Luka: Вибране

Юхай

+++

Вечером  снова
Ждём  тебя  на  крылечке:
Кот,  осень  и  я.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846993
дата надходження 03.09.2019
дата закладки 03.09.2019


Олеся Лісова

Рідні стежини

Іду  по  стежці.    Ніжна  вечоровість
Плете  гамак  притишеним  вітрам.
Високі  трави  пишуть  літню  повість,
Лоскочуть  ноги  рідним  споришам.

Цвіте  казкове  диво  –  різнотрав’я.
Пахуче  в  серце  хлюпає  чебрець.
І  на  сопілці  тихо-тихо  грає
В  обіймах  теплих  липень-пустунець.

В  водиці  миють  кучері  хмарини,
Ковтками  хміль  п’є  річечка  до  дна
Колише  вітер  хвилі  і  краплини
Купають  трави  росами  сповна.

Душа  співає  спілими  житами.
Деінде  вже  видніється  стерня.
Летять  всі  діти  літечком  до  мами
Аби  зібралась  разом  вся  рідня.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841873
дата надходження 14.07.2019
дата закладки 21.07.2019


Олена Вишневська

вишні

Чуєш,  Адаме,  незрілими  падають  вишні?
Соком  іще  не  налились  -  забрав  їх  Всевишній.
Наче  любов,  що  розквітла  й  погасла  завчасно,
Падає  -  не  врятуватись,  немає  їй  спасу.

То  ж,  не  рятуй  мене.  Човен  водицею  повний.
В  тіло  впивається  Змій  -  твого  розпачу  змовник.
В  кошиках  яблука  позаторішнього  смутку.
Міг  би  продати,  та  де  з  того  візьмеш  прибутку?

Міг  би,  Адаме,  ланцюг  мні  до  ніг  не  чіпляти,
Я  би  не  стала  свободи  чекати,  мов  свята,
Яблуко  б  не  смакувало  вінцем  заборони,
Круки  б  мене  не  обсіли,  закривши  ікони.

Як  то  в  неволі,  скажи,  мій  немилий,  любити?  
Фальшем  отруйним  всі  дотики  слів  оповиті.
Чуєш,  Адаме,  незрілими  падають  вишні?
Винна.
Чи  каюсь?
Послухай  молитву  -  згориш  в  ній...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792929
дата надходження 23.05.2018
дата закладки 26.03.2019


*Svetlaya*

равлик самотньої ночі…

равлик  самотньої  ночі...  повзе  по  склу...
бачити  кого?  хоче...  сліпий  пастух...
крила  -  весни  долоньки...  в  рясних  дощах...
весну  врятують  квіти...  в  своїх  бруньках...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828818
дата надходження 13.03.2019
дата закладки 18.03.2019


Ліна Ланська

* * *

Тебе  гукаю,  хоч  би  не  зомліть.
Почуй  і  повернись,  назло  неволі
Все  ж  озирнусь,  століття  мимоволі
Пощезнуть,  скільки  там  отих  століть?

Вогненний  вихор  ріже  ночі  й  дні...
Не  спопелити  первістка  надії  -
Оте,  що  маю,  те,  чим  володію,
Однаково  залишиться  мені.

01.2019.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827435
дата надходження 02.03.2019
дата закладки 02.03.2019


Святослав_

Летят письма

[b]




Летят  письма
Из  соседней  галакатики
Со  скоростью  Света
В  одиночества
Чёрной  дыры
Глубокую  тьму

Что-то  
Никак  не  пойму
Куда  течёт  
Пространства-времени  река  

То  ли  мы  рядом
Душой  и  телом  едины

То  ли  нас  разделяют
Световые  века




[/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775527
дата надходження 06.02.2018
дата закладки 02.03.2019


Касьян Благоєв

А. , 57. За правдою, у позики до пращурів…



225*  на  краю  своїх  днів  запитаю…

Коли  настане  день  –  останній  мій  під  небом  –  
І  сонце  згасне,  і  Чумацький  Шлях  мов  гребінь
Зламається  об  Час  –  в  Творця  одне  спитаю:
«Що  ж  дав  так  мало  днів?  що  –  смерть  моя  для  Тебе?!.»

226*  не  встигаєш  впитися  життям,  
 а  Благий  говорить:  «вже  твій  фініш!..»

А  Ти  станеш  карати  за  кожен  мій  гріх?  –  
Ти  ж  привити  душі  стільки  пристрастей  зміг,
Щоб  цей  світ  я  пізнав,  чари  весен,  і  жінку,
І  кохання,  й  батьківство,  і  днів  легкий  біг!..

227*  все  закінчиться  тут…  –  все  цінуй!

Пізнав  хто  вчень,  кохання,  щастя  глибину?
А  хто  від  смерті  –  відкупитись!  –  данину
Приніс,  щоб  вічно  тут  любить,  сміятись,  жити?
–  Кому  в  небес  вдалося  виграти  війну?!.

228*  у  заповітах  днів:
     «стане  прахом  земним  кожне  серце,  що  дихало  тут…»

Обережно  стаю  на  закурений  шлях:
В  цих  пилинках  –  поет,  гречкосій,  і  монах,  
І  відважних  серця,  і  закоханих  очі  –  
Буду  пилом  і  я  на  чиїхось  ногах…
***

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825630
дата надходження 16.02.2019
дата закладки 16.02.2019


Шон Маклех

Сумний перехожий

                                           «…  Ти  сумний  Перехожий
                                                     Перехожий,  що  бідний  так  само  як  я…»
                                                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)  

Я  би  відчинив  сіру  вулицю,
Як  відчиняють  ковані  двері  
Господині  притрушені  борошном  –  
Білим,  наче  друїд  на  Белтайн:
Відчинив  би  для  перехожих
Не  зайд,  не  пророків  і  не  жебраків,
А  саме  для  перехожих  у  капелюхах,
Перехожих  -  бідних  як  я.  
Я  перетворив  би  бруківку  в  дзеркало,
Щоб  у  ньому  сама  журба  себе  бачила,
Щоб  сумні  перехожі  зрозуміли,  
Що  кожен  із  них  не  самотній,
А  шкутильгає  Містом  Невчасним
На  пару  з  журбою  –  незримою  мишою,
Наче  наше  життя  сірою.
Я  писав  би  на  хмарах  слова  Істини,
Щоб  перехожі  (сумні  особливо)
Інколи  споглядали  Небо
І  ворушили  устами  мовчки
Слова  оті  подумки  читаючи.  
Я  би  виглядав  щоранку  кріз  шибу
Шукаючи  поглядом  перехожого  –  
Сумного,  як  стара  казка  про  шибеника
(Про  три  шиби  й  одну  шибеницю),
Аби  якось  його  розрадити,
Чи  то  намовити    сірий  плащ
Снів  зими  сльотавої
Не  вдягати,
Під  чорний  капелюх
Ночей  наших  енотерових,  горобиних
Не  ховатися.
Я  би  розрадив  його  сонячними  зайчиками
До  пори  в  скриню  мою  схованими,
Якби  в  місті  цьому  
Не  було  так  порожньо….
І  жодного  перехожого…
Жодного…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824934
дата надходження 10.02.2019
дата закладки 13.02.2019


Артур Сіренко

Час каміння

                           «Вже  час,  
                               Щоб  каміння  навчились  цвісти…»
                                                                                                           (Пауль  Целан)

Вже  час:
Полудень  наче  вино
Налитий  у  глек  дороги.
Квіти  давно  скам’яніли,
А  каміння  цвітуть:
Ніжно  й  тендітно:
Може  тому,  що  холодно,
Може  тому,  що  в  людей
Замість  крові  тече  антифриз
(Бо  зима  не  бариться)
У  венах  –  синіх,  наче  далека  ріка.

Вже  час:
Замки  будують  з  троянд,
Мури  в’язниць  –  з  маргариток.
Замість  цирульника  
Бороди  сиві
Вкорочує  німфа,
Що  раніше  жила  у  діброві,
Жолуді  гризла
І  спала  в  дуплі  –  
Нині  в  місті:
Ножиці,  гребінь  і  бритву
Кладе  до  бюра,
А  намисто
Ховає  між  книг-фоліантів
Важких,  як  життя.
Бургомістр  їжачком
З  розбитої  ратуші
Віщує  прочанам  про  мито.
Каміння,  каміння:
Витесує  голови  лисі  пророків
Старий  каменяр.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811136
дата надходження 24.10.2018
дата закладки 25.10.2018


Шон Маклех

Дерев'яний він

                         «Ким
                             Ким  було  те
                             Плем’я,  те  замордоване,  те
                             Чорно  зависле  в  Небі?»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Люди-колібрі
Проколюють  собі  вуха
Кавалками  зеленого  дзеркала.*
Він  називав  кішку  потопельником**,
А  сам  споглядав  вербу  щовечора,
Зелені  листя  її  бачив  човнами
З  країни  туманної  Алегорії.
Його  цікавило:  
Якого  кольору  центр  мішені:
Тої  самої  мішені,
Яка  зроблена  з  серця.
А  люди-колібрі
Все  махають  крилами,
Все  лишаються  над  квітковими  гніздами,
Все  будують-витесують
Собі  човники:
Навіщо  ж  їм  плавати,
Якщо  літати  вміють?
Чи  то  вони  знають,  що  не  кожен  птах?
Чи  здогадуються,  що  птах  кожен?
Отої  ріки  Що?
Він  –  весляр  клишоногий***
Любив  дивитися  в  Небо,
А  Небо  любило  дивитися
В  очі  плаского  озера  Сторч  –  
Озера  без  очей****.
Він  любив  розмальовувати  паркани,
Купував  у  п’яного  гендляра  блискавки
(Але  тільки  серед  горобиної  ночі)
І  з  блискавок  тих  майстрував  собі  паркана
Навколо  хати,  яка  згоріла
Ще  в  часи  короля  Одоакра*****.  
Його  півень  давно  став  католиком,
Шкандибав  щонеділі  до  кошцьола******,
А  він…  А  він…
Змайстрував  клітку  для  людей-колібрі,
Цілував  сухе  дерево,
Все  чекав,  що  воно  розквітне.  

Примітки:
*  -  з  кавалків  зеленого  дзеркала  можна  зробити  ножі  і  краяти  ними  хліб.  
**  -  не  тільки  він,  Микола  Гоголь  теж.
***  -  Чингісхан  теж  був  клишоногим,  не  тільки  дерев’яний  він.  
****  -  Небо  взагалі  любить  дивитися.  
*****  -  в  часи  короля  Одоакра  згоріла  не  тільки  ця  хата.  А  ще  багато  чого…  
******  -  не  Святої  Ельшбети,  ні.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804997
дата надходження 30.08.2018
дата закладки 09.09.2018


Шон Маклех

Коли свiчка гасне

                             «Коли  надвечір’ям  
                                 Спускаєшся  з  гір  у  долину…»
                                                                                                     (Лі  Бо)

 Я  так  хотів  у  чорній  темноті
 Не  смолоскип  і  навіть  не  ліхтар  –  
 Маленьку  запалити  свічку.
 Я  так  хотів  у  дикій  самоті
 Живого  голосу  –  тихенького  –  як    дар,
 У  цю  глуху  і  без’язику  нічку.
 Мій  сум  літає  волохатим  кажаном
 Поміж  дерев,  поміж  сліпих  модрин,
 Поміж  вологих  кволих  ясенів,
 Мій  сум  замовк,  як  осені  погром.
 Там  наче  вата  глухота  і  німота  ялин,
 Там  баговиння  непробудних  снів.
 Та  я  іду  –  без  костура  і  без  поводиря,
 Іду  туди,  де  ходять  навмання,
 Туди,  де  гордий  крук  не  донесе  кісток,
 Де  навіть  жабка  –  друг,  а  їжачок  –  пророк,
 Де  замість  хліба  на  обід  печаль,
 Де  сіль  -  на  рану,  де  себе  не  жаль…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273
дата надходження 14.04.2013
дата закладки 02.07.2018


Олена Вишневська

Мозаїка

Залежані  будні,  мов  речі  з  прадавніх  шаф,
Придушують  подих  на  фоні  мозаїки  міста.
На  розі  мовчання  приховано  стільки  вже  змісту,
Що  гусне  повітря.  Бетонних  тенет  ландшафт

В'їдається  в  риси  обличчя,  поставу,  тінь:
Чим  далі,  тим  більше  в  мені  перехресть  і  провулків,
Частіше  стріляють  байдужістю  в  спину  /впритул/.  І  в
Кожному  пострілі,  мов  Великодній  дзвін.

А  втім,  все,  як  завше:  встаю  і  проходжу  повз
Будинки  й  слова,  що  ніяк  не  вкладаються  в  строфи.
Ми  досі  піщинки  на  тілі  пустелі  епохи,
Рознесені  в  просторі  й  в  часі  міцних  оков.

Тому   /не  зап'ястя/  і  давить.  Тому  й  нема
Тут  світла  від  бань  позолочених  душ  і  соборів.
На  вулицях  міста,  де  я  -   елемент  у  декорі,
Купається  в  сонці  холодних  сердець  пітьма.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791636
дата надходження 14.05.2018
дата закладки 17.05.2018


Людмила Пономаренко

Ліхтар


Верхівки  ялин,  снігопадами  збілені  рясно,
Заглядають  у  вікна  лікарняних  притихлих  палат.
Ніч  холодна,  байдужа    й  така  довгочасна
Ритми  серця  мого    відраховує  якось  не  в  лад.

На  краєчку  зими,  в  задзеркаллі  освітлених  рам
Примостився  сніжинок  легких  уже  стомлений  рій.
Збиті  віхи  доріг  –  у  відтвореннях  кардіограм,
В  траєкторіях  злетів  моїх  обезсилених  мрій.

Десь  далеко  внизу,  на  перинах  розсипаних  хмар
Гойдаються  сни,  що  з    далеких  висот  прилетіли.
Мій    приятель    давній,  високий  самотній  ліхтар,  
Світлом    добрих  надій  сяє  десь  в  сніговій  заметілі.

І  мовчання  його  варте  всіх  наймудріших  розмов,
Коли  тиша  звучить,  я  того  не  забуду  довіку…
Своє  серце  щоночі  він  запалював  знову  і  знов,
І  його  променистість  тримала  когось,  наче  ліки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781244
дата надходження 09.03.2018
дата закладки 13.03.2018


Осіріс

Весінній каприз

                         
Пелюстя  яблунь  сиплеться  до  ніг,
Весіннім  одкровенням  у  садочку.
Волочуть  хмари  зливу  на  візочку,
Першопромінням  сонячних  доріг.

У  серця  зашкарублого  кутку,
Гніздечко  ліпить  птаха  сподівання,
Що  це  –  життя!  Не  просто  відбування…
Удача  гріє  душу  в  сповитку.

Співанка  свя́та,  чи  любов  свята,  
Метеликом  пульсує  на  долоні.
Весна  зоріє  ликом  на  іконі,
І  тануть  воском  стоптані  літа.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778706
дата надходження 23.02.2018
дата закладки 28.02.2018


Осіріс

Ґазда скипень

На  небесній  кризі  сонця  ополонку,
Висікає  ранком  парубок  скипе́нь.
Обрамляє  ладно  степову  іконку,  
Ризою  зазимку  із  рожевих  жмень.  

Просивінню  скроні,  в  лапчастих  самшитах,
Порохнить  ялинам  вітряним  квачем.
Сніг  югою  сипле  по  ярів  коритах  -  
Хмар  жене  отару  промінця  бичем.  

Помежи  городу  зводить  у  рядочок,
Ворсяних  заметів  курені  сипкі.
Кущики  ожини,  ніби  стадо  квочок,
Подають  зі  схову  голоси  хрипкі…

Працювати  буде  паруб’я  на  славу,
Доки  не  нагряне  за́ходу  індик.  
Чорну  ґазда  зварить  в  чашці  неба  каву  -
Вийде  ароматно  пінки  молодик.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707812
дата надходження 21.12.2016
дата закладки 28.02.2018


Осіріс

Тінь вітру

                 
В  рожевім  лотосі  світань,
Серпанку  колихнувши  грань,  
По  остях,  схлипом  шепотінь,
Мандрує  ланом  вітру  тінь.

Струмить  між  макових  багать  
До  рогози,  що  сіла  в  гать.
Пером  качиним  ріже  став.
Фліртує  з  паростю  отав.
Любує  кронами  дубів,
Хмарин  лякливих  голубів.
Триножить  ковили  паском,
Табун  волошок  під  ліском.
У  різнотрав’ї,  за  селом,
Дрижить  метелика  крилом…

Лишивши  марево  видінь,
Щезає  в  днині  вітру  тінь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779405
дата надходження 27.02.2018
дата закладки 28.02.2018


Святослав_

Афоризми 9

[b]  





Зброя  -  фальшива  сила  слабких.[/b]


[b]Совість  не  купити,  грішми  її  можна  лише  вбити.[/b]



[b]Ментальність  не  перекладається.  [/b]



[b]На  безрим`ї      і      грак  -  рима.[/b]

[b]
Чому  найкращі  дороги  життя  прокладено  
нерівною  смужкою
між  вертикальною  скелею  і  прірвою?


Для  одних  стакан  наполовину  повний
для  інших  -  наполовину  порожній
для  декого  стакан  є
навіть  коли  його  немає



Чим  більше  накопичується  звивин  локшини  на  вухах,
тим  рівнішою  стає  поверхня  мозку.    


Графоман  і  пародист  -  два  сіамські  блазнюки.



Щасливі  від  нещасних  відрізняються  тільки  тим,  
що  вміють  плести  з  істин  мереживо  гармонї  свого  життя.  


[/b]


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778520
дата надходження 22.02.2018
дата закладки 28.02.2018


Святослав_

По острым

[b]




По  острым  бритвам
Рваных  строчек
Ступает  горькой  болью
Одинокая  

За  жизнь  
Едва  цепляясь

Всё  что  было  красным
Ушло  на  чёрное

Белым-бела
Чиста

Ни  кровинки
Не  осталось






[/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777457
дата надходження 17.02.2018
дата закладки 18.02.2018


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.02.2018


Циганова Наталія

***

Ми  коротко  мрієм    (на  довше  -  не  стане  нещастя).
Де  стеля  тримається  запахом  кремових  руж  -  
ми  вміли  скорботно  кохати,  шалено  прощати.  
Ми  -  коротко  мрієм.  
Не  диво.  
Не  диво  -  не  руш.  
Я  бачила  диво.  
Я  -  бачила...
Форми  тюльпану  
раптово  весняний,  блідий  як  свобода  на  смак,  
із  темних  думок  -  на  узбіччі  прорізався  ранок...
Як  щемно...
Як  зимно...
О  як...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775001
дата надходження 04.02.2018
дата закладки 07.02.2018


Лілея1

ПЕРЕПИСАТИ ЗИМУ…

[i][b]Недавно  осінь    жовтими    таро
Ще  ворожила  в  золоті  сусальнім,
А  вже  ось  біле    лебедя  перо,
Зимово  креслить    знаки    запитальні.

Красивий  почерк  пластику  вікна  
Морозними  химерами    шліфує.
І  на  душі  зима...  зима...  зима...
Попри  плюси  квартирні  тріумфує.

