Ти така людина, якою маєш бути
без всіляких масок, облич що на папері.
Розкинулися радісні й давно забуті руки,
які тебе з'їдають й кидають в темні двері.
Та світло у душі, в очах, жадають доброти
можливості безмежні, цей світ не є важким.
Лишається лиш крила тобі в собі знайти,
щоб зникла порожнеча, а світ щоб став живим.
* * * * * *
Світ розламується на двоє
ти обираєш куди попрямувати.
В тумані пориву ти стаєш совою,
щоб знайти міст і дві землі з'єднати.
* * * * * *
Коли поволі минають буденні дні,
коли мимоволі орли пролітають
ти опускаєш завіси старі
і поринаєш туди, де тебе не шукають.
* * * * * *
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700317
дата надходження 13.11.2016
дата закладки 27.11.2016
На дворі йшов дощ але він мене не лякав, а навпаки заспокоював та й затишне вогнище не давало нудьгувати. Тепла ковдра разом із гарячим шоколадом ніжно та тендітно закутували в свої обійми. Сидів собі і міркував над тим, а чи варто давати своїм майбутнім дітям імена?
Останнім часом пішла така мода, зразу обирати вже імена тільки, як дитина народилась на світ. А чи задумувались над тим чи потрібно дитині таке ім*я? Де ж ваша фантазія? Для чого давати дитині ім*я, яке носить вже більше ніж 200 людей.
Людина, це ж оригінальна форма, якої більше ніде немає.
Це ж індивід, маленький світ, котрий має своє бачення та теорію. Приємно ж мати ім*я, якого більше ні в кого немає, бо саме так ти зможеш зрозуміти, що ти такий один і більше клонів ти не зустрінеш. Та й навіщо вибирати вже існуюче ім*я, якщо можна вигадати своє, власне. Будучи реалістом я розумію, що це всього на всього сукупність букв, які мають здатність конструктивно складатись, а отже будь які складені слова можуть піти, як красиве ім*я.
Звичайно є проблема в тому, що дитина до свого усвідомлення буде без імені, однак цей негаразд можна обійти одним способом- називати дитину гарними словами. В першу чергу, це буде трохи не звично, та по при це дитина зможе пізніше обрати собі ім*я, яке їй сподобається, чи придумає собі власне, яке б підходило до її характеру. Тим баче можна ж буде вигадати й значення того імені, щоб стало ще гарніше.
Якщо в мене колись будуть діти я так і зроблю, бо знатиму, що такої людини, як моя дитина ніде не має і ім*я буде таким же- єдиним та неповторним.)
Дякую за увагу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630170
дата надходження 20.12.2015
дата закладки 21.12.2015
Я не фантом
я не уява,
а тільки в серці твоїм- пляма.
Не ідеал
і не багач
та я мрійливий хлопець, бач.
Ти не жива,
а я живий
в своїх рисунках не дурний.
Ти чорно-біла,
а я ні
виходять ці слова смішні.
Тебе створив я з різних дів
цікавих, милих, ніжних мрій.
Створив тебе я із "нічого"
з красивого такого слова.
Я не фантом
я не уява
я лиш твоя людська поява.
Ти намальований мазок
робити ж треба перший крок?
Твої прекрасні очі світла
такі поєднані, надійні.
А дотик слів, що відчуваю
у голові в думках в появі
твій поцілунок запашний
в фантазії моїй ясній.
Я все ж фантом
й рисунком став
ти бач ловив я клятих гав.
Тепер ми разом клякси ночі
і не дивлюсь у твої очі
тендітна рисочка в житті,
що намальована в душі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628946
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 18.12.2015
Спробуй не впасти духом, коли несила
Стати собі опорою в час важкий…
Знаєш, простіше взяти і скласти крила,
Пилом припасти, наче старі книжки,
Десь на поличці долі, всіма забута,
Вирвана із корінням з-поміж своїх…
Спробуй закрити вуха й себе почути –
Десь ворухнеться ноткою чистий сміх...
Світлий, наївний, добрий, тому, і щирий,
Наче колись в дитинстві: тобі десь п’ять,
Може і трішки більше… Дощу пунктири
Б’ються землі у груди і мерехтять.
Плавиться світ у ртуті хмільної зливи
І шурхотять намоклі перуки крон…
Що тобі дощ? Ти зараз така щаслива!
Небо легке, мов росами вмитий льон…
Там, де дощить, там завше веселка сходить –
На горизонті барвами грає пруг!
Спробуй сюди приходити в мить негоди –
Гроз безпросвітних, бурі та завірюх…
Нащо шукати щастя в захмарній зоні?
Рано чи пізно втомишся, давши збій…
Так, як перлинка в мушельці безборонній –
Так цілий Всесвіт криється у тобі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583887
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 14.06.2015
Коли на серці так тривожно,
Коли «ніщо» панує там,
Коли на серці так морозно,
«Ніщо вселилось»,- кажуть там.
«Ніщо» не каже, не тривожить,
«Ніщо» не зможе заморозить,
«Ніщо» не може порадіти,
«Ніщо» не може так зігріти.
Коли на серці туга, горе -
«Ніщо»,напевно, не поможе.
Коли на серці біль, утрата -
«Ніщо» не зможе втамувати.
«Ніщо» мовчить і не турбує,
«Ніщо» ночами не тамує,
«Ніщо» не може врятувати,
«Ніщо» не зможе забувати.
Коли в душі надія,щастя,
Коли й нема про що згадати,
Коли нема у серці горя,
Тоді не знаєш, що бажати.
«Ніщо» не хоче і не просить,
«Ніщо» не прагне і не мріє.
Коли, здається, що все зможеш -
«Ніщо» не зможе зупинити.
Коли радієш, не сумуєш,
Коли будуєш, не руйнуєш,
Коли знаходиш, не втрачаєш,
Тоді добра всім побажаєш.
Коли ідеш по білим смугам
І сяєш від цікавинок життя,
Коли не знаєш, що та чорна,
Мабуть, вдалось все до пуття!
«Ніщо»,здається,- чорна дірка,
Що губить душі раз у раз.
«Ніщо» - це непомітна пастка
Що з часом манить й манить нас.
Тоді згадаймо разом, люди,
Яке те є «ніщо» усюди:
Пусте, безбарвне,мовчазне,
Безлике,черстве та сумне.
Творім добро, щоб щира правда
Заполонила те «ніщо».
Воно лише як стара байка
Явилось вмить та загуло.
Отож, коли на серці камінь,-
Не допустіть «ніщо» у дім.
Тоді розвидніється промінь
До порятунку й кращих змін.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580106
дата надходження 09.05.2015
дата закладки 09.05.2015
Яке ж красиве це життя
і грає спокоєм душа.
Ти помічаєш всі дрібниці
і шепіт вітру на обличчі.
Це треба радісно відчути
та щоб себе знайти, здобути
віддайся радо почуттям,
бо все, що бачиш- це знання.
Сидиш і мрієш про добро,
щоб зникло все: ненависть, зло.
А блиски на воді чарують
для тебе посмішку дарують.
А ти сидиш й все надихає,
а муза поруч тут, чекає.
Сорока чорно-біла ходить
в собі добробут й розум носить.
Природа то, мов казка ночі
і я дивлюся в твої очі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577682
дата надходження 28.04.2015
дата закладки 07.05.2015
Я люблю проводити час в тишині, де можна зосередитись, помріяти, насолодитись тим, що ніхто не заважає. Люблю цю іскру в тишині, яка дає тобі поштовх на нові ідеї, креативні сформування та поміркувати над тим, що вже було. Теплий і запашний ромашковий чай, смачні тістечка на тарілці і ти зі своїми ідеями і баченням на одиниці.
Люблю тишину через те, що ти чуєш себе, свої душевні прохання, віддаляєшся від цього світу і заглиблюєшся у свій, кращий. Самотність підсилює це бажання і стає якось тепло. З легкістю розмовляєш з своїм внутрішнім "Я" і дізнаєшся щось нове. Твій погляд злегка доторкається холодного вікна, де красивим малюнком розкинувся світ і розумієш, що ти живий...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569808
дата надходження 27.03.2015
дата закладки 10.04.2015
І кожен баче це проходячи повз НИХ
Самотність - сумні очі і холодне тіло
ВОНИ не бідні, хоч і бачили немало лих,
Міцно тримались в цьому світі через силу..
Щоденні будні, біля смітників сніданок
Якщо отой сніданок звісно буде..
Живуть не знаючи, чи є наступний ранок
Що день - то злішими стають навколо люди.
А ти живеш не знаючи біди
Не знаючи на скільки ЇМ важко жити
Наскільки хочеться звичайної води,
Наскільки хочеться хоч раз побути ситим..
Від НИХ відмовилися "рідні" опікуни́
Залишили вмирати серед міста
"Ми не здамося", - скажуть всі ВОНИ
"Не будемо чекать на цьому місці."
Мене вражає ЇХНЯ сила волі
Незламний дух, бажання просто жити
Чому така тяжка у НИХ тут доля?
Чому не можна щоби не тужити?
Я не забуду ВАС УСІХ, ВИ вічно в серці
Не забувайте, любі, ми ВАС любим всі
З болем пам'ятатиму моменти ці
Покинуті на вулицях улюбленці...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527471
дата надходження 03.10.2014
дата закладки 03.10.2014
Спілкуючись уривками недопитої робусти
Душа тікає крізь пальці ген за обрій
Ти вмієш усміхатись мило і розпусно
Ти завжди слухай серце, і пульс його хоробрий…
Навіть якщо навколо вмирає ніжність, в’януть дні
І от здається, що все втрачено й розбито
Ти всередині влови динаміку, що творить в глибині
Імпульси натхнення так несамовито…
Слухай серце, прислухайся до ударів
Рахуй мелодію на «раз – два – три»
З нею не страшно, вона рятує від капосних кошмарів
І ділить з тобою кольорові вечори…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505930
дата надходження 18.06.2014
дата закладки 05.07.2014
Загублений вітер самотньо гуляє дахами,
Загублений вітер збиває з пантелику,
Порушує розмірений простір життя,
Ледь стримуюсь, щоб не віддатись крику,
Ховаю в собі людські почуття,
Вбиваю святість набуту роками.
