Ти маєш мрію про спокій -
Я маю мрію про тишу.
Ти промовчала про роки -
Я не розкажу, що пишу.
Ми випиваєм хоробро,
Музику ставим тихіше.
Ти маєш право на спробу.
Я маю право на іншу.
( В. К. )
----------------------------------------------------------------------
... ребусами тротуарних спроб тебе впізнати
і горіховим спокоєм далі волочусь по місту.
Заримована біль ще тріпоче в медичних халатах,
так втомилась... мені б десь край долі присісти.
Язиками бажань і слиною отрута буденності,
неможливості дотику, ніби у часі прогалини.
Ми подружимось... вартість такої певності-
нас залізом обох незаслужено...не покарано.
Ти не тиші бажаєш -землею вона десь остудиться,
частим гостем з дитинства крокуєш, як спалах.
... не приходиш... моя пересічність на вулицях-
маю право на вибір...не впала...обрала...
...так мало...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240418
дата надходження 11.02.2011
дата закладки 11.02.2011
Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
(Н. Білоцерківець)
-------------------------------------------------------------------------------
Ти їхні обличчя, цнотливі, мов аркуші білі,
Іще не пориті углиб письменами утрат,
Люби що є сили – твоє колись також любили
На цих –таки гонах – всі погляди міста підряд
(О. Забужко)
............................................................................................................
Цієї ночі ангел повинен спати… Небо прозоре, і майже нічого не чує, не відчуває, не бачить… Далекий обрій жевріючої свічки…мало помалу складаються крила. Ці сни, так нещадно нагадують нас. В просторі перші квіти лютневого морозу…Не зникають…Живуть. Вона любить коли доля звертає у бік. І вулиці зовсім , зовсім порожні, неначе її долоні… Там немає нічого, крім ліній переплетених червоним намистом забобон. А намисто рветься, і криваві кульки до долу…Кап, кап… Неначе спілі черешні… А в середині кісточка…Неначе біль…
... непрохідні хащі хворої свідомості і вона знову кудись запізнюється. Невловимість часу тисне на рішення бути собою завжди, а чиясь рука ніжно гладить волосся. Боїться обертатись, бо впевнена, що тоді ВІН неодмінно зникне. Цей сон надто часто почав повторюватись і вона мусить про нього написати. Зазвичай вигадки легше отримують своє місце на папері, але їй треба писати про реальний сон. Реальний сон... Хіба сни мають щось спільне з реальністю? Лютий вперто надиктовує тебе їй і зараз ти оживеш... Кришталеві черевички не в моді… а кришталеві серця всі в подряпинах… Фальшивий кришталь…І ідоли фальшиві…
Невербальна тиша розпускає диких голубів…» Летіть…сон колись закінчиться» . І ангел прокинеться, і все стане на свої місця… А зараз проста мозаїка неначе пасьянс… Природня смерть злизує молоко із скронь і їсть розсипані черешні…
З сльоти вчорашніх надій часто з"являються дивні спогади. Слово "ідол" не повинно існувати і вона теж не має права на існування...принаймні сьогодні.
Поклоніння їй і її поклоніння Йому...далі лише вогонь і шкіра. " Не сьогодні... не смій піддатись і стати попелом...завтра буде дощ..."
Неначе офіра змерзлі слова… Їм так не вистачає святості. Розпорошені рими і багатокрапковість змушують замовкнути і затулити вуха ватою… Вона у зім»ятім повітрі дихає ефіром…І холод проходить повз… Хоча чому тремтіння сковує пальці? Вона, вишиває хрестиком сни свого ангела…
Гримаси дощу на шибках перетворюються у сліпі вітражі…
І щось ломиться, щось падає … Небо нещадно просить пити… А їй…їй невідомий страх спраги… Її ангел спить… Недолюбити і увіковічнити , вибити образ на полотні якогось, зовсім байдужого художника і зникнути… Час не встигає за нею… А вона не вірить в те, що секунди можуть тягнутись роками і залишатись непорушними
Цей світ вражав примітивністю свого інтер"єру і так хотілось додому. Ніхто не чекає... Туманне та ілюзорне...але це ж так звично! Нитки витанцьовують на рядні твоєї долі - дівчинка веселиться. Варто спробувати на смак її слова, жодна отрута не зрівняється! Тільки без паузи на сон.
