: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.07.2014
Облуддям білим інієвих снів,
Заполонила сад Зима-віщунка,
Де від її студеного цілунка
Горіх у надвечір’ї зледенів.
Багаття склавши із хрустких крижин,
Простиглу іскру вибила з кресала
І чаклувати на погоду стала,
Прославши руни стоптаних стежин…
У джерела криштальнім баняку
Булькоче завірюх лілейний трунок.
Дзвенять синиці бурштином вістунок,
Додаючи із віт журбу м’яку.
Ворожка, кров заходу ллє в чавун,
Рипучим гласом шепче примовляння.
Нічним богам готує подаяння,
Читає знаки в безконеччі лун…
Ковшем арктичних скімлячих вітрів,
Степний олтар вона окропить снігом.
Полишить зорі ясним оберегом,
І зазміїться руслами ярів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478710
дата надходження 11.02.2014
дата закладки 18.07.2014
Я, старик, себе не лицемерю.
И когда о старости пишу,
с малою надеждою, но верю,
что ещё немного подышу,
и, безбожник, буду любоваться
всем, не мною созданным вокруг.
Не оно, а я могу сорваться
в никуда с остывшим сердцем вдруг.
А пока оно ещё живое,
очень сознавая возраст свой,
я существование земное
пью всей грудью радостно взапой.
И наградой, подводя итоги,
вижу старость зрелую свою.
И хотя ещё я на пороге,
чувствую себя уже в раю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505001
дата надходження 13.06.2014
дата закладки 13.06.2014
Долго пыталась перевести этот стих на русский,
но не получалось... Я чувствую и думаю по другому,
когда говорю на этом языке... Проще перевести с него
стихи других поэтов, даже если не знаешь о чем они
думали, но интуитивно чувствуешь настроение и
заданная форма помогает, а свой плывет на волнах
воображения... Или это только у меня...
Уж сумерки вползли в проем окна...
Ночь темная... Ни зги... И я одна...
А город спит давно глубоким сном...
И время, словно терпкое вино,
Горчит, пьянит. Плыву на крыльях дум...
Никто покой мой не нарушит, точно знаю.
Я среди ночи из песка дворцы сооружаю
И разрушаю их, - куда там твой самум...
Но в памяти моей опять встают грядою
Из жизни кадры... Нехоженой тропою
Воображенье будоражит ум.
http://www.playcast.ru/view/2912062/d6d1a3137e11f5ccd31077f645fe0b373c07e836pl
Вже сутінки завісили вікно,
І ніч чола торкнулася крилом,
Вже місто спить глибоким, тихим сном,
Для мене час цей, мов терпке вино:
Я згадую, я марю, плин думок,
Незрушений ніким, в мені вирує,
В пітьмі палаци я з піску будую,
Руйную їх, і як гіркий димок,
Переді мною постають в уяві,
Життя мого давно пройденні далі
Із присмаком несходжених стежок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476743
дата надходження 03.02.2014
дата закладки 23.04.2014
«Сонце означало істину,
кільце змій, звитий у кільце – вічність,
якір – ствердження або раду,
голуб – соромливість,
птах бусол – богошанування,
зерно і насіння – помисли і гадки…»
(Григорій Сковорода)
Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,
Що крислатим дороговказом
Перетворює думку на знак,
Що чорним калікою
Тичеться в море квітів
Пальцями сухих гілок.
Дороги весняного вітру
Існують у мріях птахів:
У піснях про вічне повернення
До неіснуючого дому
Вічних блукальців легкості.
Дороги весняного вітру
Білим маревом стелють шлях
Розтривоженим душам
До Валгалли хмар –
Білих, як пелюстки вишні
Чи то до кудлатого Сіду –
Темного як нутро глека.
Дороги весняного вітру
Сповнені гудінням
Волохатих прочан,
Що торують своє паломництво
Від храму квітки до монастириська-вулика.
Дороги весняного вітру
Нескінченним лабіринтом
Заводять у хащі музики
З яких нема вороття
Навіть жебраку-скрипалю
З графства Слайго.
