Полісянка: Вибране

Шон Маклех

Веретено Лахесіс

                     «For  the  city  rests,  and  we  move.  
                       A  tear  is  proof  of  that.  
                       For  we  are  leaving,  but  beauty  remains...»
                                                                                                                                 (J.  B.)

Вітрильно
І  спрагло.
Пишу  листи  за  межі  Всесвіту,
За  межі  часопростору  –  
Туди,  де  Ніщо.  
А  ви  пам’ятаєте  пісню
Сліпого  рапсода  про  Неприкаянного,
Про  знавця  дерев’яних  коней,
Про  вівчаря  й  окуліста,
Пам’ятаєте?
А  я  ж  так  само  пливу
Морем  вечора,  серед  Міста  –  
Архіпелагу  будинків  –  
Кам’яних  островів  самотності,
Серед  тьми  вгадую  шлях  по  зорях
У  день  вина  та  коней,  виднокраю  та  бджіл
І  шаную  Епону  –  я,  невгамовний.
Серце  наповнене  важкістю  світу  сього,
Кінь  цокотить  срібними  підковами  зір,  
Дорога  курить  пилюкою  вічності,
Дорога  туди  –  шляхом  титана  Ітаки  –  
Онука  Автоліка.  Того,  що  з  веслом  на  плечі.
Я  йшов  навмання
З  торбою  повною  безнадії
Годував  з  руки  крука
На  ймення  Ніхто.
А  тепер  листи  пишу  –  клинописом,
Гельською.  За  межі  Всесвіту.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954338
дата надходження 25.07.2022
дата закладки 26.07.2022


Шон Маклех

Всесвіт-яблуко

     «Через  сімсот  років  лавр  зацвіте  знову…»
                                                                                           (Гійом  Белібаст)

А  знаєш,  Всесвіт  нагадує  яблуко,
Що  висіло  на  гілці  дерева-порожнечі,
І  полетіло-зірвалось:  
Летить  досі  з  минулого  в  майбутнє,
А  я  слухаю  тупіт  копит
Коли  пишу  кострубаті  верлібри
Та  фіалкові  елегії  про  кімерійців-блукальців,
Що  як  зорі  –  ні  дому,  ні  прихистку:
Лише  стигле  яблуко,  яке  летить-падає.  
Яке  колись  було  квіткою  –  вогню.  
Псалом.  А  знаєш,  я  співав  колись
У  церковному  хорі  
Храму  дітей  вдови
Біля  якого  мальва  цвіте.  І  пахне  м’ятою.  
Пил  годинників,  завірюха  клепсидр
У  місті  над  річкою  –  над  Бористеном,
Де  височіє  дерево  –  старе,  як  світ  ящірок,
Шрам  на  шрамі,  але  далі  цвіте  і  росте  –  
В  Небо  мовчання.  А  знаєш,  давно  вже
Мурували  будинок  –  білий,  білий
Як  вишня  весною,  як  одкровення,
Будували  на  радість  Сонцю,
Місили  глину  у  ночвах  Ночі,
Доки  блискавка-спалах  
Не  провістила  грозу.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952440
дата надходження 06.07.2022
дата закладки 06.07.2022


Шон Маклех

Очерет

                                   «…  Чорним  
                                               Променем  пам’яті
                                               Видираєшся  ти  до  світла…»
                                                                                                     (Пауль  Целан)

Очерет  озера  моїх  снів
Шепоче  мені  про  спокій:
Спокій  води,  що  не  знає  дна,
Спокій  дверей,  що  ведуть  в  порожнечу,
Спокій  очей,  що  не  бачили  світла,
Спокій  хмари,  що  несе  буревій.

Чапля  озера  моїх  снів  
Загубила  пір’їну  щасливого  дня
На  піщаному  березі  заплющених  очей  –  
На  піску  –  білому  наче  березень,
Де  ніколи  не  було  слідів
Босих  ніг  меланхолії.  

