  [/b]-  від  злих  духів  спас.
[b]СТРАСНИЙ[/b]  Спас  -  яблука  освятив.

Прийшов  [b]ДРУГИЙ[/b]  Спас  –
держи  вже  й  рукавиці  про  запас,
починай  копати  бараболю,
а  яблучка  й  грушки  ласуй  вволю.

А  за  [b]ДРУГИМ[/b]  Спасом  —
та  й[b]  ПЕРША[/b]  Пречиста...  
Перша  Пречиста  -  дівка  речиста!

[b]ПРЕЧИСТА[/b]  по  груші  ходила,  
мішок  загубила,
а  [b]СПАС[/b]  ішов  –
мішок  знайшов):
-Спасику,  батьку,  
віддай  мій  мішочок,
не  буду  ходити  у  твій  садочок.

[b]КОНОПЛЯНИЙ[/b]  Спас  -  хліба  припас.
Ткати  полотно  благословив.  
Гриби,  ягоди,  зіллячко  освятив  –
То  свято  Богородиці  і  всіх  див:

[b]ПЕРША  Пречиста[/b]  жито  досіває,
[b]ДРУГА  Пречиста[/b]  дощем  поливає,
[b]ТРЕТЯ  Пречиста  [/b]снігом  покриває...

*  *  *  
       А  наш  [b]ВОЛОХ  [/b]сіно  косить...
...  а  [b]МОКРИНА[/b]  осінь  приносить...
...  а  [b]ДМИТРО  [/b]зиму  у  гості  просить...


[b]Старожитній  обряд  Обжинкового  «весілля»  відродила  і  рядила  -
Спасів  та  Пречистих  згадала,  їм  молитви  складала  -  
Ірина  Вовк
[/b]
[i]За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь"[/b].  -  Львів:  Сполом,  2015.

[i]*Обрядовий  календар  осінніх  свят  складений  за  Олексою  Воропаєм
[b]«Звичаї  нашого  народу»[/b].У  2  томах.  -  Мюнхен,1949.
[/i]

[b]"Пречисті  в  українському  народному  календарі"[/b]  -  радіо  "Воскресіння"
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

[b]"Спаси  в  українському  народному  календарі"[/b]  -  радіо  "Воскресіння"
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/spasy-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746763
дата надходження 19.08.2017
дата закладки 20.08.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "ЗНАЙТИ ПОТРІБНЕ СЛОВО…"

Знайти  потрібне  слово
так  само  важко,
як  настроїти  інструмент  –
щоб  жодної  фальшивої  ноти.

Зате,  коли  воно  знайдене,
звучить  сповідь
гармонії  чи  дисгармонії  –
тонко,  глибо́ко  звучить!..

Маестро,  слухачам
зараз  не  до  вас.
У  кожного  своя  симфонія.

Я  –  для  липи  за  вікном  –  
нехай  слухає.
Колись  вона  шелестітиме  
казку
про  чорні  і  білі  клавіші.

[i]З  раннього.

(Увійшло  до  першої  збірки  «Дзеркала».  –  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746321
дата надходження 16.08.2017
дата закладки 16.08.2017


НАДЕЖДА М.

Ніжніше ніжного (за твором…)

За  твором  Крилатої  А  знаєш...
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743663

Хоч  ти  далеко,  як  нічна  зоря,  
Як  неба  синь  –  рукою  не  вхопити,
На  трон  тебе  возношу,  мов  царя.
А  знаєш,  я  люблю  тебе  любити.

Години  перелилися  у  дні.
А  дні  в  роки́  –  нічого  не  зробити,
Між  нами  мур.  Прийди  хоча  б  у  сні.
А,  знаєш,  я  люблю  тебе  любити.

На  наше  завтра  дзьоб  наставив  крук.
Любові  панцир  час  уже  розбити.
Та  я  не  можу  молот  взять  до  рук.
А  знаєш,  я  люблю  тебе  любити.
--------------------------------------------
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=192hwjI0NzQ[/youtube]
Десь  лине  музика  сумна,
Неначе  ніжний  витвір  серця.
Яка  чуттів  тут  глибина!
Чому  ж  так  серце  гучно  б"ється?

Невже,  весь  час  ти  мною  жив,
Хіба  не  втрачена  надія?
Маленький  вогник  засвітив,
Зумів  звільнить  від  ностальгії.

Чому  ж    мелодія  так  крає,
Тривожить  душу  аж  до  дна?
А  ти  все  слухаєш  й  зітхаєш..
Це    твого  серця  таїна!

Повільно  все  кругом  стихає,
До  сну  іде    твоя    душа.
І  біль  повільно  вже  вщухає,
Бо  й  в  сні  ця  музика  втіша.
-------------------------------------
Любочці  від  Надії..  Хай  у  вас  все
буде  добре...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743847
дата надходження 28.07.2017
дата закладки 29.07.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Про дев'ятисилу траву сураж і суру"

[b][i]Дощечка2Б І  потяглися  ми  до  полудневого
з  е  л  е  н  о  т  р  а  в'  я…

Дощечка  4Г …    до  низин  т  р  а  в'  я  н  и  с  т  и  х,
де  були  ті  злаками  многими,  там  оселились…
С  у  р  о  ж  і    бо  святою  бути  над  нами.

Дощечка  5А …  с  у  р  а    на  дев'ятисилі  і  щавлі
удяна  і  на  сонці  ставлена  три  дні,  потім  крізь  вовну  ціджена,
 і  та  буде  жертва  богам  правим,  які  суть  наші  праотці…[/b]
[/i]
[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Сур’є  [/b]–  сонце.
[b]Сураж[/b]  –  зеленотрав’я.
[b]Сура[/b]  –  ритуальний  напій,  настояний  на  сонці  з  9-ти  зел.
[b]Удяний  [/b]–  настояний


[b]Сторінка  –  берестинка
[/b]

[i]Сонце[/i]  –  бог  і  голова,
сонця  божий  знак  –  [i]трава[/i].
Та  трава  дев’ятисила
повертала  русам  силу,
і  вбивала  сили  вражі
питна[i]  сура  із  суражі[/i].
Де  ростуть  зелені  трави,
ми  коней  своїх  направим,
і  на  ранок  на  осонні
будуть  грітись  наші  коні.
Буде  сила  вража  злитись,
буде  [i]сура[/i]  з  чаші  питись,
і  ніхто  не  переможе
[b][i]руса  з  сурою  з  сурожі.[/i]  
[/b]
(З  "ДОЩЕЧКОВОЇ  читанки"  за  сторінками  "Велес-книги"  -  у  рукописі.  Рік  написання  1990)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743257
дата надходження 24.07.2017
дата закладки 24.07.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Яку жертву беруть боги Русі"

[i][b]Дощечка  4Б    Боги  Русі  не  беруть  жертви  людські,
ані  животини…
…  єдине  плоди,  овочі,  квіти  і  зерна,  і  суру  питну…  
і  мед,  і  молоко…  
…  ніколи  живу  птицю,  ані  рибу.

І  це  варяги  єланські  богам  дають  жертву  іншу  і  страшну  чоловічу.  А  ми  того  не  маємо  діяти,  бо  маємо  краснії  вінки  віри  нашої  і  не  маємо  крячати  за  інших  стопами  чужими.[/b]
(За  дощечками  «Велес-книги»)

[/i]
[b]Словничок  –  потайничок
[/b]
[b]Варяги  єланські[/b]  –  племена  древньої  Скандінавії,  які
осідали  в  Греції,  переходили  «з  варяг»  «у  греки».
[b]Красний[/b]  –  гарний,  або  ж  огненний.
[b]Крячати[/b]  –  рачкувати.

[b]Сторінка  –  берестинка[/b]

Божі  ідоли  Русі
[i]брали  жертви  не  усі:[/i]
брали  в  русів  тільки  квіти,
і  любили  [i]суру  [/i]пити,
брали  овочі  з  городу,
брали  з  дерева  по  плоду,
і  ніколи  животини,
ні  тварини,  ні  людини…
Крові  дуже  не  любили
і  за  те  [i]варягів[/i]  били,
що  [i]варяги  [/i]нам  чужі,  
кров’ю  лили  на  ножі.
Не  [i]крячати[/i]  нам  за  ними
за  стопами  за  чужими,
бо  ми  власні  маєм  стяги,
[b][i]бо  ми  руси,  не  варяги![/i]
[/b]

(З  "ДОЩЕЧКОВОЇ  читанки"  для  дітей  за  сторінками  "Велес-книги".Рік  написання  1990).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743259
дата надходження 24.07.2017
дата закладки 24.07.2017


С.І.М.ка

Крилатим - волю

Дала  життя  і  відпустила  
Стихія  ваша  –  не  Земля.
У  слові  –  воля,  в  слові  –  сила,
У  кожнім  слові  вільна  я.

"Я"  -    не  зозуля,  що  з  оселі
Дітей  по  світу  розкида,
"Я"  –    дух  свободи  в  віршах,  з  скелі
Жива  для  зцілення  вода.

Палким  вогнем,  потоком  чистим
Ніхто  не  в  силах  керувать.
Прозрінням  душ,  безсмертям  істин
Прорве  обмежень  сірих  гать.

Крилатим    воля  –  ключ  до  сили,
Душі  –  політ,  натхненню  –  вись.
Добро,  що  з  словом  відпустили,
До  Вас  повернеться  колись.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736731
дата надходження 06.06.2017
дата закладки 24.07.2017


Witer

Як те́пло і як солодко

Як  те́пло  і  як  солодко  коли  я  знаю  –  десь  ти  поруч  є
Хоча  не  бачу  я  твоїх  очей,  та  можу  й  не  зустріти
Всередині,  в  мені  твоє  тепло  живе
Воно  дає  нагоду  тішитись  й  радіти

Але  буває,  що  дорога  несподівано  в  далечину  веде
Відразу  відчуття  –  чого́сь  важливого  бракує
Як  квітка  дивовижна,  сохне  чи  цвіте?
Та  за  тобою  серце  вже  сумує

Залежний  я  від  тебе,  як  твориво  від  сонця  та  дощу
Але  із  цим  надалі  буду  жити
Я  дякую  тобі  за  все,  не  раз  вірші  тобі  складу
Це  чудо  –  так  тебе  любити!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742787
дата надходження 20.07.2017
дата закладки 20.07.2017


Witer

Три речі

Три  речі  є,  які  надовго  неможливо  заховати:
Це  сонця  жар,  блиск  місяця  й  глибокі  почуття
Хоча  і  деякий  час  про  них  можна  не  знати
Їх  виявляє  нам  саме  життя

Буває  довго  хмари  місяць  й  сонце  затуляють
Але  подує  сильний  вітер  й  відкриває  їх  лице
Так  само,  якщо  гаряче  кохають
То  непомітним  не  лишаться  таке

Яскраве  сонце,  місяць  в  небесах  –  нам  радість  можуть  дарувати
Тим  більше,  коли  кохання  поселяється  в  серцях
Вірші  хай  не  втрачають  сили  тобі  настрій  підіймати
Моя  любов,  о  пташко,  у  твоїх  очах!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742127
дата надходження 15.07.2017
дата закладки 15.07.2017


Witer

Моє вітання!

Дарує  сонце  теплий  новий  день
В  повітрі  вже  ім’я  твоє  кружляє
У  серці  повно  радісних  пісень
Воно  радіє  –  бо  кохає

Та  у  вірші  самі  складаються  слова
Думки  до  тебе  линуть  в  час  світання
Тобі  благословень,  та  вдалого  бажаю  дня
Торкнеться  тебе  вітер  –  це  моє  вітання!

Дасть  Бог,  я  напишу  тобі  ще  безліч  слів
Любов  -насправді  підіймає
Тобі  букет  дарую  почуттів
Хай  цвіт  душі  твоєї  й  надалі  надихає!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741918
дата надходження 14.07.2017
дата закладки 14.07.2017


Наталя Данилюк

Без помислів сторонніх, без мети…

Без  помислів  сторонніх,  без  мети
Гірськими  закарлючками-стежками
Пульсуючим  корабликом  пливти,
Ловити  вітру  дихання  руками.

І  досхочу  впиватися  теплом,
Мозаїкою  ягід  і  травою,
Ожину  зачепивши  рукавом,
А  хмаровиння  –  думкою  легкою.

Подалі  від  мирської  суєти  –
Де  б’ють  життям  артерії-потоки,
Де  за  плечима  –  спалені  мости,
А  в  перспективі  –  впевненіші  кроки.

Де  крон  густих  фісташковий  пломбір
У  сонячній  тягучій  карамелі
Стікає  по  хребтах  високих  гір,
Де  солодко  дзвенять  пташині  трелі.

Цей  ліс  не  твій,  і  ти  йому  чужа  –
Піщинка  непомітна  і  вразлива…
Та  як  у  нього  світиться  душа,
Коли  ти  посміхаєшся,  щаслива!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741370
дата надходження 10.07.2017
дата закладки 10.07.2017


Віктор Ох

О, КРАЮ МІЙ (V)

Слова  -  Надії  Козак
Виконання  -  Ярослава  Чорногуза
Звукозапис  -  Олександра  Салицького
Відео  -  Олексія  Тичка
---------------------
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=XrrAsv5s9bg[/youtube]

О,  краю  мій,  ти  у  віках  неволі,  –
З  вінком  терновим  над  сумним  чолом.
Історія  ж  бо  йде  по  давнім  колі  –
Пливе    старим  Дунаєм  і  Дніпром...

А  що  там  світ!?  Він  у  лукавій  позі          
Все  прагне  розігнати  смути  дим.
Розхристана  на  рідному  порозі
Моя  Вкраїна  –  дорогий  калим.

Ми  –  ласий  шмат  чужинцю-супостату,      
І  здобич  у  зажерливих  очах!
Тож  не  даваймо  ми  себе  цькувати
Й  ділити  наші  береги  Збруча!

Не  допустім,  щоби  жила  облуда,
бо  як  же  на  дорогу  вірну  стать.
Нехай  же  мудрість  у  пригоді    буде,
Щоб  відродилась  віковічна  рать.

Хай    коні  шаленіють  від  галопу!  –
Не  личить  нам  і  мученицький    хрест.
Лише  тоді  обійме  нас  Європа.  
Й  засяє  наш  праруський  Еверест!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740898
дата надходження 06.07.2017
дата закладки 07.07.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "ОФЕЛІЯ… і ТІРЦА… і ЙОГАННА…" (Лесі Українці)

[b][i]«…мимоволі  думаєш,  що  ся  хвора,  слабосила  дівчина  –  трохи
 чи  не  поодинокий  мужчина  на  всю  новочасну  соборну  Україну».
(Іван  Франко  про  Лесю  Українку)

«…Хотіла  б  я  уплисти  за  водою,
Немов  Офелія  уквітчана,  безумна…»
(Леся  Українка)
[/i][/b]
Офелія…  і  Тірца…  і  Йоганна…
Люцілла…  і  Прісцілла…  Донна  Анна…
Касандра  я…  Неріса…  Одержима…
(Душа  моя  і  плоть  моя  –  незрима)…
Безумна  я  і  втишена…  Хто  зможе  –  
стихію  цю  впокорить,  переможе,  
коли  не  я?..  не  море  це  зелене?..  –  
бо  хто  є  тут  розкутіший  над  мене,
над  цю  вербу,  що  з  попелу  востала  –  
(я  Мавкою  колись  сюди  літала).

Чи  ж  то  мені  по  лаври  Корифея
ставати  в  ряд  з  покірною  главою,
коли  звитяжний  геній  з  булавою
мене  веде:  вперед,  сліпуча  Феє,
у  пущі  слів,  несходжені,  як  долі,
іди  й  ставай  на  прю  на  Полі  Крові.
Чи  ж  по  мені  Корінфа  кволі  крики,
марні́  пісні,  плачі  співців  незрячих,
коли  в  мені  безумно  Жінка  плаче,
голосячи  собі  на  всі  язи́ки.
Моїм  речам  вшалілі  бурі  милі,
вакхічний  дух  і  шум  вина  по  вінця,
і  ельфів-слів  легкі  райдужні  крильця,
(і  де  вже  їм  стинатись  у  могилі!)…

О  ті  жалі́!  -    ті  чо́ла  переможні,
о  ті  терни́!  -    скупі  римля́нські  чола…
Стаю  на  прю  –  розніжені  і  млосні,
Я  одержима…  правда,  тілом  квола.
Мені  за  зброю  –  всесвіт  мого  вірша,
(десь  там  орел  у  бе́змірі  ширяє!).
Я  втишуся…  Я  –  тиша…  Я  –  Неріса:
[i]«Корінф
  оцінить  тих,  
кого  втеряє…».
[/i]
Не  плачте  по  мені,  як  ненароком
 в  смертельному    бою  впаду,  причинна.
Я  сильна…  Так,  я  «трохи  не  мужчина»,
мені  судилось  бути  вам  пророком.
Дух  Божий  знайде  сам  мене  в  пустині,
і  вас  він  осягне  з  прийдешнім  віком…
В  мені  снаги  –  як  в  доблеснім  мужчині,
 та  я  втомилась  
бути
                чоловіком!

Офелія…  і  Тірца…  і  Йоганна…
Люцілла…  і  Прісцілла…  Донна  Анна…
Із  вічності  камінного  застінка
Я  йду  до  вас  –  як  найніжніша  жінка!

[i](Зі  збірки  "...І  все  ж  -  неопалима".  -  Львів:  Логос,2001)
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738966
дата надходження 23.06.2017
дата закладки 23.06.2017


Наталя Данилюк

Буває, все в житті сторчма…

Буває,  все  в  житті  сторчма,
І  що  не  день  ─  здається,  гірше,
І  свіжих  помислів  катма,
Щоб  розродитись  хоч  би  віршем…

І  фрази,  штучні  та  масні,
Під  серцем  колють,  мов  рапіри!..
І  крапля  ницої  брехні
Руйнує  океан  довіри.

Необнадійливий  прогноз
Передбачає  шквальний  вітер,
А  ти,  рятуючись  від  гроз,
Не  знаєш,  де  себе  подіти…

Шукаєш  вірного  плеча
І  розуміння,  і  розради…
Одна  малесенька  свіча
Пітьмі  суцільній  не  зарадить…

Та  просвітлить  буття  твоє
І  вкотре  дасть  міцне  опертя.
В  житті  з  усього  вихід  є,
Немає  виходу  зі  смерті…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739001
дата надходження 23.06.2017
дата закладки 23.06.2017


Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Не любить світла

У  нього  лапи,  мовби  ті  лопати
І  риє  землю  ними  так  старанно,
Ходи  підземні  робить  дуже  вправно,
Удень  він  на  повнрхню  не  вилазить.

Адже  страшенно  так  боїться  світла
І  сонце  теж  не  любить  дуже  він.
Ото  ж  скажіть  мені  -  що  за  тварина
У  чорнім  кожушку?Звичайно...(Кріт).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738408
дата надходження 19.06.2017
дата закладки 19.06.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. ТОРКАЮЧИ "СЛОВО"…

[i]«Здоров’я  князеві  й  дружині,
Що  борються  за  народ  християнський
Із  військами  поганими!»
[b](«Слово  о  полку  Ігоревім»)[/b]
[/i]
Співаю  славу  Руської  землі,
А  не  ганьбу  полону  половецького…
Коли  б  знаття,  які  поводирі
З  потомків  Ольги,  ласих  на  скарби,
(Не  книжнії  скарби  зі  світу  грецького)  -
А  на  шаблі  ординської  доби,
Що  їх  зманили  в  лігво  Кончакове  –
На  коней  степових  тяжкі  підкови...

…Співають  сурми  Ігорів  похід!..
Сурмить  Сула  –  Дніпро  у  хвилях  дметься,
(Чомусь  йому  розлого  не  сміється,  
Бо  з  дна  не  сонце  –  пляма    вирина)-
[i]«…то  Україна  много  постона…»![/i]
Вкриває  темінь  небеса  дзвонові  –
Тече  печаль,  мов  крівця,  по  Дніпрові…
Реве  Дніпро  на  грізні  голоси:
[i]«…За    шеломянем,земле-Русь,  єси...»![/i]

…Дівчата  виглядають  на  Дінці  –
Куди  прибились  пущені  вінці,
На  манівцях  не  ймуть  лихого  знака  –
Вінці  потопчуть  коні  хана  Гзака:

[i]«Вже  нам  своїх  милих  лад
Ні  мислію  помислити,
Ні  душею  здумати,
Ні  очима  оглядіти»…[/i]

…А  у  Путивлі-граді  на  валу
Співає  Ярославна  піснь  скорботну  –
Про  Долю  жінки,Доленьку  безродну,
І  про  побоїщ  лютих  сиву  млу  –
На  вої  половецькі  месть-хулу,
На  ладо  миле  кличну  мисль  свободну!

…Заграє  хвиля  на  Дніпрі-Славуті  -
Опівночі  стовпами  мла  іде,  
То  сонце-бог  для  князя  путь  пряде,
На  руські  землі,  волею  розкуті,
Яку  скропило  тіло  молоде  –
(Хвала  небесній  правді  і  могуті)!
 
О  лада  милі,  в  часі  не  забуті,
По  вас  розлоге  древо  проросте…

Із  дум  крилатих,  сліз  дівочих  дрібних  –
Трава  зійде  на  побережжях  срібних…

[i]́(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:  Сполом,  2013)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738431
дата надходження 19.06.2017
дата закладки 19.06.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "А ЩО, КОЛИ СЛОВО ТЕНДІТНЕ…"

А  що,коли  слово  тендітне
В  мені  оживе  і  розквітне,
А  [i]голосом[/i]  стати  не  зможе,
Бо  ти  його  стрінеш  вороже.

Спаде  воно  болем  на  груди,
На  волю  проситися  буде,
А  стати  [i]сльозою[/i]  не  зможе,
Бо  ти  її  стрінеш  вороже.
 
 На  радість  чужу,як  на  свято,
Воно  заясніє  завзято,
Та  [i]усміхом  [/i]стати  не  зможе,
Бо  ти  його  стрінеш  вороже.

Те  слово  не  зможу  приспати.
Мовчання  боюсь,як[i]  утрати...[/i]
А  що,  коли  втомляться  груди
І  вирветься  слово  на  люди!

[i](З  раннього,увійшло  до  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736985
дата надходження 08.06.2017
дата закладки 08.06.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ФОНТАН. ПОКАЯННЯ"

[i]Сьогодні  Трійця  плаче  дощем.  У  такі  похмурі  дні  уява  навіює  живописні  асоціації  історичних  місць  та  легендарних  подій  історії.  От,  скажімо,  трагедія  кримського  хана  Керім-Гірея  та  побудова  знаменитого  Фонтану  Сліз...  [/i]

[i][b]„Фонтан  любви,  фонтан  живой,
Принес  я  в  дар  тебе  две  розы”[/b]
(О.С.Пушкін)
[/i]
Бахчисарайське  видиво  –  Фонтан.
Троянди  дві:  із  білою  –  червона.
Тут  в  покаянні  похилявся  хан,
визнаючи:  сльоза...    вона  солона!
Вона  солона,  бо  вона  пече
і  пропікає  мертвим  сном  пустелі.
Вода  стіка...    стікає  –  не  стече
у  мавзолеї  в  ханськім  гінекеї.
Чи  бачив  хто  Гіреєву  печаль,
чи  вловлювали  чорну  його  ношу,
як  завмирав,  як  він  дивився  вдаль,
як  відбував  свою  щоденну  прощу  –
як  обвивав  Троянду  Забуття
уявних  ласк  нестримними  мазками,
чи  хто  вслухав  тяжке  серцебиття
і  каяття  з  тонкими  голосками...
Що  перше  каяття  –  її  ім’я́,
далеке  від  татарського  –  Марія*...
У  пелюстках  Троянди  Забуття
воно  тепер  навіки  заніміє!
Що  друге  каяття  –  її  Любов,
захована  в  палкім  гарячім  лоні...
...  Фонтан  німів,  стікав  водою  знов,
вода  зривала  пелюстки  червоні.
Червона  серця  кров  –  а  кров  густа
стікає  вниз  по  лоні  одаліски...
Що  третє  каяття  –  то  Чистота,
Троянда  Біла  чиста,  як  невістка!

У  тім,  що  біла,  не  її  вина  –
солона  чаша  повна  
пий  до  дна!!!

...  І  пив  Гірей...    і  чорно  чашу  ніс  –
Троянди  Смутку  до  Фонтану  Сліз.

[b][i]«Світило  бляклеє  гарему,
Чи  ж  ти  тепер  у  забутті?
Чи  про  Марію  і  Зарему
Одні  лиш  мрії  золоті?

Чи  тільки  сон  обворожіння
В  імлі  пустелі  малював,
Хвилинні  меркнучі  видіння,
Душі  неясний  ідеал?

Твій  пил  посріблено-принадний
Окропить  холодом  роси:
Ах,  лийся,  лийся,  ключ  відрадний!
Свій  давній  жаль  оповіси...»[/i][/b]**


[i]*  Йдеться  про  шляхтанку  Марію  Потоцьку,  невільницю  Бахчисарайського  гінекею,  приховану  під  образом  Троянди  Забуття.  Убита  рукою  суперниці.  На  її  пам’ять  кримський  хан  Керім-Гірей  збудував  Фонтан  Сліз,  щоденно  приносячи  до  нього  дві  троянди:  символи  Любові  і  Невинності.

**    за  О.С.Пушкіним,  переспів  авторський  (І.В.)

[/i]
(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736547
дата надходження 05.06.2017
дата закладки 05.06.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "МОВОЮ МУЗИКИ"

Ця  скрипка  плаче  пелюстка́ми  губ,
ця  скрипочка  сміється  так  дитинно,
ці  струни  так  лоскочуть  лебедино,
немов  цілунка  теплий  перелюб.

У  крапельках  небесної  води,
у  танці  німф  ввійди  до  мого  храму,
немов  Орфей,  що  вабить  серця  даму  –  
прилинь  чове́нцем,  пішим  увійди.
Нестямно  так!  –  божественний  твій  вид.
До  забуття  послаблено  тенета.
цей  зорепад,  ця  світлокрила  Лета,
це  –  баркарола,  зіграна  навзрид.
Ти  –  полум’я,  ти  –  снігопад,  ти  –  лід,
ти  стежкою  вростеш  у  нашу  казку,
цю  чисту  ноту,  цю  бджолину  ласку
ми  віднайдем  між  чашечками  квіт!

Нехай  концерт  зліта,  як  віртуоз,
нехай  Аїд  у  темряві  здригнеться,
нехай  пташа  у  гіллі  стрепенеться  –  
в  кущах  жасмину,  в  пахощах  мімоз…
Цей  гуркіт  хвиль,  цей  поклик  афродіт,
що  нам  на  згубу  рине  із  безодні,
це  –  м  а  г  і  я!  Це  –  м  у  з  и  к  а!..  Сьогодні
ми  вдвох  її  перебредем  убрід.

Перебредем,  перепливем,  пораним
і  душі  наші  спраглі,  і  серця
її  тонким  і  небуденним  станом,
її  м’якими  рисами  лиця.
Це  –  наш  тріумф.  Ми  відіграєм  соло,
і  глядачі  покличуть  нас  на  “біс”!
Воно  п’янке  -  магічне  щастя  коло,
коханих  ліній  заповітний  ліс!

Ми  втомлені…  Ми  –  висохлий  струмочок.
Ми  –  скрипочки  ледь  чутний  голосочок.

…  Цей  монотон,  цю  механічність  гами,
цих  струнних  вен  живу,  зболілу  кров  –  
цю  стежечку,  порослу  бур’янами,
цю  музику,  що  вимовкла  за  нами  –  
ми  п  е  р  е  й  ш  л  и  …
і  ти  –  переборов.

(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Каменяр,2013)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736108
дата надходження 02.06.2017
дата закладки 02.06.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "ПРО ЗМІЯ ВАСИЛІСКА І КНЯЗЯ, ЩО ВЗЯВ СОБІ ЙОГО ЙМЕННЯ" (дитяче)

[b][i](бувальщина)
[/i][/b]

Чи  любиш  ти,  моє  серденько,  читати  казки,  а  особливо  казки  про  рідне  місто?  Любиш,  я  знаю!  А  тому  сідай  зручненько  –  і  слухай.  Я  розповім  тобі  напівказку,  напівбувальщину  про  той  Львів,  якого  тепер  уже  ніхто  не  пам’ятає,  та  й  не  може  пам’ятати,  бо  Львова  такого,  як  ти  ,  моє  серденько,  бачиш  своїми  очима,  на  той  час  ще  не  було…  А  були  лише  ліси  непролазні  та  дикі  хащі,  скелі  та  горби,  покриті  зеленавим  мохом  та  чагарниками.  І  ось  в  одній  з  таких  скель,  що  на  південний  захід  від  Княжого  міста,  яке  тільки  починало  будуватися  –  була  глибока  печера.  А  поруч  неї,  як  годиться,  і  ліс,  тьмяний  та  вологий,  і  озерце  –  на  галявині  серед  лісу.  А  трохи  нижче,  за  лісом,  повноводила  ріка  Полтва,  і  вода  у  тій  ріці  була  чиста  і  прозора,  як  скельце,  що  вигравало  на  сонці  усіма  кольорами  райдуги.
І  неважко,  моє  серденько,  здогадатися,  що  жив  у  тій  глибокій  печері  Змій  –  як  у  казках  мовиться,  лютий-прелютий  –  дихав  вогнем  на  верхів’я  дерев,  пригинав  їх  додолу,  щодня  годинами  милувався  своїм  відображенням  в  озері  та  споглядав  веселкові  перегони  хвиль  на  ріці  Полтві.  І  було  б  його  життя  щасливим  і  безтурботним,  якби  одного  разу  не  забрів  у  його  схованку  молодий  князь  Лев  Данилович  з  охороною,  що  шукав  зручну  місцину  –  височину,  аби  звести  на  ній  Високий  Замок.  І,  може,  не  такий  вже  лютий-прелютий  був  той  Змій,  але  при  зустрічі  з  князем  Левом  та  його  воями  загарчав  так  грізно,  що  з  дерев  позлітало  листя,  а  вої  припали  ниць  до  землі.
-  Василіск,  княже!  Що  маємо  чинити?  –  загукали  налякані  молодці.  Василіском  у  ті  часи,  моє  серденько,  називали  жахливих  потвор  драконячої  породи.  І  відтепер  нашого  Змія  прийшов  час  теж  називати  Василіском.
-  Не  зволікати,  убити!  –  наказав  князь  Лев  Данилович,  виймаючи  з  піхов  родовий  княжий  меч.
І  загриміло  враз,  заблискало  довкола,  небо  зчорніло  все  під  важкими  дощовими  хмарами.  Збурилася  природа.  Запала  темрява,  хоч  око  виколи  –  тільки  й  видно  то  тут,  то  там  спалахи  вогню  –  знати,  Змій-Василіск  не  на  життя,  а  на  смерть  з  князем  Левом  та  його  людьми,  змагається.  І  в  найзапеклішій  хвилі  того  змагання,  поміж  громів  та  блискавиць,  та  багряниць  спопеляючих,  звів  князь  Лев  очі  до  неба  і  помолився:
[i]-  Святий  Юрію,  божий  стражнику,  змієборцю!  Зроби  руку  мою  витривалою,  меч  мій  –  зло  пробиваючим,  а  око  моє  –  непомильним!  Нехай  під  тією  потворою,  Василіском  прозваною,  земля  западеться.[/i]
На  мить  засвітилося  небо,  послало  на  землю  вражаючої  сили  блискавку,  а  у  світлі  небесному  –  князь  Лев  Данилович  на  коні,  з  мечем  оголеним,  супроти  Змія-Василіска,  як  вихор,  поривається.
А  коли  розвиднілося,  проясніло  все  навкруг,  то  Змія-Василіска  не  стало.  А  позаду  його  печери  –  лише  обірвана  скеля  та  зчорніла  глибока  вирва  землі  у  драконячий  зріст!  Відтоді  назвали  те  місце  в  народі  Змієвою  Ямою.
Князь  Лев  Данилович  на  спогад  про  переможеного  Змія-Василіска  наказав  у  його  печері  обладнати  кузню,  роздувати  у  нішах  печери  вогонь  і  кувати  зброю  для  княжих  ратників.  А  навпроти  печери,  на  горі,  збудувати  церкву  –  оселю  Божу,  із  предковічних  буків,  що  росли  неподалік,  і  назвати  її  на  честь  святого  Юра,  того,  що  Змія  і  ворога  у  часи  лихоліття  побиває.
І  ти  не  повіриш,  моє  серденько,  хто  оселився  у  тій  кузні,  колишній  печері  Василіска  –  син  литовського  князя  Тройдена,  дружній  князеві  Леву,  коли  вже  став  старим  і  до  бою  недужим,  захотів  стати  пустельником  і  постригся  в  ченці.  Він  і  прийняв  на  себе  імення  страшного  (так  мусить  бути  у  кожній  казці!)  Змія  –  і  історія  пізнала  його  як  князя  Василиска,  чи  то  Василишка,  щоб  добріше  звучало.  А  сам  князь  любив  годинами  споглядати  ліс,  і  Драконяче  озерце,  і  райдужні  хвилі  Полтви-ріки.  Споглядав  і  промовляв,  усміхаючись:

[b][i]-  Не  кожен  той  Дракон,  що  в  Драконячій  шкірі!
[/i][/b]
Князь  Василиск,  чи  то  Василишко,  якщо  вірити  стародавнім  літописам,  моє  серденько,  став  першим  настоятелем  Святоюрського  монастиря.
Минули  літа,  минули  і  тисячоліття.  Немає  вже  Змія  та  його  кузні-печери,  бо  її  згодом  замурували,  а  далі  з  її  каменя  та  каменя  скелі,  у  якій  вона  була,  збудували  підмурівок  Святоюрської  твердині.  І  лише  церква  святого  Юра  –  жива  пам’ятка  тих  далеких  часів,  живий  свідок  подій  з  історії  Княжого  Львова.  А  святий  Юрій,  Божий  ключник,  став  навіки  покровителем  нашого  міста.
У  його  руках,  моє  серденько,  не  тільки  вражаючий  спис  супроти  Дракона  і  всіх  ворогів,  що  на  нашу  землю  зазіхають,  а  й  ключі,  що  рідну  земельку  весною  відмикають:

[i]«Святий  Юрій,  Божий  ключник,
бери  ключі  золотії,  веди  коня  вороного,
одімкни  сиру  землицю,
випусти  живу  травицю,
на  теплеє  літо,
на  буйнеє  жито»!
[/i]
То  ключі  достатку,  щедрості  Божої,  злагоди  і  миру  для  минулих  і  теперішніх  мешканців  міста  князя  Лева.  І  для  тебе,  мій  маленький  друже,  теж!

[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735655
дата надходження 30.05.2017
дата закладки 30.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "У ПРИХИСТКУ БОЖОЇ ЛАСКИ: МАТИ І СИН" /інсценівка/

Цей  матеріал  для  сайту  Клубу  Поезії  може  видатися  дещо  незвичний,  бо  за  жанром  це,  власне,  авторський  сценарій,  написаний  за  старими  та  новими  перекладними  джерелами:  до  них  належать  оригінальні  видання  польською  мовою  початку  століття,  видані  в  Італії  (Римі)  та  Польщі,  а  потім  перевидані  в  часі  в  Україні  різними  фаховими  перекладачами-письменниками,  до  яких  належать  –  [i]Дем’ян  Горняткевич,  Григір  Лужницький  [/i]і  наш  сучасник  старшого  покоління[i]  Михайло  Косів[/i].  Оригінальні  та  перекладні  джерела  сценарію  –  це  листи,  художні  твори  та  спогади  Графині  Софії  з  Фредрів  Шептицької  та  іі  Сина  –  Романа,  в  майбутньому  Митрополита  Андрея  Шептицького.
У  2015  році  [i]до  150-ліття  Митрополита  Андрея  Шептицького  [/i]у  Львівському  музеї  історії  релігії  зародилася  ініціатива  створити  камерну  виставу,  де  б  звучали  думки  двох  непересічних  постатей  духовного  середовища  України  та  Польщі.  Так  виникла  потреба  авторського  сценарію,  який  дістав  назву  [b]«У  прихистку  Божої  Ласки:Мати  і  Син».[/b]  Прем’єра  вистави  відбулась  [i]18  травня  2015  року[/i]  у  стінах  історичної  Трапезної  Домініканського  монастиря  –  теперішньої  виставкової  зали  музею  історії  релігії  у  Львові.  
За  цей  час  камерна  вистава  набула  широкої  географії  –  від  церков,  монастирів,  бібліотек  та  музеїв  Львова  та  області,  голоси  Графині  Софії,  Сина  Романа-Андрея  і    літургійні  співи  церковного  хору  «Осанни»  Львівської  Свято-Іванівської  лаври  почули  в    малих  містечках  і  великих  містах  усієї  Західної  України  –  Тернопілля  та  Івано-Франківщини.
Нова  хвиля  розпочалася  цього  року  з  нагоди  святкування  [i]180-ліття  Графині  Софії  з  Фредрів  Шептицької,[/i]  що  випадає  за  різними  джерелами  на  [i]20?  чи  27?  травня  2017  року.[/i]  Отож,  думаю,  дуже  доречно  познайомити  ширше  коло  українських  читачів  з    унікальними  і  дуже  актуальними  у  часі  і  просторі  думками  наших  великих  попередників.  Тим  паче,  що  від  автора  сценарію,  тут  нема  нічого,  окрім  сюжетної  композиції.  До  слова,  [i]Голосом  Графині  Софії  з  Фредрів  Шептицької[/i],  промовляє  у  виставі[i]  сама  авторка,[/i]  [i]Голосом  Сина  [/i]–  [i]Роман  Гринько[/i],  і  звичайно  ж,  незмінним  і  поки  що  єдиним  виконавцем  літургійного  співу  у  створеній  виставі    є  [i]львівський  церковний  хор  «Осанна»[/i]  під  орудою  Володимира  Беня.  Отож:

[i]інсценівка  за  листами,  творами  та  спогадами  Графині  
Софії  з  Фредрів  Шептицької  та  її  Сина  Романа-Андрея
присвячена
[b]150-літньому  ювілею  Андрея  Шептицького[/b]
                                    та
[b]180-літньому  ювілею  Графині  Софії  з  
Фредрів  Шептицької[/b]
[/i]

[b]Голос  Графині[/b]:  «Снилося  мені,  що  йшла  я  дорогою  і  йшла  вже  дуже  довго,  бо  цілі  смуги  землі  і  років  за  мною  лежали,  а  з  обидвох  боків  дороги,  як  верстові  кам’яні  стовпчики,  білі  ряди  могил.
Я  була  дуже  втомлена,  і  на  дорозі,  що  тягнулася  під  гору,  далеко-далеко  ще,  виднівся  допіру  будинок,  де  я  мала  відпочити  –  малі  вікна  без  світла,  ніби  очі  без  життя  –  між  ними  скляні  двері,  відкриті  на  ґанок…  Серце  моє  стиснулося,  сльози  до  очей  підступили…  Через  хвильку,  через  відчинені  скляні  двері  впав  широкий  яскравий  промінь  сонця  і,  як  приплив  діамантової  хвилі,  звільна  до  ніг  моїх  плив…
…Снилося  мені  –  і  вві  сні  тим  химернішою  бачила  себе  –  під  білим  волоссям  безліч  думок  у  веселкових  золотистих  барвах  роїлося,  а  в  стомленому  серці  квітка  за  квіткою  все  ж  зацвітала…
Коли  я  подивилася  назовні,  то  сталася  дивна  річ  –  ніби  просто  з  неба,  мільйони  метеликів,  бистрих,  як  слова  мови  людської,  почали  влітати  до  моєї  темної  кімнати…  Рій  за  роєм  влітав  і  кожний  метелик  ніс  інакшу  квітку  на  своїх  крилах»…

[b]Голос  Сина[/b]:  –  «…Це  дзвіночки  конвалій…  сльози  людські…  Ти  втерти  їх  не  змогла,  але  свої  з  ними  з’єднала,  і  вони  своєю  тихістю  тебе  сотворили»!

«  –  Можна!  [i](п’ять  дитячих  голосів)[/i]
–  Добрий  день,  Мамо!
–  Добрий  день,  мої  діти,чи  добре  спали?
–  Дуже  добре,  дякую,  Мамо.  А  Мама?
–  Добре,  я  сподіюся»…

«Якось  мені  так  добре  на  світі  й  дружно  й  гамірно,  а  сонце  так  ясно  світить,  а  пташки  так  гарно  співають  і  люди  такі  добрі  й  [i]Бог  є  над  нами[/i]!  І  добре  нам  разом  іти  цією  спільною  дорогою,  кохана  моя  Мамо!  І  так  нам  добре  разом  і  разом,  так  любо,  так  гарно!  Стільки  там  святих  і  ангеликів  і  старців,  чистих,  як  діти.  А  з  ними  і  дідуньо,  і  Ізьо,  і  так  їм  добре,  так  гарно...  а  вони  сьогодні  думають  про  нас,  як  ми  про  них,  моляться  до  Бога  за  нами."  "Який  гарний  цей  світ,  коли  Божа  воля  є  в  ньому,  який  коханий!  Бо  всюди  думка  й  чин:  вперед  до  Бога!  Якось  усе  йде  і  добре  й  по  бажанні,  коли  з  волею  Божою  й  ніщо  не  страшне  нам.  І  які  ж  побажання  переслати  Вам,  Мамо,  коли  ми  завжди  так  разом?  Хіба  те  одне:  завжди  разом  з  волею  Божою!  Це  нехай  буде  нашим  желанням,  а  молитва  –  [i]"З  Тобою,Боже,  вперед,  вперед,  аж  там,  де  гарно  і  любо  й  по-Божому!"[/i]  Це  нехай  буде  нашим  проханням,  нашою  спільною  молитвою  і  нехай  виєднає  нам  ті  ласки  через  Ісуса  Христа".
 
(спів  [b]церковного  хору  «Осанна»[/b])

[b]Голос  Графині[/b]:  «Заки  ще  зовсім  прогомонять  дитячі  літа  й  слова,  якими  крізь  уста  й  думки  Ромця  проявлялася  над  ним  майбутня  Божа  воля,  мушу  ще  вернутися  далеко  в  минуле,  щоб  переповісти  особлившу  розмову,  яку  ми  мали,  мій  чоловік  і  я,  кілька  місяців  після  нашого  вінчання.  Це  було  взимі  1862  року:  ми  верталися  саньми  присмерком  з  далекого  проходу  та  говорили  про  сподівану  нашу  першу  дитину.  Пам'ятаю,  як  у  віддалі  блимали  Прилбицькі  світла,  а  коли  ми  перелітали  через  Чолгинські  луки,  тоді  мій  чоловік  сказав:  "Якщо  я  матиму  кількох  синів,  я  хотів  би,  щоб  один  з  них  став  уніятським  священиком".  На  цю  його  заяву  я  скрикнула,  ніби  переді  мною  відкрилася  якась  пропасть,  а  він  говорив  далі:  "А  це  тому,  щоб  міг  стати  єпископом  і  зреформувати  руське  духовенство".  Я  не  заглиблювалася  над  тим  питанням,  не  розуміла  й  не  думала,  яка  почесна  й  важка,  але  й  заслужена  буває  праця  єпископа,  небагато  я  тоді  думала  про  ці  речі...  Я  зрозуміла,  що  мою  дитину  може  хтось  схоче  колись  намовляти  й  сама  вона  може  забажати  стати  священиком,  щоб  згодом  дійти  до  гідности  єпископа  і  на  цю  думку  закипіла  в  мені  кров  та  вже  здавленим  від  сліз  голосом  я  відповіла:  "А  я  власне  так  довго  забороняла  б  йому  стати  священиком,  аж  поки  не  бачила  б,  що  готов  бути  спершу  монахом,  щоб  мати  цілковиту  певність,  що  ніяка  надія  на  достоїнства  не  має  на  нього  впливу».  Двадцять  років  пізніше  я  пригадала  свому  чоловікові  цю  розмову,  він  пам'ятав  її  так  добре,  як  і  я,  а  може  і  Господь  Бог  по  Свому  занотував  її  також».
 
(спів  [b]церковного  хору  «Осанна»[/b])

[b]Голос  Сина[/b]:  "Ще  заки  я  навчився  читати  й  писати,  ще  дитиною,  коли  я  не  здавав  собі  справи  з  почувань,  а  серцем  відчував  красу  старої  нашої  ікони.  Я  був  відай  дуже  малим  хлопчиком,  коли  в  нашій  старенькій  дерев'яній  церкві  в  Прилбичах,  стоячи  перед  іконостасом,  відчував  я  ту  якусь  непоняту  емоцію,  що  я  її  нині  назвав  артистичною  емоцією.  Я  мусів  бути  маленьким  хлопчиком,  бо  наш  старенький  парох,  якого  я  відтак  на  добру  голову  переріс,  видавався  мені  великаном,  як  він  у  святих  ризах  виходив  діяконськими  дверми  на  великий  вход.  Гієратичні  постаті  в  іконостасі,  на  мене  звернений  зір  Христа  Спасителя  і  св.  Його  Матері,  та  якась  містична  темрява,  в  якій  світили  тільки  свічки  і  їх  відблиск  на  золотих  тлах  ікон,  дим  кадила,  що  взносився  до  неба  разом  зі  звуками  пісні,  все  те  складалося  на  якесь  вражіння  таке  глибоке,  яке  ледви  коли  в  життю  пам'ятаю.  А  глибоке  вражіння  було  якраз  тому,  що  поза  тими  зовнішніми  проявами,  відчувало  серце  якусь  таємну  глибінь,  що  наче  промінчик  спливав  на  душу  зпоза-світа,  неначе  з  неба:  [i]Dominus  Vobiscum  (Тобі,  Господи),  Et  cum  Spirito  Tuo  (І  Духові  Твоєму)".[/i]

(на  тлі  літургійного  співу  [b]церковного  хору  «Осанни»[/b]):  

[b]Голос  Графині[/b]:  [i]«Святий,  Святий,  Святий  Господь  –  Бог  Заступник,  сповнені  небеса  і  земля  хвали  Його».[/i]
 
«[i]…Вервиця  [/i]–  це  було  його  перше  апостолування  в  родині;  чи  він  намовляв  своїх  братів,  чи  навчав,  чи  може  вони  самі  йшли  за  його  прикладом,  не  знаю,  але  без  будь-якого  впливу  з  мого  боку  за  деякий  час  я  побачила,  що  кожний  з  них  має  завжди  вервицю  в  кишені,  що  молиться  на  ній  і  що  засипляє  з  нею,  обмотаною  довкола  ручки.  Пишу  про  це,  що  я  бачила  і  як  я  цю  річ  зрозуміла».
 
«…На  восьмому  році  життя  за  порадою  отця  Самуїла  Пясецького,  Чина  св.  Франциска,  який  був  також  моїм  першим  сповідником,  визначили  на  перше  св.  Причастя  Ромця  половину  травня,  коли  ми  вибиралися  знову  до  Львова  на  ім'янини  моєї  мами  й  мої.  Пам'ятаю  докладно  лист,  який  він  у  надвечер'я  того  дня  писав  до  свого  вчителя,  що  залишився  на  селі.  Бачу  кімнату,  в  якій  я  сиділа,  коли  "Ама"  приніс  мені  лист,  кажучи:  "Я  хочу  написати  пану  Арнетові,  щоб  мама  бачила,  чи  немає  там  яких  помилок".  І  бачу  дитяче  письмо,  що  бігло  кривими  рядками  по  нелінійованому  папері  й  читаю  його,  наче  я  мала  б  його  перед  очима»…

[b]Голос  Сина[/b][i](  з  дитинства)[/i]  :"Дорогий  Пане!  Вже  завтра  17  травня  відбудеться  моє  перше  св.  Причастя.  О,  моліться  пане,  моліться,  моліться,  щоб  було  багато  17-их  травнів  у  моєму  житті...  і  щоби  я  був  завжди  дороговказом  для  моїх  братів  і  щоб  одного  дня  я  відчинив  їм  двері  до  неба».  

[b]Голос  Графині[/b]:  «Отже  прийняв  мій  хлопчик  Господа,  якого  приходу  так  щиро  бажав,  –  дня  17  травня  1876  р.,  на  тому  самому  місці  й  з  тих  самих  рук,  що  я  його  теж  перший  раз  прийняла.  Навіть  на  тому  самому  ступні  ми  клячали  перед  престолом  Розп'ятого  Христа  в  костелі  Отців  Бернардинів…  В  тому  часі,  менш-більш  –  зачинаючи  дев'ятий  рік  життя,  перший  раз  заявив  мені,  що  хоче  стати  священиком.  І  хоч  як  наглядно  він  милувався  Божими  речами,  то  все  таки  ніколи  не  приходило  йому  на  думку,  –  як  іншим  дітям,  –  щоб  бавитися  в  священика,  у  відправлювання  Богослуження,  для  нього  ці  справи  були  відразу  святі;  без  дрожі  не  доторкувала  їх  його  душа,  бо  інтуїцією  розумів  їх  правду,  їхню  велич.  Коли  служив  до  Служби  Божої,  міг  бути  прикладом  для  других:  зложені  руки,  спущені  очі,  не  щоб  хтось  так  учив  його,  але  тому,  бо  інакше  не  розумів  служби  при  Божому  престолі.  Пам'ятаю,  що  цей  вид  був  для  мене  такий  дорогий,  що  я  мусіла  аж  приневолювати  себе,  щоб  не  поринати  в  ньому».

(голосу  набирає  літургійний  спів  [b]церковного  хору  «Осанна»[/b]).

 «Моя  благословенна  в  Господі  дитино!  Найбільший  скарб,  який  я  отримала  від  Бога,  —  це  є  ти.  І  цей  найдорожчий  скарб  мого  життя  повертаю  Богові».  

[b]Голос  Сина[/b]:  "У  своїх  молитвах  я  говорив:  "Мій  Боже,  якщо  Твоя  ласка,  дай  мені  мудрість!  І  з  тої  пори  я  розумію,  чим  я  є,  та  чим  повинен  бути.  Крім  цього  я  зрозумів  догму  спільноти  Всіх  Святих  і  знайшов  у  ній  безцінний  скарб.  Ніколи  я  не  просив,  щоб  молитва  була  для  мене  приємна,  а  тільки,  щоб  була  легка  й  добра,  бо  про  це,  вірю,  можна  просити".

–  "Мамо,  Добромиль  –  новіціят  зреформованих  Василіян"!..

[b]Голос  Графині[/b]:  «  …  і  довго  дивився,  поки  видно  було  вежу  монастиря,  що  виринала  з-під  верховіття  гори,  опоясана  чорним  лісом...  Чи  в  тій  хвилині  він  думав  про  нашу  прогулянку?  Хіба  радніше  –  як  леліяну  мрію  –  вітав  і  пращав  вежу  в  лісі»...
 «Уже  починало  діяти  зло,  з  яким  він  нераз  мусів  зустрічатися;  але  воно  не  мало  ніякого  впливу  на  нього,  навпаки  –  зроджувало  в  ньому  якусь  безоглядну  відпорність  та  закріпило  його  в  принципах  і  поглядах,  він  не  признавав  у  них  ніяких  компромісів.  Що  добре,  мусить  дійти  до  доскональности…  а  що  недосконале  –  є  зле;  хреста,  нещастя  –  крім  гріху  –  немає.  Злий  католик  не  може  бути  чесною  людиною,  а  доброму  –  щож  більше  потрібне  до  щастя?  Це  було  виявом  його  віри  –  напрямні,  які  він  прийняв  за  основу  свого  життя:  має  бути  василіаном!..»

«  …  Перед  вступом  до  новіціяту  Роман  відбув  підготовчі  реколєкції  у  найстаршому  Бенедиктинському  монастирі  в  Монте  Касіно.  Там  пережив  він  важку  покусу,  як  сам  розказував»…  

([b]хор  «Осанна»[/b]    -  наспіви  з  [i]католицької  Служби  Божої[/i])

[b]Голос  Сина[/b]:  «Це  була  страшна  хвилина,  хоч  вона  тривала  ледве  декілька  хвилин.  Під  час  молитви  заволоділо  мною  нараз  таке  глибоке  пізнання-візія,  такої  могутности  й  величавости  латинської  Церкви,  її  краси  й  духовних  скарбів,  що  мені  здавалося,  що  я  не  зможу  від  неї  відірватися  і  поза  нею  не  зможу  служити  Богові.  І  все  зачало  хитатися  і  валитися  в  мені.  Тоді  я  вчинив  совершену  постанову  повної  присвяти  Господеві,  цілковитого  прийняття  Його  пресвятої  волі  й  знова  –  все  пішло  –  як  блискавка,  після  блискавиці  наступили  по  собі  неначе  три  удари  грому,  а  тоді  я  відзискав  повну  свідомість  і  зрозуміння,  що  Бог  хоче  мати  мене  серед  Василіян,  а  після  тієї  свідомости  вернувся  повний,  досконалий  спокій».

«…Моя  Дорога  Мамо!  Ось  я  вже  в  Добромилі  й  чуюся  таким  щасливим,  таким  спокійним,  про  що  я  ані  не  мріяв…  Всі  клопоти  цего  світу  зникли  для  мене;  тепер  я  бачу  тільки  Господа  Бога  й  шлях,  який  провадить  мене  до  Нього».

[b]Голос  Графині[/b]:  "У  тиші  монастирських  мурів,  під  покровом  Пречистої  Діви,  беручи  за  свідка  об'явлену  йому  Божу  волю,  провідника  своєї  душі,  –  що  й  була  свідком  його  чистої  юности,  –  моє  хлоп'я  в  покорі  питається  Господа:
 
[b]Голос  Сина[/b]:  "Боже!  Що  хочеш,  щоб  я  вчинив?"
 
[b]Голос  Графині[/b]:  «А  Господь  відповідає  йому  в  душі,  тим  голосом  без  слів,  якого  не  чує  людське  вухо,  але  серце  розуміє».

[b]Голос  Сина[/b]:    "Покинеш  батька  й  матір,  братів  і  свій  дім,  покинеш  обряд,  який  виховав  тебе  для  Мене  й  який  ти  від  дитинства  полюбив,  покинеш  звичаї,  які  вросли  у  твоє  серце  й  підеш  до  нового  життя,  до  чужих  людей,  може  нерадих...  і  візьмеш  Мій  Хрест  на  свої  рамена  та  зазнаєш  посуджень,  підозрінь  у  тому,  що  для  тебе  найсвятіше  й  від  Мене  передане...  зазнаєш  може  й  людської  погорди...  твої  найближчі  будуть  здвигати  раменами  й  називати  тебе  безумним,  а  мати  над  тобою  плакати  буде  і  в  її  плачу  покинеш  її,  але  підеш,  бо  Я  тебе  кличу  й  служитимеш  Мені  аж  до  смерти,  може  навіть  мученичої...».

[b]Голос  Графині[/b]:  "Пошли  мені,  Господи,  завжди  не  те,  що  я  може  без  застанови  вибрала  б,  [i]але  те,  що  у  Твоїх  очах  цінне,  що  для  Тебе  буде  миле  й  зволь  це  мені  передати»[/i]…    «І  сьогодні  думаю,  що  Бог  вислухав  мою  молитву.  Моє  життя  не  було  легке,  ані  світове,  ані  може  веселе.  
Але  Господь  Бог  дав  мені  змогу  пізнати  науку  й  ласку  хреста.  
Господь  дозволив  мені  оглянути  Своє  Царство,  що  розвивалося  в  моїх  дітях.  Одного  з  них  зволив  прийняти  до  служби  при  Своїх  Престолах»

[i]«…О  люди,  люди,  так  є!  Зараз  буде  служити»…  
[/i]
…Перша  Служба  Божа  отця  Андрея  в  Прилбичах  11  вересня  року  Божого  1892.  «...Не  передати  словами,  яка  була  ця  служба,  яке  його  благовіння,  молитовний  настрій  усіх,  ті  сонячні  лучі…  оця  мовчанка  людей  і  …  його  голос  дужий,  звучний,  спокійний,  що  передавав  Всевишньому  молитву  зі  жертвою,  бо  вона:  «Твоя  от  Твоїх,  Тебі  приносим  о  Всіх  і  за  Вся».

 (спів  [b]хору  «Осанна»[/b]  –    [i]фрагмент  Греко-Католицької  літургії[/i]).

[b]Голос  Графині[/b]:«До  вогнища  любови,  що  горіло  в  його  серці,  тиснулися  все  більш  слабі,  малі,  бідні,  недарма  він  говорив  мені  нераз:
 
[b]Голос  Сина[/b]:  –  "Ох,  Мамо,  ви  не  маєте  поняття,  яке  мені  дороге  все,  що  бідне,  старе,  мале!»  

(звучить  кант  [i]«Ісусе  наш  прелюбезний…»[/i]).
 
[b]Голос  Графині[/b]:  «Пануючого  князя  не  приймають  так,  як  він  приймав  бідного  товариша  з  відкритими  раменами,  –  без  огляду  на  те,  чи  прийшов  у  властиву,  чи  в  невідповідну  пору,  він  міг  завжди  думати,  що  нікого  краще  від  нього  Роман  був  би  не  прийняв.  Не  задержував  у  себе,  не  намовляв  до  довшої  розмови,  але  пізніш  до  самих  сходів  відпроваджував  біднягу,  дякуючи,  що  пам'ятав  про  нього»...

[b]Голос  Сина[/b]:  –  «…І  скажіть,  Мамо,  чи  Господь  чудесно  не  піклується  тими,  які  з  вірою  до  Нього  відносяться»?

«…Оце  зі  серцем,  сповненим  подякою  нашому  Спасителеві  Ісусові  Христові,  зачинаю  писати  цей  лист,  поки  піду  спати...  Передовсім  дякую  Богу  за  найбільшу  ласку,  за  ясність  світла  з  небесних  висот.  Не  буду  обширно  писати  про  цю  ласку,  вона  вростає  заглибоко  в  наше  душевне  життя;  я  хочу  тільки  поділитися  з  Вами  моєю  радістю,  –  щоби  й  Ви  подякували  Богу  за  мене,  а  враз  із  тим  за  всі  ласки,  за  все  світло,  яким  Бог  мене  осяяв.  Я  навіть  не  смів  просити  про  оцю  ласку,  вона  сплила  на  мене  з  висот  як  доказ,  що  Господь  думає  про  мене  й  провадить  мене  вперед...  за  інші  ласки  буду  дякувати  Спасителеві  продовж  цілого  мого  життя.  Добраніч  усім  Прилбичам  –  до  завтра».

[b]Голос  Графині[/b]:  «…Чи  здає  собі  хтось  справу  з  того,  як  гарно  було,  коли  з  його  уст  плили  слова  радости,  любови,  щастя,  з  уст,  суворости  яких  я  ніколи  не  любила.  Щоб  згодом  уже  не  вертатися  до  тієї  теми,  забігаючи  наперед  далеко  в  майбутнє,  мушу  тут  відзначити,  що  вже  в  його  дитячому  віці  розвивався  в  ньому  дивно  чарівний  контраст.  В  ньому  неначе  зрослися    з  одного  боку  справжня  ангельська  доброта,  солодкість,  побожність,  а  з  другого  справжня  лицарськість,  що  проявляла  себе  у  відвазі,  в  сміливості,  а  далі  в  любові,  в  повсякчасній  готовості  обороняти  слабих…  Щодо  відваги,  то  мушу  сказати,  що  вже  від  колиски  я  не  бачила  в  ньому  почуття  страху.  Те  саме  завважив  учитель,  колишній  папський  гвардист,  під  проводом  якого  він  був  від  п'яти  до  шіснадцяти  років;  той  часто  говорив:  "Ах,  цей  матиме  відвагу  лева»…  Мій  брат  Олександер,  такий  з  крови,  кости  й  традиції  військовик,  коли  Ромцьо  став  підростати,  дораджував,  що  ми  повинні  намовляти  його  до  військової  кар'єри,  бо  ще  ніколи  не  довелося  йому  спостерегти  у  хлопця  в  його  віці  стільки  холодної  безстрашної  рішучости».  

[b]Голос  Сина[/b]:  –  «Чи  Ви,  Мамочко,  охоплюєте  думкою,  яке  значення  має  молитва»?..  «Моліться  за  мене,  моя  Дорога  Мамо,  щоби  я  міг  виконувати  всі  свої  обов'язки,  іноді  це  так  тяжко  буває»…

 «…  Як  нас  фальшиво  інформували  про  українське  духовенство,  Моя  Кохана  Мамо,  в  якому  кривому  дзеркалі  представляли  цей  прекрасний,  богобоязливий  і  шляхетний  нарід!..  І  це  не  лише  в  Галичині,  чи  в  центральній  Україні,  не  лише  в  Західній  Європі,  але  навіть  у  центрі  християнства  –  в  Римі,  де  ми  найстарша  вітка  Східної  Церкви,  не  кажучи  вже  що  найчисленніша,  є  якоюсь  неначе  доліпкою  до  всесвітньої  Христової  Церкви.  Знаю,  як  зарадити  тому,  Моя  Найдорожча  Мамо,  знаю:  [i]треба  жертви,  великої  кривавої  жертви,[/i]  щоб,  з  одного  боку,  цей  нарід  пробудився  із  довгого  невільничого  сну,  а  з  другого  боку,  сам  пізнав  себе,  пізнав  свою  духовність,  а  тоді  пізнають  його  інші».

[b]Голос  Графині[/b]:  «…Я  бачила  нераз  у  свому  житті,  що  маркантною  рисою  чортівських  затій  є  чіткість  правди,  яка  пробивається  із  зовнішніх  познак:  як  фальшиві  перли  є  рівніші  від  справжніх,  як  ших  блистить  ясніше  від  щирого  золота,  так  теж  більш  переконливими  є  ці  докази,  що  сяють  мерехтливим  світлом  і  здаються  нам  ефектнішими,  якими  обманює  злий  дух,  щоб  фальш  закривав  правду»...

[b]Голос  Сина[/b]:  «Моя  Найдорожча  Мамо!    Пам’ятаєте  мої  слова,  що  коли  Господь  прикличе  мене  на  владичний  престіл,  то  українці  не  будуть  мені  вірити,  бо  я  із  спольщеного  роду,  а  поляки  скажуть,  що  я  зрадник.
І  вчора  я  почував  те  –  воно  сталося.  Бо  учора  при  торжественному  відкритті  Національного  Музею  у  Львові,  я  одверто  й  рішуче  заявив  численним  присутнім,  що  ми,  українці,  не  хочемо  чужої  культури,  ми  хочемо  жити  своєю  культурою…  Для  мене  довго-довго  було  загадкою,  як  це  можливо,  щоб  упродовж  століть  український  нарід  -  нарід  без  керма  і  вітрил,  цей  убогий  сільський  люд,  міг  зберегти  свою,  тільки  йому  притаманну  духовність,  виявом  якої  є    український  іконопис,  українське  мистецтво,  свої  цілі  школи  мистців-артистів…  Як  тяжко,  Мамо,що  Ви  –  малярка  і  така  поетична  душа,  фізично  не  могли  бути  цього  дня  при  мені,  бо  що  Ви  були  духовно,  то  я  це  почував»…

«...  Мій  виклад,  Мамо,  є  визов  для  тих,  які  вважають,  що  наш  нарід  завжди  й  постійно  має  комусь  служити,  а  незалежність  України  належить  заховати    «на  вічну  пам’ять»  до  гробу.  Але  так  не  є  і  так  не  буде,  коліс  історії  завернути  не  можна.  Йдуть  важкі,  страшні  часи,  грядуть  часи  переслідувань,  часи  мучеництва,  Мамо…  Не  знаю,  яку  долю  судив  Господь  цьому  народові,  що  його  пастирем  назначив  мене,  але  я  свідомий  цієї  відповідальности  перед  Богом  за  душі,відкуплені  кров’ю  Ісуса  Христа.

Моя  Дорога  Мамо,  я  ніколи  не  відречуся  свого  обов’язку,  даного  мені  Богом…  Ви  тепер,  Мамо,  у  стіп  Христа,  моліться  за  мене  й  за  мій  Богом  мені  повірений  нарід…      а  я...  я  буду  за  Вас  молитися!!

(звучить  [b]церковний  хор  «Осанна»[/b]…  На  тлі  співу  [b]хору  «Осанни»[/b]):

[b]Голос  Графині[/b]:  «…Ідеалом  жінки  є  стати  ангелом  миру,  додавати  віри  й  надії,  бути  готовою  присвятитися  тим,  кого  любимо  і  невтомно  просити  вміння  служити  Богу,  і  [i]чинити  добро  людям[/i]».

[b]Голос  Сина[/b]:  "Найдорожча  Мамо!  Щиро  бажав  би  я,  щоби  Ви  Мамо  дістали  цього  листа  15  травня    у  день  св.  Софії,  отже  ні  раньше,  ні  пізніше.  Не  тому,  щоби  в  тому  листі  були  висловлені  якісь  незвичайні  побажання  щастя,  здоров'я  чи  інших  благ,  але  я  хотів  би,  щоби  Ви  почували  себе  ближче  серед  нас,  щоби  Ви,  Мамо  відчули  завтра  нашу  духовну  приявність  біля  себе,  окруженою  цілою  родиною,  щоби  згадуючи  минулі  літа,  могли  сердечно  подякувати  Всевишньому  за  все  й  могли  би  того  дня  пожертвувати  Богу  нас  усіх,  пожертвувати  всю  Вашу  довголітню  працю  над  нашим  вихованням,  всі  важкі  переживання,  хрести,  турботи,  страждання.  Завтра  прийму  святі  Тайни  у  Вашому  наміренні  й  зложу  сердечну  подяку  при  престолі  за  те,  що  вже  минуло  та  помолюся  теж  із  глибини  душі  за  прийдешнє:  [i]Да  святиться  Ім'я  Твоє,  да  прийдет  царствіє  Твоє,  да  будет  воля  Твоя,  яко  на  небеси  і  на  земли![/i]»

–  «Моя  Дорога  Мамо!  Що  робите  під  цю  хвилю?  Своїми  думками  я  завжди  біля  Вас  і  поручаю  Вас  Божій  опіці»…

[b]Голос  Графині[/b]:  –  Що  роблю?...  Вертаю  на  забуті  стежки,  коханий  мій  Сину!

