«Зранку блукав я
Схилами гір Цзи Ге...»
(Бо Цзюй І)
Я шукав Дао
З важким автоматом на плечі,
У сутінках солдатського намету,
Серед запашного звіробійного степу
Я шукав Дао
Там, де пахло бензином і соляркою,
Серед сутінків гіркого диму,
Серед хащів іржавого металу,
І серед снігів холодних
І серед спекотних згарищ
Я шукав Дао
Серед мертвих тіл,
Серед сталевих потвор,
Серед зранених людей і дерев –
Я шукав Дао
На дні забутих озер,
Куди досі пірнають жаби
І волохаті байдужі бобри,
У темряві біля вогню
І серед степової тирси –
Я шукав Дао
Коли світ божеволів,
Коли навіть Сонце
Дивилось на людей з жахом,
Коли навіть місять зазирав з сумом
У душу кожного сновиди
Я шукав Дао...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603563
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 06.09.2015
Я – твоя Мать-отчизна. Я – многорукий Вишну.
Всюду, где я проехал – жжёной резины вонь.
Я не смотрю, но видим. Я не ищу, но слышим.
Лето расплавит крыши. Сын не придёт домой.
Я к вам залезу в душу радостным тараканом,
Я отражу в стакане треснувший потолок.
Я утопчу вам глину, диким резвясь канканом,
В траур толпы врезаясь драной тесьмой чулок.
Утро растает небом, мутным от катаракты.
Вьются цепочки бравых к Хроносу на обед.
Люди – эритроциты в хитрой системе тактик,
Я – их глухой диспетчер, папочка и сосед.
Я – твоя Мать-отчизна. Я – ваш пахан и пастор.
Я всемогущ, но хрупок, выжат, но плодовит…
Братья, готовьте ружья. Сёстрам грозит опасность.
Осень затопит крыши. Баба ещё родит.
[i]липень - серпень 2015[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603359
дата надходження 31.08.2015
дата закладки 06.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.09.2015
«Міналуш йде по траві
На гнучких лапах своїх.
Танцюй, Міналуш, танцюй…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Сплю я цієї весни погано. Навіть коли ввечері валюсь з ніг від дикої перевтоми, все одно прокидаюся з відчуттям того, що забув я щось дуже важливе – щось з мого сну (сниться завжди уривками). Це розхитані нерви: чим довше триває це божевілля війни, тим більше нерви нагадують струни, що ось-ось розірвуться.
Прокинувшись, я вдивлявся в темряву: бліде світло якогось тьмяного ліхтарика в кутку ледве вирізняло приміщення колишнього складу-ангару, де хаотично спали люди серед хаосу речей на імпровізованих ліжках. Люди спали важким сном змучених фізично і духовно. У цій застиглій густій напівтемряві я помітив рух: це між сплячих людей і речей (теж сплячих) стрибав Томас – стрибав нечутно, м’яко, гнучко, граціозно. Він зупинявся біля кожного сплячого, його очі виблискували в темряві. Раптом я зрозумів: Томас не стрибає, він танцює – танцює в повітрі темряви. І зупиняючись біля сплячих, він зазирає в їх сни, інколи проганяє зі скуйовджених, а інколи моторошних, снів темряву, і пускає світло своїми сяючими в темряві очиськами. Танцюй, Томасе, танцюй!
Томас відчув, що я не сплю, підійшов до мене, вмостився на мій спальник, тицьнувся мордою в мою руку і почав муркотати. Такої кудлатої і довгошерстої істоти я ще не бачив у своєму хаотичному житті.
Щоб не порушувати густу темну тишу, я почав говорити до нього пошепки: «Томасе, ти погано несеш службу: у таборі досі табунами бігають миші, особливо в їдальні. Кінчиться тим, що тебе звільнять з посади кота – примусять писати пояснювальну записку. А оскільки ти подібні цидулки не пишеш з принципу, то тебе позбавлять військового звання і нагород. Я вже мовчу про зарплату в вигляді консерви.» Томас абсолютно не зважив на мої слова і продовжував муркотіти. Добре, що є отаке тепле і пухнасте снодійне: завтра важкий день, купу солдат відправляють на передову, зі зброєю і технікою як завжди будуть проблеми…
Чим довше триває це божевілля війни, тим більше дивують мене тварини, які по злій сваволі фатуму опинились у цій «катавасії» - хто на службі як Томас, а хто просто німим свідком.
Пригадалось, як кілька днів тому ми сиділи в траншеях і бліндажах. День був чудовий і сонячний, степ пахнув квітучим молочаєм, над нами літали жайвори і виводили таку життєрадісну пісню, що не вірилось – йде віна, триває, і не видно їй ні кінця, ні краю…
Раптом сепаратисти почали нас обстрілювати, ми – стріляти у відповідь – з усього, що в нас було. Починалось пекло, а жайвори продовжували висіти в небі над цим божевіллям. І коли перестрілка вщухла, з неба знову залунала пісня, яку було не чути за цим гуркотом війни. Виявилося, що жайворонки не звертали уваги на вибухи, кулі, снаряди, міни, постріли, продовжували співати свою весняну пісню – вони були вище цього всього. Якщо і дивились на це все, то зверху – з висот своєї пісні.
Та найбільше мене вразило тоді не це. Якось у розпал бою, коли, здавалось, все навколо збожеволіло (не тільки люди) і повітря перетворилося на суцільний грім і вогонь, я помітив у небі лебедів – вони летіли низько на південь. Певно в напрямку лиманів. Мені навіть здалося, що це галюцинація, що це ті лебеді, що співають над загиблими воїнами останню пісню і несуть їхні душі у Валгалу – до її готичних палаців і бенкетів Одіна. Навіть здалося, що ці лебеді прилетіли за мною. Але потім я зрозумів, що птахи просто не зважають на людське божевілля: все минає, але вони вічні, як вічна краса.
Вранці один солдат серед суєти ранкових зборів підійшов до мене і запитав, чи давно я розмовляю з котами. Я відповів, що в нас в Ірландії котів вважають одухотвореними істотами і змалку вчаться вести з ними діалоги. Солдат якось дивно подивився на мене і більше нічого не запитував, сказав тільки, що забули завантажити сухі пайки на «шишарик». Але в розмову втрутився капітан С.:
- Ну, от, є такі люди, про щоб не почалась розмова, одразу: «Ми, ірландці…» Що зараз читаєш? Певно Джойса, Свіфта або Бернарда Шоу?
- А от і не вгадав! Я зараз читаю Дікенса. До речі, геніальний письменник – так мені спочатку здалося. Але потім я натрапив на кілька фраз, які мене досить сильно зачепили, і в Дікенсі розчарували….
- І які ж саме?
- Коли він пише про англійців, то трапляються фрази типу «у нього було чесне англійське обличчя». А коли про ірландців, то: «Це був поганий квартал, тут жили брудні ірландські покидьки.»
- Ну, і кого з нормальних чи порядних людей Дікенс цією фразою образив? Кого з джентльменів він цією фразою образив? Кромвель все таки був правий... Тільки ні в кого з його послідовників не вистачило хисту. А реставровані англійські королі були до тих рудих бестій-ірландців занадто ліберальні…
Тут капітана С. понесло – з характерною знущальною посмішкою на обличчі. Добре, що я давно на такі репліки не звертаю уваги… Я рушив до свого взводу, що вже вишикувався біля техніки – потріпані в боях солдати в шрамах на обличчі і з орденами на вицвілому камуфляжі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581793
дата надходження 17.05.2015
дата закладки 21.05.2015
«Ми випали з природи
І висимо в порожнечі.»
(Герман Гессе)
Підняли нас, як завжди, несподівано, ще на досвітках. Ранок був на диво холодний – навіть для нинішнього квітня-холодильника, занадто свіжим і пронизливим.
Комбат наказав отримати два АГС-17 і разом зі взводом їхати на бліндаж Махатма. Я спробував зобразити ображеного: «Ми ж артилеристи, ну, які ще АГС, ми ж не піхота. Нам би хоча б одну «Гвоздичку» для годиться…» Комбат якось дивно подивився на мене: «Сам знаєш – наказ є наказ. Важке озброєння відведене. Полізуть сепари – гатіть по них з АГС, полізуть з танками – викликайте вогонь на себе. Перший взвод уже там. Удачі!» Ех, не це ти хотів сказати, комбате… Не це! Напевно: «Прощай, смертнику! Почнеться м’ясорубка, доведеться тобі загинути зі своїм взводом, але мусиш триматися до кінця. Закінчиш кар’єру і буття як і належить чоловікові і офіцеру – маєш нагоду загинути з честю!» Не сказав, то не сказав.
Повантажили нас з АГСами в «шишарик» - старий, пошарпаний життям і втомлений до неможливості. Дорога була настільки всіяна вирвами від вибухів та ямами різного незрозумілого походження, що я думав «шишарик» наш розвалиться на запчастини. Я сидів (як і належить взводному) біля водія і думав про те, що якщо все піде шкереберть, то стрілятись доведеться мені – більше нікому. В усьому завжди винен взводний – щоб не сталося.
Коли «шишарик» черговий раз провалювався в яму і торохтів всіма своїми металевими суглобами, водій – стара сива людина – голосно кричав: «Маруся!» Я спочатку думав, що це якась мантра, а потім зрозумів, що так він називає машину і благає таким чином, щоб вона не зламалась. Якесь сентиментально-інтимне, навіть еротичне ставлення до машини.
Бліндаж Махатма виявився звичайнісіньким і банальним. Не знаю, хто придумав йому таку екзотичну і одухотворену назву. Три доби було тихо. Облаштовувались. Старшина метушився, даючи солдатам різні завдання, я (коли мене не смикало командування) читав Германа Гессе. Чомусь мене зачепила одна фраза і постійно потім звучала у свідомості: «… У нас немає нікого, хто би повів нас, єдиний провідник наш – це ностальгія по дому.» Саме так: ностальгія по нашому спільному мирному дому, ностальгія по нашій Вітчизні, яку негідники хочуть знищити, веде нас вперед, у вир вогню, іноді на смерть.
(Десь далеко почулися звуки перестрілки. Певно сепари обстрілювали когось із стрілецької зброї.)
Вийшовши з бліндажа я помітив солдата з першого взводу, що сидів на шматку зламаного дерева і дивився у нескінченність. На обличчі в нього застиг вираз глибокого спокою і байдужості. Він абсолютно не реагував на солдат, що метушилися в траншеях (хто зі збороєю, хто з лопатою), на далекі звуки перестрілки і на бджолу, що сіла йому на щоку. Я пригадав, що вчора бачив цього самого солдата на цьому ж самому місці з цим самим виразом обличчя. Мимо пробігав бородатий старшина нашої батареї і почав на цього солдата сваритися: «Він знову нічого не робить! Нічогісінько! І не реагує на мої слова! У нірвану, бачите, пішов!» Мені чомусь захотілось захистити цього солдата і я (чи то всерйоз, чи то жартома – сам не знаю) почав: «Людина не може нічого не робити. Якщо людина жива, вона дихає, мислить. Може зараз він здійснює роботу найважливішу з усіх на планеті Земля. Ми не знаємо, що відбувається у його свідомості. Може він осмислює суть і сенс буття людей, основу світобудови, першопочаток Всесвіту, суть простору і часу, свідомості. Може в результаті цих роздумів він принесе людству нову істину, вищу істину, сокровенну, що відчинить перед нещасним людством двері у новий світ.»
Раптом обличчя у солдата змінилося. Він зреагував на мої слова. Очі, що дивилися у нескінченність і не бачили нічого, раптом подивились на мене. Солдат сказав якимось незаперечним тоном: «Істину в світ приніс не я, а Ісус Христос!»
Тут несподівано тіло солдата стрепенулось, сіпнулось, ніби по ньому вдарили молотком. Я ще не встиг нічого зрозуміти, коли солдат раптом впав на бік, а потім на спину. Він лежав на піщаній розритій землі, а на грудях у нього розпливалася темна пляма. Коли я нахилився над його тілом, вон обуло вже мертвим – у нього влучила випадкова куля, а солдат був, як завжди, без бронежилета. Його дух вже почав чергову мандрівку по світах у нові перевтілення. Я так і не довідався, як того солдата звали – не зміг спитати про це. Не зміг…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578629
дата надходження 03.05.2015
дата закладки 21.05.2015
«Але життя насправді гра, мій хлопчику,
і треба грати за правилами.»
(Джером Девід Селіджер)
Табір переповнений. Це величезне юрмище втомлених людей. Втомлених, але знову готових іти в бій. Після епопеї з «Піонами» - переганянням цих залізних динозаврів з пункту А в пункт Б відчуваю себе таким же розбитим як старий бетеер. Ще постійно виникає відчуття, що я цап-відбувайло. Зрештою, всі ми принесені в офіру війні і божевільним ідеям людей з сусідньої країни, що втратила глузд (схоже, що остаточно). Солдат з мого взводу (тепер уже колишнього) відправляли на передову. Це завжди щемно – прощатися з людьми з якими служив і воював, яким вірив, за яких готовий був віддати життя (взаємно) – вони їдуть, а мені наказали бути тут. Кожному тисну руку, звичні вже фрази, що (мовляв) зустрінемось після війни.
Мені дали новий взвод – не так давно мобілізовані, ще не були в боях. Знайомлюсь: як завжди справжній Вавилон – крім того, що є люди з усіх областей України, двоє земляків з Донецького краю, ще є один китаєць - громадянин України, мобілізований. Війну сприймає як факт буття, як даність, з якимось філософським спокоєм, каже, що знищить всіх ворогів нашої країни. Для нього тепер Україна «наша країна», він тут живе і любить цю землю. Звати його І Чунь Си. Я, звісно, не спитав як його ім’я пишеться ієрогліфами – посоромився. Але судячи по звучанню його імено можна перекласти як «один весняний монастир». Подумалось ненароком: якби вони заселили нашу землю, вони б її любили і не пустили сюди ніяких іноземних загарбників... Як мені бракує ось такого філософського спокою цього китайця. Нехай і не спокою Будди чи його чорного ченця, а хоча б спокою Сковороди: «Кожна людина складається з двох протилежних протиборних початків або натур: з гірного і підлого, тобто з вічності і тліну...» Отак би мені і дивитися на світ і на людей. Але не виходить: занадто вже на війні добро і зло протиставлені, занадто віддалені – або, або... Коли комбат вперше подивився на список взводу і солдата І Чунь Си, він промовив: «Тут і не розбереш, де тут ім’я, де по батькові. Як же тебе називати? Буду називати тебе Сансанич!» Рядовий І чи то солдат Чунь був не проти... Ще один солдат – монгол на ймення Унасан Целерхег. Потрапив в армію по тій же оказії – громадянин України, сурма заграла, а він і не проти повоювати. Ще більший дивак. Улюблене заняття – дивитися на вогонь. Якщо йому не дати якесь завдання, буде на вогонь дивитися годинами. Йому би в монастир, а не в армію. Споглядати Порожнечу і чекати просвітлення. Дивився я на цих дітей Сходу і згадував рядки Кіма Соволя:
«Сприймай життя таким, як воно є!
Тож треба жити, треба просто жити.
Сприймай життя таким , як воно є.
Хай вітер плаче за опалим квітом.»
Цілий день вантажили снаряди, а потім чистили гармати. Втомився я дико: командиру взводу не пасує дати наказ і споглядати як солдати працюють, треба з усіма і почати першому. Від перевтоми довго не міг заснути. Потім серед ночі прокинувся і не міг зрозуміти – де я? Якийсь склад з металевими стінами і дахом, посеред складу купа дров, навколо сплять люди – більше трьохсот чоловік, біля дров залізна пічка в якій горить вогонь... Де це я??? Потім подумав: «А може мене в армію забрали? Ні, не може цього бути – викладача університету в мої роки і раптом в армію. І якби забрали в армію – я спав би в казармі, а не в якомусь складському приміщенні. А може війна почалася? Абсурд. Як може початись війна в Європі в сучасному цивілізованому світі? Та хто може напасти на нашу мирну країну? Не може цього бути.» Потім я зрозумів – мені це все сниться. Ось зараз я засну, прокинусь вранці, і все стане на свої місця. Я солодко заснув і справді – зранку все стало на свої місця: на мені погони капітана, треба командувати взводом, здалеку доносяться звуки канонади... Як все просто...
Наступного дня біля табору зловили сепаратистку. Наркоманка. На вигляд років двадцять п’ять. Але явно молодша – наркоманки швидко старіють і виглядають старшими за свої роки. У стані наркотичного сп’яніння стріляла в наших солдат з пістолета. Певно, дали дозу і сказали – йди стріляй. Не влучила ні разу – по причині того ж наркотичного сп’яніння. Солдати забрали в неї пістолет і прикували наручниками до металевих воріт табору. Вона сиділа біля воріт, перебуваючи і далі в своєму світі галюцинацій і періодично говорила якийсь беззмістовний набір слів. Зібралась невелика юрба бійців. Підійшов один старий сивий солдат з довгими сивими вусами, спрацьованими руками і обличчям, що зоране зморшками і сказав: «Таких треба на місці розстрілювати!» Солдати мовчки погодились. І тут мене охопив жах – стало моторошно, як ніколи. Зараз солдати вчинять самосуд, а я тут єдиний офіцер – і це буде на моїй совісті, бо зупинити постріл я просто не встигну. Або ще гірше. Зараз хтось з солдат скаже: «Командире! Ти нас вів у бій, інколи просто на смерть, наказував бути нещадними до ворогів, ми виконували твої накази ціною свого життя. Розстріляй цю гидоту!» І доведеться. Юрба живе своїми законами. І мені їх завтра вести в бій, і треба щоб вони виконали будь-який мій наказ. А якщо я цього не зроблю, це буде не гарантовано. Тим паче, якщо я спробую їх зупинити. Ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію: розстрілювати беззбройних полонених, ще й дівчину. І як з цим далі жити? На моє щастя приїхала машина з контррозвідниками і сепаратистку забрали.
Наступного дня о п’ятій голині ранку підняли і відправили на вогневу. Чомусь наказали здійснити марш-кидок на п'ятнадцять кілометрів пішки – гармати, мовляв вже прямують туди, снаряди теж туди повезли, чи то вони будуть як тільки ми дійдемо, вперед. Напевно всі «шишарики» були зайняті. Сумніваюсь, що вони пошкодували пального. На вогневій було довгий час тихо, співали жайворонки, солдати нудьгували в траншеях і бліндажах, гармати мовчали, замасковані в ямах.
Я вже думав, що нам судилось так і простирчати тут кілька днів в якості живих мішеней, коли вдалині почулася канонада. А потім голос СОБа: сепаратисти відкрили вогонь по наших позиціях, треба у відповідь знищити їхню мінометну батарею і групу піхоти в укриттях. І почалось! Наші «Гвоздики» запрацювали. «Перший. Приціл 368, кутомір 18-07, осколково-фугасним вогонь! ... Другий. Приціл вище 10, кутомір лівше 12, три снаряди, швидким, осколково-фугасні, підривник фугасний, вогонь!» Відстріляли майже все що нам привезли, коли раптом я в бінокль побачив, що в кілометрі від нас виповзає з «зеленки» москальський танк. І повертає гармату в нашу сторону. Де він взявся? У мене все в середині похололо: «Це кінець! Зараз нас тупо розстріляють!» Нашим стареньким і втомленим «саушкам» годі було тягатись з сучасним танком. Крім того у нас були тільки осколково-фугасні снаряди. Мені треба було, звісно, крикнути екіпажам: «Танк лівіше орієнтиру один двадцять тисячних!» Але я не встиг – встиг тільки подумати: «Життя довершено. Крапку зараз поставлять.» І краєм ока помітив, що перша САУ опускає гармату в положення вогню прямою наводкою і одночасно повертає башту в сторону танка. Навідник «першого» помітив танк раніше мене. Постріл! Перший же снаряд влучив прямо в башту танка раніше ніж він встиг вистрелити. Хоча снаряд був осколково-фугасним, але танк буквально підкинуло в повітря. Захист з броні, звісно, весь зірвало. Оптика судячи по всьому теж вся накрилась. Танк затих і не подавав ознак життя. Я не уявляю, що переживає екіпаж, коли в башту влучає снаряд з «Гвоздики» ще й повний і прямою наводкою. Танк так і лишився стояти біля «зеленки» не подаючи ознак життя. Розвідники казали, що з нього так ніхто і не вилазив. Ні в кого, звісно, не було бажання піти і подивитися в якому він стані і що з екіпажем.
Про цей епізод солдати забули і майже ніколи не згадували. Тільки комбата інколи заносило на філософію (неочікувано): «А я завжди казав, що САУ може завалити сучасний танк!» Хоча всі розуміли, що нам просто пощастило. А того ж вечора нас забрали з вогневої – в табір добиралися верхи на броні – на «саушках». Трясло і підкидало так, що подумав, що краще було б піти пішки. А ввечері в таборі я знову читав Достоєвського, а солдат-монгол споглядав вогонь у буржуйці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570046
дата надходження 28.03.2015
дата закладки 01.04.2015
Корній Веснянкович весняно
мугикав пісню за столом.
Стіл удавав фортепіано.
У м"ятнім чаї танув ром.
Глафіра Бруньківна завзято
до вух тулила капелюх.
І вчила радісно літати,
вино із глека попивати
п"ять молоденьких сонних мух...
Антін Фіалкович зухвало
тиснув на гудзичок дзвінка
дверей помешкання, де спала
Орися Сонцівна Струнка.
А у мені брекет із льодом
ніяк розтанути не міг.
І сипав всупереч погодам
зі стелі білий-білий сніг,
як хтось даремно і невміло
зламати пробував замок...
Я білі двері відчинила,
пістоль картонний ухопила
і...
Натиснула на гачок!
Корній Веснянкович, прощайте!
Глафіра Бруньківна, простіть!
Антін Фіалкович, втікайте -
Струнку Орисю прихопіть
фортепіано, стіл і крила,
поглохлих мух і глек вина...
Коли в мені розтане брила-
мабуть
тоді
прийде Весна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569928
дата надходження 28.03.2015
дата закладки 01.04.2015
«Ось знову зі мною
Спогади про друзів вбитих на війні…»
(Гійом Аполлінер)
Не продавай своїх спогадів
На сліпому торжищі безумців,
Не лишай своїх спогадів
У темній скрині чужого минулого,
Не прибивай свої спогади
До дерев’яної стіни історії,
Як прибивають
Відрубану косу нареченої*
На божевільних весіллях горян
До стіни старої хати,
Зрубаної зі старезних смерек років,
Хати, що пам’ятає не одну труну
І не одну хитану колиску.
Спогади – все, що в тебе лишилося,
Все, що залишилось від них –
Людей прозорої мрії,
Лицарів кам’яного обов’язку.
Тому йди
У кольорові сутінки спогадів
Щоденно…
Весь час…
Доки живеш…
Примітки:
У давні часи був у наших горян такий жорстокий звичай: на весіллі наречений мусив одним ударом сокири відрубати сокирою косу нареченій і прибити цей довгий жмуток плетеного волосся цвяхом до стіни хати, де вони будуть жити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568536
дата надходження 22.03.2015
дата закладки 24.03.2015
Люлі, Зернятко, Киця Капризівна,
ніч над провулками темними, сонними...
Що тут поробиш - душа як валіза -
порожня й бездонна.
Спи, Люленятко... За ніч -потеплішає.
Десь океани дрімають-гойдаються.
Вибач, казКИ - не човнами, а МИшами -
в шпарки ховаються...
Очі заплющуй, Горішку Мудрований,
коники - білі. На них - королевичі...
А на плащах - чи дракони з коронами?
Леви чи?
Баю, Зозулько, допоки так солодко
в снах золотих всі з війни - повертаються
й грають весільні муЗИки... не -МОроки...
Жаль - не збуваються.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567006
дата надходження 16.03.2015
дата закладки 24.03.2015
бджола нашепотіла дзвони церковні,
додавши солодкий натяк на зцілення.
повні долоні весни
і сьогодні
я повертаюсь додому силою.
цілими стелями без подразнення,
снами під праскою окропілою.
схожість з гріхами,
на що я відказую-
тягнуть додому силою.
силою часу і тихої радості,
де карамельно гуде дитинство.
потяги, усмішки...
їм я відказую:
знаєте,
марна уся ваша відстань...
шепіт дрижить на устах схвильовано
і неодмінно гірчить "ніколи".
я поспішаю в цей дім по новому,-
танці святкові виводять бджоли...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561415
дата надходження 21.02.2015
дата закладки 01.03.2015
Февраль – как какао: сладкий и быстро сбегает,
Только успей слизать душистую пенку.
Герда о Кае, от выпитого икая,
Тихо скулит в каморке за тонкой стенкой.
Каю уже двадцать два. Он неглуп и тонок.
Мачеха нежно взъерошит модную стрижку…
Каждое утро он едет мимо их дома.
Герда не видит: ищет глазами мальчишку.
Герде уже шестьдесят. Она любит кино и юбки,
Гладить собак и дарить красивые вещи,
Курит, как печка, ругается матом в трубке –
Самая чумовая из всех моих женщин.
Герда ведёт «кадиллак» и колонку о моде,
По вечерам мы пьём Бэйлис и смотрим видик.
Кай в двадцать пять ушёл к кришнаитам, вроде.
Больше его ни разу никто не видел.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560975
дата надходження 20.02.2015
дата закладки 20.02.2015
Я μαю ψαςτя,
δо нαμоβλεнυύ ςя
чαρίβнίύ πίκλγнцί;
β її Δоλоняχ,
нαчε нα зατυωнίύ гργδцί,
δαρβυςτо πλоμεнίє
χγτρυμ ςκγδцεμ,
δγρωτυноμ ψυρυύ,
κожεн нεгαραзΔ,
чυ δоρςγλяκ ...
Люδоβ, δо - цε πρυгоΔυ,
πозαяκ ...
Я μαю ψαςτя,
δо жυβγ,
μоβ δожεβίλьнυύ,
β нεπоχυτнίύ Δγμцί,
ψо κожнα πоςμίωκα ςβίчαΔα
нατψε ςγнцε -
є βυπλεκαнα нεю
зαΔλя нας,
гγλьτяκ ...
Люδоβ, δо - цε πρυμαнΔρυ,
πозα-λяκ ...
Νεμαє ςεнςγ β δίλьωоμγ ταλαнί,
κоλυ гоλγδα μоя βυτυнαє чας;
λυωε зαμρίύλυβо зαταμγβατυ
πоχβυλь,
β оβίянίї βυρίї її ςπоλоχнί,
ψо μίςячнυύ γ нυχ παλαє гας,
нεгαςнγчυ ...
Люδоβ, δо - λαςυύ τργноκ,
πозα-Δяκ ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558863
дата надходження 11.02.2015
дата закладки 15.02.2015
«Якщо смерть мені судилась на арені...»
(Микола Гумільов)
Плакав сивий солдат:
За соснами острова Родос,
За кипарисовими алеями Сицилії,
За хвилями холодного моря,
Що важкою і мокрою ковдрою
Лягають на спини скель
Тягарних материків минулого.
Плакав сивий солдат:
За цеглинами недопеченими
Храму Істини,
Який зруйнували невігласи,
Коли він ще не був збудований
На пустищі, що зветься Прихисток.
Плакав сивий солдат:
За зернами,
Які ніколи не будуть виснути
На важких колосках пізнання
Серед поля забутої віри
Орачів мідного плуга,
Плакав сивий солдат:
За вулицями, що вже не будуть знати
Теплого вовняного слова «затишок»,
За легковірними птахами,
Що стукають у шибки спогадів,
Марно намагаючись принести вісточку
З білого мороку країни мертвих.
Плакав сивий солдат:
Бо живим на цьому вітряному полі
З сотні хоробрих бійців
Він лишився один...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556000
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 05.02.2015
. (с животной точки зрения)
Вот стропы затянуты, вёсла гремят:
отчалить момент наступает;
борзо не сдаётся наш гордый Налим!
на месте сидеть не желает!
борзо не сдаётся наш гордый Налим!
на месте сидеть не желает!
Надуться, стянуться в шнуры и ремни -
свистать всех взлопатить качаек;
нам лишь бы вписаться
в стремительный слив,
и ночь костровать сотней баек;
нам лишь бы вписаться
в стремительный слив,
и ночь костровать сотней баек;
Пригорок и поле, поляна в саду,
шальной экипаж принимают -
зело любопытен наш гордый Налим!
гребцы утомленья не знают!
зело любопытен наш гордый Налим!
гребцы утомленья не знают!
Завалы, обносы, мельца́, шивера́ -
препятствий для нас не бывает;
везде проберётся наш гордый Налим -
команда его не зевает!
везде проберётся наш гордый Налим -
команда его не зевает!
Мозоли, ожоги, пыль на зубах,
копчением благоухают;
как вещий сбирается в сплавы Налим -
дерзанье с зимы запасают!
как вещий сбирается в сплавы Налим -
дерзанье с зимы запасают!
________________
И, "бай зэ вэй", по поводу "Варяга":
Точный перевод стихотворения "Der "Warjag" австрийского (тирольского) поэта и драматурга Рудольфа Грейнца (1866-1942), впервые опубликованного в мюнхенском журнале "Jugend" 25 февраля 1904 года, через три недели после гибели крейсера (текст см. в конце страницы). Перевод Студенской вышел в апреле 1904 года в санкт-петербургском «Новом журнале литературы, искусства и науки», в том же номере был приведен и оригинал Грейнца. Евгения Михайловна Студенская (в девичестве Шершевская, 1874-1906) - поэтесса и переводчица, выпускница историко-филологического факультета Санкт-Петербургского университета.
Музыку написал воспитанник 12-го Астраханского гренадерского полка Алексей Сергеевич Турищев (1888-1962). В 1905 году он победил с песней в конкурсе на лучшую песню-марш для торжественного приема, который устраивал Николай II в честь экипажей «Варяга» и «Корейца».
В русской традиции песня получила совсем не тот смысл, который вкладывал в свое стихотворение Грейнц. Сохранив формальную точность, Студенская перевела текст патетически, Грейнц же описывает ситуацию подчеркнуто абсурдно и гротескно: тупо идущие на смерть люди ради пустых абстракций, бессмысленная гибель, официально трактуемая как героизм. И Грейнц, и в целом журнал "Jugend" стояли на четких антимилитаристских позициях, и само стихотворение было опубликовано в окружении антимилитаристских и антиимперских статей и карикатур. Это был антимилитаристский стихотворный памфлет, по иронии судьбы ставший в России боевой песней.
По другой версии, используемый настоящее время мотив - результат взаимодействия, по крайней мере, четырех мелодий: А. Б. Виленского (его мелодекламация опубликована в марте 1904), И. Н. Яковлева, И. М. Корносевича и А. С. Турищева.
Песня была популярна до революции 1917 года, вновь обрела популярность во время Великой Отечественной войны. Текст за годы бытования в народе изменился незначительно - исчез лишь куплет про "желтолицых чертей", но сейчас иногда его снова поют. Замалчивание авторства Грейнца началось, вероятнее всего, с началом Первой мировой войны и ростом в связи с этим антинемецких настроений в обществе.
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555042
дата надходження 27.01.2015
дата закладки 05.02.2015
[i]Ти брав живцем зомлілу душу...
Добряк, дивак між хробаків...
І як я небо нині змушу
Не красти в людства добряків?!
Твої птахи гніздили скроні.
Твої дощі до сліз пекли.
Ти завше мав слова солоні
До тих, що серце обпекли.
"Щось зимно" - радіо мінорить...
"Логічно", - кажуть, бо зима.
Та мозок всі думки ігнорить.
ЩОСЬ ЗИМНО, БО ТЕБЕ НЕМА![/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556742
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 05.02.2015
На посухлодью коловрадь,
в зоборье,
стратили привычь
восточь и запъдь…
Но ты -
грачоное в конопачью копъть,
вростя - держись:
тебе не выпьлетен,
чтоб взмъчь,
супостый в нагълонью хызь,
ковырий лапъть…
В настожьрежь,
в помъчь -
станут сивушы,
под взвесьей завязью звъзды,
отверзя с'еверу
дайдънье, оглушызь,
луньоком сйуга;
послы всестящие,
вся бысть и выбыстцы,
увёжья сукровлень -
отцызь;
в/на чёрнозёмой -
набедь в/мы,
от клещецы чумной -
дёрн/дъм/дерюга…
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551448
дата надходження 14.01.2015
дата закладки 15.01.2015
...был красным кафель,белым - потолок.
За окнами скучал Господь.И бледен
был странный день,где снегом между строк
кружилось Время... Кто-то больно бредил
за белой дверью...Бездною пропах
усталый воздух в гулких коридорах.
И Богоматерь тихо на руках
несла Младенца - под сирены "скорых"
под скрип ворот,под лай больничных псов,
под "Отче наш..."и "Абонент не может..."
под бесполезность запоздалых слов,
где физраствор - не кровь- под тонкой
кожей...
где Мальчиком- испуганным... босым...
душа стояла у больного тела...
...и Ангел все крутил по кругу фильм,
где я сказать о главном - не успела-
...о том,как мы отправимся еще
к тем берегам,где раньше не бывали...
...как босоного-солнечно-свежо
горят надежд предутренние дали...
...о том,как ярок- свет,как нежен-шелк,
как в океан звезда с небес упала...
...о том,что я люблю Его...и что
таких,как Он, на свете - очень мало...
-Вы... Кем ему? ( качнулся красный пол)
не выдержало сердце - Он ушел.
...в 13.30 - биться перестало...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551423
дата надходження 14.01.2015
дата закладки 15.01.2015
[i]Величие души пылится в малом -
В паразитарной схеме став чертой
Меж сочностью даров и ветхим жалом,
Все ж выдурить у боженьки покой.
Орудуя мертвящим инструментом,
Найдя в крови целебный компонент,
Не поперхнись банальности моментом -
В ногах вселенной - ты, лишь, инструмент...
Полноэкранны детские улыбки...
Захламлены предсмертные глаза...
Под нервом обиходной соло-скрипки
Бессменная колышется слеза.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550053
дата надходження 09.01.2015
дата закладки 11.01.2015
(Низка хоку)
«І якщо можеш у юрбі лишатися собою...»
(Радьєрд Кіплінґ)
* * *
Бавляться люди
Важкими іграшками:
А вже не діти...
* * *
Залізні сливи
Мені в капелюх кинув
Старий неспокій.
* * *
І ти теж їдеш
Туди, де дарують смерть?
Кумедний песик...
* * *
Пухнастий сніг.
На його ковдрі спати
Тиждень довелось...
* * *
Зимовий грім.
Знаю, що це не гроза,
Але все таки...
* * *
Від залізних риб
Ховаюсь під землю.
Пісок на зубах.
* * *
Зимова імла.
Залізна чорна бджола
Над нею гуде.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549032
дата надходження 05.01.2015
дата закладки 07.01.2015
Открывайте синие
Окна в отблеск зорь,
В веточные линии,
В облачный узор.
Открывайте в лунную
Золотую тишь,
В росы тонкорунные
Белых скатов крыш.
Открывайте синие
В отблески былин,
В стаи голубиные,
В журавлиный клин.
Что за радость в тёпленьком
Сумраке квартир -
Там, за пылью стёкольной,
Непокорный мир.
Ветер тучи львиными
Гривами простёр,
Зачерпните синими
Окнами простор!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546748
дата надходження 27.12.2014
дата закладки 27.12.2014
Якби ж якоюсь гумкою затерти
У голові невпинний мультиплекс!
Як хочеться писати про безсмертне,
Будь певна - вийде виключно про секс.
Захочеш героїчну епопею –
Напишеться бразильський серіал,
Де Хуліо-Антоніо-Ромео
Жуком вбернувся зранку.
Ууу, шакал…
Вечірній Київ. Затишна кав’ярня.
Від Нього – ніжний часниковий флер.
І треба би сказать: «Ти дуже гарний»,
Та вийшло лиш: «Ти пів-горо́да зжер?»
Пуста зупинка. Вечір пахне жалем…
«Красавіца, нє нужен мамє зять?»
І треба би згадать Грінченка й Даля,
А згадую - триповерховий мат.
Ранковий сум. Туман – мов з оксамиту.
Нова спідниця плямами цвіте…
І треба би мовчати і молитись!
«Шумахєр!» - вийшло. – «Йо-пе-ре-се-те!»
Таких, як я, ув озеро кидають,
Накинувши на голову мішок:
Нетримання, коли воно вербальне,
Не вилікує жодний порошок.
У соціуму хвилях підзогнилих
Потоне моя пристрасна душа…
«Ей, дєвушка! Ви шото гаварілі?!»
Нічого, вам здалося.
Тихо.
Ша.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492363
дата надходження 13.04.2014
дата закладки 17.11.2014
Отец говорит Изольде: держись подальше от окон,
От башен, от нянь, от кастрюль и от битых стёкол,
А ей, как назло, достались глаза с поволокой
И проволока волос из тончайшего серебра.
Изольда из каждого клюва льется потоком,
Изольда сама, как клюв, беспромашна и остра.
Изольдина мать говорит: Пойдет по рукам!
Отец разводит руками, Изольда по ним не идет,
Мать говорит: подожди, это только пока.
Изольдины пальчики шьют по тончайшему мокрому шёлку,
Розовому, как плоть, безотказному, как пастушка,
Отец говорит Изольде: держись подальше от окон.
Изольда послушно садится поближе к двери,
Кусает белыми зубками яблока четвертушку,
Курит взатяжку, глотает запоем книжки,
Мать говорит: не читай эту гадость.
Мать говорит: не кури.
Пальчики гладят шелк, вышивая высокую башню.
Изольда сама, как шёлк, Изольда – иголка в шёлке,
И стены – Изольда, и лампа – Изольда, и кошка, и чашка,
И книжка, и все двенадцать святых на растрескавшейся иконке –
Изольда, Изольда, Изольда. Несётся Тристан вдогонку,
Распахивает окно, а за ним – терновник и мухи.
Мать говорит: ушла твоя потаскуха,
Я говорила: будет нам всем потеха.
Изольда смеётся кукушкой в настенных часах.
Дребезжащим смехом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487761
дата надходження 24.03.2014
дата закладки 17.11.2014
Вот уж год, как свою непутевую грешную жизнь
Я доверил Большой Реке и её заботам:
Знай сиди на плоту да за весла себе держись,
Да пыхти себе трубочкой – скажете тоже, работа.
Мы плывем сквозь истошный ор и собачий лай,
И хоть я за кило ветчины и продал свою совесть,
Но один мой собрат-капитан, я уверен, отправится в рай –
Только это будет уже совершенно другая повесть.