Коли  ти  заплющуєш  очі
Знаєш  напевно,
Що  риби  –  ці  сріблясті  форелі  хвилин
Озера  моїх  снів
Пірнають  в  глибини,
Марно  жадаючи  ковтнути  камінь
Озера,  в  якому  немає  дна.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877578
дата надходження 28.05.2020
дата закладки 28.05.2020


Віктор Ох

Сподівання на щирість

[i]  Світлана  Моренець  [/i]
«Любові  й  болю  береги»
[i]Поезія,  проза[/i]
Інтер  Парк
[u]Лубни  –  2019[/u]
[i](об'єм  -  190  сторінок) [/i]
               [i](наклад  -  100  при.)[/i]
Добре,  що  я  не  справжній  літератор-критик,  і  не  обмежений  сіткою  шаблонного  професійного  канону  –  то  ж  і  пишу,  як  і  що  в  голову  прийде.  Я  не  знаю,  як  там  правильно  складаються  рецензії,  і  коли  відгукуюсь  рефлексією  на  прочитану  книжку  чи  художній  витвір,  (найчастіше  це  окремі  роботи  чи  збірочки    таких  же,  як  я,  аматорів:  поетів,  художників,  музикантів)  то  лише,  щоб  висловити  своє  ставлення.  Якщо  ж  вдається  дати  хоча  б  мінімальну  інформацію  про  вподобаний  твір,    якось  співставити  його  з  іншими  –  то  вже  є  успіх  для  мене,  і,  сподіваюсь,  втіха  для  колєги.  Правдиво  писати  про  витвори,  які  нічим  не  приглянулися  чи  не  зацікавили  і  сенсу  немає,  це  було  б  неприємно  і  для  мене,  і  для  їх  автора.  
--------------------------

З  такими  думками  я  брався  до  цієї  своєї  невеличкої  розвідки  про  враження  від  книги    Світлани  Моренець  «Любові  й  болю  береги»,  яку  вона  мені  передала  через  нашу  спільну  знайому  поетку  Ніну  Діденко.  
Поезія,  будучи  складовою  літературного  мистецтва,  може  і  повинна  містити  або  претендувати  на  соціально  значущі  ідеї,  привернути  загальну  увагу  до  певної  тематики,  можливо,    звернутися  до  цілого  світу,  розібратися  в  самому  собі,  виразити  свої  почуття,  поділитися  з  читачем  цікавими    спостереженнями,  думками,  побачити  незвичайне  в  буденному,  віднайти  цікаві    художні  образи,  віддати  шану  тому,  що  сформувало  автора,  як  особистість.
Майже  всі  ці  сторони  можливих  зацікавленостей    літератора  знайшли  місце  в  творах  Світлани  Моренець.
Вірші  в  збірці  «Любові  й  болю  береги»,    скомпоновано  в  п’ять  розділів.
В  першому,  найбільшому  розділі    –  [b]«Моя  любове,  зранений  мій  краю»[/b]  розміщено    вірші  про  протиборство  українського  народу  з  віковічним  ворогом  –  московитами.  З  їх  нахабною  і  жорстокою  імперскістю,  зневагою  до  інших  націй,  хижацьким  ставленням  до  простого  люду,  насадженням  споживацтва  і  злодійкуватості;    з  нав’язаною  нам  продажною,  злочинною  «елітою».  А  також:
   Про  бездарність  можнавладців  –
[i]Яка  ж  ти  недолуга,  нова  владо!
Скрізь  –  безлад,  безпорадність.  Сміх  і  гріх!
Занадто  все  безглуздо  й  недоладно,
Щоб  не  вбачати  зло  у  діях  цих.[/i]
(стор.40)*

   Про  теперішню  війну  –
[i]Це  що?  Повтор  Батурина  трагізму?
Все  той  же  ворог,  розбрат,  влад  сваволя…
Та  тільки  сили  духу  й  героїзму
вже  не  зламати  в  прагненні  до  волі![/i]
(  стор.21)

     Про  материнські  сльози  горя  і  відчаю  –
[i]ситі  виродки  пропащі
в  розкоші  живуть  –
найсвітліші  і  найкращі
в  Небо  йдуть...  і  йдуть...[/i]
«НА  СВІТЛОДАРСЬКІЙ  ДУЗІ»  
(стор.55)