«...  Наш  парк  був  великим,  тінистим,  з  багатьма  таємничими  для  мене  куточками.  У  парку  була  альтанка,  зроблена  батьком,  і  протоптані  ним  стежечки.  Унизу  —  став,  до  якого  я  якось  упала  під  час  маминої  купелі,  березовий  місточок,  стежка,  що  слимачком  вилася  на  вершину,  де  стояла  паркова  альтанка  з  червоним  дашком...  В  оточених  високим  муром  теплицях  дозрівали  небаченої  краси  і  смаку  персики,  які  князь  Леон  Сапіга  їв  ложечкою,  чим  дуже  мене  дивував...  Я  любила  ту  Бенькову  Вишню  більше,  аніж  тоді  могла  це  осягнути.  Мене  п’янили  сад,  свобода,  спів  птахів  і  тиша  села.  Мені  було  жаль  засинати  при  кумканні  жаб,  далекому  гавкоті  псів  і  покриках  нічних  сторожів.  Так  дивно,  несвідомо,  але  і  з  повною  розкішшю  я  відчувала,  що  мене  оточує  якась  велика  гармонія;  я  знала  кожен  камінчик  на  стежці,  йшла  часом  подивитися,  чи  він  ще  є,  привітатися  з  ним…  і  з  отим  старим  дубом,  що  кремезно  височів  над  усім  садом».

–  «Старий  дубе,  що  ти  бачив,  як  був  молодим?  Скажи!

[b]Голос  Сина[/b]:  –  Коли  я  був  молодим?..  Давно  це  було,  давно…  І  заледве  пам’ятаю…  Пам’ятаю,  у  моїм  підніжжі,  у  кущах  польової  рожі,  солов’їне  гніздо,  а  наді  мною  співучий  політ    жайворонка…  Пам’ятаю  рої  молодих  золотистих  мрій,  що  відлітали  з  шелестом  мого  листя…  А  на  вигоні  здорове  шаленство  легковажного  сміху…  Знаю,  що  любими  були  мені  пустощі  дитячі,  енергійність  молоді,  віра  вчених,  людей  похилого  віку  спокій.

[b]Голос  Графині[/b]:  –  А  пізніше,  коли  виріс,  що  ти  бачив,  дубе?  Розкажи  ще!

[b]Голос  Сина[/b]:  –  Коли  я  трохи  підріс,  здавалося  мені,  що  я  вже  бачу  понад  гори  і  пропасті  все,  що  бачити  можна,  бо  сильні  вітри  хитали  моєю  молодою  кроною…  Тоді  я  бачив  бурі  таємничий  морок,  що  вдаряла  блискавками  у  те,  що  високе  й  сміливе;  літа  нестерпну  спеку,  що  палила  все  гарне  і  слабке;  зими  безжальний  мороз,  що  забирав  матір  дітям,  батькам  сина  чи  бідним  здоров’я…  Чув  я  шаленство  світу,  вульгарне  руйнування  святого  скарбу,  а  також  дурносміх,  що  рівнозначний  прокляттю;  дивився  на  дітей,  навчених  фальші,  мало  вірність  молодих,  блюзнірство  мудреців,  розпусту  старих.

[b]Голос  Графині[/b]:–  А  пізніше…  Коли  ти  вершиною  своєю  сягав  неба,  що  бачив?  Розкажи  ще,  старий  дубе!...

[b]Голос  Сина[/b]:  –  Неба  я  не  сягав  і  не  досягну  ніколи,  але  вільніше  й  частіше  поглядав  на  нього…  Тож  і  землю  краще    зрозумів.  Тоді,  після  сильних  злив  я  бачив  її  чистішою  і  здоровішою,  коли  сонце,  що  заходило  у  спокої  прощалося  з  тим,  що  Божа  рука  від  повені  вберегла…  
Тоді  бачив,  як  на  попелищах  виростали  хрести,  як  померлі  діти  прихиляли  батькам  небо,  як  нещастя  згладжувало  братні  чвари  –  і  молоді  життя,  Богу  присвячені…  і  світло  розуму,  підкорене  любові.
Тоді  чув  біля  свого  підніжжя  Христову  науку,  що  проповідувалася  маленьким…  і  Боже  прощення,  надане  злочинцям,  спостерігав  за  незліченною  кількістю  вірних  Господу  Богу.  Кожний  з  них  підносив  його  корогву  понад  усі  скарби  і  весь  бруд  земний,  аж  до  останнього  подиху  грудей  і  до  останнього  погляду  очей  у  небо!..

[b]Голос  Графині:[/b]  –  А  зараз,  дубе…  Зараз,  коли  вже  порохно  землі  серця  твого  сягає  і  лишень  зеленню  крони  там,  угорі,  ти  живеш…  чи  бачиш  ще  щось?  Скажи!

[b]Голос  Сина[/b]:  –  Бачу  лише  невичерпний  скарб  милосердя  Мудрості  Божої  і  Милосердя  незглибиму  Мудрість,  яка  все  на  небі  і  на  землі  щодо  чисельності,  міри  і  ваги  добре  чинить…
Бачу  лише  біля  хреста  Ґолґоти  хрести,  чисельність  яких  заледве  дорівнює  чисельності  золотих  тельців  світу…
Бачу  потоки  Милості,  залиті  сльозами  невинних    і  кров’ю  мучеників,  і  безодні,  вирвані  потоками  гріхів…
Бачу  тисячі  невинних  жертв,  вічно  пречисту  Пожертву  Причастя,  яке  переважає  чашу  спасіння  над  переповненою  чашею  осудження…

…І  тремтить  моє  листя  пульсом  вічності,  але  без  страху  у  серці.  Як  витвір  землі,  впаду  на  землю  і  з  радістю  дам  з  дерева  мого  хрест  витесати.  І  з  радістю  порохном  моя  корона  упокориться  Господу  Богу,  тільки  б  над  хрестом  і  над  короною  щораз  голосніше,  щораз  виразніше  звучав  відвічний  хор…

[b]Багатоголосся  Графині,  Сина  та  хору  «Осанна»[/b]:
–  Святий,  Святий,Святий  Господь  Бог  –  Заступник,
 сповнені  небеса  і  земля  хвали  Його»!                      

(спів  [b]церковного  хору  «Осанна»[/b]  -  [i]«Благослови,  душе  моя,  Господа»[/i])
[i]
«Благослови,  душе  моя,  Господа,
Благословенний  єси,  Господи.
Благослови,  душе  моя,  Господа,
І  вся  істота  моя  Ім'я  Святе  Його.
Благослови,  душе  моя,  Господа,
І  не  забувай  всіх  добродійств  Його».[/i]

[b]Голос  Графині[/b]:  «…  Пан  неба  і  землі,  віків  і  вічності  –  зараз  буде  служити!..
Вчора  зневажений,  сьогодні  покликаний…  роками  забутий,  сьогодні  згаданий…  постійно  поштуркуваний,  сьогодні  необхідний  –  зараз  буде  служити.                        Сьогодні  Єдиний,  завтра  останній…  буде  служити  вдень  і  вночі,
в  терпеливості  –  силою  Своєю…  у  щасті  –  спокоєм…
буде  служити  наукою  Своєю…  світлом  своїм…  многомудрістю  милосердя  і  мільйонами  променів  милості  Своєї…».

[b]Голос  Сина[/b]:  –  Добраніч,  Мамо!  

«…  Це  троянди,  принесені  тобі,  щоб  ти  старі  очі  ними  потішила.  Ти  була  за  них  вдячною,  наче  за  коштовності…
А  це  гвоздики…  Добра  воля  людських  сердець,  котрою  обдаровували  тебе  і  твоїх…  а  ти  за  те  молитву  свою  віддала…

[b]Голос  Графині[/b]:  –  «Хто  ти,  променю?!  Хто  ти»…

[b]Голос  Сина[/b]:  –  Я  твій  Син  укоханий,  що  насичується  помежи  леліями…
«А  ти…  Чарівнице,  хто  ти»?!

[b]Голос  Графині[/b]:  –  «Я?!  Я  любов  людська,  любов  добрих  людей,  простих,  мудрих»…

[b]Голос  Сина[/b]:  –  «Отож…  справа  любові  завершена»!?

[b]Голос  Графині[/b]:  «…  Врешті  нині,  коли  моє  життя  схиляється  вже  до  заходу,  дає  мені  в  серці  непохитну  Віру  й  Надію,  [i]не  ради  того,  чим  ми  є,  але  чим  Він,  наш  Господь  є,[/i]  що  скоріше  чи  пізніше,  але  завжди  при  помочі  хреста  й  ласки,  дозволить  Він  нам  усім  віднайти  себе  колись  у  Небі».

«…І  промінь  сонця,  як  відплив  діамантової  хвилі,  тихо  від  ніг  моїх  відкотився…».

([b]хор  «Осанна»[/b]  п’яніссімо  у  загальній  тиші  при  свічках  співає  [i][b]«Отче  наш»[/b][/i])

https://www.youtube.com/watch?v=6Wmced1aTsw

[b][i]На  фото:  Графи  Софія  та  Іван  Шептицькі  та  їх  п’ятеро  синів:  Леон,  Казимир  (Климентій),  Роман  (Митрополит  Андрей),  Олександр,  Станіслав.

[/i][/b]
[i]Літературні  джерела  до  сценарію:
1.Софія  з  Фредрів  Шептицька.  Молодість  і  покликання  о.  Романа  Шептицького  чина  св.  Василя  Великого.  (Друге  видання).  –  Рим,  1987.
2.Графиня  Софія  з  Фредрів  Шептицька.  Твори.  –  Львів:  Видавництво  Львівського  музею  історії  релігії  «Логос»,  2004.
3.  Андрей  Шептицький.  Не  хочемо  чужої  культури,  хочемо  жити  своєю!  –  Львів:  Видавництво  Львівського  музею  історії  релігії  «Логос»,  2005.
3.  Шептицький  А.  Мої  спомини  про  предмет  музейних  збірок  //Двадцятип’ятиліття  Національного  музею  у  Львові.  –  Львів,  1930.  –  C.  1-3.  

[/i]
[color="#ff0000"][i]Театралізоване  дійство  [b]"У  прихистку  Божої  ласки:  Мати  і  Син"[/b]  є  номінантами  Нацональної  премії  ім.  Тараса  Шевченка  (театральне  мистецтво)  на  2019  рік.[i][/color]

b]"У  ПРИХИСТКУ  БОЖОЇ  ЛАСКИ:  МАТИ  І  СИН"/уклала  Ірина  Вовк[/b];
Ін-т  релігієзн.  -  філія  ЛМІР.  -  Львів:Логос,2017.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735219
дата надходження 27.05.2017
дата закладки 27.05.2017


Lana P.

ДУША — НЕЗВІДАНА, ЯК ВОДИ ОКЕАНУ…

Душа  —  незвідана,  як  води  океану,
Нуртує  гейзером  на  глибині,
Жбурляє  лавами  гарячого  вулкану,
Ховається  у  магмі  аж  на  дні.

Бува,  зривається  в  неміряну  нірвану,
Летить  із  хвилями  до  берегів…
Під  сонцем  сушить  наболілу  свіжу  рану,
То  ніжиться  в  обіймах  островів.

А  то  хвилюється  в  розкішному  розливі  —
Лоскочуть  її  стінки  камінці.
Бентежиться  у  прибережному  приливі  —
Турбують  її  пінні  гребінці.

Тримає  самоцвіти,  перли  і  корали
Лиш  для  близьких  і  вибраних  людей.
Їй  не  страшна  негода  і  стихійні  шквали,  —
Таємно  тулить  щастя  до  грудей.                                                  17/11/15

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735027
дата надходження 25.05.2017
дата закладки 26.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "ЗЕЛЕНА РАПСОДІЯ"

Зелених  слів  зелене  море,
зелених  струн  зелений  ліс,
зелена  віхола  просторів,
зелений  доторк  теплих  сліз.
Зелені  очі  –  проти  ночі,
зелено  свічечка  димить,
зелено  листя  затріпоче,
зелено  вітер  прошумить.
Зелена  вулиця  Зелена,
зелено  вип'явся  бузок,
і  щось  нашіптує  зеленим
мені  розгорнутий  листок.
Зелених  ласк  зелена  згуба,
зелені  пригорщі  весни.
Зелено  пахне  слово  „люба”  –  
зелених  зваб  зелені  сни.
Зелено  дихають  діброви,
зелено  трави  зайнялись.
Зелене  мрево  –  чорноброве:
„...  бо  я  любив  тебе  колись!”
Зелений  сміх,  зелена  втіха,
зелена  м'якість  теплих  губ  –
і  серед  цих  зелених  віхол:
„...  тобі  я  люб?..  тобі  я  люб!..”

[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735080
дата надходження 26.05.2017
дата закладки 26.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "СЕМИВІДЛУННЯ або ІМІНАБІ"

[i]У  Стародавньому  Шумері  було  поняття  [b]"Сім  по  Сім"[/b]  -  
[b]"Іміна́бі"[/b]  божественне  уособлення  Плеяди[/i]

Сім  'ме́нтів  щастя,
сім  коротких  літ  –
і  ти,  як  тополиний  пух,  пропаща…

Лелечі  гнізда,  чуєте,  я  ваша!  –

від  хатніх  мальв  і  листоносних  віт,
я  теж  лелечо  мислю  о  політ!

Нас  сім  по  сім  –  лелече  “імінабі”…

Моя  сім’я.  Мій  захисток.  Мій  табір.
Моя  Плеядо  в  зоряних  верхах.
Моя  Пречиста  Матір  в  постолах
і  у  сорочці  –  білому  по  білім,
і  у  вінку  з  блаватів,  перецвілім  –  
семивідлунне  марево,  авжеж,

лелечо  стрінеш  –  клично  проведеш,
і  я  тобі  пташино  теж  озвуся:
я  з  Ірію,  я  –  Іра,  я  –  Іруся,
мене  допіру  призвано  сюди
з  Небесних  Надр  до  чорної  води  –  

оце  твоє    з  е  м  н  е,  твоє    м  и  н  у  щ  е  –

дающе  гострий  зір,  як  ніж,  дающе
тобі  глибинну  парость  почуття  –  

це    с  м  а  к    ж  и  т  т  я,  незвичний  смак  життя
на  мент,
на  перелітний,  ниспосланий,
бо  ти  –  жива,
ти  –  Ле́лечка,
  ти  –  Дана,
в  тобі  дзьобате  зріє  лелеча…

Горить  свіча.  Горить  твоя  свіча
у  всесвіті,  така  ж  як  ти,єдина…
Ти  –  божа  тінь,
вінець  творінь,
л  ю  д  и  н  а  –
тобі  підвладно  гори  перейти…

Допоки  прах  землі  тебе  не  зловить,
Допоки    у  душі  і  серці  повідь  –  
Гори,  свічо!  Лелеченько,  лети…

[i](Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів"Каменяр",2008)


[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733959
дата надходження 18.05.2017
дата закладки 18.05.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. НОСТАЛЬГІЯ

Крапотітиме  дощ…  Через  ніч  крапотітиме  дощ.
Ти  у  літньому  сні  не  уникнеш  про  щось  шепотіти.
Не  тривож  мене,  щастя,  в  примарах  вертань,  не  тривож,
Ти  іще  не  втомилось  до  мене  крізь  ґрати  летіти.

Я  черлене  вино  ще  пелю́стками  уст  пригублю,
У  ранкових  серпанках  з’явлюся  тобі,  наче  мрія,
На  загуслих  медах  забриню,  як  бджола,  що  люблю.  –
І  нехай  мене  віхола  щастя  закрутить,  завіє  …

Зацілую  тебе  до  безтями  і  залоскочу,
І  натішусь  досхо́чу,  уповні  насичусь  тобою.
І  тоді  я  відчую  нарешті,  що  знову  лечу
Понад  крихітним  містом  і  сірою,  в  місті,  юрбою.

Там,  за  хмарами  –  Ніцца  …  Венеція  …  далі  –  Париж,
Королівства  дрімаючі,  танучі  в  тиші  –  Версалі  …
Не  тривож  мене,  щастя,  примарами  …  Годі,  облиш,
Бездиханну  покинь  серед  площі  і  змовницьки  спалюй!

Зрине  полум’я  в  небо  огромом  пекельних  почвар,
У  розчахнутих  пащах  почне  моє  тіло  маліти  …
Тільки  щастя  маняще,  амброзію  світлий  нектар,
Не  відмовить  пропащим  із  чаші  спасення  відпити.

…  Крапотітиме  дощ.  Через  ніч  крапотітиме  дощ  …

[i](З  антології  одного  вірша  про  кохання  "З  горіха  зерня".  -  
Львів:Сполом,2011)
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732853
дата надходження 11.05.2017
дата закладки 11.05.2017


Галина_Литовченко

ЦВІТИ ПОВІК

Моя  Вкраїна  –  то  найперше  хата
в  селі  над  Россю  в  шепоті  гаїв.
І  поле  на  чорнОземи  багате,
і  сад  вишневий  –  царство  солов’їв.

Моя  Вкраїна  –  то  співуче  слово
і  на  черені  спечені  хліби,
і  соняхи  –  у  небо  волошкове,
і  запорозькі  велетні  дуби.

А  ще  дзвінкова  у  яру  криниця,
що  хліборобів  здавна  напува,
моїх  сельчан  привітні  світлі  лиця,
рукам  робочим  –  слава  вікова.  

Цвіти,цвіти,  моя  Вкраїно  мила!
Тебе  віддавна  від  чужих  навал
в  бою  сини  відважно  боронили,
лихих  заброд  вгамовуючи  шал.

Бо  всі  ми  тут  козацької  породи  –  
століттям  нашим  не  згубився  лік.
Один  рушник  від  Заходу  до  Сходу
твої  народи  пов’язав  навік.
05.05.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731959
дата надходження 05.05.2017
дата закладки 05.05.2017


Наталя Данилюк

Яблуні цвітуть…

Яблуні  цвітуть  блідо-рожево,
Вибухнувши  в  чисту  голубінь!
І  пливе  таке  солодке  мрево
Від  отих  божественних  пахтінь!

Синє  тло  і  лагідні  пастелі,
Мов  художник  пробує  мазки…
Десь-колись  вітри-віолончелі
Забринять,  зриваючи  разки

Яблуневоквітного  намиста,  ─
І  така  здійметься  білизна,
Неземна,  неторкана,  перлиста,
Ніби  крила  струшує  весна!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731766
дата надходження 03.05.2017
дата закладки 04.05.2017


dovgiy

ПРО ШПАЧКА (байка)

Шпачок  у  російську  глибинку  влетів.
А  він  –  з  України,  з  садів  калинових.
З  російською  шпачкою  справи  завів,
Гніздечко  там  звили  в  гілках  березових,
Ну,  значся,  кохання,  чи  як  там  у  них,
Тож  треба  співати,  як  дома  навчився:
Почав  солов’єм…  зробив  паузу,  стих,
І  знов  на  весь  ліс  в  ніжній  пісні  розлився!
Співає  шпачок!    Прославляє  весь  світ
За  нову  весну,  за  тепло  життєдайне!
Здавалось,  сидить  між  калинових  віт
Під  небом  блакитним  своєї  Украйни.
Аж  раптом  ворона…  з’явилась  вона,
Тому,  що  їй  дятел  настукав  депешу:
«  Хахол  объявился!  Изнанка  видна:
Опасность  несёт  всероссийскому  лесу.
В  Европу  зовёт!  О  свободе  поёт!
А  сам,  между  прочим,  с  бандеровским  духом!
Погибель  он  «русскому  миру»  несёт
Пожрёт  наших  птенчиков  с  телом  и  пухом!»
Ворона,    -  з  Москви.  Для  «прінятія  мєр!»
Орел  двохголовий  їй  дав  директиви:
«Заткнуть  эту  глотку!  Да  спрятать  за  дверь.
В  железную  клетку,  как  прочих  паршивых!
Но  если,  по-нашему  будет  он  петь,
Хахлацкую  мову  навеки  забудет,
Тогда  на  гнездо  сменим  строгую  клеть
И  русским  считаться  с  рождения  будет!»
Чего  тут  распелся  в  лесу  соловьём?!
Проклятый  хахол!  Профашистская  харя!
За  наглость  такую  тебя  призовём
К  ответу,  негодник,  да  клеткой  одарим!
Но  если  ты  будешь  послушен  и  тих,
По-нашенски  петь,  по-вороньему  каркать,
То  сможешь  до  старости    мирно  дожить
И  кровью    скворца,  перед  смертью,  не  харкать!
Затих  наш  шпачок.  Зачаївся  в  дуплі,
Тай  став  по  московському  жити  закону.
Співав  про  великих  Російських  орлів,
Співав  про  могутню,  про  чорну  ворону.
І  так  поступово,  у  чужій  далині,
Забув  назавжди  свого  духу  основу:
Блакить  понад  садом,  лелек  в  вишині,
Хатину  побілену,  цвіт    калиновий
І  мову  матусі  своєї  забув!
Забув  пісню  щастя  у  ніч  солов’їну…

А  в  ріднім  селі  не  забули,  що  був.
Що  зрадив  назавжди  свою  Україну…    

29.04.2017

   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731084
дата надходження 29.04.2017
дата закладки 29.04.2017


Ніна Незламна

Ранкова прогулянка ( казка)

                           Ранкова  прогулянка.  /казка/

Був  дуже  гарний  ранок  і    сонечко  всміхалося  до  землі.  Ледь  сизий  туман,  ріденький  спадав  донизу,    травичку  вкривав  крапельками  роси.
 Та  раптом  десь  взявся  вітерець,  спочатку  стиха  повівав,  а  потім  сильніше    і  темна  хмаринка  підпливла    по  небу  і    неначе  зупинилася…
Малий  зайчисько  саме  в  цей  час  по  лісі  гуляв,  вирішив  зробити  ранкову  прогулянку  ,  подивитися    на    схід  сонечка.  Трохи  забарився,  вдивлявся  ,  як  туман  припадав  до  землі  і  ранок  ставав  яснішим.  Мама  з  татом  вдома,  у    лігві,  в  цей  час  солодко  спали.
-  Ой  ,ой,  що  за  вітерець  з`явився  ,-  проговорив    зайчик  і    роздивлявся  на  всі  сторони,  побачив,  як  на    деревах  стали  гойдатися  гілочки  і    зашелестіло  листячко.    А  потім  задер  голову  догори    і  вже  сидячи  покосився  на  небо.
-  Так,  так,  напевно  буде  дощик,  тож  тікати  треба….
Аж  раптом    почув  позаду  шурхіт  між  кущами.  Ой,  злякався  !
 Вже  не  барився,  відразу  під  кущиком  заховався,  весь  тремтів.
Уздрів,  як  лис  тікав  у  інший  бік  і  весь  час  оглядався.  А  за  ним  поспішали  два  мисливці,  уважно  роздивлялися  на  всі  боки  і    зовсім  тихо  говорили.  
У    зайчика  серденько  ледь  не  вискочить.  О!  Це  вже  погане  діло,  як  мене  побачать,  думав  він,  то  вже  може  бути  біда.  І  геть  приліг  в  травичці  так,  щоб  навіть  ні  вушок,  ні  хвостика  не  було  видно.  Часто  кліпав  оченятами,  дивився  на  ту  ,темно  –  сіру      хмару.  Йому  здалося,  що  вона  вже  скривилася  і  хоче  плакати.  Хоч  би  не  змокнути,  може  якраз  все  минеться,  розмірковував  зайчисько.
   Раптово  все  навкруги  притихло,  навіть  пташок  не  чути..  
Почав  мжичити  маленький  дощик…Та  до  зайчика  краплинки  не  потрапляли,  він  тільки  почув    скрізь  легенький  шурхіт  і  далеченько,    там  на  галявині  було  видно,  як  сіяв  міленький  дощик.
   Гучно  пролунав  постріл,  з  переляку  неначе  приклеївся  до  землі.  Та  оговтавшись    зрозумів,  це  стріляли  напевно  мисливці,  бо  було  чути  з  тієї  сторони,  куди  тікав  лис.
Десь  здалеку  загриміло,  по  небу  прокотився  грохот.    
Йому  здалося,  що  це  зовсім  близько,  неначе  поряд  за  спиною,  аж  мурашки  пішли  по  шкірі.  Та  враз  набрався  сміливості….  Зайчик  наставив  вушка,  присів,  оглядався  довкола,  зрозумів  ,що  загрози  немає,  але  ж    напевно  йде  гроза,  треба  терміново  додому.
У  лісі  стало  темніше,  але  дощик  перестав  сіяти  та  пташки  не  наважувалися  вилазити  зі  схованок.
 Зайчик  обтрусився    від  старих  сухих  листочків,  які  лежали  поміж  зеленою  травичкою.  Виліз  з  -  під  кущика,  на  нього  полились  струмочки  дощової,  прозорої    водички,  які  затрималися  на  листочках.
--Ух!  Ух!  -  пропищав  тихенько
Вже  швидко  вискочив  на  галявину,  небо  майже  все  покрите  темно  -    синіми  і  темно  -    сірими  здоровецькими  хмарами.  Десь  далеко  бурчало,  немов  сварилося  на  зайчиська,  погрожувало  йому.    Він    спочатку  легенько  плигав,  підіймався  на  дві  лапки  скакав,  а  потім  пулею  тікав  поміж  дерев  і  кущів  до  своєї  домівки.
 Ось,  біля  лігва  відхекався,  подивився  в  небо,  хмари  тікали  так  швидко,  що  йому  здалося,тікали  від  нього  і  вже  сміялося  сонечко,  припадало  до  землі.  Теплі  промінчики    ласкаво  пригріли  маленького.  Тут  вже  спокійно,  небезпечно,  подумав  зайчик  і  приліг  на  травичку..  Він  пригадав,  як  біг  лис,  тікав  від  мисливців,  але  ж  який  гарний  в  нього  хвіст,  от  би  мені  такий,  я  напевно  теж  був  би  таким  красенем.
Ледь  за  роздумами  не  задрімав,  зовсім  поруч  почув  пташиний  спів,  треба  додому….
 Мама  з  татом,  ще  дрімали,  зайчик  обережно  підняв  лапу  тата  і  притулився  до  нього.  Той  підняв  одне    вушко,  потім  відкрив  очі  ,
-  От  тебе  сон  не  бере!  Поспи  вже,  от  зайчисько,  от  крутько!  Дай  мені  трішки  подрімати,  непосидючий,  полежи  спокійно,  а  то  маму  розбудиш.  
Зайчиха  потягнулася  і  встала  з  ліжка,
-Мабуть  снідати  пора.
Зайчик  зрозумів,  що  вже  ніхто  не  буде  спати,  звернувся  до  тата,
-  Чуєш  татусю,  хочу  запитати,  чому    лис  красивіший  за  нас?  В  нього  такий  великий,  красивий    пишний  хвіст  і  колір  червоно-бурий.  Я  захоплююся  ним…..      Чому  я  не  такий?
Заєць  з  зайчихою  переглянулися  і  вже  тихо  хіхікали.
-  Бо  ти  наш  синок,  тому  такий    же  ,  як  і  ми,  -  відповів  старий  заєць.
         -Я  бачив  одного  разу,  як  тікав  лис  від    мисливців,  але  я    заховався  під  кущиком.  У  траві      вони  мене  не  помітили,  дуже  за  ним  поспішали,  переслідували  його.
-  Не  шкодуй  синку,  що  в  тебе  немає  такого  хвоста  .Напевно  ,якби  був  такий  великий,  як  у  лиса  ,  не  важливо  чи  білий  чи  сірий,  то  тебе  б  точно  побачили  мисливці.  Тоді  б  вже  тобі  було  не  добре,  це  точно.  Як  ти  думаєш?  –  запитав  батько.
Вже  зайчик  крутнувся  ,  ліг  на  спину,  закинув  лапу  на    лапу,  роздумував.  Раптом  до  розмови  приєдналася  мама  зайчиха,
-  А  це  коли  ти  бачив  лиса?  Хіба  я  тобі  дозволяла  вдень  виходити  !  Не  смій!  Це  дуже  небезпечно,  ми  маємо  тільки  вночі  шукати  собі  їсти.  Тим  паче,    у  нас  є  запаси,  без  нас  нікуди  не  ходи!
Зайчисько  мовчав,  лише  тишком  –  нишком  підглядав  то  на  маму  ,то  на  тата.  Та  нарешті  промовив,  -
-Ти  тату,  правду  кажеш,  швидше  можна  потрапити  до  мисливців,  якщо  мати  такого  красивого  хвоста.  То  напевно  хай  в  мене    буде  такий,  як  є..
Зайчик  трохи  скрутився,  напевно  зморений  ранковою  прогулянкою,    почав  дрімати,    згодом  тихенько  засопів.  
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730738
дата надходження 27.04.2017
дата закладки 28.04.2017


Ганна Верес

Пам’яті Володимира Івасюка

[u](Присвяч.    Володимиру    Івасюку,    автору    пісні    «Червона    рута».
Пішов    з    дому    24.04.1979.,    а    знайшли    повішеним    18.05.1979.)[/u]

Він  з  тих,  у  кого  дата  лиш  одна  –
Народження,  а  іншої  –  немає.
Любов  до  України  він  пізнав
І  світ  зачарував  Карпатським  краєм.

Квітневий  день  біди  не  віщував:
Синіли  віддалік,  як  завше,  гори,
Як  він  востаннє  пісню  заспівав,
Не  знаючи,  що  за  порогом  –  горе…

Він  вийшов,  та  назад…  не  повернувсь
(В  машині  чорній  ждали  й  люди  чорні),
Не  міг  Володя  розумом  збагнуть,  
Що  день  останній  він  прожив  учора…

Ковтав  тривогу  й  біль  весняний  Львів,
Коли  вершилась  чорна  влади  справа.
Застряв  навіки  в  горлі  юний  спів,
Й  стрічало  душу  небо  у  загравах.

Знайшли  Володю  в  лісі,  без  очей,
І  ката  слід  на  тілі…  чорно-синім,
А  поряд  –  ніякісіньких  речей…
Та  Україна  упізнала  сина.

І  плив  народ,  мов  весняна  вода,
Івасюка  ніс  тіло,  мов  святиню…
Карпати  чули,  як  народ  ридав,
Ховаючи  улюблену  дитину.

Він  з  тих,  у  кого  дата  лиш  одна,
І  шлях  один:  зі  славою  в  безсмертя.
Талант  його  у  сніп  народ  єднав.
Таких  пісень  із  пам’яті  не  стерти!..
17.03.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730434
дата надходження 25.04.2017
дата закладки 25.04.2017


Володимир Бабієнко

Останній кіборг

Вже  кілька  місяців  купка  воїнів  тримала  в  своїх  руках  аеропорт,  точніше,  самий  найбільший  термінал  його.  Всі  інші  термінали  давно  були  вже  розбомблені.  Великий,  міжнародний,  побудований  за  самими  сучасними  вимогами,  аеропорт  перетворився  в  руїни,  в  велику  купу  битої  цегли  і    бетонних  плит.  Як  мінарети  стирчали  догори  рештки  уцілілих  цегляних  стін.  Злітні  смуги  були  понівечені  воронками  від  вибухів  мін  та  снарядів.  Було  ясно,  ні  один  літак  тут  вже  не  зможе  приземлитися.
Аеропорт  був  важливим  стратегічним  пунктом  на  шляху  до  мільйонного  обласного  центру,  і  тому  за  нього  велися  запеклі  бої.  Цілими  днями  по  аеропорту  гатили  гаубиці  та  важкі  міномети.  Аеропорт  тоді  закутувався  суцільними  вибухами,    димом  і  пилюкою.  Здавалося,  нічого  живого  там  вже  не  повинно  було  залишитися.
Але  коли  противник  ішов  в  наступ,  руїни  огризалися  шквальним  кулеметним  та  мінометним  вогнем,  і  йому  приходилося  відступати.  Викурити  звідти  купку  воїнів  було  неможливо.  Під  час  несамовитого  артилерійського  вогню  вони  переховувалися  в  підземних  бункерах.  Запас  різної  зброї,  боєприпасів,  води  та  продуктів  там  був  на  рік.
 Захисники  аеропорту  перехоплювали  радіорозмови  противника:
 -    Це  не  люди  воюють,  це  якісь  кіборги.  Ми  впевнені,  що  їх  знищили,  а  вони  знову  відновлюються,  як  фантастичні  роботи.
 -  Це  нам  велика  честь,  -  сказав  командир  захисникам,  -  що  нас  так  назвали.  Будемо  достойні  цього.  Вони  перестали  до  нас  відноситися  зі  зневагою.  Нас  вже  стали  не  тільки  боятися,  але  і  поважати,  як  справжніх  воїнів.  Та  це  означає,  що  слід  чекати  ще  більш  дошкульного  вогню  і  військових  хитрощів.
З  українських  позицій  і  блокпостів  пробратися  до  аеропорту  можна  було  тільки  вночі,  та  і  то  під  прикриттям  мінометного  вогню.  Цього  разу  пізно  вночі  до  кіборгів  пробралася  група  заміни,  двадцять  піхотинців  і  медсестра.  
Командир  швидко  ознайомив  заміну  з  бойовою  обстановкою,  наказав  своєму  заступнику  ознайомити  нових  воїнів  з  особливостями  ведення  бою,  підземними  ходами  і  розвести  їх  по  постам.  Через  годину  група  старих  кіборгів  повинна  пробиратися  назад  до  українських  позицій  на  відпочинок.
Медсестра  вправно  і  швидко  перев’язала   ранених,  зробила  ін’єкції.  Важкопоранений  був  тільки  один,  його  понесуть  на  носилках,  ще  троє  були  легко  поранені,  вони  підуть  самостійно.  Про  це  вона  доповіла  командиру.  Командир  подивився  на  неї.  Медсестра  чимсь  була  схожа  на  його  дочку.  Суворий  погляд  командира  потеплішав.  «Відчайдушна,  в  саме  пекло  полізла.  Я  прохав  прислати  медика,  але,  хто  міг  передбачити,  що  вони  пришлють  молоденьку  дівчину»,  -    подумав  він  і  запитав:  
- Діти  в  тебе  є?
- Так,  дівчинка,    -    відповіла  медсестра.
- Ти  підеш  зразу  ж  назад  з  воїнами.
- Чому?  Мені  сказали,  що  я  сюди  на  десять  днів,  -  здивовано  спитала  медсестра.
- Це  наказ  командира.  А  накази  не  обговорюються,  а  виконуються.  Повтори  наказ!
- Слухаюсь.  Вернутися  відразу  назад.
- А  зараз  іди  на  пост  номер  п’ять,  він  в  п’ятдесяти  метрах  від  терміналу,  там  у  кулеметника  Андрія  слід  змінити  перев’язку,  його  злегка  зачепило  осколком.
Командир  підвів  медсестру  до  виходу  і  показав  їй  доріжку  вздовж  розбитої  стіни:
- Ідеш  прямо  до  кулеметного  гнізда.  Тільки  пригинайся,  ховай  голову  за  стіну.
Ніч  була  дуже  темною.  З  незвички  медсестра  вдивлялася  і  нічого  не  бачила.  Тоді  командир  взяв  її  за  руку  і  привів  до  кулеметного  гнізда.
- Андрію!  Нехай  перев’яже  тобі  рану  і  вертається  з  тобою  до  терміналу.  Через  двадцять  хвилин  тебе  змінять  на  посту,  -  сказав  командир  і  побіг  до  терміналу.  Але  пробігши  декілька  метрів,  вернувся.  
- Вона  повертається  з  вами  назад.  Придивись  за  нею,  ти  ж  змінюєшся.  А  якщо  щось  піде  не  так,  то  сам  особисто  проведи  її  до  наших  позицій.  Вважай  це  і  просьбою,  і  наказом.  Не  подобається  мені  обстановка.  Щось  дуже  стало  тихо.  І  зв'язок  глушать.
Він  пригнувся,  при  світлі  ліхтарика  написав  записку  і  вручив  її  Андрію.  В  ній  командир  повідомляв,  що  відправляє  медсестру  назад  в  супроводженні  Андрія.    
           -  Через  двадцять  хвилин  збір  біля  входу  в  термінал,  –  нагадав  командир  і  зник  у  темноті.
Андрій,  високий  юнак,  а  більше  не  можна  було  нічого  в  темноті  розгледіти,  подав  медсестрі  руку.
- Будемо  знайомі,  Андрій,  -    сказав  він.  Медсестра  відчула,  що  Андрій  посміхається  в  темноті.
- Наташа,    -  відказала  медсестра  і  потисла  йому  руку.
 -  З  яких  пір  до  нас  такі  молоденькі  почали  з’являтися?  –  пожартував  воїн.
- З  тих  пір,  напевно,  коли  такі  молоденькі  як  ти,  почали  воювати,  -  не  полізла  в  карман  за  словом  Наташа.  
- Ого,  та  тобі  палець  в  рот  не  клади!  –  засміявся  Андрій.
- Годі,  вже.  Показуй  руку!  –  наказала  Наташа.  Вона  закачала  рукав,  розмотала  невміло  зроблену  пов’язку  і  обдивилася  руку.
-  Крізна  рана.    Але  нічого  страшного,  хоча  руці  потрібен  спокій.  –  сказала  медсестра.  
-  Спокій  нам  тільки  сниться,  -  словами  пісні  відповів  Андрій.  Медсестра  скинула  з  себе  важкий,  незграбний,  явно  не  по  її  розміру  бронежилет,  щоб  не  заважав  працювати,  і  розкрила  медичну  сумку,  яка  завжди  висіла  на  її  плечі.
Передчуття  досвідченого  командира  не  обмануло.  Тільки-но  медсестра  встигла  перев’язати  руку  Андрія,  як  щось  противно  засвистіло  у  повітрі.  і  навкруги  оглушливо,  як  грім,  майже  поряд,  почали  вибухати  міни.  Наташа  злякано  присіла,  і  затулила  вуха  долонями.  Андрій  швидко  відкрив  внизу  кришку  каналізаційного  люку,  яка  була  прямо  під  ними,  схопив  Наташу  і  силоміць  впхнув  її  у  люк.  ЇЇ  бронежилет  так  і  лишився  лежати  під  стіною,  про  нього  ніколи  вже  було  думати,  добре  хоча  медична  сумка  була  міцно  прикріплена  лямками  до  плеча  і  пояса.  Наташа  обома  руками  вчепилася  за  металеві  сходинки.  Міни  стали  розриватися  все  ближче.  Тоді  Андрій  теж  втиснувся  до  Наташі,  і  закрив  зверху  отвір  важкою  чавунною  кришкою.  Такий  прийом  не  раз  рятував  йому  життя.  Міни  почали  рватися  вже  біля  їхньої  схованки.  Осколки  цокотіли  як  дощ  по  кришці,  але  товсту  металеву  кришку  пробити  не  могли.  Очевидно,  його  кулеметне  гніздо  ще  раніше  засікли,  і  тепер  противник  почав  гасити  вогневі  точки.
Потім  почувся  гуркіт  танків.  По  звуку  Андрій  визначив,  що  танки  наближаються,  неперервно  стріляючи  з  кулеметів  і  гармат.  
Андрій  швидко  відкрив  кришку  одного  з  ящиків,  що  лежали  складені  один  на  одному  в  тунелі,  і  схопив  протитанковий  гранатомет.  Незважаючи  на  вибухи,  відкрив  люк  і  виліз  назовню.  В  темряві  ночі  танки  були  схожі  на  сірі  страхітливі  потвори.  Вони  повільно  наближалися.  Андрій  прицілився  і  вистрілив  в  одну  з  них.  Сіра  потвора  закружляла  на  місці.  «Напевно,  влучив  в  гусеницю,  підвела  рука»,  -  подумав  воїн.  Але  башня  другого  танка  рвучко  крутнулась  в  бік  Андрія  і  його  жерло  майже  прямою  наводкою  виригнуло  полум’ям.  Снаряд  розірвався  біля  самої  цегляної  стіни.  Її  виступи  захистили  Андрія  від  вірної  загибелі.  Він  блискавично  пірнув  в  отвір,  не  встигши  навіть  його  закрити  кришкою,  і  впав  в  тунель,  до  того  ж  осколком  йому  сильно  розсікло  долоню  правої  руки.  З  рани  юшила  кров.  Ще  два  снаряди  вдарили  по  стіні  і  повністю  її  зруйнували.  Зверху  посипався  щебінь  і  на  отвір  впали  рештки  стіни.  Вибратися  через  нього  назовню  вже  було  неможливо.
Наташа  при  світлі  ліхтарика  перев’язала  Андрію  руку.  Попросила,  щоб  він  поворушив  пальцями.  Андрій  попробував,  але  пальці  не  слухалися.  Наташа  подумала,  що,  напевно,  потрібно  хірургічне  втручання,  потрібно  в  госпіталь.  
В  глибині  тунелю  вони  чули,  що  гуркіт  наростав,    танки  були  вже  майже  поруч.  Потім  гуркіт  почав  віддалятися.  Через  декілька  хвилин  почувся  страшенної  сили  вибух.  Неначе  землетрусом  струсонуло  землю.  Задвигтіли  стінки  каналізаційного  проходу.  Було  чути,  як  майже  поряд  падають  з  гуркотом  стіни  і  перекриття.      
–  Підірвали  термінал,  -  крикнув  Андрій  на  вухо  Наташі.  Почав  знову  наближатися  шум  моторів  танків.  Один  танк,  здається,  зупинився  біля  них.  Почулися  команди,  з  тупотом  над  ними  пробігло  багато  людей.
Андрій  з  Наташею  присіли  на  ящики,  і  дівчина  злякано  притислася  до  воїна.  Андрій  знову  включив  ліхтарик.  На  дні  тунелю  тускло  виблискували  під  світлом  ліхтарика  калюжки  вонючої  рідоти.  Він  попробував  зв’язатися  з  командиром  по  портативній  рації,  але  почув  тільки  шум  і  тріскіт.  Зв'язок  глушили.
   –  Ти  почекай  тут,  Наташо,  -  сказав  Андрій.  –  Я  узнаю,  як  там  наші.
Через  хвилинку  він  вернувся.  
 -  Не  пройти.  Тунель  завалений.  –  стривожено  сказав  Андрій.    –  Потрібно  скоріш  звідси  вибиратися.  
Вони  заспішили  в  бік,  протилежний  від  терміналу.  Треба  було  відійти  якомога  далі.  Андрій  добре  знав,  що  противник  шукатиме  люки  і  буде  закидати  тунелі  гранатами  з  якимось  удушливим  газом.
 Вони  йшли  довгенько.  По  дорозі  Андрій  запитав  Наташу:  
-  Скажи,  Наташо,  якщо  не  секрет,  чому  раптом  командир  вирішив  відправити  тебе  назад?  
 -  Не  знаю.  Він  якось  дивно  на  мене  дивився.  Потім  спитав,  чи  є  в  мене  діти.  Я  відповіла,  що  в  мене  дівчинка.  Він  відразу  віддав  наказ,  щоб  я  верталася.
 -  А  скільки  твоїй  дитині  років?
 -  Три  роки.
 -    Маленьке  ще.
 -  Так.  Вона  зараз  у  мами  на  селі.  Батька  в  мене  немає.  Тяжко  хворів  і  помер  зовсім  молодим.  От  зароблю  грошей,  куплю  квартиру  в  місті,  будемо  з  дочкою  жити  там.  Моя  сестра  давно  мене  кличе  до  себе,  вона  живе  у  місті.  Та  за  мамою  потрібно  придивлятися.  Я  часто  до  неї  їжджу.    Щось  останнім  часом  хватає  її  серце.  А  свою  хату  вона  покидати  не  хоче.
 -  А  твій  чоловік  де  працює?
 -    В  мене  немає  чоловіка.  Я  навіть  не  розписана.  Після  дев’ятого  класу  поїхала  в  місто  вчитися  на  медсестру.  Наївна,  недосвідчена.  Примітив  один  мене,  підкотив,  облесний  такий,  робив  подаруночки,  клявся  в  коханні  і  все  вимагав  доказів  мого  кохання.  А  потім  кудись  зник.  Це  я  зараз  розумію,  що  той  хто  любить,  ніколи  не  буде  вимагати  доказів  кохання.  
 -  Я  тобі  співчуваю,  Наташо.  Я  тобі  одне  можу  сказати,  з  хлопцями  треба  бути  обережним.  У  багатьох  спотворене  ставлення  до  дівчат.  Дівчина  для  таких  –  телиця.  Відповідальності  ніякої.  І  вірити  на  слово  нікому  ніколи  не  треба.  
 -  Твоїми  вустами  та  мед  пити.  І  де  ти  був  раніше,  щоб  мене  надоумити?  Краще  розкажи  щось  про  себе.
 -    Розповідати  немає  що.  Нічого  особливого.  Я  –  дитбудинівський.  Де  мої  батьки,  що  за  батьки,  ніхто  не  знає.  Тільки  кулончик  на  шиї  залишився,  як  згадка,  напевно,  про  маму.  Теж  після  дев’ятого  поступив  у  будівничий  технікум,  працював  на  різних  будівництвах.  В  зону  бойових  дій  прийшов  недавно,  добровольцем.  Як  говорив  герой  кінофільму  «Біле  сонце  пустині»    Верещагін:  «Мені  за  державу  прикро».  Наречена  у  мене  є.  Звуть  її  Іриною.  Брюнетка,  гарна.  Топ-модель.  Але  характер  гострий,  як  бритва.  Ну,  ще  що  можна  сказати?  Дуже  люблю  читати.  Наташа,  ти  замітила,  чого  ми  з  тобою  один  одному  душу  виливаємо?  Мені  здається,  це  у  людей  завжди  так  перед  смертельною  небезпекою.  
Андрій  зрідка  освітлював  ліхтариком  тунель.  Та  ось  дорогу  їм  перегородила  решітка.  Це  був  кінець  тунелю.  Вонюча  рідина  сягала  їм  вже  по  коліна.  Біля  решітки  вгору  вели  металічні  східці  і  зникали  у  круглому  отворі.  Очевидно,  це  був  вихід  до  останнього  люку.  Андрій  поліз  східцями  першим,  Наташа  за  ним.  Андрій  попробував  було  лівою  рукою  відкрити  кришку,  але  як  не  силився,  не  зміг.  Він  зліз.  У  світлі  ліхтарика  біля  решітки  побачив  приставлений  до  стінки  тунелю  шматок  товстої  арматури  з  загостреним  кінцем.  «Це  те,  що  нам  потрібно»,  -    подумав  Андрій.  Він  вставив  загострений  кінець  у  виїмку  люка,  і  лівою  рукою,  а  Наташа  двома  руками,  одночасно  потягнули  другий  кінець  арматури  вниз,  і  кришка  повільно.  нехотя  зрушилася  з  місця.  Андрій  натиснув  плечем  на  неї,  і  посунув  її  вбік.  На  кришці  була  земля,  яка  вже  встигла  зарости  травою.  Очевидно,  її  давно  не  відкривали.  Андрій,  висунув  голову  з  отвору  і  оглянувся.  
Ще  стояла  навколо  ніч.  Небо  очистилося  від  хмар  і  засяяло  зорями.  Недалеко  світліло  невелике  водосховище,  це  був  відстійник.  З  боку  аеропорту  доносився  шум  двигунів  танків  і  чути  було  поодинокі  вибухи  і  автоматні  черги.  Раптом  Андрій  побачив  спалахи  ліхтариків,  почув  кроки  і  голоси.  Розтягнувшись  ланцюжком  по  полю  йшли  солдати  і  прочісували  підходи  до  аеропорту.  Рука  Андрія  звично  потягнулася  до  автомата,  але  тут  же  опустилася.  Розпочати  бій  одному  з  великою  кількістю  противника,  та  ще  і  пораненому,  це  означало,  загинути  самому,  втратити  Наташу  і  не  виконати  наказ  командира.  Добре,  він  відведе  її  до  наших  і  відразу  повернеться  назад  з  підкріпленням.  Андрій  втягнув  голову  в  отвір  і  прикрив    його  кришкою.  На  щастя,  земля  навколо  кришки  густо  заросла  бур’яном.  Промінь  ліхтарика  тільки  сковзнув  по  траві  і  переметнувся  далі.  Коли  солдати  відійшли  подалі,  Андрій  допоміг  Наташі  вибратися,  і  вони  пригинаючись,  побігли  мимо  валу  відстійника  в  лісопосадку.  Там  вони  впали  на  траву,  і  відсапуючись,  Андрій  сказав:  
-  Ще  кілометра  три  і  почнеться  наша  зона.
Вони  перебігли  ще  через  одне  поле.  Де-не-де  на  ньому  росли  соняшники.  Очевидно,  вони  виросли  з  опалого  насіння,  так  як  на  цьому  полі  давно  нічого  ніхто  не  саджав.  Спустилися  вниз  в  балочку,  на  дні  якої  протікала  невеличка  річечка,  схожа  на  струмок.  Вона  майже  вся  заросла  очеретом.  Вони  влізли  у  воду  і  позмивали  з  одежі  прилиплий  бруд.  Вже  починало  світати.  Андрій  сказав:  
- Далі  прийдеться  йти    по  шосе,  бо  земля  навколо  нього  замінована.  Але  це  вже  наша  територія.  Тим  не  менше,  тут  часто  бувають  в  засідці  ворожі  снайпери.  Тому,  Наташо,  надінь  мій  бронежилет  на  всякий  випадок.
     І  Андрій  допоміг  Наташі  надіти  бронежилет.  
 –  А  як  же  ти?  –  запитала  Наташа.
 -  А  мене  куля  не  бере.  Правда,  інколи  трішки  осколки,  -  засміявся  Андрій.  Він  не  втрачав  почуття  гумору  навіть  у  важких  ситуаціях.
Вони  обережно  вибралися  на  шосе  і  заспішили  по  ньому.  Вдалині  засірів  блокпост,  заставлений  бетонними  блоками  і  мішками  з  піском.  Зліва  і  справа  нього  протяглися  окопи.  Андрій  перемовився  по  рації  з  командиром  блокпосту.  Стало  зовсім  видно.  Вранішні  промені  сонця  вже  освітили  зелені  лісопосадки,  поля,  засіяні  пшеницею  і  ячменем.  Край  дороги  був  наче  застелений  ніжно-фіолетовими  розсипами  безсмертників.  Співав  жайворонок.    Зовсім  не  вірилося,  що  йде  війна.  
Андрій  йшов  дуже  швидко  і  весь  час  підганяв  Наташу.  Тепер  Наташа  роздивилася  Андрія.  Як  на  її  думку,  надзвичайно  вродливий  юнак.  Вона  замітила,  що  Андрій  весь  час  стривожено  дивиться  вгору  на  небо.  А  воно  було  таке  мирне,  голубе  і  гарне.  Повільно  по  ньому  пропливали  білосніжні  хмарки.  Блокпост  був  вже  зовсім  близько,  було  видно,  як  махали  звідти  до  них  привітно  руками  воїни.  Раптом  Андрій  показав  на  темну  точку  в  небі  і  крикнув:
 -  Безпілотник.
В  повітрі  щось  засвистіло.  Андрій  штовхнув  Наташу  у  воронку,  що  була  на  краю  дороги  і  впав  на  неї,  закривши  її  своїм  тілом.  Майже  в  ту  ж  мить  поряд  з  ними  розірвався  снаряд.
Стріляючи  з  автоматів  і  кулеметів  солдати  з  блокпоста    прогнали  безпілотника,  а  гаубичними  пострілами  у  відповідь  змусили  замовчати  артилерію  противника.  Кілька  воїнів  підбігло  до  Наташі  з  Андрієм.  Вони  допомогли  Наташі  піднятися,  слава  богу,  її  не  зачепило.  А  Андрій  лежав  недвижимо,  його  тіло  було  в  декількох  місцях  пробито  осколками,  лоб  розсічений,  по  захисній  камуфляжній  одежі  стікала  кров.  Воїни  на  носилках  обережно  перенесли  Андрія  до  блокпосту  і  по  рації  визвали  вертоліт.  Наташа    ножем  розрізала  Андрієву  одежу  і  накладала  пов’язки,  зупиняла  кровотечу,  робила  протишокові  ін’єкції.
Через  двадцять  хвилин  в  небі  застрекотіло  і,  пригинаючи  вітром  від  гвинтів  верхів’я  дерев,  прямо  на  шосе  біля  блокпосту  сів  вертоліт.  Не  виключаючи  двигуна,  забрав  пораненого  і  злетів  у  повітря.  Наташа  полетіла    також.  
У  госпіталі  Андрія  відразу  поклали  на  операційний  стіл.  Операція  тривала  дуже  довго.  Наташа  весь  цей  час  сиділа  біля  операційної  і  чекала.  Дивлячись  на  білі  стіни  коридору,  вона  болісно  роздумувала  і  задавала  собі  запитання,  на  які  не  могла  дати  відповідь.  Чому  молодий  незнайомий  їй  хлопець  всю  дорогу  її  так  опікав?  Чому  він  віддав  їй  свій  бронежилет?  Чому  він  захистив  її  від  осколків  своїм  тілом,  і  сам  майже  не  загинув  і  залишиться,  напевно,  на  все  життя  інвалідом?  Він  же  міг  стрибнути  у  сусідню  воронку.  Він  же  сам  такий  вродливий  і  очі  в  нього  гарні.  Вона  у  великому  боргу  перед  ним.  
Наташа  перебирала  документи  Андрія,  вдивлялася  у  фотографію  його  дівчини.  Дійсно,  витончена  гарна  брюнетка,  але  який  у  неї  холодний  погляд.  На  тильній  стороні  фотографії  був  напис:  «Андрію  від  Ірини».  Серед  документів  був  невідправлений  незаклеєний  конверт  з  її  адресою.  Наташа  подумала,  що  необхідно  повідомити  Ірину  про  те,  що  Андрія  поранило.  Нехай  приїде,  посидить  біля  нього.  Це  надасть  Андрію  сили  і  буде  великим  стимулом  для  одужання.  Вона  вирвала  з  блокноту  листок,  описала  останні  події  і  попрохала  Ірину  якомога  швидше  приїхати  в  госпіталь.  Вклала  аркуш  у  конверт,  заклеїла  його,  і,  вибігши  на  вулицю,  кинула  лист  у  поштову  скриньку.
Нарешті  операція  закінчилася  і  її  запросив  до  себе  в  кабінет  хірург.  Він  був  немолодий,  вже  зовсім  сивуватий  і  виглядів  дуже  стомлено.
 -  Важка  операція.  Повезло  хлопцю.  Життєво  важливі  органи  не  зачепило.  Організм,  молодий  і  здоровий,  витримав  операцію,  -  сказав  хірург,  висипаючи  на  стіл  перед  Наташею  п’ять  осколків.    –  Візьми  на  пам'ять.  Один  осколок  пройшов  зовсім  близько  біля  серця.  Злегка  зачепило  диск  хребта.  Розірвало  сухожилля  лівої  ноги.  Буде  кульгати.  Шрам  залишиться  на  лобі  назавжди.  Ми,  звичайно,  все  вправили,  зашили.  Кілька  місяців  не  зможе  ходити,  поки  не  відновиться  функція    хребта.  Повне  відновлення  хребта  залежить  від    послідовних,  довготривалих,    спеціальних  процедур.  Через  місяць  ми  зобов’язані  будемо  його  виписати.  Заявку  на  інвалідну  коляску  ми  подамо.  Призначимо  інвалідність  першої  групи.  Це  все,  що  я  можу  для  вас  зробити.  Ти  хто  йому,  дружина  чи  сестра?
 -  Яка  різниця,  хто  я  йому!  Це  грає  якусь  роль?  Він  круглий  сирота,  рідних  у  нього  немає.  Я  буду  його  тут  доглядати,  -  твердо  відповіла  Наташа.  Хірург  уважно  подивився  на  неї  і  повільно  промовив:
 -  Ну,  що  ж!  Справа  житейська.
Наташа  влаштувалася  в  госпіталі  санітаркою,  а  згодом  ще  і  на  пів  ставки  медсестрою.  Весь  вільний  час  вона  сиділа  біля  Андрія,  витирала  йому  пошерхлі  губи  мокрою  марлечкою,  поїла,  кормила  його  з  ложечки,  прибирала  біля  нього.  Виконувала  всі  процедури,  які  йому  призначали.  Коли  Андрію  стало  легше,  Наташа  показала  йому  осколки,  що  витягнули  з  його  тіла.  Андрій  і  тут  пожартував,  що  везе  йому  на  осколки.
Згодом  Наташа  узнала,  що  противник  таки  підірвав  термінал.  Андрій  тоді  правильно  це  визначив.  Всі  кіборги  загинули.  Тих,  що  були  нагорі,  привалило  під  час  вибуху,  тих,  що  встигли  сховатися  в  бункері,  закидали  гранатами.  Андрій  –  єдиний  кіборг,  що  залишився  живим.
Через  два  тижні  приїхала  Ірина.  Вона  ввійшла  в  коридор  госпіталю  висока,  тонка,  струнка,  одягнена  за  останнім  словом  моди  і  наповнила  його  тонким  запахом  французьких  духів.  На  неї  всі  оглядалися.  Ірина  відразу  переговорила  з  хірургом    і  зайшла  в  палату  до  Андрія.  Біля  його  ліжка  на  стільчику  сиділа  Наташа.  Побачивши  Ірину,  вона  відразу  підхопилася,  запропонувала  стільчик  Ірині  і  хотіла  вийти,  але  та  жестом  зупинила  її.  Наташа  присіла  на  край  ліжка.  
В  Андрія  сяяли  очі,  непораненою  лівою  рукою  він  схопив  долоню  Ірини  і  ніжно  її  гладив.  Ірина  подивилася  на  бліде  перев’язане  обличчя  Андрія  і  не  змогла  поцілувала  його.  Вона  сказала,  що  була  у  хірурга,  він  її  про  все  проінформував,    що  в  неї  зовсім  ні  на  що  немає  часу,  що  через  два  дні  вона  в  складі  групи  летить  в  Париж  на  представлення  високої  моди,  і,  можливо,  там    залишиться.  
 –  Поправляйся,  -  кинула  вона  Андрію,  і,  не  поцілувавши  його  на  прощання,  швидко  вийшла.
Наташа  побігла  за  нею  і  догнала  її  вже  біля  самого  виходу.  
 -  Ірино,  -  сказала  вона,  хвилюючись.    –  Будь-ласка,  відміни  поїздку,  посидь  біля  Андрія.  Він  так  потребує  твоєї  присутності,  він  буде  такий  радий,  він  швидше  видужає.
Ірина  зміряла  її  холодним  поглядом  і  презирливо  проказала:  
 –  Це  ти  та  сама  медсестра,  яку  спасав  Андрій?  Мені  хірург  розповідав.  А  тепер  настала  черга  тобі  його  спасати.  -    З  металевим  притиском  вона  прошипіла:  -  І  не  лізь  в  чуже  життя,  малявка!  Щоб  більше  ніяких  листів  і  дзвінків  не  було.  -  Потім  підняла  вгору  тонкі  брови  і  здивовано  мовила:  
 -  Чи  може  ти  в  нього  втюрилася?  В  нього  багато  раніше  дуреп  влюблялося.  То  я  його  тобі  дарую.  Безкоштовно.  Можеш  не  дякувати.
Ірина  різко  крутнулась  на  високих  каблуках  і  швидко  пішла  геть.  Наташа  спантеличено  повернулася  назад  у  палату  до  Андрія.  Його  лице  стало  ще  білішим.  
– Не  переживай,  Андрію,  -  нарочито  життєрадісно  мовила  Наташа.    –  Ось,  побачиш,  злітає  у  Париж,  і  потім  обов’язково  повернеться.  Треба  тільки  мати  терпіння.  До  такого,  як  ти,  неможливо  не  повернутися.
– Ні,  не  повернеться.  Я  її  добре  знаю.  –  неприродним  тремтячим  голосом  відповів  Андрій.  Він  силою  волі  подавив  у  собі  хвилювання,  і  далі  вже  говорив  більш  спокійно,  тільки  його  непоранена  рука  щосили  стискала  край  простирадла:    -  Що  я  не  розумію,  що  у  такої  красуні  був  тимчасовим.  Не  трапиться  кращий,  зостануся,  а  трапиться,  ну  пробач,  друже,  стань  в  сторону.  У  неї  холодний  обачливий  розум,  ну,  а  я,  як  хлопчисько,  закохався.  Вона,  топ-модель,  яка  привикла  жити  шикарно,  привикла,  щоб  виконували  всі  її  примхи,  буде  доглядати  все  життя  інваліда?  Та  це  просто  смішно.  Вона  і  приїхала  сюди  тільки  за  тим,  щоб  взнати,  чи  настільки  все  серйозно,  і  остаточно  порвати  всі  стосунки.  Ти  ж  знаєш,  що  вона  спочатку  завітала  до  хірурга,  а  потім  до  мене.  Раніше  в  її  очах  я  мало  бачив  кохання,  а  тепер  в  них  зовсім  його  не  було,  хіба  що  трохи  жалю  за  потраченим  часом.
Наташа  сиділа  біля  Андрія,  слухаючи,  дивилася  на  нього  і  думала:  «Від  такого  гарного  юнака  відмовилася  наречена.  Ну,  й  туди  її  дорога.  А  мені  він  дуже  подобається.  Він  такий  розумний,  вміє  правильно  аналізувати  ситуацію.  Він  зовсім  не  схожий  на  інших  хлопців.  Ввічливий,  тактичний.  Не  впадає  в  паніку.  Відповідальний.  Вміє  терпіти  біль.  Я  не  чула  від  нього  навіть  стогону.  А  як  він  мене  спасав?  Ні,  я  його  ніколи  не  залишу,  я  заберу  його  до  себе,  хто  мені  щоб  не  говорив,  щоб  мені  це  не  коштувало».
Та  біда  ніколи  не  приходить  одна.  Подзвонила  сестра  і  повідомила  страшну  звістку.  Раптово  померла  мама.  Наташа  поїхала  в  рідне  село  на  похорони.  
Похорони  для  самих  близьких  і  рідних,  це  не  тільки  страшна  трагедія,  коли  ти  вже  майже  не  бачиш  білого  світу,  коли  в  тебе  розколюється  на  частини  голова,  і  ти  весь  час  обливаєшся  гіркими  сльозами,  а  потім  настає  такий  стан,  коли  треба  плакати,  а  ти  вже  не  можеш,  спазмами  здавлює  горло  і  ти  ні  звуку  не  можеш  з  себе  видавити,  напічкуєш  себе  заспокійливим  і  спазмолгонами.  
Це    ще  і  тяжкий  труд.  Незважаючи  на  велике  горе,  потрібно  бігати,  їздити,  крутитися,  домовлятися  про  домовину  і  хрест,  з  мужиками,  щоб  викопали  могилу  на  цвинтарі,  брати  в  районній  лікарні  довідку  про  смерть,  прохати    сусідів,  щоб  допомагали  готовити  обід,  купувати  похоронні  вінки,  і  ще  робити  безліч  всяких  справ.  Потім  ледве  йти,  хитаючись,  за  домовиною,  проводжаючи  маму  в  останній  шлях,  не  стримуючи  ридання,  а  мама  лежить  в  домовині,  як  жива.  І  ти  плачеш,  бо  якщо  не  виплачешся  зараз,  потім  буде  ще  гірше.  І  думаєш,  як  це  несправедливо,  що  Господь  забирає  на  той  світ  найкращих,  безгрішних,  працьовитих  людей!  
На  другий  день  сусідка  розповідала  сестрам,  що  вона  сиділа  на  лавочці  біля  тину,  а  мимо  проходила  їх  мама,  несла  всього  лиш  пів  відерця  води  з  вуличного  крану,  а  позаду  бігла  за  нею  Катюшка.  Мама  присіла  поряд  і  сказала:  
-  Щось  мені  дуже  важко  стало.  Відпочину  трішки.
І  раптом  похилилась.  Я  до  неї.  Кажу,  Уляно,  Уляно,  що  з  тобою?  Вона  не  відповідає.  Збіглися  сусіди,  визвали  фершалку.  Та  послухала  серце,  і  розвела  руками.  Але  зробила  укол.  Повезли  в  район.  Там  лише  підтвердили:  зупинка  серця.  Отак,  була  людина,  нема  людини,  царство  їй  небесне!  Сусідка  перехрестилася.
Перед  від’їздом  з  села,  Олена,  Наташчина  сестра,  розсудила  просто  і  мудро:  
-  Катюшку  я  тимчасово  забираю  до  себе,  поки  ти  владнаєш  свої  справи.  Будинок  продаємо  і  купляємо  тобі,  Наташо,  кімнатку  в  комуналці,  я  вже  давно  намітила  одну,    внесла  заставу.  Той  будинок  недалеко  від  мого,  то  будемо  поряд  жити.  Роботу  тобі  підшукаємо.  Катюшку  в  дитячий  садочок  оформимо.  Якось  будемо  жити.  А  там,  як  бог  дасть.
Наташа  обняла  сестру,  поцілувала  її  і  сказала:  -  Оленко!  Я  не  знаю  як  тобі  дякувати,  ти  в  мене  золото.  -    Але  потім  зітхнула:  -  Тільки  знаєш,  я  не  одна.
- Ти  що,  знайшла  собі  чоловіка?  –  здивовано  запитала  Олена.
- Вважай,  що  так.    І  Наташа  розповіла  все  про  Андрія,  і  що  вона  забере  його  з  собою  обов’язково.
Олена  побагровіла:  -  Що  ти  собі  думаєш?  Ти  навішала  вже  маля  на  себе,  та  ще  і  інваліда  хочеш?  Один  раз  обпеклася,  та  ще  другий  раз  хочеш?  Ти  ж  собі  вкінець  життя  зіпсуєш!  Я  впевнена,  ти  собі  ще  нормального  чоловіка  зможеш  знайти.  Митю,  скажи  їй  ти,  бо  я  вже  не  можу.
Дмитро,  Оленин  чоловік,  повністю  підтримував  свою  дружину:
 –  Справді,  Наташо.  Треба  ж  слухатися  старшу  сестру.  Вона  тобі  бажає  лише  добра.
- Я  вас  усіх  дуже  люблю,  мої  рідні.  Але  своє  життя  я  будуватиму  так,  як  вважатиму  за  потрібне.  –  відрізала  Наташа.
- Ну,  то  як  знаєш.  Ми  тебе  попередили.  Щоб  потім  ти  не  жалкувала.,  -  ображено  відповіла  Олена.  Вона  знала,  що  Наташчин  характер  не  перепреш  і  більше  нічого  не  говорила.
Пробіг  місяць,  Андрія  виписали  з  госпіталю.  Наташа  тоном,  що  не  допускав  ніякого  заперечення,  сказала  йому:
 -  Я  забираю  тебе  з  собою.
Андрій  відповідав  їй  точно  так  як  Олена:  
- Я,  звичайно,  радий.  Але  ти  добре  подумала?  У  тебе  ж  все  життя  попереду.  Це  ти  зразу  так,  поки  молода,  на  хвилі  емоцій.  А  потім  тобі  все  надокучить.  І  зі  мною  возитися,  і  побутові  нелади.
- Я  дуже  добре  подумала,  і  давно  все  для  себе  вирішила.  Я  добре  пам’ятаю,  як  ти  мене  рятував.  Я  ніколи  собі  не  простила  б,  якщо  залишила  б  тебе  в  будинку  інвалідів.  Це  треба  бути  останньою  тварюкою.
Кімнатку  в  комуналці  Наташа  розділила  занавісками  на  три  частини.  В  першій  частині  розмістилася  Наташа  з  Катюшою.  Там  були  невеличкий  розкладний  диванчик,  ліжечко  для  Катюші,  невеличкий  столик  з  шухлядами,  дзеркало  над  ним  і  шафа  для  одягу.  Друга  частина  служила  одночасно  вітальнею  і  їдальнею.  В  ній  посередині  стояв  тільки  столик  з  чотирма  стільчиками.  В  третій  частині  жив  Андрій.  Тут  була  канапа,  на  якій  він  лежав  та  інвалідна  коляска.  
Маленька  Катюша,  викапана  друга  Наташа,  настільки  вона  була  на  неї  схожа,  побачивши  Андрія,  підійшла  до  нього  і  запитала:  
- Ти  мій  тато?
- Так,  я  твій  тато,  -    відповів,  ніяково  посміхаючись  Андрій.  Наташа,  слухаючи  цю  розмову,  похитала  головою,  але  нічого  не  сказала,  хоча  ця  відповідь  для  неї  була  дуже  приємною.
Наташа  влаштувалася  медсестрою  в  лікарні,  Катюшу  віддала  в  дитсадок.  Наполегливо  виконувала  всі  настанови  лікарів  відносно  Андрія,  масажі,  уколи,  розтирання,  таблетки.  Рани  зажили,  але  ще  боліла  спина,  та  на  ноги  не  міг  зводитися,  вони  боліли  та  терпли.
Сусідка  по  комуналці,  Ольга,  молода,  весела,  товариська,  повненька    дівчина,  відразу  прибігла  до  них  знайомитися,  поцілувала,  підняла  й  підкинула  вгору  Катюшу,  розпитала,  що  болить  у  Андрія.  Коли  вона  почула,  що  спина  і  ноги,  відразу  сказала:    
- Це,  напевно,  диски  хребта  зрушені  з  місця.
- Ми  багато  разів  робили  знімки.  Нічого  не  виявлено,  -  відповіла  Наташа.  
- А  воно  не  завжди  може  показати.  Бувають  такі  випадки,  що  ні  лікарі,  ні  апаратура  нічого  не  можуть  сказати,  прищемило  десь  злегка  нерв,  і  все.
- А  звідки  це  ти  знаєш?
- У  нас  в  селі,  звідки  я  родом,  живе  один  знахар,  він  вправляє  людям  хребці.  Буває,  один  чоловік  різко  піднімає  важкий  мішок  і  зрушує  собі  спину,  другий  падає  з  горища,  третього  коняка  копитом  вдарить,  четвертий  на  рівному  місці  посковзнеться  і  падає,  травмуючи  хребет.  О,  скільки  різних  випадків  буває.
Наташа  задумалася:  «Потопаючий  хапається  за  соломинку.  Треба  все  випробувати,  а  раптом  на  щось  натрапимо.»
Через  декілька  днів  вона  з  Ольгою  повезли  Андрія  в  село  до  знахаря.  Тільки  Ольга  потребувала,  щоб  Андрій  надів  військову  форму.  
 –  Для  чого?  –  здивувалася  Наташа.  
 –  Там  узнаєш.
І  дійсно,  коли  вони  приїхали  в  село,  біля  будинку  знахаря  була  довжелезна  черга.  Деякі  говорили,  що  по  декілька  днів  чекають.  
 –  Почекайте  мене  тут,  -  сказала  Ольга  і  зникла  в  будинку.  Через  декілька  хвилин  вона  вийшла  і  сказала:
 -  Вези  його  сюди.
 Наташа  підкотила  коляску,  і  разом  з  Ольгою  ввела  Андрія  всередину.  Людям  Ольга  пояснила,    що  цей  юнак  з  фронту,  що  дід  Афанасій  дозволив  його  пропустити  без  черги.  Люди  в  черзі  зашуміли,  що  вони,  звичайно,  не  проти,  бо  людина  на  війні  поранена.
Дід  Афанасій,  з  довгою  білою  бородою,  колишній  фельдшер,  сидів  біля  плоскої  канапи.  На  неї  поклали  Андрія.  Чутливі  довгі  пальці  знахаря  забігали  по  хребту  Андрія,  як  пальці  знаменитого  музиканта  по  клавішам  рояля.  При  цьому  дід  бурмотав  якісь  нерозбірливі  слова.  Раптом  пальці  його  лівої  руки  зупинились  біля  однієї  точки,  і  ребром  правої  долоні  дід  Афанасій  акцентовано  вдарив  по  цій  точці.  Андрій  ойкнув  від  різкої  болі.  Знахар  задоволено  підвів  голову.
 –  На  все  воля  божа,  -  прорік  він.  Брати  гроші  за  маніпуляцію  дід  Афанасій  категорично  відмовився.  
 –  Я  бачив  шрами  на  його  тілі.  Він  уже  сповна  заплатив  нам  усім.  Ідіть  з  миром  діти  і  будьте  здорові.
Коли  вони  вийшли,  Наташа  сказала:  
-  Дивний  дід.  Він  неначе  чаклун  з  казки.    
- Так,  дивний.    –  відповіла  Ольга.  -  Такі,  як  він  рідкість,  а,  можливо,  таких  і  зовсім  немає.  Він  побудував  у  селі  школу,  церкву,  лікарню,  асфальтову  дорогу.  Він  весь  час  говорить,  що  гроші  з  собою  на  той  світ  не  забере,  він  їх  залишить  у  селі.  І  таки  лишає.
Неймовірно,  але  знахар  допоміг.  Буває  ж  таке.  З  кожним  днем  Андрію  ставало  легше.  Все  менше  боліла  спина,  все  менше  боліли  і  терпли  ноги.  Він  уже  міг  самостійно  робити  кілька  кроків.  І  чим  більше  він  видужував,  тим  більше  він  відчував  спрагу  до  знань,  до  літератури.  Андрій  почав  багато  читати.  Наташа  не  встигала  носити  йому  з  бібліотеки  книги.  Він  перечитав  майже  всю  класику  вітчизняної  і  зарубіжної  літератури,  майже  всі  шедеври  сучасної  літератури.  Особливо  йому  подобалися  твори  Паустовського.
Багато  разів  перечитував  Тараса  Шевченка.  Яка  людина!  Він  міг  би  жити,  розкошувати.  Його  талантів  на  себе  сповна  вистачило  б.  А,  ні.  Не  міг  він  спокійно  дивитися  на  рабське  життя  простих  людей.  Як  Прометей,  вибрав  мученицьке  життя.  На  каторгу  пішов  із-за  них.  Писав,  неначе  дивлячись  на  сотні  років  вперед:
«Ми  в  раї  пекло  розвели.»
А  в  поемі  «Сон»,  як  він  сказав:
«Та  отечество  так  любить,
Так  за  ним  бідує,
Так  із  його  сердешного,
Кров,  як  воду  точить!..
А  братія  мовчить  собі,
Витріщивши  очі!
Як  ягнята:  «Нехай,  каже,
Може  так  і  треба».

