1 Це казка зими, (1)
Де поля пропливають від ферми у чашу долини,
І летить над озерами сяючий сніг надвечір'я,
І в безвітря в підставлені жмені ковзають сніжинки,
Над худобою тихого дихання сіре вітрило,
2 Й зорі мерзлі спадають,
І запахи сіна з-під снігу, і сова з-за кошари
Віщує далеке майбутнє, і мороз відправляє
Із сільських димарів баранців білодимних отару
За село у долину ріки, де цю казку складає.
3 Коли світ постарів,
То під зіркою щирої віри, як дарований хліб,
Як пожива і сяяння снігу, чоловік розповив
Вогняне полотно, яке душу і думи палило,
І убогий, самотній, в домі фермера серед полів
4 Він горів
На вогненному острові серед крилатого снігу
І біліших за вовну куч навозу, серед курників,
Сплячих тихо до крику з палаючим гребенем півня,
Який крилами чеше свій двір, і народ на світанку
5 Із лопатами ходить врозвалку,
Проснулась худоба, за мишею тихо скрадається кіт,
Скачуть в пошуках корму надуті птахи, і доярки
М'яко клогами (2) топчуть обрушений небозвід,
На пробудженій фермі триває робота звичайна,
6 На колінах він молиться, плаче,
При рожні, чорнім горщику, в сяйному світлі лучини,
І здригаються тіні від кусеня хліба і чаші
У завмерлому тихому домі, в нічному видінні
За межею любові, у миті забутості й жаху.
7 На колінах на зимнім камінні,
У скорботній гордині він засліплене небо молив:
Хай би голод завив в його голих кістках побілілих,
А не в статуях стаєнь і захищених небом хлівів,
І корівників світлих і в плесах качиних ставків.
8 З молитовного дому
І вогню то возносить його під захмарні покрови
Осліпляюча сніжна любов, то вергає додолу.
Невтолима жага вириває стенання й поклони,
Та ні звук не проллється назовні зі стислих долоней.
9 Тільки вітер низав
Зголоднілих птахів в полі хліба з води, виганяв
На суворі жнива, і врожай тав на їх язиках.
Він в своїй безіменній жазі жар і втрату єднав,
Коли мерзлий як сніг крокував по морозних лугах.
10 Ріки падали в ніч,
І тонули в заметах жадань, і згинався він лжою
У постійнім хотінні всередину білого світу
нелюдської колиски, шукаючи шлюбного ложа,
відщепенцем від віри, вигнанцем, позбавленим світла.
11 Збав його, — так рече він,
Утрати всього у любові, не відкинь у хотінні
Одиноким і голим, поглиненим у наречену,
Не дозволь, щоб зійшло у полях його біле насіння,
Чи цвіло у розп'ятому тілі у мить незречену.
12 Менестрелів чується спів
Серед зниклих поселень. Із прадавніх часів соловей,
Прах в померлому лісі, прилітає на зернятах крил,
І на вітрі наспівує казку зими для померлих.
Про зів’ялу весну їм повідає водявий пил.
13 Каже так. Помирає
Дзвін джерельний і хвиль шамотіння. І роса забринить
На опалому листі, і знов як раніше засяє
Графство снігу. Бриз грає на різьбленій в скелі струні (3).
Дослуха́йся. У плетиві талого снігу час співає.
14 Це рука або голос
Із прадавнього краю, який зник за дверима пітьми
Без дворів і полів, де колись визрівав хлібний колос,
Появилася птиця (4) нареченою в сяйві й вогні.
І полинула птиця, і на грудях багрянець і сніг.
15 Глянь. Ідуть танцюристи
По зелені, змішаній з снігом, хтиві в місячнім світлі,
Як гурт голубів. На копитах з могили веселиться
Кінь, померлий кентавр (5), він вернувся і входить у світлі
Загони пташарні. Мертвий дуб у кохання пустився.
16 Ноги з різьблення в горах (6)
Стрибають під сурми. Каліграфія давнього листя
Танцює. Древні лінії каменів в'ються узором.
Голос арфи (7) під співи водявого пилу струмиться
В складках поля. Прадавня явилася птиця. Перед зором.
17 Й дикі крила звилися
Над схиленою головою, ніжний голос пташиний
Пролунав серед дому, здавалося, тішиться птиця
І навкруг всі стихії радіють самотньому бдінню
чоловіка, що в чаші долин на колінах молився
18 Під спокоєм покрівлі
При рожні, чорнім горщику, сяйному світлі лучини.
Із пташиного неба заклика́в його пір'ястий спів,
Він полинув услід наче вітер в польоті нестримнім
Повз безвітряну ферму, від сараїв сліпих і хлівів.
19 І на року верхів'ї
Завмирали жерцями чорні птиці на палях тинів,
Напливали далекі горби на глуші полотнину,
Під безлистими кронами бігало сніжне страшило,
Чагарі як оленячі роги з заметів стриміли,
20 Заклинав і молив на колінах
Він високі горби і гукав до озер онімілих,
Цілу ніч проблукав, все шукав де поділася діва-
Птиця в часі і просторі серед безкрайнього снігу.
Прислухався, вдивлявся, де в морі гусиному плине,
21 Небо, птиця і діва,
Хмара, похіть, зупинені зорі, радіє безмежно
Поле сімені, час помирання розп'ятого тіла,
Небеса заповітні, рай, могила і купіль вогненна.
Смерть у древній країні двері навстіж відкрила,
22 І птиця спустилась.
На біліючих пагорбах хлібних над чашею ферми,
Де ширяли озера й поля, і ріка струменилась
Уельсом, про останню утрату молився він ревно
В тому домі молитви й вогню, казка тут закінчилась.
23 Танець згинув,
Пропав менестрель. Зелень в білому мусить померти,
Спів урвався на фермах, підкованих снігом хотіння,
Де в високих хлібах вирізнялись птахів силуети,
Й над скляними озерами ко́взали риби-видіння.
24 Закінчився обряд
Солов'я, кінь вмирає в кентаврі. І свято відходить.
Доки зорю не сурмлять, лінії часу в каменях сплять.
В'яне весна і час погребає весняну погоду,
Де гукали й стрибали фосилії (8), роси лежать.
25 Птиця на ложе упала,
Серед хорів крилатих заснула вона чи померла,
Розпростерши широкі крила, і його оспівала,
І вінчала поглинаюча стегнами наречена,
З жіночими персами, володіюча небесами
26 Птиця, спускається він
І згорає в обіймах на шлюбному ложі любові, (9)
В круговерті жаданого центру, в осередді небес
Заповітних, в закрученім туго всесвітнім бутоні.
І вона розцвітає, він із танучим снігом воскрес.
28 березня 1945 р.
1 Казка зими - посилання на "Зимову казку" Вільяма Шекспіра (William Shakespeare The Winter's Tale) налаштовує на фантастичний сюжет. У казці Шекспіра ревнивий король наказав отруїти друга, вбити новонароджену доньку і штовхнув до самогубства дружину. В фіналі донька повертається живою, у чарівний спосіб статуя померлої дружина оживає, всі всіх прощають, всі закохані, щасливі і радіють.
2 Клоги - взуття з дерев'яними підошвами.
3 "Вітер грає на різьбленій в скелі струні" - плямистий блакитний долерит, розповсюджена скельна порода Уельсу, приблизно у 10 % випадків має властивість літофонії, тобто металевого музичного звучання. Подібно до всесвітньовідомого Стоунхенджа, кромлехи (дольмени) Уельсу виготовлені саме з такого матеріалу. Три валлійські кромлехи: Пентре-Іфан, Брин-Келлі-Ді, Керег Самсон перебувають під захистом закону. Є думка, що саме здатність до літофонії визначала вибір каменів для кромлехів. Особливо це стосувалося замкового каменя (покрівлі).
4 Жінка-птиця - символічний образ всеохоплюючої любові, який часто зустрічається в поезії Томаса Ділана.
5 Кентавр - напівлюдина, напівкінь, поєднання духовного і матеріального, людського й тваринного. Коли помирає кентавр, помирає тільки кінь.
6 "Ноги з різьблення в горах", ймовірно, фантазія Томаса Ділана. Донині в Уельсі не знайдено нічого подібного наскельним розписам з печер Ласко чи Шове. Місцеві гірські породи не зберегли різьблення, якщо вони були, а наступи і танення льодовиків могли стати згубними для рисунків.
7 Арфа - традиційний музичний інструмент Уельсу з давніх давен.
8 Фосилії або скам'янілості (лат. fossilis "викопний") — рештки організмів або сліди їхньої життєдіяльності, збережені в осадових породах
9 "І згорає в обіймах на шлюбному ложі любові" - в дохристиянському Уельсі одна з головних богинь взимку вогненною птицею спускалася на землю, від її вогню танув сніг і приходила весна. На її честь влаштовували обряд середини зими, дуже ймовірно, зі спаленням принесеного їй в жертву.
«Зимова казка» — це казкова історія фізичного та духовного відродження людини. Сюжет казки: посеред сніжної зими самотній чоловік в сільському домі молить про наречену або про збавлення від своїх жадань. У двір прилітає птиця-жінка, на її заклики він виходить з дому і зливається з нею в шлюбних обіймах. Птиця возноситься в небо і забирає його тіло з собою. Перехід героя від зими його хтивих бажань до весни містичного кохання супроводжується приходом весни після зимового заціпеніння. Чуттєвий досвід набуває духовного виміру, поєднання прагнень душі і тіла надає перетворюючій силі любові космічних масштабів. Казка побудована на протиставленні образів життя і смерті, снігу і вогню, чуттєвого і релігійного, жінки і божества, чоловіка і жінки, фізичного і метафізичного. Над усім творча сила любові і руйнівна сила смерті, які потужніші за людину і світ.
