Чи зле те, що я сентиментально налаштований до життя? Чи є виявом слабкості – сльози? Чи це прийнятно плакати під пісні, чи сумні поезії. Чи відчувати комок в горлі від моменту у фільмі. Ні не якогось летального, просто моменту, який асоціюється в тобі, проходить душею, серцем і виринає в очах – сльозою! Певне, то не важливо, як це! Вірно чи ні, правильно чи ні, глупо чи ні! Так побудоване твоє внутрішнє Я. Можна його приховувати, тамувати його, нівелювати за різними масками. Але те внутрішнє воно і є справжнє. І це здорово, коли справжній ти зявляєшся сам собі. Коли ти можеш щасливо посумувати, радісно – печально поплакати. Відчувається очищення. Так ніби пройшла літня гроза і змила місто, змила пил, бруд, недопалки, сміття… І ти йдеш по післягрозовому місту і насолоджуєшся тим неповторним запахом чистоти, очищення від зайвого і від непотрібного у місті. І видається кожен листочок чистим, кожна травинка і кожна квіточка чистою.
Так і після сліз – ти очищений і печально – радісний, сповнений захвату і втіхи. Якось це мінорно трохи, але в мене саме такі відчуття. І від того спокою приходять світлі думки, мрії та плани. Хочеться жити, хочеться любити і вірити. Саме вірити в те, що усе буде добре! Що все здійснить, все минеться! Всі будуть щасливі і натхненні. Віриться в це! Як в дитинстві…
От зараз це описую, а ще 10 хвилин тому плакав, слухаючи пісню про матір, на слова Бориса Олійника. Така пройшлася любов тілом, таке розуміння вірша, що на мить здалося ніби то я його написав. Мабуть в тому і є велич поезії. Саме у такій миттєвості, яка так глибоко проходить тілом, душею, серцем чи незрозуміло чим і викликає такі емоції.
Так, я сентиментальний плаксун! Ну і хай! Але саме такі сльози, показують мені мене справжнього. І дозволяють віддалитися від того чорного будня, який вбиває усе людяне і глибоке в кожній людині!
|
|