В придорожной грязи остается мой узкий след.
Через сотню-другую лет сюда будут возить туристов.
Вот и я говорю: что им, не на что больше смотреть?
Нет, послушайте, здесь уж точно что-то нечисто.
Угораздило ж стать первой ласточкой новых времен,
Когда я и о старых не знаю, чего рассказать-то;
Я вообще, если честно, в рассказах не шибко силён,
Вот как сделать чего – это можно, особенно если заплатят.
Я не знаю, куда я плыву и куда доберусь:
Может, всё-таки Бог сочинил где-то рай для бродяжек?
Иногда на меня ниоткуда находит грусть,
Но я ей говорю: «Мы посмотрим, как карта ляжет».
Я даю им играть мной в пиратов, в куличики и в семью,
Пока их берега не проглатывает край неба,
Да гляжу на зеленые волны и молча жую:
В Бога все-таки веришь сильней, когда он посылает хлеба.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502509
дата надходження 01.06.2014
дата закладки 17.11.2014
Нет, как будто, не вчера,
Но не помню даты,
Был однажды я с утра
Чуточку поддатый.
И решил чего-то я
С другом Раком Борей
Для развития себя
Посетить лекторий.
Лектор сыпал быстро речь,
Как сухим горохом,
Тем решил народ развлечь,
Что спиртное – плохо.
Начал все издалека,
Рассказал античность,
Тронул средние века,
Перешел на личность.
Первым вспомнил, жук, при том
Он Хемингуэя,
За мохито и за ром
Хаял, не жалея.
Прямо скажем, поступил
Очень нетактично –
Будто он с Эрнестом пил
На корриде лично.
Дальше громче он вещал,
Становился злее.
Наконец-то я узнал,
Как погиб Фадеев.
Оказалось, Лондон Джек
Погорел по пьяни,
Гашек, По, Тулуз-Лотрек
Жили на стакане.
Пьют Ефремов, Харатьян
И Боярский тоже.
Хоть актер, когда он пьян,
Выглядит негоже.
Дальше лектор выдал то,
Что краснели дамы,
Он омара ни за что
Обозвал хайямом.
Менделеева хвалил –
За научный градус,
Мол, народу подарил,
Неземную радость.
Сорок! Это – инь и янь,
Объяснял без шуток:
Ниже – муторная дрянь,
Выше – жжет желудок,
После всех перипетий,
Не заснули чтобы,
Лектор – опытный витий –
Показал нам опыт.
Подмешал к яичку спирт,
Грубо, зло, цинично,
И белок мгновенно вид
Принял неприличный.
На букет, прищурив глаз,
Слил немного «Росы» –
Побурели, сникли враз
Пламенные розы.
Но, увы, не каламбур, –
Это лишь цветочки.
Дальше начался сумбур,
Всех довел до точки.
Лектор – опытный доцент,
Доктор медицинский,
Незаметно ввел акцент
Про здоровью риски.
Оказалось, вот не знал,
Пить довольно вредно,
Если ты всерьез взалкал,
Таз накроет медный.
Можно просто умереть
От больших промиллей,
Эта ступорная смерть
Многих косит в мире.
Будешь где-нибудь лежать,
Грязный, страшный, синий,
По сезону собирать
Мух, снежинки, иней.
Озабоченно примчит
Следственная группа,
Тело быстро оглядит
И признает трупом.
В спину, пятна где видны,
Доктор палец вдавит,
Снимет влажные штаны
И термометр вставит.
Ты уже теперь зеро,
Позабудь о лоске.
Повезут тебя в бюро.
В ржавой труповозке.
Ночь глухую проведешь
На железе мокром,
Будет тихо плакать дождь,
В окна биться морга.
Утро серое придет,
Парамедик Жора
Ловко, споро извлечет
Гусака по Шору.
Бренный внутренний твой мир
Медики изучат
И в прожорливые СМИ
Для людей озвучат.
Впрочем, жизни результат,
Может быть и хуже,
Коль утонешь, бедный брат,
Ты в вонючей луже.
Коль испортит вид твой весь
Мерседеса морда,
Или в путанице рельс
Рассечет реборда,
В трансформатор дворовой
Сунешь руку сдуру,
Не покинешь долгострой,
Сев на арматуру,
Или тройка пьяных рож,
Вышедших из тени,
Саданёт под сердце нож,
Как поёт Есенин.
Когда крах большой мечты
Жизни радость сузил,
Обреченно свяжешь ты
Примитивный узел.
И подставишь табурет
К шифоньера дверце…
Вот тогда спасенья нет –
Тут не отвертеться.
Впрочем, если дома пьешь,
Знаешь свою меру,
Ловко, знаю, обойдешь
Жуткие примеры.
Мирно жизнь пойдет на спад,
Празднично растает,
Как военный рафинад
В кипятке для чая.
Сердце, знают все, – с кулак,
Если ты в порядке.
У того ж, кто пьет не так,
Сердце, как перчатка.
Побуреет миокард,
Станет скучно-тусклым,
Биться будет невпопад
Поврежденный мускул.
Тут опустит руки вниз,
Сникнет терапия
И напишет в эпикриз
«Кардиопатия».
Вот и все, закончен бал,
Скажут: «Стало плохо».
Не досмотрен сериал
Про агента Лёху.
Катафалк приедет в срок,
Фото, крест, корзинки,
На-рукав-надень-платок,
Яма, холм, поминки.
Это только вариант,
Скромный и приличный,
Но, заметил как-то Кант,
Жизнь полна различий.
Рак в желудке, можно ждать,
Вырастет – и крышка.
Даст о раке тебе знать
Тухлая отрыжка.
В мозг, отравленный и так,
Пустит метастазы,
Он на то тебе и рак –
Прирастает массой.
Будут боли, без балды,
Мучить одиозно,
Пожалеешь сильно ты,
Только будет поздно.
Как проникнет в пищевод
Сладостная водка,
В печень сразу ищет вход,
Бьет прямой наводкой.
Часто первые семь лет
Вымерена доза,
И не знает печень бед,
Кроме гепатоза.
А потом грядет беда,
Смерть протянет лапу,
Превратится навсегда
Печень в злую жабу.
В животе, представь, твоём
В грубых бородавках
Будет монстр сидеть бугром,
И сопеть, и чавкать.
Называется цирроз
Это превращенье,
Много он таит угроз –
В общем, нет спасенья.
В организме масса тайн
Не подвластных людям.
Селезенка, так и знай,
Вскоре жертвой будет.
Этот орган, словно шар,
Кровью накачает.
Будь в походке не спеша,
Не споткнись случаем.
Упадешь коль на бордюр
Ты неловко боком
Треснуть капсула, как тюль,
Может ненароком.
Расползется пульпа вся,
Как огромный невус,
И наступит в полчаса
Exitus gluteus.
Или правильно сказать:
Musculus letalis?
В общем, надо понимать:
Амба! Отлетались…
Под желудком железа,
Подлый полуночник,
Будет резать, как фреза,
Рёбра, позвоночник.
А потом панкреатит
Грубо, бесконтрольно,
Все внутри разворотит,
Будет очень больно.
Словно ты лежишь в печи,
Проглотивши камень,
Даже лучшие врачи
Разведут руками.
Будут резать тут и там,
Жизнь спасая честно,
Но совет дадут друзьям:
Приищите место…
Даже слабый алкоголь
Типа «Бренди-кола»
Может съесть мозги, как моль,
Сам увидишь скоро.
В клаву , помнится, ты бил,
Попивал «Джин-тоник»,
Строгий Шеф тебя любил,
Не допёр, что хроник.
Хоть ты норовом не крут,
Мухи не обидел,
Но довеку отвезут
В тихую обитель.
Позабудешь, как зовут
Ты жену – Наташу,
Имбицилы отберут
Из тарелки кашу.
Был в ПК ты из себя
Хакер, гений, геймер,
А теперь зовут тебя
«Бедный наш Альцгеймер».
Это было жутко все,
Онемели уши.
Лучше б я попал в СИЗО,
Чем такое слушать!
Доктор кончил свою речь
На красивой ноте,
Пожелал себя беречь,
Всё достичь в работе.
Сушит личико платком:
Догорел, как спичка,
И букет из ноготков
Дарит истеричка.
А во мне родилось вдруг
Новое такое –
Понял: лектор добрый друг,
Ухватил живое!
Я на лекцию вошел,
Жизнью утомленный,
А теперь себя нашел –
Вышел обновленный.
Стал и друг мой, Боря Рак,
Светел, как лампада.
Порешили с ним мы так:
Изменяться надо.
Мы полюбим этот мир,
Сделаем зарядку,
Будем утром пить кефир,
Яйца делать всмятку.
На обед решили мы
Есть теперь диету:
Легкий суп из куркумы,
Из пшена котлету.
А потом – в осенний лес
С тонким бутербродом:
Много есть прекрасных мест
Подышать природой.
За кустом зайчишка, да!,
Передёрнет ушки,
Насчитают нам года
Добрые кукушки.
Дивный голос горних сфер,
Птиц певучих хоры
Нам вернут забытых вер
Крепкие опоры.
Будет вечер негу лить,
Нас накроет сенью,
Станем чудный стих учить
«Ласточка и сени».
Показалось – мир внизу,
Как в эфире, плавал,
Я смахнул себе слезу,
Боря тоже плакал.
Оба вместе, как один,
Жили эйфорией.
Но успели в магазин –
К счастью, не закрыли.
Рядом, знаете, растут
Три уютных ёлки.
Нас радушно ели ждут,
Чтобы с «Перепёлкой».
К «Перепёлкам» взяли мы
Пять бутылок пива,
Боря ляпнул: «Жизнь взаймы»,
Впрочем, справедливо.
Сняли лекторский гипноз
Литром «Оболони».
Отступил во тьму цирроз,
Грел стакан ладони.
Дальше вспомнить не могу,
Где мы были с Борей.
Не желаю и врагу
Посещать лекторий!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537453
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Розігралась в полі драма -
Впала Ящірка у Яму.
Вибратись самій незмога,
Тож зове на допомогу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537477
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 17.11.2014
На мурашнику в задумі
Щось мугикає Юрумі.
А мурахи із журбою
Виселяються Юрбою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535804
дата надходження 09.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Ну навіщо така мука, -
Щиро бідкається Щука.
Рибкам Щастя лиш бажаю,
Але Що ж я їсти маю?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535543
дата надходження 08.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Шила чобітки Шиншила,
Уколола лапку Шилом.
Обняла Шиншилу мама:
Заживе, не буде Шраму.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535542
дата надходження 08.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Чайка, Час щоб скоротати,
Сіла на Човна Читати.
Та на морі заштормило -
Чайці не поталанило.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533990
дата надходження 01.11.2014
дата закладки 17.11.2014
опівночі розтанути зорею у горняті,
сум без цукру байдуже сьорбати.
на поверхні мене дозріває слухняна матір,
яку не побачиш
із власної волі ти.
хтось складає цей світ під діряві панцирі
і йому дуже рідко не спиться.
ти заслужиш мовчання своєю працею
рахування барвистих спідничок.
розчаклуй неодмінно до часу здатності
щоб вернутися в дім зимою.
загубися й
собі возрадуйся,
що умієш піти скляною...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537412
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 17.11.2014
“У мене є посмішка одна...”
(А. Ахматова)
Була у мене торба посмішок -
Кольорових, як шматочки літа,
Запашних, як букет квітів,
Прозорих, як небо ранньої осені.
Дарував ці посмішки людям -
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гранітним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нині порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам'яній пустелі.
Їду в осінні сутінки
По землі зритій громом,
По землі, що ввібрала
Стільки крику і болю,
Що ще тисячу літ буде луною
Віддавати ці кавалки звуків
Людям, що її топчуть
Чоботами лихої віри
Чи черевиками черствої байдужості.
Іду до крижаної пані
Білої жорстокої королеви
(Але не сніжної, і не в казку)
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши свої посмішки.
Але розрізняю їх сліди в повітрі,
Де колись були люди,
Що лишили по собі тільки тіні -
Такі невловимі,
Як ті — кинуті на саван трави
Собачою зіркою Сіріусом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536686
дата надходження 13.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Десь із закутку луна
Диво-пісня Цвіркуна.
В унісон йому із саду
Щось підспівують Цикади.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533075
дата надходження 28.10.2014
дата закладки 30.10.2014
З Хом'яка який кравець,
Всі зусилля нанівець.
Та на сум часу немає,
Сцену змайстрував й співає.
[url="http://illustrators.ru/illustrations/581137"]Рисунок © Анна Majta[/url]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532968
дата надходження 28.10.2014
дата закладки 30.10.2014
Вправо, вліво, розворот -
То Фламінго вчить Фокстрот.
Фантазує на ходу, -
Ой, зі сміху упаду!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532806
дата надходження 27.10.2014
дата закладки 30.10.2014
Щоб не вчитися, Удав
З себе хворого вдавав.
Після першого ж Уколу
Захотілось знов до школи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532801
дата надходження 27.10.2014
дата закладки 30.10.2014
У Тхора серед хотінь -
Упіймати свою Тінь.
Та ввірвавсь йому Терпець -
Всі зусилля нанівець.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532604
дата надходження 26.10.2014
дата закладки 30.10.2014
На Сосні, ото дива,
Оселилася Сова.
І великі її очі
Світяться в пітьмі щоночі.
[url="http://illustrators.ru/illustrations/354241"]Рисунок © Анна Majta[/url]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532515
дата надходження 26.10.2014
дата закладки 30.10.2014
А многим - выгодной, война то оказалась:
Фортуна - сильным, вдов - как листьев, сбыт кольчуг,
Деликатес - андреналиновая радость:
От сбитой дичи человеческой – салют.
А в теле - центров удовольствий – как созвездий.
То от пожаров прямо светятся-поют.
И от бомбёжных холодов – несутся к церкви,
Кому - к чертям сплыл опостывший пресный труд.
О дичи? Кто когда о ней особо парился?
Всегда – охотникам с поклонниками – звон.
И есть о чём «совсем серъезно грустно чатиться».
Война – всем охается дружно в унисон.
23.10.14 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532368
дата надходження 25.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Є час, коли
долоні прозорішають для світла, є
такий час.
Тоді шестикрилий перепел
хилить додолу вогненного списа й
губка, сповнена оцтом торкає
краю землі. Гіркота
перетікає в неї
входить
пливе
у крові та плоті, в образах і
подобах, словах і тіні, що залягає
глибоким рівчаком коло плоту, просякнутим
темрявою.
Тьма - то недовтілений страх
падіння.
Є такий час.
Тогді з губки - краплі та плин -
святість... о, святістю світ
переповнено... світе святий, свят-
вечір зависає, б'ючи
крилами -
роз'їдає світ до
прозорливого натяку на...
Такий то час, той час
святості й оцту.
І люди передбачливо
ся ховають у
рукотворних горіхах домівок,
запалюють свічки, майже чорно горять вони
у цій рожево-пурпуровій заграві на все небо,
наче метелики попелу
б'ються судомно
на голці
гнота...
У час такої святости
собаку з дому хазяїн не вижене,
щоб не знайти тьмяного ранку на
подвір'ї сніжно оскалений
череп сірка серед
мережива дрібних
кісточок -
так мудро кажуть
старі люди, і
здригаються...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532334
дата надходження 25.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Неряшливы костлявые фонтаны
На площади во имя Палача.
Засолены душевные карманы
Обидами с родимого плеча.
Отчаяны истлевшие проспекты.
И голубь Мира подан под Саке.
Питательных улыбок диалекты
У беса на коротком поводке.
Бледны командированные пушки
В окрестностях конвойных городов.
Доносятся молебны и частушки
С, набитыми напастью, погребов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529466
дата надходження 12.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Равличиха на годинку
Поповзла гулять по Ринку.
І тепер у неї новий
Капелюшок кольоровий.
Рисунок [url="http://illustrators.ru/illustrations/27933"][i]Рисунок © Анна Majta[/i][/url]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532311
дата надходження 25.10.2014
дата закладки 25.10.2014
В Подорож зібралась Пташка,
Та валізи нести важко.
Хоч із Правилами згідно
Взяла тільки необхідне.
Рисунок [url="http://illustrators.ru/illustrations/27935"]© Анна Majta[/url]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532310
дата надходження 25.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Талія в Оси тонка,
Та й сама вона струнка.
Бо Оса замість сніданку
Обруч крутить на світанку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532173
дата надходження 24.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Норовливий Носоріг
Напросився На Нічліг.
Цілу Ніч він Нудьгував,
Бо забув, що вдень поспав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532168
дата надходження 24.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Виростило Мишенятко
Мандаринку із зернятка.
Запашна у неї шкірка,
Забере її у нірку.
[i]Рисунок [url="http://illustrators.ru/illustrations/27928"]© Анна Majta[/url][/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531818
дата надходження 23.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Захотілося Лемуру
Почитать Літературу.
Літер він не вчив, от Лихо!
Тож сидить і плаче тихо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531816
дата надходження 23.10.2014
дата закладки 25.10.2014
У Калюжу Колобок
Довго готував стрибок.
Він хотів, щоби навколо
На воді з'явились Кола.
***
На Коалин день Коалі
Кум подарував Коралі.
Хто-зна що в неї на думці,
Носить не на шиї - в сумці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531753
дата надходження 22.10.2014
дата закладки 25.10.2014
На Йоржа напала туга,
Він знайти не може друга.
Дружба з ним дуже болюча,
Від природи Йорж - колючий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531750
дата надходження 22.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Просто Їжаку, Їй-богу,
Одягнутися в дорогу.
Покатався по листочках -
Ось і має вже сорочку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531450
дата надходження 21.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Іменини у Іринки,
У очах її Іскринки.
Знає - Іграшок багато
Подарують мама й тато.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531449
дата надходження 21.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Ич, яка цікава мова.
Буква є - немає слова.
Та цього індИк не хоче,
Став він Индиком охоче.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531192
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Що ще Зайчикові треба? -
Розгляда вечірнє небо.
Де не гляне - біла дірка,
То у небі світить Зірка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531191
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Живописець Журавель
Дзьобом пише акварель.
Жмакає папір затято,
Що не аркуш - Жабенята.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530945
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 25.10.2014
У Єгипті жив Єнот,
Фіксував усе в блокнот.
Так, порядок - це чеснота,
Та замучив він Єнота.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530944
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Елегантний Ельф-Естет
Сів вивчати Етикет.
Та заснув за ним, небога,
Не діставшись Епілога.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530737
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Дракон хотів уже Давно
Навчитись грати в Доміно.
У нього з Дзеркалом Дебют -
Дракончик там, Дракончик тут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530735
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Не пройшовши інструктаж,
В Ґедзя вищий пілотаж.
Він пірна униз, мов куля...
Бац! Удар! У Ґедзя Ґуля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530521
дата надходження 17.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Гніздо побачила Гадюка,
До Галенят полізла, злюка.
Счинили Галенята Галас,
І зла гадюка завагалась.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530519
дата надходження 17.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Йшов Ведмедик на обід,
Переходив річку Вбрід.
На Веселку задивився -
І у Вирі опинився.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530378
дата надходження 16.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Ну й Бешкетник цей Баран,
Буц і Буц у Барабан.
Вівцям спати не дає,
Бо вночі у нього Б'є.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530261
дата надходження 16.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Велика зубата Акула
Вдягнутися тепло забула.
Пливла у гості до пінгвіна
І захворіла на Ангіну.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530193
дата надходження 15.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Всім! Всім! Всім! Гайда із нами
У мандрівку сторінками.
Ох, повірте, буде жарко
У казковім зоопарку.
Чом казковий? Не дивуйтесь,
А пройдіться, не лінуйтесь.
Бо у ньому є, малята,
Не одні лише звірята.
Ще казкові там істоти
Ждуть питань: "Ого, а хто ти?"
А хатинки всіх звіряток
Йдуть в абетковім порядку.
Тож усе ви вже почули,
Йдемо спершу до акули.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530192
дата надходження 15.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Добре, що трава хороша –
Лагідна,
Добре, що хоч земля м’яка й тепла:
Під таку траву і в таку землю
І лягти не гріх.
Та й земля ця – наша –
Вона нам колискою:
Будемо спати там
Допоки новий час не настане,
Нове буття у двері неба
Не постукає,
Нове сонце над світом не стане.
Я в цій траві очікую
Чи то сну довгого,
Чи то ворога,
Чи то істини
Давно всім відомої…
(Світлина автора віршів.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531752
дата надходження 22.10.2014
дата закладки 24.10.2014
...до мене учора в гості приходило Місто...
Ми з Містом вели химерну таку розмову:
-О Місто! Я рада... Сідай! Чи Тобі - не тісно?
Ось -Пляшка з туманами,тиші бісквітне тісто...
Давненько не чулися... Як Ти? Хворієш знову?
Все вулиці терпнуть? Все бліднуть ліхтарні кола?
В будівель стареньких -печалі фантомні болі?
Заклеїли око бігбордом,де сита морда?
Напхали у рани бляшанок від Кока-Коли?
Жартую... Не ображайся... скажи хоч слово...
Всміхнулося Місто,хильнуло манірно з пляшки
і пальчиком білим зібрало бісквіту крихти...
Вогні його вулиць підстрибували як пташки
і голос -трамвайний скрегіт -почав гриміти:
-ДОСТОЙНА РОБОТА В СТАБІЛЬНІЙ КОМПАНІЇ...
...ЛІДЕР НА РИНКУ МОРЕПРОДУКТІВ...
ЖАЛЮЗІ... АБОНЕМЕНТИ В БАНЮ...
...УТИЛІЗАЦІЯ ПОВНА БРУХТУ...
ПОЗИКА... ВИДАЧА... ПЕРШІ ВНЕСКИ...
...ІМПОРТ...КРЕДИТИ... МОСКІТНІ СІТКИ...
ЩЕБІНЬ... БРУКІВКА... ЗАдаРМА - ПЕСИКИ...
...РІЖЕМО ЦІНИ... ЛАТАЄМО ДІРКИ...
ПЕЧИВО В АСОРТИМЕНТІ " РИБКА"...
...АКЦІЯ ДВА ПЛЮС ОДИН... ОЛИВКИ...
ВАШ МАГАЗИН... ТРОТУАРНА ПЛИТКА...
...БЕЗАЛКОГОЛЬНИЙ НАПІЙ... ВІЗИТКИ...
ГРОШІ НА БУДЬ-ЯКІ МРІЇ... ПИВО...
...ДОНОР ЯЙЦЕКЛІТИН...БУДИНОК...
ФІРМА ШУКАЄ... АЛЬТЕРНАТИВА...
...ПРОДАЖ КВАРТИР... МАЙОНЕЗ... ОЛІЯ...
КАВА РОЗЧИННА...ПАПІР... СЕРВЕТКИ...
...ДОЙЧЕ ВОГ БАУ...ПІДЗЕМНИЙ ПАРКІНГ...
АКЦІЯ ДІЄ... БЕЗ ПЕРШИХ ВНЕСКІВ..
...ПОВНА СТРАХОВКА... НАСІННЯ ЗЛАКІВ...
ЧИСТКА ПЕЧІНКИ І ДИМОХОДІВ...
...ФІРМА РОЗШУКУЄ МАСАЖИСТА...
РЕСТАВРУВАННЯ ДУБОВИХ СХОДІВ...
...МИЮЧИЙ ЗАСІБ ДЛЯ МОЗКУ "ЧИСТО"...
ТЮНІНГ АВТО Й ЧЕРЕПНИХ КОРОБОК...
...GROUP... РЕЗЮМЕ... БЕЗ ШКІДЛИВИХ ЗВИЧОК...
ФОРУМ ЗНАВЦІВ НА ВЕРБЛЮДАХ ГОРБИКІВ...
...КЛУБ ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ ПОЛУНИЧОК...
ШКОЛА ПРИ ЦЕРКВІ "СВЯТА ДИТИНА"...
...РОЗЛАД ЛІКУЮ... ЗНІМАЮ ВРОКИ...
...ЗНАЄШ...я ТРІшки поСПлю...хвилину...
ні... я не плачу... обличчя
мокре...
Тихенько скрипіло стареньке зелене крісло...
...у мене учора на кухні заснуло Місто...
і я цілу ніч тримала його за руку...
за темними шибами сині завмерли звуки...
комусь посміхалось у сні моє Місто хворе..
А я так хотіла почути
Далеке Море...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531636
дата надходження 22.10.2014
дата закладки 24.10.2014
«…Шлях у майбутнє
Втрачений тобою.»
(Р. М. Рільке)
Тобі лишився шлях в сьогодні.
Не в майбуття,
І навіть не в минуле,
Не у вчорашній літній день,
А тільки у сьогодні
Лишився шлях.
(Бо осінь)
Тому сприймай
Свою потріпану свідомість
Як флейту
На якій осінній вітер
Нині грає
Мелодію війни
Чи то журби
Дочасної.
(Бо ти іще живий,
Ще дихаєш і мислиш)
Просто осінь.
І ти.
А ще твоє «сьогодні» -
Вічне.
Бо існує лише воно.
Такий от дзен
Війни.
І втіха – для тебе,
Що шляхи в майбутнє
Торуєш іншим.
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530850
дата надходження 18.10.2014
дата закладки 24.10.2014
Коли б не війна,
Небо було б прозорим озером
На дні якого блискали б
Камінці-зірки,
У сплячій прозорості якого
Плавали б каченята світла.
Коли б не війна,
Не знали б, про що явір журиться,
Коли спека приносить води жадання,
Не бачили б у його листі пальцях
Листи потойбіччя.
Якби не війна,
Не здогадались би,
Яке воно: щастя горобинове
На дотик і запах.
Якби не війна,
Ми б і досі про тиху смерть мріяли,
Як про двері у нові світи
Та втілення,
Не навчились би мить цінувати –
Оцю теплу та вітряну,
Не бачили б у житті диво,
Не розуміли б буденність темряви,
Отої, що між…
Якби…
(Написано на початку серпня 2014)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527821
дата надходження 04.10.2014
дата закладки 13.10.2014
Не морозиво з халвою,
не батончик "Карапуз",
а лимоново-бузково-
пречервоний Чупа-Чупс
наче гном стирчав з вітрини...
Ще й наспівував :"О-у,Є..."
БУла мама невмолима:
-Це шкідливо!!! Стільки "Е"*...
Я ж - усім призНАюсь чесно-
сліз фонтаном - не лиЛА!
Дуже чемно -в знак протесту!-
під прилавок прилягла...
Хоч вмовляли дуже довго-
я позицій не здала!!!
Тільки песика чужого
під прилавком обняла...
А тепер - душа як птиця
і у роті - справжній рай!
Смак: малинополуниця,
грушомед і бананай..
Золота,стою, дитина-
чупа-чупсово сміюсь...
Стільки ЩАСТЯ!..неодмінно-
Я ж не жадна! - поділюсь...
Чом же біла,мов крижина,
Мама дивно так сія?
( Бо ж нема причин журитись-
треба з друзями ділитись :) )
Чупа-Чупс по черзі лижем
трохи - песик,
трохи -я...
* усілякі там добавки Е штучні барвники
... правдива історія,розказана на лавочці Бабусею-однієї-Онучки :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524235
дата надходження 18.09.2014
дата закладки 27.09.2014
ВЕЛИКА НАЦІОНАЛЬНА РІЗНИЦЯ.
Батьки задивились на хвилю морську,
А поруч їх діти по волі.
Хлопчисько і дівчинка грають в піску,
Малі і за звичаєм голі.
Той хлопчик на море приїхав з Орла
Дівча із батьками зі Стрия.
На хлопчика дивиться дівка мала
І щось там собі розуміє…
І каже: "Не думала я, що така
Між нами велика різниця!
Що мова? Відразу піймеш голяка
Де руські, а де українці!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526161
дата надходження 27.09.2014
дата закладки 27.09.2014
Море міліє...Маліє,всихається Море.
Риби налякані спішно відрощують крила.
Риби летять понад Морем,що дихає кволо...
Море скорцюблене Риб відпускає у вирій.
Море печально шукає покинуту Мушлю,
щоб заховатись у Мушлі кристаликом солі...
Вже Кораблі - дерев"яні просмолені душі-
мокро повзуть берегами-пісками поволі...
Море вмовкає...І пальці у Моря -холодні...
Риби летять... А "Швидка" приплететься не-скоро...
Море,поглянь,я- Порожня Маленька Безодня...
Море,пірнай в моє серце,неначе - у море...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526134
дата надходження 27.09.2014
дата закладки 27.09.2014
Вільна во́да - хвильна,
горда,
та мереживом цупка;
розчиняє хицьку вроду,
що зі сходу,
крізь опівдень,
в обрій заходу проторить,
опануеш, чи?
катма!
Має глечики барвисті,
шовкуваті,
та любистя,
по самосіньке обійстя,
тож - греби собі,
й не гребуй
проміж вуса
бризкависта –
чорториїва корчма;
був потурчений у кедзьбуль,
а наразі-бо – втелепа,
що життєвиє прозори,
суходол лиш напівкола
оминає шляхотьма...
як затверджено на сходах
межі гойдів та погордих:
що некупчений
та веслий –
прочовняє в хутрім хисті,
благомовчим лускохвістям,
по гетьма…
що по випалених скронях,
по завітрених долонях,
як то є - дорогожичи,
відзерцем не оковиті –
ані в омань посполитих,
ані в супровідь відьма…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523028
дата надходження 12.09.2014
дата закладки 27.09.2014
Зошит знайдений серед руїн
(Замість передмови)
Один мій хороший знайомий журналіст був на передовій з метою писання репортажів про те, що ще вчора здавалось неможливим - про війну на нашій землі. Він побував на руїнах одного селища в Донецькому краї, що було перетворено в згарище обстрілами російських окупантів. Там серед руїн він знайшов напівзасипаний цегляними крихтами офіцерський планшет. У ньому був, крім карт Донецької та Луганської областей, кількох ручок та олівців, товстий саморобний зошит сторінок на триста дрібно списаний нотатками, що виявились чи то щоденником, чи то новелами написаними з натури по «гарячих слідах». Якщо зошит перевернути догори ногами і розгорнути з кінця, то там біли написані вірші - теж певно «під враженням». Коли я спробував це все набрати і викласти послідовно - вийшла свого роду повість, що складалася з окремих уривків життя на війні, як складається з уривків, зрештою все - бо все дискретне, все квантове. Нотатки не датовані, але очевидно, що автор нотаток писав їх з липня 2014 року по серпень 2015 року - в найгарячіший і найкривавіший період цієї війни, що досі триває і хто зна, як там буде далі. Автор, безумовно, бачив і пережив не найстрашніше, що було і є на цій війні. Він не здійснив ніяких особливих подвигів, він просто виконав свій обов’язок - пішов добровольцем в армію, коли на його Батьківщину напав ворог. Що сталося далі з автором цих нотаток - я не знаю. Вони уриваються якось нелогічно, хоча з певним підсумком. Автор або загинув, або звільнився в запас, загубивши під час останнього бою свій щоденник. Якщо автор вижив, то живе зараз в тилу, то навряд чи він може повірити, що все, що відбулося з ним, відбулося насправді. Більш імовірно, що він вважаю, що це все йому приснилось. Він вивчає філософію буддизму і блукає самітником горами. Якщо ж він загинув, то нехай ця публікація буде моїм пам’ятником тим, хто поліг за Вітчизну, хто не повернувся з тої війни...
Частина І. Книга пилу
«… Знаю діла твої,
і труд твій,
і терпеливість твою…»
(Апокаліпсис. 2.2)
Це писалося у потріпаний записник у темному і сирому бліндажі, коли стихали вибухи і постріли. Або у солдатському наметі – або в мокрому і холодному або в душному – знову ж таки в короткі хвилини відпочинку, яких було на війні мало. Якби це я писав зараз (хоча я і досі на війні) я писав би все це зовсім інакше. Хоча пройшло зовсім мало часу – але на війні час вимірюється інакше – хвилини об’ємніші, вагоміші, іноді просто довжелезні. Забагато всього було пережито за ці місяці. Але ці нотатки мені дорогі саме тими миттєвими переживаннями і відчуттями, які я намагався схопити і втілити в слова і літери. Я ніколи не сподівався, що мені вдасться опублікувати це – я гадав, що ці слова кануть у небуття, як кануло багато чого і багато хто. Якщо ви читаєте це – значить мені це вдалося… Це етюди. Це просто етюди з натури.
Під крислатими старими соснами танки. Повітря сповнене гуркотом та запахом гіркого диму. На мені одяг кольору трави, бруду та глини. Люди втомленими очима дивляться в небо – на хмари, що принесли жадану прохолоду. А я на піску накреслив багнетом ієрогліф «Дао». І все згадується Конфуцій: «Все кінчено! Я не зустрів ще людину, що може засудити себе подумки, коли бачить, що помилився.» А якщо не подумки? Якщо засудити себе залізною штукою, що плюється металевими сливами? Але ні! Я мушу спочатку засудити ворогів. Оцим же шматком заліза. А мене судити буде один бородатий дід – після завершення мого «Дао» - мого шляху.
На війні страшно тільки в перші дні – відчуття того, що ми всі завтра помремо викликає відчуття жаху. Потім стає байдуже. Потім думка, що ми всі завтра помремо викликає відчуття ейфорії: «Ура! Ми всі завтра помремо!» А потім уже хочеться, щоб мене вбили. І це бажання стає нестерпним. Стримує це бажання померти тільки погляд на людей – на людей, що змушені виконувати мою волю – втілювати у вчинки мої слова. Думка: «Я мушу цих людей завтра повести на смерть!» - стає нестерпною, спалює розум, знищує волю. Дивлюсь на цих людей: кожен з них просто впевнений, що смерть стосується когось іншого – тільки не його. І ніхто з них не вірить, що життя – це тільки ілюзія, короткий спалах, мить. Саме мить. А смерть – лише хиткий місток між двома існуваннями. Ніхто не вірить…
Питаю солдат: «Коли народився Сітхартха Шак’ямуні Гаутама якого називають Буддою?» Всі тільки пожимають плечима – мовляв, не знаю. Один солдат з мого взводу на це сказав: «Будда народився дох…я років тому!» Зрештою, він правий, цей солдат… Ще один солдат додав, що треба спочатку знищити сепаратистів, а потім згадувати, коли народився Будда. Зрештою, він теж правий…
Як мало людині треба для щастя (нехай короткого) – тиша, не стріляють, ковток чистої холодної води (а день спекотний), листок паперу і можливість просто подумати і щось написати… Тільки на війні розумієш важливість правильних слів. Як це важливо, щоб хтось сказав тобі правильні – прості, банальні, але такі потрібні і такі правильні…
…А хмари як завжди красиві. Навіть тоді, коли повітря пахне трупами. Не знаю, як можна звикнути до мерців. Як може це не викликати відчуття жаху. Навіть якщо це трупи доконаних негідників – сепарів…
Часто згадуються слова Конфуція: «Як важко бути разом цілий день і захоплено філософствувати, не заводячи мову про справедливість.» Особливо, коли в короткі хвилини відпочинку є хороший співбесідник і бажання пофілософствувати...
Природа тут просто чарівна – байраки, діброви у глибоких оксамитових балках, висока трава, квіти звіробою та деревію (нам ними пурхають хвостаті метелики-синявці). Небо високе і вигоріле – як і належить бути серпневому небу. Трава пухнаста і запашна. У видолинку кілька розбитих танків – хтось тут серйозно «мочив сепарів». Здалеку доноситься мінометна канонада – не ясно хто по кому стріляє – чи то наші по сепарам, чи навпаки. Риємо бліндажі, шанці і «щілини». Ех, мені б ще пару крупнокаліберних кулеметів… Під час відпочинку читав по пам’яті вірші Р. Кіплінга – «Холерний табір». Солдати сказали, що я неймовірний оптиміст. Потім я прочитав їм військові епітафії того ж Кіплінга і кілька руба ятів Омара Хайяма. Солдати відповіли, що я ще більший оптиміст, ніж вони собі уявляли. Приємно мати солдатів з вищою освітою. Як завжди у нас неймовірна армія – «армія, що народжується раз на тисячоліття». І як завжди ця армія гине… Коли закинули наш взвод у цей безлюдний район, де тільки степ і байраки і якісь руїни, я попросив тільки одне – карту… Почув у відповідь: «Для чого тобі карта, лейтенанте? Тебе все одно завтра вб’ють!» Так настрій зразу покращав… Я зауважив: «Старший лейтенант!» Зловив дивний погляд на прощання: «Качай шини, старлєй! І вчи гімн України…» Ну, що ж… Як судилось, так і буде. Очікуємо. Найгірше на війні це не страх смерті – він іноді минає і переходить в ейфорію. Найгірше на війні – це очікування. Невідомо чого. Отож чекаємо… Вночі я споглядав повний місяць, що викотився і зазирав сумними очима меланхоліка у простір між байраками. У траві помітив змію – вона повзає, плазує по цій землі. Ми не плазуємо – ми зариваємось у цю землю, щоб втримати її і вибити звідси ворога…
Часто читаю Біблію. Особливо Апокаліпсис. Все більше думаю, про те, що нинішня доба - це доба Апокаліпсису. Часто згадуються саме оці слова: «… Полиши свій серп гострий і збирай китиці винограду землі, бо дозрілі грона його…» (Апокаліпсис. 14.18)
Прочісували ліс. Той самий, з якого цілий тиждень стріляли по нас з мінометів. Над лісовою дорогою бачив чорного лелеку. Рідкісний птах. Подумалось: «Але не нині. Тепер у Донецькому краї всі лелеки стануть чорними. Це білі лелеки приносять душі дітей у цей світ. А чорні лелеки відносять душі вбитих людей у потойбічний світ…» Це просто я зрозумів ще одну маленьку істину…
Ось і скінчилася війна в лісі (а я так люблю ліс), ось і довершився степ (а як він пахне влітку!). Закинули до якихось руїн: розбиті будинки, понівечені вагони на колії, залишки якихось споруд незрозумілого походження і призначення. Наказали захопити залишки якоїсь будівлі і утримувати їх. Докучливий дрібний дощ, мокрий одяг, морі слизькі бетеери і беемпе – «бехи». Тіло не хоче слухатись і мозок не хоче керувати неслухняним тілом. Навколо бруд, багнюка, уламки цегли, якісь іржаві залізяки. У повітрі висить сморід – тхне чимось огидним. Така вона – війна. Руїни виявились порожніми: тільки гільзи дзвеніли під ногами. І знову очікування біля порожніх вікон-бійниць. Несподівано згадав, що років десять тому мені часто снився саме цей будинок зі сходами, що ведуть у нікуди і з дірками в стінах… Все, що відбувається зараз зі мною мені колись снилося: що я в армії, що йде війна, і саме ось ці будинки – у найменших деталях саме ця картина мені снилася…
У взводі з 30 чоловік лишилося 19 – взвод тане як крига на весні. Сьогодні загинув ще один солдат. А в іншого солдата сьогодні був День народження. Як співпало – в одного день смерті, а в іншого – день народження. І спробуй зрозуміти, що святкувати – яке свято важливіше. Солдати чомусь у перерві між боями святкували день народження. Було скромно, але щиро і радісно. Подарували імениннику стріляну гільзу (а ними тут все всіяне). Сказали прості, але потрібні слова: побажали повернутися додому живим і здоровим. Мені як командиру і просто найстаршому за віком у взводі теж треба було щось сказати. Я процитував Омара Хайяма:
«Про завтра не гадай – воно ще не настало,
Про вчора не гадай – воно навік зів’яло,
Минуле й прийдешнє – опора ненадійна,
Живи хвилинами, бо їх у тебе мало…»
Про вино і жінок я, звісно, не говорив. Нині цим людям не до вина, і не до жінок…
Сьогодні День Незалежності. Зі стріляних гільз від гармат 2-42 з БМП («бехи») ми виклали на землі напис: «З Днем Народження, Україно!» Мусить же бути і в нас свято…Замість салюту стріляли по «сепарам», що засіли в «зеленці»…
Я тепер знаю, як пахне війна. Запах війни – це їдкий запах – суміш запаху солярки та згорілого пороху. Цим запахом просякнуто все – повітря, руки, одяг, їжа. Навіть цей нотатник теж…
Ця війна відрізняється від інших тим, що можна прямо з війни подзвонити додому. Якщо науковий прогрес і далі буде йти вперед таким темпом, то незабаром можна буде подзвонити вбитому солдату з того світу. От і я інколи дзвоню різним знайомим і в їх тихе життя вривається війна звуками пострілів та вибухів. У кожного із знайомих свої справи – буденні і важливі (безсумнівно). Тільки в мене лишилася всього одна справа, яка називається смерть.
