оксанка555: Вибране

otshelnik

Геймер (рассказ)

Друзья  называли  меня  геймером.  Тогда  у  меня  еще  были  друзья,  по  крайней  мере,  так  считали  они.    Это  было  где-то  за  10  лет  до  сотворения  мира,    мира,  который  оказался  ненастоящим,  все  краски  которого  были  еще  более  иллюзорны,  нежели  краски  нашего  «реального»  мира.  Сейчас  мне  очень  легко  все  это  говорить  хотя  бы  потому,  что  я  это  вовсе  не  говорю  –  слова  для  меня  теперь  материальны  и  они,  как  будто,  выплывают  из  меня  в  виде  облаков  разного  цвета  в  зависимости  от  их  смысла.  Я…  Не  так  давно  под  этим  словом  подразумевался  персонаж  игры  Real  Life.  Эта  игра  использовала  новую  технологию  Reality  Translator,  которая  когда-то  считалась  не  более  чем  научной  фантастикой.  С  помощью  специального  микрочипа  разум  человека  полностью  погружался  в  виртуальный  мир,  воспринимая  его,  как  единственную  действительность.  Изначально  это  изобретение  имело  много  недоработок,  которые  позволяли  человеку  временами  вспоминать  о  своем  земном  существовании,  но  с  каждой  новой  версией  «программа  преобразования  реальности»  становилась  все  ярче,  а  вспомнить  о  своем  земном  существовании  становилось  все  трудней…
После  своей  первой  смерти  я  почему-то  не  почувствовал  той  легкости,  о  которой  пишут  в  эзотерических  книгах    или  различной  религиозной  литературе.  Напротив  –  было  ужасное  ощущение  подавленности  и  немощности.  С  гигантским  трудом  я  открыл  тогда  глаза.  Что-то  монотонно  серое  стояло  перед  глазами.  Я  ждал,  что  придет  бог  или  некто  другой  и  будет  судить  меня  за  мои  поступки,  и  потом,  взвешивая  их,  определит  идти  мне  в  рай  или  ад.  Сколько  я  так  пролежал,  не  знаю  –  чувство  времени  растворилось  вместе  с  прежним  «реальным»  телом.  Потолок!  Это  нечто  серое  –  потолок!  Меня  осенило.  Никогда  прежде  мои  эмоции  не  были  столь  яркими,  как  в  это  мгновение.  Куда  бы  я  ни  посмотрел,  я  видел  только  потолок,  –  он  был  для  меня  началом  и  концом  этого  нового  неизведанного  мира.  Но  был  ли  он  новым  для  меня?  Что-то  внутри  подсказывало  -  когда-то  я  был  здесь.  
Если  я  могу  видеть  –  значит,  у  меня  есть  глаза,  или  нечто  подобное.  Если  я  могу  мыслить  –  значит,  у  меня  должен  быть  разум.  Быть  может,  есть  и  голова?  И  шея?  При  этих  мыслях  я,  впервые  за  время  прошедшее  с  момента  моей  первой  смерти,  начал  ощущать  свое  тело.  Благодатное  тепло  начало  разливаться  по  телу.  Почти  отсохшие  нервные  окончания  каким-то  чудом  снова  оживали.  Я  почувствовал  руки,  ноги,  шею,  грудь,  но  внимание  зацепилось  на  некоем  сосредоточении  тепла  чуть  выше  живота.  Ничего  подобного  в  своей  прежней  жизни  я  не  ощущал.  Сосредоточившись,  я  сделал  усилие,  и  мне  удалось  повернуть  голову.  Мой  новый  мир  стал  шире!  На  горизонте  виднелись  столь  знакомые  предметы  –  стулья,  кресло,  шахматная  доска.  Но  были  и  непонятные  предметы,  как  например,  светящийся  ящик,  от  которого  шли  провода  к  другому  ящику,  а  от  него  в  свою  очередь  масса  проводов  шла  к  моей  голове!  Я  начал  отрывать  их  от  себя  –  они  вытаскивались  с  трудом,  и,  казалось,  просто  вросли  в  меня.  Что-то  тянуло  меня  к  светящемуся  ящику  –  возникало  ощущение,  что  эта  вещь  в  прошлом  была  для  меня  очень  важной,  но  в  чем  именно  я  ее  использовал,  вспомнить  не  мог.  Да  и  как  ее  вообще  можно  использовать  не  приходило  на  ум.  Впрочем,  на  светящейся  части  ящика  были  в  разных  местах  написаны  слова,  большинство  которых    я  знал.  С  трудом  встав  на  ноги  я,  покачавшись,  оперся  о  стол.  Этот  мир  очень  похож  на  мой  прежний  мир,  но  ощущения  здесь  намного  ярче.  