Дороги весняного вітру
Стануть колись дорогами осені
Коли зацвіте верес…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490501
дата надходження 05.04.2014
дата закладки 05.04.2014
О чем ты думал неизвестный снайпер?
пиявку пальца обвивая на курке
безлик и хладнокровен, с сердцем Кая
держа людей на смерти поводке
давно ль твоя душа пришла в упадок?
В ней света нет, в ней вместо света гниль!
Стрелять в живых людей, как в куропаток
танцуя с пулями безумную кадриль
Неужто ль ты пьянел от этой крови?
и от того, что преступить границу смог?
Ну что ж, возрадуйся! Ты с Каином стал вровень
Внутри тебя сегодня умер Бог.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480787
дата надходження 21.02.2014
дата закладки 21.02.2014
У надвечір’ї тихім горді
тулились верби до води,
коли у зорянім ескорті
явився місяць-молодик.
І враз на серці стало ясно –
ще так яскраво не було!
Яке ж таки життя прекрасне!
Іще ж воно й не відгуло!
Хоч вже й минуло тепле літо,
та осінь – справді золота!
Любов’ю серденько зігріте,
коли душа ще молода.
О, як же ще моргають зорі
і місяць повниться ясний!
Які ж барвисті мрій узори!
Гей, козаченьку, не засни!
Приймаймо долі подарунки.
Оце ж і справді саме те!
Які ж смачнючі поцілунки,
коли з тобою тет-а-тет!
Які ж пресвітлі й ніжні ночі!
Ген місяць зіроньки жене…
О, як же серденько тріпоче!
І ти кохай повік мене!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479519
дата надходження 14.02.2014
дата закладки 15.02.2014
Мій дощику осінній, ти прийшов,
По склі постукав лапкою м'якою.
Хтось розпоров тугий небесний шов -
Розсипалися миті супокою
Намистечком янтарним по стіні.
Вохристі блиски променів ранкових
Вогніли в наїжаченій стерні,
Мов золоті загублені підкови.
А ти стрибав рухливим кошеням
Під мелодійну сонячну сопілку:
То по дзвінких калюжах навмання,
То по деревах, з гілочки на гілку!
Летіли бризки свіжі і легкі,
Мов биті скельця сипались на друзки!..
Схилили айстри китиці п'янкі,
Немов дощу злякались, боягузки!
А ти шугав між листя і кущів,
Творив з води мозаїку прозору!..
Яке ж бо диво - сонячні дощі,
Як радість Бога в листопадну пору!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459067
дата надходження 07.11.2013
дата закладки 05.02.2014
Там, де гасало дитинство моє,
Вдосвіта сонце вставало з-під вишні,
Мальви з-за тину всміхалися пишні
Там, де гасало дитинство моє.
У наймилішому краї моїм
Діток гойдали в вербових колисках.
Яблука в серпні сушилися в низках.
Співом зозуль озивались гаї.
Згадую, як в полуденній порі
З неба на церкву спускалось проміння
Грало в хрестах під блакитним склепінням,
Дзвоном котилось по Лисій горі.
Там, де гасало дитинство моє,
Сіялись зорі курганам на плечі,
Ніжились травами ноги лелечі…
Так воно, знаю, і нині там є.
(Фото з інтернету)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361513
дата надходження 02.09.2012
дата закладки 03.01.2014
(Низка хокку)
* * *
Холодний ранок.
Землю весняну топчу
Черевиками.
* * *
Холодна весна.
Неіснуючі квіти
Згадую… Сіро.
* * *
Світ без місяця.
Дорогою спогадів
Тяжко блукати…
* * *
Маленький жмуток
Маю останніх "вчора".
Вчусь забувати…
* * *
Сніг, порожнеча.
Нічого не чекаю.
Навіть смерті…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414472
дата надходження 31.03.2013
дата закладки 26.12.2013
[img]http://4.bp.blogspot.com/-GY0jNafJ1mU/UMew4mqah4I/AAAAAAAANCI/MwPHnK9Ah6w/s400/20829216997918847_wPtGoMXJ_b.jpg[/img]
Перемовчати осінь – як налитися живокостом,
Як розлитися яблучним соком по жилах міст.