Ця  одинокість  щирих    почуттів,
Мов  та  струна,  бринить  в  куточку  тонко.
Я  б  так  хотів,  ах,  як  би  я  хотів
Переписати  зи́му,  незнайомко!

Нехай,  хоча  б  у  сотому  вірші́,
Додавши    червня    вишеньку  і  неба.
А  сонце...  сонце...  в    тебе  у  душі  ,
Тож  малювати,  мабуть,  і    не  треба.[/b][/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775648
дата надходження 07.02.2018
дата закладки 07.02.2018


росава

* * *

Вранці  морозить,
а  вдень  капає  з  стріхи.
Така  вже  зима.
     *  *  *
Всього  дві  пари
коней  у  нас,  у  селі.
Було  до  сотні...

     *  *  *  
Калини  грона
червоніють  і  кличуть
до  себе:"Зірви!"

   *  *  *  
Дзвонить  телефон:
"Помилились  номером  !".
Та  все  ж  чекаю.
 
         *  *  *  
Щойно  був  ранок,
і  ось  ніч  заступає.
Зимова  пора.

   *    *  *  
Стільки  стежинок
у  житті  ми  стоптали!
Всіх  і  не  згадати.

             *  *  *  
І  обрізана-
без  верхівки-ялинка
росте.Бо  жива!




 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772774
дата надходження 22.01.2018
дата закладки 07.02.2018


@NN@

Пісня зі слів солодких…

У  Вічності  часу  вдосталь...
Вистачить  всім  ще  й  залишиться,
Та  вставати  потрібно  вдосвіта,
Поки  ніч  ще  сповнена  тишею,
Допоки  найрання  пташечка,
Ще  сопе  у  своєму  гніздечку,
А  біленька,  мов  сніг,  ромашечка,
У  пелюстя  ховає  сердечко,
Поки  сонце  ще  десь  за  обрієм,
Золотаве  проміння  вмиває,
Ранок  пензлем  м'яко  обриси
Дня  прийдешнього  намічає.
Стань  тихесенько  на  коліна,
Прошепчи  з  слів  солодких  пісню,
Для  Того,  Хто  від  віку  й  донині,
Поряд  йде  і  ніколи  не  кине.
І  запіниться  ранок  золотом,
Заспіває  пташина  маленька...
Часу  у  Вічності  вдосталь,
Та  вставать  потрібно  раненько.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772727
дата надходження 22.01.2018
дата закладки 22.01.2018


Артур Сіренко

Донецькі квіти

                                                         «На  іншому  березі,
                                                             За  рікою,  хмари  громадяться
                                                             Біля  гірського  храму...»
                                                                                                                             (Ііда  Дакоцу)

Була  осінь  –  тепла  і  кольорова.  Листя  клена  якраз  тільки  почали  червоніти.  Я  люблю  Донецьк  саме  цієї  пори  –  він  перестає  бути  легковажним,  як  весною,  чи  експресивним  і  гарячим,  як  влітку.  Золотої  осені  Донецьк  стає  на  диво  сентиментальним,  ностальгічним  і  навіть  трохи  меланхолійним.  І  от  напередодні  Свята  Черлених  Кленів,  яке  в  Донецьку  називають  Кюдзіцу  Акай  Каеде  і  дуже  шанують,  я  вирішив  відвідати  свого  старого  друга  –  хайдзіна,  що  пише  під  псевдонімом  Акі-но  Кірі  (秋の霧)  -  Осінній  туман.  Він  давно  кликав  до  себе  в  гості  –  у  свій  дім  споглядання.  Хоча  в  Донецьку  він  більш  відомий  як  майстер  чайної  церемонії  –  садо,  а  не  як  поет,  я  їхав  до  нього  з  метою  саме  повіршувати  і  почути  його  нові  хокку.  Я  вирішив  поїхати  до  його  дому  на  рикші  –  у  Донецьку  цей  вид  транспорту  називають  дзін-рікі-ша.  У  Донецьку  нині  в  моду  ввійшли  кінні  запряги  –  двоколісний  візочок,  що  переміщують  в  просторі  один  або  пара  жеребців  –  переважно  буланих,  породи  місакі.  Але  до  хайдзіна  в  гості  мусить  вести  тільки  рикша  –  це  традиція.  І  не  тільки  донецька.  До  площі  Сайгьо,  де  збираються  донецькі  рикші  я  йшов  пішки.  Можна  було,  звісно,  перейняти  рикшу  прямо  на  вулиці  чи  викликати  слугою,  але  я  вирішив  обрати  рикшу,  а  не  довіряти  випадку.  Звісно,  їздити  на  людині  багато  хто  з  сучасних  «гуманістів»  і  конфуціанців  –  цих  шукачів  «людяності»  вважає  неприпустимим,  але  це  стара  традиція,  що  вимагає  поваги.  Крім  того,  багато  хто  з  рикш  просто  не  хоче  міняти  свою  професію  і  заробляє  на  життя  саме  таким  чином.  Можете  це  вважати  місцевою  екзотикою  чи  примхою.  Чи,  навіть,  захцянкою  туристів.  Мені  байдуже.  Я  шанувальник  минулого.  

У  Донецьку  велорикші  збираються  на  площі  Басьо,  а  справжні  рикші,  що  обмотують  ноги  спеціяльними  білими  пов’язками  і  біжать  дорогами,  ніби  зависаючи  в  повітрі  і  ніби  не  торкаючись  землі,  на  площі  Сайгьо.  Слід  зазначити,  що  всі  рикші  в  Донецьку  немісцеві.  Приїжджають  вони  переважно  з  міста  Чистякове  або  з  Кадіївки.  І  то  всі  без  власного  візочка.  У  Донецьку  приїжджим  рикшам  видають  напрокат  візочки  спеціальної  конструкції  –  особливо  легкі  і  збалансовані.  Є  навіть  приказка  серед  рикш:  «Хто  ж  їде  Донецьк  зі  своїм  візочком?»  Це  майже  те  саме,  що  сказати  «їхати  в  Афіни  зі  своєю  совою».  

У  той  день  бажаючих  покататися  на  рикшах  було  мало.  Туристів  не  видно  –  не  сезон,  а  свято  Кюдзіцу  Акай  Каеде  було  ще  було  попереду.  Я  вибрав  уже  немолодого  і  явно  досвідченого  рикшу,  що  був  вдягнений  у  чорне  кімоно  з  білим  візерунком  у  вигляді  гілок  бамбуку.  Обличчя  в  нього  мені  нагадало  обличчя  монаха,  якесь  не  від  світу  сього  –  його  зморшки  нагадали  мені  зорану  землю,  що  надто  багато  бачила.  Здавалося,  що  він  ось-ось  скаже:  «Я  везу  Вас  своєю  дорогою,  сенсей!»  На  ньому  була  нова  каса,  точніше  такухацуґаса,  плетена  з  рисової  соломи,  яскраво  жовтого  кольору.  Донецькі  рикші  носять  каса  чи  кабуріґаса  переважно  вицвілі,  сірі  або  бамбукові.  У  нього  ж  такухацуґаса  була  просто  сонячна.  Я  сів  у  візочок  і  кинув  рикші:  «Таноші  судзумі-но  торі!  Кайка  уме-но  є!  (На  вулицю  Веселих  горобців!  Дім  Квітучої  Сливи!)»  Рикша  розуміюче  кивнув,  і  я  поїхав-поплив  вулицями  Донецька,  мимо  жовтих  лип  і  черлених  кленів.  Легенький  вітерець  ніс  мимо  мене  зірвані  листя.  Я  дивився  на  такухацуґаса  рикші  і  мені  здавалось,  що  це  не  рикша  біжить,  а  сонце  пливе  вулицями  Донецька.  

Я  думав  у  ту  мить  не  про  поезію,  а  про  донецький  кінематограф.  Спочатку  згадався  чомусь  фільм  Акіма  Курасавського  «Сім  шахтарів».  Фільм  про  те,  як  шахта  не  виконувала  план  по  видобутку  на  гора  кам’яного  вугілля.  І  вирішено  було  запросити  сім  шахтарів-ударників.  Щоправда,  один  виявився  зовсім  не  ударником:  товариші  кепкували  з  нього  «Краще  скажи,  де  ти  посвідчення  ударника  вкрав!»  Але  його  все  одно  взяли  в  бригаду.  Особливо  запам’яталася  сцена  в  шалмані,  коли  господар  забігайлівки  показує  ударнику  миску  з  рисом:  «Дивись,  що  ти  їж!  Рис!  А  що  їдять  прості  шахтарі?  Просо!  Собаки  живуть  краще,  аніж  прості  шахтарі…»  Зрештою,  шахта  виконала  план,  але  ударники  загинули  під  завалом  породи…  Потім  згадався  фільм-диптих  Миколи  Осімського  «Шахта  почуттів»,  «Шахта  пристрасті».  Фільм-диптих  про  ерос  та  танатос  у  донецькій  культурі,  про  ці  два  початки  буття,  про  те,  як  вони  зливають  в  одне  –  в  якийсь  потойбічний  ерос-танатос,  про  вирування  пристрасті,  про  справжню  кориду  кохання…  Згадався  епізод,  коли  головний  герой  після  ночі  бурхливого  кохання  йде  по  вулиці  шахтарського  селища,  а  назустріч  йому  марширує  бригада  шахтарів,  що  йдуть  під  землю,  в  забій.  Така  зустріч  еросу  і  танатосу.  Потім  згадався  фільм  Сергія  Імамурського  «Легенда  про  терикон»  про  давній  жорстокий  шахтарський  звичай  відносити  старих  батьків  на  терикон,  де  вони  гинули.  Згадався  вітер  з  того  фільму,  що  прилітав  до  героя  ніби  з  потойбічного  світу.  Як  і  зараз  мені  –  цього  осіннього  дня.  

Їхали  недовго  –  до  дому  мого  старого  приятеля  було  менше  двох  рі.  Я  кинув  рикші  срібну  монету  в  десять  єн  із  зображенням  дракона  –  ці  монети  називають  в  Донецьку  ще  «вадо-кайтін».  Рикша  засуєтився,  щоб  дати  мені  решту  –  кілька  мідних  сен,  але  я  посміхнувся,  махнув  рукою  і  підійшов  до  воріт  мого  друга-хайдзіна,  на  яких  висів  фурін  і  вигравав  сумну  мелодію  осіннього  вітру.  Мені  відкрив  слуга  –  таких  людей  в  Донецьку  називають  ще  «люди  в  синьому».  На  ньому  справді  було  просте  синє  кімоно  без  візерунку,  лише  з  чорними  смугами  на  рукавах  і  зачіска  дзангірі.  Він  поклонився  і  сказав,  що  господар  очікував  на  моє  прибуття,  зараз  перебуває  в  саду  і  просив  провести  мене  до  нього  в  сад  як  тільки  я  прибуду.  Я  йшов  стежкою  що  була  викладена  велетенськими  камінними  плитами  і  була  засипана  жовтим  листям.  Біля  стежки  цвіли  хризантеми  –  квіти  осені.  Акі-но  Кірі-сана  я  побачив  в  глибині  саду  –  він  сидів  на  татамі  під  гілками  дерева  тога  в  стані  глибокої  медитації  -  мейсо.  Я  ще  подумав,  що  це  дерево  –  дерево  бодхі  під  яким  Будда  отримав  просвітлення.  Поруч  було  кілка  кущів  уцугі  і  зарості  саса.  Я  навіть  не  знав,  чи  помічав  сенсей  мою  присутність.  На  ньому  було  жовте  кімоно  з  чорним  візерунком  в  вигляді  драконів.  Я  поклонився  йому  і  помітив,  що  він  вийшов  зі  стану  медитації.  «Десять  тисяч  років  довгої  весни,  сенсею!»  -  промовив  я.  У  відповідь  він  посміхнувся,  і  зовсім  не  дотримуючись  ритуалу  промовив:  «Радий,  що  Ви  відвідали  мій  скромний  сад  восени,  коли  він  особливо  сумний!  Давайте  почнем  цю  дружню  зустріч  з  чайної  церемонії!»  Тільки  тут  я  помітив,  що  ця  частина  саду  являє  собою  тяніва.  Біля  старезних  сосон  і  кленів,  що  ховали  чайний  будиночок  –  тясіцу  лежали  величезні  кам’яні  брили,  біля  яких  ріс  бамбук  і  кипариси,  між  ними  звивалася  родзі.  І  потім  я  взяв  участь  у  чайній  церемонії,  які  влаштував  справжній  майстер  чаю!  Посуд  був  вишуканий:  тябако  та  тецубін  були  старовинними  –  часів  Сітоку.  Тяван  та  тясяку  були  з  тонким  візерунком  –  судячи  по  всьому  зроблені  майстром  Курой  Іші  в  часи  Огіматі.  Випивши  запашного  напою  сорту  «Сто  драконів»,  ми  обговорили  посуд  і  трохи  почитали  віршів  –  але  не  своїх  –  цитували  переважно  Йоса  Бусона  та  Оно-но  Коматі.  Мені  ще  згадалось  тоді  таке  танка  Коматі,  яке  я  процитував  неточно:

                                                                   Ось  і  фарби  квітів  
                                                                   Зблякли,  поки  в  цьому  світі
                                                                   Жили  безтурботно,
                                                                   Споглядаючи  довгі  дощі,
                                                                   Забувши  про  старість  таку  неминучу…  

Після  чайної  церемонії  господар  запросив  мене  в  свій  дім.  При  вході  я  помітив  гета  з  червоними  шнурівками.  Мені  одразу  згадалося  хокку  Ісікава  Такубоку:

                                                                   Просила:  купи  мені  гета
                                                                   З  червоними  шнурівками.
                                                                   О,  дитинко!  

У  домі  нас  зустріла  господиня  –  дружина  господаря.  Я  зніяковів  –  для  мене  це  було  трохи  незвично.  Акі-но  Кірі-сан  побачивши,  що  я  зашарівся,  представив:  «Це  моя  гірська  колючка.  Пише  хайку  та  танка  під  іменем  Хару-но  Хана.  Вона  служить  мені  з  віником  і  шуфелькою».  Дружина  у  нього  була  з  таких  дружин,  що  в  донецьку  називають  «вайфу».  До  одруження  вона  була  «модан  гару»  чи  як  їх  там  називають.  Вони  дотримуються  в  сімейному  житті  сучасних  звичаїв,  але  знаючи  мої  консервативні  погляди  дружина  господаря  сховалася  за  напівпрозору  ширму,  яка  завбачливо  була  розміщена  у  вітальні,  і  вела  подальшу  розмову  з  нами  з-за  ширми.  Взагалі,  донецькі  святенники  наполягають,  щоб  дружина  розмовляла  з  гостями  з-за  непрозорої  ширми.  Я  до  цих  святенників  ставлюся  скептично,  знаючи,  що  вони  часом  запрошують  гейш  на  чайну  церемонію  в  той  час,  коли  дружина  знаходиться  на  жіночій  половині  дому.  Акі-но  Кірі-сан  промовив:  «Моя  гірська  колючка  іноді  вправляється  в  грі  на  кото.  Майстерності  вона  не  досягла,  талантів  у  неї  немає  ніяких.  Звісно,  не  можна  навіть  порівнювати  її  гру  з  грою  на  кото  столичних  гейш.  Я  дуже  боявся  образити  Ваш  слух  такою  грубою  музикою,  але  все  таки  насмілюсь  запропонувати  Вам  послухати  у  її  виконанні  мелодію  «Холодний  осінній  вітер».  

І  полилася  солодка  і  водночас  тужлива  музика…  Це  була  казка  –  осінь  втілена  в  музиці.  Я  навіть  не  очікував,  що  музика  може  досягти  такою  витонченої  досконалості.  

Я  подякував  господині  і  висловив  своє  захоплення.  Після  цього  слуга  приніс  обід:  сусі  з  кальміуської  форелі,  йомогімоті,  рис  з  місо,  сембей,  хамагурі  та  саке.  Після  трапези  ми  нарешті  почали  віршувати.  Господар  запропонував  створити  ренга  –  якраз  було  троє  хайдзінів.  Точніше  два  хайдзіни  і  одна  хаййорушідзін.  Віршували  більше  двох  годин.  Під  час  віршування  я  милувався  токо-на  ма,  де  висіла  картина  «Будда  і  лотоси»  з  каліграфічним  написом,  і  стояв  бонсай  старезної  сосни.  З  того  ренга  я  запам’ятав  такий  уривок  (тут  я  під  псевдонімом  Кенші):

                                                       *      *      *
                                 Жовте  листя
                                 Падає  між  життям  і  смертю.
                                 Осінь  сліпа.
                                                                                                     (Акі-но  Кірі)

                               Вітер  шепоче  мені  
                               Про  таємницю  мовчання.  
                                                                                                                         (Кенші)

                               Останні  пелюстки  
                               Старої  сакури  обривають  пориви.
                               Помирає  весна.  
                                                                                                   (Хару-но  Хана)

                               Зустрічаю  епоху  дощів.
                               Забуваю  про  Сонце.  
                                                                                                           (Акі-но  Кірі)

                               Зозуля  мовчить  –  
                               Єдина  втіха  поета
                               Вечорів  літніх.  
                                                                                                                           (Кенші)

                               Птаха  «гірських  стежок».
                               Коли  цей  крик  я  забуду?
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

                               Старий  самурай
                               Споглядає  заграву
                               Біля  руїн  замку.  
                                                                                                               (Акі-но  Кірі)

                             Холодна  і  зла  зима
                             Землю  фарбує  в  біле.  
                                                                                                                           (Кенші)

                             Падає  сніг  лапатий.
                             Світанок  нового  року
                             Нагадує  білий  листок  паперу.
                                                                                                     (Хару-но  Хана)

Після  віршування  господар  дому  зіграв  нам  на  бамбуковій  флейті  сакухаті  мелодію  «Осінні  сутінки».  Якраз  доречно,  бо  на  землю  і  дерева  справді  впали  сутінки.  А  потім  і  зовсім  стемніло  –  осінь  все  таки,  доба  коротких  днів,  осінній  вечір.  Я  озирнувся  і  побачив,  що  біля  входу  в  дім  господар  поклав  листок  паперу,  пензлик  і  туш.  Помітивши  моє  здивування  Акі-но  Кірі-сан  сказав  почекати  і  спостерігати  в  щілину  не  до  кінця  зачинених  сьодзі.  Я  з  цікавістю  затамував  подих  і  чекав.  Раптом  почув  за  дверима  якісь  тихі  кроки,  човгання  і  сопіння.  Потім  побачив  борсука,  що  підійшов  до  дверей.  У  Донецьку  нині  розвелось  дуже  багато  борсуків,  їх  сприймають  нині  мало  не  як  домашніх  тварин.  Людей  вони  перестали  боятись,  їх  часто  можна  побачити  у  садах,  особливо  заміських.  На  моє  велике  здивування  борсук  взяв  до  рук  пензель,  занурив  його  в  туш,  а  потім  почав  писати  на  листку  ієрогліфи.  Коли  він  закінчив  писати,  він  спочатку  став  на  задні  лапи,  понюхав  осіннє  повітря  і  пошкандибав  у  темряву  саду.  Господар  дому  зітхнув  і  пояснив  мені,  що  цей  борсук  давно  приходить  вечорами  до  нього  в  гості  ночами  і  пише  вірші.  Спочатку  борсук  для  цього  таємно  забирався  в  дім  і  брав  без  дозволу  папір  і  пензель,  але  потім  Акі-но  Кірі-сан  почав  навмисно  виставляти  борсуку  все  необхідне  під  двері.  Я  взяв  цей  листок  і  прочитав  кілька  хокку  нашкрябаних  невмілою  рукою.  На  моє  здивування  деякі  борсукові  хайку  були  варті  уваги.  Запам’яталось  мені  оце:

                         Старість  відчув.
                         Завітала  до  мене
                         Перед  зимовою  сплячкою…  

Але  цей  день  закарбувався  у  мене  в  пам’яті  не  цим.  Коли  згадую  цей  візит,  то  згадується  не  борсук-поет,  не  звуки  кото  чи  флейти,  не  смак  терпкого  чаю  чи  гіркого  саке  –  згадуються  хризантеми  –  сумні  осінні  квіти,  які  дарували  аромат  холодному  осінньому  вітру…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771693
дата надходження 16.01.2018
дата закладки 17.01.2018


*Svetlaya*

до кави ночі…

хмаринки  почуттів
додаю  до  кави  ночі...
чи  смакує?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770050
дата надходження 07.01.2018
дата закладки 09.01.2018


Юхай

Закрой мне глаза.