Вчора приблудив у наш бліндаж якийсь хлопець. Сказав, що він хоче бути добровольцем і воювати за Україну. Ми дали йому однострій вбитого солдата і автомат. Тест «свій-чужий» здійснили подивившись йому в очі. Так тепер розрізняють своїх: дивляться людині в очі. Це вже третій воїн в нашому взводі з Донецького краю (зі мною включно). Один з них врятував все, коли я сів на місце вбитого стрільця в БМП, а той солдат з Донеччини зарядив гармату, яку я самостійно просто би тоді зарядити не зміг…
Погода видалась паскудна – з самого ранку лив дощ (нудний, дрібний, майже осінній). Передчувалася осінь. Холод і сирість пробирали наскрізь. Ще й поруч хтось «повісив» димову завісу. І так туманно, а тут ще цей дим війни… Почали стріляти – і вони і ми, звісно. А я вже думав, що сьогодні буде спокійно. Можна було б відкласти стрілянину хоч би до більш-менш нормальної погоди. Стало тоскно. Але чим інтенсивніша ставала перестрілка, тим більше ми «розігрівалися» і негоду перестали відчувати. Один із солдатів сказав мені: «Професоре!» (Солдати іноді називали мене фамільярно – не «товариш старший лейтенанте», а «професоре». Хоча я в тому житті зовсім не професор, а доцент). Отже солдат запитав: «Професоре! А Вам не доводилось стріляти з мокрого і слизького танку?» «Ні, не доводилось!» «А доведеться!» Я подумав, що справді доведеться. Коли командир взводу змушений стріляти – значить, зовсім погано. Але нині саме так. Саме це. Крім того у взводі я стріляв краще за будь-кого. І всі це знали. Тут почалась просто катавасія зі стріляниною. Я просто відчув нутром і шкірою – зараз полізуть. Заскочив в БМП на місце стрільця в стані якоїсь ейфорії. Почалось! Справді, із-за лісочку і кущів виповз БТР сепарів. Це я вже бачив через приціл. Руки якось самостійно від мозку смикнулись і навели на ціль за якісь частки секунди. Постріл! (Чергою з автоматичної гармати). Влучив! В далині пожежа і дим – удача зі мною! Придyрки, навіщо було бортом до мене повертатись? Біля підбитого БТРа з’явилися людські фігури – чи то з машини повискакували, чи то вони бігли слідом. Тут вже просто з кулемета – я ще ніколи не відчував такої радості скосивши довгою чергою двоногих істот, що нагадували людей. На війні є один важливий момент – його не можна пропускати і потрібно сказати собі: «Стоп!!!» Це коли відчуваєш, що вороги – це не люди, а істоти, лише схожі на людей. І вбивати їх радісно і приємно. Це приносить задоволенні. І хочеться вбивати ще і ще. Тут важливо зупинитися і сказати собі, що війна це не нормальний стан людини. Це вимушено, це тимчасово. Потім треба повернутися у нормальний світ, де люди є людьми, а не мішенями. Але коли настане оце «потім»? Ну, от і все – бій відгримів. Все тривало якісь лічені хвилини. Затихає. Все. І світ, і люди, і машини. Знову нудьга у сірих і холодних бліндажах. Потім чистити гармати і кулемети на «бехах». Потім знову очікування. Вислуховування розмов солдатів – все тих же і ті ж розмови. Один солдат з Одеси постійно розповідає мені про свою сестру, яка служить в армії Ізраїлю. «… От закінчиться війна і поїду я в Італію…» А коли вона закінчиться? Ще один солдат (москаль з Криму, але воює за нас – бо Україна – це наша спільна Батьківщина і він вірний присязі) сказав, що йому тяжко залазити в БМП – клаустрофобія, мовляв. Особливо тяжко йому витягувати з БМП «крабів» та гільзи. Я йому відповів, що в індійській армії «краби» з БМП витягують спеціально видресирувані для цього мавпочки. Він чомусь не повірив…
З нашого взводу з 30 чоловік в строю лишилося тільки троє. Але ми втримали висоту, яку нам наказали обороняти будь-що. Те, що я лишився живий – випадковість. Я не ховався від москальських куль за солдатські спини. А солдати мого взводу полягли – православні і католики, греко-католики і протестанти, юдеї і мусульмани – за свою Батьківщину і за свободу людини. Згадуйте інколи про нас – ми чесно гинули і гинемо за Україну.
серпень 2014 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522007
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 27.09.2014
Бабине літо -
в косі павутиння,
у зморшках, від меду,
злипаються пасма рілля,
та, під хребри, комашить
всі часточки зілля;
у пахвах - волошень полинкова
жовкне з блакиття надії;
в змаганні, в злиганні,
триває борня
за розплющені сонячні вії;
то й, нумо-бо кублитись разом,
в гістяк,
по кров-ляк-деруни,
в осоружій пишноті
рижійної, сливе, олії;
як треба, то -
вмиємось чисто річковою цвіллю,
хай опіки вітру
видубують пику, щоб,
наче ще млодий -
мов бубон кизилу пашіла
подвійно;
осьодже,
ошаті в серпанок,
знітилися спаси
безотчі,
чи літні,
солові,
соковії брилля:
до бабина яру,
між двох охолод,
завертає довкільне поділля;
сим вдіються, згрубою,
вже заважкі залюбки -
дошкуляча дозвільня;
надліткова баба така, бо:
вже й діду вдала,
й худобі дала,
городину спекла,
горобину, на втім, підігріла...
та пригощу залишила:
їжте, хоч лусніть,
аби лиш не визбрало
свійських їдців
ненажерливе війно...
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521553
дата надходження 05.09.2014
дата закладки 27.09.2014
«Над долиною Луанди сутінки,
Сонце пливе на широкій спині
Зеленого крокодила неба…»
(Кванго Бамбако)
Чорний народ Луганди
Вилазить з глибоких нір,
Чорний від пилу Плутона -
Скам’янілих дерев пекла.
Чорний народ Луганди
Знову співає осанну
Бородатому Бармалею,
Знову вивішує «Веселого Роджера»
Над кам’яним одоробалом
З вибитими шибками.
Чорний народ Луганди
Кричить цинічним людям
У дорогих смокінгах:
«Ми хочемо бути рабами,
Хочемо у копальнях
Для вас добувати золото!»
Чорний народ Луганди
Будує свої піраміди
З чорних і рудих каменів
Во славу своїх олігархів,
Во славу фараона півночі –
Лисого й злого карлика.
Чорний народ Луганди
Розфарбовує вітер
Смугами колоради
І хоче вбивати і грабувати
Всіх хто інакше думає.
Пригостіть їх кавою –
Тою, високого сорту
Вирощенною в Руанді…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505170
дата надходження 14.06.2014
дата закладки 14.08.2014
Городские руины, умерших трамваев тела,
в восхитительном небе глаза неусыпные дрона.
Здесь и Смерть, лишь бродячая нищенка дядюшки Зла,
а Добро, как и Жизнь - вне закона.
Брат большой и великий не чает разбухшей души,
а солдаты его наигравшись в войнушку бухают,
расцветают на клумбах амброзия и калаши.
И немеет эпоха глухая.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517215
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 14.08.2014
те кто призывал неосвоенные пространства принять свою судьбу
кто встречал рассвет под звук стальных барабанов
кто изнывал от жары в мороз минус двадцать и продолжал согревать себя и окружающих бодяжа бензин и любовь к человечеству
кто стучал в стальные щиты системы и слышал то что привык слышать
кто стоял в вынужденной медитации голым на чистом январском снегу
молча называя вещи своими именами
кто отдыхал лежа гдето за городом в глухой лесостепи
выброшенный на обочину своего времени и так и не осознавший этого
кто пел гимны безлюдным зданиям в надежде освоить их механизмы
и пустить ход времени по своей траектории
кто жег резину на площадях истории осваивая новые методы
борьбы с самим собой
кто рвал национальные флаги своих государств чтобы срочно
перемотать душевные раны своих соотечественников
кто вместо привычного причастия находил в своем теле
сплавы свинца и от удивления больше не мог найти себе места
кто фиксировал на объективы своей памяти разрозненные кадры
одного непримиримого эволюционного скачка
кто запечатлевал все это и не только на пленку в качестве улик здравого смысла
кто
скажет еще свое слово
кто напомнит еще свое имя
кто не ведает что творит и святым так и не станет
их судьбы будут признаны
их голос заполнит пространство
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517197
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 14.08.2014
Отседний Днестр -
великая смечта,
разливынья туманной капельцой
ничта,
во все хрустальным пульсом
хрупкие сосуды;
шипучит ширень смолодчат,
над поволоком - высыча,
и к вольным,
ворловым кругам -
бескидьем лаще
шуба золочан,
продетых осмицветьем
в горды руды;
всесильный истрынь,
торень источа,
из всех твоих ключей -
в руках лишь тень,
мельча,
что сам я пил;
налей же ащей,
дидух-сарматян,
с испорых, млочных бережан,
поверть киселища
навестьем позалещей сбуды…
На самый сунень
выстружна лоньдья,
в ней - всклень стрижиные
изгнёзданы
в скуделень покупалья дня;
сзыви к себе, сполин-горян,
на междугруды…
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516058
дата надходження 07.08.2014
дата закладки 14.08.2014
Не картай мене за експромти,
що причинного удаю.
Ми поїдемо у Торонто,
я кататиму колію.
В мармуровому Марбл-каньйоні
торкнемося ми висоти.
Я долоні твої солоні
поцілую.
Що скажеш ти?
Може я вже такий, як інші,
передбачений і швидкий.
У Торонто гіллясті вишні,
білі скелі і вітряки.
Кажеш ти, що я фантазую,
світ не бачив таких базік.
За крильцята беру осу я,
і жалітися йду убік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515135
дата надходження 02.08.2014
дата закладки 14.08.2014
Горе мені, горе мені! А я чую - "Слава!"
Знову стою на колінах, а кажуть - держава...
Мої діти пішли в найми, бо там ніби краще,
А деяких повбивали... Скажіть мені, нащо?
Не второпаю я чому брат пішов на брата,
І по кому в моїй хаті стріляють гармати?
Плач і стогін звідусюди мені серце крає.
Мої діти - це мій клопіт, бо живуть, як знають.
Зупиніться, навіжені! Невже сонця мало?
Чи вже небо, що над вами, на землю упало?
Невже висохли всі ріки і нема що пити?
Коли діти помирають - матері не жити...
Мої діти, як ті квіти, скошені упали...
Мати з горя оніміла, і сивою стала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514896
дата надходження 01.08.2014
дата закладки 14.08.2014
Век назад все обожали дружить. Это называлось – империи. Великодержавия дружила тогда не только с Краюшкой, а даже с её западной соседкой, хотя там живут чужие и неправильные славяне – западные. Впрочем, в Великодержавской империи, как и в самой Великодержавии, жили тогда не только славяне, а и многие другие. Но всех перечислять долго, хлопотно и вообще кто старое помянет… Вот на Западе вспоминают, как империи между собой подружиться пытались, но Запад – это опасно и вообще!
Век назад там призрак бродил. В их Европе самое бы ему и место вдобавок ко всяким Дракулам, так ведь нет – стоило Великодержавии повернуться лицом, винтовками и пушками на запад, так этот призрак сюда и припёрся – и в Великодержавию, и в Краюшку.
Говорят, верхи не могли, низы не хотели… Брехня! Низы никогда не хотят – а кто их спрашивает?
На самом деле – это верхи не хотели, ну то есть совершенно. Так получилась Февральская революция. Но низы уж совсем не могли, а верхи всё не хотели и не хотели, а в октябре (по старому стилю) захотели, причём все сразу и того, и другого, и вовсе не пойми чего. Тут уж низы совсем не смогли. Четыре года не понятно было, кто, с кем, против кого и за что, за какие грехи?
Зато заводы – рабочим (что, правда?). А ещё всё народонаселение и Великодержавии, и Краюшки получило землю.
Ну, краюшанам владеть землёй – не в диковинку (вы помните - тут каждый сам себе и пахарь, и жнец, и пограничник, и даже лазутчик - если у соседа груши поспели раньше). А вот в Великодержавии, говорят (а громче всех говорит цензура), что народ получил землю – и стал в голове чесать: «Ну дык зачем для чего нам такое-то? Нам этого самого ни в жисть не надобно! Давайте мы её, того-этого, как-то так... а вот: сделаем общей!». Надо думать – так всё и было, а думать иначе – не надо, ибо опасно.
Вы полагаете, что «общее» - значит, и моё, и твоё, и его? Ан нет! – ни моё, ни твоё, ни его… Однако непорядок вышел: в Великодержавии земля – уже общая, а вот в Краюшке – до сих пор не общая. Почему, спрашивается? И стали краюшане – как великодержавцы, а кто не хотел – стал великодержавцем кто на десять, кто на двадцать пять лет, а потом и ещё на столько же. Если дожил, конечно.
Но не бывает худа без добра. Время шло, все писать-читать научились, и лампочки в домах появились электрические, а там и до компьютеров с интернетом – рукой подать. Но – скоро сказка сказывается…
А западная соседка Краюшки с Великодержавией дружить перестала. А с Краюшкой – дружила, конкретно с тем самым-самым западным ломтиком, который достался от дружбы с Великодержавией.
А потом были ещё события, но о них – в другой раз.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502961
дата надходження 03.06.2014
дата закладки 03.06.2014
С очень давних пор, таких давних, что след их теряется в происках цензуры, жили-были рядышком соседки. Одну соседку назовём, к примеру, Великодержавией – а что, красивенько звучит. И внушительно. Вторую… ну, скажем, Краюшкой: приятное слово, вкусное. И историческим реалиям соответствует: всем соседям так нравилась Краюшка, что все хотели с ней дружить! А поскольку соседей было много, то целиком дружить редко получалось. Северо-восточный сосед дружит с северо-восточным ломтиком, западный – с западным… Даже очень-очень западные соседи дружили с Краюшкой – для этого сначала им приходилось подружиться с просто западными, чтобы получилась общая с Краюшкой граница.
Все тогда так дружили, потому что время такое было.
Только северная соседка не пыталась дружить с ней. Потому что сама была ещё привлекательнее Краюшки и постоянно с кем-то в дружбе.
И южная соседка тоже не дружила: придёт, бывало, ограбит – и уйдёт по-честному. Правда, часто. Потому что время такое было.
Дольше всех с Краюшкой дружила Великодержавия. Считалось, что они очень похожи. Прямо больше всех похожи – как близнецы. Только в Великодержавии все говорили по-великодержавски*, а в Краюшке – как получится: там, где не так заметно – по-краюшски, а в часто посещаемых друзьями местах – по-разному. Смотря с кем дружить выпадало.
Были и другие различия. Вот, скажем, казаки: у Краюшки – свободолюбивые бандформирования, у Великодержавии – каратели. Нет, ну просто казаки у обоих тоже были. Особенно после цензуры.
А ещё в Великодержавии земля была общинная: вот как территория вокруг муравейника. А в Краюшке земля была поделена на большие, небольшие и совсем-совсем маленькие краюшечки. И все краюшане каждый день следили за тем, чтобы эти краюшечки были только ихними: каждый – сам себе и пограничник, и лазутчик (если у соседа груши раньше поспели).
Поэтому, когда время поменяло кожу, возникли большие проблемы. Но эту страницу истории мы пропустим. Поговорим о другом. И в другой раз.
* в Великодержавии говорили и по-своему (там где цензура не видела).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502960
дата надходження 03.06.2014
дата закладки 03.06.2014
Прокравшись в башню лестницей витой,
коротким «мяу» потревожив птицу,
рассвета ахиллесовой пятой
я в остров вжал мальтийскую столицу.
Победа, – дым! Стыд поражений ярок.
Приспущены знамёна, и в гробу
лежу я в быстрых лентах, аватара,
цветастый, словно птица Марабу.
Марш вдохновляет армии на битвы.
Героем станет изгнанный поэт,
ведь лезвие, зажатой в пальцах бритвы,
опаснее, чем на ремне стилет.
Мой дух, что в башне,
одолел сомненье.
Он пахнет морем!
Морем пахну я.
Он громко кашлял,
сказочным растеньем
тянулся в корень
дня.
Я снова буду в каменной Валлетте,
где Караваджо отсекал главу.
С девицей в пряно пахнущем корсете
я снова буду верить, что живу.
Простивший мне, на дружеской пирушке
пьёт и шумит бродяга-звездочёт.
Себя ядром переместивший в пушку,
я оплачу, им выписанный, счёт.
Летать во сне, какое это счастье!
Но каждый вечер суетного дня,
вернувшись в грот драконьей тесной пасти,
живу я ожиданием огня.
Я помню, как валькирии визжали.
В себе закрыв казённый коридор,
листаю я бессмертные скрижали
Коранов, Библий, Типитак и Тор.
Я считываю каждый завиточек
чужой гордыни, корысти своей.
Бродяга-звездочёт с меня хохочет.
Но он, всего лишь, пьяненький еврей.
Он мастер жанра, морокун, чудесник,
а я, скиталец с жёлтых островов.
Я вам спою пронзительные песни,
лишь выберусь с под траурных венков.
…и назовите мудростью терпенье.
…и назовите радостью любовь.
Я буду в башне шелестящей тенью
пить колонистов голубую кровь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502820
дата надходження 02.06.2014
дата закладки 03.06.2014
С высоких этажей,
стряхнув с себя Морфея,
в пространство гаражей,
спустилась, как-то, Фея.
Она была, увы,
худая, как рапира.
Несла поднос халвы
для местного Сатира.
Он жил на интерес
по правильной прописке,
мечтал про майонез
и тёплые сосиски,
трещоткою треща,
легко менял походку
и усиком плюща
цеплялся за решётку.
Худейшая из Фей
вытягивала шею,
и, от того, стройней
казалась прохиндею.
Усевшись на крыльцо,
Сатир с подноса кушал,
и раздувал лицо,
сдавив щеками уши.
Скрипя от портупей,
глотая дымный воздух,
Он говорил о ней
какому-то прохвосту.
Гремел бетонный Рай:
«В бензиновую сказку
ему её подай!
Он с нею будет ласков».
Мужей первейший враг,
болтун и забияка,
он ярок… как пятак,
оставленный в Монако!
Она несла халву
на маленьком подносе,
одна, мол, я живу,
Морфея с себя сбросив.
Она не просто так
спустилась, по причине
панических атак
и скидок в магазине.
Измученный Сатир,
поднявшись ей навстречу,
вошёл в прямой эфир
и тут же был замечен.
С высоких этажей
ревниво смотрят феи
на ту, что с многих шей
висит на его шее.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502320
дата надходження 31.05.2014
дата закладки 31.05.2014
море выглядывает из-под плинтуса,
родная,
этого вируса не излечить
значит не нужно искать себя в книгах,
землю рыть пожелтевшими летом ногтями.
рамы лета окисли
и близко орёт на трибуне твой дождь
как вождь.
что ж,
давай всё обсудим завтра
когда огни перестануть поедать твоё платье
и все вокруг
словно братья
начнуть подавать пример и руку в метро.
ты сегодня дикарка
и от этого жарко,
под москитную сетку
и спать.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502324
дата надходження 31.05.2014
дата закладки 31.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.05.2014
Меж хахалей,
лысух,
крохалей,
гоголей селёзых,
вертлявая,
рученьем
одному коньку верна;
пляши-пляши, литовченко,
витая в сплёсы,
покуда коршун служит
на сватье,
на спросе,
у княжья ольжина одра...
Бодъяре на твоём потёше -
не старятся,
а всё гутярей,
пойче,
бобреней,
который век;
И, звякая ключами -
кладут в передники твои,
по кличке - свитые,
вербяшны,
осокорьи,
наливны гривной,
тыльсчи серебра...
Доколе сёвен зов
распущенного водылья -
тебе и чёлн,
и чаща,
и чещень -
до жъвня бремня...
И рыбищи латают
люльки доньев,
и самые глубокие опёки,
глодают ледяную
за тебя -
до дна...
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501491
дата надходження 27.05.2014
дата закладки 31.05.2014
Ζ πρυςβίτγ, гαύ нεμоβнυύ -
τγμαнυτьςя;
ψε чγδγωυнα нε ρозκρυλα πελюςτоκ,
τо ж: нε βΔυχнεω,
τоμγ - Δυβυςя:
гоΔγючα, πρυβελα μαλоμγж гоύчατ,
πо ςτργμочню μίцня,
ρоςπλεψεнγ очαμυ Δо πоβчγ,
ύ μоβчυτь,
βκαзγючυ;
ί π'є Δυτυнα,
ψо πоτίчоκ λλє...
Να чαςί - βίτερ,
πозα κυρπоύ, πίΔίύμα
χβυλьчγ гоλгочγю,
ψо βжε -
нε βυπ'ючα, δо β нίύ -
зίλλячα, τργнκоβα жαгα
Δоςτυгλυχ,
нα ωκίρячυχ оπίκαχ
μоρочεнь,
ύ βαжκα βαгα:
ςαμεнь ψίночα,
πργчαєτьςя βίΔ нεї
нυωκоμ, χоβчε;
нεςчγλоςь яκ πρυчυннε,
Δо παλκого:
оύ, зεμλε, нεнε,
τα ж πо нεї -
πεκγчυμ Δоρоςλυнняμ ύΔε
Δо λюδυψ ςχоβγ,
δо, πозαяκ -
жυττя Δо зλого ςβίτλα
λυнε зноβγ,
ςυβίє πоπελоμ λεгεнь
βίΔ цього;
χτо πоπоρоΔжγє -
τоύ нε гυΔγє
ψίλьнυμ ςλоβоμ -
δερε з гоρняτκα, ςαμоτγжκυ,
ύ ΔоΔαє...
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501485
дата надходження 27.05.2014
дата закладки 31.05.2014
Жінко, ти хоч собі не бреши. Бо якщо вже ти,
то що говорити про інших?
Збирай далі мушлі з темних садів, розкинь по підлозі
нестиглий цвіт вишень.
І море в собі бережи, як копійку порядний касир,
зарплату якому затримують тиждень.
Жінко, від тебе знову втікає табун черепах, що їх
ти пастушиш, вбиваючи ночі.
Панцирі їхні міцні та робочі, душі – буремні, та
більшість зубів – ще й досі молочні.
Самотності триста років слізьми із нутра
плазунам кровоточать.
Жінко, твої равлики знову сховались - не бачать
виходу з тієї сторони потойбіччя,
бо коли віра в себе тріщить, як глина на
усміхненому не до речі обличчі,
чим її окропити – святою водою, портвейном чи
спиртом, де градуси вбивчі?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496262
дата надходження 02.05.2014
дата закладки 02.05.2014
Гарцует конык островами,
возле южных врат;
бобро и утычку,
ужлягушинь,
кругами опекает
орлый сват:
вспопоен донизу
булавный огогляд,
на русельцы,
на обестрежну встречку:
проливны тропы запирает лъстко,
как жжужелец умает перелёт,
но прыйму-Виту -
ялой не возьмёт:
пойдут жеребчики по стеченью -
дневашыми тебе их принимать,
вести на выплясы лиманны
в моревань;
воспитывай, Славуч,
найду смъленско;
ворчит в нахмычую стремнину
дядька-необорь,
а конык, в долгом поводу -
гуляет вдоль,
гуляет вдоволь,
покуда сносу нет
на копытень подковый:
ни зверь, собой,
ни речка -
нечто,
как мандрагорый человечек:
в дубовом корне запримечен -
любцом извырезан:
ни то,
ни сё,
но в помычь,
если взвёр,
особо - в пасечень,
захлебчен…
Так, я о чём?!
Ретив наш конык
в первопчёлы;
седлай сукровичем соскучь
медовый,
за шелковичью -
ворочай за дичкой,
за чимлицом;
таков покрой попон:
конягою, жевних,
в обоих берегах,
как ни крути -
рождёнен в оберёг,
в дымце пъщей -
оболочён,
стръмнёй примречен,
осочьей соломенье вдовылять
до вьюжной крепостцы
досуг бедовый,
в бирюлью бисерь -
мельче,
бельче…
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495681
дата надходження 29.04.2014
дата закладки 02.05.2014
(Низка неканонічних танка)
* * *
По річці пливли
Не знали, що річки ім’я
Лета. Не знали, що капітана
Звали Харон. Весна.
Пристань. Місто Тартар.
* * *
Світ виник не з вогню
І не з води краплини
І навіть не із слова
Світ почався з сліз
Прозорих як надія...
* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар
Помандрував у країну
Синього неба
Я втомився ходити по землі...
* * *
В цьому світі жорстокому
Смуги світла і темряви -
Зла и добра,
Розуму та глупоти
Як на шкірі дикого тигра...
* * *
Час не вміє чекати.
Час навіть
Існувати не вміє...
У світі ілюзій
Існує тільки мить оця...
* * *
Серед попелу надій
Серед диму спогадів
Я квіти шукав...
Даремно. Марево
Наш світ... Навколо порожнеча...
* * *
О, скільки трагедій
Дарує нам подорож
В світ віртуальний!
Одісею мереж, павутин!
Доплисти б як ти до Ітаки...
* * *
Весною - квіти
Літом - зозуля
Восени - місяць
Зимою, що чиста й холодна
Падав сніг...
(Світлина автора віршів. Це написано дуже давно.... )
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494968
дата надходження 25.04.2014
дата закладки 02.05.2014
краплі жодності на чолі,
я молюсь за кожного актора
твого внутрішнього театру,
нам не варто пити соки війни
й чужини.
зупинився ліворуч квітень,
він ланцами обіймає,
заборонами говорити
чи зшивати у ковдру
тканинні чутки.
він м"який,
ледь бузковий,
він випльовує мову
на цукрові хатини
й двори.
поверни моє сонце,
бо невдовзі дерева
повтікають з своєї кори.
так могли досі бути,
але відра отрути
розкорінили тихо цей бунт.
ми ще тут
і крізь зорі
я до твоїх акторів
надсилаю листівки у кут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494021
дата надходження 21.04.2014
дата закладки 02.05.2014
(Низка неканонічних танка)
* * *
Марно чекати
Справжніх слів
Їх не існує...
Є тільки вітер -
Звуки порожніх знаків...
* * *
Піду
Залишу замість себе
Самотність
Цієї осені
Тихої…
* * *
Чудо кохання
Перемогло б смерть
Якби вона була
Але її немає
Ніде…
* * *
Під квітами сливи
Зажуримось разом
З майстрами віршів
Часів минулих давно...
Знову весна…
* * *
Клен зацвів.
Пахне соком дерев солодким.
Десять тисяч років
Весни одвічної
Побажати хочу комусь…
* * *
Чорний кіт
На білому снігу
Помітили б усі…
Але він на даху -
Побачило тільки небо…
* * *
Літній ліс
Як багато прозорих людей
Блукає навколо!
Поговорити б з ними
Але їм до мене байдуже...
* * *
Сидів і споглядав стіну
Тихо дихав
Був наче відсутній
Шукав просвітлення
Та не знайшов…
* * *
Подарував радість
Сивому дідусю
Перший весняний дощ.
Він подумав
Що знову молодість…
* * *
Пісок часу
Так само текти буде
Між пальців
Якщо не буде нас
Йому байдуже…
2010
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493816
дата надходження 20.04.2014
дата закладки 02.05.2014
(Низка неканонічних танка)
* * *
Знову сороки
Про старість мені нагадали
Краще б птахи потойбіччя -
Дивні зозулі лісу
Про смерть проспівали мені...
* * *
Нам пощастило,
Що сонце не гасне
Миттєво
Як лямпа
Вечором кожним...
* * *
Роки пройдуть
Так само буде
Місяць світити
І вишні цвісти
Тільки не буде нас…
* * *
Дарував іменА весняним вітрам
Слухав веселі їх нАспіви
Коли вишні цвіли…
Про цноту забув
Холодного вітру осіннього…
* * *
Хотілось погрітись
Від світла місяця
Старому відлюднику
І полетіти у світ Еросу
У снах...
* * *
Чому вірші
Вбивають іноді –
Не знаю
Це ж не катана і не ятаган
Старого яничара…
* * *
Із забуття прийшли,
У забуття підЕмо назавждИ
Лишається тільки
Споглядання вічності
Як втіха…
* * *
Волога Данія - дощів країна
Її принц Гамлет
Хотів підвісити залізний дзвін
До порожнечі неба
Та дзвін упав
І розчавив… Усіх…
* * *
Споглядав я старезне дерево
Раптом прийшов Далай-Лама
Його не впізнав брудний безхатько
Подумав, що то дільничий
Що його забере в притулок...
* * *
Трамваї – це оргії
Електричні
Електрички – це теж трамваї
Тільки вони
Як птахи…
(Це все експромти-вдповіді на вірші інших людей. Свого году поетична луна... Вдячний всім авторам, хто надихав мене на ЦЕ. Для тих хто забув чи не знав - луна це те саме, що давньогрецькою "Ехо". Це дуже старі твори. Але раптом відшукалися - вирішив виставити...).
(Світлина автора віршів. На світлині: залишки давнього дольмену - святилища часів неоліту.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493813
дата надходження 20.04.2014
дата закладки 02.05.2014
Весняні сни маленької
Хлої,
Які не схожі на більшість
Інших,
Пахнуть зеленим
Присмаком хвої,
І римуються з нею
У вірші.
Хлоя прокинеться
Ранком о п'ятій,
Заварить чаю
Собі і брату,
Терпкий запах
Перцевої м'яти
Морозить вікна,
Гріє кімнату.
Хлоя терпить
Маленькі будні,
Хлоя тішиться
Вихідними,
Її волосся палке
І руде,
Найтепліше поміж
Рудими.
Хлоя, дівчинко
Моя люба,
Може пора
Рахувати щебінь,
Я цілуватиму її
Губи,
Червоні як дикий
Ревінь.
Хлоя,
Біла у теплій
Піжамі,
Щиро радіючи
Моєму приїзду,
Малює
Фломастером
На потрісканій
Рамі,
Осінь щораз
То різну.
Весна - це поетка
Повна загострень,
Автентичних,
Автоімунних.
Маленькі долоні
Маленької Хлої
Похололи
В шістнадцять
У грудні.
Я відчуватиму
Її подих,
Я ловитиму
Кожне слово,
Навіть якщо
З протилежного
Боку,
Вони вчать якусь
Іншу мову.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488916
дата надходження 29.03.2014
дата закладки 29.03.2014
"Кругом шиповник алый цвёл, стояли тёмных лип аллеи..."
(Н.Огарёв/И.А.Бунин)
В мраморной дымке светила усталого
Тает распластанный клин журавлей,
Яркие брызги шиповника алого
На средоточии тёмных аллей…
Снова идеей бодяжно-кайфовою
Власть заманила народ в мезальянс…
Крестоподобною мастью трефовою
Будет разложен житейский пасьянс…
Горло першит литургийной просфорою
От благодеяний новых невежд…
Глупо надеяться на помощь скорую
Похоронившим останки надежд…
Мир извращён виртуальными сплетнями,
В сумерках смутных плодятся они…
В парке унылом каштаны столетние
Снова клянут окаянные дни…
март 14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488862
дата надходження 29.03.2014
дата закладки 29.03.2014
Надей, надёванный натужно,
в колодицу,
полосьями чернобелья
всемью
наружу,
без словести,
но посторожь -
оттудажен;
понеже:
уж мы - неждей
дъшцой посплюжих?!
Вставали ж, раньше,
хлёбом росторопш,
по чёрторыям;
всклёчь - дергачом,
над чибисовым вспёрьем
брыльъм?!
Зарубою, заробою
гнъдлыми,
припомь - найдём:
несть перевода гнущенце?..
так мы им -
гущу́ узо́рых,
сокровы́х,
крапив-рубах,
в обмёт подлыни!
Попомень: звятцы -
не в земле,
ей свят-намолы не хватает,
кое-где,
вот нынчи - жывень;
пусть пляшется, пока залёгшие -
в межине,
пустельже:
над нами в нуждень -
дух стоит святой:
над хатами,
над порохом тороп,
над каждым лопухом:
пърной,
полынний…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485174
дата надходження 12.03.2014
дата закладки 29.03.2014
останні дні ліхтарних шаликів,
мандаринових вечорів закурсорених лінощами
і келишків на клейких підвіконнях.
далі ж блукатиму паперовими недосипаннями,
тримаючи твою теплість як лабіринт
з обіцяною начинкою світла десь близько.
чого ще прохати у простору?
можливо уміння бути вдячною
і ще,
спільного міста
аби щастя мало вигляд
трикутничка-амулета...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472314
дата надходження 13.01.2014
дата закладки 24.01.2014
Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…
Примітки:
Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.
На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).
Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мрія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471277
дата надходження 09.01.2014
дата закладки 09.01.2014
...дим, дим - бульбиться пар
стонетисячих:
"слава!"
...гуп, гуп -
зігрівається камінь,
густіє юшка снігова
під п`ятою Майдана…
…горять, горять березоньки
в залізинах діжок,
тепліше запах
в обметаних іньчавою вустах,
та безліч обраних,
в чорнішої знемозі
задля супросвіту хищ -
все мало:
співай, стій,
до оруди волочи мішки:
тягни із заспини,
мутніючий сподив іще-не-день:
табун свідомих волей бідолах -
не стадо!
Копить потопчу
різноясим «ми» -
так переможемо бидлячу гниль,
наліплу квазікняжим
мотлохом
на труженці-суглоби
пичним салом;
на горлі змусимо,
як сказано в писанні
про смерть саму, і про ярмо:
подолень,
істинно -
поза безсум;
ось - горб, повапленний
холопьями терновими,
до мздо,
ось - сила кожної краплини крові,
взагалі:
не боги обпікають,
підберись,
онущ повесели...
______________________
Російськомовний варіант:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465800
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465819
дата надходження 13.12.2013
дата закладки 14.12.2013
Ніч, і через кладовище пролягла стежинка.
Нерішуче і з острахом по ній іде жінка.
Серце в неї десь аж в п'ятах (а чи п'яти в ньому),
Та нічого не поробиш - треба йти додому.
Ледь ступила пару кроків, мужчину зустріла.
- Проведіть мене, будь ласка! - гукає зраділо.
А мужчина їй весело - Та я і не проти.
Й всю дорогу теревенив смішні анекдоти.
Жіночка сміялась щиро, де і страх подівся.
Та ось через кладовище вже шлях закінчився.
- Ну, спасибі вам велике, бувайте щасливі.
Ви такий веселий, гарний, такий говірливий.
Я раніше таких хлопців ще не зустрічала.
- То ви мене за життя ще, жіночко, не знали!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461659
дата надходження 20.11.2013
дата закладки 27.11.2013
Гαπκγύ ςоδί,
нαπоβня ςμоλоμ λεгεнь чατυ,
πρоΔьзоδυύ πоψεδπακα,
чоμнυύ чμυρь;
δγψо,
нα πρоωεнь δγΔьчυύ,
нε πоβυнно βίΔπоβίΔεύ ματυ,
яκ ματьκо нε Δαє -
ςαμо зоδγж знαύΔυнь...
Хίδα нε Δυβо -
чυμчυτьςя нα ςχоΔί,
гεн, згоΔоμ оπαнγє зβίΔγςίλь,
ρозκоωεμ зαχоΔγ...
Тож, μαєω γβоςоδυτь,
ί нα зαλυωκγ βπαнγβατь
жυτюψυύ βчυнь:
нεμα Δε δίгτυ,
βςε, Δε є - τо τβоє,
χαύ δεзλίчυ оωγκγюτь ςε ςя,
ωγκαючυ нα згλьоΔнα πρоβΔυβця;
βίΔ πρожμεньцί πочαύнα ςяύнγ,
Δо ςαΔжμεньця
λγжαнα βзΔьонγ,
τυ - нα ωλяχγ,
τож - βΔоμα,
оцε - γςε.
В γςьоμγ - Δоλя,
λυωε β τβоїύ ργцί,
κίнεць-κίнцεμ,
βоςταннє зα жυττя!