Перевірити жовтнем спокій, як віру – постом,
І в гарячих горнятах відкрити сакральний зміст.
Переслухати сни – як завчити класичні твори,
Бо ж їх треба, як ліки, приймати по ложці в день.
Що не мить – то нещастя в кредит від самої Пандори,
Треба жадібно їсти надію із теплих жмень.
Пити осінь повільно, і листя за шерстю гладити,
Вилізати із пуголовка, відкидати минулі хвости.
Жовтень з розпачу мимоволі став листопадити,
І листопадати.
Падати.
Па-да-ти.
Ти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454854
дата надходження 16.10.2013
дата закладки 25.12.2013
Приручу довгу ніч, простягнувши ïй сни на долоні,
Ніби крИхти пташкам, що шукають розради в людей ...
Запишу стан душі партитурою вічних симфоній,
Щоби соло звучало, як сповідь зів'ялих лілей ...
В шепотінні хвилин зазорІє розхристаність вікон,
Місяць білим наливом дозріє на схилі небес ...
Еліксир із пісень - вже давно перевірені ліки,
Коли привид з минулого раптом у серці воскрес ...
В нагромадженні дум знов зародиться вогник надії,
Відкидаючи тіні на стіни колишніх тривог ...
...Ще учора весна фарбувала у прозелень віï,
А вже грудень дописує в "Повісті літ " епілог ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467098
дата надходження 19.12.2013
дата закладки 24.12.2013
Бойчуки – давній рід горян, гуцульський, але бойківського походження. Символом роду була квітуча гілка ожини. Недарма у гуцулів є приказка «Колючий, як бойчуківська ожина». Гаслом роду були слова: «Ніде, як на полонині!» Кольорами вишиванок Бойчуків були жовтий, чорний та зелений. Знаком роду Бойчуків був восьмикутний хрест, який ще інколи хибно називали «зіркою». Бойчуки переселилися на землі села Рафайлова (нинішня Бистриця) у 1096 році. До цього вони володіли землями в районі нинішнього села Вишків, що біля Торунського перевалу. Тоді – в ХІ столітті село Вишків звалося Бескидове Поле. Згідно переказів самих Бойчуків їх рід жив біля торунського перевалу з ІV століття і рід започаткував князь Бойя. Згідно мадярських джерел, зокрема в «Історії Карпатських земель» історик Янош Кронікайро (1436 – 1489) пише, що рід Бойчуків походить від племені боїв, які «суть бастарни про яких писав Птомелей і які колись землями великими володіли, Італію воювали і місто Болон’ю заснували…» Зараз ця гіпотеза відкидається істориками як вигадка. Хоча вона знайшла свого популяризатора – Войцеха Заболотського (1747 – 1809), що в нарисі «Nota est historia Sarmatae terram» писав, що «бойки походять від племені бастарнів, а гуцули від племені карпів – давніх аборигенів Карпат, що згадуються ще Птолемеєм, карпи ж походять від одного з племен кіммерійців, що переселились, гнані скіфами, і до гір Карпатських, і що були оспівані ще Геродотом та Гомером…» Звісно, ця теза не була нічим підтверджена і нині в історика може викликати тільки посмішку.
Але так чи інакше рід Бойчуків є одним найдавніших родів горян у Карпатах. Про це свідчить, зокрема, гуцульська приказка: «Є три речі найдавніші в оцьому світі: оці гори, диявол та рід Бойчуків»*.
Чому Бойчуки покинули землі біля Торуня, де вони жили (за їхніми словами) понад 700 років – незрозуміло. Як історія, так і перекази самих Бойчуків про це мовчать. Проте частина роду лишилася жити на Бескидах. І досі і в Вишкові, і в Торуні живуть родини Петруняків та Поджожуків, що є відгалуженнями роду Бойчуків. Але самі Бойчуки цього не визнають.