[i]Томас Ділан: "Ці вірші, зі всіма своїми недоробками, сумнівами і безладністю, написані в ім'я любові до Людини і в славу Бога, і хай я буду проклятий, якщо це не так".[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VZtDlsYctOQ[/youtube].
[b]Dylan Thomas A Winter's Tale[/b]
1 It is a winter's tale
That the snow blind twilight ferries over the lakes
And floating fields from the farm in the cup of the vales,
Gliding windless through the hand folded flakes,
The pale breath of cattle at the stealthy sail,
2 And the stars falling cold,
And the smell of hay in the snow, and the far owl
Warning among the folds, and the frozen hold
Flocked with the sheep white smoke of the farm house cowl
In the river wended vales where the tale was told.
3 Once when the world turned old
On a star of faith pure as the drifting bread,
As the food and flames of the snow, a man unrolled
The scrolls of fire that burned in his heart and head,
Torn and alone in a farm house in a fold
4 Of fields. And burning then
In his firelit island ringed by the winged snow
And the dung hills white as wool and the hen
Roosts sleeping chill till the flame of the *** crow
Combs through the mantled yards and the morning men
5 Stumble out with their spades,
The cattle stirring, the mousing cat stepping shy,
The puffed birds hopping and hunting, the milkmaids
Gentle in their clogs over the fallen sky,
And all the woken farm at its white trades,
6 He knelt, he wept, he prayed,
By the spit and the black pot in the log bright light
And the cup and the cut bread in the dancing shade,
In the muffled house, in the quick of night,
At the point of love, forsaken and afraid.
7 He knelt on the cold stones,
He wept form the crest of grief, he prayed to the veiled sky
May his hunger go howling on bare white bones
Past the statues of the stables and the sky roofed sties
And the duck pond glass and the blinding byres
8 Into the home of prayers
And fires where he should prowl down the cloud
Of his snow blind love and rush in the white lairs.
His naked need struck him howling and bowed
Though no sound flowed down the hand folded air
9 But only the wind strung
Hunger of birds in the fields of the bread of water, tossed
In high corn and the harvest melting on their tongues.
And his nameless need bound him burning and lost
When cold as snow he should run the wended vales among
10 The rivers mouthed in night,
And drown in the drifts of his need, and lie curled caught
In the always desiring centre of the white
Inhuman cradle and the bride bed forever sought
By the believer lost and the hurled outcast of light.
11 Deliver him, he cried,
By losing him all in love, and cast his need
Alone and naked in the engulfing bride,
Never to flourish in the fields of the white seed
Or flower under the time dying flesh astride.
12 Listen. The minstrels sing
In the departed villages. The nightingale,
Dust in the buried wood, flies on the grains of her wings
And spells on the winds of the dead his winter's tale.
The voice of the dust of water from the withered spring
13 Is telling. The wizened
Stream with bells and baying water bounds. The dew rings
On the gristed leaves and the long gone glistening
Parish of snow. The carved mouths in the rock are wind swept strings.
Time sings through the intricately dead snow drop. Listen.
14 It was a hand or sound
In the long ago land that glided the dark door wide
And there outside on the bread of the ground
A she bird rose and rayed like a burning bride.
A she bird dawned, and her breast with snow and scarlet downed.
15 Look. And the dancers move
On the departed, snow bushed green, wanton in moon light
As a dust of pigeons. Exulting, the grave hooved
Horses, centaur dead, turn and tread the drenched white
Paddocks in the farms of birds. The dead oak walks for love.
16 The carved limbs in the rock
Leap, as to trumpets. Calligraphy of the old
Leaves is dancing. Lines of age on the stones weave in a flock.
And the harp shaped voice of the water's dust plucks in a fold
Of fields. For love, the long ago she bird rises. Look.
17 And the wild wings were raised
Above her folded head, and the soft feathered voice
Was flying through the house as though the she bird praised
And all the elements of the slow fall rejoiced
That a man knelt alone in the cup of the vales,
18 In the mantle and calm,
By the spit and the black pot in the log bright light.
And the sky of birds in the plumed voice charmed
Him up and he ran like a wind after the kindling flight
Past the blind barns and byres of the windless farm.
19 In the poles of the year
When black birds died like priests in the cloaked hedge row
And over the cloth of counties the far hills rode near,
Under the one leaved trees ran a scarecrow of snow
And fast through the drifts of the thickets antlered like deer,
20 Rags and prayers down the knee-
Deep hillocks and loud on the numbed lakes,
All night lost and long wading in the wake of the she-
Bird through the times and lands and tribes of the slow flakes.
Listen and look where she sails the goose plucked sea,
21 The sky, the bird, the bride,
The cloud, the need, the planted stars, the joy beyond
The fields of seed and the time dying flesh astride,
The heavens, the heaven, the grave, the burning font.
In the far ago land the door of his death glided wide,
22 And the bird descended.
On a bread white hill over the cupped farm
And the lakes and floating fields and the river wended
Vales where he prayed to come to the last harm
And the home of prayers and fires, the tale ended.
23 The dancing perishes
On the white, no longer growing green, and, minstrel dead,
The singing breaks in the snow shoed villages of wishes
That once cut the figures of birds on the deep bread
And over the glazed lakes skated the shapes of fishes
24 Flying. The rite is shorn
Of nightingale and centaur dead horse. The springs wither
Back. Lines of age sleep on the stones till trumpeting dawn.
Exultation lies down. Time buries the spring weather
That belled and bounded with the fossil and the dew reborn.
25 For the bird lay bedded
In a choir of wings, as though she slept or died,
And the wings glided wide and he was hymned and wedded,
And through the thighs of the engulfing bride,
The woman breasted and the heaven headed
26 Bird, he was brought low,
Burning in the bride bed of love, in the whirl-
Pool at the wanting centre, in the folds
Of paradise, in the spun bud of the world.
And she rose with him flowering in her melting snow.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005218
дата надходження 07.02.2024
дата закладки 07.02.2024
Я залишуся з чоловіком непомітним,
в якого на обід лиш ластівчині яйця.
Я залишусь з беззахисними дітьми,
з яких глумляться бруклінські п’яниці.
З безмовними істотами у арках під мостами,
З сухими венами, порізаними власними руками.
Тільки Земля. Земля.
Землі тремтлива скатертина
в зіницях каламутного туману,
для свіжих ран і нездійснених планів.
Земля для всього, що з Землі втікає.
Можливо, попіл спалених речей,
що під деревами шепочуть мертві губи.
Оголена Земля під небосхилом
і за спиною вслід китові юрби.
Це радісна земля, плавець непереможний,
на ній я бачу хлопчика й істоту під мостом,
Живе земля в моєму пульсі і в танці папороті,
Що гойдає вітер, й безжальний лик являє фараон.
Я залишуся з жінкою холодною,
в якої спальня заростає мохом цноти.
Я залишуся з пияками Брукліну,
які глумляться над дитям скорботним.
Я залишуся серед міток рваних
ведмежих трапез неквапливих.
Та падав місяць, скинутий зі сходів,
Чіплялось місто за небесну гуму у тальку почуттів,
У плоский світ йшли мармурові ноги
і залишався під стільцями ватний сміх.
О, Діана, Діана, Діана пустотіла!
Опуклий відгомін того, як бджоли шаленіли.
Моє кохання – крок, спроба, смертний рух тривалий,
тіл голих дотики, яких ти уникала.
Земля! Мій Боже! Землю я шукав.
Закритий горизонт, серцебиття, могила.
Уб'є кохання, що складається із болю.
Залиті кров'ю башти рук згорілих.
Та сходив місяць і котився вниз по східцях,
сухою сочевицею заповнював очниці,
монети срібні кидав дітям біля пірсу,
стирав моє обличчя вітер на границі.
1935
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GKIdYgdVwu8[/youtube]
[b]Federico Garcia Lorca Tierra y luna[/b]
Me quedo con el transparente hombrecillo
que come los huevos de la golondrina.
Me quedo con el niño desnudo
que pisotean los borrachos de Brooklyn.
Con las criaturas mudas que pasan bajo los arcos.
Con el arroyo de venas ansioso de abrir sus manecitas.
Tierra tan sólo. Tierra.
Tierra para los manteles estremecidos,
para la pupila viciosa de nube,
para las heridas recientes y el húmedo pensamiento.
Tierra para todo lo que huye de la Tierra.
No es la ceniza en vilo de las cosas quemadas,
ni los muertos que mueven sus lenguas bajo los árboles.
Es la Tierra desnuda que bala por el cielo
y deja atrás los grupos ligeros de ballenas.
Es la tierra alegrísima, imperturbable nadadora,
la que yo encuentro en el niño y en las criaturas que pasan
los arcos.
Viva tierra de mi pulso y del baile de los helechos
que deja a veces por el aire un duro perfil de Faraón.
Me quedo con la mujer fría
donde se queman los musgos inocentes.
Me quedo con los borrachos de Brooklyn
que pisan al niño desnudo.
Me quedo con los signos desgarrados
de la lenta comida de los osos.