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461243
дата надходження 18.11.2013
дата закладки 27.11.2013
Сборгутече жагуче чорколоде
отчаклунь,
до бундючка славутечної клуні,
під хизтьхащі,
хихоча тишком змарну
щоколибулонь;
як за царя-горіха їли борщовик,
не з голоду,
а під бовдярну
зглоду…
Ні - кийцем не всипущі
урвища мерщі,
як не затямні в долончатах
червениць
бурштинні опіки навмиста
з прозоряна льоду;
вщент підземель
оговтана у джур
занурених породжень
бойстрюмчинь,
хай, нищу,
на цеглині їм
пороблено…
Ото є істина, а з неї – воля,
шляшень, бо жебтя;
та, навіть найоздобну щєхочу,
під попіл сміху дайночасу,
буде здомлено…
Не до початку, так, сячас все йшло,
запамороть роздмуше захаращу,
як зойчевесна -
крижу поживну;
бо горщить
папороть, очиток, череду,
на мощу мавп'ячу;
агов, дичата шурхана ссавцю:
не буде свійська;
буйсько вщент
розгорне щиросердя
попільню,
щоб навіть порох мав нагоду
на благаний вчинок
цю,
бо не було, не буде тре,
та й, нащо?..
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460266
дата надходження 13.11.2013
дата закладки 17.11.2013
(Спроба передмови до книги Шона Маклеха "Кам'яний Трамвай")
«Так листя шумить
І падає наче дощ…»
(Бо Цзюй І)
Перед Вами незвичайна книжка. Незвичайна у багатьох аспектах. Вірші починають писати в юності. І тоді ж кидають писати поезію. Як Артюр Рембо – все що він написав він написав у дев’ятнадцять. Потім писати кинув. Ще гірше, якщо людина пише в юності геніальні твори, а потім шкрябаю пером бездарну писанину, заробляючи цим на шматок хліба з маслом чи (ще гірше!) отримуючи за це дивіденди у негідників, що мають владу. Тут же ми бачимо якийсь парадокс: людина почала писати вірші (і прозу, зрештою, але інколи це одне і те саме) не просто в похилому, а в древньому віці, коли перевалило за дев’яносто сім. Щоправда, автор стверджує, що почав писати давно - не від учора (у чому я особисто глибоко сумніваюсь), писав мало не все своє довге життя (хоча чи буває життя довгим?) в тому числі українською та гельською. Але як мінімум більшість творів, що є цу цій книжці написані Шоном Маклехом коли було вже йому за дев’яносто. І тут я подумав ось що – автор правий. Писати вірші потрібно коли чуприну відбілив осінній сніг сивини. Для істинної поезії потрібен спокій і відчуття довгого шляху – пройденого шляху (хоча шлях ніколи не закінчується, але в будь-якому випадку, для того щоб отримати право писати вірші треба добрий шмат шляху пройти). Якщо в поезії відсутнє осмислення буття, то постає питання чи дійно це є поезія. Писати можна про що завгодно. Світ переповнений поезією. Тільки це не всі помічають. Лишається тільки побачити це, зобразити, занотувати. Істинна поезія відрізняється від писанини в першу чергу нескінченністю глибини, що ховається між словами, тією безоднею в якій кожен читач блукає самостійно, шукаючи свої шляхи.
У нинішньому постмоденовому світі всі прекрасно розуміють, що форма це вторинне, рима тільки заважає справжній поезії – це добре розуміли класики японської літератури, що свідомо відмовились від рими. Верлібр став вираженням індивідуального "я" сучасного інтелектуала, якому тісно у будь-яких формах і обмеженнях. Верлібр не всі сприймають і не завжди бачать у ньому поезію. Хоча він такий же давній як світ. І ще невідомо що було раніше: зліплений перший глек з глини чи проголошені перші слова верлібру. У цій книжці верлібр не випадковий і не вимушений – він закономірний і необхідний. Ця форма інколи єдино можлива для конкретного твору – кудлатого як ірландські скелі, що поросли мохом. Хоча автор не цурається римування – коли це потрібно.
Ернест Гемінгвей колись назвав Париж «святом, яке завжди з тобою». Читаючи книжку «Кам’яний трамвай» старого відлюдника і філософа Шона Маклеха, я подумав, що Ірландія в його творах це журба, яка завжди з тобою. Тільки тут Ірландія поступово розростається до масштабів світу. І вона не просто «росте як гриб» як «протрухлий український материк» у творах Василя Стуса, Ірландія заповнює собою Всесвіт виростаючи навіть не до розмірів земної кулі, а охоплює сонячну систему і ковтає галактики. Воно й не дивно – для кожного ірландця Ірландія там де він є – у його серці. І якщо ірландцю судилось помандрувати у потойбічний світ – байка – до раю чи в пекло, там теж буде невеличка Ірландія. В Ірландії завжди було місце і для пекла, і для раю. Так чому ж раю і пеклу не вмістити в собі по Ірландії – хоча б по шматочку.
Ми вже звикли чути про «англомовну ірландську літературу». Сам вираз є по суті абсурдним. Це все одно що говорити про «російськомовну українську літературу». Але факт лишається фактом. Ірландці втративши свою мову (майже повністю, у переважній більшості) зберегли свій дух і свою сутність. Ірландець завжди лишиться ірландцем куди б він не потрапив і як би його не намагалось переробити суспільство. Ірландець впізнається у юрбі, навіть якщо він без зеленого капелюха в День святого Патріка.
І в цій книжці втілився новий абсурдний феномен (а що в нинішньому світі не абсурдне?) – «україномовна ірландська література». Ірландець, що пише українською у віці 97 років – це щось сюрреалістичне. Це якась картина Сальвадора Далі, що вдерлася без дозволу у наш божевільний світ. Ми постійно боялись (чи то не наважувались) творити літературу космічну, постійно скочувались до хуторянства. Якщо мандрували в космос, до повертались до садку біля хати, бо там кинутий якір, бо без того шматка землі ми ніщо. Усвідомити, що в туманності Оріона може бути шматок України для нас неможливо. І раптом в цій книжці я помітив за межами слів дивну аксіому – Вітчизна в першу чергу в глибині нашої душі. І якщо її немає там, то її немає ніде.
Сучасний читач все більше усвідомлює, що він те тільки читає, але і живе на сторінках якогось абсурдного літературного твору, де сюжет руйнується, втрачається, губиться. Тому сучасного читача найбільше обурює безсюжетність (хоча вона цілком має право на існування з часів Конфуція та після віршів Франсуа Війона особливо). Тут же в кожному вірші невеликий сюжет. Тут навіть пейзаж отримує свій сюжет буття. Звідки це взялось - зрозуміло. Ірландська поезія вся пейзажна. Навіть якщо вірш про скрипаля, то скрипаль є лише частиною пейзажу. Якщо описується битва, то битва є пейзаж – не більше. Так її сприймають герої, такими кольорами вона описується – фарбами осіннього ірландського пейзажу. Кожний ірландець, читаючи давню скелу, усвідомлює себе частиною пейзажу.
Я знайомий зі стариною Шоном: вперше я познайомився з ним на конгресі славістів в Глазго у 1992 році. Я тоді хильнув зайвого, «і тут Остапа понесло» - на перерві між засіданнями. Шон чомусь оцінив цю словесну каламуть як щось істинно слов'янське. Його чомусь дуже зацікавила моя фраза: «Григорій Сковорода – це останній Будда знервованого ренесансу». Шон Маклех в середовищі славістів тоді був відомий як славіст-любитель. Свого роду вільний художник славістики. На цьому ж конгресі Жак Іннусо (Jacques Innocents) сказав мені пошепки: «Славістику ХІХ століття неможливо уявити собі без Павела Йозефа Шафарика. Так само ірландську славістику неможливо уявити собі без Шона Маклеха… Тільки це сказано мною не офіційно…» Вдруге ми зустрілися з Шоном Маклехом (вже як старі знайомі і добрі приятелі) на міжнародній конференції «Кельти і словяни: дві парадигми культури» в Палермо у 1994 році. Після я часто відвідував Шона у його старому будиночку на околиці Дубліна – він веде самотній спосіб життя, мало з ким спілкується, крім такого ж старого садівника. Кабінет у нього вічно завалений книгами, які він читає навмання і невпорядковано та сторінками рукописів, які утворюють просто хаос довкола стола. Над усе він цілує хороший чай і може годинами філософствувати на тему ірландської міфології і генезису індоєвропейських народів. Я часто запитував його – чому саме славістика? Адже з його то знаннями гельської та валійської мов, з його то знаннями ірландської міфології він міг би стати відомим, шанованим і знаним кельтологом. Але про те, що наштовхнуло його на вивчення слов’янських мов і, зокрема, української мови (яку він вперто називає руською) Шон говорить абстрактно. А відповідь на це є одна: Григорій Сковорода. Колись Шону Маклеху в його студентські роки трапився до рук томик філософських творів Григорія Сковороди – і це перевернуло його свідомість. Він став славістом назавжди. А мені назавжди (теж назавжди) запам’яталися довгі бесіди з ним осінніми ірландськими вечорами про Спінозу і еволюцію латиноамеранської прози, про толерантність раннього конфуціанства і правління ірландського короля Аеда Слайне мак Діармайта, про вплив клімату на фольклор гелів, про мандрівника Васко де Гама та про манускрипти монастиря Клонферт…
Ми живемо в епоху, коли модернізм перетворився в ретро. Коли постмодернізм сприймається як факт, як подія в історії літератури, а не як модна течія, розвага літературних гурманів чи забавка для богеми. При цьому ми якось забули, що модернізм невичерпний, як, зрештою, невичерпний і будь-який жанр чи напрямок літератури. Суть не стилістиці (хоча вона ніні важлива мало не в першу чергу). Суть в глибині – там, де нічого не можливо пояснити вербально, там, де щось ховається за рожево оболонкою слів. І ніхто не пояснить, що воно таке оце «щось». Але воно визначає істинну поезію. Тому – читаймо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458565
дата надходження 04.11.2013
дата закладки 12.11.2013
Я - королева грусти,
Я - герцогиня-сплин,
Та, что с деревьев трусит
Бабочки листьев-картин.
Лёгких туманов проседь
В косах моих найдёшь.
Имя моё - Осень,
Любимый напиток - дождь.
Мною больны поэты,
Художники - без ума.
Губы мои, как лето,
Хоть и в глазах - зима.
Даже весна просит
Уроки ей преподать.
Имя моё - Осень,
Танец мой - листопад.
Я - как врачебный почерк:
Попробуй меня пойми!
Я удлиняю ночи
И украшаю дни.
Я - это птиц россыпь,
Спешащих от вьюжных бед.
Имя моё - Осень,
Любимого цвета нет.
Я - это звук волынки,
Я - это щедрый стол,
Дрожание паутинки,
Запретных дымок костров.
Коль обо мне спросят,
Так ты и расскажи:
«Имя её - Осень,
Фамилия - Ностальжи».
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458120
дата надходження 02.11.2013
дата закладки 02.11.2013
Не буди його, хай поспить ще. Бути левом не так вже й просто, -
Кам’яним охоронцем міста. В своїй величі він ласкавий.
Він – володар забутих вулиць, на яких ми всього лиш гості.
Під ногами чи то бруківка, чи то зерна гіркої кави.
Закохатись в доріг сплетіння. Цілувати ліхтарне світло.
І тягнутись до неба, ближче. У можливості бути певним.
Нам дозволено все це, поки між будинками непомітно
Ходять духи старого міста, зазираючи в пащі левам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458111
дата надходження 02.11.2013
дата закладки 02.11.2013
Можливо марно місяць мріє,
Містично, мирно мерехтить,
Міняє маски, молодіє -
Морфей - мудрець, мабуть мовчить.
Мураха мимохіть мандрує
Морогом мляво, манівцями.
Мережка мальвова милує
Медово-м’ятними місцями.
Можливо мчить метелик мимо
Між метушні мільйонну мить.
Мерщій, мелькає мерехтливо -
Маленька мрія майорить.
Можливо мавки млу малюють,
Марени миси, молочаю.
Мрійливо мрійниці, міркують:
«Мету, мов майстер, місяць має».
Можливо мить межа мольберту,
Моріг мурасі магістраль.
Мізерні мовбито моменти -
Могутня міститься мораль.
27.10.2013 (2.11.2013)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458101
дата надходження 02.11.2013
дата закладки 02.11.2013
Держи карман:
слоёными груздьями,
с костью,
тенёта веточи дерёсой,
набьёт
пахучим красным мясом
солёнъй осени лосось;
отсыплет в стиснутые
шуйцы и десницы
альцы,
дымцами жжёной жёлтой кашицы
побранцу,
чтоб краше сизърья тъмьянного
вспълось…
Слышь, как нахраписто,
в обронены рога,
сохатые ветры
уволчли за дубы,
вспенённую на изортяном коловрате,
трубежь?!
Как в тучих космах ищется пастушь,
вылущивая звёздью гнидь,
покуда сумрах?..
Словцы - не ёмцы,
мытсли - не ямцы,
не чабанцы,
мудьёрый - глумлъх…
Берёмь: приподымай снедцы,
отелимся в смерещь
морчком,
до гульды скорогудов
на немёных струмнах…
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456509
дата надходження 25.10.2013
дата закладки 02.11.2013
В гнезде серёдистом цветьём,
лишайном на камнях,
буланый гамаюн
степи куманской,
не так простёр,
как разостлал
гранёны звёздчатые зёрна
лозьей ласки;
на говорках и клёкотках
костру осьмисторонь
взыскав с ветров,
под шкурень, коренцом свитой,
послал откладывать искристь
во все ямцы,
на всходмицы,
отседам сыньим на подсев чужбых,
себе, в языци розные -
оглаской…
Все именцы к нему цепляются
лузгой,
ингульской ряской;
подсохнув -
опадают в перегной,
при первой же
перьёвой встряске…
Он не беспамятен,
как может показать,
сябристый наскорь;
но вспомень, мозжь его -
в степённых,
во стенных комьях:
лизни пальцы,
листай распахнуща слъпцы,
так углядишь,
понём вперёд:
ячёное томьё,
всягде - не настежь;
накладывает гуща посолонь
колёблой поросли тенёчьи
мастки…
Украинская версия:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453690
По просьбе уважаемой Нины Есипенко, переношу сюда:
"Я родом из Кировограда )) Когда речь шла (и идёт) о переименовании,
всё упирается в то, что вернуть ему "Елисаветград" - вообще не вариант.
Ну, не "Зиновьевск" же, верно?
Так вот, когда-то, ещё до постройки крепости, стояла на северной окраине нынешнего города заруба атамана Лелеки.
Оттого и пригород тот называется Лелековка.
Заруба - зарубой, но видел мой кум дом, на Балке (юго-восточная окраина нынешнего города),
на котором выложено кирпичём, что был-де он застрахован (!) за год до официального основания крепости.
Так, что, был здесь город и до москалей.
Ну, кто стал бы страховать домик в деревне?!
Никакая страховая контора не стала бы так рисковать!
Вот и думаю, что гением был тот, кто предложил переименовать его в Лелекив.
Но, увы, народ не поддержал...
Воз, пока, и ныне там, так, что теоретически - шанс есть ))"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453486
дата надходження 09.10.2013
дата закладки 02.11.2013
пообразний шлях знаходження,
з кожною сходинкою голосієш старанніше,
рано ще,
мовляв,
говорити про те,
яка ж сивина промовиста
чи про тих,
кому ніби забракло гордості
просто іти,
в кишеню словесну
заливши всю безвість води,
народи собі чесність.
решті забракне часу
і значення,
звинувачую гріх у смертній собі,
бо так само ділюся на сім
на вершині першого дня.
війна починається там,
де ти більше не хочеш чути
і прикутою можеш лишити
на зламі часів.
слів для страху багато
і всі вони неіснуючі,
бо лиш чую
як поруч
ти пишеш нам тишею шлях...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447457
дата надходження 05.09.2013
дата закладки 08.09.2013
Богом данная женщина – девственный запах сирени.
Беспокойного взгляда немой полукрик, полустон
и дрожащие в платьице тонком худые колени
у причала застывших во времени ласковых жен.
Богом данная женщина – августа бархатный вечер.
Опрокинутый наземь в смятении праведный гнев
на пороге единственной несостоявшейся встречи,
у свечи незажженной в распахнутом настежь окне.
Богом данная женщина – сила потрепанных истин.
Боль животного мира за право нетленное – быть.
Богом данная женщина – медью звенящие листья.
На запястье у Вечности грубая красная нить.
Богом данная женщина – в дочери грустной улыбке,
колкой памяти об уходящей неслышно зиме.
Богом данная женщина – скерцо танцующей скрипки,
беззаветно цветущее эхом сирени во тьме.
01.09.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446800
дата надходження 02.09.2013
дата закладки 02.09.2013
По бруківці видзвонюють лунко
Дощові намистинки води.
Не крадись, кароока чаклунко,
У мої захмелілі сади.
Зачепилось фісташкове плаття
За ожинову гілку цупку.
Ще горить каганцями латаття
В надвечірній імлі на ставку.
Ще, пропахнувши димом і Спасом,
Теплий серпень дзвенить поміж гір,
Розливаючись, піниться квасом
Яблунево-медовий ефір!..
Наливаються вермутом пряним
Пелюстки оксамитових руж,
Мов тонкі черепки порцеляни,
Обсипається листя довкруж.
Ще на серці так світло й дитинно,
Спрагло п'ю малахітовий рай!
Не крадись, не гірчи так полинно,
Зупинися на день! Зачекай...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444741
дата надходження 22.08.2013
дата закладки 22.08.2013
Ходко взрос в серёдке поля,
поливался чем попало -
заливал чудьём глаза;
сам себе - осколком, вроде,
в подорожниках бока;
Не зажил,
а, так,
нежильным,
словно кол во лбу не тёсан,
куролесил ковылям:
бил, балуючи, баклуши,
пел-скрипел,
да червоточил,
ласку -
локтем отмерял,
за понюшку человечью
шаль цветочную давал,
с плеч бесстыжих плодоносых,
конопатых и курносых,
бобылям -
молодок лохмы
на рассаду разостлал;
в лог укладывая дрёму,
повивая в дым-туман,
до подчёлка не дорос -
ус седой уткнулся в нос;
чхнул -
рассеялся в бурьян
медоносом крепких рос…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=74372
дата надходження 16.05.2008
дата закладки 22.08.2013
-- Почему всё так плохо, Господи? Дай ответ!
Почему под моим окном не цветут магнолии?!
-- Ты живешь в Амстердаме, а кто-то живет в Москве…
И тебе не везет - а ему не везет тем более.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251257
дата надходження 02.04.2011
дата закладки 13.08.2013
Мне сказали: пора взрослеть.
Мне по паспорту скоро двадцать.
Не за солнцем скакать во след,
А желающим отдаваться.
Расплети-ка косу ветрам,
Распусти-ка свои корсеты.
Раздевайся, давно пора.
И срамные достань кассеты.
Мне сказали: давай как все,
Не *** же, а сладкий персик -
Заарканишь раба в кольце.
Не получится? Что ж, напейся!
Не успела и крикнуть "Ах!",
Как распяли в пустой палате.
А теперь я хожу в чулках
И батистовом детском платье.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383963
дата надходження 10.12.2012
дата закладки 13.08.2013
В часи депресії сліпої
У Кобзаря були запої.
Підкрутить вуса - і до шинку,
Горілку сьорбати під шинку.
І буде пити, пити, пити
Гірку жидівську оковиту,
Зеленим змієм оповитий,
Писати сяде заповіти.
На світі жив Потьомкін Гриша,
Коли з*їжджала в нього криша,
Коли була у Гриши криза,
То починалась нігтєгриза.
Собі обкусював всі нігті,
Та ще й облизував по крихті,
Допомогало фіфті-фіфті:
Догриз до крові - можна бігти.
В часи печалі Саша Пушкін
Не скиглив тихо з-під подушки,
Переночує у мамзелі,
І знову жвавий та веселий.
Якщо депресія й була би,
То в нього баби, баби, баби,
Любив усіх, не вибирав би.
На бабах зналися араби!
А я не Пушкін, не Потьомкін,
Ані горілки, ані тьолки,
Коли біда кусає хижо,
Мене хвилює тільки їжа.
Я буду жерти, жерти, жерти!
І будуть жертви, жертви, жертви,
Не зможу платтячка наперти,
Бо стану діжей замість жерді.
Я буду їсти, їсти,їсти
Усе шкідливе та корисне,
Увесь халяль, кошерне й пісне,
Допоки лусну ненавмисне!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386408
дата надходження 20.12.2012
дата закладки 13.08.2013
Мне дед наврал про смелость и разведку….
/Ну, не у всех геройские деды…/
Давлю ему меж ложками таблетку,
По предписанью, строго до еды….
И почему же мне вдруг виновато
Так мыслить, хоть и всё равно любя -
Что если он там и ходил куда-то,
То только лишь во сне и под себя…
Поешь и спи.
Приду еще…
к обеду…
Бутылка водки. Всё как ты хотел.
Давай дедуля ёб№ем за победу,
Которую ты в тюрьмах просидел…
Которую… а впрочем не итожим…
Не чокаясь… Прости… Ну, будь здоров!
…и солнца луч сползёт с прозрачной кожи
Спины, точнее с синих куполов….
Он и сейчас, как будто небо в клетку -
Неласков… а с чего бы ласке быть…?!
Сидит на табуретке, ест таблетку
И никого не хочет извинить…
Лежит никем не понятый, не спетый
Перебирает прошлые дела
и мокрыми горчичниками греты -
его не золотые купола…
И будто я дрожу от приговора,
Который мне вдруг кто-то зачитал:
Мой дед был -………. знаменитый русский вора,
Под странным погонялом «генерал»…
Видать на мне та тяга и расплата,
но я ему подам стакан воды…
Сложилось так… и что теперь, ребята…
Ну… .......не у всех…геройские деды…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129380
дата надходження 09.05.2009
дата закладки 13.08.2013
будь счастлива
просто будь
это не так
сложно
не надо стараться
видеть
суть
вычесывать
свой подкожный
поэтический
зуд
и есть подножный
корм
социальных
норм
с рук
их
|сук|
прими себя
и всё что ты есть
потому что я с тобой
не всегда
буду
а пока
|я|
есть
время
мы вместе
корчимся
в ломке вчерашних
секунд
потому что ты не механическая
поломка
а я не технический
сбой
мы даже не болезнь
поэтому не лечимся
и не боимся
умереть
просто прими
себя
такой
какие мы есть
поломанной
с одаренной мировоз|зрением
рукой
не нужно
быть печальней
чем
тебе
нужно
просто будь мамой
своих слёз
не нужно плыть
по течению
быть по центру
тяжести
со смещением
веры в сторону
силы
мысли
ведь твой центр это
одиночество
и он уже очень давно
|перегружен|
помни это
всего лишь
мысли
|не
нужно|
смущаться от таланта
и моноложить с экраном
для кого-то
это минус
но твой
плюс
и твой
смысл
не бойся
прощаться
грусть есть смех
|над|
слезами
помни
не все будут с тобой
рядом
ну
и
пусть
пусть они остаются
сами
___
пообещай мне быть
и будь
просто будь
|счастьем|
.
*фоновая композиция –
Naïve «Focus»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443057
дата надходження 13.08.2013
дата закладки 13.08.2013
Стыл вечер, в небе облака
Гляделись ватой.
Вы мне плеснули коньяка
В бокал пузатый
И предложили вдруг в саду
Уединиться,
И я сказала, что пойду.
Из любопытства!
Понятно, нет пути назад
Мне в дом из сада,
Ведь я пошла за Вами в сад,
Узнать, что надо,
Чтоб шли Вы к цели прямиком,
А не трындели.
Ведь кто же поит коньяком
Девиц без цели?
Меня пора бы Вам вполне
Узнать детальней,
Поскольку мы в саду, а не
В избе-читальне.
И любопытства своего
Вся на пределе,
Спросила я: «Так Вы чего
Вообще хотели?!»
Плыла луна промеж берёз,
Снежок шёл вяло.
Стыл без ответа мой вопрос,
А я пылала.
Стерплю ещё минуты две,
И то едва ли.
Ну, что у Вас там в голове,
Зачем позвали?
Когда вот так молчит брюнет
И пялит зенки,
Я любопытна, спасу нет,
Хоть лезь на стенки,
Хоть аравийским волком вой
И лезь из кожи.
У Вас же что-то с головой
Стряслось, похоже.
Я Вам доверилась и в сад
Пошла за Вами,
Но в Вас, досада из досад,
Погасло пламя.
И память, может быть, у Вас
Отшибло мигом.
И за каким мы битый час
Толчёмся фигом?
Торчим тут по уши в снегу,
Как эскимосы,
И ничего, и ни гу-гу,
Одни вопросы…
И любопытство жжет во мне
Сплошные дырки!
А, может, истина в вине
Внутри квартирки?!
2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443051
дата надходження 13.08.2013
дата закладки 13.08.2013
так,
моя старість вже на підході,
наче втомлений злодій
навмисно лишає сліди,
народи мені поміч, янголе,
щоб ці закутки були втішністю
чи торішнім бажанням
нікуди не йти.
розпусти своє бачення,
я розбитий безхатченко
й не шкодую про жодне із вбивств.
з товариством гучним
розпинав власні дні,
а сьогодні в мені
тільки старість...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441292
дата надходження 03.08.2013
дата закладки 09.08.2013
Се - терев,
впойменный левков ловок,
в ушат посажный
на зубок,
шершавое осаживая мельнью,
на подвысокий утёсок;
влеконь - валком, бодро:
на,
жжёнец искрый,
колеровень
огранитчь,
не оголяя огорыч
под соснем корня,
тленьем…
Мельчень сырца - сбивуча о порог
в нетворный створог;
спрособных к толку -
велики глаза,
да торг -
к добру,
не долог хморок;
пересыхающим - глечок,
пересыпанищу - харчок;
осьмужни соль-на-руким -
вдоволь,
с пеней…
Где-где, а - крылья широки,
присмотрый - зорк,
но облодарить -
не с руки;
на скусы, торен -
скров,
по вершни вешек,
стынущим углобами,
тетребень дорог…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440413
дата надходження 30.07.2013
дата закладки 09.08.2013
Сомгло розунь, раздобень обнесьвом,
огрыком летких оболоков,
суклыщь, нем, сворно варный
заполнышь
неополош,
огульно гололюдяный желёнь -
сколощь,
на лютой здравенце,
сообрюзжа даждя венцо,
злотысчами обогащей молёнков;
обрыкормами лёнких обормоков,
разлун
роздырмень
свёклый цвёхом,
под папорть сукро камнестён…
Корузль,
оглаживает нощеложь
пещернистым взыртьём,
отгузно,
нёжно,
вножь,
по щеколоть,
и помещает выемец на колечку,
оперщих опальцом;
ворящим, невидаль -
соньцом
тугманистым от бодрыщей
предутремних...
За сим, встаёт солнозвый вузвер,
светлистый дочерна
на вздёр глядку,
но - лёгонька игра в багрень
всеёмнущей икры,
скёль это - мны,
в уютый хладенец,
до вложня комельку...
________________
* Этот стих нужно рассматривать, как "приложение" к этому:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416359
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439484
дата надходження 25.07.2013
дата закладки 09.08.2013
Если бы «Онегина» написал Высоцкий
Твой дядя – малый был неплох, хотя гонял в деревне блох.
Он не на шутку занемог, а ты – наследник…
Обидно мне, что за грехи попал ты к Пушкину в стихи.
Я ж не попал, хоть был в стихах не из последних.
Дика, печальна и скромна, в тебя Татьяна влюблена.
Тебе ж хотелось не такую.
Тебе б, дружок, одну из Зин, что вяжут шапочки для зим.
Тогда б ты сразу в магазин или в пивную.
Татьяну вновь ты повстречал среди богатства и зеркал,
Когда она выходит в свет в малиновом берете…
Но генерал ей мужем был, он, видно, всем ей угодил,
Она сказала: «Уходи! Тебе не светит!»
Тебе б , Онегин, не страдать, а первача пол-литра взять,
И - без закуски. И - без закуски!
Тогда б ты вспомнил, как давно по вечерам ты пил одно
Стаканом красное вино в деревне русской.
А тот поэт , во цвете лет, любовью к Ольге был согрет,
Мой юный тезка, Владимир Ленский…
За что ты Ленского убил? С тебя, Онегин, бы спросил,
С тебя, Онегин, бы спросил Закон советский…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432432
дата надходження 19.06.2013
дата закладки 19.06.2013
коли воскреснеш - надішли мені звістку,
паперового голуба чи сороку,
тобі тисяча повних років
до повноліття,
ти не знаєш вертатись додому звідки.
зрідка ти відчиняєш вікно у землю
і вчиняєш там світло і воскресіння.
кожен винний свій борг тягне до оселі
і кидає під ноги своїй богині
чи то богу...
ти знаєш, не так суттєво,
віра не омиває кордони статі.
приручаєш терпінням байдужих левів,
вчиш їх в відповідь теж мовчати.
як воскреснеш - вимолюй звістку,
кістка в горлі - відсутність слова.
ворог пише прощення рідко,
бо на суші є зайвим човен...
12.03.12
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431718
дата надходження 15.06.2013
дата закладки 19.06.2013
Шутя, сослоем дрёмы
скормлен в забытьи,
облещаный рыбьём Остёр:
ирисчатый кисель
в молочных берегах,
спрямлёный тельчий выпас
на осочьих грозах;
со всех жнивень -
широкими кругами,
в дух - протих;
грибницей маковок взошёл,
и вызревает ядрышками
в дождевичий порох…
Поводная озёмь его испода оттого -
черна,
и гривый волос убелён,
и слепень зрючь,
и крестоцветам ясней яровых
благоволит вороний ворох…
Средь прочих малых,
вроде на особинцу -
не так востёр,
до костерку…
Всё - чинарём гостьцам,
но - думно раздувай:
взаправду,
сходятся пасти своих косуль
в дыму и днём,
оставшиеся присмотреть сычи:
не туг ли сполох?…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430772
дата надходження 11.06.2013
дата закладки 19.06.2013
в тобі ніякого роздвоєння,
усе найтепліше скоєно геть не тобою.
луною його прокидання вголос
і натяк про те,
чого скоро не стане.
вівсяне волосся лягає нотним станом
на простирадло сутужності.
ми в серпні одружимся
з вереснем,
припиняючи листування
немов би ця осінь занадто остання
й занадто жива.
мені сто тринадцять
і я деградую в слова.
кожен з моїх прозоравих псевдонащадків
радить прокинутись
або ж явитись спочатку,
взяти у зморщені руки пожовклі сувої
і крокувати по душах
у віршах з тобою.
я ще накою
багато всіляких одужань,
тільки б повірилось в гілля
жилавого "дуже".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428940
дата надходження 02.06.2013
дата закладки 19.06.2013
Палец бородатого геолога точнее джипиэса!
Доказано двумя пальцами. (с)
Хелена Курунова Ха-а
Що ж, Колодія минула,
позаранком;
наче зимно -
та Йарило вийшов зглянуть
забаганком;
накивонь на запобіги
вийшла ганком,
всипла поспіль тріш/несоння,
ягідньовою довухой
згонорила філіжанку;
сніг - ще рясно,
та - нівроку:
повернулась по колодку
змандра пташинь гомонкова,
наріжаючи на мову:
треба ж крашанок на Паску!
То ж: оперіжи попасок!
Хай там грець,
що ще морощить:
в колі й турка зваренує!
Ми такі співочі згульня,
що й земля з під криг парує!
Дорікання не доречне,
що не всі пішли в козачень:
маєм всежень до розгору,
паланок легеня знайче!
Бачиш сам: о цюю пору
навіть весна єсте сонна,
та - повилізе оговно,
з багни, з гумна,
з лісна яру;
отоді вже - зоре волом
по станову Чорногори;
вмають бузна в ясни, всторч,
згубу в мед -
кольора ясна!
В нас - не єдная колодка,
в нас їх навіть - забагацько;
та пального на багаття
є ще вдосталь хмизування,
по зрублав-лісах,
зненацька...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410691
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 20.03.2013
Весна несёт свои духи -
на крепких бликах
развевающийся шляйф,
и так ей ёрится по холодку,
что все соски ветвей
пупырью почечек торчат
на грудершафт,
конфузя снулых отставных:
вся напослед восторжая стерня
укореняет мужий пых,
чтоб не убыть снаружи.
Кто не упоен на убой -
не убоись:
не по тебе
поветрия её шур-шик;
но если очень хочется -
последнюю с души снимай;
есть мнение,
что горюшко своё
завьёшь-заслужишь…
Вот, знающие говорят:
не привыкай дышать,
не вечна блажни энтой
потешня,
другие у серьёзных
дельны нужды…
А я, дурак, не слушаю -
мне меряй, если случай,
по плечо:
всё веселей, докуда горячит
ещё,
а там и одчинят, аще,
пройду на выход легче,
безвещей…
Давай, восердие, до дондышка,
вощерь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404915
дата надходження 28.02.2013
дата закладки 02.03.2013
[i](мала поема)
[/i]
Як за́світла за крайніми хатами
сміття́ палили, вже розтанув дим.
Ніщо таке тополі не хитає;
посеред неба всівся молодик.
Спокійний і рогатий, наче бидло,
ще звечора підвівся і завис.
Йому так нудно, все йому набридло…
Аніполуди. Тільки тінь сови.
А десь же воно ляскає, гуркоче,
нахнюпившись, блукає бозна-де;
до будь-якого гембеля охоче,
таке затяте – певно, що знайде́.
А тут топо́лі туляться до неба,
до лагідної певності Стожар,
до праведної зверхності Дене6а –
вони їм і батьки, і сторожа́.
Диви, як рясно висипало го́рі!
дрімотні зела долі шепотять.
Тут вистачає спокою і волі.
Вони з тобою. Спи, моє дитя.
Кружляють, зорі, наче та сновида,
тримають плин досвітньої ходи;
червневе небо губить ластовиння
у повний кошик українських див.
Ще кавуни не спіють на городах.
Там, за межею бур’янів, курна,
у поле йде Єланецька дорога;
її вартує явір-одинак –
огрядний, та дебелий, та кремезний,
ще змалечку приставший до пуття.
А он кущі навприсядки завмерли:
природна річ – інерція буття.
А хтось блукає – загубив до хати
зворотний шлях. І грець його веде.
А хтось шукає гетьманські дукати,
бодай дрібного шеляга знайде.
(Кандиба отакий несосвітенний
хіба що чорну курку не доїв.
Не в маму він причмелений і темний –
батькі́вських батогів-бо недоїв.)
А хто там ще тікає геть-подалі,
позаочі, наосліп, навмання?
(Червнева Трійця не відповідає.
Десь калатає бричка без коня;
а батоги висвистують.) Туди-бо,
куди вона повз зоряний узвіз?
Цупка і непрозора перспектива
загорнута, зав’язана в сувій.
Господня ти покинута садибо,
мій світе ясний, зоряний мій світ!
Як «Вія», хтось вночі читає тишу:
перегорнув сторінку – і принишк.
Велебні стебла подихом колише,
неначе хто ступає під рушник.
Сосною розпахтілось наче зблизька,
насправді ж – од віддалених узлісь.
Тут досхочу ромену і любистка,
крилатка сходить прямо із землі.
Гречана вовна навіть не цвіте ще,
коріння котиполя ще міцні;
а осторонь цілюща гожа-теща –
як знахідка, не скласти їй ціни!
А дехто розсипає вже насіння.
М’який летючий іній понизу –
то скіфської кульбаби тануть тіні,
у темряву пірнають і повзуть.
Перегортає суглинок на супісь,
спориш і лободу – на полини
чиясь тут недоторкана присутність.
Чиїсь упорядковані лани.
Ця нива ще не знала хлібороба,
її засіяв Син або Отець.
(А хто посіяв зорі по дібровах –
чи то на небі папороть цвіте?)
…Хіба ж дадуть тоненько й тихо прясти
ті дуропляси злякані – зайці?
Урозтіч – і гасають вихилясом,
протоптують облудні манівці.
То блимають їм кліпалки всілякі,
то їм по колу никає хижак,
то задні ноги стежкою гуляють,
поки хазяїн спить… Короче – жах!
Дивіться он, розбіглись, як по хаті, –
вони вже мабуть точно не дурні́! –
рудої миші вишкребки пикаті,
різноманітні жевжики дрібні.
І їм не лячно, жевжикам. «А хто там,
де чагарник, вовтузиться, як пес?
Чого воно товчеться живоплотом,
кахикає і рохкає, й сопе?»
Тю, їжачок! Дурні, злякались га́зди.
Він щось поживне ніс на кожусі́,
а тут його спіткали негаразди –
нема кому поперти їх усі!
Там облизень гуде – проста комаха,
там витрішка цікава – бач яка!
Товариш вовк, сердешний сіромаха,
тепер полює білого бичка.
…Навипаски отим широким степом
пройдуть ще не зав’язані світи,
а той завіявся уже – на порох стертий –
товченим маком зоряним звідтіль.
Уговтались, розтринькались, завмерли,
перевелись на випаси степи…
А то ж чиї там брязкають стремена?
і промайнув бунчук, і блиснув спис?
Земля запам’ятала всі нашестя,
потовчена копитом татарви.
Туте́шній вітер пестить проти шерсті
що не зросло з тутешньої трави.
…Хто там дуркує голосом пташиним,
чиї зелені вусики висять?
Гей, не ходіть у зарості шипшини,
де рохкає скажене порося!
Гей, слухайте, чи вуха вам заклало? –
та не ласуйте жданками, дурні́, –
як вивірки регочуться зухвало
і посвистом скликають кажанів,
а ті гуртом ширяють понад рястом.
Базіки точать ляси, бо нудьга…
На кого вони, власне, точать ляси? –
пильнуйте в світлі зоряних багать.
Од виярку гукає вража сила –
аж довела до сказу ярчука.
Когось осика у кущі струсила,
і він озвавсь до неї, як чекав.
Собак до чвари кличуть переве́ртні –
шалений ґвалт здійняли брехуни;
попід хати розносять теревені.
Шкода, немає Гоголя на них!
Нема кому назвати поіменно,
заборонити галас шахраям,
бо тільки Гоголь знає достеменно,
кому яке судилося ім’я.
А поки їм тут попуст і дозвілля,
нагоди не цураються бевзі:
ті, дзигою, ті гопки, ті до зілля, –
як та казала, діло на мазі.
Там вибрики зіпсовані хихочуть,
заколотили злидні веремій,
там покруч он збиткується і корчить
«о» кругле. Небалакають німі.
Он халамидник посмішку на кутні
не натягає… Ти диви, дотяг!
Над ким воно, миршавеньке, кепкує –
замість покути, бісове дитя?
Знайшовся хвіст до нашої кобили,
як віщували знані чаклуни!
(Аж перебендя губу закопилив –
такий кумедний кручений панич!)
Свої права качають трістенята,
несамовиті вишкварки сюрчать,
бо не якісь заброди тридесяті,
а зроду-віку, ту́та повсякчас!