Снежинки  в  лицо,
Или  вишен  лепестки
Едва  касаясь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769452
дата надходження 03.01.2018
дата закладки 04.01.2018


Юхай

Стать алым как огонь.

Я  словно  первый
Клёна  весенний  листок
Слушаю  ветер.
Всё  никак  не  приходит
Осень  жизни  моей...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731098
дата надходження 29.04.2017
дата закладки 03.01.2018


Юхай

Встреча в саду.

Почти  прозрачны,
Чуть  коснешься  -  падают
С  цветов  лепестки.
Вижу  как  будто  сквозь  шёлк
Твой  призрачный  силуэт.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729177
дата надходження 17.04.2017
дата закладки 03.01.2018


Шон Маклех

Прозорий попіл

                                         «Попіл,  але  прозорий.
                                             Він  мене  веселить.
                                             Я  в  ньому  бачу  самого  себе.»
                                                                                 (Григорій  Сковорода)

У  жмені  своїй
Затискаю  попіл,
Сію  його,  як  сіють  зерна:
Попіл  прозорий.
Падає  він  на  землю  зорану
(Зоряну),
Падає  він  на  каміння,
Падає  він  на  коріння,
Падає  він  на  води  дзеркало,
Падає  він  у  душі  людської  безодню
І  проростає  вогнем  –  
Деревом  язикатим,  зіллям  сонячним  –  
Попіл  прозорий.
Збирав  його  не  рік,  не  два
Левадами  та  гленами,  
Торфовищами  та  долинами,
Де  колись  стояли  селища
Диваків-гелів:
Прочан  свого  святого  острова.
Збирав  я  той  попіл  прозорий,
Що  вікував  тут  не  одне  літечко,
Не  одне  століттячко
І  не  одне  тисячоліттячко,
І  зрештою  втямив,  що  попіл  –  то  зерна:
Тільки  прозорі  й  не  видимі,
Які  сіяти  тепер  мушу:
Скільки  років  моїх  вистачить:
Бо  попелу  того  вдосталь:
Попелу  Вітчизни  нашої…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769075
дата надходження 01.01.2018
дата закладки 02.01.2018


Артур Сіренко

Там, за териконами

                                                                     «Трублю  надривно
                                                                         Маяк  шалений
                                                                         Корабель  мій  дивний
                                                                         Накритий  хвилею…»
                                                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Там,  за  териконами  –  джаз,
Постмодернова  музика,  
Саксофон  сірого  дня  –  
Такого  ж  сірого,  як  і  мої  берци,
Від  пилу  і  бруду  нескінченних  днів
(Довершеність).

Там,  за  териконами  –  блюз,
Блюз  без  сезону:  не  осінній,  
Не  літній,  не  весняний,
І  не  зимовий  навіть:
Блюз  нескінченних  доріг,
Яких  не  пройти,  не  здолати,
І  навіть  не  проповзти,
І  не  плазувати  –  про:
Блюз.  

Так,  за  териконами  –  пустка:
Порожнеча,  якої  немає,
Ніщо,  якого  не  було,  не  є,  
І  не  буде  –  Небуття.
Там.  Де  музику  грає
Джазмен  бородатий
Білий,  як  сніг  на  чорному.  
Там  –  пустка.

Там,  за  териконами  –  
Спогади.  Про  неіснуюче.
Там,  де  матерія
Міряє  часопростір  –  
Карма.  Там,  за  териконами  –  
Сансара.
Босоногий  Сітхартха  
Кидає  мені  в  долоні
Вервечку  хвилин  позичених.
Тільки  я  не  ловлю  –  бо  затиснув
Пальцями  металеву  іграшку.
Холодну.  Сансара.

Там,  за  териконами  –  
Заперечення
Всіх  істин  моїх  кольорових.
Барабан  виграє
Все  туж  мелодію
Барабан  джазмена  Бога
(Він  вміє  тримати  ритм).
Там,  за  териконами  –  Смерть.
Там  просто  батьківщина  моя  розстріляна,
Там.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768114
дата надходження 26.12.2017
дата закладки 30.12.2017


yaguarondi

Сніг, мій по сонцю й повітрю сусід

Сніг,  мій  по  сонцю  й  повітрю  сусід,  
Землю  сховав  від  війни...  
Бе́зуме  білий,  хіба  ж  так  рятують  світ?

Сніг,  мій    дружочок  єдиний,  
Виказав  землю  війні  -
Почервонів  
Після  снаряду  виття.

Падає,  падає  сніг
Прямо  у  сон  
Хлопцеві  після  життя

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768253
дата надходження 26.12.2017
дата закладки 30.12.2017


росава

* * *

 Вже    стільки  років
 за  кордоном-звикнути
пора...А  серце...

*  *  *  
Вода  у  відрі
за  ніч  замерзла.Може,
день  розігріє?

**  *  
Вже  половина  
грудня...Чорно  навколо...
Зима  -  не  зима...

*  *  *  
 А  внучка  кличе  
до  мами...На  цвинтар...Там
ще  свіжа  земля...

*  *  *  
Де-не-де  світло
у  селянських  хатах...Йде
у  село  ранок.

*  *  *  
На  небі  яснім-
зіркопад!  То  це  ж  скільки
збудеться  бажань!


 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766407
дата надходження 16.12.2017
дата закладки 19.12.2017


Артур Сіренко

Той, хто говорить

                                             «Мені  й  себе  вже  не  жаль...»
                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Я  співаю  деревам
Свою  пісню  відлюдника.
А  вони  у  відповідь:
«Той,  хто  говорить  голосно,  
не  говорить  нічого.»
Я  торкався  моху
Руками  втомленими,
Як  торкаються  шерсті
Звіра  прирученого,
Шепотів  каменям
Замшілим
Про  сховану  всюди  Істину,
А  мені  вони  у  відповідь:
«Той,  хто  говорить  голосно,
Не  говорить  нічого.»
Я  розмовляв  з  птахами  -  
Лісовими  бардами.
Розповідав  їм  про  Суще,
Що  теж  пісню  співає,
А  вони  мені  щебетом:
«Той,  хто  говорить  голосно,
Не  говорить  нічого.»
Я  розмовляв  з  вогнищем
Жовтим,  гарячим,
Просив  його  оповісти
Про  давніх  моїх  пращурів,
Що  вклонялись  йому  офірою.
А  вогонь  мені  у  відповідь:  
«Той,  хто  говорить  голосно
Не  говорить  нічого.»

P.S.  Написано  в  час  липневого  відлюдництва  серед  дрімучого  лісу.  Світлина  автора.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677900
дата надходження 13.07.2016
дата закладки 13.12.2017


Олена Вишневська

…така твоя…

                                                   [i][b]а  я  втішатиму.
                                                 Аби  ж!
                                                 Якщо  навколо  люди,  люди…[/b]
                                                           Ігор  Рубцов  "Спроба"[/i]



Не  хочу  слів.  Не  буде  сліз:
Тримають  під  прицілом  люди.
Ранковий  пломінь  день  розбудить
І,  наче  хліб  черствий,  у  грудях
Застрягне  ніч  і  біль,  і  злість

На  себе.  Думати  облиш,  
Що  дотик  твій  послабить  пута,  
Для  мене  він  п’янка  отрута:
В  твоїх  руках  я  оживу,  та
Потім  стану  тінню.  Лиш

В  таксі  -  ні  музика  доріг,  
Ні  мантра  «Стане  легше»,  звісно,  
Не  стишить  пульс,  бо  серцю  тісно
Без  тебе…  Душить,  душить  місто
В  своїй  байдужості!  Ти  б  зміг

Мене  утішити.  Як  ніж,  
Ця  вирва  замкнутого  кола:
Я  –  в  ньому,  ти,  мов  пес,  –  довкола…
І  відстань  в  кілометрах  колій…
І  я  –  така  твоя!  Аби  ж…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735991
дата надходження 01.06.2017
дата закладки 20.11.2017


@NN@

За колискову … внучечці.

Місто,
Віддзеркалює  світло  від  хмар.
Ліхтар,
Старий.  На  сторожі  у  тиші.
Осінь,
Мов  птаха,  на  ймення  Стожар,
Жовте
Листя  на  гілляччі  колише.
Ночі,
Вірний  спутник  -  морок  густий,
Стелить
Ковдру  м'яку  над  дахами...

Спи...Спи,
Моя  крихітко,  місто  вже  спить.
Янгол,
Крила  розпростер  понад  нами.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759774
дата надходження 10.11.2017
дата закладки 14.11.2017


Святослав_

Ненаписана Картина

[b]




День
Як  день

Ні  хороший
Ні  поганий

Випав
Закотився  
В  попіл
Сірою  копійкою
Ворсистою
З  рукава  буття

В`ється  тихо
З  тих  пилинок
Копійчаних

Полотно  
                           життя





[/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756075
дата надходження 19.10.2017
дата закладки 27.10.2017


Юхай

Горький дым сигаретный.

Окна  забиты.
В  бездну  ещё  одна  ночь,
Тихо...  Светает...
Режет  солнечный  свет
Дыры  от  пуль  в  картоне.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752112
дата надходження 25.09.2017
дата закладки 26.09.2017


Олена Вишневська

тихше…

[i]У  кожному  мовчанні  своя  істерика
/Рінат  Валліулін/[/i]


Гупає  в  скронях  сонце.  Під  серцем  -  тиша.
Плаче  надривно  скрипка,  як  немовля.
Тихше,  маленька,  тихше,  бо  ти  сильніша
З  кожною  тишею,  що  на  тобі  -  петля.

Душить  і  душить  змій  мовчазних  істерик,  
Жадібно  пестить  пальці,  як  материк
Лиже  солоне  море.  І  на  папері
Вкотре  німіє  без  пунктуацій  крик.

Що  тобі,  леле?  Правди  шукаєш?  Тісно
Їй  у  полоні  тіней,  химер  і  зла.
Падають  зорі  сяйвом  примарних  істин.
Падають  зорі.  А  долетять  -  зола.

Все,  що  минуло,  також  впаде  за  обрій:
Дотики  слів,  усмішка  і  порух  вій...
Мабуть,  в  цей  час  любити  -  уже  хоробрість.
Тихше,  маленька.  Тихше...  Бо  він  -  не  твій.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745879
дата надходження 13.08.2017
дата закладки 16.08.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.08.2017


Олена Вишневська

…моє море…

                                                 [i]з  дивних  НЕвіршів)[/i]


Хлюпочеться  море…  
Воно  мені  знову  наснилося.
«Привіт,  моє  море!  В  мені  твої  хвилі  –  ключі.»
Розсипався  біль  на  папері  у  знаках  кирилиці.
«Привіт,  моє  море…  я  в  іншого  сплю  на  плечі…»

Я  кутаюсь  в  ковдру,  приховую  і  переховуюсь  -
Стонадцята  спроба  за  безцінь  віддати  жалі.
Між  двох  паралелей  за  право  на  вдих  розраховуюсь
Собою  ж,  допоки  не  зійде  рахунок  в  нулі.

«Привіт,  моє  море!  …нікому  ніхто...  тобі  нІколи…»
У  водах  твоїх  не  лишають  слідів  кораблі.
«А  я  тобі  –  ким,  моє  море?  Бо  ти  мені  –  іклами.»
/  …заради  безодні  в  тобі  відрікалась  землі…/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742414
дата надходження 17.07.2017
дата закладки 09.08.2017


Олена Вишневська

штрихами по небу

пастельні  відтінки…  штрихами  по  небу…  дощ
змиває  зі  стелі  бліді  акварелі…  де  ти?
це  все,  що  хотіла  б  я  знати  насправді…  що  ж,
здається,  ми  знову  на  різних  кінцях  планети.

це  все,  що  потрібно,  а  більшого    знати  –  зась…
чужими  руками  долоні  твої  зігріті
так,  наче  ніколи  раніше  не  знали  нас
розквітлі  від  ніжності  в  стомлених  душах  квіти.

так,  наче  не  рвало  на  шмаття  у  грудях  світ,  
допоки  в  мені  танцювали  химерні    тіні  –  
непрохана  муза  й  байдужий  до  слів  піїт.
/незламна  приреченість  –  біль  паралельних  ліній…/

…  а  я,  божевільна,  здавалась  щодня  у  борг…
ще  вчора  потрібна,  сьогодні  з  тобою  –  квити.
все  добре,  все  добре…  насправді!  ти  ж  знаєш,  бо
я  просто  не  вмію,  крім  тебе,  когось    любити…  

                                                                       [i]  /колись,  2016/[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699335
дата надходження 08.11.2016
дата закладки 07.08.2017


*Svetlaya*

от неги твоих оков… (космічні листи…)

а  знаешь,  а  знаешь,  милый...
я  нежность  в  росах  нашла...
перинками  уронила  в  изгиб  твоего  крыла...

а  знаешь,  голубкою  билась...
в  окно  не  зашторенных  снов...
и  улетала  с  рассветом  от  неги  твоих  оков...


-------

чи  знаєш,  чи  знаєш,  любий...
я  ніжність  у  росах  знайшла...
пір'їночками  зронила  у  розмах  твого  крила...

чи  знаєш,  голубкою  билась...
у  шибку  фіранкових  снів...
й  летіла  схід  сонця  від  млості  сп'янених  кайданів...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741284
дата надходження 09.07.2017
дата закладки 06.08.2017


Олена Вишневська

недописаний злочин

Ти  також  відчув,  як  прогіркли  слова  на  вустах
Несказані  вчасно?...  А  ті,  що  їх  краще  б  не  чути,  
Отрутою  впали  на  денце  душі...  в  тих  садах
Троянди  накинули  траурний  саван  цикути.

Зі  стрілок  годинника  скрапує  смуток…  тік-так…
І  падає  небо  у  чашу  розбиту…  Не  дихай…
Затримай  у  грудях  тепло  хоч  на  ще  один  такт  –
І  з  видихом  сонце  моє  відпускай…  тихо…  тихо…

А  я  відшукаю  пустелі  забутих  світів,  
В  яких  навіть  вітер  ім`я  твоє  не  прошепоче.
У  жмені  ховатиму  зорі  /несказаних  слів/,  
Надкушені  яблука…  наш  недописаний  злочин…


[i]/колись/[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742936
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 26.07.2017


Олена Вишневська

І нікуди бігти

Вже  нікуди  бігти,  і  ніч  напуває  дощем
Пустелю  в  мені.  /  Градом  сипле  назустріч  незмінно./
Вірші  -  не  вірші.  А  слова  -  не  слова:  поле  мінне,  
Де  я  по  крупиці  втрачаю  себе  ще  і  ще.

Добратись  до  крапки,  а  далі  -  босоніж  по  склу
За  межі  рядків,  бо  невчасно  сплатила  рахунки
За  обраний  шлях...  /і  безсоння  в  його  поцілунках.../
Немов  би  ця  вічність  ніколи  не  зійде  в  золу.

Торкнутися  сонця  -  спалити  вчорашній  листок.
І  зрадити  римам  зумисно  -  віддатися  прозі.
А  потім  так  довго  вслухатися,  як  по  підлозі
Ледь  чутно  /мов  стогін/  скрипітиме  біль  помилок.

Невдала  утеча.  І  досі  в  руці  олівець.
А  я  напишу...  /Відрікалась?  Можливо...  Пізніше.../
Врізається  криком,  як  лезом,  обвуглена  тиша,  
Ота,  що  не  другом,  а  зводить  усе  нанівець.

І  нікуди  бігти.  Біжу  за  дощем  навздогін.
Вода  по  мені,  як  по  грифу  його  тонкі  пальці.
Мені  би  в  ті  руки!  Акордом  прогнати  печаль  цю,  
Допоки  зі  мною  у  кожному  подиху  -  він.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739930
дата надходження 30.06.2017
дата закладки 14.07.2017


*Svetlaya*

мій янгол знову хмари розмальовує…

ти  виснажив  усі  мої  думки...
їх  отруїв  пекельними  чорнилами...
поставив  в  серці  рядно  крапочки...
а  я  і  досі  (як  не  дивно)  з  крилами...

а  літо  сяє  сонячним  теплом...
відгомін  в  спів  пташиний  перетворює...
і  промінь  сонця  пада  на  чоло...
мій  янгол  знову  хмари  розмальовує...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739729
дата надходження 28.06.2017
дата закладки 10.07.2017


*Svetlaya*

вишни и дождь…

Вишни  и  дождь...
В  капельках  дрожь...
Нежной  любви  моей...
Чувства  -  вода...
Врозь  города...
Ну  а  любви  видней...
Капли  как  сталь...
Тучи  -  вуаль...
Летний  отбросит  день...
Вниз  по  плечу...
Я  не  ищу...
В  солнечном  омуте  тень...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740130
дата надходження 01.07.2017
дата закладки 01.07.2017


@NN@

Уперше гриміло…

Тепло  сьогодні,  мов  літо  весну  обігнало.
Лежу  на  місточку,  горілиць,  у  небо  дивлюсь  -
Он  Лебідь  летить,  он  Віз,  а  за  обрій  упало  Орало,
Чи  Плуг  (  так  бабуня  мені  у  дитинстві  казала),
Я  вірила  їй  -  вона,-  так  багато  книжок  прочитала
Мені,  уважно  вслухалася  я  й  *мотала  на  вус*.

Та  ось  вже,  на  разі,  й  сама  я  в  розряді  бабусь..,
А  кладку  в  леваді  люблю  в    опівнічній  порі  -
Лежу  горілиць  і  на  зорі  квітневого  неба  дивлюсь,
Падаю  в  нього...  Зорі  не  зорі,  а  мов  ліхтарі
Обабіч  дороги,  підморгують  милі  знайомці  старі...
Слухаю  ніч,  і  всесвіт,  і  тишу    *мотаю  на  вус*.