Через  некоторое  количество  времени,  наверное,  достаточно  большое,  потому  как  за  окном  не  один  раз  темнело,  ко  мне  потихоньку  начала  возвращаться  память.  И  тогда  я  решил  в  первый  раз  выйти  на  улицу.  Интуитивно  я  ощущал,  что  там  я  тоже  бывал  и  довольно  часто.  Перед  тем  как  очутиться  на  свежем  воздухе  мне  пришлось  ужасно  долго  спускаться  по  каменной  лестнице.  Да  и  вообще  все  стены,  потолки  и  полы  были  каменными,  отчего  казалось,  что  весь  этот  мир  похож  на  гробницу.  
Спустившись  вниз,  я  с  трудом  открыл,  казалось  закаменелую  дверь.  Я  не  успел  сделать  и  одного  шага,  как  был  ослеплен  вспышкой  света,  тело  снова  стало  тяжелым,  и  я  повалился  на  пороге.  Сейчас  я  понимаю,  что  никакой  вспышки  на  самом  деле  не  было  –  то,  что  мы  называли  когда-то  солнцем  светило  всегда,  но  глаза  были  непривычны  к  свету.  Минут  через  пятнадцать  (я  старался  фиксировать  время,  дабы  поскорее  к  нему  привыкнуть)  сознание  вернулось  ко  мне.  Глаза  ужасно  резало,  и  открыть  их  я  не  мог,  потому  постоянно  щурился.  
Удивительно,  но  то,  что  предстало  перед  моим  взором  было  неимоверно  похоже  на  виденное  мною  в  жизни.  Деревья,  скачущие  по  ним  белки,  с  интересом  поглядывающие  на  меня,  гам  воронья,  шумно  покидающего  прежнее  свое  место…  Все  это  было  мне  знакомым.  Но  что-то  необычное  было  в  этом  лесу.  На  каждом  шагу  были  странные  каменные  сооружения  на  подобие  того  из  которого  я  вышел.  Что  за  странные  здания  и  откуда  они  взялись  в  этом,  кажется,  молодом  лесу?
Я  сделал  пару  шагов.  Обнаружив,  что  земля  в  этом  странном  лесу  какая-то  уж  очень  твердая,  я  присел.  Слово  «асфальт»  выплыло  из  памяти  совершенно  случайно  вместе  с  детскими  воспоминаниями,  о  счесанных  коленках  и  локтях.  Казалось  нужно  обладать  титанической  силой,  чтобы  пробить  этот  «асфальт».  Видимо,  такими  силами  обладала  природа.  Тут  и  там  асфальтовый  блок  жизни  пробивали  молодые  ростки  деревьев.  Жизнь  брала  верх  над  бесчувственной  серой  стихией.
Меня  охватило  внезапное  чувство  радости,  какой-то  дикий  экстаз  заполнил  мое  сознание  –  хотелось  бегать,  танцевать,  прыгать  и  веселиться.  Но  вскоре  я  набрел  на  огромное  здание,  стоящее  памятником  цивилизации.  Такое  огромное  –  его  должно  быть  видно  из  космоса.  Откуда  я  знаю  слово  «космос»  и  что  оно  означает?  Не  важно.  Что  сейчас  важно?  Мой  разум,  словно  ребенок  с  сачком,  гонялся  за  мыслью,  которая  была  слишком  близка,  чтобы  уйти,  но  сдаваться  все  равно  не  собиралась.  Точно!  Почему  я  здесь  один?  Где  все  люди?
Логика,  в  отличие  от  памяти,  меня  никогда  не  подводила.    Если  я  вышел  из  каменного  сооружения,  возможно,  и  другие  люди  находятся  в  таких  же.    И  тогда  я  забежал  в  ближайшее  здание,  не  без  проблем,  но  выломал  первую  дверь,  и  увидел  до  боли  знакомую  картину  –  на  кровати  лежало  два  человек,  к  каждому  из  которых  было  присоединено  множество  проводов.  Не  так  давно  я  был  в  похожей  ситуации.  Маленькое  отличие  –  я  дышал…
Взлом  еще  нескольких  дверей  привел  лишь  к  обнаружению  еще  нескольких  трупов.  Люди  умерли,  не  успев  пожить.  Дальнейшее  даже  сейчас  вспоминается  с  трудом.  Помню,  как  выбежал  из  этого  проклятого  дома,  как  лежал  на  асфальте  и,  наверное,  что-то  кричал…
Испустил  дух.  Разрыв  сердца,  или  что  там  может  быть  от  сильного  волнения.  Меня  не  интересовал  точный  диагноз.  После  своей  второй  смерти  я  испытал  невероятную  боль,  не  телесную,  нет  –  тело    осталось  лежать  внизу.  Это  были  душевные  муки,  наверняка,  также  мучились  все,  кто  умирал  сначала  в  том,  виртуальном  мире,  а  после  и  в  этом,  «реальном».  Говорят  душа  самоубийцы  страдает  на  том  свете,  не  находит  себе  покоя.  Они,  все  эти  чертовы  геймеры,  были  самоубийцами.  Самовольно  они  отказались  от  жизни,  предпочтя  собственноручно  изобретенный  мир,  миру  созданному  Богом  или  не  Богом,  какая  теперь  разница.  
Теперь  остались  только  боль  и  скорбь.  На  планете  Земля  разум  самоуничтожился.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283825
дата надходження 02.10.2011
дата закладки 18.10.2011