     Про  гордість  за  наших  воїнів-захисників  і  обурення  з  приводу  заяв  столичних  «ватних»  обивателів,  що  вони  «усталі  от  вайни»  –
[i]Які  дрібні,  які  нікчемні
проблеми  наші  непроблемні  –
на  сміх...  чи  курам...  чи  котам...
Бо  справжнє  лихо    –  ТАМ!!![/i]
«ДІАЛОГИ  ВІЙНИ»  (стор.32)

       Тут  є  і  розпач  від  безсилля  –
[i]Замовкли  вірші,  а  слова,  стомившись,
змарніли  і  знесилено  мовчать,
серед  брехні  й  облуди  розгубившись,
наклали  на  уста  свої  печать.[/i]
 «УКРАЇНА  ЖДЕ»  (стор.53)

     Тут  і  риторичні  питання  –
[i]Чому  ж  отак  щораз  не  без  ганьби
закінчуються  всі  благі  пориви?
Чи  то  дурні,  чи  безхребетні  ми,
щоб  вичавити  не́чисті  нариви?[/i]
(стор.54)

     І  сподівання  на  краще  –  
[i]О  де  ти,  НАШ  майбутній  Вашинґтоне,
великих  пра...  пра...  прадідів  онук?
Спіши!  Спіши,  бо  у  болоті  тонем,
наївшись  обіцянок  вище  вух.[/i]
«УКРАЇНА  ЖДЕ»  (стор.53)
--------------

В  другому  розділі  [b]«Листочок  я  на  кроні  віковій»[/b]  підібрано  вірші  про  рідних  і  близьких,  про  історію  роду,  витоки,  коріння.

[i]Сповна  в  світах  екзотики  й  краси,
вражаючих.  Але  чомусь  душею
чаруюся  від  крапельки  роси
на  маминій  стежині  споришевій
в  моїм  краю.  Від  пісні  солов'я,
голубизни  озер,  волошок  в  житі,
де  жайвора  почула  соло  я,
від  спогадів,  з  дитячих  літ  нажитих.[/i]
«ЛИСТОЧОК  Я  НА  ДРЕВНІЙ  КРОНІ»  (стор.62)
--------------

Третій  розділ    [b]«Допоки  подих  є»[/b]  –  лірика  кохання.

[i]Не  тим  потрібне  співчуття,
Кому  любов  несла  страждання,
А  тим,  хто  марнував  життя,
Так  і  не  звідавши  кохання.[/i]
(стор.78)
--------------

В  четвертому  розділі  [b]«Миттєвоті  життя  –  на  кінчику  пера»  [/b]бачимо  сюжетну  різноманітність  віршів  Світлани  Моренець.  Є  вірші-роздуми  і  вірші-присвяти,      є    вірші  мініатюри  (в  основному,  вони  об’єднані  в  невеликі  тематичні  цикли)  і  жартівливі,  іронічні  і  самоіронічні  вірші  –

[i]Щоб  не  зросла  у  голові  корона,
Зі  скепсисом  на  себе  я  дивлюся
І  це  найліпша  самооборона  –
Найпершою  із  себе  посміюся.[/i]
(стор.103)

[i]Зими  діждалась.  Чао,  дача!..
Стаю,  мов  ситий  кіт,  ледача.
Серед  спокус  –  як  на  габі...
я  програю́  нерівний  бій:
жую  та  клацаю  програми
і...  набираю  кілограми.[/i]
«В  ПОЛОНІ  СПОКУС»  (стор.139)

   Є  і  громадянська,  і  пейзажна  лірика  –

[i]Вже  день  спішив  за  обрій  і  котив
поперед  себе  диск  вогненний  сонця,
збавляв  шалений  темп,  губив  мотив
і  блискотів  прощально  у  віконцях.[/i]
«ТИ  БЕРЕЖИ  ЇХ,  БОЖЕ!»  (стор.133)


[i]Тьмяніють    барви,    злото    менше    сяє.
Пташина    мокне.    Холодно    кущу.
Це    Осінь    гасне.    Осінь    вже    згасає
у    зливі    падолисту    і    дощу.[/i]
«Осінній  блюз»  (стор.138)

Пані  Світлана  серйозний,  вдумливий  автор.    Вона  не  лише  чудово  володіє  технікою  віршування,  формальною  стороною  піїтики*,  вона  Поет  у  всьому.
Адже  насправді,  Поезія  не  обмежується  словами.  Для  Світлани  Моренець  вона  може  жити  всюди:  в  трудовій  діяльності,  в  ставленні  до  людей,  в  сприйнятті  світу.  У  вірші  «Дві  пристрасті»  Світлана  Степанівна  з  замилуванням  розповідає  про  два  свої  найбільші  душевні  захоплення:  вирощування  квітів  і  складання  віршів.

