Це був звичайний робочий понеділок травня. На дворі стояла по-літньому спекотна погода і сонечко промінням заливало простору аудиторію фізико-математичного факультету, наповнюючи її теплом, гарним настроєм і весняним коханням. Воно ніби навмисно гралося з студентами першого курсу, які вирішували глобальну проблему пошуку площі гіперболічного параболоїда в канонічній системі координат. Як тільки викладач виходив до дошки і доводив правильність тієї чи іншої формули, сонечко вмить ховалось за хмару і аудиторія ставала похмурою і сірою. Воно навмисно чекало слушної нагоди, коли свій розв’язок вийде доводити один зі студентів. І дійсно, коли хтось з першокурсників з’являвся біля дошки, сонечко одразу ж сліпучими маркером виділяло громіздкі геометричні формули яскраво жовтим світлом.
А надворі – весна!!! Точніше початок літа, довгоочікуваного, приємного, «канікульного»!!! Численні парки і сквери пофарбували місто у приємний ніжно зелений колір, асоціюючи його з любими дитинству спогадами про безмежні соковиті лани свіжої і пахучої люцерни. А там, за великими вікнами, так солодко співають численні пташки, звеселяючи серце приємними мелодіями з дивного весняного романсу…
В роздумах пролетіла перша пара, далі друга, третя… Ось і кінець робочого дня, час їхати додому.
Любо йти весняними вулицями, особливо з гарним настроєм. Світ здається таким світлим, безмежним, прекрасним… Але все чудово до тієї миті, поки настрій не зіпсують «добрі» люди…
На тролейбусній зупинці зібрався великий натовп. Всі поспішали, штовхалися, бігали, метушилися. Молодий чоловік ненароком наступив літньому на туфлі і останній показав своє чемне комуністичне виховання, давши зрозуміти що про нього думає. Довга і чорна як смола такса підійшла до лавки, де сиділи вже не молоді жіночки і почала проводити експансію, «помічаючи» кордони своїх володінь. Це, звісно, образило пихатих дам і вони почали докоряти хазяїну пса за те, що не дивиться за твариною. Але йому в той час було не до домашнього улюбленця. Він був зайнятий більш приємною процедурою: проводжав до маршрутного таксі поки що не домашню, але нову улюбленицю! Все описане – це буденна для галасливого міста річ, яку воно переживає щодня з року в рік, - обідня перерва.
Окремо від натовпу стояла парочка «інтєлігентів» (моя авторська назва, Ви зрозумієте чому я їх так назвав) і мило спілкувалася. Тоді, як на зло, у мене сіла в телефоні батарея і я не знав котра година, адже поспішав у бібліотеку, де забронював місце для роботи в «Інтернет-центрі». Хвилювався що не встигну, бо за запізнення місце віддадуть другому читачеві і я залишусь з носом… А роботи повно, скоро сесія.
Подивився на натовм, немов бджолиний рій, їм точно не до мене. «Треба спитати час!, - подумав собі, - Підійду от до тих людей (ітєлігентів).»
- Вибачте, але не підкажете котра година? – запитую.
Солідно одягнений чоловік років сорока п’яти повернувся до своєї дружини і не звертаючи ніякої уваги на мене, задерши високо носа сказав:
- Смотрі, спрашиваєт врємя, да єщьо на украєнском? Хм))).
Його жіночка ствердно кивнула головою і задерла гостренького носика ще вище свого чоловіка.
Знаєте, я людина не горда і ніколи не ображаюсь на високомірних, адже вони нещасні, бо ніхто крім них самих не вважає їх такими «великими» і розумними. В народі про це кажуть просто: «Дурень думкою багатіє». Тож нехай собі думають. Але тоді моє серце почало нестримно калатати, в середині все перевернулось, я «закипів». Образили Україну…
- Так значить Ви вважаєте мене нижчим від себе тільки тому що я розмовляю на українській мові!?? – голосно вигукнув я, привернувши увагу всіх на зупинці. На мить люди забули, що у них обідня перерва, вони поспішають і почали уважно слідкувати за ходом баталій. Точно хотіли побачити як поважна людина в пух і прах розіб’є шмаркача!, - Ви нічим не кращі за мене. Тільки й те, що одягнуті у вишукані і дорогі речі!
- Что ти тут начінаєш? Єщьо нє дорос, что би мнє потикать. Такой же как твой Ющенко!
- Можливо я і менший, але маю повагу до старших і до Вас зараз відносюсь з повагою, хоча у мене Ви її не викликаєте і не заслуговуєте навіть на «Добрий день!». Ви образили не тільки мене, а мільйони українців, які спілкуються рідною мовою! А причому тут Ющенко?
- Такой же националіст, бендеровєц как ти.
- Щоб Ви знали шановний, то я Ющенка не поважаю, бо він нічого путнього крім слів і популістських промов на посту Президента робити не може! Краще залишився управляти Національним Банком. Банкіська справа, а не політика, це його парафія! А щодо націоналізму, то мені цікава Ваша думка. Ви звичайний затятий шовініст! Якщо людина спілкується мовою країни в якій живе і любить її, то вона націоналіст??? Англійці, французи, німці, та і росіяни, в кінці кінців, з Ваших міркувань теж націоналісти??? Чому тоді я і решта «українських» українців (тих які розмовляють мовою своїх пробатьків і люблять Батьківщину) націоналісти???
Повз зупинку проїхав тролейбус, на який натовп чомусь не звернув увагу, можливо вже не поспішали??? Вони повідкривали роти, обступили нас з усіх сторін і уважно слухали, що буде далі!?
- Та потому…потому…потому что ето рускій город, а нє украіскій!!! Єдь к бендеровцам, там і живі на своєй Украінє.
- Маєте вигляд інтелігента, а несете таку ахінею! Ви як і решта шовіністів допускаєте одну велику помилку! Бендеровці живуть у Молдові, там є місто Бендери, а отже його жителі бендери або бандерівці, а люди, які підтримували Степана Бандеру, то є бандерівці. Це по-перше. А по-друге, Ви і я зараз знаходимося на території суверенної і незалежної держави Україна, тому на ній не може бути російських міст (тільки в Криму вони незаконно «похапали» маяки і наш Український флот), а російськомовні, то інша біда. Так що Ви не праві.
- Ну і что, я всьо равно буду за Расію, Украіна мнє нічого не дала, а от прі Саюзє било всьо… А Украіна начінаєт виступать протів Расіі - вєлікой страни. Ето наш брат, в конце концов.
