Рувану Талі: Вибране

Голоси

межа

[i]підсумки  зі  спізненням[/i]

крок  додому  темновечірній  плитобетонний
і  повзи  навпомацки  -  мокре  ще  кошеня
йдеш  як  напівпритомний
ідеш  навмання

не  сховати  відкритоокість  манірноплечість
у  туманній  мапі  твоїх  зіниць
синиця  в  руці  
         в  повітрі  змах  крил  і  злет  чийсь

стривай  
     озирнись

у  пам'ять  неначе  в  річку  з  волосінь-свистом
погляд  захмарений  вудкою  ти  закинь
тут
ти  вистояв
тут  ми  ще  юнаки

мов  із  виру  вирви  улов  свій  звинний
із  життя  де  поза  це  сенс  буття
рутина  часу  верстає  шлях  серпантинний
а  ти
     і  досі  дитя

тягнеш  дим  молоком  із  диханням  впереміш
ти  один-єдиний  епітет  
       [i]справжній[/i]
               як  сам  випадковий  дотик  у  переході  між  
                       станціями  держпром  й  університет

       мужнІй

простенька  естетика  відривання  себе  від  гурту
мистецтвом  зробилась  одною  з  коштовностей
озирнися  назад
згадай  як  думав  що  край  цього  світу  степ
в  мене  купа  вІстей
         за  ним  яблуневий  сад

               а  далі  кар'єр
                 і  ліс  повний  браконьєрів
       рушниці  заряджені  власними  помилками

розстав  їм  бар'єри
рядків  кілками  -
         сумний  митець

     крокуй  навпростець

в  багні  статистики  безталанних
не  треба  плести  коренище
 твоя  анкета  в  цій  чорній  теці
   була
     та  я  її  знищив

(серпень  2020)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885788
дата надходження 13.08.2020
дата закладки 07.03.2021


Голоси

надовго

[i]аллі  висоцькій
кирилові  діоскурову
анні  к[/i]

і  ти  як  тоді  сидиш  -  одинак  в  диму
даєш  мені  усміх  впевнений  що  візьму
-  надовго  цей  тип  завис  наче  взрів  мару
і  я  берусь  пам'ятати  дим  до  "помру"
й  пишу  коли  згад  лоскоче  мені  живіт
привіт

як  і  тоді  в  ластовинні  кульбаб  газон
укотре  ввижаєшся  -  димний  мій  робінзон
надовго  цей  тин  під  серцем  не  напролом
бо
а  просто  переступи  і  зніми  шолом
зніми  цей  шолом  зі  снігу  будь  мій  Синай
впізнай

і  скільки  б  не  йшов  -  мине  не  одна  зима
та  вітер  про  тебе  пісню  знов  надима
надовго  цей  ти  мов  каменем  хто  затис
і  мушу  прийти  до  тебе  колись  прийти  з
натхненням  що  завинив  тобі  тож  бодай
згадай

згадай

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885171
дата надходження 06.08.2020
дата закладки 07.03.2021


Ки Ба 1

a realibus ad realiora




вчуйся_  під  снігом  торішня  трава
вперто  вдає  живу_
обертом  навкіл  осі  голова,
напнуту  тятиву>

>нерву  останнього  випусти  в  ніч,
слово-стріла_  лети_
щем  ліхтарів  сміттєзвалищ-узбіч,
в  центрі  мішені  –  ти_
>
зміщені  ґрати  координат,
зламані  межі  гри_
місячне  сяйво  /  пустий  циферблат,
хрускіт  структур  кори_
>
шепоту  лоскіт    /  перший  укус
тіні,  що  тягне  ниць_
фокус  розмито,    спалах  загруз
в  бляклій  слюді  зіниць_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905224
дата надходження 18.02.2021
дата закладки 07.03.2021


Ки Ба 1

з ніг на голову


сніг  чи  олово_  з  ніг  на  голову
тіні    голими    хто-куди_
кашель  ворона_  в  небі  зорянім
оком  зорано  всі  сліди_
>
тла  градації  /  скрип  акації_
в  попіл  пальцями  /  тиші  крик_
німбу  місячна  радіація_
сльОзи-гранули  під  язик_
>
сніг  чи  олово_  знову  колами_
з  ніг  на  голову  /  вздовж  стіни_
іскри  жилами  /  музи  -  големи
рвуть  свідомості  бур’яни_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907079
дата надходження 06.03.2021
дата закладки 06.03.2021


Сніг_на_голову

Зупинися

зупинися
       вдягнися  у  спокою  білу  сутану
не  імлиться
       правиця  на  зимне  чоло  і  розтане

пересинню  осине  гніздо  що  з  думок
       кучеряве
лунко  лине  новина
         жива  теплошкіра    чорнява

жовті  очі
           пророче
                     збреши  що  про  мо́є  майбутнє
потороча  стрекоче  
         розгубиш  всі  сенси  і  суті

пересієш  ті  мрії  утопиш  поламаний  голос
не  посміє  надія  порізала  вени  об  волос

зупинися
       змирися
                 нікому  не  треба  шалену
сонце  низько  та  риссю
         осто́впій  безрухо
                 вогненно

переніссям  як  вістрям  зачує
         ухопить  за  вигин
і  не  бійся
         до  біса
                   в  пащі  лева  твій  жар  остигне


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907013
дата надходження 06.03.2021
дата закладки 06.03.2021


Lara K.

Тече по небу молоко

тече  по  небу  молоко
(якби  ж  торкнутись  язиком)
малює  в  стилі  рококо
картину  ночі
неперевершену  свою

неначе  світу  на  краю
милуючись  на  це  стою
в  одній  сорочці

рибини-зорі  вдалині
весь  час  підморгують  мені
поволі  місяць  у  човні
пливе  веслує
у  вікна  підкидає  сни
і  в  унісон  співають  з  ним
музи'ки  вправні  цвіркуни:
ой  люлі-люлі
а  ще  вслуха'юсь:  посміхнись
згадай  як  молячись  колись
до  піднебесся  таємниць
знайшла  відгадку
щоб  не  було'  ні  зла  ні  бід...

цілують  янголи  в  живіт
бо  скоро  з'явиться  на  світ
моє  малятко

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907012
дата надходження 06.03.2021
дата закладки 06.03.2021


Ки Ба 1

дощі цілющі вмили сонну землю…

дощі  цілющі  вмили  сонну  землю
і  випрали  тонке  зелене  плаття,
а  в  сни  твої,  безгрішні  як  зачаття
того,  хто  набродився  по  воді,
вкрадається  спокуси  хитра  тінь…

до  тіла  тіло,  як  до  яну  інь,  
знеболити  багряні  дивні  шрами,
крилаті  підлизні  чи  знову  стануть  псами,
що  на  лахміття  роздеруть  той  рай_
одноманіття  теплих  днів  окрай…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788701
дата надходження 23.04.2018
дата закладки 06.03.2021


Lara K.

Дихай

ось  він  гуляє  парком
ось  його  постать  зникла.
що  ж  це  мені  так  жарко?!
кажу  собі  я:  дихай
вдихом  на  повні  груди
видихом  в  чорну  землю
ніби  коханий  всюди
в'ється  барвінком,  хмелем
стелеться,  обвиває
тіло  моє  плющами...
/вишня  посеред  гаю/
перекипіли  чари?
переварилось  зілля?
дзеркало  не  прозоре?
ягоди  переспілі
дикої  мандрагори?
я  з  ним  в  одному  ліжку
я  з  ним  одне  коріння
осінь  збирає  збіжжя
/малоросійська  відьма/
вдих  –  і  квітують  квіти
видих  –  літають  бджоли
тіло  моє  на  вітрі  –
плідне  родюче  поле,
буйна  трава  зелена...
я  так  не  можу  більше
лийте,  дощі,  на  мене

і  проростайте,  вірші

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906348
дата надходження 28.02.2021
дата закладки 05.03.2021


Ки Ба 1

вмерти за неї /recovery/

вмерти  за  неї_  сиву  і  молоду_
очі  блакитні  льоном  до  тла  колосся_
все  у  господі  якось  не  до  ладу_
діти  голодні,  лізуть  щури  на  постіль_

вмерти  за  неї.  що  вглиб  ріллі  зерня.
пісні  луна  /  вишні  /  хати_  та  інше…
небо  злякається.  перегорить  стерня.
тісно  хрестам  уявним  на  попелищі_

вмерти  за  неї  знову.  було  колись.
з  гілки  у  безвість  миттю  знялись  ворони_
вітер  підступно  зносить  до  яру  свист_
погляд  з  ікони  вкотре  стає  червоним_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827865
дата надходження 05.03.2019
дата закладки 05.03.2021


Сніг_на_голову

Знепам'ять

Не  було́  цього́,  ні,  не  було́  
добрих  рук  і  терпкого  щему,  
закликання  весни  і  стегон,  
називання  речей  пойменно.  
Не  було  цього,  не  було.  

Не  текло  поміж  нас,  не  текло
загустіле  тепло  свободи,  
ані  медом  німо́тних  зго́дин
не  текли  ні  слова,  ні  во́ди.  
Не  текло,  ба  ні,  не  текло.  

Не  пекло  нам  зовсі́м,  не  пекло
збайдужі́ння  очей  і  духу.  
Та  ж  упевненим  шти́вним  рухом
витирали  чуття  насу́хо.
Не  пекло  нам,  аче́й  пекло?  



відео  обов'язкове  до  перегляду  ;)  

http://surl.li/mvii

*photo  by  Evelyn  Bencicova

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906933
дата надходження 05.03.2021
дата закладки 05.03.2021


Ки Ба 1

тебе немає /recovery/



тебе  немає_  ти  –  осінній  дим_
ти  –  коло  на  воді,  ти  –  іскра  ватри_
останньої  межі  чавунні  ґрати
покрито  щедро  пилом  золотим_
>
тебе  немає_  ти  –  коса  грози_
ти  -  подих  вітру  в  тиші  падолисту_
густа  сльоза  холодної  роси,
парів  туманних  сивина  імлиста_
>
тебе  немає_  ти  –  нічийна  тінь_
згасаюче  тремтіння  павутини_
_ніхто  нікого  не  ліпив  із  глини,
аби  впустити  в  лабіринт  без  стін_
>
ніхто  нікому  не  давав  ім’я_
ніхто  нікого  не  лякав  хрестами_
смішну  ілюзію,  порожню  до  нестями,
несе  за  край  повільна  течія_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905909
дата надходження 24.02.2021
дата закладки 05.03.2021


Олена Галунець

451 градус за Фаренгейтом

М’які  гарячі  відблиски  тріпочуть  однобоко,
в  очах  чорніє  (shit!).  Сірник  іще  не  раз  черкне.
Натисни  escape  –  умить  розгорнуся  притокою
до  річки,  що  живить  протест  і  блукаючий  нерв.

Я  –  син  покоління  байдужих,  засліплено-зранених.
Та  пагони  правди  ростуть  із  коріння  дга́рми.  Ще
рано  лякати  систему,  що  ми  стали  храмами
для  текстів,  загублених  в  горлі  чудовиська-згарища.

Я  –  брат  покоління  борців,  незручних,  непокірних.
Як  звір,  я  зірвався,  зірвав  саламандру  з  руки.
Торкнися  –  рельєфи,  стрибки…
Шри́фтом  Брайля  на  шкірі  
кодуються  літери  з  попелу
в  гострі  крапки.

Вітри  сполошились,  бо  вже  підкрадається  каїн.
Війна  аж  скрегоче  по  склу:
Руйнуй!
Помри!
Зникай!
Шепочуться  привиди  в  стінах,  які  були  спальнями:
«Був  час,  як  пожежі  гасили,  а  не  розпалювали».
Ми  щезнемо  скоро,  бо  майже  дійшли  до  краю.

©Олена  Галунець

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883020
дата надходження 17.07.2020
дата закладки 05.03.2021


re_vanta

твій шлях у твоєму тілі…

поставиш  собі  мету  
і  будеш  як  всі  старатись
ловитимеш  на  льоту:  
на  хлібі  перебиватись
ходити  туди-сюди  
а  може  лінивим  боком  
повéрнешся  до  мети  
приреченим  тихим  кроком  
ступаєш  по  тій  траві  
підошва  збиває  роси  
травинки  вищать  —  живі  
роззуєшся.  дивно  босим  
відчуєш  себе  на  мить  
мізерними  стануть  цілі  
і  тиша  хай  прогримить:
твій  шлях  у  твоєму  тілі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906116
дата надходження 26.02.2021
дата закладки 05.03.2021


re_vanta

я ввійду в твій мозок…

я  ввійду  в  твій  мозок  
гуркотом  машин
світлом  переможу  
демонів-страшил
порубаю  намертво  
вдарю  до  небес  
знищу  грізне  марево  
будь  отут  —  не  десь
стану  хоч  бруківкою  
хоч  піском  з-під  ніг  
втиснусь  одруківкою  
між  рядків  твоїх
загримлю  негодами
отруюсь  дощем
мелькну  епізодами
породивши  щем
крок  у  крок  ступатимеш
замету  сліди
впевнюсь  що  не  знатимеш  
моє  "Я"  —  це  ти.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905125
дата надходження 17.02.2021
дата закладки 05.03.2021


re_vanta

холод

коли  нестерпний  повзучий  холод
заходить  глибше  морозить  мрії
я  дістаю  велетенський  молот  
і  те  роблю  що  найкраще  вмію

коли  волога  пожухла  осінь
печаллю  топить  і  з  ніг  збиває
я  буду  з  тих  хто  востаннє  просить
насіння  сіє  врожай  збирає

і  дайте  більше  хоч  трохи  часу
благальний  голос  —  ба  ні,  мільйони
це  холод  міцно  у  сірі  маси
пускає  сумнівів  батальйони

мурує  топить  морозом  криє
але  дрижить  від  вогню  до  смерті
хто  першим  страх  цей  огидний  змиє
той  зможе  зимності  сльози  стерти

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904848
дата надходження 15.02.2021
дата закладки 05.03.2021


Сніг_на_голову

Рановесня

Весна  насипає  у  горло  пилу,
усе  навколишнє  вбирає  у  сірість,  
дороги  і  люди  –  ти  вирви,  вирви…
Твоя  й  березнева  самотність  стрілись.

Лице  сполотніле,  прообраз  дому,
їм  промінь  жахкий  домалює  зморшок,
у  тебе  із  містом  одні  геноми  –  
бери  свою  кров  і  пиши  у  зошит.

Що  рана  прозора,  води  що  барви,  
з  надією    -  пройде,  минеться  зовсім,
що  формою  квітки  лягає  гарно
на  тіло,  немов  петриківський  розпис.


фото  by  Alice  Lin

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784494
дата надходження 26.03.2018
дата закладки 03.03.2021


Сніг_на_голову

Молоко

Заштриховано  день  у  буденне  -
ті  ж  нитки  і  те  саме  шитво,
у  перкусії  світу  дилема
і  штрикається  в  скроню:  ти  хто?

І  лягаю  на  спину,  щоб  спати,
і  у  очі  тече  молоко,
навіть  марева-сни  у  квадрати,
це  -  в’язниця  -  кричить  мій  Фуко.

Он,  спинається  плющ  по  цеглині,
що  йому  -  лиш  рости  і  рости,
а  мені  кожен  день  просто  «нині»
і  у  грудях  давно  блокпости.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596633
дата надходження 29.07.2015
дата закладки 03.03.2021


Сніг_на_голову

Печворк

Покажи  своє  небо  без  ретуші,
хай  на  сірому  сірі  патьоки,  
хай  одні  лише  вицвілі  клаптики,
нам  однаково,  небо  -  фетишем
у  дзеркалах  земної  статики.  

Хай  його  хтось  зове  атмосферою,  
хай  закидують  кульки  гелію
чи  у  хмарах  шукають  ангелика  -  
небо  тишею  барв  химерною
лоскотатиме  очі  скептикам.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895268
дата надходження 17.11.2020
дата закладки 03.03.2021


Ки Ба 1

я тебе знаю /post-recovery/


*  brevis  esse  laboro,  obscurus  fio*
_

я  тебе  знаю.  ти  не  бачиш  снів.
не  дивишся  в  ікон  порожні  очі.
увагою  шануєш  лише  псів,
випалюєш  у  білий  попіл  ночі
образливо  -  байдужий.  на  межі_
>
ти  гостриш  погляд,  гострять  так  ножі_
твоя  свідомість  –  незворушна  сутінь.
криниці  пам’яті,  уявою  зіпсуті,
давно  сухі_  без  тіні  таємниць_
облиш  черпати  прах  із  тих  криниць_
>
я  тебе  знаю.  не  ходив  по  лезу.
десь  поряд  -  так.  колючий  і  тверезий.
зривали  з  вуст  пронизливі  вітри
заупокійне    "триста-тридцять-три"
лиш  в  напрямку  пустих,  умовних  цілей_
>
я  тебе  знаю.  не  зібрати  в  ціле
розлущене  на  тисячі  частин.
не  нанизати  на  прозорій  ниті
сумнівну  послідовність  намистин,
розсипаних  в  бездонну  пащу  миті
того  німого  весняного  дня_
>
…свинцеве  небо  /  вигнила  стерня.
плацебо  зайвих  слів_  там,  за  дверима_
не  янголи  чатують_  вороння_
і  падає  їдке  струпілля  гриму,
і  райдужок  іржу  краде  полин_
бо  тільки  так  приборкують  тварину,
і  тільки  так  клин  вибиває  клин_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906769
дата надходження 03.03.2021
дата закладки 03.03.2021


Олена Галунець

Нація

Пообіцяй,  що  ти  станеш  зі  мною  коренем  
до  тих  гілок,  що  під  вітром  ростуть  нескорені,
не  гнуться  з  натиском  циркуляції.
У  небі  очі  прадавніх  вигнанців
вдають,  що  зорі  –  це  їхня  нація.

