чорне, червоне, ще чорне... і знов кармін
серце ж шукає спрагло аквамарину
з відчаєм б‘ється і хоче барвистих змін -
неба і моря, інше - уже вторинне
сонце і воля, перегуки райських птиць
шорстко-солоний шепіт порожніх мушель
щоб розчинитись, розтанути, вознестись
і накупати в щасті буремну душу
чорне, червоне... пекучий контрастний душ
та не змиває срібна вода мурашок
в злив - тільки час під краплистий врочистий туш
знову червоно-чорне на смугу старше
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865249
дата надходження 18.02.2020
дата закладки 18.02.2020
«До тих, хто іде
І до тих, хто лишається
Прилітають гуси…»
(Нацуме Сосекі)
У місті
В якому ніколи не було трамваїв
Я йду вздовж неіснуючої колії,
На вулиці, де зима заморозила душі,
Марно виглядаю зимових гусей
Білих, як сніг Країни Ведмедиці.
Вони прилітають тільки опівночі
Тихо, наче здивовані сови
І гелгочуть нечутно
Про великі холодні озера
Повні сріблястої риби.
Прилітають
Лише до самотніх поетів –
Лише до самотніх.
Було темно
На вулицях Зимового Міста
Спали в своїх домівках
Перехожі й пожежники,
Щурі і коти, водовози і злодії,
Кати і повії, аптекарі й пекарі.
Не спав лише Сторож Снів
Моторошних і смішних,
Сірих і кольорових:
Снів, які загубили мертві
І назбирали живі
У своїх хворобливих мареннях.
Сторож Снів – такий безпритульний –
Блукав з ліхтарем
Під чужими вікнами:
Вікнами снів.
А я виглядав зимових гусей,
Знав, що вони прилетять:
Якщо не до мене, то конче до когось.
Знав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864168
дата надходження 08.02.2020
дата закладки 09.02.2020
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.02.2020
«… Моя рука
Виводить ці рядки в напівімлі…»
(Гійом Аполлінер)
Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла.
Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещена чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя.
Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів.
Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо?
Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?
Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, наче старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати:
«Та я не скаржусь я радію долі
Наперекір всьому наперекір тобі
Я поверну ще поверну втікачку Лу…»
І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:
«Радісінький що виїхав не вернуся назад
Хоч за чотири дні втомився від дороги
Повір я не в зажурі я веселий так
Щасливий і сміюсь римуючи рядки…»
Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться?
Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічних тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.
«Прощай моя Лу прощай
Небо сивіє…»
Це тоді і це в нього небо сивіло. А в нас воно вже давно посивіло. І ми чекаємо невідомо чого – може того, що напишуться нові тексти. Колись вони писалися кров’ю на снігу. А нині де там того снігу. Хіба читати Петрарку і мріяти. Про Вітчизну Загірну.
«І ось я небесного кольору до самого вечора
Зіллюсь з небокраєм і добре так на душі…»
Отак. І ніяк інакше. Думати про захмарне, коли все це триває. Це. Це в Аполлінера була «нудьга осені», бо дощава зима в Провансі зазвичай. А в нас не Прованс – не мрійте. «Тобі в старому світі стало душно…» Справді задуха – хоч і зима, а задуха. Гійому там – в світі модерну, який чомусь раптом постарів, а мені нині – коли все старе, нікчемне, віджиле вилізло на поверхню. І хочеться хоча б в світі літературних фантазій це здолати. Нині тексти компактні – словам тісно. Слова задихаються в оцій гущавині сенсу і змісту. Всі ми тутешні і для нас Сена – то річка вітчизняної копії Парижу – якщо не Бистриця, то Уж або Буг. Місцевий Мірабо лишився аристократом духу і його манери республіканця награні. Про монархізм він щось чув, але це настільки протирічить його анархічному вихованню, що годі думати про роялістську змову. Хтось знає, що Вітчизна загрожена, але робить вигляд, що його не цікавить ніщо крім горнятка кави. Хтось про це репетує мало не щоденно, але саме поняття «Вітчизна» в його голові туманне. Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно. Такі от реалії безсніжної зими. А ви кажете, що примули знову цвітуть на клумбах – і то серед січня.