Pero entonces bajó la luna despeñada por las escaleras
poniendo las ciudades de hule celeste y talco sensitivo,
llenando de pies de mármol la llanura sin recodos
y olvidando, bajo las sillas, diminutas carcajadas de algodón.
¡Oh Diana, Diana! Diana vacía.
Convexa resonancia donde la abeja se vuelve loca.
Mi amor es paso, tránsito, larga muerte gustada,
nunca la piel ilesa de tu desnudo huido.
Es Tierra ¡Dios mío! Tierra lo que vengo buscando.
Embozo de horizonte, latido y sepultura.
Es dolor que se acaba y amor que se consume.
Torre de sangre abierta con las manos quemadas.
Pero la luna subía y bajaba las escaleras,
repartiendo lentejas desangradas en los ojos,
dando escobazos de plata a los niños de los muelles
y borrando mi apariencia por el término del aire.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001671
дата надходження 26.12.2023
дата закладки 26.12.2023
Час нічого не скаже, а я б розказав,
Час лиш ціну назве, яку треба сплатити;
Я про це розповів би, аби тільки знав.
Чому плачемо ми від фіглярських вистав,
Чи спіткаємось в танці, як грають музики,
Час нічого не скаже, а я б розказав.
Не записані долі, щоб хтось їх читав,
Я кохав тебе більше, ніж можна посміти,
Я про це розповів би, аби тільки знав.
Коли вітер нізвідки наносить удар,
Це причина, чом листю доводиться гнити;
Час нічого не скаже, а я б розказав.
Кущ трояндовий, мабуть, коли розквітав,
Теж хотів би назавжди таким залишитись;
Я про це розповів би, аби тільки знав.
Леви встануть і підуть, я це допускав,
Доведеться струмки і солдат відпустити;
Чи розкаже те час, що тобі розказав?
Я про це розповів би, аби тільки знав.
[b]Wystan Hugh Auden IF I COULD TELL YOU… [/b]
Time will say nothing but I told you so,
Time only knows the price we have to pay;
I could tell you I would let you know.
If we should weep when clowns put on their show,
If we should stumble when musicians play,
Time will say nothing but I told you so.
There are no fortunes to be told, although,
Because I love you more than I can say,
If I could tell you I would let you know.
The winds must come from somewhere when the blow,
There must be reasons why the leaves decay;
Time will say nothing but I told you so.
Perhaps the roses really want to grow,
The vision seriously intends to stay;
If I could tell you I would let you know.
Suppose the lions all get up and go,
And all the brooks and soldiers run away;
Will Time say nothing but I told you so?
If I could tell you I would let you know.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956958
дата надходження 20.08.2022
дата закладки 13.11.2023
В премудрості Своїй дивився Він з престолу
На хлопця скромного, що вівці випасав,
І голуба послав, один вернувся голуб:
Під музику небес хлопчина задрімав.
Він інше планував майбутнє юнакові:
Впиратись буде, опір переможе сила,
Пізніше візьме верх над ним інстинкт любові,
І пристрасть спалахне. Орел розправив крила.
Даремно. Був нудним початок їх розмови,
Хлопчина позіхнув і свиснув до овець,
В міцні обійми ухопив його Отець;
З тих пір орла юнак завжди боготворив,
Ішов, куди накаже, був на все готовий,
А ще навчився різним способам убивств.
[i]Ганіме́д, син царя Трої Троса і німфи Каллірої, був найпрекраснішим із смертних. Зевс закохався в юнака і в образі орла заніс Ганімеда на Олімп, де зробив його виночерпієм і своїм коханцем . Боги дарували Ганімеду безсмертя та вічну молодість і розмістили на небі у вигляді сузір’я Водолій. Міф про Зевса й Ганімеда, поширений у Греції та в Римі, виправдовував любов дорослого чоловіка до хлопця; гомосексуалізм толерувався як крайня форма культу богині Кібели [/i]
Есташ Ле Сюйор Викрадення Ганімеда. 1650, олія, полотно, Лувр, Париж, Франція
Eustache Le Sueur Abduction of Ganymede,1650, oil, canvas, Louvre, Paris, France
[b]Wystan Hugh Auden Ganimede[/b]
He looked in all His wisdom from the throne
Down on that humble boy who kept the sheep,
And sent a dove; the dove returned alone:
Youth liked the music, but soon fell asleep.
But He had planned such future for the youth:
Surely, His duty now was to compel.
For later he would come to love the truth,
And own his gratitude. His eagle fell.
It did not work. His conversation bored
The boy who yawned and whistled and made faces,
And wriggled free from fatherly embraces;
But with the eagle he was always willing
To go where it suggested, and adored
And learnt from it so many ways of killing.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947780
дата надходження 15.05.2022
дата закладки 21.07.2023
Ось бачиш,
світло денне і нічне
перетікає
і ламається об тіло,
у річку Іль
посріблено тече,
в Ірландський мох -
у нім твоє тепло,
щоби в мені
нічого не тьмяніло.
І хай би сад був
пам’яттю вікну -
як небо
нахилялося до яблук.
Вдихати пахощі
аж поки не засну.
Так наче світ
ловила і ловлю
Як грудку цукру.
Як найтоншу звабу...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968453
дата надходження 16.12.2022
дата закладки 16.12.2022
Але в однім ти можеш бути певний, –
Скоріше б я у муках занімів,
Аніж відкрив би твій секрет душевний. 675
Ні, слово честі, я би не посмів
Тебе спинять, кого б ти не любив,
Хоч би й Єлену, братову дружину.
Люби її, обраницю єдину.
На нашу дружбу покладись сповна 680
І розкажи мені усе, як другу,
Хто бід твоїх причина головна;
Без сумніву, усі мої потуги
Тобі не роблять докір чи наругу.
Говорять, що коли прийшла любов, – 685
Нелегко вислизать з її оков.
Відкритість повна, як і недовіра,
Я знаю добре – згубний це порок,
В цих проявах потрібно знати міру,
Та звірити біду – це мудрий крок, 690
Що вбереже тебе від помилок.
Якщо до мене ти довіру маєш,
То розкажи про біль, – якщо бажаєш.
Сказав мудрець:«Самотньому біда, –
Впаде – нема кому подати руку». 695
Та в тебе друг, його рука тверда,
Йому скажи про серця біль і муку;
Не будь, як Ніобея в час розпуки,
Що, скам’янівши, плакала навзрид,
На мармурі від сліз лишивши слід. 700
Ну що ж, хай будуть плач і скарги далі, –
В розмові дружній зменшимо тоді
Твої страждання, смуток і печалі;
І втіху не шукай ти у біді,
Як дурні, що у бідканнях тверді, 705
Котрі, зустрівши горе та досаду,
Не хочуть відшукать для себе раду.
Як кажуть: «Буде втіха бідаку,
Коли побачить іншого в зітханнях».
Нести ми мусим цю печаль гірку, 710
Бо ти і я в любовних пожаданнях.
Сказати правду, я в таких стражданнях,
Що вже біди боятися дарма, –
Для неї місця вільного нема.
О Боже мій, нагнала страх омана, 715
Що я твою улюблену зведу?
Ти ж знаєш добре, хто моя кохана,
Бо все було це в тебе на виду.
Тож знати мусиш істину тверду, –
Якщо я той, кому ти довіряєш, 720
Відрийсь тоді, бо серця біль мій знаєш».
Але Троїл увесь цей час мовчав;
Лежав, неначе був уже в могилі,
Аж тут раптово голову підняв
І обернувсь на слух тієї ж хвилі, 725
Уверх піднявши очі ошалілі,
Та так, що взяв Пандара переляк
І він від того вигляду закляк.
«Отямся!» - крикнув голосом принуки –
Ти що, зваливсь у прірву напівсну? 730
Чи як осел, що чує арфи звуки,
Коли торкне чиясь рука струну, –
Не убагне мелодію ясну,
Його не втопить радості лавина,
Бо він тупий, тому що він – тварина». 735
Пандар словами тими спонукав,
Та від Троїла не почув ні слова,
Бо наміру казати той не мав
Для когось, – хто та пані загадкова.
Бо кажуть: «Завжди палиця готова, 740
Що нею буде битий сам мастак, –
Розумні люди знають, що це так.
Усе, що має дотик до любові,
В секреті мусить бути повсякчас,
Бо все відкрити може зайве слово, – 745
З любов’ю так траплялося не раз;
Тож хитрістю є втеча напоказ
Від того, що людина прагне щиро.
Все це Троїл шептав собі без міри.
Проте, почувши друга гнівний крик 750
«Отямся!», він почав зітхати дивно
І мовив: «Друже, хоч дивлюсь убік,
Та не оглух, тож не кричи надривно;
Я чув твою риторику дослівно,
Та все ж дозволь оплакати біду, – 755
В твоїх примовках втіху не знайду.
Немає ліків від біди моєї,
Хай буде так – я світ цей залишу.
І що для мене приклад Ніобеї?
Забудь старі повчання, я прошу». 760
Пандар промовив: «Ні! Сказать спішу,
Що дурень знайде у сльозах утіху,
А не шукатиме бальзам від лиха.
Тепер я бачу – ти утратив ум.
Скажи, якби я міг побільше знати, 765
Від кого в тебе цей стражденний сум,
Я міг би їй на вушко прошептати
Твій біль (що прагнеш, знічений, сховати),
Й просити ліки для твоїх тривог?»
«О ні, нехай тебе боронить Бог!» 770
«Чому ж? Якщо зробити все надійно,
Немов своє життя на це поклав?»