Між скронями крутиться думка втекти.
Щоночі пригадую твій примарний дотик вуст,
Твій образ, що змушує серце пекти.
Невже не взмозі просто на завжди піти?
Залишити цілим мій хворобливий глузд?
Навіщо завдавати муки ночами?
Відпусти… на волю… відпусти…
Самотньо із вітром гуляти дахами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509356
дата надходження 04.07.2014
дата закладки 05.07.2014
[img]http://img0.liveinternet.ru/images/attach/c/8/101/640/101640858_Stanislav_Sidorov__TuttArt___9_.jpg[/img]
[i]Дожди, как жизнь, всегда разнообразные...
Нет в жизни одинаковых путей...
Как судьбы у людей, бывают разные...
Так и характер разный... у дождей... [/i]
[i]автор: невідомий, на вірш натрапила в інтернеті[/i]
Буває дощ тонкий, мов павутинка,
Ковзне по шкірі лоскотом легким ─
І невагома вовняна хмаринка
По небу розтечеться, як вершки.
Буває дощ насуплений, понурий,
Заторохтить по плитах черепиць,
Деревам розкуйовдить шевелюри,
Неоном навіжених блискавиць
Розріже небо, кашляне громами
І в сиві пасма щільно заплете
Веселку кольоровими стрічками,
Розсіє в полі мрево золоте.
Буває дощ веселий і грайливий,
Або ж мінорний, тихий і сумний:
То награє піднесені мотиви,
То ностальгує в дотику струни.
А ще буває ніжний, мов романтик,
Вінки сонетів пише на шибках!..
Тополям розплете шовкові банти,
Сховається хлопчиськом у кущах
І радісно хіхікає, бешкетник,
Крізь зуби цідить іскорками сміх!
То розсипає жменями монети,
То затрубить у кришталевий ріг.
Дощі бувають різними, як люди:
У кожного свій норов і струна,
Свої ескізи, нариси, етюди,
Свій почерк і космічна глибина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506834
дата надходження 23.06.2014
дата закладки 05.07.2014
І знову в очікуваннях літа. Важко, сказати, що це улюблена пора року. Вона, швидше, особлива. Літо дарує надзвичайну кількість вражень, емоцій та почуттів. Так, саме море почуттів, яких я так боюсь, але підсвідомо прагну. Незабутніми залишаються ті події, коли ти відчуваєш себе частинкою чогось потужного і масштабного, як до прикладу концерт О.Е та фестиваль Бандерштат. Ці всі спонтанності, моменти закарбовуються у пам"яті. А люди. Щодо них. То найкращі люди у моєму житті зустрілись мені влітку, або в останні тижні перед ним. І я хочу, щоб і цього року все було особливим, я більше не хочу тих дат, які будуть нагадувати про тебе, нагадувати про незмогу обійняти чи просто подивитись у очі, нагадувати про ту мене, якою я більше не можу бути. Я більше не хочу цього шаленого оберту навколо тебе, навколо твого життя. Я хочу, щоб це літо було моїм, мені потрібно самій собі створювати спогади. Я повинна знову навчитись вільно дихати і втрачати голову від вражень. Спонтанно зібрати речі і поїхати в інше міста. Або ж втілити свої бажання і здійснити подорож у Європу. Я хочу викинути з голови всі думки і тебе. Бо тебе вже занадто багато в мені, тому більше не потрібно. Це новий страт. Занадто великі амбіції чи очікування, які понесуть за собою розчарування? Надіюсь, що ні. Мені здається, що я заслуговую на свою персональне літо.
Це літо наступило по традиції в середині квітня, коли ти ще бачила третій сон…звісно це зовсім інший ритм життя, відмінний від усього…саме літо пробудужує сили до життя, сипле у жмені твор4у наснагу, та лікує зимову депресію, воно сліпим дощем змиває всю напругу з твого юного і бездоганного тіла…хвиля за хвилею до горла підкочуються нестримні крики «Літо, нарешті, я так тебе 4екала!!!»…і епіцентр шторму занурює тебе у протилежній, теплий вимір…
Ти знаєш що тебе о4ікує цього літа? О звісно, що ні…якщо відчуєш спрагу, то сонце миттю напоїть тебе ультрафіолетом, і від спеки повільно зїзджатиме дах…цей період, відформатує всі твої переживання, склеїть докупи розбите серце, навчить дивитись на ре4і під іншим кутом, цього літа ти станеш сильнішою, кращою, та впевненішою…ти будеш з завмиранням чекати нових оказій, прецендентів та подій…які сколихнуть потужною хурделицею твої життєві ритми…емоції наповнюватимуть твої вени свіжими, яскраво – червоними еритроцитами, і кров стугонітиме від адреналіну…напівбожевільна блукатимеш розжареним містом, ховаючись від пекельних поцілунків соне4ка, яке аж надто турботливе…бажання мандрувати прокинеться і завиє на місяць як молодий вовкулака, твої ноги підуть новими, незвіданими маршрутами до змін та людей, яких ти чекаєш давно…ТВОЄ літо, воно розпочалось…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501221
дата надходження 25.05.2014
дата закладки 26.05.2014
Глаза ее открыты широко,
В глазах ее далекие миры,
А брови в напряжении игры
И струны откликаются легко
На каждое движение души,
На сочетанье самых разных слов.
Остановись, послушай, не спеши:
В них отраженье наших дивных снов,
Созвучье настроений в них,
И грусть, и радость, и любви призыв,
И солнца луч, и отзвуки грозы -
Так на струну ложится лучший стих!
Кого теперь увлечь аккордом старым? -
"Шансон" рулит - попробуй отвяжись,
Но вот в руках девчоночьих гитара
и верю я в мечту, любовь и жизнь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489604
дата надходження 01.04.2014
дата закладки 01.04.2014
та, що була зі світла
забилась в куток,
навесні.
тоді коли світало.
закрила долонями небо
і очі свої,
щоб нічого не бачити.
бо навіщо щось бачити у пустці.
та що була зі світла закрила свої світляки.
заховала загорнувши в хустинку і закопала в землю,
вона хотіла зігріти всіх.
натомість загубила себе.
та що була зі світла
раптом оніміла
відкривши знову свої
смарагдові очі.
вона була з попелу, а думала, що з сталі вогненної,
яку кують лише навесні
і то не завжди...
та що була зі світла
мовчки викурює
свої світляки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481094
дата надходження 22.02.2014
дата закладки 01.03.2014
Ми створюємо свої системи життєвих рішень
Хворіємо надіями, постійно віримо у краще
Кожен день як експеримент і без перебільшень
Не зараховуємо себе у число пропащих…
А мій втрачений у часі артефакт
Що створений думками й небом
З яким моє серце б’ється рівно в такт
І чай життя, завжди зі смаком меду…
Я з тих останніх, що вірять у любов і мир
У щирість, людяність і вічне
Від суспільних провокацій вічний дезертир
Я Данте, що знайшов кохану Беатріче…
Ти будь спокійна
Нема за що переживати
Ми не загинемо у війнах
Лиш я постійно буду діставати…
Біля нас завжди буде цікава книга
Ковток вчорашнього вина і кілька крапель кави
Та ціла купа знайомих рим, в яких живе інтрига
Мала вже близько час весняної забави…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482266
дата надходження 27.02.2014
дата закладки 01.03.2014
Що ти знаєш про сніг?
А крім того, що він білий?
А я знаю ось що...
Коли настають зимові ночі, то вони світлі. Особливо коли ти йдеш по снігу, отак ступаючи крок за кроком, по білому комканому килиму... а за руку тримаєш Щастя.
І сніжинки заплутуються в твоєму розтріпаному і шалено красивому волоссі. Отак летить собі біла красуня і, глядь, а вона уже вмостилась на твоєму кудрику і повільно так тане... А потім ще одна, іще й іще...
Але тобі байдуже на своє вогке волосся. Ти дивишся в його очі, і на його віях тануть сніжинки. Вони, мабуть, також присіли на них, щоб любуватись його очима. Як робиш це ти, коли за руку тримаєш Щастя.
Отак би вічно дивилась в його очі і шалено ревнувала б до отих нахабних сніжинок, що в стократ ближче до його бездонних, ніж ти...
Але він обнімає тебе, ніжно шепоче на вушко: «ще одна» і забирає маленьку красуню з волосся. І поки вона тане, ти відчуваєш щось подібне... бо за руку тримаєш Щастя.
Знаєте, що я знаю про сніг?
Він неймовірно ніжний... як і Щастя, яке я тримаю за руку.
http://vk.com/annika_ly_diary
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469904
дата надходження 02.01.2014
дата закладки 02.01.2014
Дружба, немає міри.
Немає стомленої середини, дикий шум вітру та німий крик.
Ніколи не ділитиметься на великі шматки сміху.
Дружба не стає порошком,не відмовляється від спогадів.
Вона безглуздо вливається, вкарбовується зі швидкістю тисячі величезних зірок.
Дружба, яскраво не світить. ні, це не економія, лиш крихітка самотності.
занадто солодкою , вона не буває .Тиха, холодна.