За поребриком, звісно, суцільний Кафка та Оруел – і морок абсурду гусне. Але я не про це. Я про те, що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора. Бо ми люди модернізму. Ми живемо після епохи модерн. Постмодернізм проминув як марево, як тінь, як видиво веселки після дощу – ми навіть не встигли зрозуміти що це.
2019
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861739
дата надходження 18.01.2020
дата закладки 21.01.2020
***
я погонич верлібрів
то для тебе
каравани поезій моїх
то для тебе
відбувається світ
який птахом злітає
з моїх долонь
куточками крил
торкається уст твоїх
неторканих
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862024
дата надходження 20.01.2020
дата закладки 20.01.2020
«Чужа самотинність
Була відчутна на дотик, ти тоді
Майже
Жив.»
(Пауль Целан)
Щемливо
Проростають дерева непам’яті
Крізь конюшиновий ґрунт.
Дарма
Аромат тогорічних квітів
Медоборів медових
Ти
Наче джміль волохатий (зайда)
Ковтав.
Чужа самотність холодним снігом,
Колючим повітрям
У світ недосказанним «майже»
Твій.
Хотів падати в запашну траву спогадів
І спати
До Судного Дня
Бородатого прокурора і адвоката
(Одночасно, дочасно, невчасно - чесно),
А навколо тільки
Сніги чужої самотності
І жодного кольору,
Жодної барви:
Біло і порожньо так,
Що око не хоче бачити,
Скрипка не хоче грати
І про життя недовершене
Хочеться мовити: «Майже».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818221
дата надходження 19.12.2018
дата закладки 20.01.2020
«Відходить Місяць
Косим вітрилом
Сагайдаки повні
Ранкової роси…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Світ, якого немає
Зобразив нам художник літер,
Що бачить слова кольоровими,
А життя вічною мандрівкою
Звивистою стежиною спогадів
З одного туману до іншого
Через один брід намулистий
До іншого мокряку волячого.
Отого світу немає –
Отого запашного, яскравого,
А ми все міркуємо,
Чи то був він насправді,
А чи його вигадали,
І тішимось своєю фантазією
Ми – сіровбрані філософи буднів,
Як тішуться очкасті метелики
Солодкою весняною квіткою.
Світ, який зник наче тінь
У ніч горобину,
Зник, наче крапля
Дощавого дня падолисту,
Як крижана пелюстка
Серед зими мовчання білого.
Світ, про який ми мріємо,
Світ, що голкою в серце,
Світ, який помічає в дзеркалі дня,
Світ, якого нема.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857680
дата надходження 12.12.2019
дата закладки 20.01.2020
****
У лабіринті почуттів шукаю завжди... мінотавра
****
Пливли ми довго в бурнім морі, а в справах досі - повний штиль
****
«Як же не хочеться старіти» - так кокетує пармезан
****
А кохання було зовсім поруч, ти ж, як завше, схопила смартфон
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858889
дата надходження 23.12.2019
дата закладки 15.01.2020
Якби не ти
Невже б ці букви існували?
Я ними так незграбно відтворюю твій образ....
Жар-птиця платинове пір'я сіє, моє ж тлумачення тебе
Не варте ні одної вії з твоїх очей,
що випадково впала на плече
(чиє? моє?)
Ти з казки.
Я цю історію почув одного разу біля ватри
Мені запам’яталися прикмети дві твої:
Червоний колір і безмежна ласка
З тих пір мене не полишає сум...
Бо я не знаю
Чи дійсно ходиш ти по цій землі ногами
Як ми усі?
Чи в тебе є плавник, чи, може, крила?
Чи ти насправді є? Чи ти можлива?
Чи може ти лишень – мелодія?
Альтернатива, чи може тепла літня злива ти?
Знай!
Допоки сингулярність з лиця землі нас не зітре
Допоки звір в душі моїй ричить і ще живе
Допоки хаос-космос не вступив у свою владу
До тих пір, мріє моя, я шукатиму тебе
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858644
дата надходження 21.12.2019
дата закладки 14.01.2020
Хочеш мати мене, то – май…
Тільки ж маєш ти те, що маєш…
Я – безмежного світу край,
Я – проковтнутий зойк одчаю,
Вітерець за закритим вікном,
Що розбився об товщ склопакета,
Я – примара, я – тінь, я – фантом,
Тупикова галузка сюжету…
Розумію убогість свою,
Неспроможність, нездатність, несилу…
Я – порожня обойма в бою,
Недокопана кимось могила,
Трісле скло, незаварений чай…
Якщо дико й нестримно бажаєш,
Якщо хочеш мене, то – май!