- Хто виступає. Ми??? Коли… Так значить Ви боїтесь України, якщо кажете такі слова??? А щодо братерства, маю свою думку! Можливо Ви релігійний чоловік, а може і атеїст, оскільки кажете, що при Союзі… То я Вам нагадаю. Який брат замордує, а тоді вб’є свого брата??? В «Біблії» є розповідь про Каїна, який із заздрощів вбив Авеля. Щось вона мені автентична відносинам України з Росією, а вам ні??? А якщо не дивитися в цю Книгу. Скільки горя нам вчинили в минулому: окупували землі, знищували і знущались над місцевим населенням (голод, Сибір, ГУЛАГи), називали їх малоросами, зараз, навіть на телебаченні, потикаєте хохлами і бандерівцями, махновцями, петлюрівцями, мазепинцями тощо; забороняли мову, почавши мовний геноцид - руссьязиччя! І взагалі причому тут Ваші слова. Чому Ви кидаєтесь з одного краю в інший, переводячи стрілки??? Я у Вас спитав про час, а Ви мені про націоналізм. Ясно, з Вами немає чого розмовляти, бо Ви затятий шовініст і ніколи не зміните свою думку. Ви можете не поважати мене, але країна, в якій Ви живете, навіть які погані політики при владі не були, буде Вас годувати, виплачуючи пенсію. Можливо вона мізерна, не виключено що щось зміниться, але Вам дадуть гроші. Так, частину Ви заробили ще в СРСР, але вже 17 років живете в Україні! А найбільш образливо те, що з мене і сотень інших молодих українців-патріотів із заробітної плати зніматимуть податок у Пенсійний фонд, щоб прогодувати таких шовіністів як Ви! Ось про це подумайте. Вибачте, я і так з Вами забарився. Мені час в бібліотеку! З Богом! Він нас і розсудить, адже знає хто з нас правий!
Ніякої відповіді у відповідь не було. Тільки фіолетова пика чоловіка подекуди кривилась і нижня губа від нервового збудження тряслася. Жінка з тим же задертим в гору гостреньким носиком заспокоювала ітєлігента, який пінився як розбурхане море, а путнього сказати нічого не зміг.
- Так хтось підкаже мені, котра година?
- 13.26.
- Дякую Вам
- Нема за що, - почувся голос літнього чоловіка, - Так його, синку!
Ці слова стали для мне немов нагородою. Мені здалося, що нічого приємнішого у своєму житті я ще ніколи не чув!
Народ загудів, одні почали підтримувати думку інтєлігента, інші мою. Почалися дебати, але я в них вже не брав участі. Сів у черговий 6-й тролейбус і поїхав до бібліотеки. І тільки ображений солідно одягнений чоловік все сопів і сопів, а дружина витирала піт з його повного фіолетового обличчя.
Я їхав з дивними відчуттями. Був і щасливим, що переміг опонента, і ні, бо натовп розділися як наша країна навпіл. А чому? Бо не знає правди, не має національної ідеї, розірвана історією на «Схід» і «Захід»! Треба об’єднати українців…
Сама з того моменту я почав цікавитися питанням відродження патріотизму та національної свідомості в молоді за що дуже вдячний долі за випадок на зупинці.
P.S. В бібліотеку я все ж таки запізнився і вимушений був чекати дві години, поки звільниться ПК. Але ні хвилини не шкодую, що все сталося саме так.́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304440
дата надходження 05.01.2012
дата закладки 05.01.2012
Посмішка Фрейда
Невелика кімната, освітлена кількома свічками. Їхнє світло виокремлює згорблену постать людини, яка нерухомо сидить посеред кімнати, на підлозі. З першого погляду не можна зрозуміти чи то стара людина, чи молода, зігнута під тягарем тільки їй відомого нещастя.
Та ось постать випростовується і стає очевидним, що це ще юна дівчина, років 18-ти. В її очах блищать застиглі сльози, які чомусь не наважуються відірватися від зеленкуватих дзеркалець душі й скотитися по блідих щоках. В руці зеленоока тримає фотокартку із зображенням молодого хлопця, гарного, але якогось...дивного. Все в ньому здається гармонійно поєднаним, от тільки очі якісь чужі, нервові.
Раптом вії дівчини здригнулися – і від ока відірвалася срібляста краплинка. Ще мить й вона впаде на фотокартку. Але на півдорозі сльоза застигає – час зупиняється і вирушає в зворотному напрямку...
11 клас. Софія перший день в новій школі. Вона сидить за третьою партою й відчуває на собі вивчаючі погляди однокласників. Але тільки один погляд зацікавив її по-справжньому. Не витримавши, дівчина підійшла до юнака за останньою партою.
- Я – Соня, - сказала вона, намагаючись надати своєму голосу демонстративної суворості.
- Я знаю, - холодно відповів юнак, не змінюючи свого напівлежачого положення тіла й не зводячи очей з дівчини.
- Чому ти на мене так дивишся ?
- Не хвилюйся, я вже майже завершив.
- Що завершив?
- Розглядати картину.
- Але ж я – не картина, - здивовано сказала Софія.
- Справді ? – імітуючи подив, запитав юнак, - навіщо ж так самокритично. Можливо, й не скрізь рівно лежить фарба, але ж авангард також мистецтво.
Софія вже була готова сприйняти це як глузування з її макіяжу, але хлопець сказав це настільки серйозно, не видавши себе жодною посмішкою чи гримасою, що дівчина просто розгубилася. І тут як порятунок пролунав дзвінок на урок.
Слід сказати, що за невеличкою сценкою, яка розігралася між новенькою та Сергієм, спостерігав з цікавістю весь класний колектив. Вони то, на відміну від Соні, добре знали, що від Сергія можна очікувати будь-якого химерного вибрику. Згодом Софія багато чого дізналася про нього.
Сергій був з багатої сім’ї . Його батьки могли дозволити і собі, і сину будь-яку примху. Юнак в свої 16-ть років вже побачив майже увесь світ. Та гроші – це доступ не лише до прекрасного. Сергій мав змогу випробувати на собі дію й дорогих алкогольних напоїв, й наркотиків. Але дивним чином, не призвичаївся до цього (надзвичайна сила волі!). Про нього говорили різне: і те, що він розпещений синок багатіїв; і те, що він дуже талановита людина, але марнославство згубить його...Він міг годинами філософствувати про життя. Найбільшим авторитетом для нього був Зігмунд Фрейд.
Якось Соні був потрібен конспект з історії і вона взяла зошит Сергія [юнак був одним з найкращих учнів з цього предмета] для того, щоб швиденько його перегорнути. Звичайно, брати речі без дозволу не гарно, але Сергія в класі не було, а конспект їй був потрібен саме перед уроком. Перегортаючи сторінки, дівчина випадково впустила на підлогу якийсь клаптик паперу, що лежав за обкладинкою зошита. Спочатку Софія подумала, що це шпаргалка, але прочитавши кілька рядків, завмерла від подиву – це був вірш, присвячений Софії.
- Ти завжди так відверто нишпориш у чужих речах ? – пролунав не очікувано голос Сергія.
- Я думаю, що нам слід поговорити стосовно цього, - відповіла дівчина, показуючи листок з віршем.