Іван Блиндюк

Поетам

Де  ділись  генії-поети?
Де  ділись  генії-митці?
Що  карбували,  як  монети,
Слова,  тримаючи  в  руці
Не  паличку  чарівну  палко,
А  звичайнісіньке  перо,
Любили  мову  рідну  змалку,
Плекали  в  серці,  як  добро.
Де  ділись  генії  великі?
Де  ділись  ті,  що  в  туги  час,
 В  години  розпачу  і  крику
Слівцем  підтримували  нас?
І  в  майже  мертвій  вже  країні
Лиш  чулись  вільні  їх  слова,
Слова  прекрасні,  солов’їні,  -  
Жива  ще  мова,  ще  жива!
То  не  слова  були  –  перлини,
А  мова  –  чистий  діамант.
Творили  задля  України.
Де  дівся  зараз  той  талант?
Де  ділись  поклики  надії?
Де  ділись  щирі  голоси?
Над  ними  зараз  вітер  віє,
Їхні  могили  заросли.
Бо  їх  нема,  пішли  у  вічність,
Пішли  давно  у  забуття.
Та  не  померла  їх  величність,
Та  не  забуте  їх  життя.
Але  чи  варто  пам’ятати,
Якщо  не  можем  оцінить?
Ми  мову  стали  забувати,
В  чужій  країні  стали  жить.
Батьків  ми  славу  в  бруд  втоптали,
На  рідний  край  вдягли  ярмо.
Самі  у  себе  все  покрали,
Так  скоро  й  матір  продамо!
Сліпі  ми  стали,  безпорадні,
У  душах  жадібність  кипить.
Де  ділись  генії-таланти,
Хто  словом  все  це  міг  спинить?
І  поки  ще  мовчать  багнети,
І  стали  черствими  не  всі,
Озвіться,  генії-поети!
Озвіться,  генії-митці!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286846
дата надходження 17.10.2011
дата закладки 17.10.2011