А  Іван  Франко?  Скільки  років  назад  жив,  а  написав  неначе  про  його  Ірину:
«Ой  ти,  дівчино,  з  горіха  зерня,
Чом  твоє  серденько  –  колюче  терня?

Чом  твої  устонька  –  тиха  молитва,
А  твоє  слово  остре,  як  бритва?

Чом  твої  очі  сяють  тим  чаром,  
Що  то  запалює  серце  пожаром?»
Андрій  заставив  Катюшу  вивчити  вірш  Павла  Тичини  «А  я  у  гай  ходила»,  і  з  задоволенням  слухав,  як  вона,  стоячи  вечором  біля  столу  у  вітальні,  злегка  гаркавлячи,  співуче,  протяжно  декламувала  Наташі:
«А  я  у  гай  ходила  
По  квітку  ось  яку!
А  там  дерева  -    люлі.  
І  все  отак  зозулі:
Ку-ку!  Ку-ку!»
Наташа  слухала  Катюшку  і  сяючими  очима  дивилася  на  Андрія.
Кілька  разів  Андрій  перечитував  «Мартіна  Ідена»  Джека  Лондона.  І  кожен  раз  роман  потрясав  його.  «Яка  сила  волі,  духу,  яка  мужність  в  людини.  Яка  спрага  до  знань,  яке  бажання  вибитися  в  люди.  Мартін  Іден  був  же  спочатку  простою  людиною.  А  яких  досяг  висот!  Чому  ми  не  можемо  так?  Що  нам  не  вистачає?»  -  болісно  думав  Андрій.
 Він  став  аналізувати  своє  життя  і  прийшов  до  думки,  що  вже  згаяв  багато  дорогоцінного  часу.  В  школі  він  майже  не  вчив  уроки,  слухав  лише  те,  що  йому  було  цікаве,  в  технікумі  теж  вчився  абияк,  виїжджаючи  на  своїх  здібностях.  Потім  перебивався  на  всяких  роботах,  жив  сьогоднішнім  днем,  зовсім  не  задумуючись  про  майбутнє.  Жив  в  робочому  гуртожитку,  сидів  з  хлопцями  вечорами  в  барі,  відвідував  дискотеки,  одним  словом  прожигав  життя.  Познайомився  з  Іриною  на  показі  моди,  зачарувала  вона  його  своїми  чорними  жагучими  очима,  став  на  неї  втрачати  майже  всі  зароблені  гроші.
Багато  Андрій  передумав,  лежачи  на  лікарняному  ліжку.  Доля  в  одну  мить  перевернула  його  життя.  До  минулого  повернутися  неможливо,  хоча  б  тому,  що  він  майже  інвалід.  Наречену  він  втратив.  Отже,  потрібно  починати  нове  життя.  Але  як?  Крім  цього,  йому  було  дуже  незручно  висіти  на  шиї  у  Наташі.  Звичайно,  Наташа  йому  подобається,  вона  гарна  дівчина.  А  як  вона  про  нього  піклується!  Таку  ще  пошукати  треба.  Та  чи  зможе  він  коли-небудь  їй  віддячити?
Андрій  завів  для  себе  жорсткий  розпорядок  дня.  Вставав  о  п’ятій  годині  ранку.  Тихенько  ковиляв  у  душ,  щоб  не  розбудити  Наташу.  Виконував  лікувальну  гімнастику,  готував  дівчатам  сніданок.  Одівав  Катюшу.  Проводжав  своїх  дівчат  до  дверей,  на  прощання  їх  цілував  і  сідав  за  старенький  ноутбук,  який  йому  купила  на  ринку  Наташа.  На  новий  у  них  грошей  не  було.
Ще  під  час  читання  книг,  особливо  поезії,  у  нього  появилася  необхідність  виразити  ,  виплеснути  назовню  свої  думки  і  переживання  в  стислій  віршованій  формі.  Він  писав  вірші  спочатку  на  папері,  виправляв  їх,  перекреслював  строчки  і  зверху  надписував  нові,  збоку  надписував  римовані  слова,  звідки  вибирав  потрібну  риму,  на  цій  же  сторінці  швидко  писав  думки,  що  приходили  в  голову  під  час  написання  віршів.  Потім  друкував  їх  на  комп'ютері.  
 Він  поставив  собі  за  принцип,  писати  тільки  українською  мовою.  Приходилося  весь  час  перевіряти  в  словнику  сумнівні  слова,  чи  не  русизми.  Ні,  він  зовсім  не  проти  російської  мови,  це  велика  розвинена  могутня  мова.  Чим  більше  мов  ми  знаємо,  вважав  він,  тим  краще.  Але  він  хотів,  щоб  його  рідна  українська  мова  теж  стала  такою  ж  розвиненою  і  могутньою.  Андрій  часто  не  міг  висловити  свою  думку  з  усіма  невловимими  відтінками  на  українській  мові,  русизми  були  в  нього  в  крові.  Він  думав,  що  потрібно  збагачувати  українську  мову  новими  словами  з  життя,  не  боятися  вводити  побільше  синонімів  і  нових  слів  з  інших  мов.
Водночас  він  відчув  гостру  потребу  вчитися.  Він  позабував  вже  те,  що  і  знав:  як  правильно  писати  деякі  слова,  де  ставити  лапки́,  ко́му,  як  вводити  пряму  мову.  Але  це  ще  були  дрібниці.  Він  відчував  брак  і  загальних  знань  і  спеціальних.  Він  розумів,  для  того  щоб  добитися  чого-небудь  в  житті,  він  повинен  бути  в  першу  чергу  високоосвіченим,  високоінтелектуальним.  А  для  цього  потрібна  вища  освіта.
Андрій  вирішив  поступати  на  філологічний  факультет  державного  університету,  звичайно  на  заочне  відділення,  так  як  він  ще  ледве  ходив.  Заодно  умовив  Наташу  поступати  на  заочне  відділення  фармацевтичного  факультету  медичного  університету.
Тепер  кожен  день  для  них  став  напруженим.  До  екзаменів  залишалося  півроку,  потрібно  було  ретельно  готуватися.  Андрій  чітко  розподілив  на  кожен  день  об’єм  знань,  який  вони  повинні  були  вивчити.  Крім  цього  завів  спеціальну  систему  повторення  вивченого,  щоб  не  забувалося.  Наташі  прийшлося  тяжче,  вона  цілий  день  була  на  роботі,  і  тільки,  майже  вечором,  забравши  дитину  з  дитсадка,  приїжджала  додому.  Їй  прийшлося  в  лікарні  між  процедурами  зубрити  матеріал.  Вільного  часу  абсолютно  не  було.  Виручало  лише  те,  що  Наташа  вчилася  в  школі  і  в  медучилищі  старанно,  майже  на  відмінно,  і  тому  швидко  і  легко  відновлювала  набуті  знання  в  пам’яті.  
Коли  дівчата  приїжджали  додому,  їх  вже  чекала  вечеря,  яку  готував  Андрій.  Під  час  вечері  Андрій  читав  їм  свої  вірші,  розповідав  анекдоти,  жартував.  Всі  сміялися,  і  мала  Катюша  теж,  хоча  нічого  не  розуміла.  Після  вечері  Наташа  часто  від  втоми  прямо  звалювалася  спати.  Андрій  ще  возився  з  Катюшею,  читав  з  нею  книжечки,  грався  і  потім  теж  вкладав  її  спати.
Коли  вони  поступили  у  вузи,  привітати  їх  з  величезним  тортом  і  пляшкою  сухого  вина  прийшла  Ольга.  Піднімаючи  тост,  вона  весело  сказала:  
                 -  За  вас,  друзі!  Заздрю  вам  по  доброму.  Ви,  знаєте,  а  я  би  так  не  змогла.  Якщо  витримаєте,  виб’єтеся  в  люди.
- Давай  з  нами,  -  пропонувала  Наташа.
                 -  Ні,  вибачайте,  але  я  не  до  навчання.  Я  з  глузду  поки-що  не  з’їхала,  -  сміялася  Ольга.
Ольга  неначе  у  воду  дивилася.  Почалися  ще  напруженіші,  ще  тяжчі  дні.  Потрібно  було  проробляти  незнайомий  матеріал,  бувати  на  установочних  сесіях,  виконувати  контрольні,  здавати  екзамени,  а  Наташі  ще  і  працювати.  Порою  Наташа  так  стомлювалася,  так  все  їй  набридало,  що  вона  подумувала  все  кинути  до  бісів  собачих.  Але  дома,  дивлячись  у  гарні  Андрієві  очі,  до  неї  неначе  перетікала  його  невгомонна  енергія,  і  тоді  у  неї  відлягало  від  серця,  і  вона  знову  поринала  у  цю  жорстку  щоденну  круговерть.
Але  тяжко  працювати,  це  ще  було  півбіди.  Найбільше  по  них  била  нестача  грошей.  Їх  рішуче  на  все  не  вистачало.  Потрібно  було  заплатити  за  комунальні,  за  дитсадок,  за  ліки  для  Андрія,  за  продукти.  Велику  частину  грошей  пожирали  вузи.  Пільги,  які  отримував  Андрій,  як  учасник  бойових  дій,  справу  не  врятовували.  А  оббивати  пороги  воєнкомату  та  державних  установ  він  не  хотів.    «Країні  і  без  мене  важко,»  -  говорив  Андрій  Наташі.  
Інколи,  зустрічаючись  з  Наташею  і  вислуховуючи  її  скарги,  сестра  Олена  говорила:  
-  Я  тебе  попереджувала,  я  ж  тебе  попереджувала.  
Але  дивлячись  на  змарніле  обличчя  Наташі,  і  згадуючи  маму,  непомітно  сувала  їй  в  карман  трохи  грошей.  Коли  Олена  з  Дмитром  приїжджали  з  села,  де  вони  на  вихідних  працювали  на  горо́ді,  вони  обов’язково  притаскували  Наташі  важку  сумку  з  овочами.
Андрій  ходив  тільки  у  своєму  камуфляжному  одязі,  Наташа  доношувала  той  одяг,  що  був  у  неї  раніше,  а  Катюші  сестра  Олена  віддавала  платтячка,  колготки,  взуття,  з  яких  виростала  її  дочка.
Андрій  і  Наташа  помітно  схудли.  Дивлячись  на  них,  сусідка  Ольга  з  жалем  хитала  головою,  потім  дістала  два,  майже  зовсім  нових  плаття,  в  які  вона  вже  не  влізала,  і  перешила  їх  на  Наташу.  Наташі  плаття  дуже  личили.  
 –  Носи,  і  згадуй  добру  Олю!  –  сміялася  Ольга.  Наташа  обнімала  і  цілувала  свою  сусідку.
Андрій  весь  час  думав,  де  дістати  грошей.  Він  почав  посилати  свої  вірші  у  різні  газети  і  журнали.  Але  йому  приходила  часто  така  відповідь:  «Ваші  вірші  нам  дуже  сподобалися,  але  на  жаль,  надрукувати  ми  їх  не  зможемо»,  а  іноді  не  приходило  зовсім  ніякої  відповіді.  Бувало  зрідка  друкували  якийсь  віршик,  та  гонорару  не  було  ніякого.  Журнали  та  газети  були  бідними  і  ледве  самі  трималися  на  плаву.  Їх  мало  хто  з  людей  виписував  і  купляв.
Тоді  Андрій  почав  писати  оповідання.  Він  описував  немало  цікавих  історій  зі  свого  трудового  життя,  з  життя  міста.  Писав  пригодницькі  і  фантастичні  оповідання,  описував  подорожі  в  нетрях  Амазонки,  подорожі  на  космічних  кораблях  до  Марсу,  Місяця,  Венери.  Розсилав  їх  по  всім  журналам.  Але  реакції  були  аналогічними.  Інколи  якийсь  журнал  друкував  якесь  одне  оповідання,  приходив  гонорарчик,  такий  маленький,  що  навіть  соромно  про  нього  комусь  було  сказати.
Тоді  він  подумав,  можливо,  за  книги  будуть  платити,  як  годиться.  Він  зібрав  всі  свої  вірші  і  помістив  їх  у    товстеньку  збірку  під  назвою  «Я  люблю  тебе».  Із  оповідань  він  утворив  чотири  солідні  збірки  «Моє  місто»,  «Космічні  подорожі»,  «У  нетрях  Амазонки»,  «Шукачі  скарбів».  Розіслав  їх  по  видавництвам.  Невдовзі  з  усіх  редакцій  прийшли  майже  однакові  відписи:  «Доброго  дня,  Андрію.    Щиро  вдячні  Вам  за  надіслані  твори.    Дякуємо  Вам  за  творчість  і  увагу  до  нашого  видавництва.  У  разі  публікації  ми  з  Вами  обов'язково  зв'яжемось.  З  повагою,  редакція…»  
Чекати  Андрій  не  міг.  І  тут  він  раптом  згадав,  що  колись,  чи  то  по  телебаченню,  чи  то  по  радіо,  чи  то  десь  читав,  що  одна  дівчина  говорила  хлопцю,  який  теж  писав,  що  коли  його  книга  потрапить  на  очі  режисеру  з  Голівуду,  і  поставлять  по  книзі  фільм,  то  мільйон  йому  буде  забезпечено.  
Звичайно,  це  могло  бути  і  неправдою,  мільйон  –  це  занадто  багато.  Але  коли  справді  заплатять,  то  немало.  Андрій  загорівся,  це  те,  що  йому  потрібно,  це  те,  що  він  зможе  зробити.  Потрібно  тільки  написати  книгу  і  сценарій  по  книзі.  Але  і  книга,  і  сценарій  повинні  бути  на  англійській  мові.  Звичайно,  можна  дати  перекласти  книгу  професійному  перекладачеві.  Та  грошей  же  нема.  І  до  того  ж  бувають  такі  нюанси,  що  навіть  досвідчений  перекладач  не  в  змозі  відтворити  їх,  а  тільки  автор.  І  Андрій  зрозумів,  що  паралельно  з  написанням  книги  він  повинен  досконало  оволодіти  англійською  мовою.
Про  книгу  Андрій  Наташі  нічого  не  сказав.    Але  про  те,  що  їм  необхідно  на  високому  рівні  оволодіти  англійською  мовою,  він  з  запалом  почав  переконувати  Наташу.  Наташа,  почувши  про  чергове  навантаження  на  свою  бідну  голову,  вскипіла  всередині  себе  і  тільки-но  хотіла  гнівно  виплеснути  весь  свій,  накопичений  місяцями,  протест  проти  розумового  насилля  назовню,  але  знову,  як  і  кожен  раз,  подивившись  в  рідні  Андрієві  очі,  і  побачивши  в  них  віру,  жагу,  сяюче  немислиме  бажання  добитися  кращого  життя,  стрималася.
Наташа  знову,  за  вказівкою  Андрія,  дістала  словники,  граматику,  посібники  для  вивчення  англійської  мови,  купила  на  ринку  електронний  тренажер-розмовник.  Андрій  знову  розписав  уроки  для  вивчення  англійської  мови  на  кожен  день,  на  листках  паперу  писав  нові  слова  і  коротенькі  правила  і  вивішував  листки  у  вітальні,  спальнях,  на  кухні.  Кожного  тижня  у  них  була  певна  тема  для  розмови  у  кімнаті,  наприклад,  дитсадок,  лікарня,  вулиця,  кімната,  місто,  сім’я  і  так  далі.  Віталися,  розмовляли  дома  тільки  англійською  мовою  з  правильною  вимовою,  в  чому  дуже  допомагав  електронний  тренажер.  З  Катюшею  Андрій  окремо  займався  англійською.  Олена,  бачачи  чергові  дивацтва  своїх  сусідів,  слухаючи,  як  Катюшка  вітається  вранці  з  нею:    
-  Гут  монінг,  леді  Оля!    -  сміялася  так,  що  аж  за  боки  бралася.  Потім  її  цілувала  і  говорила:
 -  Я  вже  леді?  Ах,  ти  ж  щастя  моє  маленьке!  
Андрій  пропонував  Олені  зайнятися  англійською  теж  разом  з  ними,  на  що  вона  знову  пирхала  сміхом:  
-    Я  в  школі  ледве  рідну  вивчала,  а  ви  хочете,  щоб  я  з  вами  ще  чиєюсь  шпікала.
Андрій  з  жаром  взявся  за  написання  роману.  Тему  він  давно  вже  вибрав  для  себе.  Це  буде  роман  про  його  життя,  про  бойові  дії  на  Сході.  Він  опише  захисників  аеропорту.  Він  не  один  місяць  захищав  аеропорт,  він  пам’ятає  кожен  бойовий  день,  він  бачив  все  своїми  очима.  Він  на  собі  відчув,  як  рвуться  поруч  міни  і  снаряди,  горить  напалм,  горить  земля  під  тобою,  а  ти  не  повинен  сходити  з  бойового  посту,  бо  зійдеш,  значить  підведеш  своїх  товаришів,  які  на  тебе  надіються,  в  тобі  впевнені,  що  ти  не  злякаєшся,  не  збіжиш,  бо  противник  відразу  опиниться  рядом  і  закидає  гранатами.  По  свисту  міни,  чи  снаряду,  ти  вже  навчився  визначати,  чи  на  тебе  летить  снаряд,  чи  розірветься  поряд,  чи  десь  в  стороні.  Тоді  ти  ховаєшся  під  металеву  кришку,  і  тільки-но  снаряд  пролітає,  ти  знову  стріляєш  з  кулемета  по  всьому,  що  рухається  на  позиції  противника.  В  цю  мить  в  голові  жодної  думки,  крім  жорстокого  закону  війни:  «Якщо  не  ти  його,  то  він  тебе!»  
Він  опише  свого  командира.  Вже  немолода  людина,  поговорювали,  що  він  пройшов  Афганістан.  Від  нього  віяло  незворушним  спокоєм  і  впевненістю,  що  мимоволі  передавалося  воїнам.  Авторитет  його  був  непорушним.  Воїни  його  поважали  і  любили.  Він  ніколи  не  кричав,  накази  віддавав  тихо,  і  вони  виконувалися  беззаперечно.  Він  все  робив  для  того,  щоб  зберегти  життя  воїну,  і  це  всі  бачили.  Він  організував  оборону  головного  терміналу  так,  що  засікти  кулемет  чи  міномет  було  майже  неможливо,  воїни  перебігали  з  одного  укриття  в  інше,  від  однієї  вогневої  точки  до  іншої  по  підземним  переходам.  Зброю  і  боєприпаси  вони  не  переносили,  на  новій  вогневій  точці  все  було  заготовлено  наперед.  Вогнева  точка  являла  собою  дот,  збудований  з  бетонних  блоків.  Внизу,  під  товстою  металічною  кришкою,    підземний  хід,  проритий  до  бункерів.  За  невразливість  противник  воїнів,  захисників  аеропорту,  назвав  кіборгами.  
Він  опише  своїх  кіборгів.  Кожен  являв  собою  яскраву  неординарну  особистість.  Взяти  хоча  б  Любомира,  він  родом  з  однієї  з  західних  областей,  працював  ковалем  в  кузні.  Рідкісна  професію.  Велетень,  він  переносив  міномет  так  само  легко,  як  Андрій  свій  кулемет.  Мовчазний,  з  нього  слова  не  витягнеш.  Але  якщо  вже  коли  щось  скаже,  то  як  припечатає.  На  посту  завжди  тихенько  співав  пісню:  
«Вівці,  мої  вівці,
 Вівці  та  й  отари.
 Хто  ж  вас  буде  пасти,
 як  мене  не  стане?
 Гей,  гей,  гей!  
Ду-ду-ду-ду-ду.
Як  мене  не  стане.  Гей.»
В  дні  затишшя,  виставивши  тільки  основні  пости,  вони  збиралися  разом  в  одному  приміщенні,  варили  картоплю  в  «мундирах»,  їли,  макаючи  її  в  сіль  і  соняшникове  масло,  обпікалися,  дмухали  на  картоплю  і  завзято  спорили,  якою  повинна  бути  Україна.  Розповідали  різні  історії  зі  свого  життя,  хто  де  буде  працювати  після  демобілізації,  які  в  кого  сім’ї,  показували  фотографії.
Він  обов’язково  напише  про  одного  кіборга,  якому  командир  дав  наказ  відвести  медсестру  до  своїх  позицій,  і  воїн  довів  її,  і  тільки-но  хотів  вже  повернутися  назад,  як  тут  його  накрило  снарядом.
Уже  в  госпіталі  воїн  узнав,  що  всі  його  побратими  загинули,  він  єдиний  залишився  в  живих.  Його  стали  називати  «останнім  кіборгом».  Яке  б  життя  не  було  важким,  він  не  повинен  здаватися,  він  не  повинен  проявляти  слабість  духу,  адже  він  кіборг.  Він  повинен  з  честю  носити  це  звання  і  добитися  достойного  життя.  
Він  пов’яже  роман  з  політичною  обстановкою  в  країні,  в  Європі,  у  світі,  переплете  його  з  історичною  давниною  України,  з  визвольною  боротьбою  козаків.  І  назве  він  свій  роман  «Останній  кіборг».
Пройшло,  ні  пробігло  три  роки.  Андрій  став  нормально  ходити,  лише,  як  попереджував  хірург,  майже  непомітно  прикульгував  на  ліву  ногу.  Він  брався  за  будь-яку  мілку  роботу,  яку  міг  виконати.  Допомагав  виконувати  заочникам  контрольні,  брав  додому  переклади  з  англійської.  А  отримавши,  ці,  як  він  їх  називав  «ліві  гроші»,  він  потрясав  кредитками  перед  дівчатами,  і  захоплено  кричав:  
- Катюшо!  В  цю  неділю  йдемо  в  парк  розваг.
Катюша  від  радості  підстрибувала  і  пищала.  Зазвичай,  вони  йшли  в  парк  Шевченка,  платили  сто  гривень  за  колесо  огляду,  сідали  у  крісла  в  кабінці,  пристібалися.  Колесо  починало  рухатися,  і  вони  повільно  піднімалися  на  космічну  висоту.  У  Катюшки  завмирало  серце,  вона  притискувалася  до  Андрія.  На  самій  верхній  точці,  з  висоти  пташиного  польоту,  неначе  з  літака,  перед  ними  зліва  розкривалася  захоплююча  панорама  рідного  міста.  Здавалося,  вони  бачать  все  місто,  оповите  парками,  перед  собою,  як  на  долоні.  Зверху  місто  вигляділо  неймовірно  гарним:  білі  казкові  палаци  серед  зелених  садів.  А  справа  розстилалася  блакить  безмежного  моря.
Після  колеса  огляду  вони  йшли  на  автодром,  і  Катюша  вже  без  Андрія  сідала  за  руль  електромобіля,  і  чотири  хвилини  мчалася  по  автодрому  і  виробляла  чудернацькі  викрутаси.
В  кінці  атракціону  Андрій  купляв  дівчинці  солодку  вату  і  морозиво,  і  вони  поверталися  додому  веселі  і  щасливі.
Наташа  з  ними  не  ходила,  в  цей  день  вона  відсипалася  вволю  і  готовила  обід  своїм,  як  вона  називала  жартома,  двом  дітям.
Далеко  не  завжди  у  Андрія  були  гроші  на  парк  розваг.  Тоді  вони  з  Катюшею  просто  гуляли  вулицями  міста  і  обдивлялися  визначні  його  пам’ятки.  Вони  відпочивали  на  лавочці  в  сквері  на  Приморському  бульварі  в  тіні  велетенських  платанів  і  Андрій  розповідав  дівчинці  історію  міста.  Потім  вони  йшли  далі.  Задравши  голову,  Катюша  кілька  разів  обходила  пам’ятник  Дюку  де  Рішельє,  і  все  запитувала  Андрія,  що  він  в  руці  тримав  раніше.  Вони  приходили  до  знаменитих  Потьомкінських  сходів.  Андрій  сідав  на  верхню  сходинку  і  терпеливо  чекав,  поки  Катюша  спуститься  вниз,  рахуючи  сходинки,  і  підніметься  знову  нагору.
Дома  Андрій  прочитав  Катюші  казку  Костянтина  Паустовського  «Сталеве  кільце».    Наташа,  яка  поралась  у  спальні,  не  витримала,  присіла  на  стільчику,  і  з  великою  цікавістю  теж    вислухала  казку.  Андрій  розказав,  що  знаменитий  письменник  Паустовський  жив  у  їх  місті  два  роки  і  написав  про  нього  книгу  «Час  великих  очікувань».  І  вирішили  вони  з  Катюшею  пройтися  стежинками,  якими  колись  ходив  дядя  Костя.
В  наступну  неділю  вони  сіли  у  трамвайчик  і  приїхали  до  Чорноморської  вулиці.  Вона  була  зовсім  недовгою,  її  можна  було  пройти  за  декілька  хвилин.  Але  вона  залишається  і  до  сих  пір  самою  живописною  в  світі.  Як  і  в  ті  часи,  тут  можна  було  чути  шелест  старих  білих  акацій,  на  своєму  обличчі  відчути  свіже  віяння  моря,  побачити  темно-зелений  плющ  на  огорожах.  Справа  на  Чорноморську  вулицю  виходили  старовинні  провулки,  Обсерваторний,  Стурдзовський,  Батарейний.  Будинки  в  них  ховалися  в  гущавині  зелених  дерев.  Зліва  тягнувся  глибокий  обрив  над  морем.
До  сих  пір  на  вулиці  росли  старезні  каштани,  і  Андрій  розповідав  Катюші,  що  по  стуку  дозрілих  плодів  каштанів  об  тротуар  дядя  Костя  визначав  силу  вітру.
Вони  стали  на  край  обриву.  Звідси  відкривався  чудовий  вид  на  спокійне  голубіюче  море,  яке  губилося  в  туманній  димці.  Тільки  не  видно  було  із-за  насаджених  дерев  і  забудов,  заповнених  відпочиваючими  пляжів  Ланжерону  і  Аркадії.  А  раніше  там    було  безлюдно,  і  на  берег  після  шторму  часто  викидало  зірвані  з  якорів  плавучі  міни.
Побували  вони  з  Катюшею  і  в  музеї  Паустовського.  Андрій  зовсім  недавно  зі  здивуванням  узнав,  що  в  місті  існує  музей  Паустовського.  Біля  входу  в  музей  стояв,  опершись  об  стінку,  якір  з  ланцюгами  і  корабельними  канатами.  Лежала  купа  принесених  з  берега  моря  круглих  валунів.  Музей  являв  собою  дві  затишні  і  задушевні  кімнати.  Андрій  пильно  вдивлявся  в  пожовтілі  газети  зі  статтями  великого  письменника,  а  Катюшу  зацікавила  стара  друкарська  машинка  і  старовинний  морський  компас.
Потім,  показуючи  на  рятувальний  круг  з  написом  «Димитрій»,  Андрій  розповідав  Катюші,  що  на  цьому  старому  пароплаві  письменник  добирався  до  Криму,  і  вони  попали  в  жорстокий  льодовий  шторм  в  одинадцять  балів,  і  ледь  не  затонули.  «Димитрій»  скрипів  по  швам,  велетенські  хвилі  переливалися  через  палубу,  здавалося  корабель  ось-ось  розвалиться  на  частини.  Мішечники,  які  пливли  теж  на  цьому  пароплаві,  вили  від  страху  і  прощалися  з  життям.  Тільки,  завдяки  досвідченому  старому  капітану,  пароплаву  ледве  вдалося  вибратися  зі  шторму.
Двірницької,  в  якій  жив  Паустовський,  вже  давно  не  існувало,  як  і  маргариток,  які  були  посаджені  навколо  неї.  Андрій  подумав,  що  добре  б  було,  якби  в  кімнаті  музею  стояв  би  ще  стелаж  з  німецькими  книгами  по  економіці  на  готичному  шрифті,  і  щоб  вони  виділяли  такий  же  гострий  запах  лізола  і  гвоздики,  як  і  в  ті  часи,  і  щоб  стояли  на  ньому  всі  вісімдесят  шість  томів  енциклопедичного  словника  Брокгауза  і  Ефрона.  Письменник  зачитувався  ними,  і,  напевно,  звідси  була  причина  його  енциклопедичних  знань,  які  йому  так  допомагали  і  в  написанні  книг,  і  в  написанні  статей.
Андрій  з  Катюшею  продовжували  бувати  в  місцях,  які  любив    письменник.  Цього  разу  вони  проїхалися  вулицею  «Дача  Ковалевського»,  трамвайчиком  добралися  навіть  до  Шістнадцятої  станції  Великого  фонтану.  Хотіли  знайти  місце,  де  раніше  височіла  вежа  Ковалевського,  але  ніхто  не  міг  його  показати.  Все  забудувалося  так,  що,  напевно,  і  сам  письменник  не  зміг  би  його  відшукати.  
Тоді  вони  пролізли  вузьким  проходом  між  високими  бетонними  парканами,  злізли  по  крутим  східцям  до  моря,  сіли  під  обривом.  Море,  як  завжди,  було  прекрасне.  Пінясті  хвилі  з  шумом  накочувалися  одна  за  одною  на  берег.  Андрій  став  розповідати  Катюші,  що  десь  тут,  колись,  дядя  Костя  прожив  на  залишеній  дачі  цілий  місяць.  Товариш  дяді  Кості  попрохав  його  придивитися    за  своєю  шестирічною  дочкою  Кірою,  бо  мама  її  захворіла  висипним  тифом.  І  почалися  для  дяді  Кості  страхітливі  дні.  Він  боявся,  щоб  дівчинка  не  впала  з  обриву  і  не  розбилася.  Вкривав  її  вночі  єдиною  своєю  зношеною  курткою,  щоб  вона  не  простудилася.  Але  саме  страшне  було  те,  що  в  нього  з  продуктів    на  цілий  місяць  був  тільки  один  шматок  хліба.  І  купити  нічого  він  не  міг,  бо  грошей  не  було,  і  обміняти  ні  на  що.  Вони  робили  з  голубого  слизького  глею  мило,  і  ходили  до  рибалок  продавати  його,  але  ті  тільки  сміялися.  Тільки  одна  рибачка  Клариса,  вислухавши  історію  про  Кіру,  винесла  їм  в  старій  корзинці  помідор,  баклажанів  і  дві  великі  грони  винограду.
Іншого  разу  дядя  Костя  з  Кірою  йшли  цілий  день  степом  під  палючим  сонцем  до  млина,  щоб  обміняти  свою  єдину  англійську  сорочку  на  муку.  Там  стара  сердобольна  жінка  дала  їм  мішечок  муки.  Дядя  Костя  став  стягувати  через  голову  сорочку,  але  жінка  відмовилась.  Сказала,  що  вони  не  обідніють,  а  коли  появляться  гроші,  тоді  і  віддасте.  Дядя  Костя  обняв  жінку  і  поцілував  їй  руку.
Але  як  дядя  Костя  з  Кірою  не  економили  продукти,  рано  чи  пізно  вони  закінчувалися.  І  от  настав  день,  коли  їсти  було  нічого  і  вони  вже  другий  день  голодували.  В  дяді  Кості  холоділо  все  в  середині,  коли  він  дивився  на  бліду  Кіру.  І  цей  великий  страх  за  життя  дівчинки  примусив  дядю  Костю  йти  красти  помідори.  Дядя  Костя  ніколи  не  був  крадієм,  ніколи  нічого  не  крав  і  не  вмів  це  робити.  Коли  вночі  із-за  своєї  короткозорості  він  спіткнувся  на  городі,  то  старий  сторож,  на  прізвисько  Будка-Халабудка,  всадив  йому  з  рушниці  нижче  лопаток  в  спину  заряд  брудної  куяльницької  солі.  Потім  сторож  був  настільки  пригнічений  своїм  влучним  пострілом,  що  довго  пробачався  і  подарував  дяді  Кості  кошик  добірних  червоних  помідор.
Від  голоду  вони  з  Кірою  були  врятовані,  але  дяді  Кості  прийшлося  довго  вимочувати  ранки  джерельною  водою,  тому  що  біль  була  пекельна.
     -  Бачиш,  Катюшо,  яке  раніше  було  життя  важке.  В  людей  не  було  навіть  шматочка  хліба.  А  тепер  і  хліб  є,  і  до  хліба  є,  а  люди  все  чимсь  незадоволені,  все  хочуть  чогось  більшого.  –  говорив  Андрій.  А  потім  повільно,  задумливо  продовжив:  
-  Яка  наша  земля  багата,  розпорядитися  б  нею  вміло.
Катюша  потім  довго  ходила  по  піску,  збирала  ракушки  і  різнокольорову  гальку.  Побачивши  маленького  крабика,  який  ліз  у  море,  погналася  за  ним.  Але    хвиля,  яка  накотилася,  ледве  не  збила  її  з  ніг.  Тоді  вона  втекла  до  Андрія,  довго  роздивлялася  його  кулончик  і  сказала:  
 -  У  тебе  кулончик  –  справжня  ракушка,  тільки  якісь  букви  видряпані.  Твоя  ракушка  мені  так  подобається,  вона  несхожа  на  інші.  Давай  пограємо  в  гру,  ти  мій  кулончик  трішки  поносиш,  а  я  твій.
 -    Добре,  голубочка,    -  засміявся  Андрій.  Він  зняв  свій  кулончик  і  надів  його  Катюші  на  шию.  А  її  кулончик  заховав  собі  в  карман,  бо  він  йому  на  шию  не  налізав,  і  сказав:
–  Катюша,  збирайся.  На  сьогодні  досить  мандрівок.  Вже  пізно.  Пора  додому.
Андрій  продовжував  напружено  працювати  над  романом  «Останній  кіборг».  Він  придирливо  відносився  до  кожного  речення,  ретельно  виробляв  свій  власний  стиль,  манеру  викладення  матеріалу.  Добивався  майстерності  в  описах  образів  героїв,  зображення  пейзажів,  ведення  діалогів.  Часто  переробляв  цілі  розділи.
 Нарешті  роман    був  написаний.  Андрій  розіслав  його  по  різним  видавництвам,  навіть  в  Канаду,  США,  Німеччину.  Послав  роман  і  відомим  американським  режисерам.
Як  подув  вітру,  промайнуло  ще  три  роки.  За  ці  роки  Андрій  написав  ще  дві  повісті.  Він  і  Наташа  закінчили  свої  вузи,  Наташа,  до  того  ж,  ще  і  на  червоний  диплом.  За  традицією  вітати  їх  з  великим  тортом  і  пляшкою  все  того  ж  сухого  вина  прийшла  сусідка  Ольга.  Та  вже  не  сама,  а  з  чоловіком  та  дворічною  дитиною.  Ольга  залишалася,  як  і  шість  років  назад,  такою  ж  пухленькою  і  веселою.  Головний  тост  піднімала  теж  вона:  
-  Любі  мої  сусіди!  Я  вас  вітаю  з  закінченням  цих  вузів,  трясця  їм,  як  вони  вас  вимучили.  Але  кожному  своє.  А  я  на  своє  життя  не  жаліюся.  У  мене  чоловік  теж,  во!  –  І  вона  підняла  вгору  великий  палець.  –  Так  вип’ємо  же  за  наших  чоловіків.  -    І  Ольга  знову  весело  сміялася.
У  житті  Андрія  і  Наташі  почали  відбуватися  великі  зміни.  З  цього  приводу  Андрій  сказав  Наташі:  
-  Недаром  в  законі  божому  написано:  «Є  час  розкидати  каміння,  є  час  збирати  їх».
 В  їх  місті  відома  американська  фармацевтична  фірма  організувала  свій  філіал,  і  набирала  співробітників.  Наташа  подала  документи  і  з  честю  витримала  екзамен.  ЇЇ  вільному  володінню  англійської  мови  та  блискучим  знанням  фармацевтики  здивувалися  навіть  американські  спеціалісти.  На  новій  роботі  її  зарплата  в  порівнянні  з  минулою  зросла  в  кілька  разів.
Наташа  обнімала,  цілувала  Андрія,  плакала    і  говорила:  
-  Якщо  б  не  ти,  я  б  ніколи  не  мала  такого  успіху.  Як  ти  мене  заставляв  вчитися,  як  ти  мене  заставляв,  один  бог  бачив.  А  я,  дурепа,  сердилася.
Наступні  божі  камінчики  підняв  Андрій.  Одне  солідне  видавництво  раптом  видало  його  роман  «Останній  кіборг».  Книга  мала  великий  попит  у  читачів.  Це,  напевно,  явилося  причиною  того,  що  почали  видаватися  і  інші  його  книги.  Андрій  став  вже  популярним  і  відомим  письменником.  Більш  того,  роман  «Останній  кіборг»  почав  видаватися  і  за  рубежем.  
Але  найбільшим  тріумфом  для  Андрія  стало  те,  що  в  Голівуді  поставили  за  його  сценарієм  фільм.  Фільм  мав  шалений  успіх.  У  всіх  штатах  він  приніс  немалі  прибутки.  Нарешті  Андрій  отримав  справжній  гонорар.
Він  відразу  купив  простору  квартиру  в  новобудові  і  автомобіль,  який  так  йому  весь  час  так  був  потрібен,  а  також  дачу  на  березі  моря.  Автомобіль  Андрій  купив  і  Олені,  точніше,  її  чоловіку.  Дмитро  давно  мріяв  про  машину,  бо  потрібно  їздити  в  село  до  стареньких  батьків,  обробляти  горо́д.  Вони  з  Оленою  без  горо́ду  жити  не  могли.
Ользі  Наташа  за  символічну  ціну  продала  свою  кімнату.  Та,  на  радощах,  ледве  не  задушила  її  в  своїх  обіймах.  Адже  у  неї  таким  чином  появилася  справжня  двокімнатна  квартира,  про  яку  вона  навіть  і  мріяти  не  могла.
Нарешті  Андрій  з  Наташею  розписалися,  і  Андрій  удочерив  Катюшу.  
-  Ну,  Катюшо,  тепер  ти  маєш  повне  право  називати  Андрія  татом,  сказала  Наташа,  на  що  Катюша  серйозно  відповідала:  
-  Я  не  знаю  ніякого  права.  Андрій  завжди  для  мене  був  і  буде  татом.
Наташа  сміялась:  
- Ах,  ти,  наша  рідненька!  Ну,  що,  скажете  вона  не  права?
Андрій  продовжував  напружено  працювати  над  своїми  новими  повістями  і  романами,  але  ніколи  не  забував  про  своїх  побратимів.  Він  зумів  об’єднати  навколо  себе  групу  молодих  художників  і  скульпторів  і  запалити  в  них  бажання  створити  незвичайний  за  формою  пам’ятник  загиблим  кіборгам.  Крім  цього  Андрій  заснував  фонд  допомоги  сім’ям  загиблих  кіборгів.
Взимку,  коли  в  місті  задував  пронизливий  норд-ост,  застудилася  Катюша.  Горло  у  неї  напухло,  піднялася  висока  температура.  Наташа  злякалася,  хоча  раніше  і  була  медсестрою.  Швидка  повезла  Катюшу  в  дитячу  лікарню,  з  нею  поїхала  і  Наташа.  Їм  повезло.  Катюшу  оглянула  головний  лікар,  доктор  медичних  наук,  Таїсія  Володимирівна  Корольова:  
–  Ну,  Катюшо,  розкриваємо  ротик,  і  говоримо:  А-а-а.  О,  яке  у  нас  горлечко  червоненьке.  Тут  у  нас  цілий  букетик.  Ясно.  Закрили  ротик.  Тепер  піднімаємо  светерочок,    послухаємо  легені.  
Наташа  припідняла  у  Катюші  светерок,  на  шиї  залишився  висіти  кулончик.  Ланцюжок  був  завеликим  і  кулончик  звисав  майже  до  грудей.  Лікар  взяла  кулончик  і  хотіла  відвести  його  в  сторону,  щоб  не  заважав  стетоскопу,  та  раптом  її  рука  затремтіла,  вона  побачила  видряпані,  ледь  помітні,  букви  на  кулончику:  Т.В.К.  Від  хвилювання  лікар  зняла  і  протерла  окуляри,  і  знову  уважно  розглянула  кулончик.  Сумнівів  не  було,  це  був  її  кулончик.  Рука  у  неї  ще  більш  затремтіла,  вона  пополотніла,  з  великою  силою  волі  взяла  себе  в  руки.  Наташа,  заклопотана  Катюшею,  нічого  цього  не  замітила,  та  і  тривало  це  замішання  всього  кілька  секунд.  Прослухавши  легені,  лікар  сказала,  що  вони  в  порядку.  Але  дитину  прийдеться  на  тиждень  залишити  в  лікарні.  В  кінці  Таїсія  Володимирівна,  дещо  зволікаючи,  запитала  Наташу:
- Цікавий  кулончик  в  дитини.  Ви  його  самі  зробили,  чи  купили?
- Це  кулончик  мого  чоловіка.  Він  обмінявся  з  Катюшею.
- А  хто  батьки  вашого  чоловіка?
- У  нього  немає  батьків.  Він  дитбудинівський.
Таїсія  Володимирівна  змінилася  в  лиці,  але  знову  з  зусиллям  опанувала  собою.  Визвала  чергову  медсестру,  дала  їй  листок  призначення,  наказала,  щоб  хвору  дитину  разом  з  мамою  розмістили  в  палаті  номер  сім  і  тихо  добавила:
                 -  Сьогодні  я  більше  нікого  приймати  не  буду.  Я  погано  себе  почуваю.  Всіх,  кого  записано  до  мене,  передайте  черговому  лікарю.
Таїсія  Володимирівна  відкинулася  в  кріслі  і  закрила  очі.  Тягучі  важкі  спомини  нахлинули  на  неї  і  неначе  паралізували  її.
Це  було  рівно  двадцять  шість  років  назад.  Вона,  вродлива  дівчина,  здібна  студентка  медичного  університету,  раптом  влюбилася  так,  що  зовсім  загубила  голову.  Він,  син  високопоставленого  чиновника,  красень,  був  завжди  при  грошах,  їздив  на  власному  автомобілі,  відвідував  найкращі  ресторани  і  вмів  влюбляти  в  себе  дівчат.
І,  як  це  завжди  трапляється,  вона  випадково  завагітніла,  а  коли  це  замітила,  то  вже  було  пізно.  Додому  їхати  родити  вона  не  наважувалася.  Батьки  були  строгими.  Та  як  вона  їм  подивиться  в  очі,  вони  так  надіялися,  що  вона  вийде  в  люди,  а  вона  їх  так  підвела.  І  вчитися  їй  потрібно.  А  коханець  і  слухати  про  дитину  не  хотів.
Тому  вона  після  родів  написала  заяву  про  відмову  від  дитини,  наділа  їй  на  шию  студентський  кулончик-ракушку,  з  видряпаними  на  ньому  своїми  ініціалами.  Вона  вирішила  потім  прослідкувати,  в  який  дитбудинок  направлять  дитину,  щоб  через  декілька  років  її  забрати.
Та  доля  розпорядилася  по-своєму.  Роди,  велике  нервове  напруження  вдарило  по  ній.  Вона  тяжко  захворіла,  місяць  провалялася  з  гарячкою  в  лікарні.  Коли  вийшла  з  лікарні,  потрібно  було  підтягувати  навчання.  Коханець,  побачивши  її  змарнілу  і  вимучену,  швиденько  переметнувся  до  іншої.
Тоді  вона  повністю  поринула  у  навчання,  всю  свою  енергію  і  час  віддавала  науці  і  практичній  медицині.  Заміж  так  і  не  вийшла.
Декілька  років  вона  шукала  дитину,  але  все  було  марно.  Таїсія  Володимирівна  не  знала,  що  її  хлопчика  всиновила  одна  сім’я.  Потім  чоловік  і  жінка  розбилися  у  автокатастрофі,  і  дитина  знову  потрапила  у  дитбудинок.
Тепер  відносно  кулончика.  Кулончик  теж  міг  ще  в  дитбудинку  попасти  до  іншого  хлопчика.  Кулончик  можна  було  обміняти,  забрати,  вкрасти.  Все  могло  бути.  Вона  повинна  побачити  свого  сина,  вона  відразу  визначить,  це  її  син,  чи  ні.  Материнське  почуття  не  повинно  її  підвести.
Але  як  вона  з  ним  зустрінеться?  Вона  ж  не  зможе  сказати  так  відразу:  «Сину  мій!  Я  твоя  мама».  Він  же  відповість:  «Пробачте,  тьотю,  але  я  вас  я  не  знаю.  І  де  ви  були  до  сих  пір?»  Потрібно  щось  придумати.  Так.  Вона  розповість  про  все  його  дружині,  Наташі.  Жінка  жінку  швидше  зрозуміє.
В  болісних  роздумах  пройшла  вся  ніч.  Під  очима  в  Таїсії  Володимирівни  появилися  сині  круги.  Вранці  вона  навістила  Катюшу.  Температуру  їй  збили,  дівчинці  ставало  легше.  Лікар  запросила  Наташу  до  свого  кабінету.  Там,  запинаючись,  і,  перериваючи  свою  розповідь  здавленими  риданнями,  вона  повідала  Наташі  все  про  свою  трагедію,  як  втратила  свого  сина,  і  дуже  надіється,  що,  нарешті,  його  знайшла.  Наташа  з  великим  подивом  слухала  Таїсію  Володимирівну.  Почута  історія  приголомшила  її,  і  вона  не  знала,  що  сказати.  Це  було  щось  схоже  на  фантастику.  Через  стільки  років  знайти  сина.  Таке  Наташа  бачила  лише  в  серіалах.  Але  як  все  схоже  на  правду.  От  Андрій  зрадіє.  Він  завжди  мріяв,  щоб  у  нього  була  мама.  Поступово  Наташа  оговталась  і  сказала:  
 -  Давайте  визвемо  Андрія.  Для  нього  це  буде  великий  сюрприз.
Вона  подзвонила  Андрію,  і  попросила,  щоб  він  під’їхав  до  лікарні.
       -    Щось  з  Катюшею?  –  стривожено  спитав  Андрій.  
                 -  Ні,  з  Катюшею,  слава  богу,  все  гаразд.  -    відповіла  Наташа.  -    Але  потрібно  владнати  одну  дуже  важливу  справу.  
Через  годину  у  кабінет  головного  лікаря  ввійшов  Андрій.  Високий,  гарний,  змужнілий,  він  ввічливо  привітався  з  Таїсією  Володимирівною  і  запитально  подивився  на  Наташу.  
 –  Андрію,  -  проказала  якимсь  дивним  голосом  Наташа.    –  Ти  завжди  мріяв  побачити  свою  маму?
                     -  Ну,  звичайно.  Це  мрія  всього  мого  життя,  але  це  неможливо,  ти  ж  знаєш.  Що  за  дивні  запитання?  -  нерозуміюче  відповів  Андрій.
                     -  У  нашому  світі,  виявляється  все  можливо.  Знайомся,  твоя  мама,    сказала  Наташа  і  показала  на  Таїсію  Володимирівну.
Для  Андрія  ця  звістка  була  як  удар  блискавки.  Він  підійшов  ближче  і  ошелешено  дивився  на  Таїсію  Володимирівну,  а  та  в  свою  чергу  напружено  вдивлялася  в  лице  Андрія.  Тільки  тепер  Наташа  замітила,  як  Андрій  схожий  на  свою  маму.  Раптом  Таїсія  Володимирівна  кинулась  до  Андрія,  міцно  обняла  його  і,  плачучи,  прошепотіла:
-  Хлопчику  мій!  Я  тебе  узнала.  Ти  мій  син.  Пробач,  синку,  що  доля  нас  розлучила.  Це  я,  звичайно,  це  я  у  всьому  винувата.
 -  Присядьте,  присядьте.  Заспокойтеся,    -  говорив,  ще  нічого  не  розуміючи,  Андрій  і  обережно  посадив  Таїсію  Володимирівну  у  крісло,  бо  стояти  вона  не  могла.  Вона  ослабла  і  тільки  судорожно  ридала.    Наташа  коротко  розповіла  Андрію  всю  цю  історію,  про  те,  чому  прийшлося  залишити  його  в  лікарні,  як  Таїсія  Володимирівна  його  шукала  і  не  змогла  знайти,  і  як  випадково  вона  побачила  свій  кулончик  у  Катюші.
Андрій  присів  на  стільчику  біля  Таїсії  Володимирівни.  Вона  знову  обняла  сина  і  схилила  голову  на  його  плече.  Андрій,  все  ще  до  кінця  не  усвідомлюючи  те,  що  відбувається,  і  все  ще  не  вірячи  своєму  щастю,    думав,  як  завжди  він  хотів  мати  батьків,  скільки  часу  він  до  болю  в  очах  вдивлявся  в  букви  на  кулончику.  Він  відчував,  що  це  мамин  кулончик,  і  що  це  її  ініціали.  І  ще  він  відчував,  що  це  його  талісман.  Скільки  разів  він  оберігав  його  від  вірної  смерті.  Лежачи  годинами  на  посту  біля  кулемета,  він  уявляв  неймовірні  сцени  зустрічі  з  мамою,  хоча  чітко  знав,  що  цього  скоріш  всього  ніколи  могло  не  бути.  Але,  щоб  так!  Щоб  мама  тепер  сиділа  поряд  з  ним,  його  обнявши.  Ні,  в  це  повірити  неможливо.  Напевно,  це  доля  віддячила  йому  за  всі  його  страждання.
-    Ну,  що  ж!  Ми  не  будемо  ворушити  старе.  Та  це  зараз  нікому  і  не  потрібно.  Єдине,  що  я  можу  сказати.  Бог  мені  знову  подарував  маму.  Віднині  ми  вже  ніколи  більше  не  розлучимося,    -  світячись  від  щастя,  сказав  Андрій  і  ніжно  поцілував  Таїсію  Володимирівну.
Пролетіло  ще  декілька  років.  Катюша,  завдяки  своєму  блискучому  знанню  англійської  мови,  поїхала  вчитися  в  Англію  в  коледж.  У  Андрія  з  Наташею  народилося  двоє  дітей.  Дівчинку  вони  назвали  Софійкою,  а  хлопчика  Андрійком.  Таїсія  Володимирівна  весь  свій  вільний  час  возиться  з  онуками  і  душі  в  них  не  чає.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730106
дата надходження 23.04.2017
дата закладки 23.04.2017


Шон Маклех

Аромат бузку

                                                               «Чи  розлюбив  ти  жах,  нудьгу  їх,
                                                                   Мандрівниче,
                                                                   Сумний,  задуманий,
                                                                   На  вогняних  вокзалах,  що  оточили  Всесвіт?»
                                                                                                                                                                           (Еміль  Верхарн)  

Мій  візит  до  замку  Раха  наприкінці  листопада  1982  року  давно  перетворився  на  легенду.  Він  обріс  такими  вигадками  і  міфами,  що  мені  самому  (теж  у  певній  мірі  вигаднику  і  міфотворцю)  самому  стає  незручно,  коли  я  читаю  в  якомусь  черговому  збірнику,  що  випускає  Товариство  дослідження  паранормальних  явищ  Ірландії  черговий  опус  про  себе  і  той,  тепер  вже  давній  вояж  землями  графства  Кілкенні.  Зазначу  одразу,  що  замок  Раха  я  відвідав  не  в  пошуках  чогось  таємничого  і  потойбічного,  як  це  пише  у  своїй  статті  «Огляд  досліджень  привидів  норманських  замків  графства  Кілкенні»  Даніель  МакАлістер,  а  просто  з  бажання  побачити  замок  де  жила  родина  Свіфт  –  та  сама  родина  до  якої  належав  Джонатан  Свіфт.  Крім  того  мені  кортіло  побачити  замок  де  жила  родина  Райт,  яка  дала  світові  Вільяма  Болла  Райта.  Такого  знавця  і  майстра  генеалогії  не  було  і  більше  не  буде.  А  ще  мені  кортіло  побачити  стіни,  де  творив  Годвін  Мід  Пратт  Свіфт  –  винахідник  першого  в  світі  літака,  якого  він  запустив  за  допомогою  катапульти  з  даху  замку  у  1857  році.  Щоправда,  він  чомусь  посадив  за  кермо  своєї  «повітряної  колісниці»  дворецького,  а  не  власну  персону,  і  літак  пролетів  небагато  –  пішов  в  піке  і  грохнувся  на  землю.  Дворецький  (ім’я  якого  загубилося  у  нетрях  історії)  поламав  руки  і  ноги,  але  вижив,  а  це  не  аби  що.  Саме  з  такими  думками  я  і  вирушив  до  замку  Раха,  що  мовою  сасенех  зветься  Фоулксрат.  Але  я  звик  замки  нашого  смарагдового  острова  називати  ірландською.  

До  замку  мене  підкинув  на  машині  Крістофер  Боул,  адвокат,  що  потім  зайнявся  нерухомістю.  У  нього  були  свої  справи  в  Кілкенні,  і  як  старий  добрий  знайомий,  він  погодився  зробити  невеликий  гак  і  завести  мене  до  замку.  Так  що,  оті  всі  повідомлення,  начебто  я  їхав  туди  на  бричці,  що  була  запряжена  мулом,  а  кучером  був  сліпий  на  одне  око  старий  моряк  –  суцільна  вигадка.  Не  знаю,  чому  про  це  написав  Олівер  Кросбі  в  статті  «Таємниці  родини  Де  Френ»  (часопис  «The  Journal  of  Irish  Research  Society  study  of  ghosts»,  1985,  V.  52,  N  3,  P.  145  –  167).  Не  знаю,  хто  йому  це  наплів  і  для  чого.  Я  вимагав  офіційного  спростування  і  не  раз,  але  схоже  редакція  часопису  більше  шанує  своїх  сумнівних  дописувачів,  аніж  істину.  Більш-менш  правдиву  замітку  про  мій  візит  до  замку  Раха  опублікувала  газета  «Айріш  таймс»  («The  Irish  times»)  у  випуску  від  30  червня  1986  року.  Замітка  називалась  «У  замках  живуть  не  тільки  люди».  Написав  її  який  анонім  під  псевдонімом  R.  T.  Хто  це,  і  чому  він  сховався  під  псевдонім  –  мені  так  і  не  вдалося  встановити.  Редактор  газети  –  тоді  це  був  Леонард  Сміт  –  відповів  мені,  що  замітку  йому  прислали  поштою,  на  конверті  не  було  зворотної  адреси,  але  він  вирішив  її  чомусь  опублікувати.  І  то  в  тій  статті  неправильно  викладена  послідовність  подій  і  чомусь  зазначено,  що  після  відвідування  замку  я  довго  лікувався  від  депресії  в  доктора  Фергала  Хейса,  що  мене  вкрай  обурило  –  депресії  в  мене  ніколи  не  було,  а  доктор  Фергал  Хейс  не  психіатр,  а  ентомолог.  До  того  ж  тоді  я  ще  не  мав  честі  буди  з  ним  знайомим.  Я  не  буду  перераховувати  всі  вигадки  і  плітки,  які  в  свій  час  так  смакувала  преса,  що  так  полюбляє  різні  псевдосенсації.  Це  зайняло  би  цілу  книгу.  Та  і  для  чого  це  переказувати?  Краще  розповім,  як  воно  було  насправді.

Отже,  наприкінці  листопада  1982  року  я  їхав  на  задньому  сидінні  машини  «Форд  Консул»  1975  року  випуску  і  думав  про  давні  родини  лицарів  Де  Френ  та  Перселл.  Ці  нормани,  що  осіли  на  завойованих  ірландських  землях,  збудували  гордий  замок  Раха  в  1349  році,  коли  по  всій  Європі  лютувала  одна  з  найстрашніших  в  історії  епідемій  чуми,  лицарі,  що  воювали  у  війську  короля  Англії  Едварда  ІІІ,  брали  участь  у  Столітній  війні,  щербили  свої  мечі  у  битві  під  Кресі  та  захопили  Кале.  Лицарі,  що  були  завойовника  та  поневолювачами  селян  з  ірландських  кланів,  потім  стали  більшими  ірландцями  ніж  самі  ірландці  і  були  серед  тих,  хто  підняли  повстання  за  незалежність  Ірландії  в  1641  році  і  підняли  над  своїм  замком  прапор  Ірландської  конфедерації  –  зелений  з  арфою  короля  Дагди.  І  потім,  коли  військо  Олівера  Кромвеля  втопило  Ірландію  в  крові,  втратили  все  –  і  замок,  і  землі,  і  дехто  –  саме  життя,  але  селяни  продовжували  себе  називати  себе  «селянами  Перселлів»,  певно,  за  звичкою,  як  людина  в  давній  Ірландії  належала  в  першу  чергу  до  якогось  клану,  і  це  було  назавжди…

Їхали  ми  через  місто  Кілкенні  (ірландською  Кілл  Хонніх),  там  трохи  затримались  –  Крістофер  мав  в  Кілкенні  термінові  справи.  Заодно  ми  зазирнули  в  паб  і  перехилили  по  кварті    чудового  пива  «Гіннесс  Драут»  та  ще  кращого  елю  «Беміш  Айріш  Стаут».  Хоч  кріс  і  був  за  кермом,  але  пиво  та  ель  не  зашкодили  –  ні  йому,  ні  автомобілю.  Місто  Кілкенні  викликає  в  мене,  нажаль,  переважно  неприємні  асоціації.  Саме  в  Кілкенні  засідав  «парламент»  тої  частини  Ірландії,  яка  була  під  контролем  короля  Англії.  І  саме  тут  був  прийнятий  в  1367  році    горезвісний  «Статут  Кілкенні»,  згідно  якого  заборонялося  розмовляти  ірландською  мовою,  носити  ірландські  імена  і  прізвища,  слухати  ірландських  бардів,  казкарів  та  музик,  дотримуватись  ірландських  звичаїв,  носити  ірландський  одяг.  Багато  замків  і  міст  графства  Кілкенні  мають  сумну  історію  нескінченних  трагедій.  