[i]У  кожного  свої  є  вподобання
з  того  безмежжя,  що  згубило  лік.
Позбутися  їх  –  марні  намагання,
в  полон  здались  ми  залюбки  й  навік.
Ті  люблять  танці,  спорт,  мистецтва  твори,
а  хто  в  обійми  Бахуса  бреде...
Я  ж  –  у  полоні  чарівниці-Флори.
На  сходинці  за    нею,  Муза  жде,
бо  знає  добре:  я  в  цупких  тенетах
страшної  сили  –  магії  краси.
Мій  сад  для  мене  –  чарівна́  планета
буяння  дивоцвітів  і  яси.
……………………………….
О  світла  Музо!  Літо  вже  за  гори
несуть  птахи  на  крилах,  за  моря.
Разом  з  теплом  розтануть  чари  Флори,
і  упаду  в  твої  обійми  я,
бо  скучила.
                                     І  ми  не  раз  –  вже  скоро!  –
під  плач  дощів,  під  музику  вітрів,
біля  вогню  в  холодну  сніжну  пору
торкнемось  поетичних  вівтарів.[/i]

«Дві  пристрасті»  (стор.131)

Поезія,  музика,  мистецтво  для  пані  Світлани    це  і  особливий  спосіб  пізнання  світу  за  допомогою  образів  і  сам  результат  подібного  сприйняття  навколишньої  дійсності.  Твори  мистецтва  задовольняють  істинно  людську  потребу  -  потребу  в  прекрасному.

[i]Шумить  шалений  вітер  –  не  заснеш.
Безсоння…  Щоб  розвіятись  хоч  трохи,
я,  під  улюблену  «Елегію»  Массне,
пишу  –  пусте  –  якісь  окремі  строфи,
обірвані,  розхристані  рядки,
емоцій  вихор,  здогад,  підсвідоме,
нізвідки  –  несподівані  думки…
Та  враз  проб’ється  щемне  і  вагоме,
той  –  з  потайних  куточків  –  дивоцвіт,
безцінний,  наче  скіфські  діадеми,
що  осявав  і  душу,  й  білий  світ,
і  не  вміщався  в  станси  і  поеми…[/i]

Цей  уривок  з  вірша  «Елегія»  (стор.113),  я  навів  ще  й,  як  приклад  12-рядкової  строфи*.  Читаючи  збірку  «Любові  й  болю  береги»,  відмітив,  що  у  віршах  Світлани  Моренець  зустрічаються  строфи  майже  всіх  можливих  варіантів.  Є  і    двовірші  (дистихи),  і  тривірші  (терцети,  терцини),  і  чотиривірші  (катрени),  п'ятивірші,  шестивірші  (секстини),  семивірші,  восьмивірші  (октави),  дев'ятивірші  (нони),  десятивірші  (децими)  та  інші.  На  підтвердження  не  буду  наводити  всі  ці  різновиди,  (повірте  –  вони  в  збірці  є)  а  лише  декілька  прикладів.  
Більшість  двовіршів  пані  Світлани  мають  афористичний  характер  –  лаконічно,  наче  в  народних  прислів’ях,  в  них  висловлені  думки  чи  почуття.