Колись,  коли  справ  буде  менше,  я  час  зупиню,
Між  пальців  зорі  провію,  знайду  в  них  перлину,
З  усим  попрощаюсь,  покаюсь,  усіх  в  молитвах  пом’яну,
У  серці  -  серпневої  ночі  віконце  відчИню.
З  кладки,  легенько,  у  небо  -  таке  волошкове  -  полину..
...................................................................................
Так  тепло  сьогодні,  йшов  дощ  і  уперше  гриміло.



                                         *Я  иногда  ставлю  глагол  выше  существительного.
                                         .........................................................................
                                         Я,  она  раскинула  руки,  включая  Иисуса  и  Папу,
                                     -  Я  есть  Глагол.  Я  тот  кто  Я  есть.  Я  стану  тем,
                                         кем  стану.  Я  есть  Глагол!  Я  живое,  динамичное,
                                         вечно  активное  и  движущееся.  Я  Есть  Глагол  Бытия...*
                                                               Уильям  Пол  Янг    *Хижина*    Разговор  с  Богом.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727167
дата надходження 04.04.2017
дата закладки 24.06.2017


Сіроманка

Ірина Вовк. "МАЛЮНОК З ПТАШКОЮ"

[i]«Спочатку  намалюйте  клітку  
з  розчиненими  дверцятами…»
(Жак  Превер.  [b]«Як  намалювати  птаха»[/b])[/i]


У  порожнечі,  над  вечірнім  сквером,
я  намалюю  пташку  (за  Превером!),
вона  мені  наївно  заспіває
знайомий  блюз  про  втомлені  трамваї.

Я  намалюю  пташці  зелен-трави,
де  всі  трамваї  полишають  втому,
коли  людей  на  ніч  везуть  додому
і  споглядають  зоряні  вистави...

Я  намалюю  пташці  подих  вітру
і  дві  пухкі  розпливчасті  хмарини,
щоб  сіла  пташка  на  плече  дитини
і  вбрала  вечір  в  райдужну  палітру.

Я  намалюю  жар-перо  для  пташки,
щоб  зайнялося  сонце  у  заграві,
щоб  десь  у  сквері,  на  порожній  лаві
кружляли  вальс  півони  і  ромашки.

Я  намалюю  цілий  світ  співучий,
щоб  стало  людно  в  надвечірнім  сквері...
А  вже  як  ніч  прочинить  вікна  й  двері,
і  сон  вестиме  повз  моря  і  кручі,
здіймаючи  вітрила  колисанок  –

...  нам  намалює  пташка  тихий  ранок!


[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733800
дата надходження 17.05.2017
дата закладки 17.05.2017


Олена Вишневська

…додому, який не дім…

Скотиться  колесом  сонце  за  горизонт.
Пам’ять  підніжки  розставить.  Втекти  б,  та  –  ні…  
Я  залишаю  /впустила  квиток/  перон
І  повертаюсь  додому,  який  не  дім.

Тут,  де  немає  від  мене  ні  сліду,  я
В  серці  тамую  весни  больовий  синдром.
Хочеться  дива.  /Забула  його  ім’я…/
Входить  дитинство  навшпиньках  десь  під  ребро.

Ось  знову  вулиця.  Вишні  зронили  цвіт.
Скільки  б  мені  не  пройти  не  моїх  доріг
/Й  тих,  що  мої/,    через  всю  павутину  літ,
Хочеться  переступити  за  той  поріг,

Де  вже  не  чутно  ні  сміху  за  склом  вікна,
Ні  вечорових  розмов,  тільки  вітру  свист
Ходить  по  колу  сирих  і  пустих  кімнат,
Де  кожна  річ  у  собі  зберігає  зміст

Глибший,  ніж  іншим  здається.  Бо  тут  і  я
З  вітром  колись  перешіптувалась  в  думках,
І  у  свята  за  великим  столом  сім’я
Дружно  збиралась.  Тепер  на  кількох  замках

Двері  у  світ,  де  від  тиші  загусли  зву…
…чи!!!  -  я  прошу.  -  Зазвучи  у  мені  ще  раз!
Так,  щоби  сили  сказати  було:  «Живу!»
Так,  щоби  лікарем  стала  любов  –  не  час…

Лиш  чорно-білі  портрети  тепер  мені
Дивляться  в  душу.  /Минуле  крізь  об’єктив./
Я  повертаюсь  додому,  який  не  дім.
/Той,  що  як  кисень,  покликав  і  відпустив…/  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732913
дата надходження 11.05.2017
дата закладки 12.05.2017


yaguarondi

Куди ідеш, мій очужілий брате, дорогою не нашої війни?

Куди  ідеш,  мій  очужілий  брате,  
Дорогою  не  нашої  війни?
Чому  ідуть  в  моїх  синів  стріляти  
Твої  сини?

Осліпли  й  оніміли  твої  бо́ги,  
Веде  під  руки  їх  чума  сама…
Оглянься  і  побач:  назад  дороги  
Нема  
(  з  приводу  https://www.youtube.com/watch?v=JJVk_Yn7z-I)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727748
дата надходження 08.04.2017
дата закладки 10.04.2017


Олена Вишневська

Колисанка (16+)

Я  –  кава  з  чіпким  ароматом  коханої  жінки:
Пригубиш,  полюбиш  /до  згуби/.  Мереживом  ночі
Вполюю,  зцілую,  чуття  замалюю  в  відтінки,  
Де  фарби  і  тіні  змішаються  в  трепетне:  «хочу»…

Надпий  і  впусти  павутиння  п’янкого  бажання
Блукати  по  тілу.  Та  падай  в  натягнуті  сіті
До  мене.  Відчуй,  як  під  шкірою  терпне  графіті
Продуманих  дотиків  наших  з  тобою  повстань.  Я

Буду  тобі  чорним  лісом  –  блукай  до  світанку;
Незайманим  цвітом  садів,  що  дозріє  у  вишні  –
Смакуй  і  рятуйся.  /Врятуй  мене!/  Згадуй  колишніх
Й  в  мені  забувай…  Загойдай.  Заримуй  в  колисанку

Ці  тіні  на  стелі  в  полоні  одної  октави,
Де  я  -  Nota  bene,  в  тобі  одізвуся…  Проллюся
Густим  ароматом  дурману  в  тенетах  спокуси,  
Бо  я  просто  жінка.  Твоя.  У  тональності  кави.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726399
дата надходження 30.03.2017
дата закладки 30.03.2017


Олекса Удайко

СОКИ ЗЕМЛІ

         [i]Мироточать          дерева…        
         Будять  весну    віді  сну…
         Земля  несе  свою  первісність  
         природі  і  людству…      А  ми?..  
         Чим  ми  віддячуємо  своїй  матінці-землі?
         Про  це  і  не  тільки…  тут  –    
         у    моїх  віршованих  
         роздумах.  
[youtube]https://youtu.be/OPbRyTpyqco[/youtube]
[b][color="#9f07ad"]Соки  землі,  що  прокинулися  від  зимової  сплячки…
Наче  та  дівка,  що  йде  до  жаданого  шлюбу  –  вінця,
Зимонька  щедро  дарує  природі  щасливі    заначки  –
           їм  вже  не  видно  ні  зачину  пла́чу  землі,  
                                                             ні  кінця…  

Соком  земним  нам  берези  
рясні  мироточить…
Квилить  у  небі  веселиків  
збуджений  клин…    
Наша  планета  душею  
чомусь  кровоточить:
певно,  не  бачить    
в  безумстві  людей  
перемін.

Бо  нечестивці  ті  соки  земні  в  чужину  віджимають,
і  чужиніє  земля  –    чужим  цвітом  міняє  покров…
Соки  земні  десь  у  небі,  як  хмари-отари,  зникають,  
           сохне  на  ранах  землі    безневинно  розхлюпана  
                                                               кров.  

Соком  земним  нам  берези  
рясні  мироточить…
Квилить  у  небі  веселиків  
збуджений  клин...  
Наша  планета  душею  
чомусь  кровоточить:
певно,  не  бачить  
в  безумстві  людей  
перемін.

Соки  землі…  Хто  за  первісність  «грішну»  землі  й  чим  
                                                       заплатить?                                              
Чи  потребує  –  й  чого  –  та  одвічна  колиска  –  земля?                                                                                                                                                  
Їй  надважливим  є  те,    щоб  її  не  засі́яли  плачем,
           щоб  не  буяла  бур’яном  її  життєдайна  
                                                                 рілля.[/color]  [/b]                                                                      
                             
25.03.2017
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725457
дата надходження 25.03.2017
дата закладки 29.03.2017


Олена Вишневська

Не палити б мости

Боже,  важко  як  знову  палити  до  нього  мости,  
Потім  довго  із  пам`яті  попіл  від  згарищ  шкребти,  
Забувати  як  дихала  ним,  невимовно  близьким.
/Наче  вперше./

Він  до  берега  мого  ріку  переходить  убрід  -
І  під  поглядом  топиться  змучене  серце,  як  лід.
Знову  всотую  звично  його  кожним  дотиком  рим.
Кидай  верші

І  рятуй  мене,  Боже,  бо  він  вже  у  мене  проріс,  
Наче  дужим  корінням  у  тіло  землі  прадід-ліс.
Заколисує  ніжно,  штовхає  /причинну/  із  гір,  
/Як  Чугайстер/.

Я  злетіла  б  -  тримає,  шепоче  /пряде/  про  любов.  
Наче  інших  до  нього  не  знала  в  житті  молитов,    
Висипає  по  літерах  з  мене  єство  на  папір.  
/Квітнуть  айстри./

Він  мені  дивом  праведним,  карою  з  вікон  небес.
Та  "нестерпно"  з  ним  краще,  бо  гірше  зостатися  без
Нього  -  втратити  глузд  і  боліти  за  нього  клітьми
/До  безсоння/.

Боже,  дай  океан  мені  в  грудях  не  перерости,  
Не  палити  мости,  не  боятися  з  ним  висоти.
Заховай  просто  мить,  коли  знову  зустрінемось  ми,  
/У  долонях..  /

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706674
дата надходження 15.12.2016
дата закладки 28.03.2017


Олена Вишневська

Ніч обеззброює

Що  ж  ти,  маленька,  тремтиш  і  ховаєшся  в  сни?
Ніч  обеззброює  криком  безумства  війни,  
Вистрелить  і  промахнеться,  не  вийти  з  кола:
Лапи  безсоння  тримають  тебе.  Довкола

Гинуть  секунди  в  безлюдному  натовпі.  Ти
Все  б  віддала,  щоб  до  ранку  живою  дійти.
Але  в  цю  мить  на  задвірках  хиткого  світу
Кутаєш  віру  в  полатану  болем  свиту.

Рівні  дороги  зірвалися  різко  в  пунктир  -
Вкотре  дочитуєш  /наче  напам`ять/  Псалтир...
Мов  ланцюгом  божевілля,  думки  сповиті,  
Але  сьогодні  відчула:  потрібно  жити.

Правда,  не  знаєш  навіщо,  не  бачиш  мети.
Пишеш  і  не  відправляєш  /свідомо?/  листи.
Просиш  у  Нього  так  свято,  як  тільки  діти
Вміють,  навчити  цей  світ  у  собі  любити.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721818
дата надходження 05.03.2017
дата закладки 15.03.2017


Олена Вишневська

Пройти б і не впасти

Пройти  /і  не  впасти/  по  колу  пекельних  мук,
А  впасти    -  то  так,  щоби  гордо  й  не  на  коліна.
І  хай  люди  в  спину  кричатимуть:  «Винна…Винна!»,
А  в  чому  вина?  Що  притишило  серце  стук,
І  млосно  у  грудях  лоскоче  весняна  повінь?

А  він  мені  небом  в  полоні  гірких  розлук,
А  він  мені  стелить  під  ноги  широке  поле.
Ступаю  по  ньому  –  і  вже  не  болить,  не  коле
Ні  день,  що  без  нього,  неначе  порожній  звук,
Ні  ніч,  де  без  нього  гойдає  печаль,  мов  човен.

А  я…  Що  мені?  Бодай  словом  торкатись  скронь
Його.  Бодай  вітром  вриватись  в  його  волосся,
І  ніжити  морем  солоним,  як  не  збулося,  
Чому  й  не  судилось.  Хіба  в  пелені  безсонь,
/Де  місяць  уповні  до  нього  пряде  дорогу./

Пройти  б.  І  не  впасти  б.  І  знову  хмільну  печаль
Гойдати  без  ліку,  немов  немовля  в  колисці.
Ховати  сльозу  кришталевим  зерном  в  намисті.
Для  нього  не  стати  би  вироком  –  femme  fatale…*
І  вдячною  бути  за  те,  що  любила,  Богу.  


*фр.  femme  fatale  (фам  фаталь)  <  femme  -  жінка  +  fatal  -  фатальний,  незворотній]  -  жінка,  зв'язок  з  якою  може  мати  рокові  наслідки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718580
дата надходження 16.02.2017
дата закладки 16.02.2017


Олена Вишневська

Я все більше мовчу…

Я  все  більше  мовчу…  
Знаєш,  тиша  моя  значно  більша  неволі  в  кайданах.
Красномовна  
І  так  безнадійно  вглядається  в  вікна  розбитих  світів.
Там  дощів  –    досхочу!
Пам’ять  з  аркушів  літніх  майструє  складні  орігамі,
Безумовно
Вважаючи  кращими  ліками  час.  А  для  нас  –  й  поготів.

Я  б  змогла  кілька  фраз,
/Навіть  цілу  виставу/  банально  про  те,  як  сумую.
Тільки  тиша…
Ця  тиша  мене  прихистила,  як  рвалися  сильні  вітри.
І  тому  в  сотий  раз
Я  «пробач»  і  «кохаю»  з  тобою,  як  завше,  римую.
Заколишу
Мовчанням  вітри  –  тільки  потім    зі  мною  без  слів  говори…  


[i]/колись/[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712765
дата надходження 17.01.2017
дата закладки 16.02.2017


Святослав_

Чужа

[b]



Чужа  душа
То  чорна  кішка

Ласкава  
Та  лагідна  
Така...

Її  важко  буває  
Знайти

Особливо
Чорної  ночі
В  чорній  кімнаті

Особливо  якщо
Її  там  
Немає





[/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709162
дата надходження 29.12.2016
дата закладки 13.02.2017


*Svetlaya*

і янголи-шкоди гостять вже свої промінці…

чи  ти  огортаєш  у  пристрасть  цю  білу  думки?..
чи  сніг  твій  інакший  від  мого  сумного  зітхання?..
чи  ранок  як  фреш  апельсиной  чи  пелюстки?..
синиці  і  взимку  співають  про  вічне  кохання...

крізь  лютий  вже  мариться  спрага  дощів...
і  первістки  сонця  і  вітер  такий  легкокрилий...
і  янголи-шкоди  гострять  вже  свої  промінці...
усміхнені,  зкудлані,  пристрасні,  звісно  щасливі...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716217
дата надходження 04.02.2017
дата закладки 05.02.2017


Шон Маклех

Перехожий

         «...  І  ти,  сумний  Перехожий,
                     Перехожий,  що  бідний  так  само,  як  я,
                     Іди  зі  мною  дорогою...»
                                                                         (Гійом  Аполлінер)

Перехожі  –  всі  ми  перехожі
На  вулицях  міста  життя.
Небо  згасло  –  ліхтар  цього  завулку,
Цієї  брудної  корчми-планети.
Перехожі.  Сумні  перехожі.
Все  так  само  несуть  свою  плоть,
Свої  язичеські  імена  та  прізвища  –  
Трохи  іспанські,  трохи  дрімучі
(Лісів  неіснуючих)
(Ну,  зовсім  трохи)
Несіть  свої  торби
Мимо  крамниць  –  обабіч
Товарок  з  очима  журби:
Вони  продають  компаси
Капітанам  сумних  анемон.
Перехожі
Заходять  один  за  одним  у  дзеркало,
Забуваючи  зачиняти  двері  –  
З  собою,  з  гуркотом,
А  хтось  із  них  боявся  смерті,
А  хтось  здогадувався,  що  це  вигадка,
А  хтось  грів  душу  меланхолійними  спогадами
(Життя  –  це  балада  про  мертве  місто).
Мій  морок  –  для  серця,
Щоб  легше  йому  стукалося-грюкалося
(Тук-тук).
Ти  йдеш  собі  –  інколи  поруч.
Я  казав  кожному,  що  це  місто  –  
Місто  осені,  але  мені  не  вірили  
Перехожі,
Вдягнені  в  макінтоші  чорні,
Такі  ж  жебраки  як  і  я.
І  тільки  темне  обличчя  Мадонни
Над  дверима  будинку
В  якому  ніхто  не  живе...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714936
дата надходження 28.01.2017
дата закладки 29.01.2017


Шон Маклех

Літопис синього неба

                                                   «Чому  ми  не  білі  птахи  
                                                                   над  пінними  брижами  моря?
                                                       Ще  метеор  не  згас,
                                                                   а  нас  вже  полонить  туга...»
                                                                                                         (Вільям  Батлер  Єйтс)

Джеральду  ФітцДжеральду  –  Ґеройду  Ярла  Мору,  VIII  графу  Кілдер,  некоронованому  королю  Ірландії.  Щиро.  

А  я  вписую  літери  хмар
У  літопис  синього  неба,
Пишу  про  лордів  гонору,
Про  графів  торфовища  гиблого
(Гибій,  писарю,  гибій!),
Про  горобців  замку  зруйнованого
(Цвірінькайте,  вам  то  що...)
А  я  пишу  пером  крука  –  
Того  самого,  що  Каханна  Фіах,
Занурюючи  в  чорнильницю  
Ірландського  моря:
Тому  й  слова  мої  прозорі,
По  синьому  писані,
Ніхто  їх  не  прочитає
Крім  птахів  легких  як  вітер,
І  то  лише  лебедів  –  тих  самих  –  
Золотим  ланцюжком  поневолених,
Яких  шукав  Мак  Лір,  але  марно,
Бо  все  в  наших  літописах
Намарне,
Навіть  якщо  вони  писані
Не  на  синьому  небі,
А  на  шкірі  корові  білої.
А  Сонце  червонобоке,  як  і  раніше,  падає
У  прозорість  гіркосолону  –  
До  лускатих  срібляників  –  
Холоднокровних  мовчальників,
А  день,  як  завше,  гасне  –  
Кельтські  бо  сутінки,
А  бруківка  з  наших  надгробків  мощена,
А  крім  руїн  нічого  й  класти  до  торби  Часу  –  
Старця  сивобородого
(Йому  в  торбу,  а  Землі  в  скриню),
Добре  хоч  вона  не  прозора,
Як  би  то  нам  по  кістках  ходилося-стукалося
Чи  то  танцювалося...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714485
дата надходження 26.01.2017
дата закладки 29.01.2017


Святослав_

1-0

[b]




"Умер  Альберт  Эйнштейн  и  попал  к  Богу.
Бог  ему  и  говорит:
-  Ты  очень  хорошо  прожил  жизнь,  и  за  это  я  исполню  одно  твое  желание.
Эйнштейн:
-  Напиши  мне  формулу  создания  Мира.
Бог  начинает  писать,  писать,  писать......
Написал  большущую  формулу.
-  Бог  ты  мой!  Да  у  тебя  же  здесь  ошибка!!!!  -  восклицает  Эйнштейн.
Бог  смущенно:
-  Я  знаю,  знаю...