«О, конче ні, мій брате добродійний».
«А чом же ні?» – «Ти б успіху не мав»
«Ти впевнений?» – «Це так, – Троїл сказав, – 775
І що б ти не робив, не буде згола
Вона з таким невдахою ніколи.
«Гай-гай! – гукнув Пандар – що за дива,
Вважаєш, що твій відчай недаремний?
Що? Може люба пані нежива? 780
О Боже! Звідки взяв ти, що нікчемний?
Лікується цей безум потаємний.
Ти думаєш – для сподівань кінець,
А справи часто ходять навпростець.
Я бачу – терпиш лихо героїчно, 785
Так само Титій в пеклі знемагав,
Чиє нутро птахи терзали вічно, –
Їх грифами у книзі хтось назвав.
Та я знести не можу, щоб страждав
Ти в западні безглуздої зневіри, 790
Що для твоїх страждань немає міри.
У тебе в серці поселився страх,
І злість пуста, і гонор непомірний;
Не дасть зневіра, що в твоїх очах,
Щоб допоміг для тебе друг настирний, 795
Хоч і надасть він довід достовірний.
Отож лежи, – полюбить хоч одна
Абиколи такого барана?
Про смерть твою подумає глузливо
(Чому ти вмер не знатиме вона), – 800
Що ти зі страху дух віддав, можливо,
Бо греками обложена стіна?
Господь! Подяку матимеш сповна!
А місто буде повнитись плітками:
«Невдаху чорт забрав із потрухами». 805
Ти можеш гірко плакать в самоті,
Й любити ту, котра цього не знає,
Даремні будуть мріяння пусті, –
Безвісність й забуття тебе чекає.
Багато хто вже двадцять літ кохає, 810
І ця любов у них, немов свята, –
Ніколи не торкнуть її вуста.
То що? Він має з відчаю страждати,
Чи з острахом чекати свій загин,
Чи вбить себе і більше не кохати? 815
О ні, щоденно бравим буде він,
Щоб міг її любити лиш один,
Служіння їй нести, як нагороду,
І мати неосяжну насолоду».
Троїла зачепили ці слова, 820
Подумав, що який він дурень повний,
В словах Пандара правда є жива,
Себе убивши, згубить шал любовний,
А вчинок буде ниций і гріховний;
Не буде в смерті тій її вина, 825
Не знатиме, що привід – це вона.
Від тих думок він тяжко став зітхати,
І мовив: «Гей! Робити що тоді?»
На що Пандар: «Мені все розказати, –
Хто так тебе тримає у біді; 830
Якщо ж не поможу в твоїй нужді
І скутків не дадуть мої потуги, –
Повісь мене, порізавши на смуги».
Троїл тоді: «Та ці слова, на жаль,
Бог знає, зовсім не поможуть, 835
Бо тяжко вгамувать мою печаль,
Фортуни, знаю, хід мені ворожий,
Ніхто з людей уникнути не може
Її страшного колеса цілком,
Бо вільним грає, грає й кріпаком». 840
Пандар на те: «Фортуну ти картаєш
У гніві, так, відчув це з перших слів.
Фортуна долю всім, хіба не знаєш,
Незмінно визначає з правіків?
Дасть Бог, ти спокій знайдеш з плином днів, 845
Бо радощів її пройдуть щедроти, –
За ними пропадуть також скорботи.
Бо як застрягне колесо на мить,
Вона уже Фортуною не буде.
Тож колесо, коли вперед біжить, 850
Несе Фортуни непостійність всюди, –
Отож вона й про тебе не забуде,
Як буде із тобою йти не раз,
І ще для твого співу буде час.
Чи приймеш ти усе, що я благаю, 855
Спустивши з горя голову сумну?
Тому, хто щиро помогти бажає,
Відкрий спочатку рану кривавну.
До Цербера хоч кинь у глибину,
Хоч навіть будь вона мені сестрою, 860
Була б вже завтра разом із тобою.
Тепер скажи ім’я, що так ховав,
Щоб міг твою я вдовольнити мрію.
Чи знаю я її? Скажи, щоб знав, –
Тоді на успіх матиму надію». 865
І тут Троїл від шоку червоніє,
У венах струменить бентежна кров.
«Ага!– гукнув Пандар, – кінець розмов!».
Зі словом цим почав трясти Троїла:
«Негіднику! Скажи ім’я мені». 870
Та бідний принц вже зовсім став безсилий,
Немов горів в пекельному вогні,
Лиш мовив: «Горе в серця глибині
Таке солодке, – звать його Крессіда».
І від страху зробився, як сновида. 875
Коли почув її ім’я Пандар,
То радісно гукнув: «Мій друже милий,
Юпітером клянусь, найкращий дар
Любов для тебе принести зуміла,
Бо ум її, краса й душевна сила 880
Несуть відраду серцю і очам.
Гадаю, що про гідність знаєш сам.
698 Ніобея (Ніоба) – дочка Тантала і Діони. Мала шість синів і шість дочок. Була близькою подругою Лето. Якось Ніобея запишалася своїми дітьми — Ніобідами — і надумала зрівнятися з Лето, яка мала лише двох дітей (Аполлон і Артеміда). Дочка Тантала стала говорити, що вона більш плодюча, ніж богиня Лето, і та розгнівалася. Роздратована зарозумілістю Ніоби, Лето звернулася до своїх дітей, які своїми стрілами знищили всіх дітей кривдниці.
Після смерті дітей Ніоба прийшла в Сіпіл до свого батька Тантала і там, звернувшись до богів, перетворилася на камінь, з якого вдень і вночі текли сльози.
Лето — дочка титана Кея та Феби, дружина Зевса, мати Аполлона й Артеміди.
786 Титій – велетень. За намагання зґвалтувати Лето, Зевс уразив його блискавкою і скинув в Аїд. Там два грифи терзали печінку (серце) розпластаного Титія.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965891
дата надходження 17.11.2022
дата закладки 17.11.2022
Але в однім ти можеш бути певний, –
Скоріше б я у муках занімів,
Аніж відкрив би твій секрет душевний. 675
Ні, слово честі, я би не посмів
Тебе спинять, кого б ти не любив,
Хоч би й Єлену, братову дружину.
Люби її, обраницю єдину.
На нашу дружбу покладись сповна 680
І розкажи мені усе, як другу,
Хто бід твоїх причина головна;
Без сумніву, усі мої потуги
Тобі не роблять докір чи наругу.
Говорять, що коли прийшла любов, – 685
Нелегко вислизать з її оков.
Відкритість повна, як і недовіра,
Я знаю добре – згубний це порок,
В цих проявах потрібно знати міру,
Та звірити біду – це мудрий крок, 690
Що вбереже тебе від помилок.
Якщо до мене ти довіру маєш,
То розкажи про біль, – якщо бажаєш.
Сказав мудрець:«Самотньому біда, –
Впаде – нема кому подати руку». 695
Та в тебе друг, його рука тверда,
Йому скажи про серця біль і муку;
Не будь, як Ніобея в час розпуки,
Що, скам’янівши, плакала навзрид,
На мармурі від сліз лишивши слід. 700
Ну що ж, хай будуть плач і скарги далі, –
В розмові дружній зменшимо тоді
Твої страждання, смуток і печалі;
І втіху не шукай ти у біді,
Як дурні, що у бідканнях тверді, 705
Котрі, зустрівши горе та досаду,
Не хочуть відшукать для себе раду.
Як кажуть: «Буде втіха бідаку,
Коли побачить іншого в зітханнях».
Нести ми мусим цю печаль гірку, 710
Бо ти і я в любовних пожаданнях.
Сказати правду, я в таких стражданнях,
Що вже біди боятися дарма, –
Для неї місця вільного нема.
О Боже мій, нагнала страх омана, 715
Що я твою улюблену зведу?
Ти ж знаєш добре, хто моя кохана,
Бо все було це в тебе на виду.
Тож знати мусиш істину тверду, –
Якщо я той, кому ти довіряєш, 720
Відрийсь тоді, бо серця біль мій знаєш».
Але Троїл увесь цей час мовчав;
Лежав, неначе був уже в могилі,
Аж тут раптово голову підняв
І обернувсь на слух тієї ж хвилі, 725
Уверх піднявши очі ошалілі,
Та так, що взяв Пандара переляк
І він від того вигляду закляк.
«Отямся!» - крикнув голосом принуки –
Ти що, зваливсь у прірву напівсну? 730
Чи як осел, що чує арфи звуки,
Коли торкне чиясь рука струну, –
Не убагне мелодію ясну,
Його не втопить радості лавина,
Бо він тупий, тому що він – тварина». 735
Пандар словами тими спонукав,
Та від Троїла не почув ні слова,
Бо наміру казати той не мав
Для когось, – хто та пані загадкова.
Бо кажуть: «Завжди палиця готова, 740
Що нею буде битий сам мастак, –
Розумні люди знають, що це так.
Усе, що має дотик до любові,
В секреті мусить бути повсякчас,
Бо все відкрити може зайве слово, – 745
З любов’ю так траплялося не раз;
Тож хитрістю є втеча напоказ
Від того, що людина прагне щиро.
Все це Троїл шептав собі без міри.
Проте, почувши друга гнівний крик 750
«Отямся!», він почав зітхати дивно
І мовив: «Друже, хоч дивлюсь убік,
Та не оглух, тож не кричи надривно;
Я чув твою риторику дослівно,
Та все ж дозволь оплакати біду, – 755
В твоїх примовках втіху не знайду.