Дощ

Ошукані сподівання

Як  визріє  думка  і  слово  жагуче
Зневірену  душу  до  дна  пропече,
Тоді  лиш  завважу  я  ношу  пекучу,
Що  доля  мені  завдала  на  плече.
Та  я  не  питаю,  а  доля  не  каже,
Чому  такий  жереб  дістався  мені.
Бо  що  моє  серце  нового  розкаже,
Аби  звеселилися  будні  сумні?
А  будні  гудуть  в  небуденній  напрузі,
Вирують,  клекочуть  і  б"ють  без  жалю.
І  зраджують  підло  ціловані  друзі,
Чужому  підносячи  дань  королю!
Згрібають,  як  мотлох,  вчорашніх  кумирів
З  гнилих  п"єдесталів  їх  дутих  імен.
І,  вибивши  пил  з  перешитих  мундирів,
Їх  місце  займає  "крутий"  бізнесмен.
А  нас  розважають  верховним  вертепом,
Де  ролі  розписано  всі  наперед.
Годують  "попсою"  і  роком,  і  репом,
І  димом  ядучих  чужих  сигарет.
А  люд  вигиба!  Вижива,  хто  як  може,
І  щиро  не  вірить  в  чесноти  еліт.
Моралі  вівтар  заплювали  вельможі,
Що  в  черзі  стоять  біля  райських  воріт.
Вельможні  панове!  Поважна  старшино!
Колишні  і  чинні    -  байдуже  які,
На  вас  же  молилася  вся  Україна,
А  ви  так  спаплюжили  клятви  палкі!
Отямтеся,  блудні,  та  йдіть  собі  з  миром,
Вивчати  історію  древніх  еліт,
А  нація  вийде  на  нові  обши́ри,
Туди,  де  гуртується  звільнений  світ!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286013
дата надходження 13.10.2011
дата закладки 13.10.2011


Николь Джексон

Истина

Научиться  бы  летать...Пролететь  мимо  окон  тех,  кто  всегда  привлекает  наше  внимание...  Как  много  истины  откроется!
А  помните  ту  влюблённую  пару  из  соседнего  дома?!  Они  так  крепко  держат  друг  друга  за  руку...А  с  какой  нежностью  он  смотрит  ей  в  глаза?!  Как  она  прижимается  к  нему!  Но  пролететь  бы...Мы  бы  увидели  сколько  ночей  она  не  доспала  в  ожидании  звонка.  Сколько  он  занося  цветов  в  её  подъезд,  дарил  другой  девушке.
А  ту  маленькую  девочку?  Ту  самую,  что  живет  на  этаж  выше?Каждый  день  она  улыбается,  я  не  видела  её  слез.  Но  пролетев,  мы  бы  увидели  слезы  матери  и  дрожащие  руки,  листок  бумаги  падающий  на  пол  и  диагноз  "Ваша  дочь  смертельно  больна,  врачи  бессильны"
А  та  старушка?!  Она  каждый  вечер  ходит  на  прогулку  с  внуком  и  так  крепко  его  обнимает!  А  по  вечерам?  А  по  вечерам,  когда  никто  не  видит,  она  держась  за  сердце  пьет  таблетки  и  молится,  что  бы  прожить  еще  хоть  один  день.
А  учитель,  врач...  А  продавец...  А  каждый  из  нас...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283720
дата надходження 01.10.2011
дата закладки 03.10.2011