До  замку  Раха  Крістофер  довіз  мене  аж  ввечері.  Листопад  того  року  був  понурий  і  мокрий,  сонце  сідало  рано.  Крістофер  попрощався  зі  мною  і  сказав,  що  мусить  вертатися  в  місто  Кілкенні  –  там  у  нього  забагато  справ.  На  той  час  замок  Раха  був  уже  давно  проданий  і  перероблений  в  готель.  У  замку  жив  на  посаді  чи  то  каштеляна,  чи  то  управляючого  готелем  мій  старий  знайомий  художник  Джек  МакКен.  Справжнє  ім’я  його  було  Ернест  МакКен.  Ми  з  нам  познайомились  на  виставці  сучасного  мистецтва  в  Дубліні  в  1977  році.  Він  малював  пейзажі  та  портрети  маслом  –  технікою  в  той  час  вельми  зневаженою.  Картини  мені  його  страшенно  подобались.  В  них  було  щось  глибоко  ірландське  та  ностальгічне.  Мені  здається,  він  погодився  працювати  управляючим  готелю  не  з  фінансових  міркувань,  а  з  бажання  усамітнитись  і  серед  тиші  ірландської  глушини  малювати  свої  картини.  Він  більше  50  років  прожив  в  цьому  замку  і  покинув  його  тільки  в  2009  році.    

Я  підійшов  до  воріт  замку  коли  з  неба  лила  нудна  і  неприємна  мжичка,  сутеніло,  стелився  туман.  Перед  тим  як  смикнути  дзвоник,  я  поглянув  вгору  –  у  вікні  замку  я  побачив  бліде  жіночі  обличчя.  Жінка  з  якимось  глибоким  сумом  подивилась  на  мене,  смикнула  рукою  гардину  і  зникла  в  глибині  кімнати.  Двері  відчинились  –  на  порозі  стояв  Ернест:  «Шон!  Друзяко!  Заходь!  Ти  не  уявляєш,  як  я  радий  тебе  бачити!»  Я  скинув  мокрий  плащ  і  крислатого  капелюха.  «Заходь,  заходь!  У  мене  є  віскі  «Мідлетон»,  розтоплений  камін,  я  насмажив  баранини,  посидимо  як  в  старі  добрі  часи!»  Ми  сиділи  біля  каміну  і  говорили.  Про  живопис  та  старовинні  замки,  про  поезію  Єйтса  та  Данте.  Потім  Ернест  показував  свої  нові  картини...  Розмова  зайшла  про  його  життя.  Він  сказав,  що  задоволений  самотністю,  є  можливість  малювати  і  читати,  справи  в  готелі  йдуть  гірше  нікуди:  туристів  зараз  немає,  готель  порожній  і  я  буду  першим  гостем  за  останні  два  місяці.  Я  запитав:

-  А  хто  ця  жінка  з  таким  блідим  обличчям?  Покоївка?  Прибиральниця?  Кухарка?  Я  бачив  як  вона  визирала  в  вікно...
-  Ти  що,  Шоне!  Я  живу  в  замку  один.  Я  тут  і  директор,  і  прибиральник,  і  сторож,  і  кухар,  і  бухгалтер...  У  замку  крім  мене  давно  нікого  немає!  
-  Але  я  бачив!
-  Ти  серйозно,  Шоне?  –  він  подивився  на  мене  якимось  дивним  поглядом.  –  Ти  справді  бачив  обличчя  жінки  у  вікні  замку?  Давно  не  було  в  нас  цієї  гості...  Це  Бліда  Жінка.  У  цьому  замку  люди  багато  разів  бачили  у  вікні  це  обличчя.  Так  триває  вже  не  одне  століття...  Це  дочка  лорда  Перселла.  Колись  давно,  у  1454  році  лорд  довідався  про  роман  дочки  з  одним  ірландцем  і  дуже  негативно  поставився  до  цього,  розгнівався  на  дочку  та  її  коханця.  Він  зачинив  дочку  в  башті  замку  і  заморив  її  голодом.  З  того  часу  привид  цієї  жінки  інколи  визирає  з  вікна  замку  і  сумно  дивиться  на  гостей...  
-  Сумна  історія...    
-  Шоне,  скажи  мені  правду:  ти  навмисно  приїхав  до  замку  саме  сьогодні,  28  листопада?
-  Ні,  ця  поїздка  була  спонтанним  рішенням.  Просто  я  занудьгував,  хотілося  побачити  твої  нові  картини,  дізнатися,  як  взагалі  малюється  відлюднику...  
-  Якщо  це  справді  так,  то  це  ще  більш  дивно...  Бо  ця  ніч  в  замку  не  зовсім  звичайна...  Щороку  саме  в  цю  ніч  тут  відбуваються  досить  дивні  події  і  я,  якщо  чесно,  щороку  зі  страхом  очікую  наближення  цієї  ночі  і  навіть  радий,  що  замок  порожній  і  відвідувачів  готелю  немає...  Добре,  Шоне,  можеш  вибирати  собі  будь-яку  кімнату,  яка  тобі  сподобається,  якщо  щось  –  клич  мене  –  я  буду  спати  внизу.  Хоча  я  навряд  чи  допоможу,  якщо  почне  відбуватись  щось  справді  моторошне...

Я  не  дуже  то  зважив  на  його  слова,  піднявся  кам’яними  гвинтовими  сходами  на  третій  поверх  і  зайняв  порожню  кімнату  з  аскетичними  меблями  та  стінами  з  дикого  каменю  –  без  штукатурки  та  побілки.  Я  втомився  і  швидко  заснув  на  старезному  дерев’яному  ліжку.  Прокинувся  я  несподівано,  опівночі  без  будь-яких  причин.  У  замку  було  темно  і  тихо.  Знадвору  теж  не  доносилось  ніяких  звуків  і  жодного  промінчика  світла.  Раптом  я  почув  в  кімнаті  важкі  кроки.  Хтось  розмірено  ступав  по  кам’яній  підлозі  –  таке  було  відчуття,  що  людина  несла  на  собі  якусь  важку  ношу.  Світло  чомусь  не  запалювалось,  я  присвітив  ліхтариком.  У  кімнаті  було  порожньо,  але  важкі  кроки  наближались,  вони  лунали  поруч  біля  мене.  Таке  було  відчуття,  що  хтось  пройшов  біля  мене  –  великий  і  важкий.  І  невидимий.  Я  виставив  руки  вперед,  але  вони  ловили  тільки  порожнечу.  Потім  все  стихло.  Спати  я  вже  не  лягав,  навмисно  лишився  очікувати  і  сторожувати  і  запалив  свічку.  Пройшло  біля  години.  Я  вже  почав  нудьгувати,  коли  раптом  важкі  кроки  пролунали  знову.  І  тут  раптом  в  порожнечі  кімнати  з’явився  воїн  в  латах,  шоломі  та  з  алебардою  на  плечі.  Він  крокував,  як  крокують  солдати  на  варті  –  міряв  кроками  простір  і  час,  пройшов  мимо  мене  (я  буквально  заціпенів  і  не  міг  поворухнути  ні  руко,  ні  ногою).  Потім  пішов  до  гвинтових  сходів.  Я  крикнув  йому:  «Солдате!»  Він  навіть  не  озирнувся.  Я  спробував  наздогнати  його  і  покласти  руку  на  плече.  Але  він  розтанув  в  повітрі  –  рука  моя  відчула  тільки  порожнечу.  Заснути  я  вже  не  міг.  Решту  ночі  я  блукав  замком  -  кімнатами  на  різних  поверхах.  Зайшов  в  чергову  порожню  кімнату  і  сів  на  ліжку.  Свічку  поставив  на  стіл.  Раптом  двері    з  грюкотом  зачинились.  Потім  після  короткої  паузи  тиші  в  кімнаті  почувся  жіночій  сміх.  Я  вже  очікував,  що  зараз  щось  буде  відбуватися.  І  не  помилився.  Раптом  прямо  з  повітря  кімнати  виникла  жінка  в  яскравому  платті  –  з  червоним,  жовтим,  зеленим  та  помаранчевим  візерунком.  Такі  плаття  носили  в  Ірландії  в  XIV  столітті.  Вона  кружляла  в  танці  по  кімнаті  і  сміялася.  І  кімната  заповнювалась  сильним  запахом  бузку  та  польових  квітів.  Я  покликав  її:  «Леді!  Ви  завжди  такі  веселі  чи  тільки  мені  хочете  показати  цей  прекрасний  танець?»  Але  чарівна  леді  раптом  зникла.  Хоча  запах  бузку  і  польових  квітів  продовжував  стояти  і  густіти  в  кімнаті,  і  його  було  чути  до  самого  світанку.  

Вранці  я  спустився  в  хол  –  там  на  мене  вже  чекав  Ернест  з  кавою  –  міцною  і  запашною.  Біля  розтопленого  каміна.  Він  запитально  подивився  на  мене.  Я  розповів  йому  про  все,  що  пережив  минулої  ночі.  Він  якось  полегшено  зітхнув  і  сказав:

-  Щодо  привида  солдата,  то  справді,  він  з’являється  щороку  у  цьому  замку  в  ніч  на  29  листопада.  Колись,  у  1390  році  тут  в  замку  Раха  був  міцний  гарнізон  англійських  військ.  Тоді  йшли  нескінченні  війни.  Ірландські  клани  тіснили  англійських  колоністів,  крок  за  кроком  відвойовували  свої  землі,  здобували  та  руйнували  замки  англо-норманських  феодалів.  Трапився  в  цьому  замку  такий  випадок.  Один  солдат  заснув  на  варті.  За  це  його  покарали  –  скинули  з  башти  вниз  і  він  розбився  на  смерть.  З  того  часу  він  кожного  року  в  цю  ніч  в  повному  озброєнні  крокує  замком,  охороняє  його,  щоб  спокутувати  свою  провину.  А  щодо  жінки  в  яскравому  одязі,  яка  залишає  за  собою  аромат  бузку  –  я  не  знаю.  Я  нічого  не  знаю.  І  тутешні  жителі  теж.  Але  її  часто  бачили  в  замку...  Особливо  осінніми  вечорами...  А  іноді  просто  несподівано  замок  наповнювався  запахом  бузку  і  лунав  сміх...  

Я  ще  пару  днів  погостював  в  замку  Раха,  а  потім  повернувся  в  Дублін.  Але  ніколи  не  міг  забуту  ту  жінки  в  яскравому  платті.  І  той  аромат  бузку  приходив  до  мене  часто...  Колись  згадуючи  ті  події  я  написав  таке:

                           Серед  стін,  старіших  за  саму  Смерть
                           Бузку  аромат  серед  осені  –  ірландської,
                           Мокрої,  злої,  просякнутої  туманами  безнадії.
                           Леді  в  яскравому  платті!
                           У  цьому  світі  бракує  кольору,
                           Бракує  світла  і  радості.  
                           Серед  стін,  що  знали  тільки  війну  й  жорстокість
                           Станцюйте  мені  танок  радості,  дайте  забути
                           (Хоча  б  на  мить)
                             Життя  моє  сумне,  
                             Мій  шлях,  всипаний  каменюками,
                             Мої  дні  отруєні  зрадами,
                             Мої  хвилини,  пробиті  кулями,
                             Мою  молодість  втрачену  марно,
                             Розстріляну  на  вулицях  Белфаста...                                              

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726667
дата надходження 31.03.2017
дата закладки 01.04.2017


Ольга Баландюх (Ольвія)

Невід’ємні квіти мого саду

Море.
Крізь  тисячі  літ
Воно  гукає  мене  знову.

Шторм.
Я  його  дитина.
Він  ловить  мої  сльози.

Сонце.
Палає  німбом,
Здіймаючись  до  мого  обличчя.

Час.
Невблаганно  летить,
Краде  мої  вітрила  мрій.

Дощ.
Він  проникає  в  мене.
Наповнює  краплями  космосу.

Хвиля.
Відбиває  сяйво  в  мої  очі.
Мовчить  криком  чайок.

Сон.
Несе  мене  в  глибінь  матерії.
Я  там  залишусь.

Ти.
Навшпиньках  тривожиш  сум,
Цілуючи  мої  пальці.

Я.
Динамікою  руху,
Проникаю  в  твою  свідомість.

Музика.
Пристрастю  наповнює  серце.
Я  танцюю  на  хмарах.

Рух.
Вітром  веде  мене  до  вершин,
Скидаючи  кайдани  минулого.

Світ.
Тоне  в  сотнях  галактик,
Зливаючись  в  одне  ціле.

Диво.
Я  не  знаю  чи  ти  існуєш.
Книжковою  історією  розбуди  мене.  


©  Ольга  Баландюх  (Ольвія),  28.04.16

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724339
дата надходження 19.03.2017
дата закладки 19.03.2017


гостя

Спориш…



Тримай  мене…
Я  все  іще  боюсь.
На  відстані  джерел  згортаю  смуток.
Прадавні  вишні  квітнуть  у  раю.
Едемська  ніч
     настоює  отруту

На  білосніжній
Простині  снігів,
На  прохолодних  контурах  емалі.
Я  друзів  відділю  від  ворогів
На  бездоганній  
   матриці  печалі.

І  -  розридаюсь…  
Бо  лише  спориш,
Цвіте  спориш  на  східцях  мого  дому.
Розподіл  душ.  А  ми  з  тобою  лиш  
Дві  постаті
     на  лінії  розлому…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722937
дата надходження 11.03.2017
дата закладки 12.03.2017


Тарас Комаринський

Дружні шаржі

[i]на  тих,  хто  мав  необережність  щось  мені  написати[/i]  :)

Он  горький,  как  полынь,  и  как  вино  креплёный  —
[b]Евгений  Вермут[/b]  с  нами  собственной  персоной.
Из  творчества  его  черпаем  множество  примеров,
И  люто  вместе  с  ним  мы  ненавидим  лицемеров.

Приємно  на  сайті  стрічать  земляків:
[b]Олексу  Тере́на[/b]  із  міста  Борщів;
[b]Насипаний  Віктор[/b]  із  Файного  міста  —
З  одного  із  ним  ми  зліплені  тіста.

БЕЗдонний  погляд  у  її  очах,
БЕЗмежні  почуття  в  її  словах.
БЕЗ  перебільшення,  у  ві́ршах  бездоганна
БЕЗкомпромісна  франківчанка  [b]БЕЗ[/b]  Тетяна.

У  місті  Хмельницькому,  —  пише  так  преса,  —
Живе  нам  відома  усім  поетеса.
Вона  романтична,  привітна  і  мила,
А  ще  геніальна  —  [b]Шостацька  Людмила[/b].

Всім  нам  віртуозно  напише   вірша
Поет  з  Павлограда  [b]Аяз  Амір  Ша[/b].
Щоб  гарно  у  рими  складались  слова,
Натхення  черпни  із  віршів  [b]Нори-Два[/b].

Вона  патріотка,  духовно  багата,
А  ще  гумористка...  Мов  муза,  [b]Крилата[/b].
Усе  про  звіряток  знає,  мов  мавка,
Пані  із  Харкова  [b]Зоя  Журавка[/b].

Готуймося,  друзі,  будем  гулять!
Уже  зовсім  скоро  —  днів  через  п'ять.
Гуртом  нас  усіх  поведе  в  ресторан
Народжена  взимку  [b]Оксана  Дністран[/b].

У  віршах  шукає  нове  дотепер
Лірична  панянка  [b]Вікторія  —  еР[/b].
Багатий  поетами  Вінницький  край...
Підтверджує  це  і  [b]Салтан  Ніколай[/b].

"Троянди  і  рими  —  таке  от  знайшла
Хобі  собі",  —  [b]Валентина  Мала[/b].
"Дніпропетровщина,  а  не  земля  турецька,
Оспівана  в  моїх  віршах",  —  [b]Катя  Дмитрецька[/b].

Коли  уночі  сон  відлякує  кава,
Я  згадую  ваші  вірші,  пані  [b]Дравва[/b].
І  як  би  мені  не  набридла  зима,
Я  вірю  Вам  —  скоро  настане  весна.

Не  Львів  і  не  Київ,  невже  Чигирин?
Ви  звідки,  мій  друже?  Признатесь,  [b]Яскрин[/b]!
Ще  більш  загадкова  адреса  [b]Сніжинки[/b],
Невже  прибула  Ти  із  часу  машинки?

Його  тролінг  в  чаті  та  стиль  неетичний
Приховують  гумор   і  смак  естетичний.
Хранитель  відмінків,  русизмів  гроза
[b]Ганзе́р-Байдарама-Числовський[/b]  і  [b]Занг[/b].

Недавно  у  сайта  з'явивсь  новий  друг  —
Дніпровська  красуня.  Це  [b]Ані  Ла  Куг[/b].
[b]Тарас  Комаринський[/b]  тут  став  зависати
(про  себе  теж  скромно  потрібно  згадати...)  :)

З  мільйонів  сайтів  на  просторах  Інтернету
Лише  на  цьому  вільно  дихати  поету.
А  хто  цей  клуб  створив  —  не  таємниця:
На  сайті  цар  і  бог  [b]Євген  Юхниця[/b].

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719242
дата надходження 20.02.2017
дата закладки 24.02.2017


горлиця

СВОЄ КОРИТО!

Чого  плюєш  у  батьківське  корито,
Клянеш,  що  це  не  золотий  баняк.
Що  ти  зробив,  щоб  краще  було  жити,
Крім  нарікань,  що  в  хаті  все  не  так!  

Прокляв  людей  і  проклинаєш  Бога,
Бо  бач,  тобі  попав  не  той  кусок,
Чекаєш  ,щоб  прочистили  дорогу,
Щоб  ти  зажив,  як  заповів  “  пророк”.

Ану  і  ти  візьми    у  руки  зброю,
У  пекло  йди  і  за  свій  край  воюй!
Плече-в-плече  обороняй,  відстоюй
Оте  “корито”,  а  не  в  нього  плюй!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717424
дата надходження 10.02.2017
дата закладки 10.02.2017


Наталя Хаммоуда

Кохай мене.

Кохай  мене,  прошу  тебе,  кохай,
В  холодних  заметілях  гнаних  вітром,
Тоді,  коли  зривається  над  світом,  
І  вдаль  летить  незміряна  печаль.

Кохай  мене,  прошу  тебе,  кохай,
В  туманах,  і  калùновім  намисті,
В  сльозах  дощів,  барвистім  падолисті,
В  ріллі  дорідній  променем  заграй.

Люби  мене,  прошу  тебе,  люби,
В  цвітінні  літа,    в  ароматі  липи,
В  житах  рясних  і  в  росах  золотистих,
У  миті  щастя,  у  сльозі'  журби.

Люби  мене,  прошу  тебе,  люби,
У  журавлях,  що  з  вирію  вертають,
В  підсніжниках,  що  розцвіли  у  гаї,
У  кульчиках*  зеленої  верби.

Ох,  знало  б  ти,  а  як  кохаю  я,
Тебе,  моє    ласкàве,  ніжне,  крàсне!    
У  почуттях,  що    часу  непідвласні
Освідчувалась  Сонцеві  Земля.

Кульчики*-сережки.
Н.Хаммоуда
07/02/2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717220
дата надходження 09.02.2017
дата закладки 10.02.2017


Світлана Моренець

ПАМ'ЯТЬ ГІР

Дніпрові  кручі  сплять  на  фоні  синяви,
величні  у  красі,  заглиблені  у  тайни.
Впродовж  тисячоліть  в  життя  вдивлялись  ви,
з  часів  далеких  Кия  і  Почайни.

А  я  дивлюсь  на  вас.  Засніжену  гору
цілує  промінець,  але  вона  дрімає,
як  введений  в  соматі*    велетень-гуру́,
що  знань  безцінний  скарб  в  собі  тримає.

А  скільки  ж  тут  подій  пробігло-пронеслось!
Як  хвиль  дніпрових  тих,  що  б'ються  об  підніжжя.
І  славу,  і  ганьбу  відчути  довелось,
вглядаючись,  як  ворог  топче  збіжжя  –

литовець,  німець,  лях  і  полчища  орди́  –
жорстоких  москалів  після  лихих  батиїв.
Горів  не  раз  наш  Град,  рубалися  сади,
та  з  попелу  вставав  величний  Київ.

Вбирали  в  себе  ви  пісенність  молитов,
набату  гул  і  благовіст  церковних  дзвонів,
отруйний  шепіт  "підкилимних"  зрад  і  змов,
і  "Слава  Україні!"  –  клич  мільйонів.

Історія  століть  вкарбована  у  вас,
і  бережете  ви  її  в  своїх  анналах.
З  допам'ятних  віків  святий  іконостас
героїв  наших  вписаний  в  кристалах.

Близьке  вже  майбуття  –  менш,  ніж  за  сотню  літ,
розвіявши  з  плечей  тяжке  оціпеніння,
розкажете  ви,  як  творився  Київ,  світ
від  пра-пра-пра-пра-...-пращурів  коріння.

Гора  –  не  просто  горб,  а  знань  сакральних  схов,
настане  час,  і  їх  розбудять,  як  соматі.
О,  скільки  б  таїн  люд  у  горах  віднайшов,
аби  навчився  пам'ять  їх  читати!

*  соматі  –  стан  людини,  коли  спеціальними  
медитаціями  досягається  вихід  душі  із  тіла,  яке  стає  
камене-нерухомим  і  може  бути  в  такому  стані  
як  завгодно  довго.
Повертають  до  життя    спец.  методами.
Такі  практики  відомі  в  індуїзмі  та  буддизмі.

                                     8.02.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716989
дата надходження 08.02.2017
дата закладки 08.02.2017


Любов Вакуленко

ПЕРЕХОДИМО МЕЖУ

Жив  у  подружжя  дуже  вірний  пес,
Його  любили,  як  свою  дитину.
Та  не  буває  в  світі  без  чудес  -
Двоє  бездітних  народили  сина.

Пес  відійшов  якось  на  другий  план,
І  вже  про  нього  так  не  піклувались.
В  очах  собачих  гіркоти  туман  -
Любов  вся  немовляті  діставалась.

Побачили  якось  таке  батьки:
Собака  із  дитячоі  кімнати
Виходить...  Закривавлені  клики...
Та  радісно  стрибає  друг  хвостатий.

І  виникло  уявлення  страшне,
Подумали  батьки,  що  сталось  горе...
І  чоловік  з  рушниці  як  пальне,  
І  вбив  собаку,  від  здогадки  хворий...

Агукав  у  кімнаті  їхній  син,
А  поряд  пошматована  лежала
Страшна  змія,  і  з  декількох  частин
На  килим  і  підлогу  кров  стікала.

О,  як  я  міг?!!  Я  свого  друга  вбив...
А  він  від  смерті  врятував  малого  -
Над  псом  хазяїн  щиро  голосив,
Та  вже  не  міг  подіяти  нічого...
***
Коли  судити  будете  когось,
Згадайте  цю  повчальну  притчу,  люди.
Хай  омине  вас  те  фатальне  щось,
Що  часто  відбувається  повсюди.

Пробачте,  що  відверто  так  кажу,
Напевно  є  в  душі  щось  нездорове,
Коли  ми  переходимо  межу
В  своїй  зарозумілості,  панове.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716617
дата надходження 06.02.2017
дата закладки 06.02.2017


stawitscky

За гонор келих підніму

За  гонор  келих  підніму  –
Не  за  погорду,  не  за  пиху,
А  щоби  вам,  мені,  йому
Ув  унісон  співать  і  дихать.

Щоб  доля  рідної  землі
З  моєю  долею  злилася,
І  я  на  гонах  власних  літ
Ні  перед  ким  не  прогинався.

Щоб  міці  додавав  й  добра
Своїй  всеправедній  державі,
Щоб  на  свої  я  плечі  брав
Її  ганьбу  і  її  славу.

І  чи  з  щитом,  чи  на  щиті
А  безоглядно  й  щиро  визнав  –
Найвищі  цінності  в  житті:
Всевишній,  гонор  і  Вітчизна.
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715886
дата надходження 02.02.2017
дата закладки 02.02.2017


Світлана Моренець

ДВОМА РЯДОЧКАМИ – 2


***
Чи  то  така  вже  доля  України?
З  новою  владою  –  нові  руїни...

***
Хто  б  не  зайняв  наш  державницький  трон,
друзям  –  усе,  а  всім  іншим  –  закон!

***
Знай!  Ворог  легко  націю  долає,
в  якої  духу  єдності  немає.

***
Де  свари  й  чвари  –  там  країна  вбога,
де  злагода  –  то  там  і  перемога.

***
Як  сам  поліз  в  неволю,
не  звинувачуй  долю.

***
Чи  владою  (віками!)  курс  наш  збочений?
Чи  силою  проклятою  зурочений?

***
Втративши  гальма  і  страх,  в  хижій  хватці  звіриній,
топчуть  вже  те,  що  лишилося  в  нас  від  людини...

                                             27.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714719
дата надходження 27.01.2017
дата закладки 27.01.2017


Михайло Гончар

ЯЛИНКА (не дитяча казка)

           "Люди  украсят  вами  свой  праздник
             лишь  на  несколько  дней..."
                         ("Белые  розы"  С.Кузнецов)


"У  лісі,лісі  темному,
Де  ходить  хитрий  лис,
Росла  собі  ялинонька
І  зайчик  з  нею  ріс."

Під  Новий  рік  з  сокирою
Прийшов  якийсь  бабай  -
Облюбував  ялиноньку
Й  безжалісно  зрубав.

Втік  хитрий  лис,а  заїнька
Не  вмів  сліди  мести...
Ялинка  затремтіла  вся,
Та  не  змогла  втекти.

Ой,вгризлося  коріннячко
У  землю,у  сніги
Й  тримало  бідне  деревце
Сильніш  за  ланцюги.

Приніс  бабай  ялиноньку
Додому  ледь  живу  -
Обвішали  прикрасами
Красуню  лісову.

Зустріли  Новий  рік  усі,
Минулися  свята
Й  закинули  ялиноньку  
Байдуже  на  сміття.

Якій  же  чорт  придумав  ці
Ялинкові  жахи?
А  славні  предки  на  Різдво
Робили  дідухи*.

Не  гнали  залізницями
Чужим  дядькам  "кругляк",
А  ми,дурненькі  правнуки,
Все  робимо  не  так...

Пеньок  у  лісі  темному
Присипала  зима  -
Зітхає  тяжко  хитрий  лис,
А  зайчика  нема...

*Дідух  -  традиційний  символ  Різдва
                         українців.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714609
дата надходження 26.01.2017
дата закладки 26.01.2017


Мирослав Вересюк

ЗАГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЮ

Нації  вмирають  не  від  інфаркту.
Спочатку  їм  відбирає  мову.
                                               Ліна  Костенко



Ще  скільки  треба  тої  крові?  
Щоби  до  кожного  дійшло  –  
Все  починається  з  любові,
Так  буде,  є  і  так  було.

Любов  до  краю  і  до  роду,
Не  вибірково,  а  цілком,
З  криниці  мудрості  народу
Вбирай  у  себе  з  молоком.

Любити  треба,  поважати
Народ  і  землю  де  живем,
Святиню-мову  шанувати,
Наш  оберіг  і  наш  тотем!

Будь  носієм  цієї  мови,  
Без  неї  ти  уже  манкурт.
Бо  віра  й  мова  це  основи
Без  них  народ  лиш  натовп,  гурт.

З  глибин  століть  спостерігають,  
За  нами  пращури  згори
Не  зраджуй  просять,  вимагають,  –
Українською  заговори!

21.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713513
дата надходження 21.01.2017
дата закладки 21.01.2017


Ганна Верес

Чиїм ти є солдатом?

(Вірш  про  антигероїв.)
Генерал    Василь  Блохін,  кавалер  ордена    Трудового  Червоного  Прапора,  ордена  Леніна  та  інших  високих  державних  нагород  був  чекістом  і  головним  катом  при  сталінській  системі  у  20-40-х  роках,  керував  розстрілами  більше  10000  чоловік,  виконуючи,  (  за  словами  Сталіна)  чорнову  роботу.  Він  особисто  вбив  біля  700  поляків  у  Катині.
Вірш  стосується  і  співробітників  «Беркуту»,  котрі  воювали  проти  повсталого  народу  на  Євромайдані  у  2013-2014  р.р.

Була  ж  така  професія  «палач»
З  Компартії  квитком  в  своїй  кишені.
«Совіцький»  він  смакуючи  калач,
В  людей  стріляв,  мов  по  живій  мішені.
Прицільно  й  сміло  кулю  посилав
Частіше  у  потилицю  він  жертві.
В  званні,  мов  гриб  після  дощу,  зростав,
Без  Бога  помагав  людині  вмерти…

Служитель  він  закону?  –  Сатани!
Йому  дістався  камінь  замість  серця,
Не  відчував  і  власної  вини  –
Лише  вбивать  життєвим  стало  сенсом.
Десятки  тисяч  пар  людських  очей
Плили  перед  курком.Серця  спинялись...
Щоб  зірка,  п’ятикутна,  на  плече
Упала,  вбивця  був  завжди  слухняним.
Важкий  фінал  у  генерала  був
Й  людського  співчуття  не  міг  він  мати  –
Закон,  важливий,  вбивця  той  забув  :
Життя  людей  не  можна  позбавляти.

Торкнулась  теми,  давньої,  в  вірші,
Бо  по  пекельнім  летимо  ми  колу…
Чи  ворухнулось  щось,  людське,  в  душі
У  беркутівця,  що  служив  зразково,
Коли  забувши  головний  закон,
Такі,  як  він,  "пожартували"  кров’ю?
Громадянин  це?  -  Немічний  кокон,
Ні  співчуття  у  нім,  ані  любові.

Тож  перш,  ніж  руку  на  народ  піднять,
Гарненько  зваж,  чиїм  ти  є  солдатом,
Що  честь  і  совість  –  зовсім  не  «фігня»,
Й  найбільший  гріх  –  ці  якості  продати!
Не  стань  в  житті  коконом-палачем  –
Такого  і  Всевишній  не  прощає,
Під  камуфляжем  чи  під  шкіряним  плащем
Народ  твоє  хай  серце  захищає.
15.01.2017.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712469
дата надходження 16.01.2017
дата закладки 16.01.2017


ГАЛИНА КОРИЗМА

ДИВНА ЖІНКА



ДИВНА  ЖІНКА    
Хтось  шептав  тихенько  –  богомільна...
-  Відрікатись...  –  то  не  вірити  в  Христа.
Жінка  повернулася  повільно,  
Усміхнулась  на  чужі  слова.      
 
Хтось  сказав:  Вона  любúть  не  вміє,
Скільки  літ,  а  досі  ще  сама...
А  у  ній  –  весняні  заметілі,
А  у  ній  –  заквітчана  зима...
 
Співчували  нишком  –  нещаслива.
Певно,  доля  випала  за  гріх?..
Вірші  із  душі  вона  творила,
Їй  здавався  милим  Божий  світ.
 
Хтось  казав,  хтось  говорив  і  мислив  –  
Різні  дýмки  (писані  й  на  слух)...
Жінка,  –  наче  небо  променисте,
Доброти  –  повнісінький  ланту́х...
 
Вся  вона  –  залюблена  й  багата,
Як  осінній  сад  серед  снігів,
А  в  душі  вона  була  крилата,
Та  ніхто  збагнути  не  зумів.
 
Йшла  собі  велично  світокраєм
І  не  раз  верталася  у  юнь,
Де  любов  палала  сонцеграєм,
Доброта  –  мільйонами  відлунь...
 
Все  на  світі  можна  говорити,
Розібрати  ролі  головні...
Жінка  роздавала  всім  привіти
І  людей  любила  на  Землі.

#Коризма_поезія            

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712219
дата надходження 14.01.2017
дата закладки 16.01.2017


rutzt

Коли напишу сотні тисяч слів

Коли  напишу  сотні  тисяч  слів,
Коли  між  ними  сядуть  сотні  крапок,
Апострофи  підкинуть  сотні  шапок
Та  коми  лишать  цяточки  слідів,
Коли  слова  ці  в  людях  задзвенять,
Насипавши  і  посмішок,  і  солі,
Тоді,  напевне,  я  скажу:  «Доволі!
Пора  чорнила  іншому  віддать».

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712366
дата надходження 15.01.2017
дата закладки 15.01.2017


Віктор Ох

Хто? Що? Коли? Як? Для чого?

 «Чатує  в  століттях  Чернеча  Гора»  
ВІСНИК  VI-го  міжнародного  поетичного  конкурсу  
Видавництво  «Склянка  часу»
 Канів  –  2015
----------------------


Вийшов  вже  шостий    вісник  поетичного  конкурсу  «Чатує  в  століттях  Чернеча  Гора».  Підбірка  віршів  в  цьому  збірнику  цього  разу  не  засмутила.  Чимало  гарних  віршів.  І  тема    конкурсу  досить  цікава:  «Для  чого  пишуться  вірші?».
Психологія  творчості  захоплива  дисципліна,  що  виникла  на  межі  психології,  мистецтвознавства  і  соціології.  Вона  вивчає  процес  виникнення  (творення)  художніх  цінностей  та  їх  естетичне  сприймання.  Досліджує  всі  стадії  творчого  процесу:  виникнення  творчого  задуму,  його  виношування,  втілення,  "муки  творчості",  обробка,  шліфування  першого  варіанту  твору,  сприймання  читачами-глядачами-слухачами  різних  типів  завершеного  твору.  
Окрім  намагання  відповісти  на  питання  винесене  в  назву  конкурсного  завдання  «Для  чого  пишуться  вірші?»,  автори  своїми  поезіями  відповідають  і  на  інші  питання:  «Що  таке  поезія?»,  «Для  чого  потрібна  поезія?»,    «Хто  такий  поет?»,  «Як  твориться  поезія?»,  «Коли  народжуються  вірші?».  Є  також  звернення  до  поетичної  Музи,  хтось  просто  співає  Оду  Поезії.  В  Віснику  знаходимо  цілий  спектр  думок  і  вражень  про  ставлення  до  творчості  взагалі,  і  до  поезії  зокрема,  про  емоції  і  стани  пов’язані  з  власною  творчістю.
Дехто  ставиться  до  своїх  віршів,  як  до  власних  дітей.  
Вірші:  
[i]«Приходять  тихо  уві  сні  
і  рідними  стають  мов  діти»[/i].(Кіпніс  Є.Н.,  стор.44*)
Або:
«[i]Вірш  вироста  –  твоє  дитя,
стрункий  і  юний  йде  у  люди.[/i]»
(Борвій  Єрко,  с.15)
Хтось  не  хоче  їх  відпускати:
«[i]Повертайтесь  до  рідної  неньки
треба  трішечки  ще  підрости[/i]»
(Акімова  Г.В.,  с.9)
Скільки  людей  –  стільки  й  думок.  Вибрав  з  віршів  по1-2  рядки  відповідей  на  деякі  питання:
[b]«Для  чого  пишуться  вірші?»[/b]
[i]«Щоб  проявити  всю  любов»[/i](Копчук  І.,с.52)
«[i]Мій  буде  вірш  гучати  й  після  смерті[/i]»(Нізовцов  М.І.,с.79)
«[i]Щоб  світ  став  досконалим,  кращим[/i]»(Узікова  О.В.,с.114)
[b]  «Що  таке  поезія?»[/b]
[i]«Крилате  слово,  яке  завжди  додасть  вам  сил»[/i](Даник  В.О.,с.31)
[i]«Це  є  небес  нагорода»[/i](Волчанська  С.,  с.18),
[i]«Поезія  –  то  неба  мова»[/i](Костеньова  В.П.,с.55)
[i]  «Поезіє!    О,  музико  зі  слів!»  [/i](Виноградська  Г.М.,с.17)
«…[i]це  є  небес  нагорода[/i]»(Волчанська  С.,с.18)
«[i]Вірші  –  жерці  вже  справджених  надій…
…Найсильніші  ліки  від  розлуки[/i]»(Дорофієвська  Є.,с.36)
«[i]Глибокодумне  чудо  із  чудес[/i]»(Коваленко  Л.М.,с.46)
«[i]Поезія  –  одвічна  молитва  до  Бога[/i]»(Козя  Юрко,  с.49)
«[i]Божа  іскра[/i]»(Кузьмак  Г.П.,с.59)
«[i]Для  мене  вірш  –  це  крик  душі[/i]»(Новиков  Ю.,с.80)
«[i]Вірші  є  покликом  душі[/i]»(Омельченко  Л.О.,  с.82)
«[i]…для  душ  цілющі  ліки[/i]»(Підвисоцька  Л.В.,89)
«[i]Вірші  –  то  дзеркало  душі[/i]»(Приймак  В.В.,с.91)
«[i]Поезія  насправді  –  тільки  мить[/i]»(Ручай  Г.,с.95)
«[i]Слову  і  ділу  основа[/i]»(Сокольник  С.А.,с.99)
«[i]Поезія  –  то  нескінчений  ритм[/i]»(Твардовська  І.М.,с.107)
«[i]Вірші  –  бальзами  для  душі[/i]»(Терещенко  С.О.,с.108)
[b]  «Для  чого  потрібна  поезія?»[/b]
«…[i]поезія  й  сонце  лікують  найтяжчі  з  контузій[/i]»(Матузок  Л.П.,с.69)
«[i]Щоб  зберегти  гармонію  душі[/i]»(Гапєєв  Л.В.,с.19)
[i]«Щоб  серце  словом  відігрілось!»[/i](Дущак  Л.О.,с.37)
«[i]Щоб  виплеснути  біль  душі![/i]»(Кіпніс  Є.Н.,с.44)
 [b]  «Хто  такий  поет?»[/b]
«[i]Поет  рубає  в  кризі  ополонки,
ріки,    що  називається  любов[/i]»(Грошко  В.М.,с.28)
«[i]Поет  –  людина  дивовижна[/i]»(Романенко  П.,с.94)
«[i]…той,  хто  як  пише  –  так  живе[/i]»(Савчук  М.,с.97)

 [b]«Як  твориться  поезія?»[/b]
 «[i]Із  крові!..  На  нерві!..  Із  болі[/i]!..»(Крушельницька  Г.Л.,с.58)
«[i]Красу  щоднини  приміряю
до  поетичного  рядка[/i]»(Гудзінська  М.Ф..с.29)
«[i]Я  підіймаюсь  серед  ночі,
щоб  вірш  новий  занотувати[/i]…»(Мішин  М.Ф.,с.71)
«[i]Я  йду  у  поле,  щоб  вірші  писати.[/i]»(Назарук  В.Т.,с.76)
«[i]Хтось  диктує  мені  слова,
хтось  рукою  моєю  водить[/i].»(Обшарська  Р.В.,с.81)
«[i]Велична  магія  письма
складати  літери  у  фрази[/i]»(Омельченко  Л.О.,с.82)

[b]До  Музи[/b]
«…[i]ти  і  мука,  й  свято![/i]»(Данилевська-Милян  М.,с.32)
------
Є  декілька  віршів,  в  яких  поезія  згадується  лише  мимохідь.  Є  декілька  творів,  в  яких  про  неї  зовсім  нічого  не  сказано.
В  збірці,  як  я  вже  казав,  багато  гарної  поезії.  Сподобалися  найбільше  вірші  таких  авторів:                          Гармаш  Л.(с.20),  Живолуп  Л.І.(38),  Григор’єва  О.О.(26),  Князький  О.М.(45),  Крушельницька  Г.Л.(58),  Маковець  О.Й.(65),    Матузок  Л.П.(69),  Назарук  В.Т.,Нечитайло  М.С.(78),  Палагнюк  М.В.(86),  Степенко  С.А.(104),  Тилик  І.В.(110),  едчишин  І.М.(115),  Хоружий  М.(116),  Торон  В.(113),  Ясна(Носова)Л.(127).
Трійку  лідерів  виділив  би  таку:
Дзюбенко-Мейс  Н.(34),  Іськова-Миклащук  О.В.(42),  Пікас  Л.Д.(90)
--------------------

*  -  в  дужках  номер  сторінки  в  збірці

       Євмен  Бардаков  
                   20.12.16

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712321
дата надходження 15.01.2017
дата закладки 15.01.2017


Світлана Моренець

ДВОМА РЯДОЧКАМИ

ВІДОМІ    ІСТИНИ

***
Неважко  відрізнити  дійсно  мудрих,
від  того,  хто  лише  нам  "мізки  пудрить".

***
Чим  більше  мудрість  світу  осягаєш,
тим  менше  коло  щирих  друзів  маєш.

***
Як  нас  занапастити,  –  доля  знає:
вона  тверезий  розум  відіймає.

***
Покірно  стерпівши  образу,
наступну  викличеш  одразу.

***
Солодшим  те  здається,
що  важче  дістається.

***
Чомусь  чуже  для  нас  миліше,
нехай  і  гірше,  аби  інше.

***
У  статі  сильної  побільшало  декору...
Все  менше  лицарів  без  стра́ху  і  доко́ру.

***
Як  легко  співчуваємо  нещастю!
Як  важко  порадіть  чужому  щастю...

                               14.01  2017  р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712137
дата надходження 14.01.2017
дата закладки 14.01.2017


Ганна Верес

Життя – це…

Життя  –  це  не  завжди  пряма  дорога
І  ти  на  ній  –  без  досвіду  турист,
Коли  не  знаєш,  звідки  ждать  підмоги,
Та  хтось  тобі  наказує:  борись!

Життя  –  ріка,  глибока,  швидкоплинна,
Котра  несе  людину  в  майбуття,
Пливи  й  знаходь  ті  на  шляху  перлини,
Котрі  б  тебе  будили  до  звитяг.

Життя  –  це  дивовижно-хлібне  поле,
Де  між  колоссям  –  зрілі  полини,
Де  чайкою  кигиче  власна  доля,
Коли  те  поле  в  ранах  від  війни.

Життя  –  любов,  велика  і  всесильна,
Готова  ізцілить  собою  всіх.
Це  шлях,  важкий,  від  матері  до  сина,
Це  божий  світ  у  всій  його  красі!

Життя  –  це  рани,  іноді  утрати,
Але  і  тут  рятує  нас  любов,
Якою  наділяє  діток  мати
І  освятив  давно  Великий  Бог!
14.01.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712120
дата надходження 14.01.2017
дата закладки 14.01.2017


Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Маланка-щедрувальниця

А  Маланка-щедрувальниця
Гостинцями  не  нахвалиться,
Бо  водила  селом  кізоньку
І  співала  усім  пісеньку.

У  торбину  їй  накидали
Пиріжків,  горіхів  всипали,
Грушечок,  рум"яних  яблучок,
Понесла  додому  разом  все.

Вранці  засівав  Василечко
На  добро  золотим  зернятком,
Та  на  щастя,  на  здоров"ячко,
Щоби  в  злагоді  жилося  всім.

А  за  гроші  та  й  насіяні
Купив  Маланці  намистечко
Червоненьке  ще  й  перловеє
І  зізнався  у  любові  їй.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711703
дата надходження 12.01.2017
дата закладки 12.01.2017


Артур Сіренко

Ніхто не виживе

                                             «Мені  більше  не  шкода  себе
                                                 Не  описати  тортури  мовчання…»
                                                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Ось  що  я  подумав,  подивившись  фільм  Джима  Джармуша  «Виживуть  тільки  закохані»  (англ.  –  Jim  Jarmusch  «Only  Lovers  Left  Alive»)  (2013).  Саме  такий  заголовок  есею  склався  сам  собою  –  як  складаються  кубики  в  дитячій  забавці.  Я  не  перестаю  дивуватися  окремим  феноменам  в  кіно  –  має  на  увазі  митців.  Інколи  сотворить  людина  геніальне  кіно,  а  потім  все  –  сірість.  Тут  же  потік  геніальних  картин  –  одна  геніальніша  іншої.  І  всі  різнопланові,  різні  і  по  змісту,  і  по  атмосферності.  Я  вже  мовчу  про  позавербальний  зміст  і  системи  символів.  Коли  Джим  Джармуш  зняв  «Мрець»  у  1995  році,  і  всім  стало  ясно,  що  з’явився  новий  гральний  режисер,  я  подумав:  «Все.  Нічого  геніальнішого  він  зняти  не  зможе.  Бо  це  вершина.  Не  тільки  його  власна.  Але  і  кіно  взагалі.  Далі  буде  тільки  вечір.  І  в  нього,  як  творця,  і  для  кіно  взагалі.  Вечір  і  сутінки…»  Як  я  помилявся!  Одна  за  одною  пішли  геніальні  картини  про  рівень  «шедевральності»  кожної  з  яких  можна  сперечатися  нескінченно:  «Пес-привид:  шлях  самурая»  (1999),  «Кава  і  цигарки»  (2003),  «Зламані  квіти»  (2005),  «Межі  контролю»  (2008)  і,  нарешті,  «Виживуть  тільки  закохані».  У  цьому  фільмі  старина  Джим  перевершив  самого  себе.  Зауважте  рік:  2013.  У  фільмі  нотою  крізь  всю  картину  звучить  передчуття  апокаліпсису.  Апокаліпсису  мистецтва,  культури,  людяності.  Саме  людство  проіснує  ще  не  одну  тисячу  років.  Правий  був  старий  алкоголік  Хайям:  «Ми  підемо  без  сліду:  ні  імен,  ні  прикмет,  а  цей  світ  проіснує  ще  тисячі  літ…»  А  от  культура….  А  от  людяність…  1913  рік  був  роком  вищого  злету  культури  модернізму,  потім  все  –  катастрофа,  апокаліпсис,  самознищення  людства.  2013  рік  –  рівно  через  сто  років  –  все  повторив:  теж  вищий  злет  культури,  тільки  культури  постмодернізму.  А  потім  апокаліпсис,  катастрофа.  А  ми  всі  чекали,  що  це  відбудеться  років  через  сто.  Але  один  божевільний  карлик  прискорив  події:  апокаліпсис  почався  вже  сьогодні.  Самознищення  людства,  знищення  культури,  гуманізму  відбувається  у  нас  на  очах.  У  фільмі  передчуття:  надто  болюче,  що  щоб  його  не  помітити  і  не  почути.  Я  подивився  цей  фільм  вперше  восени  2014  року  –  в  сирому  бліндажі  під  звуки  далекої  канонади:  на  мені  була  військова  форма,  я  щойно  стріляв  по  «людях»,  в  бліндаж  зайшов  колега-офіцер  з  ноутбуком  і  сказав,  що  в  нього  є  цікавий  фільм.  Сама  ситуація  –  теж  суцільний  постмодернізм,  суцільний  абсурд,  суцільний  сюрреалізм.  

Таке  відчуття,  що  Джармуш  навмисно  взяв  банальну  і  потаскану  тему:  тему  вампірів.  О,  скільки  про  це  писали  і  знімали  кіно!  І  то  банального  ширпотребу  (переважно).  А  тут  взяти  банальну  тему  і  зняти  геніальний  фільм!  Звичайно,  у  фільмі  всіх  вражає  верхній  шар  змісту:  чи  то  символ  реального  людського  суспільства,  чи  то  вигадане  суспільство.  Люди  діляться  на  дві  категорії:  вампіри  і  зомбі.  І  все.  Інших  немає.  Вампіри  творці:  творять  культуру,  науку,  мистецтво,  духовність,  філософію,  саму  думку.  І  то  не  всі.  Решта  людей  зомбі  –  лише  споживають  і  прикидаються  людьми,  лише  отруюють  світ,  воду  і  навіть  свою  кров.  Тільки  вампіри  не  можуть  жити  без  зомбі  –  бо  мусять  пити  їхню  кров,  інакше  помруть…  Символічно.  Хто  зна:  можливо  нинішній  світ  саме  таким  і  є.  Суспільство  деградує:  вампіри  нескінченно  самотні,  їх  духовні  пошуки  нікому  не  потрібні  крім  них  самих,  культури  і  мистецтва  навколо  стає  все  менше.  Зомбі  деградують  і  перетворюються  просто  в  людське  стадо.  Але  Джармуш  оптиміст:  він  впевнений,  що  вампіри  виживуть  –  не  всі  –  але  виживуть  тільки  закохані.  Ех,  мені  б  його  оптимізм.  Але  щоб  вижити,  вони  змушені  знову,  як  в  старі  добрі  часи  середньовіччя  полювати  на  людину:  все  повторюється.  Закоханих  вампірів  не  випадково  звуть  Адам  і  Єва  –  вони  започатковують  нову  велику  расу  мислячих  людей.  

Але  це  лише  поверховий  шар.  Кількість  пластів  і  підтекстів  в  фільмі  нескінченна.  Давно  глядачеві  не  показували  настільки  складний  и  глибочезний  фільм,  цитуючи  Шекспіра.  Справі,  що  нам  «ця  квінтесенція  праху».  Треба,  все  таки,  вірити  в  глядача,  щоб  таке  знімати.  Таких  концепцій,  що  рвуться  з  екрану  я  від  Джармуша  не  чекав.  Я  сприймав  Джармуша  (грішним  ділом,  звісно),  як  нове  пришестя  Тарковського.  Ні.  Таке  можна  сказати  хіба  що  про  раннього  Джармуша.  І  то…  Насолода  гріховна  –  ось  думка,  яка  ясно  звучить  за  образами  і  текстом.  Думка  не  нова  (всі  ми  читали  Біблію),  але  нині  остаточно  забута  (особливо  після  Омара  Хайяма).  І  тут  нам  про  це  нагадали.  Цю  думку  ми  сприймаємо  нині  як  єресь.  Та  й  сам  фільм  –  суцільна  єресь.  Яку  б  сучасну  концепцію  суспільної  думки  ми  не  взяли  –  від  гуманізму  до  фашизму.  Суцільна  єресь.  Філософія  фільму  не  вписується  нікуди.  Вона  самодостатня.  Як  самодостатня  людина.  Бо  людина,  це  зрештою,  вампір.  Серед  вампірів  в  нинішньому  світі  є  єдині  позитивні  герої.  І  їх  гнітить  те,  що  вони  є  саме  такими.  Людина  не  може  перестати  бути  собою  –  це  самознищення.  Або  бути  собою,  або  вбити  себе.  І  лишити  на  нещасній  планеті  Земля  тільки  одних  зомбі.  Повторю  ще  раз,  для  особливо  неуважних:  в  нинішньому  світі  вампіри  –  єдиний  позитивний  персонаж.  Можете  підкреслити  цю  фразу  графітовим  олівцем.

Фільм  постмодерновий  –  думаю,  що-що,  а  це  заперечувати  не  буде  ніхто.  Я  тут  під  постмодернізмом  розумію  не  заперечення  модернізму,  а  його  логічний  розвиток.  Як  постімресіонізм  Ван  Гога.  Нині  світ  захворів  на  неоархаїку.  Архаїку  у  викривленій,  спотвореній  формі.  У  2013  році  цього  ще  не  усвідомили  –  були  тільки  перші  симптоми,  і  то  у  вигляді  дитячої  хвороби.  Ніхто  навіть  не  здогадувався,  що  це  «всерйоз  і  надовго»  як  казав  в  свій  час  Владімір  Лєнін  (не  плутати  його  ні  якими  іншими  Владімірами).  Джармуш    передчуваючи  такий  розвиток  подій  висунув  (ще  тоді!)  антитезу  неоархаїці.  Фільм  модерновий,  скільки  не  розглядай  його  міфологізм  з  будь-якого  боку.  У  фільмі  звучить  еротичний  підтекст:  надто  голосно,  щоб  про  це  можна  було  б  промовчати.  Автор  правий:  смерть  це  теж  еротика.  Про  це  найголосніше  сказав  (ні,  прокричав)  Нагіса  Осіма,  але  його  не  почули  (як  це  не  дивно,  як  можна  не  почути  крик).  Тут  про  це  сказано  тихо,  майже  пошепки.  Але  цей  шепіт  почули  всі.  Крім  того  страх  –  це  теж  еротика.  Може  навіть  більш  сильніший  вияв  еротики  ніж  смерть…  І  вампіризм  –  теж  еротика.  Ми  про  це  знали,  але  сором’язливо  мовчали.  У  слов’янському  світі  зрозуміло  чому  –  постсовок.  Але  там,  на  Заході?  Чому?  Може  тому,  що  не  хотіли  ні  говорити  про  це,  ні  розуміти.  Ні  тим  паче  мовчати  про  це.  

І  взагалі,  громадяни  хороші!  Споживачі  телешоу  і  читачі  газет!  Подивіться  цей  фільм,  але  не  зараз.  Через  два  роки.  Вам  тоді  буде  набагато  цікавіше.  І  зрозуміліше.  Все.  І  ви  тоді  отримаєте  набагато  більше  задоволення  від  перегляду.  Тільки  не  кажіть  тоді,  що  Джармуш  був  пророком.  Це  неправда.  Він  просто  відчуває  мить.  Саме  цю  мить  –  як  ніхто.  І  не  тому,  що  він  мадяр  –  дитя  уральських  степів.  

Про  що  це  фільм?  Та  про  моральний  злам.  Не  більше  і  не  менше.  У  2014  році  відбувся  не  просто  крах  гуманізму,  відбувся  моральний  злам  людства:  людство  перестало  реагувати  належним  чином  на  відверте  зло.  А  ви  кажете:  вампіри  і  зомбі,  вата  та  інтелектуали…  Де  там…  Нічого  великого  нині  нема:  навколо  одні  пародії  –  пародії  на  політиків,  пародії  на  наполеонів,  пародії  на  війну,  пародії  на  фашизм,  пародії  на  Третій  Рим,  пародії  на  комунізм.  Пародії  на  людину,  зрештою!  Майже  ніхто  не  говорить  правду.  Навколо  всі  свідомо  брешуть.  Він  президентів  до  бомжів.  Все  змаліло.  Я  не  бачу  великої  літератури,  великого  живопису,  великих  філософів,  великих  ораторів.  Не  бачу.  Геть  все  змаліло.  Крім  кіно.  Є  велике  кіно.  І  серед  цього  великого  кіномистецтва  є  фільми  Джима  Джармуша.  

Дуже  важливо,  що  сниться  людині  після  повторного  перегляду  фільму.  Після  первинного  перегляду  фільму  в  сні  як  правило  опиняєшся  або  в  самому  фільмі,  або  в  світі  придуманому  режисером  фільму.  Важливо,  що  вам  присниться  після  повторного  перегляду  фільму  –  шедеври  кіномистецтва  вартують  того,  щоб  їх  переглянули  кілька  разів.  Мені  після  повторного  перегляду  цього  фільму  приснились,  що  я  знаходжуся  на  окупованій  території  і  збираю  партизанський  загін.  Прийшли  якісь  бородаті  селяни  з  австрійськими  карабінами,  трьохлінійками  та  берданками,  і  я  їх  веду  в  бій,  і  вони  з  цих  допотопних  рушниць  відстрілюють  сепарів  та  окупантів  поребриків.  А  потім  снилось  що  я  літаю  –  лечу  без  крил  і  мотору  над  донецькими  селищами  і  шахтами,  який  сепар  стріляє  в  мене  з  шмайсера.  Але  не  влучає.  Постмодернізм  він  нелогічний.  І  сни  приходять  після  перегляду  постмодернових  фільмів  нелогічно.  

У  фільмі  світ  поліетнічний.  О,  як  це  зараз  немодно  –  поліетнічність.  Хоча  я  впевнений,  що  людство  перехворіє  на  шовінізм,  нетерпимість,  релігійний  фанатизм  і  знову  прийде  до  цивілізації,  розуму,  інтересу  до  інших  культур,  не  тільки  до  своєї  (хоча  і  своєю  культурою  нині  ніхто  не  цікавиться  –  шовіністи  люди  обмежені,  вони  взагалі  нічим  не  цікавляться)  і  до  поліетнічності  суспільства  теж.  Нове  середньовіччя  –  воно  не  назавжди.  Середньовіччя  завжди  короткочасне  і  завжди  вагітне  ренесансом.  А  нинішнє  середньовіччя,  коли  все  так  прискорено,  особливо.

Джармуш  впевнений,  що  під  час  цього  апокаліпсису  культури  виживуть  тільки  закохані.  Можливо.  Але  мені  вперто  докучає  думка:  в  цьому  апокаліпсисі  ніхто  не  виживе…  Даруйте  мені  за  мій  невчасний  песимізм.  

Слоган  фільму  цікавий  –  навіть  для  Джармуша  –  у  вигляді  діалогу:
«  -  Ех,  всі  ці  зомбі…  Їх  ставлення  до  світу…  Мені  здається,  що  всі  піщинки  вже  впали  на  дно  годинника…
-  Значить,  вже  час  годинник  перевернути!»

У  фільмі  один  з  головних  героїв  каже,  побачивши  сум  і  безнадію  в  очах  співрозмовника:  «…Все  це  ми  вже  проходили.  Пам’ятаєш?  Але  ти  пропустив  найцікавіше:  середньовіччя,  татаро-монгол,  інквізицію,  чуму…»  Зараз  то  ми  розуміємо,  що  нічого  цікавого  він  не  пропустив:  все  починається  знову:  середньовіччя,  татаро-монголи,  чума…  Головний  герой  пише  музику,  але  музика  виходить  виключно  для  поховання.  Цікаво,  що  би  Джармуш  вклав  в  уста  героїв  зараз,  хоча  пройшло  то  всього  три  роки  після  завершення  фільму…  

А  фільм  ще  багато  про  що  –  про  самотність  творців  і  майстрів,  про  глибоку  самотність  геніїв,  про  вічність  мистецтва,  попри  тотальне  його  нерозуміння  масами,  про  сенс  життя,  зрештою.  Автор  фільму  насмілився  сказати:  сенс  життя  в  творчості,  сенс  життя  в  тому,  щоб  творити  мистецтво,  красу.  А  ми  то  грішним  ділом  думаємо,  що  сенсу  в  житті  немає.  Може  й  так.  Але  хоча  б  спробуємо  уявити  на  мить,  що  автор  правий.  У  фільмі  багато  пророцтв.  І  не  всі  вони  сумні.  Це  я  сумний  співак  блідого  Місяця.  Але  не  Джармуш.  Ні.

(Примітка:  на  світлині  –  кадр  з  фільму.)  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709760
дата надходження 02.01.2017
дата закладки 02.01.2017


Шон Маклех

Замурований барабан

                                                       «…На  шкірі  барабанів  проступає  кров.
                                                               В  повітрі  стукіт,  наче  в  стетоскопі.»
                                                                                                                                                 (Шеймас  Гіні)

У  графстві  Віклоу  є  замок  Арклоу,  що  нині  лежить  в  руїнах.  Серед  руїн  цього  замку  інколи  з’являється  привид  –  малого  хлопчика  з  барабаном.  Якщо  зустріти  його  серед  глупої  ночі,  то  він  скаже  що  прийшов  виконати  свій  обов’язок,  який  не  виконав,  коли  він  був  живий.  Історія  цього  хлопчика  така.  Колись  давно  в  XV  столітті  в  замку  був  англійський  гарнізон.  Там  був  хлопчик-барабанщик,  який  мусив  стояти  на  чатах  в  башті,  і  якщо  нападає  ворог,  мусив  бити  в  баран  здіймаючи  алярм.  Але  він  заснув,  коли  якраз  на  замок  напав  ірландський  клан  Мак  Мурроу.  Гарнізон  ледве  втримав  замок  відбиваючи  несподівану  атаку.  Англійські  вояки  були  дуже  злі  на  хлопчина  вартового  і  замурували  його  в  стіну  замку  разом  з  барабаном.  З  того  часу  по  замку  блукає  його  привид.  Особливо  тоді,  коли  місту  Арклоу  загрожує  небезпека.  Подорожуючи  по  графству  Віклоу  в  1984  році  я  згадав  про  це  і  написав  такі  рядки:

Річка  Авока  водяною  дорогою  –  
Ні,  перехрестям  снів:
Щоденники  днів-крапок
Писані  на  вапнякових  каменях
(О  тверді  сторінки,
Які  важкі  твої  книги  –  
Королівство  Ві  Енехглайсс*,
Які  важкі…)
А  в  стінах  глухих  
Чужих  замків
Окупантів-ведмедів
Звучать  замуровані  барабани,
І  хлопчик  білками  очей
Замість  очей  синіх
Ночами  літніми
В  душу  блукальцям  марноти  –  
Не  зазирай,
Стукай  алярм,  стукай,
Ти  так  і  лишився  серед  середньовіччя
Серед  середи  часу,
Серед  середини  острова,
Серед  землі  опосередкованої,  
Яку  назвали  Землею  вікінгів**,
А  вона  просто  наша,
А  вона  просто  Ві  Енехглайсс,
Просто.
(Стукай  в  барабан,  стукай,
Ми  всі  там  –  у  середньовіччі,
Кожен  із  нас  Дойл***  –  
Хоча  б  на  крихітку.
А  ви  кажете  «окупанти»,
А  ви  кажете  «заброди»,
А  ви  кажете  «Дубгалл».
Ми  просто  шукаємо
Крихи  своєї  історії
В  чужих  книгах,
Серед  замків  чужинців.  
……………………………
Ми  всі  тіні  ночей  місячних,
Як  і  той  замурований  хлопчик.  

Примітки:
*  -  у  мене  був  друг  з  клану  О’Тул.  
**  -  Назва  графства  Віклоу  походить  від  слова  Wykinglo  –  луки  вікінгів.
***  -  не  подумайте  нічого  поганого.  На  мою  думку  клан  Дойл  дав  світу  чимало  геніїв…  
Ще  примітка:  Ах,  Віклоу,  прекрасний  гірських  край,  Лейнстер  легендами  повитий…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707126
дата надходження 17.12.2016
дата закладки 18.12.2016


ГАЛИНА КОРИЗМА

ПОДАЙ ЙОМУ ХЛІБИНУ

Лягає  сум  в  скорботний  день
Журбою    над    хатами.
Горять  вогні  з  вікон  осель,
Стікає  віск  свічками.

Хлібина  житня,  мов  з-за  хмар
Великий  місяць  дише.
Це  я  сьогодні  на  вівтар
Поставлю  з  болем  вірші.

Схилившись,  тихо  помолюсь
Цілуючи  хлібину.
Колись  від  мору  гинув  люд,
Скорили  Україну.

Пізнали  голод,  кривду,  страх
Невинно-убієнні.
Благали  Небо  на  вітрах:
По-дай-те  хліб  ди-ти-ні!!!

Село  вмирало...  Геноцид...
В  очах  -  ще  віра  з  болем.
Гори,  моя  свіча,  гори!
Розвійся,  туго,  полем.

Молився  батько  за  життя
Під  тином  непорушній.
Ось  цю  хлібину,  прошу  я
Подай    йому,  Всевишній!

Подай,  благаю,  хто  просив,
Хоч  скибочку  дитині!
Вслухаюся  у  голоси...
Страждальній  Україні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706251
дата надходження 13.12.2016
дата закладки 13.12.2016


Шон Маклех

Коли приходить Щось

                                                 «Жорстоке  Щось  позначить  і  оберне
                                                     єство  краси  на  те,  що  йтиме  в  тань…»
                                                                                                                             (Райнер  М.  Рільке)*

Осінь  слідами  крука-нездари
На  мокрій  землі  сподівань
Шкандибала  за  хвіртку  холодних  днів,
Блукала-блудила  жінкою  божевільною
У  сукні  подертій  для  вітру-коханця
(Бо  така  вона  –  осінь
Без  імені,  без  бажань-гирьок:
А  на  терезах  все,  навіть  спогади),
Але  йшло  Щось,  гупало-тупало
У  темряві  кроками  важкості**,
Ступаючи  шкірястими  стовпами-ножиськами
На  листя  опале  жовте
(Жовтіє  все),
І  мало  не  все  стало  тліном  –  
Навіть  хвилини-монетки  торжища:
Полічені,  позбирані,  погублені,  позначені:
Мало  не  все
Обернулось  у  тлін:
Сірий,  як  сама  буденність.
Трохи  тліну  –  на  горище,
Трохи  длані  –  в  пивниці,
Трохи  Ніщо  –  жебракам  в  капелюхи,
Трохи  ночі  –  в  торбу  безхатькам,
Трохи  заліза  –  в  кишені  потопельникам,
Трохи  глузду  –  капітану  «Титаніка»,
Трохи  щастя  –  самогубцям,
Трохи  чорнила  –  мені***.
Щось:  розмовляю  з  ним  і  тішуся:
Не  до  мене  воно  прийшло,  а  до  осені,
Все  стане  тліном,  але  не  сьогодні****,
Я  старий,  а  світ  ще  старіший,
А  хтось  зістарівся  ще  в  утробі  матері,
А  хтось  живе  на  Місяці  –  
В  кратерах  його  колодязях.
Тільки  не  Щось  –  не  воно…  

Примітки:  
*  -  Переклад  Мойсея  Фішбейна
**  -  Ноги  його  нагадують  плоскоступи  слона.
***  -  Та  не  треба  мені  того  чорнила…  І  так  вірші  напишу  –  гілкою  на  снігу.
****  -  А  може  і  сьогодні.  Тільки  не  кажіть,  що  я  вас  лякаю…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705230
дата надходження 07.12.2016
дата закладки 07.12.2016


Любов Ігнатова

Пам'яті невинних

Дитя  замовкло...  ссе  порожні  груди...
Сльоза  солона  матері  пече...
—  Залиште  хоч  окраєць!..  Чи  ж  ви  —  люди?!
Та  відповідь  —  мороз  чужих  очей.