Но  если  исправить  её,  

                                                               то  Мир  так  никогда  и  не  будет  создан..."





 [/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707173
дата надходження 18.12.2016
дата закладки 20.01.2017


Олена Вишневська

Продайте, будь ласка, квиток у ромашкове поле…

Продайте,  будь  ласка,  квиток  у  ромашкове  поле…
Там  ніжність  ванільними  крихтами  ллють  пелюстки,
І  я,  босоногим  дівчам,  наганявшись  уволю,
Вертаюсь  в  будинок,  де  поруч  рояться  казки.

Любисткові  сни  розганяють  світанки  на  конях.
Під  стріхою  ластівки  щедро  звивають  міста.
Ліниво  муркоче  руде  кошеня  з  підвіконня,
І  сонячні  зайчики  ловлять  його  за  хвоста.

Там  руки  бабусі,  натруджені,  пахнуть  жнивами,
В  печі,  зашарілій,  тріскоче  розпечений  жар,
І  гріють  боки  паляниці…  Розігрують  гами
У  комині  протяги  –  й    линуть  птахами  до  хмар.

На  вікнах  хрумтять  накрохмалені  білі  фіранки,
І  долею  в’ються  по  стінах  з  ікон  рушники…
Вбирається  сад  яблуневий  в  рясні  вишиванки,
Де  в  гіллі  майструє  павук  із  ниток  гамаки.

Там  мама  /  я  знаю    такою  її,  –  молодою!/,
Не  відає  навіть  про  те,  що  стежками  зірок
Десь  ходить  вона  /та,  яку  не  назвали  війною!/…
Продайте,  будь  ласка,    в  ромашкове  поле  квиток…  



[i]/якось/[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703808
дата надходження 30.11.2016
дата закладки 16.01.2017


Артур Сіренко

Блідий Місяць старого саду

                                                           «Покрилася  грань
                                                               Попелом.  А  хатку  надійно
                                                               Засипало  снігом.»
                                                                                                                       (Йоса  Бусон)

Чотири  роки  тому,  коли  зима  була  в  розпалі,  я  завітав  до  свого  хорошого  знайомого  хайдзіна,  що  взяв  собі  поетичне  ім’я  Цуметай  Юкі.  У  ті  дні  все  засипало  глибоким  снігом,  і  його  хатинку  і  його  старий  сад.  Після  кількох  днів  і  ночей  снігопаду  небо  очистилось  і  визирнув  Місяць  оповні  –  блідий  і  яскравий.  Було  вже  доволі  пізно,  ми  пішли  в  сад  і  довго  милувалися  снігом  і  Місяцем.  У  променях  зимового  Місяця  засипаний  снігом  сад  видавався  маревом.  Потім  ми  довго  –  до  глибокої  ночі  сиділи  біля  старої  печі  і  слухали,  як  тріщать  дрова,  говорили  про  поезію  Йоса  Бусона  і  ту  журбу  самотності,  яка  звучить  в  його  хайку.  Потім  мій  приятель  розповів  про  свого  рудого  кота.  Якось  цей  кіт,  коли  на  дворі  падав  лапатий  сніг  постукав  лапою  в  вікно.  Він  пустив  його  до  кімнати  і  довго  читав  йому  свої  хокку,  а  кіт  уважно  слухав.  На  ранок  хайдзін  виявив  на  столі  рукопис  –  кілька  листків  паперу,  на  яких  були  написані  хайку  нерівним  почерком.  Прочитавши  їх,  мій  знайомий  зрозумів,  що  ці  хайку  були  написані  котом.  Я  не  повірив  цій  історії.  Потім  Цуметай  Юкі  попросив  взяти  мені  на  зберігання  його  рукопис  –  збірник  хокку  «Сліди  на  снігу».  Я  відмовився,  мотивуючи  тим,  що  моє  життя  хаотичне  і  непередбачуване.  Він  тільки  усміхнувся  у  відповідь.  Потім  ми  віршували,  взявши  тему  «місяць  і  сніг».  Пройшов  час.  Мій  знайомий  пішов  на  війну  зі  східними  варварами  і  не  повернувся.  Його  рудий  кіт  помер,  а  рукопис  десь  пропав  –  канув  у  небуття.  Нині  знову  випали  глибокі  сніги  і  знову  світив  яскравий  місяць  –  як  тої  ночі.  Я  пригадав  оте  віршування  і  записав  по  пам’яті  деякі  хокку  які  ми  тоді  складали:  

     *      *      *
Лапаті  сніги
Падають  серед  тиші.
Холонуть  руки.

     *      *      *
Імено  Будди
Серед  снігів  лунає.
Місяць  оповні.

     *      *      *
Глибокі  сніги
Вкрили  сліди  на  землі
Людей-блукальців.

     *      *      *
Пірнає  в  сніги
Навіть  Місяць-прочанин.
Йдемо  навмання.

     *      *      *
Уривки  віршів
Серед  пустелі  снігу.
Блимає  ліхтар.

     *      *      *
Обличчя  Будди
Вітер  малює  снігом
На  склі  вікна.

     *      *      *
Навіть  кіт  пише
Вірші  сумного  снігу
Цієї  зими.

     *      *      *
Глибокі  сніги.
Порожнеча  мовчання
Там  –  серед  міста.

     *      *      *
Шарудять  миші
На  горищі  зимівника.
Глибокі  сніги.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711509
дата надходження 11.01.2017
дата закладки 12.01.2017


yaguarondi

Тиха стежина до березня

Вчаться  сніжинки  у  листя  жовтавого  креслити  віршами  світ  понад  голови,
Важко  збагнути  в  дощі  листопадовім:  зимонька  -  тиха  стежина  до  березня.
Груднем  постелиться  біла  хурделиця,  ковзне  напруга  пасток  ожеледиці,
Січень  рум'яним  пухтеликом  свята  на  писку  лисички-часу́  танцюватиме,
Лютий  сріблястими  хвоями  віхоли  небо  відпустить  затерплими  нотами,

Спрага  зеленого  скресне  сновиддями,  в  пам'яті  сонячний  спомин  побачимо,
З  ніжок  берізок  панчохи  засніжені  березень  скине  руками  гарячими

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708569
дата надходження 26.12.2016
дата закладки 03.01.2017


Олена Вишневська

Їй так добре…

[i]"...дивна  дівчинка-лід
дивна  дівчинка-слід
дивна  дівчинка-час
їй  так  добре  без  вас"[/i]
           [b]  [i]Міха  Невідомський[/i][/b]


Їй  так  добре,  коли  навкруги  тільки  тиша  і  тінь
На  шпалерах  від  вогника  лунко  розбитих  ілюзій.
Коли  ручка  й  папір  залишилися  в  неї  за  друзів,
Вона  мовчки  пішла,  загортаючись  в  біль  від  падінь,

Одягаючи  душу  в  бинти,  тамувати  печаль,
І  вином  самоти  упиватись  /до  краю/  на  людях…
Коли  в  спину  ножем,  то  чому  ж  так  болить  в  її  грудях,
А  під  шкіру  врізається    часу  гірка  вертикаль?

Дивна  дівчинка-ніч,  у  якій  перетліла  війна
За  окраєць  тепла  і  украдене  світло  надії.
Їй  так  добре,  коли  тільки  тиша  і  тінь…  і  вона…
Коли  туга  в  очах  догорає  сльозою  на  віях…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702183
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 18.12.2016


Олена Вишневська

…і випав сніг…

                                               [i]настроєве...
                                               ...без  претензій  на  вірш)[/i]


Морозний  вечір.  Малює  грудень.  Ані  душі.
І  білим  пензлем  на  вікнах  кадри,  як    вітражі.

По  тілу  –  льодом.  Під  шкіру  –  смутком  /твої  слова/…
«Що  буде  далі?»  -  тріпоче  птаха  /іще  жива/.

Мовчали  вголос.  Тепла  шукали  –    і  не  знайшли.
Та  ледь  відчутно  незримий  янгол  торкав  крильми.

Усе  минеться.  Любов  і  туга.  Печаль  і  сміх.
Розкрило  небо  свої  обійми  –  і  випав  сніг…  


/06.12.2016/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705348
дата надходження 08.12.2016
дата закладки 13.12.2016


Олена Вишневська

Зимно… на смак

Стримує  подих  годинник  самотнім  тік-так.
Зимно.  Здається,  веде  мене  стрілка  на  страту.
Я  відчуваю,  якою  ж  то  буде  на  смак
Вічність  без  тебе,  коли  я  сама  собі  катом,

Сонце  без  тебе,  коли  я  сама  собі  -  ніч…
Пусткою  встеляться  дні  у  холодні  постелі,
Та  не  мої  /аж  прозорі/  сховаються  пріч
Сни  і  підуть  караваном  в  арктичні  пустелі.  

Небо  без  тебе,  коли  я  сама  собі  -  біль,
Наче  люстерко,  /крихке/  розлетиться  на  друзки.
І  розіграють  химери  на  біс  водевіль,
Знімуть  вінок  й,  наче  мотанку,  душу  у  хустку

Запеленають.  Мовчи,  не  мовчи  –  з  пастки  крик
Вирветься    нишком  сполоханим  загнаним  звіром.
І  не  почує  ніхто…  /бо  Ніхто  уже  звик:
В  світі  без  тебе  ядучої  пустки  –  безміри…/  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702840
дата надходження 25.11.2016
дата закладки 29.11.2016


OlgaSydoruk

Солёным - плачут небеса…

Солёным    -    плачут  небеса...
Пролиты  чувства  -  откровением...
Признаниям  нужны  глаза:  
Их  свет,и  -  трепетность  мгновения...
Не  отрицай  -  святую  ложь...
Не  наряжай  в  лоскуты  -    счастье...
Не  усмиряй  и  не  тревожь  -  
Тень  провидения  ненастья...
Не  поднимай  её    -  с  колен...
Сама  уходит  в  мир  забвения...
И  тоже  превратится  в  тлен...
Без  монотонности  моления...
Не  забывай:слепую  ночь,..
Мои  слова...  и  губы,..пальцы...
Не  укрывай  на  теле  дрожь...
В  осеннем    бризе  -  звуки  сальсы...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695636
дата надходження 20.10.2016
дата закладки 23.10.2016


koshins

УМОВНОСТІ

Умовностей  паркани  збудовані  навколо
Згасають  почуття  -  утверджуються  звички
Все  голосніше  совісті  співаєш  колискову
І  на  хрести  бажань  навішуєш  таблички...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685187
дата надходження 22.08.2016
дата закладки 03.10.2016


Шон Маклех

Леді Евлін

                                   «May  not  lie  on  the  breast  nor  his  lips  on  the  hair
                                       Of  the  woman  that  he  loves,  until  he  dies.
                                       O  beast  of  the  wilderness,  bird  of  the  air,
                                       Must  I  endure  your  amorous  cries?»
                                                                                                                                         (William  Butler  Yeats)

У  січні  1989  року  я  відвідав  замок  Кастлкнок,  що  недалеко  від  Дубліна.  Погода  стояла  сира  і  пронизлива,  руїни  замку  оповив  туман,  часом  налітав  холодний  вітер.  Проте  недалеко  від  замку  в  полі  я  помітив  вогонь.  Це  місцеві  селяни  збиралися  згідно  давнього  звичаю  вшанувати  леді  Евлін  О’Брінн.  Я  посидів  з  ними  біля  вогню,  послухав  розповіді  старих  людей  про  клан  О’Брінн,  що  колись  панував  у  цих  землях,  про  сумну  історію  леді  Евлін  та  поспівав  разом  з  ними  старих  ірландських  пісень.  Розмова  точилась  англійською,  звісно.  І  пісні  так  само  лунали  мовою  чужинців.  Нащадки  колись  гордих  і  незламних  кланів  О’Тул  та  О’Брінн  забули  ірландські  мову  давно.  І  навіть  старожили  не  пам’ятають  коли.  Погрівшись  біля  вогню,  я  знову  пішов  до  руїн,  які  так  багато  пам’ятають.  І  раптом  помітив  серед  туману  каменів  жіночу  постать  у  білій  сорочці  з  льону.  Вона  йшла  босоніж  по  холодній  землі  зі  свічкою  в  руках,  яка  чомусь  не  гасла,  не  дивлячись  на  пориви  вітру  і  співала  ірландською  мовою:

                                                     «Мій  дух  не  знає  спокою,  
                                                         Ось  я  блукаю  щороку  
                                                         Навколо  цього  сумного  замку,  
                                                         Це  покута  моя  сумна,  
                                                         Але  незабаром  я  спочину,  
                                                         Розчинюсь  в  радості  незримого.»  

Я  покликав  дівчину:  «Леді  Евлін!»  Але  вона  раптом  зникла,  ніби  розчинившись  в  тумані.  Я  зажурений  побрів  полями  до  дороги  щоб  повернутись  назад  в  Дублін  до  жаркого  вогню  мого  каміну  і  згадував  сумну  історію,  що  трапилась  біля  цього  замку.  Колись,  у  XVI  столітті  володарем  замку  Кастлкнок  був  Х’ю  Тіррел  –  останній  шляхтич,  що  носив  це  ім’я,  нащадок  англо-норманських  завойовників  Ірландії.  Він  поїхав  у  мандри,  а  замком  заволодів  його  брат  Роджер  Тіррел,  що  перетворив  замок  Кастлкнок  в  кубло  розбійників  і  почав  грабувати  місцеве  населення.  Недалеко  від  замку  були  володіння  ірландського  клану  О’Брінн,  що  так  і  не  був  підкорений  Англією  і  був  незалежним  ірландським  королівством.  Дочку  вождя  клану  звали  Евлін  О’Брінн.  Серед  ночі  Роджер  Тіррел  напав  на  замок  клану  О’Брінн.  Щоб  не  потрапити  в  полон  Евлін  перерізала  собі  горло.  Цей  факт  викликав  обурення  в  Ірландії.  У  цей  час  королівським  притулком  і  шпиталем  Кілмайнгам  володіли  лицарі  ордену  Святого  Іоанна.  Лицарі  вирішили,  що  цей  злочин  не  повинен  пройти  безкарно.  Вони  обложили  замок    Кастлкнок.  Роджер  Тіррел  зробив  вилазку  з  замку  і  почав  битву  у  відкритому  полі  і  був  убитий.  Ірландці  довго  тужили  за  дочкою  вождя  клану  О’Брінн  Евлін.  У  давні  часи  вважалося,  що  самогубство  тяжкий  гріх,  і  люди  які  вчинили  самогубство  не  можуть  потрапити  до  раю.  Тому  дух  леді  Евлін  О’Брінн  досі  блукає  зимовими  вечорами  навколо  замку  Кастлкнок.  І  згадуючи  про  той  зимовий  вечір  я  написав  таке:

Леді  туману
Блукає  у  пошукав  вічного  спокою,
Леді  зимового  вітру
І  дощу  холодних  ірландських  сутінків  –  
Леді  Евлін  О’Брінн  –  
Холодна  тінь  холодного  замку
Погрійтесь  біля  вогню  нашого
Вогню  гелів,
Що  палять  свої  ватри-світильники
Століттями  –  
Цими  ночами  темними  і  зимовими
Чи  то  на  щось  сподіваючись,
Чи  то  просто  згадуючи
Як  можна  будувати  собі  житло  не  з  каменю,
А  просто  з  туману,
І  жити  в  цьому  білому  домі
Чи  то  бути,  чи  то  плаваючи
У  ріці  часу:  потоці,  річищі,
Що  як  вир  нас  тягне  засмоктує,
Нагадує:  «Ви  жили».
Запаліть  хоча  б  одне  вогнище
У  цьому  домі  холодному,
У  цьому  домі  туману,  
Що  зветься  Ірландія,
Зігрійте  хоча  б  одну  душу,
З  тих  неполічених,  незліченних
Забутих,  незвіданих,
Що  блукають  стежками  мороку
Нашого  сумного  острова…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690888
дата надходження 26.09.2016
дата закладки 27.09.2016


OlgaSydoruk

Серое - не к лицу…

Экспромт

Серое  -  не  к  лицу...
Красное  -  надеваю...
Нежностью  палачу
Маску  с  лица  срываю...
Смелостью  -  на  пути...
Таинством  -  между  строчек...
Пламенем  -  от  свечи...
Святостью  -  между  прочим...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690247
дата надходження 22.09.2016
дата закладки 23.09.2016


Шон Маклех

Леді Стайрс

                                                           «Едем  ваш  поза  часом  і  ніде
                                                             Чи  справді  ви  кружляєте  між  нас…?»
                                                                                                                           (Вільям  Батлер  Єйтс)

В  Ірландії,  недалеко  від  Дубліна  стоїть  замок  Ардгіллан.  Біля  нього  є  міст  Ардгіллан,  що  стоїть  над  затокою  Ірландського  моря  на  дорозі  з  Дубліна  в  Белфаст.  Колись  біля  замку  жила  леді  Стайрс.  Чоловік  у  неї  був  моряком.  Одного  разу  він  пішов  в  море  і  не  повернувся  –  пропав.  Леді  Стайрс  довго  стояла  на  мосту  дивлячись  в  нескінченне  синє  море  виглядаючи  чоловіка,  але  він  так  і  не  повернувся.  А  вона  все  стояла  на  мосту,  доки  не  померла.  З  того  часу  на  мосту  та  в  замку  Ардгіллан  інколи  бачать  привид  леді  Стайрс.  Якщо  прийти  на  міст  Ардгіллан  в  ніч  на  самайн  і  зустріти  леді  Стайрс,  то  вона  скине  необачного  подорожнього  з  мосту  в  море  і  втопить  його.  У  1998  році  в  ніч  на  самайн  я  пішов  на  міст  Ардгіллан,  але  леді  Стайрс  так  і  не  зустрів.  Я  розказав  цю  історію  своєму  старому  знайомому  –  Джеймсу  Карпентеру,  художнику.  Він  не  повірив  мені  і  запитав  здивовано:  «Що  ви  там  всі  в  Ірландії  курите?»  Але  ця  історія  все  не  йде  в  мене  з  голови.  Я  ще  кілька  разів  після  того  приїжджав  на  міст  Ардгіллан  в  ніч  на  самайн,  але  все  намарно.  І  тоді  я  написав  таке:

Леді  Стайрс!
Ви  знаєте,  море  це  теж  небо,
Таке  ж  інколи  синє,  а  інколи  чорне,
І  теж,  коли  вітряно,  каламутне  і  непрозоре,
Там  теж  плавають  птахи-риби
І  череваті  кити-хмари,
Там  теж  любить  купатися  Сонце  –  
Рудоволоса  коханка  Всесвіту,
Леді  Стайрс!
Ви  знаєте,  море  це  теж  небо,
Воно  таке  ж  солоне,
Як  бувають  солоними  заповітні  мрії  –  
Такі  сокровенні,  що  кров  з  губ  покусаних,
Коли  ми  дивимось  вгору  або  в  глибину.
Леді  Стайрс!
Ви  розчиняєтесь  в  темряві
Чи  в  молоці  туману.
І  тільки  ми  з  Вами  знаємо,  
Що  той  міст  –  міст  чекання  вічного,
Міст  на  дорозі  з  Дубліна  в  Белфаст,
З  міста  Темної  Гавані
В  місто  Вогню  Білого.
Леді  Стайрс!
Самайн  відкриває  повітряні  двері  –  
Ворота  з  одної  порожнечі  до  іншої,
А  Ви  на  мосту.
На  мосту  Дощів  і  Чекання.
На  землі  холодних  камінних  замків,
На  землі  закіптюжених  коминів,
На  землі  диких  гусей  і  сірої  чаплі
Я  буду  приходити  на  Міст  Чекання,
Виглядати  Вашу  постать  у  платті  туману,
Доки  не  вкажете  мені  шлях
У  небо-море…        

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688592
дата надходження 15.09.2016
дата закладки 15.09.2016


росава

Мо - візми (961- 970)

*Виховані  діти    завжди    наші.