Тендітна сповідь, покинутих душ ,тихими вечорами згаслих вулиць.
Спекотна тінь залишених дотиків в ранковій каві.
Дружба, як лякливе кошеня ,потребує терпіння, догляду душі.
Сну. Від якого хочеться ще більше спати,здвигати з орбіт металеві стеоретипи .
Вона прониклива , до втрати здорового глузду, але завжди залишається незайманою дівчинкою.
Зморена часом та диким контуром життя. Безцеремонна Мадонна , бридкого Графа.
Це злоякісна пухлина, від якої хочеться жити, і викликати власне світло.
Куди яскравіше ,за звук Галактики в серцевій системі.
Це, Вам не малинове варення, не сонета Шекспіра , навіть не молитва.
Це тінь власного крику.
Заквітчана інтонація творця.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468474
дата надходження 26.12.2013
дата закладки 31.12.2013
Гарячі проміння сонця , вже зігрівали землю,та на вулиці не було тепло. Ще холодні звуки повітря обіймали нас,за плечі.
Щоранку, я відчиняла вікно і ніжно протягувала руки світові , посміхаючись грайливим «зайчикам» із неба. Уперше мене переповнювало почуття чогось незвично… такого дивно. Щовечора розмірковуючи, завжди щось записувала у свій потертий блокнот та пила каву. Перед сном - трясло, ніби кидали думки, моє тіло в прогорілі мрії і тихо насміхались. Це повторювалось що ранку…щовесни вже кілька років. Часом я переслідувала свої кроки і напролом виривалась вперед . Дивно, бути попереду своїх думок мені ніколи не вдавалось! Навряд чи вдасться, попіл обгорілих мрій, залишаються тліти. Ніжно пекти на молодих ступнях . Від однієї думки про смерть, лиш від думки… за одну секунду – вогонь і у моїй голові яскраве видовище захоронення мого тіла. Я уявляю все до дрібниці : «біла сукня (ніби я наречена), чомусь білі троянди..(з тих пір,коли я залишила свого колишнього ,я їх ненавиджу!). Ні рідних,ні друзів, ні знайомих,мабуть прощатися зі мною,немає необхідності! Лиш кілька десятків незнайомих мені облич, які тихо заливаються слізьми, а я лежу і посміхаюсь . Мені зручно,приємно , мене наповнюють відчуття свіжого, нового запалу легкості. У венах – дивна кольорова кров. А серце – квітка!»
Від такого, уявного потоку , я ледь вдихаю повітр*я, частинки якого поміж мене . Мої руки тремтять, не зрозуміло від чого і ледь відчутний біль. Біль від опіків!
Цікаво, що ж на справді відчувають люди на власному похороні?! Біль чи ейфорію? !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459004
дата надходження 07.11.2013
дата закладки 16.11.2013
Ви сумували за людиною, що для вас чужа?
Вас рвало на частини і рвалась душа?
Коли поглядом проводжають в останній раз
А після цього згадують тривалий час
Вас забувала людина , яка для вас дорога?
Був час, коли вас не покидала тривога?
Коли повертаєшся в минуле з дня у день
І так проходить кожен тиждень.
Ви бачились з людиною, що давно пішла?
Вона дивившись в землю повз вас пройшла?
Коли хочеться зникнути з цих світів
І більше не слати нікчемних привітів.
Ви знаєте як це, коли не вистачає головного?
Коли маючи сотні інших, хочеться бачити одного?
Коли у тебе і друзі, й кохана людина
А без одного чужого гниє середина..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455508
дата надходження 20.10.2013
дата закладки 23.10.2013
Рано - вранці, сонце встало,
з новим днем нас привітало,
через скло тобі співа,
прокидайся вже мала.
Та не хочеш просинатись,
одягатись і вмиватись,
сон міцно взяв тебе у руки,
й не відпускає на поруки.
Час іде, а ти розплющиш очі,
і відійдеш від цієї ночі,
усміхнешся ти привітно,
новий день і ти розквітла...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305229
дата надходження 09.01.2012
дата закладки 02.10.2013
Розкажи мені про безмежність горизонтів мрій і надій, які гризуть твоє бідолашне серденько, про раптові зміни твого настрою, без вагомих на те причин, про те як ти прокидаєшся і відчуваєш холод, який проник у твої вени, і здригаєшся від цього крижаного відчуття. Розкажи мені про те, що тобі завжди, щось хочеться, але на жаль ти знаєш чого, і це найбільша біда, повідай мені про жахливі «кола» під очима, про нежить, кашель, та температуру, про те як в такі дні зникає саме бажання жити, розчиняється останнє рятівне коло у цьому океані безнадій. Розкажи мені про очікування, ти чекаєш змін, чогось приємного і теплого, щоб у нього закутатися і відчувати себе в комфорті і захистку. Розкажи про внутрішню боротьбу, на арені твоєї підсвідомості завше точаться кровопролитні міждоусобиці, між ЗА і ПРОТИ, буває сама не знаєш, що обрати…
Що я можу відповісти на це все…життя це вектор, який є незбагненним і неочікуваним…правда в тому, що ми самі формуємо свою реальність…ТИ борець, файтер, тому не ний, не витирай шмарклі об салфеточки, не турбуй (не харь) оточуючих своїми проблемами, в них своїх повний вагон. Ти їх створила, значить і вирішиш, всьому свій час і місце…
Але це не зовсім про те що, я хочу тобі розказати…я буду говорити за дивні спалахи зсередини, коли тримаю твою руку, за те що серце прагне вистрибнути і втекти у твої кишені, про нейтралізуючу силу твого аромату, ти пахнеш божественно, ранковими фіалками і свіжістю океанськго бризу (ахаха прямо реклама якогось освіжувача, але це не жарт ти повинна розуміти), про те коли прокидаючись, я бачу тебе сонною і ніжно поправляю пасма волосся, запрявляючи його за вухо, або як на тобі добре дивляться мої сорочки, принаймні краще ніж на мені чесно. Про те як замилувано вслухаєшся до кантат мелодій дощу, проникаючи у душу кожної краплини, любиш говорити з деревами, мовчки рукою торкаючись кори і пестячи її…це екстравагатна форма симбіозу, але я вірю у твої надздібності, о ще згадав яка ти в мене добра, більш добрішої людини я не зустрічав, і не зустріну, як ти терпиш мої кпини і дурні ідеї…дякую, що ти завжди поруч кохана…
Розкажи мені…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451190
дата надходження 27.09.2013
дата закладки 02.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.09.2013
Даний твір можна читати зверху донизу, або ж знизу доверху
[i]Ти часто згадуєш ту ніч...
П'янкі цілунки на світанні.
Не зняв ти сукню з моїх пліч.
Хвилини йшли немов останні.
Пройшов не рік, - уже роки.
А з пам'яті таке не стерти.
Вже різні мучили думки.
Хотілося на час завмерти.
Ти пам'ятаєш кожну мить.
Мене зустрітися благаєш.
У грудях в мене теж щемить.
Невже ти дійсно ще кохаєш?
07.09.2013 рік[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447831
дата надходження 07.09.2013
дата закладки 08.09.2013
Твої кулаки не підходять для бійки
Ти володієш прийомами покруче
І хоч вчилася заледве на ті трійки
Проблеми лікувала так рішуче…
ховала агресію у невипрані шкарпетки
щоб вона набула аромату
зривала з суспільства етикетки
і була нестандартного формату…
не чекала дзвінків від дощу з майбуття
а сама напихалась пряниками у під’їздах
і мала дивовижне передчуття
вертати пташенят загублих в гнізда…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436778
дата надходження 12.07.2013
дата закладки 17.07.2013
Вокруг тьма.Почти ночь,почти утро и почти слезы..Какие то совсем не сладкие мысли,облака,лужи..Не видно звезд,твоих чувств и чай который мне так и не принесли..
Комары вгрызаются в плоть как ты в мою душу.Больно.Может хватит молчать,издеваться,приближать и отпускать.Одним словом,строкой,мыслью.Быстро..Резко.Как свист пули.Задыхаюсь.
Хватит.Уходи.
Останься.Играй дальше.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436247
дата надходження 09.07.2013
дата закладки 09.07.2013
Я закрываю глаза…
И, снова, делаю шаг вперед…
А разум тихо шепчет: «Назад…»
Но сердце рвется уже на взлет…
Я закрываю глаза…
Душой прокладываю маршрут…
И ты порою твердишь: «Нельзя!»
Но я пройду до конца этот путь…
Я закрываю глаза…
Мне проще сердцем вперед смотреть…
А где-то рядом шумит гроза…
Не торопись, чтобы все успеть…
Я закрываю глаза…
Навстречу солнцу и высоте…
Я не хочу жать на тормоза…
Я в жизни часто делал «как все»…
Я закрываю глаза…
И, снова, делаю шаг вперед…
И кто-то мудрый давно сказал,
Что счастье каждого где-то ждет…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436252
дата надходження 09.07.2013
дата закладки 09.07.2013
Ти ж божевільна: любиш плести светри,
Екзюпері читаєш, мало спиш.
В твоїх шухлядах всі слова відверті,
а в холодильнику секунди лиш.
Ти ж божевільна: молоком із медом
лікуєш горло, душу й заметіль.
В твої нотатках не буває псевдо,
нема присвят не тому чи не тій.
Ти ж божевільна: всі твої полиці
дзвенять від ламп, живих, та запасних.
Перегорають - їм буває сниться.
Ти ж, божевільна, пам'ятаєш всіх.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389618
дата надходження 03.01.2013
дата закладки 09.07.2013
Наше літо поїхало жовтим скрипучим автобусом.
Тремтимо на зупинці так, ніби загнані в кут.