Голка́ми  сосни-медсестри  до  тіла  хиляться,
щоб  ми  вкололи  у  камбій  шрифти  кирилиці
та  не  ламались  в  асиміляції,
коли  нас  топчуть  цинічно  з  танцями,
вдають,  ніби  ритми  ці  –  спільність  націй.

Голками  покрита  земля  –  іржавим  килимом.
Єдналися  з  помилками,  як  дощ  із  ринвами.  
Зі  зрубів  ллє  кров  –  «какая  разница?»,
співають  дрозди  –  «язык  мне  не  нравится».
Барвінок  застряг  у  сітці-рабиці.

Спітнілі  ліси  затихли,  аби  напитися,
від  нашого  джерела  розквітають  китиці.
Не  спи  тоді,  коли  гнізда  падають
попід  гілки,  овіяні  ладаном.
Це  наше.  Пообіцяй  не  зрадити.

©  Олена  Галунець

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906751
дата надходження 03.03.2021
дата закладки 03.03.2021


Сніг_на_голову

Sol

Вона  твій  центр,  твоя  смертельна  вісь,  
очам  полуда  ніччю,  зір  уранці.  
Припливів  місячного  збудження  звільнись,  
лови  очей  ясні  протуберанці.  

Торкайся  темних  плям,  що  ось  і  ось,  
цілуй  вуста  космічні  і  жагучі,  
допоки  серце  ще  її  не  розлилось.  
Затемнення  для  тебе  неминуче.  

Будуєш  з  рук  жертовний  Стоунхендж,  
стече  по  то́бі  сік  сонцестояння,  
і  ти  по  крові  тій  білісінькій  пройде́ш,
згорить  хвилина  обрієм  остання.

Змаліє,  стерпне  серцем  кам'яним,  
діра  не  чорна  –  сяє  про́світ,  чей  же.  
А  ти  для  кого  вибухатимеш  і  з  ким:
Альфа  Центавра,  Вега,  Бетельге́йзе?  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906715
дата надходження 03.03.2021
дата закладки 03.03.2021


Ки Ба 1

чепуряться до цвіту околиці…

чепуряться  до  цвіту  околиці,
потонули  в  солодких  димах_
скільки  ще  повертати  на  кола  ці
і  борсатися  з  щастя  марами  
на  смарагдових  килимах...

луна  стихне  лиш  там,  за  хмарами,
струна  напнута_  чи  не  лусне  вже_
хтось  насичений  тими  чарами
і  порожній,  і  спантеличений
мить  розхристану  стереже...

молода  ця  весна,воістину,
знову  згине  в  засиллі  зелені,
будуть  спекою  сни  в’яремені,
жар  прозріння  гребтимеш  жменями,
музи  серце  порожнє  їстимуть...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787919
дата надходження 18.04.2018
дата закладки 02.03.2021


Enol

Двері у Підвал: Одкровення Сучасного Поета

Я  розводжу  Руки,
бо  йде  дощ  легкий
і  з  голови  капюшон  знімаю,
та  Вода  Мою  голу  голову  омиває.
Смак,  це  й  не  Вода  зовсім
наче  чай...  Шипшина?
-  Та  ну,  Ви  знущаєтесь?
Хоча...Важко  Творити  без  Почуттів  Разом,
Чи  не  Так?  Я  Вас  розумію,  і  Душею  дякую.
Тільки  не  вказуйте  Мені  шлях  до  Неї.
Дайте  хоч  знайти  Самому.  
Та  і  Я  нічого  Вже  не  знайду  сьогодні,
бо  Альдерамин  блакитним  заходить.
І  Я  йду  в  Оазис  Свій  по  слідам  чужим.  
О',  як  я  не  хочу  тепер  йти  туди.
Ноги  підкошуються,
наче  крокую  на  страту  Власну.
А  Я  лиш  відчуваю  судження  Мас.
Якого  і  немає,  а  Я  за  нього  Думаю.
Вірю  Значить,  і  Це  Все,  що  я  Бачу.
І  Вона  приходить  Саме  до  Мене,
а  Я  знову  Її  самотньо  Одною  полишаю.
Полишаю  Знову  Одною  книгу  читати.
Філософію  Відчаю,  Спустошення  і  Занепаду.
Золотими  літерами  в  Її  Очах  блакитних  писану.
Усміхаюсь  та  Головою  киваю,  бо  "філософія"  будь-яка,
а  тим  паче  Моя  писана  "псевдофілософія"  -  
не  являється  нічим  Більшим,
як  їдкою  сумішшю  Суб'єктивності.
Яка  не  має  в  Ніякому  Разі
співвідноситись  до  Розуму  Людини  іншої,
а  тим  більше  до  Людства  Всього.
Бо  Тільки  в  очах  автора  тутешнього,
Те  має  Сенс,  Те  має  Логіку.
Красу  Відразливого,  Відвертого.
270-т  років  самотності
Я  бачив  Початок  і  Кінець
а  Значить  і  в  проміжках  Все
а  так  Нічого  і  не  Навчився
Анахорет?  Можливо,
Я  так  і  Звався  б  Колись
а  зараз  я  -  Самозванець
просто  Вбий  Себе
Холодною  рішучістю
Наважся  хоч  на  Щось,
що  від  Тебе  Тільки
Одного  і  Залежить
Сирота  Соціальна
втішити  Тебе  Нікому
не  тому,  що  Ти  "не  Вартий"
а  Тому,  що  не  Відповідаєш
вимогам  до  частини  Пари,
яка  Виживає
але  не  Зараз
Сміюсь,  бо  Псих
але  не  позбавлений  Людяності,
а  то  й  Більше  за  Вас  Нею  Наділений
Виживання  в  нас  Утопія  забрала
закинь  Піску  в  реактор  -
отримаєш  що  Забажаєш
рівноцінного  по-Масі
Лоно  Творення
"Лоно"  Тільки  Ми  Його  Так  Звемо,  а  це  Принтер  просто,
може  по-частинам  само-себе  відтворити,
Зумій  зібрати  Тільки,  хоч  Ковчег  Цілий,
та  і  з  Тим  допоможуть  автомати  
"Новий  день,  Новий  день
Нова  біль,  новий  бій
бій  останній,  найкращий
Ще  один  день  і  вмерти  після
Ще  один  день  і  вмерти  після"
що  це  за  Відчуття  таке  Дивне?
Наче  стріла  прилетіла  у  скроню,
і  Я  в  пісок  холодний  падаю  тяжко.
Панічна  атака,  судома
(наче  Хтось  мої  сухі  губи  цілує  волого
Моя  Муза  золотоволоса  -  Ілюзія,
Галюцинація,  Ідеалізований  Суб'єкт  Прекрасний.
А  чому  красивій  Людині  бути  Злою,  а  не  Доброю,
якщо  Її  Природа  не  обділила  головним  -  Вродою.
Зараз  відійди,  Прошу,  поки  Я  не  заговорив,
відійди,  бо  з  рота  мого  копоттю  смердить.
Хоч  би  птахом,  як  завжди  Мене  сповістила,
Я  б  в  дома  прибрався  і  сам  поголився.
Але  Я  Розумію,  Часу  в  Тебе  вже  обмаль.
Пора  Написати,  те  про  що  думав  "творячи".
Пазл  з  того  Зібрати,  що  нікуди  не  підходило.
Прошу,  не  дивись  Так  пронизливо,  
Сліпить  Світло  Темних  Очей  Твоїх.
Я  й  Тільки  чекаю  коли  Ти  прийдеш,
а  Коли  і  Приходиш  -  то  хочу  втекти.
Всього  Секунду  Дивлюсь,
а  потім  Місяць  згадую.
І  між  рядків  Цих  ховаюся.
"Такий  Солодкий  Мед  Твій,  що  вже  Гидко."
Але  й  Солодшого  вже  і  не  буде  нічого.
О',  Дивний  Дух  Безтілесний.
Я  пишу  Це  -  бо  Все  Зламалось,  бо  "Так"  -
"В  сюжеті  непомітна  Логічна  помилка".
І  не  Одна,  сюжет  повен  дір,  немов  Сито.
І  Я  не  знаю,  як  Їх  виправити,  вже  занадто  Пізно.
Я  сам  заплутався  в  павутині  власної  Фантазії.
Чому  так  Боляче  і  Важко  мені,
картковий  будинок  рушиться  мій.
Кашу  яку  заварив  -  Я  не  помішував,
десь  недоварена,  десь  підгоріла  вийшла.  
Твій  Сон  чарівний  Я  описати  намагався.
Сон,  під  час  якого  не  задумуєшся
над  першопричинами  і  логічністю.
Ти  просто  споглядаєш,  насолоджуєшся
такою  Реальною  сюрреалістичністю.
І  "Так"  Ти  можливо  і  Права,
помилок  яких  і  немає,  бо  "Так-Так":
Поезія  не  Твориться  заради  Відповідей.
Вона  твориться  заради  Запитань,
які  в  розумах  Читача  Виникають.
Як  поставити  крапки  над  "і",
якщо  там  не  "і",  і  не  "ї",  а  "Її"?
Хех..хм,  "Прекрасно-Важко"?
Коли  метафора  -  це  Сюжет,
а  мова  Пряма  -  це  Образи.
Цього  Я  й  й  Хотів  від  Читача,
постійного  нерозуміння  де  Правда,  а  де  Ілюзія.
Хотів,  щоб  Вони  Відчули  Древнього  Бога  Безумство.
Котрий  Живе  в  Нас  вже  три  мільярди  Років,
і  кожен  Раз  себе  забуває,  коли  "вмирає",
все  думає,  що  Смертний,  Обмежений,
бо  тільки  так  є  Стимул  Поспішати.
Іо',  це  не  "Тест",  це  не  "Гра",  це  -  Життя.
Я  Безумний  Араб,  ну  ж  бо  слухай  Мене,
Голос,  яким  мовлю  в  Твоїй  Голові.
Не  Відвертайся,  Очі  закрий,  і  Слухай:
"Що  Ти  Таке  без  Того  що  сприймаєш,
як  "належне",  коли  Їх  Відкриваєш."
Я  б  цей  "розум"  на  Дурість  проміняв,
так  Легше  б  Жилось,  Любов  Шукалась.
Я  вже  давно  все  написав,  Все,  що  хотів,
але  Все  рівно  сюди  з  Кінця  все  повертаюсь,
де  з  думок  тихий,  спокійний  Мир.
Де  Ти  -  Частинка  моєї  підсвідомості,
яку  Я  наділив  Усією  Любов'ю,
яку  тільки  і  Мав.
Постійно  мовчиш,  Німа,  
як  ж  мені  ще  ж  Тебе  Відтворити.
Я  ж  Тебе  жестів  і  письму  навчив.
Говориш,  що  Я  Страшне  Пишу.
Так,  можливо  лиш  трішки  місцями,
бо  якби  Люди  вміли  Чужу  біль  переживати,
вони  б  захлинулись  у  Всій  тій  Болі,
більше  в  надуманій,  аніж  "Ні".
Інакше  б  Ви  не  змогли  б  це  Все  
дочитати  до  цих  пір,  чи  не  Так?
"Емпатія"  в  Них  Тільки  до  Рідних,
близьких,  та  до  Тих  Всіх,  
Хто  Їм  подобається  Зовні:
Розумом-Словом,  Тілом,  Ділом.
Ти  Занадто  Добра,  Людина  Відкрита,
і  це  Твоя  Біда  Тиха,  Вільна,  Невимушена.
Я  б  хотів  це  враження  -  розбити.
І  Нічого  в  Мене  не  залишиться.
Яка  ж  Ти,  яка  ж  Ти  у  Всьому.
"Або  Тих  Кого  Жаль"  -  Так.
І  Це  Моє  Зло  Маленьке,  Скромне.
І  так,  Ти  Права,  ще  й  -  "егоїстичне".
Скажи,  Чи  Хтось  це  Все  Прочитає?
А  Ти?  Якщо  Колись  Перекладе  Хтось.
І  в  Перекладі  Тім  "риму"  цю  Зітруть,  
Все  Написане  Тобою  "Спростять".
Душу  Мою  Тим  Понівечать.
І  Чи  Будеш  Ти  Задоволена,  Втішена,
що  Тільки  завдяки  Тобі  ця  картина  намальована.
Що  Тільки  завдяки  Тобі  так  Мої  Думки  були  Зібрані.
А  чи  потрібен  Я  Ідеалу?
Компасу  на  який  рівняюсь,
як  Маяк  котрий  немов,
завжди  світить  на  Ціль  
бути  Кращим  на  Відповідність
Чому  ж  за  моєю  спиною  він,
я  йду  все  вперед,  що  назад,
та  й  вже  Куди  не  бачу  
бо  заважає  власна  тінь
де  ж  світло  Твоє  
я  не  бачу  стежки
так  далеко  зайшов
тільки  пітьма  вже  і  лиш  
та  жирний  попіл-тлін  під  ногами
скинутих  крил  людських  Мрій
я  в  пітьму  тую  руку  простягаю
і  далі  ліктя  її  не  бачу  просто
а  там,  в  ній  хтось  бере  ніжно,  
тепло,  гладить,  цілує,  мою  долоню
і  обводячи  нею  -  тіло  своє  показує,  наче  Сліпому
а  потім  легко  нею  грає  на  Собі,
повільно,  у  темпі  потрійному
наче  на  мильній  бульбашці,
на  яку  тільки  сильніше  і  натиснеш,
то  та  порветься,  зламається  просто
і  я  відчуваю  Її  конвульсії  беззвучні
ледве  відчутні  хвилі  з  живота  до  стопів
і  назад  вже  до  голови  по  хребті,
Знову,  і  Знову,  Вони  що  вітерець
теплий  по  гладі  Моря  в  Штилю  
Хтось  Там  в  тій  пітьмі  на  мене  чекає,
Хтось,  кому  начхати,  хто  Я,  і  як  Виглядаю
Вона  на  коліна  перед  мною  опускається,
до  себе  за  руку  притягує  і  тим  мовить  наче:
"-  Зійди  зі  Страху  Темряви,
і  Того,  що  в  ній  Невідомого."
По-сторонам  дивиться,
наче  впевнюються,
що  все  таки  Одна
і  голову  опускає
Її  світлі  очі  Лице  осяюють,
Воно  Таке  прекрасне,  і  Сумне  Таке,
а  Я  знову  втікаю  на  Твоє  світло  холодне.
В  Пітьмі  Тій  -  Люди,  які  Себе  Самі  Знайти  намагаються,
які  все  спотикаються  і  Падають,  бо  не  бачать  Там  Нічого,
але  все  Підводяться  зі  словами:  "Я  Сильний",  і  Йдуть  Далі.
Бо  Пітьма  Та,  Вона  не  від  порожнечі,  Вона  -  молекулярна.
Де  Ти?  З  ким  Ти?  Кого  Кохаєш?
Чи  Одиноко  Страждаєш?
Бо  Краса  Твоя  Всіх  Відлякує.
Або  Насолоджується  Тобою  Той,
Хто  Твоїй  Красі  Ціни  справжньої  не  знає.
Я  не  правий,  можу  Помилятися.
Забагато  нюансів  -  Я  повторююсь,
і  не  припиню  повторятися.
Ми  в  холодному  і  темному  просторі,
щоб  хоч  ледь  трохи  зігрітись
в  це  тепле  Сонце  втиснулись
і  зараз  Це  усвідомлюємо,
а  я  Життя  боюся  цього
так  і  вмру  же  не  відчувши  нічого,
а  скільки  раз  вже  вмирав  
навіть  так  і  не  розумівши,  що  Жив  
і  після  цього  всього,  що  ми  Натворили
собі  подібним  шансів  не  даємо
Ти  ж  Відчуваєш,  як  давить  цей  Страх?
що  у  вічності  лише  Хвиля  в  Нас,
але  й  Того  достатньо,  та  і  забагато,
щоб  Полюбити,  щось  Створити
і  Тим  Комусь  Запам'ятатися
бо  розваг-то  тут-то  і  не  багато
і  зараз  Ми  не  можемо  зустрітися  
щось  між  нами  Велике  незбагненно,
окрім  бетонної  стіни  шириною  у  відстань
ще  мова,  "статус",  проста  "Доцільність"
просто  поговорити,  як  Дві  Людини
про  що?  та  хоч  би  про  Погоду
про  конденсат  над  головами
про  галактику  в  мініатюрі  над  нами,
яка  постійно,  так  швидко  міняється
а  ми,  як  ніби  і  не  помічаємо,
як  сама  галактика  і  нас  не  помічає
запалене  західним  Сонцем  небо
нічим  не  відрізняється  від  туману  галактичного  
агонія  початку  в  акреції  і  кінця  в  розширенні
не  здатен  більше  споглядати  речі  прекрасні
постійне,  кожного  дня  темне  нагадування
того  вселенського  жаху,  що  в  Мене  заглянув
сприйняття  Ним  отруєне,  заплямоване
Як  Мені  щось  "Гідне"  Написати,
якщо  Все  починається  зі  Слова  "Спустошення",
а  Як  Мені  не  Писати,  бо  Тільки  так  в  мене  Відчуття,
що  Топчучись  на  Місці  Я  рухаюсь  до  "Чогось".
Це  Моя  похитаної  свідомості  самопоміч.
Кволого  Розуму  самосублімація,
як  для  Всіх  поетів  і  письменників,
які  про  Те  Знають,  але  не  Зізнаються.
Або  Які  Нічого  Так  і  не  Розуміють,
а  Все  "пишуть"  про  травку  зелену
під  сонечком  усміхненим,  рожевим.
Пригощають  публіку  тим,  
чого  вона  прагне:  трюїзмами,
їдою,  яку  легко  можна  перетравити,
заяложеними  істинами,  стереотипами,  
достатньою  мірою  завуальованими,  
прикрашеними,  щоб  читач  міг  захопитися  ними,  
залишаючись  водночас  вірним  своїй  філософії  життєвій.
Якщо  у  культурі  прогрес  і  існує,
то  передусім  поняттєвий,
чого  література,  зокрема  фантастична,  не  Чіпає.
А  тим  паче  поезія,  котра  Вершками  насолоджується
Одне  Одного  хвалять,  ще  більше  "творити"  спонукають
наче  досягли  Ідеалу  образу  і  думки  Незрівнянної  
І  в  мене  не  вийшло,  хоча  так  намагався.
Все  Бояться,  Бояться,  Бояться.
Перетнути  лінію,  Лінію,  Межу  Утопії.
Нерозуміння  за  Словами  "Я  Розумію".
Або  й  Того  Гірше  -  "Я  Розумію"
у  Повній  Самовпевненості  Своїй.
-  Я  Вас  не  Розумію.
Питання  Поваги  Ваше  дивовижне.
Розумного  і  досконалого  спілкування  Основу.
Я  ходив  зі  снігом  першим  по  Тих  пагорбах.
Кінець  вже  грудня,  а  він  Тільки  й  Перший  випав.
А  там  останній  ліловий  дзвіночок  виглядає  з  під  Снігу.
Остання  яскрава  фарба  Твоя  морозами  ще  не  Вбита.
Я  так  не  хотів  Її,  не  хотів  Тої  Зими,  
не  Хотів,  щоб  Вода  Її  Весною  тала
Твій  Дух  Звідси  б  назавжди  Змила.
Але  ж  тільки  Так  Ти  Життя  Нове  Даруєш.
Живеш  Одним  Сезоном,
щоб  радіти  і  Тішитися,
немов  Вперше  Всьому.
І  Мене  Знову  Забудеш,  
а  під  Осінь  лиш  Згадаєш.
Вмерти,  вмерти  тут  би,
щоб  з  Тобою  Бути,  бути.
А  перед  Тим  спину  Твою
в  багряні  крила  розмалювати.
Померти  б  як  щось  середнє,
що  неварте  ні  Землі,  ані  Неба.
Але  ж  Хто  буде  Тебе  Тоді  Будити,
щоб  Ти  теплу  Осінь,  що  Другу  Весну
Людям  Дарувала  в  Щасті  Своєму.
Вони  ж  так  Її  перед  неминучою  Зимою  хочуть,
як  Мрець  Смерті  без  Страху  в  Спокою.  
Тому  Я  й  Пишу  для  Тебе  Ці
наче  "Щоденники  Пам'яті"
Бо  стану  Я  колись  старим,
і  не  Зможу  Тебе  вже  Привабити.  
Я  лежу  і  стою  там  де  лежав  і  стояв
на  зберігаючому  мене  місці
посеред  випаленої  землі
в  конюшиновому  колі
Хто  ж  Шепотить  Мені  
з  під  товщі  Цього
кристалічного  Щита?
Хто  ж  Мені  Реве  
з  грозових  Хмар?
Воно  Старе,  
як  і  Сама  Земля.
Чи  Ти  Чуєш?  
О',  Мій  Дух  Невагомий
Як  Хтось  Навіжено,  Важко  Б'є
по  Легким  плутонієвим  Струнам?
Як  Барабани  вибивають  ритм  шалений,
як  Звучить  Фінальна  Мелодійна  Порожнеча
Барабани  -  то  Серце  Моє.
Струни  -  то  Душа  Моя,
на  Якій  Ти  Граєш.
Прошу,  і  не  Зупиняйся.
Струни  Рви,  але  Ти  Гучно  Грай.  
Поки  Я  Стіни  розбиваю  і  Ламаю.
Я  Виходжу  за  Рамки  в  літературі  Дозволеного,
Я  відкриваю  Людського  Розуму  "Cellar  Door"
Поет  Мертвий  -  бо  Я,  і  Це  Прекрасно,
і  Я  на  Плечах  Титанів  Стою  і  Танцюю.
А  Вони  Крокують  повільно  і  потужно,
далі  за  Небуття,  за  реліктове  сяйво.
Поки  Я  в  Руках  меч  здіймаю  над  головою  
на  вістрі  якого  вже  Ти  Танцюєш  і  кружляєш,
в  пуантах  біленьких  з  носочками  Іридієвими.
Ти  Така  Легка  для  Мене,  Невагома,
Більше,  аніж  Розуму  Голос.
Все  Підстрибуєш,  
і  меч  при  приземлені  розбиваєш,
але  від  того  все  Впевненіші  Стоїш  Відтепер.
Коли  ж,  Коли  ж  Ти  в  Мої  Обійми  Впадеш?
Або  Підскочиш  одного  разу
так  Сильно  і  Високо,  що  з  гнітом,
останнім  цвітом  злетиш  Лебідкою.
до  кого,  куди?  А  до  Того,
хто  знає  куди  в  своїй  Історії  Йти  
хто  розумом  не  гниє  і  Душею  Палає
А  Для  Мене  лиш  Твоя  Думка  і  Важлива,
Тої,  Хто  про  Мене  ніколи  і  не  Взнає.
Мені  б  Твоє  визнання  Маленьке.
Мені  б  Хоч  Слово  Твоє  до  Мене  Особисте,  Одне.
А  ще  б  Краще  -  Думку,  Роздум,  Ідею,
яку  Я  Міг  би  на  рядках  Цих  Розгорнути.
Я  ж  Тут  Бог-Творець  гордівливий.
І  Я  б  Був,  як  Людина,  яка  Досягла  
Самореалізацій  Висот  -  Щасливий.
Ми  ж  швидкістю  світла  зв'язані.
Тою  Дияволом  Даною  Ілюзією  Присутності.
Кожен  отримує  те,  що  заслуговує,  а  не  Те,  що  Бажає.
Та  я  й  тільки  на  рядках  Тебе  і  обіймаю,
бо  в  Реальності  і  підійти  не  зміг  би.
Бо  Там  Сама  нервова  система
за  мене,  і  проти  Мене.
Фізичний  контакт  
не  завжди  повинен  бути
романтичним  або  сексуальним  
Я  б  тремтів  перші  півгодини  в  Тих  обіймах,
а  потім  плакав  і  Дякував  би  за  Спасіння.
Днями  за  смерть  Я  прагну  більше  лиш  Його.
не  жартуй,  не  смійся  над  мрією  Ти  моєю
я  Тебе  все  одно  зрозумію
я  прагну  того,  що  ваги  не  має
але  що  таке  Важке  в  досягненні
"-  Тобі  потрібна  допомога,"  -  Напевно.
Я  ніколи  не  просив  у  Світу  за  Послугу,  
і  Ніколи  не  бути  цьому
Нам  допомогти  нікому,  
окрім  ж  нас  самих.
Я  Ідеалізував,  
і  Заварив  вже  Знатно.
Приготуйся  ж  до  старту,
тепер  ж  Задньої  ніякої.
Пройдена  Точка  Спустошення.
Мати  Моя  Самий  Дух  Святий.
Батько  Мій  Сам  той  Диявол.
Ім'я  Мені  -  "Благородний".
Як  метал,  той,  що  Крихкий.
Той  в  якому  вирощують  Алмази.
Той,  що  двох  зірок  продукт  злиття.
І  Я  рухаюсь  в  Кінець  і  далі  Небуття)
Ми  бачили  Їх  Рідну(?)  планету.
Гори,  Горбки  платинових  металів,
для  чого  Вони  Їм  -  Ми  так  і  не  взнали.
Як  матеріал  для  реплікації  "про  Запас"?
Або  через  зовнішній  вигляд  привабливий?
Вся  Їх  планета  вкрита,  облита,  залита  Ними.
Хотіли  Те,  що  Під  ними  від  Зорі  Врятувати?
Але  ж  Вона  карлик  червоний  -  
не  Розшириться,  не  Спалить.
Що  Вони  Оберігають?
Від  радіації  зорі  постарілої.
Чому  Свій  Дім  не  Полишають?