Там молоко скисають, варять воду,
козі ламає роги куций слуп,
там очмана вже загрузив підводу
і лихо запрягається у плуг.
Камінням засівається обійстя, –
як вродить, то ніхто не подола.
Маленький скиглик вже не хоче їсти,
бо лячно як! – такі кругом діла.
Глузуйте, як нарипались. Про мене.
Хизуйтеся, як ви такі цабе.
…А вже нагайка мацає рамена.
…А хтось простує пішки до небес.
Та цур тобі, нестерпне, нестатечне
і вкрай зухвале сім’я кропиви!
Гуляй десь-інде, не чіпай оте, що
шанується, Зарічне і Зайви́,
Нову Одесу, Троїцьке і Бу́зьке,
що припада до Буга і Дніпра.
Чумацьким Шляхом оповита пустка –
то зовсім інша, то не ваша гра.
Дурні пара́ски (себто наші відьми),
натішившись у цурки досхочу́,
як напосіли: «Граємо у пі́тьми,
мерщій усі шукайте тирличу!»
І враз імла осіла прямовисно,
замулило повітря. Хай вам грець,
та звідки серед степу трясови́на? –
а жаба давить, наче комірець.
Таки відчутний каламутний присмак,
немов накрили змоченим рядном;
і жевріє перед очима присмерк –
куди подівся зоряний танок?
Нівроку, неабияка задуха,
нестерпний сморід твані й перваку.
Принишкла навіть клепана свекруха
і тільки стиха скиглить у кутку.
...Аж о́ндечки!– і певно, що було так,
а начебто здавалось, що нема –
стирчить лопата посеред болота,
і постелило цвіль попід туман.
І плямкає, і шерхає. І брязка
залізо шестипалої стопи.
Догралися, що вкрай дурна параска
казна-яка зурочила степи.
Спокуси наші первісні, скоромні
як потекли з покинутих криниць,
німий терпець і розпачі судомні –
як покотились геть по царині!
Незмоги тільки ойкають од болю,
терновий клопіт жалісно квилить,
щодуху із загальною юрбою
жене пилип отари ковили.
А тирличе́м навіяна омана
усе те тягне в сороміцьку гру,
воно пологим схилом за туманом,
за пі́тьмою спадає до яруг.
По вінця повні ниці чорториї
натурою сує́тних ідіом,
повторюваних двічі чи то тричі,
нуртують не озореним єством.
І далі, далі, безвісти, у нетрі!
де край оселі брилами заліг,
де циркуляри вештаються мертві,
де не буває неба і землі.
Як раптом блисне бозна-що, як лясне! –
і басом невдоволено до них.
Неначе хто одрізав: «Цитьте, блазні!» –
з одміреної часом давнини.
«Та ні, дарма, такого не буває…»
(Горбатий чіп в уяві постає…
Нехай він і надалі пропливає
за обрієм занедбаних суєт!)
Великі скрути, масінькі халепи,
та чим же вам страшний горбатий чіп?
Мерщій по кублах, репані дурепи,
бо то не він мандрує уночі.
«Та ні, здалося…» – «А нашо здалося
воно мені?» – «Гулляємо, дарма!»
Гей, стережіться! Гоголь у дорозі.
Чекайте, ду́рні, буде вам «пітьма́»!
І розійшлося, як насіння вроздріб,
лушпиння тільки вітер підміта,
над степом зорі напинають простір…
А чи не простір – Гоголя мета?
То певно він, покинувши дорогу,
під зорями мандрує навпрошки.
В недовгому очікуванні бога
кирпата ніч сміється пошепки.
[b]2003
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396669
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 02.03.2013
деталі механічних розмов
ми знов починаєм знаходження із окропу
влитого із охололих поглядів
прямісінько в світ маленької чашки.
мені важко мовчати тобі про цю зиму,
про її втраченість сокровенну,
коли твій голос пашіє світлом зеленим,
проростаючи ближче до мене...
ще важче маскувати ці постійні сигнали,
мовляв *не чула, не знаю та і навіщо*
вище смиріння лише ритуал байдужості-
коли набираєш грубості повні груди
і йдеш, бо пити окріп з ним
то наче ковтати облуди.
врешті вирости з світу горняти,
пережити усі казки,
всі домішки й механізми,
всілякі різності посеред тижня
і коли пізно-
просто лягати спати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399021
дата надходження 07.02.2013
дата закладки 13.02.2013
каждому разоренному городу
в наказание - твоё имя.
чтобы тебя вспоминали
только с ненавистью,
равноценной
силе моей
любви к тебе.
каждой падающей звезде
в наказание - твоё имя.
чтобы кем-то загаданное
сокровенное / как ты /
никогда
не сбы... лось...
каждой последующей весне
в наказание - твоё имя
/ тебе, стареющему -
насмешкой апрель, над
пробивающимися сединами! /
каждой секунде, что так
бессмысленно проходят - без,
в наказание - твоё имя.
но если оно не покинет
мое сердце,
пока дышу,
значит, мы не зря
жили.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395050
дата надходження 24.01.2013
дата закладки 29.01.2013
1.
Ощупываю свою одежду.
Кажется, забыл пристегнуть нимб,
и уныние неловко выглядывает
из-под лакейской улыбки.
Не понимаю, как склеить
растрескавшуюся память,
мутную, как утро в погребе,
неподвижную, как денежные знаки.
Весна собирает дань
чугунными орлами
и закутанными старухами.
Каждый день нахожу в карманах
невозмутимых призраков
в чиновничьих котелках.
Хочется сломать решётки
на окнах нелепых будней,
упасть в певчее небо,
словно в лесной ручей.
2.
она чем зыбче тем красивей
даже когда раздвигает ноги
приглушённая ускользающая
чужая жизнь
тело покорно
тело каждой порой
славит слабость и униженность
женщина спит
женщина врастает в быт
корневой системой
разговора
женщина протаптывает стёжку
и выходит из леса
к насекомому свету лампы
семя всё ещё
вытекает
и тонкими струйками
спускается до сандалий
истина кривоугольна
как странный столовый прибор:
вы отражаетесь
перевёрнутые слепые
измазанные вишнёвым вареньем
3.
тёмная проза
ты пропитана запахом жести
высыхаешь в шумном колодце
копишься дёгтем
в медовой речи
глазастая и общительная
быстрее всего ты растёшь
в топком безмолвии
в стеклянной слепоте
когда тают комья снега
и твои корни
опутывают комнату
когда ночь
вливается в одно ухо
и выплёскивается из другого
фонтанчиком
на рассвете ты гаснешь
теряешь очертания
затапливаешь подземные переходы
вода несёт полумесяцы
и близкая смерть
как лошадь прядёт ушами
первый встречный
кисейный конторщик
кладёт тебя в карман
вместе с болотной жижей
и мельхиоровым голодом
4.
смерть манит тебя
в свои переулки
ложь капает с балконов
и неприцельные кошки
скользят по тебе глазами
кубическая непроницаемая
созданная из белой глины
и жжёного сахара
ты движешься по волнам
чужого времени
как заправская пловчиха
ты бесправна как день
ограниченный железнодорожным расписанием
беспощадна как дуэль
между рифмой и здравым смыслом
5.
Буквы появляются ещё затемно
тяжёлые и острые
как взгляды пьяных школьниц
но гуашевое утро
уже размахивает нотной папкой
и молочные звёзды всхлипывают
прежде чем отправиться в стойло
Мужественные
гражданские колбаски
выворачивают сон наизнанку
Лёд заходит в комнату
без приглашения
как родственник
знающий все подземелья и стройки
И приплывает небывалое
и разрушается неразрушимое
и старая вода
читает нараспев твою книгу
6.
безрассудство растёт
как пышное дерево
ты ощущаешь кожей
медлительные щупальца ночи
универсальную ласку
плотных как лапы окружностей
мужчины с нежными руками
и амбарными замками вместо лиц
знают в какое море
впадает элегическая болтовня
тихоня с чугунными бёдрами
внутри твоей головы белая нора
твои уши чиновники
их зарплата кубометр темноты
телевизоры ползут на далёкий мыс
где нетерпеливо
приплясывает виолончель
в тряпье проститутки
уплотнённая луной
ревнивая бесконечность
источает нежные запреты
крот-аристократ
вылезает из твоего рта
лишая душу отчётливой радости
звонко лопается ночь
ненасытная как половая тряпка
могучая тьма чернильницы
протыкает твоё одеяло
ты выскакиваешь на улицу
теряешь ухо в толпе
и весёлая белка
выбрасывает твой желудок
9.
путешествие начинается
во ржи
в ночной наготе
где медные шары
приближаются
как упорядоченное унижение
дитя встаёт на руки
и ускользает от тебя
в прозрачную апрельскую пустыню
мраморные цистерны
увозят яблоки гор
и семя
отделённое от дешёвых чисел
строгий крот
скрывает за ресницами ласку
а голубь сидящий
на плече лолиты
выплёвывает козьи какашки
на веках слабеет
пресный звук
в подвале прыгают градины
факел очищенного неба
мудрый как доказательства
на дне полицейской лодки
10.
солнце съедает
бизнесменов и рассеянных стрижей
отворачивается от контрамарок
как пушкин от фрезеровщицы
под землёй нету анархии
и методические указания
уже не так методичны
сорви с себя
книжную бесплотность
уйди к устьям невежества
и кабале горьких корней
11.
ненавижу горчицу
под обложками кактусов
носатое безмолвие
бодро ковыляет по лужам
литературная речь
однообразные хлопоты
глупости вещества не хватает
даже для пекинесов
резчик по огненному рёву
подталкивает нас к водопаду
ночь как яркий платок
мокнет в кармане куртки
затупившаяся вода
падает чёрным горохом
чёрт разгрызает книгу
месяц лижет скользкую маму
разносольная смерть
лицензионный чай
на университетском стадионе
плод эскизной летаргии
в тетради полдня
измазанной сажей
на дивно солёном лозунге
как на абажуре
застыла вопящая невидимка
ближе и ближе
шпалы молчания
в утренних рыбах ин-кварто
12.
как куриные ножи на ногах у хлеба
собирается воедино мельхиоровый голос
жёсткое тепло агрессивное стадо
заточенные до блеска плодовые ноги
методист затухает и чернота насыщаясь
подбирает ненужные слова
вороньи лужи
огромные мышиные будни
призрачные вздохи
подземной ботаники
(честно говоря
ожидаются новые светофильтры
новые пощёчины
и глянцевые примочки
на свёрнутых запятыми копчиках)
13.
Ножницы пустыни
с горделивой поступью
Вжиться в тебя невозможно
исхожу из своего
Безымянные туфли и
ноющая хвоя
однообразные хлопоты
ремонт на чердаке
Миротворец
недоверчиво взмахивает
и уже
практически невидим
14.
прекрасен но в меру
и между прочим
сколько можно отнимать у садовников кольца
не кутайся в темноту
и избегай доказательств
вёсла, отступающие из киева
ноги с застывшей новизной
ясность просрана
и
сукровица собирается
в пятнистом звере
15.
тощие материки
потеряли славу
верни скорее подводный холм
некоторых десяти длин
даже не думай
любить торфяного зануду
пока не потеряешь
последний ювелирный отблеск
вот мой любимый след
не обеспеченный свистом
раз два
раз два
лимфоослики наклонились
и слюнки уходят
как скучающие гуси
ватная собака
громоотвод юной алгебры
проволочный вкус постоянства
в сиюминутной пустельге
16.
в кругу листопадного шёпота
покрывала
легковесно лиловы
сумерки
целомудренно
сцеженные вдовой
стекают в погреб
привычка срезает ногти
гладит лапы холодного чая
деревянные страсти
и
бесконечно малые
глотки
17.
не похожее на ватную руку
сияние заряжённое рутиной
размывает велосипеды
стоящие на растущем льду
рули заснежены как беглые хвосты
провинция
разламывает сёдла
как тусклые иголки невниманья
вдоль радуги
концертного вранья
18.
шея полуострова темнота
сглаженная раскладной бензозаправкой
свобода - как радио в выросшем доме:
скрипка выкраденная дирижёром
чинит себя сама - глубоко под землёй
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149828
дата надходження 13.10.2009
дата закладки 22.01.2013
*
Телевизор - подельник демонов.
Превратил в Будду
мою толстую маму.
*
У каждой вещи есть история,
а у меня - только будущее,
чистенькое, как больничная палата.
*
Лучшие стихи тают в воздухе,
не оставляя следов на бумаге.
*
Кто-то рисует горный пейзаж,
Кто-то - кардиограмму,
А я - исключительно чёртиков
На салфетках в кафе.
*
Зачем мы пытаемся склеить
всю эту фальшь,
все эти наклонные плоскости?
В итоге каждый наш день -
как инсталляция Татлина.
*
Наши тела образовали иероглиф,
непрерывно меняющий свой смысл:
речная слепота,
колокольная ночь,
взятое на поруки забвение.
*
Сердце опять ноет.
Хлопотливому зверьку
достался несносный хозяин.
*
Поздно обустраивать дом
в духе капитана Шотовера.
Фэн-шуй свистит по квартире.
Ты уже простудилась.
*
Солнце взяло отгул,
ветер щёлкает ножницами.
Кашляем, как умывальники,
и клянём сентябрьскую придурь.
*
Падает хрупкая музыка
узких сентябрьских дождей.
Не хочет браться за дело
простуженная душа.
*
Поутру меня разбудили
звуки молотка.
Кто-то хорошо выспался.
*
Представить тебя голой -
всё равно, что распороть ножом темноту
и вызволить потерянную флейту.
*
не пью не курю не трахаюсь
только кричу по ночам
свои стихи в печные трубы
в провинции этого достаточно
*
долго ли я ещё буду
пропалывать свой огородик
в густом тумане
где крадутся на цыпочках
чужие мысли?
*
хожу по лесу
тропинок здесь больше
чем обломков стихокрушений
в моём блокноте
*
сначала надо учиться
разбивать взглядом стаканы
чтобы молочная правда
текла по столу без преград
*
вот оно счастье
ощетинилось как ёж
и не даётся в руки
*
Пожилые актрисы
напоминают автоматы с газировкой.
Иногда даже не нужно
бросать монетку.
*
Безобразная девушка
трепещет в небе
как виолончельный смычок
Смерть не вписывается
в классификации.
*
у настоящего поэта
совесть и та говорит стихами
тут она не права
*
маленькому кораблю маленькое плавание
с задёрнутыми шторами
с круглыми от удивления иллюминаторами
*
длинные комнаты
холодные как мёртвые близняшки
не хватает кинокамеры
*
буквыслипаютсякакманнаякаша
в зеркале рыхлое тело
то спит
то сутулится над листками
*
сухие листья
и каменные мозоли
унылый пейзаж
нарисованный яростью
*
Жертвенная пчела
говорит твоей ночи: здесь
я раскину свои шатры
Лежит телефонный зверь
идёт затаённый лов
*
говорить о смерти
ещё пошло
говорить о любви
уже пошло
*
сначала ласточка
потом пульсирующий свет
нечем ответить на пляску теней
нечем
останься в себе
*
скажи спасибо
камешку в ботинке:
кто ещё
будет любить тебя
так страстно?
*
всё движется и движется и скоро
придётся расцеплять вагоны
вагоны чёрные вагоны белые
вагоны никакие
*
девочка сбрасывает перья
родители кричат в один голос
вернись ну вернись ну какой пушкин
какой к чёрту онегин
*
ну вот человек просто знает
всё остальное дело
спинного мозга и логики
а отнюдь не детских фантазий
*
и голос не проснётся и огонь
тебя не знает
в приложении к пространству
всё это значит: дурака не исцелить
*
июль
солнце топориком
строчки, кривые, как улицы
в маленьком старом городе
[каменец-подольский]
электростанция,
встав на цыпочки,
пытается дотянуться
до каменного моста
*
чувствую себя
как выпавшая из гнезда
птица-трюфель
или как гончая
запоровшая охоту
*
Маленькие детали
путешествуют быстрее
У каждой племянницы
бывает выходной
*
настежь девочка
настежь
пока не сорвался
будем ждать
и вытягивать смородину
*
не пылающий фонарь нет
дрожащая световая линия
ведущая к центру паутины
рассыпающаяся золотыми искрами
под убогую фонограмму
*
ты пожимаешь плечами это так же прекрасно
как если бы ты вынула из кармана дождевого червя
бесплатные испарились и только
люди с хорошим аппетитом обрели бессмертие
*
малость шепчет малости
останься на ужин
если ещё веришь в столовое
серебро
*
ещё одна
поднаторевшая гениальность
но то ли шум мешает
то ли
с моря несёт гнилью
*
ни капли дождя
ровное скольжение
по наклонному следу
*
пару пассов электробритвой
почти ничто
в завитке фагота
*
сегодня всё просто
надо сказать а
потом б
и это так утомительно
*
одно слово и будешь убита
сказал я жене
когда она вошла
с разрезанной дыней
*
тусклое облачко реальности
в котором даже тонуть смешно
а пуще того примерять его
с приличествующим воодушевлением
*
какой резкий и острый
песок
выпрастывает коленца
и становится бледнолицей
девочкой в пилотке
*
часть счастливая волн
почти никому
не ведомая
вроде птичьего помёта
на нотном листке
*
девушка пещера застывшего города
мальчик правдивая глухота
керамической индустрии
смеясь теряют фабричные бёдра
*
какой трудный день
и квадроциклы как
беременные барышни
*
я начертил бы
карту твоего голоса
горсть разумного песка
в тесном ущелье молитвы
*
нищета голубей и
пропорций
наст
стриженый наголо
славянским акцентом
*
творожистый
аист подпрыгивает
в губе сентября
колечко встречной сноски
*
снежная заумь возвращения
посередине скобки
петушиный след
*
воздух бензиновый
цель отмеченная
завистью
в кармане рубль
как ломовая лошадь
*
печёное утро
вычерпанное наугад
краткий обзор насекомых
и бормотание
сладкого гнёта
*
катаю во рту гранатовые зёрна
и этим мешаю прийти
длинной по-змеиному раздвоенной строке
которая осчастливит меня навсегда
своей ненужностью
*
недоразумение вьющееся
как солнечная тропа в лесу
вооружается трепетными деталями
съешь меня шепчет и ласково
цепляет отстиранную футболку
*
почему-то жёлтое влечёт
желтизна золота
желтизна кондукторского сиденья
желтизна ранца
нарастающая потеря
*
вполне понятная
косточка
может стать
целым ливнем
пауз
*
что выиграла
трещотка?
безработное солнце
закрывающий жест
*
называть
в виде исключения
столь мелкие сущности
что они исчезают едва
появившись на глади воды
*
последние шесть костров
причуда отражённая
в озере
пространство
летит к тебе как голубь
*
дождь захлебнувшийся дождём
слово раздетое словом
размахнёшься как следует
синяк
как изношенная монета
*
пойду на совет нечестивых
в холодное счастье
смеха
*
запнулась красная
шапочка
рыбья плоть
на развилке
*
умеет же человек
превратить в ничто
жёлтый парус
прямо перед бурей
опечатанного веселья
*
я бы не простил
выпитого следа
если бы не
шевеление веток
и напрасное ожидание
*
булочник
с длинной ручкой
долго ли ты ещё будешь
испытывать
терпение звёзд?
*
сокращённый
как свет за конторкой
пытаюсь распутать
чужие звуки
*
действительно ли так свирепа
ночная смена власти
или это всё выдумки
не бреющих бороды
юнцов?
*
грамматика слепоты
приграничный слой таяния
кольцевая дорога
по робким волнам
*
испарения ждут своего часа
не расстараются
ни для сна морского
ни для гражданской панихиды
*
слишком доверчивое
вложение
здесь нужны доказательства
ночной крик или
острая погремушка
*
тонкости
зимней простуды
строчка за строчкой
скорбной листвою
власти
*
времени нету
не мудрено ли
что любовь похожа
на социологический опрос
*
можно идти по скользкому ветру
но не говорить об этом
а сказать например
радость
больше не имеет грубой формы
*
говорящий восемью голосами
шьющий рубаху из птичьего слуха
раздающий мокрые звёзды
*
ещё не застыла
ещё движется мельница согласия
и падают красные яблоки
и каждый жест приближает
выпуклую стену тумана
*
оставляешь монету
за нагревателем
чтобы вернуться на место
прелюбодеяния
*
нам надо всё отбросить
сплин
холодную улыбку сигареты
чтобы увидеть как садится солнце
*
сколько сил и времени изводишь
на то чтоб не быть похожим
на самого себя
*
элегия имеет самые
твёрдые основания сколько можно
как заносчивый цветок
следить за сменой дня и ночи
дождя и снега
*
костлявая жизнь
и пагода сонной молитвы
никому не нужны
наши воспоминания мы идём
вниз в говорливую осень
*
таких теней ещё не было
тугая болванка
с налипшей мокрой прядью
об инерции я молчу
*
ты вернёшься к гранитному склону
с рыбьей костью во рту
ограничив межстрочное
напряжение поиском
электрических ламп
*
измерение силы тока
параболы тратятся впустую словно
запас их пополняется глупым смехом
*
свет упавший на руку
не имеет второго значения
просто пережидает бурю
пережидает бурю
*
распечатанное слово
трудное неповоротливое
не собирается ни жить здесь
ни сдавать помещение внаём
*
застывший мускул гнедая
звезда дальней осени
пение
как поддельный отчёт
*
стукаясь взглядом
о холёных зверей
идём по ниточке
пьяного разговора
*
ропот отступника на
короткой дистанции
лепет петель
тин ток
марфа разула
*
из бандероли выскальзывает облако
из облака штиль
с перепуганными подростками
знаменитая карта мэй уэст
побивает джулию хармон
*
каждое лживое описание в этой книге
порождает мёртвое пространство
управляемое в расслоении
адресами пехотных птиц
*
здравствуй бессмысленный
и прекрасный
скажешь ты наклонившись
к пучку крыжовенных лезвий
*
тик-так если это не ограбление
то как это называется?
назовём это парадигмой
*
засыпаю
надо получить возможность
говорить без нажима
неразборчиво
в силу затухания колебаний
*
ночные стихи дневные стихи
дышать с завязанным горлом или
представлять себя на дне великого моря
*
свидания
на поруках
у дней отражённых
в макабрической топонимике
в оглавлениях тёмных маршруток
*
проще пареной
рассыпная
как ни крути
признак зрелости
*
приходишь к выводу
и уходишь от вывода
любовь к выводам
недолгая
*
ночь как ночь
раскат брусчатки
по ниточке влаги
а если подробно
всё пересрала радость
*
починка ласточек:
субъект заужен и лишь
троекратный улов
спасает синонимы
*
растерзанная полостью света
попытка затвердения
густота советов
пропорциональна обледеневшему свисту
*
чемпионский снег
почётная школа печали
выскочка заруби на носу
улыбаешься? улыбаюсь
*
в основе путешествия
пресный пустяк
расстающийся с манной небесной
изношенный разговор
удар под перекладину с 19-ти метров
*
чему бы ещё научиться?
старательной пустоте?
беспокоиться лишь о простом
о циклической пользе пользы
*
нельзя каждый день
отнимать глоссарий
не кожа но проекция снега
на голословный обед
*
минутное натяжение текста
может быть новая игра
предыдущая стала
слишком гладкой
*
разговоры старух
пустые как электричка
ссср - жизнь
*
холодильник - это вам
не камертон
и дверь открой, чтобы отчества
остались неуязвимы
*
учтивость
являлась поочерёдно
то необходимым то достаточным условием
при сражениях с почтовыми голубями
*
хороша, хороша
остывшая книга -
так почтительно глядит
в губы снежному гостю -
а он и не замечает
*
игрок в кости
говорит посмотри на небо
там арлекины
раздают последние шары
*
как преломить эту радость
как обесценить
ещё не рождённую фразу
*
ты меня засушила
как гербарий
в книге жизни
в книге смерти
*
ничего у нас нет
кроме дымчатого наброска
и взаимного непонимания
*
даже через не хочу
и больно:
словно ластиком работаешь
над неудачным рисунком
*
в гостинице где
запах прелой почты
читал фалангу
письменной тоски
как мошку припечатанную к шкафу
*
почтительней майского мёда
сопротивление улиц:
умение ждать и расчёсывать шерсть
не родившейся обезьяне
*
слова обретают плотность камней
но не гибкость подветренных веток
как найти человека? невольно
становишься фальсификатором
*
сыта не по уму
просто облако /тень/
внутри отворённого дома
сжигает последние фрагменты
*
изображаешь чётки
тыльным хрустом
почтовая схема -
всего 20 баксов
*
мы куда лояльней
к невидимым рыбакам
чем они к извержениям семени
внутри сестёр милосердия
*
попробуй
сквозь телесную гладкость
обёрточный чёт и нечет
переписать майский пух
не покидая
ноября
*
князь волхв и вор
расселись
(мазками уорхола):
гнев затенён
трёхструнной любовью
*
с доски снимается
неспелое начальство
никто вдвойне
пустоты робкой боли
*
любовница
как голливудский фильм
с неисправимо счастливым финалом
/хотя какое счастье
в скуке?/
*
слишком много друзей
слишком мало врагов
всего один враг
живущий в походке
и условленном стуке
*
холод мачт
и пачкотня обменов
восстание уплотнителей:
архив немыслимых отпечатков
*
в консерватории
мёртвые пианино стоят
на этаже без окон
греются
и вспоминают
*
пыль первая:
пейзаж неслов и немыслей
не живёт
и не любит прикосновений
*
быть в запасе
у берущих в долг астронавтов
предваряя лёд небесный
и унизительную арматуру
*
обнаружена клептограмма:
егоза в
температурной среде
видна на расстоянии
(как магдебургское право)
*
глубина раскаяния
измеряется в километрах
пройденных под сурдинку
ноющего мизинца
*
мягкое рождение гусениц
в хрустальной чаше сигнала
подобно замене p на q
в температурном сленге
бога-понедельника
*
"ты красиво запинаешься"
"я и плавать умею"
опечатка грустная снежинка
обшаривает карманы
*
проверка сухого завтрака:
двумерный цюрихский дом
ставит подпись под маршрутом
арестованного дракона
*
("что отобрать у незваных мумий?")
фильм засыпает в объятиях
ответственной негритянки
*
скажи "не?знаю"
как будто несносное утро
активирует разговор
с начальником лабиринта
*
небывальщина трещин и пятен
=>
(могла быть кондуктором
на промежуточной станции)
=>
контур пророс в ответное время
*
в имени снулом палевый
инспектор отдаётся радушной слезе
помилована будет болотная ткань
на всю голову лесную
*
с фольгою-белуччи любовь размечать
хотя бы в стеклянных масках где луны
играют в покер
и льётся слюна их по венам оруженосцев
*
нехотя верность ржавеет
словно безветренная рыба
и ткань её даже острее
следов кожистых швей
*
титаны говорят
о стрелках минутных
как о перечёркнутых нотах
вышколенных словно кожа
стяжательных местоимений
*
шероховатое приближение к слову:
словно отряд босоногих полицейских
зазевался на длинной банкноте
*
выдумать рельеф
положение камешков на песке
направление журчащего смеха
женское тело мерцающее каждым штрихом
*
есть ли у луча
поляна для давних сомнений?
(осторожно: помеха зашторена
хоть и зрима до нервного смеха)
*
после падения с крыши
связан сообщник цветения
и
шелест любовный
словно окрестность улики
среди подмандатных деревьев
*
кесарь трели разбавленной
приливает к вискам
терракотовых дачников
/нас укачивает когда они говорят/
*
предпочтительней столкновение голосов
люди сидящие внутри металлических коконов
фитили, лампы
пи*ды чудовищ на месте разорванной единицы
*
ничего не можешь простить
хозяевам бриза
воруют они то деньги то время
не испытывая ни малейшего наслаждения
*
понимание - это лестница
где снуют безупречно
одетые в шорох двери
лестница в никуда и тут же обратно
*
изменяясь ты откладываешь цветные монеты
под кожу чутким транпортным демонам
говоришь: легко любить западающие клавиши
в некоторых уравнениях описывающих простуду
*
вращайся утром не то перестанешь
быть исполнимой задачей
провалишься сквозь все ступени
со слышимостью парусников-тел
*
выстирать шарф комедии
да оплести разметкой
(только гадательно) скучающую архаику
инстанций любовных и гамм самосевных
*
рассчитывала найти
индексы соучастия
и разгневаннные деревья
в коротких молниях вокзальных
*
суеверка должна уйти в костюме из рифм
таком что шаги будут изгнаны
наглядно без дежурных раскопок
с изогнутой орфографией
*
прячется горло берёзовое
внутрь летучего никак: переигрывает
воздушные кубики
*
иногда невесомость
затеняет большую часть
острова оплощённого смехом
подходящая выкройка
делает контур необратимым
*
университет асфальта, минимальное освобождение
пульсирующие схемы для наместников
утративших сезонную окраску
обход опьяневших птиц по указателям бури
*
ранящие элементы окружают шум
распутывают двери, руины волос
танцующий василиск живёт
лишь с разрешения пьяниц
*
как тебе краденая вода на углу охоты?
устилаясь в мягкое, лживое "я"
(аппарат скольжения)
каждую неделю уходит ровно один зверь
*
длиной в три осы
боевой порядок
страниц-волнорезов
от ночи прозрачной до ночи подгнившей
*
у правды резиновое копьё:
"слишком много капель о двух ногах"
правда окатит из такой тарелки
что связной покажется черепашьей походкой
*
сорок страниц отказалось
соединяться в книгу
подавившийся запонками
контрапункт унижен
*
сварочный аппарат оставляет гортензию
на целых полчаса в пустой квартире
художественные обвинения разваливаются
под воздействием вредных привычек
*
скучный человек
весёлый человек
человек, боящийся слишком длинной строки
человек, надевающий шляпу на ногу
*
древесный вес как никогда велик
разобщены капля с цаплей
синяя лестница с рыжей
играет машинописный оркестр
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168836
дата надходження 29.01.2010
дата закладки 22.01.2013
жодного натяку на те,
що в тобі запалала інакша ера,-
все так само мовчить,
визираючи слушні нагоди.
біля ніг у калачик згорнувся
слухняний Цербер
і у неба твого
так невчасно відходять води.
ніч із танень зійде
і опуститься нам на спини
в ковдру з мовних чудес
загорне хтось мою дитину.
їй не стане плачу,
тільки чутка про це пришестя.
сліпотіючи холод чуй,
кожне зморене сном "нарешті"
без арешту в неволю
і за плащем,
щоб всі схови
між нас надійно.
із далекої рідності
надплемен
досі кличе стара дитина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393637
дата надходження 18.01.2013
дата закладки 22.01.2013
«Я нічого не лишу. Я нічого не хочу лишати після себе.»
(Ернест Гемінгвей)
Десятиліття бувають сірі, бувають задушливі, а бувають яскраві, перенасичені подіями в повітряному океані культури і мистецтва. У химерному і страшному ХХ столітті найяскравішими і найбурхливішими (з естетичної точки зору) роками були шістдесяті. По яскравості і різноманітності літературної палітри їх можна хіба що порівняти з двадцятими роками. Це було свого роду друге пришестя двадцятих. Тільки вже не як постскріптум до епохи модерн, а передмова до постмодернізму. І в ці колоритні роки (хто пам’ятає.... А хто памятає? Який старий дивак?) на книжковій поличці кожного поважаючого себе інтелігента по цей бік залізної завіси (не плутати з бамбуковою) стояв притулений до товстих підписних томів портрет Ернеста Гемінгвея. Це не був культ чи мода. І зовсім не поклоніння. Це будо щире захоплення, це був феномен часу. Феномен який досі не поснений до кінця. І відповідь на пиання: «Чому?» - важливіша ніж воднева бомба для розуміння епохи і нас серед отого (мало не сказав цього, хоча всі ми нинішні, хто хоч раз спробував щось написати, як літератори сповиті там і тоді – серед бубнявіючих паростків капусти шітдесятих. Навіть якщо народились у постмодернові дев’яності...) мережива ідей та думок – невисловлених, сказаних пошепки чи то криком на всю потужність легень.
Отже – чому Ернест Гемінгвей – і саме тоді. Інші бородаті – від Маркса до Леніна (з Толстим включно) були якось відсунуті набік. Якщо їх портрети ще стояли на поличках, то всі робили вигляд, що цих портретів не існує. (Леніна почали чомусь називати «Лукічом» і казати, що «Лукіч все опошлив».) Саме не існує. І то саме не Джек Лондон, який так був співзвучний романтикам свободи та мінімалізму, не парадоксальний Айнштайн (а як тоді любили мислити парадоксами!) і навть не Марк Твен (і то для покоління яке вміло цінувати жарт!). І зауважте не в середовищі гіпі чи носіїв молодіжної субкультури (хоча в ті роки всі відчували себе молодими), а саме в середовищі зрілих інтелігентів – і то різних – від фрондуючих «комсомольських вожаків» до дисидентів, що друкуватися в офіційних газетах вважали образою для своєї честі. У чому був феномен захоплення Гемінгвеєм тоді? Безумовно, не в його екзотчності (хоча всі читачі «Снігів Кілімаджаро» жили з впевненістю, що в Африці вони побували насправді, а не в своїх фантазіях), і не його «західності» - мода на Захід ще не прийшла, і не в його «дозволеності» - Ремарка і Тагора теж дозволяли – а вони ще більш екзотичні і ще більш «дозволені». Начебто справжня література потребує «дозволу»… Тут справа в іншому...
Гемінгвей відвертий. Навіть тіні лицемірства несумісні з його прямим і суворим світоглядом. З його міцними руками, що звикли тримати рушницю, а не авторучку. Якщо він ненавидить, то ненавидить щиро. Якщо чимось захоплюється, то теж щиро. І це в світі суцільного лицемірства і брехні, яким просто просякнуто було тодішнє суспільство. І це не могло не імпонувати. Всім. Його проза правдива – там немає отієї «внутрішньої цензури» якою просякнута була вся література – від офіційної «соцреалістичної» до андеграундної – написаної «в стіл» невідомо для яких прийдешніх читачів у майбутнє існування яких навіть автори не вірили. А тут – повна відвертість. Автор писав саме те, що думав, як відчував і як сприймав світ – це було нечувано, це було забуте. Тодішній «соцреалізм» насправді був далекий від реалізму – це була суцільна фантазія та вигадка: неіснуючі персонажі діяли в неіснуючому часопросторі (Толкін відпочиває). Тільки ця фантазія була нудна і наперед запрограмована. І ніякого реалізму – це теж було відомо наперед. Будь-який реалізм був небезпечний – виглядав як «наклеп на лад». А тут – на тобі – справжній реалізм – життя без прикрас – натуральне – таке як воно є. Життя в ХХ столітті стало жорстоким і страшним, людина як індивід стала нічим – «жменею таборового пилу», «гарматним м’ясом», життя людське перестало цінуватися взагалі – особливо в деяких суспільствах. Мільйони людей стали частиною якось величезного безглуздого жертвоприношення. І цей жорстокий світ постає у творах Гемінгвея без прикрас і масок. Жорстокість світу сього замальовується чесно, але без цинізму. Я тільки за це поставив би йому пам’ятник – це треба зуміти – в цинічному світі не тати циніком. І при цьому не розповідати людям утопічну казочку, а говорити сувору правду. «Переможець не отримує нічого» - це суворі реалії і треба лишатися людиною в цих реаліях. Це світ у якому «про мертвих можна сказати тільки те, що вони мертві». Мужньо сприймати ці реалії і боротися з ними, а не розкисати чи впадати у відчай. Його проза – це справжня чоловіча проза – без зайвих сентиментальностей. Проза сильних людей, які вміють і люблять дивитися в обличчя небезпеці, які зустрічають свою смерть як даність, як неминучу буденність, без страху і навіть без негативних емоцій: «Яке мені діло звідки ти прийшов? Ви всі приходите з якихось жахливих місць, і знову всі йдете туди.»
Його герої реальні живі люди. Справжні. Не вигадані «святі» матеріалізму без вад, сумнівів та недоліків (яких не буває). І ця «натуральність», справжність героїв не могла не захоплювати покоління шістдесятих. Це покоління хотіло, жадало сказати правду, для якої інколи бракувало слів. І ці слова раптом знаходились. Випливали з творів цього бородатого і справжнього чоловіка – мисливця і рибалки. «Нинішні політики нагадують мені ту каламуть, яка лишається на дні пивного горня, в яке повії накидали недопалків» - зауважте, сказано про політиків взагалі, без прив’язки до якось суспільного ладу чи країни. О, як це колоритно характеризує і деяких нинішніх політиків, вже початку ХХІ століття.
Гемінгвей, як митець, сформувався в двадцяті роки – колоритні і яскраві, – напевно, найбільш колоритні та яскраві в ХХ столітті. Ці роки були свого роду апогеєм модернізму. Епоха модерн знайшла в них своє довершення, свій останній злет. І вже не у формі декаденсу чи містики (хоча кожен декаденс це в першу чергу містика), а у формі «свята, яке завжди з тобою» - це Ернест сказав, звісно, про Париж, але це можна було сказати і про епоху. У двадцяті роки люди веселилися, як в останнє, насолоджувались життям, як в останнє, саме мистецтво було насичене ось цими переживаннями – радіємо, бо ця радість остання.
Матеріалізм Гемінгвея суворий. Він не залишає людині ніяких надій, ніяких ілюзій. Таким є не тільки матеріалізм і реалізм Гемінгвея – таким є матеріалізм і реалізм взагалі – безнадійним. Ми жменя праху, далі тільки велике Ніщо. Ми нікому не потрібні, і нам ніхто не потрібен. Єдина втіха – прожити це життя яскраво, відчути цю шалену гру зі смертю в покер в повній мірі, до кінця. І програти в решті решт, бо переможців в цій грі не буває. А якщо й бувають, то «переможець не отримує нічого», точніше отримує, але Ніщо. Життя (з точки зору Ернеста Гемінгвея) це трагедія, позбавлена сенсу. Але в цій трагедії людина має право на свободу. Якщо не на свободу в житті, то на свободу в смерті. Не знаю, як його переклади пропустила совітська цензура – він же навіть не «попутник» комунізму. Свобода для Гемінгвея абсолютний ідеал, те єдине, чим він жив. Його позитивні репліки в адресу лівих режимів в різних країнах – це лише спосіб демонструвати свою індивідуальну свободу – не більше. Йому ж була огидна будь-яка цензура: «Не дивлячись на будь-яку цензуру, народ все одно довідається правду…» Комунізм з його несвободою був йому такий же огидний як і фашизм. Просто Ернест міг писати лише про те, що бачив. Інакше його реалізм не був би щирим. Для того, щоб писати про комунізм, він мусив би жити в совітах – навіть не бувати з візитом, а жити. А цього він зробити не міг – він хоч і був потенційним самогубцем, але не божевільним. Культ свободи особистості – ось що захоплювало і зачаровувало інтелігентів шістдесятих років! Ось, що зводило їх з розуму. І саме тому цей бородатий дивак запалював душі своїм не модним уже на той час реалізмом.