Переселившись у 1096 році на Ґорґани (тоді ще дуже дикі і мало освоєні людьми) вони застали у самих верхів’ях Бистриці пуску і дикі ліси. Проте вони не були першими поселенцями на місці майбутнього села Рафайлова – згідно їхніх же переказів Бойчуки застали в тій місцині три згарища хат і господарок. Що там жили за люди і що там сталося – так і лишилося загадкою. Тому деякий час селище, яке заснували Бойчуки так і називалось – Три Згарища, місцевість довкола – Ведмежа Пуща. Бойчуки першими освоїли і володіли землями на полонинах Панцир, Довга та Верхнижня. Полонина Панцир в ті часи звалась Братове Поле. Справа в тому, що Бойчуки переселились на Ґорґани під проводом свого ватажка Святослава Бойчука, що мав братів Зоряна, Світлозара та Кременя. Знайдену полонину біля гірського хребта він передав брату Зоряну – від цього і пішла назва полонини Братове Поле, а потім і гори Братківська. Полонина Верхнижня під горою Довбушанка в ті часи (і ще довго по тому) звалась Висока Ельма, а гора Довбушанка звалась Ведмежий Камінь. Це потім ця назва підзабулась, а Ведмежею стали називати гору Чорна Клива. Бойчуки перші поставили колибу на Верхнижній у 1121 році, та проклали стежку, що траверсом йшла по схилах Довбушанки від полонини до полонини і збереглася досі.
Бойчуки, звісно, не були єдиною родиною, що переселялися в тоді ще дикі місцини Карпат – у пошуках земель і пасовищ все далі в гори переселявся не один рід. Між поселенцями часто виникали гострі конфлікти і ворожнеча. Найвідоміша з них – ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків. Про причини конфлікту говорять різне. Так, є переказ, що сварка почалась у 1289 році на весіллі в Черче (що вже тоді існувало, але мало іншу назву – Чорні Смереки) – поєднувались дві давні гірські родини Зеленчуків та Ботяків. На цьому весіллі, нібито, хтось із Вівчаруків, а може і тодішній ватажок роду Іван Вівчарук сказав комусь із присутніх: «Та для тебе і кіт худоба, і Бойчуки газди!» Це було смертельною образою, яка вилилась у кровопролиття. Але це виглядає на легенду. Ворожнеча насправді почалась через полонину Верхнижня, яку обидва роди вважали своєю. Конфлікт то тлів, то згасав, то знову спалахував, але у 1327 році сталася наступна подія. Богдан Вівчарук запалав якоюсь шалено пристрастю до Марічки Бойчук. Крім того, що родини смертельно ворогували, ще й пристрасть не була взаємною. Але Богдан від всепоглинаючої пристрасті остаточно збожеволів і вкрав Марічку Бойчук. Марічка не витримавши такої сваволі і наруги перерізала собі косою горло (а коси у вівчариків були славні – робилися з особливої сталі особливим секретним гартуванням – вони довго не тупилися і були на диво міцними, за одну таку косу давали на обмін корову). І хоча після цього Богдан Вівчарук кинувся зі скелі в Чорну Бистрицю і забився на смерть, ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків набула небачених до цього в горах масштабів. Ще й підсилювалось звичаєм кровної помсти, що жив в горах не дивлячись на заборони князів.
Коли кровопролиття між родами Бойчуків та Вівчаруків перейшло всі допустимі межі, ватажки родів зустрілися, щоб нарешті покласти край нескінченному ланцюгу смертовбивств. Зустріч ватажків відбулась на вершині гори Братківська**. Було домовлено, що кінець сварці двох давніх родин покладе Божий Суд – «з кожної сторони на місце двобою на полонині Малі Рогози буде по десять коней». Малося на увазі по десять вершників. Але Вівчаруки схитрували – на кожного коня вони посадили по двоє людей. Користуючись чисельною перевагою Вівчаруки порубали всіх Бойчуків бартками. Там же поліг і тодішній ватажок роду Бойчуків Петро.