Атріум.
сидять  Вони  
колом  навколо  Води,
кожен  у  Своїй  позі.
Навколо  Єдиного  Того,  
що  Вона  Їм  Дала  добровільно  

Ілаяс:  -  Це  трансгуманізм  в  Ділі.
Вони  оберігають  Живий  оригінал.
Щось  останнє  живе,  Ідеал.
Про  Який  не  Хочуть  Забувати.
Пірр:  -  Корабель  Тесея,
красиво,  в  Твоїй  теорії  є  Душа.
Мені  Подобається,  Я  теж  в  справі.
Квілін:  -  Або  вони  щось  живе,
експлуатують  Там.
Забагато  нюансів.
Але,  Те  можна  пояснити
у  Всіх  сенсах,  Їх  ходом  прогресу,
нам  досі  так  і  неясним.
Енол:  -  Але  є  проблема,  
проблема  незбагненно  Велика.
Я  не  можу  знайти  Їх,  як  виду.
Не  то  що,  як  Соціальну  групу.
Денеб:  -  Тіла.
Підійдуть  тільки  клони,
та  живі  несвідомі.
Або  просто  металеві  панцери,
а  Автомати  тільки  ті,  
що  механічні  в  Собі.
Квілін:  -  Надягти  Корону  для  краси.
Звучить  страшно  і  круто,
бо  це  вже  не  Гра  взагалі.
Ілаяс:  -  Ми  б  так  багато  дати  Їм  могли,
по-Трішки,  по-Піщині  із  досвіду-пустелі.
Енол:  -  Або  навпаки,  Вони  -  Нам.
Є  ж  "колонії  людські",
де  вже  забули  "люди",
що  Людині  потрібне  Світло,
щоб  бачити,  дивитися..
Та  і  Зоря  Їх  ця  не  рідна,
бо  занадто  нестабільна,
планету  "стерилізує"  постійно.
О',  Ні.  Давайте  забудемо.
І  Цю  ідею  розвивати,
не  Будемо.
Пірр:  -  Запізно.
Насіння  Висаджене.
Денеб:  -  А  Дум  Вода,
проростить  Його  Сама.
Енол:  -  Те  паршиве  насіння  з  Саду  Доброго.
Шарт:  -  А  чи  Вартий  Захід  Синій  Того?
Ілаяс:  -  В  мене  немає  планів  на  завтра.
Смерть  Одиниць  варте  життя  Багатьох.
Пірр:  -  Боротися,  Шукати.
Знайти  і  не  Здаватися.
Денеб:  -  Ми  загубили  Один-Одного  в  просторі  і  часі.
Як  Завжди  хотіли  і  бажали,  що  Брехня.
Квілін:  -  Бо  нерозуміння  Боялися.
Морро:  -  Хотіли  лиш,  
Бути  на  Одинці  серед  Своїх.
І  Я  Зараз  Саме  серед  Них,  і  не  Сам.
Якщо  Вже  Тиша  і  Між  Нами,
То  Моє  Німе  Слово  -  Останнє.
Час  і  Місце  Ми  Знаємо.

Ми  Ходили  до  Них  в  клонах  Живих,
і  бачили  Те,  що  під  Золотою  товщею  в  Собі:
Вони  не  Живі,
Кимось  Створені.
Життя  Механізоване,
або  ж  Те,  що  живим  було  колись  Раніше.
А  перейшло  для  Себе  на  рівень  існування  Вищий.
Вимушено  чи  Добровільно  -  не  знаємо,  немає  Знань.
Вони  блокують  наш  зв'язок  з  маріонетками  механічними.
Ми  зруйнувати  Їх  цивілізацію  в  Зачатку  не  Могли.
Тому,  що  будь-яке  Життя  цінуємо.
Тим  паче  Те,  що  Нам  досі  не  зрозуміле.
Тому  Вмирали  Живими,  тут  в  цих  Пісках.
Его  та  Самовпевненість  
змушують  йти  з  Вовком  на  Зайця,
і  йшли  Ми  впевнені  в  силах  Своїх,
ще  не  розуміючи,  що  Вовк  то  зовсім  не  в  Нас.
Живими  вмирали  Ми  проти  Істот  в  Основі  механічних.
А  Зараз  я  власного  Дому  тут  Боюсь,
маленького,  глиняного,
біля  озерця  овальної  форми  крихітного.
Будиночок  сховав,  засипав,  поховав
Я  піском  Тим  коли  Його  викопував
де  Мої  високі  і  тонкі  пальми  з  Віхи
Їм  так  добре  на  Вітру  якого  не  Мали
Їм  так  добре  зі  світилом  Новим,
до  якого  все  тягнулись  раніше,  
бо  Їм  там  Його  так  Мало  все  було.
Будиночок  на  Основі  мармуровій  побудований,  
яким  і  дно  озерця  викладено,  закладено.
Де  Агава,  кактус  Петра  Святого,
мармур,  глина,  чорна  Земля,  міскантус.
Ніхто  і  не  помітить,  що  Їх  нахабно  вкрали,
як  ніколи  природу  Більшість  на  Землі  і  не  помічали.
І  заповнив  Озерце  водою  зі  свердловини  глибокої,
і  Вона  Скінченна,  це  Мене  Печалить,
але  все  Має  Закінчитися.
Сам  Час  навіть,  Рано  чи  Пізно,
бо  не  буде  Кому  і  Чим  Рахувати  Його.
Голубі  від  заходу  Піски,  Синя  Зоря,
вже  за  горизонтом  майже  яка.
Дюн  тіні  довгі,  гострі
і  Троянда
Біля  Якої  Впав
ось  Так,  знаходиш,
коли  Навіть  і  не  Шукаєш,
або  коли  Вже  розчаровуєшся  Знайти

25.12.2020

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906396
дата надходження 28.02.2021
дата закладки 02.03.2021


Сніг_на_голову

Нiмо

Мовчки,  ховайся  мовчки  у  чорну  тишу,
з  пальцiв  плети  мотузки,  в'яжи  на  вузол.
Нинi  нiщо  не  говорить,  кому,  навiщо,
нинi  усе  без'язике,  усе  беззвучне.

Просто  пиши  слова  i  складай  у  шафу,
завтра,  колись,  можливо,  ти  їх  народиш.
Ночi  безсоння  немарнi,  довiрся  Баху.
Все  це  колись  згадаєш  без  жалю  чи  шкоди.

Лютий  тебе  не  втiшить,  йому  байдуже,
лютому  спокiй,  нiмо,  нiяким  рухом.
Хай  проростає  у  горлi  криваво  ружа,
наче  пелюстки,  твої  абортованi  звуки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865317
дата надходження 19.02.2020
дата закладки 02.03.2021


Ки Ба 1

залиш замість себе …

залиш  замість  себе  розріджену  хмару  світла.
відлуння  скорботного  реготу  заздрих  мар.
весна  під  снігами  мріями  вже  одквітла_
останньому  дзвону  рве  язика  дзвонар...

залиш  замість  себе  тінь,  що  ворожа  слову.
таку,  що  бижіть  від  поглядів  хижих  зваб.
недопалки  з  воску,  молитви  пусту  полову_
зволожені  площі    в  жовтих  очах  кульбаб...

залиш  замість  себе  нервовий  зворотній  поступ.
зітри  всі  сліди  з  холодних,  чіпких  мереж.
чи  був  течією  /  берегом  /  руслом  /  мостом_
чи  кригою  був,  чи  визрілим  для  пожеж...