—  Не  плач,  Іванку,  вірю  —  будем  жити!
Вже  до  весни  —  рукою...  там  —  врожай...
Побачиш  колос,  сонечком  налитий!
Не  плач,  маленький,  серденько  не  край...


Дитя  заснуло.  Мати  пригорнулась
До  тільця,  де  ледь  жевріла  душа...
А  однією  із  сусідніх  вулиць
Печальний  Янгол  Смерті  поспішав...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701957
дата надходження 21.11.2016
дата закладки 21.11.2016


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.10.2016


Серго Сокольник

Я і ти. Трохи літературне

НедОпитий  бокал
І  з  кайфом  сигарета...
Останній  ночі  шал
Поетки  і  поета...

Скривавлено-  ясний
Над  долею  світанок.
Ми  входимо  з  пітьми
У  наш  останній  ранок

На  битву,  мон  амі,
За  світло  воювати.
...як  хороше  в  тюрмі
За  стінами  ховатись...

Словесна  мішура...
Тісні  занадто  стіни...
Дай  руку!  Бо  пора
Виходити  із  тіні.

Ти  будеш  не  одна
З  прикритою  спиною.
І  битва  ця  страшна,
Бо  саме  є  війною,

Війною  за  світи,
За  голови,  за  правду...
...Загинем  я  і  ти...
...І  сил  у  нас  забракне...

...І  світу  не  змінить?..
...У  майбутті  прозорім
Хай  вітер  шепотить
Уривки  наших  творів,

Убитих  за  талан
Поета  й  поетеси,
І  Сонце-  капелан  
По  нас  відслужить  месу.


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2016
Свидетельство  о  публикации  №116093001110  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692108
дата надходження 02.10.2016
дата закладки 03.10.2016


Патара

Усі дороги ведуть туди

Ти  вдома  всидіти  не  можеш,
Бо  немовля  приніс  лелека.
Там  галас  день  і  вечір  кожен...
Куди  підеш?..
                                     В  БІБЛІОТЕКУ!

Не  бачив  вже  давно  зарплати,
Дістало  так,  хоч  на  смереку!
Ти  вийдеш  в  розпачі  із  хати...
Куди  підеш?..
                                     В  БІБЛІОТЕКУ!

З  дружиною  не  все  в  порядку,
Ще  й  теща  відкрива  пащеку.
Прополеш  біля  дому  грядку
Й  куди  підеш?..
                                       В  БІБЛІОТЕКУ!

Щодня  телефонують  з  банку
Борг  щоб  гасив  за  іпотеку.
Продав  доньки  вже  навіть  санки...
Куди  підеш?..
                                     В  БІБЛІОТЕКУ!

Туди  ведуть  усі  дороги,
Там  релаксуєш  як  в  Артеку.
Ви  оббиваєте  пороги
Щоб  зняти  стрес...
                                     В  БІБЛІОТЕКУ!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691552
дата надходження 29.09.2016
дата закладки 01.10.2016


Наталя Данилюк

Кілька відсотків вересня…

[img]http://imagine.pics/images/514/thumb-51468.jpg[/img]

Кілька  відсотків  вересня  –  зовсім  трохи,
Щоб  передати  жо́втневі  естафету.
Осінь  –  розкішна  жінка  у  стилі  бохо,
Є  в  ній  щось  від  художника  і  поета.

Жовтогарячі  крони  та  ірокези
Стримано-строгих  сосен  на  видноколі…
Липне  багряне  листя,  немов  компреси,
До  асфальтівок  і  залізничних  колій.

Світла  пора  богемності,  блиску  й  шарму,
Теплих  відтінків  золота,  бронзи  й  міді!..
Осінь  –  подвійна  доза  натхнення  в  карму,
Вогкість  ранкова  й  затишок  пообідній.

В  лісі  –  густі  молока  грибних  туманів,
А  поміж  тим  –  сріблясте  тороччя  зливи…
По  тротуарі  трюфелями  каштанів
Вітер-пісняр  вистукує  щось  грайливе.

Кілька  відсотків  вересня  –  трішки-трішки…
Поки  помірний  градус  тримає  осінь,
Хочеться  вийти  з  дому  й  пройтися  пішки  –
Просто  наосліп…

[img]http://img1.picturescafe.com/pc/goodbye-september/goodbye-september_003.jpg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691757
дата надходження 30.09.2016
дата закладки 01.10.2016


Любов Ігнатова

От ми й зустрілись…

От  ми  й  зустрілись,  Осене.  Привіт!
Ти  відкоркуєш  пляшку  із  дощами?
Чи  ти  спочатку  розфарбуєш  світ,
Прикрасиш  синє  небо  журавлями?

А  можна  і  мені  з  тобою  в  ліс
Вплітать  березам  золото  у  коси,
Чи  місяцю  в  туман  сховати  ніс,
Заколихати  до  весни  покоси?

Я  сумувала,  Осене,  повір,
Моїй  душі  тебе  не  вистачало,
Вона  томилась,  ніби  дикий  звір,
В  якого  клітка  волечку  забрала...

От  ми  й  зустрілись...  через  стільки  бід...
Минули  квіти,  вишні  і  суниці...
Я  так  чекала,  Осене,  привіт!
Додати  в  чай  і  меду,  і  кориці?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690379
дата надходження 23.09.2016
дата закладки 23.09.2016


Серго Сокольник

ОСЕНЬ. Маленькая философская поэма

Я  философ.  Фиксирую...  Фото...  Мольберт...
Осень  сИрая,  рад  ли  хоть  кто-то  тебе?..
Я  твой  облик  храню
В  жанре  НЮ...
..........................................
Ты-  ребенок,  и  ты  ожидаешь
Интереснее  жизнь  во  сто  крат
Школьно-детской...  Внезапно  узнаешь
Эту  первую  горечь  утрат...
Вскоре  бабушка  больше  не  спросит-
Что  ты  кушал?  Как  ножкам-  тепло?
Это  осень,  ребеночек.  Осень.
Все  уходит.  И  детство  ушло...
.................................................
Ты-  певец  неизменных  желаний.
Лавра  в  мире  не  хватит  покрыть
Монументов  свершенных  познаний
Эту  прыть...  Поубавилась  прыть...
И  ты  смотришь  в  свинцовую  просинь,
Как  на  лес  всполошЕнный  Макбет...
Это  осень,  неистовый...  Осень
Пробирается  в  душу  к  тебе.
...............................................
Наши  встречи,  желанная...  Встречи,
Чередою,  как  вечный  парад...
Только  лист  опадает  на  плечи,
И  тебе  я,  как  прежде,  не  рад.
В  ночь  студеную  песни  уносит
Ветер...  Мы  их  уже  не  споем...
Это  осень,  любимая...  Осень
Постучала  в  окошко  твое.
..........................................
Путь  неблизкий  сомкнулся  в  кольцо.
Осень  истово  дует  в  лицо,
И  бросает  к  ногам  листопад
Ветром...  Осень,  ну  кто  тебе  рад?..
Сладок  знания  яд...
Может,  все-таки-  Я?..


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2016
Свидетельство  о  публикации  №116092300616  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690291
дата надходження 23.09.2016
дата закладки 23.09.2016


stawitscky

Цей дощ - юнак сором’язливий

Цей  дощ  –  юнак  сором’язливий,
У  нерішучості  своїй
Замість  обіцяної  зливи
Лише  зросив  луги  й  гаї.

А  нива,  спрагла  до  знемоги,
Так  розчарована  була,
Що  вітру  поколола  ноги
Стернистими  шпичками  зла.

Такий  роздрай  ось  у  природі.
Вони  помиряться.  Нехай.
А  нам  за  цього  лиха  годі
Чекать  на  добрий  урожай.

Бо  наш  роздрай  –  жахкі  кайдани
На  дух  майбутніх  поколінь.
І  землю  цю,  що  Богом  дана,
Поділять  ласі  москалі.

А  ми  –  за  крок    до  Рубікону
Один  ’дному  рвемо  чуби,
Та  уповаєм  на  ікони
Себе  прирікши  до  ганьби.

Я  теж  вклоняюсь  силам  горнім,
Та  люба  та  з  ікон  мені,
Де  постає  святий  Георгій
З  списом,  на  білому  коні.

Хто  проти  зла  відважно  вийде
Без  всяких  покаянь  і  прощ…
Можливо,  й  вам  таке  повідав
Слабий,  як  наша  єдність,  дощ?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690237
дата надходження 22.09.2016
дата закладки 23.09.2016


stawitscky

Ваш погляд впав у плесо моїх снів

Ваш  погляд  впав  у  плесо  моїх  снів  –
Побіжно  кинутий  коштовний  камінь…
Хто  смів  тоді  наворожить  мені,
Заклавши  душу  безуму  цунамі?

Нестримний  шал  збунтованих  небес
І  мед  гіркий  оманливої  мрії…
Мій  дух,  як  Фенікс  з  попелу,  воскрес,
Я  залюбки  цей  сон  собі  навіяв.

Я  так  шукав  той  погляд  неземний,
Я  так  із  ним  зустрітися  боявся.
Свої  стежки  топтали  вже  сини,
Мене  ж  ,  мов  учня  початкових  класів

Тягло  якусь  записку  написать,
І  написав  би,  ставши  сміливішим…
…Лишився  з  таїною  сам-на-сам,
Щоб  потім  її  вихлюпнуть  у  віршах.

Яких  Ви  не  читали  по  цей  час,
І  про  які  Вам  не  потрібно  знати.
Ясніє  мого  спогаду  свіча.
Іскриться  камінь  в  тисячі  каратів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686541
дата надходження 30.08.2016
дата закладки 30.08.2016


леся квіт

Святе знамено


Злились    у    тобі    небеса    і    ниви
Ці  барви,  що    є    символом    життя
З    тобою    крізь    віки    в  вогонь    і    зливу  
Йшли    прадіди    у    світле    майбуття  .
Сьогодні      стягом    покривають    рани    
На      твоїм    тілі,  рідна    Матінко    моя.
Його    топтали    не  одні  тирани,
А    він    здіймався    вгору    до    життя.
Я    вірю,  що    покров    жовто  -  блакитний  
Не    дасть  загинути    країні    у    війні,
Бо    кольори    життя    у    тілі    злиті  
Моя,Вкраїно,в  Тобі    і  в    мені.  
Ніхто    не    переміг    ще    неба    нині,
І    сонце    не    затьмарить    чорна    сила
Під    знаменом    свободи,  Україна  
Не  вмре,  бо    вільна    кров    тече    по  жилах.
Нехай    на    вітрі    гордо    стяг    палає,
І    хоч    сьогодні    затуляє    рани,
Такий    народ    ніхто    не    подолає  ,
Не    вистачить    заліза    на    кайдани!!!
Наш      стяг    батьки      віками    гартували,
Живе    Він    в    серці    кожного    солдата
Святе    Знамено  з    попелу    підняли,
Це    символ    нації    з  ним    жити  і    вмирати!
23.08.16

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685384
дата надходження 23.08.2016
дата закладки 23.08.2016


Ганна Верес (Демиденко)

Прозріння прийде

Спіткнувся    липень
об    стерню    у    полі,
У    чебрецях
жарке    дрімало    літо,
А    біля    шляху
геть    стара    тополя
З    вітрами    заходилась    гомоніти.
Й    повідали    вони    
їй    про    Вкраїну
І    сиву    давнину,
й    козацьку    славу,
Й    про    тих,    хто    стяг
підняв    тоді    в    Берліні
У    Вітчизняну.
Їх    давно    не    стало…
Дізналася    багато  
про    минуле,
Немолода,
їй    точить    біль    коріння.
Від    вітру    дерево
аж    трішечки    зігнулось.
«Чи    прийде,    –    дума,    –
до    людей    прозріння,
Що    Україна    –
то    не    є    Росія,
Що    споконвіку
шлях    їй    мітить    воля,
Щоби    хліба
народ    для    себе    сіяв,
Кував    щоб    сам
собі    майбутню    долю…»
Прозріння    прийде,
і    обов’язково,
Живильним    соком
кожного    напоїть,
І    через    мову    рідну,
й    мами    колискову,
Й    ті    рани,    що    в    корінні,
теж    знеболить.                    
 9.04.2015.

Ганна    Верес    (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682009
дата надходження 05.08.2016
дата закладки 05.08.2016


Шон Маклех

Година

                                         «Це  година,  
                                             яка  замість  почту  
                                             вгорта  тебе  хмарою  пилу...»
                                                                                                         (Пауль  Целан)

                                                 Всім  вбитим  за  правду.

Година  -  
Найтемніша  година  ночі
Перетворює  вулиці  на  жертовники,
Перетворює  серця  на  срібні  дзвони,
Слова  на  крики  протесту,
Життя  -  на  офіру.  
Як  добре,  що  в  оцій  темряві,
В  оцій  годині  пилу,
Який  не  дає  людям  дихати,
Ми  страх  викинули  
На  смітник  як  непотріб.
Світ  хитає
А  ми  самотні
На  цьому  кораблі  переповненому.
І  кожне  подвір’я  -  уламок  ковчега,
Шматок  буття  дерев’яного,
На  яких  пливемо  на  хвилях  хвилин,
Бо  знаємо:  краще  вмерти  вільними,
Аніж  жити  рабами.
Ця  думка  -  це  наш  останній  прапор
Над  барикадами  людяності.
І  кожен  рядок  -  одкровення,
І  кожен  плащ  -  саван,
І  кожна  мить  -  Воля.
Наші  серця  це  зорі,
Які  будуть  світити  довіку,
Навіть  найтемнішої  ночі
Вони  не  згаснуть
І  будуть  на  небосхилі  
Тоді
Як  здохне  останній  диктатор.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680107
дата надходження 25.07.2016
дата закладки 26.07.2016


Ніжність - Віталія Савченко

Солодкó та Холодкó

         Десь  далеко–далеко  у  казковому  світі  живуть  собі  два  братики  дракончики  Солодкó  та  Холодкó.  Найбільше  у  світі  ці  дракончики  люблять  солодощі.  Та  не  тільки  їсти  їх  полюбляють  братики,  а  ще  й  самі  вигадують,  та  виробляють  усілякі  смаколики  для  мешканців  казкового  світу.  Мають  вони  затишну  майстерню–крамничку  у  великій  печері,  де  завжди  стільки  покупців,  що  вони  змушені  були  взяти  помічників  на  роботу.  Щоб  ті  у  крамничці  порядкували  й  солодощі  продавали,  а  вони  —  дракончики  зі  всіма  справами  щоб  устигали.  Солодкó  і  Холодкó  все  нові  й  нові  солодощі  виробляли.  Деякі  рецепти  в  кулінарних  книгах  Солодко  вишукував,  але  здебільшого  вигадував  свої  власні.  Тому  кекси,  пироги,  тортики,  тістечка,  пряники,  печиво  та  цукерочки  були  особливими  і  неповторними.  А  ще  ж  готували  й  інші  смаколики  —  зефірчики,  мармеладки,  шоколадки,  халву  та  вершки,  всього  й  не  перелічиш.  Та  ще  й  оформляли  дракончики  усю  ту  смакоту  оригінально  та  красиво.  Солодкó  дмухав  вогнем,  і  коли  було  треба  щось  підрум’янити,  чи  розігріти,  чи  запекти,  то  вміло  це  робив.  Холодкó  ж  в  основному  допомагав  братикові,  бо  був  молодшим  і  ще  не  все  вмів  робити  самостійно.  Проте  мав  дуже  відповідальну  роботу.  Він  дмухав  холодом  і  збивав  та  охолоджував  креми  для  тортів  та  тістечок.  А  ще,  і  це  найвідповідальніше,  забезпечував  потрібну  температуру  в  коморі–холоднику.  Бо  якраз  там  зберігалося  все  приготоване  солодке  добро.  
Якось  Солодкó  готував  новий  крем  для  вафельного  тістечка.  Скрутив  вафельний  коржик  ріжечком  і  наповнив  його  кремом.  Та  от  біда,  той  крем  чомусь  ніяк  не  хотів  застигати.  От  дракончик  і  каже  братикові:
—  Чуєш,  Холодкó,  ану  дмухни  на  цей  крем  будь  ласка.  Може  він  трохи  густішим  стане.  
—  Гаразд,  —  озвався  дракончик,  що  страшенно  любив  дмухати  холодом.  Він  набрав  повні  груди  повітря  та  як  дмухне.
—  Ой!  —  вигукнув  Солодкó,  —  не  так  сильно,  бо  вся  моя  лапа  аж  заморозилася  та  вкрилася  інеєм.
—  Вибач,  —  засоромлено  потупив  оченята  Холодкó.  Він  завжди  трохи  переборщує  із  холодом,  бо  як  ви  вже  знаєте,  маленький  іще  й  тільки  вчиться  всьому.
Правда  Солодкó  не  посварив  брата,  як  то  іноді  траплялося,  а  тільки  роззявивши  рота  зачаровано  кліпав  очима.
—  Ого,  —  нарешті  озвався.  —  Це  щось!
Холодкó  й  собі  пильніше  подивився  на  те,  що  тримав  у  лапах  братик.  Воно,  оте  щось,  мало  дуже  цікавий  вигляд.  У  вафельному  ріжку  виблискувала  білосніжна  кулька.
—  Красиво,  —  прицмокнув  язичком  Холодкó.
—  Еге,  якщо  не  рахувати  мою  задубілу  лапу.  Цікаво,  що  ж  оце  у  нас  із  тобою  вийшло?
—  Треба  покуштувати,  —  запропонував  молодший  братик.
—  Ну,  так.  Хто  першим  куштує?
—  Якщо  вже  я  накапостив,  то  мені  й  доведеться  куштувати,  мабуть,  —  мовив  Холодкó.
—  Гаразд.  Куштуй!  —  підганяв  Солодкó,  бо  йому  вже  кортіло  якомога  швидше  довідатися,  яке  воно  на  смак,  оте  щось.
Дракончики  ще  деякий  час  дивилися  то  одне  на  одного,  то  на  невідомо  що  в  лапі  Солодкả.  Тоді  Холодкó  обережно  лизьнув  білосніжне  диво  і  аж  замружився  від  задоволення.
—  Ну?  Як?  —  нетерпляче  спитав  старший  братик.
—  Во!  —  витягнув  вгору  великого  пальця  Холодкó.  А  далі  додав:  —  Холодна  смакота.
Солодкó  й  собі  обережно  лизьнув  нового  смаколика.
—  О!  Та  це  ж  дивовижно–холоднючо–смачнючо,  —  видав  скоромовкою  дракончик.  —  Ще  не  знаю,  як  ми  оце  назвемо,  але  впевнений,  що  воно  буде  користуватися  великим  попитом  у  спекотну  погоду.
—  Навіть  не  сумніваюся,  —  відповів  Холодкó.
—  Тоді  гайда  робити  ще  оце,  щось.  А  назву  придумаємо,  коли  закінчимо  роботу,  —  запропонував  Солодкó.
Закипіла  робота.  Скоро,  чи  не  дуже,  але  дракончики  впоралися  із  приготуванням  нового  десерту.  Склали  все  те  добро  в  холодильній  коморі,  а  Холодкó  ще  й  холоду  побільше  надмухав,  щоб  бува  не  розтеклося  все.  І  задоволені  братики  всілися  на  порозі  своєї  домівки–печери.
—  Завтра  у  нас  що?  —  спитав  Солодкó.
—  Що?  —  не  зрозумів  Холодкó.
—  Неділя!
—  То  й  що?
—  А  те,  що  прийде  багато  покупців,  щоб  придбати  солодощі.  Так?
—  Так.
—  Отож  ми  влаштуємо  безкоштовне  частування  новим  отим,  що  ми  з  тобою  зробили,  і  яке  ще  не  має  назви,  —  вголос  міркував,  чухаючи  носа,  Солодкó.  
—  Може  назвати  його  солодкий  сніг?  —  запропонував  Холодкó.  —  Чи  солодкий  лід?
—  Надто  довга  назва,  хоч  і  гарна,  —  заперечив  Солодкó.
—  А  як  тобі  назва  морозяне  диво?  —  знову  спитав  Холодкó.
—  Напиши-но  на  піску,  —  щось  обмірковуючи  сказав  старший  дракончик.
Холодкó  знайшов  гілочку  і  почав  старанно  виводити  букви  на  стежинці  перед  домівкою:  «МОРОЗЯНЕ  ДИВО».
Солодкó  ходив  навколо  того  напису  то  в  один  бік,  то  в  інший,  то  зліва  на  право,  то  справа  на  ліво.  Нарешті  зупинився  перед  написаним  і  виголосив:
—  Ось  як  буде,  дивись!  Узяв  з  лапки  Холодкả  гілочку  і  закреслив  кілька  букв,  а  тоді  прочитав  і  задоволено  посміхнувся.  Молодший  братик  і  собі  почав  читати:  «МОРОЗ////ИВО».
—  Морозиво!—  вигукнув  Холодкó  і  також  посміхнувся.
—  Чудово  звучить,  правда?
—  Так.
—  Отож  завтра  усіх  частуємо  морозивом.
Наступного  дня  усіх  відвідувачів  крамнички  солодощів  братики  дракончики  частували  новим  прохолодним  смаколиком.  Усі  були  в  захопленні  від  такого  чудового  й  смачного  частунку.  Згодом  Солодкó  та  Холодкó  ще  багато  експериментували  зі  смаками,  кольорами,  тому  морозива  є  багато  видів  та  смаків.
Чи  то  правда,  а  чи  ні,  та  кажуть  старі  мудрі  сови,  що  у  тих  краях  бували  й  морозивом  смакували.  Рецепт  у  дракончиків  попрохали,  та  й  рознесли  його  світами.  З  того  часу  і  в  казковому  світі,  та  й  у  нашому  також,  і  дорослі,  і  малі  дуже  люблять  морозиво.  А  ви  любите  Морозяне  диво?
Закінчилася  моя  казочка  про  братиків  дракончиків.  Але  є  ще  й  інші  казки  про  інших  дракончиків,  і  не  тільки  про  них,  тому…  Далі  буде!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676527
дата надходження 06.07.2016
дата закладки 12.07.2016


Ганна Верес (Демиденко)

Я вас люблю, але… прости…

Їх    місце    зустрічі    –    Майдан,
Вогненний,    історичний…
Це    там    Він    руку    їй    подав…
Вона    ж…    свою…    незвично…
І    їхні    в    унісон    серця
Забилися    обоє…
Чи    послана    їм    зустріч    ця
З    небес    Великим    Богом?..
Святий    вінчання    ритуал
Здійснили,    як    годиться,
Та    Путін    на    шляху    ставав,
З    війною    заходився.

Не    міг    дивитись    чоловік,
Як    кровію    стікає
Країна,    де    прожив    Він    вік.
Тепер    все    нищить    Каїн.
Безсонні    ночі,    сірі    дні
Терзали-рвали    душу,  
Думки    у    голові    одні:
На    схід    я    їхать    мушу…
Так    недалеко    й    до    біди    –
Вже    ворог    не    відстане…
Кохану    в    клініку    зводив:
Матусею    та    стане…
Нехитрі    речі    в    торбу    склав,
Поцілував    дружину,
В    словах      тепла    батькам    послав…
Вела    в    Донбас    стежина…

В    бою    Він    був,  мов    дикий    лев,
Як    вояку    й    належить,
Не    знав    тоді,    що    око,    зле,
За    ним    давно    вже    стежить.
Жорстокий    бій…    І    раптом…    біль…
Пронизане    все    тіло.
Аж    тут…    дзвінок…    Його    мобіл…
Слова,    мов    струм,    летіли:
–  Вітаю,    любий!..      Батько    ти!..
Ми    ж    донечку    вже    маєм…
–  Я    вас    люблю,    але…    прости…
Війна    мене    тримає…
А    тіло    повнилось    свинцем…
Чужими    стали    руки…
Бліде,    усміхнене    лице
Долало    болю    муки…
І    повз    мобільний    з    рук    униз,
У    нім    –    жіночий    голос…
Сторінка    ще    одна    війни:
Скосила    куля    колос…
1.03.2016.

Ганна    Верес    (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674751
дата надходження 27.06.2016
дата закладки 28.06.2016


гостя

Передсмак… грози…



Сірооке  дівча
У  полоні  глухих  кутів…
(Світ  не  вірить  в  це…  світ  колише  мою  колиску…)
Я  тебе  не  стрічала  в  ніякому  з  тих  життів,
Я  забуду  тебе,  
   щойно  вікна  натру  до  блиску.

Щойно  вихопить    вітер  
Із  книг  амплітуду  снів,
І  відпустить  в  ніч  ореолом  стрімкого  сяйва.
Розбрелись  антилопи  у  преріях  почуттів…
(Ти  малюєш  мені
     небеса  і  готичні  мальви…)

Це  пристанище  німф,
Полководців,  сліпців,  вождів…
Передсмак  грози.  Атмосфера  низького  тиску…
Не  дістатися  берега  в  жодному  із  човнів…
(Світу  байдуже  це…
     він  колише  мою  колиску…)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672331
дата надходження 14.06.2016
дата закладки 15.06.2016


Оксана Р.-Г.

Мить щастя

Мить  щастя!..  Усього  єдина  мить,
Мов  запізнілий  подарунок  долі...
Чому  ж  серде́нько  болісно  щемить,
Немовбито  карається  в  неволі?..

Ця  мить!  Медово-ба́жаний  момент
Хвилинощастя!..  Та  чому  солоний
Лишився  присмак?  Розкришилась  вщент
Надія!..  Чи  ж  душа  не  охолоне?..

О  се́рденько,  чи  варта  крихта-мить
Гіркої  жертви  в  запізнілу  осінь?..
Це  схлипи  долі...  Слі́зьми  відшумить
Миттєвий  спалах,  що...  палає  досі...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672323
дата надходження 14.06.2016
дата закладки 15.06.2016


НАДЕЖДА М.

Коли закінчаться дощі…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Esbl9n-THPM[/youtube]

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=D5JBYrW0gI4[/youtube]



Коли  закінчаться  дощі,
І  я  відчую  тепле  літо,
Влаштую  радість    для  душі.
Яке  це  щастя  в  світі  жити!

Покличу  друзів  всіх  своїх,
Від  них  не  хочу  я  багато.
Люблю  за  вірність  я  їх  всіх.
І  бережу  цю  дружбу  свято.

Я  хочу  їх  почути  сміх,
Побачить  їх  щасливі  лиця.
Яке  б  життя  було  без  них?!
В  моїй  душі  вони  -  скарбниця.

Вони  не  зрадять  за  п"ятак.
Не  відвернуться  в  час  негоди.
Я  їх  люблю  не  простот  так:
Мені  від  долі  нагорода.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672453
дата надходження 15.06.2016
дата закладки 15.06.2016


Олександр Обрій

АМПЛІТУДА

Ми  –  мінливі,  
незаймані  барви  на  тілі  етюду,  
що  зрадливо  несхожі  
зрання,  пополудні  й  у  смерк.  
Марно  прагну  вхопити  за  хвіст  
нетривку  амплітуду,  
за  якою  комета  Життя  
мчить  з  Появи  у  Смерть.

Марні  спроби  зловити  вертку,
фонтануючу  думку.
Неприборканий  бик  
вправно  змахує  з  рогу  аркан.
Нездоланні.
Плоть  їхня  не  чує  тягар  обладунків.
Легкодухі...
Плоть  їхня  –  офіра  питву  й  цигаркам.

Так  метаюсь  між  першими  й  тими,
яких  –  наостанок.
Полустанок  порожній.  
«А  потяг...  Ще  ні?  Чи...  Ту  ту?»
«У  дорозі...»  –  
ледь  вітер  розрає
шорсткими  вустами.
«...між  Появою  й  Смертю»  –  
гудки  скинуть  з  думки  фату.  

©  Саша  Обрій.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671956
дата надходження 13.06.2016
дата закладки 13.06.2016


гостя

Крик…



Сонце,  не  грієш,
Як  гріло  колись…  колись…
Диск  твій  червоний  блукає  тепер  заплавами.
Це  -  перемир”я  світів.  Це-  кінець!  Котись…
Просто  котись  собі  
   поміж  снігами  й  травами,

Де  за  моїм  горизонтом
Твій  подих  зник…
Тиша.  Вода.  Не  торкайся  цієї  готики.
Лиш  переспівниця  мій  перехопить  крик,
Як  на  долонях    
   палатимуть  твої  опіки…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671844
дата надходження 12.06.2016
дата закладки 13.06.2016


Патара

Я покладу на музику тебе

Я  покладу  на  музику  любов,
Нехай  вона  торкнеться  твого  серця,
Щоб  ти  відчув  моє  кохання  знов,
І  хай  воно  в  душі  твоїй  озветься.
Я  покладу  на  музику  тебе,
Ти  зазвучиш  мелодією  літа.
Ввімкне  веселку  небо  голубе
Світ  ароматами  наповнять  квіти.  
Я  покладу  на  музику  слова,
Які  тобі  ще  досі  не  казала.
Лунатиме  мелодія  жива
І  буде  світ  увесь  —  концертна  зала.
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671113
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 08.06.2016


гостя

Не сонце…



О  ні,  то  не  трави,
Не  трави  в  медових  лугах…
Не  зорі  на  плесах,  не  сонце,  не  місяць,  не  вітер…
То  ти  віднайшов  й  пригубив  на  гірких  берегах
Мене  учорашню,
     лише  не  зумів  відігріти…

І  я  залишаюсь
На  гострому  лезі  ножа,
Де  кожен  твій  подих  -  це  шлях  у  нову  божевільню…
Коли  поміж  нас  лиш  єдина  реальна  межа-
Не  зорі,  не  вітер,
     не  трави,  не  трави…  повільно

Зникаю  з  радарів,  
Вокзалів,  стежок…  дарма…
Ніхто  не  підкаже  реальність  усе,  чи  сон  це?
Коли  поміж  нас  вже  й  найменшої  крихти  нема…
А  те  що  залишилось  нам,
     що  зосталось  -  не  сонце…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670720
дата надходження 06.06.2016
дата закладки 08.06.2016


Ганна Верес (Демиденко)

Сіла якось пара лебедина

Сіла    якось    пара    лебедина
В    річечку,    що    бігла    край    села,
Та    вода    у    сонячну    годину
Дуже    вже    прозорою    була.
Плавали    вони    й    пили    водицю,
А    вона    дзеркалила    тіла,
Вперше    тут    кохались    білі    птиці,
І  щаслива    річечка    текла.

Та    недовго    пара    лебедина
Чарувала    водяний    цей    світ,
Небезпека    в    березі    ходила…
Затремтів    калини    білий    цвіт…
Постріл,    ніби    грім,    порушив    небо,
Затряслася    з    ляку    синя    вись…
Лебеді    згадали    враз    про    себе    –
Стрімко    в    небеса    вони    знялись.

Сльози    забриніли    у    лебідки,
Лебідь    їй    крилечко    підставляв,
Лиш    верба    була    у    них    за    свідка    –
Бачила,    хто    з    берега    стріляв.
І    побігла    далі    рада    річка,
Засміявся    вслід    калини    цвіт,
Й    хоч    лежала    стоптана    травичка,
Не    збіднів    на    білих    птахів    світ.
21.05.2016.

Ганна    Верес    (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668247
дата надходження 25.05.2016
дата закладки 25.05.2016


Наталя Данилюк

Саме собі

[img]http://anywalls.com/pic/201404/640x480/anywalls.com-75891.jpg[/img]

                                                                   [i]Лесі  Г.[/i]

Дівчино  із  волоссям,  як  жито  вигріте,
Очі  твої  –  глибини,  пірнеш  –  і  все!..
Стільки  краси  в  тобі,  що  нараз  не  звидіти,
Хвиля  підхопить  тіло  і  понесе.

Але  чому  стриножене  серце  втомою,
Смуток  захмарив  світле  твоє  чоло?
Знаю,  нелегко  крапку  зробити  комою,
Шибку  промерзлу  вибавити  теплом…

Знаю,  життя  –  не  мед,  і  не  всім  однаково
Вділить  воно  фортуни  і  талану…
Але  скажи  мені:  ну,  хіба  не  знаково
Те,  що  в  собі  плекаєш  живу  весну?

Те,  що  вона  ще  чиста  й  така  неторкана,
Цвіт  її  пишний  чо́біт  не  толочив.
Грає  роса  на  сонці,  бринить  пацьорками!
Серце  твоє,  мов  скринька,  що  повна  див!

Світла  твого  не  випити,  чуєш,  Янголе?
Сумнів  тебе  пригнічує,  знай,  дарма:
Там,  де  штукарство,  світ  обростає  рангами,
Там,  де  талант  –  там  місця  борні  нема.

Благо  велике  –  бути  комусь  потрібною
В  миті  важливі,  в  радощах  і  в  журбі.
Знаєш,  найбільше  важить  лишатись  вірною
Са́ме  собі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668088
дата надходження 24.05.2016
дата закладки 24.05.2016


Любов Ігнатова

Піщинка

Я,  певно  що,  -  піщинка  на  долоні  :
Дмухнеш  -  і  зникну  серед  сотень  інших.  
І  тільки  галасливе  гайвороння  
Згадає,  що  були  якісь  там  вірші...  

Ну  може,  вітер  інколи  згадає,  
Як  ніжно  пестив  моє  тіло  зночі,  
Як  з  ним  літали  аж  за  небокраєм,  
Як  золотили  зорі  мої  очі...  

І  дощ  згадає...бо  не  раз  в  краплини  
Ховав  мій  біль  і  розпач  від  невдачі,  
Не  раз  голубив  і  до  мене  линув,  
Як  я,    бувало,  потайки  заплачу...  

А  ти?  Згадаєш?  Поспішиш  забути?  
Чи  й  не  помітиш,  що  здмухнув  піщинку?  

А  я  до  тебе  ланцюгом  прикута...  
А  я  без  тебе  -    посивіла  жінка...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667922
дата надходження 23.05.2016
дата закладки 24.05.2016


Микола Шевченко

Іловайський вальс (пісня на слова Тетяни Прозорової)

слова  -  Тетяна  Прозорова
музика,  запис,  виконання  -  Микола  Шевченко

   Iловайський  вальс  

Такого  цi  поля  нiколи  зовсiм  ще  не  знали  -
Змiшалося  з  землею  все:  свої  i  вороги  .
Цi  соняхи  вiд  голоду  й  вiд  кулi  рятували,
I  досi  накривають  пам'яттю,немов  снiги.
 
Приспiв:
Про  серпневий  Iловайськ  
Нагадає  всiм  цей  вальс  ...
Тут  пробiгло  крiзь  долонi  не  одне  життя...
Неспокiйнi  бачать  сни,  
Побратими  всi  мої.
Серце  все  не  вiдпускає  їх  у  небуття...

2.  Перед  очима  бачу  все  я  свiтлi  їх  обличчя,
Всмiхаються  iз  вiрою  i  крила  їх  несуть  .  
Дай  руку,  медсестричко,  Україна  буде  жити!
Ми  завальсуєм  ще  пiд  переможний  наш  салют!

Приспiв  .

Й  на  весь  свiт  про    Iловайськ
Залунає  цей  наш  вальс!
Збереже  навiки  пам'ять  бойових  братiв...
Нам  наказують  вони  вберегти  свiт  вiд  вiйни,
Тi,хто  з  оточення  не  вийшов,  але  так  хотiв...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666821
дата надходження 18.05.2016
дата закладки 19.05.2016


Любов Ігнатова

Нахаба Дощ

Як  дивно...  Дощ?!  Дивись,  це  справді  -  Дощ...  
Прийшов  в  мій  дім  нахабно,  без  запрошень...  
Тепер  сидить  і  уплітає  борщ,  
Поставивши  в  куток  свої  калоші.  

І  позіхання  похапцем  хова  
У  грубі  і  обвітрені  долоні...  
І  розкладає  всі  мої  слова  
Серветками  на  білім  підвіконні.

Мої  слова...  Я  розгубила  їх  
Колись  давно,  осінніми  листками...  
Вони  вмерзали  у  грудневий  сніг...  
Вони  текли  весняними  струмками...  

Де  він  узяв  їх?  І  яким  богам  
Він  мусив  принести  себе  в  офіру,  
Щоб  повернути  в  Мого  Серця  Храм  
Вогонь  Любові  і  Надії,  й  Віри?..  

Цей  дивний  Дощ...  Оцей  нахаба  Дощ,  
Що  в  мої  вікна  стукав  спозаранку,  
Сидить  і  мовчки  уплітає  борщ...  
А  я...  Ще  підкладу  йому  сметанки...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665877
дата надходження 14.05.2016
дата закладки 15.05.2016


Ганна Верес (Демиденко)

Осідає вечір понад ставом

Осідає    вечір    понад    ставом,
Вітер    притомився,    не    стриба,
Густо    береги    позаростали,
Тишу    п'є    замріяна    верба.

А    як    зорі    нічка    намалює.
На    небеснім    темнім    полотні,
Кілька    з    них    вода    собі    вполює,
Заховає    глибоко    на    дні.

Скоро    ранок    бризне    променисто
На    узори    з    посивілих    віт,
Заблищить    калинове    намисто
На    кущі    у    срібній    синяві.

І    запахнуть    м'ятою    п'янкою
Трави,    краплі    гублячи    роси…
Не    зустрінеш    більше    ти    такої
Неземної    на    землі    краси.
13.05.2015.

Ганна    Верес    (Демиденко).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665812
дата надходження 14.05.2016
дата закладки 14.05.2016


Любов Ігнатова

Поклич мене

Поклич  мене  гуляти  в  тиху  ніч,  
Де  солов'ї  і  місячна  соната,  
Де  стерті  грані  різних  протиріч,  
Де  вітерець  грайливий  і  крилатий.  

І  я  піду  з  тобою  хоч  на  край  
Усесвіту...  а  може,  навіть,  далі...  
Веди  мене,  цілуй  мене,  кохай,  
Вплітай  мене  до  сяйва  пекторалі!..

Поклич  мене  гуляти  в  тиху  ніч,  
Де  окрім  нас  -  лиш  зорі  і  дорога,  
Де  ми  з  тобою  будем  віч-на-віч  
З  собою,  з  небом  і,  напевно,  з  Богом...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665298
дата надходження 11.05.2016
дата закладки 11.05.2016


stawitscky

Але ж проб’ємось!

Як  важко  пробиватись  крізь  намул  –
Але  ж  проб’ємось  з  дзвоном  кришталевим!
Я  націю  свою,  поки  німу,
Благаю  відрізнять  зерно  від  плевел.

От  десь  би  за  поганьблене  ім’я
Нахаба  б  на  дуель  отримав  виклик.
А  нам  спідруч  обпльованим  стоять…
Чи  за  століття  поневолень  звикли?

Чи  скоро  тут  тріумфувать  добру,
Коли  градоначальничок  пихатий
Державну  мову  утоптав  у  бруд
І  кинув,  як  масол,  електорату?

Я  голову  за  дружбу  покладу
І  щиро  всіх  запрошую  до  хати,
Але  чому  чиню  комусь  біду
Коли  себе  стараюсь  поважати?

Стинаються  надії  і  права
І  краплені  всуціль  пакети  лоцій…
А  зелень  все  ж  підважує  асфальт,
Аби  напитись  до  знемоги  сонця!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664633
дата надходження 08.05.2016
дата закладки 08.05.2016


Світлана Моренець

ХРАМ ГРОБУ ГОСПОДНЬОГО (ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВОГО) . Закінчення

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663057#commlist1

Голгофа...Гору  тут  ви  не  побачите,  вона  ніби  огорнута  храмом,  схована  в  ньому.
Йдемо  до  місця  розп'яття.  Нині  тут  знаходиться  православний  притвір,  в  глибині  його  –  розп'яття,  перед  яким  стоїть  невеликий  відкритий  престол  з  закритою  задньою  стінкою.  Під  престолом  –  срібний  диск  з  отвором.  Так  позначили  місце,  де  був  вкопаний  хрест  з  розіп'ятим  Ісусом.
Смерть  на  хресті  –  це  XII  зупинка,  остання  в  земному  житті  Ісуса  Христа.
Неважко  уявити,  з  якими  почуттями  і  думками  стояли  ми  біля  цього  місця.  
Я  не  берусь  їх  описувати...  Нема  таких  слів...
Трішечки  оговтавшись,  стаємо  на  коліна,  щоб  доторкнутись  до  срібного  диска.  Хрестимось,  молимось  і  прикладаємо  руку.  А  в  центрі  диска  –  отвір.  Не  знаючи,  що  робимо,  цікавість  заставляє  засунути  туди  руку.  Як  потім  нам  пояснили,  це  ми  доторкнулися  до  вершини  Ґолґофи.
Ліворуч  і  праворуч  на  підлозі  побачили  чорні  диски  –  відмітка,  де  стояли  хрести  із  закатованими  злочинцями.
Ставимо  свічі,  роздивляємось  ікони  та  панно,  фотографуємо  (дозволено).
З  мокрими  очима    спускаємось  вниз,  щоб  іти  в  печеру  Гроба  Господнього.
Ротонда  з  великим  куполом.  Саме  сюди  збираються  люди  і  ми  бачимо  її,  коли  транслюють  сходження  Благодатного  Вогню.
В  ротонді  розташована  Кувуклія  (Анастасіс,  що  означає  Воскресіння).  Невелика  мармурова  споруда  над  печерою  Гроба  Господнього.  Перед  Кугуклею  у  кам'яній  вазі  знаходиться  кам'яна  півсфера,  що  символізує  центр  землі  (її  пуп).  І  хоч  настрій  –  важкий,  але  ж  як  не  торкнутися  пупа  землі?!  Кожен  робить  це  залюбки.
Кувуклія  має  2  притвори.  Перший  –  притвор  Ангела.  Адже  Ангел  відсунув  камінь,  що  закривав  вхід  до  Гробу  Господнього.  Частина  цього  священного  каменя  знаходиться  посеред  каплиці  і  служить  престолом  під  час  літургій  на  Гробі  Господнім.  В  цій  каплиці  знаходяться  і  відкидні  віконця  для  передачі  Благодатного  Вогню  у  Велику  Суботу.
Мармуровий  портал  відділяє  каплицю  Янгола  від  Гробу.  Ліворуч  входу  зображені  жони-мироносиці,  праворуч  –  архангел  Гавриїл  з  простертими  руками,  а  вгорі  –  напис  грецькою:  "Чого  шукаєте  живого  серед  мертвих?  Його  нема  тут.  Він  воскрес".
Портал  такий  низький,  що  зайти  можна,  лише  схилившись  у  низькому  поклоні.  Впускають  не  більше  двох.  За  порядком  стежить  монах.
Малесеньке  приміщення,  половину  якого  займає  кам'яне  ложе.  Тут  поклали  Ісуса,  загорнутого  в  плащаницю...  Тут  Він  лежав,  тут  –  воскрес.  Мурашки  –  по  всьому  тілу,  аж  боляче...
Кам'яне  ложе  також  покрите  мармуровою  плитою,  боголюбні  паломники  різними  способами  відламували  шматочки  "на  пам'ять".
Під  час  літургій,  ложе  Христа  служить  жертовником.  Зараз  на  ньому  стоять  вази  з  ліліями.  На  мармуровій  полиці  над  ложем  –  3  ікони  воскресіння.
Стоїмо  мовчки,  навіть  подихи  завмерли.  Молимося,  дякуємо  Господу  за  Його    подвиг,  просимо  прощення  за  себе,  рідних...  за  весь  рід  людський.
Низько  вклоняємося  і  виходимо  з  Кугуклі.
Кілька  хвилин  приходимо  до  тями,  струшуємо  оціпеніння,  вертаємося  через  тунель,  довжиною  в  2000  тисячі  років...
Біля  Кугуклії  купуємо  свічі,  точніше,  пучки  тоненьких  свічок  білого  та  коричневого  кольору,  їх  по  33  в  кожному  пучку  (вік  Ісуса).  Щоб  освятити  їх,  досить  обпалити  Священним  Вогнем,  що  горить  в  каганці.
Потім  ідемо  до  плити  Помазання,  розкладаємо  свої  хрестики  та  іконки  для  освячення...
Мрія  збулася  –  ми  попали  до  святих  місць  на  прощу.  Мабуть  на  мені  був  центнер  гріхів,  бо  відчуваю  таке  полегшення...  аж  до  спустошення...
Так  часто  буває,  коли  мрія  здійсниться.
Чи  колись  попаду  ще  сюди?  Дуже  хотілося  б,  але...  навряд.
Підсвідомо  кладу  долоні  на  груди,  ніби,  щоб  втримати  пережите  в  серці.
Спасибі  Тобі,  Господи,  за  цей  безцінний  дар!

30.04.2016  р.

Дорогі  мої  одноклубники!  Всі  ці  описи  –  це  мій  маленький  дарунок  Вам  до  свята  Воскресіння  Божого.  Я  дала  Слово  Богу,  що  поділюся  баченим  з  людьми.  Господи,  я  виконала  обіцянку.
Зі  святом!  Хай  хранить  Господь  всіх  вас  і  Україну!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663090
дата надходження 30.04.2016
дата закладки 30.04.2016


Любов Ігнатова

Чорний біль

І  упала  зоря  Полин  
Чорним  болем  на  наші  долі...  
І  міста  неживі,  схололі,  
Не  турбує  вже  часоплин...  

У  квітневий  гопак  садів  
Увірвався  уламок  Сонця,  
І  зростив  "дуже  мирний"    стронцій  
Найпекельніший  із  грибів...  

І  весняна  гірчить  ваніль  -  
Бо  не  скоро  ще  в  Лету  кане  
Ця  на  тілі  планети  рана  
І  цей  чорний  пекучий  біль...  



http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662338

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662428
дата надходження 27.04.2016
дата закладки 27.04.2016


НАДЕЖДА М.

Сльоза - не сіль…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=OPbRyTpyqco        

[/youtube]

Маленькі  дві  тепленькі  горошинки,
Дві  крапельки  скотились  по  лиці.
І  впали  на  траву,  як  дві  росинки,
Ковзнувши,  обережно  по  руці,    

Засяяли  на  травах  діамантом..  
Здалося  -  то  попадали  зірки.  
Трава  сіяла  гречно  аксельбантом  -  
То  жінки  сльози  скоїли  тремкі.

А    поряд  розпустились    ніжні  квіти,
Притихли  в  здивуванні  і  вітри.
Жіночі  сльози  можуть  навіть  гріти,
Але  не  ті,  що  ллються  від  жури.

Усмішка  вперемішку  зі  сльозами.
Можливо,  це  слабинка  всіх  жінок.
Зігрійте  нас    красивими  словами,
До  радості  зробіть  ви  першим  крок...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662193
дата надходження 26.04.2016
дата закладки 26.04.2016


Любов Ігнатова

Доторкнутися до тебе

До  тебе  доторкнутися  не  смію...  
Банальне  "здрастуй"    на  просте    "привіт"...  
І  заганяю  в  клітку  птахомрію,  
І  замикаю  знов  свій  власний  світ...  

До  тебе  доторкнутись  -    як  до  неба  -  
Напевно,  тільки  обраним  дано...  
Я  бачу  сни  про  крила  і  про  тебе,  
Спиваючи  бажання,  як  вино...  

До  тебе  доторкнутися  не  смію...  
Очима  обіймаю  -    от  і  все...  
Мою  слабку  розтоптану  надію  
Північний  вітер  в  зиму  віднесе...  

До  тебе  доторкнутися  б  губами...  
Щоб  поцілунок  -  довжиною  в  сон...  
Щоб  знов  і  знов  здаватись  вечорами  
У  твій  солодкий  ніжності  полон...  

До  тебе  доторкнутися  так  хочу...  
Та  знову    "здрастуй"    на  просте  "привіт"...  
І  тільки  мрія  крильцями  тріпоче  
У  клітці,    де  зачинено  мій  світ...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661990
дата надходження 25.04.2016
дата закладки 25.04.2016


Дід Миколай

Сонечка - Весна

Вишиванку  одягла,  
Внучка  Соня  вранці.
Й  полетіла,  як  бджола,
Личко  у  рум’янці.

Закрутилася  в  танок,
Сяйвом  мерехтіла.
Через    кладочку  в  гайок,
Веснянок  будила.

Пісня  навстіж  голосна,
По  стежині    бігла.
То  проснулася  весна,
У  гаю  розцвіла.

І  метелики  й  джмелі,
Радо  зустрічали.
З  днем  народження  її,
Всі  довкруж  вітали.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659655
дата надходження 15.04.2016
дата закладки 15.04.2016


Ліна Ланська

І ЩО ТОЙ ДОЩ

І  що  той  дощ,  коли  горить  камін?
І  що  та  спека  десь  там  у  Сахарі,
Коли  ти  поряд  і  мугиче  Сплін,
А  твоя  кішка  зветься  Мата  Харі?

Той  жарт  колись  наміцно  приліпивсь.
Сміялись  ми  до  сліз  і  до  півночі,
І  вітер  за  вікном  до  сказу  зливсь,
А  ти  дививсь  подовгу  в  мої  очі.

І  що  той  сон,  коли  в  душі  весна
Забула  всі  усміхнені  світанки?
І  кава  о  четвертій  запашна,
І  на  вустах  щемлять  маленькі  ранки.
12.04.2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659076
дата надходження 12.04.2016
дата закладки 12.04.2016


Оксана Р.-Г.

Отям мене!

Спини  мене,  отямся  і  отям,
Така  любов  буває  раз  в  ніколи...
               Ліна  Костенко

Отям  мене,  отям  мене  хоч  ти,
Бо  заблукало  серце  в  півдорозі,
Де  тліють  ще  минулого  мости!..
Прошу,  отям,  вже  гину  у  знемозі!

Зроби  хоч  крок,  один-одненький  крок,
Моя  душа  затерпла  у  чеканні!..
Не  хочу  з  неба  зірваних  зірок  -
Лише  світи  промінчиком  останнім!

Не  муч  мене,  бо  сил  уже  нема,
Ослабли  за  піввіку  душекрила;
Якось  залижу  рани  ці  сама...
А  ти  зціли  молитвою  вітрила!

Отям  мене,  хоч  згадкою  отям,
Одним  словечком,  мовленим  недбало,  -
Воскресну  з  болю  віршиком-дитям,
Щоби  обох...  від  муки  врятувало!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657693
дата надходження 06.04.2016
дата закладки 06.04.2016


Любов Ігнатова

Квітень

Достигає  у  пролісках  квітень,  
Нетерплячку  сховавши  в  бруньках,  
В  насінинах  майбутнього  літа  
Почина  нуртувати  життя.  

Пшениці  виграють  росянисто,  
І  ясніють  калюжниць  зірки,  
І  бджолине  збира  товариство  
Аромати  весни  в  стільники.  

Вже  бузьки  розхапали  білети  -  
Анонсовано  жаб'ячий  хор,
Пише  вітер  у  вербах  памфлети,  
І  дощі  перейшли  в  до-мажор.  

Журавлями  видзвонює  небо,  
Розливаючи  щедро  блакить...  
І  душа  відчуває  потребу  
Хоч  у  мріях  до  сонця  злетіть...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657148
дата надходження 04.04.2016
дата закладки 05.04.2016


Сокольник

Містична зустріч ( 16+ )

Містична  зустріч

...В  темній  залі  ізнов
Ми  удвох.  
Ти  мій  спомин  ожилий.
І  розбурхана  кров,
Мов  відгомін,
Буяє  у  жилах.

Часу  плин,  часу  плин
Із  годинника  
Стрілок  спливає.
Ми  один  на  один.
Неймовірно...  
Бо  так  не  буває...

Прохолодна  пітьма...
Поцілунку  
Вологого  відчай...
Все  знайомо.  Дарма
Ти  своє
Прикриваєш  обличчя.

На  волосся  бурштин
Діадемою  
Світла  стікає...
Відбулося.  І  ти
ТУ,  ЯКОЇ  НЕМАЄ,
Впускаєш.

Лона  пряний  шербет...*
Терпкий  запах
Знайомого  тіла...
Ти  сьогодні  в  себе
ТУ,  ЯКОЇ  НЕМАЄ,
Впустила.

Крик  совиний  луна...
Образ  ІНШОЇ
В  мороці  згинув...
Чи  це-  ТИ?  Чи-  ВОНА?
Хто  ти  зараз,
Людинобогине?

Зустріч,  наче  полин,
Знов  абсентові
Марення  збудить,
Що  НІЗВІДКИ  прийшли,
Що  повернуться
Скоро  ВНІКУДИ...

Прохолода  пітьми,
Що  життя
Випива  наостанок...
Схлип  прощання  німий...
Зачекай!..
...Та  зоріє  світанок...

*шербет-  стародавній  східний  напій


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2016
Свидетельство  о  публикации  №116040400581  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657040
дата надходження 04.04.2016
дата закладки 04.04.2016


гостя

Однак…



І,  власне,  
Ти  міг  би  цю  дівчинку  все  ж  полюбити…
Таку  непостійну…  таку  золотаву…  однак…
Вона  забувала  відвідати  виставку  квітів…
Проте  потрапляла
     на  форум  бродячих  собак…

У  міру  нестерпна,
Не  краща  за  інших  й  не  гірша…
Кренделик  до  столу…  чар-зілля  у  неї  в  меню…
Її  домові  вже  писали  щось  схоже  на  вірші…
Ти  завжди  позичити
     можеш  у  неї  вогню…

Сьогодні  у  борг…  
Тільки  завтра  із  нею  ви  квити…
Сум  синій…  сум  білий…  її  кораблі  -  по  морях…
І  ти,  безперечно,  зумів  би  таку  полюбити,
Якби  ж  не  лишала  ключі
     від  квартири  в  дверях…

Оту,  що  складала  
Примар  на  гладенькі  полиці…
Читала  їм  кодекси  вдячності…  і,  зазвичай,
Писала  свої  мемуари  пухнастої  киці…
І  сутінки  лила  
   в  духмяний  мелісовий  чай…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656549
дата надходження 02.04.2016
дата закладки 03.04.2016


Микола Шевченко

А нам би день (пісня)

Слова,  музика,  запис,  виконання  -  Микола  Шевченко

     А  нам  би  день

...Усе  в  нас  так  погано  -  погано  в  нас  усе.
Про  це  можна  писати  романи  і  есе.
Щодня  ми  ниєм,  скаржимось,  буває  плачемо.
Та  смаленого  вовка,  як  казала  моя  бабця,  все-одно
ми  ще  не  бачимо.
Ми  нація  свобідна  і  європейські  ми.
А  що  країна  бідна  -  не  винуваті  ми!
Бо  не  підмажеш  -  не  поїдеш,  з  дитсадка  ми  знаємо.
Розбещуємо  владу,  а  якщо  самі  дорвемся,
нижчих  себе  зневажаємо.
Приспів:
А  нам  би  день  іще  один  прожити.
За  день  оцей  встигаємо  таке  вчинити!
За  що  в  КНДР  нас  двадцять  раз  би  розстріляли.
В  Японії  сім  раз  з  роботи  б  виганяли.
А  в  Пакистані  відсікли  б  усі  кінцівки.
В  Ізраїлі  б  поклали  писком  на  долівку.
І  це  лише  на  грішній  цій  планеті,
не  кажучи  про  сині  небеса...
   2
То  ж  все  у  нас  нічого  -  нічого  в  нас  усе.
Не  топить,  слава  Богу  і  майже  не  трясе.
А  справи  треба  до  кінця  завжди  доводити.
Нам  кажуть  іноземці  -  що  ж  ви,  наче  коні,  табуном,
по  колу  ходите?
І  хто  вас  прив`язав  і  хто  вас  осідлав?
Попону  хто  поклав?  Хто  робить  вам  анклав?
Борітеся  -  поборете!  Це  з  дитсадка  ми  знаємо.
А  вам  -  аби  офшорити,  а  ми  й  собі  помалу,
тишком-нишком  "хатоскраємо"...
Приспів:
А  нам  би  ще  прожити  один  день,
а  нам  би  заспівати  ще  пісень.
Та  щоб  в  КНДР  ракети  не  злітали.
В  Японії  авто  усі  екологічні  стали.
А  в  Пакистані  не  рубали  щоб  кінцівку.
В  Ізраїлі  б  не  клали  писком  на  долівку.
І  це  лише  на  грішній  цій  планеті,
не  кажучи  про  сині  небеса.
А  нам  би  ще  прожити  один  день,
а  нам  би  заспівати  ще  пісень.
І  їсти  на  чотири  пальці  сало.
Щоб  воріженьки,  як  роса  пропали!
На  ряженці  була  на  палець  плівка.
І  зранку  не  боліла  щоб  голівка.
І  щоб  була  планета  -  Україна,
І  посміхались  сині  небеса!..

31  березня  2016р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655974
дата надходження 31.03.2016
дата закладки 31.03.2016


Лі Чень Дао

Зруйноване місто

                           «У  всьому  до  кінця  -  природа.
                               Наслідуючи  її  знаходять  розуміння.»
                                                                                                 (Чжуан  Цзи)

Серед  руїн
Блукав  колись  вчитель  Чжуан  Чжоу
Серед  каменів  і  серед  розбитих  мурів,
Серед  залишків  житла  людського
І  серед  закинутих  храмів
Повитих  диким  хмелем
Серед  міста  -  колись  гордого  й  пишного
А  нині  війною  понищеного,
Де  нині  живуть  тільки  сови,
Щурі  і  змії,  кажани  й  лисиці,
І  натрапивши  на  деревію  квітку  
Таку  гірку  і  терпку
Аромат  цієї  квітки  відчувши  
Таке  от  промовив:
«Справжня  людина  давнини
Не  відала  ні  до  життя  любові,
Ні  страху  смерті.  
Заходячи  в  життя  -  не  раділа,
Йдучи  з  життя  -  не  опиралася,
Байдуже  приходила,
І  байдуже  верталася  -  і  тільки.
Не  забувала  проте,
Що  було  для  неї  початком,
Не  прагнула  до  того,
Що  слугувало  їй  кінцем.
Отримуючи  щось  -  раділа,
Повертаючи  щось  -  забувала.
Се  називається  не  сприяти
Розумом  Шляху,
Не  сприяти  природі  штучним.
Таку  людину  і  називають
Справжньою  людиною.»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654815
дата надходження 26.03.2016
дата закладки 26.03.2016


Світлана Моренець

ПОЕТАМ

Кудись  летять,  спішать,  несуть,
мов  коні  нестриножені,
з  хаосу  вихопивши  суть,
думки  твої  стривожені.

Від  них  хміліє  голова...
Потічками  незримими
в  рядки  вливаються  слова,
заквітчуючись  римами.

Один  у  лабіринти  йде,
в  злоби  тенета,  ницості,
а  хтось  до  сяйва  сонць  веде
по  Аріадни  ниточці,

торкнувшись  емоційних  струн,
візьме  в  полон  ліричності,
занурить  у  магічність  рун,
в  глибинну  мудрість  вічності.

В  одних  вірші,  мов  каламуть,  
тож  доля  в  них  –  печальная,
а  хтось  освітить  людям  путь
кометою  осяйною...

Поете!  Легкості  не  жди,
коли  нещастя  –  річкою,
але  будь  світочем  завжди.
Будь  променем!  Будь  свічкою!

25.03.2016р.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654469
дата надходження 25.03.2016
дата закладки 25.03.2016


посполитий

ПРИЙДЕ НАШ ЧАС

Прийде  наш  час…    Одягнем  балаклави,
Б’ючи  на  друззя  шиби  вітражів,
Вогненним  вітром  загудуть  заграви,
Криваво  блиснуть  бойові  ножі.
Без  крихт  жалю,  без  докорів  сумління,
Бо    не  жалів  би  й  нас  ніхто  й  ніде…
Ні!  Я  не  плачу  вже  по  Україні,
Її  нема…  Лиш  марення  бліде.

Все  продане  й  пропите  разом  з  нами,
Наситивсь  видивом  і  хлібом  плебс,
Летить  з  горлянок  з  клоччям  піни  «Ave!!!»
Христос  помер…  Калігула  воскрес…
Стікає  кров,  ледь  диха  гладіатор,
Такий  же  раб  стромляє  в  нього  меч,
Ликує  плебс,  ликує  імператор…
Та  все  колись  зжере  кривавий  смерч!

Лиш  кров  очистить,  змиє  скверну  рабства.
Ворожа  кров,  ворожа  та  своя,
Кров  ницих  імператорів  та  пастви,
Густа  червоно-чорна  течія.
Нас  неречете  вбивцями  й  катами
Чи  дикунами  з  варварських  століть.
Нехай  і  так…  Ви  ж  –  помрете  рабами,
Патриціїв  задовольнивши  хіть…
Прийде  наш  час…    Одягнем  балаклави,
Б’ючи  на  друззя  шиби  вітражів,
Вогненним  вітром  загудуть  заграви,
Криваво  блиснуть  бойові  ножі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651923
дата надходження 16.03.2016
дата закладки 16.03.2016


Олекса Удайко

ЛЮБОВ, НАСТОЯНА НА ЧАСІ

       [i]  Воїнам  АТО      п  р  и  с  п  я  ч  у  є  т  ь  с  я    
                   [youtube]https://youtu.be/rlhpi-WllkQ[/youtube]    
[b][color="#950ec2"]Любов,  настояна  на  часі,  –  
Терпіння  чин,  кришталь  розлук.
Любов,  настояна  на  часі,  –  
Їд  невгамовності    розпук…

Любов,  настояна  на  часі,  
Працює  ввік  –  рілля  чи  брук!  
У    переважній  своїй  масі
Живе  –  допоки  серця  стук!    

Та  як  негода  обсіч  гряне,
І  дім  –  трапляється  –  в  огні,
Така  любов  –  яса  багряна  –
Постане  воєм  у  борні…

Така  любов    не  вміє  ждати,
Коли  в  негоді  рідний  край,  –
На  прю  ідуть  її  солдати.
Вона  звелить:  перемагай!

В  такій  любові  навіть  вмерти
Буває,  віриться,  не  жаль  –
Не  та  печаль,  не  тії  жертви
Злітають  жалем  в  чорну  шаль!..
                                     
...Любов,  настояна  на  часі!
Щоб  неймовірності  творить,
Наречено  їй  бути  в  часі  –
Тоді  мине  і  смертна  мить…[/color][/b]

09.03.2016
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650146
дата надходження 09.03.2016
дата закладки 09.03.2016


Серго Сокольник

ШЕВЧЕНКО І Я. Маленька сюрреалістична поема

Поема  перемогла  на  конкурсі  “І  мене  в  сім”ї  великій...”  Спілки  літераторів  Славутич,  перше  місце,  березень  2016  р.

Тюльпани  Афгану...  Мов  кров...  Дивина...
Весна  в  чужім  краї...  Я  хворий...  Весна...  
Торкаючи  ранню  свою  сивину
Я  марю  в  пітьмі  хворобливого  сну...  
.........................................................
Ось  книжка,  що  мов  дорогий  експонат...
Не  наша  країна...  Не  наша  війна...
Її  в  госпітальній  книгарні  узяв-
Шевченків  "Кобзар"...  Цілий  день  я  читав...
Схилився  над  постіллю  хтось  уночі...
Невже  санітар...  Ні...  хтось  інший...  Мовчить...
...Посвячених  маса,    як  гинув  Амін...
І...  голос  Тараса  я  чую  в  пітьмі-
-  Що  брате  солдате?  Нелегко  тобі?
Народ,  що  затятий  в  своїй  боротьбі
За  землю,  за  волю,  за  віру  свою,
Довіку  ніхто  не  здолає  в  бою.
Невільні  Імперії  Воїни  Ночі...
Ми  в  інші  часи  помандруємо,    хочеш?
Дай,  руку,  солдате!  Ми  підемо  нині
Туди,  де  димиться  земля  України,
Де  буде  Імперії  "Чорний  квадрат"
Також  зазіхати  на  ласий  цей  шмат,
Як-  ось  зазіхає...  Як-  он  зазіхав...
Як  ти,  у  казахських  степах  я  страждав,
І  думка  єдина...  І  мара  єдина...
Чи  знову  побачу  тебе,  Україно?
Нещасна  Вкраїна...  Загони  рабів
Вже  скільки  раз    нищили    волю  тобі...
І  зовнішні  чари...  І  внутрішні  чвари...
-То  сядемо  й  чаю  міцного  заварим,
І  будем  зі  смутком  співати  сумні
Ми  ще  Коліївщини  давні  пісні,
І  в  серці  твоїм  обірветься  струна...
Сльозою  проллється  вже  котра  весна,
Бо  десь  покриває  туман  а  чи  дим
Священного  краю  покинутий  Дім...
Бо  десь-таки  знову  приховану  Волю
Лукавий  Микола  пускає  по  колу...
-Бо  досі  немає  вас  там,  Гайдамаки,
Де  любу  Вітчизну  терзають  собаки...
Отямся  з  відчАю!  Бо-  БУДЕМО  ЖИТЬ!
Дай  чаю!  Та  руки  мені  розв"яжи,
Що  зв"язані  в  мене  з  одвічних  часів,
Бо  дуже  ненависть  шалена  до  псів,
Що  тільки  жирують,  і  крАдуть,  і  п"ють,
І  землю,  що  РАЄМ  я  звав,  продають...
Шо?  Зв"язані  руки  у  тебе  й  у  мене?
Цей  шал...  Шаленіти...  Шаленство...  Шалене...
Шиплю...  Чи  то  дихання  в  мене  звело?..
Тарасе!  Можливо  тебе  й  не  було
Отут,  біля  мене,  в  останній  мій  час...
Та  жити  шалено  жадаю,  Тарас!..
Бо  я  повернусь  із  печального  краю
Додому.  До  неньки-  Вкраїни.  До  Раю!
Щоб  Дім  цей  потрохи  хоч  Раєм  ставав...
........................................................
...Я  вижив.  Бо  я  тобі  клятву  давав.