- Стосовно чого?
- Віршів, які ти присвятив Софії, - ніяково почала говорити новенька.
- І чому я маю говорити про МУДРІСТЬ саме з тобою? Ти довела тільки-но, що не маєш до неї ні найменшого відношення.... Хіба що твоє ім’я, - раптом, посміхнувшись, сказав він, - ну добре, зустріньмося сьогодні о шостій годині вечора біля кінотеатру N.
Коли Соня підходила до призначеного місця, юнак вже чекав на неї. Його обличчя було похмурим, навіть видавалось стемнілим від цього. Воно нагадувало зів’ялу троянду, яку, до речі, він тримав у руці. Палаючі від щастя очі Софії згасли.
- Що це ? – приголомшено запитала вона, вказуючи пальцем на нещасну квітку.
- Це – ти, - промовив він, - тобто можеш стати такою, якщо захочеш бути поруч зі мною.
- Добре, - відповіла дівчина, намагаючись оговтатись від шоку, - але що тоді означає той вірш Софії, хіба ти не мені його писав? Мабуть, все ж таки я помилилась...
- Ні-ні, ти була права, він справді присвячений тобі. Але це була просто...помилка. Розумієш, я в цьому житті намагаюся випробувати все, що тільки можна. Хотілося відчути й кохання, але, прочитавши Фрейда, я зрозумів, що його не існує, є тільки тваринний потяг, лібідо. Всі наші дії вмотивовані тільки основними інстинктами – лібідо й тонатосом. « У психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Тонатос як антипод Еросу), по Фрейду, цей інстинкт містить у собі й інстинкт самозбереження ». Побачивши тебе, мені здалося, що все ж таки можливе це почуття КОХАННЯ. Але, я помилився.
- Не можна дивитися на світ так одновимірно, керуючись тільки однією теорією певного вченого. Любов існує, можливо ти просто її ще не відчував.
- Любов? А що це? Я ніколи не помічав її проявів від моїх батьків. Так, вони завжди давали мені багато грошей, але майже ніколи – своєї уваги. То як я можу подарувати комусь любов, коли сам ніколи не відчував її.
- Дай мені змогу довести, що ти можеш відчувати це почуття, - мовила Софія.
- Я подумаю.
Шкільний час швидкоплинний. Настав день випускного балу. На початку, як завжди, була урочиста частина вручення атестату зрілості. Настала черга отримати свідоцтво й Сергію. Директриса підійшла до юнака, сліпуче посміхаючись, віддала йому атестат і повісила на шию золоту медаль за відмінне навчання. Сергій презирливо подивився на позолочену річ і сказав, звертаючись до директриси:
- Коли ви мене в початкових класах лаяли за погану успішність, я пообіцяв вам, що закінчу цю школи із золотою медаллю. Що ж, я це зробив. Але ця річ мені не потрібна, залишіть собі, - і з цими словами спритно повісив свою медаль на шию приголомшеній жінці. І під веселий сміх випускників й гостей гордо пішов із зали урочистостей.
Всі очікували, що він «викине» щось таке наостанок. « Здається, ти вже випробував все, що тільки можна», - жартували потім однокласники.
- Ні, не все, - замислено відповідав Сергій.
- І що ж це? – не заспокоювалися друзі.
- Дізнаєтесь через рік.
- Ми впевнені, що ти розповіси нам про цей дивовижний вчинок.
- А я не впевнений, - тихо відповів Сергій, переводячи розмову на іншу тему.
Минув рік. Зібралися колишні однокласники. Але на їх обличчях не було радості. Вони були приголомшені новиною – Сергій загинув, розбився на машині, полетів прямо в прірву.
- А все таки цікаво, що такого цікавого встиг зробити цей дивак? – запитав один з однокласників, звертаючись більше до себе, ніж до когось.
- Тепер ми ніколи про це не дізнаємось, - з сумом відповів хтось.
Сльоза впала поруч з фотокарткою. Час відновив свій звичний плин.
- Треба жити далі, - сказала Софія, звертаючись до когось незримого у темряві, - це і є найбільшим й найважливішим випробуванням, яке спроможні подолати не всі, навіть дуже сильні особистості.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=87912
дата надходження 07.08.2008
дата закладки 07.10.2011
Найжвавіше перехрестя міста…Тут завжди повно машин. Сльози на очах, перебинтована рука на якій пов’язка вже давно просочилась кров’ю, коса чорна чілка, пірсинг на обличчі.”Жалюгідно виглядаю”,- подумав Рік.
Сльози котилися горохом.Його покинула дівчина з якою він був уже 2 роки. У них, як він думав все було чудово: жодних сварок, він на неї жодного разу не накричав, був завжди ласкавий до неї.Цього ранку він побачив на столі записку:”Ти жалюгідний, плаксивий шмат лайна. Весь цей час ти мене обманював”. Він різко зірвавсяз ліжка, одягнувся, почав телефонувати їй. Ніхто не відповідав. Побачив на підлозі порване фото. Це були вони.
Цілу ніч він провів у сльозах з пляшкою горілки, з дурними думками про смерть. Зранку, коли ще тільки сонце просиналось, він повільно пішов у ванну тримаючи у правій руці канцелярський ніж. Легкий рух рукою. З рани почала текти ця життєво-важлива для людей червона рідина. Він сидів споглядав як кров витікає з цього глибокого порізу.”От і все. Фінал моєї історії життя”,- в думках говорив Рік. Та задзвонив телефон. Він ліниво почав витягати з кишені своїх завужених штанів. На екрані видніло ім’я Мія. “Якого біса ти дзвониш? І так мене покинула. А тепер ще дзвонить”,- злився Рік. Та трубку все таки підняв:
- Ріку….Вибач що пішла…Так треба було…
- Говори швидше…В тебе мало часу…
- Будь-ласка, давай зустрінемось…
- Де???
- На тому перехресті…Добре???
- Добре,- кинув слухавку.
“З такою раною я далеко не зайду”,- думав Рік. Почав шукати бинти. Ось вони. Туго перев’язав рану, щоб кров так не цібеніла. Перекинув через плече свою улюблену сумку і вийшов з квартири.Закривши двері вставив у вуха навушники, увімкнув улюблену музику, поправив чілку і пішов.
На дворі чудова сонячна погода. Та Ріку було не до цього. В руках тримав шматки того фото. Згадалось як 2 роки тому він, 17-річний хлопчисько перебігаючи дорогу врятував від смерті її. Це була Мія.
Маленька ростом чорнява дівчина, одягнута в чорну кофтинку, потерті джинси і кеди. Вона пробувала кинутись під машину. Він встиг упіймати її. Поклав на землю. З руки в неї текла кров. Він зняв свою футболку, розірвав її і перев’язав дівчині руку. Швидко витягнув свій потертий телефон і викликав карету швидкої допомоги. Поки не було швидкої дівчина прийшла до тями, ледь чутно промовила:”Ти янгол? Я померла? Я в раю?”.Рік з посмішкою сказав їй:”Не хвилюйся ти жива”.ТА дівчина вирубилась.