Колись в молодості він дивувався: «Он він який, Париж!» І оце здивування лишилося у всіх його творах: «Так он воно яке, життя!» І це здивування щире, чесне. Чесність з самим собою – ось що було головним для Гемінгвея. «Людина повинна знайти те, що не можна втратити». Тільки де його шукати і хоч яке воно приблизно… Чи хоч сам він знайшов в своєму житті оте «те»…
Сучасна література нагадує вино. Інколи терпкий, міцний, запашний мускат. Інколи каламутну, прокислу, смердючу «бормотуху». Кому як пощастить. Що скоштувати. І що кому пасує. Твори Гемінгвея – це віскі. Прозоре, міцне, гірке ірландське віскі. Можна його пити розбавленим, можна обпікати уста і серце. Але стережіться, щоб воно не звалило вас з ніг. Світогляд Гемінгвея густо замішаний філософією Ніцше. А хто в епоху модерн чи одразу опісля не зачитувався висловами Заратустри і кого не ніс у нескінченність вихор цього божевільного філософа з його вірою в життя та людину, що стане колись надлюдиною? Тільки у Максима Горького в творах погано перетравлене ніцшеанство, а тут – добре перетравлене. Ще й поєднане з філософією свободи. Такий синтез просто приречений бути вибухонебезпечним. У совковому середовищі інтелігент уявлення не мав про Ніцше. А тут піднесли його філософію у такій гострій приправі і з таким соусом.
Лицарі в романську чи готичну епоху жили вірою. Хай навіть не у вищу доцільність світу і не абсолютний довершений дух, а в Прекрасну Даму. Але вірили. І віра була стержнем їх життя. Тут же – в епоху модерн і після (о, цей постмодерн! Ми досі живемо там. Чи тут…) віри і надії у людини не лишилося. Можна спробувати знайти (звісно), але для чого… І в лицаря епохи модерн не лишається жодного ґрунту для мужності – крім самої мужності. І він мусив прожити саме так - полюючи на слонів і левів, ловлячи великих хижих риб в океані. Бавлячись зі смертю в рулетку. Але завжди вигравав. Але так не повинно було бути. Він зіграв зі смертю в цю гру останній раз – і дав їй можливість виграти. Він справді був лицарем. І вбивав тварин і ворогів на війні не тому, що відчував потребу у цьому чи ненависть – він хотів відчути, що сам ще живий. Часто двобій був не засобом, а самоціллю. Способом бути. Це далеко від буддизму з яким в Ернеста спільне розуміння суті життя. Але він не міг в принципі іти до спокою і нірвани – спокій йому був не потрібен. Він закреслив своє життя тільки тому, що в кожній грій треба вчасно поставити крапку. І він цю крапку поставив вчасно – після модерну настали роки культурної деградації – всі жили минулим – спогадами про епоху модерн. Ця епоха «ніякості» - тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки – завершилась. Починалась нова епоха, в якій останнім лицарям модерну вже не було місця.
Не буду приховувати – я частенько перечитую його мужні твори, і не тільки тоді, коли їду в гори, чи в край богом забутої землі, куди крук ще не заносив кісток білої людини. І я поважаю його вибір поставити крапку в своєму житті літератора саме таким способом. Це, принаймні, чесно.
(Світлина з мережі. На світлині портрет.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380754
дата надходження 27.11.2012
дата закладки 01.12.2012
Восток - источник вязкого восторга,
на мятном лезвии,
потеющем дурман-звездою,
хлопчато-дымчатый
по лосный копоть зноя -
зубами бел от семени и мякоти
живых гранатов,
райчайшим знаньем
изо всех мастик...
Сон-сок о сычном молочае бога,
беспечным избранным
высоким зовом козодоя,
неможный высказать;
моленьем вмлел,
по локоть
в клинописной требухе догматов,
набитую соломой мякоть,
и самый женский - в масле заварной
батик...
Инжир тебе
на оклеветанное обрезаньем чресло!
Не мир, но осаждённый
в ядовитом кубке мирта -
смиренный хадж
к месторождениям мечты
о мирре!
Восток - страна на жжёной стороне
лунца,
звезда одна в зелёной полынце -
дамасская дамокловым концом:
не так и боязно служить костьми
весь род рабцом,
как снять парандж
и не познать конца...
А, вот, что, на это имеет сказать т-щ Кадет:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378120
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377675
дата надходження 14.11.2012
дата закладки 16.11.2012
«… Гірке вино поезії
Мушу пити сам.»
(Богдан-Ігор Антонич)
Чомусь Богдана-Ігоря Антонича всі сприймають виключно як матеріаліста і співця «незнищенності матерії» - модної в прагматичному ХІХ столітті теми. Хоча я бачу його в першу чергу містиком. І то саме католицьким містиком. І зовсім не тому, що в його творах як ніде відчувається дух давнього міста, насиченого духом псевдоготики.
Католицизм більш «темна» різновидність християнства ніж православ’я. Сутінки готичних храмів темніші і більш моторошні, ніж ті пошуки світла з гори, очікування світлого чуда у темряві світу сього, яке ми бачимо в східному християнстві – від коптів до кам’яних одкровень вірменського григоріанства. Чи світлою приземленістю і сакралізованою тілесністю аріанства. Але ця «темність» - до чорноти – католицизму дозволяє йому зазирнути більш глибоко у ту безодню порожнечі, якою і є світ. Всесвіт, це нескінченна порожнеча і чорнота, з мізерно малими спалахами світла і матерії, які в свою чергу теж є різновидністю порожнечі. Це особливо відчувається у фугах Баха – особливо в мінорних. Ну, хто, хто ще в музиці зумів сказати так відверто і просто: «Всі люди повинні померти»? Так далеко в Велику Порожнечу світу сього не змогли зазирнути навіть музиканти Тібету, хоча їм то, їм… Так і хотілось написати: «Сам Бог велів», але ні – не написалося. І зовсім не тому, що в філософії буддизму цей термін не використовують. Але говорять про те ж саме, тільки іншими словами.
Написав ось це, уявив собі оту нескінченність порожнечі і якось болісно подумалось: і як Йому там – у нескінченній порожнечі Вічності дивитися на жменьку тимчасово палаючих «вуглинок», яку ми називаємо Всесвітом.
Думки про нескінченність неминуче приводять до поняття Бога. Просто буддисти це поняття назвали Порожнечею. Татусь Гільйотен колись сказав: «Ви почуєте тільки легкий подих вітру…» Він у своєму механістично-матеріалістичному ХVIII Руссо та Вольтера навіть не задавав собі питання: «А далі куди? А ЩО, власне, далі? За цим легким подихом вітру…»
Коли я читав вірші Богдана-Ігоря Антонича з книги «Велика гармонія» в першу чергу вразило ось що. 1933 рік, поруч, за Збручем мільйони людей помирають від штучного голоду, знищується народ частиною якого поет є, а на папір лягають рядки про «каштани в ранок сивий, попелястий». Очевидно епоха ставила перед кожним альтернативи: або писати в цей час «Партія веде» ретельно зашифровуючи у фрази-славлення катів та злочинців страшні реалії часу, як це робив П. Тичина, або пустити собі кулю в скроню з відчаю як це зробив Микола Хвильовий, або в знак протесту кинути гранату в совітське консульство як це робили боївкарі ОУН чи писати, сидячи в кав’ярні у благополучному ситому Львові і писати про каштани, і думати про вічне. Ось він – український дзен: філософствувати про вічність і незнищенність матерії коли тебе розстрілюють. Крім українців на таке були здатні хіба що ірландці. Джойс теж філософствував і творив літературу, коли ірландці гинули на барикадах. Виходить стара приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать» глибоко помилкова – музи ніколи не мовчать, навіть під кулями.
Час показав, що третій шлях у тому страшному році був найбільш слушний, тільки на нього вже мало хто був спроможний в тій безнадії. Хоча такі люди були і муза до них приходила теж. Мені доводилось бачити листівку 1933 року з закликом до збройного повстання написану від руки в місті Кам’янське – в самому епіцентрі геноциду: “Краще померти від куль у боротьбі, ніж від голоду!»
Хоча до духу боротьби Антонич - цей самотній філософ не був байдужий. Ніхто так яскраво і поетично не оспівав українську армію часів визвольної боротьби, як це зробив Антонич у віршах «Слово про полк піхоти», «Стяги в куряві», «Слово до розстріляних». Поет може не гинути на барикадах, а тихо померти в лікарні чи тюрмі, але може на віки запалити нащадків полум’яним духом своєї поезії. І це потрібніше за будь-яку зброю. Перемагає дух, а не залізо. Колись Спарту обложили вороги і написали обложеним довжелезний ультиматум: «Якщо ви не відкриєте ворота, то ми захопимо місто, повбиваємо всіх хто тримає зброю, решту продамо в рабство, всі ваші святині зруйнуємо, від міста не лишимо каменя на каменю і т.д. і т.п.» На це послання спартанці відповіли коротко: «Якщо».
Найбільше вражає в поезії Антонича, звісно, неймовірне поєднання матеріалізму з містицизмом. Час для таких неймовірних поєднань явно ще не настав. Інтелектуали ще жили ілюзіями фізики Ньютона. Про те, що матерія може перетворитися в Ніщо, а з Ніщо може виникнути матерія – про це ще не знали. Тільки окремі люди здогадувались, що матерія, це флуктуація Порожнечі. Цікаво, якби Антонич був знайомий з досягненнями сучасної фізики чи не написав би він замість «Пісні про незнищенність матерії» «Пісню про незнищенність порожнечі».
Подумалось ще ось що – ми не маємо право докоряти філософу за те, що він філософ, а не козак з шаблюкою. Кожному своє. Хтось мусить бути Гонтою, а хтось Сковородою. Антонич зумів за свій короткий вік стати новим Сковородою і померти страшного 1937 року одночасно з багатьма нашими співвітчизниками не доживши до приходу своїх катів 1939 року.
Ще вражає глибока самотність поета. Поети-філософи завжди самотні. Це поети-трибуни в натовпі перетворюються в прапор. А філософія вимагає тиші. Вона не може стати прапором. Це марксизм вважав це можливим (бо вважав себе філософією). Але насправді марксизм не філософія – це заклик набити шлунок відібравши кусень хліба у більш працьовитого і кмітливого сусіда. З чисто релігійними обіцянками матеріалістичного раю на Землі.
Світ в якому жив Антонич хворів марксизмом і тоталітаризмом – це була свого роду страшна мода. Тридцяті роки були роками божевілля людства. І серед цього божевілля знайшлась людина, яка спокійно думала про вічне. Таких поетів у нас мало – занадто болить нам усе, стан нашої Вітчизни вічно поневоленої і стан нашого народу вічно окраденого, щоб хоч хтось міг би заспокоїтись серед цього вічного болю і прислухатись до Нескінченності. Антонич зумів, хоч це йому давалось нелегко – відчувається, що він поривався до духу боротьби і хто знає – якби доля подарувала йому трохи більше літ, і якби пощастило йому пережити страшний 1939 рік з його Дем’яновим лазом писав би він серед лісу повстанські пісні на клаптику паперу покладеного на приклад кріса.
Я не випадково згадав Сковороду. В українському православ’ї чітко простежувались дві тенденції – пошук самоідентифікації через православ’я та екуменізм, філософське осмислення світу через християнство, яке інколи не вписувалось суворі канони і догмати. Втілення другої течії якраз і був Григорій Сковорода. Антонич жив на початку ХХ століття, а не в середині ХVIII – він міг мислити мислити (і мислив) тільки як теософ, а не будувати світ з символів як останній адепт релігійного стоїцизму доби рококо.
Є в Антонича один дуже короткий вірш. Найкоротший. «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.» У цьому весь Антонич…
(Світлина автора есею.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375932
дата надходження 06.11.2012
дата закладки 07.11.2012
Пусть судьба без причин переменчивая
И размытыми буднями знаковая;
Не один я на свете доверчивый,
А в хотеньях - мы все одинаковые:
Настоящими быть полковниками,
И успешных компаний начальниками,
Королев и принцесс любовниками,
А на Страшном суде - молчальниками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375443
дата надходження 04.11.2012
дата закладки 07.11.2012
Звичайний вечір
холодує взвар
напрочуд свійським кишеньком,
затишним в попіл дрібьязком
пекельного багаття;
Прочай міцніє,
лаще єжую волиця ковть,
волію мить -
то ж, нишком захлину
тьмяне завзяття...
Як чорний кіт по стовбуру, сгори,
пожовкле листя - не турбую;
м`яку до ласощів
русяву згубу,
що періще павутинь -
найпригарнюю...
Вона - до мене,
себто, я - її,
від самих пологів,
зпід місяць від покрова,
заки не вистигли криженці
у сніги,
різномаїття хибних,
заваганих зазіхань -
то наша змова...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374643
дата надходження 31.10.2012
дата закладки 03.11.2012
на зекономлену чесність придбаю собі ґвинтокрила,
в неділю рано я трохи вміла тут бути.
розпечений грудень виблискує знаком руху,
залізні мухи пестять своїх пасажирів,
ті ж відлітають додому
як в зорений вирій.
в квартирі на шостому пишуть Йому конкуренцію,
ковтають есенції й мовчки плюють через зміст.
він дописує піст у понівечений нотатник,
чує як близько вже кличуть татом
і не бажає від голосу цього йти.
всі перемоги підвладні єдиному "раптом",
всі перемоги сповзають на тихий мотив.
час коли слів вистачає лише на мовчанку,
склянка до краю заповнена згодою сліз.
я ґвинтокрил відпустила недільного ранку
щоб дописати на шостий для нас переїзд.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368483
дата надходження 03.10.2012
дата закладки 06.10.2012
Бути щасливим - протизаконно.
Хто ми? Куди потрапили?
Людство впадає в кому
(тільки б не в крапку)
Ліпимо з ботоксу, латексу і силікону
і покидаємось злими
(Всевишній ліпив із глини)
...моє волосся сьогодні відьомсько-руде,
в мене над ліжком висить Джонні Депп
(в бабці у хаті висіли ікони)
...знову невиспані очі червоні,
бреше з екрану черговий нардеп.
...смішно тут, правда, Джонні?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367427
дата надходження 29.09.2012
дата закладки 30.09.2012
прогулянки бетонними хащами міста,
де бруківка виконує функції пам"яті
і розправлені крила круків
опадають на голову прапорами.
місцями короткочасні прозріння,
під стовбурами буків тануть льодяники розпачу.
дітлашня поспішає до старих поліклінік,
оживляючи усміхнених айболитів для того,
аби заплакавши від голки прокидань,
поховати їх в сухих землях дитинства.
зміст прийдешності тішиться в кожнім народженні,
розставляються галочки навпроти "народився і жив".
тут із слів виникають площі затишку й слави
та німують уголос будинки на кронах мостів.
звідси гомін кав"ярень лунає у напрямку творення,
дощ стискає в долонях смак осені дещо густий.
хащі міста насправді давно вже до спокою сходжені,
але й зараз повз них ти не зможеш байдуже пройти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366310
дата надходження 24.09.2012
дата закладки 30.09.2012
Холм молокий облакаем
оболоким горностаем;
ополонь подольей стлани
рассветай, изрань босая,
утлой горстью,
гостьей пеплом,
вспых на выдых согревая…
Тополих хребцы в тумане
влажных кистелистых дланей,
так тонки,
объёмы – втайне,
свет –
просачиваем в танец…
Я - продолженно одолен,
дым – язык соплёл с роднёю,
поволок по сухостою;
выстынь – время не простое:
вызрет гроздь,
падёт слитою,
как ни жаль, не скажешь – стой!..
Благовел от лёта гоголь,
толь крылами знался могуль,
с той поры минуло много ль?..
Молчен рык треплёна лыка,
тишь – пичужится до вскрика;
жизнь – не книжится,
елико - вчуже,
странь-расплёт
сверстой…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363704
дата надходження 12.09.2012
дата закладки 18.09.2012
ми купували землю під водами,
до країв сповнені часу бальзамом.
бувало, в інакші місця повідходимо
і всі припиняють чекати... крім мами.
саме її страхи ледь здійснилися,-
інша країна і часу нема вже давно.
(доню, ти мені снилась на милицях,
доню,й твоє геть не прибране дно)
та мені все одно.
хай вирішують сонники.
я тепер не відважусь на десять німих годин.
знаєш, мамо, від човнів відриваються човники,
що рятують від берега й інших причин.
біля мене є сад, з золотими рибинами,
а бажання беззвучно до когось пливуть.
мене звуть досі рідною й винною
у розлуках назавжди,
але не в цім суть.
під водою шукають не суть і не спокої,
бо нічого такого на вістрях гачків.
я для нього тепер стала надто жорстокою
і у відповідь завше стискаюсь без слів.
наші землі підводні закріплені знімками,
можеш їм усміхатись й знімати кіно.
я вернуся додому самотньою жінкою,
бо занадто олюднила власне дно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360086
дата надходження 27.08.2012
дата закладки 27.08.2012
виклики приймаються блиском ножиць,
ніжиться впевненість гостроязика.
мого чоловіка оживили ще на хресті,
говорячи "стій рівно, будь витривалим",
а його обпікало,
він в нашому домі всі вікна трощив.
він жив на хресті і
носив його під сорочку,
знаючи, що ближньому тільки три рочки
і треба купити від кашлю настій.
мій чоловік вечорами в’язав фото зразкове,
казав: "тіла наші помруть,
а в дітях ми житимем знову,
ми станем з тобою занадто безсмертні...",-
було по четвертій
і він вирушав до сну.
там він бачив дубову труну,
неодмінно двохспальну.
він знав, що колись я помру
та мовчав спеціально.
я вчилась йому готувати отруйні вечері,
щораз відчиняла двері,
та він лишався.
на пальці як на папері було забіло,
мій чоловік гадав,
що я прикипіла.
і хрест його тоді робився повітряним,
він усміхався й лишав паління...
а я не знала чи довго витримаю
в глибинах тиші важке каміння.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359815
дата надходження 25.08.2012
дата закладки 27.08.2012
Я похоже уехал,
Или просто от скуки в вагоне.
Пара слов из завета,
Постоянно за мною в погоне.
Блудный сын- мой удел!
И зачем я прочел эту притчу?
Размышляя прсел,
И в окошко так ропотно втычу.
Там в полете столбы,
Ручейки, коровы, деревья.
Якобы да кабы,
Изменилось мое представленье,
Обновился Мой Бог,
И признал, что мечты мои здравы.
Вот тогда бы я смог
Не бояться успеха и славы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334773
дата надходження 03.05.2012
дата закладки 27.08.2012
ЭПИГРАФ
Не болит голова у дятла.
(© Народная мудрость)
КОРОЧЕ
Пишу коротко
подбираю слова
слежу за базаром
(если мигрень позволяет)
пытаюсь быть ла
коничным.
И благодарный читатель
открыв любое из посланий
сердечно скажет мне:
Спасибо, друг
что сэкономил
время
моей жизни!
ПЛЕВАТЬ
ты живешь
в пенопластовом мире
смотришь в кривое зеркало
LCD телевизора
и даже не подозреваешь
что малышу-пингвину
в далекой антарктиде
не досталось рыбы
а в жарком эквадоре
этим знойным летом
неурожай бананов
но ты всё скачешь нервно
на кожаном диване
и все переживаешь
за манчестер юнайтед
как за родного сына
и тебе ровным счетом плевать
что вместо желтых бананов
в этом футбольном сезоне
мы будем есть огурцы
В ФОТОШОПЕ
когда в фотошопе
внутреннего мира
происходит наложение
двух красочных слайдов:
кризиса
среднего возраста
и глобального
кризиса –
забавная
должен признаться
выходит картинка
ТИМУРОВЦЫ
эти... веселые ребята
(дай им Бог здоровьечка!)
собрали всю коноплю в мой рост
(195 сантиметров)
и весь урожай антоновских яблок
(ничего: будем есть огурцы)
а также цветной металлолом
на моей приднепровской даче.
хорошо, что не взяли макулатуру
в 2000 томов библиотеки!
гляжу с умилением и вспоминаю:
мы тоже были тимуровцами...
В МУНДИРЕ И БЕЗ
тебе бы побыть в ее шкуре!
после трех месяцев
карцера
изгнали из дивизиона
сорвали с позором погоны
сварили живьем в кипятке –
а после
сорвали кожу:
как ты думаешь – больно
горячей картошке в мундирах?
МОРЩИНЫ
некоторые из нас
боятся улыбаться:
от смеха и улыбок –
на лице морщины
но морщины на лице –
это не так страшно
как морщины на сердце
или если душа
сморщинилась
НЕУТОМИМЫЙ WATTON
за окном – плюс сорок с гаком
в Бомбее и то не так знойно
к тому же – сезон дождей
а мой приятель сирокко
хотя б намекнул на дождик
на AC я пока не разжился
да и нужен ли он? смотрю
на белокрылого Watton-а
и боюсь
что он скоро
свернет себе шею
так усердно он вертит
своей головой
разгоняя жару что скопилась
в горячем железобетоне
и пчелиный рой в моей голове
может быть, и тебе, дружище
после контрастного душа
горячий мате с лимоном
и свеженьким верлибром?
Watton – вентилятор
AC (англ.) – кондиционер
АЛЛЕРГИЯ
к средине февраля
у многих
кто живет среди снегов
развивается устойчивая аллергия
на вату аптечную
белый пломбир
сахар-песок
и лимонные леденцы
РАЗДВОЕНИЕ
Если у тебя две родины
две работы и две семьи
если ты служишь двум господам
и поклоняешься разным богам
ты – не лицемер
ты – параноик.
РЕПЕТИЦИЯ
всю свою жизнь
репетировал концерт
готовился вдох
новенно
а потом
пришло время понять:
никакого концерта
не будет
ДОСТОИНСТВО МИГРЕНИ
достоинство мигрени
заключается в том
что два-три дня
совсем не надо думать
головой:
мигрень благополучно
делает это вместо тебя
КИНО И СТИХИ
чем дольше наслаждаюсь
фестивальными кинолентами
тем больше думаю о том
сколько за это время
я мог бы написать
верлибров
но чем дольше я об этом думаю
тем яснее понимаю
что лучше смотреть хорошее кино
чем писать плохие верлибры
ОБРАТНАЯ СТОРОНА
Если ты смотришь в зеркало
и не видишь
свое отражение,
это вовсе не значит,
что ты умер:
возможно,
ты просто
смотришься
в его обратную сторону.
КАК НА ЛАДОНИ
Любимая,
ты у меня,
как на ладони:
то линией судьбы,
то печени, то сердца.
УЛИТКА
оставляю свой дом
на пустом берегу
ухожу
в свободное плавание
я устал бесконечно
быть морскою улиткой
P.S. АФФИРМАТОР
Полно рекламы на одной странице –
как обычно, под произведением
(но про огурцы – ни слова!):
«Хронические головные боли?
Были! Это от тяжёлых дум.
Наполняем голову
позитивной энергией –
и выздоравливаем!
affirmator.com»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352174
дата надходження 22.07.2012
дата закладки 22.07.2012
Слинить купчасті патли,
заниткує теревенце.
Світлом плямкає, бавиться.
Наче й не вкраля,
так собі – бабця.
Зпідлоба ба,
як підковують дятли
вороновану липу,
та хита головой:
Ой, лишенько!
ой…
Струсять, іроди, листячко.
Опаде, проросте
в павутиння-осіннячко…
Вже й не вкусиш оте,
від самого стебла соковите…
Пружний залишок життємиті
не змотаєш на теревенце.
Як не вистачить – доведеться
до буття доплітать сивину,
натщесонце –
порожній час,
білу тугу,
нудьгу без сну.
Знов стара головой хитає:
щось чорніє на небокраї.
Стисла зморшками сліпі очі…
Ой, недобре…
Ціле стадо хмарин тупоче,
страшно навіть дивиться!
Швидконіч треба змотувать!
Бо дурні ті
губаті ссавиці,
диха фирчасто, ривчасто,
обірвуть всі березові
посмішки,
злізуть липку облизувать;
з хизуватих тополь
позрізають сліпучую гордість
і гудзики.
Метушиться, клекоче-клопочеться,
відгризає життєві хвилиночки,
плаче бабця:
«ой, горе, не встигну!»,
так же хочеться милій дитиночці –
світу любому,
на весь рік і на виріст
сплести
найщасливішу диво-сорочечку!
Щоб у ній народилася...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351179
дата надходження 18.07.2012
дата закладки 22.07.2012
Всё у неё торчком -
и то, и это;
внятнява джурна речь,
но оконечь-вдомёк такой...
сурепый...
Она и звёрна,
где - брызга,
она и скупчней,
где - доска,
но подмочёк,
на кажну мчу -
случон почепый...
Она и лепа - вот те грех;
она и - тьфу ты,
д'но - впотех,
и снится, после бань её -
посмурый снег,
хотя в думу и лето...
Она полесна,
д'но - блесна,
и в поймый луг,
под грудь холмов
раздета...
Зовётся связью -
только развести:
саму себя -
собой не оплести;
но, если вместе, по горсти:
налить,
насыпать,
утрясти,
да взвесить на свету:
такую, точно, сагайду,
детвянством дарено...
Но как не раздерзять
её по сквету?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347835
дата надходження 03.07.2012
дата закладки 07.07.2012
Можеш залишатися загадковим до останньої волосини на моєму плечі.
Дощ не випадково тривожить наші дихання і рухи уночі.
Ми – непрохані гості, вгортаємось теплим пледом і куштуємо мед,
а холод поміж ребрами стікає навгад, шукаючи твою родимку - мій силует.
Пломбірний чай на останок, перед виходом в нікуди, в ніч,
де Вівальді награє шум прибою і магнітний свист вітрів.
І перед чотирма закоханими очима пролітають комарині зграї,
ми гостюємо в серцях одне одного, як гостюють у депо трамваї.
Перша книга на двох, придбана за останні копійки
і дешевий парфум із тридцятиметровою зоною дії -
колоритний одяг – не як в хіпі, і не як в моряків -
досі тримає на собі твоє чорне волосся – мій улюблений колір.
І якби я впізнала тебе через плівку тисячі незнайомих облич,
через паралельно розташованих припізнілих потягів-паротягів.
Розгадала б тебе до останньої крихти меду на зволоженій губі,
Як розгадують ребуси пристарілі мешканці пансіонатів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342194
дата надходження 06.06.2012
дата закладки 06.06.2012
(Низка і неканонічних, і канонічних танка)
* * *
Давнім божествам
Почуття свої
Принесу як медову офіру -
Це треба буття мого...
Невже я поганин?
* * *
Якби слова
Перетворювались в каміння,
Ми стали б горянами….
Важкі думки
Кидають люди
В порожнечу…
* * *
Всі сенсу шукають
Цього буття
Навіть істоти глибин.
А його немає...
Ніде…
* * *
Воля не теплий
Затишок. Воля –
Це вітер, це буревій,
Що несе в нескінченність
До зір...
* * *
Літом жарким
Про осінь замріявся
Один поет.
Певно жадає його душа
Холоду істин…
* * *
Вони також мріють
Про тишу старого ставу -
Гнучкі верби…
Літня спека.
Качок крик.
* * *
Хочеться спати -
Чорні ночі Рутенії.
Та думки набат
Звучить і звучить в душі
Час неспокою краю...
* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар.
Помандрував у країну
Синього неба.
Я втомився ходити по землі...
* * *
Столітня війна.
Кожний її день
Наповнений стражданням.
Переживаю знов і знов.
Темрява віків...
* * *
У світі свічада
Сивіє час.
Зустрівся б з коханкою,
Та вона
По той бік дзеркала...
* * *
Уві сні вона
Зустріла реальність.
В реальності вона
Зустріла сон. Чи може
Це звуть перевтіленням?
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341346
дата надходження 02.06.2012
дата закладки 06.06.2012
«Ірландіє, прийде твоя весна…»
(П. Шеллі)
Над карпатськими перевалами літала недобра гостя – зима. Світ став білим як сама смерть у гаснучій свідомості старого даоса – білі смереки, білі гори, білі ковдри полонин. Навіть саме небо вицвіло і побіліло. Вітер здіймав хвилями навіть не сніг – якийсь крижаний порох, що голками колов ще живу шкіру. Повітря перетворилося у білу імлу, в якій зникав виднокіл, розчинявся світ, перетворювався у марево. Серед цього білого повітряного місива на перевалі ледве виднілись запорошені шанці. Дві самотні постаті у шинелях тепер уже неясного крою виднілись біля наполовину занесеного снігом скорострілу. Постаті були заліплені снігом і нагадували більше двох білих привидів – тільки зледенілі кріси та мазепинки говорили, що це січові стрільці. Крім завивання вітру пануючим звуком був гомін далекої канонади, що поволі стихав – це нагадувало, що тривала Велика війна, і почався страшний 1915 рік.
- Здається вщухає, але куди і звідки вони стріляли зрозуміти важко. Та це вже і не суттєво. Судячи по всьому я замерзаю – вже не відчуваю своїх рук. Рецептори не реагують. Стає тепло і байдуже. Точніше не тепло – стає ніяк. Не судилось нам полягти від кулі – схоже судилось замерзнути.
- Ну, то рухайся! Ворушись! Бракувало тільки ще одного хреста на цьому перевалі. Та й довбати мерзлу землю мені сьогодні аж ніяк не кортить.
- В мене таке відчуття, що навколишній світ припинив своє існування, і час зупинився, не існує нічого крім цієї білої імли. І ми вже давно перейшли на якийсь зовсім інший рівень буття. Таке відчуття, що світ остаточно втратив глузд, і ми з тобою якісь білі тіні на білому снігу, а значить дві ефемерні ілюзії.
- Ти, я бачу, філософ. Ти що студіював у Відні у цивілі?
- Право. Юриспунденцію.
- Дивно. Я думав літературу або Платона. Схоже, перед святим Петром судилось стояти мені поруч з недовченим адвокатом. Підготуй хоч апологію – одну на двох.
- А ти? Певно "фільольогію"?
- Ні, медицину. І то не у Відні. В Кракові.
- Краю бракує лікарів. А ти замість того щоб дарувати життя іншим вирішив померти. І то саме тут.
- А ти зібрався помирати? Я гадав, ти пішов волонтером у легіон, щоб боронити та визволяти.
- І ти віриш у свою високу місію? Наше перебування тут – абсурд. Ми лицарі цього абсурду. Як би не склалась війна – наші надії марні. Якщо переможе Австрія, приєднають до володінь ясновельможного цісаря кілька повітів. Можливо, Волинь. Якщо переможе Росія – українство знищать як таке – остаточно. Під корінь. Не те що слово Україна заборонять – заборонять слово Малоросія. І згадку про нас будуть використовувати як привід для нищення України. Так що омріяна воля то міт, ілюзія, fata morgana як написав Коцюбинський. Будда мав рацію – люди живуть в світі ілюзій. Ми – особливо. Ця війна – суцільна бійня. Самознищення людства як такого і всього, що воно встигло створити – культури, етики, естетики, самого поняття людяности. Ця війна буде тривати без кінця і без краю доки те, що звалось колись Европою не перетвориться в пустелю зорану іржавим залізяччям.
- Тоді, якщо ти такий зневірений, якщо ти такий песиміст – чому ти тут? Чому в лавах стрільців? Чому добровільно пішов учасником цієї бійні? Чому, нарешті, замерзаєш у цих шанцях, а не тікаєш за перевал у Лопушне. Я тебе тримати не буду. Перестрінуть військові скажеш, що посланець по допомогу. Ми лишились двоє. Інші - в мерзлій землі - чекають весни і волі.
- Та тому, що в усіх нас просто немає іншого виходу! Ми маємо або сумирно як вівці піти на заклання, спокійно дивитись як знищують наш народ і саме наше право на буття або заявити навіть своєю смертю, що ми як народ жадаємо волі. Крім того знаєш, що я чув від біженців у Мукачево? Знаєш, що чинить московська влада в окупованому Львові? Людей вантажать у вагони і відправляють до Сибіру за найменшої підозри у нелояльності, точніше в українстві, а не москвофільстві. І батьків відправляють окремо від дітей які дорогою помирають чи божеволіють. Уявив собі поїзд наповнений мертвими і божевільними дітьми – нашими дітьми. Тому я тут – на перевалі.
- А я вірю. Вірю, що це остання війна. Людство, зазирнувши в оцю безодню самознищення, в ці жахи озвіріння отямиться. Зрозуміє своє призначення на Землі. Спрацює інстинкт самозбереження. Подальші війни стануть немислимі. Імперії виснажаться і розпадуться в прах. На їх місці постануть вільні народи, що самі будуть визначати свою будучину та суспільний лад. Навіть не держави, бо чи потрібна буде держава, цей засіб насильства при досконалому суспільному устрої? Виникне усвідомлення самоцінності людського життя. І буття народів як таких. Самозрозумілим стане те, що кожен народ – найменший – має право самостійно вирішувати свою долю. І в час падіння імперій необхідні будемо ми – зародки національних армій, що закреслять буття імперій. Через морок цих років я бачу нове буття України.
- Ти ідеаліст і мрійник. Всі майбутні лікарі – мрійники. Недарма їх змушують проголошувати клятву Гіппократа – щоб їх повернути на грішну землю. Я грубий реаліст як і кожен в сучасній модерновій Европі. Звісно, не матеріаліст – для цього мені слід було б народитися німцем. І реальність яку я спостерігаю – це відсутність моєї тіні. Я вже кілька днів не бачив своєї тіні – через цю кляту білу імлу. Мене переслідує думка, що я взагалі втратив свою тінь. Назавжди. Тільки не треба запитувати мене, як давно в мене ці думки – ти це вмієш. Я сам собі нагадую Петера Шлемеля з роману Шаміссо. Тільки він продав свою тінь дияволу, а ми просто загубили в гонитві за примарним. Тіні не люблять бігати за примарним.
- Твій Шаміссо насправді цинік. Людина не така як він любив зображати. Він занадто однозначно зрозумів вислів Канта «Людина по своїй природі зла». Ми не кидаємо тіні на землю тому, що ми на краю. На краю своєї землі. Ми на перевалі. Он там за кілька кроків на південь Мад’ярщина. Теоретично. Хоч там живуть наші люди, такі ж русини як ти і я, тільки юридично ця земля мад’ярська. Тому оці кілька кроків – це останній шматок нашої землі. І вона в наших руках. Доки сягають кулі мого скоростріла земля ця моя і вона вільна. Я її звільнив своєю волею. І крок за кроком я пройду цю землю «від Сяну до Дону». Або загину, щоб хтось зумів це зробити.
- Ні, ти не лікар. І лікаря би з тебе не вийшло, навіть якби в Сараєво не знали, що таке револьвер. Лікар не може бути конфуціанцем. А ти – саме втілення суспільного обов’яку. Лікар це даос. Лікар у вічних пошуках природного буття та еліксиру молодості. Лікар повинен шукати причину життя, а не пояснювати чому він мусить померти.
- Ти сьогодні понурий як Вільям Блейк - лишилося лише процитувати: «…в країні моїй ціною жорстокою досвід, трапляється, мають…» Це, певно, хвороба нашого часу – бачити все у понурих кольорах – навіть тоді коли навколо тільки білий колір – королівство снігу. Хворе століття. Декаденнс. Модерн по своїй суті сумний. Виродження мистецтва.
- А що? В старі часи в Україні білий колір був кольором жалоби. Це вже потім – червона китайка стала кольором смутку. Чисте і сумне взагалі – близько.
- Тоді чому ж згідно давніх легенд саме ведмідь якого називали Бер відносив душі людей у потойбіччя? Істота явно не біла, не чиста і не сумна. Ні, не бачили наші забуті предки за межею життя чогось світлого.
- Але вони любили життя і помирали, тому, що так велів обов’язок. Правий був Вальтер Скотт співаючи про людей давнини: «Ми з дитинства поріднилися з сурмою бою, провісницею гри та двобою…» Тільки писав він це про кельтів і дивну країну Альбенех. Міг би це написати про Русь. Не помилився б. І я лишаюсь на цій війні і на цьому перевалі бо інакше не можна. Якщо ми відступимо, москалі захоплять перевал. Вибити їх звідси буде важко. Вони покотяться лавиною в Угорщину. Тоді Австро-Угорщині кінець. А якщо москалі виграють зараз – вони доконають, донищать Русь остаточно. Якщо ні, то вони змушені будуть піти на поступки. А там хто зна… Може ті українці, що в зараз лавах москалів зможуть створити своє військо. І Русь постане із небуття. Розтоптана принижена Русь, що шістсот років була під чужим пануванням нарешті підніметься з колін.
- Тільки не кажи, що двоє людей здатні змінити хід історії. Історія йде вперед по своїх законах, ніхто не здатний змінити її хід. Навіть двоє героїв, що опинились в потрібному місці і в потрібний час. А ми не герої. Ми просто двоє замерзаючих людей. І якщо не прийде підмога в найближчі години нам точно кінець.
- Здається у нас з’явилась нагода зігрітися – принаймні від розжареного кулемета…
Серед білої імли на схилі з’явилися чорні цятки. Це в атаку пішли москалі. Дві зледенілі постаті почали готувати скоростріл до бою. І вони знали – як би не склалися обставини вони не на крок не відступлять назад. І жодна куля не пропаде марно. До останнього будуть боронити той останній незайманий шматочок рідної землі який вони вважали вільним, бо його сягали кулі їхнього скоростріла.
В той же день на Торунський перевал перекинули з Лопушної підмогу – сотню стрільців під командою Горліса. У шанцях на перевалі новоприбулі вояки побачили тільки двох вбитих стрільців. Все було притрушене снігом, крім гарячого кулемета, що парував. Вбиті стрільці припіклися руками мертвою хваткою - один до кулемета, другий – до скрині з набоями так, що їх неможливо було від них відірвати. Вони вмерли, щоб Україна жила.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338817
дата надходження 21.05.2012
дата закладки 23.05.2012
Рифмой замученный,
Вялый и бледный,
Буднями скрученный,
Желчный, надменный,
Раб впечатлений,
Унынья связной -
Стихотворениям
Папа родной.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97980
дата надходження 16.10.2008
дата закладки 23.05.2012
По лабиринтам весеннего города рыщет вечер…
Он же кинжальными ручищами пронзает души.