Немає ліків від біди моєї,
Хай буде так – я світ цей залишу.
І що для мене приклад Ніобеї?
Забудь старі повчання, я прошу». 760
Пандар промовив: «Ні! Сказать спішу,
Що дурень знайде у сльозах утіху,
А не шукатиме бальзам від лиха.
Тепер я бачу – ти утратив ум.
Скажи, якби я міг побільше знати, 765
Від кого в тебе цей стражденний сум,
Я міг би їй на вушко прошептати
Твій біль (що прагнеш, знічений, сховати),
Й просити ліки для твоїх тривог?»
«О ні, нехай тебе боронить Бог!» 770
«Чому ж? Якщо зробити все надійно,
Немов своє життя на це поклав?»
«О, конче ні, мій брате добродійний».
«А чом же ні?» – «Ти б успіху не мав»
«Ти впевнений?» – «Це так, – Троїл сказав, – 775
І що б ти не робив, не буде згола
Вона з таким невдахою ніколи.
«Гай-гай! – гукнув Пандар – що за дива,
Вважаєш, що твій відчай недаремний?
Що? Може люба пані нежива? 780
О Боже! Звідки взяв ти, що нікчемний?
Лікується цей безум потаємний.
Ти думаєш – для сподівань кінець,
А справи часто ходять навпростець.
Я бачу – терпиш лихо героїчно, 785
Так само Титій в пеклі знемагав,
Чиє нутро птахи терзали вічно, –
Їх грифами у книзі хтось назвав.
Та я знести не можу, щоб страждав
Ти в западні безглуздої зневіри, 790
Що для твоїх страждань немає міри.
У тебе в серці поселився страх,
І злість пуста, і гонор непомірний;
Не дасть зневіра, що в твоїх очах,
Щоб допоміг для тебе друг настирний, 795
Хоч і надасть він довід достовірний.
Отож лежи, – полюбить хоч одна
Абиколи такого барана?
Про смерть твою подумає глузливо
(Чому ти вмер не знатиме вона), – 800
Що ти зі страху дух віддав, можливо,
Бо греками обложена стіна?
Господь! Подяку матимеш сповна!
А місто буде повнитись плітками:
«Невдаху чорт забрав із потрухами». 805
Ти можеш гірко плакать в самоті,
Й любити ту, котра цього не знає,
Даремні будуть мріяння пусті, –
Безвісність й забуття тебе чекає.
Багато хто вже двадцять літ кохає, 810
І ця любов у них, немов свята, –
Ніколи не торкнуть її вуста.
То що? Він має з відчаю страждати,
Чи з острахом чекати свій загин,
Чи вбить себе і більше не кохати? 815
О ні, щоденно бравим буде він,
Щоб міг її любити лиш один,
Служіння їй нести, як нагороду,
І мати неосяжну насолоду».
Троїла зачепили ці слова, 820
Подумав, що який він дурень повний,
В словах Пандара правда є жива,
Себе убивши, згубить шал любовний,
А вчинок буде ниций і гріховний;
Не буде в смерті тій її вина, 825
Не знатиме, що привід – це вона.
Від тих думок він тяжко став зітхати,
І мовив: «Гей! Робити що тоді?»
На що Пандар: «Мені все розказати, –
Хто так тебе тримає у біді; 830
Якщо ж не поможу в твоїй нужді
І скутків не дадуть мої потуги, –
Повісь мене, порізавши на смуги».
Троїл тоді: «Та ці слова, на жаль,
Бог знає, зовсім не поможуть, 835
Бо тяжко вгамувать мою печаль,
Фортуни, знаю, хід мені ворожий,
Ніхто з людей уникнути не може
Її страшного колеса цілком,
Бо вільним грає, грає й кріпаком». 840
Пандар на те: «Фортуну ти картаєш
У гніві, так, відчув це з перших слів.
Фортуна долю всім, хіба не знаєш,
Незмінно визначає з правіків?
Дасть Бог, ти спокій знайдеш з плином днів, 845
Бо радощів її пройдуть щедроти, –
За ними пропадуть також скорботи.
Бо як застрягне колесо на мить,
Вона уже Фортуною не буде.
Тож колесо, коли вперед біжить, 850
Несе Фортуни непостійність всюди, –
Отож вона й про тебе не забуде,
Як буде із тобою йти не раз,
І ще для твого співу буде час.
Чи приймеш ти усе, що я благаю, 855
Спустивши з горя голову сумну?
Тому, хто щиро помогти бажає,
Відкрий спочатку рану кривавну.
До Цербера хоч кинь у глибину,
Хоч навіть будь вона мені сестрою, 860
Була б вже завтра разом із тобою.
Тепер скажи ім’я, що так ховав,
Щоб міг твою я вдовольнити мрію.
Чи знаю я її? Скажи, щоб знав, –
Тоді на успіх матиму надію». 865
І тут Троїл від шоку червоніє,
У венах струменить бентежна кров.
«Ага!– гукнув Пандар, – кінець розмов!».
Зі словом цим почав трясти Троїла:
«Негіднику! Скажи ім’я мені». 870
Та бідний принц вже зовсім став безсилий,
Немов горів в пекельному вогні,
Лиш мовив: «Горе в серця глибині
Таке солодке, – звать його Крессіда».
І від страху зробився, як сновида. 875
Коли почув її ім’я Пандар,
То радісно гукнув: «Мій друже милий,
Юпітером клянусь, найкращий дар
Любов для тебе принести зуміла,
Бо ум її, краса й душевна сила 880
Несуть відраду серцю і очам.
Гадаю, що про гідність знаєш сам.
698 Ніобея (Ніоба) – дочка Тантала і Діони. Мала шість синів і шість дочок. Була близькою подругою Лето. Якось Ніобея запишалася своїми дітьми — Ніобідами — і надумала зрівнятися з Лето, яка мала лише двох дітей (Аполлон і Артеміда). Дочка Тантала стала говорити, що вона більш плодюча, ніж богиня Лето, і та розгнівалася. Роздратована зарозумілістю Ніоби, Лето звернулася до своїх дітей, які своїми стрілами знищили всіх дітей кривдниці.
Після смерті дітей Ніоба прийшла в Сіпіл до свого батька Тантала і там, звернувшись до богів, перетворилася на камінь, з якого вдень і вночі текли сльози.
Лето — дочка титана Кея та Феби, дружина Зевса, мати Аполлона й Артеміди.
786 Титій – велетень. За намагання зґвалтувати Лето, Зевс уразив його блискавкою і скинув в Аїд. Там два грифи терзали печінку (серце) розпластаного Титія.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965891
дата надходження 17.11.2022
дата закладки 17.11.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.10.2022
Зірвався ґудзик з перехрестя нитки
До рук твоїх.
Ковтає річка листя
З верби - прощання твого свідки
Втопають. Спогадів зреклися
Про простоту, юнацьку та незрілу,
Як сну.
Кусаєш за губу
Себе.
Вона, похила,
Гіллям лоскоче мляві води річки,
Розмішані з іржею.
Погоріли
І берег, й човен.
Тільки за косички
Вітрище смикає похнюплену вербу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928726
дата надходження 23.10.2021
дата закладки 23.10.2021
Котись під три чорти,
гірка моя печаль!
( Чорти,хапайте Даму
попід руки!.. :) )
Ось - ванна.(Ще б - вода...)
Ось - бритва. Ось - медаль
з паперу "За римованії Муки!"
Котись під три чорти,
Світанок Золотий -
ти надто довго йшов... і -
припізнився!
(Ну...зрозуміло -ти
не знав,що одягти!
Ще й колесо спустило
в колісниці...)
Котись...Лети і Ти,
смішна моя Любов,-
сумна Джульєтта
в клоунськім "прикиді"...
(... Ромео,Ти - прости...
У венах - псевдо-кров.
Під черепом - комахи
різних видів...)
Змітай...Змітай на дно
двірник,як міні-бог,
мої світи - блаженні і
пропащі.
А за вікном - стіна,
де надпис:"Вітя-лох!"
і напівстерте
"Катя,ти - найкраща!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489189
дата надходження 30.03.2014
дата закладки 15.10.2021
Я уже не лечу - падаю...
Порятуй мене - не впіймай!
Бо під сонцем - чужим, краденим -
де КазКИ не стають правдами,
і не пахнуть вуста ладаном,
знаю: пеклом згорить - рай...
Бо печалі згірчать римами
пересічними, як гріхи...
Застрибають слова мімами,
там, де мрії стають мінами,
не-можливості - невмолимими
і тісненькими - береги...
І хоч ти мені - сон сонячний
І хоч ти - мій землі край -
Не впіймай...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535253
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 12.10.2021
Пальцям покірні гудзики на сорочці.
Я відмикаю вустами твої вуста.
Тіла мого планета - гаряча точка,
де карамель поцілунків, як ніч густа...
Ти мене згубиш, як тільки торкнешся-знаю.
Ти ж порятуєш - ця казка, як світ, проста.
Тож...
Я розщіпаю гудзики на сорочці
і - так безстрашно - вустами твої вуста...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659940
дата надходження 16.04.2016
дата закладки 12.10.2021
- Здрастуйте,пане Лікарю. Так, я - тут...
Та, що сміялась у вічі і промовляла:
- Стріли у серці? ...надій кровоспинний джгут?