29.  02.  2016.  Ніч...


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2016
Свидетельство  о  публикации  №116030809783  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650013
дата надходження 08.03.2016
дата закладки 09.03.2016


Наталя Данилюк

Дорогу весні!

Дні  ще  такі  безколірні,  сонливо-пісні,
Грається  сонцем-клубком  перламутрова  хмарка.
Люди,  агов!  Розступіться  –  дорогу  весні!
Ґрунт  видихає  вологу,  немов  кавоварка.

Як  вона  йде  –  невагома,  грайлива,  легка!
Промінь  заплутався  в  кучерях,  мов  павутинка…
Вже  набубнявіли  свіжі  бруньки  на  гілках,
Тріскає  пріла  земля,  ніби  хлібна  скоринка.

Гуркіт  машин  і  пронизливий  посвист  коліс,
На  тротуарах  –  картата  мозаїка  люду…
Перегортаю  сторінку  –  й  розпатланий  ліс
Враз  постає,  таємничий,  як  магія  вуду.

Дихає  вогкістю,  мохом  сирим,  ялівцем,
Доторки  рідні  його  і  лоскочуть,  і  колють.
Со́сни,  агов!  Розступіться!  Не  лізьте  в  лице,
Дайте  надихатись  вітру  весняного  вволю.

Дайте  на  мить  відростити  мереживо  крил,
Вищим  за  небо  буває  хіба  лише  мрія!..
Березень  хлюпнув  згори  бірюзових  чорнил…
Це  не  волога,  це  надлишок  солі  на  віях.

Перегортаю  сторінку  –  і  я  край  вікна,
Так  по-домашньому  гріє  обіймами  хата…
Часе,  агов!  Зупинися,  це  знову  весна  –
Перша  комусь…  А  мені  –  за  рахунком  яка  там?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649560
дата надходження 07.03.2016
дата закладки 07.03.2016


НАДЕЖДА М.

Якщо колись відчую: полюбила…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fRaIQK__UXE

[/youtube]

І  сонце  сходило  в  безодні…
Ти  не  прийшла  в  вечірній  час.


Олександр  Олесь

----------------------------------------------

Якщо  колись  відчую:  полюбила,
Спахне  на  небі  знов  ясна    зоря.
Зроблю,  щоби    не    тліла,  а  горіла.
Проміння,  щоб  ясніші  янтаря.

І  душу  ніжним  вогником,  щоб  гріла.
Щоб  не  пустий  душі    був  оцей  зліт.
Ясніше  всіх    на  небі,  щоб  зоріла.
Як  квітка  весняна,  як  первоцвіт.

Від  погляду  мурашки,  щоб  по  тілу.
І  знову  захотілося  так  жить.
І  цю  любов,  нехай  вже  запізнілу...
Я  зможу  дорожити  кожну  мить.

Повірю  в  того,  хто  в  моєму  серці,
Відчувши,    дотик  рідної  душі.
І  разом  ми  підемо  по  веселці,  
Що  теплі  дарували  нам  дощі...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649370
дата надходження 06.03.2016
дата закладки 06.03.2016


гостя

Сі… до… ре…

   
 
                               (…лише  одна  октава  
                                       і  трохи  вище)

А  ти  мені  –      
Аж  до  рамен  вода…
По  плечі  –  біль…  чи  по  коліна  море…
Кипить  в  долонях,  плавиться  слюда…
Тече  слюда…
   Палає  скрипка…  до…ре…

Мі…фа…  
Й  усі  забудем  імена
Із  тих  часів,  в  яких  іще  Ассоль  я…
Де  ми  –  одна  напружена  струна
До  точки  неповернення…  
   фа…  соль…  ля…

Сі…  до…
Й  проллється  чаша  через  край…
У  першу  повню  нас  поглинуть  гори…
Як  вмієш  грати,  до  схід  сонця  -  грай!
Мольфарська  скрипко…
     плачеш?!...  плач!!!...  сі…  до…ре…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648727
дата надходження 03.03.2016
дата закладки 04.03.2016


OlgaSydoruk

Я закохався ще тоді…

Дякую  за  натхнення
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647848

Я  закохався  ще  тоді,
Коли  почув,але  не  бачив...
Зустрілись  вперше  -  уві  сні...
Кому  мені  за  це  віддячить?..
Не  маю  спокою  без  слів...
Чатую  обрій,щоб  високий...
Цілую  вітер  з  твоїх  вій...
Твій  подих  теж  такий  глибокий...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648146
дата надходження 01.03.2016
дата закладки 01.03.2016


OlgaSydoruk

Я тебя знаю…

У  родника  чувства(на  берегу  "нежность")
Только  с  утра  -  грустно,только  с  утра  -  снежность...
Ты  приходи  в  полночь  и  прихвати  свечи...
Я  в  тебя  верю...Ты  -  не  шальной  ветер...
Я  для  тебя  в  алый  ложе  принаряжаю...
А  на  графите(чёрном)белое  открываю...
Я  тебя  знаю...
Я  тебя  вижу...
Я  тебя  чувствую...
Нет  тебя  ближе...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647333
дата надходження 27.02.2016
дата закладки 27.02.2016


Шон Маклех

Довершено: Місто Повітря

                           «У  дітей  розплющені  очі,
                               Бо  за  вікном  покірно
                               Обростає  птахами  дерево.»
                                                               (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Місто,  в  яке  прилітають,  
А  не  приїжджають,
Місто,  в  якому  будинки  прозорі,    
Бруківка  прозора  і  навіть  лікарні,
Ратуша  і  буцегарні  -  все  прозоре,
Бо  зроблене  все  з  повітря,
Воно  там  -  у  висоті  недосяжній,
Я  прилітаю  туди  на  повітряній  кулі
І  на  різнокольоровому  дирижаблі
(Жаблі,  дриглі,  чаплі),
Я  будую  собі  будинок
Серед  його  прозорих  вулиць,
Навіть  не  будинок,  а  замок,
Запрошую  в  нього  гостей-птахів,
Пригощаю  друзів  вином-сонцем,
І  прошу  всіх  крилатих:  «Не  падайте!
Не  треба  туди  -  вниз,  додолу,
Не  треба  важкості  і  себе  відчувати
Гирями  і  брилами,  оливними  кулями,
Не  треба  -  летимо  вгору,
Ми  всі  легші  повітря,
З  якого  тут  муруємо  місто,
Допасовуємо  повітряну  цеглу,
Накриваємо  повітряним  дахом,
Щоб  завжди  у  наших  оселях
Панувало  лише  світло  -  
Яблука-сонця  чи  місяця-п’єро,
Бо  так  воно  влаштовано  -  
У  мріях...  І  снах...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645744
дата надходження 21.02.2016
дата закладки 21.02.2016


COLONEL

Жінка - це все

Жінка  –  як  жінка,  жінка  –  як  мати,  
Жінка  -  як  символ  кохання  й  сім’ї.
Жінка  надійна  як  крицеві  лати
Жінка  не  трісне,  як  лід  навесні.

Жінка,  відомо,  коня  враз  зупинить,  
Жінка  в  палаючу  хату  ввійде.
Жінка  пригорнеться,  жінка  прилине  –  
В  серці  мужчини  слабинку  знайде.

Жінка  –  як  сонце  всміхається  зрання,  
Жінка  –  як  зіронька  десь  поміж  хмар.  
Жінка  –  це  часом  важке  покарання,  
Але  частіше  –  омріяний  дар.

Жінка  мужчину  завжди  полонила,
Хоч  діставалось  їй  часто  в  борні.
Жінка  –  титан,  бо  якщо  полюбила,
Ладна  горіти  за  це  у  вогні.

Жінку  кохали,  жінку  і  били.
Так  відбувалося  знову  і  знов.
Жінка  завжди  віднаходила  сили,  
Щоб  не  погасла  на  світі  любов.

Так  повелося,  й  до  того  ми  звикли  –
Жінка  свій  тягар  терпляче  несе.
Жінка  –  це  мрії,  що  ніколи  не  згинуть.
Жінка  –  це  все!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645769
дата надходження 21.02.2016
дата закладки 21.02.2016


Оксана Р.-Г.

Захиснику України

[b]Музика  та  виконання  Андрія  Андрущенка[/b]

Дорогий  солдатику!  Патріоте!  Друже!
Ми  Тобі,  ріднесенький,  дякуємо  дуже
За  незламну  стійкість,  мужність  і  відвагу,
За  несхитну  віру  і  тверду  присягу!
Ти  відважний  воїн,  Ти  Герой  народу,
Борешся  за  спокій,  гідність  і  свободу!
Ти  стоїш  за  правду,  за  Вкраїну-неньку,
За  дітей,  за  внуків,  за  матір  стареньку…
Знаю:  було  важко,  але  Ти  тримався,
Із  боїв  кривавих  знову  піднімався!..
Вірю:  переможеш,  бо  Господь  з  Тобою,
Він  благословляє  правдою  святою!
Слово  Кобзареве  хай  Твій  дух  гартує!
«Борітеся  –  поборете..!»  -  серденько  карбує!
Хай  почує  москалота  наші  думи-«квіти»:
«Чия  правда,  чия  кривда  і  чиї  ми  діти»!
Вже  недовго,  рідний,  скоро  перемога!
Чуєш?  Пахне  рутою-м'ятою  дорога…
Кличе  хлібом-сіллю,  манить  рідна  хата…
Вигляда  синочка  посивіла  мати…
Повертайся  швидше!  Повертайсь,  солдате!
Всі  Тебе  чекають,  Сину,  Батьку,  Брате!
Моляться  за  Тебе  українські  діти,
Щоб  могли  співати,  вчитися,  радіти!..
О  Всевишній  Отче  і  Пречиста  Мати,
Хай  живими  вернуться  всі  наші  солдати!
Щоб  Вкраїна-мати  знову  вільна  стала,
У  добрі,  здоров'ї  й  щасті  процвітала!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641470
дата надходження 05.02.2016
дата закладки 05.02.2016


Оксана Р.-Г.

Чи сльози висохнуть колись?

Така  гірка  твоя  сльоза,
Така  крихка  твоя  надія...
І  віра  слабшає-марніє  -
Бринить  сльозою  в  небеса.

Але  порепана  душа
Ще  прагне  крихточку  любові!
І  хай  шляхи  полин-тернові,
І  серденько,  немов  пташа,

Тріпоче-б'ється!..  Та  на  мить
Надія  віру  воскресила,
А  віра  ця  -  велика  сила!
І  вже  сльоза  не  так  гірчить...

Чи  сльози  висохнуть  колись?..
Просякло  й  небо  кров'ю-болем...
О,  де  ж  ти,  де,  зрадлива  доле?  -
До  хати  рідної  вернись!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641115
дата надходження 04.02.2016
дата закладки 04.02.2016


Наталя Данилюк

Буде весна

[img]http://41.media.tumblr.com/186cb41d0587c81ba602e08bf82ba1de/tumblr_my0tqib4Z41qhoqwfo1_500.jpg[/img]

Ця  лютнева  зима  –  не  зима,  а  суцільна  проталина…
Сніг  по    клаптику  вовни  за  ніч  розтягнули  вітри
І  хрумкій  білизні  досхочу  порадіти  не  дали  нам…
Позіхаючи,  равликом  сонце  повзе  догори.  

Отже,  буде  весна  –  життєдайна,  п’янка,  неприборкана,
Пробіжиться  босоніж  під  кашель  рипучих  воріт!
І  на  місці  весняного  сліду  заграє  пацьорками
Білозуба  усмішка  землі  –  молодий  первоцвіт!

Враз  кожнісінька  жилка,  пульсуючи,  соком  наповниться…
І  коли,  поцілована  в  тім’я  світилом  рудим,
Ти  почнеш  зеленіти  життям,  як  біблійна  смоко́вниця,
Виноградар  твій  ревний  зрадіє,  бо  ж  будуть  плоди.

На  пошерхлі  долоні  заплачеш  ранковими  росами
І  промовиш:  “Я  знову  прийшла…  Тож  візьми  ці  дари”.
Так,  як  юна  весна,  цілуватимеш  п’ятами  босими
Пружно  випнуті  жили,  що  б’ють  з-під  земної  кори.

І,  схилившись  йому  на  плече  обважнілими  вітами,
Прошепочеш:  “Прости,  що  я  плоду  не  дала  торік…”.
І  весна  поміж  вами  бджолино-квітково  бринітиме,
І  дощем  благодатним  окропить  недовгий  твій  вік…
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640861
дата надходження 03.02.2016
дата закладки 03.02.2016


НАДЕЖДА М.

Уважно слухаю твій голос…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=ayv-NmHTwsA[/youtube]

Уважно  слухаю  твій  голос.
Не  чую,  що  там  кажеш  ти...
Неначе,  розцвітає  лотос...
Боюся  дух  перевести.    

Про  щось  питав,  та  я    не  чула.
Думками    поряд  вже  була.
Чомусь  про  все  в  цей  час  забула.
Лиш  голос  слухати  могла.

У  заметілі  слів  ласкавих,
Затихли  навіть  солов"ї.
І  тихо  -  тихо  сад  вишневий
Скидав  на  землю  пелюстки.

Звучить  мелодія  далека,
А  як  торкається  душі!
Долає  відстані  так  легко,
І  розчиняється  в  тиші.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640853
дата надходження 03.02.2016
дата закладки 03.02.2016


Ганна Верес (Демиденко)

«Як добре, що я тут тебе зустрів!»

[u]30  січня    2016  року    під    час    так    званого    АТО    в    Донбасі    відірвало    ноги    Анатолію    Гаркавенку    (кличка    Морячок).    Світла      пам’ять    герою.      Інформацію    про    це    дізналася    з    інтернета,    а    потім    від    його    коханої    дівчини    Лєри    Бурлакової    через    мого    знайомого.    [/u]

Вона    кохала    вперше,    
мов    востаннє…

В    очах    –    зірки    і    кругом    –    голова…

Здавалось    їй,    
що    й    серденько    співа,

І    мрії    в    плани    вже    переростали.

І    він    себе    не    бачив    
теж    без    неї.

І    як    не    прикро,    дякував    війні…

«Ти    ж    саме    тут  
 зустрілася    мені,»    –  

Казав    і    називав    її    зорею.    



Вона    його    кохала,    
мов    востаннє,

І    він    без    міри    в    неї    закохавсь,

Хоч,    крім    любові,    
і    не    мав    гріха,

Не    знав,    що    скоро    ангелом    він    стане.

Щодня    вони    не    спали    
до    пів    ночі…

Її    любив    усім    своїм    єством…

Платили    щедро    
ризиком    і    сном…

Не    схоже    це    було    на    гріх    чи    злочин…



Війна    –    не    поле    
з    запахом    лаванди    –

Там    запах    смерті,    пусковий    гачок.

Його    й    назвали    ніжно    –    
«Морячок»,

Бо    ж    був    улюбленцем    єдиної    команди.

Навколо    ж    нечисть…    
Рвало…    Гуркотіло…

І    небезпечний    снайпера    приціл…

Але    рука    її    –    
в    його    руці…

І    Україна,    й    мир    були    їх    ціллю.



Та    раптом…    вибух…    
Кров    іще    пульсує…

Зачервонів    узором    білий    сніг…

Його    кохане    тіло…    
вже    без    ніг…

Погасли    зорі    у    очах    красуні…

І    зрозуміть    ніяк    
вона    не    може:

Хіба    ж    це    гріх    –    кохати    на    війні?

А    в    вухах    голос    
ще    його    дзвенів:

«Як    добре,    що    я    тут    тебе    зустрів!..»

За    що    ж    ти    з    ними    так,    
Великий    Боже?
1.02.2016.

Ганна    Верес.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640588
дата надходження 02.02.2016
дата закладки 02.02.2016


Шон Маклех

Танець смаку помаранча

                                             «Смак  помаранча  танцюйте.  Різниця
                                                 літепла  й  літа  повільно  розтане
                                                 там,  у  повітрі  Вітчизни!  ...»
                                                                                           (Райнер  М.  Рільке)

А  в  нас  в  Ірландії
Не  ростуть  помаранчі
Тільки  смак  витанцьовуємо
Ногами  несамовитими.
Тільки  запах  -  білих  квітів  картоплі
Танцюємо  кожного  сірого  вечора,
Кожного  дня  похмурого  -  
І  то  джигу  -  танець  повного  місяця.
Чи  може  тобі
Забракне  повітря  для  танцю  -  
Цього  літеплого  повітря  вітряного,
В  якому  літають  оливні  бджоли
(Гудуть  біля  скронь)
Вітряного  нетривкого  повітря  ірландського,
Серед  якого  на  дорогах-толоках
Смак  помаранча  танцюють
Сновиди-ірландці:  люди  землі  порізаної,
Розділеної,  покраяної,  пошматованої,
Наче  пудинг  ірландський
Печений-перепечений  у  війнах  кланових,
Догмами-забобонами  приправлений,
У  печі  нескінченної  ворожнечі  спечений.
Танцюймо!
Запах  вересу,  смак  столітнього  віскі  -  
Танцюймо!
Запах  горілого  торфу,  гіркоту  світлого  елю  -  
Танцюймо!
Може  й  бідна  наша  земля  на  смаки
Й  аромати  запаморочливі  -  
Танцюймо!
Під  звуки  скрипки-каліки
Кулями  подіркованої
Танцюймо!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640333
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 01.02.2016


Віктор Ох

Мелодія для пісні № 81 ( ptaha, горлиця)

   ptaha


[i]    Паперовий  змій[/i]


Розкришивши  в  небі  лід,
взявши  радість  на  крило,
паперовий  змій  летить
білим  птахом  за  вікном,

залишає  слід  у  весни  -  
до  мого  дитинства  шлях,
де  з  Мізинчиком  Телесик
чумакують  по  степах.

Рветься  паперовий  птах,
ніби  просить:  не  тримай.
Тане  цяткою  в  літах:
-  Повернуся!  Виглядай!

Залишає  слід  у  весни  -  
До  мого  дитинства  шлях.
Вже  веде  синів  Телесик
Десь  по  сонце  на  стовпах.

-----------------

горлиця

[i]  Де  ж  ти  доленько  моя[/i]

Де  ж  ти  доленько  моя,
Де  стежини  щастя  слід!
Крутиш  шлях  мого  життя,
Мить  весни  і  знову  лід!
 
Чом  весна  така  коротка,
Блисне  променем  в  саду.
Під  вінець  пішли  дівчатка,
У  них  щастя,  а  я  жду!
 
Нічка,  плахта,  темнота,
Поховалися  зірки.
Щастя  пташкою  літа,
Там  де  сховані  роки.
 
Стукає  зима,  не  в  жарти,
Сипле  снігом  навкруги.
Та  журитися  не  варто,
Ще  прочищу  береги!





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640410
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 01.02.2016


гостя

Ти - відпустиш її…


Ти  її  -  відпусти…
Бо  ті  зорі  –  такі  небачені…
Бо  світанки  –  незнані…  дороги  ведуть  в  пітьму…
Бо  квитки  в  її  бік  ніким    і  ніде  не  проплачені…
Бо  не  втримаєш
     сонце  в  долонях  ніяк…  а  тому,

Ти  -  відпустиш  її…
Бо  така    -  спопелить  до  пороху…
Відречешся,  відплачеш,  відмолиш  -  усім  світам!
Лише  серце…  пульсуюче  серце,  простягнеш  Молоху,
Ніби  древні  ацтеки  –
   жорстоким  своїм  богам…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639640
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 29.01.2016


Дід Миколай

Пора проснутися, людьми.

Усьо  при  владі  в  шоколяді,
Давно,  давно  в  одних  руках.
Богообранні  при  посаді,
Засіли  вздовж  по  етажах.

Одні    злодії  і  злочинці,
Лукаві  дітки  Сатани.
Усе  вирішують  чужинці,
Як  в  себе  дома  ПОЦани.

Особий  статус    Даунбасу,
Чи  цукермаркети  в  містах…
Все  дурять,  дурять  біомасу,
Брехня  одвічна  на  вустах.

Як  ті  лини  сидять  в  палатах,
Бандитто  –  зайди  чужини.
Брати  ж  мої  у  казематах,
Твої  Україно  сини.

Та  скільки  ж  будемо  терпіти,
Пихатих  виплодків  чуми.
Допоки  ж    маємо    чапіти,
Пора  проснутися,  людьми!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639522
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 29.01.2016


гостя

На кризі… мовчань…



Не  треба  повчань…
Помирають  у  жовтні  квіти…
І  реквієм  сонцю…  відтінки  його  звучань
Для  тих,  що  приречені  в  полум”ї  цьому  згоріти
На  пласі  багряній…
     і,  власне,  не  треба  повчань…

Бо  далі  –  сніги!…  
Білосніжні,  невинно  -  чисті…
Вдихнеш  заметілі  –  невидимий  твій  Рубікон…
А  я  -  залишусь…  я  -  згоріла  в  осінньому  листі…
У  відчаї  ти  припадеш
     до  сріблястих  вікон…

За  ними  –  усе…
Тільки  як  же  серця  відігріти
В  холодних  заметах…  на  пристрасній  кризі  мовчань?
І,  власне,  про  те,  що  за  тими  заметами  –  квіти,
Мені    ти  не  скажеш…
     бо  знаєш  –  не  терплю  повчань…






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637326
дата надходження 20.01.2016
дата закладки 20.01.2016


Дід Миколай

Щедрувальнички малі

Встали  дітки  з  поза  –  рання,  
Вмили  личка  до  світання.
Одяглися  в  кожушок,
Взяли  жита  і    мішок.
Тай  побігли,  не  спіймати...
Всім  знайомим  засівати.
Зранку  сіють  засівають
Та  у  торбу  все  ховають.
Сало  гроші,  калачі…
Мають  в  повні  сівачі.
Як  сніжиноньки  літають,
Всім  щедрівочки  співають.
З  хати  в    хату,  як  жмелі,
Щедрувальнички  малі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635775
дата надходження 14.01.2016
дата закладки 14.01.2016


Наталя Данилюк

Чекаєш Різдва…

[img]https://pp.vk.me/c7005/v7005154/9b0c5/D3K6udcsWB0.jpg[/img]

Чекаєш  Різдва,  а  воно  промайне  –  і  незчуєшся!..                
Залишить  на  згадку  про  себе  терпкий  аромат…
Рипітиме  знову  підошвами  стоптана  вулиця,
Та,  мабуть,  не  так,  як  у  розпалі  радісних  свят…

З  горнятком  какао  сідаєш  у  крісло  –  погрітися,
У  плазмі  вікна  –  справжня  магія:  падає  сніг…
І  віриться  в  те,  що  “Різдвяна  історія”*  Діккенса
Принаймні  на  йоту  добрішими  зробить  усіх.

І  може  не  все,  як  у  казці,  в  житті  перемелеться,
І  буде  ще  більше  падінь,  ніж  підйомів…  Проте,
Якась  благодатна,  дарована  небом  хурделиця,
Мізерні  невдачі  докупи  згребе  й  замете.

Бо  з  кожним  Різдвом  ти  стаєш  на  відтінок  світлішою,
На  градус  теплішою,  легшою  хоч  би  на  грам…
Хоча  в  каятті  залишаєшся  все-таки  грішною,
Та  разом  з  Дитятком  радієш  одвічним  дарам:

І  смирні  пахучій,  і  злату  сакральному,  й  ладану,
Впускаєш  в  оселю  оновлення  світлу  весну…
Загоюєш  душу,  дарма,  що  місцями  полатану,
Та  спраглу  високого  лету  і  щастям  хмільну!..

Чекаєш  Різдва,  а  воно  промайне,  що  й  не  встигнути
Набутись  в  родинному  колі,  в  теплі,  між  близьких…
Отак  і  раптово  життя  пролетить,  як  не  дивно…  Та
Ти  вкотре  отримуєш  благо  –  зробити  цей  вдих!..  

[i]*Фільм  знятий  за  мотивами  повісті  Чарльза  Діккенса  «Різдвяна  пісня».  [/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635000
дата надходження 11.01.2016
дата закладки 11.01.2016


majra

Які ж ми гарні - УКРАЇНЦІ!

Які  ж  ми  гарні  -  УКРАЇНЦІ!  
Такі  квітучі!..  і  прості...
Весна  живе  у  кожній  жінці,
І  літо  -  в  кожному  житті!

Волошки,  маки  і  калина,
Вишневий  сад,  зелений  гай!
Усе  це  -  рідна  Україна!
Святий  і  рукотворний  рай!

І  більш  ніде  у  цілім  світі
Нема  таких  земних  щедрот!
...  Щасливі  будьте  -  УКРАЇНЦІ!
Ви  -  Богом  створений  НАРОД!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634444
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 09.01.2016


Ганна Верес (Демиденко)

Україно, ти моя доленька

Пошматована

І    покраяна,

Поневолена,

Мов    покарана.

Ор    і    Мезенмир

Воював-томив

Греків    і    хазар,

Готів    і    татар.

Ти    під    стрілами

Половецькими

Була    смілою,

Молодецькою.

Хай    звойована

Ти    монголами,

Турком    мучена  –

Не    засмучена.

Бита    шляхтичем,

Де    Дніпро    тече,

Не    скорилася  –

Боронилася.

Шведом,    литвином

Кров'ю  –  не    вином  

Була    кроплена

І    захоплена.

Всі    сюди    зійшлись:

І    нацист-фашист  –

Всі  знущалися.

Виривалася…

Під      Кремлем    жила,

Мов    за    мурами,

Хіба    раз    була

Ти    обдурена?

Мерла    в    голоді,

Мерзла    в    холоді,

Хоч    стомилася  –

Не      скорилася.

Рвана-ділена  –

Нерозділена,

Не    розстріляна

Й    знову    зцілена.

В    хлібне    полечко

Ти    залюблена

І    під    сонечком

Не    загублена,

Україно,  ти  

Моя    матінка,

Моя    доленько,

Нене-ластівко!
26.01.13

Ганна    Верес.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634042
дата надходження 07.01.2016
дата закладки 08.01.2016


Ганна Верес (Демиденко)

Україно, ти моя доленька

Пошматована

І    покраяна,

Поневолена,

Мов    покарана.

Ор    і    Мезенмир

Воював-томив

Греків    і    хазар,

Готів    і    татар.

Ти    під    стрілами

Половецькими

Була    смілою,

Молодецькою.

Хай    звойована

Ти    монголами,

Турком    мучена  –

Не    засмучена.

Бита    шляхтичем,

Де    Дніпро    тече,

Не    скорилася  –

Боронилася.

Шведом,    литвином

Кров'ю  –  не    вином  

Була    кроплена

І    захоплена.

Всі    сюди    зійшлись:

І    нацист-фашист  –

Всі  знущалися.

Виривалася…

Під      Кремлем    жила,

Мов    за    мурами,

Хіба    раз    була

Ти    обдурена?

Мерла    в    голоді,

Мерзла    в    холоді,

Хоч    стомилася  –

Не      скорилася.

Рвана-ділена  –

Нерозділена,

Не    розстріляна

Й    знову    зцілена.

В    хлібне    полечко

Ти    залюблена

І    під    сонечком

Не    загублена,

Україно,  ти  

Моя    матінка,

Моя    доленько,

Нене-ластівко!
26.01.13

Ганна    Верес.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634042
дата надходження 07.01.2016
дата закладки 08.01.2016


Віктор Ох

Мелодія для пісні № 79 (ptaha, горлиця, Віталій Назарук, Сергій Ранковий, Олександр ПЕЧОРА)

         ptaha  

Лічить  кроки  старенький  годинник.
До  Різдва  –  кілька  срібних  сніжин.
Із  минулого  запах  цитринний
Гладить  хутро  красуньок  ялин.

 Стіл  святковий  змахне  рушниками  -  
 І,  як  диво,  запахне  кутя,
 Примовляючи:  Зірка  над  нами  -  
 Тож  родилося  Боже  Дитя!

Десь  надворі  лунають  колядки.
Ходять  Сонце  із  Місяцем  вдвох  –  
Носять  кожній  родині  на  свято
Промінцями  Любов  і  Добро.

 Стіл  святковий  гостей  пригощає,
 І  по  колу  кружляє  кутя.
 А  згори  Зірка  всім  сповіщає:
 Народилося  Боже  Дитя!

Оживають  портрети  на  стінах,
Зупиняється  в  просторі  час.
Це  вона  –  наша  ненька  Вкраїна  –  
У  родину  об\'єднує  нас.

 За  святковим  столом  пригадаймо
 Тих,  що  наше  боронять  життя,
 Долі  їм  у  Зорі  попрохаймо,
 Що  явила  нам  Боже  Дитя!

-------------------

           горлиця

     ЖУРАВЛІ

Знов  летять  журавлі  понад  степом,
В  далинІ  сумне  чую  кру  –  кру.
Чорні  хмари  зв`язалися  кленом,
І  журавка  знов  плаче  -  помру.

   Ой,  летіть  журавлі,  повертайте,
   Батьківщина  вас  кличе  назад.
   То  ж  свій  край  на  чужий  не  міняйте  ,  
   Вас  чекає  гніздо  своїх  хат.

Так  і  я,  повернусь  в  Україну.
Над  Дніпром  ту  стежину  знайду,
Де  стрічала  сліди  журавлині,
І  по  них  я  в  дитинство  пірну.

   Ох,  ви  сни,  чародійні,  бажані,
   Сніться,  сніться  я  тут  відживу,
   Бо  лиш  в  мріях  усе  це  кохане,  
   Хоч  на  мить  я  в  душі  воскрешу.  

І  пахучі  степи  й  рідну  хату,
Я  до  серця  свого  притулю,
Й  тут  засну,  щоб  уже  не  літати,
За  далекі  моря,  в  чужину.

   Ой  летіть  журавлі,  повертайте,
   Батьківщина  вас  кличе  назад.
   То  ж  свій  край  на  чужий  не  міняйте  ,  
   Вас  чекає  гніздо  своїх  хат.

----------------------

           Віталій  Назарук

   СОЛОВ’ЇНІ  ГАЇ

Солов’ї  цілу  ніч  не  змовкають,
У  квіту  зеленіють  гаї.
Вони  нашу  любов  виглядають,
Де  єднають  серця  солов’ї.

         Приспів:
   Миготять  в  небі  яснії  зорі
   І  любується  Місяць  здаля…
   Білі  хмари,  як  хвилі  у  морі,
   Закохались  в  пісні  солов’я.

А  ми  взявшись  за  руки  з  тобою,
Йдемо  слухати  в  гай  солов’я.
Сядем  разом  удвох  під  вербою,
Моя  доле,  єдина  моя.

       Приспів.

Соловей  все  співав  нам  про  щастя,
Від  цілунків  п’яніли  вуста,
Вітер  в  гіллі  вербовім  хитався,
Нас  п’янила  травиця  густа.

       Приспів.
----------------------

       Сергій  Ранковий

       ОСІННЯ    ЗУСТРІЧ  

Розмалює  скуйовджена  осінь,
Мальовничі  пейзажі  свої,
А  у  небі  захмаренім  просинь,
Підморгне  синьооко  мені.

 Розляглись  попід  ліс  полонини,
 Де  журчать  кришталеві  струмки.
 Ми  з  тобою  зустрілися  нині,
 А  у  небі  летять  журавлі.

Пролунає  відлунням  сопілка,
І  відчують  серця  резонанс.
З  неба  впаде  замріяна  зірка,
Як  зорі  промайне  диліжанс.

 Заіскряться  у  темному  небі,
 Нескінченно  далекі  зірки.
 Я  тихцем  пригорнуся  до  тебе,
 І  згадаю  роки  молоді.

Посміхнеться  розхристана  осінь,
Розійдуться  холодні  вітри,
Розтріпають  приховану  просідь,
Нагадавши  мені  про  роки.

 Розляглись  попід  ліс  полонини,
 Де  журчать  кришталеві  струмки,
 Ми  з  тобою  зустрілися  нині,
 А  у  небі  летять  журавлі…

--------------------

     Олександр  ПЕЧОРА

   РІДНИЙ  ДВІР

Відлітають  з  гнізда  пташенята,
а  на  крилонька  пам’ять  беруть.
Важко  доленьку  наздоганяти,
нелегка  ж  простирається  путь.  

   Як  же  часто  мене  доля  била!
   Походив,  побродив,  політав…
   Рідна  ж  хата  –  повік  буде  мила.
   Звідси  в  світ  йде  дорога  свята.  


Кожна  пташечка  свій  має  голос.
Має  вартість  свою  кожна  мить.
Скільки  всякого  скарбу  навколо!
Таємниче  про  це  сад  шумить…

   А  повітря  густе  і  духмяне
   бадьорить,  веселить  і  п’янить…
   Щедрий  спомин  оцей  не  зів’яне.
   Рай  наземний  Господь  боронить.


В  рідний  двір,  де  любисток  і  м’ята,
повертаюсь  на  крилоньках  мрій.
В  рідну  хату,  де  мама  і  тато,
де  негаснучих  споминів  рій…  

   Як  би  доля  мене  не  сварила,  –
   рідне  хатнище  радо  віта.
   Тут  лікую  поранені  крила.
   Тут  Вітчизни  моєї  вівтар.  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634032
дата надходження 07.01.2016
дата закладки 08.01.2016


горлиця

РІЗДВО!


Якийсь  неспокій  ,вітром  всюди  віє,
Метелиця  лишає  скрізь  рубці  ,
Вірші  сніжинки,мЯуза  тут  не  діє,
Краплинками  стікають  по  щоці.  

Не  встигну  слово  в  риму  ще  додати,
Воно  враз    тане  і  дзюрчить  вода,
Ні  не  вода,  це  сльози  зорепади,
Розкидані  думки.Душа  рида!

Зникає  час,    в  дитинство  знову  лину,
До  рідної  матусі    притулюсь,
Й  мені  здається  ,що  у  цю  хвилину
Вросту,  й  навіки  тут  і    залишусь.

Вчувається  прадавнє  -“Бог  Предвічний”,
Парує  на  столі  свята  кутя  ,
Пустим  лишився  світ  той  подойбічний,
І  знову  на  Різдво  уся  рідня!  

Святкуймо  всі!  Чудове  Різдва  Свято!
Нагадує,  що  Бог  є  на  землі  .
Розкидані  по  світі,  нас  багато...
Думками    разом    у    одній    сім`ї  !

Христос  Рождається!  Славім  його!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633660
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 05.01.2016


Любов Ігнатова

Я плакала крізь сон…

Я  плакала  крізь  сон...  Не  пам'ятаю, 
Чи  снився  ти...чи,  може,  навпаки  - 
Тебе  шукала  десь  за  небокраєм, 
І  не  знайшла...  І  падали  зірки... 
       
Вогонь  горів...але  якийсь  холодний... 
І  мерзла  я  крізь  товщу  сновидінь... 
І  дикий  страх  -  незнаний,  первородний  - 
Тягнув  мене  в  якусь  крилату  тінь... 
       
Я  кликала  тебе  на  допомогу  - 
І  навіть  камінь  виронив  сльозу  ... 
Та  оминули  всі  твої  дороги 
Маленький  світ  і  гори  поблизу... 

Я  плакала  вві  сні  ...  І  навіть  після... 
Тихцем  ковтала  сіль  колишніх  втрат... 
Спав  грудень  за  вікном...  І  тільки  місяць 
Збирав  сльозини  для  своїх  сонат... 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631280
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 25.12.2015


Любов Ігнатова

Я плакала крізь сон…

Я  плакала  крізь  сон...  Не  пам'ятаю, 
Чи  снився  ти...чи,  може,  навпаки  - 
Тебе  шукала  десь  за  небокраєм, 
І  не  знайшла...  І  падали  зірки... 
       
Вогонь  горів...але  якийсь  холодний... 
І  мерзла  я  крізь  товщу  сновидінь... 
І  дикий  страх  -  незнаний,  первородний  - 
Тягнув  мене  в  якусь  крилату  тінь... 
       
Я  кликала  тебе  на  допомогу  - 
І  навіть  камінь  виронив  сльозу  ... 
Та  оминули  всі  твої  дороги 
Маленький  світ  і  гори  поблизу... 

Я  плакала  вві  сні  ...  І  навіть  після... 
Тихцем  ковтала  сіль  колишніх  втрат... 
Спав  грудень  за  вікном...  І  тільки  місяць 
Збирав  сльозини  для  своїх  сонат... 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631280
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 25.12.2015


stawitscky

Добре, що в нас таких нема!


Пишемо  щось.  Укладаємо  душі  і  хист.
Не  без  гріха  –  може  десь  і  завчасно  родили.
Кінь  норовистий  –  то  стрімголов  котишся  вниз,
То  аж  під  хмари  розправить  натруджені  крила.

Потім  на  люди  виносимо  рідне  дитя.
Іноді  з  радості  навіть  забудем  умити.
Не  естетично,  звичайно.  Та  крізь  каяття
Все  ж  виставляєм  під  промінь  оглядин  і  критик.

Ви  покажіть  мені  матір,  хоча  би  одну,
Котра  не  любить  дитятко  своє  непутьове.
Та,  попри  все,  ми  п’ємо  гіркоту  полину,
Лиш  би  із  часом  удатно  огранилось  слово.

Маємо  слухати.  Правда  –  вона  не  пече.
В  дружній  пораді  доречна  найбільша  перчина.
Остерігаймося  жовчі,  яка  потече,
Де  по  закону  іззвіку  знаходилась  слина.

Хтось  самочинно  на  троні  усівся,  як  Зевс.
В  нього  на  рік  заготовлені  різки  солоні.
Пиха  його,  наче  гусінь  по  віршу  повзе.
Знай  –  до  рентген-апарату  дірвався  дальтонік.

Він,  наче  кіллер,  посадить  об’єкт  на  приціл
Для  самовтіхи  –  і  нині,  і  завтра,  і  вчора.
В  нього  для  вироку  є  лише  два  олівці.
Ви  здогадались,  напевно,  це  чорний  і  …чорний.

З  барви  такої  веселки  не  варто  чекать.
Мінус  на  мінус  –  не  викрешуть  іскри  подобу.
Навіть  не  будемо  ставить  людині  на  карб  –  
Це  вже  не  звичка  шкідлива,  а  просто  хвороба.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630904
дата надходження 23.12.2015
дата закладки 23.12.2015


Оксана Р.-Г.

НАБОЛІЛЕ

Докричалися,  добазікались,
Допатякались,  доревли!..
Охрестилися  недоріками,
Тож  тягнімо,  мов  ті  воли!

Що  накаркали  -  те  і  маємо,
Наплювали  самі  ж  собі!
То  на  кого  ми  нарікаємо,
Захлинаючись  у  ганьбі?

Нас  винищують  -  ми  не  бачимо!
(Це  когось  десь  там,  а  не  "нас"!)
Боже,  дай  же  прозріти...  зрячому,
Бо  вже  гупає  дзвоном  час!

А  хвалилися,  в  груди  билися
І  браталися  ж,  як  могли!..
Кров'ю  братньою  осквернилися  -
Тепер  корчимось  від  хули...

Чи  оглухли  вже,  що  не  чуємо?
Мозок  виїла  глухота?..
Честю-правдонькою  торгуємо,
Кров'ю  штопаємо  літа...

Шлях  відміряли  болем-відчаєм,
Злом-ненавистю  поросли,
Упряглися  в  ярмо  довічнеє  -
Чи  й  розв'яже  хто  ті  вузли?..

Нам  би  іншого!  (Хай  і  гіршого,
Хоч  іуду,  аби  чужий!..)
Що  тепер  сповідатись  віршами?
Не  почують,  хоч  вовком  вий!

Не  очистити  душі  війнами,
Від  байдужості  не  спасти!..
Дай  же,  Господи,  стати  вільними  -
Нас...  від  нас  самих  захисти!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630944
дата надходження 23.12.2015
дата закладки 23.12.2015


Юхниця Євген

…Ходи́…

Біло-безкраїнно...  грудневими  ночами,
Із  недосяжних,  як  співає  втома,  сонць,
Снігами-радістю  відбілюю  бажання.
Й  щось..

Синь,  з  білосніжного,  сліпуче  ...віддзеркалює.
У  мармуро́вому  –  затемнене?  ...Зберу.
Течу  до  тебе  і  Дніпрами  і  Дунаями.
З  жур.

...Та  ...ти,  молочна,  чиста,  в  правильних  косметиках,
Налила  в  глечик  синій  -  теплої  води.
--Я  й  не  чекала  бездоганного  естетика...
Ходи́.

15.12.15  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629532
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 18.12.2015


Юхниця Євген

А в Париже – плюс десять

А  в  Париже  –  плюс  десять,  лишь  ...кое-где  иллюминация:
Да,  на  Шамп-Елизе,  да,  на  каждом  здесь  бутике,  только  –
На  балкончиках  -  грустно,  светло,  как  обычно,  во  Франции,
Как  обычно  –  всё  зеле́но,  в  лавках  -  полезная  бро́кколь.
...Ждут  под  Новый  год  снег,  разъезжаясь  по  Австриям  с  Байерами,
Кто  остался  -  привычен,  с  вином  в  брасссерийных  ресто́.
Лишь  кто  прожил  в  снегах  -  себя  чувствуют  здесь  ...аутсайдерами,
Не  успевшие  ...вьюгам  похвастаться  новым  пальто...

18.12.15  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629531
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 18.12.2015


OlgaSydoruk

За что такое наваждение?. .

Два  экспромта  плавно  слились  в  один

За  что  такое  наваждение?..
Зачем  сердечный  пыл  одной?..
Зачем  удушливо  томление  на  протяжении  ночей?..
О,Боже,как  она  любила!..
О,Боже!..
Как  могла...
Откуда  были  эти  силы?..
Откуда  все  её  слова?..
Не  уходи  из  сонных  грёз...
Не  забывай  о  прикасании...
И  о  глициниях  в  мороз...
И  о  признании  свидания...
Останься  на  одной  волне...
И  не  спеши  за  горизонты...
Моя  свеча  во  тьме  -тебе...
Во  сне  -  похожая  на  солнце...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629436
дата надходження 17.12.2015
дата закладки 17.12.2015


Любов Ігнатова

Віщий сон (дитяче, новорічне)

Незабаром  Новий  рік  зазирне  до  хати...  
Подарунки  зароблять  треба  починати!  

Я  спочатку  приберу  всі  свої  машинки...  
Ні!  Напевно,  із  паперу  виріжу  сніжинки.  ..  

Ні!  Найперше  -  треба,  мабуть,  олівці  зібрати...
Ой,  згадав  :ще  помиритись  треба  мені  з  братом...  

Чи  протерти  пил  з  полиці?..  Чи  помити  посуд?..
Як  же  важко  вибирати  щось  на  власний  розсуд...  

Вже  сиджу  я  три  години  у  тяжкій  зажурі...  
Може,  спершу  їсти  дати  любій  киці  Мурі?..  

-Милий  синку,  поможи!  -  кличе  мене  мама  ;
Тільки  ніколи  мені  за  цими  думками.  

Так  і  день  минув...  Вже  ліжко  кличе  мене  спати,
На  подушці  он  сидить  світлий  сон  крилатий...  

І  наснилося  мені,  що  попід  ялинку  
Дід  Мороз  приніс  мені  лиш  одну  крижинку...  

І  написано  на  ній  :"Любий  мій  Вітюшо!  
Я  не  знаю,  що  тобі  дарувати  мушу  :

Чи  машинку,  чи  бінокль,  може,  якусь  книжку,  
Чи  конструктор,  чи  папугу,  чи  біленьку  мишку?...  

Довго  -  довго  я  сидів,  обирав  і  думав  
І  для  тебе  подарунок  у  мішок  не  всунув...  "

Ну  і  сон...    Та  розгадав  я  його  уміло!  
Чесне  слово,  я  сьогодні  вже  візьмусь  за  діло!  

Помагатиму  матусі,  слухатимусь  чемно,  
Щоби  потім  подарунок  не  шукать  даремно!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628851
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 15.12.2015


Любов Ігнатова

Віщий сон (дитяче, новорічне)

Незабаром  Новий  рік  зазирне  до  хати...  
Подарунки  зароблять  треба  починати!  

Я  спочатку  приберу  всі  свої  машинки...  
Ні!  Напевно,  із  паперу  виріжу  сніжинки.  ..  

Ні!  Найперше  -  треба,  мабуть,  олівці  зібрати...
Ой,  згадав  :ще  помиритись  треба  мені  з  братом...  

Чи  протерти  пил  з  полиці?..  Чи  помити  посуд?..
Як  же  важко  вибирати  щось  на  власний  розсуд...  

Вже  сиджу  я  три  години  у  тяжкій  зажурі...  
Може,  спершу  їсти  дати  любій  киці  Мурі?..  

-Милий  синку,  поможи!  -  кличе  мене  мама  ;
Тільки  ніколи  мені  за  цими  думками.  

Так  і  день  минув...  Вже  ліжко  кличе  мене  спати,
На  подушці  он  сидить  світлий  сон  крилатий...  

І  наснилося  мені,  що  попід  ялинку  
Дід  Мороз  приніс  мені  лиш  одну  крижинку...  

І  написано  на  ній  :"Любий  мій  Вітюшо!  
Я  не  знаю,  що  тобі  дарувати  мушу  :

Чи  машинку,  чи  бінокль,  може,  якусь  книжку,  
Чи  конструктор,  чи  папугу,  чи  біленьку  мишку?...  

Довго  -  довго  я  сидів,  обирав  і  думав  
І  для  тебе  подарунок  у  мішок  не  всунув...  "

Ну  і  сон...    Та  розгадав  я  його  уміло!  
Чесне  слово,  я  сьогодні  вже  візьмусь  за  діло!  

Помагатиму  матусі,  слухатимусь  чемно,  
Щоби  потім  подарунок  не  шукать  даремно!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628851
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 15.12.2015


Любов Ігнатова

Вона чекала на дзвінок

Вона  сиділа  і  чекала  на  дзвінок-
Такий  єдиний  і  такий  жаданий!
-Ваш  абонент  натиснув  на  курок!..-
Вчувалось  у  комп'ютерній  програмі...
А  десь  летіли  прийняті  гудки-
І  попадали  в  "яблучко"  мішені.
Чому  ж  не  може  бути  навпаки?
Чому  ж  ця  тиша  в  спалахах  мігрені?..
Вже  усміхнулись  зорям  ліхтарі,
В  кімнаті  тиша.  Цокає  годинник.
-Ну  де  він  ходить  о  такій  порі?-
Запульсувало  в  скронях  безупину...
А  десь  летіли  не  її  гудки,  
Не  в  неї  телефон  співав  щасливо...
На  відстань  занімілої  руки
Відсунулась  надія  полохлива...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389163
дата надходження 01.01.2013
дата закладки 14.12.2015


Сокольник

Впечатление

От  картины  И.  Крамского  "Незнакомка"

Эта  девушка  вовсе  тобой  не  больна.
Эта  девушка  смотрит  во  все  времена

Свысока...  Чуть  отбросив  покров  паланкина...
Из  портшеза...  Кареты...  Вагона...  Машины...

С  интересом...  Но  вовсе  она  не  больна.
Ты  ее  не  зови...  Выпей  лучше  вина!

Сразу  истины  голос  услышишь  в  вине.
Просто-  разность  сословий...  По  чьей-то  вине...

По  вине...  И-  в  вине...  И  цитируя  Блока,
Увести  б  в  кабинет  этот  вьющийся  локон...

Этот  взгляд...  Это  тело...  К  несчастию,  нету
Ни  кареты,  ни  денег...  И  нет  кабинета.


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2015
Свидетельство  о  публикации  №115121111880  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627982
дата надходження 11.12.2015
дата закладки 12.12.2015


НАДЕЖДА М.

Скотився день, іде на відпочинок…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=ecUGfJlvkYk  
[/youtube]

Среди  миров,  в  мерцании  светил
Одной  Звезды  я  повторяю  имя..

 Иннокентий  Фёдорович  Анненский

----------------------------------------------
Скотився  день,  іде  на  відпочинок.
Стомився  від  людських  проблем  життя.
А  я  шукаю  зірку  все  очима,
Ясніше  всіх  цих  променів  лиття.

Коли  туман  затягне  сіре  небо,
Чи  хмари    волохаті    наповзуть,
Відчую  я:  вона  мені  так  треба,
Бо  промені  укажуть  вірну  путь.

За  нею  йду,  упевнено  ступаю.
Дорога  не  з  близьких  і  нелегка.
Але,  йдучИ,  я  точно  уже  знаю:
Хода  моя  надійна  і  тривка.

Коли  ж  засяє  сонечко  уранці,
Зоря  моя  приляже  спочивать,
Ми  в  сонця  станемо  невільні  бранці,
Крізь  сон  проміння  буде  посилать...

Хай  зоряну  доріжку    мені  стеле.
По  ній,  ідучи,  мрії  я    здійсню.
І  не  тому,  що  ллє    проміння  тепле.
А  щоб  зігрітися,  не  треба  і  вогню.













адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627020
дата надходження 08.12.2015
дата закладки 08.12.2015


OlgaSydoruk

А знаєш, що перше буває останнім…

Дякую  за  натхнення  Тарасу  Яресько
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625594
Експромт

А  знаєш,що  перше  буває  останнім...
А  знаєш:не  можеш  його  відпустить...
Тримаєш  за  гілку(засохлу)  із  рання...
Ще  більше  від  того  пече  і  болить...
А  знаєш:дощі  не  змивають  напругу...
А  знаєш:полин  з  гіркотою  на  смак...
А  знаєш,коли  заметіль  виє  хугу,
То  це  про  кохання,  про  втрачене...Як?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625620
дата надходження 02.12.2015
дата закладки 02.12.2015


Відочка Вансель

Любіть любов в любові

Робіть  все  з  любовю.Вкладайте  частинку  душі.Хай  це  зовсім  маленька  справа.Хай  її  забудуть  і  засудять.Любіть  любов  в  любові.Можливо,це  зовсім  нікому  не  потрібно.Так  здається  Вам.Чи  іншим.Маленька  справа  з  усмішкою  і  любовю-це  частинка  нас.Це  наша  душа.

Ми  інколи  багато  не  можемо  змінити.І  не  можемо  вплинути  на  ситуацію  чи  ставлення  людини  до  неї.Але  ми  маємо  намагатись  змінити  її  до  кращого.Навіть  якщо  немає  ні  краплини  малесенького  шансу.Спроба  і  небайдужість-це  як  руки,складені  в  молитві.

Наші  вірші  потрібні  нам.Хай  їх  ніхто  не  читає.Це  ніби  кімната  в  душі,де  зберігається  образ  божий,святість  і  краса.

Посмішка  однієї  людини  запалить  віру,надію  і  настрій  всім,хто  її  любить.І  хто  чекає.


Вдячність  за  все-це  молитва,яку  можна  читати  з  посмішкою,сльозами,болем  і...Вдячністю...

Кожен  має  своє  сонце,свій  місяць,дощ,сніг  і  книгу.Прочитану,промолену,написану  чи  ненаписану.

Я  вчуся  любити  всіх.Хто  ображав  і  не  любив  мене.Я  їх  люблю.Я  їх  дуже  люблю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625125
дата надходження 30.11.2015
дата закладки 30.11.2015


Ганна Верес (Демиденко)

Німа розмова

Стояв    на    вокзалі
Боєць,    при    медалі,
У    стоптаних    чорних    берцах…
Недоспані    ночі
Упали    на    очі,
Й    моє    затремтіло    серце…

Він    юний    ще    віком,
Та    став    чоловіком,
Бо    ж    пекло    пройшов    Донбасу.
Плече    –    в    камуфляжі,
Нехитра    поклажа
Й    шрами,    мабуть,    від    фугасу.

Зустрівся    мій    погляд
Із    хлопця    очима,
А    в    них    –    глибина,    безкрая:
«Ми    так    і    лишились
Донбасу    чужими    –
По    нас    без    жалю    стріляють.»

І    знову    безмовне
Запитує    серце
У    змученого    хлопчини:
«Воюєш    давно?
Чи    не    холодно    в    берцах?
Удома…    перепочинеш…»

Під’їхав    автобус.
Ускочив    солдатик,
Прощально    зиркнули    очі:
«Хіба    в    нас    АТО    це?
(Я    стала    ридати.)
Війна…    Проти    людства    злочин…»
22.11.2015.

Ганна    Верес.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625047
дата надходження 30.11.2015
дата закладки 30.11.2015


OlgaSydoruk

Поздняя осень… Падает дождь…

Поздняя  осень...
Падает  дождь...
Спелые  губы  сон  разрывают...
Всё  принимаешь  в  душу  всерьёз
Так  осторожно...(еле  касаясь)...
Чувствуя  время,сразу  поймёшь:
Близко  зима  (с  контрамаркою  рая)...
На  брудершафт(под  мелодию  роз)
Синяя  чашка  горячего  чая...
Больше  не  помнишь...
Больше  не  ждёшь...
Больше  не  больно...
Шрам  заживает...
Слов  не  хватает...
Если    -  до  слёз...
Если  зимою  любовь  умирает...









адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624386
дата надходження 27.11.2015
дата закладки 27.11.2015


Шон Маклех

Довершено: Місто Осені

                                                                   «Ось  тобі  кінець  всіх-на  всіх  
                                                                       обрядів  і  таїнств  -  
                                                                       милість  і  суд.»
                                                                                                           (Григорій  Сковорода)

Дієзи  цієї  осені  (скрипка):
Люди  ідуть  в  простір  дощу
З  парасольками  чорними
І  думками  сумними
Ніби  ідуть  на  суд,
Ніби  всі  ритуали  довершено,
Ніби  всі  вироки  винесено,
Лишився  останній  -  для  них.
Чорний  тягар  парасольки,
і  краплі:  ба-ра-ба-на-ми.
Чап-чалап  місиво  -  а  вулиці,
А  вулиці-вулиці  і  провулки-грати
(На  скрипках,  а  ви  думали  за...)
Осінь  закрита,  як  цвинтар,
Довершена,  як  мелодія  -  
Апокриф  
Композитора  відлюдькуватого
(Назавжди).
Тонкі  лінії  холодних  струменів
Чи  то  вітру,  чи  протягів
Міста  паротягового
Вікторіанського  і  спаплюженого
(Клякси  на  сторінках  країни,
Бо  кожна  країна  -  то  зошит
Учня  невдахи,  схоласта  чи  то  ваганта
Середньовічного).
А  ви  теж  блукальці  -  студенти  вічні
Йдіть  собі  від  кляштору  до  бурси,
Від  коледжу  до  академії,
Може  якось  надибаєте
Тої  кволої  мудрості
Що  буде  нам  сенсом
В  цьому  світі  жорстокому...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623180
дата надходження 22.11.2015
дата закладки 23.11.2015


геометрія

Колобок (українська народна казка в поетичній інтерпретації)

                                                                 Присвята    Міжнародному  Дню  дитини

                                       Чи  недавно,  чи  давно,
                                       На  Україні  це  було.
                                       Там  дід  з  бабою  жили,  
                                       Й  дуже  бідними  були.
                                       Якось  дід  після  роботи
                                       Сів  на  лаву  спочивать,
                                       І  сказав:  "Мені  дай,  бабо,
                                       Щось  смачненьке  скуштувать!"
                                       "Що  ти,  діду,-  каже  баба,-
                                         Де  смачне  тобі  узять?
                                         Наварила  супу  й  каші,
                                         Бери  їж  і  йди  вже  спать!"
                                       "Ні,  так,  бабо,  не  годиться,
                                         Не  піду  сьогодні  спать,
                                         Доки  мені  на  вечерю
                                         Не  даси  смачне  зжувать!"
                                       "Що  ти,  діду,  причепився,
                                           Де  смачне  тобі  узять?"
                                           А  він  знову:  "З  борошенця
                                           Пиріжків  спечи  штук  п'ять!"
                                         "Пиріжків?  -  Оце  придумав,
                                           І  начинку  ніде  взять."
                                         "То  спечи  мені,  старенька,
                                           Колобок  -  один,  не  п'ять!"
                                         "От  причепа,  так  причепа,
                                           Борошенця  ніде  взять!"
                                         "Там,  в  засіці,  у  кладовці,
                                           Трохи  можна  назмітать."
                                           Пішла  баба  у  кладовку,
                                           Борошенця  назмітать,
                                           Ну,  а  дід  пішов  по  дрова  -
                                           Треба  ж  бабі  помагать.
                                             Баба  тісто  замісила,
                                             Дід  ще  дрова  підклада,
                                             Накінець  скінчили  діло,
                                             Дожидають  колобка.
                                             Вдався  колобок  на  славу  -
                                             Гарний,  ніжний,  запашний.
                                             На  віконце  дід  поставив,
                                             Щоб  він  трішечки  простиг.
                                             Колобок  з  вікна  -  на  призьбу,
                                             І  із  призьби  -  знову  скік,
                                             Не  залишивсь  в  баби  й  діда,
                                             Покотивсь  швиденько  в  ліс.
                                             Він  доріжкою  вузькою
                                             Скаче,  скаче  ще  й  співа...
                                             А  назустріч  вже  до  нього
                                             Зайчик  з  лісу  поспіша.
                                             Не  вдалося  полювання,  
                                             Він  голодний  повертавсь,
                                             Аж  тут  колобок  рум'яний
                                             На  путі  йому  попавсь.
                                             Зразу  зайчик  став  веселий,
                                             Усміхається  усім:
                                           "Колобок,  -  говорить  зайчик,-
                                             Зараз  я  тебе  вже  з'їм!"
                                           "Що  ти,  зайчику,  мій  друже,
                                             Як  таке  можеш  сказать?
                                             Я  для  тебе  хочу  дуже
                                             Свою  пісню  заспівать!"
                                             Зайчик  кліпає  очима
                                             І  не  знає,  що  сказать,
                                             Потім  знизує  плечима,
                                             Каже  колобку;  "Співай!"
                                           "Втік  від  баби  я  й  від  діда,
                                             Геть  заморяться  шукать,
                                             А  тепер  втечу  й  від  тебе,
                                             Не  зумієш  ти  догнать!"
                                             Доки  зайчик  спів  той  слухав,
                                             Колобок  геть  покотивсь,
                                             Тепер  чухай,  зайцю,  вуха,
                                             Колобка  ти  вже  наївсь.
                                             Колобок  знов  по  доріжні,
                                             Скаче  далі  й  знов  співа,
                                             А  назустріч  уже  з  лісу
                                             Вовк  до  нього  поспіша.
                                             Не  вдалося  на  вівчарні
                                             Вовку  голод  заморить,
                                             Колобка  він,  як  побачив,
                                             В  животі  як  забурчить!
                                             Каже  він  цьому  маламу:
                                           "Досить  вже  тобі  скакать,  
                                             Повечерять  дуже  хочу
                                             І  піду  додому  спать..."
                                           "Що  ти,  вовчику,  мій  друже,
                                             Як  таке  можеш  сказать?
                                             Я  для  тебе  хочу  дуже
                                             Свою  пісню  заспівать!"
                                             Вовк  потилицю  почухав
                                             І  хвостом  ще  помахав,
                                             Потім  мить  іще  подумав
                                             І  сказав:  "Ну  що  ж  співай!"
                                           "Втік  від  баби  я  й  від  діда
                                             І  від  зайця  теж  я  втік,
                                             А  тепер  втечу  й  від  тебе
                                             Он  туди,  у  правий  бік!"
                                             Доки  вовчик  його  слухав,
                                             Колобок  вже  досвід  мав,
                                             Він  не  чухав  собі  вуха,
                                             Поспівав  і  маху  дав.
                                             Знову  скаче,  знов  веселий,
                                             Від  усіх  втекти  зумів.
                                             А  назустріч  волохатий
                                             Ведмідь  вийшов  з-за  кущів.
                                             Із  веселої  гулянки
                                             Вчора  пізно  повернувсь,
                                             А  сьогодні  ще  й  не  снідав,
                                             Довго  спав,  пізно  проснувсь.
                                             Після    сну  бродив  по  лісу
                                             І  ще  більше  зголоднів,
                                             Не  знайшов  нічого  з'їсти,  
                                             Аж  тут  колобка  зустрів.
                                             Витер  лапою  чуприну,
                                             На  доріжці  він  присів,
                                             І  сказав  цьому  малому:
                                           "Зараз  я  тебе  вже  з'їм!"
                                           "Що  ти,  братику,  мій  друже,
                                             Як  таке  можеш  сказать?
                                             Я  для  тебе  хочу  дуже
                                             Свою  пісню  заспівать!"
                                           "Ну  й  дива  у  лісі  цьому,
                                             Як  це  можна  зрозуміть?
                                             Що  сказать  цьому  маламу  -
                                             Найсильніший  -  я,  ведмідь!"
                                             Колобок  веселий  глянув,
                                             Все  по-своєму  пойняв,
                                             Зупинивсь  перед  ведмедем        
                                             І  співать  йому  давай:
                                           "Втік  від  баби  я  й  від  діда,
                                             І  від  зайця  теж  я  втік,
                                             І  від  вовка,  від  дружбана,
                                             І  від  тебе  скочу  вбік!"
                                             Волохатий  його  слухав,
                                             Гладив  лапою  живіт.
                                             Колобок  веселий  дуже,
                                             Поспівав  і  зразу  ж  втік.
                                             Знову  скаче  по  доріжці,
                                             Знов  веселий  і  співа.
                                             А  назустріч  уже  з  лісу
                                             Лиска  хитра  вибіга.
                                             Зранку  дуже  довго  спала,
                                             Не  варила,  не  пекла,
                                             Аж  тут  бачить  на  доріжці
                                             Рум'яного  колобка.
                                             Облизала  хитро  губи,
                                             Прицмокнула  язиком.
                                             І  сказала:  "Мій  ти,  любий,
                                             З'їм  тебе  я  перед  сном!"
                                           "Що  таке  страшне  говориш,
                                             Як  таке  можеш  сказать?
                                             Я  для  тебе,  для  подруги,
                                             Хочу  пісню  заспівать!"
                                             Ліве  око  хитра  мружить    
                                             Крутить  весело  хвостом:
                                           "Ну,  давай,  пісню  послухать,
                                             Теж  не  зайве  перед  сном!"
                                           "Втік  від  баби  я  й  від  діда,
                                             І  від  зайця  теж  я  втік,
                                             І  від  вовка,  й  від  ведмедя,
                                             І  від  тебе  скочу  вбік!"
                                             Ця  ж  хитруня  йому  каже:
                                           "Можеш  ще  раз  заспівать,
                                             Та  поближче  сядь  до  мене,
                                             Стала  я  недочувать!"
                                             Розпустив  дурненький  вуха,
                                             Сів  близенько  й  став  співать,
                                             А  та  його  хап  швиденько,
                                             Проковтнула  й  пішла  спать...
                                             Ви  вже,  дітки,  зрозуміли,
                                             Колобка  вам  не  впіймать,
                                             Повечерять  не  забули?
                                             То  ж  пора  і  вам  вже  спать!..              
         
                                                           

                       

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622551
дата надходження 20.11.2015
дата закладки 20.11.2015


Олекса Удайко

НА ЛИСТ ОСТАННІЙ*

[i][b]tth
                   
[b]Мій  лист  останній…  Майже  за  О'Генрі...[/b]
І  не  тільки...
[youtube]https://youtu.be/AEjqBVYcF-M[/youtube]

[color="#940bcf"]На  лист  останній  мій…  метелик  сів  –
чи  не  моя  розігрується  доля?    
Вже  сівачу  пора  б  покинуть  поле  –
зерна  підзимній  зроблено  засів…

То  постулат…  Не  треба  зайвих  слів  –  
колись  замкнутися  повинно  коло…
Наситився  той  лист  життям  уволю,
бо  жив    на  білім  світі  –  як  хотів…

Одне  лиш  точить  думку  сівача  –  
чи  не  рубав  дуброву  він  з  плеча,  
чи  тим  зерном  поля  свої  засіяв?

Мотиль  і  лист  вберуться  в  зимній  стиль,
засів  пшеничний  вкутає  завія,  
та  май  замайорить  
знов  мревом  
піль!..[/b]

16.11.2015[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621904
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 18.11.2015


Шон Маклех

Полювання на залізних мамонтів

                                     «Ай!
                                       (В  печерах  уже  люди
                                         засвітили  світло).
                                         Ай!»
                                                   (Федеріко  Гарсія  Лорка)

У  залізних  печерах
Люди  запалюють  світло
(але  стає  
тільки  ще  більш  темніше,
бо  ще  більше  коле  око  
Оця  Пітьма),
Вечір  чорною  фарбою
Розмальовує  світ  дикунів.
У  кожній  малій  печерці
Кожен  мисливець  джунглів
Таки  кам’яних,  
(Чи  то,  даруйте,
Степів  холодних,
Бо  Льодовикова  ера
Таки  не  хоче  завершитись)
Запалює  синій  вогник,
І  смажить  шматочки  здобичі.
Завтра  вони  знову  
Будуть  вершити  танці  -  
Таки  свої  -  ритуальні,
Таки  оті  -  одвічні,
Будуть  просити  бога
Повелителя  полювання
Дарувати  велику  здобич  -  
Великого  й  залізного  мамонта.
А  темрява  все  густішає...
А  морок  таки  сповнює
Те,  що  колись  назвуть
Оці  троглодити-мисливці
Душею...  