Цілу ніч він просидів під її палатою. Зранку швиденько сходив в квітковий магазин, купив букет ромашок. Пізніше взяв ще трохи фруктів і сік повернувся в лікарню чекати коли до неї нарешті пустять. З ординаторської вийшов лікар з якоюсь заплаканною дамою. Лікар показав на Ріка рукою і щось їй сказав. Рік не розчув слів лікаря, та все було зрозуміло. Жінка кинулась до Ріка, дякувала йому, обіймала. Та Ріку було не до цього. Подякувавши за усі похвали, він підійшов до лікаря.
- Як вона?
- Жити буде…Хоч і вратила багато крові…
- А можна до неї?
- Так-так, звісно…Проходь…
Рік увійшов до палати. Так як у палаті було дуже багато світла і все було білим що Ріку здалось що це якась райська кімната. Крихітка яку він вчора врятував сиділа на ліжку і пила сік. Рік простягнув їй букет сказавши:
- Це тобі новонародженна…
- Це чому я новонародженна? В мене день народження аж в грудні.
- Лікарі витягли тебе з того світу…
- Чекай…Це ти мене вчора врятував?
Рік промовчав, щиро посміхнувшись.
- Дуже дякую,- і вона вже висіла у нього на шиї.
Рік теж обійняв її. Притис до себе.”А вона не така вже і крихітка”,- подумав Рік.
- Мене до речі звуть Мія…А як звати мого рятівника?
- Мама з татом Ріком назвали.
З цього почалась довга, наповнена сміху і радості розмова. Кожного дня ввечері Рік йшов від неї з обіцянкою що прийде завтра, і він приходив. Так тривало кілька днів. Рік почав писати вірші про неї, почав відчувати одинокість коли її не було поряд, йому ставало сумно коли він ішов додому з її палати.”Здається я закохався”,- писало у нього в кожній думці про Мію.
Минув тиждень. Мію виписували з лікарні. Рік біг у шаленому темпі. Він запізнювався.”Бідолашні ромашки”.- подумки сказав подивившись на букет у правій руці. Влетівши на другий поверх одразу галопом побіг до її палати.”Фу-у-у-у….Пощастило. Ще не виписали. ”,-зрадів він. Повільно зайшов до палати, привітавшись з батьками Мії подарував її матері квіти, і почав допомагати Мії збирати речі. Через пів години вони нарешті покинули палату і повільно пішли коридором що вів до сходів. Рік зібравшись з силами зупинив Мію і ледве витиснув з себе:
- Мія, я повинен дещо тобі сказати…
- Ні….Це я тобі дещо скажу…І якщо ти відповіш мені ні то я тебе вб’ю…
- І що ти мені скажеш???
- Будь зі мною…
Рік поцілував її. Поцілував настільки сильно, що Мія впустила пакет зі своїми речами.
- Ей….Підлабузник….Ти так і не сказав мені…,- посміхаючись сказала Мія і підібрала свій пакет.
- Ну…Еее….
- Говори виразно…
- Ну звісно буду люба.…
В шаленому ритмі проживали вони літо. Різноманітні вечірки, тусовки у її друзів і вона, та що танцювала як богиня. Мія познайомила його зі своєю тусою. Рік був приємно здивований, коли після знайомства з усіма з ним говорили як з давно знайомою людиною. А скільки там було веселих і творчих людей. Були люди різних жанрів: були письменнки, поети, музиканти, скейтери, і просто чудові люди.
Єдина риса яка поєднювала їх разом це те що всі були різнокольорові, з чудними зачісками, з пірсингом.
Мія познайомила Ріка зі своєю найкращою подругою. Всі кликали її Фея, хоча звати її було Наталі. Навіть Фея не розуміла чому її так кличуть…
- Коли весілля закохані?,- жартувала Фея.
- Та яке весілля, це ще рано,- відповідала Мія.
- Дійсно рано,- підтримував думку Рік.
- Ну як хочете. Ви ж така гарна пара,- продовжувала Фея,- Рік такий красунчик що я не проти була б одружитись з ним.
- Ти на що натякаєш?,- здивовано запитала Мія.
- Натякаю на те що в тебе чудовий хлопець і що тобі пощастило з ним…
- Ааа…Ну дякую дякую…А ти чому сама ходиш? Чому собі когось не знайдеш?,- говорила Мія.
- Нєєє…Мені ще рано. Я ще маленька,- з посмішкою відговорювалась Фея.
- Ми йдем погуляєм. Скоро будем,- вмішався Рік.
- Знаю я ваше скоро,- посміхнулась Фея.
Завжди Рік з МІєю втікали в якийсь провулок, або ж сиділи в парку. Як вона захоплено розповідала про себе, про свої захоплення, завжди щось розказувала про емо. Мія говорила, що емо це не лише сльози і порізані руки, це також і шалені танці під улюблену музику, щирі дитячі почуття. Вона з таким захопленням про все це розповідала що Рік боявся ворухнутись щоб не злякати музу що витала навколо Мії. З цими розповідями Рік відчув що сам змінився всередині, та й почав змінюватись ззовні: почав відпускати чілку, став більш розкутим. Так почало закінчуватись літо…
Почало осипатись листя. Непомітно підійшла осінь зі своїми холодними вітрами, дощем і сірі дні.
Під дощем стояли дві непорушні постаті що застигли в палкому поцілунку. Мокрі та щасливі, Мія з Ріком пішли до нього. Розмістились собі на кухні, Рік заварив зеленого чаю. Вони сиділи і не зводили погляд один з одного. А за вікном свою симфонію розпочав вітер. Рік мав якийсь стурбований вигляд і хвилювало Мію.
- Ріку…Щось сталося?,- спитала Мія.
- Так люба…Сталось…Але я не знаю як сказати...,-і опустив очі.
- Кажи як є…,- почала ще дужче хвилюватись Мія.
- Ем…Ну…Давай житии разом…
Стурбоване обличчя осінила посмішка. Вона одразу обійняла його і почала цілувати.
- Звісно любий…Звісно давай….
Всю ніч вони провели в щасливих обіймах. Заснули аж під ранок….Та Мію розбудив телефон. Дзвонила Фея.”Що їй потрібно так рано?”,- думала Мія.
- Алло.
- Привіт Мія. Я тебе не розбудила?
- Та ні Наталі. Що ти хотіла?
- Рік тебе обманює. Весь цей час тобі брехав.
- Звідки ти знаєш?