*Повороти  у  житті    дорожніми    знаками    не    регулюються.

*Якби    не    гроші,  скільки    би    проблем    відпало!

*Коли    відсутні    гроші,  не    так    вже    важливий    обмінний    курс.

*    Чим  вищу    ми    ставимо    собі    мету,    тим    легше    потім    виправдовуватись,  якщо    не  досягли    її.

*  По  якій    колії    рухаються    ешелони    влади?

*Наші    неділі-найсвятковіші!

*Вираз    "зустрічають    по    одягу..."  зараз    застарів.Зараз    зустрічають
по    охороні

*У    держави    ті    ж    проблеми  ,що  й    у    населення  :  газ,    електроенергія,опалення...

*За    яким    тарифом    оплачується    світло    у  кінці    тунелю?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634716
дата надходження 10.01.2016
дата закладки 04.09.2016


Мандрівник

Їжакам дорогу, люди

[i]Їжакам  дорогу,  люди  !

Хай  голчасті  переможуть  !

У  сумбурах  злого  часу

Захист  -  бронь  надійна  справа...

Знають  правила  туману  -

Нічні  месники  підпілля,

Тінню  -  легкою  ходою

Промайнуть  клубком  у  зиму...[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687037
дата надходження 01.09.2016
дата закладки 02.09.2016


Артур Сіренко

Келих білий

                                     «...Чаклунство  довгих  білих  днів,
                                                 Коли  в  сонливій  млі  душа  сумує  глибше...»          
                                                                                                                                               (Шарль  Бодлер)

Я  наповню  мій  келих  туманом
Густим,  непрозорим,  липким,
Як  молоко  корови  білої  та  комолої,
Тої  самої,  що  блукала
Чорнотою  Всесвіту  і
Розлила  з  м’якого  вимені
Білу  смугу  Галактики,
По  якій  ось  так  і  мандруємо
Кермуючи  возом  бурлацьким
Від  одного  Сивашу  до  іншого  
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А  у  снах  на  махновській  тачанці
Скоростріл  затискаючи  пальцями
Все  так  само  кладу  окупантів
У  траву,  у  траву,  у  траву.
Гусне  вечір.  Як  раніше,  не  спиться,
Не  сниться,  не  мариться  і  не  літається.
У  кинутій  хаті,
Що  стримить  дерев’яною  вежею,
Дитинцем  дитинства
Серед  лісу  кудлатої  містики
Я  ковтаю  туман  
Як  ковтають  вино  забуття,
Як  проціджують  смерть  
Крізь  сито  діряве  років,
Крізь  зуби  століть.
Як  п’янить  цей  туман...
Як  хилять  на  сон
Ці  подушки  мохів...
Ці  дерева  в  імлі,
Що  шепочуть:  «Засни!»,
Ці  черлені  брусниці  краплини  -  
Черлені,  як  кров.
І  це  дерево  -  тепле  на  дотик
І  легке,  як  життя,
І  своє,  як  труна.
Прозорими  крилами  бабки
Дні  шурхотять.  Я  живу.  
Я  блукаю.  І  келих  туману
Я  п’ю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686412
дата надходження 29.08.2016
дата закладки 29.08.2016


Циганова Наталія

Бачиш, як швидко…

Бачиш,  як  швидко...
Вже  зорі  пробачили
всі  забаганки  -  долоням  людей.
Серпень  ще  дихає,  спекою  страчений,
щемно  притиснувши  ніч  до  грудей.
Бачиш,  як  може...
Сльозу  відшкодовано  
дрібним  дощем  у  шпаринку  душі.  
Десь  перепишуть  осінньою  мовою  
ціле  життя  -  на  роки  метушні.
Бачиш,  вже  майже...
І  ми  колись  зможемо  
падати  мріями  поміж  дерев.
І,  як  і  осінь,  за  планами  Божими  
будем  повінчані  з  вічним  "але"...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685371
дата надходження 23.08.2016
дата закладки 24.08.2016


Мирослава Жар

Ні на мить не зупиняється

...По  смарагдовій  поверхні  озера  

пливе  жовтий-прежовтий  кораблик  акацієвого  листочка,

а  на  його  краєчку  сидить-спочиває  

тендітна  синя-пресиня  бабка

з  яскраво-червоною  голівкою-намистинкою

у  сіро-блакитній  напівпрозорій  сітчастій  сукенці  з  крилець...



Яка  витончена  кольорова  жива  інсталяція!

І  хто  сказав,  що  Бог  колись  давно  створив  цей  світ  і  тепер  спочиває?

Творення  світу  не  зупиняється  ні  на  мить!

 Хіба  може  той,  хто  хоч  раз  скуштував  насолоди  творчості,  відмовитися  від

 такого  щастя?!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685351
дата надходження 23.08.2016
дата закладки 24.08.2016


Касьян Благоєв

Катрени, 73. Фрагменти


*  що  шукаєш  -  будеш  мати...
 
У  глибини  злиденної,  повної  жовчі  душі
Заглядаю,  як  Мавр,  все  шукаючи  зради  і  муки,  –  
Де  ж  моя  Дездемона?  –  вже  підняті  в  розпачі  руки.
І  окутує  серце  обман,  як  дурман  анаші...


*  хоч  королем,  хоч  злиднем  тут  з’явись

Народись  ти  в  палатах  чи  в  нетрях,
Над  тобою  Егеста*,  чи  стяг**,  –    
Скільки  б  мудрості  ти  не  досяг  –  
Не  зійдеш  на  вершини  безсмертя.
----
*Егеста  –  богиня  злиднів,  бідності  і  нещасть  в  древніх  римлян
**право  мати  стяг  було  лише  у  великих  вельмож  та  повелителів  світу


*  в  ілюзіях  бажань  і  сітях  часу

Придивись  до  життя:  чи  не  мить  
Смак  земних  насолод  іронічних,
Як  і  втіхи  жіночі?  –  Сурмить  
Крон*:  «Відпущене  вам  –  не  навічно!».
----
*Крон  –  бог  часу  


*  забутого  повторення    

Ти  не  дай  мені,  доле,  пізнати  житейські  турботи:
Легкокрилу  оплакати  юність  в  печалі:  «  …о  боже!",  
І  покласти  роки  свої  на  нелюбиму  роботу,
Ніжить  серцем  одну  –  а  ділить  з  некоханою  ложе…    
                                                                                                                                                         (від  К.В.)
***

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667873
дата надходження 23.05.2016
дата закладки 22.08.2016


*Svetlaya*

метелик білий…

[color="#0088ff"]дякую  автору:    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683375

здається,  що  вона  піде  боса
по  шовку  ночі,  щоб  його  побачить
у  містиці  своя,  напевно,  є  краса
метелик  білий...  зорі  наче  плачуть
цей  колір  моря,  де  живе  любов...
душа  так  лине  в  неосяжний  простір
його  долонь,  його  бентежних  слів...
а  він,  як  вітер...  пестить  їй  волосся
летять  пір'їнки  поцілунків...  ліхтарі
для  них  запалює  хтось  впевнено  на  небі
вона  сумує  з  ранку  до  зорі...
він  крильми  захищає  її  небо...[/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683468
дата надходження 13.08.2016
дата закладки 14.08.2016


Олена Вишневська

дорога до себе

Мені  не  потрібно,    повір,    більше  жодних  пояснень.  
Слова  догоріли,  у  грудях  клубочиться  дим.  
І  все,    що  не  трапилось  до,    тепер  стало  невчасним,  
А  світ,    де  немає  тебе,    божевільно  пустим.  

Тут  тиснуть  на  мене  потріскані  стіни  палати,
Розхлюпалось  небо  на  землю  /навмисно?/  дощем.  
Я  так  красномовно  навчилась  до  хрипу  мовчати
У  безвість,    де  плавиться  воском  задавнений  щем  

І  скапує  відчаєм.    В  серці  -  руїни.    Не  храми...  
Відсутність  тебе  і  в  нікуди  чітка  магістраль.  
Попереду  ніч  за  кордоном  віконної  рами
І  довга  дорога  до  себе  крізь  страху  вуаль.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679360
дата надходження 21.07.2016
дата закладки 25.07.2016


Едельвейс137

ПРИСВЯТА АВТОРУ ПОЕТИЧНОГО КЛУБУ ПІД ІМЕНЕМ LUKA

Усмішка  сонця
Торкнулась  вуст  медових.
Іскорки  в  очах  –
Весняним  цвітом  квітне
Твоя  жіноча  врода.
***
Усмішка  сонця  
цілує  Катерину.
Чарівний  дотик
Казкового  моменту  –
Любов’ю  стає  квітка.
………………………………
Улыбка  солнца
целует  Катерину.
И  вот,  о  Боже,
Какое  превращенье-
Цветок  любви  раскрылся!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679976
дата надходження 25.07.2016
дата закладки 25.07.2016


Юхай

Цветущий сад.

И  тех,  нежданных
Воспоминаний  моих,
Ветер,  не  спугни.
Как  медленно    лепестки
Падают  в  бесконечность.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658582
дата надходження 10.04.2016
дата закладки 24.05.2016


Шон Маклех

Вогненний лелека

                                       «Вогненний  лелека  дзьобає
                                           зі  свого  гнізда
                                           в’язкі  тіні  ночі…»
                                                                             (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Вогненний  лелека
На  тіні  дитинства  нашого  постріхованого
Крилом-полум’ям,
А  жаби  шматочками  ночі  
У  вологі  наші  спогади,
У  сутінки  минулого  
Неіснуючого-небувалого,
Холодні,  як  серце  годинника,
Банькуваті,  як  вірші  митника.
Вогненний  лелека  
Поселився  на  дереві  Сонце,
Мостить  гніздо  зі  зламаних  компасів,
Що  вказували  напрямок
З  минулого  у  майбутнє,
Вогненний  лелека
Дзьобає,  все  що  лишилося,
Змушує  нас  забувати,
Чи  повірити,  що  то  все  вигадка  –  
І  будинки,  що  стриміли  дороговказами,
І  вулиці,  що  вели-приводили
До  дверей,  що  скрипіли-відчинялися,
І  люди,  що  липкий  мед  радості
Пили  краплями,  а  горе  відрами,
Вогненний  лелека
Яке  він  дитя-свічку  принесе
У  цей  світ  дерев’яної  темряви?
У  це  селище  людей-мокроступів?
Дитя  вогню!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667045
дата надходження 19.05.2016
дата закладки 20.05.2016


Grigory

ДОРОГА ДО МАТЕРІ

Веретеном  коліс  я  зів'ю  знов  дорогу  далеку
І  до  тебе  вернусь,  доторкнуся  чолом  твоїх  ніг,
Розірву  павутину  дощів,  холоднечі  і  спеки,
Збережу  її  в  мареві  інших  доріг.

Мати  рідна  моя  —  моє  сонце,  і  небо,  і  квіти,
Вже  наповнені  очі  щасливих  непроханих  сліз,
До  гнізда  прилетіли  дорослі  оперені  діти,
Обніми  мене  в  домі,  до  котрого  серцем  приріс.

Знову  руки  твої  —  теплі,  наче  калиновий  обрій,
Доторкнуться  вітрів,  що  в  дорогах  до  чуба    вплелись,
До  чола  доторкнуться  вуста  твої  добрії-добрі  –
І  проллється  розмова,  і  здійметься  птахою  в  вись...

Бродить  ніч  за  вікном,  а  розмова  —  як  пісня  колиски,
Ллється  з  вуст  твоїх,  нене,  про  зів’яле  і  вічне  життя,
Пломеніють  слова,  а  всіх  згадок  —  незміряна  низка...
Про  родини,  любов,  про  війну,  про  буття  й  небуття...

Я  у  кров  увіллю  кожне  слово  згорьованим  болем,
До  душі  їх    візьму,  заховаю  у  серця  вогні    -
Їх  просію  у  світ,  ставши  сам  розквітаючим  полем,
Хай  добро  проростає  від  слів  твоїх,  нене,  в  мені.

1986  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633518
дата надходження 04.01.2016
дата закладки 18.04.2016


Grigory

Печаль гаїв


Гарячим  літом  та  пекучим  сонцем
Востаннє  витанцьовують  полінця  –
І  дверці  мов  смарагдове  віконце,
Та  грубка  щось  чаклує,  наче  жриця.

Каструльки  –  старі  бабці  у  притворі
Бурчать  та  шепчуть  кожна  з-під  хустини
Про  зими  та  про  ноги  свої  хворі
Та  туляться  всі    спиночка  до  спини.

Вислухують  вогню  відправну  месу  -
А  за  стіною  їм  життя  немає:  
Там  лиш  дахів  морозні  білі  плеса,
Там  з  димарів  печаль    гаїв  стікає.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482163
дата надходження 26.02.2014
дата закладки 15.04.2016


Касьян Благоєв

Катрени, 70. Сліди загублених ілюзій


*  із  печалей  –  радості,  з  радостей  -  печалі

Не  думай,  що  в  світі  мінливому  радість  –  постійна.
Чи  там,  де  печаль  –  там  розквітнути  щастю  не  в  силі.
Тож  долі  вино  не  розводь  надаремне  й  сумнівно:
Терпке  і  солодке  на  тризні  воно  й  на  весіллі.


*  час  –  не  лікар:  серце  пам'ять  має…

Виглядав  прикмети-знаки  нашої  любові,
А  знаходив:  серце  в  ранах,  квіт  зів’ялий  ранній  –  
Ой,  шляхи  до  щастя-зради,  в  кропиві,  тернові!  –    
Не  лікує  шрами  долі  
                                                             час  в  душі  коханням.


*  на  вітрах  вчорашніх,  без  тебе,  без  Музи  

Ні  троп  нових,  ні  образів-метафор  для  окраси
Рядків  скуйовджених  моїх;  на  небо  нарікав
Та  у  вчорашніх  днях  від  щастя  смак  шукав  –  
Шукав  сліди  загубленого  часу…


*  як  же  швидко  пропливають  межі  днів  і  слів!

Відгоріла  молодість  первоцвітом  березня,
Відцвіли  слова-дива,  мов  сади  у  квітні,
Вже  й  гульвіси  голова  –  степ  дозрілий,  літній
Ковиловим  сріблом  світить  на  дороги  вересня…
***

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659475
дата надходження 14.04.2016
дата закладки 14.04.2016


Мирослава Жар

До К. L.

Березневі  сніжинки  цілують  
                                                                                               сяйливі  крокусів  личка
                                   і  тануть.

Так  і  сніжні  обійми  горя  
                                                                                       розтопить  з  часом    серце  твоє
                                 полум'яне!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654136
дата надходження 24.03.2016
дата закладки 25.03.2016


Мирослава Жар

Де ж Катерина?

Де  ж  Катерина,
                                               що  хайку  писала
                                                                                                   під  ніком  Luca?
Іі  віршів  чудових
Очікує  серце  моє!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651551
дата надходження 14.03.2016
дата закладки 16.03.2016


Олекса Удайко

Іде весна…

[b][i]Іде  весна…  Крокує  містом  марець…
У  вибалки    тумани  щедро  ллє,
Та  Лютень…  цей    костуруватий  старець
Себе  забути  вперто  не  дає…

Нагадує  …  Про    холод…  про  відлигу…
Про  кетяги  калини  на  снігу…
Про  спотикання  прикре  часу  плину…
Про    те,  як  ми  леліяли  снагу.

Та  пролісок    пробився  крізь    темнину,
Крізь  гнилі  нашарованої  пласт!
Несе  весну  в  кожнісіньку  родину,
Як  не  міцний  в  серцях  гіркоти  наст…

Усе  забудеться:  і  благодатні  днини,
І  та  тривожна  серпанкова  рань…
Та  не  забудуть  істинні  мужчини
Нанесених  Вкраїні-неньці  ран!
 
І  вже  ніколи,  певно,  не  забути:

Як  ми  ледь-ледь  
                                                                 не  втратили  вагу…
Той    вогняний  і...
                                                               неповторний...    
                                                                                                                         Лютень.
І    кетяги  калини...  
                                                                         на  снігу.