Після цього Бойчуки – ті що лишилися – покинули Рафайлову і переселились в Косів, Космач, Жєб’є, Пасічну та Битків. Тоді ж утворилися окремі гілки роду Бойчуків – Іванничуки та Пасічники. Засновниками цих гілок стали відповідно Іван Бойчук та Степан Бойчук (Пасічник). Землі біля Рафайлової вони втратили і змогли повернути їх (і то частково) лише у 1785 році. Ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків тривала ще довго до 1735 року – більше 440 років. Помирились вони тільки під час чергового повстання опришків в якому обидва роди брали активну участь.
Косівські Бойчуки володіли землями на хребті Сокільський, Космацькі Бойчуки – на горі Грегіт, а Бойчуки з Жєб’є на горі Діл Малий. Тамтешні Бойчуки дещо відрізнялися від інших гуцулів, хоч і постійно з ними родичалися. Так Бойчуки вдягали на юнака пояс, що означав перетворення дитини на повноправного чоловіка у віці 14 років, тоді як інші гуцульські роди у 15, Бойчуки носили на поясі ніж, тоді як інші гуцульські роди носили з собою тільки бартку, а носити ніж було неписаною забороною, свого роду табу. У XІV – XVIII століттях ватажок роду Бойчуків жив саме у Косові.
У гуцулів ввійшов у приказку вираз «гостинність Бойчуків». Виникнення цього вислову пов’язане з наступними подіями. У 1538 році син ватажка Бойчуків та син ватажка роду Петрашів разом з кількома людьми з роду Бойчуків пішли разом на полювання. Ночувати лишилися серед лісу біля ватри під старезною смерекою. Але тут між чоловіками виникла сварка, що переросла в сутичку. Молоді чоловіки схопились за бартки і сутичка закінчилась тим, що син ватажка Петрашів смертельно поранив сина ватажка Бойчуків. За ним кинилусь люди Бойчуків і він мусив рятуватися втечею на коні. Тікаючи горами і лісами серед ночі він збився з дороги і заблукав. Випадково він вийшов на якусь садибу і попросив захисту, сказавши що його переслідують і хочуть вбити. Господар дав втікачу захист. Але виявилось, що господарем дому був саме ватажок роду Бойчуків. З розмови він зрозумів, що гість вбив саме його сина. Але закони гірської гостинності не дозволили йому здійснити помсту – він потайки від своїх родаків вивів сина ватажка Петрашів іншим виходом дав йому свіжого коня і сказав: «Тікай і рятуйся якщо зможеш, ми будемо переслідувати тебе тільки тоді коли ти будеш на своїй землі серед своїх родаків». Петраші пам’ятали про цей вчинок Бойчуків і неодноразово віддячували їм більше ніж через 200 років, коли Бойчуки переховувались від переслідування влади за участь їх в русі опришків.
У Бойчуків посада ватажка роду не обиралася, як у більшості гуцулів та бойків, а успадковувалась від батька до сина. У XVII – XVIII брали активну участь у русі опришків і в багатьох народних повстаннях, у 1621 році ватажок роду Бойчуків Василь Бойчук брав участь в здобутті Пнівського замку і загинув при цьому. Останній ватажок роду Бойчуків Гринь Бойчук загинув у 1767 році в загоні опришків під час сутички з урядовими військами. Він не лишив нащадків і тому з того часу рід Бойчуків не має ватажка. Згідно неписаних гуцульських і бойківських законів рід, що не має ватажка ніби не існує – немає повноважного представника цього роду на радах горян. Проте, у 1996 році знайшовся спадкоємець ватажка роду Бойчуків по лінії брата Гриня Бойчука – Данила. Ним виявився Григорій Бойчук, що жив на той час в селі Кути. Велика рада роду скликана у 1997 році визнала за ним спадкове право бути ватажком роду, але це має ще остаточно затвердити Суд Ведмедя, що має відбутися у 2016 році.
На початку ХХ століття багато Бойчуків кидало свої землі і емігрували до Канади – там вони розселялися на землях провінцій Альберта та Саскачеван. Там їх нині живе чи не більше аніж у Карпатах.