- Він спав зі мною. Ходив зі мною на побачення коли тебе не було…Я просто вирішила що тобі варто знати…
Одне лише мовчання. Кинула трубку. Сльози хлинули рікою і вже не було сил їх зупинити. Витягла з сумки блокнот, вирвала сторінку і почала писати записку. Написавши поставила її на стіл. Дістала з гаманця їхнє фото. Подивившись на нього кілька секунд почала безжально рвати його на шматки. Швидко зібрала свої речі і не оглядаючись пішла.
Гул машин розбудив Ріка з цього сну. Ось він стоїть на тому самому перехресті де колись він врятував Мію. Він з одного боку, вона з іншого, а між ними прірва яка виникла з нічого…Набравшись відваги перебіг дорогу підійшов до неї:
- Мія будь-ласка вислухай…
- Я не збираюсь тебе слухати…Я слухала твою брехню останні два роки…
- Фея тебе обманула…
- Вона розповіла правду. А ти хоча б не відпирався…
- Ти розумієш я подобаюсь і вона хоче бути зі мною…Саме через це вона влаштувала цей обман..
- Обман - це твої почуття… Ти мене обманював…А я тобі повірила…Дура..
- Будь-ласка Мія…
- Все…Між нами все скінчено назавжди…
Ріка щось заболіло всередині…Він не міг повірити…Думав що це страшний сон. Та нажаль це був не сон.
- Ну якщо скінчено то скінчено…Прочитай це будь-ласка коли я перейду дорогу ,- і вклав їй в долоню папірець.
Вставив навушники у вуха, увімкнув улюблену группу, дістав цигарку, закурив і повільно пішов. Рік не звертав уваги на машини що пролітали мимо нього. Він йшов… Повільно йшов… І подумки прощався з нею. Запищали тормоза…Рік відчув глухий і різкий удар. На землю посипалось скло і легким струмком потекла кров. Підбігли люди, з авто вибіг водій. Всі старались допомогти. Та було пізно.
Мія була ошелешена тим що сталось, почала кричати від жаху і бігти до нього. Обійнявши просила щоб він проснувся…Та він не спав. Його вже не було в живих…
Минув майже рік…Мія вже 7 місяців як вийшла з лікарні після всього того що сталось з Ріком. Судову справу теж закрили. Фея забрала свою заяву. Мія пробувала вбити її бо вважала що саме Фея убила Ріка. Фея сама добре розуміла що накоїла і тому після того як забрала заяву переїхала в інше місто.
Мія щодня приходила до Ріка на могилу. Прибирала на ній а потім годинами сиділа і мовчала, проклинаючи всіх за те що забрали у неї Ріка. З слізьми на очах поверталась додому. На столі завжди стояло його фото і та записка яку вона не змогла прочитати. Настав день народження Ріка.Мія вирішила що боятись немає сенсу і почала розгортати записку:”Кохана Мія…Я закінчив те що ти не змогла закінчити…Я тебе не обманював…Ніколи…Будь-ласка не сумуй за мною…Я завжди буду з тобою…Ти навчала мене жити…Та я не зміг втримати життя в собі і не жалію про це…Ми ще зустрінемось…Не хвилюйся…Живи і радій життю”. Вона почала плакати. Плакала дуже довго. Тут Мія крізь сльози відчула як хтось ззаді обійняв її. Вона одразу повернулась і не повірила своїм очам. Перед нею був Рік.
- Я ж казав що ми ще зустрінемось,- і поцілувавши почав зникати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268468
дата надходження 04.07.2011
дата закладки 07.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.09.2011
«Бути собою. (Дещо з мого щоденника)»
Мавко, сон мій в лісі пропаде,
Раптом з тіні в тіло перейде,
Мавко, мила, кров моя тече,
Дай, Боже, крила і вона втече.
(гурт «Нічлава Блюз» - «Мавка», 1992 рік)
20.06.2009. 23:19
Самота. Що вона для кожного з нас означає? Для митця – це можливість розслабитись під звуки рок-н-ролу та насолодитись червоним вином. Для вічно зайнятого – це втеча від буденних справ (роботи, друзів, сірого міста та його жителів). Для мене – це вічні роздуми, які переслідують в ритмі вальсу. Це танець пристрасті і спокою водночас. Це ніжні рухи з «гострим» поглядом партнера. Це той ритм, кінця якого ніхто не хоче! Інший ритм мого життя – гітара! Зараз на ній і граю…
21.06.2009. 18.25
Перебираю акорди собі: ля-мінор, до-мажор, фа-мажор…І що далі?
Почну спочатку: ля-мінор, до-мажор, фа-мажор, ре-мінор…Ні, щось не те…
А можливо так: ля-мінор, до-мажор, фа-мажор, соль-мажор. Мабуть, так. Мелодія, мені вже до болю знайома. І ось, нарешті, знайомі слова з моїх вуст вже зливаються з мелодичними звуками моєї гітари. В такі моменти, я відчуваю, що можу бути собою? І забуваю про самоту. Так! Роздуми переплітаються, повернуся до акордів. Як я там підібрав? І вже у «ситих» роздумах: Ля мінор, до-мажор, фа-мажор…
«Сам вигадав?» - Перші роздуми: що? Звідки звуки? Я начебто тут сам…
І я розвернувся…Перед моїми очима стояла зеленоока двадцятирічна красуня… Вона повернула мене до реальності…
«Це авторська мелодія чи як?» - захотіла уточнити моя співрозмовниця.
«Так, десь по ФМ почув…і так, награється щось тут…» «Уммм…Гарно…Погоджуюсь з тобою. Таке відчуття, що ти дихаєш мелодією… - з виглядом знавця кинула вона, - До речі, я – Мавка.»
«Ну…а я тоді - Лукаш» - сором’язливо відповів я.
«Ааа…Невже той Лукаш, що племінник вельми поважного дядька Лева?»
«Так, це я! Мій непосидючий, вічно моторний дядечко. Його поради, фактично, рятують мені життя…»
Нашу розмову перервав дзвінок того ж дядька Лева:
«Ей…Племінничку. Ти де? До нас прийшли гості. Гості, як гості, тому як не дивно вони прийшли «злегка розслабились». Я їм розповів про твій талант гри на гітарі. Ну і що ти думаєш далі? Вони прагнуть почути твій голос… Повір мені, вони фактично вже оскаженіли»
«Ну, дядьку…Я не можу…» - задумливо зупинив я розмову…
«Що в тебе? Ти не можеш врятувати дядька від цих істот, в організмі яких алкоголю більше ніж здорового глузду. Шо там в таке? До речі, де ти? »
Далі, я не знав що відповісти…Дядько для мене – святе. В дитинстві, згадується літо, ті щасливі дні, коли я закидав міські будні… і летів до дядькових теплих розмов. Відмовити йому було важко!? Навіть, не зважаючи те що збоку зеленоока красуня! Дивно, але вона перша хто оцінила мою гру на гітарі…
«Алло…Ти де? Заснув? Давай швидше…Чекаю…» - пішли гудки, дядько злегка розсердившись кинув слухавку.