Сонце котиться в небі старезним утомленим колесом.
Літо їде, а ми? А ми залишаємось тут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435159
дата надходження 04.07.2013
дата закладки 09.07.2013
вітер шелестить думками, вітер шурхотить по душах
білим снігом, тихим співом, тишу неба він порушив
і серцебиття шаленство рветься диханням нерівним
пальці у червоній фарбі - кулаками біль по стінах
знов усмішка божевілля: вітер - як синонім волі
розтривожена свобода на кайдани світу прОллє
синьоокую небесність: вітер дикий та похмурий
тихим сміхом у безмежність: алілуйя, алілуйя!
Оригінал
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233373
H&N: ветряно|сплин
ветер шелестом по мыслям, ветер шорохом по душам
белым снегом, тихим пеньем, тишину небес нарушив
рвется сбивчивым дыханьем, яростью сердцебиенья
пальцы яркой алой краской - кулаками боль по стенам
вновь безумием улыбка: ветер - как синоним воли
растревоженной свободой на оковы мира прОлит
синеокая небесность: ветер ярый, ветер хмурый
тихим смехом в бесконечность: аллилуйя, аллилуйя!
+ бонус: мій віршик за мотивами H&N
вітром бунту і знемоги розриваються глибини
темноти ледь чутний стогін врешті вирватись повинен
доза краплі міліграми щось коралове на білім
за півкроку до світанку ми пограєм в божевілля
губ трокається цілунком невловимим і пекучим
шляхом світла вниз ідучи обома руками душу
затискає наостанок між зупинок і стоянок
те що не візьмеш боями навіть з попелу постане
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233391
дата надходження 07.01.2011
дата закладки 05.07.2013
Півморок в кімнаті. Вітер гуляє квартирою, грюкає дверима, завиває в замковій щілині. В брудному вікні за запиленими жалюзями видніються, потемнілі від вологи, боки багатоповерхівок. Вони схожі на облізлі тіла бродячих собак. В дворі нявчить кіт. Його жалібне голосіння додає атмосфері зловісності. На тумбі цокає годинник. Мій вічний метроном. Цок-цок. Цок-цок. Міряє мій час.
Клацає замок у тамбурі. Я здригаюсь і різко підводжусь. На мить темніє в очах. Замок клацає знов, але вже в сусідніх дверях. Сусіди… Я сідаю на ліжко, склавши на колінах руки. Всередині мене бушує якась невидима сила, потужна енергія метається, наповнюючи кожну клітинку тіла. Намагаюсь стриматись, та це понад мене. Зриваюсь з місця, броджу квартирою, різко розвертаючись. Знов заходжу в спальню, замикаю двері, спираюсь об них спиною. Безвихідь. Який же нестерпний стан! Поволі сповзаю на підлогу. За що..? Вчепляюсь пальцями в волосся. Тілом проноситься дрібний дріж. Замовк кіт. Втих вітер. Тепер тишу порушую лише цокання механізму. Рачки лізу до ліжка. Скручуюсь на ньому калачиком. Горло стискає судома. Хочеться зламати щось, розтрощити. Нічого… Ще трохи… Стискаю кулаки, впиваючись в долоні нігтями. На дворі забрехав собака, одразу з різних сторін задзявкали його родичі. Кидаю погляд на циферблат… Можна!
Зриваюсь на ноги і починаю поспішно одягатися. Вилітаю з будинку і швидко прямую в сторону трамвайної зупинки. Наздоганяю трамвай, який вже надумав був втеки. На задніх синіннях знаходжу прокомпостований пільговий квиток. Сутінки. Виблискує бруківка від недавнього дощу. Тьмяно світять жовті ліхтарі вздовж вулиці. Човгають замучені перехожі. Одні поспішають – на них вдома чекають діти, батьки, домашні улюбленці. А інші йдуть поволі, їм нікуди поспішати.
Ось потрібна зупинка. Вистрибую з вагона перш ніж двері встигають повністю відчинитись. Поспішно оминаю пішоходів. Зриваюсь на біг. Вже зовсім близько. Шалений порив вітру ледь не збиває мене з ніг. Раптом я бачу знайому постать. На мить серце завмирає, та через секунду вже б’ється в шаленому галопі. Погляд ковзає по любих рисах. Кидаюсь в обійми, занурюю пальці в волосся, вдихаю рідний запах…
- Ну, привіт…
Нарешті.
30 травня 2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428525
дата надходження 31.05.2013
дата закладки 31.05.2013
Нові сторінки.Можливо нового роману який я закінчу.Я не буду писати про любов яка живе три роки,чи про молодь яка давно вже постаріла.
Я почну з того що писання це моя свобода.І я можу прийти в свій дім сісти за креслення,налити зеленого чаю,включити непопулярну класичну музику.І творити.Це моя свобода.
Я не залежу ні від чого.Час?та хто він такий,фізичне понятття.Я не можу зрозуміти чому ви стверджуєте ніби в вас мало часу.?Мало в порівнянні з чим.
Треба насолоджуватись кожною секундою.Я люблю себе в ті моменти коли не залежу від вас -люди.Я вільна в своїй клітці.І я буду літати в ній скільки захочу.Скільки вистарчить сили.Бо я жива.
Люди це свобода на губах.І не сперечайтесь зі мною.Бо я всеодно буду мати свою правду.В кожного вона своя.Індивідуум кожен з нас.І тому ми ніколи не зможемо зкоорепуватися в єдину цілу планету.Вона цільна,вона згуртована,але не до кінця.Тому і не має порозуміння .Але я не знаю добре це чи погано.Між нами є простір.Кожен його заповнює чим хоче.Теорія суспільного життя настільки примітивна,що за її доведення ніхто і не береться.Ми не зможемо створити свій унікалний мурашник ,бо у кожного з нас є своя планета.
І хочеться ходити по світі і вриватися в планети.Що я і роблю.Лишаю за собою хаос.Чи проходжу непомітно не моє діло.Я планета.І вода на моїй планеті завжди холодна і завжди глибока.Це я і називаю свободою.
Не губіть свою душу ,садіть навколо неї парки,розпускайте її в різні сторони і хай вона запускає корені на сусідню ділянку,де вона буде живитися.
Я хочу писати.Я ловлю себе на думці ,що я маю писати.Писати мелодію моєї душі чи просто писати .Я хочу заповісти землі свою память,щоб вона зберегла мою душу в листках ,в паперах,в словах ,літерах.
В звязку з чим виникають такі бажання,чи може це на мене вплинула лекція про барокові сади.Чи може в мені зацвіли сади або навпаки зівяли.Я не розберуся в собі.Але я напишу і може хтось побачить в моїй душі істину.І я усміхнусь вам нею.чесно де б я не була.
Я буду сміятись як дзвонять дзвони.Ви знаєте я багато бачила усмішок,але мені рідко усміхались серцем.І я буду берегти ці моменти в собі.Вони моє щастя.Моя маленька ріка в мені.Я дуже люблю воду ,в мені вмістився би океан,і люди тонули б вньому як кораблі.Але в мене покищо тече річка,гірська і холодна.Вона виривається з русла,виплескує свою воду,але вона тече.в свій океан.
Я вірю в кожного є свій океан.покажіть мені вашу душу,я обіцяю нікому не казати про неї.я обіцяю памятати кожну душу до якої ви мені дозволили доторкнутись.Бо кожен читаючи мене тримається за краї моєї істини.
Не боячись образи чи поразки ,буду я стояти на морозі з букетом гвоздик.полумяняних,як вранішнє сонце,яке я просила тебе будити.Ти в мене так любиш спати,а я далеко і я боюсь щоб ти бува не проспав день і своє життя.І тому я попросила сонце заходити до тебе через розплавлений пісок і гладити тебе,гладити ніжно,але не торкатись ,бо я ревнуватиму,тебе,до сонця.
2
Я хочу плавати як листок на воді.спокійно нестися за рікою.Але я не така .Я би хотіла чогось іншого,але це не буде моїм.А треба завжди триматись свого,нехай кострубатого,але свого.Я за індивідуалізм,я проти самозречення.Я за вірність своїй душі.Бо людина без себе губить гармонію.
Не губіть себе,любі мої.На цьому світі стільки всього що хоче вас погубити,хоть ви змилуйтесь над собою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423871
дата надходження 09.05.2013
дата закладки 31.05.2013
Люди з минулого пахнуть весною, або осінню.
Все залежить від пори року, коли ви розминулись,
Розпались, розбіглись,
Закінчились.
Люди з минулого обросли реченнями, прелюдіями,
Словосполученнями, де головну роль грає фраза:
«А пам’ятаєш».
Правда, люди з минулого час від часу забувають
Ключові моменти, факти, історії.
Але ніколи не забувають з’явитись якоїсь осені, або весни –
Це уже не залежить від пори року, коли ви розійшлись.
Людей з минулого підсвічує особлива аура,
Ореол минулості, але при тому незавершеності, недосказаності,
На них маска з написами: «Може ще варто…» -
Маска твоєї ж цікавості.
Але зазвичай, знімаючи, під нею уже інші люди.
У яких з твоїм минулим нічого спільного, крім фрази:
«А пам’ятаєш» і пяти копійок, які ти позичав на чай.
Люди з минулого прекрасні, поки живуть в твоїх спогадах,
Тільки в майбутнє їх не пускай.