Марічка9

На двох (у співавторсті з Михайлом Плосковітовим)

(Вона):
Ти  друг,  чи  так?  Скажи  мені  між  іншим,
Бо  я  вздріваю  в  посмішці  твоїй
Якийсь  хід  слів,  а,  може,  навіть  й  більше...
А  якщо  ні,  то  зразу  дай  відбій.
                             (Він):
                             Пробач,  що  не  сказав  тобі  відразу,
                             Вже  -  позолота  втрачених  ночей.
                             Тобі  ж  болить…болить  почата  фраза,
                             Промовлена  без  вогнику  очей.
(Вона):
Ти  друг,  чи  ні?  Скажи  мені  не  вголос.
Я  право  маю  знати,  чи  не  так?
Ми  ж  часто  так  сліпі  на  те,  що  поруч,
Воно  ж  лишає  зашкарублий  знак.
                           (Він):
                           Пробач  ….змовчав,  хоч  не  мовчали  руки,
                           Любов  у  дружбі  -  тягарем  лягла.
                           Між  цим  шаленим  та  сердечним  стуком  -
                           Обійми  ще  не  стратили  тепла…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268725
дата надходження 05.07.2011
дата закладки 25.09.2011


Марічка9

Ось знову я…

Ось  знову  я  твою  тривожу  пам'ять.
Проходять  дні,  і  з  тих  лише  дещ́иця  
У  серці  залишається,  -  не  криця  ж.
Себе  саме  і  спалює,  і  ранить.

А  в  день  чужий,  холодний,  напівсірий
Асфальтом  мокрим  душу  рве  надвоє,
Ніяк  забути  тої  днини  злої,
Що  в  серце  якір  кинула  зневіри.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282496
дата надходження 24.09.2011
дата закладки 24.09.2011


V.A.

Пекельна тиша

Пекельна  тиша  -  спонука  до  зради.
І  я  тікаю  від  своїх  думок.
Мої  моральні  й  естетичні  "вади",
Дають  надію  на  останній  крок.

Я  вирву  сірість  із  чийогось  серця.
І  вічну  смерть  собі  я  оберу...
На  прю  я  стану...  з  нею...  в  рівнім  герці,
І  все  це  буде  в  казці...наяву...

А  ти  збери...  мої  осінні  речі,
І  загнуздай,  нарешті,  всі  думки.
І  лиш  пливи...  пливи,  але  без  течій...
З  ім'ям  моїм...
                     без  мене...
                                               навікИ.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216627
дата надходження 17.10.2010
дата закладки 24.09.2011


Николь Джексон

Предательство…

Всю  жизнь  свою  ты  с  ней  дружила.
Ты  своё  сердце  поделила.
Ей  отдавала  каждый  день.
Она  с  тобой  была,  как  тень.
Была  тебе  сестрой  и  мамой,
Была  с  тобой  слегка  упрямой.
Всегда  твердили  вы  друг  другу,
Что  грех  предать  свою  подругу.
Делили  с  ней  вы  смех  и  слезы.
Вам  не  страшны  ни  град,  ни  грозы.
Но  так  устроен  человек.
Жесток  и  сложен  этот  век.
Тебя  подруга  предала,
А  дружба  ваша...умерла.
Но  слезы  ты  свои  сотри.
На  жизнь  с  улыбкой  посмотри.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282256
дата надходження 23.09.2011
дата закладки 23.09.2011


V.A.

Трошки Маруся… Майже Грицько…

В  здешевлених  словах,  шукай  відради!
Бо  ти  манірна  постать.  І  не  більш...
Твоя  візитна  картка  -  серенада...
Вражає  мою  душу...  Більше  ніж...

Все  виставляєш  ти,  усім  напОказ,
Я  ж  душу  вивертаю  лиш  словам...
Знайти  якийсь  усім  ти  хочеш  доказ.
Я  ж  не  шукаю  виправдань.  Ти  сам...