«Вибачай! – невинно посміхнувся і розвів руками я.- Мушу йти. Сімейні справи. Мені страшенно незручно перед тобою. Ми можемо ввечері зустрітись? Як тобі така ідея?»
«Добре. Давай біля місцевого арт-кафе, завтра о восьмій вечора.»
«Домовились. Тоді до завтра чекатиму зустрічі…»
І я, закинувши гітару на плече, поплентався додому. Та мій настрій не був таким як 10 хвилин тому назад…І тому далі в моїх думка почалися справжні баталії!
21.06.2009. 19:35
Приблизно 15-20 хвилин – і я вже біля сходинок будинку. А за дверима – нетверезі голоси, що співають «Смереку». І перша думка в голові: «Впєрьод, студєнт!»
Двері відчинені ногою – і я побачив у дзеркалі легко стурбований погляд мого дядька. До речі, він був відносно тверезий. Він завжди знав свою міру, на відміну від решти присутніх.
«ООО…Лукаш. Дочекались. Давай забацай «Єстердей»
Навіжені голоси почали скандувати «ЄС-ТЕР-ДЕЙ», аж поки я не почав грати. Цього разу, я вкотре переконався що в даному випадку моя гра – лише розвага для 50-літніх слухачів. А що з цього? Тут я не є собою…
«Непогано! Знайома мелодія! Десь її чула…Гарно граєш!» - почув я жіночий голос.
В той час я не хотів знайомитися з дівчатами. Адже вкотре згадав Мавку. Таки вона мене зачарувала. Але, показавши свою ввічливість, обернувся:
«Дякую.»
«Я – Килина»- посміхнулась вона.
«Ну і ім’я, - подумав я, але вголос сказав, приховуючи глибоку неприязнь: - Дуже приємно… Лукаш…»
«Ви вже познайомились?» - радісно мовила мамця.
«Він такий гарний хлопець…» - почала радісно щебетати Килина.
Я відійшов убік і присів біля вікна. Підійшов дядько Лев:
«Ну, і як вона тобі?»
«Хто? Килина?! – і тут я осторопів я від дядькового питання. – Та взагалі ніяк. А що?»
«Як це ніяк?!» - почув я голос. Знову мама…
«Це ж така гарна, роботяща дівчина…» -от і почався перерахунок достоїнств, який мені аж ніяк не міг подобатися
«Мабуть смішно звучить, але вперше за останній час мені сподобалась дівчина. Хммм…Можливо я і закохався? Хто знає…ЇЇ звати Мавка, ми з нею познайомилися лісу» - ляпнув я. Точно ляпнув, бо збоку з’явилася моя мама:
«Яка така Мавка?! – розсердилась вона. – Це не та що внучка Лісника?!»
«А що, нормальна дівчина…Знаю її дядька Лісовика. І чесно кажучи, нічого погано сказати не можу…Тільки позитивне» - заступився Лев.
«Ах синку, синку! А я так старалася! А я так бігала за твоїм щастя ( в цей момент вкотре відчув настирність своєї милої матусеньки)…А ти? Бачу ще зовсім малий! От тільки та гітара в голові…»
«Ну мам…Ти мене ніколи не розумієш…Як завжди…» - звичайні репліки непорозуміння поколінь
«Менше слів – більше діла! А діло – Килина! Подивися на неї. Справжня жінка тобі буде( мати впевнено так це все говорила). І працювати, а саме головне любить дітей. Тобі вже 20, тому подумай над цим серйозно! Я думаю ти знаєш, про що я . Не малий таки, мабуть…
21.06.2009 22:50
Подальші діалоги з мамою того вечора одноманітні! Вони не мали ніякого відтінку…тільки сірого. Тої сірості, яку мені подарував прихід Калини на вечорниці. Як тільки подумаю про розмову з мамою та про Килину – віє холодом. Таке відчуття, що я відштовхуюся від тих людей, які буквально були в мене за стіною. Називається собі, приїхав до дядька ні літо, а тут приїжджає моя матуся, і крім того, грубо кажучи презентую мені наречену. Саме так, начебто з її вуст лунає «Ось синку, тобі мій подарунок. Насолоджуся!»
Як не дивно, в такі вечори мене дуже тягнуло на лірику.
«Мої ліричні ночі» завжди супроводжувалися віршами. Тим більше, що ніч – і грати на гітарі – ніяково. Всі, начебто сплять! І ось несподівано навіялися такі рядки…
Бути собою…
Хочеться, невже я так близько?
І тихо навколо, трохи слизько…
(Бігаю по колу)
То спотикаюсь, то зупиняюсь…
То стаю добрим, то лаюсь…
Бути собою…
Дивуватися тому хто навпроти…
Казати компліменти тобі (збоку)…
(Немає болю)
Немає сміху – не хочеться додому
Тільки до тебе, де немає втоми…
Бути собою…
Знайшов тебе, близьку по духу,
Я щасливий, нікого і не слухаю…
(Мати волю)
Краще не тільки завтра, - у вівторок
Без режисерів і, навіть, без акторок
Авжеж. Виходить кіно! Режисер – моя мати, акторка – Калина. То справді акторка, цілий вечір від неї я не відчув ні одної краплі щирості. А я її зараз так потребую. ну нічого…зараз 1.22. ночі…ще приблизно 19 годин і я побачу Мавку! Завтра буде завтра, а поки змушений заснути в полоні «живої» самоти!
22.06.2009 13.05
Ранок був схожий на банальні сцени з мексиканських серіалів. Постійно звучали фрази «Синку, йди до Калини!», «Ти чого тут з гітарою! Ти маєш бути з Килиною!» з одного боку (маминого).
Ну а з іншого боку (Килининого) пролунала пікантна фраза «А в тобі щось є! це відразу замітила! Недарма, нас твоя мама познайомила! Чи не так!?»
Я досі не розумів саму суть Килини. Страшенно не люблю людей, в яких немає щирості…в яких в голові є постійні «схеми» їхнього життя…Не цікаво якось, і бридко. Можливо комусь і приємно, але не мені то точно!
І знову мене переслідували…І знов тільки приємне – думки про вечір…Вони, начебто ховалися до мене в кишеню і там залишалися, бо нікому не були потрібні!
22.06.2009 22:40
Вечір! Восьма! Місцеве арт-кафе! Мавка як всі дівчата (тут вона не була винятком) запізнилася
Про арт-кафе я вже давно чув! Правда, ні разу тут не був! Тому, мені все навколо здавалося незнайомим. Все: картини лісу, «кольорові» люди (тому що нагадували лісових образів мені зі старих фолькових казок та пісень). Та, навіть, Мавка! Вона така загадкова досі…
Мавка замовила каву латте. Цікаво те, що вона дуже полюбляла різноманітну каву. Тому, і слухати мені було її приємно. Дивно, те що сам каву не п’ю. А розмови слухаю як певний підлеглий. Невже я закохався???