25.02.2014[/i][/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481775
дата надходження 25.02.2014
дата закладки 21.02.2016


Шон Маклех

Сумую на березi океану бiля селища Накiл

           «Сім  років  Конан  мак  Ліатлуахра  
               жив  поза  законом,  
               вбиваючи  людей  та  собак,  
               викрадаючи  худобу…»
                                         (Із  давніх  ірландських  скел)                                                                                                                                

 Колись  давно  подорожуючи  Коннахтом  я  зупинився  на  березі  океану  біля  селища  Накіл.  Дивлячись  у  нескінченну  далину  води  я  думав  про  сумну  і  трагічну  історію  Ірландії,  про  нескінченні  війни  між  кланами  та  королями  –  без  мети  та  причини.  І  тоді  зовсім  зажурившись  я  написав  таке:

 У  дзеркалі  калюж  помітив  тінь  свою  сліпу
 Ти  чуєш,  Еохайде*,  чуєш?  Напни  вітрила.
 Я  істину  шукав  в  бувальщинах  легку  й  просту
 І  ноги  донести  до  Дубліна  мені  не  сила.
 Свічада  днів  чужих  мені  як  придорожні  знаки,
 Із  дивними  людьми  над  прірвою  іду  –  отак  судилось
 А  на  полях  Ірландії  –  червоні  маки  –  
 Сліди  легенд  сумних  –  буття  спинилось.
 Ми  легковажимо  життям  –  такі  вродились
 Чи  то  наш  острів  замалий  чи  все  приснилось…
 На  півночі  оленя  загубився  слід  і  три  поети  
 За  таїною  йдуть  чи  то  пливуть  в  свої  сонети.
 І  я  пісень  старих  сумних  собі  на  рану
 Поклав  і  журюся  –  колись  і  нас  не  стане…

 Примітки:
 *  -  це  я  про  Еохайда  Мугмедона,  а  ви  про  кого  подумали?  В  Ірландії  кілька  десятків  королів  носили  таке  ім’я…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450391
дата надходження 23.09.2013
дата закладки 21.02.2016


Лі Чень Дао

Початковий туман

                                                 «Людина,  
                                                     Що  має  початкові  властивості,
                                                     У  спокої  не  знає  нудьги,
                                                     У  діях  не  знає  побоювань.»
                                                                                                                                 (Чжуан  Цзи)

Початковий  Туман  рушив  на  Схід
До  Безодні  Великої  і  незбагненної
На  берег  Океану  Східного  безмежного
І  зустрівся  невимушено  і  ненароком
З  Легким  Вітерцем  нічим  не  обмежений.
І  спитав  його  Легкий  Вітерець
(Як  запитують  тільки  вчителя
Чи  Раніше  Народженого):
-  Куди  йдете  Ви?
-  До  Океану  Великого.  
-  І  навіщо  в  далину  таку,
Навіщо  так  необачно  і  нерозважливо?
-  Хочу  я  там  поблукати  і  подивитись
На  це  диво  з  див,
Бо  Океан  Великий  –  
Це  те,  що  не  наповнюється,
Скільки  б  у  нього  не  вливалося,
Це  те,  що  не  вичерпується,
Скільки  б  з  нього  не  виливалося.
(А  осінь  така  прохолодна  і  мудра,
А  кроки  такі  спокійні  і  їх  не  міряно).
Тоді  сказав  Легкий  Вітерець:
-  Вчителю!    Хотіло  ся  б  почути,
І  не  почути,  а  довідатись,
Ба,  навіть  пізнати  істину,
Про  людину,  що  має  розум.
І  Початковий  Туман  повідав:
-  Людина,  що  має  розум,
Сідлає  замість  коня  промінь
І  зникає  разом  зі  своїм  тілом.
Це  називається  –  освітити  безмежне.
Досягає  вона  межі  життя,  
Вичерпує  до  кінця  природу  свою,
Втрачає  тягар  тьми  справ,
Насолоджується  радістю  Неба  і  Землі,
І  вся  тьма  речей  повертається  до  сутності.
Це  й  називається  злитися
З  етером  початковим.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603825
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 21.02.2016


Артур Сіренко

Очі відкриті дощу

                                     «Якщо  нема  на  землі  надії  -  
                                         То  все  прах.»
                                                                                   (Зінаїда  Гіпіус)          

Я  йшов  містом  і  бачив  дощ:
Відкривав  очі  -  двері  сутінок
Крізь  мої  дні  і  дороги  прощ    
Доброму  мокрому  гостю,
Що  лапами-краплями  в  душу...
Байдуже  -  я  йшов  містом,
Яким  блукати  роками  мушу:
З  важкими  будинками  -  
Мокрими  як  і  сірі  очі  дня.  Поволі
Все  постаріло  у  сірості-старості,
Перехожі  і  далі  грають  нудні  ролі,
Навіть  знайомий  жебрак,
Що  звик  у  перехожих  канючити
Між  землею  і  небом,  просить,  однак
Кавалки  істини,  а  не  шматки  металу
Круглої  форми  -  і  той  постарів:
Душею  подертою,  як  стара  торба
Епох  паротягів  та  оливних  днів,
І  тілом    -  цитатою  з  книги  Дарвіна.
Це  так  чудово:  дощ  бачити.
Не  відчувати  -  як  книгу  гортати.  
Його  холодні  шматки  шкірою,
«Ківш  пшениці  за  динарія»  -  мірою:
Наче  ляпаси  злого  місяця  лютого,
А  бачити:  очима-вікнами  в  потойбіччя.
Якби  мені  хтось  пояснив  -  навіщо,  
Якби  хтось  сказав  -  для  чого,
Якби  хтось  знав  -  чому...
А  тим  часом  дощ  -  в  очі  -  краплями,
По  щоках  -  ляпасами,  на  чоло  -  холодом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645078
дата надходження 19.02.2016
дата закладки 20.02.2016


Шон Маклех

Камінне життя

                               «Та  згине  все  зло  по  весні
                                   В  пустищі  дзеркала-ока,
                                   Що  створено  було  у  сні
                                   Втомленим  Богом.»
                                                     (Вільям  Батлер  Єйтс)

Я  живу  між  двома  каменями
На  плоскгрір’ї  Сумних  Віршів,
На  плато  Безнадійних  Поем,
В  країні  Переплетених  Звуків.
Якось  зустрів  схимника
І  то  не  схимника,  а  монаха
Втікача  від  світу  хворого
У  сутінки  шепоту  та  тиші  -  
Незнаних  слів  про  Істину
Таки  з  кляштору  Клонмакнойс  -  
Давно  зруйнованого,
Давно  спаленого  і  потлумленого,
Де  забули  навіть  імено  короля-дивака  
Діармайта  мак  Кербайлла,
Що  камінь  перший  в  підмурки  заклав
Разом  зі  святим  Кіараном,  
Що  шепотів  чи  то  проспівав:
«Нехай  моя  рука  буде  над  твоєю,
О,  королю-воїне,  бо  будеш  ти  
Над  усіма  людьми  в  землі  Ерінн
Владою  своєю  мудрою...»
І  ми  з  тим  монахом  блукали
Рядками  сумних  літописів,
Між  словами  і  літерами
Страшних  як  життя  переказів,
А  потім  у  ніч  загорнувшись,
Як  у  стару  сутану  подерту,
Він  пішов  собі  тинятися,
А  може  просто  блукати,
А  може  не  блукати,  а  бути
Лишивши  мене  між  каменями  -  
Жити  чи  то  пророчити
Про  вас  -  хвилин  марнотратники,
Під  сонцем  оцим  -  жовтим...  

Примітка:
Насправді  той  монастир  зветься  не  Клонманнойс,  звісно,  а  Клуайн  Мік  Нойш  (ірл.  -  Cluain  Mhic  Nóis)  —  «Лука  синів  Нойса»,  заснований  був  у  545  році.  Монах  з  того  монастиря  до  мене  справді  приходив  -  у  ніч  на  Імболк.  І  щось  там  розказував  про  святу  Бригіту.  Я  навіть  не  спитав  його  коли  він  жив  і  коли  помер.  Просто  дозволив  йому  згадувати  і  філософствувати....  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642903
дата надходження 11.02.2016
дата закладки 11.02.2016


Шон Маклех

Мох - кроків не чути

«Я  став  очеретом,  який  топчуть  коні…»
         (Вільям  Батлер  Єйтс)

 Коли  я  в  останнє  відвідував  Ольстер,  мене  віз  через  кордон  з  Ірландською  республікою  водій  в  якого  бракувало  трьох  пальців  на  лівій  руці,  і  був  шрам  через  все  обличчя.  Ми  не  розмовляли  цілу  дорогу,  бо  розуміли  один  одного  без  слів.  Тільки  при  перетині  кордону  він  сказав  мені:  «Ми  –  ірландці…  Наша  Батьківщина  як  крижина,  що  тане  під  нашими  ногами…»  І  тоді  я  записав  у  свій  нотатник  таке:

 Наш  зелений  острів  –
 Це  айсберг  вкритий  мохом,
 Який  застряг  на  мілині
 Океану  часу.
 Отак  ми  і  плаваємо
 У  нашому  «тимчасово»,
 Думаючи  про  вічність
 Між  старими  дольменами,
 Співаючи  свої  сумні  пісні
 Про  терпку  потойбічність.
 Крига  нашого  айсберга  
 Не  тане  –  бо  споконвіку  гаряча
 Як  чай  у  заварнику
 Дивака  О’Генрі.
 П’ємо  його  ковтками
 Навіть  не  думаючи,
 Печемо  свої  ірландські  пудінґи
 З  хвилин  та  помилок,
 З  безглуздя  нашої  історії,
 З  недоречних  жартів
 Та  порожнечі  несказаних  слів.
 Смакує.  Особливо  з  віскі.
 Танцюймо  свою  джигу!
 Танцюймо…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409273
дата надходження 15.03.2013
дата закладки 08.02.2016


Шон Маклех

Довершено: Місто Трави

                                     «Хіба  світ  і  натовп  -  не  краще  видовище,
                                         до  того  ж  безкоштовне,  подібне  до  відомого
                                         Піфагорівського  торжища?»
                                                                                                         (Григорій  Сковорода)

Є  місто  зелене-смарагдове-квітковане:
Місто  вусатих  равликів-поспішайликів
З  хатинками-мушлями  розцяцькованими,
Листяними  стінами-вулицями  тонконоговими,
Стеблиновими,  тимчасовими,  звіробійними
Та  мальвовими,  запашними  й  живими.
Там  час  вимірюють  мохом  -  
Швидкістю  його  росту,
Там  пророкують  і  проповідують
Віщуни-слимаки  слизосині  словолипкі,
Там  дощ-не-дощ  -  подія  епохи,
Там  мурашник  -  імперія  -  Олександра,
Мало  не  Македонського,
Там  струмок  лісовий  Ніагарою
Тече  невідому  куди  і  невідомо  звідки,
Там  дерево  досягає  Космосу,
Калюжа  хвилями  океанськими
Колихає  жабія-динозавра  ненажерливого,
Там  попелиці  худобою,  а  муралі  пастухами,  
Там  ніхто  не  відає,  не  знає  й  не  здогадується,
Що  зима  прийде  біла
Неминуча.
Як  смерть.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641517
дата надходження 05.02.2016
дата закладки 06.02.2016


росава

****

Як    стрімко    йдуть    дні!
Недавно  зустрічали    
Новий    рік,    Старий...

***
Втрачати    близьких
людей-це    значить  частку    
себе  втрачати.

***
Служив    вірно.До
 останнього    дня.  Тихо
відійшов    мій    пес...

***
Годинник    раптом  
зупинився  ...І  ось    ми  
вже    збились    з    ритму...

***
Зимові    ночі
ясні-  і    ліхтарів  не
треба.    Хто    ходить?



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638509
дата надходження 25.01.2016
дата закладки 02.02.2016


Шон Маклех

Танець смаку помаранча

                                             «Смак  помаранча  танцюйте.  Різниця
                                                 літепла  й  літа  повільно  розтане
                                                 там,  у  повітрі  Вітчизни!  ...»
                                                                                           (Райнер  М.  Рільке)

А  в  нас  в  Ірландії
Не  ростуть  помаранчі
Тільки  смак  витанцьовуємо
Ногами  несамовитими.
Тільки  запах  -  білих  квітів  картоплі
Танцюємо  кожного  сірого  вечора,
Кожного  дня  похмурого  -  
І  то  джигу  -  танець  повного  місяця.
Чи  може  тобі
Забракне  повітря  для  танцю  -  
Цього  літеплого  повітря  вітряного,
В  якому  літають  оливні  бджоли
(Гудуть  біля  скронь)
Вітряного  нетривкого  повітря  ірландського,
Серед  якого  на  дорогах-толоках
Смак  помаранча  танцюють
Сновиди-ірландці:  люди  землі  порізаної,
Розділеної,  покраяної,  пошматованої,
Наче  пудинг  ірландський
Печений-перепечений  у  війнах  кланових,
Догмами-забобонами  приправлений,
У  печі  нескінченної  ворожнечі  спечений.
Танцюймо!
Запах  вересу,  смак  столітнього  віскі  -  
Танцюймо!
Запах  горілого  торфу,  гіркоту  світлого  елю  -  
Танцюймо!
Може  й  бідна  наша  земля  на  смаки
Й  аромати  запаморочливі  -  
Танцюймо!
Під  звуки  скрипки-каліки
Кулями  подіркованої
Танцюймо!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640333
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 02.02.2016


yaguarondi

Наші

Не
Страуси  стомлені  голови  встромлені
Страхом  як  стрепети  стріпнуться  з  трепетом

А
Пристрасно  стравлені  стражами  строгими  
Страму  стратегами  стрічами  стрілками  
Стрибога  струмені  строками  струнами  
З  трибарвним  стервом  в  стрілянні  нестримані
Постріли  постріли  постріли  постріли
Странники  з  трубами  з  трупами  з  трунами  
З  трясцями    з  тризнами  стрічками  з  тризубом
Струсами  стресами  стрілені  страчені


Ще  з  трипілля  
Всотеро  
Життями  
Борги  всі  сплачені


Хай  скоріше  минають  
Стерні–траси-бистріні  
і  терикони-острови.
Чекаємо  на  вас,
Молимось,
Щоб  повернулись  ви.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639236
дата надходження 28.01.2016
дата закладки 29.01.2016


Циганова Наталія

…тобі не стачить…

Тоді  –  був  вечір…  зорею  загнаний,
напившись  сутінок  –  в  небо  падав…
І  ніч  байдуже  стояла  в  савані,
коли  лишилась  я  безпорадна…
коли  мій  обрій  палав  на  вогнищі…

…а  чи  не  це  ти  хотів  побачить?
Дивись  же  –  тлію…  
ще  тлію…
поки  ще…

…шкода  –  згасити  тобі  не  стачить…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635137
дата надходження 12.01.2016
дата закладки 17.01.2016


Шон Маклех

Біле крило

                                                     «Вітер  з  іншого,  нетутешнього  світу,
                                                         Вітер  висоти  піднімає,  тримає
                                                         Біле  крило,  що  тріпоче  в  небі...»
                                                                                                                                           (Шеймус  Гіні)

Біле  крило  в  високому  чистому  небі  -  
Воно  тріпоче  доти,
Доки  стукає  невгамовне  серце,
Вітер  його  піднімає,
Вітер  його  шматує,
Вітер  його  несе  в  краї  далекі,  незнані.
Вітер  чужий,  нетутешній,
Вітер  з  іншого  світу,
Де  живуть  танцюючі  тіні,
Живуть,  сміються,  співають
Пісню  шаленої  вічності.
Вдягнемо  ми  білі  шати
Шати  прочан  і  друїдів,
Здіймемо  білі  вітрила,
Полетимо  як  птахи  -  
Вільні,  легкі  і  нестримні
Над  морем  холодним,  прозорим
Назустріч  п’янкій  волі
Назустріч  новій  Вітчизні,
Назустріч  новому  часу,
Назустріч  Царству  Свободи.
Готуйте  човен,  ірландці!
Ладнайте  човна-птаха,
Здіймайте  вітрило-мрію...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633875
дата надходження 06.01.2016
дата закладки 11.01.2016


Шон Маклех

Дві ноти

                                   «Дві  ноти  невловимі,  і  збиточні,
                                     І  співчутливі  одночасно,  й  тим  жаскі.»
                                                                                                                   (Ів  Бонфуа)

Серед  темряви  цієї  комірчини-світу
(Хоч  неозорої,  але  таки  комірчини)
Лунають  дві  ноти  (звуки  скрипки),
Я  в  того  скрипаля  запитував,
Чому  грає  таку  сумну  мелодію,
І  чому  тільки  дві  ноти  так  довго  звучать,
Коли  рвуться  струни  –  наче  ножем  різані,
Я  того  скрипаля  просив:
Зіграй  мені  «Брудне  старе  місто»,
Або  «Моллі  Меллоун»,  або  «Росу  туману»,
Чи  хай  уже  буде  -  «П’яного  моряка»,
Я  тому  скрипалю  казав:
Ми  не  вміємо  слухати,  
Люди  поглухли,  а  ти  скрипку,
Люди  жебрають,  а  ти  про  радість,
Люди  риють  могили,  а  ти  весільної.
Та  він  чомусь  посміхався,
Нічого  мені  не  відказував,
Той  скрипаль  –  з  сумними  очима,
З  чорною  скрипкою,
У  білий  хітон  вбраний,  
З  бородою  кольору  Галактики
І  такою  ж  довгою,
І  де  там  джигу,  де  там  чардаша  -  
Тільки  дві  ноти  дарував  мені.
Чи  то  не  мені  -  Порожнечі,
Чи  то  не  Порожнечі  -  собі,
Чи  то  не  дарував,  а  просто  плакав  -  
За  нами  -  невдахами...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632160
дата надходження 29.12.2015
дата закладки 30.12.2015


Шон Маклех

Мій друг вітер

                                                                                     «Вітер
                                                                                         Заснув  у  моїй  глибині.»
                                                                                                                                         (Вернер  Ламберзі)

Вітер  теж  бачить  сни  –  
Такі  ж  скуйовджені,
Такі  ж  різнобарвні,
Як  трава  на  вершині  гори  лисої
Кожного  пройдисвіта  червня
(Бо  він  не  святкує  Белтайн,
Не  зустрічає  епоху  Світла  –  
Епоху  шаленого  Бела,
І  навіть  не  знає,
Що  бувають  часи  темряви,
Коли  сонце  скупе  і  холодне,
Приходить  лише  на  час  
І  дивиться  ображено  й  сумно
На  селища  людей-грішників).
Вітер  теж  бачить  сни  –  
Сповнені  пахощами  захмарними,
Швидкими,  як  пісня  жайвора,
Солоними,  наче  спогади  старого  рибалки.
Я  знаю  про  це,  я  беріг  цю  таїну,
Аж  допоки  
Вітер  не  знайшов  прихисток
У  моїй  дивакуватій  свідомості,
Допоки
Ми  не  почали  бачити  однакові  сни
І  літати  у  снах  над  пагорбами  ялівцевими,
Над  кам’яними  хатками  чорних  димарів,
Де  досі  шепочуть  легенди  привиди,
Де  співають  пісні  тіні,
Де  буркоче  про  сучасне  глечик
У  пічці  вогню  життя.
Ми  літаємо  над
У  снах…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629180
дата надходження 16.12.2015
дата закладки 17.12.2015


Артур Сіренко

Навіть птах

                     “Wir  wissen  nichts  von  diesem  Hingehn,  das
                         Nicht  mit  uns  teilt.  Wir  haben  keinen  Grund…”
                                                                                                                                         (Rainer  Rilke)

Ми  безпідставні.  Ми  недоречні.
Люди,  що  замість  мушель
Нанизують  намистини-слова,
Що  слухають  голоси  хмар
І  ніч  вдягають  сорочкою  чорною.
Ми  артефакт,  виняток  з  правила,
Важкого,  як  скеля,  простого  як  черевики.
А  на  болоті  качур
Все  пливе  з  туману  в  туман,
А  над  туманом  Ніщо,
Ми  гадали  зима,  а  то  осінь  –  
Все  далі,  все  далі,  все  далі  –  осінь,
А  на  болоті  качур
Кличе  квітку  латаття  летіти
Туди,  де  ріка  нескінченна
Пливе  по  колу  осені  (виднокрай),
Там  –  куди  треба  летіти
(Кличе  –  отак  чорнодзьобо),
А  на  болоті  качур…
Як  все  недоречно  –  
Коли  холоднеча  –  все  недоречно
Все.  Навіть  цей  птах.
Той,  що  кличе  нас…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628381
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 17.12.2015


Циганова Наталія

…і вже немає…

А  поруч  з  груднем  ідуть  дощі.
Такі  байдужі.
Такі  холодні.
Такі  тотожні  моїй  душі…
моїй  орбіті…
моїй  безодні…
Мені  твій  ранок  вже  відболів
зворотнім  часом  з  кінця  в  початок.
І  вже  байдужа  відсутність  слів…
І  вже  немає  про  що  мовчати…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628428
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 17.12.2015


yaguarondi

Вечір

Підпадьомкають  скронями  барви  останніх  заграв,
Перехожі  ногами  в  калюжах  вікно  моє  місять,
Мокрий  ясен  сердито  хитає  гілки  –  він  не  знав:  
Час  –  ріка.  Ненаситцем  пливе    понадкушений  місяць,
Десь  метеликів  крила  гортають  простори  і  висі.  
Вітер  дме  на  пухкенькі  маленькі  карпати  хмарин,  
Вечір  йде  по  ріці,  замочив  яснонебі  холоші,  
Закотити  спішить  в  натякання  зимове  пороші  
Ворухких  листопадних  небес  золотий  апельсин  –  
Бризки  соку  -  місточок  –  останній  промінчик  –  
Порух  метелика  крилець  один...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624661
дата надходження 28.11.2015
дата закладки 15.12.2015