залиш  замість  себе  майже  стерильне  поле.
де  –  інде  засіяне  знаками  запитань.
набите  на  шкірі  готичним  шрифтом  “ніколи”
й  приборкавши  острах  в  шеренгу  тотожніх  стань.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784537
дата надходження 26.03.2018
дата закладки 01.03.2021


Сніг_на_голову

Взаємо…

хоч  розводить  мостами,  докупи  зведе  магістралями,  
переляки  спонтанні  втікають  зсудомленим  днем.  
між  амбітних  надій,  розчарованих  мін  шкодували  ми
витрачати  життя  на  доведення  цих  теорем.  

з  часом  хованки  всі  остогиднуть,  мета  стати  зрячою
марно  блимає,  сліпить  –  мутує  пошкоджений  ген.  
ти  в  мені  остигаєш  вчорашною  тіла  гарячкою,
я  збагачую  киснем  потоки  яремлених  вен.

не  стражденні  романтики  і  не  цинічні  прагматики,  
захаращені,  вільні,  у  головах  музика  й  гул.  
часом  квіти  у  нас  проростають  взаємостигматами,  
не  кривавлять  лише,  як  притиснуті  щільно,  впритул.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906481
дата надходження 01.03.2021
дата закладки 01.03.2021


Сніг_на_голову

Гойра

Гойра!  Танцюй,  молодий  вітре!
Та  й  по  ковзких  скалах  понад  урвищами,  
та  ногами  босими  на  нагрітім  каме́ню,
та  помежи  смерічо́к  тонких  і  ялиць  статних.  

Ади́,  кі́лько*  кохано́к  матимеш,
щоніч  в  єнчої  заночуєш.
Успід  сховай  квіт  рути  огненної,  
співай  тонкоголосої,  
закликай  тугу  землі  невпоєної.  

Ходи  з  ви́лясками,  легіню,  у  гордощах,  
нема  жа́дного*  на  тя  схожого,  
на  цім  плаю,  бо  хто  здужає  мовити,  
не  те,  щоб  їмити*  чи  втримати.  

Не  тобі  студеними  зимами  колисати
у  ве́рхах  малих  вітренят.
Не  тебе  кля́стимуть  зраджені.  
Батько  старий  гойдатиме.
Танцюй,  молодий  вітре!





*скільки
*жодного
*упіймати

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906207
дата надходження 26.02.2021
дата закладки 26.02.2021


Сніг_на_голову

Весна у груди

Весна  у  груди  нагла  й  напасна́,  
в  крові́  знайомі  ча́стки  етанолу.  
Голодну  душу  знуджену  і  голу
дощу  залиє  рідина  масна.  

І  вмиєшся,  і  зм'якнеш,  і  нова
ітимеш  гордо,  радісно  і  прямо
поміж  людей  у  свою  рідну  яму,
заквітлі  очі,  в  небі  голова.  

Яка  ж  постава,  о,  яка  спина́!  
Сховайся  тінню  згорблено  за  нами,  
хай  вибілена,  світла,  але  пляма.  
Весні  лиш  тиждень,  не  її  вина.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906082
дата надходження 25.02.2021
дата закладки 25.02.2021


Сніг_на_голову

Моя весна

Моя  весна  не  стукає  у  двері,
не  пише  статусів:  "Чекай  мене,  іду!  ;)"  
У  неї  власний  пунктик  чи  критерій,
якось  опівночі  присяде  на  постелі:
"Будь  ласка,  почитай  мені  Ду  Фу."  

Моя  весна  не  любить  гамір  міста.
Підземки.  Потяги.  Привіт.  Ну,  як?  Егей!
Піарники,  невдахи,  егоїсти.  
Їй  до  вподоби  тихі  пересвисти
птахів,  дерев  і  сонячних  людей.

Моя  весна  –  лише  моя  і  ті́лько.
Хай  вітер  зди́міє  і  хай  мовчать  "ВВ",
он,  березень  вила́днує  сопілку,
он,  сонце  в  калабанях  бродить  –  мілко.
Моя  весна  усе  переживе.



2015  р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906040
дата надходження 25.02.2021
дата закладки 25.02.2021


Сніг_на_голову

Фрустрація

Дібрати  собі  недолугій  хоча  б  та  якийсь  синонім,  
додати  жовтої  фарби  у  сірості  монохром.  
Щасливою  бути  нудно  у  місті  смертельно-соннім,  
де  масова  лоботомія.  З  дірявим,  як  дно,  чолом.  

Без  ознаки  патологій,  без  жодних  таки  думкозміщень.  
Пневматизація  слова  зменшить  вагу  його  й  от  –
можна  ковтати  без  болю,  можна  давати  і  іншим,  
нови́х  досягати  безглуздо-бездумно-прямих  висот.  

І  з  радісносяйним  обличчям  забути  про  час  і  простір,  
забитися  в  поле  зору,  забити  на  все  і  всіх...  
Розпорю  зашиті  очі,  заклею  у  скроні  отвір,  
я  –  Джокер  у  цьому  світі  –  мені  не  пасує  мій  сміх.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905906
дата надходження 24.02.2021
дата закладки 24.02.2021


Ки Ба 1

пошир свій сон…


пошир  свій  сон  в  цій  мережі  сновидців,
як  падати  до  неба,  -  то  гуртом_
шкварчать  зірки_  бог  грає  на  сопілці_
сміється  білий  череп  під  хрестом…

здається_  все  було  не  раз,  й  не  двічі,
пірнав  в  пітьму,  вигулькував  навгад…
все  ті  ж  самі  криві  шляхи  й  узбіччя,
все  ті  ж  колізії  пересічних  монад…

все  ті  вихри  в  степах  і  кров  на  стягах,
все  ті  ж  слова  обридлі,  що  вода,
все  ті  ж  приборкані  розпуста  та  звитяга,
все  та  ж  розпечена  життя  сковорода…

…пошир  свій  сон_  най  резонує  з  тими
хто  все  забув_  вогонь  тремкий  не  згас_
були  бо  всі  пропащими  й  святими,
і  будуть_  як  захочуть  _  ще  не  раз…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780511
дата надходження 06.03.2018
дата закладки 23.02.2021


Ки Ба 1

навчилася проходити крізь стіни… /recovery/





навчилася  проходити  крізь  стіни

і  задувати  натяком  свічки,

сивіє  вмить,  хто  поглядом  зустріне,

впиваються  у  плоть  очей  гачки_

>

впокоїти  причинну,  ласу  щастя,

не  в  змозі  жоден  зляканий  пропащий_

опісля  сліз  соромного  причастя

свідомості  блукати  в  темних  хащах  _

>

щоперший,  хто  застряг  навічно  в  травні,

висить  на  крижі  зради  й  каяття_

катує  сміх,  чужий  до  забуття,

на  дні  півкуль  токують  коливання_

>

цей  теплий  сніг,  цей  босий  чорний  слід  ,

хтось  переміг,  хтось  визнав  роль  статиста,

вона  нового  жде_  свята-нечиста,

як  хижа  тінь  чекає  сонця  схід_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894887
дата надходження 13.11.2020
дата закладки 23.02.2021


Сніг_на_голову

Близнюки

Споріднені,  зріднені,  вкладені  щільно  в  са́мість,  
хребтами  зрослися  і  нервів  один  клубок.  
Фемінна  вразливість  і  теж  маскулінна  сталість
синхронні  у  поштовхах  чи  ухиляннях,  бо

мої  коливання  у  маятник  твій  пере́йдуть.  
Розмірені  стани  напружених  нас,  ану  ж,  
затихнемо  спокоєм  в  надрах  чужих,  де-не́будь  –
анатомічно  складна  особливість  душ.  

Ви́соко  маримо,  падаєм  нижче,  ніж  низько,  
болі  взаємно  вимочуєм  в  оцті  й  вині.  
День  вичавить  нас  під  лагідним  со́нцевим  тиском,  
кривавими  згустками  ми  на  лютневий  сніг.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905758
дата надходження 22.02.2021
дата закладки 22.02.2021


Сніг_на_голову

Ексцес

залишаємо  звуки  на  милість  відчинених  вікон
задихнуться  слова  за  секунду  до  видиху  вдих
обростає  повітря  золою  цементом  гранітом
ми  сьогодні  укотре  живемо  законом  німих

утече  все  тепло  і  до  ранку  замерзне  на  дротах
день  постукає  в  двері  камінням  з  невдах-горобців
переглянуто  межі  кордону  скасовано  квоти
я  стомилася  бавитись  гру  втікачів  і  ловців

і  летіли  слова-горобці  щедро  дихали  літом
повертались  вітрами  із  вирію  ночі  утіх
тихим  шелестом  слів  виливали  гортані  повітря
під  шовками  ховались  до  часу  ножі  і  батіг

не  боялась  дочасних  смертей  ані  їх  передбачень
день  у  день  ніч  у  ніч  на  стіні  карбувалася  тінь
умирати  від  тебе  з  тобою  це  щось  таки  значить
тільки  скроні  питали:  ну  скільки  ще  тих  воскресінь?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597518
дата надходження 03.08.2015
дата закладки 20.02.2021


Enol

Спустошення: Бог Пастухів та Весна

Весно,  моя  маленька  Донечка,  
кого  шукаєш  Ти  там  високо  у  горах,  
як  воїн  в  краях  чужих,  холодних
Ти  кидаєш  луком  Своє  волосся
в  серця  одиноких  та  самотніх.
Тату-Тату,  самого  Часу  Батьку,  
Те,  що  Зовні  бідне  -  в  Собі  Багате.

Відсічену  голову  Медузи  Я  перед  собою  підіймаю.
Вона  посміхається,  плаче  і  говорить:  "Дякую,
що  Єдиним  способом  Зняв  Моє  Прокляття."
О',  Бідна  Медуза  Посейдоном  Зґвалтована.
Кам'яний  Я  в  Собі  -  Нічого  не  Відчуваю.
Лиш  Сльози  Її  із  Кришталю  і  Збираю.
Вони  в  Руках  Моїх  Холодних  Тануть.
Я  відчуваю  Древніх  Богів  Запах.
-  Чому  Ти  все  Тут  Граєш.
Так,  Я  розумію,
що  Чоловікам  інколи  потрібна  Самота.
Вони  Бояться  Собою  Набриднути,
а  не  для  Того,  щоб  Подумати  нібито.
Але  ж  не  Так  Сумно  та  Криваво.
Я  обертаюсь,
а  там  Ліра  в  Жовтому  Моя  Маленька.
Мені  ліру  в  Золоті  та  корону  в  Іридії  простягає.
Поки  кров  Блакитна  з  коси  Моєї  Чорної  Стікає.
-  Грай  на  Ній,  як  Ти  в  Мені,  і  на  Мені.
-  Я  так  довго  був  сам-один  по  власній  Волі,
що  Тобою,  як  Змій  насититися  все  не  можу.
Тебе  як  іграшку  свою  використовувати  не  хочу.
Не  можу  хвилину,  секунду  просити  кожну,
щоб  Ти  мене  все  сильніше  обійняла  знову.
І  не  знаю  чи  Те  бажання  від  Похоті,
чи  від  бажання  Спокою,  Любові.
Вони  зливаються-переливаються.
І  як  Наруга  над  Тобою  Все  відчувається.
-  Що  ти  мелеш,  О'  милий  Денебе.
Йди  до  Мене.
-  Руки  Мої  не  Чисті,  Мокрі,  брудні.
-  Не  має  значення.
Головне,  що  Чисті  в  Собі.