Під час вечору ми багато розмовляли про мистецтво. Це те, що справді нас єднало! Ми обмінялися власними віршами. Не посоромився і зачитав їй власного «Бути собою» і відверто сказав що присвячую їй. Їй відповідь була тихою – «Дякую тобі…»
19.07.2009 17:30
Вечори в арт-кафе продовжувалися…Вони були різноманітніми: то ми впадали в дитинство і грали в «слова», то згадували відомих гумористів, то співали мої улюблені балади. Бувало, те що ми під вечір разом ходили по лісу. Чесно кажучи, мені чомусь було моторошно! Але впевненість Мавки заставляла мене про це забувати…
Звісно, не все гладко як завжди! Мама почала запідозрювати те, що я пропадаю кожного вечора і повертаюся біля одинадцятої години!
«Ти де пропадаєш, га?» - запитала моя мама
«Та, так проводжу вечори з друзями» - мої губи вже відчували тиск
«Так…Друзі? Вони всі вже поїхали тиждень назад до себе додому. Навіщо ти мені брешеш? А може, це Мавка?»
Можливо, в сучасному світі це примітивно звучить, але власній матері не міг я брехати. Тим більше її очі завжди дивилися на мої.
«Так» - як п’ятирічне немовля соромився я…
І в голові: ось і почнеться зараз! Називається хлопцю 20 років, а виховувати будуть як п’ятирічного…
23.07.2009 23:05
День за днем я почав відчувати те, що я став ближчим до самого себе. Мабуть , це не коректно звучить, але по-іншому це важко передати. Хоча, у мої 20 казати собі, що я найщасливіша людина Землі, мабуть таки рано!
Але одного дня моє щастя перервалося. Це сталося на черговому побачення з Мавкою в арт-кафе. Все відбувалося несподівано та «різко»…
«Ах…Ось де Ви! Ти, Мавка?» - стрімко увірвалася Килина!
«Так, я. А ти, мабуть Килина?» - впевнено відповіла Мавка! Декілька днів тому, я вже розповідав Мавці про мою так звану наречену. Звісно, розмова була не з приємних. Але, Мавка мене зрозуміла…
«Мда, хорошого женишка мені мама твоя підсунула. Але нічого ми зробимо з тебе людину! Я переживаю вечорами, де він ходить. А він, тут з якоюсь пролетаріаткою сільською!»
Після цього, ми пішли додому. Краще сказати, «тупали» від нервів, які ми подарували один одному.
27.07.2009 00:15
Цього вечора, як зазвичай о 8ій годині, я чекав Мавку біля арт-кафе. Чекаю, а її немає. Проходить пів-години, я став переживати! Мавка, якщо запізнювалися то і не надовго. Я відразу пішов до хатинки біля лісу, де Мавка жила з дідом Лісником. До речі, дідусь теж на мене злегка тримав зуб! Тому, і наша розмова спочатку була квола та суха…
«Добрий день діду Ліснику! Знаю, що вже майже ніч! Та більш ніж переконаний в тому, що кого не кого але зараз Ви хотіли б бачити точно не мене! Але Мавка зникла…»
«Ба…Взагалі-то, вона не зникла! Лише поїхала до своїх родичів в інше село! В її тітки, завтра день народження! Ось і будуть святкувати!» - спокійно відповів старець мені.
«Жаль! Та, чому вона мене не попередила Тоді, доброї ночі» - сумно сказав я
«Доброї…» - кинув мені очима.
05.08.2010 16:00
В наступні дні все начебто ожило навколо мене! Всі щасливі, і це чомусь мене поки не дивує! Дивує лише те, що пройшло вже більше тижня а Мавки досі немає. Я часто ходжу до дому Лісника. Та ніяк її там не помічає. Виходить – ще не приїхала! На жаль…
Мама радіє, Килина не менше! З днем їхня радість вже стала мені набридати! Мабуть, так не можна думати про рідних і близьких! Мама – то рідна! Але ж Килина – вона взагалі чужа людина для мене! І при тому, всі знають, що я люблю Мавку! Але кому тут до цього діло…
07.08.2010 19:30
Проходить ще 2 дні! Вже час їхати, і мене тут вже нічого не тримає…Мавки досі немає.
Вчора, я побачив Лісовика! Старець мені сказав, те що онучка вчора дзвонила, просила передати що все добре! Їй дуже сподобалось в тітки, тому вона і вирішила в неї ще погостювати…
І сум знову зі мною! В моїй кишені…
Я зібрав речі! Визвав таксі, і поїхала на автостоянку!
Таксі проїжджало мимохідь Діма Лісовика! І я побачив Мавку! В той момент, я не розумів що відбувається зі мною. Щосекунди я віддалявся все далі і далі від свого єдиного справжнього кохання! І до Мавки не міг вийти! «Ах…який я телепень? Навіть, не взяв її мобільного! От така твоя турбота…»
26.12.2011 13:15
Сьогодні, я приїхав до дядька! Начебто, нічого не змінилося! Я досі постійно думав про Мавку! Тому і зацікавився у дядька про неї. Він мені відповів, те що Мавка вийшла заміж і тепер живе зовсім не тут…
Звісно ж далі, я вже і не бажав шукати Мавку! Я розумію, вона щаслива. А навіщо руйнувати або, навіть, втручатися в чуже щастя? Звісно ж, не потрібно…І знову повторюю собі «Вона щаслива, і це головне». Навіть, не зважаючи на те, як мені ця ситуація була болючою…
11.02.2011 23:40
Сьогодні відбувся мій перший виступ в Луцьку. Він, взагалі був першим! Нарешті, мою гру оцінили по-справжньому. Рідні стіни, велика кількість друзів, «скажені» посмішки глядачів допомогли мені! Вкотре, переконався, що це, справді, є моїм!
На виступі я замітив Мавку! Скажу чесно, спочатку для мене це був маленький шок! Так і є, я давно втратив надію її побачити і змирився з її новим життям! Вона сиділа за столиком з незнайомим мені чоловіком! Мабуть, це її чоловік! Мавка не вирізнялася з поміж інших присутніх! Вона тихо аплодувала моїм пісням. В той момент, я міцніше стискав гриф моєї гітари! В той момент, я відчув по-дорослому що таке бути собою…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270505
дата надходження 16.07.2011
дата закладки 16.07.2011
1
Холодна кава і віск на столі. Сліпий кіт – єдине джерело тепла . Час обирати ,яке око перше пожиратиме темноту. Все ж таки наважився, відкрив ліве око і усвідомив, що я ще досі живий. Два бажання : покататись в метро і випити пива! Дорахував до чотирьох і мозок послав активацію функції « справить нужду» , а звідкілясь доходили звуки швидкісного поїзда. Відкрив праве око і відчув, що зіниця луснула , як повітряна кулька. Це ефект яскравих вогників, що відчули запах гелію і тепер спрямували своє залізне тіло на свою майбутню жертву. Акула підземної електрики кожного дня виштовхує із своєї порожнечі тисячі бездарних організмів, які плодяться заради нової смерті. Звук в’їдався в мої барабанні перетинки і жадав крові . Бля, потрібно бути обережнішим зі своїми бажаннями! Чому невідомий жіночий голос не повідомив про прибуття швидкісного поїзда? В мене сьогодні буде найжалюгідніша смерть. Я навіть не встигну виконати передсмертне бажання.