Примітки:

Хотів  написати  замість  «мамонтів»  слово  «мамутів»,  але  подумав  що  ніхто  не  зрозуміє.  Даруйте  мені  за  це.  Більше  так  робити  не  буду.  Буду  писати  так  як  пишеться....  

Ще  примітка  -  серед  дикунів  теж  трапляються  поети.  Але  їхні  родаки  розглядають  їх  лише  як  об’єкт  для  жертвоприношень.    

Даруйте  мені,  друзі,  я  думав  за  вікном  середньовіччя  почалося,  воно  ні  -  в  головах  у  деяких  «людей»  кам’яний  вік  -  і  то  палеоліт...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621740
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 17.11.2015


OlgaSydoruk

В сезон опадающих листьев…

В  сезон  опадающих  листьев(на  розе  промокших  ветров),
Неведомый  (профи)бариста  колдует  над  чашей  основ...
Волна  марципановой  грусти,касаясь  нервозности  струн,
В  кофейно-медовую  гущу  добавит  загадочность  Лун...
По  капле,по  капле  -  прозрение  изнеженным  ноябрём...
Высокою  пробой  свечения  -  затмение  каратов  оков...
Ковчегом  горячего    Лета  и  Осень  куда  то  плыла...
Туман  провожал  до  рассвета...
С  рассветом  осталась  одна...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621811
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 17.11.2015


Любов Ігнатова

Невідомому…

Ніхто,  окрім  рідних  його  не  згадає... 
Людей-бо  багато  (звичайних  людей)... 
І  тільки  зоря  упаде  з  небокраю, 
Із  вдихом  останнім  змертвілих  грудей... 
       
Мовчатиме  завтра  ранкова  газета, 
В  новинах  -  ні  слова  (не  зірка,  либонь)... 
Лиш  мати  старенька  в  усіх  силуетах 
Вбачатиме  сина  крізь  призму  безсонь...
       
...  Розквітла  у  маках  солдатська  могила
Краплинками  крові  в  осінній  журі...  
І  хусточка  чорна,  мов  янгола  крила, 
Тріпоче  від  вітру  на  сивім  чолі... 
           
...  Зима  замітає  стежину  до  хати, 
 Де  згасло  в  печі  її  серце  -  вогонь... 
І  супиться  хмарами  небо  кошлате, 
Узявши  свічу  до  змарнілих  долонь....  


Дякую  за  натхнення  :


 www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621292

Автор  Крилата  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621589
дата надходження 16.11.2015
дата закладки 16.11.2015


Ганна Верес (Демиденко)

Тривога

Матуся    у    думках    важких    блукала,
І    застрявали    в    стелі    свердла-очі,
Її    найбільше    думка    та    лякала,
Чому    Росія    учинила    злочин.
Синок,    її    кровиночка,    в    Донбасі,
А    там    вогні    метають    вражі    «Гради»,
Фугаси    й    міни    слух    лякають    басом  –
«Сестра»    Росія    землі    наші    краде…

Й    зорив    із    покуття    Господь    на    сиву    матір
І    навпіл    поділяв    її    турботи.
Він    теж    не    міг    цю    ніченьку    дрімати,
Втопивши    очі    власні    у    скорботі,
За    тими,    хто    упав    на    полі    брані
І    не    доніс    додому    перемоги.
«Тримайся,    нене,    в    нього    тільки    рани,»  –
Сказав,    приспавши    неньку    і    тривогу.
                                                  12.04.2015.

Ганна    Верес.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621581
дата надходження 16.11.2015
дата закладки 16.11.2015


Serg_maestro

Танцює дощ

Танцює  дощ  на  сцені  із  асфальту
Зганяє  злість  і  втому  на  землі
Він  поспішає  зазвичай  на  першу  шпальту
Всю  нашу  значимість  помножить  на  нулі

Танцює  дощ,  йому  акомпанують  хмари
Жбурляють  з  неба  свої  краплі-камінці
І  люди  вулицями  ходять,  мов  примари
А  ти  один  тримаєш  сонце  у  руці

Холодний  вітер  із  дерев  зриває
Пожовкле  листя...  осені  букет
Він  із  дощем  секрети  спільні  має
Чому    ж  ти  сяєш?  В  чому  твій  секрет?

Малює  дощ  картини  на  асфальті
Незрозумілі  багатьом...  сумні
Бо  замість  нього  ти  на  перших  шпальтах
І  твоє  сонце  у  святковому  вбранні

14.11.2015

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620947
дата надходження 14.11.2015
дата закладки 14.11.2015


Наталя Хаммоуда

Закохана.

Прощальний  дощ  осіння  ніч  розлила,    
В  календарі  від  завтра  вже  зима,
А  я  іду,  від  щастя  захмеліла,
Це  ж    треба...  Закохалася  дурна!

Мені  назустріч  сунуть  сірі  люди,
А  в  мене  парасолька-маків  цвіт...
Такого  щастя  двічі  вже  не  буде
Бо  закохалась  я,  у    сорок  літ.

Я  не  ридаю,  що  усе  минеться,
Не  розповім  ні  людям,  ні  вітрам.
Тебе  далеко  заховаю  в  серці.
Навіщо  знати  іншим,  що  ти  там?

Нехай  міркують:  "Що  це  сталось  з  нею?"
А  я,  згадавши  слів  твоїх  тепло,
Всміхнусь  від  щастя,  бо  назвав  своєю.
Я  ж  думала-  життя  уже  пройшло,

А  це  була  всього  лиш  рання  осінь,
Ще  й  скроні  не  посрІблились  як  слід,
І  знову  юність  серце  в  гості  просить,
Бо  я  кохаю...  Хай  і  в  сорок  літ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620929
дата надходження 14.11.2015
дата закладки 14.11.2015


НАДЕЖДА М.

Чому так серце стукотіло…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YT2ojzrs70k
[/youtube]
Коли  останній  промінь  сонця
За  обрій  тихо  упаде,
Я  виглядатиму  в  віконце:
Чи  скоро  вечір  день  вкраде?

Тоді  прийдеш  до  мене  знову,
До  ранку  будем  розмовлять.
Ми  поведем  удвох  розмову,
Допоки  люди  будуть  спать.

Ти  розкажи  мені  про  зорі.
Чому  горять  серед  ночі?
Чому  вітри  у  непокорі,
Як  підібрать  до  них  ключі?

Чому  весну  зміняє  літо,
Чому  квітки  лягають  спать?
Невже  не  всім  дано  любити?
Скажи:  найкращою,  як  стать?..

Повільно  небо  засіріло,
А  я  все  хочу  зрозуміть:
Чому  так  серце  стукотіло,
Коли  торкнувсь  руки  на  мить?




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619948
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 11.11.2015


Ганна Верес (Демиденко)

Не здайте мову - бастіон останній!

Висмикую  слова,  мов  гострі  шаблі,

Щоб  ними  мову  власну  боронить.

Бажання  це  мене  не  полишає:

Боюсь,  занапастять  «говоруни».

Боюсь,  адже  звучить  щодня  в  ефірі

Велика  «руська»,  а  своя  –  де-де.

Народ  живе,  допоки  мова  й  віра  –

Все  інше  потім  він  собі  знайде.

Молюсь  щодня  за  тебе,  мово  рідна,

Пісні-перлини  слухаю  й...  пишу.

Щоб  серед  інших  мов  ти  встала  гідно.

Я  не  чиновників  –  простих  людей  прошу:

«Не  здайте  мову  –  бастіон  останній,

 Душа  ж  бо  ваша  кутається  в  ній,

Щоб  покоління  не  одне  зростало

При  вірі  й  мові  на  своїй  землі!».
2013р.

Ганна    Верес.

 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619898
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 10.11.2015


Відочка Вансель

До мене вранці Янгол прилітав (Крилатій)

До  мене  вранці  Янгол  прилітав,  
На  підвіконня  сів.  Маленький,  впадеш!  
І  про  розмову  з  Боженьком  питав.  
Хіба  йому  до  крапельки  розкажеш?  

Я  йому-каву.  
-А  який  це  смак?  
Та  я  ж  не  вмію  пити,  не  навчився.  
А  що  в  тістечках?    
-Я  зварила  мак.  
А  місяць  впав.  В  начинку  закотився.  

Перелякала  вранці  Янголя.  
-Тепер  не  буде  ніченьки  ніколи?!  
Ой,  ти  моє  малюсіньке  маля,
Віддам  тебе  в  найкращу  в  світі  школу!  

І  буду  забирать  на    вихідні,  
Варити    мак  і  класти  в  нього  сонце.  
Такі  тістечка  в    мене  пречудні,  
Як  Янголятко  на  моїм  віконці.  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619813
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 10.11.2015


La Fee

Дозволь мені поплакати

Дозволь  мені  поплакати  від  щастя,
Хоч  трішечки  порюмсати  дозволь.
Хіба  ж  мені  колись  забути  вдастся
Тепло  твоїх  божественних  долонь?

Не  тіш  мене,  не  тіш,  не  заспокоюй  -  
Я  просто  дала  волю  почуттям.
І  сльози  ці  солодкі  -  не  від  болю,
Спокійно  в  серці:  ти  навіки  там!

Дозволь  мені  поплакати,  хоч  строгий
На  сльози  мораторій  встановив.
Світлішою  земля  ця  стала  б  трохи,
Якби  на  світі  кожен  так  любив.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619661
дата надходження 09.11.2015
дата закладки 09.11.2015


росава

М О-В І З М И (605-614)

Вихід    у    люди  стає    дедалі  дорожчим.

Є    мрії,    і    є    рожеві    мрії.

От    часи    настали:  ніде    в  черзі    постояти

Усі  вносять    пропозиції,    а    коли    почнуть    виносити?

Все    таки    кулінарні    руцепти    дешевші    від    медичних.

Куріння    шкідливе...і  для    гаманця.

Долар    гривні-  не    товариш.Це  ми  й  самі    бачимо.

Випадок  :
після  першої  не  хотілось    закушувати,а  після  другої-нічим.

Заробляти    гроші    можуть    всі,    отримувати-вибрані.

І  вічні    цінності  переоцінюються.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619617
дата надходження 09.11.2015
дата закладки 09.11.2015


Світлана Моренець

НА ВІЙНУ ПІШОВ МІЙ МИЛИЙ (мелодія Віктора Охріменка)

Сум  сердечний  мій  тужливий
ти,  сопілонько,  зіграй...
на  війну  пішов  мій  милий
захищати  рідний  край...
Я,  голубкою,  щоночі
все  лечу  на  сонця  схід,
в  волошкові  глянуть  очі,
відмолити  їх  від  бід.

Приспів:
Розгорну́  в  півнеба  крила,
наче  янгол,  обійму...
Щоби  втома  не  зморила  –
я  її  собі  візьму.

Ой  ти,  скрипочко  чарівна,
заспівай  йому  вві  сні,
що  чекаю  його  вірно,
що  –  в  молитвах  день  при  дні  –
посивіла  рідна  мати,
батько,  спохмурнівши,  вмовк...
що  пуста  без  нього  хата...
жде  рідня  й  малий  синок.

Розгорну  в  півнеба  крила,
наче  янгол,  обніму...
Якщо  куля  зачепила  –
я  твій  біль  собі  візьму.

В  чорних  вирвах  житнє  поле,
"градом"  зорана  стерня...
Мій  козаче,  мій  соко́ле,
ти  –  мій  захист  і  броня!
Жду  тебе  із  поля  бою,
наче  милості  Небес!..
Що  б  не  сталося  з  тобою,
знай,  що
Я    ЛЮБЛЮ    ТЕБЕ!

Розгорну,  як  пташка,    крила,
на  порозі  обійму...
Бог  простить,  що  я  молила,
проклинаючи  війну...

                                           6.11.2015р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618995
дата надходження 07.11.2015
дата закладки 07.11.2015


НАДЕЖДА М.

Втрачає осінь золотистий колір…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UuitLEH1aqU[/youtube]

Втрачає  осінь  золотистий  колір,
І  свято,  ніби  в  будні  перейшло,
А  морозець  повзе  уже  за  комір,
І  інший  зміст  життя  вже  прийняло.

Протоптані  доріжки,  вкриті  листям,
Лиш  тишу  вітру    подих  поруша.
Недавно  ще  літав  отут  і  злився,
Себе  так  від  самотності  втішав.

От  тільки  осінь  не  торкнула  трави.
Лиш  де-не-де  жовтіє  вже  листок.
В  вечірніх  хмарах  бавляться  заграви...
А  я  в  житті  шукаю  помилок....

В  такій  порі  складаю  я  екзамен...
Невже,  я  знову  наламала  дров?
І  що  в  душі  лишилось  несказАнним,
Тому  вина:  багато  передмов.

Моя  душа  трепляча  і  вразлива.
Як  пізня  осінь,  не  втрача  принад.
І  все  знесе,  і  зовсім  не  плаксива...
За  все  тобі  я  вдячна,  листопад...




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618552
дата надходження 05.11.2015
дата закладки 06.11.2015


гостя

Тільки… півтакту…


                                 Дякую  за  натхнення,  Пташко!
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617224

Чуєш,  мелодія…
Легко  вібрують  звуки…
Стишене  скерцо…  і  -  біг  зупиняє  час…
Пластика  тіл  –  апріорі,  як  пластика  рухів…
Магія  танцю  і…  
   пауза  раптом  між  нас…

Дикі    стежки…
Тільки  інших  мені  –  не  треба!…
Тільки  півтакту    –  в  найглибших  кутках  землі…
Тільки    півкроку  –  крізь  нас  проростає  небо!
Й  -  пауза…  
     я  зупиняю  свої  кораблі…

Чуєш…  тихіше…
Бо  вже  срібнокрилий  ангел
Цілиться  вправно  в  пустельні  мої  міражі…
В  дюнах  сердець  -  неймовірно    багряне  танго!
Й  пауза…  
   ти  завмираєш  на  дотик  душі…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618196
дата надходження 03.11.2015
дата закладки 03.11.2015


Ганна Верес (Демиденко)

Крок назустріч

Мов    перед    стратою,    стояв
Тепер    він    перед…    власним    сином,
І    навіть    сам    того    не    знав,
Для    чого    шапку    чемно    скинув.
Тримав    її    біля    грудей
І  очі    опустив    додолу:
Тільки    б    не    бачити    людей,
Тільки    б    потрапити    додому!..

А    син    дивився    і…    мовчав,
Та    погляд    був    багатослівний:
У    ньому    батько    прочитав,
Як    ріс    без    нього    хлопець    здібний,
Як    другосортним    відчував
Він    серед    тих,    хто    ріс    із    батьком,
Як    біль-образу    тамував,
Як    заздрив    він    скоробагатькам,
Як    заробив    собі    колись
На      перший    свій    ручний    годинник,
Як    з    другом    вчитись    подались,
Як    з    себе    виліпив    людину!..
І    ось    тепер    син    –    перед    ним:
Давно    ж    хотів    заглянуть    в    очі.
Їхав    сюди    лиш    за    одним:
Сина    й    тепер    він    знать    не    хоче?

Старому    важко    щось    сказать    –
Слова    чомусь    всі    розгубились,
І    навіть    батьківська    сльоза
Чомусь    з    дороги    трохи    збилась.
Він    шапкою    її    утер…
Нарешті    все    ж    побачив    сина.
Чи    стане    легше    жить    тепер?
(І    знов    сльоза    щоку    зросила).
Стоять    ці    два    чоловіки,
За    статусом    і    віком    –    різні.
Між    ними    ж    –    проміжок    який!
А    по    крові    –    близькі,    бо    ж    рідні…
І    раптом…    перший    крок…      удвох
Вони    зробили.    Одночасно!..
Я    знаю    їх    давно    обох:
Вони    –    і    давні,    і    сучасні…

Ганна    Верес.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617489
дата надходження 31.10.2015
дата закладки 01.11.2015


Lana P.

ОСЬ ТАК ЗЛЕТІТИ…

Ось  так  злетіти  вище  хмар  —
Не  кожному  в  житті  дано…
Так  мріяв  не  один  комар,  —
Йому  ж  було  не  всеодно.

Хотів  би  бути,  як  орел,
Впіймати  світ  на  крилах  мрій,
Наслухався  з  різних  джерел
І  вдався  до  рішучих  дій.

Як  задзижчав  на  всі  лади,
На  весь  крилатий  небосхил…
Ото  візьми  та  й  упади  —
Не  вистарчило  в  леті  сил.

Як  народився  комаром,  
Затям  собі  у  часі  літ:
Ніколи  не  злетиш  орлом,
У  кожного  є  свій  політ!                              27/10/15

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617504
дата надходження 31.10.2015
дата закладки 01.11.2015


Микола Шевченко

Тільки що цвіло (пісня на вірш Миколи Серпня) !

Слова  -  Микола  Серпень
Музика,  запис,  гітара,  сопілка  і  виконання  -  Микола  Шевченко


Тiльки-но  цвiло  -  вже  тобi  черешнi.
Тiльки  падав  сніг  -    вже  тече  вода.
Тiльки-но  зробив  кроки  свої  першi,
Під  вагою  літ    хилиться    хода.

Тільки-но  зустрів  -  вже  і  посварились.
Тільки  колихав  -  глядь  із  дому  йде.
Тільки-но  купив  -  та  уже  й  зносилось.
Ще  і  не  пожив,  вже  з  косою  жде.

Час  пече  нестерпно,    як  у  зубі  біль,
Ходиками  тіка,  променем  згасає,
Так  хотів  би  бачить  ясно  свою  ціль,
Та  коли  побачив  -  часу  вже    немає.

Бути,  чи  не  бути?    Марно,    а  чи  ні?
Так  питання    стане,  за  душу  візьме!
Скільки  б  не  блукати    по  життя    пітьмі,
А  остання  правда  нас  колись  пройме!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614552
дата надходження 19.10.2015
дата закладки 28.10.2015


Дід Миколай

Ми будем нічку колихати

Верба  плакуча  біля  хати,
А  там  за  нею  став  лежить.
Ми  будем  нічку  колихати
І  будем  зорям  ворожить.

Губів  твоїх  схотілось  трунку,
Поцілувати,  ой  кортить…
Візьму  за  плечі  свою  юнку
І  буду  пити  -  пити  й  пить.

Алмази  падають  й  корунди
З  зірок  вечірніх  де  не  де.
Вливає  Місяць  щосекунди,
Наснагу  в  тіло  молоде…

До  скону  хочеться  любити,
Лукава  ніченька,  п’янить.
Дає  нам  ще  поворожити,
Кохання  наше  сторожить!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616458
дата надходження 27.10.2015
дата закладки 28.10.2015


НАДЕЖДА М.

Мене чекай… я вже іду…

     
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=8z_HbbH2S1k[/youtube]
Осінній  сад,  всіма  забутий,
Аж  до  наступної  весни.
Та  як  самотнім  йому  бути?
Це  знов  поринути  у  сни?

Блукає  сонце  по  алеях,
Хитає  вітер  ліхтарі.
Тут  хазяйнує  осінь-фея,
Та  я  радію  цій  порі.

Люблю  в  осінній  теплий  вечір
Пройтись  в  осінньому  саду.
Це  від  проблем  маленькі  втечі.
Тут  для  душі    спочин    знайду.

Мій  добрий  сад,  ти  вже  безлистий...
Як  постарів  ти  з  тих  часів.
Та  до  лиця  мороз  сріблистий,
Що  передчасно  тебе  вкрив.

А  вітер  листя  знову  носить.
Твоїх  слідів  вже  не  знайду.
Та  все  вчувається  твій  голос...
Мене  чекай...  Я  вже  іду...












адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615883
дата надходження 25.10.2015
дата закладки 25.10.2015


Тарас Яресько

ТРОЯНДА І ШИП (+авторське виконання)

[img]http://s017.radikal.ru/i405/1510/a5/370c9b997ee2.jpg[/img]

На  щиті  геральдичнім  тієї  епохи
Троянда  і  шип  –нерозлучний  тандем
У  танець  містичний  під  гру  скоморохів
Пускалися  ми  в  світлі  зорь-діадем


Ми  там  розминулись  на  крок…і  відтоді
Я  криками  рву  павутину  століть
Та  вік  слизькодухий  тримає  на  споді
Гойда  як  осінню  оголену  віть


Вуста  б  притулити  до  неба  склепіння
Окрадені  без  поцілунків  твоїх
Це  небо  -  занизько,  як  гріхопадіння
А  ти  є  висока,  як  праведний  гріх


Розвішана  спідня  білизна  на  вітах  –
Віват,  постмодерне  безумство  гірлянд!
Конають  епохи  в  прокрустових  ложах
Не  спиться  й  мені  :  на  шипах  від  троянд



                                                                                                             14.10.15

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614493
дата надходження 19.10.2015
дата закладки 19.10.2015


Віктор Шупер

з присмаком німо Ти

всі  точки  безповоротності
з  присмаком  німо  Ти

однаково  куди  піду
однаково  що  робитиму
однаково
бо  повсюди  Ти
щось  старанно  виводиш
у  своєму  блокноті
поправляєш  своє
розкуйовджене
волосся

не  розуміючи
що  з  розкуйовдженим
Ти  ще  краща  ніж  зазвичай

діловито  закидаєш
ногу  на  ногу
кусаєш  вуста  свої
вкотре  про  щось  переживаючи
розповідаєш  власні  вірші
шаріючись  від  моїх  поглядів
хочеш  так  багато  мені  сказати
і  саме  тому  не  кажеш  ні  слова
в  задумі  йдеш  у  справах
як  завжди  сумно  схиливши  голову
дивишся  пронизливими
зеленими  очима
просто  перед  себе
і  не  помічаєш  зовсім
нікого

бо  я
праворуч
від  Тебе
завжди  поруч
завжди  з  Тобою
просто  поглянь

праворуч

17  жовтня  2015  [05:36]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614433
дата надходження 19.10.2015
дата закладки 19.10.2015


Оксана Р.-Г.

Осінній мінор

Осіннє  листя  золоте
Бринить  мелодію  кохання...
І,  може,  вперше  (чи  востаннє?)
У  серці  папороть  цвіте!..

Та  несподівана  зима
Той  цвіт  цілунком  остудила...
І  опадають  листя-крила,
Й  надії-іскорки  нема...

Під  снігом  -  осені  сліди,
У  серці  -  музика  осіння...
Снує  ще  доля  павутиння,
Та  стежка  в'ється...  в  нікуди́...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613559
дата надходження 15.10.2015
дата закладки 16.10.2015


Віктор Ох

Світло кохання (V)

 
Слова  і  виконання  –  Ярослав  Чорногуз
Звукозапис  -  Олександра  Салицького  
Кліп  –  Олексія  Тичка
----------------

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=E2wxQVApuro[/youtube]
Світи  мені,  любове  осяйна,
Весну  життя  даруй  душі,  Богине,
І  музику,  де  плаче  глибина,
Тонкого  болю  ронячи  перлини.

Люблю  тебе,  небесна  і  земна,
У  пречудову  і  похмуру  днину,
Леліє  сни  чарівні  таїна
У  величавій  горизонту  сині!

(Це  –  наслання  з  диявольських  куліс,
Коли  полуда  очі  закриває,
Омани  серця  непролазний  ліс?..)

Веди  вперед,  за  овид  небокраю,
Імлу  прониже  ніжний  сонця  спис  –  
Його  кохання  світло  окриляє.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613386
дата надходження 14.10.2015
дата закладки 14.10.2015


НАДЕЖДА М.

Моя любов! не стань мені, як проза…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=b4Vr-A4Wkn0      


[/youtube]

Зимовий  іній  прикрашає  осінь.
У  гілочки  вплітає  кісники.
А  серцю  так  не  хочеться,  все  просить:
Зніми  із  трав  оці  пуховики.


Ось  гілка  від  морозу  затряслася.
Невже,  зима  прийшла  уже  всерйоз?  
І  до  вікна  із  сумом  простяглася:
Ужалив  в  кісточки  її  мороз.

В  моїх  очах  і  жаль,  і  біль,  розпука,
Бо  стукають  в  вікно  замерзлі  кісточки.
А  на  квітках  якась  чудна  перука.
Додолу  посхилялись  завитки!

Ми  осінню  іще  не  милувались.
Зима  ж    повільно  убива    красу.
А  серденько  ураз  захвилювалось:
В  собі  тепла  красі  я  принесу.

Так  холодно  від  подиху  морозу.
А  я  в  душі  весною  ще  живу.
Моя  любов!  Не  стань  мені,  як  проза.
Вже  в  котрий  раз  тебе  в  весну  зову...

А  ти  мовчиш,  та  роки  не  чекають.
В  полоні  мрій  про  ту,  що  десь  пішла.
І  мрії  твої  там  усе  блукають..
Дивись,  зоря  вже  вранішня  зійшла...


 






[color="#ff0000"][/color][color="#ff0000"][/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613105
дата надходження 13.10.2015
дата закладки 13.10.2015


Левчишин Віктор

ЗАМОВЛЕННЯ

Гарно  пані  Люба  описує  осінній  холод,
Мене  враз  затрусило  додатково  до  самих  ніг,
Уявив,  як  на  мене  суне  шквал  морозних  колод,
Як  до  нас  забуде  знову  прийти  новорічний  сніг.

Пані  Люба!  То  зігрій  мене  ясними  віршами
Про  співи,  засинаючи,  в  зимні  мандри  Десь  дерев,
Бо  жовте  листя  грається  ще  теплими  вітрами,
Хоч  блакитне  небо  і  ховається  серед  джерел.

Помандрую  я  думкою  в  замріяні  Карпати,
Попрошу  у  Неба  сонячне  тепло  на  Говерлі,
Якщо  пані  Люба  зможе  для  мене  підібрати
Слова,  щоб  мене  в  сонячне  тепло  із  Зимі  знесли.

12.10.2015
К.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612905
дата надходження 12.10.2015
дата закладки 13.10.2015


fire_maroder

Бастіон

Будуй-будуй  свою  стіну,
нехай  зростає  в  висоту,
нехай  чіпає  неба  край,
а  я  прийду-  ти  так  і  знай.

Хоч  товсті  стіни,  хоч  бетон,
міцна  броня,  із  злата  трон,
замість  вікон  сталеві  грати-
тобі  нема  куди  тікати.

Вари  залізо,  лий  цемент-
усе  зруйнується  ущент.
І  ти  згадаєш  кожну  мить
як  твоя  пташка  прилетить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613038
дата надходження 13.10.2015
дата закладки 13.10.2015


Олекса Удайко

БРЮССЕЛЬСЬКА КАПУСТА (Цикл) *

[i]…Вже  так  судилось,  видно,  на  віку  –  
Жувать  самітно  всяк  свою  капусту….
                                                                           Олекса  Удайко


[b]1.  Брюссель
[/b]
[b][color="#4d940a"]Можливо,  ми  б  того  й  не  знали,
Що  місто  є  таке  –  Брюссель…                                                                
Та  раз  диктатора  обрали
За  президента  від  осель,
Що  межували  з  димом,  брудом,
Що  плив  зі  сходу,    де  сусід
Там  панував  над  п’яним  людом,
Ще  й  зазіхав  на  землю  від
Царя  Гороха  чи  раніше,  
Коли  злостивці  взнали  про
Багатий  край,    де  люди  інші
Й  тече,  як  золото,  Дніпро…

…Та  то  вже  сповіді  богеми,
Що  варті  іншого  пера,                                
Й  величної,  як  світ,  поеми…  
Нам  же  вертатися  пора
В  наш  час…  Байстрюк  царя  Гороха,
Що  правив  царствієм  Моксель,
Все  ж,  хоч  дурний,  кумекав  трохи:
Кубло  сповив  біля  осель,
Неподалік  від  свого  царства,
Щоб  там  намісником  –  пілатом  –
Серед  братви  свого  обрати
Для  упокореної  пастви...

І  той...  знайшовся  дуже  скоро  –
З  повинною  явився  сам,
Бо  був  відомим  в  краї  ”вором”  –
Серед  “своїх”  –  на  кличку  Хам…

……І  враз  у  ріст  пішла  корона:.
Він  перш  так  паству  закрутив,
Що  здивував  свого    патрона  –
Не  дай  бог,  схопить  рецидив!
Він  вартою  себе  обставив,
Що  “не  понять”  і    Пахану́:
Мов,  не  ловіте,  хлопці,  гави…
І  –  ні-чи-чирк!  І  –  ні  ну-ну́!
Сам  призвичаївся  ж  до  кухні  –
Чомусь  “батони”    в  златі  пік
Й  не  прожував  їх…  і  на  кутні.
(Із  ними  потім  так  і…  втік!)
І  так  шубовснув  він  у  ражі,
Так  ушелевкався  в  азарт,
Що  заздрили  і  очі  вражі,
І  сам  Московський  каганат…

…А  що  ж  громада?  Так  наївно
Вона  повірила  йому,
Що  той  співає  щиро  гімни  
Й  не  дасть  в  обіду  нікому́
Мого  стражденного  народу,
Що  прямував  в  свою  в  сім’ю  –  
В  незлу  об’єднану  Європу,  
Що  мала  вольницю  свою…
Та  сталось  так,  як  мало  статись:
Смикнув  за  повід  “старший  брат”
Свого  невільницького  “брата”...
А  ще  заслав  ворожу  рать…

 …А  що  було  –  то  вже  ми  свідки:
Братів  немало  полягло…
І  ясно  стало,  як  і  звідки
Прийшло  до  нас  оте  ху*ло!
Та  українців    не  здолати  –
Ми  вірим  твердо  в  світлу  путь:
Вам  –  позолочені  палати,
А  нам  –  в  безчестя  б  не  звернуть…

[b]…Урок  все  ж  в  памку  будем  брати:
Не  будь  сусідом  нам  Моксель  –
З  його  неситим,  диким  "братом"  –    
Не  взнали  б,  що  таке...  Брюссель![/color][/b][/b]

12.10.  2015,
Кельн,  ФРН
_________
*Тут  автор  має  на    меті  публікувати  враження
   від  недавнього  відвідування  столиці  ЄС,  які
   можуть  бути  неоднозначними,  про  що    
   натякає  епіграф  до  даного  твору…  [/i]

   примітка:  світлина  автора.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612981
дата надходження 13.10.2015
дата закладки 13.10.2015


Анатолій В.

Давай заховаємось в осінь!

Давай  заховаємось  в  осінь,
У  жовті    закохані  дні,
Хай  неба  високого  просинь
Розбудить    далеке  в  мені...
 
Оте,  що  було    ще  у  школі,
Прекрасне,    забуте,  ясне...
Колись  відійшло  мимоволі,
А  зараз  нехай  не  мине!
 
Щоб  просто  за  руки  триматись,
Й  уже  ейфорія  якась,
І  просто  від  щастя  сміятись,
Бо  все  ще  попереду  в  нас...
 
Купатися  в  жовтому  листі,
Радіючи  кожному  дню...
Калина  в  червонім  намисті
Горить  яскравіше  вогню!
 
І  я    в  тім  вогні    воскресаю,
І  пишуться  знову  вірші!..
Не  треба  небесного  раю!
Ти  поряд...  і  рай  у  душі!
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612836
дата надходження 12.10.2015
дата закладки 12.10.2015


Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Для Крилатої

                     Поезії  Вашої  що  не  рядок  -
                     То  пісня  чудова,крилата.
                     Наснаги  Вам  зичу,хай  пишеться  знов
                     Натхненно,пісенно,завзято.

                     А  ми,читачі  щоб  надалі  змогли
                     Отримувати  насолоду.
                     Енергії  Вам,Крилато  й  снаги
                     І  віршів  нових  в  нагороду.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612668
дата надходження 11.10.2015
дата закладки 11.10.2015


Оксана Р.-Г.

Люблю!. .

Люблю  тебе,  стражденний  рідний  краю,
До  сліз  люблю,  до  болю-хрипоти!..
В  любові  тій  приречено  згораю,
Аби  лише  воскрес,  вознісся  ти!

Люблю  тебе,  згорьований  народе,
Болію  болем  страдницьким  твоїм...
Не  прагну  шани,  дяки,  нагороди  -
Для  тебе  щастя-долі  заповім!

Люблю  тебе,  величне  рідне  слово,
Шматоване,  калічене...  й  святе!
Плекаю  кожну  краплю  калинову  -
Хай  в  серці  євшан-зіллям  проросте!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612633
дата надходження 11.10.2015
дата закладки 11.10.2015


Серго Сокольник

Благость осенняя

Дождь  желанный  прохладу  принес,
Словно  Божью  великую  милость.
Приутихшее  таинство  слез
На  промокших  ветвях  затаилось.

Птичьи  песни  умолкли.  В  леса
Дождь  осенний  вступает  по  праву,
И  блестит  голубая  роса
На  скорбящих  по  осени    травах.

И  уже  не  окончатся  без
Снегопадов  осенние  битвы,
И    дожди,  словно  руки  с  небес
Нам  навстречу  простерты  в  молитве,

И  на  сникший  седой  небосвод
Мы  взираем,  надеждой  согреты,
И  приемлем  осенний  приход,
Сознавая,  что  кончилось  лето.


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2015
Свидетельство  о  публикации  №115101001059  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612324
дата надходження 10.10.2015
дата закладки 10.10.2015


Lana P.

МЕТЕЛИКИ ТРІПОЧУТЬ…

Метелики  тріпочуть  крильцями  в  душі,
Лоскочуть  її  стінки  аж  до  денця,
А  розум  плавить  ненароджені  вірші,
Фантазії  торкають  струни  серця.

Гаряча  кров  у  розгалуженнях  судин
Рікою  розливається  по  тілу,
У  скронях  скаче  пульс,  немов  з  пружин,
Чеканить  мрію  в  намірах  несмілу.

Потреби  внутрішні  накручують  думки,
Голубляться  розніжені  бажання…
Літа  розмотують  неясності  клубки.
Чи  варті  тут  глухі  протистояння?                                29/09/15

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611289
дата надходження 04.10.2015
дата закладки 05.10.2015


Дід Миколай

Ти ж літо бабине просила

Листочки  падають  шовкові,
Доріжку  стелють  вогняні.
Надворі  день  лежить  в  обнові,
Малюють  клени  багряні.

О,  Боже  мій  в  які  відтінки,
Вдягнулись  доли  і  яри.
Лежать,  як  ноти,  як  відмінки,
Чаклун  розсипав  із  кофри.

У  візерунках  кольорових,
Гай  в  стані  чудо  -  дрімоти.  
Лежить  у  загадках  казкових,  
У  сяйві  Бого  -  теплоти.

Прабаби  літо  ти  просила,
Для  тебе  мила,  принесу.
І  серце  теж  лебідко  біла,
До  ніг  твоїх,  я  покладу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611361
дата надходження 05.10.2015
дата закладки 05.10.2015


Микола Шевченко

Буду собою, буду з тобою (пісня на вірш Світлани Костюк)

Слова  -  Світлана  Костюк
Музика,  запис,  виконання  -  Микола  Шевченко

Буду  собою,  буду  з  тобою...

Хочеш,  буду  для  тебе  ранковим  сполоханим  сном,
Де  холодну  реальність  так  важко  одразу  збагнути,
Гострим  запахом  кави,  розквітлим  духмяним  бузком,
Теплим  подихом  вітру  із  нотками  м`яти  чи  рути?..

Хочеш,  буду  відлунням  далеких  дитячих  казок,
Мерехтінням  роси  у  прозірчастім  раннім  тумані,
Чи  обсипаним  пилом  замріяних  наших  зірок,
Чи  зажурою  верб  у  печальнім  осіннім  згасанні?..

Може,  стану  для  тебе  пахучою  свіжістю  нив,
Ніжним  бризом  легким  у  солоних  обіймах  прибою?..
Та  тебе  не  приваблює  жодне  з  обіцяних  див,
І  мені  зостається  одне:  просто  бути  собою…

І  мені  зостається  одне:  просто  бути  собою…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610033
дата надходження 28.09.2015
дата закладки 29.09.2015


Дід Миколай

Мостить перли в красу голубину

Квіти  Ангел  в  саду  поливав
Із  веселки  в  скалках  водограю.
На  мольберті  красу  малював
З  незбагненного,  чистого  Раю.

Заворожений  стежкою  йду,
Ледве  чую  за  ставом  пташину.
Літо  Бабине  наче  в  слюду,
Як  принцесу  убрало  долину.

Біло  -  коса  у  сріблі  лежить
На  голівці  корона  з  бурштину.
З  неба  падає  в  ноги  блакить,
Мостить  перли    в  красу  голубину.

Дощ  осінній  цілує  траву,
Вітерець  в  прохолоді  гуляє.
Осінь  в  листі  карбує  главу
Їй  найвищий  щабель  приміряє.

Зачарований  хід  зупиню…
Усім  серцем  -  душею  яснію.
Чисті  роси  з  долоньки  зіп'ю
Й  усім  тілом  своїм  захмелію.

І  в  траву  –  мураву  упаду…
До  землі,  наче  син  притулюся.
В  Віфлеємському  Божім  саду,
В  первозданній  красі  розчинюся.

До  небесного  краю  ступлю,
Диких  квітів  тобі  назбираю.
Їх  росою  п’янкою  скроплю
В  ароматах  осіннього  гаю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609930
дата надходження 28.09.2015
дата закладки 29.09.2015


Наталя Данилюк

Ранок зарядив, як з кулемета…

Ранок  зарядив,  як  з  кулемета,
І  січе  дощами  по  дахах.
Наче  пережована  касета,
На  антені  тужно  квилить  птах.

На  дроти  влягаються  бемолі,
Ніби  в  нотний  зошит  на  рядки,
І  пливуть  строкаті  парасолі
По  лискучих  вулицях  міських.

Де-не-де  листки,  мов  самокрутки,
Осінь  підпалила  і  димить
І  пузаті  напхані  маршрутки
Труться  між  автівками  й  людьми.

Мов  нитки  тонкої  павутини,
Що  вгорі  недремно  тче  павук,
Падають  курсивом  безупинним
Краплі  на  розмитий  сірий  брук.

Випадаю  в  ранок,  наче  грушка,
Випадково  збита  вітерцем…
І  холоне  ледь  надпита  кружка,
І  пустіє  дім,  як  деревце…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609389
дата надходження 26.09.2015
дата закладки 26.09.2015


Циганова Наталія

А він залишається…

Хіба  це  можливо  –  забуть  чи  змиритися?
І  скільки  б  рокІв  не  пройшло  –  все  дарма.
По  спільному  килимі  –  спогади  в  китицях.
А  далі  –  ідеш  вже  без  нього…
сама…
Що  скажеш…
життя  не  рахується  з  ритмами.
Минуле  –  далеко…
та  ніби  –  за  крок…

...А  він  залишається  пам’яттю  світлою…
кордоном  –  із  ваших  щасливих  зірок…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609267
дата надходження 25.09.2015
дата закладки 25.09.2015


Ірина Лівобережна

Над озером туман

Білий  туман  над  озером.
Сонце  –  в  клубочку  хмар.
Квітка  латаття  росяна
Волею  срібних  чар

Ніжиться  жовтим  човником…
Ніби  спинився  час…
Верби  –  легеньким  дотиком
Грають  на  хвилях  вальс…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608893
дата надходження 23.09.2015
дата закладки 23.09.2015


Серго Сокольник

Винил

Ночь  нехолодная  нежно  коснулась.
Я  у  окна...  Ты  к  окну  потянулась
С  ТОЙ  стороны...  Из  запретного  мира...
Залой  для  танцев  нам  станет  квартира,

Где  мы  с  тобой  танцевали  нагие...
Платье-  не  то...  И  колготы-  другие...
Так  одевают  вас  в  мире  ином?
Платье-  на  стул...  Мы  друг  друга  поймем

Легче  без  этих  издержек  текстиля.
Диско?  Хард-рок?  Пертурбация  стиля
В  сборниках  старых  "пластов"  из  винила...
Ставлю  вот  эту...  Ее  ты  любила...

Ты  далека...  Да  ТУДА  и  не  близко...
Музыка  льется  со  старого  диска...
Перст  указующий  с  дрожью  застыл
"стрел"  индикатора...  "Точим"  винил.

Тьма  вездесущая  пала  на  плечи
Тел  обнаженных  в  соитии  встречи.
То  распалясь...  То  касаясь  едва...
Все,  как  ТОГДА...  Только  ты  не  жива.

Кончилось.  Ты  удалилась.  Светает.
Стрелка  часов  рубикон  пробегает
Встречи  миров...  Наш  последний  изыск.
Замерли  "стрелы"...  Окончился  диск.


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2015
Свидетельство  о  публикации  №115092000924  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607959
дата надходження 20.09.2015
дата закладки 21.09.2015


НАДЕЖДА М.

Черлений лист упав під ноги…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=DHpicBvPx2w[/youtube]

Черлений  лист  упав  під  ноги...
Про  що  ти  думав,  як  летів?
Чекав  чиєїсь  допомоги,
Чи  просто  впасти  так  хотів?

Чомусь    кружляв  в  останнім  танці...
Чи  зупинить  бажав  політ?
Як  чарував  своїм  багрянцем!
Час  не  вмирання  -  твій  розквіт.

Останній  помах  в  безнадії...
Краса  останнього  штриха.
Підхопить  вітер,  і  в  завії,
Побудеш  в  ролі  ще  птаха...

І  ось  лежиш  у  жовтих  травах,
Прибитий  вітром  і  дощем,
Укриє  листя  в  різних  барвах,
На  серце  ляжуть  тягарем.

Чому  тремтиш,  хороший  друже?
Ти  ж  знаєш  правила  життя...
Хай  твоє  серденько  не  тужить  -
Природа  любить  вороття...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608103
дата надходження 20.09.2015
дата закладки 20.09.2015


Віктор Ох

Мелодія для пісні № 76 (ptaha, Віталій Назарук, Дід Миколай, Валентина Малая)

ptaha
     [b]Ой,  збиралися  орли[/b]

Ой,  збиралися  орли
На  горі  на  раду:
Як  від  сарани  степи
Їм  урятувати?
Дарували  їм  громи
Блискавиці-стріли,
Щоби  край  свій  рідний  захистили.

   Кличуть,  кличуть  сурми  у  похід!
   -  Твій  я,  мила,  тільки  до  воріт!
   Повернуся  –  Богові  молись!
   Ще  й  весілля  справимо  колись!

       А  дорога  стелиться  у  степи,  на  схід.
       І  блакить  над  золотом  в  серці  майорить.
       Під  козацьким  чоботом  хилиться  полин
       Наче  голови  орди.

Вилітали  в  степ  орли,
Розправляли  крила  –
Під  ногами  сарани
Аж  земля  горіла.
Повість  полум'яних  літ
Сторінки  писала,
Як  орли  край  рідний  захищали.

   Ген  звелися  в  небо  ясени  –
   То  Вкраїни  кращії  сини
   Стали  щільно,  до  плеча  плече  –
   Жоден  ворог  з  поля  не  втече.

       А  дорога  стелиться  у  степи  на  схід,
       Маками  червоними  поле  майорить.
       Під  козацьким  чоботом  хилиться  полин,
       Наче  голови  орди.

Ой,  збиралися  орли,
Натомивши  крила:
Від  нашестя  сарани
Рідний  степ  звільнили.
Ой,  збиралися  орли  –
Орлят  научали,
Щоб  чужинців  в  край  свій  не  пускали.

   Грають  сурми:  скінчено  війну!
   -  Дай-но,  мила,  швидше  обійму!
   На  Покрову  сядемо  за  стіл  –
   Засилаю  завтра  старостів!

       А  думки  вертаються  по  стежках  на  схід,
       Де  одвічним  янголом  вартовий  стоїть…
       Під  козацьким  чоботом  хилиться  полин…
       Слава  мертвим  і  живим!

------------------

         Віталій  Назарук

       [b]  Золоте  весілля[/b]


                                       
[i](Інструментальна  перегра)[/i]

В  нас  сьогодні  «Золоте  весілля»,
Ми  сюди  прийдемо  на  похмілля
І  сьогодні  вдарим  гопака.
В  нас  напевно  доленька  така…

   В  нас  напевно  доленька,  доленька  така,
   Через  те  ми  знову  вріжем  гопака.
   Пролетіли  поспіхом  золоті  літа,
   Та  пора  ще  золота…

 [i]  (перегра)[/i]

Танцюй,    танцюй,  танцюй,  моя  доле,
То  нічого.  що  у  боці  коле,
Повернути  б  нам  свої  літа,
Щоб  сміялась  юність  золота.

   В  нас  напевно  доленька,  доленька  така,
   Через  те  ми  знову  вріжем  гопака.
   Пролетіли  поспіхом  золоті  літа,
   Та  пора  ще  золота.

 [i]  (перегра)[/i]


В  нас  сьогодні  «Золоте  весілля»,
Ми  сюди  прийдемо  на  похмілля
І  сьогодні  вдарим  гопака.
В  нас  напевно  доленька  така…

 [i]  (перегра)[/i]

       Щоб  сміялась  доля  наша  золота,
       Крізь  тумани  сивії,  золоті  літа,
       Хай  і  далі  буде  в  нас  доленька  така,
       Щоб  змогли  ми  гопака.

----------------
     Дід  Миколай

   [b]Два  бусли  [/b]

На  болоті  два  бусли  журавлину  брали,
У  дзьобах  нам  принесли,  та  й    почастували.
Розплескалося  вино,  на    столи  упало,
Й  чорногузи  із  селом  гуляли.

 Бусли,  бусли  –  вирій  на  порі,
 Бузьки,  бузьки  разом  угорі.
 Хай  обійде  горе  вас  й  холоди,
 Щоби  ви  вернулися,    як  завжди.

   Дай  вам  Бог  здружитися  бусли  із  орлом,
   Ми  ж  чекати  будемо,  будем  всім  селом.
   І  хай  путь  ваш  стелеться,  серед  гір  й  долин,
   Та  не  спинить  часу  плин.
                                                                 *
Цілу  зиму  чорногузи  в  чужині  літали,
Яка  довга  та  зима,  що  й  засумували.
Радо  й  любо  угорі,  крильми  лопотіли,
Повернулись    буськи  клекотіли.

 Їх  зустріли  липи  під  вікном,
 Вітерець  грів  з  пазухи  теплом.
 Медовуху  брали  ми  у  бджіл,
 Садовили  знову  всіх  за  стіл.

   Пісня  наша  котиться  хай  далеко  в  світ,
   Гарно  відгуляємо,  милі  ваш  приліт.
   Вже  земля  цілована,  йде  трава  в  стебло,
   Бо  на  дворі  вже  тепло.
                                                                       *
Ой,  як  легко  з  чужини  розправляти  крила,
Бо  удома  на  вітру  вони,  як  вітрила.
Піднімає  їх  у  вись  в  стрілах  дивограю,
Аж  за  хмари  ген  до  небокраю.

 Бусли  бусли,  братики  мої,
 У  степах  замовкли    солов’ї.
 Тож  летіте  бусли  на  Донбас,
 Щоб  Господь  Вкраїну  нашу  спас.

   Занесіте  сонечка  їм  крильми  на  схід,
   Хай  розтане  в  душах  їх,  зачерствілий  лід.
   У  степах  козацьких  вже,  чахне  вуркаган  -
   То  розсіявся  туман.

--------------------
     Валентина  Малая

[b]  Дужі  і  завзяті  наші  козаки!  [/b]


Синьо-  жовті    наші  прапори!  
Це  непереможнії  стяги    догори!  
Буде-буде-процвітать    Україна  наша!
Суверенна,  вільна  і    багата!

Розправляйте  плечі,  козаки!
Наші  славні,  сильні  вожаки!
Рідна  Україна  славна  у  віках!  
Бо  вона  тримається  на  чоловіках!  

Дужі  і  завзяті  наші  козаки!
Всіх  перемагають,  ми  не  бурлаки!
Будем    боронити  наш  любимий  край
Нумо,  пісню    заспівай!

А  наші  козачки  пісню  заспівають.  
Люті  вороженьки  щочимдуж  тікають  .
Виб'єм    ворога,  він  навіки  згине  !
Пісня  перемоги  нехай  всюди  лине!








адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608013
дата надходження 20.09.2015
дата закладки 20.09.2015


Олекса Удайко

НОВІ АМАЗОНКИ

           [i]Гарна  пава  пером,  а  жінка  норовом.Так  каже
           українське  прислів’я…  Як  нікому  годиться  воно  
           амазонкам  –  жіночому  племені,  що  населяло
           колись  південь  України  та  дошкуляло  всім,  
           хто  посягав  на  їхню  честь  і  свободу…  …  
           І  не  тільки…  
           Дивіться...
           [/i]
[youtube]https://youtu.be/ut7oYX1hRSA[/youtube]                    
                   
[i][b][color="#d60fbb"]Жінки  повік    над  нами  брали  гору  –  
Чи  в  сяйві  днин,  чи  то  в  глухій  пітьмі.
І  норову  того…    ні  в  світ  не  зборем,    
Які  б  контрміри  не  приймали  ми.

У  ті  далекі  доби  історичні
Хто  боронив  від  зайдів-ворогів?
Жінки….  Такі  сміливі  і  незвичні!
Від  внутрішніх  –  тим  більше,  поготів…

А  нині?..  В  дні  до  прикрощів  осінні
Хто  захистить  від  цінови́х  навал,
Що  вже  стоять  в  необігрітих  сінях?
Зупинить  хто  той  гривневий  обвал?

Ви  дбаєте  лиш  про  свої  палати  ,
В  душі  у  вас  –  ні  крихітки    Хреста!
На  пенсії  ж  худі  і  нульові  зарплати  
Впаде  у  голод  люд  ще…  до  поста!

Та  буде  й  Вам,  владці́  мої  пихаті,  
Що  взули,  нас,  бурлак,  у  постоли,
Лиш  по  одній,  але  по  вірній  хаті,
Куди  би  ви  безрадісно  пішли!..
 
В  пригоді  стануть  нові  амазонки  –
Бабу́сі,  що  на  зуб  –  вже  ні  гроша:
Візьмуть  за  те,  що  й  не  чекали:  зойки  –  
І  –  з  бебехів  полишать...  “ні  шиша”!  

…Нема  чого  підказувать  “дівчатам”,
Самі  вже  знають,  як  і  що  робить...
Ті  амазонки,  хоч  старі,  завзяті,  
Бо  знають,  як  й  куди  дошкульніш  бить.

І  будуть  боси  голосом  писклявим
Волати  в  світ  фатальний  той  вердикт…
Робить  із  губ  вже  годі  вам  халяви,  
Брехливі…  пси  і  спікер  Венедикт*.[/color][/b]

19.09.2015
________
*)  За  визначенням  95-ого  кварталу,
       той,  що  й  прізвища  свого  не  поміняв.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607794
дата надходження 19.09.2015
дата закладки 19.09.2015


посполитий

ВІРИТЬ-НЕ ВІРИТЬ…

Вірить-не  вірить,  любить-не  любить...
Чинить  ромашка  своє  правосуддя...
ДрІбні  пелюстки  сипле  додолу-
Світле  та  темне,  любов  та  недолю,
ВЕльон  весільний,  покритки  хустку...
Любить-не...
                                               Впала  остання  пелюстка...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606046
дата надходження 11.09.2015
дата закладки 12.09.2015


НАДЕЖДА М.

Я не скажу, що літа мені жалко…

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GZanbHYEXns
[/youtube]
Палахкотить  тоненький  вогник  свічки.
Вмостилась  зручно  по  кутках  пітьма.
І  десь  лаштує  свої  сіті  нічка,
Щоб  мрії  всі  до  ранку  обіймать  .

Та  як  утримать  те,  що  живе  в  серці,
Той    крихітний  пустинний  корінець.,
Що  не  зів"яв  в  життєвій  круговері?
Як  втримавсь  у  безводді  пагінець?

Вже  літо  провела  до  горизонту,
І  усмішка  торкнулася  лиця.
Забаввонів  далеко  рідний  контур,
Неначе  штрих  дотепного  митця.

Я  не  скажу,  що  літа  мені  жалко.
Упевнена  до  осені  хода,
Бо  серце  й  восени  кохає  палко...
Усе  за  нічку  серце  пригада.

Проходять  пори  року,  щоб  вернутись.
Лише  кохання  вічне,  не  вмира.
Йому  за  все  так  хочеться  всміхнутись..
Осінній    ранок  в  очі  зазира..





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604462
дата надходження 05.09.2015
дата закладки 05.09.2015


OlgaSydoruk

Осень ночью рядилась невестою…

Экспромт

Осень  ночью  рядилась  невестою...
Всю  закрасила  в  рыжий  она  седину...
И  казалась  такою,такою  прелестною  в  переспело-унылом  сливовом  саду...
Меж  деревьев  бродила(меж  ихними  душами)...
И  листочки  срывая,рыдала  дождём...
Эту  Осень  пугала  Зима  неизвестная...
Она  прятала  душу  под  жёлтым  плащом...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603854
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 03.09.2015


Наталя Данилюк

Ненароком

[img]http://cs625823.vk.me/v625823885/44208/6svuHCE2AsE.jpg[/img]  [img]http://cs625823.vk.me/v625823885/44730/UmbC58Sr9Lg.jpg[/img]

Осінь  і  кава.  Спітнілий  квадратик  вікна…
Мжичка  січе  монотонно,  розміреним  кроком…
Я  ненароком  наснилась  тобі,  ненароком  –
Як  у  пекучі  морози  деревам  весна.

Я  просочилась  крізь  сито  далеких  розлук,
Мов  оминула  всі  правила  простору  й  часу...  
Я  борознила  вітрильником  пам’яті  трасу,
Падали  спогади  друзками  лунко  на  брук.

Осінь  блукала  з  палітрою  в  тінях  узбіч
І  фарбувала  кераміку  яблук  в  червоне,
Рейками  колій  протяжно  скрипіли  вагони
І  горизонтам  далеким  летіли  навстріч.

Кава  схолола.  В  заплаканій  рамці  вікна,
Наче  на  знімку,  застигло  розмите  бароко…
Сон  обірвався,  мов  тріснула  мідна  струна  –
Я  ненароком…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603922
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 03.09.2015


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.09.2015


Наталя Хаммоуда

Яблуко

Яблуко  висіло  на  самій  верхівці  дерева.  Воно  було  величезного  розміру  і  незвичайно  яскравого,  бордово-малинового  кольору.  Здається,  за  сім  десятків  літ  ,старий  Григорій  таких  великих  яблук  ще  не  зустрічав.  Тому,  коли  його  онуки  обмірковували  ,  як  би  те  яблуко  зірвати,  дід  частенько  відганяв  дітлахів  від  дерева.  У  нього  був  на    яблуко  особливий  план.

До  дідових  іменин  повинні  зібратися  всі-  діти  та  онуки.  
Григорій  задумав  розділити  яблуко  рівно  на  стільки  часток,  скільки  прийде  гостей.  Адже  ювілей  не  тільки  у  діда,  а  й  у  яблуньки.  Рівно  тридцять  років  тому  дід  закопав  у  землю  маленький  паросток.  Ніхто  не  думав,  що  він  приживеться.  Він  же  "європейської  крові",  з  самої  Риги.  (Дід  у  свої  п'ятдесят  влаштував  собі  велосипедну  прогулянку  з  Західної  України  до  Риги  і  назад.  Хотів  таким  чином  виміряти  власні  сили  ...)

Настав  довгоочікуваний  день,  коли  нарешті  можна  було  зірвати  яблуко  з  дерева.  Сім'я  чекала  цього  моменту,  як  свята.  Здавалося,  очікували  більше  те  яблуко,  аніж  святковий  пиріг.  На  дерево  виліз  старший  онук  Григорія,  Федько.  Дід  дивився  на  хлопця  знизу  вверх  із  хвилюванням:"  як  б  не  випустив  з  рук".  За  великим  дубовим  столом  врешні  всілися  усі.  Дід  узяв  ножа  до  рук:

-Ну  що,  готові?

-Таааааааак  !!!!!  -  Дружно  закричали  молодші  онуки.  Старші  дивилися  на  руки  Григорія,  потираючи  долоні.

Ніж  торкнувся  яблука.  Краплі  соку  впали  на  скатертину.  Дружина  косо  глянула  на  діда.  Пкркполовинивши  яблуко,  Григорій  завмер.  Вся  ця  краса  всередині  була  чорна  і  гнила.  А  в  самій  серцевині  ,поряд  з  насінинами,  красувався  величезний  черв'як.  Дід  оглянув  сумним  поглядом  дітей  та  онуків:

Що  ж....  скажу  я  вам....  все  як  і  у  людей  .....

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602662
дата надходження 28.08.2015
дата закладки 28.08.2015


stawitscky

Награй нам, флейто


Награй  нам,  флейто  сонячного  дня
Таких  бадьорих  і  живих  мелодій,
Яких  за  морем  відшукати  годі,
Яких  у  нас  нікому  не  віднять.

Хай  в  лагідних  обіймах  берегів
Тече  вода  сріблястого  розливу,
Як  мало  треба,  щоби  стать  щасливим
Й  налитись  нездоланністю  снаги!

Гаряче  коло  відданих  сердець,
Рій  спогадів,  що  птахами  за  обрій,
І  віра,  що  усе  в  нас  буде  добре,
Як,  безумовно,  і  в  усіх  людей.

Бо  лиш  надія  розпач  зупиня,
А  нас  батьки  не  вчили  відступати.
Чи  нам  нове  –  виламувати  грати?
Зіграй  нам,  флейто  сонячного  дня!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602188
дата надходження 26.08.2015
дата закладки 26.08.2015


Олекса Удайко

СТЯГ ПЕРЕМОГИ

     [i]  Не  пора,  не  пора,  не  пора  
       В  рідну  хату  вносити  роздор!  
       Хай  пропаде  незгоди  проклята  мара!  
       Під  Украйни  єднаймось  прапо́р!  
                                                                                                   Іван  Франко

       …Та  прапор  –  нуль,  коли  катма  в  країні  сили!  
       Хоругва  –  що?..  Як  віри  у  мирян  нема!  
       Які  б  огнѝща  над  собою  не  носили  –  
       Дарма!..  Коли  у  душах  у  людей  -  тюрма!
                                                                                                   Олекса  Удайко
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444834

[b][color="#ff00ff"]Не  хотілось  писать  на  сю  тему  –
Вже  написано  віршів  тих  –  тьма*…
Та  складається  вже  у  систему
Мракобісся,  наруга,  пітьма…

І  зневіра…  в  невичерпні  сили,
Що  для  воєн  припас  наш  народ…
Які  б  огнища**  ми  не  носили,
Не  наб’єм  ними  ворога  рот![/color]

[color="#0099ff"]То  ж    єднаймося,  браття,  знаменом,
Що  побіду  нам  всім  принесе:
Наші  кіборги  і  супермени  
Уже  склали  про  нього  есе!..  

Прославляймо  наш  стяг  перемоги,
Де  блакитне  і  вряд  –  золоте!
Не  лишаймо  себе,  друзі,  змоги  –
Ми  ж  нащадки  атлантів***    на  те![/color]
[/b]
23.08.  2015
_________
*      Тьма  (число)  —  число  в  старовинному  підрахунку,  
         рівне  10000  і  більше.
**  Вексилологічні  ознаки  -  стяги,  штандарти,  хоругви  тощо.
***За  деякими  науковими  версіями,    наші  символи  
           (тризуб,  блакитний  (дух)  і  золотавий  (матерія,  
           достаток)  кольори  отримані  нами  від  Атлантиди,  
           що  містилася  на  терені  сучасного    Чорного  моря  
           та  занурилась  під  воду  під  час  однієї  з  космічних  
           катастрофи  планети.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601517
дата надходження 23.08.2015
дата закладки 23.08.2015


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.08.2015


Наталя Данилюк

Благословення Спасами

Вже  наступає  осінь  крадькома,
Смакує  неминучу  перемогу,
Благословляє  Спасами  трьома
Господар-серпень  вересню  дорогу.

Кладе  у  клунок  яблука  і  мед,
І  житній  хліб,  і  пінний  квас  у  пляшці.
Тчуть  павуки  шовкове  макраме  –
Окрасу  для  осінніх  декорацій.

Ще  полуднева  спека,  як  сироп,  –
Така  густа  й  тягуча,  аж  до  млості…
Та  вже  рябіє  барв  калейдоскоп,
Гірчить  димами  перегрітий  простір.  

Віджнивували.  Бороди  снопів
Пекуче  сонце  смалить  на  жердинах,
Вже  й  деревій  в  отаві  перепрів
І  висохла  знекровлена  малина.

Плакучих  верб  розкішна  бахрома
Лоскоче  хвилі  сріберноголосі…
Благослови  ж  бо  Спасами  трьома
Мене,  мій  Боже,  на  порозі  в  осінь!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600029
дата надходження 16.08.2015
дата закладки 16.08.2015


Променистий менестрель

Біль розвію понад степом


Синій  птах  мій  легкокрилий,
ти  лети,  лети  додому  -
через  доли  і  кови́ли,
серед  бли́скавиць  і  грому

А  душа  моя  з  тобою
полетить  у  парі  з  небом  –
може  біль  свій  там  загою,
та  й  розвію  понад  степом...

Моя  мила  Україна
ізнедоленая,  плаче...
Звідки  плач  цей  –  бач,  невинна,
пересічний  брат  юначе?

Двадцять  п'ять  літ  все  чекає,
щоб  всміхнулись  породіллі.
Вже  й  музики  ніц  не  грають  -
мо'  секрет  у  тих  он  віллах?

Кажеш,  що  не  всі  тут  плачуть,
є  й  такі,  що  лиш  сміятись...
Правда  значить  –  мій  козаче?
–  Всиротіли  навіть  хати...

Вітри  буйні,  вітри  грізні  –
віють  чорно-сині  хмари;
душу  ви  не  рвіть  з  корінням,
бо  ж  летить  із  небом  в  парі...

31.07.2015р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597042
дата надходження 31.07.2015
дата закладки 01.08.2015


Наталя Данилюк

Відеопоезія

Ще  одна  прониклива  відеоробота  проекту  Сила  слова
на  мій  вірш  "Падаю  в  небо..."!

https://www.facebook.com/sylaslovaua?fref=nf&pnref=story

Людське  життя,  направду,  занадто  коротке  задля  дурниць  
і  достатньо  довге  для  великих  речей.
У  смерті,  як  і  в  будь-чого,  є  кілька  іпостасей.  Одна  з  них  –  
це  звільнення.  
Звільнення  від  тіла,  від  проблем  і  турбот  світу  
земного.  Проте  сьогодні  в  цьому  звільненні  є  ще  один  відтінок.  
Це  темна  тінь  війни,  присмак  попелу  і  крові.  Сьогодні  смерть  –  
це  ще  й  смерть  в  ім’я  звільнення.  Звільнення  тих,  хто  мимоволі  
опинився  в  самому  пеклі  бойових  дій  і  тих,  хто  не  хоче  туди  потрапити.  Звільнення  своєї  країни.  
Герої  не  вмирають  –  їх  кличуть  тримати  мирне  
небо  над  нашими  головами.

[i]Вірш:  Наталя  Данилюк

Читають:  Лила  Перегуда  и  Запрот  Вокрыс,  Євгеній  Ковирзанов.  
Наталия  Владимирова,  Olga  Evlanova,  Anastasiya  Pankovetskaya,
Андрій  Мартиненко.
Майстрували:  сергій  пишун,  Marina  Statkevich,  Ptashka  Kateryna,  
Halanzha  Dmytro[/i]

[youtube]https://youtu.be/ld2uypLVF1s[/youtube]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596625
дата надходження 29.07.2015
дата закладки 30.07.2015


НАДЕЖДА М.

Л Ю Б О В Ь…

Л  ю  б  о  в  ь...  

Одно  лишь  слово,  а  волненье
Души,  умеющей  любить.
И  двух  сердец  прикосновенье,
Кто  чувством  может  дорожить.

Любовь...  Нежней  луча  рассвета,
Влеченье    ярче,  чем  закат.
Оно  гораздо  жарче    лета.
Лишь,  кто  влюблённый,  тот  -  богат.

Любовь..  не  теплится  в  бездушье.
Она  бежит  от  пустоты.
И  вмиг,  почуяв  всплеск  удушья,
Уходит  прочь  от  суеты.

Любовь...  Не  терпит  униженья,
Чужда  предательству  и  лжи.
И  вянет,  как  цветок,  вмгновенье,
Когда  цена  Любви    гроши.

Любовь  -  цветок  из-под  асфальта
Пробъёт  ростками    толщу  льда..
И  может  ранить,  словно  скальпель..
Уйдёт  внезапно  никуда...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595787
дата надходження 25.07.2015
дата закладки 25.07.2015


OlgaSydoruk

А я болею и болею…

Весна  вливалась  плавно  в  лето...
И  лето  в  осень  -  не  спеша...
А  я  болею  и  болею...
И  мой  диагноз  -  влюблена...
Тебя  я  видела  сегодня,..
Тебя  я  видела  вчера...
И  за  окном  всё  тот  же  ветер...
Надкушенная  в  бок  луна...
Холст  женских  лиц  рисует  время
Пунктиром  нервным  мастерка...
Мне  кажется,что  я...  старею...
Как  лето  -  в  осень(не  спеша)...
Но  я  болею  и  болею...
Тобою  только...тчк...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595594
дата надходження 24.07.2015
дата закладки 24.07.2015


Наталя Данилюк

Відеоролик

Чудова  робота  проекту  Сила  слова  на  мій  вірш  "Безхатько-пес".  Дякую  всім  учасникам  відеоролика!

https://www.facebook.com/sylaslovaua?fref=nf&pnref=story

«Ми  відповідаємо  за  тих,  кого  приручили…»
Світ  створювався  з  хаосу  і  завжди  прагнув  до  гармонії  
всього  живого.  Людина  від  початку  отримала  свої  переваги,  
які,  вочевидь,  були  дані  їй  не  для  того,  щоб  нищити  і  руйнувати,  
ображати  і  вбивати  менших  і  слабкіших.  
Ми  хочемо  гідно  виховувати  власних  дітей,  але  часом  не  в  змозі  
впоратися  з  домашніми  тваринами.  
Ми  визнаємо  проблемою  дитячу  безпритульність,  але  проходимо  
повз  змерзле  голодне  кошеня  на  вулиці.
В  очах  кожного  пса-безхатька  можна  прочитати  сумну  історію  нереалізованої  дружби  й  відданості  і  віру,  
віру,  що  знайдеться  
хтось,  хто  згадає  своє  справжнє  покликання  –  бути  людиною.