Ти  бачиш  в  книгах  -  стопки  лиш  паперів,
А  я  живу...  По-справжньому...  Лиш  там!
Ти  бачиш  тільки  стіни,  де  є  двері...
Не  маю  я  обмежень...  
                         Немає  місця...
                                                 "Нам"...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277326
дата надходження 27.08.2011
дата закладки 29.08.2011


Марічка9

Здогад

Правдивий  здогад  мене  вколов:
Когось  зігріє,  когось  знівечить,
А  кожен  жде  на  свою  любов,
Ба,  навіть  той,  хто  цьом́у  перечить.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272919
дата надходження 31.07.2011
дата закладки 28.08.2011


V.A.

Коли зійде не наше сонце…

Моя  свідомість  марить...  спека...
І  я  тону...у  самоті...
Чи  має  ліки  ця  аптека,
Від  божевілля...  не  у  сні??
Чи  має  серце  Невідомість?
Чи  є  кінець  в  Сансарі?  Є?
Не  повернусь  сюди!Натомість...
Віддам  думок  своє  кольє.
Коли  закінчаться  питання???
Де  зникне  сірість  людських  мас??
Чи  стане  цінним  ще  кохання???
Погляне  Істина  в  анфас??
Коли  зійде  не  наше  сонце,
Й  відчуєм  Небо  у  собІ...
Якщо  за  нас  хоч  хтось  помолиться....
То  ми  прокинемось...Нові.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240791
дата надходження 13.02.2011
дата закладки 18.08.2011


medveduk

моєму малюку

дивлюся  я    в  ці  оченята,
і  бачу  зміст  свого  життя,
як  обнімають  рученята,
то  добре  так  до  каяття
я  люблю  твої  ручки  ,ніжки,
і  твою  душу  неземну,
дай  поцілую  тебе  трішки
разом  з  тобою  і  засну.
і  буду  пісеньку  співати
про  все  хороше  і  земне,
і  що  б  не  відчувала  мати:
любов  до  сина  не  мине!
кохаймо  ж  своїх  діток,  мами!
любімо  їх  до  каяття!
в  житті  є  дуже  різні  гами
та  ДІТИ  це  є  сенс  життя!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260273
дата надходження 18.05.2011
дата закладки 20.05.2011


: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2011


V.A.

Шукаю небо

Я  вірю  в  долю,
І  думки  волю...
Але  не  в  себе.

Мене,  спитаєш:
-  Чому  блукаєш?
-  Шукаю  небо...

-  Навіщо  ж  в  хмари?
Чи  ти  не  мариш?
-  Не  зрозумієш...

Я  волю  маю...
І  я  літаю...
Ти  ж  просто  тлієш...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191154
дата надходження 22.05.2010
дата закладки 09.04.2011


V.A.

Відпусти

Я  летіла  з  вітром.  Небокрай
Мене  ніжно  обіймав  за  плечі.
Я  сказала:  душу  забирай...
І  спустилась  пакувати  речі.

Я  втекти  хотіла  від  думок,
Що  були  тобою  оповиті.
Залишився  лиш  останній  крок.
Лиш  останній!  Як  його  зробити?

Позбулась  давно  тілесних  ран,
Залишились  поряд  лиш  духовні.
Не  потрібен  знову  нам  обман,
Ми  пусті...  хоч  чаші  наші  повні.

Ти  пішов.  Пішла  туди  і  я.
Ти  пробач,  що  ще  живе  кохання.
Дарував  це  ж  ти  йому  життя...
Хоч  послав  тепер  його  в  заслання.

Відпусти!  Благаю  відпусти!
Мою  душу...  в  літні  снігопади.
Бо  не  здатна  я  тягар  нести.
Бо  не  здатна  пробачати  зради.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197313
дата надходження 23.06.2010
дата закладки 09.04.2011