Четверта платформа. Кожного року орнамент на протилежній стіні стає останнім, що бачать самогубці перед кроком у залізні пащі хижака. Він ближче, ніж я думав, а мої думки сильніші. Я навіть не встигну побачити всі спогади чи дорахувати до нескінченності як він почне ласувати мною… Мить! Відшліфовані рейки. Тіло навпіл.
2
- Ласкаво просимо!
- Ммм…Де я?
- Всі попередні роки ти запитував «хто я?». Насолоджуйся ,людино, ти Тут! – відповів саркастично Голос.
Знову сонце світить до гори ногами. Відчуття холодного вакууму. Місце здалося знайомим мені, але я тут ніколи не був. Вакуум скидався на лабораторію лікаря-маньяка , який проводив досліди над людьми у пошуках безсмертя. Ніхто ніколи не дізнається про його заручників. Вагітна жінка над каміном замість трофея оленячої голови. На протилежній до моїх очей стіні, а так як я лежу прикутий до хірургічного стола, це можна назвати стелею, висить табличка з надписом : життя визначається бажанням, необхідністю і уникненням смерті. Перпендикуляр до підлоги з кольорових ниток, якими зшито частинки мого тіла, що тепер знову здатні вдихати азот, бо властивість перетворювати повітря на вуглекислий газ вийшла з моди. На кінці перпендикуляра ,прибита цвяхом, як підошва від зимового взуття , скляна чаша. Для чого вона там я ще не усвідомив так як і не усвідомив де я? І що зі мною?
- Якщо різати час хвилинами, то він перетвориться у воду . Початок життя піде і не вернеться, – знову Голос.
- Що відбувається? Нічого не можу зрозуміти.
- Та ні, ти розумієш занадто багато, тому все перетворилось в ніщо. Прочитай мої думки і ти станеш нічим! Дивись. Це для тебе!
Стеля почала сльозитись , як невиспані очі, волога стікалась в одну точку. Егоїзм вони сприяє витісненню найслабшої. Поштовх молекул у спину і вільне падіння. Крапля, в фізичному розчаруванні не здатна змінювати свою траєкторію , відірвалась, перпендикулярно впала і розтеклась по дні чаші.
- Перша! Перетворись в мого двійника. Просто кажучи – будь собою.
- В мене й так немає вибору.
- Точніше в тебе немає виходу.
- От лайно! Завис у власному мозку. Треба було дотримуватись інструкції.
- Друга! Ідіот! Це я складав тебе по інструкції ввесь твій період існування . Щоб бути впевненим у справності, бо гарантію ми не видаємо.
- Складав?! Для чого? Система?
- Третя! Непорушна система конструктора. Творці, а люди називають нас богами і вірять в добро і зло.
- Ось де зароджується брехня, проходить через фільтр і потрапляє в мозок людей. В їхній ж голові.
- Четверта! Якщо ти мовчав, то це не означає, що ти брешеш. Земля – технічний проект, а точніше дослід. Наслідки і кінцевий результат появляється тільки після смерті піддослідного, у його ж власній голові.
- Хм, а віра людей – це тільки маневр, щоб відволікти увагу?
- П’ята ! Ні, вони й так ніколи не доберуться до істини, бо самі ж створюють собі недолугі теорії. А віра є для того, щоб було чим зайнятись у вільний від вільного час.
- А ми, ті хто вийшов з гри? Що з нами далі? Який тоді світ насправді?
- Шоста! Ви перебуваєте у макеті. Ви плоди , які тепер готові до консервації на зиму.
- Плоди? Макет у формі дерева, а як щодо теорії, що Земля - кругла?
- Сьома! Кожна теорія потребує доведення. Доведення потребує точності. Шар брехні будь-де, деформує уявлення про все.
- Повернутись до початку , ще не означає ходити по колу.
- Восьма! В даному випадку рух по перевернутому трикутнику . Людина досягає того рівня ,що їй подобається життя і просто зупиняється. Якщо в її існуванні немає руху, то в неї вийшов термін придатності. І вона не підходить для споживання.
- Практичне порівняння смерті з кисломолочними продуктами. А що далі?
- Дев’ята! А далі так зване людське чистилище, де їм вказівним пальцем мають тикнути вгору чи вниз. Це виглядає ,як сортування перцю. І хто до такого додумався? Насправді вони потрапляють сюди.
- Сюди? Але ж я у своїй голові і всі сюди ж???
- Десята! Ні, кожен в свою голову. Є так звана Атмосфера мозку для кожного особисто. Всі генії ,на винятком кількох невезучих , які потрібні для балансу , йде на спалення. А решту просто потрапляють у нове тіло.
- А як щодо спогадів?
- Одинадцята! Людський мозок , як касетна плівка чи CD-RW . щоб записати щось нове, потрібно стерти, те ,що вже міститься в пам’яті. Крувообіг спогадів з витіснення інформації.
- Тепер це пояснює те,що я нічого не пригадую.
- Дванадцята! Не переживай , скоро в твоїй голові поселяться нові планети.
- Планети? В моїй голові Космос?
- Ха, а ти як думав? Люди створюють все по своєму образі і своїй подобі. В кожного в голові своя галактика. Космічний простір , насичений думками. Ви просто не усвідомлюєте, що самі утворюєте простір за власним макетом.
- Стоп. Я напевно просто божевільний.
- Тринадцята! До речі, твоє тіло ще досі не знайшли. Вітаю. Ти тепер один із нас. Ні,ти не божевільний, ти просто помер.
Так 21 жовтня я опинився в тілі маленької дівчинки. Тепер свідомо керую її Всесвітом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170891
дата надходження 09.02.2010
дата закладки 12.06.2011
Нас ранят чьи-то насмешки, как нож
Надоело искать правду, а отыскивать ложь.
Нас часто за руку злоба ведёт,
Но куда этот путь нас приведёт?
А ведь мы не враги, а единый народ...
Скованные одной цепью, связанные одной целью (2 раза)
Так давайте же будем к друг другу терпимы
И к чужим недостаткам станем слепыми.
Не бойтесь дарить другим настроенье,
Пусть даже сегодня не их День рожденье.
Проявляйте терпенье к чужим чувствам и мненьям.
Скованные одной цепью, связанные одной целью (2 раза)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264516
дата надходження 11.06.2011
дата закладки 11.06.2011