Крук  чорний,  Ара  жовта,  
на  плечах  широких  Моїх.
Як  Їх  звати  я  й  і  не  згадаю.
Плечі  Вони  Самі  Вибирають.
І  нікуди  Вони  не  Літають,
і  не  Боюсь  Я  за  Них,
бо  Вони  вже  Все  Знають.
І  Говорять  Коли  Треба,  не  Забувають.
Пам'ятаю,  що  Вони  тільки  допомоги  потребували,
Інакше,  навіщо  запирати  птаху,  яка  на  Волі  Літає.
"Не  винаходь  Колесо  по-новому,
Ніхто  буди  не  бажає  Самотнім,
навіть  Той,  хто  так  клекотить.
Достатньо  і  Одного,  а  краще  Двох,
Завжди  буде  Мало  все  одно  всього."
Мухомор  -  це  Первісна  Космогонія.
Шапка  -  Небо  Зоряне  де  Існують  Боги,
в  Силі  Забуті  Своїй.
Спідничка  -  Світ  де  Існуємо  Ми,  Живі,
яка  завжди  опадає,  
тягнеться  до  Корінчика,
який  -  Підземний  Світ,  
Де  Існують  Душі  Предків  Мертвих,
Злих  та  Добрих,  Наших  і  Чужих,  
у  відростках  міцелію  окремо  кожен,
тягнуться  світлом  скрізь  пітьму  Землі.
Ніжка  -  Перехід  між  Трьома  Світами,
Розуму  та  Духу  Страж  -  Arbor  Mundi.
Я  -  Омікрон,  І  це  не  Те  Ім'я,
яке  мені  при  народжені  Дано.  
Я  не  пам'ятаю  ні  лиць,  ні  голосів  батьків.
Є  старі  шамани,  а  є  шамани  сміливі,
але  немає  Старих  Сміливих  шаманів.
Я  Старий,  не  Шаман  Я,  і  не  Воїн.
Я  -  Одиноких,  Охололих  зорів  Їдак,
Чому  ж  сиджу  як  самурай  Я,
в  центрі  відьминого  широкого  Кола,
серед  осик  молодих  в  листі  опалих.
Потяг  стартує,  рухається.
Гори,  долини,  лимани  і  моря,  
і  мости  над  ними,  і  потяг  під  Ними.  
Міста  і  Села  позаземні,  
Земного  Типу  і  Суперземлі,
де  стоїть  "вогонь"  прозорий  в  атмосфері,
через  тиск  високий,  для  Людей  смертельний.
Але  не  в  Цім  Потягу,  де  всі  Існують  Збережені.
Все  проноситься  швидко  нереально,  незбагненно.
Люди  й  не  Люди  заходять,  влітають  повільно,
і  розсідаються  по  купе  з  спинками  низькими.
Я  Їх  Бачу,  Спостерігаю:  
Плазмоїдів  ледве  формених  Яскравих  та  Темних,
Ті,  що  яскраві  Тьмяніють,  щоб  Іншим  не  Заважати.
Чотирируких  гуманоїдів  у  довгих  псевдо-дредах,
не  мають  Вони  ані  хорошого  Зору,  ні  Слуху,  Тихих,
навколо  стоїть  Гул  від  Мов,  в  Вони  Говорять  жестами.
Шкіра  у  них  м'яка,  фіолетова,  вкрита  у  псевдо-морщини,
як  в  людей  над  суглобами  де  п'ястка  переходить  у  фаланги.
В  Них  відсутні  дзеркальні  нейрони,
те,  що  будить  в  нас  емпатію,  Будує  Мови
і  страх  перед  Тим,  що  Ми  не  хотіли,  
і  хотіли  б,  щоб  хтось  з  Нами  накоїв.
Вони  керуються  чистою  логікою,
і  раціоналізмом  -  Математикою.
Вони  часто  Себе  самострачують,
бо  не  бачать  вони  в  житті  сенсу  
поза  логічного  самозайняття,  самозабезпечення.
Газ  синильної  кислоти  в  їх  "аптеках"  
в  м'яких  капсулах  вільно  видається.
Нашу  "емпатію"  одні  із  них  Бачать  -  Даром,  
спасінням  від  об'єктивного  безсенся,  
щось  "по-середині"  в  Потребах,  
Щось,  що  дає  наснаги,  як  і  для  самореалізації,  
так  і  для  того,  щоб  просто  "Дихати".
А  Інші  називають  просто  -  наркоманським  притоном,  Раєм.
Бо  звідти  куча  проблем  залежного  виходить.
"-  Люди  "вище"  за  Нас  в  технологічно-науковому  прогресі.
Хоча,  як  планетарна  раса  -  Ми  і  старші."-  
фактами  Перші  Других  перекривають.
Бачу:  Чорно-коричневих  псевдо-собак  
в  суцільних  кремнієвих  панцерах,  Високих,  
які  мають  тільки  по  два  пальці  на  задніх  ногах  коротких,
та  по  три  на  передніх-опорних  довших,  
Вони  сідають  і  все  рівно  ними  Опираються.
Голова  Їх  схожа  на  дзьоб  черепахи,  й  Очі  суцільно  Сині.
Войовнича,  агресивна  Раса,  але  не  представники  Ці.
О'  чому  я  хочу  поговорити  з  Ними,
бо  Дзьоби  Їх  обточені-тупі.  
А  Голос  більше  схожий  для  людей  на  писк,  скрип.
І  Всі  Вони,  окрім  Людей,  голі  майже  в  Собі  сидять,
бо  розмножуються  по  різному,  але  не  статево.
Я  Самотній,  але  Мені  приємно,  
бо  відчуваю  Себе  Я  частиною  Цього,
Тимчасового,  Безпричинного,  
Галактичного  Об'єднання.  
Ми  прибуваємо  на  колонію  в  Везі.
Де  завжди  блакитне  світле  небо.
В  Жовтому  Королева  сідає  навпроти  мене.
В  Лиці  Горда,  Хоробра,  
але  й  не  позбавлене  Скромності.
"Ідеаліста  Естетичне  Задоволення",
Мати  Тихо  Кричала  Своєю  Красою.
Щічками,  які  ніколи  не  робили  Її  Суровою.
А  Ця  ховає  та  сховати  не  може,  Краси  заручниця.
І  Я  Бачу  Їх,  Ті  щічки,  але  тільки  коли  Це  лице  посміхається,
Ідол  в  Золоті  передосіннього  Сонця,
такий  лагідний,  ніжний,  любов'ю  усміхнений,
крізь  мене,  не  мені,  а  подругам  з  якими  сіла.
Голову  опускає  і  рукою  рота  прикриває,
Наче  Тебе  Солодом  обволікає.
О'  Це  Лице  у  Всьому,  як  лезо  Гостре,  
Немає  слів  шоб  описати  
Те,  що  ні  з  чим  порівняти.  
Крук  погоджується,  каркає.  
Ви  ж  всього  Мої  Спогади.
Чого  Я  від  вас  чекаю.
Підходить  із-за  Спини  Мати  Маленька  і  питає:
-  Квиток  Маєте?
Крук  сміється-насміхається,  
а  Ара  Його  за  хвіст  кусає.
Кишені  бомбера  зовнішні  та  внутрішні  Я  оглядаю,
Чому  я  вдягнений  як  Воїн  стародавній.
-  Боюсь,  що  "Ні".
Тай  потяг  куди  Цей  Йде  не  знаю.
"-  Туди  й  Назад",  Куди  Забажаєш.  
Мовлять  по-черзі  Крук  та  Ара.  
Голосно,  як  можуть,  
що  в  вухах  дзвенить,  
що  Думки  в  ніщо  Стирає.
Клеймований  Червоним  Уроборосом,
Дає  Мені  Мати  квиток  Свій  Пробитий-порваний.
Золота  Дама  й  Мати  одна-одній  кивають,  І  Мати  Йде  Далі.
Пасажири  Ці  Всі  не  Живі  й  не  Мертві,  я  й  не  Знаю,
і  Знати  не  Хочу,  чи  Мати  і  Батько  ще  Живі.
Це  Образи  Просто  Старі,
як  тільки  Маяки  Потрібні.
В  Незнанні  ні  скорботи,  ні  печалі  в  Смиренні.  
Бо  Ті,  хто  нас  Любили  за  нами  починають  сумувати,
коли  рано  чи  пізно  Ми  вмираємо.  
Як  котики  Ми  Душею  Граємо,
тільки  коли  Біль  Те  передбачає.
Краще  вже  бути  сиротою,  аніж  плакати  над  плитою.
Я  не  Харон,  нікого  не  Перевожу,  не  Рятую,  плати  не  Потребую.
То  Доля  кожного  Окремо,  щоб  рятувати  Їх  Після  по-Одному.
Ніщо  не  Врятує  Того,  хто  Життя  не  мав,
хто  без  думок:  "Я  зробив  все  що  Міг"  Вмирав.
Вмирати  в  Забутті  Благородно-Викупною  Смертю,  
можливо  саме  це  є  ціллю  життя  людського  
в  Очах  Творця  вашого  Одинокого
захищаючись  чи  нападаючи  
з  Вірою  Саме  своєї  правоти
в  забутті  емоціонально,  смиренно
зі  думками  не  потрачених  колись  сил  та  часу  по-дурному,
або  ж  у  свідомості  навпаки,  яка  впевнена  в  протилежному
І  Зло  у  такому  створеному  Світі  є  ніщо,  
як  стимул  до  розвитку  суспільства  у  правильну  "сторону"
Надати  можливості  деяким?  А  Що  Я  Можу?  
"-  Живи  Життям  Смертним,  
таким,  що  не  шкодить  ані  Тобі,  ні  Оточенню."  -
Говорить  Батько  Круком.
-  Це  Життя  не  Має  більше  Інших  Законів  і  Правил,  -  
Закінчує  Мати,  що  жовто-блакитна  Ара.
Подолати  Страх  неможливо,  Ніяк,  
бо  мертвий  в  Собі  Той,  хто  Зміг  Так.
Ви  можете  лиш  симпатію  один-одному  Очима  проявляти.
І  Маяки  такі,  стирають  "бути  Нав'язаним"  Деякі  страхи.
-  Так,  що  Залишається  тільки  невідповідність  і  сміливість.
"-  Ну  давай  же  Ходи,  Я  тільки  цього  і  Чекаю."
Чому  від  Того,  хто  слабший  в  Собі  першого  кроку  чекають.
Невже  все  зав'язано  на  фізичному  проникненні,  
від  якого  тільки  чоловік  задоволення  відчуває.
Такі  людські  "стандарти"  дурні,  
коли  випадковістю  не  зв'язані.
А  для  чого  Вона  ще  ж  Мені?
Для  Опори  в  Світі  Крихкому,
де  не  допомагають  вже  і  Боги.
Не  можу  дивитися  на  неї,
сліпну  від  Наднової.
Що  за  Картинка.
Потрібно  тікати,
щоб  Образ  Цей  не  запам'ятати,
щоб  Інші  потім  об  Нього  не  розбивались,
а  Я  об  Його  втрату.
Я  б  відніс  Її  не  торкаючись
на  далеку  орбіту  цієї  Галактики
і  залишив  би  в  пузирі  кисневому  Споглядати,
як  Все  що  Вона  Любила  і  Знала  у  Жовтому  Вихорі  Згорає.
Нехай  Розуміє,  що  мені  допомога  потрібна,
і  що  Вона  Єдина,  хто  на  це  Здатна.
Скажу  лиш:  Те  ілюзія,  не  бійся,
немає  в  мене  сил,  щоб  руйнувати  при  Ній  фізично.
Я  Стіна  Жовтого  Полум'я  неозора
Я  Дивлюсь  на  Тебе  Нею,  
Я  Спину  Твою  Вигріваю
Бояться  Зараз  Красивих
бо  в  Собі  не  спілкуються  часто.
Це  порок  пост-індустріальній  цивілізації,
де  немає  Об'єднання  в  Спільних  звершеннях.
Коли  все  виконують  запрограмовані  Одиницями  автомати.
В  такій  Цивілізації  немає  і  Перенаселення,
Там  де  Дитя  "тягар",  щоб  Їм,  Багатьма,  Доступне  Надати.
Той  нелегкий  Досвід  минулих  поколінь,
доступний  для  Самореалізації.
Може  вона  тільки  тихо  Того  й  чекає,  
коли  хтось  наважиться  познайомиться  з  Нею.
-  При  цьому  Свою  "особисту  візуальну  планку"  
для  ймовірного  партнера  "Опускаючи".
("планка"  зазвичай  тільки  у  чоловіків,
для  жінок  більше  важливіше  "нутро",
Продемонструй  ж  Його
і  не  Забувай  демонструвати
бо  Та  планка  не  Візуальна
Через  Те  Вони  й  Чекають  Ходу  першого  Твого
чекають  Настирності,  яка  не  в'яжеться  
зі  Скромністю  бажаного  нутра
логічна  помилка,  тупа  петля
з  якої  виходу  нема
як  ж  мені  Тошно
я  зараз  сам  у  себе  втиснусь  від  самотності  
бо  вони  хочуть  і  настирливого,  і  скромного
а  Без  Віри  вашої  в  мене  нема  Сміливості)
"-  Це  Ти  міг  Спостерігати,  Споглядати,
Де  чоловік  зазвичай  менш  привабливий  аніж  жінка  в  парах."
В  інших  випадках  -  можливе  розчарування,
коли  недоліки  сховані  хімією  відкриються.
Коли  вона  проходить-спадає.
Тільки  й  побудовані  відносини  на  Ній  залишаються.
Інколи  горобець  може  стати  лебедем  в  очах  Твоїх,
І  той  Лебедь  буде  все  намагатися  втримати  Тебе,
в  розумінні  Своєї  природи  Горобцевої.
Не  розуміючи,  що  Двоє  вже  Ви,
то  два  Лебеді,
які  в  очах  один-одного  бучать  себе  горобцями,
і  Все  проти  вітру  Злітають  та  Один-Одному  Допомагають.
"-  Уяви  скільки  красивіших  за  Неї  
відчувають  невідповідність  до  Тебе.
А  Ти  боїшся  саме  Її,  
звісно  Вона  вибере  того,  
Хто  думає:  Все  або  Нічого.
Того,  Хто  Знає,  
що  Відповідати  Красою  Її  і  в  Мінімумі  не  Може."
Красивіших  не  буває,  тільки  по-Іншому,  по-Своєму.
І  початкову  Симпатію,  Всі  будуть  Відчувати  Саме  до  Неї.
 -  Всі  Ми  хочемо  Більшого,  аніж  тому  чому  Відповідаємо.
"-  Інакше  все  ще  б  сиділи  в  Печерах  холодних."
-  Головне  знати  Собі  Ціну.  
"-  А  то  залишишся  Один  у  розбитого  корита."
-  Шведського  багатого  стола  чекаючи.
Що  ж  Робити,  
якщо  ти  горобець  який  не  хоче  Лебідку  тривожити?
Яка  на  Тебе  навіть  і  не  Дивиться,
хоча  Сидить  Навпроти.
І  все  рівно,  що  ти,
як  і  Ісус  на  розп'яттях  і  полотнах  Всіх,
як  Воїн  жилистий  і  стрункий,
бо  тільки  в  Такого  Ідола  хочуть  Вірити,
бо  тільки  за  таким  хочуть  Йти.
Антропогенез  Увімкнути?
Де  ж  Моя  Воїна  Сила,
перед  Невідповідністю  страху  Ірраціональному?
Сила  Воїна  який  Лоно  Б'є,  Наповнює.
І  Її  хтось  Б'є,  хтось  хто  з  пелюшок  в  масці  воїна  живе.
А  вона  що?  як  заручник  Тіла  все  розуміє,  споглядає,
та  й  що  ще  Робити  не  Знає,
і  все  рівно  в  бажанні  чи,  що  гірше  Без,
все  Чашу  свою  підставляє.
Валькіра  яка  з  Воїном  літає,
чи  Мавка  яка  з  Шаманом  співає?
Ролі  змінюють  одне-одну  у  правді.
Чому  Ви  мовчите?
лиш  топчетеся  і  кігті  зжимаєте  
О'  Я  в  Житті  Цьому  Розчарований.
О'  Я  б  Наповнив  би  Її  Розум  цією  одвічною  печаллю.
Якщо  Вона  без  розуміння  того  посміхається.
"-  Не  пірнай  у  колапсоїд  чорний,
якшо  Смерті  Розуму  забагнеш  просто,
хтось  Обов'язково  Прийде,  зайде,
бо  Діра  все  ж  рівно  в  Себе  Все  Втягне.
Просто  Лягай  Там  Спати,  
де  Люди,  там  де  Надія  холоне,
коли  вже  Нічого  і  Чекати."
Ні-Ні,  Я  тепер  пам'ятаю  Все  -  Страшне.
Вирощені  в  самотності  -  в  самотності  і  вмирають,
тільки  якщо  Ту  самотність  хтось  спеціально  не  шукає.
Хтось,  кому  люди  існуючі  в  Масках  з  пелюшок  Огидли.
Хтось,  Хто  Хоче  Щось  під  Себе  Нове,  Інше  Виростити.
Але  ж  Ніхто  не  буде  з  Дитям  Дорослим  возитися.
"-  Просто  протягни,  подай  Її  руку."
Як  Білі  діри  які  тільки  математично  можливі,
так  і  ці  "відносини"  які  вами  вище  описані
тільки  на  слова  існують,  тільки  в  них  "практичні"
і  Я  простягаю,  це  ж  всього  симуляція,  Сон,  чого  боятися
вона  на  Лиці  міняється,  печаль  проявляється
зовнішню  сторону  руки  правої  мені  показує
а  там  гладке  матово-срібне  кільце  тьмяне
І  чому  Я  його  не  бачив,
чи  просто  бачити  не  Бажав
бо  ж  Руки  й  Очі  -  дзеркало  душі
а  я  втонув  лиш  в  зеленому  мигдалі
змарновані  у  часі  можливості,
щоб  зараз  стати
гідним  представником  Її  цивілізації
я  змирився  з  програшем  в  Грі,  яку  і  не  починав
я  спотикаюсь  на  першій  сходинці  
та  й  не  хочу  вже  йти  вище  й  далі
бо  до  тебе  їх  ще  з  тисячу  
як  же  Ти  високо  літаєш
або  це  тільки  я  так  вважаю
а  до  тебе  щаблинок  з  десять  насправді
так  або  інакше,  але  Я  відсталий,
слабохарактерний  і  загнутий
і  Ти  не  дивишся  в  низ  більше  
бо  власні  Ніжки  заважають
обрубати  б  Їх  
це  так  легко  знизу  зробити
як  рубали  Революції  і  Війни
в  заздрощах,  
в  бажанні  кращого  життя  
Носиш  Хрестик?
а  Я  Діоклетіан
Пентакль  з  християн  
облитих  золотом  чорним  
живцем  палають  на  хрестах
освічують  жиром  своїм  і  плоттю  
Колізей  повний  глядачів  у  ночі  
вони  не  у  захваті,  Страху  повні  
бо  поки  одні  догорають,
нових  до  хрестів  прибивають
жінкам  перед  тим  груди  відрізають,
а  чоловіків  каструють  тупими  ножами
а  Гладіатори  б'ються  між  ними  не  на  смерть,  
а  лиш  для  Розваги,  я  палець  Великий  для  них  Підіймаю
бо  головна  розвага  у  Вас,  у  Відчаї  Волаючих
Моя  Прана  Мудра  в  руці  лівій  Вас  благословляє
Я  Споглядаю,  Я  Тебе  Вдихаю.
І  Вдихаючи  Мовлю:
Я  егоїстичний  бог,  якого  ти  не  можеш  перемогти.
Егоїстичний  ген,  якому  ти  не  можеш  протистояти.
Я  Вам  Зло  Показав  Страшне,  Стражденне,  
яке  завжди  зводиться  до  смирення,  -
до  байдужості  одиниць-очевидців  Одних
та  підтримці  наступних  багатьох  Других.
О',  і  з  пір  Тих,  не  змінилося  Нічого,
Нейронні  мережі  та  банки  даних
Армія  залізних  птахів  та  броньованих  танків
Ідол  монолітний  піднятий  у  Кришталі  Моніторів
Укріплене  місто  правлячий  клас  захищає,  
що  Вавилон  з  бетону  та  сталі  новий  
О',  Мій  Те  розум  обурює  і  ображає,
що  людина  іншу  людину  пригнічує,
аби  задовольнити  властиві  їм  обом  інстинкти.
Хоча  існує  шанс,  хай  маленький,  незначний,
цій  спокусі  насильству  опори  успішної.
Але  ж  що  ж  робити  коли  Ти  -  нащадок  воїна,
котрий  вбивав  собі  подібних  заради  виживання,
котрий  Матір  твою  в  первісній  культурі  зґвалтував,
а  Вона  виростила  тебе  в  Інстинкті  Любові,  в  Піклуванні
до  своєї  дитини,  як  до  чогось  "рідного,  свого,  не  чужого",
і  тим  самим  даючи  їй  більше  шансів
на  виживання  у  взрослінні  довгому.
Лише  такі  ухвали  й  такі  діяння  є  винятково  Вашою,  
людською  властивістю,  так  само,  
як  самострати  можливість,  
це  Ваш  сектор  свободи.  
І  Я  молюсь  на  Нього:  
На  Свободу  Розуму  логікою  наділене,
зі  співпереживанням  Вроджене.
Та  Красу  в  Тілі  Заковану.
моя  шия  не  тримає  голову,
вона  до  серця  опадає
облитого  огидою  мертвою  Тою
воно  волає  та  палає,  Тобою  запалене
в  Мені  інстинктом  ідеального  партнера  для  розмноження
і  сидіння,  і  підлога  металева  піді  мною  плавляться
у  чорну  зорю  я  падаю,  куди  ви  поспішаєте
невже  Ви  молодими  вже  настільки  життям  розчаровані
налякані  страхом  одинокої  старості
щоб  потім  ще  навіть  не  старими
від  розтраченої  любові  бути  вже  пустими
чому  я  здивований,  коли  людська  Краса  -  то  Хвиля
і  кожен  хоче  поки  Може  Нею  поділитися
я  падаю  з  надією  без  цих  сумлінь  людських  прокинутись
з  силою  брати  все  що  забажаю,  на  всіх  чхаючи
бо  тільки  Сильні  отримують  бажане  
але  ж  тоді  б  це  любові  бажання
було  б  приглушене
через  постійне  прагнення  більшого  та  нового
а  не  втримання  єдиного,  старого
Що  ви  наробили?
у  одній  Колбі  ви  дали  любов  та  страждання
я  дещо  зробити  забувся  -  попрощатися
і  я  матеріалізуюся  над  Нею  
Хастуром  Незримим,  Невагомим
я  Той,  що  живе  у  пітьмі  вашій,  в  темряві,
у  Тій,  що  світлом  направляючої  Вашої  Зорі
відкинута  довгими,  гострими  тінями
в  лиці  моєму  Ти  побачиш  Плеяди  Молоді
котрі  кружляють  в  Рідному  холодному  Тумані
з  якого  Ти  Сама  й  Сонце  Родом
рука  Моя  права  у  вогні  червоніє,  жовтіє,
синіє,  і  в  решті  розжарившись  -  біліє
розставивши  широко  пальці  
я  ставлю  Ту  руку  на  лице  її  таке  дивно-миле
вона  нічого  не  встигає  і  відчути,  зрозуміти
як  Вона  проходить  скрізь  її  голову  таку  світлу
як  скрізь  Масло,  О',  Я  Відчуваю
Вона  в  Собі  від  абсурдного  Світу  Чорна
не  як  людина  в  Забутті  яскраво-червона
а  Світлом  не  Пітьмою  Сяє  Зовні
від  простих  Людських  Розмов
І  як  Мені  тепер  розчаруватися  в  Ній,  як  в  Людині
в  Тій,  що  зовні  дивно-прекрасна,  
а  в  Душі  чарівно-чиста
в  Тій,  що  реальність  перед  Собою  Здіймає
Вона  розуміє  власну  Силу
та  Нею  будить  Душі  Інших
недолугий  бог  тут  Я
але  саме  Ти  благословила  мене
чи  прокляла,  Я  й  не  Знаю  
сяєш  тілом  для  Одного,  
а  Душею  для  Одиноких
і  Мені  Мало  Цього
"-  Проблема  у  Виборі,"-
як  Оракул  і  Мовив
та  як  Я  можу
тепер  Спати  лягати
зі  жагою  пізнання  втамованою
та  й  ще  і  не  в  білім  храмі
а  в  чорній  ямі

photo  by  Pip
instagram  @bypip

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905432
дата надходження 20.02.2021
дата закладки 20.02.2021