І повертай вчасно п’ять копійок, які позичаєш на чай.
http://vk.com/annika_ly_diary
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424753
дата надходження 14.05.2013
дата закладки 15.05.2013
Якось страшно так стало стояти,
Краще впасти,летіти,розбитись
Краще зовсім нічого не знати
Просто краще пропасти,згубитись
Якось боляче стало ходити
Краще впасти,повзти і лежати
Колись сильно хотілось любити
Зараз зовсім не хочу кохати
Якось так, по-собі, ну незнаю
Вже немає ні слова в запасі
Я тихенько,самотньо зникаю
в синьо-жовтій, темненькій рубасі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422800
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 10.05.2013
http://vk.com/annika_ly_diary
тихенько
майже шепіт:
ти
мені
потрібен.
люди ходять,
роздають анкети,
дешеві ліки,
чиїсь агітки,
оформляють кредитки,
палять свічки
і сигарети.
тільки я
небуденно
в трубку:
де ти?
поки людей міряють кроками,
збивають вантажівки,
поки вони в сміття викидають агітки
і паперову рекламу.
поки зламаний каблук
перетворюється в драму,
поки діти біжать до мами,
а голуби літять до хліба.
тихо
констатація факту:
я тебе полюбила.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421343
дата надходження 27.04.2013
дата закладки 29.04.2013
В дитинстві дуже цвинтаря боявся,
крім мертвих ще хтось, думав, там ховався.
Містичне щось, непізнане, страшне
лякало слабодухого мене.
З землі стирчать антенами хрести,
єднаючи і ТОЙ, і ЦЕЙ світи.
Якщо прислухатись, почуєш справжнє диво –
покійників розмову неквапливу:
«Знай, хлопче, кладовисько – не архів
й не звалище забутих мертвяків,
не парк і не рекреаційна зона,
а місце шанобливого поклона,
це сховок заборонених скарбів,
святий спочинок згаснутих світів!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417726
дата надходження 11.04.2013
дата закладки 11.04.2013
Ти помічаєш, що ти щасливий. Щастя капає, капає у тебе. Розливається у тобі.
Ти розумієш, що по вінця наповнений емоціями, коли запиваєш смачним солодким чаєм цукерку Monterini, яка наповнена ромом. вона не пуста у ній щось є, начинка і у мені, у нас всіх є начинка! Ти п'янієш.
Думки так швидко просковзують крізь тебе, ти не встигаєш їх ловити, їх спинити чи просто випустити. Вони просто проникають крізь тебе залишаючи свій осад.
Ти даєш їм волю! Вони летять. Розправивши плечі ти вдихаєш, глибоко вдихаєш повітря, розпрасовуєш свої крила (про які навіть не здогадувалась) вільним порухом плечей. Ти більше не спиш, ти більше не сплячий метелик.
Ти усвідомлюєш, що ти живеш. Ти живеш.
Через 20 років ти розумієш, що ти живеш. Ти у невагомості.
Розкриваєш свої чарівні крила і летиш. Летиш далеко забуваючи відчай. Пам'ятаючи, що ти щасливий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415669
дата надходження 04.04.2013
дата закладки 10.04.2013
Здравствуйте, меня зовут Анна,
Я представляю корпорацию «Счастье»,
У нас сейчас акция.
Ежедневно килограммы радости бесплатно
И на постоянной основе.
Никаких скрытых платежей,
Все абсолютно законно.
Что же Вы бросаете трубку?
Здравствуйте, меня зовут Анна,
Я представляю корпорацию «Счастье».
У нас сейчас акция.
Вы спрашиваете, почему я звоню Вам так поздно?
Вы у меня уже сотый, а толку нулевого.
Хочу сказать, что акция продлиться недолго,
Килограммы радости почему портиться,
Ловите возможность пока счастья полно.
Нет? Почему же?
Представьте, у Вас всегда теплые руки,
А у родного такие нежные пальцы,
И никаких лишних эмоций,
Кроме счастья.
И все это на постоянной основе,
Вы платите всего лишь тем же,
Но уже другим людям.
Нет?
Ну ладно, наберу кого-нибудь другого.
Здравствуйте, меня зовут Анна,
Я представляю корпорацию «Счастья»,
У нас сейчас акция.
Скажите, как Вам обращаться?
Виктор?
Скажите, Виктор, а когда в последний раз вы улыбались,
Искренней, почти детской улыбкой?
Что? Вас не интересует?
Идиотов полно, не хотите быть таким же,
У Вас лишь деньги и наглость?
Да, Вы правы, ничего лишнего.
Позвоню Вам в другой раз,
Надеюсь застать другого Вас.
Здравствуйте, меня зовут Анна,
Я представляю корпорацию «Счастья».
Да, Вы правы. Лучше бы я продавала диваны,
Кредитки и интернет.
На счастья в этой стране почему-то спросу нет.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416036
дата надходження 06.04.2013
дата закладки 10.04.2013
Я забуду про гнів, я завжди попри всі незгоди намагатимусь усміхатись і любити. Я жертвуватиму собою задля усмішки інших.
Але добро і любов неможливо назвати "жертвою", тому, що скільки ти б не дарував (навіть матеріально) до тебе повернеться в стократному розмірі духовне і фізичне.
Ми стаємо щасливіші творячи добро, творячи любов.
P.S.Ну усміхнись будь-ласка мій ближній мені.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416380
дата надходження 07.04.2013
дата закладки 08.04.2013
Усі ми були колись маленькими і в усіх нас були свої дитячі мрії. Ми мріємо і зараз і, мабуть, мріятимемо все своє життя. А хіба ж у цьому є щось погане? Вміння мріяти – це прекрасно! Адже мріючи – ми наближаємо себе до цілі. Та дитячі мрії відрізняються від того, про що ми мріємо вже у дорослому віці. Ех, якби ж то можна було повернутися в дитинство, у свої дитячі мрії?..
«4-А клас. Урок української мови. Тема уроку – твір «Моя найзаповітніша мрія».
- Дорогі діти! Зараз я попрошу вас зібратися з думками і уважно прислухатися до свого серця. Я певна, що у кожного з вас є чимало мрій. Та вам необхідно зараз буде зробити наступне: обрати серед них усіх ту єдину, найзаповітнішу мрію і, звісно ж, написати про неї твір. Тож хай вам щастить і до справи. – «Настанови вчительки дуже і дуже доречні» - подумав я і одразу ж, не замислюючись, приступив до написання. І справді - думки і серце в унісон запрацювали чорнильною ручкою у моїй правиці по розграфлених в лінійку рядочках зошита.
«…- Привіт вам, мої мрії! Даруйте, що звертаюся до вас усіх і одразу, та так склалися обставини… І ще, вибачте мені, будь ласка, проте зараз я просто змушений написати про найголовнішу із вас. Вам усім вона відома, адже ви живете у одній голові і, мабуть, не раз спілкуєтесь між собою. І так, почну…
Мріє, моя найзаповітніша мріє, а чи здійснишся ти колись? Можливо, коли я допишу, на твою честь, цього твору, щось трапиться?! Щось прекрасне! Можливо не одразу, та хоча б трішки наблизить до твого, моя люба мріє, здійснення.
Де ти зараз, татку? Де? Чому ж не бачишся зі мною: як я росту, як навчаюся, як мрію? Чому так сталося, що ти - і є, сьогодні, та, найзаповітніша моя мрія?..»
Саме цей уривок твору, що писався мною в десятирічному віці, згадався мені, коли до рук, випадково, потрапила «Газета по-українськи» зі статтею на головній сторінці про дітей сиріт, а точніше про те, як важко їм приходиться долати життєві рубежі без батьківської любові. Та найбільше вразили опубліковані, виділені жирним шрифтом, слова одного хлопчика, котрі мало не дослівно повторили те найголовніше, про що тоді, майже 25 років тому, було написано мною.
«Дивовижно» - Подумав я, перечитуючи мрію хлопчика на ім’я Дениско. – «Я ж так само, як і він, мріяв тоді, та й досі продовжую мріяти, про зустріч з батьком. А втім, хіба ж я кращий за свого батька? Я ж повторив його долю! Хоча ні, - повторив його помилку. Зараз десь, мабуть, так само росте без рідного татка моя дитина. Я навіть не знаю хто це: хлопчик чи дівчинка? Не знаю нічого.
- Агов! Михайле, це ти?! – раптом почув позад себе.
- Я! Саня?! Ти?! Скільки років...?! – Дружбан юності моєї. Несподівана зустріч.
- Як воно? Відпустили? Давно на волі? – Запитав він мене.
- Тиждень як… От намагаюся призвичаїтись до вільного життя.
- Про Настю свою чув?
- Віриш, нічого?! Геть нічого. За всіх десять років у в’язниці – жодної звісточки. А що? Де вона, як, що з нею? Тобі щось відомо?
- Спилась твоя Настя… І.., немає її вже в живих, давно немає. Три роки як загинула під колесами автівки. Чув, що й тоді вона була геть у не тверезому стані. Ти ж покинув її і ще вагітною, правда?
- Так. Вона через мене почала пити? А дитина?...
- Вона важко переживала свою долю без тебе. Не впоралась. Одразу ж після народження сина, в знемозі впоратися самотужки, почала знаходити розраду в оковитій. Хлопчика звісно ж у неї невдовзі відібрали. Сам розумієш: мати п’яничка… От і позбавили батьківських прав...
- То у мене син! Де він зараз?
- Не знаю. Це було давно. Скоріш за все у одному із сиротинців, якщо не усиновили до нині. Шукати марно. На скільки мені відомо сліди твоєї, так би мовити, сім’ї – загублено, причому вже давно. На жаль… Співчуваю.
- Все гаразд. А ти, як ти? Де ти зараз, ким працюєш?
- Я, Мішуня, працюю юристом, виховую двох дітей. Не скаржуся. Наче все добре.
- Юрист, кажеш?.. – Промовив я, а по руці, в котрій тримав газету, ніби заструменіло і мої очі опустилися знову на жирно виділені рядочки безбатченка. І я все ж спитав? – Слухай, коли ти юрист, то ти маєш знати..?