Чимало Бойчуків були у 1914 – 1920 роках у лавах Січових Стрільців та УГА і полягли в боях. Багато Бойчуків у 1946 році були репресовані та вивезені на Сибір совітами, де за ними пропав і слід. Серед повстанців відомий був кулеметник Іван Бойчук, що загинув під час бою з карателями на горі Тавпширка у 1959 році.
Ніні не так багато лишилося нащадків роду Бойчуків та його гілок в Капатах, але вони живуть в селах Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів.
Примітки:
* - в оригіналі «дiдькo». У деяких варіантах приказки «арідник».
** - там досі компас показує хибно, певно із-за тих подій…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467607
дата надходження 22.12.2013
дата закладки 22.12.2013
То мороз, то відлига - зима
Ще слабка, не набралася сили.
Й зрозуміло - вона крадькома
Підкрадається ближче щоднини.
Це так схоже на наше життя:
То розлуки, то зустрічей сльози.
І, як хвилі, в душі почуття:
То відлига, то люті морози.
Та надія живе у серцях -
Все уляжеться, все буде добре.
Не загубляться у манівцях
Ні зима, а ні доля. І обрій
Буде чистим, і мрії ясні
У майбутнє вестимуть сміливо.
...Між краплинок дощу тихий сніг,
Як казкове малесеньке диво.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467559
дата надходження 21.12.2013
дата закладки 22.12.2013
Ну ось і все. Утихнув листопад,
Останнім танго зблиснувши у сині.
Не грає дощ на вогкім клавесині,
В саду згасивши золото лампад.
Примовкнув степ в озимку чалих дум,
Між борозен сховавши тіло кволе.
Бреде мандрівцем перекотиполе,
Насінням в грудді полишивши сум.
Топазом чистим дишуть небеса,
Рудого сонця пестячи монетку.
На трав заледенілу бранзолетку,
Алмазом раннім горнеться роса.
Клубоче пар передчуттям зими
В останніх схлипах діви золотої,
Що Листопаду бронзові сувої,
Вплітає в Грудня срібні килими.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462316
дата надходження 25.11.2013
дата закладки 16.12.2013
* * *
Гностики запалили
Гнотики свічок.
Не може згоріти те
Чого не існує,
Що лише витвором є химерним
Нашої свідомости...
* * *
Тому, що лямпа "бра"
Давно випромінює чорне світло.
Не ми сідаємо в потяг -
Потяг ковтає нас.
Слухали б музику
Та Всесвіт грає на сопілці
Занадто голосно...
* * *
Ліхтарі випромінювали
Чорне світло.
Я зрозумів,
Чому їх вмикають вдень.
В місті дивному
Тіням людей
Проповідував істину.
Навіщо?
* * *
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
* * *
Моя подруга - шабля
Мій шлях - крізь руїну похід
Моя музика - стукіт копит
Моя доля - війна...
* * *
До міста Лева я довго йшов
І прийшов
Але лев скам'янів
І зажурений тихо
Мені пісню співав кам'яну
Про сліди,
Що лишив на бруківці
Час...
* * *
Місяць
Був схожий на Жар-птицю
Так здалося коту -
Та марні були влови...
Бо пес завадив...
Так ключем щодня
Життя у цьому світі б'є...
* * *
Відображення місяця в річці
Всі поети ловили
Лі Бо – чи то спіймав чи то ні
Маяковському «кволого місяця» не захотілось
Басьо подумав, що місяць втопився
Блок подумав – замерз він у кризі Неви –
Пізно ловити
Ніцше гадав, що зловив – але ні
А ми?
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
дата надходження 27.04.2012
дата закладки 27.04.2012
(Хайбун)
* * *
Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. Вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:
Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт…
* * *
Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:
Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…
* * *
У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:
Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…
* * *
Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і були зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:
Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!
* * *
Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по незайманому білому снігу, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі подумав:
Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330156
дата надходження 14.04.2012
дата закладки 18.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.04.2012