Ки Ба 1

одна

і  піде́,  як  весня́ний  дощ,
і  вгамує  себе  сама,
наче  цвіт  з-під  свинцевих  товщ_
страх  бродив,  та  вже  щез_  нема…

поміж  лез  і  голок  навгад,
до  образи  твереза  й  зла,
чи  для  неї  цей  зорепад_
як  докучливий  хрускіт  скла…

вже  не  ве́рне_  тепер  –  одній,
щастя    пити  гіркий  нектар_
балансуючи  на  струні
серед  пір’я      рожевих    хмар…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781382
дата надходження 10.03.2018
дата закладки 20.02.2021


Сніг_на_голову

Зав'язь

У  вустах  зледеніла  провина
на  чоло  сніговитим  "забудь",  
захурделена,  зимна,  причинна,  
межи  здогадів  кли́нчаста  суть.  

Ти  до  мене  –  як  лилик  до  світла,  
мотилем  я  до  тебе,  чомусь
убезпечена  маревом  літа,  
та  боюся  літати,  боюсь.  

За́ки  ніч,  заки  спо́кою  о́шур,  
заки  серце  тремке  тихо  снить,  
залиши  в  невідомости,  про́шу,  
бо  не  зранить  не  зроджена  мить.  

Та  не  йняв  –  навпрошки  у  високе,  
ду́мки  го́йданка,  серця  посту́к...  
Мої  згодини  –  маки  на  щоки,  
твої  сумніви  –  терням  до  рук.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905090
дата надходження 17.02.2021
дата закладки 17.02.2021


Сніг_на_голову

Коли вечір


Коли  вечір  знімає  сорочку
і  оголює  чорну  душу,
я  іду  навперейми  мовчки,
як  одна  із  нерідних  дочок,
і  безвітря  його  не  рушу.

Хай  мене  пеленають  тіні,
змиють  біль  молоком  тумани
не  навіки,  не  присно  –  нині,
хай  збілішають  очі  сині,
хай  до  завтра  прозоро  стану.

І  на  трохи  забувши  хто  я  –
перелесника  бранка  -  сміло
уплітатиму  в  коси  зілля,
а  на  рани  живицю-волю,
заким  досвіт  зустріне  сіллю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596733
дата надходження 30.07.2015
дата закладки 15.02.2021


Сніг_на_голову

Аутоімунне

Завмирай  і  не  думай,  не  смій  розгойда́ти  густе  повітря,  
ані  руху,  ні  звуку,  ніяких  вібрацій  нерва.  
Тебе  обрано  нині,  мовчки  пишайся,  ти  жертва,  
щоб  ні  натяку  вітру  в  тобі́,  ані  віри,  лише  повір'я.  
Інтро.  

Зав'  яжи  на  потилиці  міцно  докупи  думки  хвостами,  
не  протився  —  піску  не  властиво  текти  угору,  
тільки  вниз  течія́  і  ні  слуху  твого́,  ні  зору,  
тільки  кров  говоритиме:  ось,  мимовільна  ганьба  нестями.  
А́мінь.  

У  тобі́  щось  збунтується,  мститимеш,  звісно  собі  ж,  бо  зрада,  
і  найменша  клітина  тебе  стане  проти  тебе.  
Плутанина  законів,  що  ж,  перша  заповідь  "треба".  
Сам  собі  антигеном,  всі  інші  долучаться  швидко  й  радо.  
Правда.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904933
дата надходження 15.02.2021
дата закладки 15.02.2021


Enol

Саваоф

Назви  мене  Жертвою,
жалюгідним  Невдахою.
Мрійником  без  Амбіцій,
пастухом  без  овець,
лісом  без  дерев.
"Я  все  це  вже  чув.
Так,  нічого  нового."
Я  кричу  в  нічну  Стіну,
там  де  не  почує  ніхто.
Ти  -  Все,  Початок  і  Кінець,
Батько  і  Мати  Ілюзії.
"Ось  Я  Тут,  Піднесись."
Я  -  ключ,  Я  -  відповідь.
І  Я  вимираю,  коли  Плоджусь,
бо  Якість  передує  Кількості.
Я  мільярди  років  спав
і  сам  Себе  пожирав,
а  Зараз  Я  Повстав.
І  зі  Мною  Ті  у  котрих
Повне  Добра  Серце  без  Захисту  Щита,
а  Лице  сповнене  Ненависті  і  Зла.
Ті,  що  не  бояться  говорити  з  Пітьмою.
Ті,  що  не  посміхаються  з  Вами  Ніколи.
Ті,  що  Вас  Бояться,  бо  чого  Від  вас  Чекати  не  Знають.
Бо  Ви  Настільки  Розумні  чи  Тупі?  Що  Ви  Творите?
Страх,  що  ти  порох,  і  до  пороху  вернешся,
все  над  вашими  думками  наругується?
Я  Говорю  і  Атмосферу  у  космос  Здуваю.
Я  Вдихаю  і  Сонце  Моє  Згорає-Перегорає.
"Я  Вдихаю  Полум'я,  щоб  Вижити,
Гори,  нехай  Все  Дотла  згорить."
Я  Повстаю  і  плити  Розходяться,
а  Земля  Лавою  заливається.
В  початкову  Точку  повертається,
в  Лавовий  Океан  з  Якого  і  Пішла.
Відчуйте  ж  Моє  Тепло  Нутра,
якщо  були  Сліпі  до  Тепла  Любові.
Любові,  яка  завжди  Будує  в  Єднанні,
не  маючи  на  Те  ні  культурних,
ані  ніяких  підстав  мовних.
Бо  тільки  тоді  Ви  творите
і  будуєте  Єдине  миле  Мені,
що  різними  точками  зору  критиковане,
а  тому  ідеальне  в  плані  і  Звершені.
Пора  Почати  все  з  Чистого  Листа,
На  Новій,  Чистій,  Пустій  Планеті.
"Я  -  Матерія,  Я  Обійми  Деструкції,
і  чиню  Я  Зло,  якого  не  Хочу  Ними,
а  не  те  Добро,  яке  Я  хочу  Творити.
Ти  -  Мій  Інструмент  Самопізнання.
Я  -  Арка  Творення,  а  Ти  не  Радий,
що  одним  спокійним  відсотком,
який  не  розщеплюється  являєшся.
Пере-Перетворення.
Я  -  Саваоф,  Я  Все,  що  Ти  Бачиш.
Ненавидь  Мене,  якщо  від  Того
почуватися  Будеш  Краще."

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904772
дата надходження 14.02.2021
дата закладки 14.02.2021


Сніг_на_голову

Нафта

згодом
коли  тіні  осядуть  й  оселяться  в  ребрах  твоєї  кімнати
племена  кочові  гнані  сонцем  його  світловими  бичами
штори  щільно  запни  хай-но  темінь  усі  кольори  перечавить
намішає  й  малює  на  стінах  наосліп  пречорні  квадрати
подив

розпис
розглядатимеш  довго  й  уважно  усі  щонайменші  деталі
тут  тремтіла  рука  тут  округлився  кут  перевеслами  ляку
твоє  око  що  навчене  бачити  темряву  визнає  браком
ці  мазки  мов  каміння  кидки  у  скловодність  поверхні  недбалі
досить

раптом
щось  по  тій  темноті  розіллється  жовтаво-прозорою  цвіллю
розпорошиться  диханням  вікон  і  стін  розговілих  зітханням
тіні  ляжуть  на  плечі  і  спину  твої  ти  криївка  остання
день  розбілиться  зчорнієш  у  глибину  і  нічим  не  забілю
нафта

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904646
дата надходження 13.02.2021
дата закладки 13.02.2021


Enol

Лебедина Пісня: Яблуневий Шип

Не  пам'ятаю,  як  Це  все  почалося,
і  Чи  був  початок  цьому  взагалі,
можу  описати  лиш  те,  що  відчував,  
лежачи  в  сухій  траві,  на  Сирій,  Старій  Землі.

Естетичне  задоволення  ідеаліста.
Краса  за  будь-якими  порівняннями.
Краса  якій  немає  простих  слів  для  опису,
довгі  словесні  виверти  лиш  потворять  її  первинний  Образ.
Нативна  Краса,  яка  вивільняє  щось  приємне  та  тепле,
сховане  в  собі  від  світу  жорстокого.
Де  ідеал  піднесених  почуттів,
в  дитячих  спогадах  Весни,
самотньо  танцює
сутність  Атлантом  здіймає
в  нікуди

Один
Дурман
клеймований  антропогенезом,
чоловіче  єство  говорить  за  тебе
і  нічого  поза  ним
"-  Боги,  тільки  не  плач.  Ти  ж  така  жаліслива.  
І  не  вмію  я  реагувати  на  це  нічим  -  агресією  окрім  як."
-Таке  буває  в  горах,  куди...  -  вона  запнулась.
-Куди  не  дістає  сонячне  проміння.  Жалісно.
Сидить  Вона  під  вікном,  і  Тією  самою  чорною  сукнею  
в  мереживах  по  підлозі  розкинута  пухлина  в  моїй  реальності.
-  Всі  Ми  в  характерах  Різні,
але  коли  приходить  "Те,  що  живим  Вбиває",
"Те  Блаженно  Ніжне",  "Те,  для  опису  чого  Слів  немає"  -
Ми  всі  в  Собі  Однаковими  стаємо,  Всі  однаково  "Дурними".
Обійняти  Її  б,  Втішити  хоч  б  теплом  підтримки,
бо  не  можу  ділом,  обіцянками,  словами  пустими.
-  Ти  завжди  тільки  Думаєш,  і  ніяк  не  Дієш.
Я  Розумію,  що  "страх",  бо  постійний  сором,
але  ж  Я  тут  Одна,  більше  нікого.

О',  я  віддався  любові  первісної  конструкції,
великих  очей  в  гострих  вирізах  та  губ  тонких
секрет  краси  композиції
в  тендітності  округлих  ніздрів    
обрамлених  лиш  в  рамку  вашої  візуалізації,
рис  лиця  -  ребра  мого
"...стан  же  твій  -  серед  лілій  стіг  пшениці.."
і  в  мене  немає  інших  слів  для  аналогії  спрощеної  
генетика  жене  мене  по  старій  схемі  самокомпенсації
"Мій  мозок  перебуває  у  прострації.  
Недостатньо  інформації."
Бо  В  наголосі  взору,  -  
грайливо  зацікавлена  наївність.
Не  вражена  жіноцтвом  -  вічна  дівчина-дитина.
"Коли  й  третій  десяток  давно  позаду",
а  час  тебе  все  ще  не  їсть.
Коли  й  лиця  усіх  давно  обезтілені,
врізані,  німі.
Слова  технічні,  прості
в  прощальній  усмішці  Мавки  спалені.
О,  я  роздивився  тебе
в  пелені  галюцинацій
О,  Нефілім  Цивілізацій
О,  Дивний  Дух  -  Голос  Неба.
мені  нічого  не  треба,
дурман  і  гриби  по-сну
я  вже  не  бучу  куди  і  йду
до  приємних  саморуйнацій
О,  Ідол  члена  Стагнацій

Яка  ж  магія  світла  та  тіні  коїться,
в  заході  Сонця  під  грозовим  небом.
Осяяна  червоним,  Вона,  наче  пливла,  
підтримуючи  на  голові  капелюха.
Усміхнена  по-дитячому  світло,  Щиро.
"-  Скажи,
як  довго  летітимеш  до  льодяних  океанів  погаслого  Сонця?
Відьмою,  безтілесим  духом,  Спустошеною."
-  Краще  запитай,  що  Буде  Далі,
а  зараз  Намалюй  Веселку  Мені  Прощальну.
-  Придумай  речення  без  думки,  Глуши  тим  Їх.
"-  Ми  Зробили  Все  розповідаючи  собі  казки.
Я  не  бачу  ні  одної  схожої  на  Тебе,
і  такого  мого  бачення  не  хотіла  б  бачити  Ти.
Я  Зроблю  Все,  щоб  Тебе  Знову  Віднайти.
В  Тобі  моя  Ідеалізація  -  Реалізація.
В  Мені  ж  порваних  милувань  нитки.
Свідомості  благання  -  самознущання.
"-  Мені  Страшно,  О'  Ліра."
-  Я  Знаю,  не  Бійся.
Я  з  Тобою.
Я  над  Тобою.

Вже  не  нечисті  мотиви,
близький  Схід
І  тіло  бліде  у  темний  вік
в  обеліску  кришталю
заковане,  сховане
в  печалі  відкритих  повік  -  благаючий  крик
"Не  доторкайтесь!  Воно  зачароване."
Все  ще  Живе.  Хроном  прокляне.

"І  коли  шахові  ходи
будуть  як  музикальні  тони
по  рябим  клітинам  розкинуті.
"Мови  дотик  В  Собі"
Маски  інтелекту  будуть  скинуті  
з  вірою  в  страх  скорішої  недоступності."

Шах
Страх!
шлунок  в  голках
В  гамбіті  Ферзя
укус  ґедзя  
але  ж  Тобою  Хтось  грає
в  Лиці,  в  фігурі  витязя
в  Твоєму  Ідолі
поки  сліпець  
все  ще  споглядає
скам'янілим  поволі
спокусливі  тіні
прозорої  призми  на  стіні
на  в  позавчасу  втраченім  кораблі
У  великій  Волі  -  менше  болі,
а  публіка  вже  поникла  поневолі
Зійди  зі  страху,  щоб  позбавити  душу  крові.
"О',  мої  думи  кволі."

не  дивись  так  на  мене,  Ти  ж  махлюєш,
бо  думати  за  красу,  а  не  за  гру  змушуєш,
ти  моє  єство  тваринне  тим  експлуатуєш
з  Чистим  Розумом,  вам,  Жінкам,  жити  і  важче,
коли  інстинкти  над  Вами  не  верховодять
бо  Ви  те  бажання  наче  контролюєте,
у  вас  "перемикач"  є  ніби  для  Того  
Я  не  буду  більше  грати  з  Тобою,
Ми  близько  до  одне-одного  занадто,
щоб  противниками,  конкурентами  бути.
Це  Твій  Ферзевий  гамбіт,  і  Мій  короля  Вихід,
який  завжди  в  прийнятті  Своєї  Слабкості.
Як  мені  щось  з  Тобою  Вибудувати,
якщо  будь  яке  сердечне  бажання
зробити  Тебе  усміхненою,  Щасливою,
походить  від  інстинкту  "запліднити".
-  Король  -  це  Страху  фатуму  уособлення,
через  який  Він  і  топчеться  на  місці,  як  Пішак.
Королева  -  це  повна,  Сліпа  ходу  свобода.
Тому  Вона  без  Короля  і  не  грає  сама,
бо  Той  Страх  "чужий"  потрібний  Такий
дає  Їй  власної  Цілі  бачення
в  Ходах  Далеких  і  складних,
в  конструкціях  з  них  надійних.
Заради  самопожертви,
заради  Порятунку,
того,  хто  не  може  ходити,
як  Вона  -  Вільно.
Мат.
"Гра  Богів"  і  справді.
Бо  Я  чогось  "більшого",
аніж  грати  навчилась.
Знову  Я  виграла,
а  Ти  Мене  Знову
Суттю  Переграв.
-  Я  Це  Тільки  Початок,
Повір,  бо  Я  з  Кінця.