- Запитуй, чим зможу - допоможу.
- Такий, як я, що лише вийшов на волю, міг би звернутися з питанням про усиновлення дитини?
- Ти що!? – Всміхнувся товариш. – Яке усиновлення? Ти ж іще молодий, ще своїх дітей заведеш.
- Та кому я з такою історією потрібен буду?
- Та ну, що ти – у тебе ще все життя попереду, повір! А щодо усиновлення, - на жаль особам, що були засуджені, наше законодавство не дозволяє бути усиновлювачами. А в тебе ж і ще й вбивство, наскільки я знаю.
- Та не навмисне вбивство. Не хотів я його вбивати. Так сталося. Боляче згадувати.
- Вибач. На жаль, тут тобі я нічим допомогти не можу.
Ми із ним ще трохи постояли, побазікали і, обмінявшись деякими контактами, розійшлися кожен у своїх справах. Я ще раз перечитав, те що зачепило мене за живе і відкрив газету на сторінці, де пропонують роботу. – «А що я вмію?» - Запитав у самого себе. І просто в очі кинулось оголошення: «Терміново потрібні робочі на будівництво…» І я не вагаючись подався в офіс за вказаною адресою.
Приємна молода секретарка, звеліла мені зачекати, пояснивши, що шеф, прибувший звідкись з далеку, зараз саме зайнятий співбесідою і як тільки людина вийде з його кабінету, я зможу увійти. Я подякував і лише було хотів присісти, як двері кабінету начальника відчинилися і молодий чолов’яга покинув стіни офісу. Я, не зволікаючи, постукав і увійшов.
- Доброго дня. – Привітався я до солідного пана років п’ятдесяти.
- Добрий день Вам, присідайте будь ласка. Назвіться і розкажіть мені про себе: хто ви, звідки, де і ким раніше працювали?
- Савчук Михайло Валерійович. Я…
- Хто?! – Несподівано перервав мене раптово зблідлий директор, підводячись зі свого стільця. – Савчук Михайло Валерійович?! – І коли він ще раз перепитав моє ім’я, я несподівано для себе зрозумів, що моя найзаповітніша мрія дитинства – здійснилася. Передімною був – мій батько.
Ця співбесіда була мабуть найдовшою у нашому з ним житті. Як з’ясувалося, він як і я в свій час помилився, обравши шляхи злочинності. Проте йому, на відміну від мене, вдалося уникнути покарання і неволі.
- Пожалкував я про все, що сталося згодом. Проте надто пізно, щоб бути прощеним тобою, твоєю матір’ю, царство їй небесне. Я тільки-но, як приїхав сюди поцікавився вами. Та спізнився… на п’ять років спізнився. Саме стільки минуло, коли вона померла у знемозі, що мене немає поряд, а ти в неволі... Вибач. – І він заплакав.
- Ти спізнився не на п’ять років, на значно більше. Та це тепер немає значення. Я спізнився теж. Щойно дізнався про смерть матері свого сина, котрого тепер не знайти, та й навіть як би знайшов, колишньому в’язню сина не вернути.
- Поїхали. – Раптом промовив, батько і рішуче встав із-за столу. Я підвівся теж.
- Куди? – Спитав, пильно вдивляючись йому в вічі, котрі опинились за крок до мене.
- Дай тебе обійняти, синку? – Він міцно стиснув мене у своїх обіймах і продовжуючи плакати сказав: - Вибач мені, будь ласка, якщо зможеш? Вибач?
Ми їхали і розмовляли кожен про своє. Ми знайомилися, як чужі та обоє розуміли, що рідні і що тепер ми – сім’я.
Ми приїхали під мою школу. Батько звелів зачекати біля машини, а сам увійшов всередину закладу. Через хвилин десять він вийшов за руку із хлопчиком років десяти. «У мене є молодший братик» подумав собі я і всміхнувся хлопчині, що йшов невпевненими кроками. Коли вони наблизились до мене, перше, що спитало мене це хлопча було:
- Ви читали мій уривок твору? – Його допитливі очка дивились просто мені в очі, а ручка показувала на газету, котру враз від почутого далі, я випустив з рук.
- Це твій син, Михайле, Дениско. Я тільки-но, як довідався - розпочав процес його усиновлення.
«Дитячі мрії – збуваються!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414679
дата надходження 01.04.2013
дата закладки 03.04.2013
Що ти будеш за птах, якщо все життя літатимеш попід землею? Що ти будеш за птах, якщо ні разу не зрозумієш, що таке свобода, що таке свобода польоту?
Що ти будеш за людина, якщо все життя промарнуєш на не потрібне тобі і не цікаве тобі? На те, що тебе вбиває! Так і ні разу не відчувши, що таке життя?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411122
дата надходження 21.03.2013
дата закладки 21.03.2013
Печаль сумної кімнати , наче злочин.. « по – білому тьма» ,щось змішане..щось таке абсурдне. Загартовані вишуканістю сни…Навіть вони тепер як фрагменти моєї уяви. Як тимчасові клаптики …уламки щастя,коли у сні ти поруч, і не можливо попрощатися з тобою. Лиш один не достаток…не достаток тебе..
Шалені тижні-близнюки, ошелешено оптимістичні години без тебе, мов суфле, зовсім не смачні.
Лиш ніч свідок моїх емоцій,щирих та відвертих розмов про «варте» .
Ще день без тебе, і рожеві стіни,зовсім невипадково похоронять оголену душу, у коридорах думок «про майбутнє…»
Ще день…ще день і моє кохання «проросте» сніжно білими трояндами (я просто божеволію від них) . Щоночі,щодня
згоратимуть зітханнями слова у півтіні недописаних віршів…
Так хочеться увірватись в твоє серце…і ніжним дотиком рук неймовірно обіймати. Жити у серці…в вишневому цвіті малювати поглядом « сонцем»,а хмільним промінням спинитись на твоїх вустах…
P.S назавжди
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409069
дата надходження 14.03.2013
дата закладки 17.03.2013
Я плакала крізь сон
І мріяла про тебе.
Я плакала крізь сон,
А дощ ішов із неба.
Благаю долю я щосил:
"Пришли мені кохання..."
Не маю досі я ще крил,
Та є палке бажання.
Так хочу, щоб ти обійняв,
І шепотів про ніч щоночі.
Під ранок ніжно цілував,
Й не забував про мої очі.
15.03.2013 рік
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409811
дата надходження 17.03.2013
дата закладки 17.03.2013
Свіжий південний вітер шелестів сухою травою, яка де-не-де пробивалась між камінням. Андріана сиділа на великому камені, який нависав над морем, спершись об стовбур карликового дубочка, який невідомо як там виріс. Внизу розбурхана вода намагалась розбити високий берег.
Трохи дальше на схід скеля утворювала невеличкий мис, на якому розляглись руїни старого замку. Дівчина дивилась туди з якоюсь тривогою, ніби відчуваючи якусь небезпеку. Над розвалинами кружляли альбатроси. Їхній писк нагадував верески Андріаниних подруг, які щебетали і реготали десь неподалік. Це верещання її дратувало, тому вона і сховалась тут. Вони і так її не розуміють. Не розуміють як можна дивитись на обрій і мовчати більше ніж тридцять секунд і як місячна доріжка на воді може викликати натхнення. Та й що таке натхнення вони навряд чи мали будь-яке уявлення.
Андріана ще раз кинула стривожений погляд в сторону замку і глянула на сонце. Воно висіло ще досить високо. Вітер все намагався задерти полу її сукні та скинути її нові соболеві черевички, які так пасували до цієї червоної, гаптованої золотом сукні в море.
Дівчина підвелась і попрямувала по доріжці, яка простягалась від замку до східних воріт міста. Сонце лагідно гріло шкіру. Шум моря радував слух. Було так добре і легко, що великі блакитні Андріанині очі закрились від насолоди. Розпущене біляве волосся розвівалось за спиною. Раптом щось хруснуло під каблуком. Дівчина від несподіванки аж відступила назад. Отямившись вона побачила, що це лише металева пряжка від пояса, на яку вона наступила. Цікаво, кому вона належала? А якщо подумати… Та ні, зовсім не цікаво. І пряжка знов опинилася на землі.
Знову все потекло спокійно – шум моря, далекі крики чайок… Та раптом вони перестали мирно покрякувати, вони почали верещати. Вереск птахів перебив вереск дівчат, які вибігли з-за сусідніх кущів. Вони лементували і вказували в бік замку. Андріана глянула туди. Над мурами здійнялась якась чорна цятка і почала швидко рости. Через кілька секунд вона набрала обрисів птаха. Та судячи з його розмірів та відстані до замку це був далеко не альбатрос і, навіть, не кондор. І тут вона зрозуміла – бабусині казки про драконів були зовсім не казками. Так, це був дракон. Величезний, чорний з червоними відблисками. Він все наближався до неї, а вона стояла не в змозі навіть поворухнутись. Ось вже стало відчутним його гаряче дихання. Ящур приземлився і впритул підійшов до переляканої дівчини. Ткнув її мордою в щоку. Андріана заспокоїлась від цього дотику і поклала руку на тверду гладеньку луску. Дракон пирхнув і гаркнув. Потім підняв передню лапу і штурхнув дівчину в плече:
- Вставай, сплюха, - гаркнув він знайомим голосом.
Після цього вигнув шию і плюнув їй в обличчя.