Шон Маклех

Те - вічне, що поруч

                                                         «Тільки  не  для  краєвиду
                                                             Даю  тобі  дихання,  -  
                                                             Мовить  страждання.»
                                                                                                           (Вернер  Ламберзі)

Блукаю  осіннім  садом,
Де  замість  листя  
На  деревах-привидах
Шурхотять  вірші-одкровення
(Кров  дерев,  кров  трави),
Блукаю  в  повітрі  –  дихання,
Блукаю  по  воді  –  голос  хвиль,
Дні  й  роки,  відчуття
Які  мені  дарувало  страждання,
Воно  ходить  нечутно,
Воно  зажди  поруч
І  шепоче,  шепоче,  шепоче:
«Дарую  тобі  життя
І  шматочки  сезонів
З  яких  ти  майструєш  новели
Про  мене  –  бо  я  життя,
Бо  я  суть  цього  світу,
Я  з  вами  –  завжди.»
А  я  з  клаптиків  краєвиду
Шию  собі  плащ:
Пришиваю  дощ  до  озера,
Дерева  до  п’ятниці,  
Місяць  до  хвиль:
Кравець.  Краще  б  шив  я  намети
Чи  уламки  глечиків
Глиняними  нитками  слів
(А  за  вікном  човни-метелики
Пливуть  чи  то  летять  в  Арморіку  –  
Країну  диваків-бритів.  Камені
Сторчма  в  Небо  –  таке  ж  синє
Як  всюди.  Тільки  не  в  комірчині.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628363
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 13.12.2015


Циганова Наталія

Руки…


Дай,  Боже,  рукам  человеческим  импульс  добра:
достать  из–за  пазухи  только  сердечный  совет;
посеяв  отзывчивость  –  в  рукопожатьях  собрать;
листать  терпеливо  записки  от  прожитых  лет;
не  жать  на  курок  как  ни  первым,  так  и  не  вторым;
рыхлить  эту  землю  не  взрывом,  а  в  завтрашний  день;
развеять  пожаров  от  зависти  въедливый  дым;
да  не  подниматься,  что  б  чью-то  награду  одеть;
не  дать  искуплений  греха  для  забравшего  вдох,
вчера  получившего  в  храме  на  это  добро;
писать  жизнь,  тобою  дарованную  –  от  и  до;
и  детям  –  закрыть  нам  глаза…  но  не  наоборот;
жалеть...  
понимать...  
созидать  просто  жестом  руки,
открытым…  как  небо…  как  даль  горизонта  полей  
и…  
кто–то  что  б  раз  хоть  стёр  слёзы  рукой  со  щеки,
Прочтя  хоть  единожды  то,  что  писалось  моей…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595240
дата надходження 22.07.2015
дата закладки 24.07.2015


Шон Маклех

Торбинка снів

         «Що  ж,  коли  так,  візьму  торбинку  снів,
             Послаб  вузли  і  насолоду  відчуй  у  мріях.»
                                                                                   (Вільям  Батлер  Єтс)

Я  свою  торбу  снів
(латану-перелатану)
Несу  за  спиною  старечою,
Блукаючи  дорогами  Ірландії,
Які  так  сплетені-переплетені,
А  ведуть  все  одно  нікуди  –  
Точніше  в  Ніщо
Кожна
(А  ми  думали  до  Тари!)
Але  блукаючи
Вже  сто  років  оцими  
Кам’яними  дорогами
(Прямуючи  зовсім  не  в  Дублін*,
І  навіть  не  в  Балє  Ахе  Клях**)
На  кожному  перехресті  дарую
Сон  зі  своєї  торбини  латаної
Дітлахам  з  очима  синіми
(Наче  небо  над  озером  Лох  н-Ехах)
З  чупринами  рудими
(Наче  світанок  над  торфовищем)
Дивіться  мої  сни  кольорові,
Мрійте  як  я  колись
Про  квіти  і  вітрильники,
Пло  млини  і  водоспади,
Про  королів  благородних
І  сиву  минувшину,
Про  дерево  одкровень  –  
Ясен  на  горі  Уснех,
Про  пісню,  яку  співає  дощ
Старому  жебраку-волоцюзі...

Примітки:

*    -  насправді  всі  кам’янисті  дороги  ведуть  в  Дублін  (мало  не  сказав  «до  Дубліна»  -  це  було  б  смішно...)

**  -  скажу  вам  по  секрету:  я  по  оцій  кам’янистій  дорозі  (яку  проклали  зовсім  не  каменярі  і  навіть  не  масони)  все  життя  йду  з  Дубліна  до  Балє  Ахе  Клях.  Але  так  і  не  дійшов...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559352
дата надходження 13.02.2015
дата закладки 13.02.2015


Шон Маклех

Підставляючи обличчя холодному вітру

             «Я  –  вітер  на  морі,
               Я  –  хвиля  в  океані,
               Я  –  гуркіт  моря…»
                                         (Аморген)

Колись  давно  я  відвідав  графство  Арма  (точніше  Ард  Маха).  Я  блукав  зеленими  пагорбами  і  біля  занедбаного  картопляного  поля  зустрів  селянина  з  лопатою,  що  сказав  мені:  «Колись  ти  був  рудим  ірландським  хлопчиком,  а  зараз  став  сивим  журавлем  який  летить  невідомо  звідки  і  невідомо  куди…»  Згадавши  цей  випадок  я  написав  таке:

Я  –  терпкий  дим,  що  здіймається
Над  картопляним  полем  Донеголу,
Коли  селяни  землі  каміння
Спалюють  бадилля  своїх  картопляних  снів.
Я  –  солоний  присмак  вітру
Буремного  дня  ірландського  літа,
Я  –  руда  чуприна  ірландського  хлопчини,  
Що  думає  про  сонце
На  землі  графства  Арма  –  
Землі,  де  крім  пострілів
Немає  нині  іншої  музики,
Де  діти  малюють  на  стінах
Людей  з  рушницями,
Де  мрія  про  зелений  
Листок  білої  конюшини
Зависає  в  густому  повітрі
Кельтських  сутінок  Уладу.
Вирує  холодне  море  –  
Загусле  ірландське  море.
А  ми  все  дивимось
У  його  далечінь
Вицвілими  очима  привидів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450772
дата надходження 25.09.2013
дата закладки 04.02.2015


Шон Маклех

Запах вересу

Старий  ірландський  божевільний  сад
Коріннями  вростає  в  порожнечу,
Глухим  дольменом  нависає  над
Минулим  та  майбутнім,  і  малечу
Журливо  кличе  на  грушкИ  і  виноград.
Ти  не  втомився?  Відпочинь  хоча  б,
Послухай  вітру  стогін,  осені  журбу,
Торкнись  долонею  холодного  каміння
Ти  знав  лише  поразки  й  боротьбу,
Чув  моря  шум  і  чайок  голосіння,
Тепер  спочинь  –  ще  встигнеш  випити  води,
Піти  болотами  нечутною  ходою,
Розтанути  у  гіркоті  нічної  мли,
Лягти  під  вересом  чи  під  вербою  молодою,
Землею  стати  чи  пірнути  в  глибину
Старого  пагорбу,  де  тихо  сплять
Прозорі  привиди  синів  Богині  Дану
Чекаючи…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 04.01.2015


Шон Маклех

Міст Собачої Зірки

           «До  місяця  оповні
               Душа  шалено  прагне  в  глибину,  а  після  –  в  світ…»
                                                                                                                         (Вільям  Батлер  Єтс)

Я  стою  на  мосту
Між  двома  безоднями  
Хтось  перекинув  це  дерев’яне  хитиво:
Підвісне  та  плетене  –  часом  без  поручнів.
Я  стою  на  мосту,
Що  висить  між  галактиками
З  ліхтарем  –  Сіріусом.
Не  дарма  оцю  зірку
Звали  відлюдники  давнини  Собачою.
І  не  тільки  відлюдники,
А  жерці  Часу  ненажерливого:
Великого  та  невблаганного
Стоокого,  але  з  очима  заплющеними.
Я  йду  в  цю  чорноту  запаморочливу,
В  оцю  безодню  одвічну
Раніше  самого  Часу  існуючу.
Одкровення  в  моїй  торбі  кружальцями  –  
Чи  то  подарунками,  чи  то  знаками
І  в  цьому  храмі  готичному,
Що  диваки  звуть  Нескінченністю:
Розчиняюсь  в  Істині.
А  ви  й  не  бачили  
Мої  черевики  стоптані  –  
Чи  то  на  порозі  залишені,
Чи  то  в  море  недбало  кинуті.  
Тільки  не  питайте  сюди  дорогу:
Я  все  одно  не  скажу
Ні  вам,  ні  тому  жебраку-прочанину
У  подертій  свиті  років,
Що  блукає  там  одвічно  
І  думає  –  ніхто  не  знає  про  що…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545220
дата надходження 20.12.2014
дата закладки 02.01.2015


Шон Маклех

Острів сокола

 «Один  з  них  побачив  величезного  сокола.  
-  Цей  птах  схожий  на  тих,  
   що  водяться  в  Ірландії!  –
   сказав  він…»
                 (Скела  «Плавання  Майл-Дуйна»)

Цей  острів  ми  хотіли  назвати  Едохас,
Хоча  слід  було  б  назвати  Ар  Аш,
Але  назвали  його  островом  Сокола,
Чи  то  самотнім  островом  Горм,
Бо  бачили  ми  там  ірландського  птаха,
Що  летів  до  берегів  милої  серцю  Ерінн,
До  якої  ми  марно  шукали  шлях,
І  вже  не  вірили,  що  повернутись  можливо,
І  вже  не  вірили,  що  вона  десь  є  в  Океані  –  
Цьому  темному  Океані  Неповернення
Є  наша  зелена  Вітчизна,  наша  земля  трави,
Зілля  ніжного  спокою  і  тихої  радості,
Не  вірили,  що  в  цьому  Океані  Зневіри,
У  Морі  Вічних  Блукань  є  наша  земля  радості,
Земля  пісень  вогненних  свят  і  сумного  вересу,
Земля  мовчазних  монахів  і  гомінких  скрипалів,
Земля  дзвону  молитов  і  безглуздих  жартів,
Земля  квітки  Нонін  і  дерева  Кранн  Кулінн    –  
Наша  Ірландія…

Примітки:

Якщо  стояти  на  березі  Океану  в  графстві  Клер,  точніше  в  графстві  Конте  ан  Хларь  (Contae  an  Chláir)  то  хвилі  інколи  співають:  «Ná  teacht  ar  ais!»  Не  вірете?  Тоді  постійте  і  послухайте…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504138
дата надходження 09.06.2014
дата закладки 02.01.2015


Шон Маклех

Блукаючи над морем

                                         «Omnia  flumina  fluctus  maris,  
                                             sed  maris  illius  non  impletur...»
                                                                                 (Liber  Ecclesiastes.  VII)*

 Такий  чудовий  синій  оксамит,
 Такий  прозорий  над  водою  плач  -  
 Як  аргонавтів  призабутий  міт.
 Читаю  Данте.  Ти  мені  пробач.
 Не  докоряй.  Минуле  –  це  міраж
 Чи  то  абсурд.  Моя  fata  morgana.
 Який  чудовий  на  планеті  екіпаж!
 Та  все  проходить…  І  відкрита  рана
 Суворих  хронік  Кромвеля  болить
 Твоїх  повстань  задушена  надія  -  
 Моя  Ірландія…  Я  снив  тобою  мить  -  
 Лише  століття…  Ностальгія
 Чи  то  за  вічністю  чи  то  за  літом,
 На  березі  збираю  камінці,
 І  небо  хворе  називаю  оксамитом.
 Розмову  тиху  заведу  на  манівці
 Тебе  немає  –  ти  лише  уява.
 Мій  спогад  дивний,  марення  легке
 Шляхів  шукати  нині  –  марна  справа
 Усе  отруєно,  усе  кругом  чуже.
 І  тільки  призабутий  переспів
 Легенди  дивної  розкопаних  могил
 З  скарбнички  призабутих  мертвих  слів,
 Друїдів  істин  та  камінних  брил…

 Примітки:
 *    -  «Всі  потоки  до  моря  пливуть,  але  воно  не  наповнюється…»  (Кгига  Проповідника.  7.)  (лат.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396604
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 02.01.2015


Шон Маклех

Зимовий виноград

«Може  й  справді  вся  правда  –  мить,
   Мертві  факти  й  безсмертні  міти…»
             (Євген  Плужник)

Визирнувши  за  вікно,  я  побачив  гроно  винограду,  яке  так  і  не  достигнувши,  замерзло  під  час  першого  нічного  приморозку.  Я  подумав,  що  воно  нагадує  мені  ірландських  поетів  початку  ХХ  століття,  які  так  і  не  написавши  своїх  віршів  полягли  під  час  ірландського  повстання  1916  року.  І  я  подумав,  що  зимові  дні  в  Дубліні  завжди  були  сумними  і  меланхолійними  відколи  ірландці  втратили  під  ногами  землю  і  навчились  придумувати  такі  приказки  як:  «Високої  тобі  шибениці  у  вітряний  день!»  або  «Що  в  Коннахт,  що  в  пекло!»  І  тоді  я  подумав,  що  зима  1917  року  у  Дубліні  була  такою  ж  сумною  і  безнадійною  як  і  цей  замерзлий  кислий  виноград  за  вікном  і  написав  таке:

Спустошує  холодний  вітер  слів  
Мій  Дублін  сірий  і  мою  кімнату
Збудовану  з  думок  і  світла  ліхтарів.
Я  істину  намалював  строкату
Між  чайником  і  маривом  Стожар,
Мій  кіт  нудьгує,  за  мізерну  плату
Сізіф  тутешній  на  імення  Болівар
Тобі  догляне  твій  нікчемний  сад,
А  під  небесним  дивом  Оріона
У  снах  твоїх  дозріє  виноград
І  глек  наповнить  трунком  Посейдона  
(Бо  море  теж  п’янить),  і  бідний  харизмат
(Той  що  студент  і  схимник)  з  білого  сервізу
Візьме  горня.  Попросить  в  Бога  візу
На  тиждень-другий  у  банальний  рай.
Він  каву  поважає.  Хліб  розкрай,
Бодлера  прочитай  отрути  повний  вірш
І  в  холоді  нудьги  згадай,  що  все  пройшло
Вітчизну  продали  за  срібняки,  за  гріш,
А  ти  все  бавишся  в  нікчемне  ремесло,
Естета  зображаєш  й  скепсисом  грішиш…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400064
дата надходження 11.02.2013
дата закладки 02.01.2015


Шон Маклех

Погляди назустріч вітру

                                           «Але  чому  б  тобі,  хто  все  пізнав,
                                               До  нього  не  постукати,  не  кинути
                                               Натяк  на  істину…»
                                                                                                   (Вільям  Батлер  Єтс)

Грудневе  сонце  підсліпкуватим  монахом
Зазирає  в  студені  болота  замшілого  Тірону,
Білою  сутаною  бовваніє  у  лабіринтах
Монастиря  наших  сумнівів,
Читає  більмами  незрячих  очей
Книгу  єресі  нашого  дому-каліки,
Книгу  з  недоречною  назвою  «Людина»
З  якої  джентльмен  Дарвін
Видер  недоречні  сторінки
І  вклеїв  ерзац-обкладинку
З  поміткою  «одруківки»
По  завершенню  тексту,
Який  ніколи  не  буде  дописаний
Кволою  рукою  старого  паламаря-схизмата,
Що  на  руїнах  Пергаму  –
Прямо  на  його  білуватих  каменях
Розлив  оксамитове  чорнило  вечора
І  сказав  «Амен!»  галатам-непослухам,
Хотів  нашкрябати  щось  на  каменях
Чи  то  на  плитах  саркофага
Останнього  царя  античності
(Таки  цензурне  і  дозволене),
Але  згадав  (і  то  вчасно),
Що  будь-яке  слово  в  устах  босоногих  –  
Єресь,
Будь-який  епіграф  на  палімпсестах  гностиків  –  
Недоречний,
І  навіть  якби  він  не  був  занімілим,
І  пророчив  би  на  схилах  Арарату  про  Вічність
Церкви  сивих  вірмен-хранителів
Одвічних  манускриптів  долонь  Ноя,
Все  одно
Слова  обернулись  би  на  птахів  –  
Тих,  що  відлітають  і  не  повертаються,
Як  погляди,  кинуті  назустріч  вітру.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545489
дата надходження 22.12.2014
дата закладки 02.01.2015


Артур Сіренко

Клаптики

*      *      *
Гностики  запалили
Гнотики  свічок.
Не  може  згоріти  те
Чого  не  існує,
Що  лише  витвором  є  химерним
Нашої  свідомости...

     *      *      *
Тому,  що  лямпа  "бра"
Давно  випромінює  чорне  світло.
Не  ми  сідаємо  в  потяг  -
Потяг  ковтає  нас.
Слухали  б  музику
Та  Всесвіт  грає  на  сопілці
Занадто  голосно...

     *      *      *
Ліхтарі  випромінювали
Чорне  світло.
Я  зрозумів,
Чому  їх  вмикають  вдень.
В  місті  дивному
Тіням  людей
Проповідував  істину.
Навіщо?

     *          *          *
У  дивних  містах
Споглядаємо  храми
Чи  то  просто  дерева  –
Церкви  прадавньої  віри
Там  –  за  вікнами
Транспортних  засобів…
Не  збожеволіти  б
В  цій  сірості  днів
І  трамваїв…

*      *      *
Моя  подруга  -  шабля
Мій  шлях  -  крізь  руїну  похід
Моя  музика  -  стукіт  копит
Моя  доля  -  війна...

     *      *      *
До  міста  Лева  я  довго  йшов
І  прийшов
Але  лев  скам'янів
І  зажурений  тихо
Мені  пісню  співав  кам'яну
Про  сліди,
Що  лишив  на  бруківці
Час...

     *      *      *
Місяць
Був  схожий  на  Жар-птицю
Так  здалося  коту  -
Та  марні  були  влови...
Бо  пес  завадив...
Так  ключем  щодня
Життя  у  цьому  світі  б'є...

     *      *      *
Відображення  місяця  в  річці
Всі  поети  ловили
Лі  Бо  –  чи  то  спіймав  чи  то  ні
Маяковському  «кволого  місяця»  не  захотілось
Басьо  подумав,  що  місяць  втопився
Блок  подумав  –  замерз  він  у  кризі  Неви  –
Пізно  ловити
Ніцше  гадав,  що  зловив  –  але  ні
А  ми?

(Світлина  автора  віршів)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
дата надходження 27.04.2012
дата закладки 02.01.2015