А поки що, ангел спить…Цієї ночі він повинен спати...
...Цієї ночі рука напише сценарій і тоді матимемо надію прокинутись...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238536
дата надходження 03.02.2011
дата закладки 11.02.2011
.. запальничка відлякує темряву боязко,
ти павуком на стінах нудьги й неодмінності.
В задачі відсутні старі варіанти розв"язку,
притрушені пилом і втрачені марно цінності.
Моє підземелля приховує хмари обурення,
відчужена майже,спростовую спокій і злочини.
Занурення в казку, у себе безглузде занурення-
списки майбутнього сліпо й натхненно скорочено.
Для початку позбулась усіх натяків на безсоння - списані клаптики зими горіли яскраво і мовчки. Чоловічі сорочки завжди здавались теплішими, особливо коли в клітинку. Вперто намагалась вмістити в тих клітинках свої задуми, паперовість сподівань стала надто звичною-звідси нові надії. Шкода витрачати час на сон, краще на безсоння. Вікна дрімотно чекають погляду на вулицю і тоді мені здається, що я теж колись була вікном і ненавиділа зими. В ті часи хтось замріяно в мене вдивлявся і радів життю, бачив крізь мене щось казкове. Та це було дуже давно...скло мабуть розтрощили чиїсь руки - чи то з поганих намірів, чи то просто, щоб стало весело-не знаю...Справа в тому, що на моєму підвіконні не могли рости квіти. Спочатку сонце їх пестило і вони жили, а коли я насичувалась сторонніми поглядами - помирали. Скільки їх загинуло тоді...і все через мене. Може каміння було заслуженим чи все це було сном? Неважливо, але квітів не люблю досі.
Під час одного з безсонь я чітко почула сонячний голос, який розповів, що ненавиджу я квіти тому, що сама колись була квіткою. Моє життя було довшим ніж у звичайної рослини, але якийсь погляд мене полюбив і зірвав. Яка різниця - була я вікном розбитим чи зірваною квіткою? Цей голос нічого нового мені не сказав, але чомусь я почала його чекати кожного безсоння...
Тоді...
темрява світилась зеленими пагінцями
надмірне чекання було необхідністю.
Мінялись з тобою на вічність місцями-
в долонях прозорість з пісочною ніжністю.
Розплетені вІрші тобі стануть зброєю
і голос звучатиме...буде надією.
Допишеш за двох нашу дивну історію
на білих снігах необхідністю сірою.
Потім ти почав звучати кожного зіркового неба і читати мої записи прямо з сорочки. Дрібними дотиками вивчав картину вигаданої реальності і здається полюбив мене. Ця історія про те, як я була квіткою, щоразу була особливою, але завжди пахла ромашками. Я не любила квітів і зараз їх не люблю. Навмисне мій світ був вишневим, лише іноді ягідним, без жодної квітки. А ти казав, що я була квіткою...може навіть й ромашкою,бо звідки цей запах? Тоді вперше відчула страх і біль зірваних пелюсток (любить - не любить). Знаки питань сипались боляче, а ти мовчав. Відповідь на головне питання була в твоєму голосі, який тішив кожне зіркове небо своєю присутністю...
Вкрадені літом - хотіли любити,
боялись зими, наче втоми.
В кишенях заховані квіти-
обіцянки вголос Нікому.
Номер з майбутнього-
зараз відсутнього-
майже усе ми змінили-
сили...бракує сили.
Це було схоже на безсилля. В те зоряне небо я поклала у вазу величезний букет квітів і чекала на голос вкотре. Ти відчував вишневу неможливість мого квіткового майбутнього, але все ж не покинув мене. Обручка відпочивала від шкіри, а кімната наповнилась новим сподіванням. Білий колір,який я ненавиділа, мав мене гріти на святі розбитих келихів. Ця спроба хоч якось повернути минуле вбила ще кілька рослин. Шкода.
Наближення дати літньої змусило розлюбити безсоння і ти більше не звучиш. Та вранці мені подумалось, що свято не заслуговує мене і краще цей світ отримає ще одне розбите вікно ніж сон,прирученої голосом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237278
дата надходження 27.01.2011
дата закладки 11.02.2011