Андріана здивовано кліпнула і побачила свого друга Артема, який стояв на колінах перед нею з металевим горням в руці
Дівчина підвелась на ліктях і озирнулась. На пагорбі напроти неї височів великий камінь. Недалеко на великій сцені рвав горло якийсь рок гурт. Поруч на піддубнику сиділа Аліса і бадяжила щось в казанку, під яким потріскував ріденький вогонь.
- Доброго ранку, - всміхнулась та, побачивши сонне обличчя подруги.
Артем простягнув руку, щоб допомогти встати. Андріана спробувала самостійно підтягнутись, та побрикавшись трохи здалась. Хлопець розреготався і, особливо не напружуючись, підняв її так, що вона аж встала на рівні ноги. На кілька секунд потемніло в очах.
- Оце так присниться, - хихикнула вона потираючи скроні. – То що в нас на сніданок?
- Аліса от якогось зілля наварила. Аж страшно їсти.
Артем зобразив ніби він черпає ложкою з казанка, запихає до рота невидимий прибор. А потім впав на траву і почав корчитись, супроводжуючи це все дійство кумедними звуками. Після всіх конвульсій він застиг з розкаряченими руками і ногами, в позі контуженого суслика, ще й для ефекту висолопивши язика і сіпаючи правим оком.
- Не хочеш, не їж! Ніхто тебе не заставляє! – буркнула Аліса ледве стримуючи сміх.
Андріана вже валялась на землі в судомах, викликаних сміхом. Коли напад пройшов вона звела очі догори. Синє ранкове небо окупували невеликі білі хмарки, та вона знала – дощу не буде.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326972
дата надходження 01.04.2012
дата закладки 03.03.2013
Мене розбудило сонце. Я відчувала легке поколювання і запах сіна. З просоння не одразу згадала, що було вчора. Цей приємний день.. Коли ми з ним бігали по недавно скошеній царинці, коли раптово почалась злива, та ми далі весело стрибали під дощем. Ми підставляли лиця теплим краплям, сміялися, падали на мокру траву, спускались до річки, яка, годована зливою, пінилась і мутніла. Сонце безсоромно підглядало за дощем і гралось його краплинками.
Ми звикли бути друзями... Та якби він тільки знав, як завмирає моє серце, коли я ловлю його погляд, як лоскоче в животі при випадкових дотиках, як прагнуть губи відчути оксамит його шкіри… Але я не хочу налякати його. Він надто дорогий мені. Боюся, що якщо скажу йому це, він розчарується в мені, адже ми так раділи, що лише друзі. Тому я просто мовчатиму…
Я все ще лежала, не розплющуючи очей. Лагідне ранкове проміння пробивалось крізь щілини в стіні стодоли і м`яко гріло обличчя. Приємні спогади снували в моїй голові сріблястими павутинками.
З цих липких марев мене вирвав дотик до щоки. Злегка холодні пальці торкнулись моєї повіки, сповзли по віях вниз, спустилися, торкнулися кутика губ. Через мить я відчула шкірою подих, а потім обережний поцілунок на губах. Серце провалилось. Відірвалось од артерій і застрягло десь на рівні живота. Я відповіла. Він на секунду розгубився, а потім жадібно впився знов.
Блаженство тривало кілька митей. Потім він відсторонився, і я нарешті розплющила очі. Ми довго дивились один на одного. Його погляд був сповненим ніжності, а очі світились двома жаринками. Від нього віяло якоюсь позитивною енергією, від мене, я відчувала, також.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337172
дата надходження 13.05.2012
дата закладки 03.03.2013
Якщо ти боїшся мене – то дарма,
Бо я із моральних хіпі,
Ненавиджу сірість посеред дня
У дощовому моєму сіті…
Якщо ти лякаєш мене – то дарма,
Бо я із наляканих доста,
Вже наперед покидало життя,
І навчило усього вдосталь…
Якщо ти покинеш мене – то дарма,
Бо я із знецінених в небі,
Назад вже ніколи не верне вода,
А я можу ще бути в потребі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403905
дата надходження 24.02.2013
дата закладки 24.02.2013
Нам здається, що люди в кіно не живі і хтось весь час нас вводить в оману. Мрії там так швидко збуваються, горе легко забувається, і от я тут, щасливий та вільний з новою квартирою та мобільним, керую власною рукою своїм прекрасним життям. Нам здається, в кіно нема правди, бо все надпросте, надживе і, як на мене, забагато щирості. Хіба не так? В кіно збуваються мрії і щастя приходить щоденно, в дні сірі, буденні. Завжди вчасно, в той момент, що треба, і справедливо всім керує небо. В кіно люди помирають не так, як в житті. Все швидко забувається, доля підкидає нових людей, побільше нових ідей і як не було болю та сліз. Здається, в кіно у всі амнезія, бо забуваються швидко образи, родини миряться і всі знову разом. В кіно вибирають професії, що подобаються, а якщо й ні, то швидко й рішуче те змінюють, щоб дійти вершин, щоб стати розумним шефом свого життя. В кіно прості мотивації і вони на нас миттєво діють. А й справді, чому б ні? Чому б так само себе не змінити? Але ж ми знали про ці шляхи й раніше.
«Я не вірю цій історії, так буває в кіно, а не в житті». Але ж чому ні? Варто провести маленьку паралель. Ми порівнюємо життя і готель, мотель, гуртожиток, дорогу. А кіно? Нема співзвучного до цього слова? Лише пальто? Ми малюємо кіно з власних думок і блокнотів, щодня в своїй голові прокручуємо маленькі серіали, «знімаємо» очима нові історії, які потім вдосконалюємо і робимо сценарієм телевізійного художнього фільму. Коли ми переглядаємо наші улюблені фільми, то уявляємо себе там, серед тих подій головними героями, мрійниками, другорядними персонажами, що гріються на берегах Сени, плавають на гондолах Венецією чи переживають романтику на старовинних вуличках Варшави. І якби нам так пощастило, щоб одного разу з фільму до нас звернулися і сказали:» Ти вигадав нас, дав нам нове життя, то і йди за нами, роби з собою те ж, що зробив з нами». І ми б у той момент перевернули світ, і поміняли б всі планети місцями, аби лише промінчик місячного світла вказав нам правильний шлях, відправив тими полюсами.
Давайте говорити про кіно, як про найкраще, що створили у житті. Адже я впевнена, поки ми дивимось якусь історію на екрані, хтось переживає її на вулицях іншого міста чи іншої країни, а може навіть й іншого Всесвіту.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381262
дата надходження 29.11.2012
дата закладки 06.02.2013
Усі казки закінчуються вночі, коли хтось прокидається від болю, розряджається телефон, перегортається сторінка книги. Тоді сюжети змінюються, проявляються невидимі межі подій і починається відлік часу. Казки закінчуються, бо люди не вірять у щастя та його постійність. Щастя – це не матерія і не предмет, не абстракція і не мистецтво слова. Щастя – це частина кожної людини. Воно проявляється в нас, відповідно до наших вчинків, та вчинків інших людей. Його не було б без людей та і з ними воно не завжди явне. Чому ми думаємо, що щастя – лише мить? А як же прояв цього почуття від того, що ми живі, здорові, в достатку і робимо успіхи? Хіба це не воно? Чому із сукупності приємного варто вибирати лише момент? Невже пам’ять не охопить весь радіус подій протягом життя? Кажуть, ми пам’ятаємо лише те, що нам треба пам’ятати. Ні, ми бережемо у спогадах лише найкраще, на нашу думку, обираючи його власними критеріями оцінювання.
Казка починається вранці, як і щастя. Коли сходить сонце, перші промені проникають у вікно, заварюється смачна ранкова кава. Далі події, емоції, знайомства, нові враження, кольорові сни. Коли ми перестаємо цінувати це, казка закінчується. Ми не маємо права викреслювати події та героїв хоча практикуємо це щоденно, ми не можемо жалітись на життя, бо якщо воно нам дається, то ми вже індивідуальні і особливі, ми не повинні опускати руки, бо на нашому шляху лише ті події, на які нам вистачить духу, щоб пережити, ми не мусимо весь час сяяти від щастя, але маємо знати, що воно – частина нас, воно – казка нашого життя.
Усі казки написані від серця та рукописним шрифтом. В них стільки людських почуттів, скільки відтінків не має жодна палітра. Казка, то є життя, щастя – його основа. Не дозволяйте невдалим подіям змінювати святе правило «Carpe diem», не дозволяйте щастю осипатись із зорями вночі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398835
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 06.02.2013
Хіба можливо, щоб у небі,
А, може, при чиїсь потребі,
На неймовірній висоті,
Так розминулися оті,
Що свою долю точно знали,
Й на віки-вічні поєднали?
Та ця історія проста.
Було вже ж небо, мов вода,
Таке блакитне та прозоре,
Як справжнє дике море.
Та на шістнадцятій хвилині,
Таке побачилось дитині,
Що не повірила очам,
Й сумлінно стежила як там,
На небі, наче ті пташки,
Зустрілися два літаки.
Та в різних напрямках, на жаль,
Летіли дві душі у даль.
Вони не думали, не знали,
Що поруч різним рейсом мчали.
17.06.2012 рік
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344646
дата надходження 17.06.2012
дата закладки 27.01.2013
Минає юнацький романтизм, а разом із ним спроби зробити мову більш насиченою метафорами та іншим (трешем?). Одного разу прокидаєшся і розумієш, що візерунки, сплетені зі слів, вже не дарують колишню радість. Бажання все спрощувати характерне лише для дорослих; діти зустрічають складнощі радісно; підлітки з приємним обуренням, яке змушує їх діяти. Прості речення. Вони подобаються тільки дорослим. Навіть першокласник - двієчник полюбляє складносурядні та складнопідрядні речення (хоча й не знає цих термінів). Я вам (собі?) не заздрю. Мені шкода вас (себе?).