[youtube]https://youtu.be/06DJA1Z7mO8[/youtube]

[i]Тетяна  Белз,  Дмитро  Богданов,  Алла  Задніпровська,  Тетяна  Спіріна-Сметана,  Олександр  Пархоменко,  Інга  Кирилюк
Майстрували:  Дмитро  Галанжа,  Марина  Статкевич,  Пишун  Сергій,  Катерина  Пташка.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595351
дата надходження 22.07.2015
дата закладки 22.07.2015


НАДЕЖДА М.

Почуй мене в життєвій метушні…

Грайливий  вітер  колихає  штори...
Задихало  квітчасте    полотно.
І    світ  здається  вишитий  узором.
Ці  квіти,  ніби  кинув  хтось  в  вікно.

В  шпаринку  заглядає  ясний    промінь.
І  кольоровим  став  похмурий    світ.
І  радістю  наповнилось  все  в  домі.
Чи    настрій  тихо  стука  до  воріт?

А  під  вікном  он    розцвітає  сонях.
Він  сонечко  вартує  цілий  день.
Мій  погляд  споглядає  це  спросоння.
До  мене  завітай,  снага,  лишень...

Пахучий  чай  з  малиновим  варенням,
Ще  сонячним  промінням  притрушу.
І,  може,  ще  прийде  оте  натхнення,
І  знов  до  серця  я  тебе  впущу.

А  поле  неозоре  ще  у  росах.
Як  пахне  тільки  скошена  трава!
І,  як  тоді,  ти  будеш  гладить  коси.
Як  манить  ця  звабливість  степова!

Та  мрії  запиваю  теплим  чаєм...
Смакую  забаганки  я  душі.
Ти  чуєш?  Біля  тебе  десь  літають...
Почуй  мене  в  життєвій  метушні...




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594800
дата надходження 20.07.2015
дата закладки 20.07.2015


stawitscky

Реінкарнація

Отак  промчати  по  життю  болідом
Не  зачепивши  жодну  із  зірок…
І  осінь,  що  сховалася  за  літом,
Мою  поставить  долю  на  зеро.

І  я  не  зможу  більше  вже  мовчати.
Трава  проб’ється  вперто  крізь  асфальт.
Я  відшукаю  в  осені  початок,
Я  поновлю  усі  свої  права.

Це  теж  удача,  дякувати  Богу.
Вона  блукала  між  десятків  літ  –
Зайти,  усі  зламавши  застороги
Себе  самого  на  оцій  землі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594795
дата надходження 20.07.2015
дата закладки 20.07.2015


Оксана Р.-Г.

Воскресни, возродися, Україно!

О,  скільки  в  тобі  болю,  Україно!
А  скільки  крові  випила  земля!..
Куди  не  глянь  -  сплюндровані  руїни...
Куди  не  стань  -  спаплюжені  поля...  

А  як  же  далі?  Бути  чи  не  бути?
Чекати  неминучого  кінця??.
Чи  впитися  кремлівської  отрути  -
І  стерти  рідний  слід  до  корінця???

Прозрій,  прокинься,  приспаний  народе,
Козацький  дух  гартований  збуди,
Бо  лиш  тоді  ти  дійдеш  з  серцем  згоди,
Як  рабський  дух  затопчеш  назавжди!

Воскресни,  возродися,  Україно,
Упевнено  торуй  до  щастя  шлях!
Хай  лине  світом  мова  солов'їна
І  пісня  наша  славиться  в  віках!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594689
дата надходження 19.07.2015
дата закладки 19.07.2015


Любов Ігнатова

Метелик

   Сьогодні  вночі  мене  розбудило  тихе  зітхання...  Очі  ще  не  встигли  розплющитися,  а  мій  напівсонний  мозок  уже  малював  мені  монстрів  одного  страшнішого  за  іншого...  Потім,  таки  прокинувшись  зовсім,  я  подумала,  що  якщо  це  і  страшко  якесь,  то    нещасне,  бо  зітхає  дуже  вже  сумно...  
   Обережно  відкривши  очі,  я  роздивилася  навколо...  Хм...нікого...  І  тут  знову  почулося    зітхання..  .  Зовсім  поруч...    Раптом,  на  долоні  у  місячного  променя,  який  майже  щоночі  приходив  мене  цілувати  надобраніч,  я  побачила  звичайного  нічного  метелика...  Подумки  записавши  себе  на  прийом  до  психіатра,  я  пошепки  (щоб  не  злякати  тендітне  створіння)  запитала  :
-У  Вас  щось  трапилося?  
І  уявіть  мій  подив,  коли  (знову  зітхнувши),  метелик  відповів  (його  голос  був  схожий  на  шепіт  квіткових  пелюсток)  :
-  Я  сьогодні  почув  надзвичайно  сумну  історію...  
   У  кімнаті  запанувала  тиша....  Навіть  годинник  затамував  подих,  щоб  почути  метеликову  оповідку  (а  що  вона  буде  не  сумнівався  навіть  скептичний  павук  Вася,  який  жив  за  бильцем  мого  ліжка  і  уперто  відновлював  свою  павутину,  після  того,  як  я  щоранку  її  прибирала)...  Ми  не  помилилися.  
-  Я  сьогодні  був  на  ближньому  полі  -  там  живе  мій  брат  (а  сам  я  тутешній)...  Ну...ми  інколи  літаємо  один  до  одного  на  гостину...  Так  от...  (сумне  зітхання  перервало  розповідь)  Прилітаю  я,  значить,  до  брата,  а  він...  плаче...  (знову  зітхання...)  Я  вперше  бачив  ,  щоб  він  плакав...  
   Тепер  уже  притих  вітер  за  відчиненим  вікном  (я  завжди  підозрювала,  що  він  не  просто  так  гойдається  на  гілці  абрикоси....)  Метелик,  ще  раз  зітхнувши,  вів  далі  :
-  Знаєте,  що  він  мені  розповів?  -  і  не  чекаючи  моєї  відповіді,  продовжив  :  Що  вчора  втратив  кохану...    
   У  світлі  місяця  я  побачила,  як  щось  блискуче  (схоже  на  пилинки  у  сонячному  промені)  розлетілося  довкола....  "Сльози  метелика!"  -    майнуло  у  моїй  голові...  А  вголос  запитала  :
-  Метелики  уміють  кохати?  (краще  б  я  прикусила  язика...)  
 Мій  нічний  гість  махнув  крильцями  і  злетів....  
-  Вибачте!  -  голосно  сказала  я:    поверніться,  будь  ласка!...  
 Метелик  зробив  коло  кімнатою  і  знов  сів  поруч  мене...  Кілька  миттєвостей  ми  просто  дивилися  один  на  одного...  
-  Вибачте  -  вже  шепотіла  я:  Я  не  хотіла  Вас  образити.  Просто  це  все  так  дивно...  Я  розмовляю  з  метеликом  про  кохання...  Та  дивно,  що  я  взагалі  розмовляю  з  метеликом!  
   Мій  співрозмовник  підійшов  до  мене  ближче  :
-  Добре,  я  розумію,  що  Вам  не  віриться...  Скажи  я  своїм,  що  розмовляв  з  людиною  -  мені  теж  не  повірять...  Та  я  зараз  не  про  те...  Розумієте,  коли  мій  брат  утратив  кохану,  я  зрозумів,  що  все  у  цім  світі  тримається  на  тоненькій  павутинці,  тоншій,  ніж  у  Василька...  І  тому  вирішив  сказати  своїй  коханій,  що  люблю  її.  Більше  за  життя  люблю!...  
-  То  скажіть!  -  прохопилося  у  мене...  
-Так  я  і  говорю...  -  метелик  перелетів  на  мою  руку  :  я  Вас  уже  давно  кохаю...  Щоночі  я  залітаю  у  відчинене  вікно,  щоб  доторкнутися  до  Вашої  щоки  поцілунком...  
-  А  я  думала,  що  то  місячний  промінь....  
-Щоночі  я  шепотів  Вам  казкові  сни...  
-А  я  вважала,  що  то  вітер  бавиться....  
-  Щоночі  я  залишав  відбиток  свого  крила  на  Вашому  телефоні..  
-А  я  щоранку  протирала  екран  і  не  могла  зрозуміти,  де  він  міг  забруднитися...  
 Ми  замовкли...  У  кімнату  знову  вповзла  тиша...  Вітрові  стало  нудно  і  він  жбурнув  абрикосиною  у  підвіконня.  Цей  звук  стрепенув  нас  і  ми  знову  почали  розмову.  
-  Дякую  Вам  -  прошепотіла  я,  підносячи  метелика  до  свого  обличчя  :  дякую  за  Ваше  кохання!  Воно  відкрило  мені  двері  у  інший  вимір...  
-  Ви  впевнені?  -    пильно  дивлячись  у  мої  очі,  запитав  метелик.  
-ТАК!  Я  ще  ніколи  і  ні  в  чому  не  була  так  впевнена!  
   Метелик  злетів  наді  мною  і  затріпотів  крильцями.  На  мене  посипався  якийсь  золотавий  пилок  і  я  відчула  дивну  легкість  у  тілі....  Руки  самі  собою  змахнули  і...я  злетіла....  Маленьким  нічним  метеликом  випорхнула  у  відчинене  вікно,  розкуйовдила  кучері  вітру,  востаннє  озирнулася  на  порожню  кімнату,  в  якій  спочивав  холодний  місячний  промінь,  а  павучок  гойдав  тишу  на  павутинці  і...  
Я  стала  щасливою!  






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594553
дата надходження 19.07.2015
дата закладки 19.07.2015


Оксана Р.-Г.

На щастя стежечки сплелись!

[b]На  музику  Андрія  Андрущенка[/b]

Тобою  марю  уві  сні,
У  серці  образ  твій  лелію,
Про  тебе  всі  мої  пісні,
Солодкі  мрії…
Благословляю  ночі-дні,
Що  нас  з  тобою  поєднали  –
Серця  горіли  у  вогні,
Палали!..
 
Приспів
Пливуть  роки,  немов  вода,
А  ти  красива  й  молода,
І  я  лише  одну  тебе  кохаю!
Щоденно  Господа  молю
За  долю-доленьку  мою,
Випрошую  в  небес  
Краплину  раю.
 
На  щастя  стежечки  сплелись  –
І  це  було  веління  неба!
А  я  хвилююсь,  як  колись,  –
Спішу  до  тебе…
У  твоїх  косах  золотих
Срібляться  ранки  і  смеркання,
Та  в  серці  голос  не  затих
Кохання!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594143
дата надходження 16.07.2015
дата закладки 18.07.2015


OlgaSydoruk

Рояль…Рахманинов…Летает стриж…

Экспромт

Так  тихо  -тихо...Лето...Вечер...
Рояль...Рахманинов...Летает  стриж...
Ты  слышишь:"ЛОН  -ДОН,..ЛОН  -ДОН,..ЛОН  -ДОН?"..
То  колокол  настойчиво  звонИт...
Так  жаль:  не  вспоминает  про  Париж...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593861
дата надходження 15.07.2015
дата закладки 16.07.2015


Дід Миколай

Ранок

Плив  як  дим  серпанок  на  човні  із  гаю,

Роси  срібно  –  білі  сипав  у  траву.

Вишивав  узори  на  сувоях  плаю...

Спивши  прохолоду  з  ягід  лісову.



Ароматом  дива  наповнявся    ранок,

Вже  сховались  в  хмарах  зорі  золоті.

Промінь  ясноокий  розбудив  світанок…

В  гніздах  просинались  бусли  молоді.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593749
дата надходження 14.07.2015
дата закладки 15.07.2015


Любов Ігнатова

Липень

Якийсь  не  літній  липень  цей...  Здається  :
Ось-ось  затужать  в  небі  журавлі,  
І  перші  ноти  листопадних  терцій  
Долонями  торкнуться  до  землі...  

Шепоче  дощ  вже  котрий  день  сюїту,  
Наносячи  на  шибку  вітражі  ;
І  розбивають  гострокриллям  вітер  
У  піднебессі  ватянім  стрижі...  

Покоси  пахнуть  холодом  туманів,  
Босоніж  ходить  ранок  по  стерні  ;
З  упертістю  затятих  кавоманів,  
Спивають  ночі  по  краплині  дні...  

Якийсь  не  літній  липень  цей...  Одначе  
У  тихому  мінорі  дощоднів  
Він  -  той,  єдиний,  хто  зі  мною  плаче  
На  перехресті  зоряних  шляхів...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593370
дата надходження 13.07.2015
дата закладки 13.07.2015


OlgaSydoruk

Пока не встретила его…

Экспромт


Она  не  знала  Шардоне...
Она  пила  томатный...
Не  сладкий  мятный  по  утрам  ...
И    сахарную  вату...
Он    к  кофе  приучал  её,..
Как  к  молоку  котёнка...
Баюкал  нежно  по  ночам,..
Как  малого  ребёнка...
Судьбу  на  гуще  увидал...
И  стало  интересно...
Совсем  не  думал  он  зимой
Придумывать  ей  песню...
Она  не  знала  ничего  про  коды  и  пароли...
Про  перемирия  и  плен,..и  про  границу  воли...
И  про  чертоги  дивных  снов,..и  про  полёты  к  звёздам...
Пока  не  встретила  его...
Она  не  знала    НИ-ЧЕ  -ГО!..


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593215
дата надходження 12.07.2015
дата закладки 12.07.2015


Оксана Р.-Г.

Місячна мелодія

[b]Автор  музики  -  Віктор  Ох
[url=""][/url][/b]
Тиха  ніч…  Ясний  місяць  із  неба
У  моє  заглядає  вікно…
–  Не  світи  загадково,  не  треба,
Бо  не  вернеться  те,  що  було…

А  згадай  лиш,  мій  місяцю-друже,
Ті  щасливії  ночі  і  дні,
Коли  ти  нам  світив  не  байдуже  
І  сміялися  зорі  вгорі…

Я  не  знаю  сама,  хто  затьмарив
Тоді  розум  і  серце  мені…
Ми  щасливі  були  із  коханим,
Та  чомусь  всі  погасли  вогні…

Знову  ніч…  Ясний  місяць  із  неба
У  моє  заглядає  вікно…
Він  згадає  –  й  полине  до  тебе,
Щоб  вернути  все  те,  що  було!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593069
дата надходження 11.07.2015
дата закладки 12.07.2015


Наталя Данилюк

Незабутнє літо

[img]http://pp.vk.me/c614917/v614917069/196b0/fi25-myCr3M.jpg[/img]

Є  в  кожного  з  нас  незабутнє  шалене  літо,
Із  льодом  у  склянці,  з  теплом  золотого  піску,
З  терпкою  гірчинкою  пива,  а  ще  —  мохіто,
Із  пристрастю  кави-арабіки  і  коньяку…

У  кожного  з  нас  є  літо  на  ретро-мопеді,
Ганяє  провулками  людних  улюблених  міст…
І  вітер-спокусник  гукає  услід:  “Гей,  леді,
Прошу,  пригальмуйте  й  дозвольте  упасти  на  хвіст!..

Майнемо  удвох  в  обгін  приміського  трамваю
Туди,  де  до  неба  сягає  шовкова  трава…”.
Літо  ж  йому  відповість,  усміхнувшись:  “Не  знаю…
Бо  вже  обіцялася  липневі…  Їду,  бувай!”

Розчиниться  за  горизонтом,  в  імлі  розлитій,
І  зблиснуть  колеса,  мов  скручені  сірі  вужі…  
Є  в  кожного  з  нас  незабутні  шалені  миті  —
У  папці  смартфону,  у  лівій  кишені  душі!..

Святкові  й  такі  божевільні,  як  фарби  холі,*  —
Аж  хочеться  дива  такого  вділити  усім!..
Відтак  мандрувати  протезами  сонних  колій,
І  спогади-слайди  гортати,  вертаючись  в  дім.


[i]Холі  —  традиційне  щорічне  індійське  свято    весни  і  яскравих  фарб,  на  якому  відбуваються  масові  гуляння,  обсипання    
фарбами  із  трав  і  натуральних  барвників  (гулал),  а  також  —  обливання    водою.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592467
дата надходження 08.07.2015
дата закладки 08.07.2015


stawitscky

Капітуляція



Я  навіть  всміхнутись  до  тебе  собі  не  дозволю,
Хоч  вроди  такої  не  бачив,  відколи  живу,
І  хай  моя  пристрасть-  стокато  вистукує  соло  –
Затято  і  міцно  тримаюся  ще  на  плаву.

Не  смій  так  дивитись  на  мене  заклично  і  ніжно,
Бо  вже  моя  воля  бринить  на  останній  межі.
Який  антидот  мені  вжити,  допоки  не  пізно,
Допоки  без  тебе  вдається  ще  дихати  й  жить?

Та  ось  уже  повінь  ламає  останні  кордони
І  зносить  осколки  усіх  засторог-заборон,
І  вже  без  наказу  в  атаку  пішли  легіони  –
Чи  то  наступати,  скоріше  –  здаватись  в  полон…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591971
дата надходження 06.07.2015
дата закладки 08.07.2015


Дід Миколай

Гімн України (на конкурс)

Господь  Україні  простяг  свою  руку,
В    ній  віру  батьківську  свою  відродив.  
Не  дасть  їй  упасти  в  зневіру  й  розпуку,
Бо  він  роботящу  її  полюбив.
                       
Проснулася  честь  наша,  віра  і  слава,
Вже  міряться  внуки  тримать  булаву.
Постане  на  кручах  козацька  держава,
Збудуєм  Вкраїну  щасливу  й  нову.
                                 
                                 Приспів:
Просинайтесь  козаченьки,
Коник  б'є  копитом...
У  Господі  воріженьки,
Спати  досить  видно!


І  пісня  криштальна  в  нас  знов  залунає,
Озветься  бідова,  невмерла  з  віків.
Старий  і  малий  її  знов  заспіває,
Ще  в  кожній  господі  лунатиме  спів.

Від  сонячно-жовтих  відтінків  високих,
До  вод  її  синіх  велінням  Богів.
Від  Бугу  до  Дону  на  сяйвах  широких,
Розллється  веселка  її  кольорів.

                     Приспів:
Просинайтесь  козаченьки,
Коник  б'є  копитом...
У  Господі  воріженьки,
Розвиднілось,  видно!


Хода  ж  твоя  буде  зі  сну  семимильна,
Прискорить  ходу  твою  гідність  та  гнів.
Живи  Україно  велична  і  сильна,
Неси  нашу  славу  від  гір  до  морів.

Ніхто  не  зупинить  порив  цей  в  дорозі,
Бо  память  героїв  із  нами  в  путі.
Тож  впевнені  будьмо  в  своїй  перемозі,
Нам  світ  підставляє  плече  і  святі.

                                 Приспів:
Просинайтесь  козаченьки,
Коник  б'є  копитом...
У  Господі  воріженьки,
Досить  спати,  стидно!!!

ID:  591709
Рубрика:  Вірші,  Лірика  кохання
дата  надходження:  04.07.2015  23:18:38
©  дата  внесення  змiн:  07.07.2015  00:16:19
автор:  Дід  Миколай

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592308
дата надходження 07.07.2015
дата закладки 08.07.2015


Олена Іськова-Миклащук

Смак війни

Ви  знаєте,  яка  на  смак  війна?—
Вона  гірка,  немов  дитячі  сльози.
Коли  дзвінка  чекаєш  допізна
І  засинаєщ  з  донею  в  знемозі.

Війна—гірка!

Вона  солодка:  Боже,  подзвонив!
О  п’ятій  ранку  на  одну  хвилину!
Немов  знайшла  у  попелі  війни
Життя  ванільно-приторну  зернину.

Війна—солодка!

Вона  пекуча.  То  ужалить  «Град»,
То  вибух  обпече  червоним  перцем.
Тут  кожен  день  гірчичний  зорепад
Все  спалює  в  імбирнім  ритмі  скерцо.

Війна—пекуча!

Вона  солона.    Від  смертей  і  ран.
До  діатезу,  до  каміння  в  серці.
Коли  ідуть—кому  ще  не  пора…
Так  солоно!
Пекучо  так!
…Хто  б  стер  це!

Війна—солона!

Ви  знаєте,  яка  на  смак  війна?!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591850
дата надходження 05.07.2015
дата закладки 06.07.2015


Любов Ігнатова

Хто я?

Хто  я?  Зоря  -  а    чи  неба  окалина?  
Свічка  у  храмі  -  чи    зблиск  сірників?  
Я  догоріла?  Я  заживо  спалена?  
Вогник  душі  -  чи  пожежа  віків?  

Хто  я?  Поетка?  Чи  зайда  в  поезії?  
Може,  не  свій  колись  вибрала  шлях?  
Вірші  пишу  -  чи  словесні  суспензії?  
Я-  Квітка  Сонця?  Чи  просто  реп'ях?  

Хто  я  для  тебе?  Лірична  мелодія?  
Фуга  органна?  Ревіння  вітрів?  
Може,  я  -  просто  бездарна  пародія?..  
Ти  навіть  слухать  мене  не  схотів....  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591930
дата надходження 05.07.2015
дата закладки 06.07.2015


гостя

Жити… варто…



Шукаю    притулку    у  хвилях  замріяних  трав…
(із  записів  Мавки)...    (Лізо…  Маріє…  Марто…
Я  вас  колись…  я  усіх  вас  колись  –  кохав…
Я  –  вас  кохав…  
   а  тому,  мабуть,  жити  –  варто…)

Шукаю    притулку…  на  сьому  свою  висоту…
Все  –  уже  сталось…  й  нічого  не  може  статись…
(Я    вас...  Маріє...  Лізо…  і  навіть  –  ту,
що  просто  йшла,
     щоб  ніколи  не  повертатись…)

І  знову  пірнаю  -  на  сьому  свою  висоту…
Море  –  безмежне!…  усі  ілюзорні  звуки…
(Я  вас…  Маріє…  Марто…  і  навіть  –  ту…)
“Тату,  візьми  мене,
     як  колись,  на  руки!…”

Де  мої  трави…  роси…  просто  скажи  –  де  я?!
Море  –  безмежне!  небо  моє  так  низько!..
Чуєш,  колише  Всесвіт  знову  нове    ім’я……
Чуєш,    гойдає  вітер  
   легко    чиюсь  колиску…

Боже!..  колише  вітер  знову  колиску  ту…
Світ  збожеволів…  бачиш?...    світ  –  пакував  валізи…
Світе,  скажи,чи  мав  ти  хоч  якусь  мету?!!
………………………………………………………………………
(…..…я  вас  –  безмежно  ніжно…..
……………………….Марто…  Маріє…  Лізо…….)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591707
дата надходження 04.07.2015
дата закладки 04.07.2015


OlgaSydoruk

Мне хочется опять туда…

Мне  хочется  опять  туда,где  минареты  -  в  небо...
Где  вниз  срывается  звезда,..и  остальные  -    следом...
А  мне  бы    в  пряный  Марракеш  (на  белом  самолёте)!..
А  мне  бы  кофе,чай  и  фреш  (на  блюдечке,  в  полёте)!..
А  мне  бы  истину  познать  в  прохладе  старых  парков!..
А  мне  бы  пёрышко  жар-  птиц    из  разноцветья  кладов!..
Под  макинтошем  темноты  расслышать  говор  страсти,..
С  гортанной  глотки  -  ручейком,..в  объятиях  Шивы  -  сладкий...
Вдохнуть  разочек  пылкий  жар  (из  медной    сковородки),..
И,потушив  в  душе  пожар,..осоловеть    от  водки...
Нет,..всё  таки    сильней  хочу  на  старый    хутор  деда!..
Где    старое  скрипит  крыльцо,..где  не  спесивость  кредо!..
Хочу  из  спелых  вишен  сок,..и  блюз  в  ночи(  кошачий)!..
Нырнуть  в  пахучий  сена  стог,..чтоб  проглотить  комочек...
Чтоб  не  хотелось  за  порог,..чтоб  милость  лилась  свыше!..
Зачем  не  милая    земля  и  крыша  от  Марокко?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591534
дата надходження 03.07.2015
дата закладки 04.07.2015


Віктор Ох

Пахнуть липи (V)


Слова  -    Олег  Чорногуз  
Виконання  -  Ярослав  Чорногуз
Звукозапис  -  Олександр  Салицький  
Кліп    –  Олексій  Тичко
------------------

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=CA4Sv5CIU-4[/youtube]

Пахнуть  липи  медвяно  і  хмільно
В  серці  –  збудження  радісний  щем.
І  рука  твоя  ніжно  й  повільно,  
Як  у  вальсі,  ляга  на  плече.

Всесвіт  чулий  летить  понад  нами,
Ніч  шепоче  мені:  «Приголуб!»
І  сп`янілий,  торкаюсь  губами
До  твоїх  нецілованих  губ.

Пахнуть  коси  медвяно,  духмяно,
Сіножать  засина  поміж  плес,
І  здається,  в  тобі  я  розтану,
Наче  хмарка  у  сині  небес.

Ніч  заснула  і  впала  на  груди,
Засина  поміж  трав  вітерець,
І  нічого  навкруг  нас  не  чути,
Окрім  стукоту  наших  сердець.

Я  не  можу  із  пам  `яті  стерти
Ніч,  коханням  наповнену  вщерть…
Я  хотів  би  від  щастя  померти,
Бо  ж  кохання  сильніше  за  смерть.

Ніч  зітхає  і  млосно  і  хмільно,
Сіножать  ожива  поміж  плес,
І  згорають,  як  роки,  повільно
Зорі  в  куполі  синіх  небес.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591146
дата надходження 02.07.2015
дата закладки 02.07.2015


Серго Сокольник

Згасає кохання

 Люба  подруго,  сядь  на  коліна,
 І  руками  мене  обійми.
 В  серце  щось  стукотить  без  упину
 Привид  холоду,  привид  зими...

 Наче  літо...  А  мов  би  не  гріє,
 Як  раніше,  обіймів  тепло...
 Буревій  чисте  небо  розвіяв,
 Вимітаючи  все,  що  було.

 А  було  ж...  Обпікаючі  квіти
 У  цілунках  ночей  вогнянИх...
 Ми  торкалися  їх,  наче  діти...
 Мов  шалені,  кохались  у  них...

 Та  триматись  за  гілку  найвищу
 Так  виснажує  сили  долонь...
 Що  ж  обійми  твої  холодніші?
 Це  згасає  кохання  вогонь.  


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2015
 Свидетельство  о  публикации  №115070200881

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591163
дата надходження 02.07.2015
дата закладки 02.07.2015


Оксана Р.-Г.

О світе я́сний!. .

Чому  цей  світ  безжалісно  жорстокий?
Звідкіль  у  ньому  повні  скрині  зла?
Чому  не  беремо  з  життя  уроки,
Поки  душа  гріхом  не  поросла?..

Для  нас  уже  людина  -  наче  муха...
Ніщо  для  нас  країна  і  народ...
Як  гірко,  що  уся  свята  наука
Зійшла  до  кишенькових  нагород!..

Нам  добре  жити  в  своїй  хаті  скраю...
Навіщо  зайві  клопоти  людей?..
Забули,  нерозумні,  що  до  раю
Колись...  не  відшукаємо  дверей...

О  світе  я́сний!  Ти  ж  колись  в  любові
Та  у  добрі-блаженстві  процвітав!..
Чому  ж  тепер,  мов  Каїн,  прагнеш  крові?
Чи,  може,  й  душу  деспоту  продав?..

Поглянь,  зрадливий:  гинуть  твої  діти,
Ридає-стогне  в  розпачі  земля!..
Невже  дозволиш  неньці  сиротіти,
Байдужо  споглядаючи  здаля??.

Прокинься,  світе,  скинь  з  очей  полуду,
Покутою  обмий  із  серця  кров!..
І  в  морі  сліз,  ненависті  і  бруду
Засій  НАДІЮ,  ВІРУ  і  ЛЮБОВ!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590870
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 30.06.2015


Олеся Шевчук

Be better

Надто  багато  сказано,
надто  мало  почуто  ...
Дівчинко  -  досить  чекати  на  те,
що  не  може  бути,
Його  вчинки  жбурнули  
градом  у  Тебе  круто
Перебили  кулями  
всі  воєдино  
взяті  маршрути.
Хай  вростає  тереном  все,
і  гризе  його
комірець  свідомості,
Залишається  тільки  
чекати  спокути,
Дівчинко  -  годі  
скиглити  ,
дозволь  себе  зігріти  реальності
Ти  сильна  ,витримаєш  
зможеш  усе  забути.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590799
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 30.06.2015


Наталя Данилюк

Жінка, в котрої коси з відтінком жита…

Як  непомітно  збігла  третина  літа,
Відлопотіла  хвищею  між  суниць…
Жінка,  в  котрої  коси  з  відтінком  жита,
Впала  у  трави-то́роки  горілиць.

Серце  її  легким  паперовим  змієм
Вгору  лопоче,  нитка  туга  тремтить…
Жінка  думки  таємні  в  душі  леліє
І  випускає  мріями  у  блакить.

Руки  її  до  сонця  лягли  снопами,
Пальці  тонкі  ворушаться,  шурхотять…
Згущує  вітер  хмари  і  спеку  спамить,
Маків  палких  розгойдує  вишиття…

Знову  дощем  почнеться  третина  літа,
Клапоть  хмаринний  так  обважнів,  навис…
Жінку,  в  котрої  коси  з  відтінком  жита,
Сонце  назавтра  вип’є,  підніме  ввись.

І  поторочить  вкотре  на  теплий  дощик…
Поки  ж  вона  дрімає  в  густій  траві,
В  купелі  квітів  пальці  її  полощуть
Духи  землі  й  полу́дниці*  польові.


[i]*Полудниця  –  польовий  дух,  одна  з  русалок.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590812
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 30.06.2015


Олексій Благослов

Вечір

         

Літній  день  уже  згасає
Сонце  спатоньки  лягає.
Там  за  полем  волошковим
Заховалося  в  розорі.
Приспів:
Вечір,  вже  сни  кольорові
Малечі  сняться  казкові.
Нічка  до  ранку  всіх  вкрила,
Ангел  приніс  діткам  крила.
Літати  по  морю  і  суші
Будуть  безгрішні  їх  душі.

День  минув,  уже  смеркає,
Місяць  гордо  випливає
З-поміж  тисяч  зірочок,
Дивиться  на  діточок.

Заглядає  у  віконце,
Чи  вже  сплять  вони,  як  сонце.
Дітки  сплять,  бо  їх  мами
Колискові  їм  співали.

Цвіркуни  не  сплять,  бо  в  травах
Колискові  ще  співають.
Довго  звечора  цвіркочуть
Усіх  мам  приспати  хочуть.
                         05.07.2013

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590664
дата надходження 29.06.2015
дата закладки 29.06.2015


Любов Ігнатова

Задощилося

Дощовечір.  Дощодень.  
Дощоніч  і  дощосни.  
Все  співає  нам  пісень  
Стиглий  дощопад  рясний.  
Дощонастрій.  Дощостан.  
Дощолітній  сірий  сум...  
Все  плете  самообман  
Цей  меланхолійний  шум...  
Дощороси.  Дощокрай.  
Дощодзеркало  калюж.  
І  повзе  дощоручай  
По  дорозі,  ніби  вуж...  
Дощовимірний  портал  
Десь  прорвала  повінь  вод...  
І  якийсь  дощовандал  
Щиро  тішиться  з  негод...  
З  дощонеба  повсякчас  
Дощохмара  цебенить...  
І  промоклий  мій  Пегас  
П'є  у  вірші  дощомить...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590542
дата надходження 29.06.2015
дата закладки 29.06.2015


Олексій Благослов

Маленька помічниця

                                       

Я  для  мами  і  для  тата
Помічниця,  робітниця.
Справ  у  мене  є  багато,
Відпочинок  тільки  сниться.
Приспів:
                               Ось  така  у  мене  вдача:
                               Хоч  мала,  та  не  ледача.
                               Ось  така  у  мене  вдача:
                               Хоч  мала,  та  не  ледача.

Посуд  мити  я  бажаю,
Як  варити  борщ  -  я  знаю.
Тісто  з  миски  як  тікає,
Я  вщіпну  і  в  рот  ховаю.

Татові  спішу  на  поміч,
Коли  з  ним  разом  надворі.
Тато  хвалить,  вихваляє
Та  й  до  мами  відправляє.

В  школу  скоро  я  піду  вже,
Буду  вчитись  гарно  дуже
І  додому  поспішати,
Мамі  щоб  допомогати.

Я  на  хвильку  зупинюся
І  до  Бога  помолюся:
"Боже!  Сили  дай  багато,
Буду  всім  допомогати".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590444
дата надходження 28.06.2015
дата закладки 28.06.2015


Віктор Ох

Мелодія для пісні № 73 (Олекса Удайко, Віталій Назарук, Крилата, Дід Миколай, горлиця, Юрген Пті)

     Олекса  Удайко

ВІДДАЙ  ЛЮБОВ  

Віддай  мені  хоч  крихітку  тепла!..  
Я  відігріюсь  в  нім,  та  не  зомлію
І  не  згорю,  як  ніч  моя,  дотла,
Лиш  засвічусь  від  іскорки  надії.

Віддай  негоди  і  похмурі  дні…  
А  ще  панянку-ніжність  у  додачу...
Й  прокинешся  –  як  у  казковім  сні:
Я  всім  життям  своїм  тобі  віддячу!

Віддай  любов,  та  вірність  не  поруш!  
Тобі  змурую  я  гранітну  пристань
І  вирощу  мільйони  білих  руж...
А  ще  віддам  тобі  жагучу  пристрасть.

Та  ряст  топтати,  мила,  не  спіши:  
Піти  у  вічність,  серденько,  успієш.  
Віддай  кришталі  серця  і  душі!
Віддай  любов!..  І  ти  не  пожалієш.

--------------------

   Віталій  Назарук

               ЛЕЛЕКИ

Давно  вже  на  крилі,  давно  лелеки
Збираються  у  край,  у  край  далекий,
Мої    літа,  біжать  у  даль    далеко  –  
Немов  до  вирію  летять  лелеки…  

   Птахи  летять  в  вишині,
   Линуть  у  теплі  краї…

Через  літа,  через  моря  далекі,
Повернуться  до  нас  назад  лелеки,
І  заклекоче  на  весні  гніздечко,  
І  порадіє  знов  моє  сердечко.  

   Птахи  летять  ввишині,
   Радість  несуть  навесні…

Давно  вже  на  крилі,  давно  лелеки,
Збираються  у  край,  у  край  далекий,
Мої    літа,  біжать  у  даль    далеко  –  
Немов  до  вирію  летять  лелеки…

--------------------

Крилата

 Чому  жура?

Чому  жура  гніздо  у  серці  звила?
Чому  додолу  опустились  крила?
Чому  жарина  ув  очах  погасла,
Не  будить  кров  п'янке  кохання  гасло?

   О,  чом  так  смутно  мені
   В  літні  червневі  ці  дні?

Чому  Земля  спинилась  на  орбіті?
Чуття  клубком  застигли  у  граніті,
Чому  у  сонця  помаліли  сили?
Тому  що  ти  забув  про  мене,  милий.

   Чом  ти  покинув  мене?
   Ой,  як  же  холодом  дме.

О,  повернись,  дощем  рясним  пролийся.
Душі  моєї  ти  любов’ю  впийся  
Чуття  тримать  навіщо  у  заторі?
Давай  запалимо  у  небі  зорі.

О,  повернися  в  життя.
Радість  верни  почуттям.

--------------------

   Дід  Миколай

         Спустився  шал  цей  із  небес  

Акордом  пристрасть  вирвалась  із  гами,
Нектар  любові,  спитий  вже  губами…
Не  можу  милий  більше,  я  страждати,
Сьогодні  ж  хочу  все  тобі  віддати.

   Як,  Боже,  милі  мені,
   Благості  ці  неземні.

Не  зволікай  прошу  тебе,  не  зволікай,
Я  віддалася  вся,  прошу  тебе,  кохай.
Моє  серденько  втомлене  хмеліє,
Бери  мене  усю  не  пожалієш.

   Як,  Боже,  милі  мені,
   Благості  ці  неземні.

Візьми  мене  за  грудоньки  руками,
Омий  нектар  любові  знов  губами.
До  мене  милий  в  лоно  йди  прилини,
Які  ж  солодкі  ці  мені  хвилини.

   Як,  Боже,  милі  мені,
   Благості  ці  неземні.

Пробач  нам,  Боже,  ці  гріхи  простивши,
Кохання  наше,  грішне  освятивши.
Адже  спустився  шал  цей  із  небес,
Зійшов  до  нас  із  райдуги  чудес.

-----------------

   горлиця


   Моя  незабутня  хатина  

Минають  дні  далеко  на  чужині  ,
А  я  ще  й  досі  у  своїй  хатині,
У  мріях,  у  думках  у  снах  тривожних,
До  серця  пригортаю  згадку  кожну.
У  мріях,  у  думках,  у  снах  тривожних,
До  серця  пригортаю  згадку  кожну.


Летять  роки  і  тануть  мов  сніжинки,  
В  моїй  душі  біжать  у  даль  стежинки  ,
І  крутяться,  міняються  картини,
Екран  погас,  а  я  ще  на  чужині.
І  крутяться,  міняються  картини
Екран  погас,  а  я  ще  на  чужині.


О,  краю  мій,  і  ти  моя  хатина,
Нехай  лютує  сива  хуртовина,
Та  ви  у  серці,  а  тут  завжди  тепло,
Моє  дитинство  й  досі  ще  не  смеркло  .
Та  ви  у  серці,  а  тут  завжди  тепло,
Моє  дитинство  й  досі  ще  не  смеркло.

----------------

   Юрген  Пті  (Юрій  Малий)

   Небесна  сотня

Вже  стільки  днів,  як  ви  в  душі  країни.
Ні  ви  не  янголи,  я  з  цим  не  згодний.
Хмаринки  білі  ви  у  небі  синім,
про  вас  я  плачу  не  лише  сьогодні.

Іще  недавно  ви  –  живі  та  різні,
Нам  відстояли  право  на  свободу.
І  зараз  де  б  не  був  я,  але  скрізь  ви
на  небі  синім    з  заходу  до  сходу.

На  небі,  непомітна  та  присутня,
Увесь  цей  час  і  далі,  відсьогодні,
Нестиме  варту,  в  тому  її  сутність,
За  наш  народ  його  Небесна  Сотня.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590237
дата надходження 27.06.2015
дата закладки 28.06.2015


Олекса Удайко

ВІДДАЙ ЛЮБОВ (Муз. В. Охріменка)

[i][b][color="#ff0000"]Віддай  мені  хоч  крихітку  тепла!..                        
Я  відігріюсь  в  нім,  та  не  зомлію
І  не  згорю,  як  ніч  моя,  дотла,
Лиш  засвічусь  від  іскорки  надії.

Віддай  негоди  і  похмурі  дні…  
А  ще  панянку-ніжність  у  додачу...
Й  прокинешся  –  як  у  казковім  сні:
Я  всім  життям  своїм  тобі  віддячу!

Віддай  любов,  та  вірність  не  поруш!  
Тобі  змурую  я  гранітну  пристань
І  вирощу  стокільканадцять  руж...
Й  відкрию  ще  в  тобі  жагучу  пристрасть.

Та  ряст  топтати,  мила,  не  спіши:  
Піти  у  вічність,  назавжди́...  поспієш.    
Віддай  кришталі  серця  і  душі!
Віддай  любов!..  І  ти  не  пожалієш.[/color][/b]

 29.06.  2015[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590303
дата надходження 28.06.2015
дата закладки 28.06.2015


Сокольник

Домовик. Вірш для діток

 Як  радіють  баба  й  дід!
 В  хаті  на  столі  обід,
 І  така  вже  втіха  їм-
 ОнучкИ  приїхали!

 От  заходить  ніч  до  хати.
 Полягали  діти  спати.
 Хтось  їм  спати  не  дає,
 Об  підлогу  посуд  б"є,

 По  підлозі  тупотить,
 Наче  котик  муркотить...
 Та  нема  ж  кота  у  хаті...
 Хто  ж  цей  темний,  волохатий,

 Невідомий  лиходій?
 Проженіть  його  мерщій!
 Так  не  можна-  каже  дід.
 Це  опікує  наш  рід

 Хатній  добрий  Домовик,
 Непосіда,  Жартівник.
 Домовик  наш  волохатий-
 Значить,  є  добробут  в  хаті.

 Голий  він  у  бідаків.
 Він  із  сивини  віків
 В  хаті  лад  оберігає,
 Та  грайливу  вдачу  має.

 Ви,  малі,  його  пробачте.
 Це  давно  він  вас  не  бачив.
 От  і  скучив.  Потріщить,
 Та  й  приспиться  на  печі.

 Колисанку  ніч  співає.
 В  шибку  місяць  зазирає.
 В  теплу  хату  кіт  прибіг.
 Сплять  усі...  І  Домовик.


©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2015
 Свидетельство  о  публикации  №115062800701

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590288
дата надходження 28.06.2015
дата закладки 28.06.2015


Любов Ігнатова

Колючки

Дякую    Касьяну  Благоєву  
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590123


Живу,  дарую  своє  серце,
Таке,  як  є,  без  солі  з  перцем...
Натомість  маю  звідусіль
Біль...
***
Які  ж  то  вірші  пишуть  нам  мужчини  :
Букет  троянд,  загорнутий  у  рими....
В  житті  ж  :  сумки,  ганчірка,  посуд...
Осуд...
***
Коли  ти  друзям  віддаєш  останнє,
Коли  на  все  готовий  для  кохання,
Спочатку  окуляри  витри  гарно-
Аби  не  марно!
***
Коли  тобі  хтось  крила  подарує  -
Радій,  літай  -  не  втрать  те  диво  всує...
Тільки  дивись,  щоб  та  ж  людина  крила
Не  спалила....

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590239
дата надходження 27.06.2015
дата закладки 27.06.2015


гостя

То наповнилась… чаша…



Та  хіба  ж  ми  пили?..
Не  вино!  -  розливалось  по  венах…
Не  вино  -  спопеляло…  і    легко  торкалася    п”ят
Оксамитова  хвиля…  то    листя  п’янило  зелене...
То  наповнилась    чаша  
   магічна  на  схилах  Карпат…

Бо  –  не  діти  Парижу,
Не  статуї  сірі  Уельсу…
На  узбіччях    доріг,що  вестимуть  (як  правило)  –  в  Рим…
Нам  зриватись  зі  скель  на  стежках  до  квіток  едельвейсу
Стало  так  необхідно,
   де  кожен  із  нас  –  пілігрим…

Та  хіба  ж  ми  пили,
Коли  пити  ще  зовсім  не  вміли?
Ми  розгублені  –  в  осінь…  ми    –  зниклі  між  весен  і  зим…
Що  насправді  могли?..  безборонні…  зухвало  –  несмілі…
Ми,  прикуті  хрестами  
   до  цвяхів  своїх  полонин…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589845
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


Наталя Данилюк

заговори…

[img]http://data4.gallery.ru/albums/gallery/99772-65043-33754212-m750x740.jpg[/img]  [img]http://www.poetryclub.com.ua/upload/poem_all/00509839.jpg[/img]  [img]http://mayasakura.ru/wp-content/uploads/2012/02/S_ekretyi-krasotyi.jpg[/img]

заговори…
мов  літеплом,  все  тіло
своїм  чуттєвим  тембром  
оповий…
як  плід  граната,  
серце  переспіло
і  тріснуло,  
в  туманну  ніч  кровить…
збери  у  жмені  
зе́рнята  багряні,
на  спомин  
у  шкатулку  заховай.
Купальська  ніч  
гойдає  роси  п’яні,
пахтить  у  небо  
стеблами  трава.
цей  дикий  танець,
пристрасно-тваринний,
цей  поєдинок  
вітру  і  вогню!..
мов  у  свічках,
у  ватрах  полонини…
і  розсікає  темряви  броню
огненний  бог
своїм  пекучим  лезом,
із  лона  іскри  
сиплються  дрібні!..
не  личить  бути
в  ніч  таку  тверезим,
тож  пий  мене  по  крапельці,
п’яній!..
заговори,  зашепоти,
вколисуй!
коли  ж  ущухне  хміль  у  голові,
майнемо  вдвох
у  храм  густого  лісу
шукати  квітки-папороті
цвіт.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589774
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


Любов Ігнатова

Я - просто так….

Я  -  просто  подих  вітру  на  губах...  
І  більш  нічого...  Чуєш  :  більш  нічого...  
Моє  життя  -  Чумацький  Зорешлях  :
Удень  його  нема  -  є  тільки  спогад...  

Я  -  просто  павутинка  під  дощем  :
Промокла,  та  все  та  ж  -  дзвінкоголоса...  
Отруйним  упивається  плющем  
У  зранену  ментальність  хижа  осінь...  

Я  -  просто  птаха,  вигнана  з  небес...
За  що  -  не  знаю  -  відібрали  крила...
Мій  світовимір...він  кудись  пощез...  
Чи  я  його  собі  сама  наснила?..  

Я-крихітна  росинка  на  листку  :
Безслідно  зникну,  як  пригріє  сонце...  
Лиш  Всесвіт  на  Калиновім  Містку  
Тримає  мою  душу  на  долоньці  ...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589750
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


Нея

… І Ліста чути

Дозвольте  думати  про  Вас  –
Чужий  далекий  пане.
Щоб  римувати  серцем  вальс,
Збудити  пал  заспаний.
І  Ліста  чути  на  собі
У  нотах  досконалих.
Дозвольте,  пристрасті  рабі,
Думок  і  дій  зухвалих.
Забути  статуси,  роки,
Роботу  і  принуки  .
Хай,  поцілунками  легкі,
Змітають  втому  руки.
Й  знесилля  нове  принесуть
У  пестощах  жагучих,
Щоб  отруїла  тіло  ртуть
І  не  було  ведучих.
Бо  тільки  порівно  звучить
Щемлива  насолода.
Дозвольте  пережити  мить,
Пізнати  вир  свободи.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589749
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


stawitscky

Післяслово до свого: "Кохана, поведи мене у рай"


Коли  прорвала  греблю  повінь
І  стрімко  ринула  вода,
Коли  від  пристрасті  й  любові
І  не  таким  зриває  дах
Скажу  смиренно:  -  грішний,  каюсь,
Що  втратив  зопалу  стерно.
Але,  одначе,  й  сам  не  знаю,
Яка  погода  за  вікном:
Якщо  ж  там  квітень  знов  буяє
І  пелюсткова  заметіль
Я  стать  святим  не  зарікаюсь,
Бо  так  вино  у  крові  грає
Чи  не  востаннє  у  житті…

.......

Ікар  до  сонця  небо  крає,
А  крила  плавляться  в  путі…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589787
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


stawitscky

Кохана, поведи мене у рай


Кохана,  поведи  мене  у  рай,
Який  ніколи  і  ні  з  ким  не  ділять.
Хай  заполонить  нас  солодка  гра
Аж  до  межі  п’янкого  божевілля.

Віддай  мені  усю  свою  жагу
До  крапельки,  до  забуття  й  знемоги.
Наших  сердець  нехай  вулканний  гул  –
Кантатою  і  гімном  епілогу.

Щоб  тіл  гарячих  непоборний  пульс
В  нестямі  переплутав  дні  і  ночі,
Щоби  на  всі  слова  лягло  табу
Окрім  одного  –  хочу,  хочу,  хочу…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588573
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 25.06.2015


Віктор Ох

Мелодія для пісні № 72 (Світлана Моренець, горлиця, Віталій Назарук, natalux)

Світлана  Моренець

   ІЩЕ  ЛЮБЛЮ

Вже  стільки  сходжено  стежками
і  бездоріжжями  життя...
Як  хвиль  у  морі,  так  між  нами
любові,  болю  й  каяття...

   Приспів:
     Роки,  мов  птахи  пролітають,
     до  хмар  зросла  твоя  верба...
     На  осінь  літо  повертає,
     та  серце  обмина  журба,
     бо  руку  я  твою  тримаю
     і  поки  разом  ти  і  я.

Торкаєш  ти  моє  волосся  –
і  шумовинням  в  серці  кров...
Налитим,  визрілим  колоссям
хвилюється  іще  любов.

     Приспів:
     Без  тебе  тягнуться  години
     і  зміст  життя  втрачає  нить...
     Щомить  до  тебе  серцем  лину
     і  голос  трепетно  бринить...
     Ховаю  в  серці,  як  перлину,
     любові  кожну  світлу  мить...

-------------------------

горлиця

   ПРИЙДИ

Я  знов  чекав  ,  а  ти  не  вийшла,
Поблідла  вже  наша  зоря,
Кругом  лягала  чорна  тиша,
Тебе  нема,  тебе  нема!  

 Приспів:    
     Прийди,  моєму  серцю  мила,
     Чом  зникла  десь,  немов  весна,
     Прийди,  зима  нам  знищить  крила,
     Впадуть  сніжинками  чуття.
     Прийди,  зима  нам  знищить  крила,
     Впадуть  сніжинками  чуття.  

Тебе  любив,  хоч  все  даремно,
Я  був  для  тебе  просто  гра,
Кохання  ти  моє  безмежне,
Отруту  ти  мені  дала.

   Приспів.

-----------------------

 Віталій  Назарук

     ЧЕРВОНІ  ВИШНІ

Гілки  покрили  рясно  вишні,
Червоні    ягоди  -  давно…
В  цей  час  ми  двоє  стали  грішні,
Кохання  випили  вино.

   Приспів:
     Червоні  вишні  вже  дозріли,
     І  все  було  немов  у  сні…
     Бо  ми    з  тобою  стали  грішні,
     Єдині  грішні  на  землі.        
     Бо  ми    з  тобою  стали  грішні,
     Єдині  грішні  на  землі.    

Очей  від  тебе  не  відводив
І  губи-вишні  цілував,
А  соловей  «тьох-тьох»  виводив,
І  зайві  нам  були  слова.

   Приспів:
Завжди  люблю  вишневу  пору,
Бо  пахнуть  вишнею  вуста,
Ми  рахували  в  небі  зорі,
Де  вишня  в  ягодах  густа.
Ми  рахували  в  небі  зорі,
Де  вишня  в  ягодах  густа.

---------------
   natalux

       В  кав’ярні

В  такій  знайомій  нам  кав’ярні
Рука  в  руці,  а  очі    -  вниз.
Не  говори,  не  псуй  мовчання.
Це  і  не  примха  й  не  каприз.

   Приспів:
     Те,  що  важливе,  є  мовчазне.
     Все  зрозуміла  я  давно.
     А  розлучатись  треба  вчасно,
     Поки  не  згіркло  ще  вино.

Мовчи,  дозволь  мені  забути
Твій  голос    і  твої  слова.
Не  додавай  в  вино  отрути.
Любов  моя  іще  жива.

   Приспів.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589709
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


Олена Іськова-Миклащук

Було спочатку Слово і Майдан…

Було  спочатку  Слово  і  Майдан,
А  потім  сльози  й  повні  ріки  крові.
Шукали  ми  хоч  крихітку  любові.
Ішли  на  смерть,  щоб  жити  без  кайдан.

Сльозились  біллю  перли  пурпурові
З  роз’ятрених  Вкраїни-неньки  ран.

Вмивалось  небо  краплями  роси,
Ми  їх  збирали,  бо  хотіли  пити.
Стелилися  під  ноги  оксамити
Свинцевих  куль  і  чулись  голоси

Ангеликів…  А  ми  хотіли  ЖИТИ!!!  
Мій  генерале,  знов  нас  продаси?

Розкрають  «Гради»  на  шматочки  ніч,
Заквилять  в  рідній  стороні  трембіти….
Спинися,  Доле!  В  нас  же  дома  діти!
НЕ  залишай  їх,  Боже,  край  узбіч.

Ох,  скільки  ще  лишилось  протиріч…
Іде  війна…
   Холодна  смерть….
             Граніти….

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589678
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015


Світлана Моренець

А МИ ВСЕ ЛОВИМ ВІТЕР В ПОЛІ


                   ***
В  людей  украли  мрію  про  красу,
натомість  –  клопіт  лиш  про  хліб,  комірне...
Забрали  б  ще  повітря...  висоту,
і  нас  розплющить  в  площину  двомірну.

                   ***
Та  це  ж  талант!  Отак  уміти
брехню  і  правду  перевити,
наобіцявши  рай,  свободу,
обдерти  всіх...  а  кінці  –  в  воду...

                   ***
Усі  в  нас  –  "за  народ!",  усі  –  порядні,
допоки  не  займуть  верхи  привладні...
Сумні,  брато́ве,  повороти  долі:
хоч  не  дурні,  а  ловим  вітер  в  полі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589470
дата надходження 24.06.2015
дата закладки 24.06.2015


Відочка Вансель

Стояла бричка квітчана жалем

Я  вже  від  Вас  нічого  не  чекаю.
Розлігся  час  на  хвильку  і  заснув.
Я  Вас...Я  Вас  ще  подумки  благаю!..
Мої  думки  лиш  Бог  одненький  чув.

Я  вже  давно  зібрала  всі  валізи.
Стояла  бричка  квітчана  жалем.
А  біль  до  тої  брички  першим  влізе,
Закутається  кинутим  дощем.

Та  я  вже  Вас  ні  краплі  не  кохала!
Не  вірите  мені?Хіба  брешу?
Сиділа  в  бричці  я  й  перебирала
Свої  думки...Де  Вам  вірші  пишу...

Залишили  мене?Сидить  на  бричці
Той  час,що  спати  вклався  і  проспав.
Я  подумки  цілую  Вас  по  звичці...
Того,хто  вчора  іншу  покохав...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589176
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 23.06.2015


Нея

Звичайна

Вона  махає  кожній  автівці
Під  номером  десять  сорок.
І  в  небесах  випасає  вівці
В  теплий  святий  вівторок.

Вона  помножила  суть  усмішки,
Та  розділила  добуток.
Десь  з  Діогеном  шукає  діжку,
Щоб  в  ній  заховати  смуток.

Вона  вінтажно  живе  альбомом,
Де  можна  любов  тримати,
Блукати  чорним  німим  фантомом,
Згадати,  що  ти  є  МАТИ.

Вона  зливає  у  скроні  іній,
А  в  серці  плекає  маки.
Аби  відчутися  поруч  з  сином
В  момент  сліпої  атаки.

Вона  звичайна  із  поміж  сотень
Невиправдано  безрідних,
Що  одночасно  зайшли  в  безодню  
Під  назвою:  "Зник  безслідно"...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589078
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 22.06.2015


stawitscky

Злива цілунків

Злива  цілунків  у  ніч  горобину
Диво-вогнем
Пульсу  шаленому  годі  зупину
Все  навзаєм
Хвилі  гойдають  у  дикому  танці
Море  без  дна
Час  зупинився  над  ложем  коханців
Заздрити  нам.

Хай  лебедіють  медові  світанки
І  вечори
Випить  жагу  твою  всю  до  останку
Й  благословить
Кожну  хвилину  твойого  полону
Серця  єлей
Наших  цілунків  визрілі  грона,
І  апогей.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588792
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 22.06.2015


stawitscky

Я втікаю від неї


Я  втікаю  від  неї  у  затишну  мушлю  свою
Я  її  оминаю,  дібравшись  до  крайньої  хати,
Я  її  потішаю  –  куди  вже  тому  солов’ю,
Я  благаю  святих  геть  подалі  її  заховати.

А  вона  невідступно,  прицільно  за  мною  іде,
А  за  нею  надії,  мов  квіти  ізрізані  сохнуть
Ця  безумна  й  оманна  планета  нелюдо-людей
Ця  космічно-розхристана  й  оскаженіла  епоха.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588793
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 22.06.2015


Віталій Назарук

ЛИШЕ ТОДІ

Не  впасти  і  не  стати  на  коліна,
Співати  гімн  і  шанувати  зброю,
Вижити  й  лишитися  героєм,
Так  вимагає  мати  Україна.

Кордони  зберегти,  що  є  віками,
Іти  шляхами  прадіда  і  діда,
Коли  болить  не  подавати  виду,
І  серце  не  обмазати    гріхами.

Пишатися,  що  ми  є  українці,
Любити  вічно  й  шанувати  мову,
Достаток  берегти,  немов  підкову,
В  родині  жити,  а  не  на  одинці.

Тоді  розквітне  наша  Україна,
Коли  плече  відчує  брат  від  брата,
Земля  лише  тоді  буде  багата,
Коли  загоїться  на  тілі  в  нас  руїна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589004
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 22.06.2015


Відочка Вансель

Так хочеться навчити всіх любить

Так  хочеться  зірвати  трохи  зір
У  кошик,що  наплетений  віршами.
Стелила  словом  вишитий  папір,
Щоб  зорі  не  скотилися  дощами.

Так  хочеться  зібрати  всі  дива
У  скриньку,розцяцьковану  світанком.
Як  пахне  свіжоскошена  трава
Оцим  найкращим  після  зливи  ранком.

Так  хочеться  навчити  всіх  любить.
Так  хочеться  усіх  вас  обійняти.
Зловити  в  кошик,що  із  віршів,мить,
І  всіх  на  світі  щиро  пригощати!



Я  стала  грустной.Что  же,не  ругай.
Я  у  окна  сидела  до  рассвета.
С  дождем-вино,с  луной-зеленый  чай,
В  июне  не  хватает  только  лета.

Я  стала  старой.Прядь  седых  волос
Срезаю  тихо  и  совсем  не  плачу.
Мне  просто  не  хватает  больше  слез...
Я  их  потом...До  капельки  растрачу...

Я  стала...Стала...Стала...Не  твоей...
Но  ты  меня  об  этом  и  не  спросишь.
Мой  дождь,хороший,мне  вина  налей.
Иль  ты...Как  он...Однажды  меня  бросишь...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588732
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 21.06.2015


Циганова Наталія

Чи знає хтось, чому в нас б’ється серце?…

Чи  знає  хтось,  чому  в  нас  б’ється  серце,
Читаючи  провидцем  кожний  рух?
Раптове.  Несподіване.  Відверте.
По  собі  губить  розум...  тяму...  дух…
Шаманом  -  в  трансі  дикому  у  скронях.
Нестримне.  Відокремлене.  Важке.
Лякливе.  Кволе.  Втомлене.  В  долонях.
Затоптане  ногами  на  стежки.
На  «зайнято»  старого  телефону  
Моє  застрягло  поміж  почуттів.
Розгублене,  на  фоні  їх  кордонів.
Застигле  в  ідеальній  самоті.
Кероване  жахливим  метрономом,
Тверезим,  хворим  чіткістю  ходи,
Сп’яніле  вчора  ще  кохання  ромом  –  
Сьогодні  потребує  лиш  води.
Чи  знає  хтось,  чому  в  нас  б’ється  серце?
Зламати  щоб,  без  тіні  каяття,
Цей  клятий  метроном,  цю  черству  впертість.
Кохати  щоб…  бодай  хоча  б  життя…



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587926
дата надходження 17.06.2015
дата закладки 17.06.2015


Дід Миколай

Чужина

Озвуся  громом  з  чужини,
Чомусь  так  гірко  стало  жити.
Терзають  душу  полини…
О  Боже,  що  мені  робити?

Вдаль  піднімуся  в  небеса,
Полину  криком  журавлиним.
Впаду  на  Землю,  як  роса…
Плачем  до  неньки  лебединим.

О,  Земле  –  матінко,  прости,
Мене  за  вирії  лелечі.
В  серденьку  болі  відпусти…
І  так  туга  бере  за  плечі.

Пішло  за  обрій  стільки  літ,  
В  тумані  сиві  поховались.
Побігли  навздір  із  воріт…
Зі  мною  грішні  й  не  прощались.

Та  нащо  вже  мені  літа,
Так  небагато  залишилось.
Жила  б  Вкраїнонька  свята…
Щоб  їй  стежинонька  стелилась.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587758
дата надходження 16.06.2015
дата закладки 16.06.2015


леся квіт

Липа край города медоносить


Липа    край  города    медоносить,
Мальви    очі    до    небес    звели,
Серце    спокою    у    мене  просить,
Але    очі  десь    згубили    сни.
Грім    кохання    розриває    груди,
А    у    відповідь    слова,  мов    блискавки.
Чом    так    легко      загубитись,люди,
Але    важко    розум    віднайти.
Липа    край  города    медоносить,
Безтурботно    плавають    хмарки,
І    замовкло    серце,лиш    голосить  
Відчай    у    душі…і    тільки    ти…
15.06.15р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587645
дата надходження 15.06.2015
дата закладки 15.06.2015


Наталя Данилюк

Бувають люди…

Кожна  душа  –  то  чийсь  особистий  острів,
Б’ються  об  нього  зради,  образи  й  лють.
Знаєш,  бувають  люди,  як  стріли,  гострі:
Вразять  тебе  у  серце  і  просто  вб’ють!..

Що  тобі  хтось,  далекий  і  невловимий?
Що  вас  єднає  в  морі  мільйонів  душ?
Просто  живи,  вплітаючи  дні  у  рими  –
Так,  як  раніше,  зболеного  не  руш!

Буде  тобі  пекти  і  колоти  груди,
Будуть  жалі  дурманити,  мов  абсент…
Знаєш,  бувають  справді  огненні  люди:
Іскру  черкне́ш  –  і  вигорить  все  ущент!

Попіл  собі  залишиш,  вогнем  налитий,
Буде  тобі  ятрити  старі  рубці…
Боже,  хіба  життя  не  навчає  жити?
Вкотре  з  дороги  сходжу  на  манівці.

Знову  тривожу  давні  забуті  рани,
Лихо  мені  показує  свій  оскал…
Знаєш,  бувають  люди,  мов  океани:
Кинь  камінець  –  і  збуриш  дев’ятий  вал.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587606
дата надходження 15.06.2015
дата закладки 15.06.2015


Левчишин Віктор

ТАМ, де…

Там,  де  нас  не  було,
Навіть  вночі  там  світло,
Там,  де  ми  вже  були,
Світло  сильніше  пітьми.

Там,  де  хочемо  бути,
Дні  сонечком  скуті,
Там,  де  ми  ще  будемо,
Долю  розбудимо.

Там  -  вогню  спалах  казки
І  відсутні  поразки.

14.06.2015
К.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587402
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 15.06.2015


Lana P.

ОЖИНА І МОХ

Поглянь,  ось  бородатий  мох
Приліг  з  ожиною  в  гаю  —
Під  соснами  сплелись  удвох,
Їм  добре,  наче  у  раю.

Мох  підстелився  килимком,
Сповив  ожинні  колючки,
Він  був  їй  справжнім  козаком  —
Вона  розквітла  залюбки.

Подарував  душі  комфорт,
У  серпні  будуть  малюки,  —
Кохання  справжній  натюрморт!
А  для  людей  —  лиш  ягідки.          2015

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587406
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 14.06.2015


Shevchuk

Мої враження від поетичного Клубу


І  ось  я  знову  в  інтернеті!
На  сайт  улюблений    зайшов,
Це  вірші  тут  для  всіх  відкриті,  
Це  «Клуб  поезії  й  обнов».

Візитна  картка  України  –  
Талантів  є  аж  цілий  міх!
Є  діаманти,  є  перлини,
Шляхетність,  гумор,  звісно  сміх.

Лунають  нотки  і  журливі  –
Життя  підстави  все  ж  дає,
 Та  більш  звучать  таки  пестливі,
Тут  Муза  квіти  роздає!

Є  молоді,  є  сивочолі
І  зовсім  юні  теж  тут  є.
А  ще  псевдонімів  доволі:
Женьшень,  Крилата  і  Фур’є  …


Хай  святиться!  Хай  твориться!
Сміються  пишні  паляниці.
Хай  дітище  живе  Юхниці,
Й  добром  відлунюють  серця.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587376
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 14.06.2015


Олекса Удайко

ТИ ЗАПАЛИВ МЕНЕ

 [i]  [b]tth
[youtube]https://youtu.be/EMkYeO0ThiU[/youtube]                                                              
                                                                                                 
[color="#ff0000"]Ти  запалив  мене...  
і  душу  засвітив…
Тепер,  неначе  свічка  воскова,  згораю.
Для  чого  ж  загорілась  я  вогнем  отим?..
Вже  вечір  золотить  
верхів’я  плаю.

Іду  по  вулиці...  
і  нищечком  свічусь  –
зустрічні...  усмішкою  приязно    вітають…
Ще  й  озираються  услід  мені  чомусь,
немов  я  книгу  їхнього    
життя  гортаю.

Та  я  у  відповідь...  
сполохано  мовчу.
Аби  не  розплескать  своє  раптове  щастя…
Захочеш  –  я  здіймусь  і  в  небо  полечу…
Молитиму  твого  і...
Божого  причастя.[/color]
[/b]
14.06.2015
_________
Приміточка:  читати  бажано  в  супроводі  музики.
Враження  неймовірне!  Архиповський  вміє  
торкнутися  глибин  душі...
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587267
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 14.06.2015


stawitscky

І високо нести твоє ім’я


Україні




І  високо  нести  твоє  ім’я,
І  кожним  нервом  відчувать  провину,
За  те,  що  ниций  збоченець-варнак
Таки  загнав  ножа  тобі  у  спину.

За  те,  що  синє  небо  угорі
Безжально  сипле  смертоносним  градом,
Щ