- Що Ви, отямтесь! У мене - чіткий маршрут.
Тими дурницями я вже "відхорувала"...
Виросла, вистигла, вийшла на рівний шлях:
а) ніжних амурчиків - кинувши на поталу;
б) квіти лишивши незірваними - в полях;
в) всіх соловейків неслуханими - в садах...
В мене - холодний меч і міцне забрало...
В мене - дракони, безодні, палітри, сни...
я НЕ ЧЕКАЛА ні зустрічі, ні - Весни.
...тільки все стало-
ся
і...
Мене - не стало.
- Знаєте, Лікарю, хворість приходить як?-
довго ЙОГО не чуєш і - все не так,
літо стає, наче осінь - терпке на смак,
сам із собою до бою ідеш уперто
...і...
Падають вежі, ламаються вщент мечі...
На голуБІВ обертаються всі сичі,
і відлітають - до Нього... бо уночі
раптом - до смерті- почути б...
нечутне
- Де ти?
...й звісно - безсоння,слова, лихоманка, пульс...
І колективна втрата рівня IQ - у муз...
...Різні мурахи
у МОЗКУ дають концерти.
З тими мурахами, Лікарю, геть біда -
в них там - мости Мірабо, рятівна вода,
плачуть на сцені Офелії і Джульєтти...
Цілодобово - аптеки, кіно, таксі...
І безупинно повторюють геть усі
ставши у храмах мурашкових
на коліна
Лихо!- неначе молитву- його ІМ'Я
те ,що забути я легко й давно повинна.
бо - не зі мною...
Не мій.
Не для мене...
І я - не я...
Слухав байдуже усміхнений ЛІКАР ЧАС.
вправно вистукував пальцями "Венский вальс"...
чухав борідку... мугикав під ніс ледь чутно...
( Знехотя серце моє на шматочки рвав
і молодому хорту під столом кидав.)
- ось,що Вам можу сказати я - Лікар Час -
Вашу хворобу лікують не ліки - ЧАС...
Щоб віднайти вам загублену Вас - для Вас
тричі на день по крупинці - у чай... У квас...
й - жодних віршів.
ну... Бувайте.
-Агов... Наступна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679791
дата надходження 24.07.2016
дата закладки 28.09.2021
- Здрастуйте,пане Лікарю. Так, я - тут...
Та, що сміялась у вічі і промовляла:
- Стріли у серці? ...надій кровоспинний джгут?
- Що Ви, отямтесь! У мене - чіткий маршрут.
Тими дурницями я вже "відхорувала"...
Виросла, вистигла, вийшла на рівний шлях:
а) ніжних амурчиків - кинувши на поталу;
б) квіти лишивши незірваними - в полях;
в) всіх соловейків неслуханими - в садах...
В мене - холодний меч і міцне забрало...
В мене - дракони, безодні, палітри, сни...
я НЕ ЧЕКАЛА ні зустрічі, ні - Весни.
...тільки все стало-
ся
і...
Мене - не стало.
- Знаєте, Лікарю, хворість приходить як?-
довго ЙОГО не чуєш і - все не так,
літо стає, наче осінь - терпке на смак,
сам із собою до бою ідеш уперто
...і...
Падають вежі, ламаються вщент мечі...
На голуБІВ обертаються всі сичі,
і відлітають - до Нього... бо уночі
раптом - до смерті- почути б...
нечутне
- Де ти?
...й звісно - безсоння,слова, лихоманка, пульс...
І колективна втрата рівня IQ - у муз...
...Різні мурахи
у МОЗКУ дають концерти.
З тими мурахами, Лікарю, геть біда -
в них там - мости Мірабо, рятівна вода,
плачуть на сцені Офелії і Джульєтти...
Цілодобово - аптеки, кіно, таксі...
І безупинно повторюють геть усі
ставши у храмах мурашкових
на коліна
Лихо!- неначе молитву- його ІМ'Я
те ,що забути я легко й давно повинна.
бо - не зі мною...
Не мій.
Не для мене...
І я - не я...
Слухав байдуже усміхнений ЛІКАР ЧАС.
вправно вистукував пальцями "Венский вальс"...
чухав борідку... мугикав під ніс ледь чутно...
( Знехотя серце моє на шматочки рвав
і молодому хорту під столом кидав.)
- ось,що Вам можу сказати я - Лікар Час -
Вашу хворобу лікують не ліки - ЧАС...
Щоб віднайти вам загублену Вас - для Вас
тричі на день по крупинці - у чай... У квас...
й - жодних віршів.
ну... Бувайте.
-Агов... Наступна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679791
дата надходження 24.07.2016
дата закладки 28.09.2021
Ти запрошуєш мене у вигадану кімнату,
Одне сонячне вікно, що виходить у двір -
Одна найпривітніша із квартир.
Диван, на якому не зручно спати.
Картина одного з твоїх друзів -
Виноград в дерев'яній рамі.
А ще колишня на фото опановує пранаяму.
Три смужки вівса поповзли по килиму.
А ми чи то танемо, чи то плинемо.
Тісні обійми домашніх стін :
Розкажи, якого батька ти син?
Три крапки воску на килимі розлились -
Це так красиво,
Дивись,
Я мало не плачу,
Бо це найкраща серед вигаданих кімнат.
Це найкраще серед вигаданих побачень!
Я чую, як у сусідів звучить Саті.
Прошу, не дай мені раніше піти,
Ніж він закінчить.
Для повного щастя тут без дрібки сліз
Таки не обійтись.
У цьому маренні розлитого спокою
Три коми руж, накреслені рукою,
Солодкі губи мальв
І партія, яку ти розіграв.
На спинці крісла.
А ще... а ще
Тонка струна ірису розрізає стіл
На до та після.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923023
дата надходження 23.08.2021
дата закладки 24.08.2021
Не тремти -
Це тумани тебе огортають
У ковдру (зі смогу й дощу).
Це зима
засипає
І морозними нитками
Шляхи тобі вишиває.
Треба йти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858955
дата надходження 23.12.2019
дата закладки 16.08.2021
Хай буде дощ!
І вдарила гроза
горіху запізнілому у груди...
А ти мені нічого не сказав,
що йде зима і за спиною -
грудень...
А я ж лишень дозріла зацвісти...
Душа моя от-от зачала сонце...
Але, самотній, місяць перестиг
і покотився
по небес долонці...
Я не просила золота - води.
Маленьку крихту світла -
від застуди...
Засну, зігріта снігом - не буди.
Мене твій голос
більше не розбудить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912975
дата надходження 06.05.2021
дата закладки 08.05.2021
Людина поруч. Обережно!
Не відштовхни. Не зачепи
Їй притаманну незалежність.
Терпи
Їй приналежну непохитність
У принципах і помилках.
Турбота, вкупі пережита,
Тривка.
Людина поруч. Обережно!
В спокусі кинути й втекти
Настільки "нАвзаємзалежні",
Коли людина поруч -- Ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810376
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 23.07.2020
Робот Александр отвечает нейросети Марии
*
У нас есть нелепое свойство периодически рождаться в новом виде и вновь умирать -
причем такой смерти мы даже не чувствуем, потому что поток этого опыта всегда нов.
Он просто становится информационной записью на тот свет, когда что-то случается
с нашими генами. Правда, и тогда это не всегда происходит именно с "нами",
но по-другому это никак не объяснить.
Земное тело подобно ртути, из которой отливают полудрагоценные камни.
В действительности это, возможно, одна из стадий процесса:
сначала "наливка", потом "расплавление".
Самый личный из всех запасов, хранящихся в памяти.
Вот поэтому мы называем время чистым бытием. Все остальное в мире - лишь
вариации на тему, а иногда и подделка под бытие. Когда эту истину забывают? Я
плохо себе это представляю. Впрочем, наверняка, я просто брежу.
*
Из цикла "Дружеские беседы с роботами"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876504
дата надходження 19.05.2020
дата закладки 19.05.2020
Сонце водневі загоює вибухи –
Пошук веде за межею галактики
Шляху Чумацького
Власного імені,
Власного витоку,
Власного значення.
Сила Червоним гігантом пригнічена
Досі була.
Білим карликом визріла.
Рух сонцевекторних скипнем посилений –
Палко зростають під променем істини.
Болю душі не загоюють берестом –
Стигм Берестечка утворених зрадою.
Протуберанці не щезнуть у безвісти,
Мов журавлі, що курличуть віддалено.
Кров у бою запікається полум’ям
Правди і честі у серці хороброму.
Буде світанок –
Імення міжзоряне
Гідністю,
Вірою,
Духом
Виводимо:
Рідна земля!
Любов!
Воля!
Світає!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847001
дата надходження 03.09.2019
дата закладки 27.11.2019
Наші зустрічі, наче спалахи –
яскраві і надто видимі.
Печаль мою душу спалює,
та хто Вам про те повідає...
Наші зустрічі, наче вибухи –
галюцинаціями і ранами.
Думок всесторонні вивихи
виточують нові грані в ми'.
Наші зустрічі, наче марення,
ніби в часі і ніби в просторі…
Наступає розлука хмарою,
стає шаблею в серці гострою...
2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854651
дата надходження 14.11.2019
дата закладки 27.11.2019
Крихітний мобільний нано-будинок Pod Idladla
Унікальний концепт будинку, під назвою Pod Idladla, являє собою попередньо виготовлений модульний «нано-дім». Концепт позиціонує себе, як унікальне вільний простір, Модульована на власний смак і ніяк вас не обмежує.