[i]Знай!  Ворог  легко  націю  долає,
в  якої  духу  єдності  немає.[/i]
(стор.22)

[i]Чи  владою(віками)  курс  наш  збочений?
Чи  силою  проклятою  зурочений?[/i]
(стор.13)

[i]Як  в  країні  тарарам  –
Користь  тільки  ворогам.[/i]
(стор.33)

[i]Де  свари  й  чвари  –  там  країна  вбога,
де  злагода  –  то  там  і  перемога.[/i]
(стор.22)

Вірш  «Юність  і  старість»  (стор.137)  складається  з  двох  терцетів  (тривіршів)  і  дистиха(двовірша):

[i]Калейдоскоп  ілюзій,  сподівання
на    феєричну  казку,  рай,  кохання  –
надії  молодих...
А  спогади  життя,  хвилин  кохання,
жаль  за  минулим  і  сумні  зітхання  –
це  доленька  старих...
Як  же  збагатяться  обидва  ці  світи,
зумівши  точки  дотику  знайти![/i]

   А  ось  приклад  п’ятирядкової  строфи:

[i]Хто  ж  –  в  рай,  хто  –  в  пекло?  Як  скінчиться  гра
для  кожного?..  Не  нам  про  це  судити.
На  часі  саме  Господа  просити,
щоб  навернув  до  миру  і  добра,
навчив  прощати,  каятись,  любити.[/i]
«ВЕЛИКА  ГРА»  (стор.150)

Надам  ще  кілька  прикладів  різноманіття  строфіки  Світлани  Моренець.
Ось  дві  секстини  (шестивірші)  з  різними  варіантами  римування:

                             [b](ававав)[/b]
[i]Як  ро́ки  нам  вповільнюють  кров
і  сміються  над  нами  з  люстерця,
ми  в  дитинство  вертаємось  знов  –
мов  по  воду  святого  джерельця.
Там  черпаємо  силу  й  любов
і  лікуємо  зранене  серце.  [/i]
«Поки  в’ється  дорога»  (стор.70)

                                   [b](аавссв)[/b]
[i]Безсилою  здається  людська  мова,
ти  розумієш  всю  нікчемність  слова,
бо  для  святого  –  надто  всі  прості.
Я  намагалась  їх  знайти  –  даремно...
Сім  років,  як  сходила  Святу  землю,
проте  мовчала...  всі  слова  –  пусті.[/i]
«СВЯТА  ЗЕМЛЯ  (передмова)»  (стор.155)

     А  ось  приклад    нони  (дев'ятивірша):

                                 [b]  (авсссссва)[/b]
[i]Будь  з  нами,  Отче,  в  цю  лиху  годину!
Молю,  не  допусти  жахливу  мить,
щоб  всіх  позвала  Україна-мати.
Дай  мудрості  нам  розбрат  подолати,
до  рук  не  взявши  вбивчі  автомати.
Допоможи  всіх  ворогів  із  хати  –
і  зовнішніх,  і  внутрішніх  прогнати.
…Бог  захищати  край  свій  всім  велить,
В  собі  зберігши  совість,  честь,  Людину.[/i]
«Бог  захищати  край  велить»  (стор.60)
--------------

Та  повернімося  до  розділів  збірки  «Любові  й  болю  береги».
П’ятий  розділ  [b]«По  бездоріжжю  –  на  стежки  до  Бога»[/b]  присвячено  релігійній  тематиці.  Він  містить  і  вірші,  і  прозу  –  дуже  цікаві  дорожні  нотатки  подорожі  по  святих  місцях.

[i]Живу,  відкрита  для  усіх  вітрів,
так  і  пишу  –  насправді  сповідаюсь.
В  словесних  лабіринтах  не  ховаюсь.
На  щирість  душ  дитинно  сподіваюсь,
а  бути  дітьми  –  Бог  нам  заповів.[/i]
"Будьте  як  діти…"  (стор.151)
----------------

 І  на  завершення.  Поезія  для  Світлани  Моренець  -  це  і  стиль  життя  зі  сподіванням  на  щирість,  і  особливі  окуляри,  через  які  вона  приглядається  до  світу  і  вдивляється  у  саму  себе.  Мені  її  окуляри  теж  підходять.
------------------
         
*–  в  дужках  назва  вірша  і  номер  сторінки  в  збірці.
*  Піїтика  -  те  ж,  що  і  Поетика  –  теорія  поезії,    майстерність  творення  віршів  (композиція,  образність  мови,  ритміка,  римування  тощо).
*  Строфа  —  фонічно  викінчена  віршова  сполука,  яка  визначає  ритмоінтонаційну  та  змістовну  цілісність.
-----------------

                           Євмен  Бардаков

                                                         14.09.2019

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851154
дата надходження 11.10.2019
дата закладки 12.10.2019