Тільки ж ти… Не мене обіймаєш…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860966
дата надходження 11.01.2020
дата закладки 14.01.2020
із неба сипле сніг, великий та лапатий
немов у висі хтось стриже з овець руно
сидять людські думки у головах по хатах
і тисячі очей кидають на вікно...
а за вікном комусь турботи допікають
а хтось свою любов чи щастя зустрічав
біжать людські думки - їм ні кінця, ні краю
і скапує життям вселенська ніч-свіча...
спішать людські думки, неначе звірі в пущі
ховаються між зір, а потім знов - до хат
замислених людей, в яких усе минуще
як цей лапатий сніг, руно із хмар-ягнят...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861270
дата надходження 14.01.2020
дата закладки 14.01.2020
Здолаю океани і моря,
І паралелі, й шир меридіанів,
Звернуся до усіх простих мирян:
«Любіть цей світ, прекрасний і жаданий.
Поставте перепони для війни,
Бо в небезпеці вся наша планета.
Під подихом небесних зоряниць
Вона народить нам нових поетів,
А ті співати будуть про красу
І про любов високу, непідвладну
Ні розуму, ні волі… Й дивний сум
Торкнеться тих, хто є напівгалантним.
Бо лиш краса й любов врятують світ –
Слова ці істину святу «глаголять»:
І поняття про мир стають нові,
Що не дозволять мій народ неволить!
28.03.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861210
дата надходження 13.01.2020
дата закладки 13.01.2020
Мова українська - стиглість урожайна.
Кожне слово - золоте зерно.
В ньому дух народу, правди життєдайність.
Сіймо щиро те, що нам дано.
Мова українська кришталево-чиста.
Ллється слів безмежності потік.
Мов блищить під сонцем дороге намисто.
Хай живе Господній дар повік!
Мова українська - нації колиска.
То ж не будь манкуртом, а цінуй
Пращурів здобутки, в них чимало зиску.
Рідне слово бережи й шануй.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861155
дата надходження 13.01.2020
дата закладки 13.01.2020
Он говорил, что ждет ответа,
Как узник, что несправедливо
Приговоренный к глупой смерти;
Ответ покинутой надежды
И упования на диво.
Он безрассудно верит в чудо,
Все грезит слушая безмолвность
Своих дурацких подношений,
Что он не виноват и к богу,
В уме, и в небо посылает;
Но слышит голос наважденья.
И в день от света отрекаясь,
Уж больше попусту не может,
Надежду в сердце заключить.
Он отрекается от солнца,
Любви, которой не случилось,
Он так устал, что смерти просит,
На место где Она ютилась.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859984
дата надходження 01.01.2020
дата закладки 13.01.2020
В ріки заглядає осінь-трудівниця
Небом синьооким в кришталеву гладь,
Залетіла з сонця на ліси жар-птиця:
Вогнем пломеніють, золотом горять.
А туман - художник сивовусий дідо
Малює на травах крапельки роси,
Даремно шукають зорі Персеїди
Ті, що загубились з довгої коси.
Теплий день збирає врожаї в стодоли,
Ніч холодна трусить яблука в саду,
Заблукав у літі, зустрічаю осінь…
Не спішу... Одначе, все ж до неї йду…
16 вересня 2019
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848967
дата надходження 21.09.2019
дата закладки 12.01.2020
Я покину мир без чемодана,
Без еды, без денег, без всего.
Если вдруг уйду от вас нежданно,
Не забуду, честно, никого.
Я покину мир без чемодана.
Странствовать приятней налегке.
Кто-то скажет: - Рано!
Нет, не рано.
Мы не держим жизнь на поводке.
Не устал я жить и не устану.
Я давно от жизни в барыше,
Но покину мир без чемодана.
Все, что надо, есть в моей в душе...
06.12.2019г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857079
дата надходження 06.12.2019
дата закладки 29.12.2019