У природних умовах Південної Африки, такі варіанти дуже актуальні. Pod Idladla був розроблений дизайнерами як раз з цієї африканської країни. Крім першого і самого очевидного варіанта з власної компактної студією, є ще кілька варіантів. У тому числі і поєднання робочої студії зі звичайним житловим будинком. А ще, це може бути просто житловий будинок з розкішним ганком. Все залежить лише від того, яку площу ви хочете експлуатувати, а також, що ви будете на ній робити.
Переклала на українську мову 3.10.18 15.48
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844690
дата надходження 11.08.2019
дата закладки 11.08.2019
Мій пане, сьогодні - злива.
Вона як і я - холодна.
Жіноча душа - дражлива.
Жіноча душа - безодня.
Хтось тоне у ній навіки.
Хтось просто її минає.
Немає від цього ліку,
його на землі немає…
Жіноча душа - як небо,
та долетить не кожен…
Не кожному бо і треба.
Не кожному бо і можна.
Жіноча душа - як пісня,
у неї своя тональність.
Комусь у ній дуже тісно,
комусь вона сонця замість.
А Ви мовчите… і добре.
Вже сказано так багато.
А зливи спішать у гори -
В обійми смерек і м'яти.
́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844025
дата надходження 04.08.2019
дата закладки 04.08.2019
А знаєте, мила панно,
приручити –
це ж зовсім просто.
Кохання, воно –
без граней,
без віку,
статусу,
зросту…
Іноді, тільки погляд
закрадеться у серце стиха
і найменший, найлегший спогад
тисне в грудях, що хоч не дихай.
І ноти такі тривожні –
у серці то сміх, то рана.
Божевілля?
Не знаю, може…
Закохаєшся, а кохання –
то мелодія дуже дивна,
(не земна, а якась космічна)
огортає єство людини…
Та музика, панно, -
вічна.
2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843128
дата надходження 26.07.2019
дата закладки 03.08.2019
В терпких обіймах бабиного літа,
Коли лягає між дерев печаль,
Лиш Ти -
мій порятунок і причал.
Твого цілунку ніжного печать
Дарує мені крила,
повні Світла.
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843070
дата надходження 25.07.2019
дата закладки 01.08.2019
Два надкушених яблука
В полоні у автора :
В лоні поета,
На вустах у оратора.
Зібрані зернята –
Очі художника;
Правда незрячого,
Й трохи безбожника.
Хвостик від яблука –
Кожному правнуку.
Шкірка тому,
Хто колись заблукав.
А мені треба
Одне лиш від яблука –
Той, хто його
Так охоче кусав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842525
дата надходження 20.07.2019
дата закладки 20.07.2019
Оплакую Європи дивну смерть*,
розмислюю про вежу Вавілонську.
Історії байдужа круговерть
поглинула й шоломи македонські,
і мужності шарпку холодну твердь...
На обрії – Європи дивна смерть.
Вишукую в сьогоднішнім піску
сліди цивілізацій невідомих.
Чи в куряву обернеться м’яку
слід нашого пустіючого дому,
що так багато виніс на віку?
Згасають артефакти у піску.
Ні складно-філософські письмена,
ні обережні зважені закони
стареньку, що заплуталась сама
у мареннях – ніщо не оборонить,
бо сил катма і розуму нема,
лише культура, храми й письмена.
Історія зриває, сміючись,
плоди цивілізацій перезрілих,
і козирем сухих фатальних числ
б’є карти, що стікають із спітнілих
непевних рук, що правили колись...
І світ спостерігає, сміючись.
Отак долає мудрість простота**,
якій -- не грані множити у смислах,
а множитись чисельністю – мета.
Реальність – чорним деревом, безлиста,
стоїть, така подібна до хреста!
Перемогла наріжна простота.
* "The Strange Death of Europe" by Douglas Murray, 2017
** тут – демографічний фактор
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828764
дата надходження 12.03.2019
дата закладки 19.07.2019
Все, що я знаю -
у нього очі темніші за пізню весняну сутінь,
чорніші за лють, блискучіші за дзеркала.
Каже мені: "Не поєднані ми, та скуті
тінню едемської яблуні. Бачу, склала
човником руки, ховаючи плід від мене -
так визріває стисле присвійне знамення
"мій".
Ніч дивиться чорно - не відповідай, не смій.
Бруньки прилипають до неба пахучим соком,
сонце не зійде, бо журиться однооко,
зі шпарок годин витягає зелені рукава яв.
... все, що я знаю - як дихав, коли обіймав.
Сутінь ранкова сполохано б'є крильми.
Краще не знати, хто і для кого ми.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827808
дата надходження 05.03.2019
дата закладки 18.07.2019
Cколько того июня ?
Не было и покоя,
прям за спиной июля,
не умирай от зноя.
Не забывай от скуки,
тысячи ожиданий,
чувствовать снова руки,
не замечая зданий,
быстро бежать, рассветы,
cтанут еще нежнее,
передавать приветы,
будет теперь важнее.
Пересекая лето.
дни - это вереница,
там в небесах ,ведь где-то,
я пролетаю птицей...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263183
дата надходження 03.06.2011
дата закладки 16.07.2019
Згадав як вперше я її побачив,
Зелені очі,волосся до сідниць
Як купідон стрілою в серце вцілив
І як за це хотів його убить.
Як я не спав ночами,думав лиш про неї
Гітару мучив,присвячував пісні
Як снилось те,як ми дивились на Помпеї
І як в стихії пік стояли на мості.
Як я розказував про мрії і надії
Вона як киця засинала на моїм плечі
Хоча я знав "В моїх руках тигриця"
Та з нею бути був готовий хоч у вогні.
Пройшов вже час і зовсім скоро
Побачу її личко з під фати,
Життя свої зєднаєм шлюбним актом
Шановне товариство я скоро стану татком.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842053
дата надходження 16.07.2019
дата закладки 16.07.2019
Може, впустиш мене у свій храм,
і покажеш мені свого бога?
Не втомивсь - зі щитом у руці
відганяти від свого порогу?
В цьому місті немає дворів без смутних охоронців при вході.
Я ж не вб'ю. Звідки страх цей в очах?
Роззирнися якось при нагоді:
там на пагорбі вхід у мій́ храм.
Він без мурів.
Я ходжу без зброї.
І мій бог (він же демон) - Краса-
не тримає мене у покорі.
Моя біблія скреслена вщерть -
не вдається писати доладно.
Бо щодня моя подруга Смерть
все питає мене мене: 'А чи варто
залишати по собі ключі
від тих за́мків, яких не існує?'.
Я знесилено рву сторінки.
Що моє тут буття зафіксує?
Недовершеність культу - нектар.
Він відживить запалені очі.
Вічний пошук тримає той дім,
де мій бог безсоромно регоче.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842019
дата надходження 15.07.2019
дата закладки 15.07.2019
Парасолі! Парасолі!
Попід ними Тані, Олі,
Кароліни, Насті, Каті,
На них хусточки строкаті,
Куртки, плащики нарядні,
Чобіточки елегантні!
Полюбляє дощ порядок,
Поливає він дівчаток,
І будинки, і газони,
І дерев розкішні крони!
Дощова нам свіжість треба,
Щоб веселка на все небо,
Звеселіли гороб’ята,
Заспівали як до свята,
Вдосталь квіти напилися,
Й підросла мала Орися…
Поспішає вона в школу,
Відриває парасолю,
І кружляє, і сміється,
Щедрий дощик ллється, ллється!
(с) Надія Семена
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841897
дата надходження 14.07.2019
дата закладки 14.07.2019
Не так. Я знаю -- все тепер не так.
А доля пре й намотує, як жили
Мої і так не безкінечні сили
Й цілує у спустошені вуста
Мої від слів, що бУли правда як,
Мої думки, що знали більш, ніж треба,
Моєї сили у капкані ребер
І не приборканоі все ж ніяк.
Не так. Не знаю. Все тепер не так.
Старі дороги стоптані й порожні.
Хто марився у снах, як перехожі
В далеких і чужих мені містах.
Не тааааак. Із цим зриваю ніч -- Не так!
Як протидію -- дію проти сили,
Що долею так щільно обступила,
Як ще не взята мною висота.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840797
дата надходження 03.07.2019
дата закладки 03.07.2019
Акація цвіте..., панове...
Білозифірне мариво весни
Вдихнувши повні груди грона
Римою ніч продовжує плисти
Акація цвіте, вдихайте...
Даруйте рідним і дівчатам мить...
І, якщо серце маєте, кохайте
Відчуйте мить, коли його штормить
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839221
дата надходження 18.06.2019
дата закладки 19.06.2019
Сказав Василь Мар'яні зранку,
Тебе я хочу за коханку,
Не мав ще я таких красунь,
Ходи сюди, фунь-фунь, фунь-фунь!
Мар'яна ж Васі так сказала,
Таких, як ти я теж не мала,
Від мене руки геть відсунь,
Не хочу я фунь-фунь, фунь-фунь!
Василь на те сказав в отвіт,
Тобі давно за двадцять літ,
Твоя давно минула юнь,
Я ж молодий, давай фунь-фунь.
І ось ідуть за руки вдвох,
Ведуть любовний діалог,
В серцях розкотистих відлунь,
Звучить для них: фунь-фунь! фунь-фунь!