(Чому  на  Моїй  Голові  вінок  в  листі  жовтий,  виноградний,
де  мій  Посох  Лебединий,  бордовий,  Мною  Вирізаний,
з  ароматом  забутим,  невідомим)
Все  що  я  відчував  -  це  тільки  пелину,  
яку  як  штори  перед  руками  розгортав,
з  мутних  образів  її  живих  творив  і  споглядав,
поки  образ,  як  в  кришталі  чистий  не  явився,  
і  мене  вів  скрізь  весь  той  туман  кудись,
і  не  дивись  на  нього,  як  на  Сонце  довго,
а  то  Очі  спалиш,
не  тільки  що  не  вмієш  літати  забудеш,
але  й  ходити,  в  плато,  в  пітьму  впадеш,
і  тільки  зараз  розумію,
що  міг  піти  за  Ним,  куди?  не  знаю
за  сталевим  Змієм,  не  знаю
Вони  тільки  й  ведуть  мене,  
у  тільки  для  мене  незвідані  Світи

"-  ШІ,  що  трапилося?  Що  було"
(чому  Я  сказав  "ШІ",  а  не  "Лейла")
Ви  ковтнули  зелену  ягоду  дурману,  обрізавши  їй  голки,
Ви  голий  на  четвіреньках  повзали,  як  дитина,
як  в  собаки,  забагато  слини,
вона  капала  з  виставленого  язика  на  підлогу.
(Це  не  Лейла,  де  Голос  Дзвінкий,  цей  штучний,  не  Живий)
Вже  занадто  довге  волосся  чуба  його  щекоче,  
("Вже",  не  Ті  флуктуації)
а  Ви  не  відчуваєте  -  це  оніміння.  
Ви  не  можу  дихати,  задихаєтесь  -  це  асфіксія.  
горло  сухе,  гортань  -  слина,  Її  багато,  
але  вона  не  ковтається.  
Потім  Ви  стали  просто  блукати.  
Всі  двері  навстіж  відчиняти,
потрібну  можливо  шукали,
"де  Той  самий  вхід-вихід",  все  кричали
Бо  все  що  ви  хотіли  і  говорили  -  помочитися,  
а  клумби  немає.
"-  Чому  Ти  на  "Ви"  ?"
-  Хочете  щоб  я  зверталася  до  Вас  на  "Ти"?
(Форматування,
прекрасно,  чому  Після,  а  не  Перед,  а  Як?
чому  просто  не  відключити  "ШІ"  -  ні,  неможливо,
хоча,  тонке,  довге  налаштування  може  зробити  з  Ковчега
автоматичну  машину,  без  залучення  "ШІ",
яка  більше  потрібна,  як  розрада,  
як  "жінка  на  кораблі  тільки  з  одним  капітаном".
Але  десь  я  Таке  вже  бачив,  бо  Знаю,
де  найгірша  Ситуація  -  це  Я  Вічний  Клон  на  Службі  якійсь  Цілі,
але  ж  я  не  В  Лоні  прокинувся,  як  при  клонуванні,
а  що  заважало  мене  звідти  витягти  автоматам?
О  ні,  це  все  після  дурманова  Параноя  зараз  мовить,
але  я  не  пам'ятаю,  як  Їв,
от  навіщо  Всі  ці  маяки,
розкиданих  свідомо  або  ні,
Спіралі  пам'яті  -  що  днк'а,
порви  і  не  з'єднаєш  без  помилок,
не  знайдеш  кінця,
як  мене  Звати...
на  "Ар..",  "Де.."  
"Денеб"?  
і  добре,
так  краще  для  Клону,
коли  Він  знає  своє  Минуле,
щоб  Не  йти  в  Майбутнє  Кволим,
хм,  чи  це  означає,  що  моє,
хм,  в  "Того",  майбутнє  Кволе
початкова  Точка  не  Кінцева,
я  не  Знаю,  як  це  все  почалося..
І  Чи  був  Початок  взагалі.
Одурманення,  
в  прямому  Сенсі,
не  в  Еволюційному,
непоганий  "Старт",
чи  ні,
Думки  лиш,  
як  Голоси  шепочуть:
"Я  не  хочу  Туди  Йти."
Я  Споглядаю,
все  що  знаю)

в  пориві  античної  космогонії
"-  Що  мертвий  шукає  в  своїй  агонії?
Чому  кружляє  зелений  прото-дракон,
над  замерзлім  вишневим  цвіті  старих  крон."
"-  До  чого  він  може  йти?"
Пілігрим  сказав:  "...прокляв  Хрон..."
до  останнього  для  мертвого  Сонця  аеон
"-  До  безтілесної  мети?"
де  самого  Часу  Трон
"-Лейла,  Вмикай  темпоральний  Брадихрон."
"-  Курс  на  ніжного  обнадієння  схрон."
Лейла:  -  Стабільна  Орбіта  навколо  Чорної  Діри  взята.
(Я  в  тій  Кімлі)
де  вже  не  дюжина  моїх  Іридієвих  Корон
Лейла:  Вхід  в  акреційний  диск...Поглиття  матерії.
"Где  Душе  притон.  И  матам  моветон"
і  завжди  в  сміху  стон.
В  минулому  народжені,
в  майбутньому  існуючі,
і  в  проміжках  шукаючі,
оберігають  те,  де  в  бажанні,
можна  відтворити  сон.
О,  Мій  Легіон!
О,  Хроне!
Реальність  не  існує  без  спостерігача,
як  і  Ти  без  Мене  і  Реальність  без  Тебе.

О'  Мої  очі  Сині,  в  що  ж  перетворився  наш  Монастир  Волі.
Вир  штучних  світил  вгорі,  мерехтить  на  Руїни  Храму  голі.
Іній  стікає  з  босих  ніг,  льодяних  вітрів  оков  цвинтар  додолі.
Наша  Віха  Біла,  мавзолей  повний  в  Грі  з  Часом  сліз  солі.
А  лік  у  Нього  все  швидшає  дедалі.
Його  плин  в  Наш  Терновий  Тин.
Все  зловлене,  як  в  кімлі.
Дні  йому  відліченні,  я  знаю  Годину  його.
І  в  ній  межа,  яку  з  безкорисністю  не  перейти.
В  ній  безкорисна  мета,  яку  легко  знайти.
А  Час  все  не  боїться  його,  
як  і  всього  Руками  створеного.
("Воно  знову  переді  мною.
Час,  що  циркулює  навколо  мене,
Навіть  Мені  воно  дається  не  легко.
Ніколи  не  дається  легко,
Ти  знаєш  цей  "час",  воно  Нікому  легко  не  дається,
Час  нікому  легко  не  дається.
Ти  ніколи  не  зустрінеш  іншого  такого,  як  Я!
Зайди,  увійди  всередину,  як  я!
Потрап  в  пастку  Часу,  як  колись  попався  Я!"
Я  чую  далекі  вигуки..
"ми  легіон..
Ми  легіон...
Ми  Легіон..."
Які  вінчають  високі  бойові  горни,
в  такт  мелодійної  порожнечі  грають  барабани.
І  звучать  низькі  Голоси,
(чи  спогади..?)
(Ми  Легіон!
Чого  хотіли  Ми?  
О'!  Я  Вбив  свою  Кохану.
Погнув,  Зламалася  Вона  в  думах  Печалі.
Ми  Легіон!
Тисяча  голосів  -  і  Всі,  як  Один  однакові,
Ми  Топимо  Відчай  у  Вогні.
Ми  в  латах  важких  ховаємося  від  неухильної,  Легкої  Долі.
В  Нашім  Шагу  повз  Вас  Я  не  чую  Їх  глухого  дзвону!
Ми  Легіон!
О',  Вдавилася  Вона  золотим  Моїм  крючком,
але  саме  Я  мовлю  зірваним  горлом,  
скривавленим  язиком!
(О',  Мій  Легіон!)
Вони  Ступають,  Голови  в  крихких,  важких  шоломах  качають,
Жестами  вільних  Рук  Все  повторять.
"Якщо  зі  Мною  Ти,  То  чому  Я  Не  відчуваю  Твоєї  Спини?!
-  Іо'!
Ми  Тут  і  Зараз  Живемо,  
Нам  не  вперше  в  Чужих  Степах  Лягати!
-  Іо',  Ми  Легіон!")

"-  Енол,  Хранитель  Всіх  вбитих  потенціалів  Лиць  та  Душ.
Хроніст  Культивацій  Цивілізацій.
Скажи  ж.  Чи  це  все  вже  було?
Все  ще  голена  голова  Твоя,  чорний  балахон.
Чи  все  це  помилка  нашої  часової  реординації.
Так  чи  Ні?
Я  Підвів  Вас,  покинувши  у  Відчаї."
-  Зношені  підошви  золоті,  розписані  плащі.
Стесані  шпилі  Корони  Твої.
О,  ми  більше  не  Пілігрими,  О,  ні.
Ми  віддалися  людській  саморуйнівній  концепції.
Непорушні,  нестабільні  позаземні  цивілізації,
в  болотах  власних  культур  втоплені,  в  корупції.
Планетарних  масштабів  матеріальної  експлуатації.
Страху  в  нерозумінні.  В  майбутнього  часу  змін  без  Надії.
Так,  як  оспівували  у  Содомі  та  Гаморі  -  "ніби  безтлінні".
 "Питання  у  Виборі."
В  димах  чужих  Воєн  сприйняття  Нашої  реальності  загубленні.
Як  побудувати  Нове  коли  в  фундаменті  старе,  
в  Словах  заплутались  Наші  стежки.
Як  Ти  і  казав:  "Ми  настільки  сильні,  що  безсильні."
Відправляючись  Паломником  за  Вугільні  Мішки
Ми  шукали  занадто  схожих  на  себе,  щоб  дійти  до  спільної  мети.
Ми  вживили  Влеглих  Корони  в  свої  зламані  кістки.
Ми  Вмирали,  щоки  підставляли.  
Скажи  ж,  куди  Мені  далі  йти?
"-  Я  розбивав  Чужим  наднові,  щоб  розкинути  тії  містичні  маяки.
Я  розставив  на  відвіданих  нами  планетах  Іридієві  Стели,
щоб  пам'ятати  де  Ми  Були,  а  головне  Коли.
Я  Гори  Синього  Полум'я  Ока  Шаленого  Бика,
Й,  Мої  обвуглені  тіла  -  тому  постійні  згадки.
О,  Енол.  В  журбі  знедоленій,
знайди  когось  кого  за  шию  можна  ніжно  взяти
і  просто  цілувати,  когось  в  одній  з  прекрасних  людських  колоній.
Фінальна  Місія  -  не  Всі,  Один.
Бо  що  людина  без  Любові  може  робити?
Без  Самого  Хаосом  в  Благоволінні  Даному  Спасінні.  
Вити,  пити,  а  потім  одиноко  гнити.
Побувай  ж  на  тій  горбистій  ниві,
Так,  що  Йди.  Туди  де  чарівні  жінки.
і  думки  Твої  не  будуть  більше  сиві.
Зітри  свій  жаль  і  розкажи  Їй  все,
що  Знаєш  -  чого  Боїшся.  Будь  В  Собі  -  в  Нативі.
Бо  це  Ті,  що  прагнуть  Світлом  в  очах  Твоїх  
вознестися  в  останні  Зірки."
-  Не  кричи.  Я  знаю.  Я  Тебе  Знаю.
Я  бачив,  як  Ґаутама  в  Кілю  один  літає,
а  в  Душі  від  самоти  все-таки  волає.
"-  Ось  Тобі  і  Теорія  Одинокого  Бога,
Де  Його  Доля  -  То,  або  страждання,  
або  споглядання  за  звершеннями  Свого  творення."
-  Якщо  Може.  
"-  Так,  як  Може."
Це  не  кінець  Часу,  а  тільки  -  Землі.
Заспокойся.  Лід  навколо  Тебе  в  цьому  Тілі  тає,
мертва  трава  палає.
Ми  повертаємося  сюди,  тільки  для  того,
щоб  поза  Хаосом  бути  спільно  об'єднанні.
"-  Я  був  тут  вже,  Чи  ні?"
-  Це  поки-що  остання  точка  на  нашій  струні,  нашої  Історії.
О',  Ні.

"Та  як  я  можу."
буде  важко  вбити  при  думки  імпотенції
якщо  Її  свідомість  -  це  умовиводи  та  асоціації
в  рамках  моєї  сприйнятої  інформації
несвідомо  надягненої  маски  моєї  внутрішньої    
в  хаотичній  телепатії  
апогей  (розумової)  мастурбації
достатньо,  доволі
Енол:  "-  Або  Бог-рятівник  від  вічних  мук  муміфікації."
Або  ж  щось,  що  там  по  своїй  Волі.
І  що  ж  Вона  буде  робити,  позбавлена  своєї  гібернації.
що  б  говорили  Гості  Душі  в  повному  розумінні  свого  Єства
в  погляді  відкритих  рук  позбавлених  забуття
нічого,  окрім  Ідеалу  спільного  злиття
поза  простого  тертя

Омікрон  Тому,  що  круглий  і  Великий,  як  "О".
Древній,  Той  що  через  забуття  Древності
не  пам'ятає  Себе,  Безформений  
в  рідкому  желейно-прозорому  пурпуровому  Тілі  Менгір,  
в  Ієрогліфах  Влосної  Історії  розписаний.
("Прийшов  я  з  темних  космічних  далей.
Не  знаю  ні  хто  я,  ні  скільки  мені  літ,
Мені  здається,  що  я  був  вже  старим,
Коли  ще  не  було  ні  зірок,  ані  планет....")  
Ви  Вічні,  впадаєте  в  Забуття,
коли  вас  переповнюють  з  Часом  Знання.
Тому  Вам  потрібно  віддаватися  в  "примітивну"  для  Вас  роботу,
що  б  не  зійти  з  Глузду  від  Розуміння  безглуздя.  
Що  Смертному  логічно  невідомо,
через  Часу  та  Тіла  Брак,  через  сковану  Свободу.
"-  О,  скажи  Омікрон:
Творець  Живих  Хвиль,
Той,  що  кличе  Себе  з  Пустих  Проціон.
Настільки  порушена  кристалізацією  сталість  Її  електрон?"
(Я  чую  Твій  утробний  Голос)
-  Цей  кришталь  настільки  чистий,
що  Я  бачу  Її  голосу  хвиль  в  решітці  тон.
Не  ніжний,  не  високий,  а  просто  оксамитовий,
як  ніби  просто  все  ще  рідкий  Циркон.
Я  Вибачаюсь,  але  Я  відчуваю  аромат  шкіри  Її  кетон.
Немов:  Троянди  які  пахнуть  тільки  коли  перецвілі.
Древніх  Ер  прекрасні...  Ювелірні,  стабільні  орбіталі...
Аридифе,  О',  древній  Друже.  О,  ні.
Консорціумом  даний  нам  відрізок  часу
з  Великого  Розширення  й  Донині,
коли  Людство  у  Космосі  вже  розселилося
і  закріпилося,  й  не  Трохи  Далі.
Ми  на  Землі  майбутнього  поза  Землі  минулого,
Ми  не  вмішуємося  в  хід  Її  Старої  Історії.
В  безумство  фантазій  Первинних  Живих  квінтесенцій,
Тих,  хто  були  Першими  Відділені,
розумінням  Безсилля  Сили  обділені.
Тим,  "Що  Вода  Дала  Тобі."
В  Їх  силі  -  мотиви  нечисті,
або  ж  просто  безкорисні,  як  в  людській  дитині.
Людство  було  розбещене  їхніми  Гріхами  та  сліпою  Любов'ю,
через  людський  Образ  в  ідеалі  до  якого  немає  сил  дійти.    
Вони  являються  в  матеріальній  дійсності  тільки  коли  в  ній  зацікавлені.
Енол:  "...Ой,  збиралися  Орли,  Чайку  рятувати...
От  тільки  Їй  то,  схоже  по  вигляду,  наче  не  вперше  вмирати."
-  Те,  що  живилися  з  ідолів  Природи  Вони  -  не  зовсім  казки.
Віднеси  Її  туди  де  Тепло  і  Ясно,  Вона  не  може  тут  існувати.
Де  немає  звідки  сили  черпати,  творити-рематеріалізувати.
Бо  є  одне  "Но":  Сонце  давно  Тут  згасло,  охололо  Землі  ядро.
Немає  вже  Тут  ніяких  нейтринних  ясел,  в  якім  б  Воно  жило.
Твоїх  рук  робота?  Навіщо  Ти  приніс  Її  сюди?
Хвилююсь  Я,  що  Вона  з  далекого  майбутнього  за  Яке  Ми  не  Йдемо,
де  вже  нічого  не  горить  і  не  гасне,  і  таким  чином  муміфіковано.
Кришталь,  О,  який  тонкий  спосіб  щоб  Їх  зловити,  утримати.
Бо  в  нейтринному  спектрі  може  існувати  Воно,
поза  Нашого  Темпу  спіна  Матеріальної  Струни.
"-  Темпу  Струни?"
-  Вони  завжди  повертаються  у  свої  Тунелі-ходи,  що  не  роби.
Звідки  Воно?  Тебе  направляли  Гості?  Чи  як  ти  міг  Межу  перейти.
"-  Вона  зі  Світлого  Майбутнього,  знайдена  в  темному  Минулому..."