Не все, только те, которые до поры гордые и беспечные
И те, что раненые холодом, жмутся к циникам ушлым.
Циники ушлые, опьянённые свободой от совести и печали,
Маршируют рядами стройными героев-одиночек.
Девушка, в подворотне страха одиночества Вы не меня искали?
Давайте встретимся на остановке распускающихся почек!
Апрель навалился июльским цунами тепла,
А в мае уже хотелось первого снега…
По стволу позвоночника катится яда смола -
Это перебродившая в хлопотах целомудрия нега.
Гражданские браки - словно майки линялые на бельевых верёвках -
Каждый может подойти, посмотреть и даже пощупать.
Всемогущая «цифра» убила детство и юность на родительских плёнках.
И всякая куколка - только сначала куколка, а потом обязательно - щука.
Но, впрочем, так было всегда - отрыжка памятью, прозренья изжога;
И обязательна вера-надежда на всенепременную Встречу!
Усталыми перебежками потерявшегося дога
По лабиринтам весеннего города рыщет вечер…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333718
дата надходження 28.04.2012
дата закладки 28.04.2012
«Витися, вчитися і ще раз вчитися
комунізму справжнім чином!»
(В. І. Ленін)
Пропоную читачу уривки з маловідомої книги спогадів Комочкіна К. Ф. «Оповіді про комуністів» написану у 1974-1979 роках і присвячену питанням комуністичного виховання молоді. У книзі автор описує епізоди політосвіти і методи вчителів комуністичного виховання з якими він був знайомий особисто, зокрема неодноразово згадує парторга Полікарпова В. І. і його роботу з комсомольськими активістами у 1959-1967 роках. Автор книги – Комочкін К. Ф. (1946 р.н.) на фахом зоотехнік, працював парторгом на свинофермі «Ленінський шлях» у с. Велика Лопушня Кролівецького району Сумської області, публікувався неодноразово у районній газеті «Зоря комунізму». Зокрема ним були написані статті «Доярки і розвиток соціалізму», «Тваринники назустріч XXIV з’їзду КПРС», «Рішення партії виконаємо і перевиконаємо!», «Свиноферми і світовий комуністичний рух». Зі своїм героєм Полікарповим В. І. автор познайомився особисто у 1966 році коли відомий в ті часи вихователь молоді та вчитель комунізму працював першим секретарем Кролівецького райкому партії. Полікарпов В. І. народився у 1930 р. у с. Хруни Костромської області. Закінчив історичний факультет Житомирського педінституту, де і вступив до лав Комуністичної партії. З 1952 року на партійній роботі – спочатку очолював Охтирський районний комітет комсомолу, потім партійну організацію будівельного управління «Будканалмонтаж» у м. Суми і з 1959 року Кролевецький райком партії. Все життя він займався проблемами політичного виховання молоді, організовував школи партійної освіти, вів заняття партійної школи «Гарт». Його учні і послідовники пам’ятають його як невтомного і полум’яного борця за справу Світової Революції.
* * *
Одного разу парторг Полікарпов В. І. проводив комсомольські збори трудового колективу і в кінці зборів сказав: «Існує істинний комуніст без партбілета, ось він, незримий ходить вам по головам.» Тоді комсомолець Булочкін А. Н. встав і спитав: «Хто ж цей істинний комуніст без партбілета?» Полікарпов підбіг до Булочкіна, схопив його за барки і почав трясти вигукуючи: «Кажи!!! Кажи!!!» Але комсомолець Булочкін мовчав. Тоді Полікарпов розчаровано подивився на обличчя комсомольців і сказав: «Який же дурень цей комуніст без партбілета!»
* * *
Одного разу до парторга Полікарпова прийшов комсорг Іванов В. В. і спитав: «В чому суть комунізму?» Парторг Полікарпов відповів: «Приходь на першотравневу демонстрацію, я тобі розкажу в чому суть комунізму!» Прийшов комсорг Іванов на першотравневу демонстрацію, побачив парторга Полікарпова біля трибуни і повторив своє запитання: «В чому суть комунізму?» Парторг Полікарпов відповів: «Дивись одні червоні прапорці маленькі, а інші великі!»
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін спитав парторга Іванова: «Що таке марксизм?» Парторг Іванов відповів: «Над трубою заводу здіймається дим».
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін прийшов на комсомольські збори без комсомольського значка. Парторг Полікарпов побачив це і вигукнув: «Тобі вже, напевно, байдужа справа Світової Революції!» Тоді комсомолець Булочкін вийшов на площу Леніна і вигукнув: «Товариші! Робітники і селяни! Приходьте завтра вранці на вулицю Карла Маркса. Я там буду розпалювати вогнище Світової Революції.» Наступного ранку на вулиці Карла Маркса почався ажіотаж – прийшла маса народу, всі хвилювались, всім було цікаво як комсомолець Булочкін буде розпалювати пожежу Світової Революції. Дехто з буржуазного охвістя навіть потайки викликав пожежну машину. Прийшов комсомолець Булочкін і сказав: «Я завтра почну розпалювати вогнище Світової Революції на вулиці Жовтневій!» Прийшов народ наступного дня на вулицю Жовтневу, а комсомолець Булочкін заявив: «Я завтра буду розпалювати вогнище Світової Революції на вулиці Комінтерну!» І так він кілька днів морочив трудящим голову. І коли в черговий раз він прийшов зранку на вулицю Дзержинського ніхто туди більше не прийшов. Тоді комсомолець Булочкін взяв і розпалив пожежу Світової Революції.
* * *
Одного разу на партійній школі комсомолець Булочкін спитав парторга Полікарпова: «Чи є пролетарська свідомість у трудового селянства?» На це парторг Полікарпов відповів: «Му-у-у-у!!!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов будучи на посаді першого секретаря Кролевецького райкому партії приїхав для обміну досвідом до секретаря Ромненського райкому партії Заколєбанова Ф. П. Під час дружньої бесіди Полікарпов розповів Заколєбанову таку історію: «В моєму районі два комосередки сварились між собою за один стіл – одні говорили, що він має стояти в їх парткомі, інші, що в їхньому – так він їм сподобався своїм дизайном. І обидві сторони начебто були праві, бо їм в райкомі обіцяли подарувати саме цей стіл. І сваркам тим не було кінця. Тоді я прийшов на збори і сказав – давайте розпилимо стіл пилою навпіл – половину стола візьмете ви, половину ви. Але якщо хтось із вас скаже зараз щось розумне про розвиток комуністичної ідеології, то тому комосередку дістанеться весь стіл. Але всі мовчали. А щоб ти сказав на їх місці?» Тоді парторг Заколєбанов дістав з кишені партійний квиток, поклав його собі на голову і почав ходити по кабінету назад-вперед. Парторг Полікарпов вигукнув: «Якби ти був там, стіл лишився б неушкодженим!»
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін прийшов до парторга Полікарпова запитати, коли буде збудований комунізм і як розпізнати і боротися з правим опортунізмом. Та не встиг він і слова зронити, як парторг Полікарпов вихопив з кишені гайковий ключ в вдарив комсомольця Булочкіна по голові. Булочкін впав і жалібно зі здивуванням в голосі запитав: «Чому Ви мене вдарили? Я ж навіть нічого не запитав!» Парторг Полікарпов відповів: «Якби ти розкрив рот, то було б уже пізно!»
* * *
Одного разу комсомолець Булочкін прийшов до парторга Полікарпова і запитав: «Що таке опортунізм і як з ним боротися?» Парторг Полікарпов у відповідь сильно ущипнув комсомольця Булочкіна за ніс. «Ой, боляче!!!» - закричав Булочкін і втік. Прийшов наступного дня. Парторг Полікарпов його і запитує: «Ну де ж твої опортуністи?» Комсомолець Булочкін відповів: «Ніс уже не болить».
* * *
Одного разу на вищій партійній школі на перерві між засіданнями розмовляли секретарі райкомів Полікарпов і Заколєбанов. Полікарпов розповів таку історію: «У мене в районі один молодий комуніст примудрився запхати свій партбілет в порожню пляшку з-під горілки. І ніяк не міг його вийняти. І пляшку йому розбивати було шкода – все таки народне добро, економіка має бути економною, хотів він її здати в скло пункт і за виручені двадцять копійок купити для осередку червоний прапорець. І партійний квиток йому був потрібен терміново. Щоб ти зробив а його місці?» Секретар парткому Заколєбанов відповів: «Послухайте! Послухайте!» Полікарпов із щирим здивуванням глянув на нього і сказав: «Саме так він і врятував свій партбілет!»
* * *
Парторг Полікарпов любив повторювати: «Якщо ти один день не читав творів Леніна – у тебе з’являються сумніви. Якщо ти два дні не читав творів Леніна – ти скочуєшся в болото опортунізму. Якщо ти три дні не читав творів Леніна – ти не зможеш більше жити!»
* * *
Одного разу парторга Полікарпова запросили на взуттєву фабрику імені Карла Маркса на зустріч з трудовим колективом. Там якраз скликали мітинг радпрацівниць з нагоди Дня робітників радянської торгівлі. Парторг Полікарпов виголосив трьохгодинну промову. У своїй промові він торкнувся питань важкого становища робітничого класу у капіталістичних країнах, шляхів втілення в життя рішень ХХІV з’їзду КПРС, питань діалектичного матеріалізму як основи комуністичного світогляду. Також пояснив, що плани партії – це плани народу. Ще раз нагадавши слухачам, що марксизм ленінізм вчення вірне, тому, що воно правильне, парторг Полікарпов закінчив промову гаслом: «Хай живуть три червоних прапори!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов помітив, як комсомолець Бубліков І. І. читає книгу Мопассана «Милий друг». Полікарпов скрушно похитав головою. Комсомолець Бубліков почервонів. Тоді парторг Полікарпов сказав: «Якщо вмієш читати – читай тільки твори Леніна, якщо вмієш писати – пиши тільки гасла!»
* * *
Комсомолець Бубліков часто заходив до партогра Полікарпова і цікавився питаннями, що таке первинне, а що таке вторинне. Але парторг Полікарпов відповідав йому мовчанням.
Одного разу комсомолець Бубліков дуже вдало зайшов в гастроном – там якраз несподівано завезли ковбасу «Любительську» і зелений горошок. Черга не встигла ще велика надбігти і Бублікову і ковбаси, і горошку вистачило. Крім того, йому по знайомству дали не один кілограм і не одну банку в одні руки як всім, а стільки, скільки руки донесуть. Не дивлячись на обурення громадян у черзі. Ледве йде комсомолець Бубліков з повними «авоськами» ковбаси і горошку і мріє про те, де б йому ще для повного щастя згущеного молока роздобути. Побачив це парторг Полікарпов і сказав: «Первинне – це вторинне, а вторинне – це первинне!»
* * *
Йшов одного разу парторг Полікарпов по вулиці Леніна. Літо було. Жарко. І як на зло прорвала на вулиці каналізація. Тече по вулиці всіляка бридота, сморід стоїть… Засмутився парторг Полікарпов з приповуду такого неподобства. Але раптом побачив він бригаду сантехніків, які йшли з червоним прапором і гаслами на суботник. Посміхнувся парторг Полікарпов і сказав: «У бідній і відсталій країні легко і просто збудувати комунізм!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов дав завдання комсомольцю Булочкіну законспектувати роботу Леніна «Крок вперед, два кроки назад». Наступного дні комсомолець Булочкін запізнився на збори партактиву. Полікарпов суворо подивився на комсомольця Булочкіна і спитав:
- Ти чому запізнюєшся на важливі партійні заходи?
- А я йшов крок вперед, два кроки назад, як і вчив великий Ленін!
- А як же ти взагалі сюди дійшов?
- А я задом ішов!
* * *
Якось парторгу Полікарпову повідомили, що трест відстає від виконання п’ятирічного плану. Тоді парторг Полікарпов вирішив, що назріла необхідність організувати позачерговий суботник. Під час проведення суботника парторг Полікарпов перевіряв роботу робітників, брав недбайливих «на олівець» і помітив, що навіть алкоголіки Сідоров та Пертов, а також дармоїд Махонін, явний шкідник Молоточкін, саботажник Сидоренко і син ворогу народу Розенкранц прийшли на суботник і працюють на совість. Тоді парторг Полікарпов сказав: «Народ – це листок паперу. На ньому можна написати будь-які слова!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов проводив політінформацію у трудовому колективі. З доповіддю про міжнародне становище виступив комсомолець Бубліков, який зокрема сказав, що найбільшу небезпеку для світового комуністичного руху представляють опортуністи. Тоді парторг Полікарпов зупинив його і гучно проголосив: «Ти помиляєшся, товаришу! Опортуністи нагадують паперових тигрів. Вони тільки здаються страшними!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов напросився в гості до комсомольця Булочкіна. Він знав, що теща у Булочкіна дуже навіть непогано куховарить, причому кухня в неї істинно пролетарська без всіляких там дрібнобуржуазних витребеньок і прибамбасів. Крім того вона варить чудовий самогон – справжній, робітничо-селянський, а не всіляку там капіталістичну каламутну бридоту. Але комсомолець булочкін судячи по всьому не зрозумів мети візиту парторга. Подумав, що парторг прийшов виключно для політбесіди з виховною метою. І пригощення, і ти паче революційного напою все ніяк на стіл не подавав. Поклав лише перед парторгом газету «Правда» з «продовольчою програмою» з метою її обговорити. Тоді парторг Полікарпов, побачивши це, став по стійці «струнко», поправив свій піджак, який більше нагадував кітель і голосно сказав: «Мета ясна! Завдання визначені! За роботу, товариші!»
* * *
Одного разу парторг Полікарпов проводив комуністичний суботник. Розподілив обов’язки робітників. У п’ятому цеху назбиралось за кілька років гора сміття, яку ніхто не прибирав. Прибирання сміття доручили безпартійному робітнику Бабушкіну. Комсорг Бубліков довідався про це і тут же прийшов до парторга Полікарпова з доповіддю: «Товаришу парторг! Робітник Бабушкін син ворога народу. Йому не можна довіряти навіть прибирання сміття!» Парторг Полікарпов суворо подивився на комсомольця Булочкіна і відповів: «У нас син за батька не відповідає!» І довірив робітнику Бабушкіну прибирати сміття.
* * *
Парторг Полікарпов ніколи не говорив: «Мої штани, мої шкарпетки, моя зубна щітка». Він завжди говорив: «Наші штани, наші шкарпетки, наша зубна щітка» розуміючи, що все це народна власність, суспільне надбання, яким він тільки тимчасово користується.
* * *
Парторг Полікарпов постійно шкодував, що легка промисловість Радянського Союзу випускає різний одяг. «О, якби всі люди ходили в однаковому одязі, - казав він, - наскільки б ми були ближчими до комунізму! Різний одяг – ось звідки починається дрібнобуржуазна ідеологія!»
* * *
Парторг Полікарпов щоденно годинами розглядав портрет Карла Маркса який висів у нього в кабінеті. Одного разу після багатогодинного споглядання портрету теоретика комунізму він кинув у порожнечу запитання: «І чому цей німецький фашист такий безбородий?»
* * *
Парторг Полікарпов щоденно перечитував «Маніфест комуністичної партії». Особливо йому сподобався абзац, де писалось, що жінки при комунізмі будуть усуспільнені. Згадуючи цитату Хрущова. Що «нинішнє покоління буде жити при комунізмі» і що «до 1980 року буде побудований комунізм», глибоко зітхаючи, парторг Полікарпов повторював: «Скоріше б комунізм збудували! Я б тоді десяток-другий жінок усуспільнив би!»
* * *
Одного разу до парторга Полікарпова прийшов комсомолець Бубліков і сказав: «Я хочу стати комуністом!» Парторг Полікарпов подивився на нього зі здивуванням і спитав: «А хто тебе зробив капіталістом?» І тоді комсомолець Бібліков зрозумів все…
(На світлині – комсомолець Булочкін А. Н. біля паротягу, який вперед летить і в комуні зробить зупинку. Гвинтівку комсомолець Булочкін лишив на паротязі і поспішає на партійні збори. 1979 рік.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333681
дата надходження 28.04.2012
дата закладки 28.04.2012
Прелесок зябенькой опушки
наладил зеленцы в кормушку -
и охмелил некрепку тушку
на поносок;
Вот, всякий сёк бы так,
чтоб тёк в уголье ушко
словьяный стёг
щекотой мушкой,
по щётке щёк - нежнявым,
плужным,
как волосок.
Пропив с недели, ей - неделю,
льняных, туманных полношений -
в растяг лопаток,
остяной, отшелий,
овсяный ус умну осинной щелью:
толковый - долг…
А, впрочем, впорно, щерый!
Распрещай меня,
сварной стукан-ставрог!
Чего не сведал - на кукан!
Да по отчешуйным хвостам,
сочту в человое число!
Коль встала зелень за столом
для всех оброженных зело -
не нам, не нам,
а только волглу ветру,
распрячь из дымки пломень -
тяжело…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333006
дата надходження 25.04.2012
дата закладки 28.04.2012
очищаєшся від скверни почутого,
маленькі ельфи бігають по тобі взутими,
нашіптують тексти пісень сомалійською,
збирають війська і йдуть війною на сплячу.
а потім ти їм пробачаєш кігті котячі
і ніжність телячу...
за відсутністю вікон хтось боляче плаче.
ти б прихистити це бідне створіння не проти,
влити в горлянку рештки скупого комфорту,
лічити вголос чесноти ельфів барвистих,-
їх триста очей народжують в жилах садиста.
чіпляєш пальто на гачок чи на згублене кредо,
а потім фарбуєш цвіт ночі мов ласуєш медом.
розтягуєш істини, спогади й часом суглоби,-
не першої проби твоя золотава оздоба.
і сієш без втоми облуди й безглуздості зерна,
ховаючись завжди у череві постмодерну...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330347
дата надходження 14.04.2012
дата закладки 21.04.2012
Є такі міста:
Руки лиш підстав -
Для пегасів насиплють проса.
У таких містах
не живуть до ста -
там до ста не рахують зовсім.
Не плетуть рядків
лаврові вінки.
Там поезія трусить сажу.
Не живуть в кіно -
Вимите вікно
ліпші сцени щораз покаже.
Там нема ключів,
навіть скрипачі
свою музику не замикають.
У міста такі
стежки завузькі:
огрубілих душ не вміщають.
03.09
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=135071
дата надходження 25.06.2009
дата закладки 08.04.2012
Поведи мене в гори. Дивися, я вже дорослА,
Я вже вийшла на сушу і конфірмувалася світлом.
Я розплутала море, що піною билось в узлах,
розпустила нагрудні вінки із бутонами зла
і вдихнула небес, що рожевим світанком розквітли.
Поведи мене в гори. За руку візьми й поведи.
Я не буду пручатись, я навіть молити не буду.
Я готова нести на собі кілометри годин
без питань і зворотів, мовчати сюди і туди,
дослухаючись хащів, де вітер гойдає іуду.
Поведи мене в гори і викупай у молоці
із одвічних грудей, що набухли туманом, як чадом.
Покажи мені ранок в лискучій, як плаха, ріці.
Я навиділа доста вселенських і просто кінців,
і тепер я волію побачити світопочаток.
Поведи мене в гори. Нехай нам обом задзвенить
заблукала корова дзеленьком у правому вусі,
а під лівим зійдуться вусаті коти-баюни
і нашепчуть про стежку, що виведе в затишний низ,
і про іншу – туди, куди я дивитись боюся.
І нескоро ще гляну, хоч скільки мене не годуй.
Надігнившу о-манну доточує яблучна гусінь.
Воскресають іуди, а вітер все дме, як і дув.
Поведи мене в гори. Сама я туди не піду,
бо забуду зворотну дорогу і не повернуся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327324
дата надходження 03.04.2012
дата закладки 08.04.2012
С улицы доносилась лёгкая мелодия, кружась в воздухе, касалась ласково ушей поэта изящными пальчиками, наполняя комнату ароматом весны, пеньем птиц…
Томная Мелодия нежилась, подставляя под лучи восходящего солнца свое прелестное личико.
- Восхитительное утро, Вы не находите, милейший?.. - потягиваясь, почти промурлыкала Мелодия, а не прогуляться-ли нам, пойдемте–ка на Холмы таять сугробы!
- Что Вы, что Вы - воскликнул Человек – в такую рань, у меня, знаете, дела-с.
- У, какой Вы нудный - поправляя высокие кожаные сапоги на стройных ножках, надувала губки Мелодия - я уже даже подготовилась, принарядилась – протянула Мелодия поэту свою ладошку для поцелуя.
- Нет, я не могу, я жду весну, тепло – просто из вежливости чмокнул красавицу Человек, - к тому же ...
- Знаю, знаю, слышала, дела у Вас и всё-такое…Бросьте! Пойдемте, пойдемте на Холмы, таять сугробы! Весну полагается не ждать, ею непременно нужно наслаждаться, ну вот как , скажем, Мартовский Кот, к примеру…
- Мур…- потянулся грациозно Кот, - не смейте меня задерживать, я тороплюсь, пришлось бросить все дела , март все таки! Можете составить мне компанию. Вы давно не лазали к любимым в окна? Да Вы возможно никогда и не устраивали свидания на крыше, не прохаживались по парапету у изумленной дамы на глазах, да что там говорить, мил Человек, Вы даже никогда не держали хвост трубой! Пойдемте на Холмы, я вас научу!
- Человек, а, Человек, - Мелодию так и пёрло - собирайтесь, или вам необходимо карету подать к подъезду, до марта рукой подать! Пойдем ! Пойдем таять сугробы!
- Ну, в марте ещё сыро, холодно, я продрогну, подхвачу лихорадку…
-Фу, какой ужас! Любовь, нужно «подхватывать», любовь! – запела восторженно о своем Мелодия.
- А там до апреля всего ничего, вот тогда и прогуляюсь на Холмы – замугыкал поэт, погружаясь в меланхолию .
- Я Вас умоляю! Где Апрель, А где я!- Март вошёл, задорно позвякивая шпорами, игриво ущипнул Мелодию за попу, - Собирайтесь, таять сугробы очень весело!
- Угомонись, не видишь, Человек ждет весну, карету… у него дела и все такое – защебетала Мелодия не без иронии.
- Мы собственно тоже не против выдвигаться.- загудели басом Рукой Подать и Всего Ничего.
- Проходите, проходите - рассеяно промямлил поэт - я должен подготовиться, собраться с мыслями, вдруг муза соизволит явиться…весна же бывает раз в году - торжественно и многозначительно Человек поднес указательный палец к небу–потолку .
- Вот я не понимаю, что Вас останавливает…Чёрт, что это за … - выругалась вошедшая Муза.
- Не Чёрт, а Кот! - недовольно визгнул зверёк - смотрите куда лезете, мадам!
- Нет , это я должна смотреть?! А на что там собственно смотреть!- не унималась Муза - Этот , с вашего позволения Кот, мартовский, так сказать, расселся где попало и ещё, главное, в какой позе! Это же не эстетично, смею вам заметить! Здесь вам не бордель, бросьте, эти дела свои тут всем выставлять! Нахал, лапу- то опусти!
- Ашотакое-е-е... - прогнусавила рыжая животина с деланой застенчивостью опуская глазенки - нам, Котам, можно, гигиена прежде всего! Март все-таки!
- Март, март… а таять сугробы никто не спешит - заерзал Март на велюровом диванчике, не без интереса разглядывая все прелести взбалмошной Музы.
- Я жду любовь! - горящим взглядом обвел присутствующих поэт - только ради неё я готов на подвиги…Любовь, мне нужна Любовь! Всепоглощающая, красивая, внезапная...
- Ага, растолкайте кота, и в путь! - бесцеремонно ворвалась Любовь.
- О..., матерьбожья - простонали в один голос Кот, Март и Человек.
- Ну, положим, не "матерьбожья", а Любовь! - с достоинством отрекомендовалась вошедшая, - а…,и эти бездельницы уже здесь - обдала холодным взглядом Мелодию с Музой. Ха, и вы тутаньки, - ухмыльнулась в сторону обнимающихся Рукой Подать и Всего Ничего.
- Черт! – выругалось недвусмысленно где-то в коридоре пространство - понабросали, намусорили. Кто это все свои дела побросал! Спотыкайся тут, хотелось бы знать, ради чего весь этот сыр-бор?!
- Кто тама?! Кто это, кто? - засеменил к дверям чеширов родственник.
- Время пришло, Господа!
11.03.2012г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320838
дата надходження 11.03.2012
дата закладки 11.03.2012
Пехота в два счёта идёт по чужой земле:
шаг за ворота, другой, и – але…
Следом возвратным, чураясь последа,
исходит сама не своя,
что ты ей скажешь: под пуговкой душно самим,
а оно, понимаешь – душа…
Жилищей мясо и всякая треба на чуждой, но нужной,
на что-то, иной стороне,
горче снискание вод по казённой тропе;
Крылья брюхатых орлов просыщают;
сгнездиться бы где;
Скрытным – не скоро до славы,
до дому,
а рьяным – вот здесь, на холме…
Ночь собирает зевоту под стяг угомона,
игемон не ведает где;
Нет заголовка над палым листом,
не сказано дереву, не…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319609
дата надходження 06.03.2012
дата закладки 11.03.2012
Сколько, веками прикрыт,
отточен клинками дождей,
глядит –
по-прежнему удивленно,
на неба подол каленый
прищур щербатых бойниц?
Рыщет пьянчуга-ветер,
мигают звезд вереницы…
Пес неразлучный, огонь,
преданно лижет башню.
Лучники тычут дымную вонь
за дырчатый стяг вчерашний.
На вдохе осада,
на выдохе – пепел,
задуть и засеять далекую пашню.
Не выйдет. Не важно…
Копотью снова лицо загорело,
моргнуло, сыпя ресницами стрел.
Стоп! Желание загадала?
Скажи – по какой щеке
стекает сейчас чья-то жизнь?
Верно. Сбудется. Улыбаешься…
Трещина камень тронула.
Только еще намаешься,
вони тебе да стону,
ветров да пожаров еще пережить –
пока перетрут, переврут
все легенды твои, все песни.
Тогда и уйдешь с ними вместе - в пыль.
В снега и ковыль,
в придорожный лопух,
в кислую брагу, птенцовый пух,
да мало ли…
Доберешься до моря, ляжешь…
Уснешь наконец.
Веры тебе, веры….
Не надо тебе пока –
знать, что там, на мели,
твои бока
встревожат крикливо галеры.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=62391
дата надходження 09.03.2008
дата закладки 14.12.2011
Стащи с меня щиплющий,
липнущий,
не по размеру - навырост,
наВыворот,
петельно-серый,
чужой,
недовязанный,
недораспущенный,
невыносимый
ждень!
Возьми что-нибудь...
А, хоть - жатый и жёваный,
много раз ношеный
вечер,
надень.
Ну и пусть - куцоват,
выбит снежною блошью,
залит фонарями и еле криво
висит -
на бледной ментоловой пуговке-броши.
Всосался и цедит её,
паразит...
Всё равно надевай -
он трепливый и ветреный,
хриплый и легкий!
И как парусит!
Эх, думала - выкину,
нет же - опять...
Ещё бы обнять тебя!
И ещё...
Собиралась сказать что-то,
кажется, важное...
Р.S. "Ждень" в исполнении великолепной Аnn Garu!
Оказалось, видный мне аудиофайлик напрочь не работает, потому даю ссылку: http://www.youtube.com/watch?v=jOejYwjx4b4
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178071
дата надходження 17.03.2010
дата закладки 14.12.2011
Процвёл щелёвый огорёк
дыханье доньев…
Промок чепрак тяжёлый
на спине посула солнья…
И, сея знобы,
по сию,
надир недобрый, за семью,
всё – исподлобья…
А, чем не горше – тем родней,
золовей комья…
А, чем не чутче просыпьё,
тем рань жутчей
в настырь гудёт по изголовью…
Когда стоскуется сгуста,
и хуже не было,
и страх…
На вздох сомкну глазны уста…
А, что ещё?
С последних благ,
всухую стоймя, скуражу,
и стременную
взвою…
До света – до-смеху трещат
углей перловья;
Ин, только пасмы да смурьё…
Одно сказать:
всесмысл послания –
в недоговоре…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298871
дата надходження 09.12.2011
дата закладки 11.12.2011
Старичью – не льсти непрочным;
дурачьё – пошли-ка прочью,
всыпь колышну вскочь
самочью,
в одичалую охочку,
чей бы чем
не околочен,
но не грушечный,
ничуть.
Вчужь!
Притёртое – сгодится;
Нетопырь – ночная птица,
зной покровный –
не водица,
быть поживу –
не уснуть…
Коновалица – бадьёва;
Обездонь сычуг бабьёвый,
ночепадчери
чуть-чудь…
Нипочём – волжбое слово;
тем и сбудется сурова,
непопорченная
в суть…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297817
дата надходження 04.12.2011
дата закладки 04.12.2011
… і де я є ? Ідея є
Може в залишках снігу , чи в краплях дощу
І де я є ? Може мене й немає ?
Забагато слів . … може я помовчу ?
Кричу .
Як тільки вітер підніме небо
І в мить зупиниться час
Люди ходитимуть по стелях парами
Враз усвідомлю сутності диво
Просто так , в анфас
Що заблукав в палітрі з барвами
Тримтить у венах транс
… і де я є ? Ідея є
Хто зна яке
Нехай мені насниться божевілля
Немов сиджу собі спокійно серед гілля
Й повітря з смаком моху
Вже набрида потроху
І остогидли слуху дережаблів щебетання
А замість зірки ранньої , зелень безмежно шварна
Прокинуся від того
Що роси сумнів проковтнуть
Так просто й без нічого
Мені розкажуть мою ж суть
Ні снігу залишок й ні неба сльози
Не барва часу чи смаколик вітру
Не споконвічне божевілля і не мохів покоси
Й не зорі , що деревам вкоротили віку
Ідея – ось хто я і де я
В сітках дня плету я
Нові ночі і кроки геть до раю
О це ж я на світлу буденність чекаю
Стрічаючи сонце приходить і … де я ?
Теплом своїм першим породить - ідею
Хтось тихо і чітко мене запитає
І де я є ?
До поки серце тебе відчуває
Ідея є
В мені твій сон , лиш сон
В тебе ж весь доступ до моєй душі вікон
Чекаєм вдвох нового дня
І де я є ? Ідея є , де ти , там поруч тебе й я
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294521
дата надходження 20.11.2011
дата закладки 20.11.2011
в моїй подушці живе пожирач янголів
і я бачу сни на залишках їх м'яких крилець.
вчора наснилось, як мрія літати
прикіпає до геть збайдужілих потилиць.
слухай, ти кажеш, що подушка більша за місто
і коли я намисто жбурляю на шию,
я бачу у дзеркалі зморшки,
на твоїх очах сивію.
я вмію тебе не слухати й чути,
отруту літрами пити вранці,
танці твої малювати киснем
і якось ми пальцем притиснем
це кляте люстерко здорового глузду...
ну що ти стовбичиш в цій хворій уяві?
на лаві підсудних так солодко спати
і пити з наснагою мед препаратів...
ну що ще сказати?
фонтани парфумів на мертве й безкриле,
спочатку хотіла благати прощення
та втратила голос і розум на сцені.
... а в подушці плаче холодне натхнення...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291283
дата надходження 06.11.2011
дата закладки 08.11.2011
Слушая их песни, читая стихи, глядя на них на экране и на фотографиях,
проникаясь их мыслями и чувствами, размышляя о том, что они создали и как они жили, -
невозможно поверить, что они ушли навсегда, что могли просто исчезнуть...
Я думаю, что они не могли умереть. Это невозможно! Они где-то есть.
Их нужно только найти. Они ждут. Я верю в это!
Нет ни смысла ни надежды
Неизбежное ловить.
Только божие коровки,
только майские жучки,
Только солнечное нечто
в продырявленном сачке.
Только зайчиком прыгучим
в придорожную траву,
Да аквариумной рыбкой
во всеобщий океан…
Лишь из тучки льётся дождик
в перевёрнутый стакан!
Раз-два-три-четыре-пять,
Прятки – жмурки я иду искать!
Змеиную тропинку, засохшую травинку,
Вселенскую овчинку, нелепую картинку…
Перья спящих птиц.
Пятна стёртых лиц.
Всё ближе-ближе…
Я вижу-вижу…
Яблоко в саду, звёздочку в пруду,
Кошку в окошке, на полянке Янку,
Егорку на пригорке, да Сашку в овражке…
Петь-попевать
Жить да поживать…
Всё навсегда!
Ни парома ни моста,
ни Смородины-реки,
Ни куста ни Чуда-Юда
о семнадцати главах.
Лишь извозчик приглашает
в бесколёсый мерседес.
По заслугам да по росту
будет сказочкам конец…
То ли в землю - то ли в воздух,
Может сон, а может бред,
То ли пламя - то ли пепел,
То ли было - то ли нет!
Раз-два-три-четыре-пять,
Прятки – жмурки я иду искать!
Брошенный клубочек, потерянный замочек,
Сорванный листочек, утопленный цветочек…
Перья спящих птиц.
Пятна стёртых лиц.
Всё ближе-ближе…
Я вижу-вижу…
Яблоко в саду, звёздочку в пруду,
Кошку в окошке, на полянке Янку,
Егорку на пригорке, да Сашку в овражке…
Петь-попевать
Жить да поживать…
Всё навсегда!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283953
дата надходження 02.10.2011
дата закладки 02.10.2011
Как пахнут носки Версаче?
До глянца ли здесь? До гламура?
Прошёл я в носках Версаче
От Волги и до Амура...
Снимал я их на привалах,
Стирал их в ручьях, озёрах...
Теперь там рыбёшек мало,
Сказали мне два помора,
Шанелью кропил носочки,
медведю давал понюхать,
Бедняга, на первой кочке
Издох от такого духа.
Теперь я одет c иголки
От Дольче видать Габана,
Попрятались в ёлки волки
До Тихого океана...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274003
дата надходження 07.08.2011
дата закладки 02.10.2011
Мой страх живет в людских обыденных словах,
Звучащих надо мной, прописанных до знака,
Вот это будет - дом, а это пусть - собака,
Начало и конец... Рожденье, тленье, прах...
В словах решаете, что было, будет, есть.
Опасно шутите, с насмешкою играя.
За краем слов людских - бескрайний полог рая.
"О чудных гор страна!" - а я лишь слышу лесть.
Останьтесь там, вдали! Слова людей зловещи.
И вещи запоют, ведь голоса их вещи!
Коснётесь только их - они тотчас молчат.
Вы заглушили их, а как они звучат!
-------------------------------------------------------------------------------------
* * *
Ich fürchte mich so vor der Menschen Wort
Sie sprechen alles so deutlich aus:
Und dieses heißt Hund und jenes heißt Haus,
und hier ist Beginn und das Ende ist dort.
Mich bangt auch ihr Sinn, ihr Spiel mit dem Spott,
sie wissen alles, was wird und war;
kein Berg ist ihnen mehr wunderbar;
ihr Garten und Gut grenzt grade an Gott.
Ich will immer warnen und wehren: Bleibt fern.
Die Dinge singen hör ich so gern.
Ihr rührt sie an: sie sind starr und stumm.
Ihr bringt mir alle die Dinge um.
Rainer Maria Rilke, 21.11.1898, Berlin-Wilmersdorf
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263438
дата надходження 05.06.2011
дата закладки 02.10.2011
Накульгує вітер на зламані ноги,
Обірвані крила спалили йому.
Він неба не чує, сліпий та убогий,
Все виє у труби на кожнім дому.
Він стукає в вікна на кожнім порозі,
Хитає ліхтар, і залякує пса.
Кружляє, мов п’яний, по пильній дорозі.
І стогне, і тягнеться у небеса.
Плюється грязюкою в кожну людину.
Відхаркує радіактивний графіт,
Шукає наосліп когось, хто є винний,
Того, хто свинцевой бронею бринить.
Він знати не хоче, чому отак стало,
Блукаючи в стінах померлих хатин.
Лишилось недовго, лишилось замало -
Задушує терпкий, пекучий полин.
Розірване небо тут плаче ураном,
Скрегоче іржею березовий гай.
А вітер в уламках зализує рани
Росу умовляє: «Стривай, не вбивай.»
Не бачить, не чує, не спить і не дише,
Лиш кров його впитує мертва земля.
Він мовчки вмирає, він стогне тихіше,
Обірвані крила звисають з гілля.
05.05.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200276
дата надходження 10.07.2010
дата закладки 02.10.2011
мапа сонячного міста розтеклась по долоні,
я безлюдні вулиці заселяю подихом твоїм,
загубленими світлинами...
і все це з надією, що повітря приборкає ранок.
голос його зафарбовує пустелі блідо-зеленим,-
тисячі дахів покривають похилену голову
і він входить в храм, де не вміє молитись,
де бачить ще дужче батьківство своє мерзенним
і хоче змиритись,
вклонитись всім тіням з холодної сцени.
Що значить для мене колір його маршрутів?
(коли босоніж на світанку збираю розкидані крихти).
коли його діти у хмари діряві ще взуті
і в землях моїх не шукають батьківські інстинкти.
Що значить для мене підробне шукання істин?
коли запах спільності геть пронизає тканини
і винним в незустрічах можна на камінь присісти,
побачивши правду у квітах брудної хустини,-
її прив'язала до неба правічна бабуся,
щоб діти до ран прикладали пелюстки й молитви...
а він не навчиться молитись
і якось заплаче наш витвір,
бо місто заселять німі ще до нашої мапи,
а ти все казав, що знайдемся удвох
і не квапив...
ридає творіння, знаходить затерті світлини
і може воно нас ніколи уже й не покине,-
нестиме у нас своє сонячне місто на шкірі...
та я в це не вірю...
я більше у сонце не вірю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282043
дата надходження 22.09.2011
дата закладки 02.10.2011
Надвечір, коли море шукає прихисток у людських мріях,
заповнивши сіллю їх серця,
коли бриз запам'ятовує загорілі тіла жінок,
і тебе в тіні листонош,
що переносять у сумках щоденники невідомих поетів
загорнуті в осінні небеса.
Коли краби гуляють по берегу як охоронці,
як вартові безмежної глибини.
І вітер дме пісок в обличчя, нагадуючи
про неминучість смерті,
де ти вагаєшся між "буттям в собі" і "буттям для себе",
але....
День чинить над собою самогубство,
трохи боязко, але впевнено,
займе нове місце на кладовищі
ще одним хрестиком у твоєму календарі.