Колись одна дівчина плакала над рядками з «Лелії» (не добропорядної Лесі Українки, а менш моральної Жорж Санд). Вона так і не дочитала її до кінця. Зупинилася на одинадцятій сторінці, бо їй хотілося вмерти через те, що не в змозі так писати. Сьогодні цей роман певно залишив би ї байдужою. Дівча подорослішала. Бідолаха, вона вже ніколи не буде тією – живою, часом незрозумілою та імпульсивною. До речі, їй і маски вже непотрібні, які вона так полюбляла приміряти. Обличчя, воно стерлося (наче було намальованим, а хтось погрався ластиком).
Вірші. Неримована рима (кумедне поєднання, о, це називають оксюморон – про це, здається, співав гурт Акадо) повільно зника. А у ній щось цікаве, невідточене і первісне. Коли вона зійде нанівець, віршів більш не буде. Навіщо витрачати час (так, дорослі панічно бояться губити час – якась параноя, набута з роками).
Доросла людина доволі рідко занотовує свої справжні думки - як вони вже перестають вміщатися у голові.
У дитинстві та в період юності наївно віриш, що написане тобою, хтось колись десь прочитає. Саме тому дуже хочеться зупинитися, аби не відчувати на собі ці страшні та незворотні зміни. Та треба йти (не знаю тільки навіщо?), вперед (бо рух однобічний). Коли ліміт сил буде вичерпано, доведеться повзти. Мовчки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316301
дата надходження 23.02.2012
дата закладки 26.01.2013
На початку минулого тижня вона була готова продати душу.
А у суботу розмірковувала про служіння богу.
Позавчора вона була нігілісткою.
Вчора занурилася у вир романтики.
Сьогодні впустила в себе фаталізм.
Завтра...
- Як вважаєш, я - божевільна?
- Це, не мені вирішувати. Ти така, якою себе бачиш.
- Я...я бачу себе самотньою.
- Чому б тобі не уявити себе щасливою?
- Навіщо. Щасливою бути доволі нудно.
- Тоді страждай. Я не збираюся тобі заважати.
- Дякую і прощавай.
Завтра вона буде така ж сама, як і на минулому тижні - нещасна.
І ніякі написані власноруч ролі нічого не змінять.
Ви пройдете повз неї, помітивши лише маску (відповідно до її сценарію).
Я, певно, теж не побачила би її страждань.
А післязавтра....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265046
дата надходження 14.06.2011
дата закладки 26.01.2013
Вже давно померла незграбна дівчинка із повною торбиною підручників. Вона більш за все бажала бути, як усі. Та їй це не вдавалося, ніколи. Її розпач не знала меж.
Коли її не стало, з’явилася вона – трохи навіжена дівчина, яка чхати хотіла на суспільство. Вона зневажала звичаї, людей, може й себе. Та відчувала разом із розпачем – свободу.
І ось матеріалізується непроханий гість, який простягає до неї квиток . Квиток у примарне минуле. Навіщо дівчині, яка тільки почала дихати, спогади мертвої школярки?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371792
дата надходження 18.10.2012
дата закладки 26.01.2013
Чи існує на світі щось краще за музику?
Я нічого прекраснішого ще не зустрів.
Уній є усе: море пригод із краплею ризику,
Радощі й сум, і невимовна велич майстрів.
Вона дарує гармонію, щастя і спокій,
любов, всепрощення, ейфорію й екстаз,
Вона рятує тебе у криниці глибокій,
Вона – найкращий у світі червоний алмаз.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391167
дата надходження 09.01.2013
дата закладки 10.01.2013
Лови незбирані кристалики зими.
Давай загубимось у вихорі сніжинок.
Вустами смішно їх ловили, та не ми.
Ми ж все шукали в чомусь винних, гірко винних.
А світло сипалось: холодні і прості
Шматки живого, ще незірваного свята.
Давай загубимось між сніжно-білих стін,
Щоб потім вічність одне одного шукати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389842
дата надходження 04.01.2013
дата закладки 05.01.2013
"...просто неможливо надати її опис, щоб він відповідав дійсності та здавався правдоподібним. Ну, скажіть, хто повірить, що в неї втомлені сумні очі старої жінки і дитяча посмішка?
Коли я зустрів її, вона була зовсім юна з поглядами сформованої дорослої особистості. Вона мала власну думку – логічно обґрунтовану – стосовно усього, проте ніколи її нікому не нав’язувала і взагалі поділяла свої думки лише з приятелями, старими добрими приятелями (до кола яких я так і не ввійшов).
Її настрій був мінливим. Вона могла цілими днями сміятися і базікати про щось неважливе і легковажне, а інколи декілька діб поспіль була задумлива і мовчазна. Інколи, зустрічаючи її вранці, я помічав трохи припухлі червоні очі, однак я так ніколи і не побачив, як вона плаче.
Коли наші шляхи розійшлися, вона була все така ж юна. Постарів я, намагаючись її розгадати..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390142
дата надходження 05.01.2013
дата закладки 05.01.2013
Листами,есемесками,дзвінками,
То поштою,то в далеч по дротах
Скорочуємо відстань поміж нами
І забуття розвіюємо прах.
Несуть тебе далекі магістралі,
Зігріті світлом сонних ліхтарів...
А я складаю спогади зів'ялі,
Мов орігамі,в ящички старі.
А я біжу,долаючи вокзали,
Що вкрали погляд в поїзді за склом.
Твої вуста ще стільки не сказали,
В самотню душу снігу намело...
І вже навряд чи обіграти вдасться
Наш відлік часу,що почав свій шлях.
Отак і будеш надсилати щастя
Мені в конвертах,в душу-по дротах...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275907
дата надходження 19.08.2011
дата закладки 19.08.2011
Я просто хотів зробити собі чаю. Всього-на-всього маленьку чашечку чаю. Рівень світового океану від того б не змінився, і чайні поля не полисіли б... Взагалі нічого б на світі не змінилося, якби я випив ту трикляту чашку чаю!!!
Третя година ночі застрягла в годиннику і наробила багато шуму, намагаючись вибратися. Я ледве
протиснувся крізь шпарину дверей, яка з кожною ніччю все вужчає. Скоро доведеться пролазити на кухню крізь плінтуси.
Я протиснувся з чашкою в руках і котом, що йшов по моїх слідах. Набрав води з-під крану. Сирої неголеної води, преренаселеної, перенасиченої, повної по вінця самою собою. Зачерпував її спраглими долонями і виливав у ненаситний чайник.
Повітря густішало над моєю головою, уповільнюючи всі рухи, в тому числі годинникової стрілки. Кліпання очей розтягнулося у часі настільки, що поки я заплющу очі встигало зійти сонце, а поки я їх розплющу, воно безслідно зникало за обрієм.
Дістав сірники. Торкнувся коробки сірником, з нього повільно почали проростати гілки із листям.
Сірник поволі ставав деревом. Помаранчево-кривавим.
Я встиг. Я встиг увімкнути газ. Я встиг поставити чайник. Сині язики полум*я норовили полетіти на
небеса і загубитися у їх блакитності. Але я встиг. Я встиг їх не пустити. Я встиг прив*язати їх до
себе.
Кіт, наче потяг, проїхався по коліям моїх ніг. І замуркотів, вистукуючи колесами.
Але раптом в*язку тишу розбив плескіт у ванній. У моєму животі всі органи ніби стиснулися в кулак,
почала виділятися слина. Ммм... Це все риба, яку я купив кілька років тому і дозволив їй жити у
ванній. За цей час, вона вже, певне, сильно підросла. Правильно, з*ївши стільки котів важко не
вирости!
Кіт треться об мої ноги, безтурботно не відчуваючи своєї близької смерті.
Коту ще поки не страшно стати їжею для риби.
Риба плескотить своїми величезними плавниками об воду, нещадно її вихлюпуючи. Я не обертаюсь. Я продовжую дивитися на газ і відчувати ширшаві дотики боків кота.
Я знімаю з люстри чашку, з гуркотом ставлю її на стіл. Вимітаю з-під серванту крихти чаю на долоню і засипаю їх у чашку. Свистить чайник.
Риба не заспокоюється, і вода, вихльопнута нею, сягає мені уже по щиколотки.
Кіт незадоволено шипить.
Я підсовую до себе табуретку і вилажу на неї. Чашка вмить стає маленькою-маленькою.
Своєю головою я сягаю стелі.
Кіт кричить, незадоволено дивлячись на мене.
Зі стелі починає накрапати вода. Вона розкладається. Вона спрощується. Стає мільйонами
одноклітинних організмів. Прозорі клітини води поглинаються моїм тілом. прозорі клітини води
поглинаються листками чаю. Газ гасне.
Немає вже сенсу в окропі. Чаю не буде.
Я знімаю капці і виходжу з кухні.
Чую лише плескіт води.
У чашці.
16:54
28.07.11
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272441
дата надходження 28.07.2011
дата закладки 28.07.2011
Завив голодний вечір
І впав на підлогу мертвий.
Сьогодні вдалася втеча,
А завтра - я знову жертва.
А завтра нічого не буде,
і байдуже, що наснилось.
Я думала, що забуду...
Я думала... Не судилось...
А ніч здавила горлянку,
Повільно сповзає по стінах...
Конатиме знову до ранку,
в кутку стоячи на колінах...
І витиме, божевільна,
Повільно блюватиме снами...
В нестямі хапатиме сильно
За шию брудними руками...
А з мертво-блідою зорею
мов шль0ндра, збиратиме речі...
......мабуть, я захвОріла нею,
бо знову чекатиму вечір...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268178
дата надходження 02.07.2011
дата закладки 02.07.2011