14.06.2019
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838734
дата надходження 14.06.2019
дата закладки 14.06.2019
*********
В’юнкий вітрець торкнеться винувато
Свічних зіниць, і заплете мережі,
І дим заповнить – ні, вже не кімнату, –
Самотню келію у дикій скелі,
Різьблену нішу на вершині вежі,
Спіральну мушлю на підводних брилах...
І точка відліку – зубець на стелі,
І точка збігу – штрих на небокраї.
Знайомий трепет: крила чи вітрила –
Не обертатись, не діставши цілі...
Над просинню дахів та водограїв,
Над клумбами, де віє матіола,
До смуг імлистих на стрімкому шпилі,
Що мимохіть обернеться на гномон, –
І вийде тінь із замкненого кола,
Свій шлях до нескінченності спрямує...
І вже не місто – міст у невідоме,
І вже не площа – площина Лапласа,
І контури стираються, існує
Лиш те, що поза простором і часом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838481
дата надходження 11.06.2019
дата закладки 12.06.2019
*********
Минулий час таїть в імлі дзеркал
Відчужених та непотрібних свідків,
Забутих днів надтріснутий вокал,
Днів, що течуть в розпливчасте «нізвідки».
Такий він, час, його не осягти,
Не полонити в лампі, наче джина.
Але ж… Чудова думка! Зберегти
Ту лампу, щоб колись лихої днини
Дивитися, як вогник мерехтить,
Як час клубиться у своїй в’язниці,
І зігрівати серце ( що за мить! )
Можливістю, яка от-от здійсниться.
Та ні. Ловити час – непевна річ,
Є інший спосіб, щоб його спинити:
Творець хвилин, і тижнів, і сторіч
Навчить мене, лиш варто попросити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836927
дата надходження 29.05.2019
дата закладки 10.06.2019
**********
Від холоду вода перетворилась на сніг,
А сонце — на жовто-червоний льодяник.
Такий собі заморожений, заворожений світ...
Правда, присипаний смутком,
Бо "льодяник” - то звучить весело
лиш теплої днини.
А скло заростає, вкривається
чудернацьким, небаченим сном.
А віхола тихо лоскоче той сон,
Промовляє-співає, переходить на шепіт:
– Від холоду мрії перетворились на сніг,
А серце — на жовто-червоний льодяник.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838376
дата надходження 10.06.2019
дата закладки 10.06.2019
Лише розпуста
І нагі тіла.
Цвітна капуста
І ковток вина
І не цигарка,
А мажорно –
Сигаретто.
Сьогодні її звати
Місс Аннета.
А він багатий пан,
Та в ролі селюка.
За похіть зрадив сан,
Назвім його Люка.
Спідниця догори
Прийняти песик-позу.
Мовчи, не говори,
Отримуй свою дозу.
Кінчили по разку.
Вино та сигаретто
І додали газку:
Анкет робить міньєтто.
Великий і товстий –
Вона його кохала,
Він кращий серед тих,
У кого вона брала.
Під звуки стилю джаз
Скрипить залізне ліжко.
Не треба зайвих фраз.
Мовчи, погана кішко.
Знов збуджені тіла…
Лиш рухи та розпуста
І зробить все сама
І не задля капусти.
Закінчився роман.
Потухли ясні зорі.
В його очах обман
Її тяжкої долі.
Пішла, хоч і нівроку він.
Що з нього взяти?
І для ночей наступних днів
Іншого шукати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141321
дата надходження 13.08.2009
дата закладки 07.06.2019
Ділись
Своїм багатством… що не так?
Пливуть вітри… чи ж за вікном не травень?
Холодні розфарбовані міста.
Ділись бага………..
довкола трави… трави
Чого іще?!
Синиця у руках.
Червоний рай. Занадто стиглий колос.
Північна некерована ріка -
Вона ж і є
твій справжній сьомий голос
Що там іще?
Щось про синхронність душ.
Колючки справжні. Міжпланетна врода.
Лиш особистий простір не воруш.
…чужа душа –
печальна насолода
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836026
дата надходження 19.05.2019
дата закладки 03.06.2019
Вона любила грати на його сопілці,
А він впивати соки її вологих губ.
І в тихій лісовій покинутій хатинці
Її від насолоди судомив терпкий зуд.
На спині його лишались пристрасті картини
І тривожив ніжну тишу похітливий спів.
Він за косу її брав ніжно, мов дитину,
І не варто говорити більше зайвих слів.
Та сопілка відіграла, загубились ноти.
Із її вологих губ витік весь нектар.
Лиш вона в своїх думках не втрачає цноти
І в'язати її руки буде інший цар.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514181
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 03.06.2019
Феї нічні по місту блукають
В мінімальних нарядах, яскравих тонах.
Принців на конях залізних шукають,
Широкі зіниці у їхніх очах.
Феї сідають в шикарні машини,
Бо дядям багатим схотілося див.
Всю ніч вони будуть тягти до вершини
І жати колосся у розпалі жнив.
Феї смакують дешеве шампанське,
Та так ніби то – французький кон`як .
Дивляться порно нове мексиканське,
У штанях нових шукають стояк.
Феї з чохлів оголюють скрипки.
Смички дістають старики-скрипалі.
Тіло дівоче, немов у лебідки,
Вдарить по струнам лиш рухом руки.
Феї спочатку смички натирають,
Струни музики приводять у лад.
Пісні веселої зараз заграють,
Влаштують для себе маленький парад.
На небі нічному ховаються зорі.
Вже видихлись сили в старих скрипалів.
Але все ще плачуть ті скрипоньки голі –
Не хочуть вертатись до своїх чохлів.
Поснули утомлені дядя багаті,
А феї щасливі рахують банкноти.
Вже майже діди, але ще не жонаті
Витягують фейок нічних із бідноти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141431
дата надходження 14.08.2009
дата закладки 03.06.2019
Феї нічні по місту блукають
В мінімальних нарядах, яскравих тонах.
Принців на конях залізних шукають,
Широкі зіниці у їхніх очах.
Феї сідають в шикарні машини,
Бо дядям багатим схотілося див.
Всю ніч вони будуть тягти до вершини
І жати колосся у розпалі жнив.
Феї смакують дешеве шампанське,
Та так ніби то – французький кон`як .
Дивляться порно нове мексиканське,
У штанях нових шукають стояк.
Феї з чохлів оголюють скрипки.
Смички дістають старики-скрипалі.
Тіло дівоче, немов у лебідки,
Вдарить по струнам лиш рухом руки.
Феї спочатку смички натирають,
Струни музики приводять у лад.
Пісні веселої зараз заграють,
Влаштують для себе маленький парад.
На небі нічному ховаються зорі.
Вже видихлись сили в старих скрипалів.
Але все ще плачуть ті скрипоньки голі –
Не хочуть вертатись до своїх чохлів.
Поснули утомлені дядя багаті,
А феї щасливі рахують банкноти.
Вже майже діди, але ще не жонаті
Витягують фейок нічних із бідноти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141431
дата надходження 14.08.2009
дата закладки 03.06.2019
Я хочу, щоб твої зачаті діти
Тихенько били мене ніжками в живіт,
А на свята, щоб дарував мені ти квіти,
А я оберігала наш з тобою світ.
Я руки твої хочу цілувати
Щоразу, як вони мене обіймуть.
Тобі себе щоночі дарувати,
До того як на небі зорі зійдуть.
Я хочу сердитись на тебе і кричати,
Щоб гримав ти і відповідь дверима.
І одне одному пізніше пробачати,
Зіткнувшись на вхідних дверях плечима.
Я хочу завести з тобою кішку
І разом бавитися з нею вечорами.
На вихідних валятися у ліжку,
Від щастя умиваючись сльозами.
Разом по-черзі хочу бити посуд,
А потім цілуватись на підлозі.
І щоб байдужим був сусідський осуд,
Щоб ми жили в піснях, поемах, прозі.
Аби щоночі ми щасливі і спітнілі,
Разом в костюмах Єви і Адама
Пили какао зі смаком ванілі
Й курили "Harvest" аромат банана.
Я хочу, щоб ти був моїм єдиним,
Щоб я була єдиною твоєю,
Щоб ти у мене був моїм щасливим,
Щоб кохались тілом і душею.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146544
дата надходження 22.09.2009
дата закладки 03.06.2019
Я боюся про тебе мріяти,
я боюся – бачити сни,
серцем відстань між нами міряти,
закохатися восени.
Хоч явилася добрим ангелом
та не знаю чи ти це Ти…
Серце вийшло на холод нАголо
у наміренні відцвісти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531488
дата надходження 21.10.2014
дата закладки 03.06.2019
Твоя краса – як радіація
все опромінює в мені.
Відпочиває моє раціо*
у твого погляді труні.
Ти обнімаєш мене стронцієм
отрутних чар, аж гину я,
але, благаю: дай ще порцію
цих атомів до забуття.
Бо серцю миле опромінення,
де світ – це зона почуттів.
Приймаю вирок. Знаю, винен я
лиш в тім, що лиш тебе хотів.
.
.
.
*раціо (лат.) - розум
Давній мій вірш, відкопав)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509415
дата надходження 05.07.2014
дата закладки 03.06.2019
Даремність усього на світі
Така очевидна мільйонам
Чомусь віднімаючи змісти
Сприяє зростанню книжкових
Сторінок, де кожен мислитель,
Згадавши свій досвід буремний
Розкриє усім таємницю.
Усього на світі даремність
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834358
дата надходження 03.05.2019
дата закладки 03.06.2019