Ти дістаєш з наплічника записник,
шукаючи десь там олівець,
шукаючи десь там шматочок життя на "чорний день",
духовної їжі, душевної.
Виводиш нове хокку, і не помічаєш,
як вечірні діти граючись біля берега,
зливаються з сутінками,
як з'являється натовп і новобудови,
що зникають у морі духами померлих днів,
не знайшовши шлях до свого Стікса.
Ніч чинить над собою самогубство,
задихаючись у росі та попелястому тумані,
так і не залишивши тобі заповіту.
"Життя переповнене самогубствами" -
напишеш ти в останньому рядку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280539
дата надходження 14.09.2011
дата закладки 14.09.2011
Сентябрёвое небо вздрогнуло,
Отряхнуло летнюю пыль.
Степь горбатую спину выгнула,
Ощетинив сухой ковыль.
Кряквы вновь заметались в панике,
Ведь на зорьках опять палят.
Старикашки достали валенки,
Прячут ноги от сентября.
Это осень лаптями шаркает
По ночам выходя в дозор.
Безысходно плетется парками,
Безысходность - её узор.
Но пока сентябриново-тонкий
На окне развивается тюль,
Детский смех колокольчато-звонкий
Возвращает опять июль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280518
дата надходження 14.09.2011
дата закладки 14.09.2011
він мешкає в жовтні,
лаштує собі сіті власноруч
та ніколи в них не потряпляє.
над його головою радяться пори року,
радіють у ньому йому і навіть без нього.
часом трапляються з ним сни,-
такі непідробні й далекі,
що хочеться їх оспівати без голосу
і він витрачає на це всю свою осінь-
таку ж нетривку і вічну як він.
листя горить ще жалісливо,
бо не таке вже воно й жовте у жовтні,
лише трохи ображене й змерзле...
буває, що всі ми здаємся листям,
котре невидима рука позгрібала до купи
в дарунок самотньому вогнищу...
та навіть воно не триватиме вічно,
бо вічний тільки він... у жовтні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279431
дата надходження 08.09.2011
дата закладки 10.09.2011
Осенью тогда уже дышал вечерний воздух. Первые золотые листья появлялись на деревьях, указывая на то, что скоро они зашуршат в своем предсмертном танце по широким аллеям парка. Солнце грустно бросало длинные тени на скамьи и, еще зеленые, холмики. Это была та удивительная погода, которая бывает только раз в каждом году: короткая пора, как бы, вступление в осень – в холодные дождливые дни и туманные утра, в пасмурные вечера.
Она находила особую прелесть в этом времени года. В этих тихих аллеях, в солнечных бликах на деревьях, в демисезонных плащах и глухом стуке каблуков по опавшим листьям. В это время ей вспоминались события морозной зимы, пышной весны и быстро убежавшего лета. Для нее осень – это уже конец года, так как осенью все замирает и утихает до новой весны. А творческие порывы осенью неудержимы, в это время создается лучшее, чем потом ровно год живет человечество.
Свернув в липовую аллею, она увидела старую скамью. На ней сидели несколько человек с совершенно странными лицами. Какими-то нечеловеческими, восковыми. Один из них, мужчина в серой куртке, весело смеялся с девушкой, одетой в зеленое платье. Рядом с ними сидела другая девушка с грустным лицом. Ее руки были сложены на коленях и теребили край бордового плаща; она, кажется, не слушала то, о чем говорили ее друзья. Около нее была еще одна – она сидела, закинув ногу на ногу и покуривая сигарету. На спинке скамьи присел еще один молодой человек, совсем юный, в белом пиджаке, с темным платком в руках. Его глаза были устремлены куда-то вдаль, за деревья, на парковый пруд. Кроме тех двух, которые смеялись, все остальные молчали, думая о чем-то своем. Лица были похожи на лица людей, которые стоят в длинной очереди – грустные, унылые и спокойные, как будто они совершенно не знакомы между собой. Но, вместе с тем, все эти лица были удивительно красивы, и вызывали какой-то странный интерес.
Она вспомнила эту скамью. Ровно год назад она также сидела на ней, как сейчас сидят эти люди, и думала о чем-то высоком. О новом и неведомом до тех пор. Ее обогнал высокий мужчина в странном распахнутом плаще. Он резко обернулся и внимательно на нее посмотрел:
- Ты меня позвала.
- Вас? – она была удивлена.
- Да, да, меня, - он улыбнулся, - я - Воспоминание. Ты только что вызвала меня из памяти.
Она с удивлением посмотрела на него.
- Вот та скамья, помнишь? – продолжило Воспоминание, - ты ровно год назад на ней создавала ее, - он указал на курящую женщину в сером вечернем платье, - это Цель.
Курящая девушка подняла глаза и посмотрела на пришедших.
- Ты осталась жива, - сказало Воспоминание.
- Ну, конечно, я же не достигнута! – ответила Цель, выбрасывая докуренную сигарету, - и все из-за них! – она указала на других молодых людей.
Мужчина перестал смеяться, а девушка быстро умолкла. Оба глубоко вздохнули.
- Это Вера и Надежда, - Воспоминание указало на девушек в зеленом платье и в бордовом плаще…
- А где же Любовь? – спросила Она
- А разве ей здесь место? – с удивлением переспросило Воспоминание.
Она опустила глаза.
- Был Интерес, как, впрочем, и остался, - оно указало на мужчину, сидевшего рядом с Верой.
Мужчина кивнул и поправил воротничок рубашки.
- А это Выбор, - Воспоминание указало на юношу наверху скамьи, - он все также юн, светел и нежен…
- Мной не воспользовались, - грустно сказал Выбор.
Она внимательно всех осмотрела.
- Мы ждем тебя тут ровно год, - сказала Цель, - ты нас создала. Они всеми силами пытались помочь тебе меня достичь. Говорят, что цель находит смерть в своем удовлетворении. Ты стремилась ко мне, но они не смогли тебя сюда привести. Тебя привело воспоминание. Это все, что с тобой осталось, как и в начале, - она грустно покачала головой.
- Почему?..- спросила Она.
- Я была у тебя с правой стороны, всегда, - проговорила Вера.
- Меня ты растила с каждым днем все больше и выше, - добавила Надежда, - я сопровождалась Выбором, мы с ним делали все и даже больше…
- Я постоянно вставал перед ним. Чаще, чем перед другими людьми, окружавшими тебя, намного чаще, - говорил Выбор, теребя темный платок, - но он отталкивал меня, с каждым разом все безразличнее и безразличнее. Он воспользовался мною только несколько раз. Каждому человеку дается выбор, но не все им хотят пользоваться.
- Мы с Верой крепли с самого начала, пока ты первый раз не разочаровалась. А потом мы стали гаснуть и постепенно погибать, - серьезно заметил Интерес, - но ты меня не убила до сих пор.
- И, что, уже ничего нельзя сделать? – спросила Она.
- Нет, - покачал головой Выбор, - тебе же самой надоело.
Она молча кивнула и скрестила руки на груди.
- За нами придет Разочарование, - добавила Надежда, - я пусть и умираю последней, но это уже конец. Оно победило.
- То есть, это все, - Она уточнила.
- С твоей стороны – да, - ответило Воспоминание, - мы отпускаем Цель в небо, там она будет ждать своего осуществления. И она осуществится, но это только, если ее возьмет тот, кто отрекался от твоего Выбора.
- Послушай, - Цель подошла к ней, - отпусти меня, ладно? Я недостижима для тебя, хоть и стою сейчас рядом с тобой. Ты можешь меня ощутить, но ты меня не достигнешь. Ты сделала его своей целью. Ему это не нужно. По крайней мере, пока. Не грусти и не страдай, все кончено. Но, ничего, слышишь, ничего не кончено для того, кто жив! Ты обретешь новые цели, ну, а меня, отпусти туда,- она указала тонкой рукой на вечернее небо. Год – это слишком много. Все уже сделано, а то, что сделано, имеет результат. Ты победила, ты не сдалась, ведь я еще существую, - Цель улыбнулась.
Она с улыбкой кивнула и отпустила руку Цели.
- Ну вот, за ними идут, - Воспоминание указало на аллею.
По ней шел мужчина в черном плаще, с темным шарфом и с тростью.
- Разочарование! – крикнула Цель, - все готово.
Мужчина подошел, грустно улыбнулся и сказал ей:
- Никогда больше меня не зови, я уничтожаю все: Надежду, Веру, Интерес…
- Но Цель жива! – воскликнула Она.
- Да, - кивнуло Разочарование, - потому что ты – сильнее. К тому же я оправдано возникло.
Разочарование увело всех, кроме Цели.
- Я тебя отпускаю, - Она улыбнулась.
- Благодарю, - ответила с улыбкой Цель, - наутро меня тут уже не будет.
Воспоминание повело ее дальше по аллее.
- Так, а где же все-таки была Любовь? – спросило оно ее.
- Наверное, ее и не было…Было только разочарование.
- Никогда не гонись за мечтой, которая бежит от тебя, - сказало оно и скрылось в вечернем небе.
Она пошла к выходу из парка. Из сумки достала фотографию. Внимательно на нее посмотрела и выбросила в урну:
- Будь счастлив…, - слетело с ее губ. Эта фраза растворилась в холодном воздухе, означая, что все уже закончилось. Путь пройден. Она улыбнулась самой себе. С правой стороны от нее шел уже вечный другой спутник – Опыт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278940
дата надходження 06.09.2011
дата закладки 06.09.2011
Я приглашаю Вас
на бархатный танец,
Дайте же руку скорей мне в ладонь!
Пока играет этот вальс!
Пока пульс бьется в такт
Ваш и мой.
Пока зал сей наполнен игрой
И гармонией света и тени.
Не ждите цельности –
ведь это только танец!
Он Вас прославит легкостью пера.
Не ждите обещаний и признаний!
Не забывайте: это лишь игра.
Я приглашаю Вас.
Дарую Вам блаженство!
И право выбора за Вами,
без отрицаний и укоров.
Вы возражаете? Уйду без разговоров.
А Вы?
Что с Вами станет...
в этот вечер?..
Вы сможете блюсти порядок вещи,
И так держать свой внешний вид и стан,
Как будто не случалось этой речи
из уст моих дрожащей нотой сердца?..
Мое аллегро – это ли не шарж?
Так что же, Вы – Гоморра, не смеетесь!?..
Я…
все еще стою…
здесь…
среди взоров…
И…
…приглашаю Вас на танец,
Как перед тем ловила взгляды Ваши сквозь вуаль
И слушала дыханье сквозь молчанье.
К тому я шла, чтоб быть слугой желанья!
Чтоб Вашей, Муза, быть единственной,
с коей
Станцуете Шопена вальс,
И тронете румяный сочный плод,
обвитый змием.
Я…
все еще не двигаюсь…
Взгляните!
Стою! И к Вам тянусь, как ива к реке лучистой
распускает косы!..
Я приглашаю Вас по-прежнему!
Как знать(?):
Быть может, мне отказ уроком станет,
Но я дождусь ответ из Ваших уст!
И если «Да» он будет – устою
Перед желаньем Вас в объятья ввергнуть в танце
И наложить печать Вам на чело.
Зарок даю: подобное исключено из права,
что я блюду:
Ни в чем себе не претить и страсть вкушать,
Как сладкий плод, обвитый змием…
С Письмом я не дружна –
Оно ведь свято!
Во мне же святость сводится к нулю.
Одна лишь вена, что под кожей
пульсирует,
когда я вижу Вас…
Она свята, та вена и тот пульс,
что к Вам,
единственной и неприступной клонит!
О, как он, окаянный, беспокоит
мою праздную душу
И мой крест
ломает,
словно на ветру
визжащем…
Этот вопль, как звуки скрипки, что дала мне Страсть!
Но Вам я не вручу их слушать,
Ведь Вы – глухи,
как люди,
что ломают скрипку,
завидуя свободе скрипача.
Он ведь, как степь! как горы! как поля(!), не ведавшие плуга,
Как реки, где на нерест мчится сельдь!
Как ропот трав и блеск ночных светил!
Он – как огонь, как первовещество,
что и во мне пылает!
Вы что-то молвили?..
Иль мне лишь показалось?..
…ведь я больна
на слух…
Мой слух болит лишь Вами!
И сердце колотается от дум, где
Вы и я
Одни танцуем в зале
Под светом люстр
и божеских огней –
Усталых звезд от холода и неги,
Что крает ум и плоть,
Карает их всежитьем,
карает вечностью!
…и метким мудрым взором
смотрит молча…
И я, поддавшись музыке и чарам
Своих бесплотных и пустых желаний,
Наказана апостольским мечем и ликом Господа,
отвергнувшем меня.
Я пала! Как в свой срок поверглась Троя!
Как пал Икар, случайно крылья опалив!
Как пал Антоний! И как той порою
Немало Клеопатра слез пролив,
ушла за ним…
А страсть царицы Спарты воскресала,
Как восстает из пепла птица Феникс,
Я – не восстану более для Вас!
Когда же до зари не получу ответа,
растаю
с предрассветною звездой,
Испив до половины жар абсента.
Повержена – отнюдь не прощена.
Победа манит все еще!
О, не твердите каждым тихим мигом себе о зле,
ворвавшимся в Ваш мир.
На Вас запрет вины: ведь ангелы чисты!
Они не могут быть виновны, как я и черный демон,
Что мне дорогу выстилает в Ад!
Вы – ангел! Этот нимб над Вашей главою бесконечен,
как и чистота,
с которой беспрестанно
Вы движетесь по жизни,
а затем,
в оставленное место Вам в Раю
переместитесь.
Останется лишь мысль.
Она так незначительна, что Вы легко забудете о ней,
должно быть.
В один из скромных тихих дней, быть может,
украдкой,
невзначай,
и мимоходом,
Вы как-то упомяните о ней.
И тут же рассмеетесь.
«Неужто это впрямь случалось?
Я думала о том,
Чтоб танцевать
бархатный танец?!
Ха-ха-ха-ха!..
Перед людьми?!»
О, люди! Перед ними нужно быть святошей,
Покорною женой и верным другом
В одной личине
лицемерной! Лживой!
Как и их прихвостни-пажи – другие мертвые,
Что землю их целуют! их кресты! их библии!
И раболепствуют, чтоб избежать молвы!
А где душа?.. Они за эту вечность
Научились жить без нее,
И Вас хотят заставить быть ангелом,
Чтобы попасть в их Рай, туда, где все так
«правильно» и «мило»,
Где муж щадит и жалует жену, а дети руки матери целуют
и головой кивают,
Не слушая указов и вопросов.
На все они согласны…точно мертвые,
Молчащие под мергелем могильным.
Это Рай?..
Ха-ха-ха-ха!..
И этот Рай не утомляет Вас,
Когда вкушаете его безвкусный вкус,
И трюистический, и жалкий круг повторов,
Сменяющих друг друга, словно дни недель,
годов,
столетий…
Дав руку мне для танца –
Вы падете
Перед лицом избитых тех личин, и перед Богом их,
негожим правде,
И лицемерными их идолами,
коих презреет Бог-ревнитель.
Но разве Вам не хочется узнать,
Что по ту сторону обмана,
в вечной мгле,
Огонь, которой горит ярче, чем их лампады,
Ведь он открыть на славу всех ветров,
А их свеча – зажата меж дуалистическим мирком
стекла и пыли…
Пыли и стекла…
Я дам Вам зренье!
Излечу слепую доверчивость и праведность гнилую,
Пропитанную смрадом грязной лжи!
Для этого – лишь руку протяните,
Ведь я Вас приглашаю…
Я приглашаю Вас…
Зову и вовлекаю…
В танец под звуки нот Шопена.
Я внемлю слову Вашему, как провиденью
И сну святому, сладостному сну!..
Я приглашаю Вас
...на бархатный танец.
Я жду ответа.
Верую.
И жду…
Вот он – ответ!!!
Я чувствую, как Ваша кровь теплеет, как растет огонь,
разбуженный в Вас танцем,
И как мы кружимся под дивного Шопена!
Я Вашу руку медленно сжимаю и загораюсь,
Но, едва сдержавшись, глаза смыкаю. Не дышу,
Чтоб не коснуться Вашей личной сферы,
И не убить отростки Божьей веры,
что в Вас живет…
О, нет уж – существует!
Ведь Жизнью эту муку звать нельзя.
Открыв глаза, смущаюсь под Вашим пылким взглядом.
Мы танцуем.
Но вот уже
Вы кружите меня,
А под конец гласите: «Поцелуйте!..»
Я замираю. Алею. Тухну, словно пламя под дождем. И холодею.
«Молю! Еще один Шопен!» - дрожит Ваш голос в тени скрипки.
«Я больше не танцую», - говорю.
Вы улыбнулись сквозь сдавленный смех,
А я в блаженстве руку вам целую.
И ухожу с рассветною звездой,
Вас оставляя в пламени рассвета.
Теперь Вы – Истина, так помните о той,
Что до зари ждала от Вас ответа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269719
дата надходження 11.07.2011
дата закладки 16.07.2011
Віолетта
стукає в мертве вікно,
Віолетта хоче додому.
Для неї життя – монохромне кіно
і грати міського дурдому.
Віолетта
ловить погані сни,
Віолетта для неба танцює.
Вона прагне квіти і трави косить,
чорно-білі картини малює.
Віолетта
знає : як прийде весна
і на небі зійде Венера,
Віолетта втече, як тече Десна,
як у простір – вірші Бодлера.
Віолетта…
Сіро-синє життя
і ворони у небі лікарні.
Хтось їй сонце із теплої вовни пряв,
хтось надії давав їй марні.
Віолетта
стукає в мертве вікно,
Віолетта хоче додому.
Для неї життя – монохромне кіно
і грати міського дурдому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238330
дата надходження 02.02.2011
дата закладки 16.07.2011
Плавится день в ночь, и небо – рвётся.
На разрывах – яблочного цвета.
Часть одна черна, как дно колодца,
До краёв полна другая света.
Дня гранит поддастся ночи мху.
Словно сшить разрыв пытался кто-то,
Тянется и тянется вверху
Следа нить с иголкой самолёта.
Но – не сшить, и яблочное небо
Шлёт к утру добро, к ночи – покой.
В сумерках таращась сладко, слепо,
Солнце раззевалося Луной.
Хриплый лай машин из окон слышен,
Звук дешёвой музыки за стенкой.
Поплескаться бы высоток в звёздах крышам –
Стёр свет улиц звёзды. Месяц вышел
Побродить по тёмным переулкам.
Переулков тень – и мой удел.
В шуме стоголосом улиц гулком
Различить шаги я – не сумел.
В переулке тёмном и немом
Только кажется, что это – тишь и глушь.
Так порой полезно – перед сном
Побродить по переулкам душ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225221
дата надходження 29.11.2010
дата закладки 16.07.2011
кожна добра поетка мусить мати власного янгола,
час від часу робити дурниці, аби той не був без роботи
і сухою з води граційно вилазячи всоте
посміхатись і червоніти: невже це я була?
кожна добра поетка мусить палити.
цигарки, мости чи листи - то не так суттєво.
шкодувати опісля, ридати: янголи, де ви???
прилаштовувати на гордість бетонні плити.
кожна добра поетка мусить... писати!
хоча б іноді, так, для підтримки іміджу =)
аби янгол собі не думав: чого я тут сиджу,
їй же добре, в житті приватнім теплі пасати...
кожна добра (самі здогадайтесь хто) мусить мати мрію далеку,
бо як мрія близька, то не буде віршІв і прогресу.
...помирати від стресу, вдавати принцесу, втікати від пресу...
от... а кожен поганий янгол мусить мати власну поетку!
05.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268746
дата надходження 05.07.2011
дата закладки 16.07.2011
Хотіла б я бути лісовою дорогою,
такою молодою,
гінкою і спритною,
як золотиста пантера,
такою вільною
і безтурботною,
як дитячий сміх.
Прудко і весело бігти навстріч
кожного разу,
коли ти,
у вихідні,
на два дні,
до загубленої
між троянд і любистків
хатини
зволиш
із великого свого міста
приїхати.
Я – твоя лісова дорога.
Я поет граційної твоєї ходи,
гарно й танечно
по мені іди,
у задумі неспішній,
в осонні,
поміж сосен і папоротей,
що тягнуть до тебе
молитовно складені
великі свої долоні.
Я
перемила кожну перлину,
перевіяла блискітки
у моїх пісках,
Я
запасла в кишені –
дупла старих черешень –
променів місяця-молодика
Я
обмережила сяєвом
кожну рисочку
на твоїх слідах,
Я
заряхтіла полиском
кроків твоїх на соснах і папоротях,
як Чумацький Шлях.
Я
дістала з ключів моїх
найпотаємніших
живої води,
Я
оросила на пісках моїх діаментових
повік незникненні
твої сліди,
Я
кожен порух твій, кожен слід
найневиразніший,
як безцінний скарб, не загублю.
Я
кожен дотик твій найневагоміший,
на тілі моєму сяючім
бережу і люблю.
…А коли
день згасне,
і вечір, такий прекрасний,
розтане
в примарних туманах,
як останній сніг
на оболоні
моїх сподівань,
і коли
сонне озеро
відлунить
гомін останньої електрички,
до якої я простягала
пелюстки мого чекання,
але марно –
з зяючих дверей
останнього вагона
на долоню перону
ти знов не зійшов,
бо велике місто
надто міцно
прилипло
до твоїх підошов.
Тоді
я одділюсь
від краю тверді,
що торкається
сталевого холоду
паралельних
самотніх рейок,
і полину геть,
поміж сосен і папороті,
згортаючись на бігу
у тугий золотистий сувій.
В мить швидку
опинюсь під порогом хатини,
яка виглядає тебе
усіма святковими вікнами.
Там я стихну
і, поки ніхто не бачить,
стану тінню золотої пантери,
з сяючими, як у хатини, очима.
Зіслизну нечутно
під трояндовий кущ
і відчиню невидимі двері
у мій дорожаний світ…
У потаємному світі
кожна земна дорога
(навіть дрібні стежки)
має свій прихисток
для відпочинку і мрій.
У моїй укромі
я, золотиста лісова пантера,
вмощуюсь затишно
перед живим сосновим вогнем,
згортаюсь клубочком
у куточку
старого невдоволеного крісла,
дістаю
давні папіруси спогадів
і гортаю
вивітрені з людського світу
мудрі
письмена слідів.
А
перед самим світанком,
в пору вселенської тиші,
коли сосновий вогонь,
набавившись,
задрімає
у сріблястому попелі,
я
запалюю в небі зірки,
і дістаю
з-за образів
найцінніший у світі
шовкопис
твоїх слідів.
Непевним небесним світлом
оповиті,
твої сліди
сяють, як вічні зорі,
тільки для мене –
завжди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268269
дата надходження 03.07.2011
дата закладки 03.07.2011
Одного чудового ранку я прокинулась німою,а ти незрячим.Коли я просила зварити каву,то клала твої руки на цукор,а ти посміхався,знаючи,що п"ю її чорною і до непристойності гіркою.Ми заїдали поцілунки грейпфрутами і ніколи не знали,що смачніше.
Коли падав дощ і краплі періщили об гнилу бруківку вулиці,ти стискав мене за плечі і відводив до кімнати,щоб разом дивитись фільми.Тоді було неважливо про що.
Якось я написала багато віршів і таки наважилась дати тобі їх прочитати.Ти на дотик повірив у мене і відправив їх поштою далеко у прерії.
Коли мені не було у що вдягнутись і моя косметика на обличчі жевріла з сорому рум'янцю та синцями на повіках від меланхолії...ти казав мені,що я красива.А я хотіла бути рудою,сподіваючись,що так у нашому домі буде більше світла.
Іноді ти залишав на столі калюжі з-під молока,щоб у них я побачила багато білого дна.Я замочувала там пелюстки орхідей і сідала ними снідати.
Ми займались коханням на книжкових полицях,як дві заповнені чимось нетлінним кулькові ручки,що виписують з себе натхненні пориви геніальних ідей,а потім рвали сувої порядності,щоб більше нікого і нічого не соромитись...Бо я не могла про це тобі розповісти,а ти не бачив осуду вбогих душами людей і тому завжди нюхав наніч сухі персики,щоб відчувати мене поряд.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260377
дата надходження 18.05.2011
дата закладки 18.05.2011
С порога дома своего смотрю,
и перед мной многообразье мира.
Вот утро снова разожгло зарю,
вот баба вышла из сортира.
Возвышенность и низменность рядком:
в изящной позе гордые нарциссы,
а вот собака навалила ком,
а в небе облака, как экслибрисы;
тяжёлым дымом утренний туман
выходит из ущелий за мошавом;
а сам мошав сквозь сказочный обман
отсюда кажется гулякой шалым.
За горизонтом в дальней стороне,
и горы этому мне не помеха,
весь мир в крови я вижу, и в огне,
и грохот бомб сюда доносит эхо.
И скорбь простых людей и тут, и там.
И власть вещей и денег повсеместно.
И если мы не прекратим бедлам,
то нас проглотит дьявольская бездна.
И мутят душу дымные следы
из грязных труб цементного завода.
Как утешение – цветущие сады
и, может быть, хорошая погода,
и то многообразие всего,
что уместиться здесь в стихе не может,
как этот вот пацан, что босиком
мои раздумья на свой лад итожит.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260343
дата надходження 18.05.2011
дата закладки 18.05.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.05.2011
Черти научили меня
неприличным словам
Я написал одно такое
на заборе
А меня нарекли сумасшедшим
Но по ночам они
которые нарекли
изучали изнанку забора
но ничего не нашли
весёлая игра в бесовский блеф
ищущие ложью правду
найдут лишь улыбку
правдиво нашедшего ложь
так говорил Заратустра?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139226
дата надходження 29.07.2009
дата закладки 17.04.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.04.2011
Алан Александер Милн, "Мышка-сплюшка и Доктор"
Жила была Мышка, в кроватке она
из шпорника (синий), герани (красна)
жила целый день, любовалась, разиня,
геранью (краснела), дельфинием (синий).
Примчался к ней Доктор-- и молвил с оглядкой:
"Простите меня, вы в обнимку с кроваткой.
Скажите мне "а-а-а!", я увижу язык,
а к астрам я, знаете ль, очень привык..."
Вздохнула зверушка-- и молвила "а-а-а-а!"
устало,-- и доктор заметно устал--
желала она отдыхать как поныне
с геранью (красневшей), с дельфинием (синий).
Нахмурился Доктор, качал головой,
платком утирал себе лобик больной,
сказал: "Измените режим, пациент",--
и мигом умчал в хризантемовый Кент.
А Мышка осталась в кроватке с простыми
геранью (красна) и дельфинием (синий)--
она не желала прогулки напрасной--
дельфиний был синий, герань была красной.
А Доктор вернулся больную проведать,
подал хризантем ей из Кента к обеду,
сказал :"Украшайте как люди свой быт,
я красным и синим сражён и убит".
И астры как шпаги воткнулись в кровать--
желтела, белела их пришлая рать;
дельфиний с геранью нахмурились тучей.
А Доктор промолвил : "Теперь вам не скучно".
А Мышка взглянула и, тихо вздохнув,
сказала :" Отныне я верю герани и сну,
зря думала, в Кенте-- толковые люди:
герань и дельфиний сплеча не осудят".
Ей Доктор назначил, дотошный такой,
Диету, Прогулку, Микстуру, Покой,
он градусник тряс-- и, на астры кося:
"Как смотрятся, право, отнюдь не пустяк!"
А Мышка, вздохнув, на животик легла,
желта от подарка, от страха бела,
подумав :"Увижу во сне в эту рань
дельфиниум синий, подкрашу герань".
Вот утро настало. И Доктор пришёл,
ручонки потёр и сказал :"Хорошо!
Бывало и хуже. Лечиться не спатки:
свежи хризантемы на солнце в кроватке!"
А Мышка лежала, зажмурившись в зной,
столь счастлива вне желтизны с белизной,
внутри головы её сон уцелел:
краснела герань, а дельфиний синел.
И вот почему (тётя Миля сказала)
спит Мышка в обед, натянув покрывало--
отдёрнув его обнаружите вы,
что лапки на глазках, а сон у Совы.
перевод с английского Терджимана Кырымлы
The Dormouse and the Doctor
There once was a Dormouse who lived in a bed
Of delphiniums (blue) and geraniums (red),
And all the day long he'd a wonderful view
Of geraniums (red) and delphiniums (blue).
A Doctor came hurrying round, and he said:
"Tut-tut, I am sorry to find you in bed.
Just say 'Ninety-nine' while I look at your chest....
Don't you find that chrysanthemums answer the best?"
The Dormouse looked round at the view and replied
(When he'd said "Ninety-nine") that he'd tried and he'd tried,
And much the most answering things that he knew
Were geraniums (red) and delphiniums (blue).
The Doctor stood frowning and shaking his head,
And he took up his shiny silk hat as he said:
"What the patient requires is a change," and he went
To see some chrysanthemum people in Kent.
The Dormouse lay there, and he gazed at the view
Of geraniums (red) and delphiniums (blue),
And he knew there was nothing he wanted instead
Of delphiniums (blue) and geraniums (red).
The Doctor came back and, to show what he meant,
He had brought some chrysanthemum cuttings from Kent.
"Now these," he remarked, "give a much better view
Than geraniums (red) and delphiniums (blue)."
They took out their spades and they dug up the bed
Of delphiniums (blue) and geraniums (red),
And they planted chrysanthemums (yellow and white).
"And now," said the Doctor, "we'll soon have you right."
The Dormouse looked out, and he said with a sigh:
"I suppose all these people know better than I.
It was silly, perhaps, but I did like the view
Of geraniums (red) and delphiniums (blue)."
The Doctor came round and examined his chest,
And ordered him Nourishment, Tonics, and Rest.
"How very effective," he said, as he shook
The thermometer, "all these chrysanthemums look!"
The Dormouse turned over to shut out the sight
Of the endless chrysanthemums (yellow and white).
"How lovely," he thought, "to be back in a bed
Of delphiniums (blue) and geraniums (red.)"
The Doctor said, "Tut! It's another attack!"
And ordered him Milk and Massage-of-the-back,
And Freedom-from-worry and Drives-in-a-car,
And murmured, "How sweet your chrysanthemums are!"
The Dormouse lay there with his paws to his eyes,
And imagined himself such a pleasant surprise:
"I'll pretend the chrysanthemums turn to a bed
Of delphiniums (blue) and geraniums (red)!"
The Doctor next morning was rubbing his hands,
And saying, "There's nobody quite understands
These cases as I do! The cure has begun!
How fresh the chrysanthemums look in the sun!"
The Dormouse lay happy, his eyes were so tight
He could see no chrysanthemums, yellow or white.
And all that he felt at the back of his head
Were delphiniums (blue) and geraniums (red).
And that is the reason (Aunt Emily said)
If a Dormouse gets in a chrysanthemum bed,
You will find (so Aunt Emily says) that he lies
Fast asleep on his front with his paws to his eyes.
Alan Alexander Milne
Алан Александер Милн, "Рынок"
У меня есть пенни,
яркий, новый пенни,
я в карман свой пенни--
-- и пошёл на рынок.
Кролика хотелось,
бурого крольчонка,
кролика гляделось
там и сям, везде.
Подошёл я к прилавку, мне сладко пахнула лаванда
("Только пенни за пук! Выбирайте, бывает однажды!").
"Нужен кролик мне, есть он у вас? Не лаванда!"
Но ни крольчонка, и кролика не было также.
Я нашёл шестипенсовик,
белый, круглый, горячий.
Я его прихомячил--
и на рынок пошёл.
Мне хотелось крольчонка
или кролика-- снова
я смотрел там и сям,
и везде я смотрел.
Подошёл я к прилавку, а там продают сковородки
("Подходите! Шесть пенсов! Хоть это и невозможно!")
"Мне хотелось бы кролика, есть у нас две сковородки!"
Но у них не нашлось мне крольчонка, и кролика тоже.
У меня была дырка,
просто дырка, в кармане,
потому я на рынок
не хотел, не пошёл.
никуда не пошёл.
Но я выбрался в поле,
расчудесное поле--
и увидел крольчат я
там и сям, и везде.
Как жаль мне тех, кто просто сковородки,
лаванду там на рынке, иль свежую макрель
за днём другой-- и только: им не достался кролик--
а мне достался первый, а с ним-- и весь апрель.
перевод с английского Терджимана Кырымлы
Market Square
I had a penny,
A bright new penny,
I took my penny
To the market square.
I wanted a rabbit,
A little brown rabbit,
And I looked for a rabbit
'Most everywhere.
For I went to the stall where they sold sweet lavender
("Only a penny for a bunch of lavender!").
"Have you got a rabbit, 'cos I don't want lavender?"
But they hadn't got a rabbit, not anywhere there.
I had a penny,
And I had another penny,
I took my pennies
To the market square.
I did want a rabbit,
A little baby rabbit,
And I looked for rabbits
'Most everywhere.
And I went to the stall where they sold fresh mackerel
("Now then! Tuppence for a fresh-caught mackerel!").
"Have you got a rabbit, 'cos I don't like mackerel?"
But they hadn't got a rabbit, not anywhere there.
I found a sixpence,
A little white sixpence.
I took it in my hand
To the market square.
I was buying my rabbit
I do like rabbits),
And I looked for my rabbit
'Most everywhere.
So I went to the stall where they sold fine saucepans
("Walk up, walk up, sixpence for a saucepan!").
"Could I have a rabbit, 'cos we've got two saucepans?"
But they hadn't got a rabbit, not anywhere there.
I had nuffin',
No, I hadn't got nuffin',
So I didn't go down
To the market square;
But I walked on the common,
The old-gold common...
And I saw little rabbits
'Most everywhere!
So I'm sorry for the people who sell fine saucepans,
I'm sorry for the people who sell fresh mackerel,
I'm sorry for the people who sell sweet lavender,
'Cos they haven't got a rabbit, not anywhere there!
Alan Alexander Milne
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249986
дата надходження 27.03.2011
дата закладки 30.03.2011
Подборка моих переводов с немецкого на русский творчества Хильды Домин.
Зимние пчелы
Горы между нами,
так много воздуха
между мной и никем.
Я одна
среди всего этого воздуха.
Бледные луга,
молочные улицы
шафрана и первоцветов,
весна.
Птицы отправляются на север
к старым гнездам.
Пчелы умирают
на первых цветах,
зимние пчелы.
Я иду по бледным лугам в долину,
жители которой ненавидят друг друга,
и вбрасываю письмо,
предназначенное для тех, кто живет в городах.
Я не могу никуда отправиться,
ни к старым гнездам
вместе с птицами.
Ни на юг,
ни на север.
Если бы я была птицей,
я бы ни к кому не прилетела.
Я смотрю на бледные цветы.
На листья минувшей осени,
и на зимних пчел.
Ложное направление
Но сон это лодка,
плывущая не к тому берегу.
Ты поднимаешься по мерцающему дощатому трапу дня вчерашнего.
Ты приглашен в путешествие через розовые облака,
под розовыми облаками,
подобно облакам.
Дуновение ветра,
ты стал таким легким,
лодка совсем тебя не слушается,
вода гладкая,совсем как зеркало -
Так беззаботно сбиваешься ты с курса:
ты все еще плывешь к солнечному полю,
в то время как песок уже хрустит под килем
в тени деревьев.
Горько-сладкое ореховое дерево
Ветки должны лишиться листьев,
чтобы деревья стали зелеными:
розовый и белый,
сладкие и горькие орехи
перемешаны на земле.
Сладкое в Горьком
или Горькое в Сладком?
Все цветы наполнены медом,
хрупкие колыбели для бабочек,
все что цветет на вкус сладкое.
Но когда листва
соединит эти два королевства,
под синевой неба,
под нежностью ветра,
горькое станет горьким.
Весенние деревья
Мы входим вдвоем туда,
где растут весенние деревья.
Такие сверкающие, такие гладкие, так близко друг к другу
их стволы,
Светлая листва, будто облака на небе.
Ты смотришь вверх и попадаешь в ловушку.
Ты отдаляешься на несколько шагов:
три или четыре дерева
между нами.
Ты исчезаешь из виду,
Так, будто был вынесен приговор.
Мы так близко и так порознь.
Мы никогда больше
не встретимся.
Макабричекая погоня
Ты рассказываешь о том, как горят корабли
- а мои уже стали пеплом -,
Ты мечтал о том, чтобы поднять якорь
- а я плавала в открытом море-,
о родине в новой стране
- а меня уже похоронили
в чужой земле,
и дерево с неизвестными именами,
дерево, такое же, как и все другие деревья,
растет на мне,
также как и на других умерших,
где бы они не лежали.
Осень
Птичьи дома сбрасывают листья.
Мы боимся осени. Некоторые из нас
рисуют лица на мертвых,
когда те находят себе новое жилье.
Ведь мы боимся зимы.
И старая женщина, позади которой мы стояли,
была нашей защитой от ветра,
нашими июльскими листьями,
нашей матерью,
чья смерть
нас
обнажила.
Там где растет наше ореховое дерево
Я лежу
в твоих объятиях, Любимый,
будто орех внутри своей скорлупы.
Скажи мне: где растет
наше ореховое дерево?
Я лежу в твоих объятиях
будто внутри корабля,
у которого нет ни маршрута, ни гавани,
но за его бортом плавают дельфины.
Под нашими спинами
ряд кроватей,
наши кровати во множестве стран,
в ночной пустоте,
в то время как вокруг нас чужие комнаты уходят на дно.
Откуда мы пришли
- откуда мы приходим,Любимый,
все другое,
все одно и тоже -
Повсюду каждый по-своему
убирает свой урожай,
чтобы он сох
под одним и тем же солнцем.
Как бы мало было от меня пользы
Как бы мало было от меня пользы,
я поднимаю свой палец, и он не оставляет
в воздухе ни малейшего
следа.
Время стирает мое лицо,
уже начало это делать.
Позади моих шагов, поднимающих пыль,
дождь подобно домохозяйке
начисто вымывает улицы.
Я была здесь.
Я прохожу мимо,
не оставляя за собой следов.
Вязы, которые встречаются мне в пути,
машут мне, когда я к ним подхожу
своим зеленым, синим, золотым цветом.
Но они уже позади меня.
Я прохожу мимо -
но оставляю, должно быть,
на клочке бумаги
частицу своего голоса,
своего смеха и своих слез,
а также то, как приветствуют меня вечерние деревья.
И оставляя все это позади,
совершенно нечаянно,
я зажигаю тот или иной
фонарь
в сердце, что лежит на обочине.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250646
дата надходження 30.03.2011
дата закладки 30.03.2011