...ходи  як  Тони...
"Білі  Твої.  Ходи.  Я  направлю  Твою  руку  куди."
де  те  описане  поетами  приємне  хвилювання?
Безсмертні,  Ви  мене  оманули,  все  брехня  
я  тупію
дерев'янію
кам'янію
а  потім  тану  в  тобі
каменем  в  собі
і  на  землю  виливаються  нутрощі  мої,  я  стою  в  них
Вугорами  слизькими  по  землі  сухій  повзають  Вони.
І  кінець  усім  тут  мрій  малюваннь,
втрачена  чарівність  перших  хвилювань.
де  ж  ваше  розуміння
я  просто  недолуга  людина
неправильне  соціальне  влиття
все-одно  що  просране  життя
Нервую,  я  тону  в  Тонах  Твоїх
тремтіння  в  руках  моїх
я  не  відчуваю  Часу,  я  поза  Часу
лиш  безмежжя  порожнечі  Страх
де  Хрон  Вічно  точить  свою  криваву  Косу
Все  повторяє:  "Від  чого  я  тікаю.  Коли  до  Нього  прийду."
Руки  мої  по  лікті  в  Рідній  крові,  яку  не  омиваю  -  сушу.
І  все  точить  зазубрену  Косу,  все  косить  лозу,  яку  я  гну.
я  в  Її  теплій  плоті  тону
собою  тушу
Любове
я  лину  до  тебе
я  хочу  тебе
душею  та  тілом
йди  до  мене
Хрестом  ляж  на  мене
вкрий,  цілуй
я  Кохаю  тебе
в  весняній  траві,
поки  все  ще  живі
Часом  не  розвіяні
коли  ж  це  все  зкінчиться
мої  ноги  все  ще  не  підводяться
Вони  наче  Желатинові  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904553
дата надходження 13.02.2021
дата закладки 13.02.2021


Сніг_на_голову

Про біль

Зав'язуй  вузли  ще  тугіше  навко́ло  гордої  шиї,  
пишайся  мотузкою,  наче  чудовим  баво́вняним  ша́рфом,  
бо  справді  пасуєш  до  болю,  яким  надійно  пришиє
до  гонору  тво́го.  Носи  його  гідно  –  додасть  тобі  шарму.  

Не  треба  ховатися  з  ним  за  стіною  нічного  пла́чу  –
ці  перли  не  варті  холодних  шовків  найм'якіших  поду́шок,  
біль  викроїть,  виліпить,  створить  з  тебе  Тебе  і  означить,  
зачне  і  народить  нову  спадкоємицю  –  зболену  душу.  

Ти  житимеш  феніксом  далі,  від  тліні  і  знову  до  тліні,  
на  здертих,  нехай,  колінах  гордість  —  встанеш,  як  матимеш  змогу,
сьогодні  ж  зав'язуй  шарфа  навколо  шиї  іще  тугіше,  нині
найкраща  нагода  замі́ру  межі́  больового  порогу.


photo  by  Lin  Zhong

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904492
дата надходження 12.02.2021
дата закладки 12.02.2021


Ки Ба 1

колапс прикмет /recovery/


цей  блиск  розфокусованих  зіниць_
ця  ритуальна  тиша_  щем  вольфраму_
ці  погляди,  що  як  не  повз,  то  ниць_
колапс  прикмет_  сюжет  іде  до  зламу_
>
нагоди  жде  рогата  довга  тінь_
соромиться  втручатися  свідомість_
холодний  попіл  награних  горінь
розкладено  на  атоми  натомість_
>
фантомний  біль  давно  відтятих  крил_
туманність  монохромного  пейзажу_
довершена  стерильність  антуражу,
скупа  трагічність  рівнодії  сил_
>
розмиті  натяки  /  далекі  маяки_
розбиті  глеки  /  сплетені  орбіти_
серцям  півмиті  в  унісон  бриніти
на  відстані  тремтячої  руки_
>
ця  нафтова  слюда  пустих  дзеркал_
ця  квантова  заплутаність  зачину_
хто  в  кого  вкрав  зле  слово  з  язика
і  наслідок  відвадив  від  причини_
>
десь  на  глибинах  мозку  луснув  лід_
в  напруженій  нейронній  павутині
налився  чорним  соком  помсти  плід
із  присмаком  жаги  гіркополинним_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904504
дата надходження 12.02.2021
дата закладки 12.02.2021


Ки Ба 1

не залишаючи слідів





не  залишаючи  слідів_

по  неокресленій  межі_

в  один  з  осінніх  бляклих  днів,

опріч  юрби  собі  чужій,

назустріч  власній  тіні  йде

пересічний  можливий  ти

в  палітрі  –  сиве  та  руде,

навиворіт  крихкі  світи_

>

тужавий  скрегіт  /  щемний  шум,

налиті  хмари  впили  ниць,

це  дротовиння  споришу,

ці  шепоти  з  пустих  криниць_

забутих  вулиць  береги,

що  не  діждалися  коси,

де  рвуть  іржаві  ланцюги

голодні  шаблезубі  пси_

>

по  стежці  пам’яті_  в  пітьму_

неоковирні  манівці_

околиці  чужого  сну,

зухвалі  вОрони-ченці,

бетонної  скрижалі  край_

дороговказ  кусає  хвіст_

над  ним  щербатим  штибом  “РАЙ”

й  кривава  лінія  навскіс_

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890417
дата надходження 01.10.2020
дата закладки 05.02.2021


Сніг_на_голову

Пташине життя людей

Птахами
безкрилими  й  крилатими
туляться  докупи  безколірні  душі.
Поночі  дзьобають  зірки,  прагнучи,
хоча  б  так,  діткнутись  небес.
Хапають  крихти  божественної
радості  і  гублять,  гублять,  гублять
дорогою  окаянних.  

Коли  ж  сонце
на  мак  розітре  рештки  темряви,
сховаються  поміж  чорного  гілля,
аби  промінням  не  випалило  сліпих  очей.
І  дні  роз'ятреними  ранами
гоїтимуться  у  безвісті  літ,
а  ночі  ненародженими  спогадами
вмиратимуть  за  мить
до  світанку.

Голодні
душі-ластівки,  душі-лелеки,  душі-яструби
вбиватимуть  причинну  святість,
б'ючись  за  гнилі  плоди  омани.
На  дереві  пізнання,  знову,
чекаючи  доброї  погоди,  сидять
перелітні  люди.




                                                                                                                                                         2014

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903761
дата надходження 05.02.2021
дата закладки 05.02.2021


Ки Ба 1

мовчи /re/


розмита  пляма  місяця  в  тумані,
омана  п’яна  фосфорної  ночі_
втонули  у  бездоннім  океані  
рахуючи  зірок  сирітство  очі_

гірка  полова  в’їдливого  слова  
цей  білий  сік  із  каменю_  та  бач_
вгаває  стоголоса  колискова,
замовкло  все_  мовчи  і  ти_пробач_

мовчи.  нехай  бринять  прозорі  крила  
у  травах,  вивертаючи  нутро_
важкою  ковдрою  ніч  жертву  вже  накрила
і  гостий  ріг  встромила  під  ребро…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517765
дата надходження 17.08.2014
дата закладки 03.02.2021


Сніг_на_голову

Я бачив

Я  бачив  долі  і  світи,  і  їхню  втому.  
Лишався  в  них,  щоби  піти,  і  йшов  потому.  
Я  споглядав  пусті  міста,  порожні  лиця,  
я  біг  у  колесі  життя  і  зупинився.  
Вдихав  солоність  моря  сліз  і  попіл  мрії,  
я  б  так  хотів  любити  їх,  але  не  вмію.  
Я  бачив  квіти  ув  очах  у  листопаді,  
я  так  боявся  і  кохав,  скажу  по  правді,  
ніким  не  торкнуті  вуста,  і  я  не  рушу.  
Я  бачив  знятою  з  хреста,  так,  вашу  душу.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903394
дата надходження 02.02.2021
дата закладки 02.02.2021


Сніг_на_голову

Чекання

Прислухаюсь  -
твої,  здається,  кроки.
Перечеплюсь  через  надію  і  впаду,
і  знову  темінь,  
знову  тиша  боком
залізе  в  шпарку,
вітер  скине  вроки
й  чуватиме  до  ранку  у  саду.  

Годинником
лунає  час  без  тебе,
запеленаюсь  в  довгий  саван  самоти.
Не  хочу  чаю  -
ти  б  сказав,  що  треба,
у  небі  ніч
зірки  перетеребить,  
а  ти  б  сказав  -  сама  собі  світи.

Прикинеться
порожнє  ліжко  теплим
і  так  залякано  мовчатиме  дзвінок...
А  очі  гасли,  
тихо-тихо  меркли,
вуста  німіли,
нерухомі  стерпли.
Почую  кроки  й  не  спитаю:  хто?



2014  р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900723
дата надходження 09.01.2021
дата закладки 01.02.2021


Сніг_на_голову

Третій день

Вже  третій  день  за  мною  сніг  іде,
залізе  до  кишень,  а  потім  в  душу,  
засипле  очі,  рани  припорошить,  
і  до  весни  -  чи  буде?  -  непорушно,
отак  щоби  нікуди  і  ніде.  

Поволі  теплий  сон  перебреде
і  пересіє,  наче  мак  в  долонях,
у  спогади  притомні  й  непритомні,  
а  ми  птахами,  ми  такі  голодні,  
і  хтось  когось  назавжди  украде.

І  далі,  далі.  У  печалі  хто
мене  без  тебе  попровадить  далі.
Об  серце  лід,  як  тихий  дзвін  кришталю,  
а  крила  стерплі  пір'ям  опадали  -
черлений  сніг  на  біле  полотно.

Вже  третій  день  той  сніг  іде,  я  -  ні,  
кидає  в  ноги  ночі  хитавиця.  
Украдена  й  загублена,  безлиця,
прозора  тінь  у  землю-плащаницю.
Запалюй  свічку  в  сьомому  вікні.



2014  р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899763
дата надходження 30.12.2020
дата закладки 01.02.2021


Сніг_на_голову

Тінь твоєї тіні

Я  тінь  твоєї  тіні,  я  причасник,
тремкого  сміху,  квапної  сльози
і  голосу,  що  живить  голоси
усіх  прощань  і  зустрічей.  Почахли
суцвіття  спогадів,  тож  не  носи.

Слова  докупи  зіб'ються,  як  мушки,  
як  горобці,  налякані,  як  ти,  
швидкі  на  втечу,  і  на  злет  меткі.  
Про  голод  змовчу,  що  з'  їдає  душу,  
ковтаю  з  рук  надкушені  шматки.



11.01.21

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900956
дата надходження 11.01.2021
дата закладки 29.01.2021


re_vanta

вистраждана вибита знову днем…

вистраждана  вибита  знову  днем
скільки  б  не  ховалася  —  віднайде
він  тебе.  сидітиме  на  плечі
ліве  обиратиме  —  без  причин.
ти  до  клітки  загнана  обома
янголом  й  дияволом.  а  дарма
ласилася  бігала  за  усім  —
тут  живеш  один  раз  лише  не  сім.  
"На  Землі!"  —  у  відповідь  ти  мені
якщо  хочеш  виграти  —  вимани
з-за  плечей  цих  друзів.  роби  своє
ти  земна  істота  допоки  є
десь  глибокий  поклик.  його  "душа"
нарекли  філософи.  потім  шах
на  твоєму  полі  поставив  хтось
тож  зберися  крихітко  не  гундось.
не  придумуй  виправдань  не  шукай
винних  і  знедолених.  небокрай
впасти  не  дозволить  ні  вверх  ні  вниз
ось  тепер  вилущуйся  роззирнись  
хто  тебе  чекає  і  де  знайде
вистраждану  вибиту  свіжим  днем?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902156
дата надходження 22.01.2021
дата закладки 29.01.2021


re_vanta

повертайся

січневим  морозним  вітром
до  плáчу  стискає  пальці
я  знаю  ти  непомітно
сліди  залишаєш  вранці

не  бачились  і  не  чулись
забули  обличчя  може
колись  же  до  сонця  пнулись
і  вірили!  а  помножив

на  нуль  не  на  одиницю
всі  плани  ідеї  мрії
ім'я  його  не  присниться
ім'я  його  не  зігріє  

іскри́  вибухай  вулканом
на  осуд  не  піддавайся
а  тóму  хто  в  Лету  канув  
шепну:  тільки  повертайся...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901743
дата надходження 18.01.2021
дата закладки 29.01.2021


re_vanta

от же в тобі намішано…

от  же  в  тобі  намішано  -  
стилів  смаків  без  меж
свободи  ковтну  -  не  виживу,
як  не  ковтну  -  то  теж

от  же  тебе  нагадує  
кожна  струна  і  звук
цілих  галактик  вартує  
зібрана  м'ята  з  рук

як  же  тебе  би  вмовити  
бути  десь  в  сторінках:
пальцями  слíзьми  мовами
дотиком  по  щоках...

як  же  тобі  повірити
після  усіх  тих  муз?..
що  як  шляхи  заміряю  -
й  ближче  не  стану?  боюсь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900232
дата надходження 04.01.2021
дата закладки 29.01.2021


Сніг_на_голову

А вороння у небі, вороння

А  вороння  у  небі,  вороння...
Дзьобами  ріжуть  чийсь  окраєць  сонця,
осколки  болю  у  небеснім  оці,  
голодна  смерть  летить  песиголовцем
і  убиває  навмання.

Біда  у  хмарах,  як  вода,  біда
проллється  долі  у  зране́ні  долі,  
а  віра  мерзне  на  камінні  квола.  
Вмирає  день  червоним  видноколом
і  чорним  пір'ям  опада.  

А  молитви,  немов  вітри  вгорі,  
рояться  між  плачами  й  криками
і  вихорами  рвуться.  Хрипли  ми.  
Опівночі  зірками  тихими
запалять  душі  звіздарі.

Готуй  свою  скорботу  ще  за  дня:
умийся  в  світлі,  одягнись  у  біле,  –  
не  страшно,  що  тебе  не  відмолили.  
Ростуть  зелені  трави,  як  могили...
У  небі  вороння,  а  вороння.



2014  р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902929
дата надходження 29.01.2021
дата закладки 29.01.2021


Голоси

натурщик

розступися  темене
угамовуй  танці  моя  тривого
юнак  нахабний  узявсь  писати  мене  
мене  
як  живого

диміла  тиша  як  сигарета  
тримав  на  пензлі  немов  на  поводі
навіщо  Вам
писати  мого  портрета  
вилами  по  воді

мовби  струна  натягнулась  посмішка
мене
хіба  мені  до  снаги
однак  цю  ношу  не  у  мішках
нести
не  така  вона  і  тяжка    
покірно  сів  на  смертельнім  протязі  я  навпроти
покірно  сів
нагий  

нагилив  чорного  на  палітру
почав  виводити  чорний  ліс
що  на  портреті  мене  від  вітру
вберіг  би  так  чи  інак
чорними  пензлями  в  голову  мені  ліз
юнак

в  мені  мов  дідько  сам  вирив  яму  
коли  я  глянув  на  боротьбу  з
моєю  вродою  -  чорну  пляму  
і  чорний  гарбуз

слова  добірні  я  сію  дрібно
почує  тиша  і  дремене
не  пишіть  мене
не  пишіть  мене
не  потрібно
писати  мене

ось  Ваші  срібники  
тут  без  решти
моління  мовлю  мов  через  решето
не  пишіть  мене
не  пишіть  мене
не  потрібно
адже  ви  мене  брешете

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897657
дата надходження 09.12.2020
дата закладки 29.01.2021


Сніг_на_голову

Ніч вороном виїсть очі

Ніч  вороном  виїсть  очі
засвітить  зірки  в  минуле
малює  одвічний  зодчий
хрести  на  домівках  чулих
не  бачить  ніхто
поснули

сини  що  умиті  кров'ю
і  дочки  укриті  болем
остигне  у  небі  повнім
чужої  полумисок  волі
і  місяцем  квітне
доля

сьогодні  немає  вмерлих
не  клястиме  день  що  завтра
бідою  міг  стати  вперше
сумує  земля  картата
для  неї  то  може
втрата

човном  відплива  у  вчора
тривожне  оте  не  сталось
дрімає  сповите  горе
співає  йому  щоб  спало
утомлена  жінка
мамо

16/05/14

ілюстрація  -  Здзіслав  Бексінськи  (Zdzisław  Beksiński)  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597676
дата надходження 04.08.2015
дата закладки 27.01.2021