До сходу сонця з цегляних будинків
Чоловіки виходять на роботу,
Здіймають вгору втомлені обличчя,
Вдихають смог, губами ловлять сльоту.
До шахт розтягуються довгі валки,
Пірнають в штреки, сунуть у забої,
Лаштують руки - грубі і жилаві -
До чергового із вугіллям бою.
До вечора вони у надрах гинуть.
Здригається земля, бряжчать тарілки.
І крики голосінь у небо линуть.
Лаштуються гроби, борщі, горілка.
Пласке червоне сонце древнім богом,
Обпершись на верхівки териконів,
Освячує дітей пекучі сльози,
Й жінок виття, й старих страшні прокльони.
Скрегочуть й стогнуть древні механізми,
Тіла згорілі тягнучи нагору.
І їх ховають, і до ночі тризну
Справляють за столами ізнадвору.
Коли ж поснуть птахи, собаки й діти,
Жінки виходять й тихо йдуть до ставу.
Під вербами над чорною водою
Вони свою з сомами ділять страву.
Скидають одяг, розплітають коси,
Втирають в груди запашну олію,
Співають, вигинаючись як лози,
В пляшки збирають вірність і надію.
Із вуст вливають в зілля те любові,
І зігріваючи холодне скло серцями,
Йдуть цвинтарем, розкопують могили,
І чорне дійство правлять над мерцями.
Цілують очі - і тремтять повіки,
І повні сили й теплі знову руки -
До полуно́чі линуть над степами
Жагучі крики пристрасної муки.
Коли ж зірки розтануть у блакиті,
Й зоря ранкова світлом заясніє,
Прокинуться від снів жахливих діти,
Й батьки із кухонь їх покличуть снідать.
І знов мужі до сходу вийдуть з дому,
Коханням втомлені, узрять лани небесні,
Підуть до шахт. Бо смерть - не крапка. Кома.
Скрегочуть світу зубчасті колеса.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982774
дата надходження 10.05.2023
дата закладки 18.05.2023
Пісня для tru
Я тобі іще наснюся в шум дощу,
Обійму і про любов нашепочу.
Я наснюся, хоча думав, що забув,
Загубив між ковилами у степу.
Попалив, що з нами сталось, поміж трав,
А що роси зберегли, то не зібрав.
Та усе, що відгоріло, заболить,
Як відірве вітер іскру від золи,
І підніме, невгасиму, до зірок,
Щоб комусь кохання знову розцвіло.
Коли ж сонце стане сниво проганять
То залишиться в долонях пташеня.
І примариться мені , що в ковилах,
Де грайливий вітер з полум'ям гуляв,
Там журавка не покинула гнізда,
Я ж пішов, її ні разу не згадав.
А сьогодні, як заплакав дощ за склом,
Ніжне сниво гірко серце обпекло,
І лягла дорога зоряна назад.
Та не здійме вітер іскру в небеса .
Сон розіб'ється об ранок на шматки,
Журавлем до сонця зніметься швидким.
Обіймала, шепотіла , як колись,
А на ранок попросила- відболи .
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983600
дата надходження 18.05.2023
дата закладки 18.05.2023
1
Качаются огни в распахнутом окне,
качается моё безумие во мне.
Задув лампады вер, я верую в абсурд
и каждый день вершу над прошлым страшный суд.
Безумные ветра неистовой весны,
прошейте душу мне – о, будьте так нежны!
О, будьте так добры, навылет бейте в грудь –
и дайте наконец бессмертия глотнуть.
Развейте шелуху моих стихов и дел,
чтоб Тот, Кто Наверху добрее поглядел
и спас мой бедный мозг от вечного костра, –
о лучники-ветра, архангелы-ветра!..
2
…А в мире ничего не изменилось.
На улицах весна – как Божья милость.
Всё то же – лужи, солнце, детвора.
Дом в глубине двора…
Зайду – и испугаюсь тишины.
Припомню отоснившиеся сны:
шаги за дверью, слёзы из-под век.
– И вас, полузабытый человек!
Всё то же здесь – картины, воздух, вещи,
на потолке ландшафт из мелких трещин,
живые пятна света на полу,
сирень в окне, и тень моя в углу,
гора серьёзных книг, прочитанных на треть,
и в зеркале двойник, забывший постареть.
3
И этот день в незримые края,
как птица, догоняющая стаю,
умчится – в пустоту небытия,
в которой, может быть, и я растаю.
Гул колокола долог и певуч,
исполнен задушевности и лени…
Какая грусть в покорном беге туч!
Какая горечь в запахе сирени.
4
Мир казался огромней. Смущал и манил.
Подбивал на поступки. Высмеивал жалость.
Сыпал тайнами. Ложью расцвечивал дни.
И чудесное в нём еженощно свершалось.
Мне повсюду мерещились вехи судьбы,
неизменно благая и древняя сила,
отзываясь на страхи, порывы, мольбы,
серым волком меня от беды уносила.
И казалось, что жизни не будет конца…
Мчались годы мои – мотыльковая стая.
Мир как огненный куст трепетал и мерцал –
и клонился, бессмертьем меня обдавая!
Я захлопну тетрадь и открою окно,
чтоб на комнату мягко обрушилась полночь,
чтоб луна заглянула в углы, – я давно
не видала такой золотистой и полной.
По садам – ароматы и реющий гул,
лепестковые смерчи несутся по маю.
Этот мир… Он, наверно, меня обманул.
Я прощаю его. Я его – принимаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983121
дата надходження 13.05.2023
дата закладки 13.05.2023
Почуй мене, коли мовчу,
Почуй.
Як б'юся краплями дощу
Відчуй.
Як ночі одягну парчу
Почуй,
Як променем затріпочу
Й лечу.
Ти наблукавшись досхочу
Почуй,
Мій норовливий втікачу,
Прощу.
Я промовчу до хрипоти,
А ти
Хоч як заплутались сліди-
Знайди.
По грудах сірої руди
Пройди,
В ній тЕпліються злитки див-
Знайди,
До серця жменю теплоти
Вклади ,
І звільнений від гіркоти
Прости.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983098
дата надходження 13.05.2023
дата закладки 13.05.2023